Коли ми всі залізем в Інтернет,
що, очевидно, вже не за горами,
останній гомінід зачинить браму,
даруйте, сайт, найкращої з планет.

Добраніч, світе, і солодких снів!
В «три дабі крапка», віртуальній хаті –
труди тисячоліть, ума палати,
і вікна, вікна – до глухих кутів…

Тут всі часи говорять про своє –
одномоментно! Поруч – Фройд з Нероном...
Всі яблука спокус, всі заборони,
тут є про смерть, і про безсмертя є.

Плітки, пророцтва (що кому болить)
вигулькують з комп’ютерного лона.
З Печерських гір шмига до Вашингтона
сіренька мишка за коротку мить.

Гасає пройда, відкрива світи:
філософи, гурмани, педофіли…
Усе, чого б душа не восхотіла,
гайда у бравзер і обрящеш, ти:

«а з ъ
б у к и
в є д і. . .
к а к о
л ю д і. . .
ч є р в ь» –
рече, створіння боже чи потвора,
що виповзає з мозкових печер,
і суне електронним коридором.

Вже й панотці, покинувши догмат,
за паствою гайнули у тенета,
церковну мишу ловлять в Інтернеті,
задерши ряси: хто, кому тут брат?

Я й сам, хвалю прогрес! Не ретроград,
не б’ю поклони до свічі із воску.
І я, в чарунку Інтернет-авоськи
споживачем навідуюсь стократ.

Та нам повідав вічності Творець,
через Христа: «В людині – Царство Боже»,
а в Царстві сонм світів для житла гожих.
То хто ти, «дня суботнього» – вінець!?

Ти сам, невіртуальний Інтернет,
якщо ретельно дослідить Писання!
Душа – не для земного копирсання,
задля Божественного «тет-а-Тет».

«Не плачте, дітки, – чується згори –
даю вам іграшку порозуміння,
бо час настав громадити каміння,
скінчився час смертельної ігри!»

…Складає в скрині все «добро» і «зло»
останній витвір пана Інтелекту.
Від «Альфи» до «Омеги» путь далеку
зашморгує вкінці мирським вузлом.

Готово! Далі – палець на вуста:
новий щабель, нове буття планети,
чи всеземна мережа Інтернету
вінець терновий Господа Христа?



1995 - 2008

Політ.
Орбіта.
Мить…

Планета буревіє:
на ній усе кипить,
водночас – крижаніє.

Циклони.
Аміак.
Антени.
Мла.
Хвилини…

І разом з ними я
у сонць потоці лину.

Тривога – в негліже.
В навушниках
щось луска.
І за годину вже –
вогненний ризик спуску.

Років
самотина
боїться гравітацій.

Порожня.
Зла.
Тужна.

Сировина руйнацій.

Де починався час,
дзюркоче досі вічність…

В годинник.
В обрій.
В нас.

…І в двох світів дотичність.

місто сьогодні живе, на відміну від неї
вечір, в якому не втопишся, не попливеш
місяць в калюжі тягучого жовтого клею
дівчинка, що заблукала між кленових веж

тінню від тіні, її відрізнити, авжеж
важко, вона як монашка приховує погляд
може ти поряд із нею давно вже ідеш
не помічаючи, як розмокають дороги

від дощовитих потоків ослаблених сліз
з ними у землю стікає душевна криниця
вечір впрягає небесних коней у віз
тихо, не плач, кохана, тобі це сниться…

Не первый День окутан Болью,
В моих Руках - осколки Сна.
Я не натешилась Тобою
И Свет стирает все до Тла.

Так сильно Боль сжимает плечи,
Толкая в Бездну прошлых Слов,
А я цепляюсь за Надежду -
Последний Смысл моих снов.

Мечты уходят взяв с собою
Твой светлый Образ и Любовь.
Холодный Камень стал Душою
Но где-то в Сердце Ты живешь.

Як боляче іти…
А сніг січе і сіє…
Розвиднилося – ти,
Звичайно ж, не месія.

І шлях – не до мети,
Ключ – не до брами раю.
Обіцяно – вести,
А колами блукаєм.

Пересварити всіх
Вдалось тобі не слабо.
Ми думали – мужик,
А виявилось – баба.

І збився зореліт
Із курсу, капітане.
Вже не зітхають вслід
Ошукані майдани.

І помаранчі сік
Тихцем пішов із моди,
Бо на блошиний скік
Наш поступ до свободи.

Під стягами вже не
Вирує велелюддя…
Ти зрадив не мене,
А віру у майбутнє!

Грудневі снігурі,
Помаранчеві діти…
Тобі в монастирі
Гріха не замолити!

8.10.08

(портрет)

Как в зеркало в дружбу глядят наши души (Х.-Р. Хименес)

Нас двоє – ти та я за столиком навпроти.
І ти це трошки я і я це трошки ти.
А ніч уся твоя, а день – завжди турботи.
Ти Тая, а життя - три простори-світи...

