правнуки твої, здорова думка
останнє лисття накришили - просто так...
старий і вже сивий ангел присів на іржавий літак
його вже ніхто не бачив, а він всім світив ліхтарі
дарма шо вони не вдячні від дива його живі,
дарма шо вони не зрячі бережені ним від біди
він все їм як є пробачив і врешті почув- "іди"...
а й ангели мають пенсію, житончик свій здав і меч
він цього чекав як предтеча - турботу звалити з плеч
та раптом так стало порожньо як в темнім вікні вночі
і він зрозумів що любить їх хоч смертні вони і дурні...
закапали ангельські сльози холодним осіннім дощем,
вже схлипували морози за сивим його плечем,
аж раптом мале дівчисько, з очима як моря душа
підбігло до нього так близько, шо ніби запахла весна
всміхнулося щиро аж вічно: "не плач ти ж великий який!"
і раптом все стало музично в душі його сиво-святій....

спеклися мої долоні
від синього твого вогню!
жагуче бажанна пташко!
ловлю! і ніяк не зловлю!
вже сині мої всі мрії...
і сині ввижаються сни,
вже шрами старі на спині
і щерблений меч у руці
всміхаюся синьо і дико,
крізь біль прорізаю крок
я всетаки в щасття порину
набравши у жмені зірок!
прославшись на килемі з квітів,
і Сонцю віддавши лице,
я стільки "нашлю" привітів,
шо Сонце мені підморгне!
вхопивши Туман за бороду,
я в казку світанком втечу!
з весела, нагло і молодо,
тебе там СИНЮЩА вкраду!!!!!!!!!

Купувати купу вати,
потім Богу продавати
по сніжинці білій-білій
на квадратний міліметр.

Сонце вимити в шампуні,
промінцям узути чуні
на прогулянку до Чилі
і назад – в небесний светр.

Причесати чубчик вітру
на поголеній макітрі,
щоб вусатий оселедець
майорів на метрів сто.

Взяти й зняти з ночі мірку,
вишити полярну зірку -
і з мого старого пледу
буде ніченьці пальто.

Наварити небу їсти –
паро-хмар ванільно-чистих,
щоб земля дивилась в небо,
біло заздривши йому.

Прочитати жовтень-книжку
(на листопад вийде знижка)
і чекати без потреби
на захекану зиму.

Во мне кипит все та же смесь,
Все те же чувства и желанья.
Я тот, кто есть, и там, и здесь.
Позиций нет моих на грани.

Я быть хочу самим собой
И буду им, пройдя столетье.
Мою судьбу не звать - игрой,
Мои слова - не междометья.

Не мне идти на поводу,
Как это принято у многих.
Я сам живу и сам бреду,
Куда ведут судьбы дороги.

Меня не всем дано понять
И знаю я про это точно.
Кому, зачем по-жизни врать?
Когда в итоге - одиночка.

Серця самотні обігріє,
Надії промінь у ночі.
І вже ось-ось жадана мрія,
Підніме нас у височинь.

Розлука є, але недовго,
Вона триватиме для нас.
І не уб'є любов тривога,
Лиха година, втоми час.

Усе у світі не тривале,
Життя тече, немов вода.
Серцями тугу ми пізнали,
Але мине і ця біда...

Життя пікоряться бар'єри
І кожен з нас на самоті,
Не буду звірем у вальєрі -
Ми разом будемо іти!

Одну розділимо ми долю,
Одне кохання та думки
І пожиттю, немов у полі,
Зберемо щастя ми квітки.

Я не зраджував надії.
Жив, любив і шлях вперед,
Через будні гірко-сірі
Вів до тебе «світ планет».

Кожен день моя надія
Серце гріла, берегла.
В щастя, чесно, смутно вірив,
Та в мені вона жила.

Хоч до зірки так непросто
Дотягнутись нам з Землі,
Та надія златокоса
Шлях освячує мені.

Є від болі та печалі
Мій найкращій рятівник,
Що підносе в сиві далі,
Де спокійно серед них.

В душу ллє мою наснагу
Кожен час, із дня у день.
І кохання за не зраду
Дасть мені, сплете пісень.

