Простеньке відро, хоч і цинкове, геби,
Та це – лиш здається, я - форма небес,
Коли з мене викинуть все, що не треба,
І з неба накинуть по вінця словес.

Буває, впадуть в мене вишні чи груші,
Чи яблука, зібрані прямо з гілля,
Потраплять, бува, і заблукані душі,
Не знати-бо звідки, та не звідсіля.

Я вічним було з нержавійки, не з цинку -
Бо це і часа́м непідвладний процес.
Збирались в мені із хмаринок дощинки –
І в них відбивався кришталь із небес.

Але загорілося небо у тиші
І куля вогненна з'явилась на дні -
Багряна зоря, мов загублена вишня,
Скотилася, п’яна, на Землю у сні.


15.08.2013

Лине думка аж за небокрай.
Моє серце зранене не край!
Мою душу, зболену, полиш!
Не тривож словами тільки лиш!
Не любов здіймає висоту:
Маю в думці істину просту!
Ти для мене був останній шанс
Та я втратила тебе, нажаль, на раз!
А навколо порожнеча й тьма нічна,
Я одна, знедолена й одна!
Звинувачувати в тім нема кого,
Бо сама обрала шлях – пройду його!
Лине думка аж за небокрай!
Почуттів моїх ти не чіпай!
І не стукай, в душу не дивись
Я любила, але те було колись

Українська земля благодатна
Простила чорноземи степами,
Засипає житами-хлібами,
Безкорисна, на злобу не здатна,
Українська земля благодатна!
Годувальниця і берегиня,
Своїм донькам синам, ніби мати,
Її треба любить-шанувати,
Вона щедра і безневинна,
Годувальниця і берегиня!
Українська земля благодатна.
Поклоніться до неї низенько,
Її подих відчуйте близенько,
Про врожаї почуйте достатні.
Українська земля благодатна!

Ніде подіти Правди їдкої,
кожен союзник брехні громіздкої.
Сьогодні ти пан,
бо є чим поживитись,
А завтра "жупан",
бо вже треба коритись.
Людина істота тепер всемогуща,
вона тепер завжди й в усьому тямуща,
Кому, як не їй розбивати "тортури",
навіщо ж себе у неволю тягнули?!
Я бачу, що треба вже їй вибирати:
прибуток чи Правду наразі збирати?
Кого захищати, панів чи людей,
нема вже різниці між ними. Курей!


15.08.2013р.

Півроку до півроку..і вже й прожив, неначе...
до першого уроку..якого й не побачив
вертаєшся думками і згадуєш насилу...
той час, коли настачив душі на зиму силос...
бо годувати треба щоранку і щовечір...
сю внутрішню амебу у чорноті чернечій,
що причаїлась доки ти ще живий хоч трохи...
колись ти ганив спокій і шив взувачку блохам..
і знав, що не минеться чуття мурах лоскотних..
у грудях серце б*ється... прадавньої істоти
шукаючи відлуння у власних пориваннях,
в солодких мріях юні... у темному старанні
любовного напалму...
а зараз...чисте зілля і краплі валер*яни...
і вдоволь зимних видів, пейзажів для покути...
наш бог нас ненавидів і не хотів почути
ніколи, ні за яких найтребніших обставин
він викинув нас голих і байку про нірвану
шепнув аби для "пташки" чи так...кому до сміху
і дав життя нам наше, і дав людську нам втіху...
і казку про небесне буття чи пробування...
Воскреснув!.. і воскресне? з колін підніме й твані
незвідану ще досі і лячну досі силу
земля їх носить… коби їх небо ще зносило...

І ти там скоро будеш в кумпанії старечій
а зараз...юди й люди...
у шкурах не овечих, а вовчих у кутюрній
обробці модерновій...яскраві і гламурні
холодні до розмови не вбраної у шати..
і нікому почути...і нікого спитати..
нічого не вартує у світі сьогоденнім..
а матері годують з потроєним натхенням
своїм тілесним болем і білою тугою
дітей, що будуть вбиті байдужістю й покоєм...
що до зими нездатні, ще зовсім не готові..
без силосу..без сили..без почуттів..без крові...

