На битій дорозі
До кумедного міста Реймса*,
Де собор колючий
Наче щетина дика,
Мене зустрів лігурійський граф**
Чи то поліграф,
Чи то монограф,
Чи то оліго але теж граф
(Трохи підсліпкуватий,
З моноклем та ясеневою тростиною)
І подумав, що я дзвонар
(Переплутав, бо Плуто)
Та й порадив:
«Квазімодо, не спи,
Краще спалюй мости
До поганського Ріміні***.
Або кораблі –
Лишай лише сивий попіл
На піні хвиль.
Мешканцю готичної башти!
Ти не герой і не варвар,
Ти клишоногий мисливець
На лангобардів.
Зціплюєш зуби,
Заховавши під каптур
Ім’я заповітне Рома****,
Малюєш собаку білого
Між дірками черевиків
На чорній воловій шкірі спокою
Пензликом скрипторія Сонце!»

Краще б той граф
Тікав би за обрій
До королівства тополь
На П’яцца-дель-Пополо*****
Чи купив би корову Му
На ринку Мантуї.

Примітки:
* - там у соборі колись невідомо звідки з’являлась олія, якою мастили голову чергового дивака-франка. Тому і кумедне оте місто – Реймс.
** - насправді то був не граф, а герцог. І не з Лігурії, а з П’ємонту. Такий собі альпійський Савонарола. І походив він від кондот’єрів гвельфської орієнтації.
*** - був один Малатеста – сеньйор Ріміні, що називав себе поганцем і бешкетував. Навіть влаштовував у Ріміні поганські ігрища. За це на нього Папа образився.
**** - переважно заповітне ім’я Рома ховали не під каптур, а в шкіряну трикутну торбу. Але монахи…. Хоча вони теж…
****** - на П’яцца-дель-Пополо неодноразово бачили привидів. Микола – скіта посіденте (scita possidente) збрехати не дасть…

Плаче старий, адже закінчено книгу,
На кожній сторінці пожити збирався.
Жаль не встиг він: не сплавав, не зістрибнув,
Не ризикував, оступиться боявся.

Білою вороною нескромною та дикою
Він побув недовго.
Ці суворі нерви.
Згладив мрії, більше думав безлико
Так і складалися нові розділи.

А що зараз робиш ти?
Серцем своїм висоту так люблячи,
Раптом злякавшись її краси.
Ти руйнуєш мрії, руйнуєш себе.

Іди туди, де страшно. Але
Ти дивишся похмуре кіно,
А в ньому під регіт невдач
Вершить всезнаючий кат.

Ти пам'ятай про те. Ніколи не здавайся.
Таймінг у страху та плани на вечір,
Гулу натовпу потурати не намагайся,
Хай не стихає у тобі вільний вітер.

Жах колихає з усмішкою Джаконди
Різну дичину на газетних задвірках
Хапкою рукою інтегрує зонди
З різною отрутою. Живе на підкірках.

Плаче старий, адже прочитана книга
На кожній сторінці жити збирався.
Та й перегорнув все, не сплавав, не зістрибнув,
Не ризикував, оступиться боявся.

Роби, що можеш. Буде, що буде,
Ця гіркота помилок - просто сходини.
Де ж твій демон? Нехай він відступить,
Вистачить з тебе тремтіння в колінах.

Хто малює твій день чи рік?
Ти чи той кат доброхот,
Що дорівнює всіх поголовно?
І навіює тобі – сиди рівно.

Мабуть, на вірність нас випробовує Господь.
Мене – як Йова, тебе – як Яакова.
Ввігнав у мене цю хворобу сатана
І ми удвох із нею боремось...
..Пригадуєш, як за твою маму боровся тато?
Не вірив у Бога. Комуністом був.
Шукав повсюди ліки відчайдушно.
Намарне. Всесильний сам не зміг пробити
Концтабірну радянську стіну залізну..
Хвалити Бога в Ізраїлі ми, де ліки й лікарі -
Не тільки щонайкращі в світі, а й доступні
Навіть тим, хто од багатства відстоїть
На неймовірно недосяжній відстані.
Сил додає ще й віра у Всесильного
Та майже шість десятиліть
Віра одне в одного:
Мене – у нехіті йти на той світ,
Тебе - нізащо не відпускать туди.
Тож сатані не вдасться нас зломити, люба.
Не на те ж Всевишній дав нам онука,
Аби свою любов не зміг я в нього перелить.

Хоч близький світанок,
А втім надія згасла свічкою,
і морок, немов чорний вельвет,
в який дивлюся я,
у спробі марної,
ніби намагаючись побачити в ньому
сонячного світла.
Звісно розгадані були
загадки та таємниці,
і тільки мовчання беззвучно кричить,
про ту порожнечу,
ніби космос, безкрайній,
де, немов зірка,
наш світлячок пролетить.

І розвіється минуле,
ніби тумани,
із собою забираючи
залишки імен,
і час затягне
ці криваві рани
і знову дощі зашумлять в унісон.
І нові будуть
загадки та таємниці,
і серце притягне
тепло твого кохання, як магніт,
А втім в тій порожнечі,
ніби космос, безкрайній,
він один, як зірка,
наш світлячок все летить.

