Після наказу ворога спалити
Ці публічно шкідливих книг скупчення
І жодної не вберегти,
Найманих шумна течія
Гнало вулицями волів,
Ці візки з книгами тягнувших з бібліотеки
До багаття — бичами хльостких слів...
Цей ганимий автор, що з найкращих,
У ту фатальну, важку мить,
І штудуючи спалені списки,
Не виявивши своїх книг у бібліотеці
Серед них –
Казки та пригоди,
класика та детективи, фантастика
та кохання –
Згубне захоплення
Так губить нашу кров.

Книги - вони багато знають,
Слова – дають нам думки,
І тому їх – вбивають,
Щоб не було в них сенсу.

Так просто: вогонь – попіл,
Так просто – і нема книги.
І пам'ятає один лише вітер,
Що книжки колись були.

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу…
Щоб чорне золото добути,
Треба глибин землі сягнути,
І кожну мить ризикувати,
І не боятись лаву брати…
Ті відчуття і почуття,
Які свідомо в кожну мить,
Тому й душа його тремтить…
І що не раз допомагає,
Терпіння, сили додає,
Те що сім'я завжди чекає,
Всевишнього про це благає…
31.08.2009 Швець Т.В

Знай,
У травинки кожної
Є своя особлива мелодія.
Знай,
Із пісень польових трав
Пастухові наспіви зринають.
Пречудові й ніжні такі,
Що як вслухатись в них,
Молитись захочеться разом із ними –
Стать на коліна перед Всевишнім.
А як піснями переповниться серце
І запалає пристрастю до Землі Ізраїлю,
Од Святої Землі світло велике
Спалахне й огорне тебе.
Із пісень трав полине тоді
Наспів серця твойого.

На нас дивляться блакитні очі неба,
І стиглий лан пшениці золотий,
Нам кажуть предки:
«Код нації нам треба берегти»
Як найдорожчий скарб землі святої,
Бо то є код нашої рідної мови.
І ворог нас ненавидить за це
Люто на нас нападає…
Ми виженем тиранів з нашої землі
І не дамо війні плести злі чари
Під діями сатани…
Ми об’єднаємося разом,
Бо оберегом нації є мова
Так відстоїмо незалежність свою.

Я хочу загубитися в лісі,
я хочу доторкнутися
його таїнств,
я хочу відчути пульсування
серцевини Всесвіту.
Я йду відомими стежинами
і продираюсь крізь зарості.
До лісу веде кладка,
як міст між буттям
і небуттям. Човен Харона
не потрібен. Насувається ніч,
і треба пірнати в невідомість.
Тут можна опинитися
в антисвітах, де все навпаки.
Усе, що ти приховував
на дні підсвідомості,
оживе в цьому лісі.
Усі страхи постануть
загрозливими демонами.
По той бік річки
тебе кличуть примари
і кажуть, що там краще.
Можна назавжди скинути
тягар земного життя.
І ти йдеш углиб лісу.

24 серпня 2020

Ми – у раю,
Ми дістали трохи суниці та жуємо,
Рай – наш будинок,
Він стоїть на краю
Цього бездонного кручі,
Що стрімко падає
Вниз та вниз,
Там кажуть пекло - звичайне життя,
І люди туди падають...
Небо підтримує їх
А Хмари несуть звістку
на всі краї,
Саме від них,
і впізнала я,

Скоро за щастя своє
ми заплатимо -
Сірі люди візьмуть із нас свої борги,
Бо ми не заплачемо,
Ніколи не заплачемо,
І не погасимо свої вогні...

Це соло вдвох,
Це дует самотності розбитих...
Ми - це наш дім,
Там, на краю кручі,
Плющем повитий...

Далеко за озером спокою
Людина йде стежкою невідання
Крізь високу траву забутих Істин –
Колючих, як корсиканський полудень.
Ловлю в цьому прозорому озері
Пічкурів плямистих –
Створінь крижаних джерел
І Неба черствого й байдужого –
Неба Гіпербореї.
Плутаю це озером зі свічадом,
В яке зазирають ондатри –
Зубаті красуні вусатого літа очікування.
Сваволя. Чи то сон лірника,
В якому тільки мелодії сови болотяної,
В якому сліди на піску –
Сліди почвари минулого –
Холодної, як епоха оленяча.
Кидаю в те озеро шовкові сіті –
Може зловиться пструг Пізнання,
Може мені таки щось відкриється,
Як тому диваку-ірландцю,
Бородатому, як всі оповідки
Про людей, що не знали заліза
І сонцеплин вважали виставою
Старої діви-весталки,
Жриці страшної Вічності.
Наливаю в келих сутінки –
П’янкий трунок садівника Епікура,
Вітер гортає тіні – м’які як волова шкіра,
Наче не тіні то, а сторінки
Книги ноктюрну й пророцтв.

Вечірні сутіноки світу знову огорнув місто.
І ця королева ночі вступила в її володіння.
І у світ тіней зайшов крадькома холод,
Ведучи з собою незрозумілі суміття ...
Близька мить, адже опівночі буде привід
Цих Тіней бояться - примарні бачення.
Бо їх приведуть до нас річка Оріль та кривавий місяць,
Неначе заганяючи в Ка трепіт наводження.
І так угамовуючи спрагу страху та емоцій голоду.

Себе він начебто в печеру ув’язнив.
Од клопотів і чвар одбувався молитвами.
Покірно щоку підставляв, коли нізащо били.
Осуджувать боявсь навіть мерзенні вчинки,
бо змалечку завчив: «Не суди і будеш не судимий!»
Узимку сорочку віддав на пропиття якомусь волоцюзі.
Сам простудивсь і вмер невдовзі.
І ось перед Всевишнім він стоїть
і усміхається в передчутті близького Раю.
А поруч – грішник, що перед смертю покаятися встиг.
«Ступай до янголів!»- Господь велить йому.
«А я ? Що робити мушу?»- питає праведник.
«Нічому корисному ти ближніх не навчив.
Ніхто не годен повторить твій «подвиг».
Мої створіння щодня грішать і каються.
Отож, вертайсь на землю грішну
і, як усі, хоч трохи поживи по-людськи».

P.S.
Хто недругів і друзів не нажив,
Вважай на світі він не жив.

В кімнаті надто багато світла
Він затягує вікно блякло-зеленою шторою.
Кімната тьмяніє. Саме таке у нього відчуття, —
Відчуття півсну, бажання сховатися,
Але все ще чути переспів птахів на залитій сонцем вулиці.
«Все це умовності», — думає він пригадуючи будинок
Старої сецесії, який тепер служить лікарнею,
Згадує її високу стелю, гарні поручні, скульптурні форми на їхніх закінченнях.
«Так, — думає він, — можна відмовитись від усього неважливого.
Менше читати книг, або узагалі не читати,
Не дивитися фільми, не слухати історій, аби десятою дорогою
Обходити чужий досвід. Жити своє життя
Надіючись на провидіння бога, або просто на задоволення,
На давній, ветхий гедонізм чудового провідника у світ лискучої лазні,
Плоті, фресок, збочення, та постійних мандрів».
Поки він тут лежить, думає, що добре на якийсь час забути про все.
Залишити за дверима усіх;
Там стоять герої книг, його сусіди, Бог стоїть,
Усі античні гедоністи, кініки, метафізики, стоїки…
«Слоїки», — каже про себе він і тішиться з цієї нісенітниці —
Словесного безглуздя, наче намагається, насправді
Перекреслити, перебити мечем сміху усіх Августинів, Кантів,
Шекспірів, Бергманів, Шевченків.
Не хочу думати над вашими віршами, над вашими ребусами,
Приміряти одяг, який доводиться вішати в гардеробі.
Залиште мене в спокої. Я хочу лежати у своїй кімнаті
Думати про жінку, якій не вдається завагітніти,
І яка зараз прийде із супермаркету.
Залиште мене в моєму амфітеатрі. Ідіть до біса,
Відстаньте», — промовляє він заспокоївшись,
І кутається у прозоре покривало сну.
Сонце у своєму зеніті не турбує його.
В кімнаті жарко, але це нічого.
Дух розпеченої лазні потрохи вдихає розслабленість у його мозок
І він поволі, поволі засинає.

