У своїй тісній оселі
Замерзає їжачок,
Бо на нірку ще не стелить
Ковдру білену сніжок.
Тільки вогким листям вкрито
Хижака холодний дім,
І морозами лиш ситий
Усеїдний нині в нім.
Він згорнувся у клубочок
І постійно бачить сни
Про короткі теплі ночі
Неминучої весни.
06.01.24

Крок за кроком зі мною йде вже давно
Відчуття нереальності світу мого і твого.
В ілюзіях бачення втрачаю себе,
Втрачаю справжнє та істинне.
Збуваються передбачення хибності,
На шматки стереотипні шаблони ріжуться.
Сталий сенс згорає до попелу,
Не згасла лиш понівечена доля.
У сотнях літер знаходить себе її незрозуміла мова.
Вона блукає по звуку, думках та мережах.
Рветься вище стелі, занадто безглузді істот бентежать ідеї.
Замало простору долі на тісній людській планеті.
Пророчено вийти за межі, пустити душу у потік безкрайності вічної.
Не існує в світі місця, де я почуваюсь цілісно.

05.01.2024

Вже скільки цих згорьованих століть
Ховали між світами Україну.
Її душа обвуглена стоїть,
Мов притулилась до хисткого тину.

Втекла вона від тисячі розлук,
Але тримає слово, рідну мову.
Зазнала стільки невимовних мук
Й за це готова мучитися знову.

Допоки серед нас живуть оті,
Для кого рідна і країна, й мова.
Вони для мене завжди є святі,
Бо зберегли народу всі основи.
04.01.24

Між двох епох стою на роздоріжжі -
Добра і зла чи миру і війни.
На полі від ракет згоряє збіжжя,
А у волоссі - пасмо сивини.

Кому, скажіть, оце пшеничне поле
Наповнене колоссям, заважа?
Бо по-живому ріжуть нашу долю
Пожежами й війною без ножа.

Здається, ми ні в чім не завинили
Перед світами і перед людьми…
А нині в нас щодня ростуть могили,
Де воїни вже янголи з крильми.

Оця війна, що впала нам на плечі,
Братерськими обіймами від юд,
Що не жаліють голови старечі,
Розстрілюють спокійно мирний люд.

А там в холодній і чужій росії
Не знають навіть подихів свобод.
Там править телевізор і месія
Брехнею заколисує народ.

Тому й стріляють в нас колишні браття,
Бо їм вказали на кого: - Ату!
У них серця безбожників, прокляття
Їх убивають прямо на льоту.

І нікому убитих рахувати,
Новими знов заповнять всі місця.
Отримає мільйон російська мати
І буде з ним щаслива до кінця.

А наші матері щодня молитву
За воїнів-синів шлють до небес.
Щоб виграли вони нарешті битву,
І щоби мир в країні вже воскрес.
05.01.24

Під ногами сніги розрипілись до крику,
У заметах мовчать і дерева, й кущі.
А мороз до кісток пробирає, до хрипу,
Молодесеньку вишню в благенькім плащі.

Їй би трохи тепла, щоби первістки-квіти
Не замерзли в саду, навесні розцвіли.
Щоб від сонечка враз розпрямилися віти
Й цілували їй цвіт перші діти бджоли.

На січневі сніги місяць перлами кинув,
Що блищать-виграють, розмальовують ніч…
Вишня бруньку колише, неначе дитину,
І співає про сонячні радощі стріч.

На превеликий жаль, обірвані життя…
Кінця і краю - визначене кимось…
У колі сліз, у колі каяття
Чому, незрозуміло, злимось?
Що заважає визначитись вже,
І запросити Господа на зустріч?
Щоб не почути знову: - Та невже?
А що ж тоді вартує ваша мудрість?
Розділимось, як завше, на шматки
Щоб ворог зміг без болю проковтнути?
Хоч раз зробімо, друзі, навпаки!!!
І зникнуть геть усі криваві "пути"
2024.

І
Напевне тяжко бачити із неба,
що витворяють люди на Землі
і... ось вам, нате! Біси із ереба
явилися усюди, де їм треба,
але найперше, ясно, у кремлі.
І Україна мусить воювати.
А хто іще, коли своє лице
ніяк не може уронити НАТО,
рятуючи і дупу азіата,
і заодно кощієве яйце?

ІІ
До Піррової анти перемоги
ще не один чекає рубікон
по колії воєнної дороги,
якою їде наш наполеон
і копіює, нібито, кумира,
який піймав паяца на гачок
і силою примушує до миру
за жирний території кусок.
Вартують одне одного вояки,
що мають одинакові ознаки
на рівні сюзерена і цабе
та надувають щоки і себе,
допоки їх курують посіпаки
із мафії ОПе і еФеСБе.

ІІІ
Жадоба влади додає охоту
не пожаліти ні крові, ні поту,
аби упився не один упир.
Попереду багато ще роботи:
озброїти ракетами піхоту,
міняти владу і її суди,
аби подалі бути від біди,
яка веде людей на ешафоти,
переконати навіть ідіота –
або ми перемелюємо їх,
або вони здають орді усіх,
що записалися у патріоти,
бо не на часі, поки є вампір,
у мишоловці доїдати сир,
ну, і так далі...
.....................думай-те, істоти,
які ще за, але уже не проти,
що після перемоги буде мир.

01.2024

У четвер нас обстріляли.
У п’ятницю повторили.
А в суботу, щоб ви знали,
Віднайшли ледь сили…
І, діждавшись понеділка,
Перед тим зобов’язались...
Добре, що була гвинтівка,
Сталося що сталось…
Повернули борг убивцям…
З радощів ще й повторили
Від тепер і їм не спиться
Ми - заборонили!!!
2024.

Вогнестрільно натхнення вулкан
у замріяне серце поцілив,
бо трава новорічна, бо зелень –
феєрично яскрава, палка!

Захотілось хурделиць полкам
називатись: легким і веселим,
бо трава на узбіччях, бо зелень –
нелогічно яскрава, палка!!

У душі ні на мить не змовкав
шквал пісенний лісів і поселень,
бо трава на газонах, бо зелень –
незгасимо яскрава, палка!!!