Я дивлюся униз і вона відчуваючи погляд піднімає голову...

Крапля поту гарячим Нілом стікає глобусом голови,

Вона відвертає погляд, наче крутить материками

Тицяє пальцем влучаючи у завідомо вибраний
Острів своєї несвободи.

Розіпни мене на площі побуту, на оксамитовому ложі сонячної любові,

Але не розпинай мене своєю вибагливою поезію,
Тією, що дивиться згори, обіцяє вершину правди,
А забирає з-під ніг землю омиту водами,
Пальці, що перебирають острова юності.

Вона виважено зрікається мене
Своїм відстороненим поглядом.
У її місті немає мого голосу,

Немає мого розп’яття, але тільки її всеблагальний
Тілесний дух.

Будь моїм землетрусом, моїм вулканом,
Сірим металічним позирком, що пробує на смак кров.

Поправивши білу сукню, стигле тіло її погойдується
Оберемками любощів, пружня і в’язка наче вишня,
Що знемагає від невибагливої участі спраглого коріння
Її єства.

Це все погляд. Коротка мить. Полум’яні пелюстки.


17.07.2024

- Я чую твій голос із-за стіни.
Він лунає з обіймів темряви.
Я знаю, люба, ти слухаєш мене.
Я в царство вічності хочу забрати тебе...

- так, коханий мій, обличчя своє відкрий!
Я Тебе боюся – з тобою мій спокій.
То Твоє обличчя я бачу лише уві сні.
Та Відкрий же його в північній тиші.

- О, люба, забудь моє обличчя!
Ми житимемо, ширячи серед мерців.
Там сутінки обіймають небеса.
Ти не побачиш мого обличчя...

-О, Еріку, світло моєї душі,
Я Тебе чекала серед зірок тиші!
Ти Мене з собою забери,
своєю любов'ю воскрес!..

- ти Торкнися моєї руки, Кохана!
Ми злинемо над світом слів.
У печері темній під землею
пізнаєш ти моє кохання...

- А втім я боюся, герой зі снів.
То Твоє кохання як темний рів.
Темрява поглинає і манить,
А втім життя моє тобі належить...

-А ти не бійся, лише дихай
усім тим, що я створив у тиші!
Дихай шаленим ароматом снів,
дихай тугою, що теж є кохання!

Ти Зрозумій, рідна моя, що лише для тебе
Я карав і вбивав, кохання зберігаючи.
Все для тебе, що сцену так люблячи,
Я ширяла над безумством буття.

Тож тепер у підземному царстві порожнечі
ти співатимеш лише мені, зберігаючи мрії.
Ти станеш королевою під землею...
Я ж насолоджуватимусь століттям тобою!...

- А втім ти - легенда, лише фантом!
Ти привид, Опера – твій дім.
Я Тебе боюся, тобі належу.
В очах твоїх танцюючи, потону...

А втім що за маскою, мій герой?
Я обдарую тебе собою!
З тобою пройду я рай та пекло!
А втім твій хочу побачити погляд!

-Ні! І не чекай! Я маски не зніму!
І що під нею не покажу я нікому!
Та Якщо не підеш, тоді доля твоя -
І могила в полі та забуття буття...

Я покладу Париж до твоїх ніг!
І буде проклятий перешкодить нам!
Тож Співай, Ангел Музики! Ти - маска та!
А я - той голос, що всередині тебе!

Життя, яке зникає одного разу назавжди,
Життя, яке, подібно тіні - без ваги,
Вона мертва наперед, як би не була вона страшна,
Прекрасна або піднесена,
І цей жах, піднесеність чи краса
Все рівно нічого не означають.
Тож ми повинні сприймати її не інакше,
Просто як, скажімо, війну.

він збирає врожай
рік за роком заряджає
свій диявольський медальйон
і напоює його кров'ю уваги
серед проростаючих платинових пентаграм
у тугих зернах нудиться
ту закупорену електрику потягів

він знає те, чого не відаємо ми
і тримає нас у рабах
винних захомутованих
цими невидимими шипованими
і сталевими нашийниками
тисячі повідців стискаючи
у хазяйському кулаку
ця смертельна вірність приречених
він знає чого ми так жадібничаєм
а втім не дасть цього ніколи
лиш по краплі
та зціджуючи у вигляді плати
те, чого прагне душа
цей індивідуальний наркотик нірвани
той абсолютний підпорядник свідомості
як справжній пророчий
сон тутанхамона

Цей хрущ, що втопився у бочці з водою
Чи голуб, що залетів під колесо автомобіля —
Ніколи б не стали жертвою таких історій,
Позаяк природа не вміє збивати бочки,
І немає автомобільного заводу,
І так далі і таке інше,
Але людина стала її частиною,
А тому і зона відчуження — цілком природня річ,
Як і вибух атомних бомб в Хіросімі та Нагасакі,
Як і бочка для неповороткого хруща,
Як і колесо автомобіля, що роздавило голуба на асфальті.
І коли миша гризе ваш хліб,
То ваша мишоловка відновлює справедливість,
Бо й мишоловка — це частина природи,
Як рослинна мухоловка для мух.
Зрештою і олійний пейзаж, і поезія, і музика, і архітектура.
Як розтерзана крокодилом антилопа
Вбитий вистрілом вальдшнеп — вбитий у природний спосіб.
І навіть іронія — це ж теж частина природи?!

