В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Оченята – милі, рідні,
Ще і провідні.
Чи від того важко в квітні
Засинать мені?
Хай та місячна доріжка
Нас вночі зведе.
Щоб побути ну хоч трішки
Із тобою, де
Скрізь поля із полуниці,
Сніг із бланманже.
Чи то мріється, чи сниться –
Сам не знаю вже…
Як в гондолі б, до світання,
В місячнім човні…
Тільки спокою питання
Не дає мені…
Хай десь там куняє степ і
Вгрілося село.
Якщо так не сплю без тебе,
Що б разом було?
Врешті, необов’язкова
Відповідь на це.
Хай лунає колискова,
Хай твоє лице
Мила усмішка осяє.
Ніжна, як весна.
Ти така чудова вся є!
Мила, засинай!

2024

Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
За здобиччю – голодними сиділи.
Та то не найстрашніша ще біда.
Адже найбільше рід людський страждав,
Коли усе вкривало снігом білим,
Холодний вітер наскрізь продимав
Сиділи у печерах, у холодних,
Трусилися у відчаї, голодні
І кожен в бога помочі благав.
Не всяк ту зиму пережити міг.
Якби ж вогню боги їм трохи дали.
Про те Сварога день і ніч благали,
На требищах схилялися до ніг.
Сварог був добрий, може би і дав
Вогонь той людям. Та Перун уперся,
В житло Сварога серед дня заперся
І весь вогонь у того відібрав.
Сховав у спис, з яким весь час ходив,
Аби ніхто не міг його забрати
І, не дай боже, якось людям дати.
А всім богам на небі заявив:
- Лиш я розпоряджатись буду ним.
Дай вогонь людям, стануть, наче боги.
А нам – богам геть не потрібно того.
Хай на землі живеться важко їм,
То будуть більше кланятись до ніг.
І з того часу лиш Перун на небі
Вогнем тим правив. Як виходив з себе,
То на землі щось запалити міг.
То люди користали той вогонь,
Носились з ним. Та ж вічно так не буде.
Підкласти хтось з людей гілля забуде,
І згас. Піди, знайди тепер його.
Серед зими зібрався якось рід
Голодний у нетопленій печері.
Нічого не зосталось на вечерю,
А навкруги одні лиш сніг та лід.
І що робити? До тепла, мабуть,
Нікого не зостанеться живого.
Просити поміч у Перуна злого?
Чи то другого? Та ж не нададуть.
Та тут хитрун місцевий одізвавсь:
- А хочете, вогонь я вам добуду?!
- Та ти брехун! – почулось поміж люду.
- Я не для себе, я б для вас старавсь!
- А що за те? – За те життя усе
Лиш я з богами буду говорити.
А ви пожертви будете носити.
- А що втрачаєм? Хай лиш принесе!
Тож рід погодивсь і хитрун пішов.
Аж до гори найвищої дістався,
З якої, кажуть, той Перун спускався.
Та камінь величезний віднайшов.
Взяв каменюку й гупати почав.
За цілий день так гупать приловчився,
Що і Перун не витримав, спустився.
- Чого розгупавсь! – люто закричав.
- Та ось, цей камінь хочу розломить
Та й б’ю по ньому. Може, допоможеш?
Я знаю, ти багато чого можеш!
Чи не під силу? А Перун умить
Так розлютився на його слова,
Що своїм списом, як ударить в камінь,
Той розлетівся на шматочки прямо.
Ще чоловіка дурнем обізвав
Та і подався зі списом в руці.
І не подумав, що від списа того,
Який вогнем заправлений у нього
Лишиться іскра в кожнім камінці.
А чоловік тих камінців набрав
Та став в печеру з ними повертатись.
Народ побачив та узявсь сміятись:
- Де ж твій вогонь? Що, знову набрехав?
Той мовчки в руки залізяччя взяв,
Як вдарить отим каменем щосили,
Аж іскри в усі боки полетіли…
Так той хитрун жерцем найпершим став.

Четвер Великий. Таїнство вечері.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.

І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
Цвяхи прибили в ноги й руки.

І кров текла, текла із ран червона,
Немов вино, що пригубили...
...Четвер Великий. Чути храмів дзвони.
Моліться, і прибудуть сили.

Моліться, люди, і очистіть душі,
Омийте тіло в день причастя.
Безгрішні, світлі будуть ваші думи.
Живіть у серці з Богом, в щасті.

Не розказуй мені про любов —
бо блаженство злетіло раптово,
ніби в небо пташина казкова,
що покинула рідний альков.
Не розказуй мені про любов!

Не торкайся моєї руки,
струмом доторк холодний на шкірі,
біль гарячий на вістрі рапіри —
кров'ю списані всі сторінки.
Не торкайся моєї руки!

