А сни мої, як завжди, поторочами
За третіми півнями розсипаються,
Тікають в ранок полем потолоченим
Озимої мороженої парості.

Про що мені шептали в ніч безмісячну?
Питали хитро- а запам'ятаю чи?
Собі дорогу за туманом мітячи,
Щоб не минуть моє вікно, вертаючи.

Жену їх, та шкребуться перелазами .
І тільки ніч у шибку гляне злодієм,
Залазять тихо, мимрять недоказане,
Й до ранку знов шукаю з ними броду я.
02.2023.

Годі, діду, каменем лежати
Й тяжко позіхати на зорі, –
Завірюха вибілила хату,
Полотно напряла у дворі.
За віконцем стало розсвітати
І за вітром темінь потекла, –
Без роботи журиться лопата
І до рук аж проситься мітла.
Час тобі озброюватись ними
Та творити пристрасно дива, –
В кучугурах причаїлись рими
І під снігом томляться слова.
30.11.23

Батальйони рушають до бою−
Жде земля, окупована, нас,−
Йдем в атаку: стопа за стопою−
Ворогів проганяти вже час !

Приспів:

Так набій заряджай
І вогонь відкривай !
Груди повнить ненависть ущерть,−
Разом бий москаля,
Не жалій й сепаря !
Слава Україні, а ворогу- смерть !

Наші танки кругом наступають,
Артилерія й "Гради"- їм жах.
Хай заброди мерщій утікають,
Бо розіб’ємо їх в пух і прах !

Приспів.

Як та повінь кругом все несе, все несе,
Так несеться за лавою лава,−
Україна для нас понад все, понад все,
А героям є вічная слава !

2022

Він перстом указав на стоїчний могутній замок,
І дружині своїй наказав відбувати на штурм,
І гармати розбили красу, що хотілося мати,
І коли забігали в князівські чужі палати,
Прекрасну княгиню схопили за довгу косу.
І коли він дивився ув очі її благальні,
На губи тремтливі, на бляклість лякливих рук
Йому захотілось покірне кохання мати,
І скинувши долі від битви порубані лати,
На ложе, усупереч волі її потягнув.
Та тільки торкнувся, як вдарила, вірна, кинджалом,
Прямісінько в серце, в його сполотнілу грудь,
І вжалила словом: усе, що хотілося мати,
Тобі довелося не від-, а за-воювати,
Шукаючи славу, що множить руїни та лють.
І ось результат: умираєш від власної хіті
В порожніх обіймах, що тягнуть тебе униз,
За кожне твоє необдумане право мати
Історія в’яже страшніші шляхи розплати,
І кидає злодій в княгиню смертельний спис.

18.11.2023

Прекрасна сукня жіночці пасує,
на витонченій талії, як влита,
Але ж окрасу не дарують всує,
хіба, що з секонд-хенду сіру свиту.

Яскраві зорі на шифоні синім
і декольте, мов озеро, глибоке.
Про сукню неймовірну, ексклюзивну
таємно мріяла багато років.

Хіба не варта чарівного дива? —
розумна, незрадлива, симпатична,
талановита, добра, неспесива,
й душа, усі говорять, поетична.

Воліє... хоче... хто ж її осудить
за те, що так припала річ до серця?
Сама купила. Не дивуйтесь, люди, —
в нас майже все за гроші продається!

27.10.2023р.

І сніг пішов. Розверзлись небеса,
Й запорошило ним, запорошило...
Він падав, потім ніби зависав,
На мить торкнувшись до віконних шибок.

Він опускався тихо до землі,
Щоб дотиком її м'яким накрити,
Й поволі світ похмурий побілів,
І подих стишив норовливий вітер.

Маленькі невамогі пластівці
У зАкутки накриті полетіли,
І в павутині зібганій зацвів
Букет зимовий із пелЮсток білих.

Сніг заглядав туди, куди лиш міг:
Сідав на рами, вмощувався в стіни,
Із даху падаючи, за вікном димів.
Який же чистий! Може, душі зцілить.
01.2023.

Вся Україна волонтерить,
Допомага захтсникам,
Щоб на душі їм було теплро
Й підтримку нашу відчував

Кожен із них отам в окопах,
Там, де важкі бої ідуть,
Були упевнені, що вдома
Про них турбуються і ждуть.

Як часточку хоча б маленьку
У спільну справу внесемо,
То наша Україна-ненька
Скине скоріш руське ярмо.

Своїми діями ми можем
Вкраїні користь принести
І наближати Перемогу
Усі разом і я, і ти.

2023 р.

Заклякла ніч пронизана морозом
І полисками тьмяних мерехтінь, –
Лиш вітерець безсонний по дорозі
Жене малі сніжинки в далечінь.
Дрімає все укутане снігами
І стишене, неначе напоказ, –
Лиш тільки час обмерзлими шляхами
Неспинно йде, розбуджуючи нас…
29.11.23

-Ой дідусю, дідусю, сивая борідка,
Чом ти мене не любив, як була я дівка?
-Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
-Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...
-І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...
-То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...
-Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?
-Любив її головою,
А тебе – всім серцем.
-Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна.
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір”ї в “жмурки” грала
Безжурна малеча.

***
Чого лише не чуємо у Gugli
із того, що буває на війні,
коли там опиняються безуглі
гієни на всю голову дурні.

***
Де є ще русофіли, там усяке
на будь-яку усячину клює.
На що уже не жадібні поляки,
а й ті нічийне мають за своє.

***
Обрізані нарциси і паяци
у ролі шолудивого кота
нічого і нікого не бояться
ні ока Бога, ні Його суда.

***
Приміряє бестія корону
цезаря у хакі... для пихи.
Свита пхає чучело до трону, –
хай воно спокутує гріхи.

***
Стратеги мають тактику, девізи
і кредо доленосної судьби,
що видає у владу вічну візу
на радощі всеїдної юрби.

***
Негадане або неждане –
боки одного... false @ true...
одне – неначе, сіль на рану,
а інше застує добру.

Завіса
Не заримуєш ямби і хореї,
метафори й епітети одні
й ті самі, як уміють корифеї,
а долю не об’їдеш на коні
у час суворий і у темні дні,
хоча й хороші наміри у неї
до перемоги правди на війні.

