прокинувся о полудні від холоду.
пересохлий язик лежав, мов покійник, за ґратами зубів.
побачив у дзеркалі чийсь образ —
колючий kaktus, прикиданий зверху купою гною,
з-під якої мутно дивилися на світ два несвіжих яєчних жовтки.
«хто це?!», жахнувся розум.
через мить, що здалася вічністю, зосередившись, зрозумів:
«це ж я… той, ким я є для людей.»

руки піднесли до рота засмаглий чайник зі скрипучою ручкою.
губи найшли носик і припали до нього,
мов до соски колись давно, коли пробудження було не таким…
вода не була джерельною, а звичайною міською
і нагадувала не дуже холодний людський піт.
але це була волога, яка десь поділася з тіла під час сну.

згадувати вчорашні події не міг і не хотів.
минулого та майбутнього не існувало.
була тільки мить, у яку він стояв, втупившись у вікно і хотів курити.
«курити нема.», повідомили sygaretні fil ́trи,
смердячи та проглядаючи з-за решток святкового столу.
рука пірнула до кишені та запропонувала два м’ятих уламки sygaretи та fil ́tr, в який він уставив половину.
вийшов із кімнати, втягуючи дим.
робив це за звичкою, щоб проснутися.

ноги кудись ішли,
а розум замислився над тим, чи можна взагалі ні про що не думати.
і коли вони зупинилися біля unitazа,
розум зрозумів, що саме цього він щойно досягнув.

руки зробили свою справу і вага тіла почала зменшуватись.
подумалось: «так от куди поділася волога.»
рідина пінилась і була схожою на… пиво.
«пива… пива…», зашептав хтось ізсередини.

розум знову непомітно почав не думати
та ввімкнувся лиш у кімнаті,
коли руки найшли у кишені жменю копійок.
цього було досить на пиво та декілька sygaret.
одягнувся та пішов.
при кожному кроці хтось із sadystською посмішкою
вправно втикав у мозок голки.

на вулиці було шумно, всі кудись мчали,
а йому так хотілося спокою…
пиво вже було у руках, sygaretи – у кишені.
«може посидіти на лавці у parkу?»
але крім спокою хотілося тепла.
а було ще не по-весняному холодно.
лишалось одне – здійснити обряд прийому пива у кімнаті.

мозок за ніч набряк і присоскою тиснув на стінки черепа.
пиво помогло йому відлипнути та плавати у блаженстві спасіння.
як завжди, викурив дві sygaretи з пивом.
це таки принесло полегшення.
але, крім полегшення, з’явилося зростаюче відчуття голоду.

картоплю чистити не хотілося
і довелося насититись недогризком черствого житнього хліба,
запивши вчорашнім çajем.

надворі було вже темно.
хотілося спати.
рука взяла книжку, від якої завжди засинав,
несвідомо роздягнувся і накрився холодною ковдрою.
почався потік відомостей,
який плавно розсіявся у переході в інший світ, у світ самого себе…
він спав.

1. ЗАПРОШЕННЯ ПОЛІТАТИ

хай моє любе сонечко в тобі
з-за хмар сердитих все частіш
й чистіш любов’ю промениться.
не зірку з неба подарую,
а всесвіт мій прийми –
ключ любові маєш у руках.
народять всесвіт для польоту двоє крил –
твоє й моє зіллються в птаха.


2. ВОШІ

щораз нова самка
на голову мавпою дереться
й загнуздати прагне до покори.
стряхнути мушу щораз.
ядро ж моє ніяку не цікавить,
всі хтять злизати з мене страсть,
яку любов’ю нарекли.

а ти?
любиш шкірку,
а не серце ясне?

немов у trojandи порізали серце
на пелюстки болю,
немов немовлятко за матінкою загублене
вило жалобним вовком,
немов у magmу пекельну занурювали
живого в домовині,
немов у долонях вийняте серце –
квітку дарував,
умившись кров’ю мук пекельних...
та ти побачить не схотіла
стукіт двох сердець...

