Сам собі вкорочую тривалість
Вкрай скороминущого життя, –
П’ю, курю, безклопітно валяюсь,
Тішачись незношеним взуттям.
Гав ловлю, плюю, буває, в стелю, –
Можу дулю ткнути горобцям,
Чуючи за стінами оселі
Їхній щасний і нестримний гам.
Через це своє ледарювання,
Зовсім не читаю, не пишу, –
Лиш у грудях стогне невблаганно
Від солодких запахів борщу.
Розповнів, що аж лице набрякло
Й стало тісно в отворі дверей,
Де тупцюю кволо, ніби чапля,
Іноді стрічаючи гостей.
Дуже важко друзів узнавати,
Називати вірно імена,
Сидячи постійно в пильній хаті,
Біля непомитого вікна.
18.03.25

Біжать бруньки у небо сонні, мляві.
Сорочить люд, плете думки ліниві.
Бентежить вітер сни беріз біляві,
А дітки гублять сміх ясний щасливі.

Мудрує день, тепла хильнувши трохи,
Бо хитрий марець дурить, наче циган.
Танцюють голуби, як скоморохи.
Збігає час шалений, наче дзиґа.

В задумі сонце, не цвіте янтарно.
Його гніздечко давнє, та схололе.
Бо сірими нитками суму тайно
Павук дощу сплітає небо кволе.

14.03.2025
марець - березень

Не читайте мене по складах —
ще торую стежину до раю.
Недолугі роки́ зносять дах? —
В темні жмурки* з Альцгеймером** граю.

А можливо, мудріша за тих,
хто плюндрує життя ненароком?
За грудиною видих і вдих,
і душа, наче прірва глибока!

У очах віддзеркалюю світ
і кохаю найкращого в світі.
Зрію в небі — ясний самоцвіт,
у маляточку — сонце в зеніті.

У мурасі вбачаю — слона,
В білім лебеді янгола бачу.
І радію, що юна весна
уквітчає галузку тремтячу.

Хоч сьогодні нелегко мені
подолати бар'єри високі,
все одно я біжу по стерні
наздогнати літа синьоокі.

Жмурки* — дитяча гра у схованки.
Альцгеймер** — німецький психіатр.

18.03.2025р.

Скоро і слова від Вас не отримаю.
В лютому сніг не випав. Не холодно.
Той голий пейзаж за тонкою шибою –
Писати не стану, не хочу, не здужаю,
В манері поетів Озерної школи.
Що Ви…

Скороминучі страждання Вертера.
Не чули про нього? Нічого. Завбачливо
І в двадцять першім сонеті Шекспіра –
Все сказано, списано, та прошу пробачення:
За слова, за любов, за надію, віру і за що там іще?!
Що в образі Вашім віднайшов призначення
І те, що у ньому не було міри,
Чи більш поетично сказати б – талії.

Скоро скінчиться бій колісницями.
Ви не повірите, на цьому проміжку,
Я більше прив’язаний серцем до місяця
Був, а від нього скаженим стаєш та стривоженим.
Можливо тому, що нічим не вражений,
Можливо тому, що не можеш зважитись
І полюбити себе самого.
Тому так важливо було Вас побачити.

А, зараз читаю Фредеріка Массона.
Для чого? Хтозна. А ще Соломею.
Згідний – безсоння. Тільки сьогодні
Я Вас побачив і мабуть… хоча

Я б не хотів шукати причини.
Які тут причини в читанні книг – звичка?
Я б розміняв на розмову з Вами:
Жозефіну, Тетрарха та, мабуть, і сирійця.

Зрештою, я лукавлю. Мабуть, ніяк
Не наважусь зізнатись у власній поразці, що
Моє протиставлення в оцих листах,
Давно, як згубило своє призначення,
Зійшло у самотність,
Не те, що у Вас:
Від міста до міста.
До нового моря
Веде за собою незвіданість долі.
Де пишеться книга,
Іще невідома
Де пишеться казка, роман, не сповідь...
Але зі словами:
Опівніч! (О, боже, як скоро!)
Дописую лист.
P.S.
До завтра, кохана,
До завтра.
До завтра,
До завтра,
Або до колись.

29.02.2020

А жлвті сонечка кульбабок
Засяяли в густій траві,
Великими очима зранку
Вони дивилися на світ.

Запахли солодко медами,
Щоб чули бджілоньки малі,
Голівки низько нахиляли,
Вклонялись матінці-землі.

2016 р.

Серія листівок художника-гумориста Василя Гулака

Будь меткий, не дуже п’яний,
стримуй звісний потяг,
й не плети дарма романи
в мазаних чоботях.

Не шукай дружину в хату
гарну та кмітливу,
а знайди дурну й багату
(звісно, не сварливу).

Як зібрався на зальоти
до краси-дівулі,
всі напруж свої чесноти –
і не їж цибулі.

Ві́но все отримай з тестя
бу́дь-що до весілля
(бо забуде благочестя,
перебравши зілля).

Щоб не скоїти дурницю,
пильний будь спочатку,
не кохай одну дівицю,
а кохай громадку.

Як цілуєш дерзновенно
наймичку удалу,
позирай, щоб наречена
раптом не застала.

Не бери в дружини жінку,
що від тебе дужча,
бо інакше – битий дзвінко
будеш неминуще.

Не журись, що наречену
незугарну маєш,
обійматимеш щоденно –
то і покохаєш.

Перед шлюбом, козачино,
май аероплана,
щоб втекти, якщо дружина
випаде погана.

Не бери довготелесу,
бо в таких стосунках
є ускладненість процессу
ба й при поцілунках.


(2025)

 
Хтось казав що
все нагадує зоопарк
Я правда вірю
Я правда вірю, так
 
Є легка стрімка дорога
Від Істсайду через парк
Щоб чарівно прогулятися
Напряму
Або сідай оце в автобус
Як дощі, чи холоди
І звірята порадіють
Тобі, ну
 
Щось говорить
Всюди начебто зоопарк
Я правда вірю
Я правда вірю, так
 
Де мавпи є правдивий люд
Жирафи не прості
І слони, хоча мовчать
Йдуть із добром
Орангутанг скептичний
Щодо перемін у клітці
А сторожі все б у чай додати ром
 
Зебри – реакціонери
Антилопи – місьйонери
У голубів секретний план
У хом’яків конфліктний стан
Чи не фарс?
 