Я так боюсь прощання,
тих сліз холодна лють
Знов прагну до кохання,
хоч рани ще печуть
Вже мрію про весну
і твої теплі очі
Тоді лише засну,
не змірюючи ночі
Та плачу за людьми,
що юрбилися тісно,
Серед яких і ми,
і ти зі мною, звісно..
11.12.2006р.

Серед зірок, що сяяли вночі у синім небі
Лише одна із них, найяскравіша і сумна,
Дивилась зверху вниз на хвиль високих гребінь.
Лише вона одна, вона одна... одна.

Всі інші були зайняті лише собою
Або світили казкою із роздумів та мрій.
Вона ж мрійливо, тихо гралася з водою
І серед всіх одна відображалася у ній.

Ти стрімким метеором гуляєш відтоді в думках.
Ти кометою впевнено врізалась в серце.
Ти промінням своїм освітила смерковий мій шлях,
За що й сонце, навряд чи, при глузді, візьметься.

Ти знайшла в мені пристрасть, яка вже давно невагома.
Ти побачила вогник в скляних і бездонних очах.
Ти всі крапки похмурі змінила на райдужні коми.
Та чогось, що шукала для себе, ти там не знайшла.

Не шукай в мені казку, у неї я більше не вірю...
Не питай в мене втіхи для свОїх нестримних думок.
Не проси в мене крил щоб злетіти зі свого подвір'я
І без краплі сумління пуститись із вітром в танок.

Я не можу без тебе, з тобою я також не можу...
Я не можу нічого, чого би хотілось могти.
Як з тобою я поруч - будую важкі огорожі,
Як без тебе, то тлію в самотності у пустоті.

Ти пробач мені, Зірко, усі через мене страждання.
Ти пробач мені сміх свій і тихий, прихований плач.
Ти пробач мені вибачень зливи і те недолуге мовчання.
За те, що зараз вибачаюся ти, якось, теж пробач...

Рвані дахи розбитих домів,
Морок підвалів, холод від стін…
Знову тікаєш від проклятих снів
В час своїх проклятих сновидінь.

Дивишся в очі сповнені зла,
Сповнені жаху і болю страждань.
Імла полонила й кудись повела,
Залишивши подих зимових зітхань.

Замок в руїнах, розбитий за дні.
Хоч і стояв він т и с я ч о л і т т я.
Ворон кружляє - вісник пітьми.
Ще одна п'єса людського страхіття.

Більше не видно світла й зірок,
Сльози небес на камені впали.
Стоїть непохитний лиш міст із кісток,
Із світу живиш - в світ снів та печалі

( довільна форма)
Колись я був собі звичайним крокодилом,
Без жодного жалю усе живе ковтав,
Але з писак котресь чогось нагородило
І справжній крокодил у них мультяшним став.

А хтось хоча б спитав тоді моєї згоди?
А хтось мої права законні врахував?
Морально – правові моменти хтось узгодив?
І де мій гонорар, та інші де права?

Незграбний капелюх на голову надітий,
В руках пищить стара гармошка чи баян,
Тріщить мій сюртучок, благесенько пошитий,
(Хай цей прикид простить мені Табачник Ян).

І надодачу ще, нав"язаний у друзі-
Якийсь вухастий гном, чи невідомий звір,
Я мушу з Вуханем ходити по окрузі
Й співати з ним пісень на весь громадський двір.

Ще й робить западло якась нудна особа,
Підступна, як змія, худюща як скелет,
оця її тусня мені не до вподоби,
Цей тип жінок не мій, я не люблю галет.

І все ж я крокодил, хоча і звуся Гена,
Спроможний грати ще жорстоке й хиже щось,
І кутні ще сверблять, і щось шепочуть гени,
Якщо візьмеш на роль, не пожалкуєш, Бос!

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

Молочний суп. Їдальня. Білі стіни.
В піжамах і халатах перехожі.
І кожну ніч їм сняться апельсини.
І кожну ніч величне сниться море:
Велике, тепле, спінене, у хвилях,
Стривожене, охоплене грозою,
В полоні чайок. На безмежних милях,
Мов вибух – бризки.
Молочний суп. І хліб. І чай до нього.
Не вистачає лиш любові й щастя.
А так є все, бо в снах приходить море
І кожен сон – це подорож у казці.

Взяв немічний слід і голод поніс
уп`ястися в горло та подих роздерти.
Несуть мене лапи у лігво до смерті,
тримає й веде на побоїще ніс
холодний.

Путаною - шлях, а чорт - сутенер
у місячнім сяйві заплутує кроки,
видушує з тиші на травлення соки -
зніміє у них під іклами нерв
господній.

Кров з м`ясом - меню - була з молоком
і грала від страху та грілась від бігу.
Пропалено наскрізь - прогалини снігу,
мов кулю вдягли у біле трико
у водне.

Хустина небес, а сльози - кришталь.
В її капіляри, неначе у чаші,
любов наповняють корид отченаші -
на іклах об кість стирають емаль.
Як годні -

як голод притих - байдужим до ніг,
до мерзлої хниці та срібного блиску,
до пошуку голок та місяця-миски -
хлепчіть звідти час - він вас оберіг
сьогодні.

