На світі меж, розкаянь і рубців
вечірнє сонце – нібито зигота.
До зради треба слів-череповищ,
опісля зради треба – до скорботи.
А по скорботі треба – до весіль,
бо скільки ж можна світу нудьгувати?
Співати так, щоб охрипав Сіон,
гуляти - щоб асфальти рвати…
І вже не так, як небо і земля,
як наші предки світло торжествують…
Чия луна? Поділля і Карпат.
Яка вина? Онуки занотують.
Чому зневіра бавиться мечем?
Котра тарілка б’ється до порогу?
Ми перейдемо легко Колізей,
радітимемо, наче скомороху…
Не повімо ні дітям, ні чужим,
кого цей світ одмучив перед нами…
Брехня стара, як він, тому тепер
не можна не боліти й не мовчати…
Іде Едем, але до берегів
сумної Тиси, до Десни – ярами;
у повені питається журба
лише про те, кого не буде з нами.
Я ж одісную ще, як ті щити,
коли проснуться пагони й ілоти;
вони вдягли прабабині пісні,
вже не маскоти, пластик, а чесноти.
Ще трохи можна жити «набадьор»,
заради дня минуле продавати;
безкарно довго будуть жити лиш
Марко Багатий і Марко Проклятий.

2010

Сонечко в киптарику,
У крисані з пір’ям,
Завітало зранечку
На моє подвір’я.

Топірцем золоченим
Стукнуло по ґанку:
Доброго, бадьорого
Побажало ранку.

А я не загаюся –
Вбéру вишиванку
І для гостя радісно
Заведу співанку.

Сонечко з-за череса
Витягне сопілку...
Зацвіте на радощах
Яблунева гілка!
2010

Сула…мов чай..
Зелений чай
Настояний на жабенятах..
Пливе туману
Синя вата
Зомлілі коники мовчать..
Твоя брова
Немов ручай
Втіка тихесенько у серце-
І в нім лоскочеться
Та в»ється…
Нахабний молодик стріча,
І росить
В матіолі роги..
Та крадькома
Цілує
Ноги…
Юрбою
Стомлених прочан
На прощу
Йду в твої зіниці..
І кутає Сула
В спідниці
Зелений чай…

Ніч вкриває поволі принади землі
У прозорі квітневі вуалі
Зшиті з пишних, квітучих, духмяних садів,
Що лиш вітер так тонко зіткати зумів
В ароматні весняні скрижалі.
І народжує небо зірниці малі
Невідомих далеких незнаних світів.
Шлях до них розгадати ніхто не зумів,
Але мріяти варто…

І стоять над водою вербиці сумні
Заколихані вітром в чарівному сні.
І ніхто ту красу описати не смів,
Бо замало в палітрі живих кольорів.
І не має тих слів, лише звуки одні,
Але мріяти варто…

20.04.2010

Я буду,я буду твоим вуду ...
я буду в руках твоей игрушкой...
я буду землей и небом для тебя я буду,
я буду слезой на твоей щеке...
я буду росой на утренней траве,
я буду душой и телом для тебя я буду крейдой и мелом белим...
я буду голосом твоих губ нежних ,
я буду...я буду... я буду...везде

Фрагменти… Кіно чорно-біле
з безпам’ятних весен і літ,
Безмежність – п’янка і невміла –
окремо уживлена в світ…

…в картинах – фізичних, примарних,
намріяних кимось у сни…
і нащо ти? Хто ти? – Чи варто..?
А крила важкі як граніт…

Вони не піднімуть у небо.
Святеність..? Облиш на межі…
Про мене, про тебе окремо
живуть для людей міражі…

І хто їм про вічне розкаже..?
Правічність – не їхня стезя…
А нам із тобою – не страшно..,
Бо дідько жахи наші взяв…

Давно… Ще відколи суцвіття
до неба, до сонця тяглось..
Пробач… та роки над політтям
Вже кимось враховані в щось…