без тебе
кожна мить, мов мильна булька, порожня була.
тинявся тривожно, наче воша труною,
безнадійно.
здригав всесвіт неспокоєм черв’яка,
розрубаного божою лопатою,
у пошуках половини невід’ємної.
моя planeta свідомість
приречено кружляла навколо тебе, сонечко.
мозок серцем бився.
запалене серце думи роїло.
мов могутня ріка,
ввіллятись потребував
у тебе...

якби загляну ́ла в мою глибину:
там серце – згусток муки болем бився,
і жива сердечна плоть коханням обгорала
до тебе
без тебе...

здавалося:
без тебе – не життя – лиш тління
десятків кілька років ще,
аж поки кості в гроб заторохтіли б...

як умирає на зиму природа –
так умерла наша любов,
покрита снігами байдужості,
кригою скована взаємовідвернення...

ти мене перестала любить,
мов старого кота у ліс віднесла в листопа ́ді.
у відчаї серце котяче
все шукало дорогу додому...

проходять повз скляними очима.
і я проходжу повз тебе.
проходи у нутра завішені...

у світі тіл мимоходячих
б’ється серце живе –
подушечка для голок амура.
з роками – болючий їжак...

завжди кохання золоте курча
зростає в курку?..

ми всі пішли
з поліського болота.
beton знайшли –
на шию нам турботу.

в воді живуть
жаби лиш ortodoksи.
їх теж жеруть
свої бусли ́-kolosи.

кортить, бува,
під хор їх земноводний
співать слова
про давній дух болотний.

1. ПІСЕННИК ДЛЯ НІМИХ

буду скупомовний – буду німий.
я пізнав істину
й до неї шлях вам хтів подарувати.
ви ж зробили з мене блазня.
ось чому я німий, а не розп’ятий.


2. ПУСТОТНИЙ NIMB

мій безмірний nimb –
сім небес:
наді мною,
в мені,
кругом мене,
у всьому,
у всіх
силою духу святого
швидкістю думки
крізь ніщо
в точці волі
всемогутній.


3. У КЛІТЦІ

тільки розгалужусь! –
гординя спалює цурпалки...


4. ПРОТИ ЧОРТІВ

чорти знизу
п’яти лоскочуть зубами.


5. ПРИ РОЗЛАМІ

гостротою вістря волі усвідомлення
усвідомлюю розлам
схлопнувся.


6. ПРЕОБРАЖЕННЯ

по воді кола –
від мене витекли очі,
а зісподу у безмір –
вже очі-сонця божества.


7. ВОЗНЕСІННЯ

розійшлися плоті шви –
оболонки душі
і плоті metal розплавивсь у magmі душі.


8. ПУСТЯК

я переселився в ніщо.
гості неможливі.
блискавкою будь-кого переконаю –
vakuum akbar!

9. МОЛИТВА ВЕЛЕСУ

imperatorе плоті nejron,
хай буде воля твоя
милосердною,
але kesarю – kesarеве,
а сварогу – свароже.


10. ТІЛЕСНІСТЬ

мозок – тіло розуму – тіла свідомості – тіла душі – тіла духу –
тіла всесилля – ядра всеєдності всюди завжди.
тіло смертне кожне.
тіло порожнє – baraban пустоти.
і розум у сплячку вкладає свідомість моя –
когось із верховних
висот чи глибин
кулястого всесвітів безміру.


12. СИЛАЧ

волею усвідомлення крізь ніщо
я є точка сили
вістря смерчу потоку
осердя кола богів
будь-де будь-коли
будь-який і будь-скільки.

шкіра потужного вогню,
чиста свідомість,
ядерне серце-нутро,
божественно воля розвинена,
рій зібраний творити світ –
я не останній із істот!

внутрішній безмір розпирає зрівнятися божому,
аж обручі тріщать mentalоломом долі
роїща втілень від bakteriї до божества.

прана перунова вогняним стовпом в мені буяє,
в жилах силою кипить!
з високоvol ́tного нутра pul ́sую сонцем.
розірви мене, святий дух,
farşем по стінах від переdozу!


13. СВОБОДА ЧИ СПАСІННЯ?

не можу наймитом бути –
незалежність не пускає –
свобода перевтілень

віддати богу душу,
позичену в нього?
чи в душу пірнути
в спасіння без вороття?


