Боротися з тяжінням тіла – марно?
Крізь пальців ґрати прослизну…
Рань.
Хмарно...
Пір`їнка з чубчика статечної жар-птиці –
Я осяватиму краян півсонні лиця!
Летітиму – щоб у перину не зашили!
В теплі, в добрі – але ж свобода мила.

Лечу!

Піддашшя...
Комин.
Швидкості благаю –
А легковій сміється:«Там – птахи Удаю...».



2001-2012

Піде у море корабель,
Вітрилом ріжучи світанок.
Пастельна гама, акварель -
Штрихом червоним знову стане...
Наллється вранішній пісок
Зеленим кольором травиці.
Думок затримавши ковток -
Твою шукаю таємницю.
Хвилини хвилями пливуть.
Зникають люди, силуети.
Коли кохають - мить живуть
По різні палуби планети.

Спокійних муз на світі не буває:
Хіба ж то Муза: « Сядь та відпочинь…»
Коли чого, так Муза Слово знає…
Сама підкаже, лиш ,поете, линь!

Який футбол, забудь про Барселону,
Бо Музи бачать звабу в тому й гріх.
Бери перо, пиши про вічне знову.
Не слухать Музу як, поете, міг?!

А говорити Ніжній про відгули?
Нагадуєш, що ти ще й чоловік?
То не від Музи крил на лобі гулі?!
Їй вірність до вподоби круглий рік.


Як прилетить – відкинь мерщій фінали,
Дзвінки, ТВ, а скайп нехай мовчить.
До клавішів, пера - писати дружньо в парі:
Поет і Муза - ви одне - звучить?!

13. 05. 2012

Сьогодні у натовпі бачила гарну бабусю,
Геть не схожу на наших жінок заморених,
Років за сімдесят, у штанцях і білому светрику,
Із волоссям світло-бузковим, окулярами тон в тон,
Стояла собі на зупинці, ніби чекала коханого,
а не автобуса,
я задивилась з вікна – яка ж вона гарна!
Риси спокійні та сповнені гідності королеви,
руки вільні, а не з торбами важкими,
очі вільні, серце вільне, плечі вільні...
Скажи мені, Серце, чи буду такою,
коли зістарюся?
Чи любитиму тебе та себе в додачу
отою любов'ю повною, як озеро після дощів травневих?
Чи буду такою ж гарною, з поправкою на зморшки
та сивину голубину?
Скажи мені , Серце, чи любитимеш ти мене,
чи не забудеш, мандруючи поміж зорями?

Зачем касание Огня?
Ожоги вряд ли душу красят.
Любовь моя, оставь меня.
На этом новом круге пас я.

Я дальше, чем возможно быть.
Полуобхват земного шара
Какая б выдержала нить?
Какая б выстояла пара?..

А к нам все так же, невзначай,
Весна приходит дерзновенно.
Любовь моя, не оставляй!
Ты лучший взрыв моей Вселенной.

2012

Щастя насправді у зовсім простих речах –
Прокинутись серед ночі – і дивиться на тебе,
Як лице твоє через примружені жалюзі світиться ізсередини,
Як сни твої водоростями тонкими колихаються у кімнаті,
Наповнюючи мене ніжністю невимовною,
І тоді я торкаюся пальчиком твоїх вуст привідкритих –
Хочу зловити ниточку твого дихання,
Того прудкого повітряного змія-спокусника,
А він не дається, тікає, пручається –
Ловлю його навперейми ротом – мііій...
І ти прокидаєшся, виливаєш на мене потоки ніжності,
торкаєш губами ожинові ягоди на моїх грудях,
пестиш руками живіт і стегна, тож метелики в лоні вже
не можуть всидіти, бо ти - всюди, в тілі моїм і в душі,
я забуваю себе, розчиняюся в хвилях твоїх, насолодо моя,
нагородо моя, омріяна і така неочікувана...
Щастя насправді таке просте: чути твій голос, не розуміючи слів,
смакувати твій запах, твої доторки, твої пружні рухи, колисання твої,
твою сіль, що змішалась з моїм молоком...лежати знеможено
слухати спів світанковий пташок, занурюватися в сон, випірнати,
радіти, що ти не приснився, що ти біля мене, що ти - мііій...

Блаженний хто спокійну Музу має,
А в мене жах – не приведи Господь!
Світає тільки – вже вона чекає,
А звечора – хоч в хату не заходь!

На лівому плечі як сяде зранку
(Ще добре як на день – а то й на два)
“Пиши, пиши!” – довбе без перестанку,
А ще – крилом в потилицю… бува.

