В нас були імена, ми самі їх собі обирали.
Приміряли на себе, значущий приймаючи вид.
То були імена недоречні – обгортки пустих ідеалів,
їхній відзвук помпезний і той вухам вщерть остогид.

Поживем без імен, безіменні, не вдягнуті в слово.
Не обмежені ним у рельєфно окреслену роль.
Пошукаємо спершу, що в нас залишилось живого,
у тобі і в мені, поміж наших означених доль.

Віднайдемо красу. Не спіши її якось назвати.
Хай спочатку між нас це маленьке зерня проросте.
Можете статися так – з нерозроблених поки граматик
ми зіставимо наш ще немаючий назви контекст.

21.12.23

«Бітлз» в кожній хаті.
Київ «Динамо»…
Світ шістдесятих:
я, тато, мама.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Ще слова немає.
Є щемінь і дрож.
І грудка якась під серцем.
І щось неухвитне, розхристане щось
То зрине, то щезне.
Ні ритму, ні рим.
Почуття і думки злилися в якусь мішанину.
І тільки до остраху білий папір шепоче,
Що ніч переходить у днину.
P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

2
О ти, близька і невситима,
Спокусо давня і нова,
Коли руці писать несила
Невтримним потовпом слова,
Коли злились в одне двигтіння скроні і пульс.
А на вікні блідавий просвіток замрів.
Коли ще заспаний горобчик
В тобі людину не вбача...
...Що краще пошуки вінча
Над цю поставу молитовну?

Гілля-руки, ріки-русла.
Там камеддю сік загуснув,
Як застиглі звуки слова,
Як зачаття бурштинове.

Ріки-гілля, русла-руки.
Пульсом - серця перестуки,
Нерви - спалахи нейронів,
Поки думка не схолоне.

Руки-ріки, русла-гілля.
Стане що у рýсі ціллю?
Сік у віття, кров у вени,
Доки гріє сокровенне.

Руки-русла, гілля-ріки.
Не замовкнути б довіку,
Не зламатися б дочасно,
Соку плин в камеді гасне.

Русла-вирви, руки - низу.
Чур! - нечистого репризу!
Від безвір'я в темінь ночі
Злам камеддю кровоточить.

Блідий туман не зможе загасити
Ліричну щирість вистражданих нот.
Я - Фридерік. Осінній композитор.
Пожовкле листя - творчий мій блокнот.

Мій сум тонкий, замріяний, ажурний...
І це - душа оголена! Не роль!
Торкаються душі мої ноктюрни,
Освідчився в коханні сі-бемоль.

Увесь я у палкому полонезі!
Я знаю, що не зміниться канон.
Цей світ жорстокий... Тези, антитези...
А прагматизм - сумнівний еталон.

Нехай, нехай крізь фантастичну призму
Дивлюся на реальності парад.
А серце прагне трохи романтизму,
Коли приходить сірий листопад.

Тече моя тендітна кантилена,
А темп життя вже зовсім не такий.
Запрошую журитися з Шопеном,
Бо це для вас я взяв акорд легкий.

Гучних, веселих звуків так багато!
Якщо почули - знайте: не моє!
Зі мною треба осінь зустрічати,
Пошиє настрій жовтень-кутюр'є.

Здається, навіть камінь м'якшим робить
Фантазія крихких музичних рим.
Того, у кого кожна нота - сповідь,
Не можна переплутати ні з ким!

І чорно-білих клавишів безгрішність
Нехай пливе в сторіччя. З року в рік.
Я знов благословив вразливу ніжність!
Осінній композитор. Фридерік.

Безсонням замучені очі
Болять, наче рани тяжкі,
А Муза покинуть не хоче
Украй посинілих листків.
Вляглася на них безсоромно
Із лірою в ніжних руках, –
І грає мені неутомно
Про римами зміряний шлях.
Синіє межа небокраю,
Поснули в кущах пугачі, –
Лиш серце поета не має
Спочинку удень і вночі.
22.12.23

Кудись печально і прощально
Відходять наші поїзди.
Щезають в сутіні вокзальній
Недопрокладені сліди

За роком рік діймає втома,
Згасають блискітки в очах,
І оселяється натомість
Нікчемний страх.

Ангедонія.. безвихідь,
не хочеться навіть писати .
жити- й подавно. Либідь
злетіла зовсім недавно -
змерзла, упала безславно
десь у морях безнадії...
Плачу... Не можу обняти...
Можу лиш взяти лезо
молодика для страти-
поцілю собі нетверезо
десь поміж горлом і серцем.
Там точно під реберцем
та,що допоки мліє
злість треба покарати.
Далі - безмежні далі,
чи то фантомні болі...
Нерви мої зі сталі-
те, що вони тримали,
мабуть зо три вже мали
Здатися на татамі долі
Та волати - доволі!!!