9 Жовтня 2008

Діліться радістю, бо смутку й так багато...
Проблеми крають серце, мов ножі...
І в світі справжнього не буде свята,
Якщо воно не визріє в душі.

Вона ж, така заплутана й самотня,
Весь час шукає щось в самій собі,
А навкруги лиш холод і безодня,
Ну як тут їй не бути у журбі?!

В недосконалостях занедбаного тіла
Душа, мов пташка серцем в груди б*є,
Щоб вирватись у світ, де так хотіла
Роздати людям всім тепло своє...

А людям – що?! У них – свої печалі,
Своя душа… («Своє» - таки болить…)
Невже, ОТАК між нами буде й далі???
І все життя до біса полетить?!

Ні!!! Як би тяжко не було нам, брате,
І скільки б не траплялось нам «лайна» -
Ділімось радістю, бо смутку й так багато…
Життя – коротке, а душа – одна!

Львів – це місто чудне. І підступне по-вовчи.
Перед ним я був дуже покірний, як псюк.
і тому я тихенько і підло промовчав,
коли в ньому загинув мій друг Івасюк.
Львів – це місто-туман. Ні мороз, ні відлига.
Там немає ріки. Ні сомів, ані щук.
Є там Кудлик, Ільницький, Лубківський, Салига,
Стельмах, Федорів, Іваничук,
І, звичайно, Герасимчук.
Львів, це місто таке, що не робить удома
ні Вкраїни, ні правди, ні волі, ні зір.
І, мабуть-таки, страх або галицька втома
напосілись на них, аби вмер Білозір.
Хто ті "парні"?
Вовік не загнати у схрони
нашу правду, свободу, ненависть і гнів.
Де двоглавий орел? То звичайні ворони
налетіли на Київ, а вже – і на Львів...
Галичани мої – і сусідство, і далеч,
біополе для всяких чужинських пролаз,–
ви тому й галичани, що злітається галич,
що злітається галич віками на вас.
Львів – це місто чуже.
Це холуй, перевертень.
Львів – це місто смертей. Це фарбований лис.
Івасюк-буковинець на дереві смерті –
вдома б він не повис, а у Львові – повис...
Львів – це місто війни. За мою Україну.
Не суджу, коли в ньому прокидається звір.
................
Ти, годований зайдо, – поглядав ти пихато
що ж, погони й зірки. Я ж тягнувся до зір.
Доки ти мене вб’єш – я не буду чекати.
А велить це мені з-під землі Білозір.
Ми ці рани, я знаю, вовік не загоїм.
Виїжджаю у Львів, де поминки гучні.
.....................
Львове мій дорогий, при твоєму розп’ятті
помолюсь – і за тебе возстану, як син.
І збрешу, або й ні, що в моїм Закарпатті
в українці подався останній русин.
Україно моя, молода й безголова,
ти по шию загрузла в зросійщений муст.
Безоружним, як ти, я рушаю до Львова,
як брати-галичани ходили у Хуст.
І які б не летіли в історію стріли,
і які б не сідлали її холуї –
ми одні у Європі фашизм перестріли,
закарпатці мої, галичани мої.
...Зупинімо і цих, що без матері й тата, –
доки нас повергатиме в безвість блюзнір?
Лиш кого нам про вбивство пісень запитати?
Івасюк не сказав. І замовк Білозір.
.......
Що спитаю, кого?
Вже дванадцята ночі.
І куди ти, поете, народ свій привів?
Знову смерті мара налетіла на очі,
застелила Карпати,
І Київ,
і Львів...
2000.

О.Коцареву

трохи прохолодно
і мерзнуть пальці з нагоди дощу
але банкомат велика така комп'ютеризована
кормушка на електроживленні
видав мені приємні теплі та хрусткі гроші
я не встиг відійти а вже
якесь бидло починає ділитися проблемами
"понімаїш братішка з работи виперли...
...на білєт в Харьков.. я же віжу ти зємєля..."
а як відрізнити харків'янина від не?
та гроші були такі теплі
що мені стало приємно
ділитися цим теплом
із страждальцем спортивної національності
"спасіба дружочєк!" зрадів він
ми розійшлися на захід і схід
а ця тепла електрична утроба
з хрусткими грошима залишилась
посеред прохолодного
з нагоди дощу повітря
довгої вулиці чужого мені міста

Нині Герда померла – така макоцвітна була!
Недотепа наївна, дурисвітка, дівка причинна!
Нє шоб в хату палаючу, нє шоб спинивши коня…
Так неначе оте «розлюбив» - то реальна причина
Щоб вмирати…їй-доле, шалена! Я ж вільний мужчина,
Ну, набридли ті шмарклі, ота романтична дурня,

Ті троянди, ота маячня про любов, про жалі,
Про зростання корінням, про душу і тіло єдині…
Відчепися нарешті, дай спокій нормальній людині,
Я ж любив тебе щиро…хвилини чотири на спині,
І чотири іще не на спині…і три на столі…

Ти така простодушна…подушна…і солодко-тіла
Тої ночі була (нині зимна – вар’ятство одне!)
Дієслово «люблю» - а попереду часточка «не»,
То ж хіба через це припиняти блаженство земне?!
Ну, хотів я тебе, але ти мене більше хотіла,

От і честь і хвала! І чудово, і файно, зер гуд
(королева також непогана кобітка до речі…
Наче точені з криги і руки, і ноги, і плечі,
І досвідчена в ліжку – а ти…істерична малеча…
От і маєш…фініта комедія, Гітлєр капут.