Фрагменти… зернята із клунку
з безпам’ятних весен і літ,
посіємо світ..? За лаштунки..?
Посіємо… Словом у світ…

2010

днів віки і хвилі століть
заколисують чи ятрять
непоспішно тобі старіть
юна пані епоха «ять»

мовна карта умовний знак
на чолі на твоїм чолі
у неволі нема ознак –
сни-страхи і реа-лії

ти забудеш – минулих щасть
намистини загубить він
був натхненником братом – шасть!
став зазублиною цих стін

Весінні зорі виссю мріють,
Іскріють сріблом на сади.
Плакучі верби височіють
Над плесом сонної води.

Рудіє місяць над лісами
Ллючи солодку дрімоту,
Мандрує вічно небесами
У безшелесну чорноту.

Я, наче місяць, духом лину –
Куди ? – не відаю куди...
Та певно знаю, що покину
Колись ту землю назавжди.

Колись до краплі розчинюся
В ранковій трелі солов’я.
Рожевим цвітом на галуззя
Впаде дзвінка печаль моя...

О, горе всім нам, хто має розум і мав надію!
Моя країна - іще ж дитина! - пішла в повії...

Полита брудом, закута блудом - аби мовчала!-
Моя дитина попід московським стоїть вокзалом...

Зоря над світом - могла б відкрити новітню еру!
Загасла тихо і носить долари сутенерам...

Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горять грімниці – палючий жар!
Здається, мить – і встояти ніщо не зможе,
здається, мить – і все на світі переможе
сліпа озлоба небесних кар!
Але коли...
вітри стомились і в далині
погаснув шум розпаленілої стихії,
здійнялася, як символ миру і надії,
ясна веселка в голубизні.
Безгрішна
чиста
пливе
над нами.

(я хочу веселкою стати
в неспокої неба твого).

(2010)

Там, на небі, ясно квітнуть зорі
Їх запалює невидима рука
Й ми з тобою вдвох, неначе хворі
Віримо, що зорі – то мука.

Або сіль, що їхала на возі
По чумацькому таврійському шляху:
Випав міх й лишився при дорозі –
Так і не доїхав до току.

Ти сказала : «Небо – то брехня,
Лиш ілюзія, есенція потоків».
Твому слову вірю навмання,
Мов сказанням з вуст старих пророків.

Ті пророки кажуть про роки
У степах розмов, лісах мовчання
І про зорі кажуть із муки,
Що посіяні лиш на полях кохання.

Забилось неба серце в глибині.
Візьми життя – мені його замало.
Між нами містом випещена ніч
Навіки стала.

Забилось небо хмарами долонь
У жовті сни моїх даремних марень.
Я кулею летітиму до скронь.
І все ж безкарно.

Забилось небо зоряне, крихке
Об чорну ніч у вирі самозречень.
І плине кров зі стелі на паркет
У порожнечу.

Зірки летять, мов іскри навісні.
Твої слова напам’ять вже не вчу я.
Забилось неба серце у мені.
Ніхто не чує.

20.03.2010

Ну от і все. Мої серпневі сни
Забули стежку до твоєї брами.
І я віддам любов свою задарма
Найпершому, бо й ранок затісний.

Я з нього виростала крадькома,
Немовбито з улюбленого светра.
Ти ж з номеру мобільного, що стертий,
Почуєш ніч гудками кількома.

Колись і я топилася в словах,
Та виринала в полі кров’ю маків.
І шепотіла, все забувши: «Мавко!» –
До себе чи до часу, – «Не спливай!»

Коли вросту в нічний стернистий сум,
А з пальців крапотітиме зелене,
«Вона понад усе любила клени» –
Скажи про мене тій, що п’є росу…

2009

Я темної ночі зриваюся з чорної скелі,
Мов сон фантастичний порушено пострілом ранку.
Холонуть міста, наче в Квітки, сумні й невеселі.
Я вже не дивуюсь фіналу гіркущої правди.