Ти блиск очей моїх,
Карамель моєї кави,
Вони ховають в собі сміх,
На тебе, дивлячись лукаво.
Сьогодні вдень,
А, може й, вніч
Я покажу як вони плачуть,
Завтра ж з тобою віч на віч,
про все забувши, знов розтануть...
Ти вірь мені,
Я не покину,
І не забуду імені.
Коли прийдеш в тяжку хвилину.
Ти тільки вірь... моїй гордині!


15.08.2013р.

Нехай бояться вороги, а ти не бійся!
Нехай жебрачать бідаки, ти не проси.
А ще не вір, коли усі кричать: довірся!
і слово лжі до інших теж сам не носи.

Чого боятися? Що час прийде умерти?
Ти – мить, що з тіні переходить знов у тінь
і право вічності – усе минуще стерти,
щоби самій не перегнити в чорну тлінь.

І бідність – не порок. Її ти не цурайся,
не уважай на дурнів, що кричать: дурнІ!
Живеш по честі, там і залишайся,
бо правди не пізнаєш в ситі дні.

А ще не довіряй тим маскам і личинам,
що так натхненно грають у театрі слів.
Дивись душею, серцем, не лишень очима,
тоді і щире відрізниш від фальші днів.

Не вір, не бійся, не проси – як кодекс честі
в країні, де поети, люди і царі,
де все зі скрипом, абияк і проти шерсті,
де злидні ниці і маєтність угорі.

Не вір, не бійся, не проси –
наснились хтиві голоси.
А може, то дуркують пси,
пещені суки, ситі пси,
що переїли ковбаси?
А може, інші, злючі пси,
що стережуть блошині сни
без повідків і ковбаси?
А може, то такі часи,
де люди-пси і голоси...

Блакитний мед
серпневого
повітря.
А я -
малесенька
бджола -
туди,
де сонце
квітне!

Шелест дощу -
Небо з землею сваряться:
- Не відпущу!
- Певно, піду я геть!
- Гнів відпущу –
Зливою розіграється!

Зашелестить –
Зойкне земная твердь…

Блискіт, розкат,
Небо без краю міниться,

Не перестав
Дощ набирає сил,

Чиста вода
Булькає, схоже, піниться,

Злива,
Гримить, що вистача зусиль.

Стихнути? – Ні! –
Вчасно гай-гай стриматись:
Тонни води з неба – землі – ов-ва!

Як не крути –
Небо з землею помиряться,
А суперечка –
Підтвердження –
Пристрасть жива.

Стиглими вишнями,
Літніми зорями,
Споєний соками,
Днями високими,
Гасне час вечором,
Теплими печами,
Винними гронами,
Повними жменями.
2013

Сипне лелітки ранок на алеї,
і навпростець
крізь іній самоти
в осінній парк незмінно прийдеш ти
із надвечір’я пам’яті моєї.

Зморився вже,
либонь, блукати світом?
Твої сліди покірливо змива
холоднокоса осінь дощова,
але чомусь ніяк не може змити.

Тут кожен крок
нагадує про тебе…
І береже мереживо алей
старий каштан -
засмучений Антей,
поклавши на плече провисле небо.

Пишіть листи і вірте в чудо –
Струмок із попелу не б'є.
З життям кохайтесь до абсурду.
Завжди й насправді: двері – є!

Шукайте шлях в забуте літо,
Бо осінь ще візьме своє.
В серцях у нас гніздяться діти.
І в них, і в нас дверцята є.

Рахуйте вії та півкроки.
Зізнань – побільше! Час іде!
Гріхи міняйте на епохи.
Руйнуйте стіни. Двері є!

Біжіть щодня назустріч сонцю.
Минуле більше не мине...
Хай зорі світять крізь віконця
На двері, що насправді є.


