* * *
Ніч за сестру мені, й кохання стільки
В ній, що довкіл все шал його омив;
Щоб спокою не відати ні хвильки,
Лежу я тут, де піниться приплив.
Її рука лиш між піском і мною,
Її лиш голос й дихання її
Втишають біль зітханнями й пітьмою,
Тамують схлип – й німі уста мої.
Навряд чи заманеться чоловіку
У шторм такий свій залишати дім
Заради потопаючої крику,
Як це – кохання вир, що тоне в нім.
Лиш ніч одна в сльозах з-під темних вій
Чатує тут, де я і вітровій.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Night is my sister, and how deep in love,
How drowned in love and weedily washed ashore,
There to be fretted by the drag and shove
At the tide's edge, I lie — these things and more:
Whose arm alone between me and the sand,
Whose voice alone, whose pitiful breath brought near,
Could thaw these nostrils and unlock this hand,
She could advise you, should you care to hear.
Small chance, however, in a storm so black,
A man will leave his friendly fire and snug
For a drowned woman's sake, and bring her back
To drip and scatter shells upon the rug.
No one but Night, with tears on her dark face,
Watches beside me in this windy place.

* * *
В гучної пісні кубок золотий
Всю нашу пристрасть виллєм; сплівши руки,
Хай сплять коханці інші без принуки –
Не ми; відлуння світу всього лий
У нього, весь шаленства буревій,
Стрічань блаженство і відчай розлуки,
Й душі зворушення, і серця муки,
Щоб ще хмільнішим утворивсь напій.
Лишень співця жде лютня; хай жалі
Леліючи, зітхає тільки, схожий
На будь-кого в німій дрімоти млі.
В любові ж вись така, що їй не гожі
Гілки найвищі: плід, що на землі
Його знаходить кожний перехожий.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Into the golden vessel of great song
Let us pour all our passion; breast to breast
Let other lovers lie, in love and rest;
Not we,--articulate, so, but with the tongue
Of all the world: the churning blood, the long
Shuddering quiet, the desperate hot palms pressed
Sharply together upon the escaping guest,
The common soul, unguarded, and grown strong.
Longing alone is singer to the lute;
Let still on nettles in the open sigh
The minstrel, that in slumber is as mute
As any man, and love be far and high,
That else forsakes the topmost branch, a fruit
Found on the ground by every passer-by.

...бо одного разу і сонце згасне
від інсульту
чи інфаркту,
як згасло серце мого тата.

люди добрі,
від своєї маленької злоби
побережіть серця
чужі
і власні...

Мчусь по орбите в полной тишине.
Виток, другой… до сотни набираю.
Вселенная путь освещает мне…
Все, что собрал, на Землю посылаю.

В безмолвье, леденящем душу, тело,
Судьба моя по кругу все бежит:
Внизу, я знаю, ждут… такое дело.
Бывает, от меня зависит жить – не жить.

Там – шторм, и кто-то – SOS через меня,
А кто-то жмет на «пуск», нащупав цель,
Другой же, слышно мне: − «Люблю тебя», –
А где-то танкер брюхом сел на мель.

Я – спутник одинокий, я – металл.
Я помогу, проблемы разрешу.
Я честно делаю работу, хоть устал.
Я многим, кто внизу, судьбу пишу.

Все взвинчено, обнажено, развенчано,
И мертвой тишиной мой мир меня манит.
Когда-то слышал шум звезды, сверкнувшей в небе.
Ну а теперь все огрубело, потускнело, спит.

Мир серых красок, черно-белых снов и песен –
Закрыт он от всего, что движется, живет.
В придачу и туманы низом стелятся,
Все – в пелене: душа хрипит, но не поет.

Здесь – суета и все в грязи, табачный дым.
Кто жрет, кто просто пьет и сквернословит…
А как хотелось зазвучать, запеть и знать,
Что есть на свете тот, кто эти звуки жадно ловит.

Змінившись, залишаюся колишнім,
Весь в візерунках нашого кохання,
Яке вплелося в долю нерозривно
Іскристістю, яскравістю бажання.

Твоя неперевершеність і врода –
Всепоглинаюча симфонія краси.
Старанністю відзначилась природа…
Навкруги ніжність, свіжий смак роси.

Гра Всесвіт свої ролі віртуозно,
Тому, хто потребує, – надає…
Зворушливо, тендітно, граціозно…
Глибин, небачених раніше, дістає.

