І птахи повернуться, певно,
І калинові спраглі китиці…
Бо прокидаються дерева,
Тому що хочуть відродитися,

І будять світ вітри-весняночки,
І захлинаються від захвату…
А ви чому, пани й паняночки,
Не відчуваєте їх запаху?

Ви очі лиш на мить замружите –
І ось весна вже перед вами…
Відродження – дитина мужності,
А мудрість прийде зі словами…

07.03.13

Змирись, надіятись дарма.
Забудь: про щебет і суцвіття.
Сміється віхола... Зима
Весну вітає з першим квітня.

01.04.2013

вірш видалено

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Багато людей ішло на гору Голгофу, щоби подивитися на те видовище - що далі буде з тим Ісусом із Назарету. А Ісус чим далі, тим більше слабнув. Не мав сили вжеі йти дальше. І тут Симеона з Киринеї приневолюють, щоб взяв хрест від Ісуса і допоміг йому нести. Посеред тлуму людей вибирають того, для котрого нести хрест - ознака ганьби і приниження. Симеон бунтується. Він не може дати своєї згоди. "Кому допомогти нести хрест? Отому злочинцеві, отому розбійнику нести хрест? А що про мене інші люди будуть говорити, то ж моя посілість, то ж моє становище, як на мене будуть дивитися?" - такими були думки Симеона. Але бере той хрест і несе. І що сталося? Ті думки зникають. Те тверде і закам'яніле серце з ласки Божої топиться, м'якне. Він стає учнем Ісуса.
Як часто-густо у житті нам тяжко нести чужі хрести. Ми завжди, як чинимо діла милосердя щодо своїх ближніх, думаємо, насамперед: "А що я буду мати з того, коли йому допоможу? Яку я буду мати користь, який я буду мати зиск?" Радше осуджуємо людей в тому, що не можуть собі дати ради в житті. Чи будемо мати нагороду, коли в такий спосіб дивимось на потребуючих? Просімо в Христа тої ласки: давати, але не надіятися, що нам віддадуть. Давати хліб - і не надіятися на його повернення, давати любов, жертвувати любов, а не надіятися на взаєм. Тут криється наука Христа, тут криється найвища любов християнства - все жертвувати в ім'я Бога і ближнього, а для себе нічого. І, якщо ми зрозуміємо ту науку, то Бог нам віддасть устократ. Якщо ми нині останні сили свого здоров'я посвятимо на службу Богові, то завтра Бог нас наділить більшою силою і здоров'ям. Вміймо жертвувати і не думати, що буде потім. Бог, Котрий опікується нами, Бог, Котрий нас любить, Бог, Котрий чуває над нами, хіба може про нас забути? Ніколи. Вміймо жертвувати і ніколи не питати - а що буде завтра? В молитві "Отче наш" ми молимося: "... хліб наш насущний дай нам днесь". Не просимо у Бога хліба насущного на місяць чи на рік, а "...хліб наш насущний дай нам днесь". Нині, на нинішній день, а завтра будемо просити- і Бог нам знову дасть. Вміймо жертвувати себе в ім'я інших, і тоді ми отримаємо від Бога велику нагороду.

(Хресна дорога о.Василя Ковпака, першоджерело - http://golgofa.at.ua/index/0-70)

Ще мить… Ще крок… Терпи, дивися:он
Голгофа. Недалеко вже до неї.
Бере Твій хрест на плечі Симеон,
Звичайний чоловік із Киренеї.

А Ти, напевне, навіть не чекав
На допомогу іншої людини,
Ішов, терпів, мовчав, не нарікав,
Чекаючи останньої години.




* * *
Дозволь, і я Тобі допоможу,
Хоча б на крок тяжку полегшу ношу:
Лихого слова людям не скажу,
Якщо й ображу – прощення попрошу.

Не вб’ю, не вкраду, вчасно помолюсь,
Своїх дітей навчу молитись Богу.
На приклад киренейця подивлюсь
І ближньому прийду на допомогу.

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

Крихітка, крихітка,
Крихітка Ліза
Пройде усюди,
Всюди пролізе,

Впхне свого носика
В будь-які справи, –
Крихітка Ліза
Дуже цікава.

Крихітці Лізі
Смішним все здається
І Ліза сміється,
Сміється, сміється.

Та дівчинка у бантиках –
Моя сусідка Ліза.
Вона гуляє з братиком,
А я сьогодні з кицею.

Із дівчинкою в бантиках
Дружитиму щодня.
Тепер я хочу братика,
А Ліза кошеня.

Ми в одному човні.
Ти тримаєш мені
Парасолю, весло… Чорносливом
Сипле хвилі ріка,
Рік за роком стіка-
Є у море холодним відливом.

Небо виткала ніч,
Прохолода до пліч
Відчуття швидкоплинності тулить,
Десь позаду весна
І нічого не зна-
Є маленька гармошка із Тули.

П’є мелодію шум,
До знекровлених дум
Навертаються втомлені сльози.
Ти – натхненне дівча,
Що надривно вивча-
Є слова, що звикають до позик.

Затихає гармонь,
Невідомість до скронь
Неминучістю сивою липне.
Вчора була зима,
А вже червень зника-
Є в осінньо-наближений липень.

