Обвішана турботами й торбами
Та ще дітьми наперевіс,
Ти гордовито йдеш понад світами
Вже стільки непростих тисячоліть,
Спокутуючи невинний Євин гріх...
...І якже поміж ядерними грибами
Тобі вдається ще й тримати земну вісь?

Жадібність чинуш згубити може всю державу.
Так в історії, повірте, не раз вже бувало.
Не одна держава сильна і могутня впала,
Як чиновники продажні бралися до справи.
Колись в Криму генуезці могутніми були,
Хани кримські, навіть з ними рахуватись мали…
А свободу за сім тисяч золотих продали.
Хоч, здавалось вітри долі в їх вітрила дули.
Ще в тринадцятім столітті усе почалося,
Саме тоді генуезці у Криму з’явились.
Гроші мали, тож до хана бігом підступились,
Феодосію купити їм тоді вдалося.
Стару грецьку колонію Кафою назвали
І вже звідти розповзлися по берегах Криму.
Колонії, факторії будувались ними.
І скоро вони господарями всього півдня стали.
Багатіли рік за роком, бо ж торгівля східна
Їх ніяк не оминала, у руках тримали.
Тут купляли, втридорога потім продавали.
Тож жилося генуезьким купцям тут не бідно.
Хани кримські, хоч податок із них добрий брали,
Але до них дослухались – бо ж у них є сила.
Та в п’ятнадцятому віці турки підступили
І Константинополь «вічний» після штурмів взяли.
Перекрили генуезцям із моря проходи,
Відрізали від Генуї й хижо позирали,
Як би вони в генуезців і Крим той забрали.
Кінець уже наближався й спинить було годі.
Та, поки ще генуезці із ханом дружили,
Туркам в Криму закріпитись було геть не легко.
Та вони чекати вміли. Крим же недалеко.
Коли б випала нагода – умить прилетіли.
Як Хаджі-Герай, нарешті пішов до Аллаха,
На трон тоді Нур-Девлета беї посадили.
Та молодший Менглі-Герай бачив в собі сили
Сісти на трон замість брата. Тож кинувсь без страху
В боротьбу за трон. Якесь там мав для того право.
Вмовив якось генуезців, ті – татарських беїв.
І вже ханом до столиці вступає своєї,
Роздаючи обіцянки наліво й направо.
Нур-Девлет втік до Кавказу, під крило Ординців.
Кримські хани із Ордою давно не мирились.
За те, хто в степах найперший не один раз бились.
Там Нур-Девлет готувати взявся плани ниці,
Щоби владу повернути. До турок звернувся,
Деяких і генуезців зумів підкупити.
Але вдалось генуезцям його там зловити.
І він в Крим уже в кайданах скоро повернувся.
Генуезці ж дуже хитрі –не віддали його
В руки до Менглі-Герая. У себе тримали.
І тим самим проти хана гарний козир мали:
Могли ханом знов зробити його в разі чого…
Перший із родів татарських – то є рід Ширина.
Саме з того роду беї хана обирають.
Так от, скоро бей ширинський Мамак помирає,
Слід обрати, хто те місце зайняти повинен.
Претендентів будо двоє із братів Мамака:
Кара-Мірза був з них старший, а Емінек - менший.
І знову у Кафі долю роду Ширин вершать.
Менглі-Герай призначає туди Емінека.
А той виявивсь нахабним, до хана вчепився,
Щоб дозволив на матері його одружитись.
Як то хану на нахабство спокійно дивитись?
Відшив, звісно. Той гарячий, із тим не змирився
Та й до Кафи відправився, узявсь вимагати,
Щоб на хана натиснули, бо ж важелі мають.
Генуезці, однак, хитрі йому відмовляють.
Хоч і знали, що ворогом той може їм стати.
А тим часом новий вузол іще зав’язався.
Був в Мамака син, якого всі Шейдаком звали.
Його мати також беєм бачити бажала.
Та й він від ідеї тої теж не відмовлявся.
Хоча бей, і то всі знали, був з нього ніякий.
Але мати теж до Кафи бігом подалася,
Стала консула вмовляти, аби постарався.
А вона йому вже гарну влаштує подяку.
Той відмовився, одначе, чинуші знайшлися,
Золотих сім тисяч в неї взяли й обіцяли,
Що вони би її сину в тому посприяли.
Правда, хан тоді і консул без них обійшлися
І обрали Емінека. Шейдак розізлився
І, як ото Нур-Девлет був, на Кавказ подався.
Там з Ординськими властями одразу зв’язався.
«Повернення» готувати своє заходився.
А Ординці тому й раді. А кримці – не надто.
Тут турки сидять під боком, моменту чекають.
А тут іще й від Ординців захищатись мають.
Назбиралося до біса ворогів багато.
Менглі-Герай довго думав. А тут йому кажуть
По секрету, що й Емінек із турками грає.
Тому, Менглі-Герай, врешті рішення приймає,
Змігши усі «за» і «проти» по сто разів зважить.
Посилає до Шейдака й тому обіцяє,
Що поставить його беєм у роді Ширина.
Дума: хай лишень прибуде, я його зустріну.
Нехай вік свій у кайданах сидить, доживає.
Емінека теж замінить він Кара-Мірзою,
Як того заповідав ще й покійний Мамака.
Аби лишень заманити підлого Шейдака.
І той клюнув, порвав миттю зв’язки із Ордою
І примчав до Кафи. Хан же прогнав Емінека
І прибув до Кафи, щоби Кара-Мірзу ставить.
І Ширіни усі згодні – хай він ними править.
Але, виявилось, справу ту зробить нелегко.
Старий консул помер досі, нового обрали,
А він був із тих, що гроші взяли у вдовиці.
Зустрів хана із посмішкою хитрою на пиці,
Заявив, щоби Шейдака лише призначали.
Треба ж гроші відробляти. Хан став опиратись,
Тоді йому Нур-Девлетом бігом пригрозили,
Мовляв, випустим. І, певно, що так би й зробили.
А Менглі-Гераю знову за свій трон змагатись?!
Тож погодитися мусив і Шейдак став беєм.
А Ширинам такий вибір був не до вподоби.
Зібралися усі беї, вирішити щоби
Долю хана. І той мусив разом із сім’єю
Заховатися у Кафі. Кільце вже стискалось.
Хоча того генуезці ще не зрозуміли.
За бороду, мабуть, Бога, думали, вхопили.
Ще багато літ сидіти в Криму сподівались.
На місце Менглі-Герая Айдера обрали.
Новий хан в оті розбірки не став устрявати.
А Ширини Емінека стали закликати,
Бо Шейдака своїм беєм бачить не бажали.
Емінек був злий страшенно. Як скинули хана,
То він бігом повернувся у свій рід Ширина.
Шейдак страшно налякався, теж у Кафу двинув.
Емінек прийшов із військом ловить інтригана.
За сім тисяч золотими довелося кафинцям
Тепер в місті лиш сидіти, за стіни ні кроку.
Бо навкруг снують татари, як голодні вовки.
Доведеться чашу горя випити по вінця.
Емінек не сподівався, що стіни здолає.
Тож турецького султана у поміч закликав.
І пливе до Криму морем уже флот великий.
Більше, як три сотні суден Гедик Ахмед має.
Йому султан доручає ту Кафу узяти,
А також всі генуезькі у Криму фортеці.
Та і татар приструнити, якщо доведеться,
Щоби всю орду татарську під собою мати.
Кафа була налякана, як той флот уздріла.
Скільки війська ворожого давно тут не знали.
А турки зійшли на берег, гармати узяли
Та і з тих гармат по мурах кілька днів палили.
Зруйнували і будинки у місті, і мури.
Особливо там, де були головні ворота.
Генуезці захищати місто і не проти,
Але греки і вірмени у страху за шкури
Свої власні, збунутвались. А їх же багато.
Вимагають, щоби турку місто піддалося.
Консулу послів до турок слати довелося.
На три дні він перемир’я просив заключати.
Посланці – ще та сволота, лиш про себе дбали.
Домовились, що їх турки не стануть чіпати,
А вони за те поможуть туркам місто здати.
А у місті зовсім інше потім розказали,
Що турки пообіцяли не чинить наруги,
Лише данину потрібно буде заплатити.
Самі вночі спромоглися брами відчинити,
Зробивши тим самим туркам велику послу́гу.
Турки тут же ті ворога негайно зайняли,
А назавтра і все військо у місто вступило.
Близько трьохсот генуезців з консулом схопили,
За візиревим наказом одразу ж скарали.
Емінек велів Шейдака схопити й скарати.
Менглі-Герай в Феодоро ледве заховався.
А Ахмед-паша «порядок» наводити взявся.
Велів молодь всю до себе на огляд прислати.
Відібрав тисячу хлопців в корпус яничарів
Та півтисячі дівчаток в гареми Стамбулу.
Контрибуцію зідрати, звісно ж не забули.
Усіх купців іноземних, яких зустрічали,
Обібрали аж до нитки. Генуезців всіх тих,
Які в бійні уціліли, у Стамбул забрали.
А тоді скоряти інші фортеці почали.
А їх вже тепер не надто брались боронити.
Менглі-Герай зібрав було аскерів завзятих,
Кинувся у бій на турок, але був розбитий.
Довелося Нур-Девлету свій трон уступити,
А самому полоненим в Стамбул вирушати.
Генуезькі всі фортеці турки захопили,
Розгромили Феодоро. Та тут і зостались.
Відтепер всі хани кримські султанам скорялись.
І султани ханів кримських на престол садили.
Золотих отих сім тисяч свою роль зіграли.
Генуезці за них кров’ю щедро заплатили.
Звісно, ті, що брали гроші, того не хотіли,
Бо ж вони лише багатство собі наживали.