Я не зраджував надії,
Жив, любив і шлях вперед,
Через будні гірко-сірі
Вів до тебе "світ планет".

Щоденнику відкриті всі бажання,
Думок моїх свaвільна течія,
Чаруюча любов, журба, чекання...
Посуті, лише те, що знаю я.

Турботами пригнічена хвилина
На аркуші у літири зійде.
І повсякденний час життя - рутини
Минає, і так само далі йде.

Душа весь час за щось себе картає,
Але за що? - я так і не збагну...
У сутінках до ранку затихає,
А рано, знов така, як і до сну.

Надіями, як бачу, часто марю
Знаходячи нову й нову мету.
По-своєму життя своє складаю.
По-своєму своє життя пройду

Вдихаючи повітря аромати,
І знаючи усі його смаки
Тихенько буду йти, і нотувати...
Щоб марними не були ті роки.

Це не твій маршрут. Не зарікайсь
від тюрми, суми
й бібліотеки.
Плин полиць. Читачки. Тихий клекіт.
Запах пилу. Рукавів.
Рукав

доторкнеться так або не так…
Вольний син
пивниць, спідниць і карми…
Мабуть, не минулися безкарно
так безхмарно згублені літа.

Серед чагарів чужих епох
мостить не тобі гніздо епоха…
Дівчинка взяла Захер Мазоха,
їй милішим став Захер Мазох.

Втрачені, забуті – на руках.
Пил дитинно вухами ворушить.
І читачка вийме тобі душу
пальцями в перстенях і словах.

Відлетить число з календаря,
відпливе “Мерло”, як бистрі ріки…
І вона піде собі навіки,
так, як все пішло
із “Кобзаря”.

Вновь не спится до утра.
Вновь осенние мотивы,
Нашептали мне ветра
Тихим трепетом порывов.

Привыкая к тишине
Открываю ей секреты.
То, что сбылось, хоть во сне,
То никак не канет в Лету.

Полуночные стихи
Я все чаще изливаю.
В них отмолены грехи,
Но далек еще от рая.

И дождливо за окном,
И туман на киллометры,
Мрак натянутый сукном -
Просто грустные моменты...

Все не спится до утра,
Но бессонница не в бремя.
Нашептали мне ветра,
Что всему приходит время.

Де ти, доле, синьоока?
Чом не прийдеш на зорі?
Небо синє та широке,
Знов криваве, у вогні.

День іде, а я без тебе.
Час іде, і все не так.
Чи, напевно, так се треба,
І по-іншому ніяк.

Чи кохання помирає
І журбу мені несе.
Так чи ні, я сам не знаю,
Але хочу більш за все.

Може лихо нас спіткало,
Може те всього на мить.
Тільки серце кров пускало,
Біль якого не спинить.

Де ти, доле, синьоока?
Де тепер тебе знайти?
Небо синє та широке
Не підкаже шлях. Куди?!

Тобі віддав своє кохання,
Собі нічого не просив.
"Кохати ще б!" - одне бажання,
Одне просте, в собі носив.

Душа за обрій знов летіла,
Пливла у світ солодких снів,
Любов п'янку "піявка" пила,
Рожеву суміш мрій моїх.

Плекав я думи серед ночі.
Складав поеми із віршів,
Але не доля їм пророчить,
Подалі в дійсності той спів...

Розлиті болі на папері,
І свічка, сум не перейме.
У серці зимно, хоч у двері
Весна все також ніжно дме.

Тиша лягла навкруги,
Спокоєм гай оповила.
Ніжно зелені луги
Щедро роса окропила.

Білої яблуні цвіт
Квітне, чаруючи очі.
Літо дарує нам мить,
Щастя, якого так хочем.

Промінь приносе у дім
Ранні свої привітання.
Радо несе він усім,
Теплого світла торкання.

Птаха в саду за вікном,
Поки іще спочиває,
Сонця зігріта теплом,
Тим, що до нас поспішає.

Неба високого синь
Хмари пір'ясті тримає.
Легко, без зайвих зусиль,
В ньому вони пропливають.

В думи занурився степ,
Наче зелене те море!
Яра пшениця зросте...
Люди не знатимуть горя.