Ти у ньому уже,
Ну а я під ножем
Дощової сліпої печалі.
І надії нема,
Лиш кохання змива-
Є наближення чорної далі…

31.03.13

Муха летіла із Лодзя до Зг’єжа,
Дивиться - вежа пожежна, пожежа.
- Як розбудити пожежника-пана? -
Там, унизу галасують міщани.

Муха пожежника як укусила,
Той аж підскочив – терпіти несила,
Глянув – під вежею натовп людський,
Він озирається – лишенько мій!

Видно пожежу, як на долоні!
Він за шнурок і телепає в дзвоник:

- Панство, пожежа! Вставайте, панове!
На Юліана горить установа! -

З ліжка пожежники прудко зірвалися.
Десь загорілось! Палає! Палає десь!

Мер як побачив заграву здалека:
- Що там горить? Де горить? Не аптека?
То на Сенкевича? На Koлонтая?
Чи на Алеї Першого Травня?
Мо’, і пекарня кооперативна? -

А вже заграва півнеба закрила.

Встали пожежники, швидко зібралися.
Десь загорілось! Палає! Палає десь!
Вийшов суддя на балкон із дружиною.
Лікар, що міцно заснув під периною,
Визирнув, сонний, з серйозною міною.

З вікон хтось висунув голову ближче,
Чує, професор десь голосно кличе:

- Гей, громадяни! Відра хапайте!
Швидше на ринок! Та прокидайтесь!
Гляньте, будинок горить-осипається!
Десь загорілось! Палає! Палає десь! -

Хутко побігли з великою швидкістю:
Вчитель зі школи, за ним і учителька,
Телеграфіст, секретар, перукарка
І поліцейський з собакою шпарко.

Через хвилину пожежники взуті.
Лиш до коня – але кінь не підкутий!
Треба скоріше знайти коваля,
Поки ще видно заграву здаля!

Швидше, ковалю! Бо дійде до бійки!
Шланг подавайте! А де з нього лійка?
Ой, і насос той працює так мляво.
Воду до бочки! Бочка дірява!
Дірку у бочці зліва чи справа.
Бондаря швидше гукайте, роззяви!

Гаки беріть, мотузки і бардини!
В місті палає десь цілу годину!
Десь загорілось! Палає! Палає десь!

Врешті, пожежники швидко зібралися.
Чопиком бочку дубову заткнули
І через місто помчали алюром.
Через Сенкевича і Koлонтая
Аж до Алеї Першого Травня -
Врешті приїхали і зупиняються:
Десь загорілось!
Палає!
Палає десь!

- Що то горить? Де, скажіть, то палає? -
Дивляться всюди, людей запитали,
І, галопуючи, далі помчали.

- Де то палає? Може, це там? -
Їдуть, сигналять: трам-тра-та-там!

По Поворотному, Рибним проворно,
А на Броварнім від диму аж чорно,
Люди чекають пожежну колону.
І на Броварнім таки зупинились:
- Де тут пожежа?
- Тут, ваша милість!

З цілої вулиці люди зібралися.
Десь загорілось! Палає! Палає десь!

Швидко пожежники гаки на спину,
Тягнуть на стіни пожежні драбини.

Лізуть угору і пнуться на мури,
Луплять сокирами, аж з мурів курить!

Стали з них четверо біля насосу -
зараз водою дадуть вогню джосу.

Ой, непереливки полум’ю стане!
Глянь, зашипіло воно востаннє,
Струмінь води заливає несхитно,
Б'є що є сили у двері і вікна,

Знизу до комина тягнуть драбину,
Падає з вікон на землю перина,
Шафа, подушки, за ними комоди,
Кожна шухляда залита до споду.

Кіт на даху у тривозі нявкоче,
Треба кота рятувати, й охоче
Лізуть пожежники, пнуться на мури,
Луплять сокирами, аж з мурів курить,
На діл попадали кошики, скалки,
Столика скинули, крісло, мангала,
З ними два ліжка, з ними дві лавки,
Все заливає струмінь зі шланга.

Так ті пожежники діяли скопом,
Аж струменіло із кожного потом;
Правда, з драбини звалився один,
Другий чуприну собі обсмалив,

Третій пошкодив штани на даху,
Бо зачепився за цвях у страху,
Ті, що внизу, в жалюгідному стані
Тільки зітхали: "Святий Флоріане!"

Так працювали, що майже за хвилю
Полум’я сильне геть загасили.

Все, що димілось хоч трішечки й далі,
Позаливали у всьому кварталі,
Ще перевірили комини всюди
І познімали драбини і труби
І, щоб поставити зрештою точку,
Швидко насос завантажили й бочку,

Проголосили коротку промову,
Крикнули всім:
- Виїжджаймо! Готово!
І розвернулися з гуркотом-громом,
Їдуть Броварною, Рибним додому,
Їдуть, сигналять: трам-тра-та-там!

Люди на них позирають із брам,
З усміхом глянуть дівчата із вікон,
Як не пишатись таким чоловіком:

- Мало буває пожежників гарних,
Що б загасили будинок й пекарню,
Саме такі і потрібні всім нам!

Трам-тра-та-там!
Трам-тра-та-там!

Муха верталася, власне, із Лодзя;
Чхали на вежі. Ну, це не шкодить.
Інші пожежники після роботи
Ваксою чистили бруд на чобо́тях.
Кінь бив у стайні новою підковою,
Бочка блищала чопиком новим.
Глянула муха і полетіла -
Так і скінчилась історія ціла.