Должно все повториться – вот закон.
Сказал Экклезиаст и канул в лету.
Все в цикле: комбикорм, корыто, трон,
И люд, принесший для скота победу.

Кто в мечеть, в синагогу, кто в храм –
Череда мудрецов и балбесов.
Не бывать пониманию там,
Где сплошная борьба интересов.

Свята вода – то є надія,
Про що давно дівчина мріє.
Водою долю зустрічає…
Зима, а серденько палає.

Це і швидкість, і збурений час,
І потік сили, розуму, духу…
Що ж приваблює, радує нас?
Лиш краса, а ще – грація руху.

Хильнув вина, включив «форсаж»,
Мужчин беру на абордаж.
Затем тащу к себе домой:
– «Любимый мой!»… очередной.

Объект на горизонте, я вперед.
Борьба за мужиков – ведь тоже фронт.
«Врешь, не возьмешь!»… охомутала – мой,
Подергался, затих… веду домой.

Уж эти охи, ахи… за бока:
На грудь опять взяла я мужика.
Боишься разговоров и молвы,
Уж лучше в монастырь… там и живи.

Вновь вижу мужика – мгновенно в «раж».
Крюки… иду опять на абордаж.
Но у судьбы молю – как крик души:
Ну, хоть один меня возьми, ну поспеши.

Чем покорила ты меня? Ищу ответы...
Возможно чистотою нерастраченной...
Ведем без устали мы ни о чем беседы,
Идя дорогой, небом обозначенной.

Ключ сказочный, затерянный в ларце,
Я подобрал... Ты рядом навсегда...
Так много счастья на твоем лице
Не доводилось видеть никогда.

Ведь ты жила во мне мечтой отчасти.
Но, став реальностью, затмила все мечты…
И на вопрос: – “А есть ли в мире счастье?”
Я отвечаю: – “Есть, и это ты!”

Лес дуновенье ветерка вдохнул
И замер – даже птицы не слышны.
Жук, улетая, крыльями взмахнул...
На сотни километров ни души.

Ковер игольчатый лужайку застилает –
Здесь счастье спряталось от глаз чужих.
Сосновый аромат в душе витает,
Вплетаясь в запах сладких губ твоих.

И вновь все взвинчено, бурлит, летает.
Мгновенья – ими просто бредят... ждут.
А ласки – откровенней не бывает,
В мир таинства и светлых грез зовут.

Что такое Любовь?..
Это вечность, подобная мгновению.
Простые истины в потоке слов,
Не подвергающиеся сомнению.

Что такое Любовь?..
Это состояние проснувшейся души –
Пробирает до самых основ...
Аргументы, доводы не нужны.

Что такое Любовь?..
Это лес, тонущий в звучании птиц,
Ночь в потоке сказочных снов,
Ветер в улыбках встречных лиц.

Что такое Любовь?...

Не нужно думать, цель ясна.
Зажаты словом – клятву дали
Идут на бойню племена
Для подтверждения спирали.

Жесток, циничен поводырь.
Он тоже раб – заложник рока:
Быть властелином и вершить
Судьбу других… пока, до срока.

А кто мешает нам творить?
Бежать и падать… подниматься.
Лишь осознав себя людьми,
Перестаем повиноваться.

Я бачив світ. Міста ті рукотворні –
Палаци, вежі та мости величні,
І хмарочосів контури потворні,
Церкви, мечеті – чудернацькі, звичні.

І де б не був, на серце смуток тисне…
Все не моє… втрачаю стільки часу.
А душу гріють степ – усе барвисте,
Карпатські схили та ліси Донбасу.

А головне на цій землі – краса дівоча:
Намисто, сині очі, стан стрункий,
Лице рум’яне, а душа співоча,
Вся в квіточках і сміх дзвінкий.

Нема того, що часу непідвласне,
Все можна знищити… до самого порога.
Ось барви потьмяніли, вогник гасне…
Нетлінна лиш краса, яка від Бога.

Час знищує сліди і звужує потреби…
Та ніжний дотик вітру знов нагадав про тебе.
Безмежне відчуття, що ти назавжди поряд.
Розтанув, як туман, розлуки сизий сморід.

І зустріч відгукнулась цнотливим поцілунком,
Враз сповістивши Всесвіт казковим візерунком.
Я повернувсь туди, де тихо лісом доля.
В ній течія – годинник, байдужий, як тополя.