Завітай-но колись
В зоопарк . . . 
 
 
 
 
 
 
 
 

Дорогі друзі!
Цей вірш написано 1998 року. Трохи редагував Павличко. Я співав сам цю пісню, бо і музика моя. Але нині переозвучив.Яка ваша думка?
https://youtu.be/gLMGkDrnh4s
Є ще інший варіант. У роковому стилі.

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану для неї

Немов знаряддям гострим тесля
Різьбить мереживом бруски, –
Пишу, учитуюся, креслю
Пером піддатливі рядки.
І очі сяють гарячково,
Й душа звучить, немов орган,
Коли рідниться слово з словом,
Коли нема в рядках оман…
17.03.25

Якщо померти молодим,
Якщо скінчитися зарано,
Якщо розвіюсь, наче дим,

То пожалію за одним:
Не втілю грандіозні плани,
Якщо померти молодим.

Я обнадійливий, та втім:
Навіщо так багато дано,
Якщо розвіюсь, наче дим?

В могилі послужив би чим?
Розтане майбуття туманом,
Якщо померти молодим.

Знайдеться ще хтось і окрім!
Я не введу себе в оману:
Якщо розвіюсь, наче дим,

Лише ланцюг урветься рим,
Лише нащадкам все зостане,
Якщо померти молодим,
Якщо розвіюсь, наче дим.

Розчиняюся в передвЕсні.
ПередрАння хрустить морозом.
Небо-море і хмари-весла,
Човник-місяць на обрій зносить.

В зорях-блискітках розсипаюсь
І в колоїднім сниві висну:
В часі, де лиш пускали парость
Мрій моїх надважливі смисли.

В часі тім, де лиш починали
Малюватися перспективи:
В них що слово, то досконалість,
Що параграф - незмінно диво.

Сон гойдає, світає в шибі.
Човник-місяць у раму носом.
Де, питає, твій поступ схибив?
..
Ранок. Час випадати в осад.

Хто проживає на дні океану?

Ясні глубокії темнії очі
Щирий кришталь- сльози дівочі
Різкі слова, що залишили рани
З часом повільно стаючи шрамом

Хто проживає на дні океану?

Тихі світанки, і тьмяні ночі
Строки важливі, що стали пророчі
Храми-молитви, шепіт в тумані
Оди юнацькому псевдо- роману

Хто проживає на дні океану

Сумніви, радощі, будні робочі
Люстро оману, друзі охочі
Манкі ілюзії, травми-капкани
Долі-сценарії всмоктані з мами

Хто проживає на дні океану?

Мрії далекі, думкі непорочні
Жаль і можливості втрачені точно
Сни, що зникають у хвилях туману
Шлях що веде крізь дорогу незнанну

Пробачаю усім, бо, напевно, й мені,
як не вибачу, Бог не пробачить...
Потонуло минуле у темнім багні —
на світ Божий не витягти наче.

То навіщо ж тобі я вчинила сама
правосуддя за скоєний злочин?
Чи спроможна у грішній душі крадькома
відшукати глибінь червоточин?

Звинуватити легко (знайдеться гачок),
та не виправдати винуватця!
Чи мені не хотілося неба ковток
і простого жіночого щастя?!

Обірвати суниці в чужому саду,
спокушатися серцем атлáсним.
І будити у яворі хіть молоду
зачарованим поглядом ласим.

Проливатись дощем серед сяйних заграв
на змарнілих отав сухостої.
Та ніколи по трупах не йшла, Боже збав,
до своєї мети золотої.

16.03.2025р.