11/23

Із Данила Хармса

Бігав Петрик по дорозі,
по дорозі, по панелі,
бігав Петрик по панелі
та гарикав: «Га-ра-рар!
Я тепер уже не Петрик,
розійдіться, розійдіться!
Я тепер уже не Петрик,
я тепер автомобіль».

Навздогінці бігав Павлик
по дорозі, по панелі,
бігав Павлик по панелі
із гудінням: «Ду-ду-ду!
Я тепер уже не Павлик,
стороніться! стороніться!
Я тепер уже не Павлик,
я поштовий пароплав».

А за ними бігав Дмитрик
по дорозі, по панелі,
бігав Дмитрик по панелі
із дзижчанням: «Жу-жу-жу!
Я тепер уже не Дмитрик,
бережіться! бережіться!
Я тепер уже не Дмитрик,
я літак-аероплан».

Йшла корова по дорозі,
по дорозі, по панелі,
йшла корова по дорозі
і ревіла: «Му-му-му!»
Неудавана корова,
у якої – справжні роги,
йшла назустріч по дорозі,
всю дорогу зайняла.

«Ей, невдавана корово,
не ходи сюди, корово,
по дорозі, по панелі,
не займай собою шлях!»
«Бережіться!» – крикнув Дмитрик.
«Стороніться!» – крикнув Павлик.
«Розійдіться!» – крикнув Петрик –
і корова відійшла.

Ось домчали, донеслися
до колоди край воріт
пароплав з автомобілем
та літак-аероплан,
чи авто з аеропланом
та поштовий пароплав.

Петрик плюхнув на колоду,
Павлик плюхнув на колоду,
Дмитрик плюхнув на колоду,
на колоду край воріт.
«Я приїхав!» – крикнув Петрик,
«Став на якір!» – крикнув Павлик,
«Приземлився!» – крикнув Дмитрик, –
повсідали на спочи́в.

Посиділи, відпочили
на колоді край воріт
пароплав з аеропланом
та швидкий автомобіль,
пароплав з автомобілем
та літак-аероплан.
«Їдем далі!» – крикнув Петрик,
«Попливі́мо!» – крикнув Павлик,
«Полеті́мо!» – крикнув Дмитрик,
і відправились ізнов.

І поїхали, помчали
по дорозі, по панелі,
і стрибали, і скакали,
і кричали: «Жу-жу-жу!»
І стрибали, і скакали
по дорозі, по панелі,
тільки п’ятами мигтіли
та кричали: «Ду-ду-ду!»
Тільки п’ятами мигтіли
по дорозі, по панелі,
всіх шапками закидали
та кричали: «Га-ра-рар!»

ВСЕ.

(2023)

Що можу дати я такій, як ти?
Поміркувати треба… Небагато –
поїдені іржею часу лати,
що стільки років пхали до мети…

Яка мета? У кожного – своя…
Один про зиск і владу лише дбає,
а той – закони божі пам’ятає
про вищу суть земного «битія»!.

Моє буття загорнуте у сни,
у мрії, що збулися й не збулися.
Поволі опадає часу листя…
Чи буде свято нової весни?.

Що можу дати я такій, як ти?
Чарівний Місяць і зорю із неба!.
Якщо тобі, красуне, більше треба –
хутенько лижі, крихітко, масти́.

Безшелесно спочатку падав перший сніг
Зіркоподібними кристалами додолу.
Здавалось: ми з тобою в неповторнім сні,
У феєричнім нерозривно-сніжнім колі.

Крилатий сніг з коханням першим прилетів,
Ця неймовірно ніжна цнота щастя.
Ми розуміли одне одного без слів.
І вже кружляли витвори пухнасті,

Встеляючи вісоном білим навкруги.
Цвіли в долонях наших сніжні квіти,
І танули сніжинки від тепла жаги.
Шептали очі: ти - найкраща в світі.

Безсоння висне хмаровинням,
у скроні стукає журба.
химерне марення... видіння...
галюцинацій ворожба.
Не спиш, хоч трісни...
вийми око...
і лиш одне — забудь...пробач!
Копає копанку глибоку
твоїх думок гробокопач.
Така зима молочна в грудні,
що у сніги по пояс вгруз.
Тасуєш карт старечі будні,
а випадає Дама й Туз.
Мигтять перед очима дати,
все що здійснилося тоді.
Не треба й лютого* чекати —
Розставив сам крапки над "І"

Лютий* — назва місяця

28.11.2023р.

Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
І ні сліду від нього. Та, може, насниться коли.
А я все ще не вірю у те, що розлука- то правда.
Та ніяк не насмілюся серцю сказать- відболи .

Ця коротка рулада із болю- забутий мотив.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
Ніби кров із лиця, на якому намарно знайти
І краплину того, в чому бачили запал і знаду.

Та допоки болить, довгий вечір не зможе приспати
Ослабіле бажання злітати у вись до зірок.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
Між ріллею і небом застигло зніміле зеро.

І ні сліду рум'янцю- холодне безлисте гіллЯ
На заграві викреслює руни, надії заради
Обіч сірого лугу, що нам гобелен вистеляв.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.

Яка привабливо-невинна,
забута богом і людьми –
така неясності картина
нам виринає із пітьми.
Тяжке дитинство, господарство,
музична школа, огоро́д,
підступне і лихе лукавство
та містечковий хоровод…

А ти лише звичайна жінка,
в якої слабкостей вагон,
що з серцем виїсть і печінку,
з життя створивши полігон.
Страхи і фобії навколо,
самокопання у багні,
і вкотре вже – ментальне соло…
За що усе оте мені?!.