Тиша лягла навкруги,
Спокоєм гай оповила.
Ніжно зелені луги
Щедро роса окропила.

На білому папері
Прорізана емаль
І вересень у двері
Несе пусту печаль.

Палаюче світило
За обрієм зайшло.
Свої останні сили
На заході звело.

У повному бокалі
Напівсухе вино
Несе у кожній краплі
Полегшення воно.

У сірому тумані
Розмиті ліхтарі,
Пливуть в очах і марно
Вони горять мені.

Посунулися тіни
Предметів у ночі,
І темрява по стінах
Стікає до душі...

Душа хворіє вже давно,
У співі біль її лунає.
І кров червона, як вино,
У серці швидкість набирає.

Слова летять у пустоту,
Не ладен кожен їх почути,
Не всі їх хочуть, і тому,
Про них простіше вже забути.

Душа знесилена, горить,
І льє у вірш свої страждання.
Ніхто не знає, як болить,
Вона від смутку та чекання.

Не люблю "цінні вказівки",
Про суть письма комусь давати.
Свої нав'язувать думки,
І почуття чужі ломати.

Втручання марним є до рим,
Бо зміст, куди сильніш за форму.
І головне, передусім,
Думок твоїх, логічна норма.

Римуй собі дієслова,
Але зумій ти описати,
На вищім рівні, зокрема,
Дива життя чи сльозовтрати.

Живи, твори! Життя - це мить,
Яке одне у нас з тобою.
І хай незавжди таланить,
Даруй пісням своїм свободу.

Нехай не прийде визнання,
Вінок не буде прикрашати.
Набуті праці, зібрання -
Це є трофей у твоїй хаті.

Пиши якщо достатньо сил,
Себе відтворювать у слові,
Надасть воно наснаги, крил
Плекай лише його в любові.

Життя минає неминуче,
Серед двофарбності подій,
Кидає човен наш об кручі,
Підносе високо до мрій.

Міняє радість на печалі,
Міняє спокій на журбу,
Міняє сторони медалі...
Обрати може будь-яку.

Кохання змінить на розлуку,
Невдачі змінить на талан.
Така одвічна є порука,
Яка відома добре нам.

Усе в житті іде по колу,
Іде все так, як має буть,
Але збагнути ми ніколи,
Його сповна не зможем суть.

Життя минає неминуче,
Серед двофарбності подій,
Кидає човен наш об кручі,
Підносе високо до мрій.

Приносе вранці прохолоду
І насолоди світлу мить.
Під вечер втома і турбота,
У серці каменем сидить.

І кожен день, який минає,
В життя приносе, щось своє.
Від цього серце і співає,
Бо нам, про що співати є.

Я душу, себе викладаю
На цей ніби тільки листок.
На ньому не тексти складаю,
То я трансформуюcь в рядок!

Себе додаю у чорнило,
У літеру, кому, катрен.
ЛГ - це не лялька вродлива,
Яка у сюжеті поем.

Брехати не хочу нікому.
Писати не вмію казки.
Красиві слова - є фантоми...
І серцю вони неблизькі.

Не можу тебе оминути,
Якщо ти сьогодні в біді.
Пройти собі далі, забути,
Що бачив, що чув - взагалі!

Людина не того я кола,
Що прагне собі визнання.
Чи дертиму носа?..Ніколи!
Не це головне, знаю я...

Я душу, себе викладаю
На свій одинокий листок.
На ньому не тексти складаю!
То я, подивись у рядок!

Які думки ти обираєш?
Про що міркує мозок кожен час?
Чого ти більш за все собі бажаєш?
Оте життя виконує для нас!

Усе що є, за принципом магніта,
Собі в життя притягуєш ти сам.
Твої думки - енергія у світі.
І є сигналом прямо в небеса.

Своє життя ти можеш будувати,
Таким, яким ти бачив уві сні!
Ти є митець, який наносить фарби.
Малює долі власної ті дні.

Коли думки не мають негативу,
В житті його ще більше не стає.
І ось тоді, як правило, і диво
З емоціями добрими гряде.