Давай їй про душевне, вічне, чисте…
З клавіатури дим – радистка Кет!
Хоча би ніч лиши на особисте –
Я ж, вибачаюсь, не лише поет!

Фінал сьогодні – Барса з Арсеналом,
Там Мéссі так фінтúть – холоне кров!
І не палú – ти хоч би прочитала
Про що на пачці пише Мінздоров.

Вібрáто також… гірше від пілюлі…
Ми – не чужі, і я не ідеал!
Не прилітай – я нині у відгулі!
І не тулись – кажу ж тобі – фінал!


12.05.2012

Пам’ятаю, сину мій, твої перші кроки,
Вирушав малятком ти на широкий шлях.
Небо - стигло-синє… і таке високе!
Заткане веселкою в сонячних квітках!..

Кроки ті невпевнені в спориші ховалися,
А я все боялася: хоч би був не впав!..
Дні і ночі тЕрнові у роки складалися…
І за маму, сонечко,ти вже вищим став.

Хай же доля, сину мій, поцілує лагідно,
справи ті підтримає, котрі розпочнеш.
Будуть хай нестримними твої добрі прагнення –
І сміливі, й скромні, і веселі теж!

25.05.2010.

Світ увесь окутала
Магія комп’ютера...


12.05.12

Слова оголені, мов плечі,
Думки розхристано-доречні,
Волоссям сиплеться мовчання:
Поет у пошуках звучання!

Маю ідіосинкразію на монументи
і ще – алергію на прописні алегорії.
Від цього вживаю прописані медикаменти:
під час або після новин – декілька крапель іронії.

Бо кожен новий замашний обеліск
погано впливає на настрій і тиск.

Коні й вершники у граніті та спіжі
(коли б над могилами – вважав би надгробками)
тхнуть мертвечиною, ніби котлети несвіжі,
в нашу свідомість в’їжджають пласкими підробками.

Хоч статуя й дивна прикрасила плац,
турист скаже «класно!», а камера – «клац!».

З тої самої опери – й співанки бравурні
на державні свята по державному радіо.
Та слушного часу вичікує – бомбою в урні –
невтоленна образа ошуканих та окрадених…

Поглянеш – і горло затискує спазм:
тут вже не іронію треба – сарказм!..

2012

Люда довго приміряє гарні речі модні,
Треба йти із чоловіком на бенкет сьогодні.
Чепуриться, звісно, жінка, певно, дві години,
Там же буде в ресторані точно півродини.
Вася думає вже зранку, скільки грошей нести.
Ледь не злий, бо сухо в горлі й трохи тиснуть мешти.
Врешті-решт пішли обоє на оту забаву,
Привітали свата Мішу, сваху Ярославу.
Потім сіли всі за стіл. Щоб голод придурити.
А жінкам не дай наїстись,- дай наговоритись.
Доки Вася ще не встиг очей собі залити,
Стала Люда чоловіка всій рідні хвалити:
- Вася майже ідеальний, не скупий, до речі.
Він мені завжди купує досить гарні речі.
Я ж не прошу щось від Гуччі, від Діор чи Прада.
Хай своє, гарненьке, рідне. Буду тільки рада.
Чи спідничку, чи костюмчик, чи взуття хороше.
Словом, треба, чоловіче, певну суму грошей.
Вася лиш бубнів під ніс: - Та де ж тих грошей взяти?
Але жінці при родині мусів обіцяти.
Та розквітла, наче пава. І щаслива просто.
Вася мовчки їв і пив. Хоча "кипів" від злості.
- От як вміє підбрехатись. Так старалась, бідна.
Щось новеньке їй купи. Своє, гарненьке, рідне...
Вдома знов ту саму пісню чути від дружини:
- Треба, любий, прикупити трохи одежини.
День чи два ще Вася думав про обновку Люди:
- Хоче щось нове та рідне, то нехай вже буде!
Через тиждень все ж призналась Люда якось свасі:
- Щось новеньке? Звісно, маю. Он, синяк від Васі...

Ховає день за пазухою сонце,
Лиш клаптик неба, мовби ще в огні.
А я лечу до тебе в мислі... Конче
Торкатися хоч думкою мені
Твоїх очей - на хвилі океану,
Коханих уст - у маренні висот...
Виводить вечір партію органну
І місяць ясен тихо межи нот
Намисто дивне сипле у долину.
Під колискові со́ньків у гаю
До тебе, милий, ластівкою лину -
На крилах мрії щастям виграю...
(9.05.12)

Ліда в ластовинні є майстриня нині,
В глині її пальчики, навіть сукня синя.
Ліда ліпить ластівку, що живе в долині,
Ведмежат і зайчика, бджілку на ожині.
Ось рудіє квіточка — виросла ж у глині!
Всіх потішить дівчинка — носик в ластовині.

