Ніч простерла крила дужі
По усенькому селі.
В ліжку найманім подружжя
Молоденьких вчителів.

Невеличенька кімната –
Десь тако квадратів шість.
Дуже хочеться кохати.
Миш трухляву дошку їсть.

Двох сердець любовний шепіт,
Та вони не тет-а-тет.
За стіною сексбезпеки
Невсипущий комітет.

Комітет не вельми вчений –
Штири кляси закінчив.
І на мові іноземній
Він не зна ніяких слів.

Молодим це справжня радість
(Хоч не вчення, звісно, зло),
Вдячні ще вони сільраді,
Що оплачує житло.

Шепче чоловік дружині:
“Be a fine girl… I love you”*.
Щоб зміцнити Батьківщину
Об’єдналися в сім’ю.

І ніяким в світі вухам
Не згасить сердець вогонь!
Вуха все ж колись оглухнуть,
Сон гряде після безсонь.

В носовій тоді двостволці
Заспівають солов’ї...
“Обнімімось, комсомолко,
Та й поїдем, та й пої...”

24-25 липня 1989 р.
________
* Будь хорошою дівчиною... Я люблю тебе (англ.).

Як місяць у вечірній час
Зарослого торкнеться тину,
Здається у вікні не раз:
Він з віття зітканий, із диму.

В імлі пливе по небесах,
Притрушений алмазним пилом.
Неперевершена краса
Понад глибоким небосхилом.

Розгадуючи суть століть,
Над водами й материками
Мчить місяць, поміж хмар летить,
Неначе Всесвіт кинув камінь.

Снить таїною із пітьми
Крізь Всесвіту вогні далекі.
Немовби дивимося ми
Через віки, через парсеки.

19 грудня 2010 р.

Це життя – це смерті визрівання,
Що її ти у собі несеш.
Мчиш понад безоднею на грані,
Та хіба від себе утечеш?

Це любові згарище схололе
(Іскри в ньому вичахли усі).
Тільки ніж тупий у грудях коле –
Йде і йде навколо, по осі.

Цю любов та взяти й поміняти,
Та щоб ярим криком – в безбереж!
…Боже, це ж усе життя втікати,
Поки сам себе не здоженеш.


1996

Ледь чутно скрип незмащених коліс,
І зорі впали у п'янкі лимани,
Біжать струмки літневим громом п'яні -
Так завжди є, і так було колись.

Воли і сіль, і шлях в'юнких орбіт,
І чумаки, потомлені стежками,
Душа - юнацька, а чоло - з віками,
А у очах - вселенський зореліт...

Чумацька варта, степу оберіг,
Вона завжди на курганистих чатах,
Невидима, Стожарами крилата,
Переступає вічності поріг.

Нехай течуть синяві небеса,
Дрімає степ, зникає відлік ерам,
Чумацькі тіні не лякає терен,
Їх береже незвідана краса.

І чумаки, загублені в полях,
З любов'ю поглядають на свій шлях.

тиша готується до тектонічного вибуху
сходить на шкірі цілунком отруйна роса
ти перепродував місяць мені не сказав
видихнув тінь його тільки таврованим придихом

я не помітила я золотила край обрію
я розсипала на лід журавлину рясну
ніч буде довгою млосною хвилею сну
ніч буде довгою до непристойності доброю

ніч принесе на долоні колючі зірки тобі
не обпечися як станеш палити мости
не надірвися як олово будеш нести
не озирайся чи двері зостались відкритими

Тепло вже так давно не лопотало,
вогню не піддавалося залізо.
Розпечене, гартоване – клепалось
і набирало форми горлоріза.

Зав’язло поле в тишу нетривалу.
Несіяне, невислухане лісом,
воно не танцем сонця поростало,
а брязкотом, багнетами із крісів.

Не вітром перегорнена, а лихом,
трава втрачала подих під копитом,
покірливо клячала за ступнею.

Ковальське серце, витягнуте з піхов,
зайшлося, грілося у кров сповите,
як ніч найшла, а янголи за нею.

21 Червня, 2012

Боги струшують попіл. Ми позаростали травою.
Конвульсійними рухами річка мігрує (під шкірою).
Скляноока верба. Я її пам’ятаю живою.
…Як не бачила б диму, тоді тобі, може, й повірила б.

Під закуреним небом - над асфальтами й образами
(як це нудно: вгорі - й залишатись усім невідомими) -
Потихеньку димлять: не дівчиська ж, щоб мірять сльозами
Свій розніжений спокій - вичавлювать тишу судомами.

...Потихеньку б росла. Як любисток. Освячена димом.
Може, вийшло б колись в неї неба торкнутися (віями).
Ми були б з нею вищими. ...Палиш вночі поряд з ними.
Усихає верба. В землю попіл уранці засіюють.
2012 рік

Дотліє відчаю зола. Минуть дощі і катастрофи.
У осені татарський профіль, вона все випалить до тла.
А ти сховай собі у вузлик до скрині маківку тепла,
коли прийде твоя імла з надпалестинської Голгофи.
Кочують дні. Безцільний ряд: аби добути рік – і досить,
неначе все уже збулося в сухих степах календаря
і все погасло, і змаліло, і вицвіло. Але горять
червоні маки у полях. І ти зриваєш їх, і носиш
у чорному, мов ніч, волоссі,
і ні про що уже не просиш,
а просто дихаєш – як я.