Натушкуєм капусти…тебе пом»янемо – амінь…
З королевою матір»ю буду добра наживати,
Бараболю посадим, а ще огірки, і салати
(Унікальна чувіха – поглянь-но, метнулася з хати:
Загорілася стайня…хрипить перепуджений кінь…

Увійшла, зупинила – реально! без сліз і надриву,
Потім їсти варила, і пісню співала грайливо…
Бо у ній поєдналися киця із силою лева…
Нині Герда загнулась.
Най вічно жиє Королева.

Благодать і спокій навкруги.
Небом голубінь ясна розлита.
Не поверне в жодні береги
Теплоповінь бабиного літа.

Дивоструни білих павутинь
Натяглись невтомно між дротами.
Чутно спів пташок: куди не кинь,
В небі линуть дружними зграйками.

Вулиця поліського села,
Мощена навіки польським бруком.
За паркан калина простягла
Коротеньку червоненьку руку.

Біла хата. Вибиті шибки.
Позавчора, хляючи "блондинку",
Три русявочубі хлопчаки
Тута всмерть забили старшу жінку.

Вдома маю кулемет,
З ним я майже на коні,
Ще б мені один желет
Із найкращої броні,

Міномет, літак та танк,
Вибухівки сто кіло...
Я би вмовив з міста банк
Переїхати в село.

Піду вторгую нову душу
Хай час тепер біжить назад
Ілюзію явитись змушу
Щоб стерегтись химер принад

Вже нудить з награних амбіцій
Цих меншовартості плодів
А гонор - чистка інквізицій -
По краплі совість знекровив

І тяма скута в мішури обнову
Лукавства опій венами потік
Піду... вторгую душу нову
Облуді я вкорочу вік

09/10/2008

Чорні хвилі
В’ються між нами
Куди нас закинуть?
Чи в гору піднімуть,
Чи шпурнуть до ями?
Може прийде
Сильний Геркулес,
Із неба спуститься
Справедливий Зевс.
На цій землі
На нікого чикати
Пора вже настала
Кукіль викидати!
Про народні злидні
Звідки їм знати?
На брехні -
Пробрались в депутати.
Люди без честі!
Люди безстидні!
Влада бездарним
Голови затьмила,
Яка мати їх породила?
Чи змалку не вчила
Як у світі жити -
Патріотом бути,
Щоб людей любити?
Схаменіться люди,
Знову до влади
Схочуть прийти юди.
Знову брехати
Будуть народу.
Знову золоті скарби
Будуть манити.
Виберемо Свободу,
В свободі нам жити.

Петлю, або краватку (біс із цим)
Вузлом химерним на тендітну шию.
Ти видихаєш слово, біль і дим –
Одвічна тризна. І ледь-ледь сіріє

Безсоння під очима. Руки. Рок.
Але і тут про музику вже більше,
Аніж про долю. Знаєш, до зірок,
Вже набагато ніж до мене ближче.

Ти пальцями торкаєш парапет.
Вода аж чорна і на серці – чорно.
І до розв’язки – пачка сигарет,
І трохи віски. І в обійми сонна

Прийме ріка. Стрибок. Стрімкий політ.
І майже птах! І близько так до... Раю.
Вода аж чорна... І зникає слід.
Лиш кола по воді пішли. Світає...

до перевода стрелок на другое время осталось
ещё несколько дней - это если ничего не проморгал
смотрящий на ржавую змею-конвой с моста
ещё один сумасшедший, с речью похожей на морзе

что и есть преодолением шума. скорее, чудом.
как бы всем тем пространством, спрятавшимся за зрачком
ты с каждым шагом крадущимся и чутким
да, понимаешь - что?

там - розоватым пеплом пересыпается - рань,
бьют тревогу пассажирам пленникам коек,
там - твои святые маршируют - прямо в рай*
из замка в замок**

2007

" Від сьогоднішнього дня я житиму у твоєму тілі."
Н.Н.

Посилаюся на здоровий глузд.
Коли їде... - посилаю...
Дай мені спокій - і я твій, кохана.
Ти моя - тіло попрошу покласти на постіль -
це ключ до мого серця,
а твоє - я виловив на підвішений язик,
коли ми бавились у кицьки-мишки.
Згадай - як я вдавав муркотливого ловеласа,
а Ти недолугу фанатку дармового сиру.
Набавились - перекуримо себе та струхнемо на вітер.
Ось і ніч з плеча і ти на ньому - на вагу золота.
Золотце - я стану для тебе стіною
з-поза мене безпечніше стріляти
очима, словами, цигарки, наповал.
Здвинути не так просто -
я ж не хамелеон,
щоби міняти свій колір під твої лаковані нігті.
Протремося якось - не діаманти ж.
Я заплющу очі на твої намагання -
прибивати на мене плетиво свого метеликового світу,
коли у моєму літається
металевими птахами і не більше ніж треба.
А ти, беручи пилу -
думай, що все починалося від серцевини -
з того часу, коли кора була молодою,
а дотики - небом.
Виливай душу,
коли бачиш, що борщ попрощався з тарілкою,
перед заходом у душ після ліжкових катавасій -
я тоді слухняний і достукано-доступний.
Коли я кишеня - ти гроші,
коли я "желєтка" - ти жало,
холод - крига на річці,
крейда - коло довкола,
гусінь - метелик,
птах - дверці клітки,
борошно - тісто для випічки,
порожнє місце - вітер,
твоя усмішка - моє соло.
Ми два електро-магніта - плюс до мінуса,
коли струм подано.