Із лицедійством ти у спілці,
тож легко видавиш сльозу.
Ну, пташка, що сидить на гілці,
і бійся кожен, хто внизу!.

Всю ніч нахмурено завія
Кружляла й вила на весь двір,
А зараз простір так біліє,
Що аж туманиться мій зір.
Нарешті стало на погоду
На схилах давніх та крутих, –
Мороз і сонце, тільки шкода,
Що вітер досі не затих.
Бо там, за мерзлою рікою,
Завій продовжуючи плин, –
Знялись сніжинки білим роєм
Над верховіттями ялин.
І в’ються весело угору,
І сумно крутяться униз,
Коли, завзятий і бадьорий,
На мить стихає вітру свист.
28.11.23

Тепло твоїх долонь – яке воно на дотик?
Солодкість твоїх вуст – яка вона на смак?
Незнаних відчуттів щільнішають пустоти
опуклістю повнот відкладених в жінках,
які
[не те, що я]
несуться догоджати,
бо ж твій прихильний стан потрібно заслужить,
бо ж тих, хто заслужив, ти щедришся кохати,
а я,
ну що там я,
мені нехай болить.

Які ті кольори, що бачать твої очі?
Який той виднокрай, що надить твій політ?
Протягнута рука, відштовхнута охоче
крізь простір учува твоєї шкіри лід,
який
[мабуть мені]
призначений невмисно,
бо недостойна я у відповідь тепла,
бо недостойна я. Не заслужила. Звісно.
З усіх можливих дій лиш серце віддала.

27.11.23

Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Глянь-но: отам он і тут
Маками гори цвітуть.
Заклекотіли струмки, загули,
Хоч іще вчора безсилі були...
Тішся ж оцим дощем,
Хай нас відвідує ще він і ще.
Дяку Тому склади,
Хто про нас дума завжди.

Я одинак, самотній вовк,
а мій товариш – Місяць впо́вні.
Нічного неба чорний шовк
дарує камені коштовні.

І дощ, і холод – не біда,
зате зі мною сонця со́нях.
А сніг – морожена вода,
яка розтане у долонях!

Хоч голод сірому не брат,
харчуюся дарами поля.
Стає усякого добра,
а гріє – неба парасоля!

І хай ікра із кабачків,
а замість м’яса їм капусту,
вважаю рибою бичків –
у мене у душі не пусто!

Багато в голові думок,
і не по серцю мені спокій.
Я одинак, самотній вовк,
та у душі – не одинокий!

Ходить мир по скривавленім лезі,
Тоне сонце в окопах-ровах...
Севастополь бомбить Одесу,
Бомбить Київ несита Москва.

Поміж вихорів болю та люті,
Поміж мертвих - своїх та чужих,
Бог і Син його - на розпутті:
Убивати потрібно чи гріх?

Сатана не втручається в січу,
Тоне світ в океані добра.
Ангел світла святих калічить
Під збадьорливі крики "Ура!".

Брат на брата, а теща на зятя,
Зуб за зуб, а за око - душа...
Від любові згоріла хата,
Тягне руки малюк до ножа....

Ходить мир по скривавленім лезі,
Тоне сонце в окопах-ровах...
Севастополь бомбить Одесу,
Бомбить Київ несита Москва.

27.11.2023р.

Він так завзято говорив неправду,
Що й сам повірив сказаним словам,
І кинувшись в розпусту з головою,
Та будучи обманутий собою
Він опинився з нею сам на сам.
Але і в дзеркалі розвінчаних ілюзій,
Не скинув маски визнавши обман,
Пожбурив в скло іронію, мов камінь
І в тріщинах його, в дзеркальних шрамах,
Втішався стоголовістю тиран.

18.11.2023

Кілька днів тому мені зателефонувала моя однокласниця - на сході загинув її племінник. Етнічний росіянин. Російськомовний. 32 роки. 11 місяців був на фронті.
Лікарі виявили проблеми із спиною і сказали, що вже досить. Він відповів: ні, не досить, адже там мої побратими… За два тижні до загибелі одружився.

Гадаю, багато хто вже встиг прочитати в «Українській правді» приголомшуюче інтерв’ю із захисницею Маріуполя Валерією Суботіною, яка, втративши на війні коханого чоловіка, понад 11 місяців провела у російському полоні.
Ось її слова:
«Росія напала не лише на Україну. Скільки вже у світі воєн спричинено Росією? Вона не приходила туди, де була російська мова. Вона приходила туди, де вона відчувала, що може напасти, може зламати, може вбити, може зруйнувати. 
Тут не в мові справа. Росія не розуміє російську мову, мову переговорів чи мову толерантності. Росія розуміє лише мову такої самої агресії. Вона розуміє мову сили.
Зараз для мене визначення українця не стосується мови, релігії або ще чогось. Воно стосується того, чи людина пішла захищати свою державу. Оце – українець…»

Його біографія складається з кількох речень.
Одразу після закінчення Київського професійно-педагогічного коледжу прийшов працювати слюсарем в електродепо «Харківське». Згодом був переведений на посаду електромеханіка в електродепо «Оболонь».
Добровольцем пішов захищати Батьківщину.
Побратими любили його - він міг лише одним веселим словам підняти настрій у скрутну хвилину.
22 жовтня 2023 року загинув від поранення, отриманого під час виконання бойового завдання в районі Авдієвки.
Похований на Берковецькому цвинтарі у Києві.
Запам‘ятайте його ім‘я - АНДРІЙ ХАЛОЇМОВ.
Якщо буде можливість, поставте свічку за його світлу пам‘ять…


ЗавждИ у темряві біси точать роги:
всі темні справи коять саме вночі.
Оскільки Бог спить і не чує нічого,
а тому допоки, напевно, мовчить…

І хтось запускає крилату ракету:
-Та що ж ти робиш?
-Наказ виконую!
Летять на місто пекельні комети,
тремтять від вибухів шибки віконні.