З румовища ночі пливу у світанок,
Відкинувши геть пошматовані сни.
На березі сонячного океану
Без диму і тріску згоряють вони.
Я чорні свої дістаю окуляри,
Уяви дурної гашу смолоскип,
Лиш в пам’яті іскри кострища кошмару
Прокреслюють болісні білі риски.
А півні співають пісні світанкові,
Біжать світ за очі чорти-небораки.
І все в цьому світі таке випадкове,
Коли не розгадані вічності знаки.
1999

***
Мабуть, комусь вже добре там приспічило,
Як стільки літ воюють за язичіє.
І досі не второпали вони, –
За що так їхні душі покалічило.

вся ця дрімотна австрія
надто калорійна їжа надто повільні рухи
забагато старожитностей
надто доглянуті парки
віденська кава віденський шницель
віденський вальс
портрети моцарта на сірникових коробках
якесь підпиле дівчатко на вокзалі
пропонує зіграти на моїй чарівній флейті
за десять евро
ціни майже як вдома
потім вона сміється і каже
або можеш мене полизати
це коштує так само

В очах твоїх купається весна
П’янка, весела, як дитя привітна,
Мені на світі радісно і світло,
Що ти така і досі, як вона.

З човна душі ти опустила кітву
І узялася серця мого дна,
Любов твоя - іскринка потайна,
Мою журу осяяла самітну.

Плюскочеться життєвий океан,
У нетрях мли таїться ураган,
Та нас єднає рятувальний ретязь.

Нехай накриє світ дев’ятий вал,
Ми виберемося на свій причал,
На острів, що я маю на прикметі.

21.0612.

Відпусти . На доріг забуття,
в чисте поле живою росою,
щоб і я ще вдихнула життя,
а не час, що у плісінь застоявсь.

Відпусти. І пробач за порив,
за слова пустоти охололі.
... Ти, можливо, мене і любив...
...Я так хочу позбутися болю...

І прив*язані вірші в онлайн,
і прибиті гвіздками експромту.
Відпусти! І насправді прощай!
... Все життя пам*ятатиму, хто ти.

Там, где песков зыбучих край родной,
Где волны не водой - песком смывают
Следы идущих, а вода бывает
Дороже жизни. Где пустынный зной
Пропитан едкой горечью полыни,
На трассе, по обеим сторонам
Есть знак дорожный, не привычный нам -
"Заправь машину! Впереди пустыня!"
Мне по-сердцу как бритва этот знак.
Глазами сердца вижу я все чаще,
Как тысячам машин, беспечно мчащим,
Готовит впереди пустыню Враг.

Ты уксусом обид наполнил бак,
Непримиренья плесень взял в дорогу.
Как ты пройдешь пустыню эту, как?!
Хранят барханы исповедей много.
И имена всех тех, кто пренебрег,
Упал в пустыне, гибель не отстрочив.
Взывает ныне каждый глас пророчий:
"Заправь свой бак! Повелевает Бог!"
Не будет так, что Слово в преизбытке,
И воду жизни зря кувшины льют.
Свернутся дни свободы, словно свитки,
И рухнет ленью вяжущий уют.
И будут крылья у молитв вздыматься -
Тесненьям и гоненьям ближе высь!
Но, чтобы в постыженных не остаться,
Чем, оглянись, успел ты запастись?
Что приобрел за годы мирной жатвы,
Чем прилепил к земле усталый дух?
Забыв, что будешь ты одним из двух,
Что мелят в жерновах. Ты ль будешь взятым?

Не сразу начинаются пески.
Нет четко обозначенной границы.
Простор свободы дал ветрам мирским
В глаза и в мысли, даже в души впиться.
Забудь обиды! Ближнего прости!
Скажи душе, такой беспечной ныне:
"Еще всего один этап пути.
Заправь машину, впереди - пустыня!"

Умань 2008

Вірші витрощив -
повні пригорщі!
А на ... виграшні -
певні прикрощі.

Вже не брешеться...
через лінощі.
А в Колліна ще
в роті чешеться.


21.06.2012

І світ почув нечувану новину:
Є іноземці в нашому селі.
Виполюють бур’ян, пасуть скотину…
Їх слухають дорослі і малі.

До них біжать за поміччю селяни:
Порадьте-но, як порати город?..
Розкажуть Кафка й Маркес – без обману,
Без містики, зухвальства і пригод.

Література вже їм остогидла,
Та ще й нема ніяких перспектив:
Он гляньте, світу білого не видно –
То віршами хтось сильно насмітив…

Переманили ми в село й Петрарку
Франческа босого – тепер він наш сусід.
Той на поезії також поставив крапку,
Його цікавить саду стиглий плід…

Нехай вже інші крапають до ранку
Свої творіння, й видають книжки…
І Кафка, й Маркес, і «сусід» Петрарка -
Вам уступають першість залюбки!