9 Жовтня 2008

Я не знаю що шукаю,
Я не знаю що знайду
І не знаю, де літаю
І не знаю чи впаду...

Я не знаю що робити:
Йти вперед чи озирнутись
Може все до дна допити,
Чи побігти і..спіткнутись..

Я не знаю і не вчуся,
То помилка, то урок.
Спогадами загорнуся,
Стертими аж до дірок...

Вірші народжуються рідко
Тоді, коли душа пуста,
Тоді, коли у роті гірко
І рвуться аркуші листа.....

Вірші народжуються влучно,
Коли навколо сміх чи сльози.
Ревуть, неначе труби, гучно,
Збираючи у спалах грози...

Вірші народжуються вчасно,
Коли хтось сильно плюнув в душу.
Народжуються вірші власні
тоді, коли страждати мушу....

Чомусь для мене це дилема:
Чому прекрасне - від журби??...
І віршів своїх теореми
Складаю в чорні я торби...

Марення як марево
млявою медузою
морем мряки змруженим
мріється мені

міленьким мереживом
мовби має мерти вже
мрія між магнолії
морфієм тече

може ми минемося
мрією чи маревом
муркнеться чи м’явкнеться
мов відлунням міст

мрія мертвомороку
майорне метеликом
мармеладно-мускусним
втілившись умить

Мовчиш і дивишся. Всміхаєшся очима.
Такий безпросвітний туман навкруг!
А я помітила у тебе за плечима
Сліди залишилися від двох дуг.
Так-так!там були крила!
Чи хто бачив?
Холоне сонце,
У пітьмі вдивляюсь в твої очі і душею плачу.
Померкло світло у нутрі.
Чи ще повернуть тобі крила?
Чи одягнуть на голову вінок
Без почестей та слави?
Не вартий його жоден крок,
Бо після того він лукавий.

Серце кличе із барикади,
щоби збитися у куточку,
милоститися Христа ради -
свічку ставити, зір - у точку.

Тіні - засвітла та позаду,
як до сонця іти на сповідь.
Світ за очі подамся, зрадо -
щоб не чути тебе у слові,

щоб не бачити, як спинають
понад містом хрести святому.
Ти в мені - непочатий краю
тих доріг, що ведуть додому.

Тих шляхів, що до сходу - сходи,
а до заходу - провидіння.
Поривання - на хліб та воду,
а покликання - на насіння.

Сплив емоцій - гірським потоком,
омиває пороги слуху,
не надивиться краю око,
щоб набрати по горло духу.

І залежаний у півслов`ї,
на собі прожену оскому.
Серце кличе - налите кров`ю,
а проб`ється - хвала святому.

Небеса відчиняють брами
і пекельні вогні згасають...
Розпинають. Будують храми.
Суєта - непочатим краєм.

9 Жовтня 2008

Не розповім тобі про це ніколи.
Як журно витікають крізь долоні
нехитрі теплі мудрощі дитинства.
І хвилею накочуються справи.
І борсаєшся в них, і потерпаєш.
А потім добуваєшся поверхні,
і тверді, де суха жага, і втома,
і загрубілі почуття. І мариш
дощами, паволоками, імлою.
І з тим усім вмерзаєш у дорогу,
якою брів, куди і невідомо.
І в твої очі, наче в небо зорі,
сідають з піруетами сніжинки -
спочатку холодно, а потім тепло
вишукують приховане дитинство
у найтемніших із твоїх куточків.
І ти упевнений - зазеленіє
довкола знову, бо колись було це.
А потім ти уже пливеш туди,
куди майнули спогади дитячі,
на човнику хиткому, наче з міри
твоєї віри зліпленому щойно
долонями невмілої дитини,
що так боялася пітьми нічної.
І прикро, що такий маленький човник,
що линутиме він безмежно довго,
невидимий у сині над тобою...
Що перший виявився і останнім.


2006

Я про тебе думаю,
Де тебе знайти?
Мрій своїх не стримую
Де, коханий, ти?

Вишиванки вересня
Вже вдягли гаї,
А я, милий, згадую
Усмішки твої.

І тумани березня,
І бузкову хміль,
Поцілунки лагідні,
І прощання біль.

Журавлі курликали:
До весни, бувай!
В вишиванці вересня
Зажурився гай.