21.12.23

Ще в дитинстві малому повів мені тато,
Як Почаїв татари взялись облягати.
Вони довго стояли, вони стріли пускали,
Але стріли до них же самих повертали.
І злякались татари, і взялися тікати,
Побоялися більше святе місце чіпати.
Я сприйняв то, як казку, бо ж на вигадку схоже.
Та тепер, як було то, розповісти вам можу.

Коли у вирі братовбивчої війни
Після Хмельниччини палала Україна,
Йшов проти брата брат, а батько проти сина,
Правобережжя вже скидалось на руїну.
Всьому виною гетьманята й гетьмани,
Що влади прагли не для того, щоб спинить
З усіх боків ворожу без кінця навалу,
Вони й самі її у поміч закликали,
І разом з ворогом край рідний плюндрували
У сподіванні, що колись народ простить.
А вороги, що перше з острахом ішли
Край грабувати, тепер зовсім осміліли.
Бо ж не було на Україні тої сили,
Яка би їх нахабний поступ зупинила.
І убивали, і в полон людей вели.
Як Дорошенко із султаном підписав
Був договір та прихиливсь під його руку,
Турецьке військо налетіло, наче круки
Й татари з ними. Й так терпіли люди муки,
А то і зовсім уже чорний час настав.
Усе горіло, скрізь полонених вели,
Міста і села руйнували і палили.
А ляхи, що все Правобіччя прихопили,
Як з москалями Україну розділили,
Не надто в захист поспішали. Лиш коли
Вже турки Збараж захопили і спалили,
Король, нарешті, їм війну оголосив.
Хоча, тим, мабуть турок більше розлютив,
І тоді Кара-Мустафа війська повів
З Поділля, де на той час турки вже сиділи,
На ще не гарбані Волинь й Галичину.
Слідом за Збаражем і Вишнівець спалили.
Лише руїну на шляху своїм лишили
Та гори трупів. Не було кому й могили
Копати вбитим. А один загін звернув
І на Почаїв також. Нуреддін –султан
Його привів, щоб місто тихе розорити,
А монастир увесь розграбити й спалити.
З околиць люд туди збігавсь пересидіти,
Хоча й високих стін тоді не було там
Та ж святе місце, то вже ж, може, у татар
Його не здійметься рука поруйнувати.
Чи король прийде, щоби тих татар прогнати,
Чи то заступиться за бідних Божа мати
Із військом ангелів враз спуститься з-за хмар.
На те найбільше й сподівались. Бо ж король
Десь аж у Польщі з військом боронив Варшаву.
А Дорошенко з козаками вершив справи
Під Чигирином. Там шукав у полі слави.
І не було нікому справ до чужих доль.
На монастир надій також не покладали,
Навколо тільки дерев’яний частокіл.
Татарам варто лиш докласти трохи сил,
Щоби його здобути. З навколишніх сіл
Прийшло багато, але ж зброї геть не мали.
Та й то були жінки та діти, ще - старі.
Хто не устиг сховатись – турки полонили.
А двох монахів необачних просто вбили.
І монастир тоді вже щільно обложили.
А позад них весь край іще в огні горів.
Хто був здібніший, здоровіший із селян
Чи то з монахів, що змогли, до рук узяли
І на валах та хлипких стінах разом стали,
Свою обитель, свої сім’ї захищали.
Та вже дрижала від орди навкруг земля.
Хто боронити стіни зовсім сил не мав,
Ті у соборі усі Троїцькім зібрались,
До Богородиці з молитвами звертались
Та до мощей Іова. Тільки й сподівались,
Щоб хтось із них монастиреві в поміч став.
Вони молилися, а ворог вперто ліз,
На оті стіни хлипкі здертись намагався,
В атаці першій захопити сподівався.
Та монастир із сил останніх відбивався,
Настирних ворогів скидаючи униз.
Напевно, Божа сила в поміч їм була,
Бо вже два дні татари взяти стін не в змозі,
Хоча і пхаються з усіх сил голомозі
Та «Божі воїни» стоять їм на дорозі,
Яких здолати вража сила не змогла.
І ось на третю ніч задумав Нуреддін
Всі сили кинути й обитель захопити,
Вогнем закидати і стіни підпалити,
А всіх «упертюхів» нещадно перебити.
Те й не приховував від оборонців він.
До ночі небо важкі хмари затягли,
Тож смолоскипи військо враже запалило,
Й від того, наче все навкруг вогнем залило.
А всі обложені лиш до небес молили,
Бо ж тую силу зупинити чи б змогли.
Завили труби раптом в таборі орди
І ті вогні нараз посунули на стіни.
В соборі люди всі упали на коліна,
Бо ж вирішальна наступила вже година,
Земля дрижить уже від вражої ходи.
На стінах люди, зброю маючи в руках,
Молились також, бо ж уже й не сподівались.
Страх за молитвами сховати намагались.
Ворожі ж лави стрімко вже на стіни рвались.
Всі розуміли, що попереду чека.
І раптом хмари в небі стрімко розійшлись
І над собором Богородиця з’явилась
В блискучім сяйві. А навкруг її товпились
Могутні ангели, мечі в руках світились.
А справа Неї на колінах та моливсь
Іов, просив, мабуть, заступництва Її.
Як тільки диво те татари й турки вздріли,
То почали пускати в те видіння стріли,
Але вони назад вертали та й їх били,
Тож стали гинути вони від стріл своїх.
Так тим видінням вони злякані були,
Що усі разом раптом кинулись втікати,
А стріли огненні летіли вслід проклятим.
Одне хотілось їм – життя порятувати.
Уже про здобичі і мріять не могли.
А ті, обитель хто на стінах захищав,
В погоню кинулись, бо ж з ними Божа сила,
Кого побили, кого тільки полонили,
Бо вороги і зовсім опір не чинили,
Такий над ними страх від того панував.
Так Божі сили монастир уберегли,
Людей від смерті і полону врятували.
А, коли вість про диво всім відома стала,
То українців, врешті, радість обуяла –
Що не одні – бо ж Небеса за них були.