20.09.2021

Спасибі, Доле,
Що ноги-руки цілі,
Що світ цей сприймаю
Барвою, звуком, словом...
«А решта?»
«А решта – вагомий додаток,
Що зветься так просто – ЖИТТЯ».

 
коли потвориться сміх
вороння зривається з древа
відлюдного острова мрій
 
залишає з веселощів
прокурену порож між
глюком & фаренгейтом
 
прокидаючи десь за мостом
у сандалетах розбитих
в очікуванні старовиннім
 
екіпажа з уклінними
погребальними кіньми
крізь поля здичавілі
 
у забуття & невидимі звірі
полюють іронію в пелерині
чутливих на морок років
 
 
 
 
 
 
 
 

Я блукаю між хмарочосами,
Як останній король модерну,
А мені кричать галантні гарсони
У чорних краватках-метеликах:
«Агов, містере!»
Мені посміхаються смугасті коти –
Вухасті свідки буття плямистого Місяця,
Знавці італійського сиру і сірих метеликів,
Посміхаються,
Наче не коти вони, а рибалки,
Що ловлять старого сома спокою –
Незворушного, як сама Порожнеча –
Стара бабуся Будди-Всесвіту
Медитуючого серед чорноти Вічності*.
Я блукаю між хмарочосами –
Скляними потворами Андрія Варголи**,
Виглядаю мишу на ім’я Сьогодні,
Що бігає між металевими, галасливими
Гусаками-автомобілями***
(Пливіть собі рікою часу, пливіть!),
А мені натякають, що то не миша, а щур,
Сірий, як вчорашнє безглуздя,
І хто натякає (стиха)? Зубата жінка Сонце!
Щур, який догризає насіння годин,
Що ми назбирали в торбинках овечих,
Бо гадали, що ми пастухи, а не женці
Всього, що лишилося
На цій ниві осінній порожній****.
Я блукаю, а місто-страховисько
Поглинає шматочки майбутнього,
Про яке знає лише хвостатий
Пророк.

Примітки:
* - люблю думати про Вічність, а особливо писати про неї. А вона любить… Що ж вона любить, ця стара діва з вицвілими очима? Не знаю… Не знаю…
** - краще б він малював годинники, а не бляшанки з супом.
*** - бо вони гелгочуть як гуси (коли в дорозі). І такі ж неспокійні мандрівці – туди, в невідоме. Бо прийдешнє завжди невідоме.
**** - весняна нива теж порожня – бо ще нічого ще не проросло. Посадіть там просо.

Хтось повинен сказати "прощай"...
Хтось має зламатися першим,
І віддаючи кохання "на чай"
То оголені болем нерви.

Хтось має закрити вікно
Та назавжди, наче кришку труни.
Хтось повинен залягти на дно,
щоб випливли пізніше обоє.

Хтось винен…
Звісно, я!
Я сильніший, але легше плачу.
Знову стану зовсім своя,
І забувши надію здачу…

...І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Замок, який ти споруджував
багато років, остаточно
зруйнувався. Із нього падають
уламки цегли, перетворюючи
на сипучий пісок надії.
Така цеглина може впасти
комусь на голову, поставивши
крапку в недописаному романі.
Замок укривається туманом,
який прагне поховати його
у своїй непроглядній ваті.
Від нього може лишитися
лише підмурівок, і ніхто
не зрозуміє, що тут було
раніше, які пристрасті
точилися в ньому.
Закон вічності приліг
на його переламаних кістках.
Крізь уламки проростає трава,
забираючи з собою пам’ять.

17 жовтня 2020

Вбий мене ніжно.. Зі смаком.. У ліжку...
Вбий мене пристрастю. Спалюючи руками...
Звісно думки давно так на тобі наболіли...
І все так стомлено мовчать між нами...
Тож цілуй мене в губи і нижче. І нижче...
Бери без залишку, бери обпалюючи...
Будь ти до межі воістину ближче...
Будь ближче ти.. Міцніше до себе притискаючи...
І цілуй мене пристрасно. При цьому зриваючи кайдани...
Бери непорочність, топи у своїй ласці...
І начебто б почуття, зовсім і не нові...
А втім я віддаюся їм без зайвого побоювання...
Ти люби мене ніжно, і стрічки сплітаючи
За шию закинувши, тягни, я у владі...
Вже так порочна, але все ж таки свята...
І твоє до стогнань рідне нещастя...
Ти люби мене зухвало, та так щоб кричала
І нігтями впиваючись у плечі...
Ти люби мене зухвало, що б знала
Скільки вогню буває у повсякденний вечір...
І невинність очей блакитних.
Та зберігаючи скромність.. Ніжність.
Стільки таємниць таїть божевільних...
І закохану безмірність...

Старий цвинтар із надгробками,
які майже розвалилися.
Пам’ять стерлася
на мармурових плитах.
Спогади розсипалися
мерехтливим піском.
Пісок часу стер написи
на могильних плитах.
Тут блукає скорбота,
якій ніде себе прихилити.
Крізь пожовкле листя
проростає забуття.
Крізь глицю проглядає
осіннє око часу.
Від залізних пам’ятників
відійшла фарба, як минула епоха.