Не дивися у очі сумні —
броду там не знайдеш, а потонеш,
більш не виверну душу назовні
я тобі, а ти також мені.
Не дивися у очі сумні!

Не ходи тою стежкою в гай,
де блукала любов незбагненна
промовляючи так одкровенно:
ти мій рай, незабудко, мій рай...
Не ходи тою стежкою в гай!

Як зненацька зустріну тебе
доторкнешся, поглянеш у вічі,
переплутає день з ніччю вічність,
і хто зна, куди шлях заведе,
як зненацька зустріну тебе!

01.05.2024р.

Голубі троянди

Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.

Той куточок наснився мені: із тканини м'якої,
З тихим лагідним голосом - де ж це поділось
дитя?
Я у снах повертаюсь в дитинство по краплю
спокОю,
Де квітОк пелюстки вниз по шторі віконній
летять.

Тепла ніжна тканина під вікнами рідного дому -
Там троянди блакитні цвіли на рожевому тлі,
Мені рисочка кожна була в тім малюнку знайома,
Відбивалась казковим вбранням на вечірньому
склі.

Утікаю у вІрші, хоча не надійний цей сховок -
Бо до мене туди заповзають тривога і біль.
Та вмокаю у фарби яскраві я слово за словом,
І вінки заплітаю в рожевих рядках голубі.
05.2022.

У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.

Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
А в ньому - сподівання на талант.

Увечері, коли вже світить місяць,
Гортаю я пожовклі сторінки.
Про мрію нагадав мій нотний зошит,
В якому доля склалась у рядки.

Басовий ключ запитує: "Ну як ти?"
А відповідь моя - це тиха ніч.
Жадана знахідко, мій нотний зошит!
Ти стільки рідних приховав облич!

В тобі є все: початок мій січневий,
Любов і мрії, музика без слів...
Ти тільки не губися, нотний зошит!
Зроблю я все, як ти мені звелів!

Я встигну ще! Принаймні, сподіваюсь!
Наївність на наругу не віддам!
Роками зберігав мій нотний зошит
Велику мудрість всіх мінорних гам.

Цієї ночі рік собі додав я,
Як ту краплину в море каяття.
Зітхає мій ровесник - нотний зошит...
Прострочена перепустка в життя...

На все твоя, мій Боже, милість
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
Засклила болем очі старість,
А сни убили гострий слух, -
Усе частіш впадаю в ярість
Від марних планів і потуг.
Але недовго залишилось
Возитись звично в папірцях, -
На все твоя, мій Боже, милість
І ласка істинна твоя.
02.05.24

Труд с хорошим настроением, физический, умственный - на пользу…-
Расширяет возможности, кругозор, новые знания, интеллект…
Укрепляет силу духа, раскрывает мастерство, таланты – счастье…
Движение вперед, прогресс, достижения,позитивные эмоции –во благо всем.
1.05.24 Швец Тамара
Праця з гарним настроєм, фізична, розумова - на користь…-
Розширює можливості, кругозір, нові знання, інтелект...
Зміцнює силу духу, розкриває майстерність, таланти – щастя.
Рух вперед, прогрес, досягнення, позитивні емоції – на благо всім.
1.05.24 Швець Тамара

Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.

Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
аби про «кокс» не згадував ніхто!.

Ще бачимо, що жарти їх криваві
були і є! І будуть, вочевидь…
Купаючись у грошах, навіть славі,
вони і далі сіють лише гидь!.

Паяци, марафонці, депутати –
усі до п’ят «заковані в броню».
Ті тилові перевертні-солдати
себе від куль спасають і вогню!

Але зірки спадають на погони
і гнуться груди їх від нагород.
На думці – президентські перегони
і байдуже, що думає народ!.

Як наслідок «невтомної роботи»,
тепер нам перемога лише снить…
Зелений став синонімом скорботи,
від зелені тепер уже смердить!.

На сцені України просто диво –
із фарсом очманілий водевіль…
Гангрену подолати неможливо,
у рані розколочуючи гниль!

Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Королевою – і в господі я,
І на вулиці б на руках
Ніс тебе. А єдиний подіум
Для такої - Молочний шлях.
Не потрібні тобі портфоліо,
Щоб затьмарювати зірок…
Я чаруюсь, я божеволію.
Ти – натхнення, ліричний шок!

Господинею будь і ненькою.
І п'янкою, як сік лози.
Чарівною. Комусь гарненькою,
А для мене – взірцем краси.
Будь довершено бездоганною -
Гордий погляд, шляхетний стан.
Не Джульєттою і не Анною
(Я ж і сам не якийсь Жуан) –
Будь собою завжди: грайливою
І стрімкою, як левеня.
Сонцем грій, охолоджуй зливою.
Щоб без тебе не зміг і дня.
Та й пригнічений був годиною,
Де без тебе вона пройшла.