Моя любове золота
Радіють лагідні каштани.
Хай щастя поміж нас вита,
Допоки дихать перестанем.
Голубоока пестить вись
Дарує нам чарівне світло
До мене, люба, пригорнись,
Аби серця вогненно квітли.

ПРИСПІВ.
Любові мужність не згаса
В життя жорстокій круговерті
Непереможна є краса,
Гартована списами смерті.
Рятує світ увесь вона
Аж до найменшої галузки
Аби набридла всім війна
Уся розсипалась на друзки.


Планета стала набакир --
Так розходилася ненависть.
Та прийде довгожданий мир
Усе на місце він поставить
Цілую щічки дорогі,
Флюїди щастя в небо линуть,
Хай прийде ласка від Богів,
І землю вкриють ендорфіни.

ПРИСПІВ.
Любові мужність не згаса
В життя жорстокій круговерті
Непереможна є краса,
Гартована списами смерті.
Рятує світ увесь вона
Аж до найменшої галузки
Аби набридла всім війна
Уся розсипалась на друзки.

15 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Старість стримувалась,
вік надходив,
але лику юнацького квіт!
силуету невчасність прожога!
завжда сповненість слів молодих!
з ним зживались незмінно і довго
поміж мертвих, нових і старих.

За єдино безсмертного хлопця –
чий феномен простий –
йдеться в повістях допотопства:
«Ось і тепер він живий».

Обручку срібну знімає
і на нитці шовковій гойдає:
«…Тільки палаючий віхоть тростини
і велика печера,
і неодружений хтось,
здається, геолог…
ні;
здається, первісна людина,
ні;
химера якась квола…
в однині.
Йде.
Порода пахне лосьйоном,
кухнею
і дітьми.
Ми –
наскельні малюнки
в скафандрах.
Він –
живий дотепер.

…Щось в печері раптово
схвилювало повітря,
це на вулиці час
помер…
Ні.
Це малюнки нас
на стіні.
Ні.
Це підземна ріка Луна
провалилася в озеро Тиші…
впала в озеро?
ні…
провисла.
Значить, це не вона
повітря в печері колише.
Це ще глибше –
на березі озера Тиші
дикий кіт, помираючи, випустив дух.
У-у-ух…
Як він потрапив туди?
Від біди – до біди.
Ні.
Може, це деґрадація людини
у глибини?
Ні.
Може, світ невідомий у тій глибині?
Ні.
Може, світ протилежний?
Ні!
Кіт обрав.
Він без вогню на кінцях тростини
повз у глибини.
А ми…?
йдемо попід люстрами кришталевими
під куполами печер
поза часами –
і ніхто не помер.
А чому..?
Бо ти є свідком,
і не бачиш нитки,
на якій гойдається обручка,
срібний маятник
благополуччя…»

Чи гіпноз є належним відбитком
константи?
«Подивіться уважно.
Я – Ваша мати…»
Так навіщо у вірші писати про хлопця?
«Це не вірш,
а остання з казок допотопства».

