Переплітаючись навхрест, вже не розплутаєшся,
А слова «мені_пора» існують лише для того, щоб не переступити межу.
Самотність – це не коли чуєш тікання настінного годинника,
Самотність – це коли чуєш відлуння пустого серця.

Відкриваючи серце, завжди закриваєш очі,
А слова «я_за_тобою_сумую» існують лише тоді, коли й наче нічого сказати.
Ніжність – це не дотики і поцілунки побіжно,
Ніжність – це одне на двох небо і весни в душах.

Програвши раз, чекаєш реваншу все життя,
А мовчання все частіше красномовніше тисячі слів.
Не лише широко розправлені крила піднімають нас у височінь.
Небо – це не те, що всім однаково видиме,
Небо – це міра любові – таке ж безмежне та чисте.

Мовчати хочеться саме тоді, коли потрібно кричати,
І очі твої обпікають краєчки моєї душі.
Чуєш, почуття гаснуть , наче цигарки?
А магазини давно зачинені …
В такі ночі зірки не падають для нас,
І мрії крадькома збуваються в інших…
Коли поцілунки вже не пахнуть медом,
І рука_в_руці геть не актуально,
Ночі перестають бути загадковими…
Блискавки вже не змушують ховатись у обійми…
І метелики внизу живота наче й повимирали…

Кричати про любов треба навіть тоді, коли хочеться помовчати,
Ховатись у обійми навіть тоді, коли хочеться піти…
Цілувати навіть тоді, коли вуста не пахнуть медом,
Завжди пам’ятаючи – дехто більше полюбляє шоколад…

И чувствовать, и верить, и любить
Я научился, может быть, недавно,
А может и давно… Всё может быть…
Тем – всё равно, а этим и подавно.

У них своя нелёгкая стезя,
У них свои потрёпанные крылья...
Границы между можно и нельзя
Давно затёрты почерневшей былью.

И всё - же, среди дрязг и суеты
Надеюсь, что грехи все искуплю я…
Ведь где-то там по свету ходишь ты,
По мне, неузнанному, каждый день тоскуя.

Речі міняють пелюшки, стать і місце прописки
Речі затягують паски,
чистять чоботи
топчуть обійстя
Непереможні нічим і ніким, завжди недоречні –
речі народжують і називають речі.

Я питаю любий, у світі оцих речей –
хто із нас нам нічий,
а хто володар ночей
хто кому з нас вина, хто серед нас вино –
хліб,
чи наріжний камінь,
ножиці чи папір...

Чорні гелікоптери. Небо стерлось до дір.

... і доки російські солдати виносять наше останнє
Доки збивають прикладами сонце
доки
розкладають по ранцях
роздерте зіжмакане –
колись дороге – й невпізнанне,

МИ з тобою - закладинка в літі
між серпнем і серпнем
ми неприпнуте руно
позбавлені всього,
сповнені лиш собою
луна один одному,
плюскіт весла за водою...

Сховай виноград в патронташі,
бо ж у мене нема набоїв.
Але пальці зімкнулися наші
і нехай хоч одна із речей
цього світу скаже
що любов
не така
досконала
зброя.

Вона ластовинна спочатку, а далі темна і тьмава
Ось, знаю, проїде потяг – й вона за хвостом зімкнеться.
Опустиш туди яку-небудь руку, для прикладу праву.
А витягнеш – шуйцю, оту, що поближче до серця.

Бо знаєш, вода рівнобіжно-примхлива у трьох своїх станах,
Та радше не льоду-пари, а мабуть, Отця і Сина -
І б’ють поїзди затонулі в серце моє хвостами
Лоскоче повітря зябра, луска огорта коліна.

А ми згубилися – два яблучка – ранети
З одного саду і з одної гілки.
До різних кошиків нас позбирали – гірко,
Що я не знаю: як ти, хто ти, де ти…

І ти не знаєш, я сьогодні вища
За біль і сльози, за сусідську вишню,
За наше затаранькане горище,
За нас, колишніх.

І вже я не дівча з червивим серцем, -
Той місяць-молодик мені в цеберці
Щодня приносить радощів по вінця -
Коханій жінці.

У мене свій павук (своя кімната),
Отак собі живу – життям багата,
І тільки в час, як яблука збирати,
Сумую, брате...

Ще лічить такти кров у скронях,
Це- дуже дивне відчуття,
Коли читаєш по долонях
Непевну музику життя.

Печалі й радості оркестри
Зібрались вже в твоїм краю...
Ти знаєш правду, ти - Маестро...
Зіграй же музику свою!

Настала мить! Ти бачиш ноти
На тонких лініях небес.
Вони тобі розкажуть хто ти
І звідки , і коли воскрес.

Забудь про все! Забудь про себе!
Нехай життя- це тільки мить...
Твоя рука злітає в небо
І дивна музика звучить.

Не зупиняйся! Далі! Далі!
Від небуття - до небуття
Оркестри радості й печалі
Ведуть симфонію життя.

От лета город плавился и ныл
Гудками дальнобойщиков под вечер,
А утром вовсе был бесчеловечен,
Отняв случайно пойманные сны.

И, превращаясь в рваный миокард,
Он, словно зверь, питался кровью с пивом,
Сквозь легкие метро неторопливо
Зловонный выдыхая перегар.

Казалось, пот стекает даже с крыш,
А битум размывает пыль обочин,
Желеобразная бездонность ночи
Сменялась новым приступом жары.

И это был не город, а фантом,
Который, вероятно, мог присниться
Лишь гипертонику–самоубийце,
Рискнувшему в жару покинуть дом.

Колись я мав крила,
Але
Їх загубив,
Їх загубив.
До ніг гріхи-гирі
Тепер
Взяв-причепив,
Взяв-причепив.
Хотів би я почати все спочатку,
Вернути ті часи коли літав.
Та повертаю лиш твою мовчанку,
Та повертаю лиш свою печаль.
Колись я мав світло,
Але
Його загасив,
Його загасив.
Сліпим не потрібно.
Авжеж,
Нащо сліпим?
Нащо сліпим?
Хотів би я почати все спочатку,
Вернути ті часи коли світив.
Та повертаю попіл на світанку,
Та повертаю ніч коли зітлів.
Колись мав кохання,
Але
Його загубив,
Його загубив.
Життя ще триває
Де сенс?
Хто б пояснив,
Хто б пояснив.
Хотів би я почати все спочатку,
Хотів би я вернути час назад.
Та повертаю усього лиш згадку,
Та повертаю тільки біль утрат.