Затьмарилось небо,
Заступили хмари.
Посадили нізащо
Іванка на нари.
Ходить, плаче Настуся,
Кохана дівчина,
Засудили нізащо
Вдовиного сина.
В школі на відмінно
Колись він навчався.
У Настусю карооку
Іванко в кохався.
Та Настуся і Іванка
Сильно покохала,
Що за нею другий в’ється
Вона і не знала .
Олігарха синочок
В Настусю влюбився
У неділю на танцюльках
З Іваном побився.

Міліції у кишеню
Олігархи дали.
І Іванка посадили
У тюрму на нари.
Тепер за ґратами
Сидіти він мусі.
І чекає передачі
Від милої Настусі

Я не вмію брехати... Вода, як і кров, безлика –
Зачерпнеш журавлем – повна кварта води чи крові…
Бо і кров кольорова – безлика, і ці гвоздики –
Примусове прощання. Перони і люди - змова.

У розтріпаний натовп ідеш – і живи щасливо,
Твій язик без кісток і йому не мене жаліти, -
Парубоче, гвоздики мені не квіти,
І цей дощ поросячий в очах – то ніяк не злива.

В барабанних перетинках – колії, стук, «бумца-ца»,
Отака я вже й цаца, бо вік на повій багатий,
Він грабує, як звикли, як вчили в його палацах,
А невинних, як я, без причини – під дих і за ґрати.

Помирати…

Воля – вата.
Солодка вата.
Не навчили її кусати.

Я не вмію брехати… Вода, як і кров, безлика –
Не скуштуєш на смак, то й наосліп – яка різниця?
Бо вода, як і кров – просто жінка… без чоловіка…
Кров без плоті, вода без хліба, в руках синиця…

Я выбирал из всех имен - одно, каким назвал бы сына,
И время, что потом согнет его мальчишескую спину,
Текло, как л́илась кровь моя в его наследующих жилах,
От крови кровью переняв мое тепло – мы оба живы
Навечно с ним, и в этом - суть, и в этом суть - смещая центры,
Шептал я: «Господи Ису, храни вселенскую плаценту»,
И, вздохам вторя в темноте, я грезил пойманными снами,
Обняв тебя, а на постель садился ангел рядом с нами…

Захололо-пригусло,
Та не скам*яніло в душі,
бо осіло у серці,
немов різнотрав*я медове,
те колишнє гаряче,
що нині уже не пашить,
те колишньо- п*янке,
що уже не вирує, мов повінь.
А було ж, а було,
Мов безмежжя травневих бузків,
Як липнева гроза
У гарячій розповені літа,
Золота акварель
у майоліці світлих мазків,
вар*єте почуттів,
при свічах зорепадів- леліток...
Захололо – пригусло.
Чому не питаєш «чому?»
Мовчимо... розуміючи марність
цього запитання,
У гарячих долонях
Ми гріємо згуслу лямур
І, зігрівшись, вона,
неодмінно відтане, відтане...

Заколишу в горнятку чай, поміняю в WinAmp'і трек,
І поки співатиме Скай, буду мнути пальцями чек,
Почекаю на тебе знов, поспішати нема куди,
Чай холоне швидше ніж кров, а життя – трансліту склади,
Все навколо - суцільний чат, Ти чомусь не завжди он-лайн,
Забиває на мене фарт... може час вже вимкнути Skype?
І ні в чому не винний чек, може треба просто в сміття?...
Бог колись натисне Reset і почнеться нове життя.

Не буває суму без причини,
Не буває моря без води.
І немає щастя без людини
Для якої ти один єдиний,
Без якої ти завжди один.

У мене такий дощара, що Боже милий, неначе підлогу мили, і відро води – над чуприною – на потилицю – на плече – потече, як дірявим дахом.

Одноденна нещасливиця і невдаха (в Голлівудських кіно про якесь там чуже Айдахо таку би назвали «лузер»).

На полиці складати неношені плани-блузи під тихі блюзи – вистогнуть вікно-тіні. Що постійного у житті – та вони ж постійні – стабільні, хоча й незмінні.

Так, буває хороша гра при поганій міні: розфарбовуєш оченята, вдягаєш міні – і йдеш у натовп.

От тільки надто – і сильно надто, і пильно надто – неначе розвідка, наче військово-сумлінне НАТО, тебе досліджують і не гублять пусті кімнати.

А вже від себе, як від тиші – не побіжиш.

І хтось говорить: Нато, послухай, Нато – чого минати?
Чому бувати – не об*їдеш, не обійдеш – не перестрибнеш, то хай йому трясця! Цей дощ – і це болото – росте уширш – і, знаєш, всі ми врешті живем у рясці.

Кого ти будеш, дівчинко, проклинати? Вертай у непрогріті свої пенати. Без парасолі, зливою – от і нате – не зовсім вірш.