19.07.2006 р.

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

***
О воскреси в душі мого народу
Порубану під Крутами свободу,
Хай оживе, мій Боже, його дух,
І кров, яку висмоктують незгоди!

у вас буває ерекція… серця?

Лариса Омельченко

Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,
Плекай у душі незникому.

Олександр Ірванець

Де любов ця клята береться,
Що сильніша за потяг до п*зд?
Це на тебе ерекція серця –
Пріапізм.

Біль нестерпний – невпізнаваний,
Непомітний – душевний щем.
Як штани, сорочка не встане
Шалашем.

В цім сердечнім сатиріазі
Задихаюсь, живу, творю.
Ти втікаєш, як від прокази?
Хай умру!

Хай згорю, майну метеором.
Мить у вічність вросте поміж зір.
Понад час тебе розпросторю –
Лиш повір.

20 червня 2012 р.

Травневогроззя освятило землю,
Запліднило родючу плоть ланів.
Ми в послуху вклоняємось доземно,
Вшановуючи наших матерів.

Вони — наш оберіг, наш ангел добрий —
В життєвім леті з нами повсякчас
І навіть, відлітаючи за обрій,
Із засвітів піклуються про нас.

Хоч я давно вже в сивому полоні:
Поважний вік усе ж мене знайшов, —
Та відчуваю мамині долоні
І відчуваю мамину любов.

Іще й тепер, з підхмар'я свого віку,
Уже у ролі й батька, й дідуся,
Я відчуваю мамину опіку,
Що променить з небес її душа.

Коли, бува, збиваюся з дороги
Й лечу в обійми плахи й палача,
Я відчуваю мами засторогу:
“Розважся, сину, не рубай з плеча”.

Коли ж я програю з собою битву
За праведність діянь моїх чи слів,-
Я відчуваю мамину молитву
За прощення мені моїх гріхів.

Тож варто — і не з'ївши пуда солі —
Закарбувати непомильну суть:
Це не дарунки і не ласки долі —
То наші матері нас бережуть.

2010

Благословенне Любицьке, далеких літ поклон,
Я вийду в поле зоране, де синь поеми пише.
А там, за лісосмугою, – Гуля́йпільський район,
А там, за диво-кленами – степів зелена тиша.

На кобзі причарованій лукава далина
Заграла дивну музику, що пахне вишень цвітом.
Пампушка сонця кислого з-за хмарки вирина,
Засліплено палаючи магічним хризолітом.

Промчав із диким реготом князь-вечір, як тарпан,
А ніч косою русою лягла на спраглі плечі.
Дрижить далекий Місяць – неприкаяний тюльпан
І ллє на сонні трави золотисту кровотечу.

Ех, сісти б сірим жайвором у груші на крилі,
І міцно обіймаючи гілля жилаві руки,
Вбирати по краплиночці енергію землі
Під рев зірок, що падають, і серця перестуки.

Цей сік глибин прабатьківських крізь роки пронесу,
Він завжди повертатиме в ті весни хлібосольні,
Де з маків, наче з келихів, цілющу пив росу
І явору столітньому молився, мов іконі.

Благословенне Любицьке,
Махновщино моя,
Ти вічне і нев’януче, прозоре і далеке.
Крізь грім, дощі та вітер знов іду до тебе я,
Твій син занепокоєний, самотній твій лелека!

Ще крутиться Земля,
по небеса в гріхах,
мов у ядучих
випарах отрути.
І дивиться Творець
на нас,
на весь цей жах, -
замислюється:
"Бути чи не бути?"

Вже стільки того зла -
аж терези тріщать!
Аж хочеться на все
махнуть рукою.
І сенсу вже нема -
ковчеги будувать.
І жодного -
на всю планету! -
Ноя.

2009(2012)

За спекою і грім, і блискавиця, -
Опісля ласки прикра молодиця,
Цілована і зніжена до млості,
Нарівно чоловіку норовиться.

20.06.12.

Шось з триста метрів до мети дійти лишилось
І з Евересту широкий світ оглянуть можна.
Та що це? Де ж супутник мій?
І не пішов угору молодик, а шукать почав.
Знайшов і на плечах до табору доніс.
...Якби отак, поглянувши на стадіон,
Закляклий од неправедного вироку судді,
Нащадки матері футболу сказали:
«З наших воріт вибито вкраїнський гол.
За честь вважаємо лиш чесну перемогу!»
...Не спромоглись. І з чужим голом піднялися вгору.
Як той, хто на очах потерпільця
Підняв випалі з його кишені гроші.
Мовляв, це Господь мені послав.
Що ж, торжествуй, матір футболу.
Хай Пірровою стане така-от перемога!
----------------------------
Йдеться про ізраїльського альпініста Надава Бен=Єгуду, який врятував спортсмена з Туреччини Айдіна Ірмака.

Пірнаю у вроду твою, як у літепло річки,
Радію, що ти в мене є - незвичайна така.
Ідеш до вагону - і гамір стиха електрички,
І погляди сяють, і суєтне все утіка.