Вони. Оті,
що покручем зміїлись,
Мені сказали:
− Убірайса вон!
Ти здесь чужой! −
Мої поля врунились,
І небом плив Ярило,
не Атон.

Кугут зірниці
зустрічав фальцетом…
Манкурти на сторожі:
− Ет пятух! −
Оскалом хижим
позирком-багнетом
Навідлі розтинали
Святий Дух.

− Я єсмь ізгой? − відлуння:
− Гой, гой, гой…
З небес Сварог відрубом:
− йог, йог, йоГ!
− ВІН. Так велів, −
відкаснув Ной.
Принишкла абимовня:
“Хто? САМ?! Бог!!!”

− Так! − дзенькнула
підківка рисака.
− Ложь! Нікаґда, −
сичали яничари.
Банькатий сич
кривавищем ляка −
Якщо повернуться
мольфара чари.

− А штоби вас, аццюда,
нє ізґнать −
Давайте увєдьом,
афіціальний, −
Похопилася
тьма-безтямна-рать:
− І будєт в нас
радной реґіональний!

Вєдь саґласітєсь −
ета чєрні − мова.
І, ґде ана?
А нам мілєй язик!
Нас больше!!!
Ось така розмова…
В своїй державі
нам
прийшов
гаплик.

Дівчинко-серце, на шиї коралі –

Біла квасолька і сині боби,

Що буде потім, що буде далі –

Довга дорога, чорні педалі,

Дивна дорога у димне «якби»…

І голуби – будуть ще голуби –

Дах-черепиця-тополя-із пухом…

Дівчинко-серце, нікого не слухай,

Дівчинко-доле, як вмієш - роби,

Крок чи півкроку – куди чи до кого?

Крок уперед, і назад, і дорога,

Знову дорога – така дорога…

Вересень.

Верес.

А ще – пилюга.

Бабине літо, де пил і марнота,

Слово-не птах вилітає із рота,

Не відлітає, на груди впаде,

Звично склює перестиглу квасолю –

Шворка коралів – як шворочка долі –

Трісла…і впала…і де вона…де…

Де намистинки – квасоля з бобами?

Що ж тобі, Боже, з твоїми ділами,

Видно-не видно, шкода-не шкода?

А на чолі – чи то ранка, чи ґулька…

Верес і вересень. Ніжно і мулько.

Дівчинко-серце, дитино-зозулько…

Біле безсоння.

І чорна вода.

застарівають ритми і рядки
відволічешся – шамкають беззубо
сердечні рани і душевні згуби
затисши межи пальцями руки
отак стирчать – жоднісіньких надій
загоєння наснаження спокою
на вибір – сміх і сльози – кров з лускою
сюжет і розмисл – учень і водій
в одній нежиттєрадісній особі
де графоманство з генієм зійшлось
в банально- (чи „в брутально-„?)му колосі
і що йому хвороба ваша млость
і біль зубний і стрільбище в суглобі
поезію заїли (не секрет то!)
якісь там цикли тропи (рецидиви)
вона старіша від старої діви
(не до любові з молодим поетом!)

Ніколи ти не виростеш із літа,
Моя пастельна дівчинко-тепло.
Серпневим вітром пещена, зігріта,
Тобі у серці снігом не мело.
В твоїх очах не зорі, а волошки,
Співай і смійся! Дівчинко-тепло,
Хай навіть сумом стисне серце трошки,
Тобі у ньому снігом не мело.
Така прозора й чиста, наче річка,
І непостійна також. Біс із цим!
Для когось щастя – тільки гарна звичка,
Яке мине, як з білих яблунь дим.
То ж смійся, моя дівчинко із літа,
Бо ж осінь підкрадається вужем,
Бо все мине без вістки чи привіту,
Бо Осінь вже надходить. Близько вже.

Падало небо периною зливи. Ми –
З дерева листя. Отак летимо... Кудись.
Ще пам’ятаю, ми також були людьми.
Так ми кохалися, вірили і клялись.
З дерева листя... Дві гілочки – дві душі.
Як не забути, не втратити вічність (мить),
Нас розлучають не потяги, ні, – дощі
Й вітер, що нас підхопивши на схід летить.
Прожилки-вени, у них вже не кров – вода.
Тихо вальсуємо, пошепки раз-два-три.
Дихаєш, плачеш? Та ж горе нам не біда.
Сльози-росинки легенько з щоки зітри.

Молчание. И мысли в голове
Вгрызаються в мои мозги, как черви...
И размножаясь, чертят в полутьме
Руины старой обгорелой верфи...
И мне бы погрузить на тот корабль
Пустые необтяженные песни...
Но, каждый в этом мире просто раб...
И каждому не в паре просто тесно...
На корабле нет мест для одного...
Пустует только место у штурвала,
Дистанционно управляет бог
С усыпаного пылью пьедестала...
И это лишь игрушка для него,
И курс определяеться делами...
Вокруг лишь очертанья берегов,
И мельк горячих волн перед глазами...
И мне бы погрузить на тот корабль
Все мысли, чтоб разгрызли древесину...
Чтоб на дно ушли и души и товар,
Завернутые в клочья парусины...
Мне б мыслями своими истязать
И пыль смывать слезами с пьедестала...
Но, все, что я могу - могу молчать...
И нянчить мысли, стоя у штурвала...

Ми з тобою у полі
І поле народжує сонце,
Наші ноги вплелися
У дику чіплясту квасолю,
Ми з тобою не голі,
А вітер вигулює серце,
Ми із небом злилися
І наче бовтаємось в морі,
Наче риби німі:
Водо-рослі чи просто дорослі,
Ми самі не свої,
Наче просто приїхали в гості
До гостинного світу й землі.
Нам співати б пісні
І тікати б, та з кола не просто,
Нам злетіти б, та шанси малі.
Кінця краю немає
Й не вихід стрибати із мосту,
Чи довбати діру у китайській стіні.
Нам заклеїли рот, але очі як космос
Всеосяжні, хоча і малі.
Ми блукаєм і знаєм,
Що день, коли скажемо досить
Дуже близько
Й осанна, бо ми ж не сліпі!