Вуаль байдужості приховує слова:
-Ви є? І що? Мене для вас нема.
Волосся слів збирає у косу:
-Лиш я важлива. Я себе несу!

 
є інакші буття
для чуттів імовірно інакших
як немає межі
для чуття не існує межі
є нечуване ми
для якого існує все наше
як нема безчуттів
для буттів неймовірно чужих



✴




 

Здитиніла…
У снивах – двір, поля,
Де сокирки зливаються із небом,
Де я лечу, шукаючи халепу,
За возом, що повзе у крутояр...

Усі, хто за межею, в снах живі.
Усі мовчать: віщують дощ, відлигу…
Лежать під призьбами ціпи, ґирлиґи.
Моя панамка жовта – на траві…

В яві смакую, мов нектар, слова.
Тут співаниця млосно ллється з глека…
Отут гніздище роду і лелеки.
Сюди я з Криму сина привела.
Малює він Ай-Петрі, серпантин,
Сватківську череду, Супій ліловий…

Збудись, Полтаво: пречудовну мову
Паплюжать покручі-вужі й хорти!

До кого я волаю?
Де народ?
Джерґоче, виє, скиглить сьогодення.
Розпуття оглядає з бронзи Ленін.
У нього – ні утіхи, ні скорбот.
У нього – сквер, де: негр – із пиріжком,
Бабуся з пекінесом - халу кришить,
Дівиця-емо плаче в цяцьку-мишу,
Біжить малюк – безмовно – із совком…

А я нестерпно хочу в те сільце,
Де на долівці – різнобарвні рядна…

„Загинете…” – худий, мов кий більярдний,
Художник посварився олівцем.

Мій прадід – українець, не хохол.
Мій син плекає спадок – Міці стержень.
Ми виживем – поміж хортів, тлі, шершнів,
Безверхих шкіл і вмовклих радіол.


2012

у літню ніч у синю літню ніч
гаряча млість над яблунями мріла
і час до часу стріпувались крила
запалених на небі срібних свіч
під вікнами ходили їжаки
і пихкали неначе пароплави
а чорний кіт похнюпився на лаві
і світ робився сонним і мяким
і світ ліпився з істин-панацей
на невагомий образ дирижабля
у синю ніч гасились канделябри
і сходило як сон яйце-райце

***
Від перетворень у народу шок,
А до нових – залишився ще крок.
Той, хто казав, що кожного почує, –
Дав геніальний світові урок.

В цім клубку протиріч вже не знаю: де вихід, де захід.
В цім клубку протиріч тільки вогник далекий спаса.
А трибуни вождів нині справді нагадують плахи,
Як приручений вовк – шолудивого пса.

В цім клубку протиріч наші роки летять, наче скіфи.
В диких прірвах століть тільки кальцій цвіте після нас.
Після нас зостаються олюднені кровію міфи,
Недолюблений хтось, недопита пляшчина вина.

Накладається голос на голос, а маска на маску.
Той печальний, мов річка, веселий ще хтось, мов струмок.
Не шукаю фатальну межу «перемога-поразка»,
А сиджу... пропускаю крізь люльку житейський димок...

В жилах – хаос і космос.
А зовні... і зовні так само.
Найсумніше, коли в Тому світі ще гірше, ніж тут...
Час не йде, а росте, як надгробний надтріснутий камінь:
Одночасно росте в глибину, в ширину, висоту.

Ну а простір для душ майже зовсім нічого не вартий.
В цім клубку протиріч раптом зійде зоря – і співай...

Між богами і звірами люди – задавнені жарти.
У пекельнім клубку найрайськіший, скажу я вам, рай.

12 трав. 12.

Що чоловіче вам, зрештою, речення -
раціо досвіду, зважене судження,
дотик до подиху духу латентного,
вічне питання бажання відчутного,
тембру мелодія, ждана прелюдія,
муки за вами нового Овідія?..
Чи, як завжди́, тільки словосполучення
для перекручення "Цезаре-Фідія"... (
:)

Собираем невещи. Айда и хрусть
Ощущабельной жизни наст.
Нарочитое время с тобой, и пусть
Наиграется и предаст.