Не казиться натовп, а яблуку нікуди впасти.
І місце вступили - негоже стояти красі!
Не грубо все, чемно... Дивують разючі контрасти.
Отак лише сонце купається зранку в росі.

А ти усміхаєшся широко, приязно, мило,
Як давнім знайомим і колу найближчих людей.
І ті вже забули, що шлях і життя натомили -
Теплішають очі і слово зрина молоде.

Пірнаю у вроду твою... Випливати ж не хочу,
Бо весело кров стугонить і скипає сльоза.
І теплою зливою хмільно волосся лоскоче,
І сумнів підступний, як злодій тихцем вислиза...

20.06.2012

Если...
Если все равно - из двух зол одно,
Значит, можно, вспыхнув, зажечь в ответ.
(Жизнь какое-то фуфловое домино -
Пруд пруди пустышек, а дублей нет).
Нет так, что бы поровну, посреди,
Замереть, как маятник, отстучав.
К счастью дверь окажется без ключа,
Или ключ окажется без двери.
Завтра будет завтра и все дела.
Между "до" и "после" - слепой каньон.
(Если где-то занавесили зеркала,
Значит, кто-то выкупил этот кон!)

И часы песочные тоже врут,
Время лечит дозами мышьяка.
Мы на брудершафт с тобой выпьем, Брут!
И с иллюминатора в облака...
__бросим взгляд, не жалуясь на обрыв.
Просто - метр семьдесят вечный шкаф,
(Ладно, твой длиннее на два вершка),
Сплавят в Стикс порогами вод Мерив.
Будут воды горькие бить в борта
Жизни, уплывающей, как каяк.
И на этом кончится пустота,
Ну, во всяком случае, хоть моя...

Киев 2004г.

Все течет. Ты – все так же строго,
мерно бьешься в моей груди.
Полумесяц улыбкой Бога
освещает твои пути.

Я надеюсь, что путь твой млечен,
что ты в ком-то найдешь уют,
встретишь друга в любом из встречных,
дом обрящешь в любой из юрт.

Каково это – быть нетленным,
тем, кто глубже всего болит,
самым центром чужой вселенной,
самой сутью чужих молитв?

* Все течет

Закриті двері,сліпають віконця,
Роки минулого застигли по кутках,
І предків дух , а чи Дажбоже сонце,
Сюди вкрадається, рве павутиння дах.

Стоїть хатинка- дум моїх крамниця,
Усі збережені, на них не діє час,
Моя душа, мов спраглих днів жар-птиця,
Тримає скарби ці -майбутнього причасть.

І кожний день вплітатиме в молитву,
Одну за одною - краплинки давнини,
Тут причащусь , гріхи розвіє вітром,
Ось двері навстіж! Шепіт- ти ж не омини!

Мои доспехи суть мой римский крест,
Они довольно тяжелы и слишком устарели,
Не даст броня железная пройти хоть горстку верст,
И не спасет от пуль, когда начьнут обстрелы.
Я в них из лона вышел, и увидев яркий свет,
Прикрыл лицо лоснящимся забралом,
Чтоб солнца, либо лампы, луч не обжигали век.
Тут трудно защитится легким опахалом.
На своих двух стоять я научился поздно,
Клевал лицом полы как деревянный журавель,
Вся боль калеки надо мной парила грозно,
Когда немея от сердечной туги мать стелила мне постель.
Пока не мог ходить, родные на руках меня носили,
Им тяжко было бремя столь тяжолое волочь,
Когда мне даровался мягкий сон, они на кухне горе жидкостью топили,
Ибо ростить такую гадость каждому не в мочь.
В те времена я верил, как любой из нас, что может,
Найдется и такому в мире божьем несколько уютный уголок,
Сегодня ж, лишь мой мерзкий смех подобным мыслям оду сложит,
В какой земле, на разноцветной клумбе жизни, запустит корни кованный цветок?
Такую вещь, уж как того бы не хотелось,
Не окунеш в хрусталь фигурных ваз,
Подобным мне, прискорбным обстоятельством, велелось,
Предстать обьектом шуток и блескающих сарказмом фраз.
Когда тяжелые пластины опасений заменяют кожу,
А роль сустава воплотил несмазнный шарнир,
Вместо лица влепили металлическую рожу,
Ты стал мишенью в тире, что размером с мир.
Ты в каждом слове слишишь звук пренебреженья,
Ты видишь лишь призрение в глазах, следящих за тобой,
Тебе не суждено почувствовать интимного сближенья,
Тебе не смыть со лба грязи постыдных мыслей священной дождевой водой.
Мой страх пред Богом и его твореньем,
Закрыл мне путь вперед или назад,
Я предаюсь в железном заключенье,
Немой корозии, что, может быть, дарует мне путевку в Ад.

2012

Однажды львица, потерявши льва,
В лесу родила маленького львенка,
Но был он крайне слаб, а то было зимой,
Он часто был избит рогами олененка,
А волк с лисою насмехались из кустов,
Когда кабан сбивал его наполненным гордыней брюхом,
Гуляя, львенок прятался среди опавших осенью листов,
Когда медвежьей шкуры смрад он чуял нюхом.