17–19 квітня 1995 р., Богдани́

 
чого би це було немудро
чого би я тобі брехав
кажучи тепер і тут
нам доступний більший кайф
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями
 
немає сенсу різний бруд
і сумніви того не варті
ми загубимо мету
знесемо кохання на багаття
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями
 
немає сенсу різний бруд
і сумніви того не варті
ми загубимо мету
знесемо кохання на багаття
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями
 
чого би це було немудро
чого би я тобі брехав
кажучи тепер і тут
нам доступний більший кайф
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями ———
 
 
 
 
 
 
 
 

Життям пригнічений дошкульно
І горем битий досхочу, –
Неначе вітер безпритульний
То спочиваю, то – лечу.
То в надпориві пересилю
Терни колючі перешкод, –
То від погроз не маю сили
Хоча б ледь-ледь роззявить рот.
Мовчу безпомічно край світу,
А серце ятриться від ран, –
Ніяк не можу зрозуміти,
Чому втрапляю вічно в бран?
Чому забув про остороги
Не ухопити сторчака, –
Чому ступив на ту дорогу,
Що не виводить з тупика?
Життям осміяний огульно
До невгамовного плачу, –
Неначе вітер безпритульний
То спочиваю, то – лечу…
15.05.25

Воно крапки́ поставе чи не всюди
і правду ріже в око, не брову́,
немов у барабан колотить в груди,
у пил стирає всіх, на куряву́!

Йому у спорі рівних не існує,
бо знає сотні, тисячі цитат,
а штампи й гасла так завуалює,
що ставить у пів ходу шах і мат!

Завжди́ залізні в нього аргументи,
не кине на поталу власне «Я»,
але в житті трапляються моменти,
бо правда завше в кожного – своя!

І. Таємна книга Іоанна

Коли Ялдаваоф‎1 розправить крила,
Не бійся відступити крок назад,
Аби ревніше тиснути стократ,
Як вернеться тобі відваги сила.

Не смій умити руки, мов Пілат:
Од Кемі‎2 – до далекого Бабіла
Святим‎3 Софія‎4 битись повеліла –
Здобуток вартуватиме утрат.

Бо слабкодухим зрадникам-Іудам
Даремно сподіватися на чуда –
Ісус віщує істинний кошмар!

Страшній покарі не потрібно строку:
Холодний відчай зовнішнього мроку‎5
Над головами зречених примар.

ІІ. Апокриф‎6

Над головами зречених примар
Месія вирік життєдайне слово:
«Доволі чистим безпідставних кар!
Завершились однинь огульні лови.

Абіє тут обіцяний вівчар,
Цо поведе улюбленців Єгови
До пасовища праведних отар,
Бовім створили Тартар для полови!

Убо не слідувать кому за мнов:
Кипітиме довіку їхня кров,
Рогаті чудища візьмуть на вила!»

Опісля виходу лічили всіх;
Запропастили Каїна‎7 та – сміх! –
Єретиків Симона й Богумила‎8.

ІІІ. Драй-Хмарі‎9

Єретиків Симона й Богумила,
Гонителів юродства християн,
Шарами вкрили збоченого гнила –
Ганебний переможених талан.

Когось корисний підкорив обман:
Швидке визнання, золоті медалі;
Інакших, що не сприйняли дурман,
Убили вогнища, підвали, палі.

Не жди тому спонтанної моралі,
Ні вдячністю оточення не мар;
Наразі визначай будучні сталі:

Як небокраю спалахне пожар,
Тікатимеш налякано подалі
Чи приймеш благородно свій тягар?

ІV. Присяга та прокляття

Чи приймеш благородно свій тягар
Во плотськім, де все злобою покрите
Безпутних неприкаяних почвар,
Стояти непохитно, неофіте?

Війна за право – самоцінний дар:
Знаходимо у ній добра приміти;
Свобода же, братання, мертвий цар –
Підвалини громадської просвіти.

Одначе, ризик пам’ятати слід:
Чимало відчайдухів погубила
Ватага земнородних аскарид.

Іще повчальний крах Сатанаїла:
Вали геройськи ненависний гніт –
Перемогти Всевишнього несила.

V. Шекспірівський мотив

Перемогти Всевишнього несила –
Звитяжить Купідона ще складніш.
Порожні, діво, гордощі полиш,
Спусти вражого корабля вітрила.

Утрачене не купиться за гріш:
Цінуй принади молодого тіла;
Направивши пориви, захмеліла
Віддай же поле пахарю скоріш.

Позбувшися ядушливого спору,
Нащадків позиратимеш з-за хмар
Весни знайомої щасливу пору.

Ховати марно потаємний лар:
Одержить бажанець нарешті гору,
Огень – його промови, сенси – жар.
 
VI. М.‎10

Огень – його промови, сенси – жар,
Галантна одіж кавалеру личить;
Одчуй рум’янець кілкий на обличчі –
Зумієш витримати цей удар?

Навіщо, бідна, сторонишся стрічі?
Жадання докучатиме комар;
Кохання – найсуворіший лихвар:
Відтермінуєш – відрахує втричі.

Розумно берегти дівоцтва мак:
Нехай хлопчисько за тобою біга,
Ласкавця вірного розпалить крига!

Проте; наважишся чинити так –
Невдовзі прийдеться в Амура, мила,
Пізнати ціну скоєного діла.

VII. Воскресіння

Пізнати ціну скоєного діла
Зотлілих кличе голосіння труб,
Закрив кремезний сонце вернидуб,
Немов жаринку велетенська брила.

Постали пан, каліка, правдоруб,
Ханжа, статечний, проданець, кутила –
Змішався сморід з пахощем кадила,
Праворуч красеня – хирявий труп‎11.
 
Гримить: «Пророчена година плати!
Корися волі Господа, дитя:
Немає до сваволі вороття.

Сміливости забракне опиратись:
Минулого могутнійший скотар,
Підеш, неначе агнець, на вівтар».

VIII. Фатальність

Підеш, неначе агнець на вівтар,
Зайняти вперше чоловіче ложе,
Тендітна ластівко, квітуча роже,
Вступивши натиску шалених чар.

Противитись коханому негоже,
П’янкий покорі помагає гар:
Укріпленням заказаний попар –
Захопить легко парубок пригожий.

Здається, щасний передує шлях,
Утім навряд чи подолає птах
Знести підступні витівки Венери:

Урвати спробуєш з ним будній плин,
Явити мрійних мерехти перлин,
Та він – закостенілий жнець матерій.

IX. Незгода

«Та він – закостенілий жнець матерій?! –
Розчулено питаєшся мерщій, –
Нахаба ниций, хований крутій;
Попрала хтивість обіцянки Гери?..»

Гадань турбує хаотичний рій:
Невже нашкодити прекрасній пері‎12
Таки рішився покидьок материй,
Красу невинну зрадив лиходій?
 
Високе поза межами живого:
Самій мироточити неспромога;
Диявол – це досвідчений гравець.