Теплий вітер дмухає в шибку
Теплохвилею бухає в груди
Певно вітру тут занадто тісно
Він хитає свої амплітуди.

Між будинками монолітними,
Що заснули на сонці назавжди
Тисячолітніми мегалітами
І не хочуть ніяк прокидатися.

Обнімає розжареним маревом
Перспективу від нас віддаляючи
Розкладає все тіло на атоми
І будує нас в іншій реальності.

Він дарує легку невагомість
Чеше коси й вкладає по-своєму,
Ніжним шлейфом із запахом моря
Обгортає мене, наче шовком.

Там де дзвінкоголосі цикади
Тихо грають пісень сонцекрилих
Він будує із хмар естакади
Над дахами висотних будинків.

Він хотів би весь світ залучити
До польотів не в снах, а на волі
Та його, чомусь, не розуміють
І ще глибше занурюють корені...

Пасмами
печалі
розчесав
вікно,
гладячи
повіки
змочені
сльозами
зазирав
тривожно
в мерехтливе
дно,
де
у прямокутник
сплетеної
рами
безпересталь
ллялась
пожирачка
днів:
ув
прозорі
пасма
укладала
гами -
кольорові
перла
промайнулих
снів.

В чужому світі самотів,
Нашіптуючи лихо
Щодень торкаючись віків
Пригадуючи стиха

Пра-пра-прадідівські слова -
Тисячолітню мову, -
Ковтала жадібна сльота,
Спадала на корогву

Несила вивернутих крил,
Орантою німіла,
Тьмянів воронням небосхил,
Ріка життя змаліла...

Він був останнім. Автохтон.
Його не розуміли
Нащадки: в траурний хітон
Опудало вдягнули.

Сей день спекотний у шкільній програмі,
Потому, як мине зо триста літ,
Кривавим шрамом в розділі: "Вмирання..."
Школяр зазубрить "український міт".

Пішла в світи, і не згадали діти,
Спецназ учавив чоботом в асфальт...
Не покладуть нащадки до підніжжя квіти.
Розвіяв вітер попелом гештальт.

Як і чим тепер дух оновиш,
мій русине? Не твій сезон.
Був у тебе співець Духнович.
аби ти не впадав у сон.
Був у тебе поет-будитель,
аби ти розв’язав язик.
Спів його у твою обитель
не проник – чи проник і зник?
Не як син ти – як надмогильник
на могилі його застиг.
Не будитель – поет-будильник
прогримів і до днесь не стих.
Той поет за життя грабастав
більше слави, як інший сліз.
Ще надворі епоха рабства,
а він дзвонить про комунізм.
Як і чим тепер дух оновиш?
Серп – до горла, на лоб – обух,
і ніякий отець Духнович
у тобі не пробудить дух.
Бо який панотець-добродій
нам потрібен
чи навіть Бог,
коли з нами отець народів,
коли з нами отець епох?!
І в душі не шукаймо сховищ!
Зве будильник-поет у даль,
і навіщо нам дух-Духнович,
де явив себе Сталін-сталь.
І навіщо небесні храми,–
знайде рай на землі народ.
Остограм себе, остограми,
а спаливши церкви – вперьод!
Ще яку тобі треба віру?
В небі кожна зоря сліпа.
Всіх Духновичів – до Сибіру,
від поета і до попа!
В кого ще там анкета чиста?
А чого не помер від куль?
Не поліг – то служив фашистам,
а з нужди не помер – куркуль.
Рік за роком – і спад за спадом.
На кислотнім стою дощі.
Де Хрущов прогудів над садом,
не гудуть нам уже й хрущі.
І не кожен той пес, хто бреше.
Мов новий нам привито ген.
Із медалей, що сипав Брежнєв,
ллється світло у сто рентген.
Та й тепер, як я бачив змалку,
ніби впав я у вічний сон,–
їде, їде русинська валка
у Примор’я, Сибір, Херсон.
Сяє зірка п’ятипромінна,
а на ній, за яку борюсь,–
вицвітає вже вся Вкраїна,
а не тільки Карпатська Русь.
Все ж обіцянки далі щедрі,
вказівний не зігнувся перст.
І закинутий мною в нетрі,
знов приймаю на плечі хрест.
Чим же іншим свій дух оновиш?...

Не було ні дротів, ні зон...
просто нас не збудив Духнович,
і триває кошмарний сон.
1990

Ти не бачив мене такою:
Зі спітнілих шматочків хмари
Я пошила собі спідницю.
Замість блузки вдягнула небо.
І пішла на краєчок літа,
Щоб не згаснула спека дня.

Ти не бачив мене такою:
У віночку із чорнобривців
Я вдихала безмовність жита.
Посміхалась сама до себе.
І зривала магічні трави,
Щоб забути
Твоє
Ім’я.
15.08.08.

...Где пчела наточила жало,
спотыкаясь и матерясь
не пришла весна - прибежала
и с деревьями обнялась.
Сумасшедшая,
ей бы - в небо,
а она у надгробных плит
зачерствевшим пасхальным хлебом
лечит птицам радикулит.
А с распятий лукавым взором
из-под прядей гнедых волос
позабыв о memento more
улыбается ей Христос...

Над крышами - как над погостом -
кресты антенн.
Прийми меня - незванным гостем
в нежданный плен.
Отрывком из забытой роли -
в застывший миг,
Осколками событий, то-ли
их брызгами.
И помяни
коротким тостом
под шепот стен:
Над крышами, как над погостом,
кресты антенн...