Подібне викликатиме подібне.
Про що міркує мозок кожен час?
Оте усе у наші будні лине.
Оте стає реальністю для нас.

Затертого минулого книжки
Зачинено за гратами архіву,
І тогочасних вироків рядки -
Ніякого не мають більше впливу.

Ти зайвого на серці не тримай.
Нажаль, ота біда, не є остання,
Але на ці слова не зволікай,
Такі ж вони одвічні нарікання.

Своє обличчя вгору підніми
І подивись, як в небі сяє сонце.
Енергію у нього перейми,
Яка до тебе лине у віконце.

Усе почати з чистого листа,
Ніколи не буває нам запізно.
Аби була в житті твому мета.
І ця, твоя мета, була залізна.

«Лесю, що ти пишеш?
Роман вичерпав себе як жанр!
Традиційні форми поезії – також…»
Петро Сорока

Жахітна річ – роман себе зужив!
Поезія от-от уріже дуба.
Отак завжди – твори, пильнуй, служи,
А він – зужив. Даремно гріли чуба!

Ти не Жорж Санд, на жаль, і не Дюма,
Вони ще встигли, їм-бо пощастило.
Аж гульк – зужив! Морочитись дарма.
Тут хоч молись, хоч клич нечисту силу.

Ні тем нових, ні образів. Гаплик!
Все вже було. Все увійшло в анали.
Ще Достоєвський прокрутився, встиг.
А нас вони ганебно обікрали!

Злодюги-класики! А щоб утнуть нове –
То ж треба геніальну мати вдачу.
А я погляну в люстро – і бігме,
Нікого геніяльного не бачу.

Отож, літературнії мужі,
Рятуймося! Стоїть питання руба!
Письменству – смерть. Роман себе зужив.
Поезія от-от уріже дуба.

Немає страху.
Ця любов – свята
вода, що стала соком винограду,
хлібина, що живитиме до ста -
чи довше.
Без офір і без підстав.
Посвята тіла – і таємна зрада,

зухвала зрада всім чоловікам,
які могли б колись мене жадати,
і тим жінкам, яких би ти торкав.

Пульсує серце - вирвана чека…
У цій безкровній битві ми – солдати,

зоставлені на полі тет-а-тет,
розгублені - без досвіду чи зброї.
Вагань ворожих юрмище густе,
та кислуватий смак аліготе
і скибка, переламана надвоє -

божественна провізія для тих,
кому земного нічого втрачати.
До скону залишатися на чатах,
любити – і на видих, і на вдих.

Півострів бажання – для серця не доста,
Потрібні рожеві півонії,
І зовсім безлюдний смарагдовий острів,
Де любки* у серці видзвонюють...
Розбурхане море, спокушені хвилі,
Стихія – то річ некерована,
Вітрила несуть обережно- повільно,
А острів уже намальований.
Сплітаються тісно оголені віти,
О, тач мі, шансоном озвучене...
І море гаряче нашіптує міти,
У сонця і манго - заручини.
Кохання натще- невгамовне, нестямне,
Солодке, солоне, з гірчинкою,
І кава холоне, й морозиво тане,
І губиться острів – піщинкою....


*любки- нічні фіалки

Десь на одному з фуршетів
Десь у Берліні чи Відні
Йому раптово спало на думку
Що так мало залишилось жити
Що не сховаєш себе у пляшці
І можна досить нормально триматись
Володіючи непогано мовою
В рот і в дишло усіх кохати
Він зібрав тоді у спортивну сумку
Ананаси і пляшку Хенесі
Ще декілька незнайомих запахів
І втік. До дому. Месією
По дорозі лякаючи прапорів
Офіціанток і одного перевертня
Читаючи їм переклади
Своїх власних передчуттів повернення
Вдаючи, що ніхто не знає
Що насправді з країною трапилось
І останнє, як лезо, слово
Лиш від нього почує натовп
І два поети і один письменник
Усі троє, мов Ісус, відомі
Замовили його вбивство
Бо він крастиме їх власні гроші
Бо ніхто так не заробляє гівном
Як два поети і один письменник
Що живуть у одній кімнаті
І пишуть лише у щоденник
Домовившись попередньо про те
Що ніхто з них не видасть іншого
Що магія переможе реальність
І всі коди і заманухи
Емігрують із ними у старість
Ось пряма мова пророків
Двох письменників і одного поета:
Письменник 1: в цьому році я пишу роман
Він буде на двісті сторінок, великими літерами
І в формі кросворду
Письменник 2: а я буду писати лише під фотками
Тисяча фоток і тисяча моїх епітафій світу
Поет: ви занадто старомодні…
Я вигадав писати прозу у стовпчик
Римувати занадто довго
І я не встигну тоді написати п’ять книжок за рік
Бо я пишу лише кров’ю рудих коханок