Сидять козаки у шинку при битому шляху,
Яким колись йшли татари воювати ляхів.
Тепер уже так не ходять, тепер не до того,
Навіть, носа не покажуть вони з Криму свого.
Та і турки попритихли, бо ж добряче, видно
Надавали у минулім році їм під Віднем.
Ледь не з усії Європи загони зійшлися
Та з облоги визволяти Відень узялися.
Самі б точно не справились, ляхів запросили,
Бо то, кажуть, у Європі є найбільша сила.
Ляський король Ян Собеський керував військами.
І австрійськими, й німецькими й ляськими полками.
Отож, турків розгромили і облогу зняли,
Потім турків аж до Буди до самої гнали.
Хоч вже й часу проминуло та ще й досі люди
Про ту славну перемогу розказують всюди.
Розпитують, хто що знає, щоб нове пізнати
Та щоб було що знайомим своїм розказати.
Тож і козаки у шинку того не минули.
А, тим більше, від Свирида отаке почули.
- Та я сам був під тим Віднем з Апостолом разом.
Я там всі яри і гори навколо облазив.
- Ти був там? Казали ж, наче козаків там мало
Зовсім було. Одні ляхи з турком воювали.
- Нас і, справді небагато під тим Віднем було.
Та, якби ви отих «ляхів» були там почули,
То, одразу б зрозуміли, що більша частина
Із них з Галичини, Поділля, Волині.
Такі ж самі українці, як оце ми з вами.
Хоча, звісно і не можна їх звать козаками.
- Розкажи нам щось, Свириде, як ви воювали?
Ми ще досі очевидців справжніх не стрічали.
- Воювали й воювали. Звична для нас справа.
Майже кожен рік ходили у якісь виправи.
Он, Микола хай розкаже про те, як ходили
За Дунай та «язика» там між турок ловили.
Непроста то була справа, не усім під силу.
Козакам не випадково її доручили.
Ну, чого мовчиш, Миколо, розкажи, як було.
Всі голови до Миколи зразу повернули.
А він сидить у куточку, такий непоказний.
Що то козак героїчний – не скажеш одразу.
- Та я що?! Та я нічого! Справді, було діло.
Двох «язиків» тої ночі були захопили.
- Ти розкажи все детально. Бо ж людям цікаво,
Як ви саме провернули ту нелегку справу.
Видно, не хотів Микола про те говорити,
Але ж братчиків так само не хотілось злити.
Тож почав: - Король ще поки у похід збирався,
А вже за його наказом до Відня подався
Маршалок надвірний Речі Любомирський з військом.
Мав три тисячі з собою. Поміж ними, звісно,
Було й кілька сот козаків. Бо ж той рід з Волині,
Вони там скупили землі ледве не всі нині.
І своїх узяв надвірних. Я був в королівських.
Ну, і ляхи, звісно були також у тім війську.
Десь уже у кінці липня ми під Віднем стали.
Свої війська з автрійськими зразу ж поєднали.
Командував усім військом князь Карл Лотарінгський.
На той час орда турецька була зовсім близько.
Ішли вони сараною, все навкруг змітали,
Адже більше сотні тисяч вони війська мали.
Взяли Відень у облогу. А в нас сили мало,
Тож за Дунай перебрались й на тім боці стали.
Турки Відень оточили, б’ють з гармат по ньому.
А скільки їх, що планують – то нам невідомо.
Щоб довідатися, треба «язика» узяти.
Не простого, а такого, щоб міг більше знати.
Отож Карл той Лотарінгський кинувся шукати,
Кого би йому в той пошук із війська послати.
Його люди, наче й згодні та вимогу мають –
Хай не менше кількох тисяч тоді посилає.
Любомирського він кличе та велить послати
Тоді ляхів на той берег «язик» здобувати.
Ляхи теж, як менше сотні – іти не бажали.
Тоді, врешті й про козацтво вони враз згадали.
Зібрав усіх Любомирський та і став питати,
Хто бажає на тім боці «язика» дістати.
Сотник Петро перший вийшов: - Я піду на діло!
- А скількох візьмеш з собою, чи багато смілих?
- Та ще трьох і буде досить. Отак воно й сталось,
Що нас четверо на діло те піти зібрались.
Петро, я та ще Микита і Павло із нами.
Як стемніло, подалися до Дунаю прямо.
Взяли ножі із собою та луки і стріли.
Зброї іншої з собою брати не схотіли,
Бо лиш буде заважати. Коли треба буде,
То й у ворога ту зброю для себе здобудем.
Нічка видалася темна, місяця немає.
Вона нас від злого ока вірніш заховає.
В очеретах знайшли човен, що нам зготували.
Налягли на весла й скоро вигрібати стали
На стрімнину, але скоро її подолали
І тихенько в очерети свій човен загнали.
Нічка тиха, ніщо, навіть не шелесне поряд.
Чуємо, десь недалеко чужинці говорять.
Я турецьку трохи знаю – від батька навчився,
Він п’ятнадцять літ в неволі турецькій томився,
Тож і вивчив. Я пробрався до берега тихо.
Чую, турки при багатті залилися сміхом.
Потім довго говорили про всякі дрібниці.
Раптом одному схотілось до річки умиться.
Недалеко там місцина на березі була,
Не заросла очеретом. Ми її минули,
Коли пливли з того боку. Треба врахувати.
Те дізнавшись, до човна я взявся повертати.
Там повідав, що дізнався. Щоб не мудрувати,
Вирішили: можна пастку турку влаштувати.
Я узяв очеретину та й пірнув у воду,
Поплив бігом під водою до того проходу
Та й у воді зачаївся, узявся чекати,
Коли комусь закортить ще до води припхати.
Не довго і довелося. Ще один явився.
Зайшов в воду по коліна, тільки нахилився,
А я його хап за шию та рота затиснув.
Так здавив йому горлянку, що він і не писне.
Він посмикався, звичайно та й затих поволі.
Витяг я його на берег. А був майже голий.
В його одяг одягнувся та й, наче вертаю.
Хоча лице від багаття своє відвертаю.
А турки сидять спокійно, про щось розмовляють.
Про те, що їх смерть чекає, напевно ж не знають.
Я пройшов поза їх спини, мов хмизу узяти,
Шаблю вихопив і взявся голови рубати.
Зрубав одному, другому, третій підхопився,
Навіть і за ятагана свого ухопився.
Та я шаблю під горлянку. Тут і мої поряд.
Пов’язали тому турку руки й ноги скоро
Та і Петро взявсь питати, що той турок знає.
Але, звісно, що той турок простий знати має.
Проте, вияснили в нього одну річ цікаву.
Ця сторожа сама крайня над рікою справа.
Далі вже нема нікого. Сидять тут до ранку.
Їм прибути має зміна саме на світанку.
Прибудуть аж два старшини та приведуть зміну.
Тобто, шестеро в загоні їх бути повинно.
Виїжджають вони, звісно, великим загоном,
Але зміну забирають назад в табір згодом,
Як назад уже вертають. А ці ж тут останні.
Хлопці швидко узялися до перевдягання.
Турка того пов’язали, в очерет сховали.
Чи ще «язика» здобудем, того ми не знали.
Скоро небо вже на сході стало рожевіти.
Чуємо, десь недалеко тупотять копита.
Луки ми наготували, щоб кожної миті
Могли в турок свої стріли всі разом пустити.
Ще ж не знаєм, чи то справді їх шестеро буде.
Раптом більше? Отож серце тріпотить у грудях.
Коли, справді, дісталися до нас кінних двоє
І четверо слідом піших швидкою ходою.
Старші коней полишили, ближче підступили.
Петро махнув і ми стріли одразу пустили
У тих піших. Всі четверо своєї дістали,
Покрутилися й на землю мертвими упали.
А у нас вже нові стріли на старшин готові.
Вони усе зрозуміли одразу чудово.
І до коней не устигнуть, і шаблю не взяти.
Забрали ми у них зброю, взялися в’язати.
Я з Микитою турецьких коней половили.
Чого би ми таку цінність туркам полишили?
Вже світало, отож часу дарма не втрачали.
Павло човна нам хутенько берега причалив.
Усілися ми у човен, коней також взяли.
Ті за човном на прив’язі самі пливти мали.
Того турка в очеретах вбити довелося,
Бо для нього в човні нашім місця б не знайшлося.
І так глибоко усівся. Налягли на весла
І вода нас на той берег невпинно понесла.
Вже стрімнину подолали, як турки уздріли.
З того берега услід нам кулі полетіли.
Але жодна не дістала. Дунай же широкий.
Тож спокійно причалили ми зі свого боку.
Тут на нас уже чекали, бранців підхопили
Та і кудись потаскали, а нас полишили.
Та ми і самі дорогу до табору знали.
Прийшли та і спочивати бігом полягали.
А прокинулись, то князь нас до себе покликав.
Говорив, що учинили справу ми велику.
«Язики» багато знали, усе розказали…
Тож від князя ми за справу по таляру мали.
Витяг таляр той Микола, взявся підкидати.
- Отака у ляхів, бачте, за всю поміч плата!