Кропива ти моя, кропива,
Не косив я тебе цілий рік…
(з репертуару Поплавського)
КРОПИВА
Я цілий рік не брав косу до рук…
І трохи втратив форму, слово честі…
На лоб не лізе жодна із перук,
Фігура «руки вверх, стоять на мєстє»
Сценічний образ дуже постраждав…
Канкан вже не танцюю третій місяць!
Ну хоч би хто серпа у руки дав!
Ми в рейтингах би миттю піднялися…

Лаша тумбай….
(з репертуару Вєрки Сердючки)
СТАНУ!
Як прикро, як образливо до сліз!
Мені «тум бай» сказала навіть Лаша!
Сказала, чи сказав? Мосьє чи міс?
Не розберу, де кашовар, де каша…
Та, незабаром, імідж свій новий
Жбурну я гордо просто Лаші в пику:
Зніму бюстгальтер, зірку з голови
І стану Зірко-Вєрко-чоловіком…

1) Роза никому.
Целан

2) Unending rose*
Борхес

                Ненарекаемая роза - никому.
                Закрытый сад с камеями и камнями -
                Мимоидущему. И если отомкнут -
                Ты сможешь сосчитать число всех капель?

                Недосягаемая роза. В чьих руках
                она теперь? Почти уже разрушена.
                Но, знай - она теперь не пыль, а прах
                твой - Адам-и-сфинкс, теперь - смотрящий на -

                - Неузнанную розу. Мир вокруг
                Неё - сгорающий, рождающийся новым
                из глины, слепленной по форме рук
                - её поднявших. Из чужого голоса -

                - Неназываемая роза. Не назовут.
                Все звуки для неё - как шум и ярость.
                Где различить бессилен - всякий слух,
                Что в этой Розе для Азора - алеф.

Січові стрільці.
Ми в полях бойовищ загубились,
Наші тіні - мливо ув віках,
Та колись, здалося... освітились -
Мерехтливим спомином в очах -

Мандрівця, з ґирлиґою, в завіях
Сірі строї - поли ув снігах,-
Що терзали Панночку Софію,
В ріки крові увіллявши жах

Бездержав'я. - Горе пораженцям!
Стетеріли... В зглусі срамота.
"Ой на горі...", - дослухались женців,
Мандрівців, натомість - німота...

Ми вернемо з стуми - сірим шнурком,
Журавлиним зойком на зорі,
Ви, прийдешні, не трясіть ладунком -
Скоростріл не вмертвить уві сні.

ЖУРНАЛІСТ: Скажіть, чи вмерла воля України?
ГІМН: Та ні, не вмерла! Воля ще жива…
Ж: А вороженьки як? Потроху гинуть?
Г: Ці ще живі, і мають всі права…
Ж: Що ж, доля вам, нарешті, усміхнулась?
Г: Сказати чесно, тут вже як кому…
Кого зігріла, а кого зігнула,
Те плюс, що не жене на Колиму…
Ж: А море Чорне, дід – Дніпро радіють,
Що доленька настане тут колись?
Г: Сказати важко… Є у них надія.
Та стільки стоків вже туди влилИсь…
Ж: А як завзяття тут і праця щира?
Свого вже доказала всім, чи ні?
Г: Хто жили рве, а хто дуріє з жиру,
Батрачить люд простий на чужині…
Ж: Чи ж розлягла гучна в країні пісня
Аж за Карпати? Степом гомонить?
Г: Так, пісня є, пісням у нас не тісно,
Не замовкає пісня ні на мить.
Ж: А чи ж настала України слава
Між народАми, як речеться тут?
Г: Ну, ви смішні! Це ж не тижнева справа,
До слави буде не один «редут»…
Ж: Чи не здається Вам, шановний Гімне,
Що Ви занадто пафосний міраж?
Г: Я не міраж, існую легітимно!,
І замість Вас тримаю цей кураж!

Ангелы летают,
миротворцы.
Крестами-самолётами,
с крестами
такими же,
как носят горцы
и молятся им
ангела устами.
Ангелы летают –
из России! –
ассы
проимперского парада.
Так американцы
в Хиросиме –
Бог и бомба –
то, что надо!
А внизу –
бесстрашны мародёры.
И тоже ангелы,
и под крестами.
В кровавой святости
и волк матёрый –
молитвой к Богу
ангела устами.

12.08.08

Ничто не вечно в этом вечном мире
И, растворяясь в суетности дней,
Уже не слышишь муз, играющих на лире
Души твоей.
И голос сердца уже слышен еле-еле,
Лишь голос разума холодного звучит...
В несовершенном и невечном, слабом теле,
До срока вечность тихая молчит,
Её ты носишь в своём сердце бренном
Путями полными шипов и роз,
Покуда, в озарении мгновенном,
В твоём сознаньи не всплывёт вопрос:
"Что там, во мне? Я раб или владыка?
Огонь и свет, а может холод, тьма?"
Вселенную сознанья мыслей диких
Нельзя изведать, не сойдя с ума.
Измерить бездну? Чем? Быть может криком?
Ударом пульса? Взглядом мутных глаз?
Или, явившимся из мрака ликом,
Сверкнувшим и исчезнувшим тотчас?

Что было истиной, вдруг станет странным эхом,
Пройдя непознанные дали вещих снов
И всё великое воспримется со смехом
Другими безднами других умов.
Какую песню грянет хор забвенья,
Где главным инструментом Пустота?
Что прозвучит? Смирение? Прозренье?
Уродство, или красота?
Родит ли разум новые химеры
Или безумие сомкнёт уста?
Безверие, или желанье веры
Коснётся кистью чистого листа?
И из глубин опять повеет хладом
И чёрной вечностью затеряных светил,
Что обвивает тело скользким гадом,
Которого никто не укротил.
В одно сольются Время и Пространство,
Взорвётся мир и возродится вновь,
Непостоянным станет Постоянство,
Душа и Разум создадут Любовь,
А ИСТИНА вновь станет эхом странным
И отзвучав оставит только страх,
И вспыхнет образом незванным и нежданным...
В других столетиях, в других умах.