2022-2023

Попід мостом Мірабо̀ плине Сена
Й наша любов
Та пам'ятаю і я достеменно
Сум переміниться в радість спасенну

Ніч наступає в пору свою
Дні відлітають а я стою…

Нині разóм і в долоні долоня
Знизу в той час
Попід мостом наших рук у полоні
Погляди вічні у вирію тонуть

Ніч наступає в пору свою
Дні відлітають а я стою…

Лине любов вдалину за водою
Лине любов…
Як і життя що пливе в супокою
Як і надія що я́трить собою

Ніч наступає в пору свою
Дні відлітають а я стою…

Дні як і тижні спливають буденно
Губиться час
Більше любов не вернеться вогненна
Попід мостом Мірабо̀ плине Сена

Ніч наступає в пору свою
Дні відлітають а я стою…

Осінь "підмочила" репутацію,
а зима згадала всі гріхи.
Може, хто з мостивих має рацію
те, що ми з тобою штурпаки?
Як тепер на люди появитися,
очі запозичити в сірка?
Тягнеться за нами, наче китиця,
слава незугарна, говірка!
Зачинюся вдома і тужитиму,
заїдатиму халвою стрес,
на тобі, такому "знаменитому",
я поставлю величезний хрест!
Не прощатиму образ нестриманих,
щиро не любитиму чуже,
буду бавитись сумними римами
і старіти в муках. Та невже
лиш тоді, мене полюблять родичі?
Пожаліють друзі: "самота,
їй судилось доживати в немочі
у клітині золотій літа."
Як подумаю, що люта знатниця,
наворожить нам життя пусте,
то нехай довіку лихо казиться!
Будемо щасливі попри все!

05. 01. 2024р.

іде Шива… тризубом помахує…
за ним Вішну хрестиком вишиває…
Брагма дзвіночками перед комахами
видзвонює… затим блаженно дрімає…
гладить рукою спину котові синьому
кіт муркоче і прогинається спиною…
спиняється час… спиняється вітер…
Брагма наливає усім трьом амріти
і малює рукою світ по водиці –
він сниться світові чи світ йому сниться?
усі троє сміються… стихають потроху…
завершують епоху…
починають епоху…

Зірки не загасають у пітьмі – їх у суцільній темряві не видно.
І все ж до неба погляд підійми й не опускай, він зорям необхідний.
Вони також вдивляються у тьму, для них у ній свої орієнтири.
У всесвіті безмежному лише одне плодить імлу – зневіра.

Надай своїй зорі дороговказ – зверни до неї привітальний погляд.
Крізь чорноту і віддаль, розлад й час вона озветься в відповідь любов’ю.
Це світло лине до тебе завжди, його у мороці, як морок є, не видно.
Угору очі клично підведи – їй треба знати, що вона потрібна.

4-5.01.23

Ідеш, неначе по скляному мо́сті.
Думки снують, снують: чи це кохання?
Бо свіже дихання й чарівний простір.
Розлита річка - бурне хвилювання.

Ідеш, неначе по скляному мості.
І якось боязко душі і сумно,
А таємничий знову вабить острів,
Перед тобою всміхнена парсуна.

А може, не кохання це, а пристрасть,
Яка колись, мов міст скляний - у друзки.
Стосунків цих підбила б жирну риску,
Але ж у цвіті почуттів галузка.

Потанцюємо разом, тобі я простягую руку.
Чуєш серце моє, що забилось на кінчиках
пальців?
А твій подих у кóсах моїх, і мелодії звуки
П'янко ллються, і ми пливемо у повільному танці.

Ніби крила метелика вії ховають тремтячі
Палахтіння вогню у очах, що донині гасила
У зневажливій усмішці так, щоби ти не побачив.
Та уста наші поряд , і більше мовчати не сила.

Пригорнуло тобі до щоки мою скроню магнітом.
Натягнулось незвичне мовчання струною
тривожно,
А думки невагомі летять, як пушинки за вітром,
Й безупинно дзвенять про одне: я без тебе не
можу!

По сосні, як молотком,
Лупить дзьобом дятел,
Щоб розжитись хробаком
Чи мураху мати.
Може трапитись і жук
Птаху на сніданок, –
Не стихає: Тук-тук-тук!
В лісі цілий ранок.
05.01.24

Як захочеться дізнатись,
Відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,
Але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом
Виноградник із синами.
Сатана тут нагодився.
Взять його у спілку просить.
У боргу він не зостане,
Бо навчить, як краще
Учинити з урожаєм.
Ной погодився охоче
Мати вчителя такого.
Сатана привів спочатку
Вівцю тиху та сумирну.
Вбив її, а кров’ю
Окропив зелені ґрона.
Теж зробив потому з левом,
Потім з мавпою смішною.
А наостанок заколов свиню поросну.
Поцікавивсь Ной: «Навіщо?»
«Зрозумієш сам невдовзі».
І відтоді, як до трунку
Прикладається людина,
Попервах така люб’язна,
Далі – неймовірно сміла.
А як до перебору дійде,
То на мавпу скорше схожа.
А коли вже втратить розум,
На ногах ніяк не встоїть,
Притьмом падає в багнюку
І по-свинськи щось там рохка.

Р.S.
П’яний Ной лиш скинув одіж
І таким побачивсь Хаму .
А сьогоднішні п’янички
Так вподобали болото,
Що свині бракує місця.

В тобі я бачу гомінкий вертеп,
Пістряву веремію перед святом,
В тобі не мало витрат і потреб
Але в любові щастя не багато.
Хоч мова в тебе ніжна та пуста,
Хоч заздрю прямоті твоїй прицільній,
Від слів твоїх далекий та вуста,
На слух дешеві та на вид безцінні.
Це дивовижне творення сполук
Вертливих форм і непристойних жартів,
Чіпке мовчання домислів і мук,
Мінливий погляд, що краси не вартий.
Тому домовимось, тобі слова для вух,
Мені ж краса твоїх «примхливих мух».

26.12.2023

Їхали ми, їхали і от,
нібито, доїхали до краю,
де усіх чекає поворот,
може, не у пекло, а до раю.

Видно, що інерція така
у карети ситої Європи –
явно запізнилась і швидка,
і пожежна... риємо окопи.

Амнезія пам’яті вгорі
стимулює все несамовите,
самозвані люті упирі
чавкають угноєне корито.

Ну, а наше шапіто веде,
нібито, подалі... до кордону,
та у небі меншає озону
і палає небо де-не-де,
і немає схованки ніде
по дорозі до армагеддону.

01/24

Як же це страшно, коли у народу
Мову віднято!
Це означає: віднято свободу,
Руки відтято,
Вкрадено землю, отруєно воду,
Хліб і повітря,
Підлого списа
в серце народу
Встромлено вістря!
Вдвічі ж страшніше, коли у народу
Вирвано згоду
На самоїдство, на знищення роду,
На несвободу!