01.04.2013

Ось прийшло і наше свято -
День і жартів, і забави.
Хочеш радості багато?
То ставай у дурнів лави!

В дурнів жарти удаються,
І нові, і з бородою,
Лиш розумні не сміються,
Але це - не ми з тобою.

Нас пізнати дуже просто,
Ми - веселі і безжурні,
Є великі дурні (ростом),
І маленькі (просто) дурні.

Ти не з нами? Дуже шкода!
Є ж тенденція новітня,
Що на дурнів зараз мода!
І тому є Перше квітня!

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Зостановімося глибше над цією стацією Хресної дороги. Христос залишений усіма, забутий, покинутий. Але тут підходить до Ісуса та найвірніша і найближча особа, та любляча Мати - Пречиста Діва Марія. Вона падає перед ним на коліна. Ми бачимо, як Вона простягає свої руки, не говорить ні слова, але говорять її заплакані і стривожені очі, її жалісні очі, повні терпіння, болю і страждання. Серце Матері ранить гострий меч болю. То Вона серцем промовляє до Ісуса: "Мій Сину, я готова взяти той хрест з Твоїх рамен на свої, а Ти відпочинь. Адже Твої рамена такі змучені і поранені, Твої ноги покалічені. Я Тобі допоможу." Ісус показав Своїми очима, що він приймає ту любов Своєї Матері, ту її жертву, але не дає згоди.
Пам'ятаймо, яка б людина не була сильна і міцна, яка б людина в житті не була багата, але є щось найдорожче, те, що не можна ніде в світі собі придбати, купити, замінити. То є Мама. Та четверта стація нам вказує, що у нашому житті найвірніший приятель - то є серце мами, Серце Пречистої Діви Марії. Серце, яке чуває, Серце, яке сумує, Серце, яке не пам'ятає ні зла, ні кривди, Серце, яке завжди є відкрите для нас.
Як часто так буває, що ми закриваємося перед тим Серцем, як часто шукаємо потіху і розраду в забавах, в алкоголі, в наркотиках. Але треба так мало - відкритися перед Серцем Марії. Не один раз надіємось на підтримку в приятелів, які нас зраджують, але не шукаємо поради в Марії...
Пам'ятаймо завжди, що Серце Матері Божої є відкрите для нас. Воно любить нас, Воно чуває над нами. Як маємо зробити якийсь вчинок, чи якийсь вирішальний крок в нашому житті - ідімо до Марії, стукаймо до її Серця. А Вона ніколи нас не залишить, Вона завжди нам допоможе, завжди нас потішить, зрозуміє будь-які ситуації і випадки. Люди можуть нас осудити, зрадити і відкинути, люди можуть висміяти нас, але Мати Божа - ніколи.

Коли вже світ від тебе відвернувсь,
І хрест важкий немає сил тримати,
Вона прийде, аби ти не забувсь:
В біді не залишає справжня Мати.

Ісусе! То така болюча мить:
Зустрітися з Матусею очима,
Коли все тіло зранене щемить,
А ти ще й хрест волочиш за плечима.



* * *
О, краще б Їй не бачити того,
Як люди зневажають Її Сина.
Вона ж іде, не кидає Його:
Пречиста Мати й Пресвята дитина.

Хай що б не напророчило життя,
Куди б твій човен не несло вітрами,
Якщо ти мати – не лишай дитя!
Дитино! Не лишай стареньку маму.

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

Сміється з нас природа: диваки!
Можливо, ви повірили у казку
І уявили – квітень все таки,
Й очікуєте весняної ласки ?
Мо’ цей провісник пізньої весни
Одразу на снігу поставить крапку?
Спокусить хугу промінь осяйний?
Ярига-дощ зимі умиє лапки?

Дурити – першоквітень, ой, мастак,
Розводить нас усіх щовеселіше.
Усмішка – річ надійна і проста,
Засійте нею - щирою – уста!
І я вам усміхаюсь… акровіршем!

01.04.2013

"Слимачку, а вистав ріжки,
На пиріг дам сиру трішки".

Та слимак кипить від злоби:
"Сир мені не до вподоби".

"Вистав ріжки, слимаченьку,
Дам тобі я маку жменьку".

Та слимак зі шкаралупи:
"Не держаться жарти купи".

"Вистав ріжки, мій коханий,
Дам тобі за те сметани".

Та слимак злоститься тихо:
"Де взялася ти на лихо?"

Але жінці, це вже певно,
Щось доводити даремно .

Знов мордує: "Вистав ріжки,
Дам краватку до маніжки".

Слимакові вкрай набридло:
"Що за жінка - страховидло!

Пеклом є життя це наше,
Має бути все інакше!"

І не кажучи нікому,
Вранці тихо вийшов з дому.

Але з дому йти далеко
Слимаку не так і легко.

Хоч слимак повзе по парку,
Хата досі ще на карку!

А з вікна, в лиху годину,
Знову чує він дружину:

"Вистав ріжки, вистав ріжки,
Дам я вовни на панчішки."

Вкляк слимак, очима лупа,
Хоч безногий, та затупав!

Потім вліз до шкаралупи
І від злості й досі тупа.