Про що думки – про те і руки... В хмарах муки біліють муки,
І я знов згадую про те, що навіть чорне – золоте,
Про те, що все в житті відносно, про те, що жити просто – просто,
Про глузд, про смисл, про значення і роль, ідею слів, призначення на роль
Крихких і крихітних мурах, чи обезкрилених комах,
Які повзуть по суть, мов вуж, які помруть за путь їх душ,
Без віри в дивне слово „сенс”; „шлагбаум” – сказав їм екстрасенс,
Коли вони гнили в гробу, коли полин гірчив губу.
Річниця втрати віри в світ... Темниця, грати, діри, звіт
Про виконання плану дій, про коливання чорних вій
В прямих й обернених мотивах, які родилися у зливах
Й топили все, усе б убили: змите лице, рельєф могили,
І навіть того, хто молився.... В святій воді чорт простудився,
Гріхи скучали без роботи... За упокій мерців суботи!
І світ навколишній став наш, хоча, цей вальс – лише шабаш,
А манекени у вітринах без почуттів, та все ж в провинах
За те, що все їм паралельно: навіть в раю трохи пекельно,
Тож нащо думати про втрати, коли прийдеться нам вмирати?
І це буде знахідка віку, оскільки рів не знає піку,
Й тому, здається, що щось бачив, насправді ж, все без жодних значень:
І день, і ніч, і тінь, і світло, предмет і річ (чесно, та підло)...
Усе навколо, навіть, більше, належить колу, простір з’ївши;
Усе, включаючи нічого, насправді, є, але для чого?
І, навіть, те, що не існує набуде форми, пустку взує,
Проте, ця маска не поможе... хіба, що зміниш світ цей, Боже!
Хіба, що вовки будуть ситі, хіба, що все застрягне в ситі.
Лише тоді щось буде чимось, лише тоді хтось стане кимсь.
Та, так, як є, нехай і буде! Нехай прозорі будуть люди,
А сірий дим хай буде сірим, щоб було видно в мені діри,
Щоб кисень попадав в легені... зелений світ і ми зелені.
Чого чекають ембріони? Ховатись, мов хамелеони,
Чи, може, просто існувати: спочатку жити, втім вмирати?...
Кожен питає: „Хто тут крайній?”. Я кажу: „Я! Я – перший, ранній.
У черзі сну всіх пропускаю. Мені зручніше бути скраю”.
Я би сказав: „Я – шизофренік! Я – параноя! Хаос в мені!”,
Але ніхто б мене не слухав, бо хто почує тишу в вухах...

Кольорове сприйняття чорно-білої вистави...
Скільки срібла на коня у антракті ти поставив?
Знаючи тебе давно, я б не радив тобі грати,
Краще б ти пішов в кіно, там безпечніше стріляти.

Якщо б цілився в качок, а не в коней іподрому,
Не спіймався б на гачок, хмари б не молились грому.
Не складав би ти пасьянс, якби знав, що карти – голі,
Ти ще б встиг на той сеанс, де демонстрували колір.

Викинь свої окуляри! Це пластмаса, а не скло!
Це не сонце, а солярій! Світло – сяйво; тінь – це зло!

Віртуальне осягання недосяжного вікна...
Ти заснеш ще до смеркання, потім здійметься піна.
Фокуси, в очах розмиті, зачарують вперте „ні”,
Ти розчинишся в блакиті, а розчинник – у вогні.

Трісне панцир черепахи, що несла на собі світ,
А слони помруть від страху, їх сховає сірий лід.
Не дістануться їх бивні до чорних скарбниць...
Гроші – мертві, люди – дивні в тіні таємниць.

Не шукай від неба зиску! Це повітря, а не ґрунт!
Йди в траву – в свою колиску! Викинь з голови весь бруд!

Зеленіє, наче свіжість, конюшини полотно...
Світ дарує тобі ніжність, відчини йому вікно.
Хай провітрюється пекло! Хай зневірюється рай!
Поки в небі ще не смеркло, поглядом у день стріляй!

Не відштовхуйся від звуку! Це лише його луна!
Простягни під воду руку! Досягни до моря дна!
Скільки часу надаремно... числа та лічба.
Постріл в небо, кості в землю... витрачав метал дарма.

Якщо ти бачиш сяйво, вважай, що ти – сновида;
Лунатик – ти, а місяць – нічний гід.
Ти втратив все, що зайве; мов мумія сповита,
Прямуєш у музей продовжити свій рід.

Летиш в небесній карті, засіяній зірками,
І світишся так сильно, що гориш.
Ти пахнеш сном на ватрі, яка горить роками,
З’являєшся у сутінках горищ.

В прокльонах злих котів зникаєш під перину,
І кролем мчиш від гангстерів акул.
У світ шостих чуттів з тобою я порину,
Загляну у війну й глибинність дул.

Танцюй у склі води, танцюй гаряче танго,
Не прокидайся, бо реальність вб’є.
Збирай райські плоди, зірви й для мене манго;
Цей сліпий дощ – цілющий, він наллє.

Наповни келих тьмою, яку крають піраньї,
І язиком скуштуй мене на смак.
А лінію життя заплутай і порань її,
Злови мене за зябра і кинь в сак.

Я буду твій заручник, тримай мене у сітці,
Але розкрий секрет могутніх пірамід.
Я можу стати лучник, вполюю лева в клітці…
Мою труну без мене їсть терміт.

Хай їсть, якщо голодний, він має на це право;
Можливо, ще здобуде лаковану медаль.
А трубадур на водний подивиться направо,
Прокинеться свідомість і мрія про мигдаль.

Не знаю скільки доля вгодила
Ходить іще мені по землі.
Дітям, онукам сказати хочу,
Не стидно перед життям мені.
Любіть Україну, як я її люблю
В зимову заметіль у сонячну днину
За волю, за правду її
Не схебніть ні на одну хвилину!
Любіть сади, лани широкі ,
Гори високі де трембіти спів.
Діліть із нею радість і гори
Душею любіть, без зайвих слів.
Любіть.
Над Дніпровські кручі, Донецькі степи
Карпатську зелену вершину.
Це –наша країна!
Вона – рідна для нас.
Любіть, як матір дитину!

- он белый, снег. ещё, наверно, мокрый.
он стекловатный утеплитель - вдоха.
он - иды марта, он - стучится в дом,
и тает. превращаясь в лужи. - море.

ты - там - смыкал окружность - геометр!
на белом возводил твердыни линий
что тяжестью превосходили медь
и через день и ночь ставали мифом

а день как воск. он превратился в желчь.
он перепуган. он перевран. он,
словно обло чудище, - стозевн

уставив зенки в направлении - на норд
где на нуле застыла кровь у цельса

ему блазнится, будто слышит - голос норн
или другое: будто мы - живы и целы
что ж, может быть. хоть спуталося всё

снег падает, и засыпает город.