Он был изгой и в северном лесу,
Ему не суждено было найти собрата,
И лишь вороний крик, распространенный на лету,
Напоминал о непременно приближавшейся утрате.
Поскольку старой львице, породившей львенка,
Трибуны птиц отсчитывали дней последние песчинки,
Зверей царевна позвала к себе ребенка,
Слизав со лба его прилипшие давно пылинки,

Она прижала сына к затихающей груди.
А львенок слезы лил, когтями в твердь впивался,
Ведь мать свою он до беспамятства любил,
И понимая, что она вот-вот уйдет, внутри он кровью красной обливался.
Без материнского тепла, ее клыков белесых остроты,
Он оставался сам, в лесу враждебном и холодном,
И постоянно трепеща пред наступленьем темноты,
Глушил травой и листьями урчанье в животе голодном.

Но потерявши мать, зверьку взамен досталась вера,
Теперь он одинок, не защищен от наглости зверей,
Но ведь он сын великой и могучей королевы.
Пока – он львенок, но в грядущем, как Антей,
Он властелином станет над орущим, мелким плебсом,
Та кровь, что в нем бурлит – кровь королей,
Дарует драгоценную корону в форме рыжей гривы,
И та земля, что ночи тьмы черней,
О нем слагать начнет эпичные мотивы,
О льве могучем, о царе зверей.

2012

***
Пройшов народ епохою терору,
І не забув жахіття людомору,
Та серцем і душею не змалів, –
Хоч випив неймовірну чашу горя.

Порізав дощ на біль душевні струни.
Зіперлось небо на долоню мокру.
І день схилив чоло, ще зовсім юний,
Запивши втому сурогатом цукру.

Іду.
Втікає час.
Гукають лячно
Мене чиїсь обірвані закляття…
Це сон,
Чи на яву?
Так необачно
Я розтинаю суть свою на шмаття.

Сміється грім своїм беззубим ротом,
І блискавки підморгують лукаво,
Тривога серце залоскоче всоте,
А очі вип’ють із болота кави…

Кінець?
Чи просто страх? –
Мете завзято,
Ламаючи дерев посохлі ребра.
Це час
Чи марний плин?
Свою розплату
Нехай віддасть дощу, мені – не треба…

Там, де горизонт розлігся збоку,
Сонцем вже натертий аж до блиску,
Хтось, сипнувши з диких іскор блиски,
Підпалив повітря ненароком...

А воно, продощене добряче,
Почало лиш апатично тліти...
І чогось злякався, певно, вітер -
Оніміло все навкруг!.. І наче

Задихнеться літо за хвилину
Цим повітрям - підгорілим скраю!..
Ротом спрагло й немічно хапає
Клапті кисню із акцентом дивним...
5 червня, 2012р.

Вечірня кава. Аромат грози.
Ридма ридає небо над собором.
І хмари-чумаки, йдучи у гору,
Волочать понад шпилями вози.

Ще прийде мить солоних сніговиць.
А поки править вечір дощ-бариста.
Скидає місто Лева золотисту,
Єдвабну шкіру сонячних дзвіниць.

У закапелку стигне старий дім,
Неначе пляцок з вогким маком крапель.
Дай, леве, нам на щастя свою лапу,
У пам’яті лиши цей перший грім

І бруку голоси, і шепіт веж,
І флюгерів рипіння молитовне…
А злива не вщухає, невгамовна:
Регоче у калюжі — допливеш?

Ми підемо із левом по воді.
І буде кави рівно по коліно,
Коли покличе місто день промінний,
Загравши на веселковій трубі.

2012

Куда ты подевался, Гавриил,
И на кого ты нас покинул,
Быть может, потерялся в мире ламповых светил,
Либо несвоевременно глаза разинул?

Несвоевременность – вот ангельский порок,
Вступая в бой не «до», а «после»,
Пред бесом человечий оголяете вы бок,
И вдруг спасаете. Но, что же если

Непунктуальности придет апофеоз,
И вилы ржавые сольются с плотью,
Крыла укроют лепестки кровавых роз,
История обзаведется новой ветвью,

Тогда же, что? Война была напрасною игрою,
Игрой палитры разноцветных туч,
Несчастный марафонец перебиться мог ходьбою,
Оставя диким псам победы луч,

А стойкие мужи, покинув Фермофилы,
Домой вернулись и под гнетом дней,
Как дряблые, лысоголовые гориллы,
Позора миг вкушали, стали пищею для вшей.

Сгорел в огне английском Орлеан,
Он не дождался снисхожденья Девы,
А воды моря хоронят израильтян,
Водой пропитаны их женщин чрева.

И, наконец, воинственно расправив крылья,
Истерзывает льва ликующий орел,
Развален Лондон, порабощена Севилья,
Берлин из крови и костей кует себе престол.

Небесный свод пылает алым цветом,
На землю низвергая дождь из стрел и пуль,
Окутаны святыни ярким светом,
Что не щадит ни кладбищ, ни рельеф горгуль.

По площадям столиц гуляет хаос,
Освобождая путь неряшливой ногой,
А трупы ангелов, уже так сталось,
Распяты на земле, блюдя покой.