Поступово або час від часу
Підводиш ти себе до смерті.
Копаєш могилу криваву, брудну,
Виправдовуючи тяжку долю людську.
Справа складна, але є і підтримка, і друзі.
Всі ті, хто як раз час від часу поруч,
Тобою наситились й тримаються осторонь.
Знову сама, знову згадуєш рідних.
Всіх тих, хто просто стояв пліч-о-пліч,
Мовчки служив, не давав піти, витирав сльози.
Недоречні благання, вибачення, обіцянки вилізти з безодні
Запиваються наступного тижня міцним алкоголем.
Втрачаєш себе, втрачаєш довіру від інших,
Смерть підходить все блище.
Могилу копаючи, не забудь –
Ти мені обіцяла цього разу бути сильнішою.

21.12.2023
0:21

поетика сну… соната
опущених вій і візій
(твоїх елегій, Овідій!)…
вигнанцю море розплата –
чумне… чарівнѐ і чорне
і човгають чайки мулом
і сіль до берега горне
сльоза імперським минулим…
слова що вітрами ринуть
розсіяності синдрому
не вистачає Риму
в очах чудернацьких ромів…
тепер цей кінець – початок
даремні слова і жертви
ти мусиш отут мовчати
ти мусиш отут і вмерти…
і хвиля цілує сушу
і горнеться до старого
і дивиться пес у душу
очима повними Бога…

                        І
Не вигадую того ніколи,
що і нині у серці таю,
ну, хіба-що, оту... не мою,
із якою то лісом, то полем
вирушали до синьої школи
у забутому нині гаю.
Даленіє моє незабутнє,
неповторне, веселе й сумне,
що за мить уві сні промайне
із минулого у каламуті –
у щасливе і світле майбутнє,
де немає її і мене.

                        ІІ
Є пророки у рідному краї,
та якщо випадає мені
досягати у далі ясні,
то із того, що не забуваю,
нічогісінько не уявляю...
ну, хіба-що...
                        на мить...
                                                уві сні
ще іду, але не поспішаю
із дитячого табору-раю
у герої, але... на війні.
Може й можна таке уявити,
що Бандера – це, нібито, я,
коли йду не любити, а бити
в Україні кацапа-бандита,
що на раші – єхидна сім’я.
Залишаю у цій іпостасі,
що висвічує десь на межі,
незабутні мої міражі,
бо не випало грішному щастя.
Розійшлися у просторі й часі
як у морі вітрила чужі.

                        ІІІ
А тепер за межею сторіччя
укривають дороги мої
терени і густі пирії,
та зоріють небесні і віщі
незабутні веселі обличчя
і зажурені очі її,
за якими не варто тужити...
...............................................
можна бути, і все-таки, жити,
і на це вистачає снаги.
Та коли я не маю ваги
і за це мене слід укусити,
не дивуюся... то єзуїти –
окаянні мої вороги.