Роки спливають хутко відносно берегів.
Час невблаганно лине… давно вже посивів.
Та серце і душа, мов береги – незмінні.
В них радості життя, величні і нетлінні.

Тіла – здорові, душі – хворі:
Гординя, заздрість на заваді…
Слід зрозуміти, ви – лиш гість.
На цьому сонячному святі.

Одне життя, всього лиш раз.
Що буде далі – невідомо…
Вдихаю вуглекислий газ,
Взамін – палке, правдиве слово.

Страна любви, восторгов и печали,
Страна болванов, идиотов, дураков,
Страна татуированной морали
И бывших всенародных вожаков.

Страна изящного, чарующего слова,
Страна мерзавцев, проходимцев, сволочей,
Страна, в которой серость правит снова,
А избиратель ищет добрых палачей.

Мне не понять: пустышка – столько фанов…
Давно не вижу ярких, светлых снов.
И лишь Надежда над цветным туманом
Сияет позолотой куполов.

Мой смарагдовый, нежный листочек,
Я давно в твоем сладком плену.
Хрупкий, крохотный мой лепесточек,
Как огромен твой мир, признаю.

В мире том нет ни денег, ни славы,
В нем искрится твоя красота.
Озаряя луга и дубравы,
Заполняет твой мир доброта.

Изначальный и девственно чистый
Неба взор твой ярчайший ловлю,
Солнца луч золотистый и быстрый…
Вместе с миром тебя я люблю.

Вот и все: холодок на душе.
Слово тонкую нить оборвало,
А казалось, вот-вот и уже…
Что-то важное в жизни пропало.

Не найти ту заветную дверь,
За которой тебя долго ждали.
Слово – страшный, озлобленный зверь:
Часто служит причиной печали.

Мир затянут бесформенной мглой.
Ты такого еще не видала:
Пустота, я бреду пустотой…
В ней нельзя начинать все сначала.

Кольорове дитинство, а потім:
Ненаситності вітер – у скроні
Й сіра гра у великі мільйони…
А життя – лише сходинка вічності.

А історія – наче зануда,
По спіралі тече неспроста…
Посміхається знову Іуда,
Всоте зраджуючи Христа.

Ворожнеча панує й нерівність –
Еволюції вічний двигун…
А життя – на скрижалях лиш цінність:
Схоже бог є великий хитрун.

Братовбивча війна за війною.
В «Ні убий» позабули про кому.
Як у цій круговерті жорсткій
Сенс знайти існуванню людському?

Час спливає незримой ходою:
Піраміди, театр Колізей…
Чому ж в радість стара із косою
І під сумнівом цар Мойсей?

Мои руки помнят всю тебя,
Все изгибы ласкового тела,
Но бокалы выпиты до дна.
Чаша жизни быстро опустела.

Не сложилось что-то, не срослось.
Все чужое: грудь, глаза и веки.
Руки ж помнят прежнюю тебя –
До и после, завтра и вовеки.

Нежный шелест листвы –
Это вы.
А журчанье ручья –
Это я.
Белизна запоздалой зимы –
Это мы.

Ще пращури, живучи тут до нас –
В них все було: знання, достаток, віра,
Плекали думку й знали в той же час,
Що найважливіше у світі – міра.

Людський мурашник в просторі і часі:
Відомі та не дуже, позабуті,
У німбі слави, чи ганьби… розвазі,
На волі, чи в кайданах міцно скуті.

Як розпізнати їх, щоб не образить?
Де те мірило величі й безсилля,
І чванства, що у серце ранить,
Таланту та бездарності засилля?

Не уявляю зовсім, щоб і радість,
І сила духу мірялись у метрах.
Добропорядність, теплота та заздрість,
Чарівність чи краса – у кілометрах.

Хто поділив людей – таке все звичне:
На тих, що лиш живе та споживає,
А також тих, хто створює величне –
В руках яких каміння оживає?

Цей поділ – як шматочки ласі,
Це сенс та життєздатна круговерть,
Це вічність, що розгорнута у часі…
Все інше є погибель, смерть.

Извергая боль,
Кружась языками
Пламени,
Бурлит леденящий
Душу покой
Всеми цветами
Радуги.

Путь тернист.
Избегая власти
И злата,
Бреду, обреченный
Вечно любить,
Сиреневым кругом
Ада.