Но сей сюжет не так уж и печален,
Страшнее то, что воплощается в миру сейчас,
Наш мост к минувшему был подло спален,
Нелепой диктатурой пластиковых масс.

Чии глаза пусты, как верхний круг колодца,
Пусты сердца, бесплоден рук изгиб,
И головы пусты, а наполненье не вернется,
Последний человек пришел – погиб.

И он опустошает мир, что предки наполняли смыслом,
Ломая торсы статуям поверженных богов,
Он больше не поет, по воздуху пускает волны диким визгом.
Вся необузданность свободы без оков,

Уподобляясь черному коню Платона, мчится,
Покрывшись грязной пеною порока,
А за собой волочит ветхую цивилизаций колесницу,
Чтобы разбить ее о скалы тяжелеющего рока.

Да, что же рок? Поскольку, ведь, и он пропал
Как мифы. Алтарь священный опустел,
Благодаря пражнистой головы овалу.
Как смели мы надеяться, как смели?

На вас надеяться мы как могли,
О, шестикрылых серафимов войско?
Во тьме воображать благословенные лучи,
На площадях молится броско?

Ты, Гавриил, и те, другие, ведь не ушли,
Вас просто не было в часы людских рыданий,
Мы крик о помощи, как факела огонь в пустыне жгли,
Но избежали драматизма расставаний.

Ведь это к лучшему и некого винить,
Ежели все, что мы любили исчезает вдруг,
А то, на чем живем – всего лишь нить,
И пустота вокруг, и пустота вокруг.

Один, в пустом вокзале,
Я встретил тот новый год,
Возле, через дорогу,
Засыпал кирпичьный завод.
Было довольно неловко,
И холод руки сковал,
Под ритм новогодних песен,
Снег на землю упал,

Достав до брусчаточной цели,
Снегопад растворялся в тверди,
Точно так же в средневековье,
Утопали в ней рыцари, смерды.
Своей тихой неумолимостью,
Меня часто пугала земля,
Она всех принимает в лоно,
Безразлично кого, когда.

Надоело смотреть на воздух,
И мешать его с чернотой,
Я не думал, что под крышей вокзала,
Меня встретит такой же изгой.
Он провел меня между арок,
По спине прокатилась дрожь,
Став моим новогодним подарком,
В мое сердце вонзился нож.

Чужак ловко волок мое тело,
Моя кровь орошала пол,
А в ушах отдавался эхом,
Бой часов, что звал близких за стол.
В глазах понемногу темнело,
И холод меня оставлял,
А я думал о том лишь только,
Как мой прадед поле пахал.

На том поле он вырос и сгинул,
Там он девок таскал в кусты,
На том поле он вяло гнул спину,
А теперь там пасутся скоты.
В тех краях его дети резвились,
И угрюмо курили отцы,
Там чьи-то желания сбылись,
Но, увы, не его, не мои.

Размышляя над теми вещами,
Я лежал на сырой колеи,
Тот, чужой, потирая руки,
Уносил прочь ноги свои.
И теперь, поровнявшись со снегом,
Я ложусь в ту же самую твердь,
Где подряд, уже столько столетий,
Почивают и рыцарь, и смерд.

Все покроется боелою млою,
Даже старый кирпичный завод,
Один, в пустом вокзале,
Я встретил тот новый год.

Палав вогонь вогнем палючим,
Горіли дрова дров’яні,
А я від муки марно мучивсь
І тліли сумніви сумні.

Я не живу, а животію,
Та мрія мріється мені
І маю в Господа надію,
Що не повернуться ті дні,

Спекотні у спекотнім літі
І дощові, як дощ іде,
А сніг сніжить, і квітнуть квіти,
І молодіє молоде...


20.06.2012

на рассвете волю дал мечтам
и нежно поклонясь изогнутым бровям
сердцем изливая жар любви
прикасаюся к твоим устам...
2012г.

На хресті закінчилися муки Твої,
Відлетіло останнє зітхання.
Мертва мова тривожить світи: “Елої!
Елої, лама савахтані?”*

Що казать про чужих, як нащадки Твої
Перейшли на престижнішу нині.
Вже дві тисячі літ: “Елої! Елої!..” –
І немає відлуння в пустині…

Врятував Ти нас, Боже, з-під влади Кремля.
Ув араби пішли арамеї…
Ледве мріє на обрії хмарка здаля
Чи загроза для мови моєї…

Ще віки пропливуть… Бо калиновий край
Не скупити за день чи за три дні.
І затьохка в гаю соловей: “You and I”**,
Щоб сім’ю свою вирвать зі злиднів.

“Пом’яніте мене, українці мої!” –
Прогримить, і Чернеча – устане!
І озветься Ісус на хресті: “Елої!
Елої, лама савахтані?!.”

14 січня 1993 р.
____________
*Боже мій! Боже мій, нащо Ти мене покинув?!. (арам.).
**Ти і я (англ.).

В чиє ввірвусь родинне тихе щастя,
У смуток чий свого іще доллю?
Я тільки що з тобою попрощався.
Кудись піду – самотність пересплю.