Немає рятунку від тебе й тим паче себе.
Вже дихає прірва нечуваним мороком досі.
Вичавлює сонце знекровлених променів стебла,
Скорочує зустрічей довгих невипиті дози.

2008

Його нема, немає поруч.
Його нема і ти сама.
Ти відображенню говориш:
"Його нема, нема, нема!".

Його немає серед люду,
Його нема серед вітрів.
А ти шукала його всюди,
Щоб тільки поглядом зігрів.

Його нема,замкнули коло -
тебе всередину, пробач.
І знаєш, він уже ніколи
Не проситиме :" Не плач".

Його нема, і пустка в серці,
Бо ти належала йому.
Не відпускала, так здається.
А він поринув у пітьму.

Його нема - шукаєш всюди.
Скажи, що є!Ану, мерщій!
Його нема і вже не буде.
Але він поруч. У душі.


20.04.2010р.

Куди подіти шматочки світла?
Кому віддати душевне літо?
Роздати бідним.

Кому відкрити вікно до неба?
Якщо нікому його не треба?
Воно не рідне.

Кому писати на шибці вірші?
Кого ті вірші тепер потішать?
Вони без змісту.

Кому віддати себе назавжди?
Кому потрібна вчорашня правда?
Вже надто пізно.

Чому питань зараз так багато?
Кого повинна про це питати?
Нема нікого.

Кому кричати, якщо не чують?
Хотів мовчати — отож мовчу я.
Шукаю Бога.

20.04.2010р.

Не стій на роздоріжжі,
все дарма.........
Дарма ,
що ми вагаємось почути
Сумління свого серця,
Та нема,
його і не повинно поруч бути..
не намагайся всі думки свої забути
Вони ж бо всеодно тебе знайдуть,
І навіть може скажуть в чому суть.
А знаєш в чому?
Ні намарне я спитався,
І знову я думкам своїм віддався,
І ось, неначе знов по роздоріжжі
мене ведуть думки в солодкий край
Туди де розум й почуття вже не суміжні
І хочеш вірити , що це вже може рай.
Та це не рай, якась примара чи омана,
Бо в раї не буває злих думок,
Які охоплюють всіх нас немов кайдани,
Які течуть немов той потічок.

Звільнімося від злих думок та вчинків,
Не гаймо часу, засіваймо збіжжя
не варто нам розминки чи зупинки
Не зволікай бо ти стоїш на роздоріжжі...

Вчора дощ ішов в Брюсселі,
Я забула вдома плащ.
Я піду, мабуть, в моделі,
Ти зі сміху не заплач.

Кава випита не мною
І холодний в склянці чай,
Я сумую за тобою
Вранці, ввечері – прощай…

І без запаху волосся,
І без подиху думки.
У Брюсселі всім здалося,
Що усе йде навпаки.

А мій плащ лежав у сумці,
А я все без нього йшла.
Що було тоді на думці,
Я збагнути не змогла.
4.07.07.

Я зв´язала руками вітер,
Напилася сповна дощу.
На мені лише мокрий світер.
Я вся змокла. Стою. Тремчу.

Як жахливо сьогодні жити,
Лише вітер знає про це.
Залишається просто пити
І вмивати дощем лице.

Як колись, так і нині самотня,
Не від холоду зараз тремчу.
І здається, що тут безодня,
А я просто в неї лечу.

Ти поклич мене, я відізвуся,
Все одно, що одна я на дні.
Я нічого тепер не боюся.
Ти повір, що не страшно мені.

Дощ іде я на нього дивлюся,
Ми поплачемо разом лиш мить.
Ну, а потім я з ним посміюся,
Все одно, що ще серце болить.

Тільки, вітре, не плач зі мною.
Просто слухай, як я мовчу.
Я ж не зможу й не буду з тобою,
За гріхи я свої відплачу. 9.06.06.