Проліски, ряст та маленькі фіалки
Нині розквітли усі одночасно.
Квітень чи березень - не розібрати,
Вміє природа усіх дивувати.

2019 р.

Твоє волосся побіліло,
Немов трава серед зими, –
Неначе чайка оповила
Його тремтячими крильми.
Немов мороз навіки в іній
Убрав золочену косу, –
Немов стискаю сіру глину,
Щоб у руці відчуть сльозу…
16.03.25

1.
це я -
слів і лез гострота,
порожнеча у серці бездомнім,
рій подій, що приніс непритомність,
буря в склянці... сльота...

це я -
недоконаний час,
сто причин не зустрітися знову,
і бентега, що втратила мову,
догоріла свіча...

це я
це я
це я

приспів:

кидай мене,
губи мене,
біжи - не оглядайся...
цей сон майне,
де біль мине,
де тане холод в пальцях...
не оглядайся...
гммммм...

2.
світи -
доки подих не згас,
до останньої краплі любові,
аж до гранення віри у слові
без медів і прикрас...

світи -
будь сонце за комусь.
це так звично - палати і гріти,
співчувати, благати, тремтіти -
без навіщо й чому...

світи
світи
світи...

приспів.

Мерехтіння дерев, мерехтіння думок.
Насувається холод, немовби амок.

Мерехтіння сльози в мерехтінні світів.
Мерехтіння надій в мерехтінні рядків.

Мерехтіння ілюзій у маренні снів.
Мерехтіння алюзій в мереживі слів.

Мерехтіння думок в неповторності доль.
Мерехтіння болючих, скорботних юдоль.

Мерехтіння того, що втонуло в лісах.
Неповторність, народжена у небесах.

Мерехтіння, яке причаїлось в очах.
Мерехтіння породжує здавлений страх.

Мерехтіння, що каменем впало на дно.
Подарунок, який не знайдеш все одно.

20 січня 2022

Любов зла,
полюбиш і хохла.
Любов – біда,
полюбиш і жида.

Де обмаль сонця –
полюбиш і чухонця...
Та хоч – арапа,
аби не кацапа!

(2025)

Вибачте, колеги. Вірш написано півмісяця тому. А пісня народилася нещодавно. Показую.
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fshorts%2FUrg28tfvMx0%3Ffbclid%3DIwZXh0bgNhZW0CMTEAAR3xfOVG1CnWm-5-hK_7ar3QxyupowhK2tihvL2oUAzVQ_eCX0ipqIr7-a4_aem_wZKfKLPA3xdbMxzZiLmzvQ&h=AT0w72zdtkF19oGwBwlRr2xUNT1OuA4hIbFnPIv9rubcdb-LV94peQ-0OzD7bz8EdEtwNFE5Y5HZLSAYwJPx0WaLnEjmFJcpLN9EqqDe1Z1U2Vj2UFti9FfgfBr8l_b-hC1khdiluOqKq--u&__tn__=%2CmH-R&c[0]=AT0el0kDP0cBm5jqqEJ-f9-dB7eSN-hPUYV546eERy4pmbA4DKxsrx9qHwVEi2ExgQvg5EPQg1rgGOsYMzGsxsotSoSBP8dohKSpMZrW64Q4wrew7oXYJNjULyz9ZB7DA7hnLT_ZoSH5qOFp2lAoRKUdVmqEXAY7LJaO4ClUSy3Gqeus4Q

Яка надмірна плата за літа…
Старість безжально прогорта,
Немов у захваті, прочитану сторінку.
Взамін нічого путнього додать не в змозі,
Лишає одинцем на грейдерній дорозі
Не знать якого доживати віку…
«Який ти ненаситний, чоловіче,
Не вистача тобі, що я даю?
Живеш іще у витоптанім ритмі –
В обіймах роботи й підробітків.
Розглянься доокола і побачиш
Що досі не помічав, на жаль:
Походи муравлині, віражі метелика,
Цікавість ящірки, змагання голубів,
Павлика-равлика неспішні пересуви,
Білосніжні завої мигдалю,
Малиновий передзвін вишні,
Паморочний аромат нарцису й розмарину.
Маєш нагоду влитися в пісенний гурт малечі,
На рівних погомоніти з підлітками про шкільні новини,
З такими, як і сам, зіграти в шахи й шашки…
…Та хто ж спроможен полічить усі принади,
Що старість надає вільній людині.

Люблю поетес молодих!
Поетів беззубих - не дуже.
Венери - пресвітлі! Святі!
І пахнуть, мов квіточки- ружі.

І пишуть лише про любов,
Чуттєве, проникливе, чисте.
Вусаті ж дядьки - бачить Бог-
Мудрують страшне, жабуристе.

Поезії юнок - це рай,
В дідів - колючки від акацій.
Їм плеще в долоні Бабай,
Жіноче ж - достойне овацій.

Аби мій талант не зів'яв,
А був всім приємний до дрібок -
Маскуюсь під леді і я,
Вдягаю спідницю і очіпок.

11.02.2025р.

Дощ кийсь... без смаку.
А я то думав!..
Ждав-де іншого знаку,
Вночі у холодні вікна дмухав —

Бачив вії — хрестився!
Думав, то нелюдськії очі,
Думав, то місяць за обрій вкотився —
І стали темнішими ночі...

Бач! Я не можу прямо в очі —
Брудними руками скорити хвилі,
Дістати скрижалі зіниць пророчих!
Бо лячно втопитись в твоєму тілі...

Ха! То втопитися можна завжди!
Хочеш зі сповіді? Хочеш вночі?!
Будеш чекати — твоєї башти
Сáмі дістануть солоні дощі.

13.03.2025

Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.

Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Гойдалося плісе ромашкових спідничок.

А ось і став у захисті вербовім,
Води прозорої блищало плесо вранці,
Лиш дикі гуси ґелґотіли щось казкове,
З "Івасика- Телесика", мабуть, послАнці.

І світ здавався добрим і цнотливим,
Така краса у душах тихо проростала.
Міцніли з кожним роком юні крила.
На жаль, дитинства мого казка нетривала.