13.08.2013.

Щось шепотіло літо на останок,
на небосхилі загорався день,
здавалося іще один світанок
і закінчиться час моїх натхнень.

Дощі ховали теплі літні сльози,
пустішало на мить навіть життя.
Душа приховано жадала прози
і відправляла вірші в небуття.

Застуда зовсім не давала спати,
маячили сумні хворі думки,
мов осінь залетіла до кімнати
і доторкнулась золотом руки.

Невпинно падали осінні зорі,
неначе листя клена за вікном.
Уперше помисли були прозорі
і не зігріті сонячним теплом.


09.08.2013

* * *

Оплативши сонцем щедре мито,
Теплий серпень починає путь.
Отже, всі благодіяння літа
Скоро у минуле відійдуть.

Трави, розігріті i духмяні
Знов заллє дощiв’я каламуть.
I три Спаси — перший з них медвяний,
Яблучний i навіть полотняний —
I три Спаси літа не спасуть.

1995

Ми любили бути молодими
і дивитися на сонце у Львові.
Ходити малими кроками
по ринковій площі стікати
потоками щастя у кишені
прохожих левів.
По-справжньому ставати котами
слухати тарам-там-тами у кнайпах
блукати кавовими Альпами
в сінях ранку вставати
звичними рухами збирати речі
у дорожній рюкзак…

Олена Бондаренко


* * *

Причаєність і суші, і води,
Поволі сизе в темне витікає,
Стоять у першім інеї сади,
І листя сухо кулачки стискає.

Це ранок осені. Це ті, кого любив,
Вертаються у сни твої й у пам'ять.
Це рідний світ калин і горобин,
Мов пізнє листя, душу твою палить.

Це тут, у наших вітряних містах,
Нічні осінні села залишили
Такий печальний присмак на устах -
Мов пізній плід, солодкий плід шипшини.


2001

Не намилуюся, не надивуюся,
Немає слів таких, щоб передати,
Як я люблю тебе, моя земелечко,
Для мене нині ти і батько й мати.

З тобою радісно, буває клопітно,
До тебе, як до мами, пригортаюся,
На споришах в’юнких, мов на перині, я
В долоні сонечко ловити намагаюся.

Ти нагадаєш знову весноньку мою,
У котре і даси мені пораду,
Зігрієш ласкою, своїм теплом земним,
І защебечеш ніжно листям саду.

І над чолом моїм повієш вітерцем,
У пахощі занурюся медові,
Заполониш усе квітучим чебрецем –
Скільки високих слів у твоїй мові.


2012р.

Я бачила – єпітрахіль туману
покладено на голову цієї
гори сумної, тихої, високої.
І сповідається вона – про біль,
і про дорогу,
що лежить
у серці
шрамом,
зривається
буремними
потоками
до ніг
терпіння
смерекового,
прадавнього...

Над скаламученим
Черемошем
молитву
шепочуть
побілілі
береги...

У небі –
сил високовольтних битва,
у небі –
навіть неба вже не видко.
Та бачиш -
в блискавицях -
віра кріпне!
Небесний громе, ще поговори!
І підіймається,
крізь каламутне світло
високий дух
горою
догори!

Хвилююся. Повторююсь на біс.
Моя любов до тебе… Полюбилась.
Піднятих рук така висока милість,
Що тихий звук, як учень, розгубивсь.

Хвилююся. Прости, а чи прощай.
Але любові стримати не можу.
Вона звучить в моєму слові кожнім.
Така моя, що ти – не заважай.

Я буду знов при зустрічі спішить,
Таїти трепет в погляді щасливім.
Лиш десь за північ, наче градом злива,
Я починаю віршами грішить.

Прийдуть слова. Високі і святі.
Невірниця, а зберігаю віру,
Що в нас не буде днів похмуро-сірих,
А будуть всі, як свято, золоті.