Будь коханою, будь єдиною.
Морем лагідності й тепла.
Неочікувана, як «еврика!»,
Неосяжна, як небеса…
Як не бути строфі шедевриком,
Якщо в ній є твоя краса?
Оченят твоїх відображення
Або посмішки відбиття…
Хай нащадки вивчають, вражені -
Наче приклади для життя.

Будь бажаною, наче рай, вночі.
Будь такою, як хочеш ти.
Неосяжною в милих крайнощах.
Щоб був радий і пішки йти
Від Чернігова хоч до Самбора
За тобою - щаслива путь.
Будь моєю… Але насамперед
Будь щасливою. Просто будь!

2024

Взимку, влітку, восени та навесні
як же всім нам суперово! Увісні...

2024

Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.

Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
на таці небосхилу тане.

Хіба моя провина в тім,
що не ділю на рівні долі
гучних небес травневий грім,
святу любов, як дрібку солі?

Я розриваюсь на шматки
між радістю й пекучим болем,
бо прах кохання все ж таки
колись розвіємо над морем.


20.04.2024р.

«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна й брехлива сталінська доба,
Сердита на весь світ й од світу загратована,
Де кожен злочин освячувавсь спланованим «Ура!»,
Де честь прохромлював гострий чекістський чобіт...
Як стерти з пам’яті оті червоні сторінки,
За сім десятків літ просяклі кров’ю,
Щоб розпрощатись з жахом навіки
І в днину завтрашню дивитися з любов’ю?

Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.

Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
Ніжки світанку по ньому ідуть.

Вигляне сонце, розставить долоні,
Промінь тендітно проникне у сад
І обігріє травневе осоння.
Вранішні роси для нього, мов клад.

Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
В години милих зору див,
У час хмільний, солодкий, мрійний, –
Жаданий спокій оповив
Блаженством душу неспокійну.
01.05.24

На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.

Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
А я, почувши, очі опустив.

Бо чарівні скарби нічної скрині,
Минулого надії темно-сині,
Засяють знову, та лише на мить...

Мені чомусь і холодно, і гірко!
У небі сходить та єдина зірка,
Яка все бачить, знає... І мовчить...

Первомай – весна раскрылась во всей красе…
Единое и гармоничное начало новой жизни …
Растений в горах, лесах, полях, парках и садах…
Весна старательно трудиться на урожай, для лета…
Озера, реки, моря и океаны наполняет новый водный мир…
Май восхищает яркими лучами Солнца, ароматами цветов и трав…
Аллеи цветущие парков и садов, люди и пчелки трудятся весной …
Йокнет каждого сердечко , глядя на прекрасный и цветущий мир…
30.04.24 Швец Тамара



Першотравень – весна розкрилася у всій красі…
Єдиний і гармонійний початок нового життя...
Рослин у горах, лісах, полях, парках та садах...
Весна старанно працює на врожай, для літа.
Озера, річки, моря та океани наповнює новий водний світ...
Травень дивує яскравими променями Сонця, ароматами квітів і трав...
Алеї квітучих парків та садів, люди та бджілки працюють навесні.
Йокне кожного серденько, дивлячись на чудовий і квітучий світ.
30.04.24 Швець Тамара

Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.

Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Зацвіли, неначе квіти навесні.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

У нічному небі гомоніли зорі,
Повний місяць виплив, наче коровай.
Тішились любов’ю ми у млосній зморі,
За життя відкрився нам небесний рай.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

10 січня, 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

*Ге́ба у давньогрецькій релігії — богиня юності та розквіту життя.

Людині для щастя багато не треба:
Лише тепле ліжко й безхмарнєє небо,
Лише трохи болю і більшого щастя,
Аби забувалось нарешті ненастя.

Людина багато від світу не просить:
Лиш трошки любові і друзів у гості,
Лише трошки часу і більше свободи,
Аби забувались страшенні негоди.

Людина благає у світа для себе
Не більше, ніж птах, що літає у небі.
Хліб - гроші, насіння - почуття,
Аби залишало нас всіх каяття.

Чому ти не віриш у всі ці слова,
Коли нам направду ці треба блага?
Атож, зрозумівши цього світу хід,
Отримаєш все і продовжиш свій рід.
28/04/2024

Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
І хай священик… хай замолить
Оті гріхи із хмар прийдешні,
Бо хтось спіткнеться, гаву зловить,
А розповсюджать знов "сердешні"
Ніяких більше зобов’язень
Перед людьми, і перед богом…
Бо ти і є той самий в’язень,
Що виповз з квітня до дороги…
30.04.2024.