Облиш ридання голосні перуни,
Каліпсою‎13 одурена красуне!
Згадай Обитель світла‎14 накінець.

X. Пустин

Згадай Обитель світла накінець,
Нетварну прародительку еонів‎15,
І попри різнорідні перепони
До неї поривайся напрямець.

Склади смиренно зморщені долоні:
Не зіб’є з пантелику манівець
Кого знанням нагородив Творець –
Шукай безсмертя на нетліннім лоні.

Адже розтанув тогорічний сніг –
Подібно запропаде хто не зміг
Нової вчасно причаститись ери.

Не загуби цю Аріадни нить:
Минуще маєш узнавати вмить,
Щоб раптом не вклонитися химері.

XI. Біси, іже чловіки прельщают

(Притча)

«Щоб раптом не вклонитися химері
Юнацьких даром не змарновуй рис –
Устами дівчини лукавив біс, –
Піддайся врешті таїнству містерій.

Путь Назарея – непролазний терен!
То приспусти тепер зухвалий ніс;
Хилися вітру, мужній кипарис:
Небагатьом послужливі гетери».

Тенета хитрі розкидав ловець:
Волів спочатку шлюбом був єднатись
Аж як відмовив підліток-мудрець, –

«Одненьку ніч забудься, Йосафате!
Знімай хутчіше непорочні шати –
Закон Завіту зневажа овець…»

XII. Зустріч Єу‎16

Закон Завіту зневажа овець,
Сп’яненний владою писав скрижалі,
Не відрізнивши мари від реалій,
Людську осібність звівши нанівець.

Розпутний вмер, з молитвою печалі –
Однаково заплатить Всеотець:
Похмурий світ зупинених сердець;
Ні новизни, ані усмішки кралі.

Вже ліпше жити абияк, повір,
Ніж плутатись межи пекельних дір
Або небесні населяти сфери17.

Юначе, підбадьор запалий взір,
Не плач; одкривши потойбіччя двері,
Думками підіймайся у етери.
 
XIII. Заповіт митця‎18

Думками підіймайся у етери,
Пригніченцю буденного ярма:
Звертайся музики, марай папери,
Нащир місцями, часом – жартома.

Сипким багатствам раді філістери,
Прихильники простішої манери;
Поета ж музу рознесе сурма
Від вічного Парнасу задарма.

Сльозами лоз кріпи ручиці кволі:
Мирське метафізичний легшить бій –
Не тільки піст, розкаяння, єлій!

Жахливий в’язням світської юдолі
Можливо-бо терпіти уділець,
Якщо душею каторжник-мертвець?

XIV. Приреченість

Якщо душею каторжник-мертвець
Обурений цинічністю природи,
Буває, власний згашуєш світець,
Суціль вручившись аморальній моді.

Куштуєш скоротечні насолоди,
Допоки не вривається терпець;
Тоді – вдаряє розуміння грець
Одречення від вищої породи.

Звіряйся сам шляхетної мети:
Будь свічкою малої красоти,
А не вуглем великого горнила.
 
Бодай загине сохлий, босоніж –
Сумлінний посміхнеться глузливіш,
Коли Ялдаваоф розправить крила.

XV. Πίστις Σοφία

Коли Ялдаваоф розправить крила
Над головами зречених примар
Єретиків Симона й Богумила,
Чи приймеш благородно свій тягар?

Перемогти Всевишнього несила:
Огень – його промови, сенси – жар;
Пізнати ціну скоєного діла
Підеш, неначе агнець на вівтар.

Та він – закостенілий жнець матерій;
Згадай Обитель світла накінець,
Щоб раптом не вклонитися химері.

Закон Завіту зневажа овець;
Думками підіймайся у етери,
Якщо душею каторжник-мертвець.

Що значить дорога додому?
Дорога в ніщо, в зорепад,
Дорога туди, де утому
Знімає оновлений сад.

Дорога додому безмежна,
Не має початку й кінця.
Триває вона, як належить,
Лише до стирання лиця.

Дорога додому - у порох,
З якого усе почалось
І чим завершиться. І волох
Увійде в ліси, ніби лось.

1 серпня 2022

“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, справді кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Б-ом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б”ється серце”.

Я вибрала не Вас і не тому,
що серцю не накажеш полюбити.
Іще тоді належала йому,
коли серпанком падала у жито.

Цвіла шипшиною, а поряд він,
зеленим листям огортав бентежно.
Душа з душею — срібний передзвін —
вела над прірвою беззастережно.

Плекала сни свої на самоті,
слізьми кропила сумовиті днини,
та він з'явився у моїм житті,
подарувавши почуття жасминні.

Забився в грудях птахом навесні,
заполонив собою сірі будні.
Його очей смарагди неземні
в мені будили спогади ажурні.

Іще тоді належала йому,
не відавши про повені безмежжя,
коли будила зорями пітьму,
і мріяла, щоб він мені належав.

Пила з рожевих губ — нектар бджоли,
і він — солодкий трунок пити мусив
у райському саду, іще коли
дала вкусити яблуко спокуси.

14.05.2025р

А ти будь тюльпаном: живи і квітни,
Загоюй рани, всміхайся привітно,
Втопи свій біль на денці озерця,
Нехай рожевим заквітне серце,
Чи білим, жовтим...не має різниці,
Подякуй Богу - віддасть сторицею.

А ти будь тюльпаном: тягнися до неба,
Що тепло шепоче: "Тримайся, бо треба".
Всміхайсь тюльпаном, всміхайся тюльпанам
В долині тюльпанів за океаном....

Навіщо ти звертаєшся «на ви»?
Чи візаві свого ти поважаєш?
А може тривіально зневажаєш,
маскуючи відносин грубі шви?.

Чи любиш ти, коли говориш «Ви»,
чи просто на дистанції тримаєш?
За кого ти таку особу маєш,
що поїш її трунком сон-трави?.

Що відчуваєш, як говориш «Ви»,
апатію, огиду насолоду?
Надієшся лише на свою вроду,
радієш, не піднявши голови?

Чи хочеш ти, коли говориш «Ви»,
знайти взаємність і порозуміння?
А може випробовуєш терпіння,
принад своїх піднявши корогви?

Тоді навіщо говорити «Ви»?
На біса взагалі тоді говориш?
Якщо себе в собі не перебореш –
читай вірші, а краще молитви.