Почуй і ти. Повторююсь на біс.
Таку любов не можна не почути.
До мене можеш неуважним бути,
Та в тихій залі виростає ліс.
Із рук довірливих….
Розказують студенти про любов…
2009р.

І став ти сам дорогою до храму
Посмертно:
Твій текучий псевдонім
“Бі-
-ли-
-во-
-да”
Під храму світлу браму
Струмком прижебонів,
І Божий дім
Присутністю твого живого духу
Наповнився...
Заблукані сини
Крізь ідеологічну завірюху
Пробилися до вічної стіни.
Прийшов і я в цей храм, що під горою
Під білою: затеплюю свічу
Не янголу – трагічному герою
Безчасся...
В храмі білому мовчу,
Можливо, вперше так – молитвоусто
І всезбагненно: в грішному житті
Таких, як ти, правдивих, є не густо,
Щоб і тілесні, і прості, й святі
Водночас...
Я за власною бідою
Ще не забув про біди світові –
В містечку цім над білою водою
Всі почуття текучо-хвильові
Злились в одне душевне потрясіння...
На вулиці Біливоди Петра
Пора вмирання в пору воскресіння
Перетіка... Це значить, що пора
Збирати вже розкидане каміння
І будувати з нього білий храм
Надій і сподівань, –
Таке веління
Сьогодні всім Іванам і Петрам
Від Господа й трагічного героя
Петра – благословення починань
І звершень,
Тут,
Під білою горою,
Де річка Деркул схожа на Йордань.

...Охрещуюся вдруге по роках
Безбожного на світі існування
І плазування,
Свічечка в руках
Символізує тихе осіяння
Відтерплої душі...
До білих вод
Прямує рівна вулиця від храму
Й тече по ній
У білий світ
Народ –
Перетіка з трагедії
У драму...



2000

Як з родом Хасмонеїв впоравсь,
За мудреців узявся Ірод.
«Що за нісенітниця, -кричав він,-
«Обирать царя з-поміж братів своїх?»
І скарано було всіх мудреців.
За винятком Бави бен Бута.
Щоправда, і його осліплено.
«Ти бачив,- каже Ірод, помінявши голос,-
Якого лиха наробив наш цар?»
«Що маю чинити?»- пита сліпець.
«Прокляни його!»
«Не можу. Сказано:
«Навіть подумки не проклинай царя!»
«Але ж є ще й таке:
«Начальника в народі не проклинай!»
Себто такого, що відданий людям.
А цей же справжній нелюд…
Отож, не бійсяі прокляни.
Ніхто ж нас не почує…»
«Почує птах і рознесе по всьому світу».
Тоді відкрився Ірод , каже мудрецеві:
«Аби знаття,що ви настільки правовірні,
Я нізащо б не поглумивсь над вами…
Чим зможу відшкодувать провину?»
«Заповідь – світильник, а закон – світло.
Ти загасив світло.Тож запали його.
«Яким чином?»
«Відбудуй Дім Божий!»
P.S.
Порада мудреця сподобалась Всевишньому,
Бо ж скільки місяців відновлювали Храм,
Дощі йшли тільки вночі,
А на ранок зникали хмари і світило сонце.
--------------------
Йдеться про династію Хасмонеїв, започатковану Макавеями, під проводом яких було здобуто перемогу над грецькими окупантами. На честь цього юдеї справляють свято Ханука.

(письменнику Роману Дідулі)
Коло мене щастя не крутилось,
Я багатств не наколядував,
Крамом іншим доля відплатила –
Дві криниці Бог подарував.

Тут і в зливи і у суховії
Спрагу вгамувать завжди хотів,
Зліва – у „Русалці Дністровії”,
Праворуч – в „Найменшому з світів”*.

Та криниця зліва – то Підлисся,
Де наш Маркіян** на світ родивсь,
А праворуч – Сновичі в заліссі,
Де твій дід каплицю спорудив.