М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.

Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
Н-атхнення ще й диктує час.
Е-кспресії, імпресія у серці,
Н-ове, незвідане спішить.
Н-атхнення не вимірюю у ґерцях,
Я відчуваю насолоди мить.

Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
Закривають, правда, очі
І своє щось там белькочуть.
Ні, не Матір бачать з Сином,
А вусатого грузина...
...Стільки вір та їх одламів
Розвелося поміж нами,
Тож не просто бузувіру
Вибрать нині собі віру.
Неофіт все ж не в одчаї,
Бо готовий він причалить
Не до віри, а до тих,
Хто прийти до влади встиг.
Новітній неофіт
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.

Моя дитяча й юна поп-культура,
Складалась з милих і недорогих речей.
У них була проста і затишна фактура,
Яка торкалася ніжністю від пальців до плечей.

Буденні речі не були цілком буденні,
І всьому молода уява малювала міражі.
Тонули в любові, у світлі, в натхненні,
Й не було в тому горя, що падіння страшні.

Колечко і жуйка, наклейку приклею в альбом,
Шоколад після школи, а потім мультфільми.
І хай надалі мій шлях буде усіяний склом,
Все що треба мені - це дім і обійми.


2024

Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на світі – час:
Як фанера над тим Євробаченням десь у Мальме,
Пролітає повз тих, хто живе не на повний газ.

Я не мачо, не звабник – не маю такого хисту…
Я не той, хто підрізати б задля приколу хтів.
Знаєш, я відчуваю: байдужість твоя займиста.
І приховує палкість нечуваних почуттів…
Придивись – і побач кольори надчисленних райдуг,
Що приховані в цій непривабливій білизні.
Місяць нині з гало – знак Господнього копірайту.
Бог розлив у повітря ці пахощi навесні.
І тому ніч п’янка, навіть більше скажу – ігриста.
Наче бульбашки, ми невагомі та швидкісні …
Невідомо, що з пульсом – за двісті чи вже під триста.
Так буває, що «так» передують десятки «ні».
Що в облозі тримають, здіймаючи білий прапор.
І штурмують, аби тільки здатися у полон…
Я далеко не мачо, але не такий незграба,
Аби втратити шанс свій – єдиний на сто? мільйон?
Так буває, що ризик лишень стимулює его.
Голос серця долає розсудливість голови.

Краще бачити перед собою як небезпеку
Те, що тисне на пам’ять, неначе той задній вид.

Ти обожнюєш Cardigans, і особливо – пісню
Про улюблену гру… Відтепер не лякає кліп?
Але зараз вмикаєш The Weeknd – I`m blinding… Звісно.
Хто б від вроди твоєї, красунечко, не засліп?

Чи я альфа – це байдуже; чи не Ромео твій я?
Копірайт означає: Всевишній перо вмочив
В ніч, де ми розчинились… Тоді, опустивши вії,
Він схрестив пару ліній сюжетів-доріг вночі.
От і блискавка ніби розмітка на нашій смузі.
На землі ми чи в небі – нічого не знаю, ти ж
Вже змінила всі правила гри в цім шаленім русі.
Не втікаєш від долі – тепер лоб у лоб летиш.
Хай кохання твоє – вантажівка, моє з ним поруч -
Щось подібне крихкій нерозважливій легковій.
Жереб кинуто: ані праворуч, ані ліворуч.
Бог дописує нині свіженький бестселлер свій.
Хай тремтять вподобайки, бліднішають копіпасти.
Так буває, коли наче з долею віч-на-віч.
Небезпека одна є - в очах цих дівочих впасти.
Отже я не звертаю з дороги у спільну віч…

2024

Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
З мулької не піднятися безодні,
Й не розпустити пелюсток у ній.

Слова зі сторінОк змиває повінь.
Квітучі заливає береги.
Життя - у краплях, хлюща ж - навпаки,
Заб'є безжально, й чи підніме промінь
Забитий мулом паросток тонкий.
Все плекане і люблене розносить
Неждана течія, і не знайти
Того заслону, що беріг завжди.
Чи плач об тім, а чи далекі грози
Накоїли такої ось нужди.

Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Попід тином через гарні квітники, –
На стривоженім обійсті
Хлюпотіло мокре листя
Та ясніли різнобарвні пелюстки.
Розчинилося в блакиті
Хмаровиння дощовите
І за обрієм затихнула гроза, –
Тільки з даху ще донині
Рясно падають краплини
Та віконня каламутяться в сльозах.
30.04.24

Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

Мріє пташками Небо,
Снить колосками Лан…
Хмарка біжить
В жовтоблакить,
Ранок, мов Білодан...