12.2023

Я думав, біла... Абсолютно біла...
Без натяку на гаму кольорів...
Зима на дивний сон перетворила
Усе, про що я з нею говорив.

Колись цінив зимові подарунки -
Сніжинки, кучугури та зірки.
Як створювали чисті візерунки
Чи кольори, чи ноти, чи рядки.

Я про душі жаданий відпочинок
Прошу сьогодні зиму чарівну.
Щоб у кружлянні вранішніх сніжинок
Побачив Перемогу! Не війну!

І ось, у бірюзовому повітрі
Я бачу всі холодні кольори.
І ця зимова радісна палітра
Рятує від страждання і жури.

Тепер, як в іграшковому наборі
Сніжинки посміхаються мені
І сині, й кришталеві, і прозорі,
І ті, що не розтануть навесні.

Сьогодні чорний смуток лізе всюди,
Але недовгим буде час пітьми.
Я знаю: більше чорного не буде
В калейдоскопі світлої зими.

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Ще у снігах потоне звично слід,
Між білих дюн розіллє синьку вечір,
Сухий полин у інеї, старечо,
Зігнувши спину, поплететься вбрід
Мов каторжний, що зважився на втечу
З колючих заростей, де сплівся глід.

А ніч мине, розіллється кумач
Багровим запалає клаптем неба,
Відбившись у тополях сухоребрих,
Й сова, не виспавшись, зайдеться в плач,
І сонця підмороженого гребінь
За чорним лісом вклеїться в колаж.

День блисне лиш, й заграють у снігах
Натягнуті дроти, неначе струни,
Мелодію, що вечір їм придумав,
Коли за обрій синій утікав
Уздовж стовпів, які немов би руни,
Й до глоду мерзлого розіллється ріка
Із ліхтарів імлисто жовтим сумом.
01.2023.

Затуманило, затуманило
І дощем всі змиває сліди.
Ця погода нікого не радує
Та подітись від неї куди?

Краще б сніг з морозцем.Бо зима уже,
По зимовому й справді було б,
А не так листопадом тут віяло
І хоча б кучуруг намело.

На деревах засяяли б вогники
Срібні-срібні та сяючі всі.
Та й виблискував іній на сонечку,
Милуватися б нам цій красі.

Але віриться буде усе іще:
Сніг, мороз і танок хуртовин
І зима холодів іще принесе
Та таких, що захочеш весни.

2018 р.

Непросто все...непросто все між нами.
Закоханість схопила у тенета скотчем.
І душі вигравали теплі гами,
У зачарованім ми опинились колі.

Непросто все...непросто все між нами.
Зависли раптом міцно в межах віртуалу.
Тебе, неначе сотню літ я знаю.
На світ навколишній накинув хтось вуалі.

Непросто все...непросто все між нами.
Реальність завтра може інше заспівати.
Чи вбереже закоханості дамба?
Чи змиє в суєті її дев*ятим валом?

Я не просив ніякої любові
І почуттями душу не морив,
Але порушив спокою умови
Недавньої осінньої пори.
І замість стану старості відтоді,
Збиваюся, як в молодості, з ніг,
Кружляючи в щоденних хороводах
Жіночих прагнень і своїх утіх.
21.12.23

Розчинною кавою підсилим безсоння
Вгамуєм себе на кілька годин
В сусідній кімнаті… залишим, там доня…
Назавтра, чекаєм, порадує син…
А там і дивись загляне й невістка
Ввійдуть до родини із внуком у Храм…
В сусідів своє… така собі фішка
Скоріше, як завше, з народження спам…
Сьогодні же нам
Ні кроку від кави
З безсонням, тим паче, давно вже на "ти"
І навіть було: ко-ля-ду-вали…
А вам би отак, відмовили б ви?
20.12.2023.

коли остання з куль
вгасатиме у свисті
і хрип вмовкатиме
залізного коня
у небі голубім
такім
до болю чистім
проміння розцвіте
і душі задзвенять

згадають спокій сни
у лютому забуті
думки гойдатимуть
до сліз гарячу мить
в якій серцевий бій
до жаху неприкутий
і холод самоти
зникає між людьми

і буде мало що
незгодам припадати
хай б'є в обличчя дощ
чи стрімголовий сніг
хай в пам'яті живуть
всі подвиги солдата
любов з обійм землі
і близни по війні

живу в останній з куль
вгасатиму у свисті
хай хрип вмовкатиме
залізного коня
у небі голубім
такім
до болю чистім
промінням розцвіту
а душі
хай дзвенять