Колокольчиком внутренним посерди -
Чем невидимей, тем родней.
В неуверенном воздухе посреди
Свет невыспавшихся огней.

Упрощение правил, парад пород,
Корни в если бы да кабы.
Умножающих рыб характерный ход
Зарастает собой хлебы.

Опца мир, где какая ни есть нога
Норовит не попасть в рагу.
Мир, скорее склонный к ага-ага,
Говорит нам агу-агу.

Все причины, рождённые неглиже,
Не шутя, поправляют грим,
Как актёры, не знающие уже,
Боком вылезти бы каким.


2012

Вы нам с изюминкой о Блоке,
принцессой кланяясь ему…
Мне не до Блока на уроке,
встревожен я не потому.

Меня волнуете Вы сами
движеньем губ, сияньем глаз.
Мы с Блоком, восхищаясь Вами,
как песню, слушаем рассказ.

Но слышим только голос нежный,
забвенно-трепетную речь.
Ваш каждый взгляд – огонь небрежный!
О Боже, как его сберечь!

С улыбкой Блок в пыли портрета,
я улетаю в мир богов…
Звонок… и песня недопета…
Шаги… мелодия шагов…

Во след Вам солнечное эхо,
разлуки горькая звезда.
И мне, и Блоку не до смеха,
и мне, и Блоку – в никуда…
1982р.

Життя людське - ланцюг помилок,
Чи ж варто перейматись цим?
Бо, якби ми їх не робили,
То й вчитись не було б на чім.

***
І хоч нема високих в нас надоїв,
Та, мов гриби, щодня ростуть герої.
І скільки ж то потрібно Україн,
Як амбразуру закриває воїн?

Дурманить травень пахощами трав
Мою уяву змучену й бурхливу.
Скорившись почуттям, я покохав
Тебе, не сподіваючись на диво.
І як тепер звільнитись од видінь,
Обвитих насолодою гіркою,
Якщо твій образ, наче власну тінь,
Щоденно бачу поруч із собою?..
Квітучий травень майорить в очах
І душу заціловує піснями, -
Коли до тебе я шукаю шлях,
Уявою закоханий без тями.
11.05.12

З торбинку написала я листів.
Не всі вони вручились адресатам.
Один із катера, мов чаєчка, злетів...
Почув «твоя!» моряк серед пасатів.
Один побачив очі листонош –
Байдужо-зосереджені чи мрійні,
Упав із сумки. Лив травневий дощ…
Якби ж ту сумку застебнули щільно!
Читала вірш, прицмокуючи, твань…
Для неї літери виводила півночі?
Стрічала з соком гарбуза світань...
Не бачила листа сестра у Сочі.
Мо`, проросла із літер ковила –
І кружеляє степом?.. Серце нило:
Читала три епістолки Сула,
Смакуючи із аркушів чорнило…

З мішечок епістолій надійшло.

Павук поштову скриньку маже медом…
Порадник-оповідач – телефон.
Вербі павітер заплітає дреди...
Котів рахую... Вже дійшла до ста!
Серпневі ночі надзвичайно довгі.
Пишу другині у Форос листа...
Не музі послуговую – Любові.

він видить її від ранку до ночі
і чекають ніжні його очі.
мовчазне в них питання, чекання і туга,
бо ніхто не замінить вірного друга.
2012р.

Ще напівповна пачка “Chesterfield”у.
А легкість вся перпливла у важкість.
І дим від вмить прикуреного фільтру
через розгубленість та неуважність,

задуманість, та тільки не байдужість.
І можна було б зовсім не курити.
І мучить душність, невимовна душність.
Чи говорити, чи не говорити?

А ті слова були усе ж пророчими,
наповнені вони передчуттями.
І саме ними все оте породжене –
усе, що зараз по очах читаєм.

А ніч постала виразно смолистою.
Й без місяця – тієї ложки меду.
І думка поєдналася з молитвою.
Молитва за надію напівмертву.

Чи через це вдягли пітьмаві хустки
всі ліхтарі? Розріджено густими
здавались хмари. Під ногами – хрусткість.
Вбрання ж каштанів – золоті хустини.

Пробач і прощавай. Яскравий вересень
перебігає виразно у грудень.
До мене Ти ніколи не повернешся,
бо забагато виникло утруднень.

Крім Тебе не казав тих слів нікому.
І Ти, і я – замучені і стомлені.
Та крапка переправилась на кому.
І почалось продовження історії…

Залиши мені на згадку світлий місяць.
І не тільки в небесах, а й місяць липень,
також жовтень, те нічне осіннє місто.
Залиши мені на згадку все найліпше.