Дрібненький дощ стрічає мило.
Дитинства двір. Верба похила.
Немає люду, діток, шуму.
Лиш тиха радість. Трохи суму.

Я виріс тут, і дяка Богу.
Не раз в світи шукав дорогу.
На зустріч знову йду з тобою,
Мій древній двір, де все з любов’ю.

А день, мов сивий дід на лаві.
Каштани рідні кучеряві.
А я іду до мами в гості,
Де липи ждуть старі, як осінь…

14.03.2025

Чи її мати,
чи її мати?

2025

Не Васнецовський «Витязь на розпутті»
І не боксер, котрого так назвали спортивні шалапути,
Що під ударами Кличка змусив Росію сміятися на кутні,-
Стоїть незмінно на розпутті Путін.
В ботфортах Петрових потонувши по самі вуха,
Силкується в нову добу ввійти, та нескладуха:
Ладен би невгамовний мачо
Лізти туди хоча б і рачки,
Але не всі ще вороги потоплені в сортирі,
І журналістів ще не всіх поубивав Кадиров,
Руками обома треба тримать бомбу зловісну,
Отож лишається співати сталінську нудотну пісню:
«Я світ увесь в лещатах ядерних затисну!
А як непокірну Малоросію кровію окроплю,
За тиждень приневолю всю Європу!
Америку умить зітру на порох –
Вона ж віддавна найзаклятіший мій ворог!..»
...Стоїть незамінимий витязь на розпутті.
Не імператор ще, бо ж борсається Росія в каламуті.
За рейтингами, що зашкалюють за двісті,
Не в змозі чуть, як невблаганно з того світу
Вороном кряче Муамар Кадаффі:
«Готуйсь, кремлівський орле, до аутодафе!»

Ой, заплакала Хмаринка
Дощиком рясним,
Сердився на неї й гримав
Буркотливий Грім.

Ніжно Сонечко всміхнулось
І не стало сліз.
Виріс в Небі понад Лугом
Веселковий Міст.

2015 р.

Похоронили Василя.
З душі ніяк не сходить туга.
У лоно бережно земля
Ввібрала урну з прахом друга.
Неспішно й сумно погребли,
І дружно впали у нестяму,
Бо світ утратив ясний лик,
Бо жаль живий ввійшов у пам’ять…
14.03.25

 
то який костюм дівча вбере
до всіх вечірок завтра
вже ношену сукню кимось десь
до всіх вечірок завтра
 
та вдіяти що як от майже тут
північний темний час
в неділю плаче сирота
сама в кімнаті знов
 
то який костюм дівча вбере
до всіх вечірок завтра
атлас & шовк учорашніх невдах
до всіх вечірок завтра
 
вже від понеділка в дранті котре
четвер їй був придбав
в неділю плаче сирота
сама в кімнаті знов
 
то який костюм дівча вбере
до всіх вечірок завтра
бо четвергівка сирота
її не жаль нікому
 
побляклий саван з інших невдах
вбрання з лахміть шовкових
в міру тій що плаче знай
по всіх вечірках завтра
 
 
 
 
 
 
 
 

Трамп і Путін в один голос взялись вимагати,
Що Зеленського потрібно з посади знімати.
Мовляв, строки вже минули, вибори потрібні,
Щоб до влади в Україні прийшли люди «гідні».
Ті, що зможуть домовлятись, здатні поступитись,
Бо інакше з москалями нам не замиритись.
Мовляв, президент Зеленський – перешкода миру…
А я згадав історію забуту допіру.
Вже розказував, здається про Мюнхенську змову,
Коли Гітлер землі чеські захопив без крові.
Про ту змову говорити не буду багато.
Хотілося б дещо інше тепер пригадати.
Був у чехів президентом тоді Едвард Бенеш.
І розумний, й дальновидний. В ті часи скажені,
Був блискучим дипломатом, вмів маневрувати,
Вмів про народ і державу свою власну дбати.
Тож держава була сильна, гарне військо мала.
Жодна б армія, напевно, її не здолала.
Але… Гітлер був підступний, союзники кволі.
Їм було зовсім начхати на Чехії долю.
Гітлер прагнув підім’яти Чехію під себе.
А для цього президента поміняти треба.
Бо з Бенешем не зговориш, не піде на зраду.
Треба вибрати такого, що згодиться радо.
Європейські «миротворці», що війни боялись
Та Гітлера замирити скоріше старались,
Теж на Бенеша косились та зняти бажали,
Щоб нічого «врятувати мир» не заважало.
При такому потуранні Гітлеру вдалося
Все зробити - що Бенешу піти довелося.
Перш за все, рішив він чехів у кільце узяти.
Щоб укріплення могутні їм не проривати,
Які чехи збудували вздовж всього кордону
З німцями, щоб зупинити військові колони,
Як здумають наступати. Взявся він мутити
Австрію, щоб забажала до Рейху вступити.
І австрійські «патріоти» проголосували,
Тож Австрію по аншлюсу швидко приєднали.
А чехи тут на кордоні укріплень не мали,
Бо нападу з цього боку вони не чекали.
Далі Гітлер заходився німців бунтувати,
Що століттями між чехів могли проживати.
Жили вони у Судетах, в прикордонних зонах.
Під нацистським керівництвом створили загони,
Отримали купу зброї й узялись за справи:
Стали вони зсередини колотить державу.
Владі чеській удалося той бунт подолати,
Та Гітлер на всю Європу узявся волати,
Про геноцид, мовляв, німців чехи убивають.
Він за бідних і нещасних заступитись має.
А Бенеш його не слуха, уперся проклятий,
Не бажає, бач, Судети Гітлеру віддати.
Тут примчали «миротворці» до Мюнхена, сіли
Із Гітлером, Муссоліні й «проблему» рішили.
В чехів ні одні, ні другі згоди не питали
І пів Чехії раденько Гітлеру віддали.
Із укріпленнями, звісно. Що чехам робити?
Бо ж тепер із усіх бо́ків держава відкрита.
Ота зрада на Бенеша подіяла сильно.
Зрозумів він, що вже далі чинити не вільний.
Вже державу він не в змозі буде врятувати.
Довелося президентський пост йому лишати.
Тут же вибори провели і обрали Гаху –
Політичного такого чеського невдаху.
Він не мав ні сили волі, ні, видно, бажання.
І Чехія доживала дні свої останні.
Коли Гітлер ультиматум перед ним поставив,
Що той має здати німцям власную державу.
Той не надто й опирався, мусив підписати,
Щоби Чехії німецьким стать протекторатом.
Німці його на посаді за те залишали,
Хоча, звісно у державі самі керували.
Він був лиш маріонетка… А нам що робити?
Чи так само, як і чехи маєм поступити?
Ворогів послухать й «друзів» - вибори провести.
Україну на тарілці Путіну піднести?