2012-2013

Ті жінки, що народилися у січні,
Дуже енергійні і практичні.
Докорінно відрізняються лютневі:
Вони мріють жити у Женеві!
Березневі їздять у Березне
І вдягаються аж надто вже помпезно.
А квітневі полюбляють квіти,
Їх чомусь не слухаються діти.
Ті, що народилися у травні,
В астрології і в ліжку дуже вправні.
А червневі дами тим цікаві,
Що ворожать і на картах, і на каві.
В липні день народження святкують
Ті жінки, що смачно борщ готують.
А серпневі люблять абрикоси,
Та чомусь не відпускають коси.
Вереснева жінка – особлива:
Їй смакує компліментів злива!
А жовтневі – Терези і Скорпіони –
Завойовують науки бастіони.
Листопадівки такий характер мають,
Що птахи на південь відлітають!
Романтичні мрійниці грудневі –
Вони люблять квіти яблуневі.

Але є в жінок і спільна риса:
Це любов Миколи і Бориса,
В’ячеслава, Василя, Богдана,
Ігоря, Олега і Степана,
Володимира, Сергія, Ростислава,
Олександра, Гната, Богуслава,
Анатолія, Григорія, Івана,
Валентина, Тихона, Руслана,
Юрія, Михайла і Микити,
Любомира – як тут не радіти?
Кожній – вже по два, а як додати
Тих, кого не встиг назвати:
Юліана, Тита, Костянтина
(він один за трьох мужчина)
Броніслава, Лева і Андрія
(він моржується і взимку не хворіє)
Віктора, Геннадія, Вітольда,
Опанаса, Саву, Леопольда –
Досить! Припиняємо дебати:
Є з кого і є кому обрати!
Будьте всі щасливі і здорові
І живіть у злагоді й любові!
2013.

В никуда ушли все точки над «і»
Запятые одни все стучат: «Уходи»…
Нет мой милый, останься!
Погоди, я жива! Погоди, не беги!
Как пройти без тебя эти станцы?

А ведь знала, чудак,
Что любить – это грех.
Ведь ведома тобой,
Вместо вечних утех -
Все покрыто вечности
Мглой…

Не нужна я теперь ни тебе, и ему
Я не дамся, во что бы не стало!
Я парю в небесах, ангел мой – у плечах
(ты же помнишь, о я чем мечтала!)
Вместо теплой руки – только прах
Только прах...

Мой удел – это жить,
И мы встретимся вновь
Только ты меня... не узнаешь.
А ведь это любовь
Улыбнется: «Постой!»
Тому, кто ждет и страдает.

Я вчора палила вірші...
І полум`я навісне
Думки пожирало невтішні...
І мрії мої...і мене...
Я вчора себе палила...
Бо магма кипіла в мені...
Бо кожна клітиночка тіла
Аж корчилась у вогні...
Попечені губи шептали:
- Поезіє, ти вже чужа...
А в серці слова проростали
...як з леза ножа...
2013

Берегиня – інакше й не скажеш
про народну артистку
що вийшла з народу
а точніше з народу й на мить не виходила
не втрачала коріння свого українського
не губила своїх пелюсток по чужинах
Берегиня жіночності й тихої злагоди
хоч і руки пошерхли від хатнього клопоту
а волосся пропахло садовим чорноземом
і городньою терпкістю кропу й цибулі
Берегиня душі з поетичним началом
в безбережному світі українського духу
в недонищенім храмі
в недотоптанім житі
в недобитім житті

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ісус іде поволі, заточується і упадає перший раз. Христос лежить на землі. Перший раз Бог зійшов на землю, воплотившись з Пречистої Діви Марії і прийнявши людське тіло. Ісус зблизився до землі там, в Вифлеємській стаєнці, коли Його тіло лежало в яслах на сіні, відтак зробив ті перші кроки на землі, жиючи в Назареті, а тут знову Христос руками і ногами є спертий до землі. Упадає, щоб нас піднести, понижує Себе, щоби нас підвищити. Тому не біймося упадків, не кажімо, що ми вже є пропащі, не кажімо, що вже кінець, не тратьмо надії. Бо Ісус, впавши перший раз під тягарем хреста, хоче нас підняти. Він показує нам приклад, що можна впасти, і то не раз тяжко впасти, але завжди Бог дає надію, дає ласки, щоби ми піднялися.
Бог не тішиться з твого упадку, Бог не прагне твого упадку, але, навпаки, тим, хто впав, Бог дає руку помочі, щоби підняти їх на ноги.

Ішов, бо знав, що стане Він мостом
До раю крізь гріхів могутню скелю.
Придавлений, мов каменем, хрестом,
Ісус уперше падає на землю.

Він устає, хоча не відпочив,
Кривавий піт стікає прямо в очі.
Де ж ті, кого любові Він учив?
Юрба навколо свище і регоче.



* * *
Жорстокий світ! Який жорстокий світ!
Як мало милосердя і любові.
І пише кров’ю Він Новий Завіт,
Щоб ми не захлиснулись у гріхові.

Якщо ти, друже, не минув біди,
Здається, що життя твоє пропаще,
Вставай, бери свій хрест і далі йди,
Немов Ісус.І знай: тобі не важче.

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

У зимову негоду, у віхолу снився нам сон цей:
Засніжило нас вмить - зледеніли палкі почуття.
З нетерпінням чекаємо сходу ранкового сонця,
Але ніч вже не та, ніч морозна. І пристрасть не та...