Якщо комусь ти задумав викопати яму,
Не забудь: з тобою можуть вчинити так само.
Послідовники в цім ділі знайдуться у тебе,
Так що, навіть, сумніватись у тому не треба.
Візьмуть ту ж твою лопату, вириють глибоку,
Ще й підштовхувати будуть до ями під боки,
Поки й звалишся до неї. Тоді й зрозумієш,
Що не один ти копать ями для когось умієш.
А тоді вже не жалійся, не проси у Бога,
Привела туди тобою ж втоптана дорога.
Пройшов Іван Самойлович дорогою тою
Від ями, яку комусь вирив, до ями другої,
Яку вирили для нього. А був такий радий,
Коли гетьманом обрали на козацькій раді
У Глухові. Це ж подумать: попович дожився,
Що на гетьманській посаді, врешті опинився.
Звісно, пройшов шлях немалий, не вискочка зовсім.
І писарем, і сотником бути довелося.
Довелось повоювати, себе проявити,
Щоби звання полковника, врешті заслужити.
А там, коли Многогрішний гетьманом зробився,
На суддівстві генеральнім Іван опинився.
Куди ж більше? Та Івану то мало здавалось,
Бо вже гетьманська була́ва у руках ввижалась.
Знайшов собі однодумців (а таких чимало)
Кого гетьманство Дем’яна, нарешті дістало.
Бо не слухався старшини, не з всіма ділився.
Та і цар вже підозріло на нього дивився.
Царські слуги знали справу, сіяли роздори,
Сподівались Україну загнуздати скоро.
З кожним гетьманом все більше права урізали,
Як не слухався, старшині на вуха шептали.
А тій тільки того й треба. Аби самим мати,
То готові і гетьмана, й державу продати.
Ображених на Дем’яна знайшлося чимало,
Зібралися генеральні й гетьмана продали.
Самі ж москалям нашептали, а ті тільки й раді,
Бо вже гетьман їхнім планам стояв на заваді.
Отож, нашими ж руками нас і ярмували,
Хто за гроші, хто за владу край наш продавали.
Взяли гетьмана під варту й москалям віддали,
А ті уже до Сибіру чимскоріш заслали.
Здали гетьмана, взялися милості прохати
В царя, щоби їм нового гетьмана обрати.
Самойловича хотіли, щоб ніхто не відав,
Але тут Сірко накинув на булаву види.
А ті панькатись не стали, заарештували,
Як якогось розбишаку москалям віддали.
І поїхав до Сибіру кошовий той славний.
А на гетьмана на раді обрали Івана.
Отак і став Самойлович гетьманом, усівся
І з погордою на всіх вже звисока дивився.
Думав, розумніший других. Став гетьманувати
Та одразу ж на ті ж граблі почав наступати.
Бо не можна всім вгодити, кожен свого прагне
І державну «ковдру» перше, все ж на себе тягне.
Тому землі, тому грошей, а тому посаду.
Не вдовольнив – сподівайся на чергову зраду.
А тут москалі насідають, права відбирають,
Все тугіше Україні зашморг затягають.
Народ сприймать не бажає московські устої,
А що зробиш, як москальське військо на постої.
А на правім боці Дніпра іде колотнеча.
То Ханенко гетьманує – ставленик від Речі,
То Тетеря, після нього Дорошенко взявся.
Той взагалі із султаном турецьким зв’язався.
І кожен під булаву хоче усю Україну.
Не думають, що в тій бійні Україна гине.
А лихі сусіди, навіть не ідуть полками,
Хочуть забрать Україну нашими ж руками.
І гетьманами тими, наче ляльками гендлюють,
Звісно, що на Україну для себе полюють.
А ще ж різні полковники з полками своїми.
Теж амбітні. Гендлювати можна іще й ними.
Ідуть на бій брат на брата, а батько на сина.
А на бій їх посилає козацька старшина,
Яка себе б’є у груди, вдає патріотів,
А, насправді, продатися, кому хоч, не проти.
А найперші – ті гетьмани всі у тому винні,
Бо ж кричать, що об’єднати хочуть Україну,
Але кожен з булавою лише себе бачить.
Від них слізьми кривавими Україна плаче.
Ні би, разом зібратися, якось уладнати
Та уже комусь одному булаву віддати.
Але ж кожен цабе з себе величезне корчить
І другому поступатись в гетьманстві не хоче.
Тож і Іван Самойлович тільки спав та бачив,
Як схиляється під нього вся сила козача.
Як не хочуть конкуренти булави віддати,
То потрібно їх силою у них відібрати.
Став збирати свої сили, у царя питає,
А той тільки радий тому, руки потирає.
Будуть чубитись коза́ки, кров рікою лити,
Московії буде легше їх тоді скорити.
Зібрав полки Самойлович, з москалями разом
Пішов «єднать» Україну. І диво, одразу
Стали полки на тім боці йому піддаватись.
З «православними братами» схотіли єднатись.
І в Каневі, і в Черкасах, в Мошнах, Богуславі
Здались йому гарнізони, скоривсь берег правий.
Не здобули Чигирина, де Петро сховався,
Мав ще сили, присягати царю відмовлявся.
А Ханенко не втримався, не такий затятий.
Покорився й погодився булаву віддати.
В Переяславі зібралась рада того ж року,
Запросили й полковників із правого боку.
Хоч на раді тій голосу вони і не мали,
Лиш старшина лівобічна в тому участь брала.
Самойловича старання Москві до вподоби.
Цар дав милостиво згоду для старшини, щоби
Саме його на гетьмана вона і обрала.
Але тільки-но булаву йому в руки дали,
Як москалі з договором новеньким припхали,
А у нім права козацькі ще більш урізали.
Хоч-не-хоч, а довелося його підписати
І під пильним царським оком вже гетьманувати.
Тепер уже і на лівім, і на правім боці.
Правда, сидить Дорошенко, як більмо на оці,
У своєму Чигирині, не хоче скорятись.
Доведеться знов походом на нього збиратись.
А тут ляхи, як дізнались, що москалі взяли
І до себе й правий берег також приєднали.
Налетіли, Брацлавщину із вогнем пройшлися,
А тут з півдня іще й турки й татари взялися.
Запалала Україна до Дніпра самого.
А що ж Москва? Москві, якраз , наче й не до того.
Спорядила, правда, військо Чигирина взяти,
Щоби, врешті в Дорошенка булаву забрати.
Пішов з ними й Самойлович, теж за булавою.
А, тим часом, правий берег вже спливає кров’ю.
Іти б треба, полкам своїм битись помагати,
Вони ж проти Чигирина лаштують гармати.
Просиділи під стінами кріпості отої,
Але так й не спромоглися взяти її з боєм.
Ледь почули, що татари сюди повернули,
Враз покинули облогу й до Черкас гайнули,
А звідтіль на лівий берег. А народ за ними,
Кидав хати, кидав села, щоб бути живими.
Де ж москальські обіцянки? Підло заманили
Козаків під свою руку й сам на сам лишили
Із ляхами та турками. От і вся підмога.
Залишилось сподіватись на шаблю та Бога.
Ляхи знов запанували на Правобережжі,