Залиши мені на згадку сині гори
і ліси зелені, й вільні полонини.
Залиши мені на згадку тихий голос
і ці очі, що так серце полонили.

Залиши мені на згадку спів пташиний,
що лунав, все надихаючи до співу.
Залиши мені на згадку ті стежини,
по яких пройти судилося нам спільно.

Залиши мені на згадку мою сповідь,
що не зміг я в ті хвилини завершити.
Залиши мені, хоча б, про Тебе спогад,
якщо Ти не можеш залишитись.

Сьогодні входить в права листопад,
і я занотую в душі літопис,
взявши у руку віршів длуґопис,
усе, що сталось за жовтень-місяць.

Не замінити цю втрату грішми.
Чи чимось іншим. І це найгірше.
Скажи, чи такий я великий грішник?
Чом моя доля мені так мститься?

У мене на серці – печатка смутку.
Його обпікає печалі мука.
Я бачу в житті тільки чорну смугу.
Ти щиро всміхнись мені, й я відчую,

що Моє Щастя мені всміхнулось.
Не повернути того, що минуло.
І в тому, що наші шляхи розминулись,
скажу: винний я, тільки я, всі чули?

Не мав взагалі я ніякого права
втручатись у Твої приватні справи.
Й мені надзвичайно важко, насправді.
Чом втручений я у відносини ваші?

Усе, що роблю я, чомусь, невчасне.
І Ти, через мене лише – нещасна.
Ми розмовляли і так нечасто,
тепер ж взагалі говорити важко.

За тиждень я свою вимучив душу.
Бажаю лише врятувати дружбу.
Й заради цього я не порушу
кількох тих слів, що сказав тоді я.

Я знаю, як це виглядає з боку.
Жахливо, що я сколихнув Твій спокій,
бо Ти була зовсім інша, поки
не спричинив я оці події

останнього цілого тижня жовтня.
Не зможе, напевно, вже сила жодна
здолати між нами оту безодню.
Для мене вона над усе страшніша.

Вона розділила на дві половини
моє життя. Це моя провина.
Якщо б промовчав я у ті хвилини,
усе б залишилося, як раніше.

…Та діє навіть і розбите серце.
Я відчуваю. Відчуваю сум.
Я розмірковую. Cogito, ergo sum.
А, отже, я ще не належу смерті.

Свідомість не топитиму в абсенті.
Він не розвіє мій довічний сумнів.
Я сумніваюся. Dubito, ergo sum.
А, отже, я ще не належу смерті.

І з пам’яті мені не вдасться стерти
думки про Твою неземну красу.
І я закоханий. І… Amo, ergo sum.
А, отже, я ще не належу смерті.

Тебе кохає і розбите серце…

Ти ніколи не грала на флейті,
наскільки я пам’ятаю.
Кордон по Лейті. Кордон по Леті –
Цислетанія, Транслетанія.

Кордон по Леті. Кордон по літі –
Цислітанія, Транслітанія.
Кордон по миті, моєму світі –
і там – кохання, і там – кохання.

Річки – ці чітко розмиті кордони,
і найрозмитіші – ріки часу.
Вони – нескінченні, вони – бездонні,
вони – навіжені, вони – прекрасні.

Вітер тихо грає на флейті,
гаптованій флейті Пана.
Кордон по літі, по Леті, Лейті...
Ти граєш на фортеп’яно

“На прекрасному блакитному Дунаї”
Йогана Штрауса-сина.

Вірші, друковані курсивом.
Так виглядав Петрарки почерк.
А я свій почерк некрасивий
змінити хочу.

І я ще змінюю і зараз
ті негативні мої риси.
Я пам’ятаю, Ти сказала:
“Ми зовсім різні”.

Притягує мене до Тебе.
І вірний тут закон магніту.
І було зовсім недотепно
йому змінитись.

Існують винятки із правил.
І правила самі несталі.
А я себе вже переплавив,
додав металів.

Одні ж метали вивів в осад.
Кипить усе в серцевій колбі.
Та це змінилася не осінь,
а щось у Тобі.

Чи протилежність й протилежність?
Чи вже подібність і подібність?
Чи те і те? Все – недоречність.
Куди подітись?

Багато слів і вчинків зайвих
було і є в житті моєму.
Я – драматург? Поет? Прозаїк?
Пишу поему.