У світлі рим хибує тінь і темінь.
Двозначні риси вечора-чола.
Тому мене украли менестрелі.
В людей украли тишу із цебра.
І день невдало викраде у себе,
щоб не вхопили Брут або Дантес,
і не почує музику Сальєрі,
не випитає серця і чудес.
Про буриме печалитися годі.
На завтра будьмо іншими собі.
Кого хвилює правда при нагоді,
якщо журба на третій висоті?
Як часто має місце, силу глянець,
зневага слова, крапки, титла, ком.
І влада – ніби дівка у коралях.
А далі – стронцій, морфій, йод і бром...
Але мене украли менестрелі,
і мій народ – усе ж якийсь народ.
Франко його побачив у пустелі,
та я не відрізняю між заброд.
Це ще таке… Лиш небо догорає -
то карусель запущено в землі.
А край до краю плачеться за раєм,
таким, якого не бажав Далі.

2010

Розвіялися вії віт.
Бруньками сад гукає втіху.
Уранці квітня
дід бувалий
взирає світ
очима юнака...

2010р. квітень.

Верни мені мене в мої самотні сни,
верни мені усе, що ти у мене вкрав.
Я не чекаю див, і якось восени
зелений бруд вплете в моє волосся став.

Верни мені вогонь моїх очей і сліз,
верни мені мене і дай мені піти.
Усе байдуже. Хай безбарвний мокрий ліс
поглине мою тінь і захова сліди.

Ти відібрав усе, чим я жила колись -
верни мені, не муч і дай забути біль.
в моїх сліпих очах всі кольори злились.
мене обмиє дощ серед нежатих піль.
2007р.

паутиной поросший угол
темнотою ночной искрится.
и завязана в узел туго
предрассветная солнца птица.

ветер воет, открыты окна.
воздух колет горячим морозом.
и рисунки плывут по стеклам -
не дожди, а так, просто, грозы.

небо мимо нас пролетает
очень часто и очень быстро.
постепенно все тает, тает.
есть вода, только нету смысла.

листья падают вниз и с низу.
разноцветные, больше - синих.
плачут голуби на карнизах.
на глаза их ложится иней.

так уныло, и очень мрачно
карусели кружатся впарке.
под машину попала собачка.
на конверте четыре марки.

в луже - звезды, на звездах - лужи.
на луне - дырки, как у сыра.
кто кому этим делает хуже?
просто снова земля остыла.

а глаза наполняются кровью,
когда спать не ложишься неделю.
удивишь ли всех этой новью?
нет, конечно, я не болею.

под верхушкой деревьев светит
что-то странное красным цветом.
тот, кто этого не заметит,
не получит прощенья летом.

а в окне огонек от свечки
все не гаснет, живет, играет.
дыма ленточки и колечки
к потолку высоко взлетают.

замирают часы и стрелки.
задыхаются, умирают.
по деревьям не скачут белки,
в норках ежики замерзают.

подоконник заставлен вазонами.
половина из них завянут.
и принцессы со своими коронами
никому не нужными станут.

и забытый блокнот на тумбочке,
что, возможно, когда-то откроешь,
все напомнит тебе, дурочке,
и подскажет, о чем мечтаешь.

нет, не стоит надеяться заново.
холод снова порвет надежды.
и хотеть, даже самого малого,
уж намного труднее, чем прежде.

и по стеклам лединки бьют и бьют.
никуда нам не деться осенью.
только вороны снова запоют,
а деревья украсятся проседью.

2009

по линии розы, как по лезвию бритвы,
идешь осторожно, читая молитвы.
ты ищещь то место, что раем зовется,
в надежде, что там все страданье прервется.
ты рыцарем света на землю спустился,
но с жизнью земной ты никак не смирился.
пытался вернуть людям жизнь как в эдеме,
увы - не решить тебе нашей проблемы.
так трудно тебе с нашим миром мириться..
открою секрет: здеь не стоит трудиться.
у нас все запущено с самого корня,
и в каждой душе есть прогнившие зерна.
и свет ни к чему - всюду тьма процветает,
ее все растят в себе и развивают,
что искоренить уже никак невозможно -
в нас эта система навеки заложена..
так, знаешь, пытаться уже и не стоит.
тебе бы пора свою жизнь начать строить.
но это не повод терять свое призвание,
ты лучше буди в своих близких сознание -
и, может, тогда твое райское солнце
и им с неба вдруг как-то раз улыбнется...