Яке, як вони вважали, саме їм належить.
Бо ж москалі в Андрусові їм його віддали.
Дорошенку в Чигирині зовсім гірко стало.
Полишили його турки. Як чинити має?
Боротися проти ляхів сил зовсім не має.
Тож шле гінців в Московію, та прихистку просить,
Бо ж бачить, що вже не буде так, як було досі.
Згоден булаву віддати аби лиш прийняли…
Самойловича, одначе, це не влаштувало,
Бо ж боявся в Україні того залишати.
То ж такий, що в нього зможе булаву забрати.
Та й москалі , наче, згодні та не довіряють,
Тож бігом до Чигирина військо відправляють
За тією булавою. Обійшлось без битви.
Віддав гетьман булаву ту – що було робити.
Відправили його в Вятку від гріха подалі.
Самойловичу ще й третю булаву віддали.
Став він гетьман обох боків. Звісно, загордився.
Й Слобожанщину під руку просить заходився.
Москва, правда на те згоди своєї не дала.
А тут саме насунула турецька навала.
Не згодився Дорошенко, то взяли Юрася.
Хай би хто, аби виправа їхня удалася.
Охрестили гетьманом аби їх покликав,
Мовляв, не самі ідемо у силі великій.
Ібрагім-паша хвалився і Києва взяти
Та прийшлося усім військом під Чигирин стати.
Довго вони топталися , довго штурмували,
Доки й москалі зрехались та військо зібрали.
Ледве за Дніпро ступили, турки й полякались,
Кинули мерщій облогу і назад подались.
Не зійшлося в Ібрагіма з облогою тою,
За що, врешті й поплатився потім головою.
Відступили турки, звісно кріпость зруйнували.
Майже місяць у облозі ж Чигирин тримали.
Москалям до Чигирина і діла немає:
Зруйнували, то нехай так тепер й пропадає.
Ледве вмовив Самойлович знов відбудувати,
Відчував, що скоро треба знов турка чекати.
Як наврочив, навіть року іще не минуло,
Як нове турецьке військо під кріпость прибуло.
Обложили з усіх боків, лізуть сараною,
Хоча тисячі вже їхніх лежать під стіною.
А тим часом Самойлович разом з москалями
Подолав Дніпро й подався на турка полями.
Під Бужином довго бились, доки й подолали.
Відступили турки, правда, Чигирина взяли.
Хоч від нього залишились тоді лиш руїни.
Ото і все, з чим вернулись вони з України.
Лиш Юрася залишили з турецьким загоном,
Нехай сили набирає для походу згодом.
Щоб не дати Юрасеві сили набирати,
Самойлович рішив люд весь силою зігнати
З правого на лівий берег. Згоди не питали.
Міста, села на тім боці вщент поруйнували.
З місць обжитих всіх погнали. А куди селити?
Тут своїм не вистачає землі, щоб прожити.
Тисячі простого люду без житла зостались,
Дякувать за те Івану, звісно не збирались.
А тут москалі ще й церкву під себе забрали,
Хоча б Києву, скоріше скорятися мали.
Ляхи турка потіснили трохи з України
Та й взялися піднімати потрохи руїну.
Дали згоду, щоб козаки людей гуртували,
Міста, села відродили, землі засівали.
Стали рядить з москалями проти турка стати,
А за те їм правий берег навічно віддати.
Москалям до України і діла немає:
Хоче лях весь правий берег – нехай забирає.
В українців про те, навіть, забули спитати.
Самойловичу зосталось лиш лікті кусати.
Був гетьманом обох боків, тішився із того,
Тепер знов лиш лівий берег зостався у нього.
Хоч він, наче й опирався, відмовляв від ляхів,
Мовби знав, що «вічна дружба» закінчиться крахом.
Казав: «Москва собі лиха тільки прикупила
Тим, що з ляхами в стосунки у дружні вступила».
Але що він міг зробити? Чи ж його питали?
Але слова доброхоти в Москву передали.
Сам же гетьман заходився був порядкувати.
Вірним людям маєтності, землі роздавати.
Не забував і про себе. Мав землі чимало.
А у нього ж і синочки вже повиростали.
Поробив їх полковниками, землі вдосталь мали.
Зрозуміло, що заздрісники косо позирали.
А тим часом Москва нову затію готує –
До походу проти Криму армію гуртує.
Бачить Бог, не хотів гетьман з Кримом воювати,
Намагався московітів з того відмовляти.
Відчував, можливо, що то погано скінчиться
І на саме його шкурі, врешті й окошиться.
Але все дарма. Тож мусив теж полки збирати.
А вже в травні довелося в похід вирушати.
Зібрав військо чималеньке, з москалями стали.
Ті удвічі більше війська в похід зготували.
Одних возів двадцять тисяч. Рушили походом.
Одного не врахували – степове безводдя.
У тім році в степу дощів майже не бувало.
Отож трави в Дикім полі всі повисихали.
Навіть, у Великім Лузі висохли всі трави.
Де в степу води набрати на таку ораву?
А татари не бавились – степи підпалили.
Ішло військо, лиш згарища навкруги чорніли.
Виїдало димом очі, дихання збивало.
Стала гинути худоба, бо ж їсти не мала.
І не мала чого пити. Перекоп далеко.
Сотню верст ще подолати до нього нелегко.
Тож зібрали раду й стали думати-гадати.
Та й надумали, що треба назад повертати.
Головний над усім військом князь Василь Голіцин,
Повертатися безславно з походу боїться.
Бо ж цар слухати не буде ніякі відмовки.
Але ж просто так не взяти стріляного вовка.
Щоб його за ту невдачу цар не дуже лаяв,
Він полковникам козацьким тихенько нараяв
Все звалити на гетьмана – він у всьому винен.
А від того пораділа заздрісна старшина.
Тут же гуртом зібралися й листа написали
І всі вини й негаразди на гетьмана склали.
Ті, що лестили учора, перед ним схилялись,
Взялись гуртом рити яму, рили – не цурались.
Дали донос Голіцину, той в Москву відправив,
Поки військо поверталось із тії виправи.
Дійшли ріки Коломаку, стали, спочивали,
Аж тут і царська реляція із Москви примчала
З повелінням: аби гетьмана заарештували,
І булаву гетьманську у нього забрали.
А самого відправили у Сибір з конвоєм.
Полетів Іван до ями униз головою.
Пригадати встиг, напевно, глибоку ту яму,
Яку викопав колись він гетьману Дем’яну.
Булаву в нього забрали. Та і все нажите,
Москалі зі старшиною узялись ділити.
Щось дісталося Мазепі – гетьману новому,
А все більше москалики нажились на тому.
Нахапали голіцини, неплюєви злата.
Ну, а як же – москаликам і не нахапати?
Дісталося і гетьману, й синів обібрали.
Одного за батьком слідом у Сибір заслали,
А Григорія скарали, бо ж надто гарячий.
Самойлович край свій рідний більше не побачив.
Десь помер у тім Сибіру. Скінчив по дурному.
Кажуть люди: не рий яму ніколи другому.