Гнучка, як гілочка ліщини,
Іскриста й сяйна, наче сніг, –
Вона сміється, мов дитина,
І заражає сміхом всіх.
Неначе книга загадкова, –
Мої розбурхує думки,
Адже не в’яжеться розмова,
А замовкати не з руки.
Її слова – струмочок тихий,
А дотикання пальцем – гра,
Бо відчувається безвихідь
І проявляється жура...
14.05.25

Вишиванки-обереги.
Обереги-вишиванки,
Їх для мене і для тебе
Вишивали наші мами.

Вечорами клали хрестик
Стібок до стібочка,
Виходила так майстерно
Вишита сорочка.

Рушники та скатертини,
Килими й серветки.
І усе то для родини
Тії обереги,

Щоби лихо не йшло в хату
Та біда минала,
То бабусенька і мати
Шили-вишивали.

2025 р.

Обурена весна дощами розлила́сь.
Зелені та сумні у травня очі.
Коли вже сонце розітне сувої зла,
щоб відпочили від шахедів ночі?

Калюжі, мов печалі темні дзеркала́,
Бо тільки дощ, здається, хазяйнує,
хлюпоче - і завісою стоїть імла,
від неї правди всім чекати всує.

Заснула справедливість під шумок дощу,
подерта. Чи розправить світла крила?
Повір: втече страшна війна, як підлий щур,
і дощ мине. Тектиме воля в жилах.

Коли зліталися хрущі
На обвишнілу хату.
Щось відлягало від душі
Страшне і волохате.
І хата, втомлена в літах,
Підведена на біло,
Була, немов би молода,
Немов нова і ціла.
І потопали в бур'янах
Подвір'я, вирви, кроки.
Розбиті вікна, долі, дах
І спопелілий спокій...

Я не знаю, що зі мною,
Самотою рани гою.
Недалеко й до біди.
На подвір'ї, попід вечір,
Розгулялася хуртеча,
Замела усі сліди.

Стогне вітер за шибками,
Недолуго грає гами.
Ноти до...ре...мі...фа...соль.
Кармазинове* вітрило,
Що борвіями побило,
Лагодить — стара Ассоль.

Коле голкою долоні,
Парусину, ту солону,
Пригортає до грудей.
Усміхається, неначе,
А тужливе серце плаче —
За морями її Грей.

Ходять тіні безголосі.
Кіт рудий, як пізня осінь,
На плахтині тихо спить.
Без вітрил пливе у вічність,
В лебедину білосніжність —
Корабель...
Не рветься нить.

Кармазиновий* — червоний.

13.05.2025р.

Я ангел її, та не знає вона,
що ми одне одному ехо... луна,
якщо подивитись у небо ясне,
обом усміхається щастя одне.
Вона була тою з омріяних див,
яке як ікону я боготворив
у ночі осінні, у дні весняні,
являється й досі мені уві сні
те неповториме у юності, де
минуле опало як листя руде,
і де у моїй течії житія
усе ще вона половинка моя.
Так само немає дорожчої за
ту мить, як упала солона сльоза
росою у теплі долоні мої
і пахли фіалкою коси її.
Тепер ми обоє напевне смішні
у іншому світі... у віщому сні
ще падає наша вечірня зоря
моя найясніша, чужа, нічия...
..................................................
А душі то наші у різних світах,
літаю до неї як зоряний птах.

05.2025

Коли пташки уже лягають спати,
а Місяць виринає із-за хмар,
моя душа нечутно зніме лати,
аби почути музику кіфар.

Вона торкає ніжно струни неба,
її лунає тихо вокаліз
і подумки несе мене до тебе
солонувато-прохолодний бриз.

Мережкою полинула доріжка
від берега кудись за небокрай.
У хвилях виграє твоя усмішка,
і терпко духмяніє молочай.

А серце завмирає ніби пташка,
коли зорина раптом упаде.
Гроза гуркоче і зітхає тяжко,
як блискавиця зрине де-не-де…

Український поет і пісняр, світла життєлюбна людина Борис Йосипович Пономаренко втратив сина - майор розвідки Роман Пономаренко загинув на фронті…

Мій син поліг за Україну…
Тож як писати?
Як співати?
Як дихати тепер без сина?
У вухах тиша, ніби вата,
а серце окувала крига,
нестерпний біль настійно суне -
щодня стоятиму на рингу
віч-на-віч сам із сумом…

Але я вирвусь за канати,
не для зневіри втратив сина -
я буду все одно співати!
Мій син поліг за Україну…

2025 рік

Помолюся Богу, поклонюсь іконам,
Унесу пожертву та перехрещусь, –
Затуляють очі мороку долоні
І кепкує щастя з наших бід чомусь.
Незлічимі рани, невтоленні болі,
Заклики постійні та важкі думки, –
Як невірна жінка, зраджує нам доля,
Чи самі ми вічно робим помилки?
Змучені безсиллям, на життя сердиті,
Обробляєм землі і ведем бої, –
Споконвіку хочем ми по правді жити,
А не розширяти власних площ краї.
Трударі затяті, воїни відважні,
Бережем обійстя, ростимо дітей, –
І за Україну стоїмо звитяжно,
Хоч від неї дяки нам нема за те.
Думки рух зникає в почуттів полоні,
Бо нема спасіння від земних спокус, –
Помолився Богу, поклонивсь іконам,
І відрадно стало на душі чомусь…
13.05.25

 
Стрів якось твій образ, завітавши в дискобар
Промінь танцював між зір і хмар
Увімкнувся місяць, явив мені твій шал
Очиці карі зблиснули мов жар
 
А ти наче ураган
Спокій у очах
Усяко геть одвіює
В місця безпечні, де чуття жиє
Моє кохання раптом одвіює
 
Я самотній мрійник, і ти з якихось мрій
І ким завгодно можем бути ми
Коли б наблизитися устами
Чуття правдиве, мовби не стало
Нічого більше у суцільній млі
 
О ти наче ураган
Спокій у очах
Усяко геть одвіює
В місця безпечні, де чуття жиє
Моє кохання раптом одвіює
 
Ти самотня мрійниця, сам я з якихось мрій
І ким завгодно можем бути ми
Коли б наблизитися устами
Чуття правдиве, мовби не стало
Нічого більше у суцільній млі
 
О ти наче ураган
Спокій у очах
Усяко геть одвіює
В місця безпечні, де чуття жиє
Моє кохання раптом одвіює
 
 
 
 
 
 
 
 

Так хочу додому, у рідну стихію.
Я навіть удома себе відчуваю
Закинутим на чужину. Чи зумію
Колись повернутись до рідного краю?

Так хочу додому, у затишок, тишу,
До тих берегів, що відомі ізмалку,
Де води на гребенях вічність колишуть
І де ти загнав першу болісну скалку.