2009

Без Тебе я не хочу залишатись:
Нестерпний біль, коли в душі пітьма,
Коли боюся вранці прокидатись,
Бо день мені нашіптує - ” Нема!...”.

Нема Тебе. Ніколи вже не буде.
А, може, це лиш сон, страшенний сон?
І серце розриває знову груди,
Бо звикло битись з Твоїм в унісон.

Нема Тебе. Ніколи не повірю,
Що Ти пішов у царину пітьми.
Без Тебе я, неначе в клітці звіра,
Боюсь одна лишатись між людьми...

Нема Тебе. Не можу з цим миритись
І душу тут ніщо вже не трима -
Вона з Твоєю прагне поріднитись
За рубежем, де болю й сліз нема...
2001р.

Десь згубились листи,
Що мені Ти писав.
Мов згорілі мости:
Їхній слід вже пропав.

А до мене дійшло
Лиш відлуння думок,
І Твоє в них тепло
Нас наблизить на крок.

Я просила вітрів,
Хай листи донесуть.
Та, на жаль, почуттів
Незбагнена їм суть.

Загубились листи
В лабіринтах життя.
Чи знайдеш мене Ти?
Чи знайду Тебе я?...
1999р.

Ще день один... І наближаюсь
До Тебе я на крок один.
Караюсь, мучусь – та не каюсь,
Лиш підганяю часу плин.

Іду світами за Тобою
Без страху в серці й каяття
І окунаюсь з головою
В це неосяжне почуття.

Караюсь, мучусь, та не каюсь,
Що вчора нас життя звело.
Тебе, мій Любий, не зрікаюсь
Я ворогам усім на зло.

Ще крок один... І вже не буде
Між нами жодних перепон.
І хоч би що казали люди:
Любов – найвищий є закон!
2001р.

Цьому світу не дуже щастить,
Хоч ні пеклом не був, ані раєм,
Ним колись володів тільки ти,
А тепер тут нікого немає.

Рідко птиця яка долетить,
Рідко звір який знайде дорогу...
В цьому світі міг бути лиш ти,
В цьому світі не буде нікого.

19.04. 2010

коле руки прядиво
силоміць загадане
бігти йому ряднами
ридма у ніщо.

біль повзе як гадина
вадами левадами
виплаче розсадою
вибуяло щоб

проросло між саднами
підступом украдене...
ось уже й оглядини
нікуди втекти -

зусібіч згаратали
ґратами порадами
свахами огрядними
непролазний тин.

На галявині у лісі
Серед кленів і дубів
Я зайчаток працьовитих
За роботою зустрів.

Із добірної пшениці
Із любов’ю і теплом
Випікали паляниці
Зайченята під дубком.

Випікали й роздавали
Всім матусям залюбки
Щоби хлібцем смакували
Невгамовні малюки.

І хрумтять щасливі діти
Паляницями зайчат
Бо від зайця паляниці
Найсмачніші для малят.

2009р.

Смарагди нив колише мокрий вітер,
Веселка віддзеркалює себе...
Посеред рим і різномовних літер
Згинаю вдвоє стомлений хребет:
Складне відкину, виберу простіше,
Аби життя трималося в борні.
І ...зринуть з неба найзначніші вірші,
Які не підкорялися мені.

Найпершу книжку я гортав,
Малюнками строкату,
Неначе віднайшов в світах
Із кольорів багаття.
І забажалося мені
Розкрити всі секрети
Єднання літер у вогні
Чарівників-поетів.
Вже згодом я читав: «Сім’я,
Родинна і багата...»
Найперша читанка моя –
В складанні: «ма-ма», «та-то».