        Тоше Проескому
        хороший, їй-богу, був співак

Де ти була, квітко-Йовано,
коли він насилу доповз до твоїх
вікон, по шию грузнучи у скривавленому асфальті
і покликав тебе так
розпачливо-пристрасно,
ЙОВАНО!
Що усі дзеркала сполотніли в твоєму домі
і наче пелюстки зов’ялі
скинули амальгаму.

саме того дня Єрусалим був зруйнований
саме тоді надвечір Карфаген зайняли китовраси
і до Казані удерлися варвари
а він усе кликав тебе, як він кликав
тебе, Йовано,
аж усі наречені світу обрізали свої коси
щоби звити кубельце для його розпачу щоби
омити його заплаканий голос
своїми сльозами

От тільки тебе не було
Легковажна Йовано...

А потойбіч Вардару діброва горіла,
і тонкий місток із верби, і
ув жодному решеті не стане достаньо місця,
щоби її задмухати
А він гукав тебе із такою напругою й силою,
що вся кров у його легенях стужавіла в чорні вузлики
у церквах заридала нафтою парсуна Миколи Другого
і порвалися навпіл куліси в сільському клубі...

А ти давала інтерв’ю для студентської стінгазети,
розумнице-Йовано,
ти їла булочку із корицею, у формі серця,
ділячи її навпіл із негарним редактором,
чи було тобі солодко,
Йовано?
а його вже майже засипало, зігріваючи,
усе сухозлітне листя з-посейбіч Вардару
і його голос осліплий був чутний
лише охоронцеві-янголу
якому теж
було холодно...
І коли ти вертала додому у цілковитій темряві,
І спіткнулася об щось, що вже не було живим,
І вже не могло тебе кликати і чекати,
У твою долоню упало останнє з твоїх імен, сухе
І пошерле, Йовано.

А назавтра ти вже не змогла
згадати, як тебе звали...

(Розставляючи крапки над «і».)

Із майбутнього листи – папірці,
Чисті аркуші в тремтячій руці
Пожалілись: збились на манівці…
А були «орли», тепер – горобці…

А були герої, браві бійці –
Вірні друзі, парубки – молодці…
А приходять зараз зовсім не ці,
Бо минулі, справжні хлопці – мерці…

Вічна пам*ять їм – сльоза на щоці,
Помагає поглядати в приціл,
Й чітко знати, хто «вовки» - хто «зайці»,
І навести вірну зброю на ціль.

Що ж тепер?.. Тепер бездарні митці
Приміряють штучні з терна вінці,
(Рабська посмішка на ситім лиці),
Й на голгофи штучні сходять в кінці.

Але блискають з-за хмар промінці…
Значить – зкурвились не всі посланці…
І тримаю я в тремтячій руці
Із майбутнього листи – папірці.

Коли зайці, знедолені вовками,
Повстануть на криваву боротьбу,
Тоді і я знайду поміж рядками
Свою, давно загублену журбу.

Я розгорну її на вітрі , мов знамено
І прокричу у гурт розгніваних зайців:
« Гайда вперед! Не брати полонених!
Порвемо в дрантя цих гнобителів – катів!!!».

І «ломанемось» ми болотами й лісами,
Усе змітаючи на вірному шляху.
І об*єднаємося з усіма зайцями,
І виб*ємо з вовків усю пиху.

Коли зрівняємо з землею їхнє лігво,
Здійсниться мрія, яку мріяли давно.
Тоді свої клинки вкладемо в піхва
І заспіваєм, що ж нам саме «всёравно».


Смеркався ранок, на горі свистіли раки,
Телята мовчки доїдали вовчий хвіст,
А на верблюда дико гавкали собаки,
Бо він назад крізь голку клятий ліз.

Ты - волк. Так сам себе внушал -
Что и повадки волчьи, и судьба.
Ты, как в лесу, везде все добывал,
Тебе казалось, что вся жизнь - борьба.
Ты - волк. Ты раны зализав,
Бросался в новый бой, молясь луне,
Не редко кровь врагов ты проливал,
Потом не редко воевал во сне
Ты - волк. Ты сам себе вассал,
И чувств не держишь ты на поводке...
Но, вспомни, кем ты был, и кем ты стал.
Как плыл ты по течению в реке...
Ты - волк? Застыл вопрос в глазах...
Не волчья то слеза коснулась век.
Хотя, наверно, в этом ты был прав...
Уж лучше - волк, чем недочеловек...

исчезновение цветов только чёрный и белый
в этом пространстве тоньше всего ощущается воздух
и тишина такая что можешь вслушиваться в небыль
говоря спасибо за это падающей форме воды

говоря спасибо человеку что иногда лучше
всякая геометрия лишь торжество линий
это становится понятным когда тянется луч
в почти закрытые глаза и

как бы напоминая о приближающейся зиме
барометрическая стрелка указывает север
что в свою очередь произносится как je t'aime

ну и вот, всё.

дальше - что - заносить в шкатулку-реестр
сохнут лапами якоря на самой высокой рее
все минуты оттиканы, значит - до встречи
азимуты назначены и постовые стоят,
- верь мне

будет всё как закрученной нитке фала
подобрали-нашли, в закрома - схоронили
всё спокойно теперь, и не треплется - флаг,
и разбитые - лампочки - в нимбе.

(де саме ти)
я брудом облив тебе не прийшовши
із тебе напевно буде щось
я сам по собі ненавиджу
і ненависть ту ніхто не нагнітав
я колись мав бажання тепер я маю намір
самотність…гм…самота породжує мене
і я співісную у-із ній-нею
вона мовчить вона глуха вона не бачить
вона німа вона не чує вона сліпа
завжди банальна груда тіла
це плоть без образу і безобразна
вона життя своє поєднує ще з кимось
у тиші ніжно опустивши руки
я мацаю її на стелі біля цятки
вона нервово крутить головою
руками вона відкриває рот когось із нас
я носом воджу по тілу білому її
і пахне самота собою
вона чарівна злякана і боязлива
скрутилась і лежить
я ніжно огортаю її руками стан свій
і відчуваю її руки на спині
її вології долоні…шукають на мені
шукають на мені і ніжність віддають
і ноги її на стан мій впали-обняли
вона волога тепла пахне
самота
саме та
я жду своєї самоти щодень
вона не часто так приходить
я жду своєї самоти щоночі
щомиті щохвилини
щоб зрощеним із нею побути
щоб піт її пройшов крізь мою шкіру
щоб ніжно з нею жити але вона втікає
інколи
кудись
без самоти чекаю я на неї
чекаю прямо ідучи а потім вліво повертаю
піду за нею до кінця
хоч і в партію соціалістів
аби її піт нюхати і шкірою впивати.