жовте листя, неначе луска невідомого звіра,
я сьогодні – осіння, гірка: допікає зневіра.
чи хандра, чи то стала мені непомірною міра,
у якій потонути змогла найсильніша із вір

під чоботями часу яскраве тьмяніє індиго,
відображення лиць у калюжі: назвемо це збігом,
дивозбігом обставин, який ненадовго застигне,
а потому побачимо: ножиці-камінь-папір…

перетерта на гальку дрібну, перетерта на гравій,
чорні ґави ловлю, і несолодко пійманій ґаві -
їй би радше сидіти собі на розлогій агаві,
та й мене переслідує зграя подібних бажань…

і немов по воді, я ступаю по жовтому листі,
білки-стрілки летять, і каштани стрибають, як вісті,
і здається: я ніби ходжу по нагостренім вістрі,
я – це крапля живої води,
що стікає з ножа.

                                    Ляні Ладі
Ця красномовно-солодка коротка шпилька,
милістю вашою кинута на Терези
зліва чи справа? Бо тут варіантів кілька -
од передвістя раю до гуркотань грози.

Сяйне вологе торкання - і все докупи:
передчуття, химери, астрологічний план
зрушеної уяви, що цілувати руки
прагне цієї миті більше, ніж на диван.

Але поглянете знову - то загуркоче!
Ви уявіть собі тільки - злива, пітьма, гримить!
І тут шовкове дарується небом ложе...
Чи не за цим Спасінням серце моє щемить.

2008

Крик
Подих        ПлачПелюшки, попелюшки, білосніжки,
Дитячий садок, подружок білі ніжки
 зла вихователька, уроки мистецтва
 так минає всеросійське "дєцтво"
ідіотське загальне фото із тепер забутими людьми
Перший клас. Лінійка.
 Ліва рука, у праву руку
 перші букви. коса лінійка
Три класи. знов ідіотське загальне фото
Географія, астрономія, течія ріки, граніт науки
Історичні подвиги, перші зради
Ставити у приклад, давати поради.
 Гуртки, спортивні секції
Все в ритмі вальсу. Вечорниці, танці
Прокидатися рано вранці
          Надягати ранціСпоглядати у вікні протуберанці
Позначати на картах сланці
 Квіти ветеранам, концерти випускникам
 Атестати, тости татів за краще майбутнє
 Розпивання горілки з вчителями
 ДЯКУЮ, прощавайте, не забувайте
 Ось тобі відео з випускного.
 І знову таки, ідіотські загальні фотографії
 Bon voyage, liebe kinder, farewell
Гуркіт
Стук колес                ревіння електромоторуЗапобігання випадковим зв'язкам
зберігає незмінним здоровий сон
Не притулятися до притиснених дверима
забезпечивши розмежування особистісних зон
Дотримуватись санітарної та протипожежної безпеки
Не годувати собак на роликах
            під час спекиЗавчасно купувати білети на екзамені
Не розкидати у вікна камені
коли живеш у скляному будинку, де кухня - форум.
  Маневри
   повороти          у лівий рядПоступатися підступним, що обступають
Юридична допомога у відсудженні паю
 лайкри статичний заряд
Медичне страхування та нове житло
Депозит, Кредит, Пенсійний фонд:
Доступні ціни - прозорі мов скло -
на слуховий апарат, мезим, анальний зонд
фітнес-центр, дієтичні страви
металеві конструкції, легкі сплави
широкий екран, гучніший звук
стін два фути бетону, сусідів стук.
Ліпосакція. вибухівка з жиру
Ба-БАХ! Реанімація.
Евтаназія
як гарантія відпочинку та миру
Наступна зупинка.... тшш-шш-ш-ш
              ТИША

Ми просто солдати. Ні, радше солдатики з олова.
Тверді, але все ж іграшкові. В коробках по п’ять.
Ми граємо в страх, у війну, доки діти ще сплять.
Ламаються руки, гвинтівки, і губляться голови.
Солдати не падають, гинуть десятками стоячи,
Неначе дерева, в Касоновській п’єсі. Без сну
Стоїть на полиці красунечка - лялька. Їй боляче
На цю небезпечну й таку іграшкову війну
Пустити солдата. І серця для болю так мало.
Інакше не можна. Солдат без війни – сміття.
І плавиться олово. Подих-метал-життя.
Сержанти, майори, полковники і генерали.
Картонних коробок. Прокинулись зранку діти.
Полиці порожні.
Дитяче сумне лице.
Так треба. Війна тимчасова. Минає все.
Солдатам набридло. Вони захотіли жити.

КАЛЮЖА
В одному місті, ну скажімо, в Енську
Жила-була Калюжа велетенська.
Скажу відверто, провінційне місто
Не особливо вабило туристів…
Та слава про феномен дуже швидко
Пішла рости, мов у клубочок нитка!
Таких калюж, по площі, у відлигу
Не знала навіть Гіннесова книга!
Тому туристів ціла ґерилиця
Забагла на Калюжу подивитись.
А тут якраз така деталь відкрилась:
Міський музей, (буває ж Божа милість!)
Мов наслідок чиєїсь забаганки,
У ту Калюжу упирався ґанком!
Тож туристична стежечка зростала,
Вела туристів у музейні зали,
І за рахунок жвавої торгівлі
Музей поставив латки у покрівлі!
Байкують, що і досі міцно дружать
Міський музей та видатна Калюжа…
ЇЇ, що простяглась біля музея,
Чекає точно, слава Колізея!
……………………………………….
Там, де калюжі – нації надбАння,
Музеям жити в їхньому сіянні…

Осінь ніч упіймала, як мишку,
І поклала тихцем під вікном.
Я мерщій забираюсь на ліжко
І рятуюсь від ночі сном.