І ковтаючи біль, намагаємось бути відверті,
Та хіба заліковує душу ця правда гірка?
"Ти один був у мене завжди," - я повторюю вперто.
І відлуння вертає услід: "Ти у мене одна"

Усамітнено плаче безсила, незраджена вірність,
Сиротіло згасає обвуглена віха життя.
Запалити вогонь двох сердець радить мудрість і зрілість.
Хоча ти вже не той, що колись... Та і я вже не та...

Позіхаючи, насуплені сиділи мої сусіди.
Отак би й далі мчав трамвай,
Долаючи похмуру світанкову тишу.
Та ось кілька дівчат надмір чорнявих
З’явились у вагоні. І що не слово –
Невтримний розлогий сміх.
Навіть якби я знав амхарську мову,
Не второпав би нічого,
Бо в сміхові губився смисл.
Дівчата повсідалися навпроти.
Всі як одна,- красуні, а мені
На кучерях кожної з них
Ввижалася корона, якою
Нещодавно увінчали «Міс Ізраїль».
І од безтурботного отого сміху
Лиця сусідів поволі просвітліли…
І начебто завчасу
Світанок дневі поступився.

бути в безчассі нам час дозволя,
більше, ніж дане, відніме любов,
там, де вона – океан і земля,
все у нікуди пливе стрімголов

(люблячим важко? усі божества,
гордо вселившись у смертні тіла:
раді цьому? і утіха сплива
всесвітом, котрий бажанням волав)

голос любові крізь тишу луна,
в страсі надія сповільнює крок;
сила незламна – слабка зайвина:
правда – як сонце й згасання зірок

нащо із пекла іти до небес?
мудрий і дурень питає себе

Крізь вікно дивлюся - ще зима…
Біле котеня поміж не білого вже снігу…
Як підбіжить, підстрибне і завмре -
на нього чорний псюра пре…
Таке сміливе! Не тікає… Дивно!
Собака…
пробігає…
мимо.
Не надивуюсь ! Бачу ще й собачу зграю…
Що за оказія така?!
Придивляюсь –
поліетиленовий пакет із смітника…
*
Ворону забавляє білий сніг…
і не лякає холод… босих ніг -
ади, як дзьобом горне…
Вдоволена, що сонце любить…
її пір’я чорне,
розкатала губу - отако!
Мов королева, походжає смітником.
*
Було: холоду-снігу, і миті блаженні…
але закінчиться театр зимового життя…
прибиранням сміття… на сцені.
уже не 2012р.

В одному лісі на полянці жили різні звірі
Жили добре, не сварились – в злагоді і мирі.
Але раз прийшла ідея школу їм створити
І у ній могли б вони діток своїх вчити:

Плавать, бігати, літати, лазити, копати –
В різних галузях себе сміло проявляти.
Цю ідею всі разом дружньо підхопили
І спільними зусиллями нашвидкуруч зробили.

З гордістю поглянули на своє творіння
І з наступного вже дня почалось учіння.
Щоби кожен різнобічно розвиватись зміг
Навчальна програма – однакова для всіх.

Кролик дуже добре бігав – як вітер носився,
Проте на уроці плавання ледве не втопився.
Це його настільки шокувало й травмувало,
Що тепер і бігати почав він невдало.

Орел умів прекрасно в небесах літати,
Але довелось йому рити і копати.
Якби не старався він справу цю зробити,
В кінці-кінців довелось його в лікарню положити.

А за цей час поки там мучився – лічився
Цей наш орлик і літати зовсім розівчився.

Так на цьому світі, видно, повелося,
Бо з іншими тваринками те ж саме відбулося
Всі займались діяльністю чужою й через це
Вони втратили можливість проявляти себе.

А неврахування особливостей
індивідуальної природи
Не призводить ні до чого доброго,
окрім шкоди.
31.03.2013

перевтомлені
перевтілені
перероджені відчуття
неподільні
та неподілені
і наївні немов дитя

від очікувань пахне мріями
із коріння зростає сад
сили зміряні
та відміряні
як нездатність піти назад

як незламність і невідчудженість
і як вірна віра моя
ніч затемнена
в ній пробудженість
запалилась немов маяк

В Маріуполі дощ.
Не збагнути,
весна чи осінь.
Над долоньками площ
Не зблисне
навіть сонця пятак.
Посіріло кругом,
потекло,понесло,
розпливлося
Сіре соло дощу
Всім і кожному -
просто за так!

Що там Лондон!
Куди там
тому Петербургу!
Маріуполь сьогодні
столиця дощу!
Пожалію себе,
Потім трохи
поплачусь на будні
Й заходжуся доварювати
борщу!

1990-ті

Наймиліша в цілім світі - матінка рідненька,
Обігріє мене ласкою - мов весна тепленька.
Як бувало захворів я, матінка не спала,
Цілу нічку у колисці, мене колисала.

Колисала - колисала, тихенько співала,
За своє дитя рідненьке, душу би віддала.
Я віддячусь, тобі мамо, час цей недалеко!
Тільки трохи почекай ще - ти, моя лелеко.

Які ж бо підібрати тут слова,
коли душа від захвату співає:
я не лише Михайлик – я R2!!!
Й від статусу нового умліваю!
Попереду ще R1 та R,
а там - і слава класика-поетки,
відзнаки, нагороди… А тепер
піду зготую синові котлетки…

31.03.2013

Хороші гості - лиш три дні.
То що б ви тітоньці зимі
Сказали на прощання у дорогу?
Отут і виручає нас
Великий чемності запас:
- Вже їдете нарешті? Слава Богу!!!