                        І
Щезають в позолоті ореолу
за обріями синіми птахи
ключами, замикаючи по колу
поза війною найдені шляхи...
по добрій волі, та у час лихий
пора й мені по азимуту цьому
податися із вирію додому
як води ручаями до калюж
на фініші сезонного польоту
іще живою птахою супроти
коловороту віртуальних душ,
що осягають неземні висоти.

                        ІІ
Ідуть літа і тягнуться роки
і днями, і ночами у розстрочку
за течією вічної ріки
із пункту А і до тієї точки,
де й досі на дубовому місточку
зійшлися всі дороги і стежки.
Туди і я весною повертаю
як ті птахи у сизій далині,
що долітають у височині
до отчого омріяного краю,
де ближчає душі до того раю,
якого не найду на чужині,
яку уже до вирію лишаю.

                        ІІІ
Усе минає, та не все мине
у павутинні витканої долі...
не упаду я воїном у полі,
та лихо все одно не омине
у лабіринті житія... одначе,
яке болото я ще не побачу,
які людці не вилають мене
за рідну мову, за колючу вдачу,
за те, що не терновий мій вінець,
хоча і чую, – ой, терпи, козаче!
І нині уривається терпець,
коли почую, вибачте, собачу
устами малороса і побачу,
який їм уготовано кінець.
Зелена тля готує їх до здачі,
хоча лунає в кожній передачі, –
рашизму – ні! Та гасло – не указ
і воювати нікому за нас...
..................................................
що орками посіяне зимою,
ще зійде українською весною
як має бути і було не раз.

03.2025

Пророк чи блазень для еліти –
Хто є митець у світі цім?
Чи рознесуся, наче грім,
Чи вічно цацкою марніти?

Хто є митець у світі цім:
Йому саджати перші квіти
Чи барський розважати дім,
Втамовувать роти неситі;
Всесвітнім бути чи пустим?

А як збунтую гордовито,
Чи рознесуся, наче грім,
Миттєвим вибухом страшним,
Чи відречуться власні діти?

Ким був Творець, коли сердито
Ктувім послав і Невіїм –
Чи Він був чесним і відкритим,
Чи на потіху був таким?
Пророк чи блазень для еліти –
Хто є митець у світі цім?

Скажи, чекаю на одвіти:
Чи рознесуся, наче грім,
Чи вічно цацкою марніти?

– Мій друже, годі буть сумним!
Питання темрявою вкрите,
І гірко думати над ним.
Та що й кому я розповім?
Чи не однаково в цім світі –
Пророк чи блазень для еліти?

Важка, згорьована дорога...
Та не здається Україна!
За нами буде Перемога!

Брудний сусід, свиня двонога
Зігнути хоче нам коліна.
Важка, згорьована дорога...

Але загнеться біля рога
Підступний, підлий ворожина.
За нами буде Перемога!

Ти - не знедолена небога,
А горда й праведна країна!
Важка, згорьована дорога...

Четвертий рік молю я Бога!
Це мій народ! Моя родина!
За нами буде Перемога!

Замовкне назавжди тривога,
Коли настане світла днина.
Важка, згорьована дорога...
За нами буде Перемога!

Є берізонька у лісі,
Вербонька біля ставочка,
По коліна в воді вільха
Та калинонька в садочку.

А сережки у берізки
Та у вільхи зелененькі,
У калиноньки ж намисто
Теж чудове червоненьке.

У воді чистій вербичка
Кучері свої купає,
Гребінцем зеленим вітер
Розчісує й заплітає.

Всі вони, немов дівчата,
Котрі вродою своєю
Завжди люблять милуватись,
Наче з казки справжні феї.

2025 р.

(Історія, що трапилася з комедіографом
Василем Капністом за царювання Павла I)

Із Юлія Кіма

Капніст пієсу я́кось раз
черкнув, на сміх Мольєру,
втомивсь і спить... А в цей же час
цар-батечко – не спить!
Він до театру ніччю вдерсь:
«Показуйте прем’єру!»
Який вкусив монарха ґедзь –
історія мовчить.

Акторів зве антрепренер,
проклявши твір Капніста.
Порожні ложі і партер,
на ярусах – пітьма.
Рвучи́ сердито обшлаги,
умощується в крісло
кирпатий цар, а навкруги –
фельд’єгерів юрма́...

Ось відіграли перший акт.
Величність супить бро́ви.
Актори, попри переляк,
ідуть на сцену знов...
Монарх, піднявши грізний перст,
фельд’єгерю щось мовив;
фельд’єгер браво гаркнув: «Єсть!» –
і швидко десь пішов.

В обіймах сну Василь Капніст
метався на перині, –
мав сон його дошкульний зміст,
депресією тхнув:
що ліз він буцім на Парнас –
і майже при вершині
Моль’єр йому по спині – хрясь!
І в Лету геть зіпхнув...

А це його за спину тряс
фельд’єгер із наказом:
«Писаку взяти – і нараз
заслати на Урал!
І щоб надалі він не смів,
удавшись віршомазом,
писати в’їдливих вірші́в,
як підлий ліберал!»

Й не встиг сказати щось Василь
(для друзів – просто Вася),
як потягнули без зусиль
у сани – і на тракт.
І повезли його трусцем,
й він сам зі стра́ху трясся;
а перед критиком-царем
вже третій грали акт.

Досаду цар відчув таку,
що стриматись несила!..
Фельд’єгер: «Єсть!» – і у Торжку
зупинений Капніст.
Новий доставлено наказ:
«Нікчемного зоїла
заку́ти в ланцюги нараз, –
а щоб хулу не ніс!»

«Та я ж не ніс! – скричав піїт,
трагічно звівши брови. –
Порок я витягнув на світ
в традиціях мистецтв!
Але ж його я викривав,
чому мене в закови?
А в п’ятій дії – покарав,
за що ж мене в Ілецьк?..»