Спогадом зринають два озерця,
та жену задуму навісну,
хоч того забути не вдається,
хто зненацька в душу зазирнув.

Скільки тих пройшло крізь серця кладку,
сліду не лишивши по собі.
Відкриваю пам'яті нотатку,
де сонетів очі голубі.

На папері літери курсивом —
у вервечки згадка заплела:
тужної мелодії мотиви,
романтичну лірику тепла.

Воскресає тогочасне літо —
що не відшукати в нагідках.
Тріпотять отруйним горицвітом
сторінки любові у руках.

03.01.2024р

Розлився хмуро сум у синій висі
Де захід сонця миттю відгорів,
І на сосні високій , як на списі
Тонким окрайцем місяць заяскрів.
Примовк холодний вітер, ледве диха,
За обрій круглі хмари попливли,
A прùлісок сосновий здався диким
Німим відбитком чорної скали.
І ліхтарі не люблять цих окраїн -
Що третій , може , тільки й засвітив,
Але чомусь так тускло і так тьмяно,
Ще більше стало суму й темноти.
..
Така ця довга ніч - ніяк не спиться,
І день мені на поміч не спішить,
Чи задуми розкласти по полицях-
Що зовсім викинуть , що , може перешить,
І зрозуміть , що пізно , а що рано,
Про що й забути маюся давно.
..
Із дня вчорашнього замість води , в стакані
Не випите , як сум , сухе вино.
А місяць ось заглянув до кімнати,
Встромився краєм в раму у вікні,
І світить мені тихо й винувато
В думки , хоч ні про що , але сумні.
04.02.2022.

Додому повернулись на щиті
Оті, що добровольцями спішили
Свої віддати і життя, і сили.
Для нас вони сьогодні вже святі.

Відвоювали Бучу та Ірпінь,
Ізюм і Харків завдяки їм вільні.
Та біль і горе у народу спільні,
Хоч вороги ховаються у тінь.

Колаборанти розплодились скрізь,
Показуючи цілі для ракети.
Вилазять із щілин, як із тенетів,
Здавалось – люди, а насправді слизь.

І скільки їх по селах і містах
Тут розвелося, а були ж сусіди!
Ділили разом з ними щастя й біди.
Не відали, що в них є зради птах.

Тепер суспільство ділиться навпіл,
Одні у військо, інші – ухилянти.
Що діють підло, мов колаборанти,
Втікають за кордони, що їм тил.

Вони, своє рятуючи життя,
Не стануть підставлятися під кулі,
Пошлють народу із кишені дулі.
Їм не цікаве наше майбуття.

А ті, що помирають за народ
В холодних незакріплених окопах,
Не дивляться на відгуки Європи,
Ідуть на ворогів задля свобод.
28.12.23 

Брехнею зорють, ненависть посіють
Посеред світу у часи війни.
Вони хворіють на ідіотію,
Не відчувають почуття вини.

Хоча летять давно вже у безодню
І тягнуть наш пригноблений народ.
Що вже забув свою Небесну сотню,
Втрачає совість і чуття свобод.

І орють воріженьки скрізь брехнею,
Лиш ненависті сіючи зерно.
Щоб ми раділи не землі, а глею,
Щоб замість плоду мали ми багно.

Та ми іще піднімемося всюди,
Побачить світ наш переможний лет.
Втечуть од нас всі зрадники і юди!
Я вірю в це. Я бачу, бо поет!
04.01.24

Їжачок, їжачок,
Звуть його " сто голочок".
Він почує небезпеку
Заздалегідь іще далеко.

Швидко скрутиться в клубок,
Не страшний йому ні вовк,
А ні лисонька кума
Не дістануть їжачка.

2020 р.

Із Бориса Стругацького (1933-2012)

Ти чуєш зажурений спів кабестана?
Не чуєш? – Дарма, півбіди...
Відходять із гавані Діти Туману.
Відходять... Надовго? Куди?

Ти чуєш, як чайка над хвилями плаче,
й далекий між хмарами грім?
Ховаються щогли за мрякою, наче
за пологом сі́рим сири́м.

У вітер досвітній, у буряне море,
від темної маси землі –
безтрепетні люди в безмежжя суворе
уводять свої кораблі.

І буде напруження біля штурвала,
і ще за авралом аврал,
«дев’ятих валів» нескінченна навала
і рифів голодний оскал;

і теплі широти, й наповнені сіті,
і шелест напнутих вітрил,
і той довгожданий цілуючий вітер,
яким привіта́ суходіл.

Для них береги чотирьох океанів
з’явитись готові з імли.
Відходять із гавані Діти Туману;
верну́ться нескоро... Коли?

(2023)

Стрічний сніг січе обличчя
Й холодить чоло моє, –
Без упину б’є у вічі,
Вільно дихать не дає.
Проникає аж за комір
Та вибілює пальто, –
І не відає про втому
Завірюхи торжество.
04.01.24

Світ звикає, що нас вбивають- –
Кожен лічить своїх курчат.
Хтось неквапно допомагає,
Хтось цілує росію в зад.

А ракети летять щоднини –
Не до них же летять – до нас.
Тільки що їм до України –
«Потерпіть.
Підождіть.
Не час».

Підмету, налаштуюсь на спокій…
Увімкну лиш один позитив,
Опісля, вже на ноті високій,
Проспіваю про те, з ким прожив…
Про здобуте й забуте, що гріло…
Про піджак, що цурався плеча…
З поцілунку як виліз невміло…
Як сварила сусідське дівча…
І про те, як тікав від уроків
Пастовнями у ліс навпростець
І про душу, душевний свій спокій
І як влітку вигонив овець…
Підмету і пройдуся по списку -
Недоглелів, мо й щось розгубив?
Трансформую свій спокій у скрипку…
Ось і все, що з роками
нажив…
2024.