Березень, 2013

1

Зими ще нема. Ще тримається осінь:
Хоч золото листя й обсипала з віт,
Та мокрими ряднами трусить і росить
Увесь посмутнілий довколишній світ.

А хочеться – снігу, лапатого снігу,
Щоб линув і линув, у вальсі кружляв –
Ланам на врожай і малечі на втіху
Ясним щоб укрилась кожухом земля.

Дарма що мороз наскубе всіх за вуха
І більше до грубок нестимем дровець,
Хай грає весела навкруг завірюха
І видме осінню зажуру сердець!

26.12.2006,
Дашів

2

Шалапутний вітер сивий бісер ниже,
Напина над світом пелену-намет.
А з повітки журно виглядають лижі –
Просяться на ноги в заметільний лет.

Ковзани питають: „Чом не склиться річка?”
І санчата марять гіркою у снах…
І, неначе ситом, вітер сіє мжичку
На лани й діброви, й на широкий шлях.

26.12.2006,
Дашів

3.НОВОРІЧНА ІРОНІЧНА

Сплять у шафі кожушок,
Шапочка й пальчата:
Забарився десь сніжок,
Білий та лапатий.
Сниться крига ковзанам,
А санчатам – гірка:
Забарилася зима,
Красна білозірка.
Подарунки Рік Новий
Нам везе на возі,
Бо Мороз саньми старий
Десь застряг в дорозі.
Тільки в новорічний час
Хочеться не дуже,
Щоб Снігуронька до нас
Міряла калюжі,
Бо якщо буде зима
Мокра і погана,
По дорозі Дід Туман
Із Мороза стане.

01.01.2007,
Дашів

4. ГРІМ У СІЧНІ*

Отакої! Що за дивовижа?
Не зимово дишуть небеса:
Опівнічну темряву і тишу
Раптом розпанахала гроза.
Хто це так вогню шалено креше?
Хто на небі дідуха спалив?
Хто це нас на свято Водохреща
Як з відра свяченою облив?
Добре ж нагрішили українці,
Що з кропилом ходить сам Господь
І дощем рясним не поодинці,
А мільйон освячує господ!

22.01.2007,
Дашів

5

Наостанку мокрий січень
Хвацько кидає до ніг
Запізнілий, новорічний,
Дуже вже жаданий сніг.
Завірюха, завірюха!
Не збрехав-таки прогноз:
Трусить білого кожуха
Довгожданий Дід Мороз.
Де ялинка? Де торбинка?
Відгриміла вже й кутя*...
Десь барилися сніжинки!
Але все ж – летять! Летять!..
Як їм, білим, не радіти? –
Глянь: краса навкруг яка!..
Завтра будемо ліпити
Ми гуртом сніговика!

26.01.2007,
Дашів

Эх где найти лекарство, в какое государство убежать
Что б от этих чувств не мучатся, не страдать
Птицей вольной в синем небе парить, летать
В подземелье боли без воли не умирать

А любовь противоядия не имеет
Если пришла, счастье даст, или не пожалеет
Не пощадит коль безответная, пленит
Лекарства нет, сердце в ранах и болит...

А раны заживут рубцы оставив
Но сердце без рубцов сильней не станет
И даже когда боль мучать перестанет
Останется урок любви, и ты мудрее станеш...

Ранок теплом переповнює
Мрію рожеву -
Твій поцілунок відчути,
Зустрівши у парку.
Я прожену із душі
Снігову королеву,
І відшукаю весну
В потайнім закамарку.
Ніжну і пристрасну,
Добру,
Палку і жадану.
Із ароматом садів
У весільному вбр́анні.
Де мій мольберт?
Фарби сонця із неба дістану.
Ранку цього я щаслива!
Малюю кохання!

29.03.2013р.

Березневе небо плаче лицемірними слізьми.
Напинаю парасолю – йду на похорон зими.
Пережив її, закляту, вже приречений на смерть,
поминальну вип’ю чарку, переповнену ущерть!
Всім, кого на тризні стріну, щиросердно посміхнусь,
щоби бачили і знали: я нічого не боюсь!
Ось відрине водопілля і підсохнуть всі шляхи,
й переоряться огріхи, і відмоляться гріхи,
і тоді я в путь-дорогу зазбираюсь до села,
до зела до молодого, до живого джерела.
Від Сули, що поїть щедро кучерівські явори,
навпрошки піду на Рудку до Галини до сестри.
Там забуду про лікарню – в подорожниках посплю,
все, що змалечку любилось, знов досмертно полюблю!

2010

Ні-ні! Не стать! І не слабка,
не оберіг "З жінок - остання!"
Можливо, мрійного зразка,
що посаг - розміром з кохання,
що в нижній течії ріки
на дощ не скаржиться зі снігом,
що і заторам завдяки
обійме життєдайним сміхом...

Чи це реально навесні?
Зимою? Влітку та..?
Ні-ні!


30.03.2013

Лежав на тротуарі діамант,
Спішили люди байдуже повз нього.
І хто би міг пізнати в нім талант?
Всі думали: шматочок скла простого.

Ще вчора він лежав не на землі –
В палаці на червонім оксамиті.
Платили люди гроші немалі
За милування ним щасливі миті.