Коваль, похмільний з іменин,
ковав його ледачо;
і враз – фельд’єгер ще один
до них летить учвал!
Капніст, повірте, не хотів,
але зомлів неначе
під гнітом сильних почуттів
російський Ювенал...

Очуняв трохи згодом він,
продер свої очиці;
мабуть, задовгий перегін,
бо зморений конвой...
«Там що́ за місто? Оренбург?» –
питає у візниці.
«Та ні, це місто Петербург», –
відповідає той.

«Як Петербург?» – шепнув Капніст,
ковтаючи оскому.
«Та тут іщѐ прислали вість,
не чули ви, мабу́ть:
наказано вертати вас,
не барячи́сь, додому,
а вам – дедалі на Парнас
второвувати путь!»

Так, вгамувався царський гнів
уже в четвертім акті,
де змій пороку помарнів,
знайшовсь йому угав!
«Прийнятна фабула оця!» –
цар мовив, і в антракті
вернути автора-митця
фельд’єгеря послав...

Все ближче, ближче Петербург.
Вже п’ятий акт на сцені.
Цар крикнув: «Геній драматург!
Фельд’єгерю, бігом!..»
І от – Капніста встріли вже
гвардійці здоровенні
й везуть, як був, у негліже,
в Зимовий на прийом.

Василь Васильович Капніст
стоїть у Білій залі;
несуть піднос йому під ніс:
глек пива та тарань...
«У, шалапуте! – цар сказав,
вдостоївши медалі. –
Навіщо ти мені завдав
таких переживань!..»

    Ось які були пригоди
    за відсутності свободи!

(2025)

Будь для Духа Святого офірою
що живе в тобі Божою мірою.
Словом бажане буде і вірою,
бо полине молитвою щирою.

Смуток може тут бути завадою
і не стане мовчання відрадою,
гони геть дух печалі та відчаю,
бо не дійде молитва, засвідчую.

Щирим серцем звертайся молитвою
безсумнівно, з надією світлою:
хто радіючи так це чинитиме,
щастя матиме – з Богом бо житиме.

12.03.2025р.

Я поворушитися боюся,
Щоб не налякати мимоволі
Вдосвіта свою сонливу музу,
Що зорею спить на видноколі.
Яв її слугує якнайкраще
Для приходу вогника натхнення, –
Щоб побачив у словесних хащах
Слово найдорожче, сокровенне…
11.03.25

Життя немов кардіограма,
У ньому все в одне злилось:
Комедія,фарс і драма,
Фарбами емоцій розтеклось,
Любов,боротьба,максимальна відвертість,
Дружня підтримка і власна упертість,
Максималізм і безкомпромісність,
Витримка і екзамен на міцність,
Я молекула світла,небезпечний реактор,
Промінь сонця і хмара дощу,
Мчу безупину,сміюсь досхочу,
Цукор малини і гіркота полину,
Коктейлем гремучим в мені прокиплять,
Імпульси совісті дружньо не сплять,
Знаю,попереду довга дорога,
Через терни пройду до зірок,
Вітром перелечу я пороги,
Зроблю в майбутнє окрилений крок,
Так,я не казка з хепіендом,
І обличчя не з яскравим брендом,
Я в вирі мрії,ясності й думок,
Розсію посмішкою злого пекла смог,
Блискучим світлом світ наповню,
І радість з щастям в нього привнесу!

Діон Трефович ©

Подивися, Тарасе, на тих москалів,
Що зробили вони з України.
Самозваних братів, що страшніші чортів,
Дикунів без чеснот і родини.

Нахапали земель без ума і пуття,
Розпаскудились в чванстві й підлоті.
Та нехай би своє пропивали життя
В євразійсько-сибірськім болоті.

Але ж ні - подавай їм Європу і світ
Їм замало землі за Уралом
Несходимих лісів, непролазних боліт,
Де Вкраїни синів мордували.

Захлинетеся кров’ю на нашій землі,
Трупом ляжете в нашому полі.
Оберегом постане від зайд-москалів
України і слава і воля.

Я входжу і виходжу з тебе.
Ти поводишся палко,
повсюди спека.
Залишається часточка,
в тобі та в мені.
Лишається дріб'язок,
якась іскра у вені.

Стегна напружені -
едемські хиткі опори.
Я в тебе засуджений,
загублений у бурхливому морі.
Не спиняйся, не стримуйся,
не вимикай мотори.
Виймаю і закладаю
основу твоєї любові.

Ці вигини та западини
вібрують від непокори.
Моя ти остання надія,
мої перші не здолані гори.
Ми дійдемо до краю, до істини
і назвемо її весною.
Розтули всі свої улоговини,
я наповнюю їх собою.

Ти не хочеш, не можеш повірити,
що це сталося саме з тобою.
Ти не втратиш, у собі втримаєш
всі ємності з живильною росою.
Розірвуся, зречуся, вибухну
Зорю тебе, знедолю.
Я змушу тебе повірити,
обставинам непереборного болю.
А ти, змусиш мене загинути,
втомитися й скласти зброю.

Працівники районів електричних мереж
Крадуть електроенергію
Власники автомийок крадуть воду
Навіть, якщо це мийка самообслуговування
Особливо, якщо це мийка самообслуговування
Будівельники часто не носять касок
Економлять цемент їх бригадири й прораби
Їдять згорівший хліб пекарі
Дитячим письменникам сняться кошмари
Заправники смалять сигарети
Це бачать пожежники й просять закурити
Або припинити та трохи соляри налити

Добре знають злодіїв мусора.
Їхніх жінок, дітей та коханок
А ті, зі свого боку, невибагливо й чемно
Вітають їх з професійним святом
Рубають м'ясо м'ясники,
Рубають з вечора й спозаранку
Готують салати їхні жінки
Квасоля, картопля і горілки склянку

Борються з неуками вчителі
Боротьба ця зовсім не рівна
Хто від кого перейняв звички дурні
Лаятись у пів голоса і мислити дрібно
Архітектори інколи бджолярі
Художники метуть вулицю гідно
Прогрес рухаються у бік ШІ
Мистецтво тут більше не потрібно