25.06.2024

 
Карнавали облич, фарбованих всіма барвами
Трубадури безпам’яті, лагідних речень
Купідони прóкляті, злидарі красномовні
Прожилкований розпачем мармур
Непрозірний пожежницький плексиглас
Танці весело-жорстоких дітей вогню
                                      в усмíшках Любови
На вулицях світла, магістралями пітьми
Музичне полум’я, заквітчання гвинтівкових куль
Золота психоделія на камуфляжному хакі
Гелікоптери Вудстоку нічим не згірш
                                      в’єтнамсько-військових
Твій берет грубої в’язки, згляд кокаїновий
                                           над морями Любови
Незвісні зблизька вразливі шизові
Мов зурочені ночі, мов одбиток весéлковий, мов
Поцілунок нестямної мрії
Чи останній ковток лихослів’я
                                 з легких із долонь Любови
& На тім сонцесході врочисто сконати б
Під водоспадами сліз
На дотліваючім полі
Любови
 
 
 
 
 
 
 
 

Бентежить те, що бачу я,
Як люди підставляють від душі мене
Добро, за слабкість приймають, як і мої вчинки
І що хочуть від мене "не розуміють"
Вони часом включають дурня непогано
Не знаючи краю та порога
Огидно, що надто добрий з ними я,
Що й таке жахливо для мене
Ще й жахливо ображає все це,
Що коло "таких" людей зближує
І зовсім людського немає в них,
Тому я називаю це «страшне добро»

Подвійне життя. Подвійні почуття.
Вони сьогодні не в ціні.
І на межі правди та безумства
Горіти у рятівному вогні.

Горіти, щоб став підсумком попіл,
Який ледве вловимий.
Згоріти, щоб раптом хтось помітив,
Якою ідеєю одержимий.

Подвійна брехня. Подвійні ролі.
Чи не багато фальші в дзеркалах?
Подвійне життя. У ньому багато болю,
Воно присутнє у словах.

І я коли-небудь перестану
І всіх навколо і себе оманювати

І для чого слова? Навіщо ж звуки,
І що розрізають тишу?
Любов перевірена в розлуці,
Не в силах витримати весну.

Моя весна часом правдива.
А правда, по суті - оман.
Мої вчинки суперечливі,
У душі панує суцільний туман.

А що натомість? Подвійні промови,
Де примішка гіркості та брехні
Твердить про те, що час лікує,
Але не подарує право жити.

Я спалюю свою пам’ять.
Я спалюю свої спогади.
Вогнище тріскотить, сміється
і перетворює на попіл
те, що залишило минуле.
Що можна спалити?
Чи є те, що не горить?
Іноді хочу відродити з попелу
те, що необдумано кинув,
але вже не можна.
Те, що згоріло, не набуде
колишньої форми.
Марні надії відродити
закинуту пам’ять
і зітлілі спогади.
Багато хто славить вогонь,
але він діє подібно до часу:
руйнує і нічого не повертає.
Чи нагадує він творчість?
Чи це руйнівний вітер?
Я бачу, як згорають
мої переживання і спогади,
я хочу вирвати їх
із невблаганного полум’я.
Вогонь нагадує музику
першого дня творіння.

19 серпня 2020

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака-героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Ми крізь темряву дивимось
У полоні пристрасті
Наше кохання колишнє теплом огортає вічна мить…
У пам’яті колише
Ми крізь темряву дивимось
У полоні пристрасті
Наше кохання колишнє світлом божим лікує вічна мить..
У пам’яті колише
Ми крізь темряву дивимося
У полоні присирасті
Наше кохання колишнє таємним сенсом життя починає оживати вічна мить…
У пам’яті колише

Ти вже помолилась за онука й синів,
щоб Господь благословив і оберіг їх,
був прихильним і послав їм мир.
Ти вже простила всіх, хто тебе скривдив і посягав
на твоє добро.
Як тих, хто ще живий, так і тих, хто кається на тому світі.
Ти попросила в Господа Бога прощення за гріхи,
які не скоїла,
та щоб не насилав Він ані страждань, ані хвороб.
А тепер я попрошу Бога, щоб скліпились твої повіки,
щоб громаддя планів на завтра не заступило радості стрічі вві сні-з усією родиною й друзями сонячної днини
десь на узбережжі моря
чи в лісі біля багаття з ельзаським вином і шашликами,
чи на сяйній лижні в Тіролі...
Сподіваюсь, що молитву мою почує Господь Бог,
і, як щось зайвe, відсторонить снотворне.

Давним - давно Князь мав трьох доньок. Старша - Абаддона та середня дочка - Мамона не проявляли дружелюбності до молодшої - Зореслави. Вони постійно чиплялися до неї, і навіть батьки підбурювали конфлікти. Зореслава ображалася на всіх, хто завдавав їй болю.
Поряд із замком розташовувалося одиноке озеро, куди вона ходила, аби заспокоїтися. Сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «не плач мила, напиши історії про свої печалі та образи», і раптом усе затихло.

Зореслава зраділа цим словам і повернулася додому, де пізно ввечері її вже чекали сестри і батьки, які знову почали її ображати.
Не витримавши знущаннь, вона в сльозах побігла до своєї кімнати, згадуючи про шепіт озера. Вночі Зореслава розпочала писати правдиві історії про печалі та образи.
На ранок вона прокинулась з відчуттям легкості,
адже спромоглася висловити свої думки на папері. Залишивши напис слів із літер. З аркушами у руці, спустившись до родини, Зореслава відразу ж натрапила на неприязнь матірі, незабаром до них долучилися ще й сестри. Батько, вважаючи, що його дружина й доньки мають рацію, всіляко підтримував їх. Не витримавши тиску, вона вирушила до літописця, аби показати йому написані нею історії.

На наступний день Зореслава знову відвідала литописця, прагнучи дізнатися його думку. Коли увійшла до хатинки літописця, то побачила його сердитим: «ти написала нецікаві оповідки. Таке точно ніхто не читатиме. І, до того ж тема не відповідає сюжету», - різко зауважив литописець.

«Тоді поверніть мені мої історії, я виправлю все, що вам не сподобалось», - з сумом відгукнулася на зауваження Зореслава.
«Давай зробимо так: нехай твої історії полежать у мене, а ти прийдеш через декілька днів. Я спробую їх трохи вдосконалити, щоб люди захотіли їх читати», - з посмішкою запропонував литописець.

Зореслава спокійно попрямувала до замку, але там знову спалахнули чвари та образи, які дедалі більше роздратовували її. Вона не знала, куди подіти очі від цього непорозуміння, особливо в сім’ї.

Темної ночі, вона знову відвідала те саме озера, де випадково помітила стареньку. Стара також звернула на неї увагу, підійшла ближче до неї й запитала: «Що трапилося, дитино?». Зореслава, сховавши очі від сорому, відповіла їй з опущеним носом: «Нічого, вам просто здалося».
«Брешиш, дитино», - сердито мовила старенька.
«знаєш, ти можеш розповісти мені все, бо я бачу, у тебе є проблеми саме всередині родини», - продовжила вона, коли злість вщухла.
Зореслава розплакалася й зізналася: «Справді виникли проблеми в сім’ї, всі мене сварять, сердяться й ображають - це триває повсякчас». Вона відразу відкрила свою душу незнайомій старій.
«хочеш, я тобі допоможу?», - спитала жінка.
«звісно, хочу! Але як?», - здивувалася Зореслава, звертаючись до старої.
«тобі потрібно знайти кохання, і я готова допомогти… Проведу обряд на кохання… Побачиш, через три дні у твоєму житті з’явиться чоловік, дуже схожий на тебе… також зроблю обряд для очищення від негативу в домі, але спершу заплати мені за ці ритуали».

Вона зраділа такій пропозиції і поспішила додому. Там панувала незвична тиша: ніхто не сварив й не ображав її. Зореслава зібралася з думками, побачивши батька, і попросили його дати їй гроші на подарунок для подруги. Батько мовчки виділив їй необхідну суму.

Пізно вечері, дівчина вирушила до озера, де її вже чекала стара.
Зореслава віддала гроші за обряди і промовила: «сьогодні вдома було тихо, як ніколи".
«Ось бачиш, недарма провела обряди, і вони спрацювали», - зраділа старенька, а потім залишила її наодинці. Дівчина залишилася біля озера і зненацька відчула теплий погляд. Повернувшись, вона побачила хлопця, який їй усміхався.

З усмішкою на обличчі вона побігла додому, зберігаючи в пам’яті цю посмішку. Тепер Зореслава також усміхалася, як і він, а її сестри дивувалися, бачачи її такою щасливою. Вони почали розпитувати: «чому ти посміхаєшся?», але не отримавши відповіді, знову почали сварити та ображати. Мама приєдналася до сестер. Цього разу Зореслава серйозно образилася на них, і відвідати літописця. На шляху до нього вона зупинилася, помітивши знайому, яка читала людям її історії, а люди стояли навколо і плакали разом з нею. Зореслава розгнівалася на знайому, поспішивши до його хатинки, зайшла всередину. Літописець, не гаючи часу, повідомив їй, що віддав її роботи знайомій, оскільки нікому було виправити її сюжети та теми.

«чому знайома читала мої історії від свого імені? Я ж їх написала, а не вона?», - спитала дівчина у нього. Літописець промовчав, а потім вигнав Зореславу зі своєї хати. Образившись на всіх, вона помчала до озера, де її вже чекала старенька. Глянувши на неї, дівчина зрозуміла, що повинна розповісти все, і без вагань поділилася своїми переживаннями про те, як її знову ображають.