Де відбива годинник
Тисячолітню путь,
Там до зорі
Леви старі
Варту свою несуть.

Ратуші сиві скроні,
Дзвін, наче джміль, гуде…
Очка відкрий,
Княжичу мій,
Вже новий день гряде!

Світлих тобі світанків,
Щедрих на пісню днів.
Мати-Земля
Благословля
Кам’яноокий Львів

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

1996 рік.(АВТОРСЬКА ПІСНЯ до 740-ліття Львова)

Танец – восхитительное, чарующее движение тела…
Активный танец – польза вдвойне…
Научиться танцевать доступно всем – желание…
Единство гармонии, изящности, елегантности и благородства…
Ценность жизни, вдохновение отражается в движениях и на лице…
29.04.24 Швец Тамара
Танець – дивовижний, чарівний рух тіла...
Активний танець – користь подвійна...
Навчитися танцювати доступно всім – бажання…
Єдність гармонії, витонченості, елегантності та шляхетності...
Цінність життя, натхнення відбивається у рухах і на обличчі.
29.04.24 Швець Тамара

Липа - медоносное дерево…
Исцеляют его белоснежные цветочки…
Пчелам отдает все самое полезное сполна…
Аромат восхитительный…
29.04.24 Швец Тамара

Липа - медоносне дерево.
Зцілюють його білі квіти.
Бджолам віддає все найкорисніше сповна.
Аромат чудовий…
29.04.24 Швець Тамара

Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
Рубай з плеча! Провайдер твій
У снах підскаже, що по чому…
І де чекатиме сувій,
І чим баюкитимеш втому!
А другий крок… А третій крок…
Ще безліч, безліч різних кроків…
Бо ти і є той самий Рок,
Що обійшовся без пророків…
29.04.2024.

Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.

За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Україна горить в огні.

А на згарище суне звір,
Щоб ввігнати в мій дух ножа...
Ховрахи ж не вилазять з нір,
Бо для них ця війна чужа.

Скільки треба ще літ і зим,
Щоб розвіявсь війни дурман?
Запечалений отчий дім
Сходить криком від болю й ран.

29.04.2024р.

                ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
аби пророк у кожному воскрес.

                ІІІ
Почують слово убієнні душі
на капищі музейному, у пущі,
на прощі біля лисої гори,
за вікнами урочої пори,
якою обумовлене грядуще,
а далі... погадаємо на гущі,
кого які чекають вечори.

                ІІІ
Малюємо забуті серіали
нового у майбутньому кіні,
і Матенхаузу меморіали,
і петриківські в’язі... по війні,
і на шоломі, і на тлі ракети –
лихі привиддя східної планети,
які лякають західну юрму.
Покажемо у сяєві пітьму,
аби пізнали, як ішли у лету
непізнані оракули, поети
нізащо, хоч і знаємо, чому.

04.2024

Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.

Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві уламки, давно вже ніким не зігріті,
Та боюся підняти, аби не поранить долоні,
Щоб як північ постукає, то не лишилося й сліду.

Срібний місяць гойдає мелодію. Як танцювали,
Все чекала тепла я від подиху й дотику. Тисли
Кришталем черевички, сміялися в спину дзеркала.
Пробиває дванадцять. Ні згадки, ні музики. Тихо...

Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.

Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Пташиний невгаває легіт.

Пасує лісові калиновий рум'янець.
Ялин смарагдові спідниці.
І маслюків під соснами незвичний глянець.
Радіє око полуницям.

Обняти б ліс сторуко, душу добру, щедру,
І мудрість взяти споконвічну,
Бо благодатну має ліс зелену цедру
І дух його непересічний.

Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Та й усе, бо за личками порожньо.
І цікавість уже на нулі.

Ти водночас насущна, як борошно,
І пікантна, як солі землі.
Ще й солодка, неначе амброзія!
Що смачніше для чоловіків?
Смак цей навіть в безжальнім склерозі я
Не забув би на схилі років.
Ти – суцвіття ментальних рис Заходу.
Чемність, врода, талант, доброта…
Але ж скільки приховано загадок –
В кожній думці ти ой не проста!
Звідки в тебе шалена енергія?
Наче лава вулкану палка!
Ніби від революціонерки є
Щось в тобі – точно як у Франка:
Вічна є вона! Що її стримає?
Штамп у РАГСі? Коштовний ланцюг?
Як зкувати банальною римою
Неосяжну фантазію цю?
Ну а пристрасті - теж махаонами
Ой не всидять вони в животі.
Залунають і зовні канцонами
Десь на гідній тебе висоті.
Хто почув – той розклався на атоми,
Щоб зібратися кращим мерщій.
І довіку, напевно, блукатиме
За відлунням твоєї душі.
Ти – неначе прихована істина:
Плід, що сховано в чашечці правд.
Їй не личить на людях розхристаній,
Щоб у неї будь-хто зазирав.