Ящірки живуть в пустелі –
Ні підлоги там, ні стелі.
Ми ж – бобри і бобренята
Дуже любимо пірнати.
Тому нам вода потрібна,
На річках будуєм житло.
Зуби гострі… перегриз
І швиденько гілку вниз.
Закріпив, й готова кладка –
Це бобряча диво-хатка.
А щоб більш було води,
Не лінуйся, споруди
Греблю із дерев і хмизу –
Глиною обмаж все знизу.
Взимку щоб не голодувати –
Наноси гілок до хати…
Озеро, домівка, квіти –
Це найліпше місце в світі.

Стихи – это те же картины,
Их только рисуют словами.
Вплетаются образы, смыслы,
Цветы, облака небесами.

Бывает, лавина сорвется
И строчкой лицо обожжет,
Печаль снегопадом прольется…
Не звонит, не пишет, не ждет.

А если закручены смыслы,
Слова изначальным звенят…
Срываются, катятся мысли:
Узнать, посягнуть, отгадать.

Стихи – это те же картины,
Слух режут иль радуют глаз.
И прячутся в дымке вершины.
Лишь только душа напоказ.

Ми – різні. В когось – лише дурість,
А хтось промовив слово – думки свіжість,
Десь легковажність рясно, просто тупість,
Другий же демонструє ласку й ніжність.

З’явились ми – душа в нас оселилась…
Тіла всі майже схожі – без відхилень.
А душі? Ось свідомість народилась,
А в зрілих – досвід всіх минулих втілень.

І десь – на підсвідомості прошарках,
Фіксуються всі спогади, події…
Палац я бачу – в золоті і арках…
І що це – сон, минула дійсність, мрії?

Знов з нівідкіль в свідомості з’явились:
Фламінго, вітер… трави проросли.
Це образи далекі проявились…
Тіла – лиш тимчасове житло для душі.

В подвале, за хлеб и похлебку,
Освистанный жалкой толпой,
Великий грузин Пиросмани
Творит на клеенках душой.

Певичка, француженка из бара…
Он бредит, тоскует ночами,
Без шанса найти в ней взаимность,
Всю площадь усеял цветами.

И смотрит бездушная леди,
Не ведая, не понимая,
Что гений склонился пред нею,
К холодному сердцу взывая.

А сколько их, сытых и знатных,
Ушли, не оставив следа…
Безжалостно время, стирает,
Что было невзрачней пятна.

Картины, застывшее время,
А людям смешно – не понять…
Нам Вечное дышит в затылок,
Пытается что-то сказать.

Всегда так было: впереди – вожак,
За ним – все стадо,… по степи ползут.
Все знали, если что пойдет не так…
Не думай, ешь себе траву, тебя пасут.

Народа нет, и дремлет население.
Что ждет в ближайшем будущем меня?
Сплошная болтовня – им нет прощения.
Проблемой языка расчленена страна

Синдром Стокгольма – снова, как вчера:
Стада рабов боготворят тирана,
Целуют руки, и в слезах глаза –
Симфония порока и обмана.

Вот из глубины всплывают имена:
Эзопа – рабству смерть предпочитал,
И Леся Курбаса, а также Бойчука,
И Стуса, что за правду жизнь отдал.

Их – тысячи, которые б смогли
Поднять с нуля – страна бы задышала,
Но жизни их лишили Соловки…
Маячит призрак ВЧК, лесоповала.

Осталось то, о чем сказать пора:
Послушное, тупое, безразличное,
В грязи, не мытое, с душой раба,
А в плане думать – очень ограниченное.

Забрали все – осталась лишь надежда,
Что отзовется плодовитостью земля:
Родятся Стусы, станет полноводной речка,
И солнца диск начнет отсчет с нуля.

Який маршрут в моєї долі?
До лісу хочу, в гай, у поле!
Щоб без людей і метушні,
туди, де трави запашні.

Щоб на долоні – небозвід,
єством усім – в стрімкий політ.
Без суєти-суєт щоденних,
проблем насущно-злободенних.

Перетнемо меридіани,
зелені осягнем поляни.
Аж ген – від заходу до сходу,
щоб зомлівати від походу.

І ти не скажеш, звісно: "Доста!"
Поїдьмо в напрямі Норд-Осту.
Після розлуки ж ми, нарешті,
гайнем в незнаний світ Норд-Весту!