Я хочу додому, на озеро синє,
Де тоне у плесі неспішна нірвана
І де в очереті проблискує сизо
Та молодість завжди жадана й неждана.

29 липня 2022

В твоїх очах вчорашнє небо пізнє,
Де сіяв хвильки птахів сонцеспад.
Знов ти моя, журлива й світла пісне,
Ведеш мене в любові дивний сад.
Приспів
Гублюсь в твоїм волоссі, моя мила.
Я сонце щастя в сни твої наллю.
Чекай мене, моя голубко біла.
Люблю тебе, одну тебе люблю
.
Мене тримають вічно у полоні
Твої вуста, як молоде вино.
Троянду серця дам в твої долоні
І притулюсь до тебе знов і знов.

Несу тобі я знову, рідна, квіти.
Хай доля нам дарує ще літа.
Щасливі ми. Зростають наші діти.
Єднає нас обох любов свята.
Приспів.

2013 - 2025

Яка б не трапилась жура --
Допоки ми живі, кохана,
Цвітіння не мине пора,
Моє кохання не зів'яне.

Нехай роки беруть своє,
В люстерко глянути так важко.
Краса душі твоєї є --
Мені ти завше мила, пташко.

То все привиділось тобі,
Був сон лихий від чорних круків,
Сміються висі голубі,
Найкраща ти, моя голубко!

То заздра в комусь лють живе
Вона б вродливих всіх убила.
Од неї - дзеркало криве
І піднебіння почорніле.

12 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

Травневих пахощів розбурханий порив
лоскоче почуття мої надвечір.
Удалечінь летять весни вітри,
а прохолода – укриває плечі…

Учора шкодував би, що не ти,
але сьогодні якось попустило.
Іду поволі плаєм без мети,
уже не марю, економлю сили.

Духмяніє принадливо бузок,
акацію припорошило снігом…
Через потічок камінців разок
лежить, немовби партитура Гріга.

Шумить на перекаті течія
і кожну «ноту» лагідно цілує.
Весна співає – більше не твоя,
але мене уже це не дивує.

Скриплять поволі часу терези,
уневагомлюючи всі твої ґештальти.
Верхи змішались раптом і низи –
і видиво те проситься на шпальти…

Квітують чорноморські береги,
але човнам твоїм вони не до снаги.

Задай мені питання. Запитай,
у що моє закохане сьогодні.
Роки спливли крижинами. Й нехай.
Ми ж бачились лише напередодні.

Спитай мене щось щире, що тобі
хотілося б дізнатися сьогодні.
Зустрічними кругами по воді
ми вийдемо з глибин на мілководдя.

Можливо, я не зразу відповім.
Можливо, відізвуся не словами.
Ти з берега свого побачиш дим,
запалений сигнальними вогнями.

І як з-під льоду звільнена ріка,
питання хлинуть, збуджені й голодні,
та хоч яка їх течія стрімка,
всі будуть ніжні й тільки про сьогодні.

02.04.25

В крамниці бабця говірка
Питає в жіночок:
- Чи риба є у вас така,
Щоб зовсім без кісток?

Сміється тільки продавець,
Сказавши, що нема:
- Та риби тої, хай їй грець,
І так у нас катма.

Зіперлась бабця на ціпок:
- Спитати хочу вас.
А щоби мало кісточок
Й недорога якась?

У продавчині нерви й сум.
Ліниво додає:
- Як хочте, маєм ковбасу,
Де мало м’яса є.

11.05.2025

Навесні розцвів бузок рожевий,
А ромат його п"янить, душу бентежить,
Хоч в осінь поспішають вже літа.
І доленьки мереживо бузкове,
Зіткане зі щастя та любові
Нас з тобою ніжно огорта.

2015 р.

Змінилась, — не та, що колись —
від жінки лиш тінь залишилась.
Та спрагло бажаю у вись
злетіти на зламаних крилах.

Хребці порахую і щем
під ложечкою залоскоче.
Не ріж, доле, тіло живцем —
задушить змія в дні пророчі.

Короткий у квіточки вік
хоч пестило сонце і злива.
І я ще ряхтіла торік
для тебе, коханий, звабливо.

Зів'яне травневий розмай —
віщує утрати предтеча.
Схолонув малиновий чай,
і пити його недоречно.

А, раптом, уява чиясь,
плете із думок павутину?
Хоч в бескид несе течія
Любов на поталу не кину.

Все буде чудово в той час,
як виберусь з темної прірви.
Ще світоч* у серці не згас,
хоч душу з сере́дини вирви.

Ще ніжність голубить уста,
тріпоче метелик у лоні.
Медова твоя гіркота́
блаженством у чуйних долонях.

Світоч* — смолоскип

11.05.2025р.

Іноді замріяно співаю,
Часом звуків геть не видаю, –
Згадками зворушений до краю,
Мовчки думу думаю свою.
На розквітлу яблуню дивлюся
І впадаю у важку журу, –
Згадую схвильовано матусю
Та душею з нею говорю.
Невимовно болем набрякає
Чуйне серце знову навесні, –
Тонуть очі в білизні безкраїй
Гілочок, розцвічених мені.
Маминої яблуні цвітіння
Пахощами ніжними п’янить, –
Додає наснаги і терпіння,
Спонукає вірити і жить.
Яблуня вже горнеться до хати
І зникає між світами грань, –
Раювати в раю стала мати,
Опісля земних випробувань.
Подумки матусю обіймаю,
Вдячності і шани не таю, –
Згадками розчулений до краю,
Мовчки думу думаю свою.
12.05.25

В повітрі - невловимі аромати,
Кущів бузку торкається душа.
До мене в серце хоче завітати
Весна духмяна та, на жаль, чужа.

Свічками посміхаються каштани -
Натхненний та барвистий карнавал!
Прикрасилися зеленню паркани,
Чекаючи на травня світлий бал.

Така весна, як і була раніше...
Але не гріє променем ясним.
Тепер любов живе лише у віршах,
Юнацькі мрії стали тінню рим.

Я подумки виходжу на алею,
Мене хтось кличе у безхмарні сни.
Це, мабуть, голос осені моєї
На тлі чужої юної весни.