Зореслава, зустрівши погляд старої, усвідомила, що має продовжити свою розповідь: ставши жертвою образ, вона виявила, що її знайома, вже відома, читає й видає її історії за свої. Літописець підтримує цю знайому, стверджуючи, що це її історії, і не має наміру повертати їх мені.

«тобі потрібно провести обряд, щоб твої історії повернулися, і все владнається. Побачиш, люди від неї відійдуть, коли зрозуміють, що це чужі оповідки. Але за обряд потрібно заплатити», - промовила спокійно стара.
«Але це надто дорого, батьки не дадуть мені більше грошей», - з сумом заперечила Зореслава.
«Почекай… ой, я щось побачила. Твої батьки помруть через пів року, негайно, чуєш? Я проведу обряд, але ти мусиш заплати мені за все», - з острахом сказала стара.

Дівчина дуже перелякалася, й, в паніці, побігла додому, де побачила, що всі регочуть з якоїсь ситуації. Зореслава забігла до своєї кімнати, намагаючись заспокоїтися, розмірковуючи, як вмовити батьків дати їй грошей. Рано-вранці вона вигадала, як отримати гроші від них. Врешті-решт, Зореслава наважилася попрохати їх про допомогу, і мама без вагань виділила їй необхідну суму. Дівчина зраділа і повернулася до своєї кімнати.

Пізно ввечері, Зореслава вирушила до озера, де її вже чекала старенька. Вона розплатилася за всі обряди, і стара спокійно залишила дівчину на самоті. Сидячи на березі, Зореслава задумалася, і запитала себе: «чому в мене досі немає коханого? чому сварки не припиняються?».

Раптом до неї підійшов юнак, який кілька днів тому усміхався їй.
«Привіт, давай познайомимось», - звернувся до неї незнайомець, але не дочекався відповіді. Він повторив своє запитання кілька разів, але, не почувши нічого у відповіді, пішов геть.

Повернувшись додому, дівчина подумала, що вчинила правильно, адже в неї боліло горло, і вона не могла говорити. Але зайшовши до своєї кімнати, Зореслава побачила сестер, які сміялися над нею. Одна з них запитала її:
«У тебе ще є твої історії? віддай їх своїй знайомій, вона пише краще за тебе, тож нехай це будуть її історії».
«Ні, не маю», - відповіла я сестрам, і вони лишили цю тему у спокої.

Зореслава, нічого не розуміючи, пізно ввечері знову пішла до озера.
Сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «обдурила тебе стара», і раптом усе затихло.
Вона ще трохи залишилася біля озера, коли до неї підійшла стара і доторкнулася до її плеча:
«доню, у тебе все буде добре»,- промовила стара.
Зореслава, повернувшись до старенької, гнівно сказавши:
«ви мене ошукали». Стара трохи злякалася, але дівчина не помітила її легкого переляку. Потім стара замовкла і додала: «ні, доню, ти побачиш, твій коханий йде до тебе… він прийде приблизно восени».
Зореслава промовчала.
«у вашому домі блукає зла нечисть, віддай мені золото. Я очищу його від зла і поверну тобі, воно буде сяяти чистотою. Потім забереш золото додому», - продовжила говорити стара.
«що?», - здивувалась Зореслава.
«ти не хочеш допомогти родині та собі? Я поверну тобі золото. У мене надійні руки та ми ж знаємо один одного», - додала вона.

Зореслава замислилась…і вирушила додому шукати золото, вважаючи, що в цьому немає нічого страшного - просто почистить його і поверне назад.

Коли вона прийшла додому, в замку нікого не було. Знайшовши золото, дівчина поспішила до озера, щоб віддавати його старій. Коли дівчина дійшла до озера, стара вже чекала на неї.

Спокійно віддавши золото, Зореслава раптом помітила пташку, і в ту ж мить стара миттєво щезла. Дівчина озирнулася навкруги, але старої вже не було - вона зникла безслідно.
Спершу Зореслава відчула переляк, адже не відшукала ані золота, ані старої. Повернувшись додому, вона зіткнулася з гнівом батьків, котрі запитували її:
«що сталося, поки нас не було? де золото?».
«не розумію я», - здивовано відповіла дівчина.
Після цих питань, вона вирушила до своєї кімнати.

Місяці промайнули дуже швидко, настала осінь. Одного ранку прокинувшись, дівчина злякалася: рідні сварили її і звинувачували у крадіжці, стоячи біля її ліжка. Вона намагалася переконати їх у своїй невинності, але ніхто їй не вірив, і зрештою її вигнали з замку.

Знов Зореслава прийшла до озера, де, сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «напиши історію про кохання», і раптом усе затихло.
Вона зраділа почутому та вирушила на пошуки хатинки, котру незабаром відшукала, зайшовши через відчинені двері, сіла на підлогу й в абсолютній тиші почала писати історію про кохання. Коли завершила оповідь, почула голоси людей, вийшовши до них, почала читати їм своє творіння. Під час читання один з літописеців був вражений неймовірною історією, і запросив її до себе додому.

Слухачи були в захваті від прочитаної Зореславою історією про кохання. Люди ще довго обговорювали цю чудову розповідь, що містила неймовірну історію про кохання, а літописець одразу ж визнав Зореславу літописцем. Плітки про її талант дуже швидко розлетілися, і навіть молода літописець дізналася про цю неймовірну історію.

Не стерпівши почутому, вона покликала до себе стареньку і наказала їй: «заберіть у неї саме цю неймовірну історію про кохання, нехай про неї всі забудуть. І, до речі обдуріть її, поверніть їй золото за оповідку. Це вже моя історія про кохання, і тепер я буду читати свою версію. Коли я її прочитаю, всі повірять, що це я написала».
Стара мовчки пішла, і миттєво ж опинилася коло озера, очікуючи на Зореславу. Коли дівчина прийшла, стара помітила, що вона була щаслива і тримала у руках аркуш паперу, на котрому була написана неймовірна оповідь про кохання.

Старенька звернулась до неї: «віддай мені цю історію про кохання, і в тебе все буде добре, твій коханий повернеться до тебе». Зореслава здивовано спитала: «чому я мушу це робити?». У відповідь стара швидко простягла їй золото: «ось, тримай». Дівчина зраділа, і почала забирати золото, але стара зненацька вирвала з її рук аркуш з оповіддю про кохання, на якому лежало золото, забравши все, швидко пішла.

«стійте, а золото?», - спитавши вигукнула Зореслава. Старенька віддаляючись відповіла: «забудь усе». Тим часом молода літописець розмовляла з літописцем, який закохався в неймовірну історію про кохання дівчини. Вона вмовляла його визнати її літописцем цієї історії, літописець, хоч і здивувався, погодився, бо боявся втратити все.
Зореслава поглянула на озеро - воно висохло, потім на небо - воно почорніло… І всі швидко забули про неї, як і про її оповідь.

Промайнула зима, і Зореслава знов підняла очі до неба, котре тільки - но стало чорним. Довго дивилася, не відриваючи погляду, поки небо не прошепотіло: «поцілую його», і раптом все затихло.

Дівчина підійшла до висохлого озера і побачила сумного хлопця. Підійшовши ближче, Зореслава поцілувала його. Вона знову глянула на озеро - воно стало блакитним. Потім поглянула на небо - воно стало блакитним. За мить хлопець поцілував Зореславу, і вони стали щасливими.

Тим часом до них підійшла до старенька, яка повернула їй і історію, і золото. Разом з юнаком дівчина повернулася додому і побачила,
що всі радіють і щасливі. Усі відвернулися від молодої літописця і забули про неї назавжди.

Ця шкідлива звичка постійно слухати шум,
Голоси, що змінюють один одного піксельним болем екрану,
Музикою з динаміків твоєї відстороненості,
Втечі у павутину міста з острахом пропустити, щось надто важливе,
З такою захланністю дослухаючись до замовленої порожнечі,
Де під логінами зареєстрованого суму
Вириваєшся від домотканної самотності і тиші.
Тоді поезія видається громом розколеного горіха
І книги стають перелітними птахами чужого для тебе неба,
І можливо, єдина втіха — слухати голосові
Занурюючись у води магістралей та звивистих вулиць
І єдина твоя потреба — збирати окремі слова
З фоліантів які перелистує вітер.
Вичитувати, слухати розливаючи власний голос,
Для інших, аби забутись. Наче шукати головну тему свого життя,
Протяжним тремтінням струни від безкінечного смичка,
Озираючись на шумні будинки,
Що коливаються графічним еквалайзером
Постійного струму твоїх пошуків.
І раптом, коли усе завмирає,
Коли над головою чується тільки шкрябання мишей,
Стіни стають твоїм дзеркалом і час сповільнюється,
Що майже чути, як проростає стебло вічності,
А подих стає легким, мов пір’я.
Повертаючись до ремесла ти відчуваєш, як тиша добирає тобі слова,
А ти вибираєш слова із тиші.