Друкую ж ці вірші курсивом.
-о-с-к-і-л-ь-к-и-н-е-м-і-н-я-ю-т-е-м-и-
Хай виглядатимуть красиво
вірші для Тебе.

Мені ця зустріч пророкує біль.
Я знаю це, але іду на неї.
Думки про Тебе, договір у Нейї,
Центральну Раду, Парменіда, Білль…

Мені ця зустріч смуток пророкує
і сонм печальних почуттів і дум.
Та я іду на неї, я іду.
Мене до цього серце провокує.

А жовтий колір – це ж прощання символ.
Але не цей відтінок, ні, не цей.
У ньому є тепло Твоїх очей
й Твого волосся золото красиве.

Я йду вперед по площині алей,
застеленій осіннім оксамитом.
“Ласкава панно Осінь, усамітни
мене до часу зустрічі...”. Але…

Я йду вперед. Боюся? Так, боюсь.
Чого боюсь? Тобі завдати болю
своєю недоречною любов’ю,
й що не повіриш Ти, що я люблю…

І Ти білява й тендітна, мов лебідь,
сидиш край прозорого ставу.
І лебеді білі, вигнувши шиї,
хліб їдять з Твоїх рук.
Вони не бояться підплисти до Тебе.
Навколо – дерева і трави.
Вони відчувають усю Твою щирість
і відданість лиш добру.
Чому ж я боюся?

Мистецтво осіннє –
класично-сецесійне.
Ці спалахи літа –
полотна Клімта.
Мозаїка листя –
полотна Клімта…

…Яскравий келих –
ліхтар. Металу
лоза ажурна.
Летить метелик.
Він попелом стане.
Зажура…

…Б’ються серця
часто-часто.
Чекають кінця,
не діждавшись початку…

…Площа дзеркальна.
Початок зливи.
Яскравий Театр.
Люди чекають
повільні та метушливі –
“impression art”.
Чекають вистави…
…Він попелом стане…
…Всі попелом станем…

…“Створення світу”!
“Мадам Баттерфляй”!
…Сміються і плачуть…
…Спалахи літа –
рештки тепла й
листя гаряче.
Зливі його не згасити…
…Ти – душа літа…

…Сяйво ясне.
Дзеркальна площа.
Сучасне й минуле – рими…
Зачаровують мене
ласкаві очі
моєї Прими…

…Примхлива Доля.
Казкові вулиці.
Вечір. Неділя.
Як добре,
коли римуються
слово й діло…

…Осіння сльота.
Метелик польоту
до ліхтаря
не встигне здійснити…
…Залишиться жити…
…Помре, як настане зоря…

…Та вже не так романтично…

Пам’ятаю, як ми розглядали зброю
в приміщенні львівського Арсеналу:
Ти мечами милуєшся, я – Тобою.
Що буде далі, я ще не знаю.

І вогнепальна, й холодна зброя
металом виблискує – міддю, сталлю.
Ти добра, щира й не хочеш болю
нікому завдати. Ніколи. Я знаю.

Залишає навік незагойні рани
холодний погляд – найхолодніша зброя.
Твої ж очі теплі, інколи – вогнепальні.
…Щоб не закінчилось все зимою…

Тиха осінь. Упали від стиглості
та від вітру горіхи волоські
і каштани. Вже літо відснилося.
Світлі промені Твого волосся

надихають все сяйвом та свіжістю
квітів вранішньо ароматних.
Поєднати б миттєвість цю з вічністю.
Я і досі – поет-романтик.

І гірською, й небесною синістю
згадка в пам’яті ухудожнена.
Ти весну привнесла до осінньості
й спричинила цим літа продовження.

Твоя краса мені дорогу освітила,
дорогу у незвідане майбутнє.
І я піду по ній, хоч знаю, що мабуть не
досягну кінцевої мети…

Мій песимізме, відійди в минуле!
Життя вкорочує нестерпний песимізм.
І це усе ми знаємо самі.
Коштовний час наш песимізм марнує.

Угору поведе дорога? Вниз?
Мені все рівно. Перешкоди? Що в них?
Хай буде море на шляху – змайструю човник,
а як провалля – побудую міст.

Хай вся дорога буде вкрита терном –
її пройду, не дивлячись на біль.
Лиш було би це бажаним Тобі,
і я не зупинюсь, з путі не зверну.

Сьогоднішній день ранковий –
повернення знову до вузу.
Щасливий погляд Франковий
і усмішка, схована в вусах.