(де саме ти)
я брудом облив тебе не прийшовши
із тебе напевно буде щось
я сам по собі ненавиджу
і ненависть ту ніхто не нагнітав
я колись мав бажання тепер я маю намір
самотність…гм…самота породжує мене
і я співісную у-із ній-нею
вона мовчить вона глуха вона не бачить
вона німа вона не чує вона сліпа
завжди банальна груда тіла
це плоть без образу і безобразна
вона життя своє поєднує ще з кимось
у тиші ніжно опустивши руки
я мацаю її на стелі біля цятки
вона нервово крутить головою
руками вона відкриває рот когось із нас
я носом воджу по тілу білому її
і пахне самота собою
вона чарівна злякана і боязлива
скрутилась і лежить
я ніжно огортаю її руками стан свій
і відчуваю її руки на спині
її вології долоні…шукають на мені
шукають на мені і ніжність віддають
і ноги її на стан мій впали-обняли
вона волога тепла пахне
самота
саме та
я жду своєї самоти щодень
вона не часто так приходить
я жду своєї самоти щоночі
щомиті щохвилини
щоб зрощеним із нею побути
щоб піт її пройшов крізь мою шкіру
щоб ніжно з нею жити але вона втікає
інколи
кудись
без самоти чекаю я на неї
чекаю прямо ідучи а потім вліво повертаю
піду за нею до кінця
хоч і в партію соціалістів
аби її піт нюхати і шкірою впивати.

(де саме ти)
я брудом облив тебе не прийшовши
із тебе напевно буде щось
я сам по собі ненавиджу
і ненависть ту ніхто не нагнітав
я колись мав бажання тепер я маю намір
самотність…гм…самота породжує мене
і я співісную у-із ній-нею
вона мовчить вона глуха вона не бачить
вона німа вона не чує вона сліпа
завжди банальна груда тіла
це плоть без образу і безобразна
вона життя своє поєднує ще з кимось
у тиші ніжно опустивши руки
я мацаю її на стелі біля цятки
вона нервово крутить головою
руками вона відкриває рот когось із нас
я носом воджу по тілу білому її
і пахне самота собою
вона чарівна злякана і боязлива
скрутилась і лежить
я ніжно огортаю її руками стан свій
і відчуваю її руки на спині
її вології долоні…шукають на мені
шукають на мені і ніжність віддають
і ноги її на стан мій впали-обняли
вона волога тепла пахне
самота
саме та
я жду своєї самоти щодень
вона не часто так приходить
я жду своєї самоти щоночі
щомиті щохвилини
щоб зрощеним із нею побути
щоб піт її пройшов крізь мою шкіру
щоб ніжно з нею жити але вона втікає
інколи
кудись
без самоти чекаю я на неї
чекаю прямо ідучи а потім вліво повертаю
піду за нею до кінця
хоч і в партію соціалістів
аби її піт нюхати і шкірою впивати.

Зеленоокий анголе небес
краси,
натомлений надіями, прилинь!
Спустошене серце
Поміж пекельних лез
неси
у височинь!
Світанку білі крила засвіти
- в росі!
Туман у трави срібло покладе.
Сполохані зорі, засмучені світи
усі -
останній день...

О, ангел мій! Я потону в імлі жалю.
Тамуй мій біль, у тишу запроси!
Анголе мій! Де наостанок запалю
в срібній росі я діаманти мрій –
згаси!

Полон любові у часи усі,
усі,
розкраєного серця не шукай!
Чом плаче ангел мій?
Свiте надій усіх,
усіх!
Палай! Палай!

Анголе мій! Я ще тону в жалю імлі!
Жахи тамуй! біди не заподiй!
Анголе мій! Не полишай моїх надій
Срібній росі. Спалене поле, мрiй
в росі!

Последнее, что в памяти на слой
из пыли, копоти и мыслей наслоилось -
унылый город, ветхий и пустой.
Провалом в предсказаниях сивиллы -
он был печален. Осень. Листопад.
Заброшенные мрачные хрущобы.
Хождение вперед напоминало "в зад",
с раздумием: "Куда пойти еще бы?".
Река – единственное из живых
существ – была там монотонна,
и, глядя на нее, я вскорости привык
считать себя жильцом исконным
пустого места. Год длиною в день,
а день - дели на жизнь, а жизнь - дели на вечер.
И бомж, сказавший: "Велком ту Нигде",
был бесконечно прав, и был вселенски вечен…

Ось вам Джунглів закон, правдивий, як небо старе.
Вовк, що шанує його – живе, Вовк, що зневажить його – помре.
Як ліана по стовбуру взад і вперед виростає
Сила Зграї – у Вовку, Сила Вовка – у Зграї.
Мийся щоденно, від носа до хвоста, пий глибоко, та не вглибину
І пам’ятай – ніч є для полювання, не забувай – день є для сну.
Залиш підбирати за Тигром плаксивим шакалам,
Пам’ятай що Вовк це мисливець і їсть їжу власну.
Дотримуй миру з панами Джунглів – Ведмедем, Пантерою і Тигром
Не турбуй мовчазного Слона і Кабана у його лігві.
Коли Зграя зустріне Зграю у Джунглях і ніхто не піде услід
Залиш Вожакам домовлятись, знайти перевагу ввічливих слів.
Коли б’єшся з Вовком із Зграї, мусиш битись один в строні,
Якщо інші візьмуть участь у чварах, то Зграя загрузне в війні.
В Лігві Вовк у своїм сховку, і ніхто не сміє зайти
Ні чужинець, ні сам Вожак, ні з Ради інші вовки.
В Лігві Вовк у своїм сховку, та як він не годиться
Шле Рада йому звістку, що слід його змінити.
Якщо вб’єш до півночі, на весь ліс про це ти не вий
Налякаєш оленя в лісі, і голодним залишиться брат твій.
Можеш вбити, щоб нагодувати себе, сім’ю і дітей
Та ради забави не смій убивати і ніколи не вбивай людей!
Якщо грабуєш здобич слабкого, то їж її достойно,
Право Зграї малих захищати – залиш йому шкуру і голову.
Здобич Зграї належить Зграї, ти їж її де вона є
Та як хтось віднесе м’ясо до свого Лігва, він помре.
Здобич Вовка належить Вовку, хай робить з нею, що хоче
Та коли він не дасть згоди, Зграя не з’їсть і шматочка.
У вовченят протягом року є право отримати від Зграї
Щоб кожен, хто ситий і їх підгодував, щоб вони не голодували.
Право Лігва – це право Матері. Протягом року їй належить
Одне стегно з кожної здобичі і хай ніхто їй в цім не перечить.
Право Печери – це право Батька – все впольоване його власність
Він вільний від зборів Зграї, та його може судити Рада.
Тому що його життя, спритність, розум і силу
Закон словом Вожака відкриває, як книгу.
Осьвам Джунглів Закон, могутній й всесильний для вас
І хай всі голови, ноги, спини й хвости йому завжди підкоряються.