8 жовтня 2020

Цариця темних сил.
Владика зла
Гуляє по Зимовому двору,
Та й переходить до Весняного двору,
Так само гуляє по Літньому двору
Та й переходить до Осіннього двору
І виникають думки про одне:
"Як же заволодіти всім світом?"
Ця темрява в душі.
І цей ціпок злом наповнений.
І добра вона не знала,
Тому вкрилася злом.
Але в душі в неї туга!
Адже замкнута від світу,
Вона нікому не потрібна.
І в душі у неї тільки помста,
А все останнє гаснуло.
І пам'ять хороша,
Яка пам'ятає погане.
Мені мандрівну відьму щиро шкода,
Адже вона самотня!
А що, може бути, гірше самотності?

Це такий час, коли
Вицвілий оксамит дашів’я еркера
Пасує до кольору неба і твого погляду.
А тому я знаю, — знаю, що буде далі,
І тому завбачливо приміряю іронію,
Що пасує до кольору стін якогось кафе
В якому твій погляд здається примхливо-втомленим,
Із проблиском фальшивої щирості
Та вдячності, які так пасує відпускати
Граючи вустами офіціантам.
Ти говориш, а вікна позаду тебе,
Немов ілюстрація словам: тьмяні фігури
І жовте світло у ньому грають у фільмі
Супроти прозорого повечір’я.
Я слухаю тебе. І це насправді цікаво.
Тебе вражає моя улеслива поведінка,
Що я підкрадаюсь до кожного і кожному
Коли не приятель то хтось. І це так дивно.
Дивно, що тут декорації Альфонса Мухи,
Відповідаю подумки, та розпанахую
Лимонний пиріг, що мені принесли.
Погляд її змінюється.
І тепер я можу прочитати у них поетичні рядки,
Що розмовляють зі мною невимовною тривогою.
Наче вона бачить якусь незбагненну трагедію,
Що чекає на неї в майбутньому, наче я лякаю її
Скрадливим бажанням дізнатись хто вона така,
І цього виявляється занадто для холодного повечір’я,
Для кафе з декором Альфонса Мухи,
Для тьмяного вікна з чорним силуетом дашів’я еркера.
І все-таки, яка Фріна помирає у цій дикій, хтивій дівчині, —
Думаю я, втікаючи від дешевої драматичності.

05.03.2024

Я здираю старий календар,
як старі спогади,
теплі, як вечерні вогнище.
Події того далекого року
зіжмакалися у грудку
і летять у смітник.
Почуття, думки, картини
спресовуються в кілька разів.
Неозорий космос того року
летить шкереберть,
у ньому відбулася
галактична катастрофа.
Кольорові спогади
злилися в безлику масу.
Чи можна зіжмакати
десятиліття й віки?

4 жовтня 2020

Промені сонця вдихають гаряче повітря
У камеру пам’яті...
Птахи перекреслюють небо і злива
Стинає голови квітам рядками віршів.
А серце у грудях — надміру накачаний м’яч
Заледве не розривається швами своїх шестикутників.
Вона кидає на мене погляд, наче виписує у повітрі одиницю.
І залишається тільки мить, щоб ув’язнити цей дотик холодних рук,
Як погляд її перетнувши весняний день,
Довершує вечір з його перекресленим небом.

29.02.2024

У моїм саду
Буяє осінь
Літо у минулому

Листя опада
Додолу летить
Рідіють крони руді

Холодні ночі
Іще теплі дні
І сонце що не гріє

Вересень іде
Ступає тихо
Заглядає у вікна

Пора летіти
Клини у небі
До вирію далеко.

Збудували над річкою замок
На кручі, над урвищем,
І став він найпорожнішим,
З найтемнішими баштами
І кімнатами.
Збудували його випадково,
Ненароком начебто,
З цеглинок світла –
А вийшла темрява.
Поселили там найменших
Мешканців –
Потворних карликів,
А вони втекли.
Бо Сонце – то руда коза:
Рогата, як полудень,
Наче медова офіра
Пазурастого яструба,
Що шукав поцяткованих звірів
Серед білого Неба – намарно.
Скидали маски
І робили з них опудало,
Але його ніхто не лякався –
Жоден зорнодзьоб-горобейко,
І ніхто не вірив,
Що то справжні обличчя,
А не облуда сновид:
У цього каштеляна
Купа ключів мідних,
Тільки він не знає
Де знайти двері,
І для чого їх прочиняти.

Наше плем’я скрипалів зібралось
На березі каламутного моря –
До потвори зубатої порту:
Полювати на череватого кита-пароплава,
Залазити в його ненаситне нутро,
А потім пожирати достиглі плоди-помаранчі
І шматки мертвих тварин,
І переміщуватись у часопросторі
По солоній воді хиткій
Пінистій (Афродіто, врятуй!).
Позавтра чи то Лугназад,
Чи Свято Врожаю в замку сеньйора –
Пихатого графа Кілдера:
День стиглих м’ячів-яблук
І гіркого ірландського віскі.
Електричні мотузки-дроти
Сказали мені по секрету каменярів,
Що я ще трохи живий,
Що я необачний зовсім,
Як рудий нетутешній кролик,
Як стиглий заборонений плід,
Наче єнот, що їздив на лижах
З гори поцілунків
В ущелину жебраків.
А чому?
З кожного німого дерева
Стирчать гілки-руки,
Прагну, як чорний грак,
Осені (коли достигають горіхи),
Ховаюсь у сірий дим
Чужих тютюнових люльок,
Щось там гукаю оклично
З цього сивого присмерку,
Чи то кличу когось,
Чи літаю…
Над м’яким океаном трави.