Смак крові на твоїх, моїх вустах,
Смак одинокості – піщаного болота,
І наша тінь ввібрала душу гота,
Тепер із нами ходить чорно-білий птах.
Знайди мене у келиху забутих вражень,
Схопи за серце, стисни, розірви,
Скривавлені уламки обійми,
Сховай подалі після довгих ряжень.
Постав Іріду тихо на коліна,
Візьми в полон твоїх, моїх зіниць,
Впади, шепочучи молитву, ниць,
Таким палким і пристрасним, голінним.
І у безодні наших схрещених долонь
Розпалиш синій мандрівний вогонь…
І скажеш тихо, вгамувавши страх:
- У тебе кров. – Де? – На вустах.

Краще би каменем, кинула - оком,
погляд пробігся неначе у смерчі,
витримав паузу, але - не фокус.
Не видихається - аріведерчі.

Кроки пригадують - близько до коми,
майже безадресність та безбережність.
Серце віддам я за безрік нікому.
Краще би каменем, необережно...

28 Жовтня 2008

Эвтаназия слов
алфавитом разбросанным
в башне
из слоновой кости
на мозаичном
гладком полу…
Эвтаназия древ –
до весны? вы уверены?
– Да, все в порядке…
– Ну, а если не выйдет?
– Другие неспешно взойдут…
Эвтаназия туч –
и обманутый ветер,
бомжуя,
в гамаке меж сонетами
Эдгара Аллана По…
Эвтаназия снов,
и ургентный
хирург-межсезонье,
ухмыляясь, заносит
зазубренный
ржавый
ланцет…

Вішаю совість на гак –
Так і не ставши святою.
Хто тут останній дивак? –
Я буду за тобою.

Виплюю праведну кров
З горла по самі вени,
Хай із чужих молитов
Захистяться за мене.

Плаче осінній день –
Брате, облиш потуги,
Нині співаю пісень
На перше й на друге.

Нині зреклася жалю,
Нині одні кастаньєти,
Білим по чорному фарби – люблю!!!
І не засуджуй за це ти.

Більше несила нести
В пазусі зморену совість.
Змовкни, як щастя не відаєш ти,
То і не супли брови.

Моя Печаль! Ты здесь, со мной.
Считаешь дни осенней грусти
Прекрасной, сладостной порой,
И любишь силуэт пустой,
И путь промокший твой и грустный.

Бывает мне порой отрадно
Послушать слов твоих обман.
Нет пенья птиц – а ты и рада,
И на твоём убогом платье
Шьёт серебром густой туман.

В листве, оборванной с деревьев,
В унылых мрачных облаках
Ты видишь только умиленье,
И не хватает мне терпенья,
Чтоб до конца тебя понять.

Но почему-то вдруг я понял,
В чём красота ноябрьских дней
Перед заснеженной зимою.
Но говорить о том не стоит –
Тебе они в стократ родней!


Оригінал:
My Sorrow, when she is here with me,
Thinks these dark days of autumn rain
Are beautiful as days can be;
She loves the bare, the withered tree;
She walks the sodden pasture lane.

Her pleasure will not let me stay.
She talks and I am fain to list:
She’s glad the birds are gone away,
She’s glad her simple worsted gray
Is silver now with clinging mist.

The desolate, deserted trees,
The faded earth, the heavy sky,
The beauties she so truly sees,
She thinks I have no eye for these,
And vexes me for reason why.

Not yesterday I learned to know
The love of bare November days
Before the coming of the snow,
But it were vain to tell her so,
And they are better for her praise.