10 Грудня, 2022

Мій прадід Федір вкрав зерно в колгоспі.
Голодні ж діти: ніби вчора – ледь
Пережили голодний сорок шостий,
В якому ще й вродилося мале.
А працював же – каторжно – за грами,
Якими трудодень замилив соз,
Бо все під віник вигребли в державу,
Як із лихих тридцятих повелось.
А час іде. А діти просять папи.
А треба й на сорочечку й штанці.
А зборщику “яйцо” ще треба здати…
А тільки облігація в руці…
Пішов. Набрав клумак з-під молотарки…
Спіймали. “Допр”. І слідчий злий як біс.
Дали як слід добрячої припарки.
І – троє літ гайда валити ліс…
Літа минули. Прадід спочиває:
Недовго жив. А правнук голови,
Коли тепер я це розповідаю,
Спогорда пхикне: “Та про що це ви?..”
25.11.2023,
Дашів

Я дуже схожа на свойого діда,
Така ж уперта, до роботи зла.
Коли болить, то не подам і виду,
Й не по мені чужинська кабала.

Усе пройду, ніхто не вбачить сліду,
Що щось мені було не до душі.
Мені відомі муки болю й стиду,
Коли сховатись мала в комиші.

І ти завжди просив в своїй розмові,
Щоб не змішала українську кров,
Бо в ній, неначе в нашім ріднім слові,
Жила велика сила всіх основ.

Любов до праці, до своєї пісні,
До краю дорогого, спілих нив.
І добротою сповнений, корисний,
Твоїх напутніх слів прерогатив.

Так і живу, іду, не оглядаюсь,
Бо пройдене – це все моє життя.
Своїх років веду чималу зграю
Ще не в минуле, а у майбуття.

Дідусю мій, я вся у тебе зроду,
Така ж пряма, підлещитись - ніяк.
Бо більш за все люблю свою свободу
Ціную правду, не люблю дурняк.

Я, як і ти, одразу все ув очі,
У пазусі каміння не ношу.
Що відчуваю, те й пишу щоночі,
І кидати у простір не спішу.

Дідусю мій, яка ж бо я щаслива,
Що мала друга рідного завжди.
Співали разом і верба, і слива,
Як за гусьми ішли мої сліди.

А ти казав, що виросте артистка,
Твоя розумна внучка, золота…
Тепер борюся із високим тиском
І згадую тебе в свої літа.
19.12.23

Не з’являйся хоча б тут, уві сні.
Я досі чую твій голос.
Слова, що казав ти тоді,
Мені ніколи не буде їх вдосталь.
Час минає, а ти – ні.
Переслідуєш по всім куткам,
Не даєш покою місяцями поспіль.
Маниш своєю красою та болем,
Через біль я втрачаю свідомість,
Зате насолоджуюсь сповна.
Через страх, через смуток
Я переступлю, аби тільки зустрітись з тобою.
Прокинувшись вранці, про тебе будуть думки.
Шкода мені, що це сталося знов уві сні.

2023

Вертає в зиму сонячне проміння.
Сліпучо визирає із верхів
блакитних пологів небесного склепіння.
Роз’ятрений мороз віджебонів
й знесилено розтікся по окрузі,
калюжами докірними лежить.
Йому всміхається [вони ж насправді друзі]
зимова нероз’ятрена блакить.

Грудневий щем на часі календарно.
Чи має бути щемною зима?
Морозонько, розлючений і хмарний,
ти сам себе лютуєш задарма.
Стікається відлучене проміння,
бере льодисте місто під крило,
вертаючи зимовому рипінню
його незамерзаюче тепло.

20.12.23

Не випилих у випитому - вина,
а випитого випилими вина.

2023

Коли мене не буде - буде сніг
Можливо дощ, або спекотне сонце.
А може буде вітер, що збиває з ніг -
Коли мене не буде...
Коли мене не буде, десь зоря впаде.
І сонце знов спокійно спати ляже
А ніч в світанок нишком перейде
Коли мене не буде...
Коли мене не буде - буде ніч
І шепіт хвиль, і місячна доріжка.
Листок останній прокружляє пріч
Коли мене не буде...
Коли мене не буде - буде день!
Веселка буде, світлотіні
І лише я уже не кину тінь
Коли мене не буде...
Коли мене не буде, буде все
Бо все повинно в світі повторитись,
А хтось повинен у цей світ влюбитись
І закохатись щоб і народитись знов.