Де під дахом з жовтої соломи
Грішний світ почув мій перший крик,
Де з Сомця*** ті творчі хромосоми
Ми черпали в наш жорстокий вік.

Я пройшов світи далекі й близькі,
Та завжди спішу в той рідний наш куток
Двом криницям поклонитись низько,
З тих криниць відпити ще ковток.
2009
*-роман Р. Т. Дідули
**-видатний український поет Маркіян Шашкевич
***-річка, що впадає в Золоту Липу, а потім- в Дністер
**

Ще змалечку знав я стареньку одну -
Ходила, бідою зігнута.
Відколи синів провела на війну,
З очей не зникала засмута.
Та збігли роки, мов крізь пальці вода,
Вже виросла й правнуків купа.
Розкаже малим, як була молода,
Та й знов заклопотано тупа.
Усеньке життя, мов той день, прожила
Отут, де закопано пупа.
До діла завжди беручкою була,
Та й нині не марно ще тупа.
Хазяйство догляне в дочки чимале,
Цибульку на грядці прощупа.
Отак, помаленьку, чи добре, чи зле,
Із ранку й до вечора тупа.
Вже осінь замріяна знову в садку
Солодкими грушами гупа.
Старенька спочине собі в холодку,
Та й знову по стежечці тупа.
Вже й хату, де виросла, всю розтягли,
Як є, до останнього слупа.
До цього і діти не всі дожили,
А бабця Одарка ще тупа.
Коли ж пожартують - до пари, мовляв,
Старенькій мітла, та ще й ступа -
Цей жарт і Одарку також звеселя
І вже веселіш вона тупа.
Та якось уздрів, як праправнучок нині
Сльозою зарюмсаний, хлюпа.
Зайшов... Аж старенька лежить в домовині.
Своє відходила... Не тупа...

Таємно він краде мене щоночі,
Мій грішний принц на білому Пегасі.
Мільйонами бажань зірки мигочуть,
Звабливо ніч скидає темну рясу.

В його палаці не стихають співи
Чарівних муз, одягнених у мрії.
Метелики спокус – медові діви,
Втішаються у танці ейфорії.

П’ємо всю ніч гранатові нектари
У забутті гріховного екстазу.
Лукаві німфи – жриці п’яних чарів –
Встеляють ложе травами Парнасу.

Таємно він вливає в мене силу,
Щоб до зірок торкнутися думками,
І щоб відчути поглядом і тілом
Усі відтінки зоряної гами…

Сон пресвітлий на пляжі замучив,
У шезлонгу дрімаю, присів…
Й відчуваю цілунки жагучі
Я на тілі своєму усім.

Спершу мов несміливі торкання –
Ніжні дотики лагідних уст…
А тоді – так немов наяву,
Все палкіше, немов би востаннє…

Аж од ніг, аж од кінчиків пальців –
До чола і обвітрених брів!
Я, захмелений, просто звивався –
Під цілунками тими горів.

І - червоний увесь від навали –
Я прокинувся серцем цвісти!..
То – так сонце мене цілувало,
Наче ти, наче ти, наче ти!!!

4.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013), Крим, «Маяк».

Погоди з моря не чекайте.
Хай що б не сталося в житті, -
Жінок до сліз не спонукайте
Від сорому чи почуттів.

Які б не мучили прогнози,
І хто б вам серце не розбив,
Не дайте жінці лити сльози
Від недоречних ваших слів.

Прощайте жінку! Хай із болем.
Від зайвих чвар звільніть її.
І не виплескуйте ніколи
На жінку прикрощі свої...

Знесіть усе в житті терпляче,
Іще штормитиме не раз.
Хай жінка потайки не плаче
В душі з образою на вас.

І за усі шляхетні вчинки
Нехай вам буде гідний приз –
Найщасливіша ваша жінка,
Яка не ллє ніколи сліз.