Robert Frost

Земля рослин:
проміння очерет
росте крізь літо в осінь,
де спливають
з сиропу часу
ягоди планет,
що їх в банки
бабусі закривають.

Земля тварин:
смак волі на устах,
мов лісова чаклунська
давня згадка,
вершки хмарин
крилом колотить птах,
із клітки
в небо випущений татком.

Земля людей:
загорнуті в слова
думки і згустки
зоряного пилу,
а дітлашнею
зім’ята трава
вростає в них
щомиті.
І щосили.

Хода качина - перевальцем,
Рябе лице, спина крива...
Це тіло зараз - Божі п"яльця,
Де сам Всевишній вишива

На цій землі Свою подобу,
І Дух змережує в життя,
Щоби у плоть людську оздобить
Космічний ритм серцебиття.

Це тіло зараз - скрипка Божа,
Де самий перший із музик
Озвучить вміло ноту кожну
В найважливіший перший крик.

А жінка мрію все колише,
Поклавши руки на живіт,
І зна: за неї красивіше
Не знав й не знатиме цей світ.

або ж
промова Першого бухгалтера
по всіх каналах телебачення України

Епіграф 1

«Господин Искариотов,
Патриот из патриотов…
Вскрикнет громко: «Гласность! гласность!
Проводник святых идей!»…
О всеобщем зле от взяток
Он не вымолвит двух слов…»
Пьер-Жан Беранже

Епіграф 2

«Народ для нього – інтер’єр,
як і оксамитові прапори
в його «патріотичних» хоромах».

Передмова

На фоні оксамиту прапорів
бухгалтер заблукав в промові –
чи збанкрутив, чи погорів,
чи ще поп’є людської крові.

Промова

«Сплати, народ, корпоративний борг
бухгалтера із бандою банкірів!
Бо сплачувати матимеш й за морг,
як зроблять Україні харакірі».

Післямова

І борзописці журики від ЗМІ –
тисячоголовий змій з брехнею в кожній –
вже агітує за ідею змін
на стягнення з народу більших коштів.

2008-10-21, зошит «Історії політичної істерії»

Час наступає. Весела пора.
Підсумки б'ються.
І многі печалі.
Карти відкрито. Скінчилася гра.
Вогник по свічці стікає помалу.

Бігають пальці партнерів,
як ртуть...
Серце ще стукає,
але не вміє...
Може, на похорони прийдуть —
Тиха надія.

Скільки там жити!
І клопіт один —
Дуба, сосни
чи канадського клена.
Листя віночком з вершин і низин —
Вії зелені.

Солі начумакувать для сльози,
Скласти рукописи,
мило і крила...
Боже, поїхав...
як колесо з
Автомобіля, що не прикрутили.

І коли дівку во врем'я святе
В ліжко кладеш
на останню утіху —
Може, на похорони прийде
Думаєш
Тихо.

І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!
…Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двісті розіп'ятий я.

Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —
Тумани, долини, болотная путь…
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,—
не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!

Чорнозем підвівся, і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!

1919

Вітер.
Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…
За чорними хмарами
(з блисками! ударами!),
за чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук…

Котить. У землю врізає
(чи то місто, дорога, чи луг),
у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
розсуди!

Й були такі, що тікали.
В печери, озера, ліси.
— Що ти за сило єси? —
питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав —
огняного коня —
в ночі —)
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.

1919

Я думала, що все... І думала назавжди...
Та осінь образ твій не відпуска,
розп’яті мрії подихами правди
пронизливо кричать біля виска.
Роки стискають спогади у жмені,
і як клубочки кошенят малих,
підкидують мені під мої двері,
щоб я не забувала про живих.
І так пекучо інколи буває,
Всі сльози просто взяти і віддати!
Мені одного лиш не вистачає:
хоча-би поглядом тебе поцілувати...