Все важче легковажити.
Роки
Не відпускають душу на дозвілля,
Де все душі дозволено,
Де зілля
Встеляє м'яко топтані стежки;
Де ще нема означених шляхів
Від пункту А до пункту Б,
Де вільно
Ходити безконтрольно й безприцільно
По цілині, в раю із реп'яхів.
Все важче легковажити.
Пора
Важких думок і виважених рішень,
Пора переоцінки зла й добра
Без переменшень і без перебільшень.

Білі коси ще чеше зима,
Розвіває їх вітер північний.
Поодинці...Нас разом нема.
Лиш гривасті думки пряде січень.

Білі коси ще чеше зима.
В'ється спомин кохання в хуртечі.
Де ж горіння сердечне? Катма.
Стукотіло ж у грудях....І втеча...

Білі коси ще чеше зима,
На ялині погасла гірлянда
Залишивши слабкий післясмак...
У зими запорошені слайди.

Це тільки страх накреслює межу
Яку здолати дозволяє хист
Якщо любові пломінь не пожух
І смуток не зійшов у падолист.
Торкнись рукою юності колін
І поведи угору вище них,
Долоню кине юнка у заслін
Щоб жар її збентежити не встиг.
Та тільки дух довірою зросте
І більше світла вкроїть світлотінь
То ближчим стане сонце золоте
Осяявши приховану глибінь.
Але буває й інша глибина,
В якій лиш тінь й не здолана межа.

26.12.2023

І
,
Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Нам світять угорі, немов добро.
Воно у цьому виступає творі
Неначе лідер, головний герой

Із притаманних казці алегорій,
Що читачу розповідає про
Насправді незвичайну цю lovestory*,
Аж випромінює моє перо

Високу силу, що гамує хижі
Усі підступні наміри брудні,
Людців ненависних навдивовижу...

Нічого не дається без борні,
І сяйво чарівним намистом ниже
На темнім небі блискітки ясні.
_____________________________
*lovestory - історію кохання (англ.)

ІІ

На темнім небі блискітки ясні
Милують ніжно далеч розімлілу --
Твоїх очей чаруючі вогні --
Вбирав із них я притягальну силу,

Як перших зустрічей зринали дні,
Їх теплота неждано так зігріла.
І марив нею потім уві сні,
Бо нездоланна, магнетична, мила.

Одразу не збагнув, що це вона --
Любов прекрасна, як весна надворі,
Прийшла до мене, врешті, осяйна...

Й ганявся за химерами, которі
Забуті вже... Співає далина --
То пісня у розквітлому мажорі.

ІІІ

То пісня у розквітлому мажорі.
Здається, заспівали небеса...
Лісам, полям, лугам, барвистій флорі,
І фауні, що духом воскреса,

Воюючи в природному відборі...
Відкрилась ніжна музики краса,
Цей світ на крила підняла прозорі
Аж усміхнулась лагідно роса.

Лиш місто родить ревом звуки бруду,
Шматує, догоджає Сатані.
Оглушливістю нищить співу чудо...

Все ж ненадовго драйви ті смурні...
Сопілка-най ізнов лоскоче груди,
Являється принадливо мені...

ІV

Являється принадливо мені...
Чарівне озеро... о, там Природи
Закличний голос радістю бринів,
Ми упивались хвилями свободи,

Де ніжились лілеї запашні,
Богині Лелі заспівали оди --
Тіла, що під водою, мов у сні,
Кохання зазнавали насолоди.

Чи є за хмарами подібний рай?
Лише байки ковтаємо бадьорі...
Цим розповідям ні, не довіряй

Бо житимеш в содомі і гоморрі...
Хай пестять солов'їний небокрай
Тональності, як хвилі на Босфорі.

V

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Відтінки мають різні, кольори,
О музико моя, ти в непокорі
Звитягою озвучиш серця крик!

Чи радісна, то темпи часто скорі,
Де жваві віртуозні ритми гри,
При бальних танців запальнім фурорі
Нас вихор підіймає догори.

Та хочеться романсів старовинних,
Або ліричні хай звучать пісні --
Кохання чари там яскраві линуть...

Як співи солов'їні весняні
Руладами сміються безупинно,
Переливаються у вишині.

VІ

Переливаються у вишині
Метеликів крильцята пурхітливі.
Виловлюючи світло вдалині,
Немов купаються в сяйливій зливі.

Вони такі, о господи, манливі,
Підвладні таємничій пелені,
Що люди там засліплено-щасливі --
Лоскочуть їх пестливці чарівні.

А потім приземляє нас життя...
Гріховне і жорстоке апріорі*,
Доводячи до вовчого виття...

Кохання всі напасті переоре,
Їх силою, величністю протяв
Небесний спів на лагідній опорі.
______________________________
*Апріорі - (лат. a priori — первісно) — філософський термін, який означає те, що передує досвіду.

VII

Небесний спів на лагідній опорі...
Твій голос випромінював меди...
Хоч не співала в опері, соборі,
Лиш усміхались лагідно сади,

Берези умлівали срібнокорі...
Аж ріг свій звісив місяць молодий,
Як зорі скинув, бувши у дозорі,
Мов золотом душі нагородив.

Та інше амплуа тобі судилось
Після гірких житейських полинів -
Поезія - музична, легкокрила,

Дарована ясній височині,
Й піснями серця людству засвітила...
Хто ними так чарівно гомонів?!


VIII

Хто ними так чарівно гомонів?!
Неначе віти у прекраснім парку,
Де вітер виграває на зурні,
Щебече птаство в кожнім закамарку.

Там легконогі коні вороні
Везуть закоханих доволі шпарко...
І він її цілує, мов сп'янів,
Вона пісні співає під гітарку.

Чи це наснилося серед зими?
Бо допікають ночі захололі.
Як літа хочеться вдихнуть грудьми,

Пройтися легко росянистим полем,
Та навісніє, грюкає дверми,
Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"

ІХ

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
Є радість у порі оцій своя!
Йди, рученьки зігрію я поволі,
Красуне мила, дорога моя.

Од вітру щуляться дерева голі,
Морозу не позбутися ніяк,
Бо тільки грудень всівся на престолі,
Оповиває холоду змія.

Та добрі вчинки, лагідність жіноча,
Тепло дарують, ласку візаві.
Приймаю залюбки її, охоче

Хоч знає заздре стежечки криві,
Дурницями нам голови морочить,
І сипле в очі цілу жменю кпин.

Х

І сипле в очі цілу жменю кпин,
Плітками із-за рогу лихословить
Такими, що супроти них полин
Солодким видається, аж медовим.

Лихі ті завидющі люди злі,
Далеко їм до справжньої любові,
Жорстокі наступають на граблі --
Життя карає за падлюцтво й змови.

А ти умієш те не помічать,
Шляхетним серцем гамувати болі,
Розвіяти чорнющу непроглядь...