Хто ти, коли не відтінок чужої самотності,
Звідки твій голос, коли не з собору грудей
Хіба твій цілунок зітреться з картини вічності
Шовковистим платком?
Скажи мені,
Твій погляд хіба не пастель у поливі світанку?
Хіба не тремтить в переливах його, душа?
Ти вдихаєш любов і видихаєш тремку поезію
Змагаючись із деревами.
І кроки твої
Хіба не відлуння прадавнього метронома,
А сміх мов завіса, блакитного неба, яке
Щоночі спадає у темінь позбавившись сонця
Відкривши твою справжність.

3.12.2023

Такі жінки народжуються в зимах
Прекрасно чистих. Скажеш- крижана?
Вона - сніжинка, бо неповторима
В можливостях, бажаннях, мріях, снах.

Не кожному під силу обійняти .
Як сніг і сонце - спробуй, роздивись!
Як місяць ясний, сріблом розіллятий,
Торкне очей, щоб кликати увись!

Така вона, зимова, незбагненна,
Кохана жінка, схована весна.
Розпуститься рожевим цикламеном .
Прекрасно чиста. Сніжно осяйна.

Замислився мій сад зимовий у снігах
І згадує квітневе розмаїття.
Тоді проміння сонця бігло по слідах.
Тепер - морозно-кришталеве віття.

Сліди, сліди...Й кохання нашого зигзаг.
І звідки та чортополоху порість?
У кожного з'явився свій архіпелаг.
Разом в щасливу не злилися пору.

Засніжений мій сад притих, чи , може, спить...
Які ж були роки весни квітучі.
Все ж дякую життю за ту щасливу мить.
Чомусь узимку спогади пахучі.

(толерантний вірш з дієслівними римами)

Хлопчик неслухняний
Харків обстріляв.
Випустив ракету
І рахує ґав.
Як так можна, хлопче?
Ти ж бо чийсь синок!
Я тебе, хлопчисько,
Ставлю у куток.

Хлопчик неслухняний
Бучу розірвав.
Зґвалтував дівчисько,
Потім розстріляв.
Ой, ти, хлопче, хлопче!
Так не можна! Брись!
Ми ж з тобою - браття!
Краще помолись!

Хлопчик-розбишака
Унітази вкрав.
Золоті сережки
З мертвих познімав.
Ти навіщо, хлопче,
Граєш у війну?
Це ж так некрасиво,
Хлопче! Ну-ну-ну!

Хлопчик-забіяка
По кафе вгатив.
У полон потрапив,
Очі опустив.
- Ой, даремно, хлопче,
Ти прийшов сюди!
- Больше так нє буду!
- Ну то й добре! Йди!..

Переінакшилось лице
Й рука за серце ухопилась, –
Тремчу тужливо деревцем,
Тобі потрапивши в немилість.
Мій зір неначе прикипів
До тьмяних ліній силуету, –
Нема для тої пісні слів,
Яку виконують дуетом.
Обвила душу самота,
Як світлу річку хмурий присмерк,
Бо залишився на устах
Лише сльози твоєї присмак.
20.12.23

день вплітаєтся
променем
в простір
для події
розмотує час
з пригорщ радості
з проблисків злості
мить звільняється
тане в очах

зупинитися
перечекати
не вдається
у Божих руках
в небо падають
душі солдатів
там від болю
блакить
нетривка

там розходяться
злагоди жмури
в жмурки бавится
сонячний дощ
оголяючи башні
для птурів
не лишаючи шансу
для мощ

не дивитися
значить не зріти
а не слухати -
слати словам
в розтривоженім
баченні світу
розторочений наспіх
бедлам

то ж
приховую
в тиші нестримній
перемоги усмішку
легку
і
з вуглинок
цих слів
вже не зимно
і
сльозина
лоскоче
щоку

набігає
усе невблаганне
омиває
дитинний мій стан
так
у спокою
гояться рани
і тремтять
від надії
уста

18 Листопада, 2022

від мого̀ моря –
до твого̀ миру…
від моєї зливи –
до твого̀ – зліва
сло̀ва… твоя жало̀ба
вичитана спідлоба
на могильному камені
данністю близнюка мені…

…це інакша природа
інакша порода –
ні роду ні племені
пломенем повниться
мовою мові молиться
варварами вривається
за сухими окрайцями…
у човнику долоні
гріється вода спраглому
мрійцю білої гавані
з прагненням долюбити…
долю вбити…
віє війною
Вієм витягує душу –
вщерть висушує…

у дзеркалі змутнілої води
відбитку знерухомлена подоба
і лиш рука не віднята від лоба
«о Господи, по мріях – не суди!»…
лиш зупинитись мовчки край Ріки
не збурити ні воду ні мовчання…
утопленики – віхи і віки…
вода… вода… і перша і остання…

приходять холоди… лягають сивиною…
і пустота часів відміряна не мною
збирати – кѝдати – лише каменепад
ні плеску хвиль… ні гомону цикад…
цикута вилита у пам’яті провали…
на вербах лишені закинуті кимвали…
рішає смерть – чи прѝйде хто назад
і тільки голос «Каїн, де твій брат?»…

В саду цвітуть жасмин, троянди,
Вальсує звабниця-весна.
А в мене у руках гранати,
На серці - люті борозна.