Є десь куточок на землі,
Де чисті роси, як пісні…
Струмки ,як дзвін,сопілки грають.
Вони не дзвонять ,а співають.
Є край на рідній –бо землі,
Де милі спогади мої.
Дитинство у квітучій Україні…
Пташки,метелики,як нині-
Все пам'ятається мені…
Неначе рай у милім сні.
Всі друзі добрі споконвіку.
Тільки початок мого віку…
Я бачу поле край садку.
Це десь у милому кутку.
Куточку в милій Україні,
Моїй співочій Батьківщині.
У різнотрав'ї колір квіт.
Й синичка гарна десь між віт.
Дерева прямо коло поля.
Вдалечині тремтить тополя.
А я- в колоссі на землі.
Дивлюсь в той край ,де журавлі
Вітають осінь в житній силі.
Якби я мала тільки крила!
Це небо!Спогади мої!
У небі бджіл гудуть рої.
Воно ж і синє,і спокійне,
Якесь вже гарне і повільне.
Таке дитинство,як у сні.
Воно ввижається мені…
Бо вже я не така!Доросла.
І скоро не згадаю,як колосся
Ввижалось навіть уві сні…
Дитинство й спогади мої…

Скло в зимових візерунках,
Полотно, немов сіде.
Кришталеві там малюнки
Хтось прекраснії веде..
Срібним пензлем прикрашає,
Мов картину розписну .
І крізь неї виглядає
Хлопчик дівчинку-весну…
Хоч розтануть візерунки
І мережані світи,
Будуть у душі малюнки
У весні моїй рости.

Ти ходиш поруч з тишею удвох.
Ти міряєш безодню в подих ”ох”.
У темряві запалених свічок
Це скрипці подарований смичок.

Вже залишаєш власний мінарет,
Ступа нога на гострий очерет,
Хоч досі відчувала лиш паркет,
Що буде невідомо наперед.
2001

Не прикликай. Без зову-клику
Прийду в цей храм
І поклонюся тихо-тихо
Твоїм богам.

І буду слухати мовчання
У сяйві свіч.
Чекати зоряне кохання
В жагучу ніч.

В твоїх обіймах – рай неволі
І пекло зваб.
Я не шукаю щастя долі
Я - вічний раб.

Відгомоніла золота діброва
березовим осіннім говірком.
У небі синім журавлів підкова
несе свій сум услід за вожаком.

За ким жаліти? Кожен в світі гнанець.
Прийде, зайде і знов покине дім.
Всіх проводжає зоряний коханець,
широкий місяць в сяйві золотім.

Стою один між пустища земного,
а журавлів відносить вітер в даль.
Хвилює згадка юного й п'янкого,
але ніщо з минулого не жаль.

Не жаль жаги розтраченої днини,
не жаль душі бузкову перецвіть.
В саду горить багаття горобини,
та неспроможне жодного зігріть.

Не обгорять терпкі червоні віти
і жовтим сном не вляжеться трава.
Як пелюстки скидають ніжні квіти,
так я гублю свої сумні слова.

Якщо життя поміж імли сліпої
їх назбирає у пустий клубок,
тоді скажіть: діброви золотої
відгомонів погідний говірок.

Погляну на тебе сонно ще,
І щастя - мов тепла хвиля.
Моє синьооке сонечко,
Промінчики посивілі...
Торкнуся на лобі складочки,
Що робить тебе сердитим.
І скроні твої погладжу ще...
Неначе маленькі діти!
А справді дорослі, зрілі вже,
Мов яблука перед Спасом.
Одне одного окриливши -
Над простором і над часом..

Коли останній із тих, для кого подзвін – на щастя,
Наточить ніж, щоб гострити моє обличчя,
Зітреш із губ слід живого свого причастя
Й тоді, напевно, уперше мене покличеш.

Солоні руки будуть терпкими - на перший дотик.
Просолиш морем долоні мої - із вати.
І сіль проступить - над сонцем твоїм. А доти
Я вчуся йти, щоб ніколи не повертатись.