Свої нехитрі обладунки
замінимо на поцілунки.
Наніжимось в обіймах волі
й подячно вклонимося долі.
2012

Prometeus desmotes - у нас в Україні
Актуально, як в давні Есхіла часи.
Найчеснішими в’язнями збурені нині
Переповнені тюрми. І їх голоси

Із-за ґрат долинають до кожного дому,
Та багато глухих, що не чують волань.
Хмара з хмарою б’є блискавицею й громом:
Буревію і зливи - одне з покарань!

За байдужість до ближнього і за зневіру,
За надій девальвацію, втрачений час,
За війну, що тепер називається миром,
Прометеї згоряють у тюрмах за нас.

Не в’язниці бояться, бояться повтору,
Бо не зроблено висновків із помилок.
Солоспівом звучить їхнє слово у хорі:
„Ну, зробіть до єднання один лише крок!”

Ескалатор часу ще не має зупинок.
Прометеї освітлюють в темряві шлях.
Мій народе святий, ти спроможний на вчинок,
Бо в козацькі часи ти не відав про страх.

Викинь з нашої хати всю псевдоеліту,
Що зробила з держави desmoterion.
Відбудуємо все і посіємо жито
І світитимуть нам Прометеїв мільйон!

(desmoterion - місце ланцюгів)

16.02.12

***

Сучасний тераріум нашої влади -
Шипуче зміїне кубло.
Яке свої жала висовує радо
І робить з нещастя „бабло”.

Кусає за воду і хліб, за квартплату,
За ліки, за сотні сиріт.
Народ попідтинням сидить винувато,
Мов, зміїв чіпати не слід.

Тераріум ширше і вище зростає
І змії навкруг розповзлись.
Невже змієловів в країні немає,
До одного перевелись?

Тому не зважають на нас і сусіди,
Не кличуть і в гості не йдуть.
Набридли їм чвари зміїні і біди,
Сліпого народу не ймуть.

Глухий і байдужий народ навіть мову
Цим зміям віддав сам за так.
Ужалений, втратив знов гордість і слово,
Й державу віддасть за п’ятак.

24.02.12

Неспівзвучності мрій... Дисонанси думок...
Знову внутрішній світ пустотою промок!
І від того, що зараз мені все не так,
Назавжди обірвався наївний ривок...

Дисонанси думок... Неспівзвучності мрій...
Мов душа не моя! Ну,.. і Всесвіт не мій!..
Неприємно... Бо надто гірке вже на смак
Це життя серед краху безглуздих затій...
14 липня, 2012р.

Сьогодні дощиком не пахне,
Бо роси
На споришу не бачив. Тож і смутку
Не витягнеш із мене
Без сльози.

А женщина любит на грани безумства.
В стократ амплитудно натянуты чувства.
Кровь в сердце и душу, до ослепленья,
Так самоотверженно, до исступленья.

А грани искрятся, играя все роли.
Стремительно – вниз, не почувствовав боли.
Ныряет, как в бездну, всплывает наружу.
И плавится все, даже в зимнюю стужу.

Сжимаясь в кулак и делясь на осколки,
Изрезаны пятки, а в тело – иголки.
Сияет, сверкает, клокочет, грохочет…
Отдайся безумству – раз женщина хочет.

Мы пришли прикоснуться к истокам,
Вновь почувствовать нежность тепла,
«Нет», – сказать надоевшим порокам
И пополнить запасы добра.

Нормы прошлого держат надежно.
Не обучены ползать и лгать,
Мы на резкость способны, возможно.
Не умеем мы лишь предавать.

Интегралы, предел, аксиомы –
С этим делом мы с вами на «ты».
Производные, леммы, биномы –
Суета. Проще нет суеты.

Посидим – и пути разойдутся.
Но затем, всем канонам назло,
Где-то там параллели сомкнутся.
Мы вернемся опять. Торжествует добро.

Талант – це невгомонна сила,
Духовний голод, неймовірна спрага,
Розкутість, ненаситність, віра,
Потреба само втілення, наснага.

Це – таїнство, бездонна глибина,
Казкове дійство, що міняє долю,
Це водночас – і свіжість, й сивина…
Талант – душа, що вирвалась на волю.

Вже прохолодо… Гулом невеселим
Сумує у листві бджолиний рій,
А далі в рясці озеро серпневе –
Шматочок неба в хащі лісовій.