відкоркую любов
не дограла
сп’янію швидко
пута серцю зніму
як набридлий за зиму шарф
нароблю помилок
наче вперше
весна за свідка
перевишу у швидкості
випише літо штраф

я нап’юся безпечно
усім заплатити сила
за світанок
на сотні світанків лише один
я готова на все
бо свою самоту зносила
наче сукню до дір
ні години
ані хвилин

не чекатиму більше
по вінця наллю у келих
різнотрав’я любові
невигране молоде
залпом вип’ю до дна
розіб’ю на рожеві скельця
то на щастя
коротке
бо скоро похмілля йде

У відчинену хвіртку забіг вітерець,
Щоб погратись моїми паперами.
Потім чубом тряхнув, увірвав мій терпець,
Шурхав котиком поміж шпалерами.

Ну, а згодом фіранку вікна відірвав
Та у жмурки ховався за двéрями.
Я сердиті до нього кидала слова –
Пустував, ніби так йому звелено.

Виганяла з квартири, а він –по кутках:
На балкон не хотів вибігати.
Бавив квіти, що сіли по білих хустках –
У моїх царював він палатах.

–Ну, чому нині ти негостинна така?–
Спантеличено в мене питався, –
Виганяєш, у спину товчеш тумака -
Лиш за те, що забіг і погрався?

...Непомітно проліз крізь дверну шпарину’
Та двором покотився розумник,
І до яблук зелених, зітхнувши, майнув...
А без нього мені стало сумно.

Я стану братом для монаха,
Колишній знову буде стан.
Любов я покладу на плаху,
Піду у спокій вільно, сам.
В келійні стіни - вогкі, голі,
в ікони срібні, золоті.
Гріхи молитиму до болю,
А головне - на самоті!

Мій шлях у храм - уже сьогодні,
Затерти образ і твій лик.
Втомили репліки холодні,
І слово кожне, й думка - в "штик"!
Я повернуся в стан торішній,
Де тихо, штиль – неначе мрець.
Спокійний буду і безгрішний,
Сумний, самотній…Це кінець!
10.04.10.

Вот я повзрослел
Утром читаю в газете споры по эвтаназии
Хотя мне кажется, что лично мой голос в них не учтён
Когда я корм сыпал своей золотой рыбке в аквариум
Я думал, что теперь кормлю не только рыбку, но и своих родителей
И своих политиков,
Я повзрослел

И папа больше не угощает меня пенкой со своего бокала
Не то, что в детстве,
Когда я думал, что пенка это самое вкусное
Потому что мой папа мог мне отдать только лучшее
Но теперь я больше люблю пиво

Я повзрослел
Но мне приснилось, я снова маленький
Был праздник, и вся моя большая семья не помещалась
В одной машине, пришлось взять две
И было весело, солнечно, хотя я не помню
Потому что думал я не об этом

Мой папа был уставший от жизни
И все вокруг это знали и я это знал
Что мы нагуляемся, и он что-то выпьет
Хотя мне казалось,
Есть много поводов жить
А он был таким спокойным
Уверенным в принятом решении
Что я не решался нарушить это,
Когда он лёг
Я не смог даже смотреть


2010

ти
став на стіл
долонями торкнувся неба
дістав розмови з небуття
в балачці телефонній задобрив у мені дитину
із літери формуючи слова

раділи вуха несвідомо

ось ми
неначе склеєні два лапоті батону

ось ти
цукрова недостача битія

знімаю з шкірою слова

змія
я

2010

Вам кажется странным, что стрелки – стремятся к закату…
Едва прикасаясь (от ненависти) к родникам…
Прогорклым уныньем, рассыпанным над циферблатом…
Любовью (неправда) - беспамятством бьёт по щекам…

Как тихо и томно… Лучистая важная слякоть…
Воссоздана готикой офисов (в левом крыле)…
Хотелось бы просто (самой) безучастно поплакать…
Неслышными вздохами (сумрачно) – тенью в тепле…

Пространными всхлипами (сильно) – зацветшими снами…
Каких-то сумбурно-сознательных злых перемен…
Так грубо… Совсем без сочувственных образов (в раме
оконных проекций)… Чего-то хотите взамен…

Придуманной слабостью (низко) – корыстностью линий…
Очертите всходы… Подснежников и этажей…
Мне кажется трудной. Вам видится – радужно-синей…
Болезненность взглядов (цветов и знакомых людей)…
2010 год

Коли у косах ще стриміли бантики,
Коли була я зовсім ще дитиною, —
Душа хотіла свята і романтики,
Й для когось бути світлою святинею.