Не спить півночі руденький хлопчина,
він кличе маму, а краще - тата…
А вранці з заплющеними очима
до дитсадка за руку на самокаті.

Та Бог вже не спить - вкрай безсоння мучить,
він бачить очі без вини закатованих,
Ірпінь, Маріуполь, Бахмут і Бучу,
страждання і кров - знову і знову…

Ні, Бог не спить - він все чує і бачить,
в його очах - відчайдушний щем…
Він знає твердо - ніяких пробачень!
Катам ніколи - жодних прощень!

Ні, Бог не спить - він все чує і внемле,
як наші герої захищають небо,
як наші герої боронять землю…
Просто кращих забирає до себе.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

На порозі вже зима,
Але снігу ще нема.
Незабаром він засипле
Молоді в садочку вишні.

Коси посріблить вербичкам,
Вкриє килимом травичку,
Соснам шапки подарує,
Білі чобіточки взує
Й танцювати зима піде
В парі з шибеником вітром.

2023 р.

Дихаю тобою у грудневі ночі,
Дихаю любов*ю світлою, мов сніг.
Іноді будує щось морозний зодчий,
А мені все рівно - маю оберіг.

Оберіг родинний - вогнище кохання,
Щирість і повага, ніжність почуттів.
Дихаю тобою в золотім світанку,
Взимку сад любові навіть не спустів.

День у день з тобою ділимо ми радість,
Ділимо печалі, біль і щастя, й сум.
Дихаю тобою: знов даєш пораду,
Ти єдиний в серці, - втіха ясних дум.

Я - той метелик. І на руку тихо
До тебе сісти - щастя сокровенне.
А ти на мене дихай,
дихай,
дихай!
Твій подих теплий - то життя для мене.

Я - той метелик. Крилами тремтіти
Дозволь мені від ніжності без краю.
І будь для мене світлом,
цвітом,
світом!
То мало чи багато я прохаю?

Із Данила Хармса

Іван Сокире́нко полює на звіра,
а пудель при ньому – шукає пташок.
Та пудель у річці втонув, як сокира,
в болото Іван проваливсь, як мішок.

Іван Сокиренко полює на звіра,
а пудель при ньому – тягає мішок.
Він потім у річці втонув, як сокира,
а Ваня заслухавсь болотних пташок.

Іван Сокиренко полює на звіра,
полює на пуделя зграя пташок.
Болото Іван переплив, як сокира,
а пудель сховався мерщій у мішок.

(2023)

Не журися в марності безсилій
І в зневіру легко не впадай, -
Може, завтра голосочком милим
Обізветься люба: Зустрічай...
Все в житті минуще та мінливе,
Повне збігів, зіткнень і сплетінь, -
Може стати бажане можливим,
Тільки треба прагнути хотінь
І на довгу темряву зарано
Скаржитись довірливо щодень, -
Незабаром час такий настане,
Що захочеш радісних пісень.
Від кохання серце молодіє
І світліє видимо душа, -
Утрачати бажану надію,
Попри розпач свій не поспішай.
27.11.23

Дні коротшають дедалі
І уже без вороття,
І коротшає помалу
Наше сонячне життя.

Межи осінню й зимою --
Ця дорога -- як межа.
І літа, як за водою,
Злотокоса виряджа.

І зроняє на прощання
Те намисто золоте.
Як невигасле кохання --
Все ще ніжністю цвіте.

Серце б'ється, серце плаче,
Не тікайте стрімко вдаль --
Золоті літа козачі,
Не накликуйте печаль.

А праворуч із-за гаю,
Перламутром осяйна,
Господиня зустрічає,
Сріблом бавиться вона.

Розкриває нам обійми,
Легко інеєм іскрить.
Люба, люба, серце вийми,
О яка прекрасна мить!

Як змія, дорога в далеч,
Спокушає, манить нас.
Пута з білого металу
Одягти приходить час.

Може, то омани лоно,
Й поспішати ще дарма,
В ньому серденько потоне,
Захолоне, як зима.

26.11 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Пливуть думки у веремії ча́су,
як за водою пущені човни.
Ілюзії античного Парнасу
перетікають у Морфея сни.
Причалюють і падають безладно
на дно осінніх довгих вечорів.
А вибратись уже буває складно –
бракує ранкам теплих кольорів.

І тоне день у мряці листопада,
дощами плаче прямо на ріллю.
Запа́лить вечір Місяця лампаду
і скрипку налаштує скрипалю.
Та віолі́на додає зажури,
підтримує її сумливо альт.
Мелодія звучить крізь часу мури
і зорями стікає на… асфальт.

Нещадний часе, монстре неупинний,
куди несеш ілюзії мої?
Десь їх чекає вже причал нетлінний
і мовчазні сновиди-солов’ї…
Та я прямую на зарі́нок долі,
аби не чути ту невтішну гру.
І лиш борвій у ковило́вім полі
весняних мрій зриває машкару…