-------------------------------------------

В час пік в метро на скрипці грав скрипаль,
Спішили люди байдуже повз нього.
Їх вабила підземна магістраль –
Не віртуозна гра цього чудного.

Ніхто в тім музиканті не впізнав
Маестро-знаменитість, не бродягу.
А він в метро на Страдиварі грав,
Як вчора на концерті при аншлагу.

--------------------------------------------

У християн настав Великий Піст –
Час покаянь в гріхах за Божу ласку,
Та мало хто задумався про зміст,
В турботах час летить, вже скоро й Паска.

Не моляться ні вдома, ні в церквах,
Нема часу для Хресної дороги,
І кожен день новий вбивають цвях
В розп’яте Тіло люблячого Бога.

Нехрещений дух безкінечно зимового місяця
Гримить колодками – у пеклі погрітись не гріх!
Він був таким лютим, що з люті своєї повісився
І з кожного даху звисає бурульками ніг.
Верніть його молодість або змініть йому прізвище,
І паводком сліз каяття хай стікає у Стікс…
Замало ми молимось, от і дзвенить його тризна ще,
А не впильнували варнака – вже вкотре утік!
І все повертається – босий, безсилий, розлючений,
Дощенту розтринькавши срібло – на храм і на крам…
Подайте, хто-небудь! Подайте йому на розлучення,
Щоб весен не крав!


2013

сонце замерзле повите твоїми смутками
вибрало волю на довгі тривожні дні
бігти світ за очі ріками каламутними
звички згубити і пристань знайти в одній

де каламуть особлива – рука творителя
вилила фарби повісмами заплела
щоби наснилось в зимовій твоїй обителі
як затихає за вікнами кушпела

там у воді кольоровій життям і веснами
я дочекаюся вістки з притулку зим
поки до нас не добралися нумо щезнемо
хай нас шукають тунелями довжелезними
понад сніги ночуватимуть нас вози

Так легко: без гніву й образ…
Крізь ніч усміхається Спас.
І дякує Богу за зцілення
Душа, що угору націлена.

03.2013

Сентиментальність самотньо сказаних слів,
Списано списом, стерто, спотворено, страчено.
Сам собі сонце, сам собі Світязь, сам собі свій,
Сповитий сумом, справжній, спонтанно справджений.
Сліпим сокровенням сповнено сірий світ.
Сам собі страдник, сам собі символ страти,
Сам собі світоч солодких своїх століть
Смійся, старезний, смійся святий Сократе.

І світло погасло вчасно. І ти не зник.
Руками – до срібних струн. І губами – в шкіру.
Занадто гаряча крига і тихий крик.
Зарано летять вітри у твою квартиру.

Як заклик, звучить з динаміків пружний джаз.
Ногами – до покривал і міцних матраців.
Ривками і кувирками безмовних фраз
Зійтись у шаленій хвилі брутальних танців.

Долонями – до зірок і твоїх повік.
До тіла повітря липне, як мед у сотах.
І сонце з’явилось вчасно. І ти не зник.
І скромна на срібних струнах завмерла нота.
30.03.2013

Була дорога глАдка,
А тітонька – гладкА.
Розбила, впавши, Гапка
Гладишку молока.




?0000?

Прощались на перроне жизни-
Ты покидал мой светлый мир
Легко, без теней укоризны,
Без слов,заезженных "до дыр".

Ладони мяли кисти пальцев
Так нежно.будто наслаждаясь.
А мы кружили в ритме вальса
Слегка ногами ног касаясь...

Мы не искрились,не дрожали-
Сливались мягко и свободно:
Так, что воздушные вуали
Струились дымкою холодной.

Два невесомых силуэта
Исчезли, сохранив тепло,
Неся с собой потоки света,
Даря всем радость и добро.

Прийшла –
Неначе з віщих снів на світ зійшла,
Довкола чисте сяйво розлила.
Така тендітна, мила, чарівна,
Як весна.
І враз
У сяйві цьому наче світ погас,
І заворожено спинився час.
І, мов царівна з дивних снів,
Ти посміхнулася мені.

Ти скажи, звідкіля
Свою вроду взяла,
Від якої спиняється подих?
Може, рання зоря
Всю красу віддала,
Щоб на щастя у світ ти прийшла?

Нехай
На цілу ніч до нас увійде рай –
В моїх палких обіймах знемагай.
Вино кохання в келих наливай,
Через край:
Для нас
Нехай зупиниться нестримний час –
Кохаймо, наче це в останній раз,
Смакуймо ніч п'янку до дна,
Мов келих доброго вина!

Хай не стомлює віч
Зачарована ніч –
Подарована посмішка долі!
Освятиться не раз
Неповторний цей час,
Що навіки поєднує нас!

17.03.2003

Тендітні квіти хвилями до ніг
на луг весняний щедро постелились...
Що то за Мавка, із яких доріг,
звідкіль узялась розкажіть на милість?
То ніжна Леся щиро осяйна
у тім вінку, що зоряні серпанки
плели у снах, як марила Весна,
щоб увінчати Лелю на світанку.

То хай же Доля пестує чоло,
а ласка Божа віщою зорею
невтомно світить, щоб життя було
огорнуте і виплекане нею!

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ЛЕСЕНЬКО!