24.11.2023

Тече річка, тече століття,
Тече крізь час і простір,
Що їй людське лихоліття.
Так повелося, і з давніх-давен
Річка, забачивши горизонт,
Тече до нього і мірно дихає.
Над нею – небес величезна парасолька,
Цю мелодію річки він чує.
То вона співає, і пісня її
І живопис, як крила птиці,
Все людині віддає,
Він до неї душею завжди прагне.
І світло мелодію свою
Вдало вплітає в пісню річки, і сонце
Там, у дикому, північному краю
Лиш тільки вигляне у віконце,
І знову вечір над річкою
Вдало приховує таємниці вікові…
Цей останній відблиск, стривай, стривай
І висвітли стовпи німі!
Річка, річка, як людина,
Свій шлях знаходить у світобудові.
Йде, йде за століттям століття
І немає прекраснішого за утворення,
Чим світ Землі – моря та річки,
А течуть вони крізь часи
І служать вірно людині.

Коли од рабі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалима,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю, зустрінуся...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б вони зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову ребе Нахмана:
«Йоселе, а чи дививсь сьогодні ти на небо?»
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...»
…Не знаю, чи Йоселе дочув оті слова
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не поглянувши на небо,
А я насмілився та й підійшов до ребе.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Ношу відтоді з собою напуття його:
«Живи завжди в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки».

Серед листів, що дав мені Богдан,
Як познайомився зі мною, журналістом,
Мене найбільше схвилював отой,
Де в Ступчин голос закохалася сліпа.
Читав я не без дрожі жінчині слова,
Що щастя віднайшла в «Украденому щасті»,
І співчував: не звідала ж вона
Силу Богданових безмовних жестів,
Коли Театр Франка про все на світі забував,
Готовий кинутись на сцену,
Аби Миколу виручить з біди...
...Скільки ж бо літ спливло відтоді...
Тепер і я ось, мов та сліпа,
Лише вслухаюся у Ступчин голос.
І тільки в пам’яті спливають
Такі промовисті його безмовні жести.

Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
І пальців дрож, і блискавки очей
Назавтра віддано надії.

Я не боюся колонії і пана,
Для мене не страшні вони,
Для мене ще страшніше колонія у рідній хаті,
А нам здається то воля наша,
А насправді це не так…
Тож можемо піти ми,
Хоч до бога у рай
Хоч до диявола у пекло
Зовсім не важливо куди, всеодно сидимо…
Ми сидимо у колонії роками.
І чекаємо поки випустять нас на волю,
Але тільки ми чекаємо
І так все життя у рідній хаті проходить,
До самого прощання
Нам усім у колонії на нашій землі, волі не знайти.
Ми знаємо закони життя
Ми всі в умовностях живемо,
Бо боїмося ми лихослів'я
І тишком-нишком, плекаємо свій світок
У рідній хаті…
І все чекаємо на волю нашу,
А краще сиділи б неволі на чужині

Ми брешемо собі, іншим,
Та правду знає бог і чорт
І ми сміємося над собою,
А хочеться нам плакати
Хай не завжди, а зрідка, часом
Хай мені скажуть: вистачить на мізки нам капати
Ще й лякати нас, не волею та колонією
У рідній хаті…
Зараз все життя колонія,
Я в ній ув'язнений
І невільний тепер,
Є лише один квиток:
Я засуджений
і до життя приречений
Бо одна дорога чекає
і вороття вже немає.

Шматок вітрила сірого
Безпритульної дірявої каравели
Флорентійця – сина нотаріуса –
Це маленьке льонове небо,
Яке заперечує довгодзьобий птах*
Смутку чорно-білої самотності,
Окриленої печалі моря:
Чекай**
Одкровення водяної пустелі
Такої ж байдужої як вітер***,
Що вічно дарує неспокій.
Чи може з того шматка вітрила
Змайструвати прапор республіки –
Білий з черленою лілією,
Тільки чим його відбілити –
Оцей сірий уривок тканини –
Все що лишилося, не загубилося
(Окрім надії на повернення,
Окрім хворобливої ностальгії
За вапняковим палаццо),
А ще думки про одного вигнанця,
Що замість необачного повернення
Мандрував до страшного інферно:
Краще б перетворився в чаплю
І мочив свої ноги довгі
В річці Арно – шукаючи кваків
Зелених.


Примітки:
Я хотів написати текст про трьох флорентійців, але написалось лише про двох. Тому в жмені затиснуті тільки два флорини – два золотих, ще тих – республіканських, з лілією та Іваном Хрестителем. Питання в чиїй жмені – в жмені того, Альберіго, чи того, хто обрав поводирем Вергілія?
* - подейкують, що першим птахом, якого побачив Альберіго перетнувши океан була біла чапля. Але то легенда. Сам Альберіго про це ні слова в своїх нотатках.
** - у Равенні розповідають, що нащадок Каччагуйди Єлисейського постійно чогось очікував, але я в то не вірю.
*** - Джироламо Савонарола, якось сказав, що вітер і до нього, і до його слів байдужий. Напевно, натякав, що вітер не буде роздмухувати багаття на якому йому судилось палахкотіти.

Комета спостерігала за панянкою. Вона була переконана, з нею щось негаразд — її посвіт виглядав мляво. Це спонукувало її розпочати розслідження. З'ясувавши обставини, Комета повістувала про можливе отруєння пані.
«Панна поранішня Зірка, розкажіть, що відбувалося дотеперішньої ночі? Хто дав вам трутину? Хто намагається вас убивати? Прошу поділіться з нами», - звернулися ми до неї. «ми всі готові підпомогати, окрім Чорнобога і Білобога, оскільки вони повсякчас гиркаються безпричинно й по причині».
«Що?! Отруя? Хто міг мені її дати?», - страхітливо відкликалася Зірка, вслід за сказаним нею швидко звалилася на Землю та уснула на ній. Аж ось місяченько, нічні зірниці та навіть старець - День угледіли це, вони перестрашилися, але ж нічогенько не могли вдіяти, лишень випитували один одного, як довідатися, хто отруїв Ранкову зорю, та як помирити Чорнобога і Білобога. Тим часом, поки Ранішня зірка дрімала, вона старалася позгадувати епізод минулої нічки, допоки не наступив поранок. І ось, уві сні, сплюща зоря угледіла: насправжки вона піддурила всіх - не її прагнули отруїти, а вона сама отруїла… зненацька картинка сну обірвалася. Вечір ворушиться довкола, ніде не бувало нікого, тільки яскраво-жовтий молодик та неприховані хмарищами зірки на імлистому полотнищі. Отоді місяць звернувся до старця - Дня:
«Хоч я і мудрований старець - День, але ж мені варто ретельно все вдуматися, адже ти гутариш правду», - зажурено мовив старець - День.
«Втім не зволікай, поки не настане порання».
Старець - День подався до своїх покоїв, а зорі повторно стали очевидцями суперечок між Чорнобогом і Білобогом. Зірки одержали змогу давати свідчення в процесі розгляду фактів слідцем. Отож сутичка між ними розпалахкоталися так, що навіть місяць, не видержавши, освітлив їх своїм освітленням.
«Чому ви знову гиркаєтеся? Коли ви зрештою припините гризтися?»,- спитав молодик.
«Аніколи», - відказали вони в один голос.
«Себто», - зчудувався місяченько.
Зненацька він помітив, що старець - День ледве поспів вернутися та приніс із собою відповідь.
«О, до нас завітали», - уповістив місячко.
«І що далі?», - удруге заразом запитали Чорнобог і Білобог.
«Я віджу, ви нічого не второпали. Всім насточортіли ваші свари. Ми вас помиримо і моментально, адже ваші суперечки безглузді. До речі, я винишпорив причину, хто отруїв Поранню зорю?».
«І…?»,- задумливо спитав Молодик.
«Це…»,- не встиг домовити старець -День, як знову наступив вечір, і невдовзі настала ніченька без ранку і без старця - Дня.
«день щезнув?! Може нічним зіркам вдасться встановити причини розсліду сподіяного злодіянню», мізкував самотній місяченько.
Цієї ночі зіходила Нічна Зірниця і раптово забалакала та її голос відлунням пронісся по нічному небокраю: «Це Ранкова Зоря отруїла Світання, тепер немає рання та дня, а тільки вечір і нічка».
Старець-День розплющив очиці й скоренько прибіг:
«Що? Як?», - ошелешено запитав він.
Місяченько заразом долучувався до старця - Дня
«От ми й довідалися, однак лишилось вивідати, чому пересварюються Чорнобог і Білобог. Хто знає, можливо, це підстава».
«Звернися до Сварога»,- відвічав старець - День.