Кожній миті з Тобою радів я,
серцем своїм завмерши,
щоб не злякати липневе диво,
дороге мені до безмежжя.

Ми йшли повз вежу Корнякта
до Порохової вежі.
Ти сьогодні зробила натяк,
змістовний своїм безмежжям…

…Ніч вийшла на місячні лови:
шукати собі коханців.
Гуляв я вечірнім Львовом
й заблукав у осінній казці.

Ступали по жовтому листю
блискучі й у сутінках мешти.
Ішов я святковим містом
крізь затишного безмежжя.

Годинник – вісім ударів.
А серце – чотири сотні.
Куди прямувати далі?
Закінчиться скоро сьогодні.

І знову в ту ж мить розпочнеться,
та часу залишиться менше.
Поспішає годинник серця,
часові долаючи межі.

Минають дні розхристано і важко.
Можливо, що у цьому винен грип.
Та точно інше, як копнути вглиб
душі моєї… Та про це не варто.

Ви не занурюйтесь в мою приватність.
Вона нічого вам не принесе,
оскільки там незрозуміле все
чужим очам. Але про це неварто.

І серце догоріло, наче ватра.
Остання ватра у останню ніч –
вугілля залишилося в мені.
Та все, що було, було того варте.

Минають дні розхристано і важко…
Та все, що було, було того варте.

Зірки - немов уламки янтарю...
Розсипані над нами. Ваблять погляд.
Журбу я блиском тим не застелю.
Велика відстань. Ні, немає змоги.
Якби поближче: кислота-печаль
від радості за сотні кілометрів, -
шепоче думка. Ні, іди! Не край!
Борониться від неї серце вперто.
Малі зірки. І світять ледве нам.
Наблизитися б - то були б зігріли...
Але згоріти, певно, можна там...
А світло ж є. І уночі. І - сили
ходити по стежках, що на землі
простерлися під небом тисячами.
Дивитися чи вверх, чи то долів -
це ж тільки право, що... жартує з нами.

(2012 р.)

Втомлене сонце пірнуло у сон,
і краплі-зорі – у різні боки.
Ніч витерла хмаркою їх, горизонт.
Тиша, думки, почуття – глибокі.

Ти – мій промінчик життєвого світла.
Його захищу – він ніколи не згасне.
Твій погляд скинув вуздечки й сідла
з загнузданих моїх пегасів й пегасиць.

Й вони понеслися крізь світ ночей,
розсікаючи сяйвом темряву, хмарність.
Про подібну конячку розповів Норштейн.
Я без Тебе – їжачок в тумані…

Серце – воно не обманює. Ніколи.

Ти пам’ятаєш, як мені співала
про білокрилу птаху на тополі?
Чи Ти вже знала? Та, скоріш, не знала,
що я два роки вже живу Тобою.

Упало сонце краплею кагору
під вечір у кришталь – озерний келих.
І тихий вітер – голос К’єркегора,
молився в горах – смерекових келіях.

Він знав про те, що слід шукати сенсу
життя в усьому: в радості та болі.
Твої слова упали в моє серце,
у серце, вщерть наповнене Тобою.
Чи Ти його бажала переповнити?
Хотіла повені? Я ж так боявся повені.

Упали сльози мокрі та холодні –
ридало небо. Розливались ріки.
Ми їхали до Львова. Я сьогодні
почну писати з чистої сторінки
своє життя й Щоденник.

…І, можливо, що все закінчиться
ще до того, як розпочнеться…
Буде знову більше за кількістю,
ніж потрібно, ударів серця…

І я знаю, що буде болісно
попрощатись з Тобою навіки.
Все зів’яне, неначе пролісок:
лиш піврічне життя у квітки.

Але можна його продовжити,
у гербарій перетворивши:
пелюстки між сторінками зошита,
на сторінках – любовні вірші.

Та, можливо, що все закінчиться
ще до того, як розпочнеться,
якщо буде менше за кількістю,
ніж потрібно, ударів серця…

Висів на небі місяць-DVD.
Здавалось, що він впаде – розіб’ється
на друзки чи надщербиться. Й тоді
його ціною буде тільки безцінь.

Як мого серця… Може. Селяві.
Життя зиґзаґом пропливає плавно.
Ця ніч вродливістю – Авріл Лавін.
…Лавина спогадів… Любові лава…

Від миті, як Везувій розжарівсь,
від міста, що загинуло, мов Пліній,
плин часу з пам’яті змивав жалі,
як жир з масних тарілок піна плину.