Дивитись в очі смерті...
Чекать, хто моргне першим?
Як у безіграшковому дитинстві?..
Ні, смерть не така всесильна,
Як часом здається.
Віч-на-віч був з нею
Хлопчиськом-сиротою по війні.
З холоду й голоду склепив повіки,
Не відаючи, що це, може, навіки.
Знайшлися добрі люди:
Винесли в ночвах.
Не бажана вона мені
І в перелітнім віці.
Не прошу, як дехто
Прийти щонайшвидше.
З року в рік повільніш
По землі ступаю.
А вона за мною
Невідступною тінню
Чалапає позаду.

Шатало зиму то в плюс, то в мінус,
З'їжджалися біси на карнавал.
А хтось у світі небезпечний вірус
Та на життя та на царство коронував.

І тим дипломатам, і приватним особам
Напрочуд нецікавий інший маршрут:
Вони літають за кордоном
Новий вірус додому везуть.

І звідки родом, на чому він виріс,
І з чиїх запасів, яких років?
Вже той комп'ютер на слові "вірус"
Та й увімкнути захист завжди готовий!

Та він рукотворний, він «супер», «мега»,
Його непросто перехитрити!
А ми прожили взимку без снігу
І без хвороб могли б жити.

Але замкнулися в рідні стіни,
Адже пандемія – не нісенітниця, не марення.
А хто сьогодні виводить гени,
За це має відповідати!

Якими стали, якими будемо,
Тож у якому крокуємо тепер строю?
Я більше руку нечистим людям
І не пропоную, і не подаю.

Але життя підбадьориться, і потроху
І піде засилля поганих звісток.
Лише залишається молитися Богу
І вірити у чесність простих людей.

Вітер часу змітає мене.
Листя опадає з дерев,
як волосся з голови
лисіючої людини.
Вітер жбурляє листя під ноги,
як подарунок вічності.
Він простилає килим,
яким пролягає шлях
на вершини чи в ніщо.
Листя нагадує сивину,
як попередження про розпад.
Воно палає вогнем,
який нікого не може зігріти.
Листя як фотографії пам’яті,
до яких не можна доторкнутися.
Вітер здіймає листя,
ніби вицвілі ілюзії,
і штовхає у провалля часу.
Вітер змітає все на шляху.
Нездоланні замки і фортеці,
побудовані з людських надій,
перетворюються на руїни.
Нескінченний потік пилу
Руйнує міцні споруди.

30 вересня 2020

Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.

«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»
«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»
«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»

Зірки на небі виблискуйте яскравіше ночами
Нехай темрява втрачає всі злобні сили свої
У витонченому польоті кружляє планета під вами
І пісні співають вам навесні солов'ї, солов'ї

І піною плюскаються хвилі про стародавні скелі
Проклятий, Венерою, навіки  лукавий мужлан
Вже скоро гори почують, серця стукіт і удари
І на світанку затанцює-сивий з поволокою туман

З піни морської з часів неоліту архаїчний,
Але новий, привабливий твій дар
З'явись Афродіта, з'явись Афродіта,
Налий йому в чашу-кріплений дурманом нектар

До серця богині, відтепер дорога закрита
А над водою піднімається краплями пара
Твоя горда вдача і образа тобою не забута
Та й начаклуй для нього ти-шалений, полум'яний жар

Бродитиме він вічно без ласки
І не почує ніжне слово: "Люблю"
Так і ляже попіл на злющі, старі маски
Та й Альдебаран сам закрутить богиню свою

Я іду у глибину
смарагдового лісу.
Я відчуваю присутність
живої води,
джерел її живлющої вологи.
Поряд стоїть мертва вода,
кличе до себе всесвітнє зло,
вбирає звуки потойбіччя.
Жива вода пересихає,
а мертвої стає все більше.
Жива вода може відродити
із будь-якої зневіри,
життєвого колапсу,
пустелі відсутності ідеалу.
Мертва вода є оковитою
пекельного світу,
провідником у вічну пітьму.
Після живої води
люди оздоровлюються,
а після мертвої
падають навзнак.
Але подорожні не знають,
де жива вода, а де мертва.
Їх так легко переплутати.
Ліс мовчить, і ніде немає
підказки. Жива вода
несе з собою творчість,
а мертва ― Апокаліпсис.