Ти взірець української дівчини!
Де б ще диво подібне було?
Там, де інша – платівка заїжджена,
Ти – мелодій живе джерело.
В цій шкатулочці імпровізації -
Для естета коштовні скарби.
Інші – поруч з тобою ерзаци є.
І Карпати в тобі, і степи…
Дражниш хвилею, зносиш лавиною,
Щоб очуняв між зорями десь.
То і бачу тебе я країною
Надзвичайних казкових чудес:
Самобутні традиції-звичаї -
Пізнавати б їх міг все життя.
Тобі личить ось так: таємничою…
Допоможе лише почуття.
Хай природу жіночу і вивчено
Було розумом – користі ніц.
Бо в тобі, чарівна моя дівчино,
І в розгадці каскад таємниць.

Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
29.04.24

Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.

Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
В якому замість вікон - вітражі.
І всі яскраві, різнокольорові...
Малюючи картини на стіні,
В своїй таємній музиці-розмові
Хотіли щось розповісти мені.

А я ішов. Той простір променистий,
Неначе самоцвітів дивний збіг.
Чи то смарагди... Чи то аметисти...
Чи навіть віддзеркалення доріг,
Які опанувати я не зміг...

І вже навряд чи. Марно... Та ніколи!
Я загубив той слід останніх нот.
Тепер у слові кожному - крамола,
За сірою стіною - поворот...
І дуже довга, років на п'ятсот,
Широка путь самотньої гондоли...

Буденність вже створила легковажно
З важких годин сонату самоти.
Та з піснею минулого не страшно
Крізь пам'ять про фантазії вітражні
У засвіти спокійно відійти...

Останню кулю гострого слівця
в байдужий барабан старого кольта
заряджено. Манірність залицянь
впирається у комір чорним ротом
ствола, приціл — у силует навпроти.
Торкнутися б невинності лиця
торцем. Та пізно, під завалом дота
зрівняються крихкі права й свободи
умілою рукою зброяра.
Не віриться в наближення кінця,
та з чотирьох кутів сповзають тіні
у кáмори холодну серцевину
до тіла кулі. Відлік на хвилини.
Лунає постріл, спицями свинцю
сплітаються мереживні судини
на відсвіті дзеркальної рівнини,
сягнувши відображення стрільця.

То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,

облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
он нашпичили очі масні.

То не сонце здригнулось в обрії,
то не дятли збивають кору -
строчать ґвери, о люди добрії,
розминаючи гільзи в труху.

То не лезо тонкого голосу -
крізь каміння пробився ромен.
То моя Україна бореться!
То моя Україна живе!

Верба одно из самых распространенных деревьев, кустарников,
Ее можно встретить рядом с речкой, озером, ставком…
Раскидистые ветки с мелкими листочками- удивительная крона…
Болезни лечат, недуги исцеляют вербные листочки и лоза…
Аплодисменты заслужила в легендах, песнях, в изделиях, на полотне…
28.04.24 Швец Тамара

Верба одне з найпоширеніших дерев, чагарників,
Її можна зустріти поруч із річкою, озером, ставком...
Розлогі гілки з дрібними листочками - дивовижна крона.
Хвороби лікують, недуги зцілюють вербні листочки та лоза.
Оплески заслужила у легендах, піснях, у виробах, на полотні…
28.04.24 Швець Тамара

Людина невпинна.

Вона невиправна.

Людина нечувана.

Людина цікава.

Вона невблаганна.

Доросла, та все ж

По-дитячому вправна.



Людина є скарб,

Вона ж бо є мука,

Коли вже доходить час до розлуки.

Вона є і сонце,

А також і небо,

І хмари, і злива.

Та що вже казати про мрії невпинно.



Людина - вогонь.

Обпікає всі руки.

Людина бо лід -

Заморожує луки.



Людина є пристрасть,

Вона ж бо і сором.

Злетілись птахи возвеличувать хором

Про дар, що, забувши в хвилини буття,

Вона називає це просто

Життям.

9.04.2024

Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…

Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
у низку привидів-почвар…

У чому сенс життя такого,
де сплін і туга через край?
Лиши усе за перелогом,
живи наповнено, кохай!

Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку долю.
Хоче в степу панувати, татарву прогнати,
Щоб не сміла на Вкраїну його нападати.
Щоб не сміла сіл палити та людей хапати,
Гнати в Крим та і за море кудись продавати.
Зібрав Байда навкруг себе таких же завзятих,
Хто звик шаблею у полі гарно працювати.
Таких вже було багато у тім чистім полі,
Хто шукав для себе слави та вільної волі.
Не став Байда у Черкасах далеких сидіти.
Йому ж треба за ордою у полі глядіти.
Здумав кріпость збудувати поряд із ордою,
Щоби добре слідкувати за її ходою.
Обрав острів невеликий при Хортиці самій,
Там і взявся будувати разом з козаками.
Ставили дубові стіни, вали насипали.
Гармат, правда на ті стіни поки ще не мали.
Пише Байда листа тоді королеві свому
Аби той прислав гармати для кріпості йо́му.
Та не хоче король чомусь з Кримом воювати,
Листи шле та ні одної не прислав гармати.
Але ж Байда не той, щоби без тих гармат бути.
Як не дав король, то треба десь піти здобути.
А там саме при березі Дніпра турки стали,
Іслам-Кермень – свою кріпость були збудували.
Довелося яничарам в тій кріпості сісти,
Щоб козаків не пускати униз Дніпром плисти.
Та походом не ходити в татарські улуси.
Байда на те подивився й задуматись мусив.
Його, звісно та фортеця зовсім не лякала,
Та на мурах там гармати потрібні стояли.
От би їх собі забрати?! Не довго збирався,
Зібрав славних козаченьків та й в похід подався.
Не встояла та фортеця супроти козаків,
Розігнали яничарів по балках, байраках.
Прихопили всі гармати, що на мурах стріли,
Привезли та й у фортеці своїй встановили.
Розізлився Девлет-Гірей від нахабства того.
Ще прибули яничари у поміч до нього
І всі разом подалися козаків карати,
Зруйнувати їм фортецю й гармати забрати.
Суне степом чорна хмара, видна ще здалека.
Доведеться козаченькам на цей раз нелегко.
Бо і каторги турецькі ідуть Дніпром вгору,
Біля острова малого опиняться скоро.
Ті із суші, ті водою фортецю оточать,
Чимскоріше захопити й зруйнувати хочуть.
Думали, що легка справа, той похід їм буде,
Але стріли козаченьки орду груди в груди.
Захотіли турки острів з суден захопити,
Із гармат їх козаченькам вдалось потопити.
А хто острова дістався – голови позбувся.
Майже місяць хан у полі, наче жаба дувся.
Кидав орду штурмувати, на мурз своїх злився.
Та за місяць там, де був він, там і залишився.
Полягло орди чимало у тому поході,
Але ханові, здається, нікого не шкода.
А козакам геть набридло в фортеці сидіти,
На мурашник на татарський із мурів глядіти.
Просять Байду: «Може, вийдем, трохи погуляєм,
Що ж ми взаперті сидіти цілий місяць маєм?!»
«А чого б його й не вийти!» Затемна зібрались,
Та тихенько на той берег татарський дістались,
А уже там запосілись, на орду напали,
Перебили цвіт татарський, вцілілих погнали.
До татарських аж улусів гнали без упину,
Ще й там добре погуляли. Пригнали скотину,
Щоб голодним не сидіти. Славно погуляли.
Хану кримському добряче прочуханки дали.
Хан, одначе, в Крим дістався, живий залишився,
Готуватись до походу знову заходився.
Поплакався до султана, просив про підмогу.
І той знову яничарів присила до нього.
Ще й господарю Молдови повелів збиратись,
Щоб з нахабним тим козацтвом, врешті розібратись.
Байда також не чекає, листи посилає
Й королеві, і цареві – помочі прохає.
Та від них зимою снігу випросить нелегко.
Сидять та спостерігають за всім тим здалека.
Прийшла осінь і орда знов по степу простує,
Девлет-Гірей свою помсту козакам готує.
Іще більше воріженьків навкруги зібралось,
Наче, ті мурахи степом без кінця мотались.
Загриміли знов гармати, стріли полетіли.
Знову степ навкруг татари устелили тілом.
Знову хан не зна спокою, жене мурз до бою,
І пливуть тіла татарські у Крим вниз водою.
Знову місяць не змовкала в степу канонада.
Бились славно козаченьки цілий місяць, правда,
Скоро порох закінчився і ядер не стало.
Та і їжі у запасах залишилось мало.
Чи ж тут з голоду вмирати? Зібрались козаки
Уночі та посідали хто в свої байдаки,
А хто бродом через плавні і пішки подався.
Отож, хан у результаті з облизнем зостався.
Розлютився, як побачив – козаків немає.
Кого ж він тепер здолає? Кого покарає?
Велів кріпость зруйнувати, отак лиш помстився.
Вести ж орду на Черкаси так і не рішився.
Не вдалася перемога, хоч острів здобули,
Але довго у степах тих так і не побули.
Бо ж зима уже на носі. Подались до Криму,
Також турки й молдавани подались за ними.
А козаки знов вернулись, на острові стали.
Правда, нову там фортецю вже не будували.