А вона шкряботить десь на денці,
Кудись кличе, та я не піду.
Намозолене моє серце
Уже відає цю біду.

Вже ходило за зоряні броди
І вернулося людям на сміх.
Ще і досі, як сонце заходить,
Ясно світять сліди моїх ніг.

Це вони за край серця знов манять,
Сіються з пелени забуття
У по вінця наплакану пам"ять,
У затерпле від болю життя...

Відгомоніло свято
В місті Чернівцях,
Кожен пройшов до цього
Свій тернистий шлях.
На протязі шістсот років
Люди працювали,
А на праці їх,
Трутні!
Капітал складали.
За п'ятнадцять років
(Тій хто був ніхто)
Багатими стали.
Труд людини трудової
Вони розікрали.
На свято як мухи
Можновладці прибули
Себе похвалили,
Друзів не забули.
Як завжди біля трибуни
Товкаються люди.
Скажіть мені до яких пір
Оце таки буде?
Коли богаті поділять
Оте, що накрали.
Хоча би частину
Бідним би віддали.
Гідність загубили
Можновладці вщент
Цісарю австрійському
Ставлять постамент.
А наші борці
Не мають пошани
Послати би їх всіх
До чортової мами!

Як "повість" згубила із крапкою "і"
то враз потепліло та збилося купи.
Криланові крила - для дум кораблі,
а спогади - серцем розкидані струпи.

Стриножені пальці в молитві - "...Амінь",
я вийшов із себе - собі сам ізгоєм
і бігла за мною налякана тінь
і падала в очі та більшала вдвоє.

Шукаю себе з того часу в рядках,
у римах затертих, на криласі храму,
мене розривають, як йду по руках,
а йду, щоби збігти скоріше до мами -

на світло - до неба, де крапки над "і"
землею - надир, а травою - намітка
з густого туману, де з дум кораблів
закидують сонцем просочену сітку.

Рибин золотих - на розплід і бальзам,
людей дорогих - скільки світла до столу...
І голос - мій крилаш, а вітер - я сам,
куди би не дув - моє серце навколо.

8 Жовтня 2008

У мертвій темряві нічної готики
Вкриваюсь болем непорочних слів,
Не віє морем, запахом екзотики,
Екстазом, що в тісній неволі б млів.

Самотність вхопить у міцні лещата,
І Реквієм заграю на зірках.
Пробач, це, мабуть, завелика плата.
Пробач, що досі ти живеш в думках.

Огорне спокоєм ранкова готика,
У сірості покотиться сльоза,
В пустих словах зітліє вся екзотика,
Та віра в обіцянки не щеза.

Вечір.
В кімнаті тихо.
За вікном виє завірюха
Несе у світ лихо.
На ранок снігу
Білого намело,
Здається літа, осені
ніколи й не було.
Ковдрою інею
Покриті сади.
за небесною лінію
мені би туди.
Де обрій закінчується,
Осінь спочиває,
Весна заквітчалась
Черги чекає.
Коли сніги білі
Побіжать струмками
І весна промчиться
Садами, полями.

Я загубилася у ваших лицях,
Три постаті одного ймення – культ?
Коли ж ви справжнім є? Одним назвіться!
Як вчитель? джентльмен? чи ж бо поет?

Чи помиляюся, чи справді права?
Від змін ролей йде кругом голова.
Того вчите чи журите ізнову,
Чи просто такт являєте злослову...
У похвалі схиляєтесь галантно,
для майстра слова, вельми делікатно,
А деколи з холодного естета
Ще перетворюєтесь на поета...

Що ж - особистість вельми колоритна.
І розум гострий, з перчиком слова.
Учитись цьому на ПМ елітно,
Щоб за потреби стать акулою пера?

Та знову ж проклятуща «біла пляма».
Як Ваша ласка, поясніть мені,
Де „нік” такий хитрющий підібрали,
Півмережі у пошуках пройшли?

А ще в кінці сказати певно мушу, -
В якому б образі Ви не зайшли,
Примушуєте відчувати душу
Віршів.

07/10/2008

Повертаючись із вирію, лелеки
Позовуть мене й покличуть все одно
В ті забуті Богом хутори далекі,
Де лисиці заглядають у вікно.

Я пройдуся попід кронами гледичій,
Зі ставка у жмені зачерпну води,
І розвіється в душі печаль та відчай,
Розіллються в серці радості меди.

Назбираю в луках зорі ясноокі,
Прочитаю вірші травам і хлібам,
Щоб степів моїх розтерзаний неспокій
Передав свій цвіт окриленим вітрам.

Повечеряю з бабусею у хаті,
Будуть сутінки солодкі, мов кутя.
Ні, село, тобі ще рано помирати,
Ти ще ствердиш своє право на життя!

2008