23 вересня 2020

Всесвіт від мене тікає
Білим рогатим оленем,
А між галактиками
Вода. Хмарою.
Така могутня, що породжує
Життя перелякане.
А я в цьому тілі подарованому –
У цьому потріпаному одязі
(Для душі)
Йду вулицями Дубліна
І відчуваю себе дитиною
Серед юрби рудочубих,
Серед юрби неприкаяних,
Що думають про Небо,
Траву і листя.
А кожне вікно – око кімнати
В якій стоїть стіл
І на ньому розсипана сіль:
Зайшов би туди,
Але вітер насвистує
Бадьору пісню
На флейті моїх наскрізьних ран,
Що лишились від полювання,
Коли я був не мисливцем,
А живою мішенню:
Лише тепер зрозумів,
Що спокій – це глибока журба,
Це колодязь відчаю.
І стало якось незатишно
Серед юрби одноплемінників,
Серед міста, яке вважав я рідним.

І світло місячного сяйва
Залило земні простори
Очистило землю та гори,
І наповнивши свідомість земну.
Вщухала денна активність,
Та прокинулася душа до польоту
І серце забилося сильніше,
Та неначе відчувши щось.
Небесною прохолодою наповнивши,
Просочивши її тишею,
І серця розкриваючи назустріч,
Розчиняючи печаль собою.

Не бузувір я , хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.
Щоправда, на відміну од праведних юдеїв,
Молюсь на самоті.
Без свідків.
А головне – без посередників.
Себто тих, хто титул речника Господнього прибрав собі.
Навіть із любим рабі Нахманом
Просто зійшов би на котрийсь із пагорбів
І мовчки випростав би в небо руки.
То, сподіваюсь, була б найкраща з молитов моїх.

Під покровом ночі міської,
Я бреду ледве живий.
Я йду провулками,
І по темних закутках.
Я надихав їхнє зло,
І завжди ховаючись у тіні…
Я тупцюю мурах,
Та підпалюю метеликів.
Я йду,
Не в змозі покрикувати.
Я йду,
не в змозі стрибнути.

Як жахливе це місто.
Як небезпечний їдкий сморід.

Думки, б'ються об асфальт,
І перетворюючи щебінь на сад.
Сміття міста в озера,
Всі недокурки в тополі.

Ці лабіринти похмурих будівель,
Аж руйнуються очима.
Все - розвіялося як попіл
І зникло у місячному світлі.
Я бреду, топчу і пам'ятаю.
я живу. Не в світі темному.
Я живу у садах долі.
Там, де до зірок по дорозі.

Над річкою Білою,
Яку печеніги назвали Альма
Збудував хижку дідусь Ол.
Збудував і забув
Про людей, що пили росу
З чаші синьої квітки:
Взяв та й забув
І не згадував.
Забув про коней білих,
Що мають чорну цятку на лобі
І топтали чебрець запашний
Копитами – в червні.
Забув і не згадував.
Забув про косу замашну
Сивої жінки Ули,
Бо мусив забути –
Інакше ніяк, інакше глек
Без дна і води,
Глек, який не наповнити,
Скільки не лий,
В якому живе луна –
Сумна дівчина Ехо.
Дарував йому сулію
Повну вина черленого.
Вершник Юл
Дарував і казав:
«Пий! Бо риби не знають спокою
У річці Білій.
Не знають. Пливуть
З минулого в День Сонячний.
Пливуть.

Примітки:
У печенігів роду Каракарга, що кочував біля річки Молочної був шаман якого називали Ол.
За свідченням Філоктета Олександрійського (234 – 298) таври називали богиню смерті Ула. Але це було таємне ім’я, яке знали тільки жреці. Якщо в таврів хтось не міг померти, то вони кричали, дивлячись на північ: «Ула, прийди!»

Колиска тесана з чорних апострофів
Чи то з важких дерев’яних апокрифів
Писаних апостолом Неба*.
У цьому човнику трояндових снів
Задрімає небіж хмаринок –
Легкокрил синього тролейбуса,
Пазуристий хронікер гомінких бджіл,
Що напише їм історію-вигадку,
Де роки-літа будуть мічені квітами**
Або мітами про крилатого Мінотавра,
Де на кожній пожовклій сторінці
Міняйли нахабно дзенькають
Срібними тугриками Чингісхана –
Вусатого фемініста і модерніста.***
(Дайте йому трохи поїсти
Кобилячого молока
Полинової левади пророків.
Дайте!)
Співаю лагідну колискову,
А мені кажуть, що то заупокійна.
Радію дощу, а мені кажуть, що то радій.
Радій собі, не тужи, Алкіде. Радій.
Поліфем (десь в Палермо)
Бавиться словами приказок.
А ви слухали пісеньку
Однооких потвор-козопасів?
На вершині гори
Лякаю ведмедів пророцтва,
Фарбую їхнє густе хутро
Синявою.