- Ходім, Миколо до дівчат на вечорниці.-
Степан товариша з-за тину погукав. –
Вони зібралися в Марії у світлиці.
Бо ж Катерини і у них багато справ.
І ворожитимуть, і долю закликати,
Напевно будуть. Ти, до речі, сам пости́в,
Щоб Бог хотів хорошу жіночку послати?
- Та ж, звісно, друже, - Степан йому відповів,
Кожух одягши, бо ж таки мороз надворі.
Зима прийшла і снігу добре намела.
- Ходімо швидше, бо ж уже опівніч скоро,
А то пропустим найважливіші діла.
В Марії в хаті вже було не протовпитись.
Дівчат зібралося, прийшли і парубки.
Хоча і піст та усе ж можна веселитись.
Не танцювати ( бо то гріх усе ж таки)
Та ж жартувати можна, можна заспівати.
Лунав в світлиці гомін і веселий сміх.
Дівчата стали борщ і кашу готувати,
Бо то ж потрібно їм для ворожінь своїх.
З веселим сміхом одна одної питають,
Чи не проспала, гілку зрізала в садку.
- Аякже, встала рано, - та відповідає,
Ще до схід сонця, гілку вибрала таку
Рівненьку з вишні та й поставила у воду.
Як до Маланки розів’ється, зацвіте,
То буде суджений мені такої ж вроди.
- А, коли ні? – Не хочу й думати про те.
Бо на Покрову вже благати доведеться,
Аби свята покрила голову мені.
- А, як засохне гілка? – Лихом обернеться
І вікувати в дівках при́йдеться одній.
Ті, що уперше, старших про усе питають:
- А що робити будем з кашею й борщем?
- Перед опівніччю, півні ще не співають,
Візьмем горнята в рушники та і підем
Усі на вулицю, щоб долю закликати.
Там будем брати кожна в руки тих горнят
Та на ворота разом з ними залізати
Й гукати звідти зичним голосом трикрат:
«О, доле, доле, йди вечеряти до мене!»
Та одізветься, якщо півень заспіва.
- А, якщо ні? – То дівка долю ту прокле́не.
Мовляв, оглухла геть, коли не одзива.
«Щоб ти зозулі, - тоді каже, - не почула,
Моя блуднице!» Але то ще пів біди.
От, коли в небі зірка слідом промайнула,
Тоді нічого зовсім гарного не жди.
Погасла доля. Там по всякому буває. –
Вже й не помітила – замовкли всі навкруг,
До її слів тепер тихенько дослухають,
Ті, що подалі, аж напружуючи слух.
- Було колись…Дві жінки якось посварились.
Негарна й гарна. Тож негарна й каже тій:
«Хоч я й негарна – мені доля гарна стрілась.
Куди рівнятися поганій тій твоїй!»
Засперечалися. Взялись перевіряти.
Зварила кожну собі каші і борщу,
Пішли опівночі на перехресті стати,
Де стара бабця їм порадила, віщун.
«Погана» перша вийшла, горщики розклала,
Поклала ложку під хрестом та й відійшла.
«До мене, доле, йди вечеряти!» - сказала.
І вдруге, й втретє…Лише мить якась пройшла
Й панич з’явився такий статний та вродливий,
Що й надивитися не можна. Ложку взяв.
Борщ скуштував і слідом кашу. Ощасливив,
Бо на рушник їй купу золотих поклав.
І зник…Забрала жінка горщики і гроші.
Тоді вже «гарна» попід хрест той підійшла.
З борщем відерний та такий же каші горщик
На рушнику поклала й звати почала:
«О, доле, доле, йди вечеряти до мене!»
І раз гукнула, потім вдруге, втретє зве.
Аж раптом буря піднялася люта. Нене!
Пісок несе, дерева гне, з корінням рве.
Коли ж це раптом якась сунеться потвора,
Уся обірвана, кудлата ще й з хвостом.
Повиїдала в жінки з горщиків все скоро,
Перевернула їх, побила під хрестом
Та й подалася геть… Така у неї доля…
Усі мовчали в хаті. Тут Степан озвавсь:
- Все про свою… Про нас не кажете ніколи.
А чоловіча доля не така якась?
- Та така ж сама. Тільки трошки по другому.
Жили, говорять, два брати в однім селі.
Один багатий, другий бідний. От отому
Пройтись схотілося по братовій землі.
Аж бачить – жіночка якась по полю ходить
Та колоски збира й під копи підклада.
«Ти хто така?» – він підійшов до неї згодом.
«Я – доля брата твого». Той тоді гайда
Її питати: «Де ж то ходить доля мо́я?»
«Та он, лежить попід копою собі й спить».
« А що ж робити із лінивою такою?»
«От, я навчу. Скрадись аби не розбудить,
Схопи за коси та й лупцюй, настільки сили,
Приказуй: «Ось тобі за лінощі твої!
Вже через тебе мене й злидні геть обсіли!»
Послухав бідний ради долі отії,
Підкравсь тихенько, аби долю ту схопити,
А вона – верть та підхопилась і втекла.
Ганяв, ганяв по полю, щоб її зловити.
Та не піймав. Вона проворною була.
Отож, пішов він бідувати собі далі… -
Хотіла щось іще додати, але хтось:
- Опівніч скоро, щоби часом не взівали.
Отож, розмови припинити довелось.
Дівчата нові рушники умить схопили,
Щоб в них «вечерю» своїй долі загорнуть
Та й на зимову холоднечу поспішили,
В надії, що їх там новини гарні ждуть.

Читець 1
То не ніч зійшла на землю, не пітьма все вкрила…
Чорна Віхола зі сходу холодом повіяла.
З рукавів своїх потвора кригу всюди сипала,
Завивала, як гієна, як нещастя, хлипала.
Скреготала залізяччям, вибухами страшила.
І гуділа, як сирена, над містами нашими…
Читець 2
Жінка йде. А біля неї діти поспішають.
Вони в Золочеві зараз, бо дому не мають.
Чорна Віхола зігнала їх з рідної хати,
Мусять тепер поневолі вони мандрувати.

Читець 1
Залишили свого тата, він уже на фронті.
І щовечора – молитви тихі при віконці:

Діти разом
«Отче наш, звільни цю землю, дай усім надію!
Хай наш тато буде з нами, лиш тоді радієм!»

Читець 2
…Жінка йде. Веде за руку дітей за собою.