Хай насипає чорт на рани солі,
Бо ненадовго цей пекельний тать
Міняє настрій дикістю сваволі...

ХІ

Міняє настрій дикістю сваволі
Чергова із життєвих темних смуг,
Як в музиці - дієзи на бемолі.
Меланхолійний виникає круг,

Язик увесь уже у валідолі
Через дрібних переживань ланцюг.
Стаєш ти бранцем чорної неволі,
Короткочасних напастей, недуг.

Чекають нас до сонця повороти,
Немов намиста сяючий бурштин,
Що постать випромінює навпроти...

І вже любов'ю сповнені гаї!
Хоч як злі сутності вчиняють спротив,
Та боре їх одна з твоїх таїн.

ХІІ

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Це - віра незборима в наше щастя,
Пораду вибивати клином клин
Дадуть тихенько нелюди зубасті --

Навіщо здавсь, мовляв, сварливий він?!
Хіба із ним стать парою удасться?!
Віддати краще Сатані уклін,
Служити вірно всемогутній касті.

Ні, не рабиня ти у тім гнізді,
А просто добра, без падлюцтва ролі,
Щоб ницості заприсягтись орді!

Ідеш назустріч завше світла волі...
Жагою я спалахую тоді!
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі!

ХІІІ

Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Незрима покровительки рука
Веде туди, де весни ясночолі
Вигойдує діброва гомінка,

Розмаює вітрами на роздоллі,
І ними заколисує, м'яка,
Ми в озері єднаємося голі
Під тьохи соловія-співака.

Раптово чорна хмара, як чортиця,
Яку дратують ігри лугові,
Нам блискавкою люто заіскриться...

Злий люд страшніш за гуки грозові,
Тому вбирають диво наші лиця --
Еолової арфи щемний дзвін.

ХІV

Еолової арфи щемний дзвін --
Любові голос чарівний, найкращий.
Він умостився весь на тятиві
Амурового лука серед хащі,

Протявши наскрізь нетрі лісові,
Бальзам пролив на серденько боляще...
Цілющим вітру подихом навій
Святковий настрій миті підходящій.

Усе минає, кажуть, і любов.
Невже нудьга лишається в фаворі?
Докір німотний серце уколов...

Та все відносне - також зрю у корінь --
Вогонь кохання тліє й сяє знов --
Твоя душа - як бісеринки-зорі.

ХV

МАГІСТРАЛ

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
На темнім небі блискітки ясні,
То пісня у розквітлому мажорі
Являється принадливо мені...

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Переливаються у вишині.
Небесний спів на лагідній опорі
Хто ними так чарівно гомонів?!

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
І сипле в очі цілу жменю кпин,
Міняє настрій дикістю сваволі...

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Еолової арфи щемний дзвін.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023) - 2 січня 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

Не минуло стороною
Лихо села і міста, –
Розмежована війною
Україна золота.
Київ куриться в руїнах,
Стогне Харків од вогню, –
Потерпає вся країна
Через прокляту русню.
Захищаєм від неволі
Рідну землю у боях
І чужинцям не дозволим
Обернуть себе на прах.
Українців не злякати
Довгим смородом війни,
Ще судитимемо ката
Край кремлівської стіни.
Хоч нема стражданням краю
І біді нема кінця, –
Віра в краще не вмирає
В наших зранених серцях.
03.01.24

…В просторах радощів і смутку
Одного дня в календарі
Хвилину змінять на "минутку"
Червоно-злі поводирі…
Пов’яжуть галстуки на пір’я
Вчорашніх славних жовтенят
І зникне моно-алергія…
Ще й святкуватимо без свят…
Та ексклюзив біг попереду
Із поколінь до поколінь
До трудодня по ложці меду
Геть обіцяли всі. Амінь…
Та ось прийшла вже й незалежність…
Заметушилась метушня
Куди не глянь бариги й лежні
Ну словом сказ - дует - фіґня
Приват изація окремим…
Феміди як і не було
Мінявся плюс, ржавіли клеми
І загубилось й загуло…
Горять міста повсюду
й села
Шахеди замість журавлів
Самовдоволені джерела
Не опишу, забракло слів…
Цивільні гинуть в снах, в безсонні
У смерті теж свої жнива?
А відчай той, що на балконі
Лишили в січні без тепла…
У новорічних свят проблеми
Ось-ось засіє чорт свинцем…
А що як знову кляті клеми
Чатують злагоду живцем?
Ой щось не так… розплутай, Боже
І нечисть ту відсторони
Не зазіхають хай, негоже
Хіба що радощі з війни…
ТИ зрозумій нас, Святий Отче…
Вже кров за кров за кожен зруб
По всій русні закровоточить
Пізнають, що таке Тризуб…
А тим, хто звів нас до колабсу
Брехав і крав і обкрадав
Запхнемо в горло по донбасу
І так добряче… щоби знав
2024.

У ніч на 2 січня в українське небо було запущено близько 100 (!)
смертоносних ракет різного типу - «кинджали», «шахеди», «колібри»…
Є загиблі й постраждалі.
Варварство триває.


У січневу ніч безжальну
небо різали «кинджали».

А на ранок -
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…

А тепер птахи-кравці
зашивають рани ці.

Лиш на серці нам на спомин
додаються зайві коми.


Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Аби ти з пам’яті пішла –
я б у театрі мав аншлаг.
Але аншлаг думок – у голові.

Актором за́вжди був, як був, –
у бутафорські труби дув.
Але твій лик усюди – візаві.

Звідкіль спливаєш, болю мій,
на хвилі радісних подій?
у час, який здається чарівним…

Червона постать на горбі
тобі зіграла на трубі –
люби той звук і переймайся ним.

Аби ти бе́звісті пішла –
я б ще надію полишав,
що то не люб..., а витівка дурна.

Але життя твоє сумне
скрізь супроводжує мене,
то сниться незакопана труна.

24 січня 1996 р., Київ

Ось промайнула вічність,
Між нами досі невідоме.
І панує досі в серці ніжність,
Не знімаючи свої окови.
Спершу здавалося, коротким буде епізод,
Не зробити з моря океан.
Тепер емоцій хвилі викликають шторм,
Цікавий епізод перетворився на гіркий роман.
Серце просить припинити,
Не йти на дно що разу, як кохання відчуваю.
Занадто небезпечно розум ласку ту сприймає,
Не за бажанням, але чомусь тікаю я, тікаю.
Спиняюсь… А скільки вічностей пройшло між нами?
Як легко обійшли ми відстані зигзаги?
Чи не даремно я біжу і намагаюся сховати
Бажання вічність ту легенями вдихати?
Листва дубова зеленіє в грудях,
Доки моментів поруч маю дожидати.
Німіють ноги від того дурману, що чую в голосі твоїм.
Так надовго застрягає в пам’яті,
Що краще б ти був, любий мій, німим.
Непристойно хочеться торкнутися,
На дотик відчути рук твоїх тонкі кисті.
Зрозумій мене, милий, не хочу одного –
Чекати прокляту вічність.