Примітки:
* - в часи порнократії був такий Папа Анастасій ІІІ (час понтифікату 911 – 913). Він крім енциклік і послань (тексти яких до нас не дійшли) написав ще таємний апокриф «Небо, яке мені приснилось».
** - дож Генуї Джорджо Адорно (1350 – 1430) лишив по собі крім бібліотек еротичної та політичної літератури ще мемуари написані латиною: «Memoriam remus domini» («Спогади майстра весла» (лат.))
*** - Чингісхан направду був першим монгольським феміністом: у його кодексі законів сказано: «…жінок заборонено бити палицями і камінням…» А його імперія для свого часу була таким модерном, таким модерном, що Будда борони…

це вже було колись
у котромусь із минулих життів
обстріл із літаків посеред пасовища неподалік лісу
серце пульсує і в такт відраховує секунди до нескінченності
коли все вже не матиме значення
але зараз
цей страх невідворотності
молитви усіма мовами болю
охоплюють моє єство і благають
поряд діти
і Кинджал на Рівне

як я їм розповідатиму який смак першого поцілунку на вустах
куди викинути валізу непрожитих обіцянок
чому краса вчергове виступає ширмою висловлює занепокоєння

- мам, світло ввімкни світло
- синочку, дядя вимкнув
- дядя вимкнув? (хник)

знаю, серденько, нам усім бракує світла
але тому дяді певно воно найпотрібніше
коли він забирає світло в інших
бо якщо душі темно - хапаються за чуже
проте
чуже не світить так яскраво
чуже не стає орієнтиром у темряві
чуже випікає очі ніколи не ставши рідним

дядя про це ще не знає

але одного дня в лікарні раптом вимкнеться світло
операція на серці його сина
а згодом на переході аварія - його донька
світлофор неслухняно перекинеться на червоний
а водій задивиться на відео про війну де він проти війни

проти війни не попреш

та коли дядя спитає тебе, Господи,
за що це йому
як би я хотіла щоб ти відповів

Ой, душа моя, про що ти стогнеш,
що не живеш спокійно ти?
І скільки сліз ще упустиш,
що не здійснилися мрії?

І повзе тривога в мою душу,
Та й жену її з серця геть.
Ні! Не хочу, не слухатиму,
Аж як довжина ... безсонна ніч!

О, Боже! як же в серці сумно,
що за передчуття гнітять?
Світло від місяця струменіє тьмяно,
біль обвиває немов спрут.

Ну що ще дано звідати,
Цій моїй змученій душі?
Скільки мук і скільки болю,
я так змучилася вже.

Часто сміюся, повірте мені, крізь сльози.
Завжди намагаюся я тривогу приховати.
І так хочу, щоб нічні грьози,
встиг осінній дощ змити.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту в моєму диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Після наказу ворога спалити
Ці публічно шкідливих книг скупчення
І жодної не вберегти,
Найманих шумна течія
Гнало вулицями волів,
Ці візки з книгами тягнувших з бібліотеки
До багаття — бичами хльостких слів...
Цей ганимий автор, що з найкращих,
У ту фатальну, важку мить,
І штудуючи спалені списки,
Не виявивши своїх книг у бібліотеці
Серед них –
Казки та пригоди,
класика та детективи, фантастика
та кохання –
Згубне захоплення
Так губить нашу кров.

Книги - вони багато знають,
Слова – дають нам думки,
І тому їх – вбивають,
Щоб не було в них сенсу.

Так просто: вогонь – попіл,
Так просто – і нема книги.
І пам'ятає один лише вітер,
Що книжки колись були.

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу…
Щоб чорне золото добути,
Треба глибин землі сягнути,
І кожну мить ризикувати,
І не боятись лаву брати…
Ті відчуття і почуття,
Які свідомо в кожну мить,
Тому й душа його тремтить…
І що не раз допомагає,
Терпіння, сили додає,
Те що сім'я завжди чекає,
Всевишнього про це благає…
31.08.2009 Швець Т.В

Знай,
У травинки кожної
Є своя особлива мелодія.
Знай,
Із пісень польових трав
Пастухові наспіви зринають.
Пречудові й ніжні такі,
Що як вслухатись в них,
Молитись захочеться разом із ними –
Стать на коліна перед Всевишнім.
А як піснями переповниться серце
І запалає пристрастю до Землі Ізраїлю,
Од Святої Землі світло велике
Спалахне й огорне тебе.
Із пісень трав полине тоді
Наспів серця твойого.

На нас дивляться блакитні очі неба,
І стиглий лан пшениці золотий,
Нам кажуть предки:
«Код нації нам треба берегти»
Як найдорожчий скарб землі святої,
Бо то є код нашої рідної мови.
І ворог нас ненавидить за це
Люто на нас нападає…
Ми виженем тиранів з нашої землі
І не дамо війні плести злі чари
Під діями сатани…
Ми об’єднаємося разом,
Бо оберегом нації є мова
Так відстоїмо незалежність свою.

Я хочу загубитися в лісі,
я хочу доторкнутися
його таїнств,
я хочу відчути пульсування
серцевини Всесвіту.
Я йду відомими стежинами
і продираюсь крізь зарості.
До лісу веде кладка,
як міст між буттям
і небуттям. Човен Харона
не потрібен. Насувається ніч,
і треба пірнати в невідомість.
Тут можна опинитися
в антисвітах, де все навпаки.
Усе, що ти приховував
на дні підсвідомості,
оживе в цьому лісі.
Усі страхи постануть
загрозливими демонами.
По той бік річки
тебе кличуть примари
і кажуть, що там краще.
Можна назавжди скинути
тягар земного життя.
І ти йдеш углиб лісу.