А поруч - юнаки, хлоп'ята...
На скронях рання білизна...
Лишилось часу небагато -
Із неба вже отримав знак.

В минулому і сміх, і жарти,
У снах лишилася жона....
Коли закінчаться солдати -
Тоді закінчиться війна

19.12.2023р.

І сидить в горщечку архідея
У чотирьох стінах без вікна
Сповідь з криком горнеться до неї
Залишилось… вицвіло: - Війна…
Той, хто вчора нею милувався
Моросив водичкой лице…
Видно він на цьому добре знався
Та сьогодні, Боже, не про це…

Схоронили зранку і дівчаток
І бабусю поруч з дідусем
Неба застелили наостанок…
Архідеї цвіт
наступним днем…
19.12.2023.

Хіба пуста душа болить?
Не віриться, їй-богу!
Невже загуби ненасить
збирається в дорогу?

Чумацький шлях розсипав сіль,
аж солоно у серці.
Не переймеш сторонній біль
на себе й саван смерті.

Ти самотужки не знесеш
хрест на круту Голготу.
Допоможу підняти все:
і сльози, і скорботу,

усі розпачливі жалі,
образливі докОри.
Спостерігай, як на ріллі
проклюнулися зорі,

щоб запалити навкруги
лампади невгасимі.
Пройшли дощі, крихкі сніги,
а що ж там за дверима?

18.12.2023р.

Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Ночі у безсонні - тіні лілій.

Огорни мене скоріш любов'ю.
Сам колись казав, що вдвох тепліше.
Слово, лиш твоє, єдине слово,
Й озеро кохання в цвіті лілій.

Мій друже! Ти мудрець, не ідіот,
Відповідаєш за усе, що скоїв.
Голосував за президента? Йди на фронт.
Гіп-гіп-ура! Вперед! Ату! До бою!

А починалось гарно. "Ми за "ЗЕ!"
Кричав сусід підпилий і кумася.
Гадав, що чашу щастя піднесе
Цей бог? Але тепер не маєш спасу.

Чого мовчиш? Немає слів? Агов!
Ти особисто у біді цій винен.
Ціна за безголів'я - смерть і кров,
Хрести, плач удовиць і домовини.

19.12.2023р.

болить
та так
що забиває дух
за всіх
немає там чужих
і жодного
для кого не знайду
в молитві місця
суд верши

здійнявся меч
нехай
то буде дрон
помстись
за того
хто не встиг
карай
затягнуте
вселенське зло
в людську
подобу тих

хто сам себе
відніс
до сатани
рубай січи
рукою зеерка
усім
що світ дає
пали
жени
проклятий дух
московського совка.

Дощ моросить замість сніжинок
І небо хмари затягли.
Це Новий рік плаче за тими,
Котрі в бою та й полягли.

За ними дітоньки сумують
І тужать сиві матері.
Та рани час не залікує,
Душа страждає і болить.

Ви прийняли вогонь на себе,
Щоб Україну вберегти.
Ми обіцяємо вам твердо,
Слово даєм - ПЕРЕМОГТИ.

2015 Р.

Із Бориса Стругацького (1933-2012)

Фантастом бути – ой, непросто!
(По дев’яносто?)
В сюжеті – щоб ні-ні розпусти!
(У склянці пусто?)

Цензура – геній злий фантаста,
(По півтораста...)
пильнуй, щоб ви́падком не сісти...
(Тепер – по двісті.)

За мир і щастя сушиш мізки,
(А може, віскі?)
а десь – повстання та протести...
(Ну, добре, – «Екстри»).

А то – ракетою, і баста,
(По півтораста!)
такі «за мир» всі активісти...
(Давай по двісті!)

Навкруг – фіглярство, скомороство,
(По дев’яносто...)
а ти – будь ласка, будь пророком,
(З томатним соком.)

напророку́й благополуччя
(Оце смачнюче!)
усім цим юним педерастам.
(По півтораста.)

Фантастам – взагалі непросто:
(О, це вже шоста?)
сюжет – несвіжий часто–густо...
(Змішати з мустом?)

А втім – надісь, не все пропало,
(По двісті – мало!)
ми по натурі оптимісти...
(Давай по триста!)