Соломійка
Мамо, а коли наш тато вернеться? Сумую…

Мама
Поки батько наш на фронті боронить Вкраїну,
Ми свою сім*ю як цінність зберегти повинні.
Галичани нас люб*язно в гості запросили,
Щоб серця ми відігріли, набралися сили.
Ось і Золочів чудовий гірляндами сяє,
Ліхтарями здаля манить, площу простеляє.
Сашко
- Мамо! Гляньте, це ж ялинка світиться святково!
А давайте фото зробим? Новий рік вже скоро!
Татко буде за нас радий, що ми у безпеці.
Бо цей Золочів – як замок. Ми ніби в фортеці!

Тільки вбік ми відійдемо, щось отут чорніє.

Соломійка
Ой, як страшно! Що за лихо? Холодом тут віє!
Наче прірва десь поблизу.

Іринка
- І мені вже страшно!
Виходить вся в чорному Віхола
Віхола
Ха-ха-ха! Я вас догнала! Мчала я поспішно,
На таксі, на гвинтокрилах, на залізних танках,
І на бронетранспортерах (ніби у бляшанках!),
На чортяках добиралась, дуже поспішала,
Аби ви тут, западенці, сильно не втішались.
Так, це я, коли лютую, гуду, як сирена.
Так, це я, коли програю, нестерпно скажена!
Вам блекаути влаштую, труби заморожу…
Щонайгірші заклинання я для вас знаходжу.
Я збирала темні сили ці довгі два літа,
Щоби стерти Україну вашу з карти світу.
І нарешті вже добралась я до вас на Захід.
Бо для мене у Європу це чудовий вихід.
Бо для мене насолода, коли все страждає!..

Ангел 1:
Чи не надто, чорна сило, ти розперезалась?
Чи забула, що у світі ще добро зосталось?
Так, багато залізяччя всякого ти маєш,
Так, руйнуєш. Так, лютуєш. Так, іще вбиваєш.

Ангел 2
Ти зробила з України справжнісіньке пекло,
Й думала, свободи сонце нарешті померкло?!
Ти забула, що козацький дух отут витає?
Ти забула: де молитва, там і правда сяє?

Віхола
Не так просто вам, біленькі, мене подолати,
Бо я вмію потаємно душі руйнувати.
Я не тільки залізяччям вас усіх лякаю.
Де слабенько – російською стиха розмовляю,
Та щоразу голосніше, вже й права качаю!
А ще дітям непомітно смартфон підсуваю
Замість книжки. Хай тупіють! Нема чого вчитись.
А хлопчиськів я навчаю лаятись і битись!
Нехай чубляться, не дружать, це мені на руку.
Ось, послухайте, як добре вчать мою науку.
Пісня «Миколай до мене не прийде»

Ангел 1
Постривай, лиха ти бабо! Забери Вітриська!
Що ганяють тут довкола, як скажені псиська.

Ангел 2
Але все це вже все недовго. Ваш кінець настане!
Вітер люті втратить силу, крига зла розтане.

Соломійка
- Мамо, мамо! Подивися! Що це там так сяє?
Яка музика чудова! Як гарно співає!

Мама
-Заспокойся, Соломійко, і не галасуй!

Сашко
- Подивися, подивися! Справжній Миколай!
Біля нього два ангели… Мамо, справжнє диво!
Глянь, як дивиться правдиво, як іде сміливо!

Св.Миколай
- Добрий вечір, Україно! Добрий вечір, діти!
Вже недовго лиха сила буде тут радіти.
Вже сформовано на небі легіон потужний,
Вже отримає підтримку Валерій Залужний.
Бо молитви ваші спільні не минають марно.
Всі збираються потроху у сховищі хмарному.
Мама
Другий рік уже країна у пітьмі, у мороці,
Другий рік супротив чиним ми усі потворі цій.
Але дух міцний козацький не дає зігнутися,
Але промінь світлий Божий не дає схибнутися.

Соломійка
Я читатиму охоче, плакати не буду,
Розмовлятиму вкраїнською тепер я усюди.

Сашко
Не почуєте від мене ви лихого слова,
Я тепер вже точно знаю: це для зла основа!

Іринка
Я смартфон візьму у руки лиш тоді, як треба.
Бо не хочу, щоб зі мною трапилась халепа!

Св.Миколай
Сили світла вже зміцніли. Не час поспішати.
Треба, друзі, гуртуватись, в українській хаті.
Волонтерити, де можна, і міцніти спільно.
Тільки в єдності ми будем незламні та сильні!

А молитва – сила вічна, нас веде до Бога.
А із богом, будьте певні, наша перемога!

Пісня «Ох хто, хто Миколая любить»

Повітря щік торкається пестливо.
Не заважає шерхлість рукавиць.
Вітання осені, розлукою щемливе.
А у галуззі – порхання синиць.
А по землі – жагуче танго листя.
Під небом – парування крихт тепла.
Поблякле листопадове охвістя
й розмитий слід майнувшого крила.

Щока повітря холоду не вчує.
Зимові налетілі холоди –
крижинками виблискуюча збруя
довкіллю не встановлює лади.
Допоки у гіллі шуршать синиці,
допоки по землі танцює лист,
допоки у небесну черепицю
осінні дні мереживом вплелись.

26.11.23

***
Америка не знає голокосту,
її не завойовує совок,
тому у день подяки, ради посту,
ще милує індиків і качок.

***
На раші не було голодомору,
бо Україну зайняли брати
і ради людожерної мети
її перетворили на обору.

***
На босі ноги узуваю мешти
і думаю... наївно, – ось то ми!
Бодай, не виділяюся із решти
народу, що тікає із тюрми.

***
Мусимо звіру обрізати лапи,
поки осяде у наших умах, –
на генетичному рівні кацапи –
це бабуїни, хоча й у штанах.

***
Нема ніде такого русофіла,
якому лють не осліпляє зір.
Хто у собі плекає «руській мір»,
до того не дійшло, то долетіло.

***
Не афішую ні свою породу,
ні Божої до себе доброти,
але не раджу зопалу іти
майданом знову за чужу свободу.

Nota bene
Мову не потрібно захищати
з піною у роті. Адвокати,
вашій допомозі завдяки
оживають рашеські полки
параної, фобії і вати...
ніж із вітряками воювати,
краще обрубати язики.