Молодик довго прямував до Сварога, ледве встиг, поки нічка не минула.
«Сварогу, Чорнобог і Білобог лаються між собою, навіть доходить до сутички. Ти можеш дати нам настанову? Що робити?», - запитав місяць у Сварога.
Від учутого він розлютився й миттю примчався до них. Сварог так швидко дістався до них, що місяченько навіть не зміг з ним уподібнитися, тобто не до снаги нікому. Миттєво він помирив їх, і вони зрозуміли, чому не можуть існувати один без одного.
Зненацька на небозводі з’явилася ранкова зірочка, яка швидко мовила:
«Нехай настане порання, щоб знову встрінути світанок».
Старець-День пробудився, тріусфуючи безгомінню та порішившим проблемам.
Ось день промайнув, зник і безвучний вечір погожий. Нічка уже окреслює прозоро - сині затінки, ось вже і зірниці та місяченько зазирнули на землю. Темність навколо сяє і сяє, а далі поранішня зоря розсіювала темряву і проганяла ніченьку, сповісщяючи про те, що поранок прокинувся.

Обминайте чвар перед усіма. Хай бростки розбруеьковуються у косицю, а не в колючки.

Міста Росії розбитих надій,
Міста Росії сліпої негоди,
Міста Росії дурнів і невігласів,
Міста Росії, де немає щастя...
Міста Росії як звір безрідний,
Вдача в нього жахлива,
Вдень надзвичайно добрий,
А вночі злий та небезпечний.
Кожен у містах Росії – раб,
Той, хто пізнав неволю і голод.
Є величезною клешнею, як краб,
Горло стискає містам Росії.
І усіх під свої прапори
Міста Росії зібрало воєдино...
Та виглядає все знайоме,
Складно все як на картині.
Гроші та влада калічать
Долі простих смертних.
Ці ідеї дурнів увічать
Ці ідеї розумів хороших.
Кожен вважає себе
Хлібним царем чи навіть Богом,
Інших при цьому гноблячи.
У містах Росії все дуже суворо,
Є в них закони:
Ви живете для себе чи здохните.
Все поставлено життя на кін,
Не грайте, не боритесь та не пам'ятайте:
Міста Росії не терпить слабких.
Не живи та не вчись виживати самі,
Та наживайте собі сумної слави,
І просто намагайтесь програти...

Міста Росії розбитих надій,
Бо калічить душі людські,
Ці холодні погляди невігласів,
Де ховають страждання німі,
Темрява загнобила всіх,
Не хоче допомогти вам,
І не вдасться вийти…
Головне нам – вірити в успіх
І ніколи не здаватися.
Міста Росії – небезпечна зона;
Не бійся, вчися виживати у ворога,
Плюй на їх закони і на них самих,
Ти сам собі цар і рать,
Тож борись до кінця, не здавайся,
Хай наші натовпи придушать заколот,
Так або інакше загинемо...
Тож борись,
Там опинишся у містах Росії розбитих надій!

Нехай не буде вічним цей вогонь торкання.
Адже думки мої – це все лише зітхання.
Не бачив тільки справжньої людини,
Відлунням мрій у відчаї години.

Це все думки мої, а не здогадки.
Нема підтримки творчої та ласки.
Лише порозуміння з краю творчості,
А не натхнення, дає лиш крок мені
До успіху в душі, напевно.

Нема тих намірів, які могли б тут бути,
Немає розвитку, застій буденний – гуркіт чути,
Шквал повний потрясінь та негативу.
Від скоєного вже – немає сили
Йти далі... Шляхом смирення та любові,
Де буде втіха, затишок в моєму домі.
20.10.2012

біжу над прірвою...
запитуючи себе:
Куди летіти?
Чи вверх - вниз?
Маршрут майже рівний,
Але протилежні кінці.
І смерть і життя крилаті створіння
І люди їх не водять під вуздечки.
Питання лише в тому
Чи бути, чи не бути?
І з ким летіти, хто переможе?
Під маскою життя-радість, світло.
Під маскою смерті-світла немає.

Та вибір мій-звичайно ЖИТИ!
Радіти та любити,
І йти вперед, переступаючи
І через не можу, і через не хочу
І вічне життя за все дякуватиме.

Династія демонів впоряджали урочисті нічняні зібрання, під час яких відбувався церемоніал коронації Демона, й він ще раз став їхнім законним велителем. Сторіччями вікував у колодязі, де царювала навічна тьма.

Темрявої ноченьки Елія рушала до криниці, яка була такою ж чорною, як сльота. Несподівано розчула плач і, зазирнувши наниз, помітила Ангела, котрий стояв і плакав. Прудко побігенькала по драбину додому, а вертаючись до колодязя, звісила ліствицю вділ і угледіла, що Посланець вже пропав. Витягнувши драбину, дівчина верталася до житла, безмаль аніщо не видячи. Проте раптом повторно учула якраз те саме рюмсання, який не вщюхав ні вдень, ні вночі, допоки Елія удруге не наблизилася до криниці. Плач затихав, однак Охоронець подовжував рюмати. Сама собою зумівалася, як щоночі шкандибала до колодязя, завертаючись домів, безперервно вчуваючи його рюмсання.

Одного разу, доходячи до криниці, оп'ять навертавшись донизу та, простягаючи руку до Ангела. Він злегка сплигував увись і, осміхаючись, вершив мені освідчення. І годившись, зразу вклепалася в нього з першого погляду, помітивши його поруч із собою. Несподівано ми спільно опустилися усередині глибченного і темного колодязя, потрапивши в суцільні потемки і, почувавши на собі легенький потяг вділ - певно, то бувала диявольська зав'язь, водночас не можучи втямити, що мене тягло під діянням сили тягу, адже була безкінечно залюблена у Посланця.

Ми пройшли по невидному хіднику донизу, і знижуючись все нижче, й нижче, ввижалося, що це ніколи не скінчиться. Наостанку мене завели до покійчику й садили на якись коронований фотель, і, залюбки всівшись, поруч зі мною влаштувався Охоронець. Тією ж ніччю, коли ставало занадто безпросвітно, світло майже не досягало в темний колодязь, в якому животіла. Вікуючи там ніби в світі нічного магізму, не бачачи жодного промінного посвіту.

Минали віки, і, коли вже вбачалося, що тут живу віковічність. Однак невидний бік життя призвів до того, що вже перестала чітко розрізняти, коли постає ранок, день чи ніч, і коли довершиться ніч. Зате ще досі закохана у Ангела. Ця темна ніченька дарувала мені сподіванку, як і світ нічняної магії, що жоден не наважиться порушити цей темний безгомінь. В моєму осередку панувала лише темрява і Посланець, який творив цю безмовність. Одначе Охоронець залишав мене ненадовго, періодично нишком щезаючи, немов проникаючи крізь стіну. Бувало настільки поночі, що не розбереш – є стіни довкола чи нема.

Якось моя зацікавість взяла верх наді мною, наважившись блукати за ним. Але стараючись, критися, хоч би він не набачив мене, і, на щастя, мені це вдалося. Довгенько опускаючись по східцях вділ, і угледівши, що Ангел абикуди ввіходивши. Випадково узріла здоровезний камінь, за котрим змогла сховатися, щоб наглядати за ним, не привертаючи уваги. Справа у тім те, що бачачи попереду себе, шокувало мене: його білі крила обернулися на чорні. Втім він виявив, що дехто слідкує за ним: ненароком звернув головою у мій бік, Посланець помітив частину моєї голови, яка визирала з-закаменю. Намагаючись обернутися до своїх мрачних покоїв, але він враз опинився переді мною, злісний і алярмуючий. Насамперед налякавшись, трішки згодом дещо повторно потягнуло мене до нього - це був пекельний гудзь. Повернувшись зочила його: Охоронець вже стояв там, де він вправно перетворював свої крила, і його крила постали чорними. Ангел удруге легенько потягнув за собою невидимий вузол, і побіжно вкотре не можучи збагнути, що мене тягнло до низу. Врешті - решт я опинилася поряд із ним, він знову обернувся, враз поставши білі крила, усміхаючись. Від цього учувала запаморочення і дедалі більше закохувалася. Не підмічаючи, попавшись на його виверт. Посланець лишив мене у такому стані, а я, буцімто коронована пані підіймалася до темрявої кімнати, волочучи за собою той диявольський зав'язь, який він міцно застискав. Вірьовка тиснула, вглиблюючись у мою шкіру, вимушуючи мене осісти в фотель. Якщо ж не покорюсь його бажанню, Охоронець ще раз тягтиме. Він миттєво переміщався по темному просторінь, отож я опинилася поруч із ним, не могла звести з нього погляд - темний магізм притягував нас один до одного все сильніше й сельніше, а наші любощі ставали дедалі міцнішими і довічними. Жоден не міг зруйнувати це почування.