У домі тім, де просто приймуть на ніч,
Насиплють в миску супу чи борщу,
Я очі розіллю твої кохані
І ніжно ними хату освічу.

Спадає вечір осені печальний…
За сутінками ранок прийде чей.
На плечі налягає безпричальність.
І що вам, люди, до її очей?!.

В колишнім ріднім місті сутеніє…
Я тут чужий, і нікуди іти.
І защемить, і в грудях затепліє:
На цілім світі в мене тільки ти.

1996

Це недозволене кохання
Таким вогнем вогненним дише.
Спали всі сумніви й вагання,
Мій подумки згрішенний гріше!..

Ще в силі я іти крізь біди
І в долі не просить пощади.
Моє пожадливе лібідо
Ще прагне жінки, а не влади.

Та вже життя мені не жити,
На повні груди не дихнути.
Це так, немов спекотне літо,
Яке потрібно перебути.

1997

Она плыла вниз по теченью,
В своей маленькой красной ладье,
И была так нелепо уверенна,
Что должно доверятся судьбе.
Ведь судьба была к ней так добра,
И от смерти не раз спасала,
Зимой руки замерзшие грела,
Что не много, но так же – не мало.

Потому оставаясь наивной,
Она просто сидела в лодке,
Отдаваясь порывам ветра,
И не помня про черные метки.
Она верила, что однажды,
Воды рек принесут ее к раю,
Там не будет страха и боли,
И жарптицы возьмут ее в стаю.

Лодку приймет берег лазурный,
На песок опустятся ноги,
А прилив, что его омывает,
Пеной скроет былые ожоги.
Ее встретят там, с радостным криком,
Все кого она раньше ценила,
Чьи помятые фотографии,
Время дерзко однажды убило.

Прискорбно, конечно, но чаще,
Все бывает совсем не так,
Разбивается челн о скалы,
Плоть утопленой гложет рак.
Стаи птиц не видать впомине,
Ее приймут армады рыб,
А прибрежные волны будут,
Омывать лиш костей изгиб.

И тогда иссчезает вера,
Проклинаешь судьбу со дна,
Что обманчиво словно речька,
Протекает у ног холма.

2012

Сварщик закончил работу,
Он шел домой, как вчера,
Наполнив вены водкой,
Проходил он мимо костра.
За костром прятался дворник,
Он сжигал гнилую листву,
В кабаке мужыки пили пиво,
И блевали потом на траву.

Закрывались вокруг магазины,
А в квартирах горел уже свет,
К ужину собирались дети,
Разной масти, роста и лет.
Замолкали орущие птицы,
А коты начинали петь,
Аттракционы в центральном парке,
Приготовились тихо скрипеть.

Сонный вечер упал на город,
Легкий ветер тревожит кусты,
А кусты отвечают молчаньем,
Все стыдясь своей наготы.
За столом, во дворе бетонном,
Напоследок кости бросают,
Финальную партию в карты,
По соседству деды кончают.

Ну, а сварщик идет домой,
Столь же потный, усталый, пьяный,
Ноги тянет так же лениво,
На плечах висит пиджак рваный.
Вдома ждет молодая, довольно, жена,
И дочурка в розовом платье,
Теплый борщь, а потом, может секс,
Когда дочка уснет – в ванне.

Вот, под носом знакомый подъезд,
У которого грустно и тихо,
Двери пестро отворенны навстежь,
За спиною шатается липа.
Сварщик медленно двинул к лестнице,
Не взглянув на доску обьявлений,
Ведь зачем мужыку деревяшка,
Что полна слишком чуждых значений.

-----

Ступень за ступенью,
Рукою метя в перило,
Он ползет наверх,
А в подъезде воняет гнило.
Все стены исписанны,
Двери лаком покрыты,
Редко здесь убирают,
Потому и стены не мыты.

Шаг за шагом стремясь,
На девятый етаж,
Сварщик встретил окно,
Словно старый витраж,
Выставляло оно,
Все клыки на показ,
Помнит битый сервиз,
Тот печальный рассказ.

Вот уже на восьмом,
Здесь живет старикан,
Что так часто в дворе,
Забывает стакан.
А в квартире напротив,
Седая вдова,
Она мужа ждет с боя,
Но, увы, не судьба.

И последний рывок,
Персонаж наверху,
И у самой двери,
Так заныло в боку.
Боль терзает мозги,
Ее усиляет пьянство,
Сечас лопнут его виски,
Искажается страшно пространство.

-----

Дверь открылась,
Улыбается мило жена,
Собрав волосы в хвост,
Встречает мужа она.
Аккуратно одета,
Заботлива так и тепла,
Принимает пьянчугу в обьятья,
Тихо шепча молитвы слова.

Она молится часто, уж слишком,
Только в том виновата гроза,
Что свела ее с нисчим парнишкой,
Тем, что спрятал ее от дождя.
Спрятал он, но какою ценою,
Ведь теперь за бетоном стен,
Не прикроеш орущие драмы,
Постановки кровавых сцен.