Хурделило ще звечора село.
Батьки взяли лопати в хату.
Уранці снігу навкруги багато.
Пухнасто-ніжне красувалось тло.

Із вікон видно білизну було,
І очі тоді сяяли - щасливі.
Побачила незвичне сніжне диво:
Гігантські кучугури намело.

Дісталися сніги до самих стріх.
Робота дружна - це не є проблема,
Лопатами пробили враз тунелі.
Здавався велетнем старий горіх.

І на дорогу сходинками вверх
Я піднялася, бо пора до школи.
По кучугурах, а тоді по полю,
Лиш валянки по снігу: шерх та шерх.

Санчатами усім були портфелі.
І діти з "групи третьої" раділи,
Летіли з гірок снігу, мов на крилах -
Зі школи повертались до оселі.

Десь далеко рожевіє обрій,
Велетенською свічею запалав.
Значить буде ніч таки морозна,
Може снігу вкине ще зима?

І притрусить він стежки-дороги,
Закружляє легко у танку,
Килимом простелиться під ноги.
Зиму уже хочеться таку.

2018 р.

Хоч було натхнень чимало,
Мав не менш душевних криз, -
Вгору успіхи здіймали,
Від невдач котився вниз.
Проти вітру й навстріч грозам
Не боявся вперто йти, -
Усміхався ще морозам
І не мруживсь од сльоти.
Був твердий і послідовний,
І нестримний в почуттях, -
Не були кишені повні
А ні разу за життя.
Хоч була від підлих кара,
А від дурнів похвала, -
Не витав ніколи в хмарах,
Не навчивсь носити зла.
Я радію і страждаю,
І все ставлю на місця, -
Від можливостей безкраїх
Лиш п'янію без кінця.
02.01.24

І
Мамо рідна, помолися,
І мене Господь почує!
Чорні ворони у висі
На лиху біду чатують.
Танки, гради і окопи,
Куля кращих вибирає.
Хтось тікає у Європу.
А ми тут між пеклом й раєм.

Приспів:

Молюся, мій сину, за мертвих й живих
За воїнів світла, добра і за тих,
Хто віри не втратив, надії, сумління,
Від мук у полоні не впав на коліна!

Благаю сердечно, щоб нам допоміг,
Бо щира молитва — міцний оберіг!
Врятуй, Боже Праведний, всю Україну,
Війною знедолену кожну родину!

ІІ
Мамо, землю захищаєм —
Нас ніколи не здолати!
Не боюсь ворожу зграю
І лихого автомата!
В ЗСУ — усі герої,
Батьківщини не зреклися —
З нами: віра, правда, зброя!
Ти лише за нас молися!

Приспів:

Молюся, мій сину, за мертвих й живих
За воїнів світла, добра і за тих,
Хто віри не втратив, надії, сумління,
Від мук у полоні не впав на коліна!

Благаю сердечно, щоб нам допоміг,
Бо щира молитва — міцний оберіг!
Врятуй, Боже Праведний, всю Україну,
Війною знедолену кожну родину!

ІІІ
Мамо, Бог усім керує,
Перемогу ми здобудем!
І допоки світ існує
Україна є і буде!

04.07.2023р.

Як Україна у скорботі –
Булькоче радість на болоті,
Казяться бісові брати –
Яку б мерзоту віднайти.

Шалійте, виродки, шалійте,
Горілку у горлянку лийте,
Псалми співайте і осанни –
Та нуль вам шансів, окаянні.

Спокій, я дивлюсь, ще далеченько…
А Різдво у кожному дворі
Люба моя,
донечко маленька,
Будь собою завжди у добрі.
І в негоді будь завжди собою.
Хай сніги вгамуються й вітри…
Не журись занадто самотою,
Як завіє, сонечком зітри…
А весною вийди у садочок,
Затаївши запахи скорбот…
Він тебе чекатиме охоче
З нотами, а може і без нот…
Помяніть і тих, що загубились
В безіменнім вирію війни.
Бережіть обоє свої сили…
Не забудь, і комент увімкни…
2024.

Рік зеленого дракону
сподіваннями багатий.
Справедливого закону,
мирної діждатись дати

Прагнемо багато років.
Звук сирени ненависний
розлетиться на всі боки.
Так розірване намисто

Втрачено безповоротно.
Нитки болю, сліз та горя
виткали сумні полотна.
Хвилі їх поглинуть моря.

Кролик майже до кордону
вже добіг. Одну лиш справу
не завершив! Тож дракону
доленосну цю виставу

Радить він скінчити гідно.
Мирний шлях потрібен рідним.

29.12.2023 16.40 – 17.20

Кажімо більше ніжних слів
Знайомим, друзям і коханим.
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів.

Нехай тих слів солодкий мед
Чиюсь гірку загоїть рану.
Чи перший біль, чи то останній,
Коли б то знати наперед.

Кажімо більше ніжних слів,
Комусь всміхаймось ненароком.
То не життя людське жорстоке,
Жорстокі в нас слова черстві.

Кажімо більше ніжних слів.

З раннього. Увійшов до першої поетичної збірки «Дзеркала». – Львів: Каменяр, 1991.

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

чоловік… чоло і вік…
з віком і чолу ясніти…
все змогти.. зуміти – сміти!
це лиш відлік а не лік…
це очолити чуття
гідно долю вікувати
бо чоло не для биття
на чолі – життя писати
віковічного тепла
світлим дітям на офіру –
здобувати волю й віру
по̀том праведним чола…

В болоті буднів борсаюсь надсилу,
стрибаю з купини на купину,
аби не затягло в трясовину
суцільного занепаду, в могилу
національно-братську.
Хлюпотить
багнюка піді мною й наді мною…
Не хочу складовою перегною,
хоч це й почесно вельми, послужить,
бо хочу ще пожити! Як не як,
я заслужив поваги й рівноваги
душевної – за всі боріння й змаги, –
почесних удостоївся відзнак
на маргінесах: націоналіст,
петлюрівець заклятий, самостійник…
Розхитую радянський наш відстійник,
і в цім свого життя вбачаю зміст!
І поживу! Всім недругам на зло,
вилазить буду з тихого болота
в урочний час, – така моя робота, –
щоб недругам незатишно було!