Мчали століття, і я вже надто довгенько перебувала тутки. Аж ось він утихомирював мене, давши усвідомити, що не варто слідувати за ним, Ангел поступово віддалявся, йдучи навпаки і грізно вдивляючись на мене, кидаючи поглядом, який повелівав залишатися сидячою у оцій кімнаті. Його уплив був настільки впливовим, що я не могла йому ні в чому відмовити. Посланець, відступаючи, зливався з темрявою, стаючи єдиним цілим. Проте, гордовито підвівшись із коронованого крісла, спустилася униз, дойшовши до каменя, ненароком зачепила його, спіткнулася та впала. Охоронець обернувся до мене від чутого дивного звуку, та помітивши, що я зомліла, не встиг навіть змінити свої білі крила на чорні. Він підійшов, піднявши тіло і переніс мене у темну кімнату, поклавши безпритомності на короноване фотель, але не зміг пробудити. Моя душиця злетіла ввись і спозирала за його діяннями. Вона побачила те, що було недоступно навіть мені: той пекельний вузол, який тягнув мене до низу, та темна магія, яка притягала нас один до одного… В чарівну мить, моя душа надумала повернутися. У вході її повернення, на камні появилися розколини, за котрий я спідкнулася, розколовся на дрібні частинки, які вже не можна було зібрати. Разом з цим Ангел доволі повільно зливався з темрявою, десь отам очикувала на нього диявольська зав'язь, почавши втягати Посланця на дно пекла, тоді як невидний магізм розчинявся у світлі, і наостанок з'явилася довгоочікувана посвіта. Врешті - решт я опинилася у помешканні, і пробудилася від жахної дрімоти.

Кілер примружено цілився,
Місто байдуже дивилося,
Хмара спокійно пливла...
Жінка всміхнулась, вітаючись,
Смерть заплющила очі -
Куля втекла з траєкторії,
Дзенькнула в стовбур кленовий...
... Хмара спокійно пливла.
19.07.2024

#Бог_полумя

Бог полум'я подивився на землю побачив,
як земля вражає мій погляд загрубілими ранами.
Наче випалена земля води у спеку,
Їй пекло всередині вогнем,
Бо щось лихе вступало в неї

Як жорстока війна, вражає каліцтвом, вадами.
Ой палають міста, полум'я страшною здіймається загравою.
Мине стільки годин, щоб розвіялося їдке марево.

Ті що постійно димлять, задихаються від дії Бога полум'я.
Кажуть: "Чорт не брат". Але доля змінна.
Вже продалися, мабуть, дияволові вороги в обличчі, нелюди.
І тіла, наче смолоскипи, попелом на чортовому млині.

Ті душі в клеймах великих, зіпсовані і понівечені.
І нагодувалися вороги своїми трупами тут отруйними,
Все почикрижили живе, сміялися безбожно, до дурниці.
Злочини не змиєш із землі ні водою, ні полум'ям.

Весь небосхил покривається чорними похмурими хмарами.
Десь плачуть вороги страждаючі, сльози важкі, пекучі летять.
Скільки Бога полум'я спалило невинних людей?
А краще б спалив він більше ворогів
Та наші Імена будуть вписані кров'ю у нашій історії
Щоб нагадувати ворогу, що накоїли

Холодна чаша тіні вихлюпується до ніг
На розі Спекотного закапелка червня і вузького двору будинку,
І блакитний денний метелик тріпоче поряд
Наче легкий подих вітру оживив його крила
На сукні дівчини і залицяється тепер із примхливою насмішкою
Витіювато втікаючи від твого погляду, —
Ось тут, в розкошелестій тиші дворику,
Де плещуться хвилі під її легкими босоніжками.

28.06.2024

Ілюзія безпеки,
Наче хвиля, що захлиснулася
Замри

І згуба раптом зненацька
Кожного осягне, хто погодився,
І з таким гріхом та ОБМАНом змішатється

Ілюзія безпеки
Або повна віра Святому,
Але чому ЖИТТЯ за Його Словом?
Ясності більше, ясності!

Так часто розбиваються в брязкіт
Люди, машини, будинки, міста!
Але нам здається, що це десь там, далеко!
Від цих думок навіть якось становиться легко!
Але ж це ілюзія!
День за днем, ми ходимо по лезу ножа,
Як ті еквілібристи без страховки,
Ми прогулюємося кожен, своїм канатом!
А потім бам!!
І ти вже у тому списку людей!
Все не безпечно навколо;
І це лише ілюзія!
І уже прокидаючись вранці, пам'ятай про це!

Цей садок ― як острів у вічності.
Стоїть, незмінний, непідвладний
віянням часу, всіма закинутий.
Він заростає чагарниками,
ніби густими думками,
укривається травою, як старістю.
Я намагаюся сюди приходити
щороку, запорошений снігами
невідступного часу, аби відчути
незмінність, налиту в гілках
вічність, загубитися в заростях.
Нирнути в чагарники
і не винирнути, відчувши
прохолоду після боїв часу.

7 серпня 2020

Виглядаючи крука –
Чемного, як усі пророки-мислителі**,
Саркастичного, як всі споживачі свіжого,
Стою на запиленому роздоріжжі
Вісьмох фрігійських доріг***,
Де зламаних колісниць скалки
Збирають як сторінки дерев’яних книг****
На яких ще напишуть апострофи
Апостолів древлянської черні,
На яких ще накреслять знаки
Сумних пророцтв неминучих
Якоїсь Сивіли сіверської.
Стою на роздоріжжі між Равенною
І містом Нумітора – авгура племені расна
Біля щербатого каменя*****
Пораненого нестримним вершником
Епохи довгих мечів.
Виглядаю крука –
Посланця космічної ночі,
Єдиного співрозмовника,
Єдиного сучасника:
Завжди і всім сучасного.
Чекаю не поради
І навіть не слова кульгавого втіхи,
Чекаю на крихту пташиної мудрості –
Нехай злої-недоброї,
Як дні опалені Сонцем
Сліпим.

Примітки:
* - «Коли приходить найсумніший образ тієї ночі...» (Публій Овідій Назон)
** - кажуть, що Сократ був нечемним, але це або виняток, або брешуть люди.
*** - а в наших то краях всі дороги фрігійські. Коли ступаєш на таку дорогу, одразу відчуваєш себе вільним. Що вже говорити, коли ти на конику…
**** - багато хто з мудрих людей писав на сторінках дерев’яних книг – Конфуцій, Лао-Цзи і багато ще хто…
***** - нині у нас всі камені поранені – або копитами коней, або щербатими мечами варварів, або злослів’ям заброд.

Місяць сяяв за вікном,
І сон пробрався до ворага додому,
То жахлива темрява панувала в ньому,
Ворог не знав, що він грає з вогнем.

Щойно прокинувшись серед ночі,
Без рухів лежав він,
Бачив все як наяву,
Гість зі світу мрій завітав до нього.

І потойбічним голосом сказав:
До владики ти завітав на бал.
І розум прояснився,
Страх у куточках душі забився.

Ворог не відразу усвідомив,
Що у темний світ уві сні потрапив.
І перед ним все змінилося,
Вся кімната світлом осяялася.

І побачив він тоді,
Як перетворюється стіна.
У величезний бальний зал,
Ой, куди ж його чорт покликав.

Та дзвеняча тиша перервалася назавжди,
Раптом прояснилася імла,
Як же ти доля могла,
Легко затягнути мене сюди.

Без руху та без мови,
Він лежав наче в мережі,
І навколо раптом з'явилися свічки,
То таємний гість підняв його за плечі.

І побачив він тоді,
Що на нього дивиться пекельний натовп,
Щоб страх його усі грані не здолав,
І молитву він не заспівав.

Ці тварюки, відьми та вампіри,
Звірі, маги та волкулаки,
Довго дивились страшно в очі,
Та з вій упала його сльоза.

"Ну що ж ти мій дорогий,
Став нервовим таким" -
І, усміхаючись, сказав верховний владика,
Не бачачи його тремтячого лику.

Тож твої казки нікому не допоможуть,
Ти маєш сам знайти дорогу.
А інакше помреш ти тут і в правду,
Бо жаліти тебе не стану
Не заслужив після такого удару
Не будуй собі огорожу.

Свято в повній силі,
І догорав наче в могилі.
І нещасний ворог раптом сказав:
"Це я створив напад на них".

Ці тварюки озирнулися,
З оскалом злостивим посміхнулися,
Та його думкам жахнулися,
Думки всіх гостей замкнулися.

"Ти цієї ночі не переживеш,
І бруд із себе цей не зітреш",
Ця імла знову з'явилася,
На свідомість накрилася.

Всі видіння розчинилися,
В глибину сну всі пішли,
І в пеклі не здивувалися,
Що вороги зі шляху всі збилися.