11.2023

Не чекала, що цілуватимеш руки,
Мов замерзле узимку гілля.
А для болю і мук амністія прудко
Увійшла, хоч не думала я.

Не чекала тебе, що знов доторкнешся
Пелюстків прив*ялих сердечних.
І зруйнуєш в душі укріплені флеші,
Залишившись, на диво, ґречним.

Не чекала тепер сама вже від себе
Серед пилу щоденних суєт.
Не чекала милості ясного неба,
Із туманного сну - силует.

Цей перший сніг, що появивсь нізвідки,
Заплутався в гіллястому сплетінні.
Спадають вниз його вологі зліпки,
Ховаючи останній слід осінній.

Пообростали знов безлисті крони,
Забутих яблук ліхтарі рожеві
Вмостились м'яко у пухкі долоні,
Як докір учорашньому дощеві.

На падалицю схожі тануть плями
До теплої землі торкнувшись зрання .
І чутно птàхів доповідь пискляву
Про перше снігове зими вітання.

Час лікує все і навіть всіх…
Час лікує просто – просто часом…
Він тебе лікує, нас і їх,
але краще все ж, коли ми разом.

А від себе, люба, не втечеш,
згадки наженуть що блискавиці.
Крає серце і душа пече,
як вночі минувшина насниться…

І будинок ба́тьківський, і сад –
стало все у вербах і тумані.
І матуся спілий виноград
ще несе у пе́лені з-за бані…

Спомини чіпляють за живе,
фо́біями ставши по дорозі…
Хай із часом все лихе спливе
і кохання стріне на порозі!

Капля за краплею – хлипає небо,
миють бруківку струмки.
Вкотре уява вертає до тебе,
в юності час нетривкий…

Знов духмяніє рожеве намисто
сакури в ярім* саду.
Як у кохання незаймано-чисте,
лячно до тебе іду…

А поміж хмарами блиснуло синню,
сонця майнув промінець
і відганяю я думи осінні…
Може весні не кінець?.

Завіяв сніг, а на світанку
розтанув, як і не було.
За ким сумуєш ти, панянко,
чи затупилося стило,
чи Муза, подруга натхнення,
на сукню розілляла чай?
Твоєї долі рівнодення
розрізав навпіл небокрай,
немов хлібину зачерствілу —
збираєш крихти запашні
і долі — смуги чорно-білі
намотуєш на прядку днів.
Рахуєш, наче продавчиня
чужі банкноти й копійки,
сивини на нових світлинах,
дарма змарновані роки.
А у зіницях лоскітливих
то пломінь блисне, то сльоза —
щасливі миті полохливі
не зважити на терезах.
Ще будуть радощі та втрати —
у кожного свій Еверест.
Крута стежина, щоб дістатись
блаженним серцем до небес...


25.11.2023р.

В калейдоскопі пам’яті і з’яв
Дні крутяться і змінюються швидко, –
Отих, кого учора зустрічав,
Сьогодні на шляхах моїх не видко.
Від щастя наших повсякденних стріч,
Лише сліди знайомі залишились, –
Неначе за відсутність протиріч
На себе ми накликали немилість.
Не з грошей лиш складається платня
За здобуття важкої Перемоги, –
Найкращих утрачаємо щодня,
Не змінюючи обрану дорогу…
26.11.23

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

          І
Елліни ідіотами вважали
далеких від політики людей,
які ніколи і не воювали,
і не ішли тому у генерали
як нині найвеличніший Мойсей,
який веде уже чотири роки
(утомлений, небритий, одинокий)
до перемоги. Не було ідей,
то виліпили ідола, що нині
хіба-що, не розп’ятий. Та єдиний
месія цього світу... не єврей.

          ІІ
І в Україні є позеленілі
мутації ідіотичних рас,
які воліють зупинити час
і бути паразитами на тілі
у нації, як це було не раз
в історії, у кого чорне – біле,
а суща правда, нібито, брехня,
кого оберігає кацапня,
аби не переводились дебіли,
які – за владу і її бабло.
То й маємо собі царівну-жабу,
у голову якої не дійшло,
що біля неї діють їй на зло
агенти штибу офісного штабу.
Анциболи Талмуду й Каббали
боялися агенції Сіону
і не опам’яталися, коли
у піку явно що Наполеону
героя часу нашого найшли.

          ІІІ
Не угадаю із якого разу
ці шукачі угадують себе –
і загребуще, що усе гребе,
і те, що єресь квакає до сказу,
і той невиліковний ідіот,
якому ніколи зашити рот,
хоча і треба... та немає часу
і нікому лічити цю заразу,
аби не лікувати весь народ.

11/23

Морити голодом сільських людей
В епоху побудови комунізму -
Одна із найшовіністичніших ідей,
Найбільший гріх соціалізму.

За те, що українці - хазяї,
Що мають і лани, і рідну мову
москва перетворила на полову
Мільйони доль зі згоди сатани.

Життя людське у ті страшні роки
Свічею тихо тануло безлико,
І наче і без бою та без крику,
Та голод селами викошував людей.

Ти запали свічу і подивись -
Ти маєш все: життя і світ прекрасний,-
І поки цей малий вогонь не згасне
За душі всіх загиблих помолись.