Степ. Із неба сонце палить. Вітру і не чути.
Десь, мабуть в ярку сховався і устиг заснути.
Все живе також сховалось спеку переждати.
Тільки жайвір не втомився у небі співати.
Бредуть степом козаченьки, між горбів блукають.
Із невдалого походу на Січ повертають.
Подалися в кілька «чайок» турка полякати
Та від флоту турецького довелось втікати.
Майже берега дістались, турки розізлились
І з гармат своїх по «чайках» стрілять заходились.
Потопили, кляті, «чайки», братчиків побили.
Все ж дві сотні козаченків берега доплили.
Погрозили кулаками туркам - ще віддячать.
Й подалися на Січ степом, вірячи в удачу.
Але, видно, їх удача кудись подалася.
Орда вигулькнула раптом. Де тільки й взялася?
Наскочили козаченьків, взялися рубати.
Та не просто з козаками орді воювати.
Вдарили вони з мушкетів, за шаблі схопились.
Відкоша дали такого, що ті відступились.
Отож, бредуть козаченьки та піт утирають,
А за ними орда суне, наче вовча зграя.
Нападати орді страшно та й кинути шкода.
Тож чекають, як козаки втомляться в поході.
Бо ж харчів у них немає та й води не стріти.
Чи ж надовго сили стачить не їсти, не пити?
Як їх голод доконає і замучить спрага,
Де й подінеться та їхня козацька відвага.
Нащо сили витрачати? Трохи зачекати
І їх голими руками можна буде брати.
Тож бредуть козаки степом, татари - за ними.
Поглядають вслід козакам очицями злими.
Не терпиться: ну, коли вже козаки охлянуть?
Коли вони від утоми валитися стануть?
А козаки – і не видно, щоб дуже охляли.
Аж татари дивуються: звідки сили брали?
Та не відали татари козацькі секрети:
В кожного висять на шиї якісь амулети.
Бульбочки на міцні нитки вони нанизали.
Ті від часу затверділи, аж чорними стали.
Висять собі, як намисто. Хто би здогадався,
Що від голоду козак тим зіллям рятувався.
Коли уже сил не стало і харчів немає,
Козак те своє «намисто» із шиї знімає,
Бере бульбочки з «намиста» й почина жувати.
Хоч для того міцні зуби треба було мати.
З’їсть ті бульбочки і голод уже відступає.
Аж на кілька днів «намиста» того вистачає…
Берегли козаки дуже свої амулети,
На допитах не розкрили ворогам секрети.
Тож ті, звісно, ішли слідом та того не знали.
Поглядали, щоб вже скоро козаки охляли.
А ті ідуть, наче голод зовсім не діймає.
Бачить бей, що він даремно на здобич чигає.
Козаки не поспішають сили утрачати.
Плюнув, врешті велів орді у Крим повертати.
А козаки дуже скоро й до Січі дістали.
Отак любка предкам нашим життя рятувала…
Знали предки тої любки й приворотну силу.
Знахарі напій любовний із тих бульб варили.
Хто хотів до себе серце чиєсь привернути,
Варто було до знахарки лишень завернути.
Вона дасть магічне зілля. Трохи пригубити
І «коханий» вже без тебе не зможе прожити.
Отака-то вона – любка. З виду – не сказати,
Що вона у собі силу таку може мати.

Сонечко добралося зеніту
І опівдні землю обпекло, -
Почало небачено міліти
В затінку калини джерело.
В'ялим листям пахне звідусюди,
Потьмяніли кольори квіток, -
Як мені дихнуть на повні груди
Та іще зробити хоч би крок?
Відчуваю, що скипає серце,
Що уже духота не мала, -
Що пора з бляшаного відерця
Обливатись біля джерела.
Так зраділо тіло прохолоді
Й кількості цілющої води,
Що почав боятися я згодом
Наробити іншої біди.
Можна дуже легко захворіти,
Раз нема ні міри, ні числа, -
Поки сонце плавиться в зеніті
Важко відійти від джерела.
11.05.25

Пливуть літа за небокрай —
найкращі миті літа,
а ти завжди мене кохай,
мій загадковий Світе.

Зустрілися ми недарма
на ковзанці юдолі,
коли творила сніг зима
із пелюстків магнолій.

Мороз до болю пробирав,
щипав за щоки й п'яти.
Та не було тоді підстав
тобі не довіряти.

Ще не свої і не чужі,
та вибралися з пекла.
Струсив холодний сніг з душі —
від поцілунків тепло.

На лавочці хиткій удвох
сузір'я розглядали.
І нам творив Всевишній Бог
мелодії з печалі.

Пливла хмарина чарівна,
фрегатом в даль магічну.
У мить прекрасну, як весна
нас повінчала вічність.

09.05.2025р.

 
Кшталтів кохання
Марґариту вчив Том –
Від задумки до звершення ледь не життя
Ситуації різні погода є змінна
жодне із кохань
не краще інших
 
Кшталти кохання –
Марґариті товк Том
у французьких романах
флірт абсурдного й вульгарного
Кшталти кохання –
неймовірності усюди
і не звідати щось
уважаю безглуздим
 
Я чула тебе –
Марґарити відмова
І авжеж ти зануда
хоча у цім свої чари
о нуда мовби лінійка
яка усе тільки ділить
є кшталти кохання
помилкові на вигляд
 
Всунь холодцю за комір
Віднайдім у тобі страх
Затріпотиш од нього
сльози виблиснуть на віях
 
Всунь холодцю за комір мила
на килимі розкинься
від задумки до звершення
поцілуємо злочинця
(ану ото)
 
А про що саме йшлося отут
(що казати)
 
Влізь у червону піжаму і з’ясуй
 
 
 
 
 
 
 
 

Щоб очі мамині світились щастям,
Щоб усмішка сіяла на вустах,
До неї приїжджайте, діти, вчасно,
Де б не жили ви, і в яких краях.

Бо найдорожча це, звичайно, мама,
Яка подарувала вам життя
І теплих почуттів і ласки гаму,
Відкрила вам дорогу в майбуття.

І не шкодуйте слів подяки неньці,
Вклоніться, діти, низько до землі,
Бо завжди виглядає вас рідненька,
Любов її, мов промінець в імлі.

До мами приїжджайте, діти, вчасно,
Де б не жили ви, і в яких краях,
Щоб очі неньчині світились щастям,
Щоб усмішка сіяла на вустах.

1.
променя́тко-зайченя́
по віко́нній ра́мі
ска́че й ка́же відчиня́й
ни́ні Свя́то Ма́ми

Приспів:
ма́ма-ма́ма
золоті́ слова́
я́блуні у цві́ті
ма́мо-ма́мо
ми́ла дорога́
найрідні́ша
ти у цьо́му сві́ті

2.
в обере́мку весняні́м
як весе́лка кві́ти
то несу́ть любо́в у нім
з поцілу́нком ді́ти

Приспів...