Коли ще літери й не мріяли про слово,
Коли ще все на світі дивувало, —
Хотілося відвертої розмови,
Для щастя зовсім трішки бракувало.

Коли було близесенько до літа,
І травень квітню кланявся у ноги, —
Душа хотіла безового квіту, —
Бузкового, казкового, п’янкого.

Забули мої коси колір бантиків,
І літери чудні словами стали.
Душа так хоче свята і романтики!
І... щоб мене ви ніжно обійняли.
2006

Наталія Крісман:

-Поетичні у нас "битви" -
Я тобі - частинку світла,
Ти мені - тепла навзаєм...
Зробим світ подібним раю!!!

Юлька Гриценко:

-Ти мені - частинку сонця,
Щоб життя світліш здалося.
Я тобі - краплину неба,
Щоб весна не йшла від тебе!

Наталія Крісман:

-Ти - мені, а я - тобі...
Легше буде у журбі,
На душі світліше,
Серцю веселіше!...

Юлька Гриценко:

-Ти -мені, а я -тобі -
Сонця в небі голубім.
Щоб всі мрії воскресити -
Щастям жити, а не снити!


19.04.2010р.

Ідеальний вбивця відкрий мені очі
Я хочу Сьогодні дощу…
Хочу напитись водою
Грози голос хочу почуть…

Увійди стрілою в розірвані груди
Для тебе це просто і звично
Ідеальний вбивця відкрий мені очі
Відкрий мені очі у потойбічність…

19.04.2010р.

В дорогу тільки тінь свою візьму -
Удвох із нею рушимо ланами.
І, може, ми живем лише тому,
Що наші тіні ходять поза нами.
Хто втратив тінь, той падає в пітьму
Із мертвими надіями і снами.

Іди неквапно і служи мені.
Звалю на тебе всі мої поклажі.
Вбирай оці світанки запашні,
Столітні сосни, що стоять, мов стражі.
Неси тихенько в присмеркові дні,
Де смертне тіло в домовину ляже.

Всі радощі та болі забери,
Мої тривоги та недремну тугу.
А я згорю - зі мною ти згори:
Ховайте поруч тінь - мою подругу...
І все, що ти несла, пролий згори,
Дощем віддай землі в її напругу.

Тоді на землю прийде інша тінь
І піде, як жона, за іншим тілом.
У мареві пустельних мерехтінь
Я відгукнусь їй голосом змертвілим.
Надію та жагу моїх болінь
Ми зважимо і нарівно поділим.

Де небо зажурилось над землею,
Де голос пташки завмирає в кленах,
Серед латаття водяна лілея —
Мов білий Сіріус між хмар зелених.

Але щоб дух людський у неспокої
Дістав наснагу від її цвітіння —
Серед намулу й гнилизни слизької
Повинно в муках корчитись коріння.

Раніш далеко від людського ока
Вона з коріння візьме лушу білу —
Лише відтак її мета висока
Підійме на поверхню, вже дозрілу.

Тож хай отам, де вільне сонце гріє,
Де люди звикли до безкарних творень,
Моя духовна квітка заяскріє —
Бо родить нині
Тільки чорний корінь.