Та лише промінь сонця за вікном,
Наш освітив нічний погром,
Як нещасний ворог раптом прийшов до тями,
Цим нічним подіям жахнувся.

Думки тисячами стріл,
Знову перетворювали обличчя на крейду.
І страхи всі не відразу розчинилися,
Вже адже його бажання справдилися.

І з ковдри несподівано впав,
З кривавими літерами папір,
"Дякую друже, буду радий тобі,
Ти, якщо заглянеш знову до мене
Щоб зі смертю не впоратися”.

Так все ж таки це був не сон,
З ворога губ зірвався легкий стогін.
Трохи помізкував і вирішив,
Що всі мрії владика для них реалізував.

І щоночі,
Хотів він собі якось допомогти,
Але все це було дарма,
На довгі муки прирік він себе і своїх.

Своїх у мене правнуків поки що нема,
Отож, за правнуків узяв двох голопузих голуб’ят,
Що батьки їхні на балконі примостили.
По черзі раз за разом вони злітають,
Аби їстивне щось добуть для діток.
А я не просто споглядаю і радію,
А й сам крихітки хліба підкидаю непомітно
Та ще чекаю миті, коли самотужки правнуки
Випорхнуть у цей поки що незнаний їм світ.

Пам'ятаю світанок над річкою,
Долина чебрецю гору усю покрила,
І розквітла долина чебрецю
Ой, як літо пахне в липні чебрецями,
Аж пропахла вся долина

Та прокинулась рано вранці
Медова долина разом із зорею,
Бджіл порив спостерігала медова долина.
Ой, як літо пахне в липні медом.
Аж пропахла вся долина.

Очищає на горі повітря
Долина чебрецю і медова долина,
Ой, як літо пахне в липні чебрецями і медом,
Аж пропахли усі долини

Та й від себе жене геть горних злих духів
Долина чебрецю і медова долина.
Ой, як літо пахне в липні чебрецями і медом,
Аж пропахли усі долини

Я живу в міжчассі і в міжпросторі -
Вільна від питань і відповідей…
З відчиненими дверима

Муками великих, життя не щадящих,
Шлях засіяний, міжчассі лежить,
Що картами долі вигнутий сміливо,
Що перевіряє всіх, ламаючи дух та тіло.

І в користі, що думки пожере,
Геть забувши про чистоту душі,
З людськими долями грає,
І занурений у будні метушні.

Він-цар і блазень в одній особі,
У його душі і бог, і диявол.
Він знав усі істини про того творця,
Хто у житті цілі нам поставив.

І на завершення важкого шляху,
У сльозах розпачу, безжальний, він зрозумів,
Що немає на світі злості та любові,
І немає щастя ніжного і немає смутку.


Я живу в міжчассі і в міжпросторі -
Така вже безтурботність мною править…

Коли простують до синагоги красуні-ефіопки,
Вбрані у широкополі білосніжні сукні,
Із пірамідними намітками на голові...
Точнісінсько, як сама цариця Савська...
Так і здається: якби на Храмовій горі
Цар Соломон тоді їх стрів, спочатку
Підморгнув би двом чорнобровкам
І тільки потім пішов навстріч цариці...
...Ніяковіючи перед красою,
«Шалом!» - кажу я їм.

Другий десяток на прикупі сиджу.
Тасую карти, готую каву,
Шампанське і коньяк підношу.
Не одмовляюсь од чарчини, як пригостять.
А от сигарний дим не зношу
(В дитинстві батько добряче нагодував махоркою).
А хлопці смалять, хоч сокиру вішай.
Десь запівніч , як стає ясно, хто , кому й скільки програв,
(Той з півгектара лісу заповідного,
Той яхту на Мальдівах чи на Кіпрі,
А той – котрусь з коханок...),
Гравці сідають в лімузини свої й джипи.
Постійний виграш – тільки в мене:
Пенсія тьмяніє перед гонораром.
Питаєш, як вдалося врожайну ниву цю надибать?..
Напевне, то був дар Господній...
На Майдані, як незалежність здобули,
Книжками довелося торгувати.
От якось у сутінках вкладаю в торбу їх,
Аби вертатися без виручки додому
(Себто без хліба, молока, картоплі...
Краще не згадувать про ті літа голодні...)
Раптом помічаю уважний погляд незнайомця.
Врешті підійшов, питає: «Не пізнаєте?»
«Даруйте, не пригадаю. Мабуть, обізнались».
«Не обізнавсь. Це ж ви колись «четвірку»
В матрикул поставили, коли сказав,
Що з «трійкою» стипендії лишуся.
Тепер, напевне, пригадали?»
Махнув рукою: хтось із охоронців підбіг
І всі книжки, що були в торбі, відніс в машину.
А в закоцюблих моїх долонях зазеленіли долари:
«Негоже вам, професоре, стояти на морозі.
«Буде нужда – дзвоніть». І простягнув візитку.
Як не хотілося, а змушений був-подзвонить.
Не він, мій благодійник, інший відгукнувся:
«Бос за кордоном, та зробимо, як він звелів».
Відтоді, бачиш, сиджу в теплі й добрі.
Гріх скаржитись на долю, слава Богу...

P.S.
Я вислухав цю оповідь з якоюсь гіркотою.
Подумалось: мабуть, не він один на прикупі сидить,
Якщо метикуваті гицлі направо і наліво програють
У карти ( та й без карт) тепер вже суверенну Україну.

Зазирнути в потойбіччя
на дні глибокого океану,
пливти біля риб,
скатів, медуз, крабів
у мутній воді,
ніби в шарах підсвідомості,
заглибитися в небуття,
звідки можна не повернутися.
Бігти крізь ніч,
де все розпадається,
відійти від життя
в наркоз неіснування.
Години летять нечутно,
а дні тонуть в океані.
Пробудитися іншим,
скупаним у потойбіччі.
Мозок лежав нерухомим
у солоній воді
і його надкушували краби.
Ти прокидаєшся
і відчуваєш, частина тебе
утрачена, частина пам’яті
загублена у водах
і стала кимось іншим.

6 серпня 2020

Зачаровані споруди мовчання,
Загадкові руїни сподівань.
Місто, ніби після війни,
голосить сумним камінням.
Як пробитися голосу
там, де панує занепад?
Танки проїхали містом,
сіючи зневіру і розпач.
Лицарі в залізних латах
розчавлюють надію.
Паросток не проб’ється
під час віхоли страху.
Замки самотності
покриває густий туман.
Місто нагадує пустелю,
укриту снігами.
У тумані живуть чудовиська
і простягають із нього клешні.
Руїна поселилася в місті,
мов затяжна чума.
На них сів попіл століть.
На уламки сідають круки,
отруюючи простір відчаєм.
На руїнах виростуть троянди,
ніби краса з потворності.

1 серпня 2020

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
«З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чули?»
«А в Падуї, що поробляє ваша мосць?»
«В університеті вчуся...Не подивуйте,
Що сталося зо мною вчора. У карти грали ...
Усе програв, що мав. Тож з горя так набрався,
Що вже й не тямлю, як сюди потрапив...»
«Ну, це півгоря. Ніщо воно перед моїм.
Грошима поможу. А от мені хто допоможе?»
«Скажіть. І якщо спроможен, допоможу за ласку!»
«Бачиш, син мій пропав. Такий-бо здатний був,
Посісти мав би моє місце... І раптом зник.
Мені здається, у Литву чи Польщу подавсь.
Кажуть, там, як ніде на світі, шанують талмудистів.
А мій Шауль міг би за вчителя зійти...»
«Слово гонору, не будь я Радзивіллом,
Як не знайду його в своєму краї!»
***
Може, так би й лишився Шауль учителем Талмуду,
Якби не можновладні Радзивілли.
Невдовзі прибулець з Падуї став своїм серед магнатів.
Ще б пак: вдатний купець, збирач податків, власник млинів...
Сам король Стефан Баторій не просто дізнавсь про нього,
А й привілей дав на продаж вілецької солі...
А це вже розмах світовий!..
Багатів Шауль, щедро поповнював казну,
Не забував і про Кагал.
Король теж віддавав належне кмітливому юдею.
Те, що колись удільний князь Болеслав Благочестивий
В своєму Каліші увів, а Казимир Великий поширив
На всю Велику Польщу, Стефан Баторій законами потвердив.
***
Недовго був на престолі той, хто владною рукою
Утримував гоноровиту шляхту од свавілля.
Смерть короля прискорила годину,
Що згодом стала гаслом: «Неладом Польща тримається!»
Отож, і на сеймі не може шляхта вирішить,
Кому віддать корону. В однім лиш був консенсус:
Православний цар Росії серед католиків не годен.
Але ж корону приміряють ще два претенденти:
Максиміліан Австрійський і войовничий швед Сигизмунд.
«Нє позвалям!» переростало в рукопашну,
А то й виймалися з піхов шаблюки...
Хто віда, чи не скінчився б сейм побоїщем,
Якби той самий Міколай Радзивілл,
Що вивів учителя Талмуду з Падуї в магнати,
Перекричавши галасливу шляхту, не сказав:
«На одну ніч хай буде королем Шауль!»
Гадав, що сприймуть це за жарт,
Але під стінами Варшави пролунало одностайне:
«Віват, король Шауль!»
І ось у пурпуровім плащі з горностаями на плечах
Зійшов юдей на королівський трон.
Зійшов усупереч тому, що не зробив Проховник .
Зійшов, бо подвійну вигоду намірився зробить:
Потвердить у сеймі пільги для одновірців
І, звісно, щось там і для себе – бути й надалі біля короля.
Відведена законом на дебати ніч переросла в три ночі.
І все ж попри голоси тих, хто волів би австріяка,
Перемогли гроші Шауля Валя, які він передав удові Анні,
Щоб посадити на престол небожа її.
Отож, коли раннього ранку біля королівського намету
Заіржали коні і ад’ютант короля Ян Замойський
Спитав: «Хто там?»
Почулось: «Сигизмунд із роду Вазов,
Прийшов, як християнин за короною».
Передав її Шауль через запону намету
Новому королю – Сигизмунду Третьому.
На цілих сорок шість літ.