а ночі теж старіють мовчки як вино
з одного келиха смакуємо потрохи
танцюють тіні на стіні німе кіно
насильства без і без тривоги

а ти в мені сховався від очей зими
усе якось спонтанно
й зовсім не по схемі
придумавши в абетку нових літер ми
колись когось мабуть назвемо

зриває дамбу ніч і тіні на стіні
повторюють напам’ять наші плавні рухи
об подушку тихцем шкребуться миші снів
це ми спимо
але не руки

О,панно Інно, панно Інно!
        Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
            Дитинно, злотоцінно.
        Любив? — Давно. Цвіли луги...
О,панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз - ще й тлінно.
        Сніги, сніги, сніги...

Я Ваші очі пам'ятаю,
        Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
            Я Вам чужий — я знаю.
        А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю,
        Сестра чи Ви? — Любив...

1915

Гаптує дівчина й ридає —
Чи то ж шиття!
Червоним, чорним вишиває
Мені життя.

Танцюють згуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.
Я йду. Мій шлях то із костриці,
То із жоржин.

Тумани линуть вгору, вгору,
А хмари — вниз.
Чому я не люблю простору,
Як я без сліз?

Я ввечері цілую рожу
І кличу сум.
Чому, чому я жить не можу
Та сам, без дум?

1914

Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,
Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза
(Вітри лежать, вітри на арфу грають); —
А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза
Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь...
Мов звір, ховається людина.
— Господь іде! — подумав десь полинь.
Заплакав дощ... і вщух.
Мовчить гора. Мовчить долина.
— Господня тінь, — прошепотів полинь.

І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва...
Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!
І полилася піснь, принеслась жертва.
Курять шляхи, біжать, біжать... Рвуть вихори, як жили,
Рідке коріння верб старих, що моляться в сльозах.
А трави — й плакати не сміють.
Ідуть потужні сили! Морок. Жах...
...І дзвонять десь в селі.
І вже тремтять, вже спокій сіють
Сріблясті голуби у небесах.

[1914-1916]

І

Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається.
Ромашкам очі розтулює,
А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують.
— сонце —
Пробіг зайчик.


II

Випив доброго вина
Залізний день.
Розцвітайте, луги! —
: я йду — день —
Пасітесь, отари! —
: до своєї любої — день -
Колискове, колоски!—
:удень.
Випив доброго вина
Залізний день.


III

Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло.
Навшпиньках
Підійшов вечір.
Засвітив зорі,
Прослав на травах тумани
І, на вуста поклавши палець,
Ліг.
Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло.


IV

Укрийте мене, укрийте:
Я — ніч, стара,
Нездужаю.
Одвіку в снах
Мій чорний шлях.
Покладіть отут м'яти,
Та хай тополя шелестить.
Укрийте мене, укрийте:
Я — ніч, стара,
Нездужаю.

1917

По хліб шла дитина — трояндно!
: тікайте! стріляють, ідуть.
Розкинуло ручки — трояндно...

Ні бога, ні чорта — на бурю!
: гей, стійте! знайдем і в церквах.
Знялось гайвороння — на бурю...

Серпень 1917р.

запишіть на мій рахунок
кількість пляшок в порожнині
кілька плям на скатертині
переписку на серветках
чай зелений у таблетках
важкі сутінки на шпальтах
на стіні розлиту смальту
прапорці між сторінками
вікна вітряної брами
кілька слів у вашу спину
від кохання теплу слину
чисто вибруднені кахлі
пеперомії зачахлі
запах від мого волосся
те що нізвідки взялося
магазини і газети
кларнетисти і квартети
букіністи і фальцети
фалос фуга і фуршети
феміністки кенгуру
дальтонфчні какаду
антилопа і косуля
бараболя і цибуля
барбадос і філіппіни
перші фінішують фіни
піну можна вже віднести
і кондоми від інцесту
першосортного гатунку
в паперовому пакунку
солі сльози і соддоми
соломії із соломи
сироти і сатанисти
божевільні і буддисти
вироки і віровчення
вовки вівці і печеня
все що влізе у ваш шлунок
запишіть на мій рахунок

                    З Анатоля Ле Браза

Засни, дитинонько, засни! Хай бризнуть сни квітками!
Прийми під захист. Боже, тих, чий шлях прославсь морями!

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

Як підеш ти на корабель — тоді вже погуляти!
Колиску зробить вітер з хвиль і буде колисати.