***
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.

***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
не забудьте і зверніть увагу,
хто тоді тікатиме в Оман.

***
Поки доживають пустомелі,
вимре популяція совка
і займе посаду єрмака
інша лярва офісу-борделю.

***
Мріємо трудитися у полі
хазяями на своїй землі
і тоді аж мусимо поволі
осмалити голови гнилі.

***
Воздається кожному по вірі,
за яку тримають у сізо,
істина московії в ефірі –
це роздуте владою іпсо.

***
Важко виживати, але тяжче
бачити як у борні ідей
люди не міняються на краще,
поки є диявол між людей.

Колізія
Свиня не хоче, та хропе,
козел бодає і радіє,
що він очолює події,
та є оказія – сліпе,
що доїдає канапе,
колись усе-таки прозріє.

04/24

У священному гаю́ на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.

І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
Не забрати їм ніколи волі в нас.

У священному гаю́ життя і щастя спокій,
Сила в нім Божественна тримає дух.
Сяючих зірок рої і безліч мирних років,
Тільки до гармонії розумний рух.

Я – таке… чи comme ci, чи comme ça. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Хоч хапайся за обрії-бильця, ну а тоді -
Упав-віджався.

Але зробить сильнішим (звичайно, якщо не вб'є)
Дісципліна сувора ліричне єство моє…
Я звичайний, як Orbit - ти штучна, як монпансьє.
Смачна така вся.
Хай співа невермори мій глузд, ніби чорний крук.
Що тобі я (це в кращому випадку) віршедруг…
Я скавчу, бо твоїх стегон, талії, персів, рук
Недоторкався.

Поцілуночок мій – це синець; ну а твій – тавро.
Я - аматор звичайний. Твій рівень – хай заздрять pro.
А масштабніше образи візьмемо - ти Дніпро,
А я – Почайна.
Ти канікули й свято – я будні та мідуік.
Ну то що відповість мрії-дівчині чоловік,
Якщо каже вона: «Будьмо разом – давай? Навік!»?
Авжеж, звичайно!!!

Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.

Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весна обіцяла мені віднедавна
Простягнути між нами омріяних райдуг мости .

Все, чого б не хотілося, трапиться з нами,
І на сум учорашній складемо весняний ремікс.
Ну а травень не стане лякати громами,
Нам щоразу даруючи райдуги зведений міст.
05.2023.

Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
Вогонь облизує гілки
І радо лащиться до днища, –
Бряжчать плескаті тарілки
До казана все ближче й ближче.
Я, щоб не чути шум пустих,
У кожну щедро насипаю,
Хоча у поблисках сухих
Хазяйську миску бачу скраю.
Межи калюжниць і рокит,
У час дозвілля тут, на лузі,
Здоровий мають апетит,
Без чаркування навіть, друзі.
Нас заїдають комарі,
Та самота німа не душить, –
Радієм зоряній порі
І спілкуванням тішим душі.
28.04.24

Флирт- деликатное поведение….случается у всех…
Любовь, уважение, дружбу искреннюю пристойный флирт дополнит…
Игра словами, действиями, эмоциями, чувствами, мимикой…
Растопят лед, холод в отношениях, согреют сердце, душу -позитив…
Творят чудеса только тогда, когда не ранят чувства ближнего…
27.04.24 Швец Тамара
Флірт - делікатна поведінка .... трапляється у всіх ...
Любов, повагу, дружбу щиру пристойний флірт доповнить…
Гра словами, діями, емоціями, почуттями, мімікою…
Розтоплять лід, холод у стосунках, зігріють серце, душу-позитив…
Творять дива тільки тоді, коли не поранять почуття ближнього.
27.04.24 Швець Тамара

Дизайн в гармонии, красоте, природности и простоте…
Интерьер, мебель, обувь, одежда, аксессуары, строения, сады,
Здания, дома, дороги и мосты – участвуют дизайнеры…
Альбом, листок, ручка, карандаш – помогут нарисовать дизайн…
Йоги создают гармонию, сродни дизайну в позах лотоса, дыхании…
Наша жизнь, так прекрасна, что каждый в ней художник и дизайнер.
27.04.24 Швец Тамара


Дизайн в гармонії, красі, природності та простоті.
Інтер'єр, меблі, взуття, одяг, аксесуари, споруди, сади,
Будинки, дороги та мости – беруть участь дизайнери.
Альбом, листок, ручка, олівець – допоможуть намалювати дизайн.
Йоги створюють гармонію, схожу на дизайн в позах лотоса, диханні ...
Наше життя, таке чудове, що кожен у ньому художник і дизайнер.
27.04.24 Швець Тамара