25.X.80. Мордовія

Кумасі-вишні сперлися на світ.
Лоскоче хрущ німе затишшя звуком.
І репетирує чи жигу, чи гавот,
то імітує дядечка за плугом.
Не гіркне сонце вперше за весну:
кирпатенькій кульбабі, як за щастя.
І великодньо пахне все навкруг,
і має шпак у дощику причастя.
Ліс - Гарібальді, бо терпляче жде:
зростуть Карпати, наче Кордильєри -
він побіжить захекано по них,
немов кудлаті пси ердель-тер'єри.
Цвіт і не мислить іншої весни,
бо має на собі дівочі руки.
І труться, труться трави до ноги,
та жук уже закоханий у звуки.
З небес упала істина дощем,
уся упала - нічого струсити.
І небо стало матове, пусте.
І хмара - літня жінка з Атлантиди.
Моргнули вишні на високий схід:
в очах уже сльоза чи бджілка мідна?..
Цілує вітер душі і дахи,
бо глибина землі давно вагітна.

2008-2010

Моя самотність – біла і пухнаста -
Ліниво розляглась на підвіконні.
Очима різноколірними скоса
На мене позирає. Муркотить.
Лише не лащиться.
На те вона й
Самотність…

Вновь качнулся твой маятник
От веселья к отчаянью
И прошел равновесия точку.
Ни надежды, ни чаянья –
Сквозь толпу неприкаянно
Ты бредешь, как и я, в одиночку.

Пусть открытыми шлюзами
Уплывают иллюзии –
Их потеря не так уж немыслима…
Надоело быть узником.
Выбираешь в союзники
Равновесия зыбкую истину.

Наші руки в крові,
Наші душі в гріхах,
Ти нас, Боже, прости
На святих небесах.
В плямах одяг, взуття,
Тіло рване в порізах,
Божевільне життя
Наступає на ризи.
У жалобі церкви,
Б’ють в набат християни:
- Ти нас, Боже, спини
На путі на кривавім.
Отче наш, що єси,
Щохвилинно, щоднинно,
Ти нас, Боже, прости
Й захисти Україну…

2010

Ти мене вигадав сам, не було ніколи
у листопаді мене. Просто літа тінь,
золотом осінь зливалась із видноколом,
швидко губилися відстані поколінь.
Світ обертався шалено. Буває, знаю.
Листя летіло у небо в останній раз.
Ти переплутав реальну мене зі снами.
Ти помилився чи вигадав просто нас.
Ти... або я обернули життя на вірші...
Я або ти помилкам загубили лік...
Кожен про осінь своє у рядках запише,
та не про ту, що буває одна на вік.
18.04.2010р.

Чому ти просишся у вірші,
У дні мої, мої думки?
Мені від них стає ще гірше
Від болю, смутку й самоти.

Чому ночами ти приходиш
У дивнім маренні видінь,
Чому, скажи не покидаєш
Моїх тривожних сновидінь?

Чому ти просишся у ранки,
Такі холодні і сумні?
Тікаєш похапцем зібравши
Мої шалено плинні дні.

Чому мене не покидаєш,
Чому ятриш пекучість ран,
Даруєш привиди надії
В примарах моїх сподівань.
2009р.

Наталія Крісман:

-Слова любові чути приємно -
бо осявають світи ці темні!...

Юлька Гриценко:

-То ти навчила мене любити!
І дивним світлом любові жити.
То ти навчила мене літати,
І власну мрію між мрій шукати.

Наталія Крісман:

-Не я навчила - лиш підштовхнула,
щоб ти душею небес сягнула!
Не я навчила тебе любити -
у твоїм серці росли вже квіти!

Юлька Гриценко:

-Росли у серці моєму квіти,
Та хтось повинен був їх полити!
Як дати крилам частинку неба,
То я навчилась лише від тебе!

Наталія Крісман:

-Дощі весняні їх окропили -
тому й у тебе зміцніли крила!

Юлька Гриценко:

-У мене, звісно, зміцніли крила,
Та ти, ж , рідненька їм дала силу!

Наталія Крісман:

-Якщо б не було мене у тебе -
ти б висоти навчилась в неба!


19.04.2010р.
09.55