Зброєю масового знищення володіє ідіот
Його обирає великий мудрий народ
Правда розмінна - виверни, використай, викинь на смітник
Бери сокиру і йди рубай ліс, якщо ти лісник
Купи продай і знову купи, якщо комерсант
Бреши виборцям якщо ти президент і депутат
І бреши особливо цинічно - якщо кандидат

 
самотній у хмарах синіх
та й на гагачім пуху
 
йипі! мене не зриш
дивлюся сам
 
верхи у росистій млі
на єдинорогові
 
шкода мене не чуєш
слухаю сам
 
як жовтець горне світло сниш
на кульбабовім пуху
 
та як тебе торкнутись
зміг би врапт
 
скрик через зірковий світ
в телефонну подорож
 
ей оу ми йдемо –
вгору згори
 
самотній у хмарах синіх
та й на гагачім пуху
 
йипі! мене не зриш
дивлюся сам
 
 
 
 
 
 
 
 

Угу! Ага! Без палиці – нудьга!
Сюди, моя родино волохата!
Чужу печеру хочу я зайняти
Та вкрасти шмат смачного пирога.

Потрапила в капкан моя нога,
Коли я йшов трощити вашу хату.
Угу! Ага! Без палиці – нудьга!
Сюди, моя родино волохата!

Тепер каліка немічний кульга,
В дірках сорочка. Сам же й винуватий!
Та пихи в мене досі ще багато!
Я бубоню, зігнувшись, мов дуга:
"Угу! Ага! Без палиці - нудьга!"

Весна ламає панцир криги.
Сочиться сонячне уміння.
Як скучили примерзлі рими
за новизною воскресіння,
що кличе, як трембіти голос
у час фальшивих оболонок
виборювати власну долю,
розбити мороку долоні.
Щоби не зміг сплітати лихо
ні словом, дією, ні страхом,
щоби на млин не воду лити,
а ворогів вести до краху.

Гуртуймося, друзі, єднаймося всі українці,
Бо тільки так переможемо ми ворогів,
Ми - сила разом, безпомічні як поодинці,
Про це пам"ятаймо, щоби ніхто не посмів

Нас, українців ніколи-ніколи здолати,
Зламать нашу волю і дух український також.
Нас не підкорити, коли ми всі будем єднатись,
Бо непереможний і вільний та гордий вкраїнський народ.

2025 р.

Бува, дражливі, як мана,
Або напрочуд доброзичні, –
Напівзабуті імена
І ледве пам’ятні обличчя.
Думки не здатен увільнить
Від яв, на жаль, уже прожитих, –
Я намагаюсь кожну мить
Життя старанно відтворити.
Мабуть, картає каяття
За грішні вчинки та провини
Отак, що все своє життя
Я пам'ять мучити повинен.
Радію згадкам і журюсь
Од з’яви прикрості та болю
За всім, що мариться чомусь,
Чого не буде вже ніколи…
10.03.25

Закінчив Господь, нарешті цей наш світ творити.
Наче, все зробив, як треба – і землі, і води.
І рослини, і тварини. Тож придратись годі.
Але ж треба було якось світ перехрестити.
А як? То Господь не знає. Думає сердитий.
Аж Петро святий явився та й в нього питає:
- Що ти, Господи, задумавсь? Чи проблеми маєш?
- Треба б світ перехрестити! А як то зробити?
Подумав Петро та й каже: - Я, Господи, знаю!
- Ну, як знаєш, то й берися! – Господь отвічає.
Отож, Петро з підземелля чорта викликає,
Пита хитро: - Які думки мучають, терзають?
А чорт на те: - Та ж самому важко за все братись.
А помічників у мене нема ні одного.
І просити про те, звісно, не можу у Бога.
Каже Петро: - А я в тому можу постаратись.
Та вода для того треба. Тут її немає.
Коли б ти мене скоріше до води доправив,
То я би доволі швидко рішив твою справу.
- Так чого ж? Сідай скоріше! Я вже прокатаю.
А земля тоді ще вкупі у морі лежала,
Не було материків ще, світ ще не ділився.
Тож святий Петро на чорта скоріше усівся
І вони до краю світу чимскоріш помчали.
А Петро добряче мізки чорту заморочив
Так, що той поперед себе нічого не бачить.
По горах і по долинах, як коняка скаче.
Поскоріш до океану дістатися хоче.
Доїхали на край світу, Петро йому каже:
- А води то тут немає! Вона з того боку!
Чорт тоді надій і сили був ще повний поки.
- Що ж, поїхали на той бік. Дорогу покажеш.
Мчали, мчали, доки землю всю не подолали.
Дістались другого краю. А Петро і мовить:
- Вибачай, але води тут не знайшлося знову.
Бачу, що оно десь справа вона заблищала.
Чорту нічого робити, тож Петра цурпелить
На собі до того краю. Уже біжить, хека.
Дісталися, вже край світу зовсім недалеко.
Аж тут Петро розвертає й знов чортові ве́лить:
- Нема й тут води та бачу он із того боку.
Давай прямо чимскоріше он до того краю.
Там вже точно вода буде! Я напевно знаю!.
Чорт поплентав вже сердитий й втомлений нівроку.
Дісталися кінця світу. Світ перехрестили.
Хоч міг Петро одурити чорта та, одначе,
Дав же йому своє слово – тож виконуй, значить!
Каже чорту, як на берег на морський ступили:
- Треба вранці у суботу біля води стати,
Намочи у воді лапи й бризкай позад себе.
Ото скільки буде бризків від того у тебе,
Стільки чортів собі в поміч ти і будеш мати.
Чорт одразу й заходився чортяків плодити.
І, чим далі, тим їх більше робиться на світі.
Не схотів Петро, бач тоді чорта одурити.
А нам з нечистю тією доводиться жити.

Вечірнє місто, туман і тиша.
Горять вогні, мов бліді зірки.
Його скелети землею вкриті,
Там щось своє заховав і ти.

Всі таємниці й старі легенди
Порожніх вулиць, холодних стін
Навряд згадаєш і недаремно,
Бо сам забути це все хотів.

Та в цьому місті серед туману
Ще так багато бродячих душ,
Що погубили свої бажання
Й безсило в небо прокльони шлють.

Не сам ти в натовпі поміж тіней.
Хоча б від себе вже не біжи!
Туман розвіється, просвітліє...
Там відшукаєш свої сліди.



09.03.2025