(2023)

Хоч у вимогливім і строгім
Житті не меншає тривог, –
Напевно нам судилось Богом
Мотив його творити вдвох.
Берем упевнено акорди
Й звороти різні легко так,
Що відчувають душі гордість
За кожен виконаний такт.
Тепла й поваги щирі ноти
Слугують захистом од бід, –
І нам вдається побороти
Підступну фальш нестримних літ.
Лади сердець і щастя звуки
В октавах щирих почуттів, –
Нема зневіри та розпуки
В любов’ю зціленім житті.
19.12.23

Цей світ - парад людей чужих,
Незрозумілих та незнаних.
Я обирав собі коханих
З немодних фантастичних книг.

У злому полум'ї інтриг
Горять новели та романи.
Цей світ - парад людей чужих,
Незрозумілих та незнаних.

Я загубився і побіг
Свої зализувати рани.
Почув мелодію органу...
Та знов повірив не у тих -
Цей світ - парад людей чужих.

на межі
перед болем
і відчаєм
за порогом
вразливих
о ні
де припало -
як є
освічую
а пропало -
живе ще
у сні

і те небо
щоб вреші канути
і дорога
від зайвих геть слів
без якої такої
ні я
ні ти
не дійшли би
до мрій
уві млі

на кордоні
де війську холоду
на пів серця
бракує злих зим
кожна тиша
за чисте золото
кожна крапля
за зойки грози

і ті рухи -
руки
заламані
і та хвиля
до серця прибій
відбиватиме
вправно
в камені
те живе
що цвіло
у тобі

кожен вибух
постріл
без відома
викликає
і лють
і сльозу
за все видиме
і невидиме
за той хрест
що війною
несуть

16 Листопада, 2022

Споживчий кошик до відлиги…
Перепочине, і - сніжить
Ех, запросити би до Книги…
І дещо справлене зміцнить…
Можливо б правнуку згодилось
Нехай не кошик, може з пів...
Та видно знову не судилось -
Занадто сірих кольорів…
19.12.2023.

Запрошую на 20-те грудня, середа, 15-00, Музей літератури, Богдана Хмельницького, 11. Презентація тритомника Ярослава Чорногуза, присвячена його 60-річчю від дня народження.
У програмі виступи письменників, артистів. Поезія музика, декламація віршів. Ведучий Голова НСПУ - М.Сидоржевський.
Беруть участь народні артисти Леонід Сандуленко, Людмила Марцевич, заслужені артисти естрадного мистецтва України Тетяна Мирошниченко, Алла Васик, Ярослав Чорногуз.
Кияни і ті, хто поблизу Києва, приходьте, запрошую.
Вхід за музейним квитком - 50 грн.

І що б, здавалось, "Київстар",
Слова та голос – більш нічого.
А як опинишся без нього,
То ґвалт здіймається до хмар.

Усе в собі зі страху спопелив,
Ввімкнув двигун, натиснув ескалатор
І виїхав із поля директив…
Майбутньому ж потрібен реставратор?
Світили зорі... і шепотів ячмінь…
( А кукурудзу най не ворохнуло... )
Не вистачало справжнього "Амінь"
А у душі щось все таки кольнуло…
18.12.2023.

Це ода пелюсткам, це ода твоїм вустам,
Розгорнутим лініям серця твого у складках
Чутливої мови, любові, твого письма,
Що в дужках приховує спраглість любовної арки.
Це контур терпкої душі, чуйний всесвіт твоїх ознак,
Ніжнотканна матерія юності, пристрасті й зваби,
Що пробує зорі і промені сонця на смак,
І спалює голос, як полум’я пух кульбаби,
Або навпаки розгорається буйним вогнем
І підноситься дух у крислатій пожежі любові,
Яку не згасити протяжним осіннім дощем,
Що в серці яріє займистим натхненням у слові.
Це ода вустам, що повторюють обрис птахів,
Що здіймаються ввись піднімаючи крила утіхи,
І торкають вони поцілунком між двох світів,
Де прозора блакить мерехтить у схвильованих ріках.

17.12.2023

Вітрила наші, мамо, у вогні ...
Чи знала ти, як тяжко буде внукам?
Молитва, що лишила ти мені
Лунає серед горя перегуків.

Та я її тримаю, ніби щит.
Тримаю так, що руки затерпають.
Ночей безсонних, мамо, не злічить,
Й непевності у днях немає краю.

А ти звідтіль сердець пильнуєш стук,
І кожне озивається стозвуко,
Долаючи щомиті млу густу.
...
Чи знала ти, як тяжко буде внукам?