Люмінесцентно - над дзвонами - тихим струмом
Твоє обличчя із глини - церквам на шпальти.
Коли я буду із тим, хто мене придумав,
Тоді, напевно, повіриш, що я реальна.
2013 рік

Смерть починається з життя.
А ми? А я? Чи жив… Не знаю,
Моя печаль не з тіні раю,
Бо я не відмолив гріхи:
Зайшли, сказали просто: ти.
Ти ворог, ти, ти, ти, ти!Ти!

А я лише молився Богу,
Щодня до Божого порогу
Ішов. Не знав. Це гріх, сказали.
Тікайте, діти, щоб не знали
І правнуки, якого роду!

Хтось скаже, прочитавши, гріх?
Я просто рятував своїх,
Ще ненароджених онуків,
Дітей, щоб вижили.
Ах, мука!
Який-то біль, що стільки літ
Мій внук , все в відповідь, "хто дід",
Повторює, «а я – не знаю…»
Мов Божу заповідь читає,

Та він частиночку несе
Мене.
Котрого у тридцятім
Назвали ворогом проклятим…

Ми з тобою у одній Божій локації,
У одному човні,
Хоча й між різними берегами.
Над нами тривожаться листям
Акації.
Вітер казкує над нами.

Хвиля - у борт,
Похитнулось судно -
Ближчим далекий твій берег.
Ти в моїй долі
Колхідське руно,
Уквітчаний щастям терен.

Прокладемо мости.
Хоча краще стежки
По воді -
Як босоніж по долі.
Ти просто з'являйся частіше
Весни,
Напувай із зіниць мої
Зорі.

Ніяк не оминеш
в дорозі ями,
хай навіть обкладеш
її х...ями.

2013

У спокуті
яблучного Спасу,
поряд,
під аркадою століть,
ми пройшли околицями часу,
де любов
замріяна стоїть.

І, забувши долі настороги,
нам під ноги
падали віки…
Підкорялась
пестощів знемога
мимовільним доторкам руки…

Пітьма і тиша. Сад про сонце мріє,
про музику і світлу, і дзвінку.
Рушник новими нотами біліє,
сопілку сонечку виточує цвіркун.

08.2009

Привідчинені двері – не кожному вітру,
де на вивіски моляться натовп і твердь*.
Перший поштовх – і ти обираєш палітру,
на якій екзотично прикрашена смерть.

За навалою осені й тупоту грізно
сотня вузликів чорних і дужих вузлів,
і кленовий листок – суєти перевізник
мимоволі до ніг - по заблудлій золі.

Неприборкане серце, як потяг шалений
не по рейках, а так… щоб на мить напрямки…
Хтось надумав тобі не вакацій катрени,
а на зарева вічні надіті свитки.

Вибираєш нестямно тонкі кругозлами:
від усіх, від усіх – на свою висоту!
І живеш (не минаєшся) десь між дахами,
і визбируєш зайчики снів на льоту.

В підігрітому мареві зблиски віконні,
час повернень і колій, і рваних образ,
і нотації міста душі безборонній,
що уже не боїться відкрити анфас…

2013р.

*Народна назва непомірно заможних українців.

Серпнево-вереснева карамель –
ясний бурштин, сльоза закам’яніла...

На цій межі Господь створив готель
для мрій сміливих, втілень неумілих.

На цій межі спочинуть камінці,
які так муляли тобі в дорозі ногу.

На цій межі в розтиснутій руці -
побачиш "сонечко",
немов
дарунок
Бога!

Служив для Сонця Місяць маяком,
і хлібом, і водою був питною,
у день вікном і золотим биком,
що, ніч усю, змагаючись з пітьмою:

спиняв плечима, боронив грудьми,
штовхав рогами... А тепер повинен,
проміння Сонця витягши з пітьми,
сам розчинитись в сонячнім промінні!

1.08.2003

О, місяцю, це я – твоя коханка!
Я – зоряний туман твого безсоння.
У сяйві ніжності засну до ранку,
А потім розчинюсь у міжсезонні.