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

В твоїй душі хвилює спів, безмежний спів, як море,
Синам на втіху любу він, а матерям на горе.

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

У фьордах батенька твого зла хвиля поховала!
В той час родився, синку, ти — і я не заридала.

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

Громадить хмари буровій над фьордами потворні.
Під заколисанку твою колише трупи чорні.

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

Засни, дитинонько, засни! Хай бризнуть сни квітками!
Прийми під захист. Боже, тих, чий шлях прославсь морями

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

Бо ми вас родимо, — о глум! — а глибина поглине!
Гей, хто бретонцем уродивсь — той моряком загине:

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.

Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів, —
Лиш Сонячні Кларнети.

1918

На Аскольдовій могилі
Поховали їх -
Тридцять мучнів українців
Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! -
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! -
Понад усе вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. -
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

1918

Газета "Нова Рада", 1918, ч.38 (Київ).
Вірш присвячений бійцям київського Студентського Куреня, що в кількості 300 чоловік полягли у нерівнім бою під Крутами з 6000 війська Совєтської Росії 29 січня 1918.
30 знайдених пізніше тіл полеглих поховано 19 березня 1918 року на Аскольдовій Могилі над Дніпром у Києві.

Розкішний кіт лежав на підвіконні,
Ангорське «няв» у всій своїй красі.
Права свої законні, й незаконні
Він гарно усвідомлював усі.
Обовязки? Це, просто неможливо.
Не дозволяють, хоч би й захотів.
Отож надмінно й трішечки гидливо
Він на бездомних поглядав котів.
Що за життя, у пошуках скоринки,
В погоні за хвостами від мишей?
Ні віскасу, ні килимка й перинки,
Єдиний позитив – ля фам шерше...,
Ця штука Вам не дольче & габана
Бездомні кішки- то такий ля мурррр,
Не те що ті пухнасті ікебани,
Котрі звели жіночність на гламур...
Кошак зітхнув, задумливо й нервово,
Почухав щось в ангорському паху,
Й почав складати плани Казанови,
На кішечку, що грілась на даху...

Тимчасове явище
у безмежжі часу,
Трохи поісную
поблизу Парнасу.
Менша я за цятку
у безмежжі світу,
Схожа на краплину,
що дощем пролита.
Я така ж як інші
пересічні люди,
Був цей світ до мене,
і без мене буде.
Просто є струмочок,
що життям зоветься.
Я його краплина,
поки серце б’ється…

Ти - це іще ненаписана цифра чи літера.
Слово, що досі у роті мені гірчить.
Ти повертаєшся завжди. Лише вночі.
Сходиш з орбіти Венери, Землі, Юпітера...

Щоб увірватися зіркою, чи кометою,
Впасти у ноги, запасти в мої думки.
Світла торкнуся, гадаючи, що руки.
Час витікає сумною густою Летою

З вчора у північ. І тіні повзуть неквапом.
Стін вертикалі. Проекції кроків на
Небо осіннє, де манна – лише мана.
Падає вечір, мов кішка – на чорні лапи.

Between the sacred silence and sleep

Іллюзії на вибір, по черзі неспокої...
Твої колеса два товстіші за тонкі пальці мої
Колись я грав на піаніно і вмів плакати і був дитиною
Колись я був старим і покинув тебе назавжди

Більше за вічність полюбив я тіло і запах
І тіло любило мене і запах нам був за дух
Колись я співав тобі і грів твої змерзлі пальці
Колись я став старим і гадав, що це назавжди

Знов вглядаюсь у холод
Галоген, сонце і матері
Знову чую я голод, мов вигнанець
Дежа босим усі ці шляхи
Галоген і сонце і однаково втомлені сни.
Оббиваю, обмиваю, пам"ятаю
Мабуть пам"ятаю

Коли мене розбудили
Я голим сидів на снігу
Коли мене розбудили
Я голим сидів на снігу

На всі питання відповідь проста –
поки живеш, у тебе право вибору:
Наслідувати Юду чи Христа?
Світити сонцем чи летіти вихорем?

Поле змокло.
Дощ танцює тихше.
Засинає ліс, немов дитя.
Попроси мене
І я залишусь
Поруч …
на хвилину…
На життя