24 серпня 2020

Ми – у раю,
Ми дістали трохи суниці та жуємо,
Рай – наш будинок,
Він стоїть на краю
Цього бездонного кручі,
Що стрімко падає
Вниз та вниз,
Там кажуть пекло - звичайне життя,
І люди туди падають...
Небо підтримує їх
А Хмари несуть звістку
на всі краї,
Саме від них,
і впізнала я,

Скоро за щастя своє
ми заплатимо -
Сірі люди візьмуть із нас свої борги,
Бо ми не заплачемо,
Ніколи не заплачемо,
І не погасимо свої вогні...

Це соло вдвох,
Це дует самотності розбитих...
Ми - це наш дім,
Там, на краю кручі,
Плющем повитий...

Далеко за озером спокою
Людина йде стежкою невідання
Крізь високу траву забутих Істин –
Колючих, як корсиканський полудень.
Ловлю в цьому прозорому озері
Пічкурів плямистих –
Створінь крижаних джерел
І Неба черствого й байдужого –
Неба Гіпербореї.
Плутаю це озером зі свічадом,
В яке зазирають ондатри –
Зубаті красуні вусатого літа очікування.
Сваволя. Чи то сон лірника,
В якому тільки мелодії сови болотяної,
В якому сліди на піску –
Сліди почвари минулого –
Холодної, як епоха оленяча.
Кидаю в те озеро шовкові сіті –
Може зловиться пструг Пізнання,
Може мені таки щось відкриється,
Як тому диваку-ірландцю,
Бородатому, як всі оповідки
Про людей, що не знали заліза
І сонцеплин вважали виставою
Старої діви-весталки,
Жриці страшної Вічності.
Наливаю в келих сутінки –
П’янкий трунок садівника Епікура,
Вітер гортає тіні – м’які як волова шкіра,
Наче не тіні то, а сторінки
Книги ноктюрну й пророцтв.

Вечірні сутіноки світу знову огорнув місто.
І ця королева ночі вступила в її володіння.
І у світ тіней зайшов крадькома холод,
Ведучи з собою незрозумілі суміття ...
Близька мить, адже опівночі буде привід
Цих Тіней бояться - примарні бачення.
Бо їх приведуть до нас річка Оріль та кривавий місяць,
Неначе заганяючи в Ка трепіт наводження.
І так угамовуючи спрагу страху та емоцій голоду.

Себе він начебто в печеру ув’язнив.
Од клопотів і чвар одбувався молитвами.
Покірно щоку підставляв, коли нізащо били.
Осуджувать боявсь навіть мерзенні вчинки,
бо змалечку завчив: «Не суди і будеш не судимий!»
Узимку сорочку віддав на пропиття якомусь волоцюзі.
Сам простудивсь і вмер невдовзі.
І ось перед Всевишнім він стоїть
і усміхається в передчутті близького Раю.
А поруч – грішник, що перед смертю покаятися встиг.
«Ступай до янголів!»- Господь велить йому.
«А я ? Що робити мушу?»- питає праведник.
«Нічому корисному ти ближніх не навчив.
Ніхто не годен повторить твій «подвиг».
Мої створіння щодня грішать і каються.
Отож, вертайсь на землю грішну
і, як усі, хоч трохи поживи по-людськи».

P.S.
Хто недругів і друзів не нажив,
Вважай на світі він не жив.

В кімнаті надто багато світла
Він затягує вікно блякло-зеленою шторою.
Кімната тьмяніє. Саме таке у нього відчуття, —
Відчуття півсну, бажання сховатися,
Але все ще чути переспів птахів на залитій сонцем вулиці.
«Все це умовності», — думає він пригадуючи будинок
Старої сецесії, який тепер служить лікарнею,
Згадує її високу стелю, гарні поручні, скульптурні форми на їхніх закінченнях.
«Так, — думає він, — можна відмовитись від усього неважливого.
Менше читати книг, або узагалі не читати,
Не дивитися фільми, не слухати історій, аби десятою дорогою
Обходити чужий досвід. Жити своє життя
Надіючись на провидіння бога, або просто на задоволення,
На давній, ветхий гедонізм чудового провідника у світ лискучої лазні,
Плоті, фресок, збочення, та постійних мандрів».
Поки він тут лежить, думає, що добре на якийсь час забути про все.
Залишити за дверима усіх;
Там стоять герої книг, його сусіди, Бог стоїть,
Усі античні гедоністи, кініки, метафізики, стоїки…
«Слоїки», — каже про себе він і тішиться з цієї нісенітниці —
Словесного безглуздя, наче намагається, насправді
Перекреслити, перебити мечем сміху усіх Августинів, Кантів,
Шекспірів, Бергманів, Шевченків.
Не хочу думати над вашими віршами, над вашими ребусами,
Приміряти одяг, який доводиться вішати в гардеробі.
Залиште мене в спокої. Я хочу лежати у своїй кімнаті
Думати про жінку, якій не вдається завагітніти,
І яка зараз прийде із супермаркету.
Залиште мене в моєму амфітеатрі. Ідіть до біса,
Відстаньте», — промовляє він заспокоївшись,
І кутається у прозоре покривало сну.
Сонце у своєму зеніті не турбує його.
В кімнаті жарко, але це нічого.
Дух розпеченої лазні потрохи вдихає розслабленість у його мозок
І він поволі, поволі засинає.

25.06.2024