14. ЗАНУРЕННЯ

занурююсь крізь часопростір – оболонку безміру,
крізь часополе – святий дух – запас сили тривання всесвіту
волею – пломенем свідомості – оболонки душі – рани,
з якої виривається бог
вірою – пломенем святого духу,
що прагне нас – цілковитою раною.


15. ПЕРЕРОДЖЕННЯ

зійшов з божевілля – звільнився в безумство –
свідомості чисте блаженство з божої волі пізнав –
свідомість відьмацьку чисто чистить чистотіл
частотою духу святого.


16. ЗВЕРХУ

хай би я – пропащий...
а то і ти – покірна тінь моя взялась вогнем мене лизати,
мов жінка хтива та, що п’явкою до мене прилюбилась,
мною щоб наповнити утробу –
новим рабом рабів до гробу.
святий перуне! nimbом будь моїм,
до мене зло навколо мене страчуй.
добро ж своє я квочкою пригрію,
зросте з якого рій жар-птиць,
що вийшли з мрій яєць моїх,
немов спокуси трьох світів,
що з усміхом блаженним святий наживку щастя проковтнув
й залоскотав русалку до припадку
тріпотним словом проповідним.


17. УСАМІТНЕННЯ

добро є лати сили,
бо людина кволістю гола.

що за відьмак на побігеньках чорта?
сам чорт відьмак!
а ти торгаш між двох світів kontrabandою буттів.
учити ж мусимо науку задзеркалля.
й перекинемось в чортів
чи божичів.
ні. проникнем краще вже собою,
бо не втратиш себе, як посади сходоверш.
сам – свобода волі свідомості стан набувати собі,
волею сили подій явища творити,
людей та їхніх пастухів
ліпити – стадо своє.


18. ОПЕРУНЕННЯ

високоvol ́tність всесвітнім потопом обступила
і я наповнився водою до русалок –
orgazmами свідомостей сплітатись в нитку щастя.
так простіше, але розум на ́щось є.


19. ЩАСТЯ

думок нема – лиш бризки вогників,
блаженна радість,
насолода виверження
виверження насолоди,
мурахи жевріючої ніги,
короткохвильовий спокій,
задоволене щастя...
спаси, боже, від думок!


20. ПРОМІНЧИК

відьмацький хвіст –
це ворушіння kundalini.


21. ОЩАДЛИВІСТЬ

зменшення крихт –
збільшення можливості багатства.


22. ВОГНЯНЕ ТІЛО

моя свідомість – згусток світла,
що не перебуває у наві та яві,
а біля, серед.

вістрям свідомості розтинаю яв,
rtutt ́u перебігаю крізь плівку
у воду нави потойбіч докупи.
я сонце.


23. ЧИСТКА

закляв судьбу в separator:
в небуття знімаю піну злиднів, збочень, бід.
я сонце,
ядро magnitне – бог.


24. ВЕСЕЛКА

я настільки не всесильний,
що навіть не здатен звідати поточний поперечник всесвіту.
хочете – знесу яйце,
з якого вилупок – жар-птиця –
щільне небо посмішок губних!


25. ЗЛИДЕНЬ

невже я – недостатньо гидке каченя,
щоб стати лебедем прекрасним?!.


26. МОЖЛИВОСТІ

переміщення накручує magnitне тіло.
рівновага морить страсть.


27. ВСЕЄДНІСТЬ

в життєву нитку переплелись нечиста сила й святий дух.
створіння боже – чорт.


28. ВІДЬМАК

з гордо опущеною головою
тиняється дзьобаний черню посланець небес
дном муті сприйняття на потьмарене світло

із власного лайна всі ліплять сходи на небо.
та дощ розмиває щораз по власні вуха.

неотесаний добродій між şlifованим бидлом
підривається і мчить
від себе мавпи навздогін
у згусток безміру вогню,
що мавпі – живцем krematorij
й нуртує в бозі – всемогутній.


29. СВОБОДА

для відьмака є три гріха:
любов, ненависть і служіння.


30. РОЗДУПЛИВСЯ

з яйця пустоти вилупився –
пізнав всевишнього у всьому і кожному.