О, любий, я весну вплела у коси,
А сукня – із прозорого серпанку.
У хмарах-подушках заснула просинь,
А я – твоя покірна муза-бранка.

Твоє кохання – чудодійне зілля,
Настояне на зорях і дурмані…
Осяй мене медовим божевіллям,
Торкнися оксамитовим бажанням!

Просочуються щем і насолода
У відчуття трояндовим ефіром.
Для нас, коханий, голосом свободи
Звучатимуть всю ніч небесні ліри.

Я тепер – Криворівня.
Цьому небу я рівна,
і воді оцій рівна,
і високій землі.

Що покривлено боком,
що пішло хибним кроком,
і покручені болем
мої думи гіркі -
все -
Черемошом сплине.
Нині я в ньому лину,
повна срібла і неба
дзвінкої ріки!

Серпень малює світанок.
Сіється лугом серпанок.
Жайвір у небі літає,
Сонечко миле стрічає.
Житечко стигле шумить.
Весело влітку всім жить.
Ніжаться в житі волошки.
Їм би поспати ще трошки.
Бджілка у гречці літає,
Джмелика-друга чекає.
Вслід їм сміється вербичка –
Вітер голубить їй личко.

5-8 серпня 2013 року

Совеня питало в мами:
– Чом ніхто не дружить з нами?
Кажани якісь чудні.
Інші всі – завжди у сні.
З кимось хочу й я дружити,
Бо самому нудно жити.

8 серпня 2013 року

Останній дзвоник возвістив про літо,
мандрівка у канікули відкрита:
хай відпочинуть вчителі та школа,
і ми також - юрба шибайголова.

Приспів:
Сьогодні нам і радісно і щемно-
ми уклоняємося Вам доземно
за наші перші у навчанні кроки,
за непрості для Вас чотири роки.

Найперша люба вчителько і мамо,
вночі не спали Ви, будились рано,
щоб у тремкі дитячі наші душі
зернята знань засіяти родючі.

Недавно ще не вміли ми багато:
читати, малювати, рахувати.
А нині, дяка вам, на «ти» з книжками
і будемо мудрішати з роками.

Махне рукою літечко, і знову
покличе вересневий день у школу,
проте засяють іншим на уроці
ласкава Ваша усмішка і очі.

2013

Липень і спека.
під вікнами в мене
клумба. Там квіти
і листя зелене.
Осінь далека,
ще серпень із гаком,
свої гобелени
у сонячних знаках
кинула в літо,
неначе Колумба
доля в Лукайя*.
Танцюючи румбу,
пещена й сита,
жарінь опливає
в листя опале.
Посушлива зграя
хижу опалу
влаштовує квітам,
і алергії
я сплачую мито:
капосні вії
подразливі стали,
листя сухого
ображені шалом.
Просині тогу
вдягає тополя,
мрії за вітром –
і вольному воля.
Синя палітра,
осіння завія…
Зникли за рогом
відпущені мрії,
лиш алергія,
усміхнена косо:
«Всюди ще літо,
а в тебе вже осінь».

Сині волошки в жовтому житі,
Тішаться яблука, соком налиті.
Бджілки літають лугом духмяним:
– Хлопче, ходи, політаєш із нами!

11-13 серпня 2013 року

Дивовижний птах літак
Мчиться в небі швидко так.
В нім сидить герой пілот,
Що сумує без висот.

13 серпня 2013 року

Над прірвою брехні
Стою як у вигнанні
Що видно з-за межі?
Там чути завивання

Скував безмежний страх
Що буде далі? Спокій?
Навіщо бачу крах
Майбутнього глибоко?

Чому тоді болить
Душа, що мрій хотіла?
Кому небес блакить
Дарує легкі крила?

Десь є веселий сміх,
Десь радість оселилась,
Чому на мій поріг
Самотність приблудилась?
2009