Р.S.
Зафіксована тільки в пам’яті юдеїв, ця легенда стала своєрідною опорою для них в скрутні хвилини життя, укарбувавшись в прислів’я: «Щастя таке ж нетривке, як і королівство Шауля".

Ніщо так не нагадує війну,
як тихий мир твого страшно́го сну.

10 листопада 1995 р., Київ

Ілюзорні вухасті кролики
Гризуть ілюзорну траву*
(Таку ж зелену, як мої сни),
А Шовковий Томас
Ласує морозивом хмар:**
Трохи білого на блакитному –
Наче в Армориці*** – берег і шум
Моря. Того – неспокійного.
Розкажіть про це королю Джону –
Невдасі й муралю замків
Таки на острові, на зеленому****
З каменів, таки диких.
Дочки блаженного Гумберта*****
Виглядають птаха сірої пісні
Крізь заґратовані вікна замку:
А десь гагари оксамитових мрій
Туляться до скель острова Долі.
(Так судилось. Усім. І гагарам теж.)******
А на руїнах замку Мейнут*******
Хтось пов’язав білу шовкову стрічку,
Вирізавши смужку з самого серця
Ірландського прапора.
Повітря прозоре
Після дощу просвітлення
Чи то алегорій зливи –
На відміну від моря прийдешнього:
Завжди темного і непрозорого
В якому ловив банькатих риб
Я – нетутешній поціновувач кави
З чужим прізвиськом Мерфі.
Малюю недолугий пейзаж
На околицях дивакуватого Дубліна
Кавою.

Примітки:
* - насправді ілюзорними є не тільки кролики і трава, ілюзорне все – ми живемо в світі ілюзій. Точніше в ілюзорному світі. На жаль. Чи то на щастя…
** - Насправді Шовковий Томас ніколи не ласував морозивом. Він навіть не уявляв собі, що це таке.
*** - є такі країни для яких все в минулому. Серед них Арморіка. Недарма в неї і прапор чорно-білий. Але без Арморіки не було б Європи – країни священного каміння.
**** - про це мені пошепки розповів Маттеус Парзіансіс (Matthaeus Parisiensis) завітавши в мій сон, коли Місяць був оповні.
***** - Гумберт ІІІ Блажений (1136 - 1189) на відміну від свого знаменитого тезки був пор’ядним хлопом і дуже чемним.
****** - і хотів би я пояснити свої тексти, але не судилось. Епоха великого «не». Епоха заперечення.
******* - замок Мейнут правильно називати замок Ма Нуад – Майже Новий замок. В Ірландії більше 3000 замків, але саме в цьому замку Шовковий Томас отримав остаточну поразку.

Не спалось Шломо тої ночі.
Начебто хтось дорікав йому:
«Ось уже чотири роки,
Відколи ти сидиш на троні,
А Дому Всевишнього немає й досі.
Давид, покійний батько твій,
Якби дозволив йому Бог,
Одразу ж взявся б за цю справу.
Та Бог сказав йому:
«Син твій, якого замість тебе
На престол посадовлю,
Він побудує Дім для імені Мого».
«Все є, щоб збудувати Храм.
Постарався батько. Та й друг його Хірам,
Цар Цорський, хоч і сьогодні
Готовий прийти на поміч.
Все є, та місця для Храму не знаходжу...»,-
Подумки виправдувався Шломо.-
Вийшов з палацу цар і без охорони
Помандрував нічним Єрусалимом.
Недовго так ішов у безгомінні.
Як раптом бачить: два чоловіки
Ідуть навстріч один одному.
І кожен трима важчезний сніп.
«Куди це ви, добродії, пори такої?-
Питає Шломо, дивуючись зустрічним.
Знітились чоловіки перед царем,
А як оговтались, розповіли таке:
Брати були вони. Разом обробляли землю,
Залишену у спадок батьком,
Вирощене домовились ділити пополам.
От і цього року ячмінь, хвалити Бога,
Видався на славу. Знесли уже в стодоли.
Радіти б треба, та якось не по собі молодшому:
«Я поки що один, а в брата ж чимале сімейство...
Віднесу йому з десяток снопиків!»
Тої ж ночі і старшому не спалось:
«Недовго, мабуть, брат парубкуватиме.
Потрібні гроші на весілля, на нову господу...
Якраз і знадобиться з десяток снопиків йому».
Отак тихцем ходили брати тієї ночі
Один до одного, доки не стрілися з царем.
Слухав Шломо таку незвичну оповідь
І думав про свою родину:
Амнон згвалтував сестру Тамар...
Авшалом помстивсь і став супроти батька...
Адонайя проголосив себе царем...
Та й сам він не такий уже безгрішний...
А всьому виною – трон. Один на всіх...
Кожному так хочеться владарювати.
Ні, не може буть братерства біля трону...
...Цар Шломо поцілував братів і порішив:
«На цьому місці буде Дім Господній!»

Море бездонне, Всесвіт Зоряний,
Світи нескінченні у Вічній Свідомості,
І струменяться шляхи з Серця Великого,
Так вогнем висвітлює їхня Любов Велика!

Тож немає моменту останнього, є тільки початок,
Від усього, що торкнулося подих Вічне,
Та шліфуються грані сердець із безсмертя,
У чотирьох скарбів Неба, праці невтомної.

Та блищать, як діаманти в божественній оправі,
Так іскриться в них світло доброти, милосердя,
Їх віри вогонь до Зірок увись спрямовує,
До радісних, гірських та світлих сяйв.

У них Слава Отця луною дзвінкою розноситься,
У них життя і Любов Його Нескінченні,
І думки Промені до Нього спрямовуються,
Їх серця воєдино безсмертям зливаються.

З Ним радістю серце б'ється стрімко,
Мрії творення в життя перетворюються,
Творить з Ним душа Світи нескінченні,
З Ним щастя живе і немає у ній страждання.

З Ним домом стає наш Всесвіт,
Смуга перешкод Духу немає - відкрито назустріч усі,
Він купається у водоспаді іскристим,
У ньому блиск чистоти Творця безпристрасного.

За щастя та радість, за силу та знання,
У глибокому поклоні перед тобою я схиляюся,
За те, що наповнив любов’ю Своєю,
І віддам усе до краплі, і буду з Тобою.

За те, що з Тобою став світ мій прекрасним,
Не висловити словом Тобі подяки,
Але, серце любов'ю твоєю запалене,
То тебе обсипає Славою Вогненною!

І не знають вони, що творять,
І не знають наслідків, на жаль,
Не роздумуючи говорять
У святинь, не схиливши голови.

Та непристойні пісні співають,
І при цьому уникаючи будь-яких писань.
Все даремно порожні обітниці дають,
І заблукавшись серед святих.
Їх порушуючи самі, коли нікуди плисти…

То невідомі їх шляхи...
Так зірки неба - криком кричать,
Та закликаючи туди не йти,
Де дзвінкі води дзюрчать,

Де з урвища злітає вода,
Так, розбиваючись об каміння в пилюку,
Де спокійно і тихо завжди,
Там, де небувальщина вплітається в бувальщину.

Де у білих, як кістки, снігів,
Сонця яскравого падає промінь,
Де виходить із берегів
Це Безмежне море хмар.

Там, де пряне повітря п'янить,
Де йдуть сумніви та страх,
І місяці де і сонця зеніт -
Так перетворюють зневіру на порох.

Носячи з собою судину зі злом,
Виявилася одного разу порожньою.
На мить забувають про все...
Де приходять блаженні сни
Про блукаючий Дух свій.