– З масних тарілок? Музика Массне?
Россіні-кулінара? – Зовсім інша.
– “Влтава” Сметани? – Колись. Мене
вела в ці миті музика тихіша.

“I know…” співав так колисково Стінґ.
“Shape of My Heart” – душа кіна Бессона…
Багато у житті чого не встиг.
Чи надолужу в час ночей безсонних?

Напевно, ні. І за усе життя,
мені відведене, не надолужу…
Ще досить залишилось запитань,
які тривожать, ні, не розум – душу.

Ти ж можеш ставити мені в вину
всю мою слабкість попередніх років,
що я не прагнув і не увійду
в когорту самоназваних пророків.

Та я, хоч трошки, але чарівник.
Тому що я – закохана людина.
Й цього життя дірявий черевик
мені зашити вистарчить уміння.

Я одягну на голову берет,
візьму у руки сумку й парасолю,
й піду вперед, у бік, назад, вперед…
Як вирішу, як вкаже доля.

Висів на небі місяць-DVD.
Здавалось, що він впаде – розіб’ється
на друзки, чи надщербиться. Й тоді
його ціною буде тільки безцін-ність.

Усе пройшло, усе пройшло, на жаль.
Та ні, не все, бо ще життя триває.
Багато є нездійснених бажань.
Це смерть, коли їх зовсім не буває.

Ця подорож триватиме добу.
Із Заходу на Схід: зі Львова в Харків.
Минатиму міста, в яких не був.
Дерева одяглись у колір “хакі”.

Та ні, не для війни, а просто так.
Це осінь-кутюр’є диктує моду.
Смак валер’яни на її устах.
Й листопад поринає у дрімоту.

Все ж болісно, що місяць і кінець
цій осені натхненно-навіженій.
Зима ж – це мить і миттю промайне.
Як та зима – весна надій священних.

Мине багато літ, багато зим.
І жодні з них не вдасться повторити.
Потрібен час. Потрібен він усім.
Та ні, за всіх не можна говорити.

Людина – час – це вічна боротьба
Ця боротьба – життя людини й часу.
В цієї фрази довга борода
і з нею недоречно сперечатись.

Я дочитав сьогодні Жадана
й пішов в запій Шекспірових сонетів.
Потріпане стареньке видання
безмірно краще текстів в Інтернеті.

Читати і писати, а також
в вікно дивитись з верхньої полиці.
І мріяти, і згадувати. Дощ.
Прощальний дощ за вікнами полився.

Сьогодні колискова – шум коліс.
Твого серденька стукіт колисковий
мені б приносив світлі сни колись…
Казковий час. І Ти – така казкова.

Краса, хоч істина, та не завжди проста.
Як місяцем тоді всміхалась нічка…
Це посмішка Чеширського кота –
насправді щира, а не сардонічна.

Усе пройшло, усе пройшло, на жаль.
Та ні, не все, бо ще життя триває.
Багато є нездійснених бажань.
Це смерть, коли їх зовсім не буває.

Я до Тебе дощем говоритиму,
липневим тихим дощем,
повільного вільного ритму,
що душі вгамовує щем.

І хай небо буде беззоряним,
і захмареним буде – нехай.
Ми пройдемо цим полем незораним,
і підемо за небокрай.

Я дощем Тебе ніжно вкутаю,
липневим теплим дощем,
наче шаликом, ковдрою, курткою,
простирадлом або плащем.

Заспіваю Тобі колискової:
“Люлі-люлі, лю-люлі, лю...”.
Ти вже знаєш, що я приховую,
як я сильно Тебе люблю...

Я дощем до Тебе співатиму,
липневим світлим дощем.
Ти будеш моїм співавтором,
Ти будеш моїм віршем.

Від води волошковими квітами
розквітатимуть небеса.
Я до Тебе дощем говоритиму:
“Ти щастя мого... сльоза...”

Знов надходить вечір волошковий,
Знову місяць срібло розсипа,
Я підставлю пеленУ ранкову,
Нехай небо зорі насипа.

Приспів

Простелю доріжку,
Виплету меріжку,
Між волошки маки розкладу.
Хай у полі в’ється,
Серце щастям б’ється,
В сяйві місяченька, дім знайду.

Як же буде хороше відчути,
Вільний степ вкраїнської землі,
Не вдалося чужині прикути,
Почуття любові у мені.

Простелю доріжку...

Я з тобою завжди Україно
Хоч далеко , місяць все ж один
І доріжка вишита в чужині,
Поєднає мій родинний дім.

Простелю доріжку ...