3.
усміхне́ться. обійме́
розцвіте́ нена́че
і до се́рденька прийме́
привіта́ння на́ші

Приспів...

...
найрідні́ша
найрідні́ша
ти у цьо́му сві́ті

 
їдемо до техасу, знайомі ледве-ледь
їдемo до її сім’ї, у новім корветі
 
їдемо до техасу просто так ~ буває, вір
зупинимся у денвері оглянемо, що там і
певно, їй зі мною безпечніш а в моє серце лине мир
 
їдемо до техасу, я і діксі роуз (личить їй!)
шукати, чого бракує нам у нинішньому житті
спитаєм у місцевого десь неподалік
де узяти грудок техаськіх щоби чавити пальцями ніг
 
 
 
 
 
 
 
 

А під вікном розквітли мальви,
Дитинства квіти осяйні,
Вони нагадують про маму
Йому і їй, тобі й мені.

Вона ж бо їх тут посадила,
Плекала й берегла як слід
І на світанку нас будила,
Щоб зустрічали сонця схід.

Привчала змалечку до праці,
Любить людей, красу творить,
Щоби літа не змарнувати,
А їх із гідністю прожить.

Вже ті літа канули в лету,
У нас вже внуки підростають,
А квіти мамині щоліта
Голівки сонцю повертають.

2015 р.

Стало темно безвідрадно
У розчиненім вікні, –
Краєвиди неоглядні
Споглядати не мені.
Видно тільки двір порожній
І розквітлий пишно сад,
У якому вишня кожна
Має власний аромат.
Резедою пахне шпанка,
А в лутовки – запах трав,
Що, як скатерть-самобранку,
Час за тином розпростав.
Цілу ніч на повні груди
Буду вдихувати чар
Блискотливої облуди,
А не сизий дим сигар.
Малюватиму в уяві
Те, що бачилося вдень, –
І радітиму появі
Слів для віршів та пісень.
10.05.25

Не про мене свята –
ні світські, ні релігійні,
коли кацапня за горло Вкраїну хвата
чи стріляє їй просто в спину.
І хоч знаю, що з часів петрових
возведено силу в закон,
не була ще руйнація такою,
коли все живе дощенту пожер вогонь

Гай приховує всі таємниці,
Гай таїть всі початки й кінці.
І всі пристрасті болісні й ниці
Проростають в його лиці.

Я іду в цьому вічному лісі,
Ніби полем одвічних пасток.
Заблукав у кущах на узвишші,
У чагарниках диких думок.

Я усе непотрібне лишаю
У його безконечних кущах.
Тут я вічність за нитку тримаю,
Що заплуталась в сивих дощах.

20 липня 2022

В мистецьких колах не існує друзів.
Це - правда, неприємна і жорстока.
До чорта пліткарів та боягузів
І заздрість - ззаду, спереду та збоку.

Немає щирості в мистецьких колах,
Лише бажання втертися в довіру.
А власний досвід - це найкраща школа...
Я сам зі спини витягну рапіру,

Що виглядала, як порада цінна.
Чужа біда - бальзам на душу! Раді!
Відкриєш серце - плюнуть неодмінно!
Відкриєш душу - і туди нагадять!

Давай розійдемось, давай
розставимо крапки і... капці...
І може вип'ємо по склянці,
як давні друзі... Чи давай
розіб'ємо усі чашки
і той сервіз з надбитим носом.
І може стане раптом досить
сварок на тиждень чи роки...
Або давай утнемо щось
шалене і надміру дике,
зі сміхом, танцями і криком...
І навіть, якщо раптом хтось
покличе копів, то на краще,
бо у житті сімейнім нашім
пригод замало відбулось...
хоч те було... і це ...і ось...
але ж мені того не дос'...

- Учив і вивчив – то є різні речі! –
На фізиці учитель каже всім.
Як приклад протилежностей, до речі.
Не можна ж бути мудрим і дурним.

В житті це неможливо зовсім, діти.
Це суперечить логіці хоча б.
Як ніж чи лезо ну не може бути
Тупим і гострим справді водночас.

- Чому ж не може? – в класі хтось питає.
Встає малий хлопчина - жартівник:
- От ми одну особу в класі маєм.
Тупа в науці, гостра на язик.

09.05.2025

І
Далеко павіану до людини,
язичнику-кацапу – до богів,
а куцому до зайця – поготів...
і як ви не олюднюйте скотину,
а морда залишається звірина
з обіймами ведмежих пазурів.
І рижих на арені є до біса,
і що не самозванець, то тиран,
і що не ідол – чучело, бовван...
якщо не повилазило, дивіться –
на авансцені Божої десниці
то вовкулака, то його баран.

ІІ
Є категорії людей... і націй...
одні – творці ідей, поводирі,
а інші, особливо, угорі –
це зайві атрибути декорацій.
Навіщо ці паяци, путі, трампи,
яким ніяке горе не біда?
Нуворишу усе одно до лампи,
кого перекуповує орда.
Вироджуються носії культури,
над нею підіймають ятаган:
злодії, параноїки, убивці,
соціопати, шулери, п’яниці –
і кожен удає, що отаман...
(їх із натури списують поети
і ось вам і солісти, і дуети
дев’ятої колони росіян...
та то таке). Нікого не лікують
ні Біблія, ні Тора, ні Коран,
ні благодать вогню, ні алілуя,
комедію валяє Ватикан,
освячуючи клани диктатури,
престоли позаймали самодури
і дублями виходять на екран
по волі світової режисури
героями із кінема Капура
дебілуваті Чита і Тарзан.

ІІІ
Про що це я? А-а-а... думайте-гадайте,
хто вирок наш і що є вибір ваш.
У вирі воєн, доларів і нафти
не тонуть мародери і пірати.
Їх вирізняє дикий епатаж
та очевидні і таємні вади...
..............................................
лайно спливає патьоками влади,
яке бере її на абордаж.

05/25

Суспільство закульгавило душею,
пожива притлумила інтелект,
порядність опинилась за межею
оманливих для етносу оферт…

Комфорт перемагає розрахунок,
ховається у тінь здоровий глузд,
ковтаємо із ахінеї трунок,
плете байдужість усе більше узд…

Віддаємо копалини і мову,
усупереч нащадків майбуття…
Буття всього ми зрадили основи –
в петлю премось в погоні за життям!

Попри хибні кроки та невдачі
На ногами пройдених шляхах, –
Поглядаю в дзеркало і бачу
Сміхотливі бісики в очах.
Значить не усе ще так погано,
Щоби удаватися в журбу, –
Просто досі я за Божим планом
Право мати щастя не набув…
09.05.25