* * *

Now this is the Law of the Jungle -- as old and as true as the sky;
And the Wolf that shall keep it may prosper, but the Wolf that shall break it must die.
As the creeper that girdles the tree-trunk the Law runneth forward and back --
For the strength of the Pack is the Wolf, and the strength of the Wolf is the Pack.
Wash daily from nose-tip to tail-tip; drink deeply, but never too deep;
And remember the night is for hunting, and forget not the day is for sleep.
The Jackal may follow the Tiger, but, Cub, when thy whiskers are grown,
Remember the Wolf is a Hunter -- go forth and get food of thine own.
Keep peace withe Lords of the Jungle -- the Tiger, the Panther, and Bear.
And trouble not Hathi the Silent, and mock not the Boar in his lair.
When Pack meets with Pack in the Jungle, and neither will go from the trail,
Lie down till the leaders have spoken -- it may be fair words shall prevail.
When ye fight with a Wolf of the Pack, ye must fight him alone and afar,
Lest others take part in the quarrel, and the Pack be diminished by war.
The Lair of the Wolf is his refuge, and where he has made him his home,
Not even the Head Wolf may enter, not even the Council may come.
The Lair of the Wolf is his refuge, but where he has digged it too plain,
The Council shall send him a message, and so he shall change it again.
If ye kill before midnight, be silent, and wake not the woods with your bay,
Lest ye frighten the deer from the crop, and your brothers go empty away.
Ye may kill for yourselves, and your mates, and your cubs as they need, and ye can;
But kill not for pleasure of killing, and seven times never kill Man!
If ye plunder his Kill from a weaker, devour not all in thy pride;
Pack-Right is the right of the meanest; so leave him the head and the hide.
The Kill of the Pack is the meat of the Pack. Ye must eat where it lies;
And no one may carry away of that meat to his lair, or he dies.
The Kill of the Wolf is the meat of the Wolf. He may do what he will;
But, till he has given permission, the Pack may not eat of that Kill.
Cub-Right is the right of the Yearling. From all of his Pack he may claim
Full-gorge when the killer has eaten; and none may refuse him the same.
Lair-Right is the right of the Mother. From all of her year she may claim
One haunch of each kill for her litter, and none may deny her the same.
Cave-Right is the right of the Father -- to hunt by himself for his own:
He is freed of all calls to the Pack; he is judged by the Council alone.
Because of his age and his cunning, because of his gripe and his paw,
In all that the Law leaveth open, the word of your Head Wolf is Law.
Now these are the Laws of the Jungle, and many and mighty are they;
But the head and the hoof of the Law and the haunch and the hump is -- Obey!

Хто я для тебе: ейфорія чи феєрія?
А може, ангел білий, та без крил?
Скажи! Можливо, фурія, містерія?
А може, відчай порваних вітрил?

Озвуч мене, облиш мене за брамами,
Закрий, бодай, на ржавих сто замків!
В моїй душі давно не ходять парами
Любов і зрада, злість і тихий гнів.

Ми вдало, жваво так тікали від "колишнього" -
Знічев`я затоптали неба синь...
Я прагнула знайти в тобі свого Всевишнього -
В мені ти прагнув відшукати тінь.

Давно в душі звучить твоя мелодія -
Сумний мінор і тихий ля дієз,
Хто ж я для тебе? Часом, не агонія?
Мовчи! Тепер не втримаю я сліз...

Така наповнена тиша! Ясна і казкова...
І так незабутньо Він уповні світив.
Така рятівна прохолода, така красива
Природа у передчутті сонних див.

Мені Він співав своєї тужливої пісні...
Хмарки таємничий серпанок творили у небі.
А Вітер куйовдив дерева в сусідньому лісі.
І я відчула нараз, що хочу до Т...

Лечу над містом. Дах за дахом.
Заглух двигунчик, вниз несе,
Та що ж це я такий невдаха?
Де приземлЮсь? Приватне все…
Кругом метало черепиця,
басейни, вежі, вартові,
і де ж це в біса приземлитись?
Чи на даху, чи на траві?
Та ось балкон; і зручно, й тиша,
За склом, здається, є Малюк…
Ну, слава Богу, сів успішно.
Зручна кватирка, ніби люк.
Малюк за компом, нуль на масу,
Когось розстрілює в упор,
Привіт, кажу, Малюк, я Карлсон!
?????????????????????
- Ти гОніш! Ти Волондемор..!
Не прикидайся ідіотом!
Ти Хвост, Лохматий чи ЛюпІн??
Куди подівся Гарі Потер?
Де Герміона, Рон і Фін?
Де взяв пропелер, в лавці Фреда?
Шо за прикИд, із РівенклО?
А хто у справі посередник?
Калісь, бродяга, рот звелО?!
!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Позадкував я до балкона,
Малюк на мене йде з мечем,
Кричить: «Мочи скоріш ГрифОна!»
Я й вистрибнув, куди втечеш?
Тепер лежу в міській лікарні,
Двигун та ногу поламав
до справи взявся розшук карний
але ж… і винних тут нема…