Он был милым, конечно, однажды,
Но работа, семья, алкоголь,
Порешили красивого мальчика,
И состригли мечьты под «ноль».
Не спасет он больше от молнии,
Ведь он сам для жены как гроза,
Что руками молотит тело,
А словами не пощадит ума.

Только сварщику в пьяном угаре,
Не увидеть фатальность судьбы,
Он стоит еще в целом костюме,
Пряча девушку от грозы.
А она его так же любит,
По ночам не пуская слез,
Вместе с ним созерцает картины,
Их совместных цветастых грез.

Но внезапная боль поразила,
И розбив голубые очки,
Она пьянице фальш расскрыла,
Что так пряталась долго внутри.
У него ведь больная дочька,
Постаревшая, злая жена,
Она ночью безумно плачет,
На кровати растет стена.

2012

Во Львове нету памятных людей,
Они засыпаны песком,
Под новой,
Меняной брусчаткой.

Колотит грунт,
Сонм мучеников спящих.
Они хотят...
Чего они хотят?
Сами не знают.
Иногда,
Спят,
Сладко...

Они при жизни думали,
Что быть забытым это страшно,
Лежать под грудами песка и гноя,
И к Богу речи обращать,
Оттуда,
Из камеры тесной,
Напрасно.

Но время, смерть и слезы,
Весь страх и трепет небытья,
Перерабатывает,
Правда позже,
Когда гулящая жена,
И сыновья с чужыми тебе внуками,
С натугою,
Но, иногда,
Сопроваждая акт разлуки радостною надругою,
Разбросают меж вами и ними,
Ледяные букеты старого вранья.

Тогда уж время лечит,
Тогда уж,
Куда оно денется?
Пора платить обещаный жизни долг,
Который тушу твою,
Тщетно,
Так тщетно волок.
Волок к памати, памятникам,
Пафосным мемуарам, тоннам фотографий...

И вот...
Маятник останавливается,
Утихает крови марш,
От тебя останется фарш,
И только фарш.
Все высокое вдруг таким пошлым становится.

Не устали,
Не больно,
Спокойно,
Пока...

2012

***
Буває – і в добрі немає сили,
Тому воно й не підіймає крила.
Таке добро шкідливіше за зло,
Яке з народу – витягає жили.

Розбите обличчя, заюшене кров’ю
І нерви у вузол скрутило давно,
Це доля шмагає, так ніжно з любов’ю,
А ти мов актор у німому кіно.

Як в Божім писанні, щоку підставляєш,
То ліву, то праву, то дві водночас.
За що тебе б’ють, напевно все знаєш,
Раз пошепки просиш «Давай іще раз».

Замориться доля і оберти стишить,
Повірить - розкаявся, скаже – іди.
З минулого тихо, без дозволу знищить,
Усіх помилок збагровілі сліди.

2012р

нема

Нам краплину відвертості треба,
Щоб прожити печаль самоти.
Так шкода, що в тривожну вечірню годину,
Десь далеко від мене – ти.
Ненавиджу жорстокість обставин
Та пекучу солоність сліз,
Що затьмарюють лагідні очі
Найдорожчій коханій моїй.
Знову йду у свою невідомість,
В невблаганному вирі життя,
Лиш з тобою пране з’єднатись
Повна болю й тривоги душа.

14.06. 2012

Я хочу жить! Печалі хочу
Спокусам всім наперекір;
Вони розпестили мій розум
І згладили чоло надмір.
Вже час, вже час глумлінням світу
Прогнати спокою туман;
Що без страждань життя піїта?
І що без бурі океан?
Він хоче жить ціною муки,
Турботи ставить поперед.
Небесні він купує звуки,
Задарма слави не бере.

Липень 1832

М.Лермонтов (1814-1841)

Я жить хочу! Хочу печали
Любви и счастию назло;
Они мой ум избаловали
И слишком сгладили чело.
5Пора, пора насмешкам света
Прогнать спокойствия туман.
Что без страданий жизнь поэта?
И что без бури океан?
Он хочет жить ценою муки,
10Ценой томительных забот.
Он покупает неба звуки,
Он даром славы не берет.

Июль 1832

Відчинене вікно — торкнувся промінь мрії —
Іскрина в жар — на орбіталі заземнії,
Сплітають хвилі — короновані богами;
Земні шляхи заобрійні схрестили гами.
Відчинена душа — із Всесвітом розмова;
Курличуть сни — росинка ночі випадкова;
Мережиться дорога — з вчора у навічність;
Люляє думи прароду зливна зичність.

Під поглядом палким уквітчаного лІта
Спідниці довгі тануть на очах,
Від того видива у чоловіка
Зриває дах!
І хочеться несамовито отих плечей,
І прагне тіло ненаситно
Округлостей!
По декольте блукає погляд,
Аж до пупка...
Ось-ось торкнеться тіла
Його рука!
У животі вже не метелик - бджолиний рій!
Душа повзе по персах стиглих...
Яке там стій?!
Ті довгі ноги в коротких шортах,
Кортить до сліз!
А ще оту, в прозорій сукні,
Завіз би в ліс!
Геть заблудився в солодких мріях, забув усе,
Тут поряд голос,
- Тримай-но торбу, купила все!