25.11.2023

Я відключаю почуття
Навмисне
Так хочеться прожить життя
Корисно

Я забуваю про своє
Раптово
Чіпляючись думками за чуже
Свідомо

Заповнять серце відчуття
До краю
Ця сила - шлях мого життя
До раю

11.11.23

Нічне повітря. Черги з автоматів.
Дзижчання. Вибухи. Свідомість ходуном.
Та як ви досі, виродки прокляті,
своїм псевдоімперським розумом
нездатні уторопати – насилля,
любов із примусу, братерство крізь кулак –
все ваше «богом» схвалене свавілля –
то людськості у вашій плоті повний брак.
Ви – нелюди.
Не люди, щось інакше.
Не варвари – до них не доросли.
Дегенерати. Як ще?
Людьми мабуть ніколи й не були.
Залякуєте.
Страх – убивча зброя.
Супроти ж те, що дужче у сто крат.
Незламне, українське – воля.
Ти знаєш, що це значить, руський «брат»?
Не знаєш, бо звідкіль тобі це знати?
Тож подивись хоча б у словнику.
Це слово означає – обирати
собі життя та жити, «братику».
Це значить дихати на повні груди.
Повітрям дихати, не затхлістю тюрми.
І бачити можливості повсюди
для гідних справ зі світом і з людьми.
Для гідних справ.
Ти чуєш це, рашисте,
котрому нищення – мета всього життя,
на двох ногах ходячий бездуховний пристрій,
увімкнутий без жодного пуття.
Навіщо? – можеш ти сформулювати?
Навіщо ти уродився на світ?
Стріляти, руйнувати, убивати,
псевдо-царька отримавши завіт?
І як воно, чи радісно живеться?
Чи тішить й надихає результат,
коли бундючне зазіхання на безсмертя
скукобилось в містке дегенерат?
Ви можете завдати ще чимало лиха,
відважить нам чималий час страждань –
для виродків, мабуть, вагома втіха,
достатня і для власних помирань.
І боротьба, напевне, буде довга,
хоч точиться вже декілька століть.
Завдання Україні дане Богом –
від руzких нелюдів очищувати світ.

25.11.23

А міжсезоння пам*ятало жінку,
З якою в радість осінь і зима,
Її жіночність, голосу відтінки,-
І серце тріпотіло крадькома.

На перехресті розчинилась зустріч.
Банальність диму, а чи долі шлях?
Невиграна іще солодкість мусту
Звабливо залишалась на губах.

Зимового дощу одежа сіра.
Вологістю спадала на асфальт.
І тільки час тримав краплин мірило,
А в шумі чувся досі рідний альт.

Гадаю, є люди, які своїм існуванням освячують цілу сферу життєдіяльності суспільства. Ось, наприклад, Українське телебачення багато у чому завдячує Тамарі Володимирівні Щербатюк, яка присвятила йому все своє професійне життя - від перших телемостів на початку 60-х років до останнього проекту для літніх людей «Надвечір‘я». Тож її недаремно називають мамою вітчизняного телебачення.
Тамара Володимирівна разом із своїм чоловіком - відомим режисером і викладачем Вадимом Львовичем Чубасовим - являли собою унікальний творчий тандем, що вивів у люди плеяду справжніх ТБ-подвижників - журналістів, режисерів, операторів.
Пригадую, як нам, свіжоспеченим студентам, представляли тогочасних метрів факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. І навіть серед тих зірок своєю харизмою, елегантністю і водночас якоюсь домашністю виділялася Тамара Щербатюк - вродлива, недоступна, сорокорічна…
Мені пощастило бути її учнем. Що й казати, інколи подумки раджуся з нею й досі. Навіть зараз, коли набираю ці рядки, відчуваю її погляд - вимогливий, але такий доброзичливий…


У житті все по-різному, як колесо огляду, -
буває сонячно і раптом хмари…
Але завжди відчуваю Ваш погляд.
Аве Тамара.

Чую Ваші підказки незримі -
тож це реальність і зовсім не мара…
Дякую за безкорисну - авансом - підтримку.
Аве Тамара.

Сторінки буття надвечір’ям гортаю -
здається, років різношерста отара,
нарешті, вже добігає до небокраю…
Аве Тамара.


Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Ти - зречення моє. Лети назовсім,
Забравши спомин, присмак гіркоти,
Тепло надій, що зігрівало досі,
Все, що мені подарувала осінь
Я відпускаю осінню. Лети!

Коли щоки запалої торкнеться
Ранковий промінь, як моя рука,
Забутий щем заллється тихо в серце,
Подумаєш - чи не зі мною сенси
Були, які незнано де шукав?

Я сни свої на іншого замовлю,
Пірну у мрію сонячно - ясну.
Думок про тебе випаливши схови,
Вберу садок у листя пурпурове,
І в затишок спокійно поверну.

Та ранній вечір в осені чорнильний,
Й закривши повню на льоту крилом,
Шукатимеш в сні моїм шпарину,
Гукнеш, і за тобою я полину.
А зречення? І чи воно було?

Колись можливо хтось на цьому світі
Про тебе добрим словом і згадає
Та на могилу прийде пом"янути,
Покладе кілька квіточок яскравих.

А ні, то й так лежатимеш спокійно,
За це ж ти не образишся на них,
Тобі ж бо вже тоді буде всерівно
Чи квіти тут, а чи бур"ян густий.

Нехай же буде соромно нащадкам,
Що не шанують і не пам"ятають.
А поки ще є сили, ти всіх радуй,
Добрими справами наповнюй дні до краю.

2017 р.

Вона зарано овдовіла
Й так засмалила горем тіло,
Що потемніла завчасу, –
Але обличчям враз ясніла,
Коли ми бачили зраділо
Її лиця сумну красу.
Була онуків повна хата
І вміла кожному щось дати,
Аби скоріш звільнить від сліз, –
Бо в няні клопотів багато –
То грядку треба посапати,
То хутко йти доїти кіз.
Повік не мала супокою,
Та залишалася собою –
Завжди ласкавою до нас.
Бувало шкоди хтось накоїть,
А бабця гладить лиш рукою
Дурну голівку напоказ.
Набідувалася чимало,
Допоки шлях важкий верстала,
Адже за муки брало зло, –
Багато бачила і знала,
Та говорила дуже мало
Про те, що в пам’яті було…
25.11.23