Життя приховане і майже непомітне
Серед дерев, в чагарниках, в траві…
Ліс – разом і могутнє, і тендітне, –
Величчя спокою у вічній метушні.

Хтось в давнину створив державу Спарту,
Та згинув в небутті складний проект…
Були в спартанців доблесть, честь і слава,
Не цінувався лише інтелект.

За Україну я віддам життя…
Кохаю навіть за столом – і досить вдало,
Коли їм борщ, картоплю, свіже сало…
Як правило, із самого рання.

Не видно у любові тій кінця –
Такої щирої, бездонної та чистої,
Неначе пальці облизав,… величної.
Є й результат – це розмір гаманця.

Блукаємо безкрайніми дорогами Всесвіту –
Байдужого й холодного.
Непомітно промайнула ціла вічність
У пошуку одне одного.

Не зупиняють нас ні тумани далеких галактик,
Ні жахи космічної пустелі.
Бачу красиві сни, в яких ми завжди поряд
У нашій зоряній оселі.

Росте переконання, що ми скоро зустрінемось –
Зігріває душу світла надія.
Станеться бажане, дивне предивне чудо,
Здійсниться давня мрія.

Я пророкую звичне і буденне,
Та не заради спокою й підтримки,
Чи щоб вселити віру в нездійсненне…
Ніч пройде, сонце зійде без затримки.

Твої хвороби заберу, лихе мине.
Взамін, щоб сенс життя не загубити,
Мені потрібно знати лиш одне:
У тебе все гаразд і можна далі жити.

Стискає серце невгамовна туга –
Життя розколоте на дві частини:
Яскраву, ту, що «до» і сіру, що «опісля»,
Між ними простелилась чорна смуга.

Був світлий простір, сповнений добра, –
Первісного, найвищого ґатунку,
Без граней та брудних нашарувань,
Весь в первозданній чистоті… без зла.

Знов темрява – липка та безпросвітна,
В ній дика заздрість зазіха на вічність.
Та пройде трохи часу – завжди так,
Вночі на небі запалає нова зірка.

Приречені народженням на смерть,
Ми посуваємося чергой до розв’язки.
Немає жодного, хто поспіша вперед,
Бо у кінці – страшна бабуся з казки.

І сходяться у вічному конфлікті
Великі таїнства – життя та смерть.
У смерті більш вагомі аргументи –
Ось знов чиясь урвалась круговерть...

Буваючи на сонмі кладовища,
Не мертвим співчуваю, а живим…
Я бачу в снах солодких, наче вишня,
Вовчиху світлу с поглядом сумним.

Моє серце належить тобі,

Йому вистачить сил і терпіння,

Бо кохання пустило коріння.

Ми з тобою мов ті кораблі, -

Пливемо океаном життя,

Думки-рифи минаючи стиха:

Боїмося накликати лиха,

Щиро вірячи в ті почуття,

Що багато так значать для нас.

Вітер-щастя дме в наші вітрила;

Лебединої вірності крила

Нас несуть через труднощів час.

Моє серце б"ється для тебе

В унісон із твоїм, наче хвилі.

Шторм-кохання здійнявся в три милі,

Зціливши розколоте небо.

Хмари-долі знову в обіймах;

Поцілунок їх - блискавка в небі.

Було, є в нас і буде як треба!

Життя - спілкування на рівних...

Я вірші переписую... Не те!
Не входить в рамки. не влягає в межі.
То тягне вглиб, а то угору рве.
І завжди то болить, а то - бентежить.

Неспокоєм вкриває тишу тиш,
влягається сторінками у книги,
а ти, немов примара той, сидиш.
Тихенько так. щоби ніхто не вигнав

Із гурту, де нормальні воду п*ють -
З Землі, де відрізають свої крила,
щоби людьми звичайними побуть.
...Переписала із душі - й закрила.


Питання - в назві: в чім буття є суть?

*******
Я не любитель гумору з трьох літер,
Бо цей дикунський, чужинецький витвір
Спотворює всю душу зусібіч, –
І тільки Слово може освятити.

Ти не винен, що я тебе вибрала,
що колись, як мені подзвонив,
десь отам, на околицях обріїв,
танув дотик несказаних слів.

Що за рима - ці “губи” і “згуба”?
В опівнічний дослівний час
я – розплавилась,
я тепер – люба,
та не знає про це
хтось із нас...


17.07.2012