У кабінеті тиша.
Книжка.
На книжці киця.
Поза – інтелігентність.
Імідж – буквоязиця.
Кицю боялись миші –
Лицарі зубкультури.
Книжку читали нишком,
Щоб та бува не чула.
А попугай смугастий
Чубчик читацькомазий,
Міг цитувати звідти
Навіть окремі фрази.
А ще кудлатий песько
Мав інтерес до книжки.
Гавкав, усе там знає,
Вилизав наче миску.

***
Істина – суть безмірна.
Гостя за небокраю.
Істина, суть, нічия.
Кожному вистачає.
Можна – на ній сидіти,
Можна – її ковтати,
Можна – про неї чути...
Вартісне – це пізнати.

30.03.13.

весна нам нічого не винна
весна вже така як є
днів моїх незігріта глина
ім'я далеке твоє

сніги що не мусять прощатись
зима що не хоче йти
ревуть почуттєві гармати
кричать за вікном коти

мої особисті мотиви
чемно шикуються в ряд
та в долі свої корективи
причини на кожну з втрат

на кожну з утеч і повернень
на кожен лист і дзвінок
петляють дороги химерно
час дотискає курок

а сни мені сняться щасливі
і буде як треба все
бо навіть коти галасливі
щодня нявкочуть про це

весна нам нічого не винна -
ми завинили весні
і ось покотилась лавина
й шляхи їй вже затісні

до щастя так мало лишилось -
вертайте з весною вдвох
під чистим любові вітрилом
у сонця нове різдво

30.03.2013

Відчути хвилюючу пульсацію вен
торкнутись слухом твоїх ніжних нот,
скував мову невимовний щем
у напрямку до надлюдських висот...

Симфонія Малера, ридаюче плакала,
меланхолічно розчинялись години
канонами вашими від себе відлякана
безглузда безпричинна причина...

Шукаю твоє обличчя у натовпі перехожих...
Вслухаюся в кожен голос - а раптом учую твій?
Як ні, то хоча би схожий, на нотку єдину схожий
У цім повеснянім хорі, в гармидерній залі цій.

Вдивляюся і очима, і серцем, і підсвідомим
Невідано-закулісним роздражненим відчуттям.
На тя́тиві сподівання стріла гостроноса втоми
Навощує душу масно розпукою і виттям.

Нема, не стрічаю, марні і погляди, і вдивляння
У кожну найменшу рису байдужо-незнаних лиць.
Не ти, не твоя статура, не кроки твої - й востаннє
Втрачаю надію нині і падаю слабо ниць.

До завтра, до просвітління молитви і тої віри,
Що знову покличе бігти, шукати і... не знайти.
Вдивляючись безустанно у марево сиво-сіре
Напевно і певно знати, що марево це - не ти...
(29.03.13)

*
Неперевершено сумна
Вина людини без вина,
Та варто тільки пригубити,
І веселішає вона …
*
Без хліба людське тіло в’яне,
Холоне серце полум’яне.
Крихтину вічної снаги
Із рук Твоїх беру, мій Пане…

30.03.13

О ранковій порі
На Холодній Горі
Упізнали мене солов’ї
І зозулі…
Ви скажіть, солов’ї,
Де тепер Сагарі,
Де їм доля сучить
Свої дулі-щедрулі?

Ви, зозулі, скажіть,
На якому ж добрі
Розростається зло,
Що пустошить нам душі?
Як порідшало хат
На Холодній Горі,
Як без них дичавіють
Черешні і груші!

А Холодна Гора
Сонцем сльози втира
Яворам і тополям,
Що понад Сулою…
Покоління моє
Вимира… вимира…
Хто ж тепер у селі
Поговорить зі мною?


1998

Ми шануєм поетів,
Коли вони мертві,
А найпаче їх любимо в ореолі
Терпеливців і мучнів,
Загиблих в неволі,
Ми складаєм ціну
Їхній самопожертві:
Цей – на пам’ятник важить,
А цьОму – доволі
Дошки меморіальної
(Прізвище, дати…),
А цього возвеличити в лауреати
І вивчати
(Окремі цитати)
У школі…

Ми проходимо мимо
Казармених плаців,
Мимо мурів тюремних
І хижок обдертих,
Де в затворництві творять,
Де в каторжній праці
Мруть у безвісті
Автори творів
Безсмертних…
Ми ж не вхожі до білих палат
І палаців,
Не доступні нам тайни
Державних секретів,
Де вже нам зрозуміти,
Що нищать поетів
Задля честі і слави
Держави і нації?!


2001

Останню переходимо межу…

Сьогодні ми розділені межею
На рівні дві частини.
Я сиджу
Іще по сей бік –
Осені іржею
Роз’їдена душа…
А по той бік,
На цвинтарі німого супокою,
Лежать найкращі.
Їх із року в рік
Все більшає.

Лінивою рікою
Тече життя – останніх вимива
Зі свого русла
І відносить в Лету.

А що мені лишається?
Слова.
Думки сумні
Та чай під сигарету,
Та відчай самоти,
Та відчуття
Свого – уже близького – переходу
Через межу,
В довічне небуття,
В небачену,
В незвідану свободу…

Іще сиджу по сей бік.
Ще лежу
В траві густій
Під білим весноцвітом,
Тривожно споглядаючи межу
Між нашим
І ненашим-нашим світом;
І дорожу останнім:
Цим листком
Пожовклим,
Цим димком від сигарети,
І цим рядком –
Вузесеньким містком,
Що ним пройти спроможні
Лиш поети…

1999