31. ГУЛЯЩА СВІДОМІСТЬ

додаткове тіло моє –
на священнім пагорбі – камінь.


32. ПЛОТЬ СВІТОВИДА

дослівно світ є світло,
і темінь – темні черепи,
що мізки світла огорнули –
частинки світу найдрібніші.
душа ж його – безмежно-круглий
всевишнього сварога задум
із мислі вибуху свідомості зростить
всевишніх друзів – світотворців.


33. МІСЦЕ СИЛИ

пагорб без хреста – священний.
пагорб з хрестом – могили срака.


34. ВІДКРИТТЯ

відчиняю двері в рай –
а там пекло копошиться..!

відчиняю двері в пекло –
і... в нізі розчиняюсь.


35. ВІД СТРАХІВ

хочеш вбить страхи життя свого –
на кладови ́ще уночі ходи,
поки страх не оберне ́ться в скуку.


36. ВТРАЧЕНИЙ РАЙ

дитинство – рай для тертя свідомості, розвиненої до
об межі свого ще нерозкритого розуму,
коли ще потойбіччя – білий світ цей.

засунув ключ в замочок,
відкрив безумству двері.
губами мозку зморщок
шепчу думок xymerи.

жива корчма – то я:
безумець, бомж і бог.
єдиний я троян
у личинах ликів трьох.

палає вогник мозку,
тріщить свіча хребта.
спинного краплі воску
збирає смерті птах.

вилазять коси-змії
із нірок мого skal ́pа.
сказився вітер. виє.
отруту мчить asfal ́tом.

ворушать черви пальців
вузлами рук і ніг.
stal ́них ножів бояться
і скло лякає їх.

голодний звір засів
у норах стравоходу.
вгризався в плоть, хотів
відчути смак свободи.

розбухла голова,
мов куля, скоро лусне!
думки! світи! слова!
під чобіт череп хрусне!

відкрити б дум konservу –
kazan киплячих мук,
приспати хворі nervи…
погладить… mikser… пуск!!!

Сіру фарбу видушує Осінь сумна
На палітру, ущент розграбовану Літом.
Вересневих дощів непроглядна стіна,
Як наруга над тихо вмираючим світом.

Гасять жар у моїх постарілих очах
Вогким диханням ночі безмежні тумани.
Своє серце шукаю у твоїх речах
Під невпинні і вперті дощу барабани.

Треба йти… Щось ніяк не народиться день.
За вікно проганяю відлуння пісень,
Пообрізую струни, спалю свої ноти.

Закінчилась для тебе мелодія ця.
Зніму стомлено маску обману з лиця,
Ще один поцілунок – і йду...Ти не проти?

о моє ложе –
мій гроб, у який я мушу лягати!

ви чули сонний стукіт сонця
уві сні?

якби не серця стукіт,
я б заснув.
якби не серця стукіт,
я б помер.
досягну всього.

< заснути – померти. > –
знущається я наді мною,
бо вранці вставати.

киш! думки, приходьте завтра –
спати час.

сонливістю виснажує безсоння.
засмоктує сон,
та вперта мавпа не ведеться.

не зможу сонце привітати –
упир зі світанням мусить засинати.

першорозум вивергає всесвіт –
проміння першосвітла гусне в вогняний туман,
що осідає у вогне ́нну воду світовидом.
це причина наслідків усіх.
без благодаті ломки у істот,
без сили в’яне воля.
безмежжя – цяцька бога.
дух земний – священний згусток.
роботи всевишнього – усі.
свята святих – усе.
смерч душ обожнився в стрибога.
всесвіт – серце божества,
що б’ється від безмежжя до первинного ядра.
вогнебог триликий: сонце, блискавка, багаття.

Осінь нишком прокралась в Едем
Обпекти жовтизною листя.
Бог в бездонному таїнстві сну
Топить Свою одвічну втому.
У душі – нездоланний щем:
Не знайшовши для спокою місця,
Починаю я пісню сумну,
Лиш тобі та мені знайому.

В заклинань безпорадних мантрах
Захлинається квола мрія.
Всохлих Яблунь Пізнання кості
Догризають шашелю зграї.
Я латаю подерті у мандрах
Черевики зі шкіри Змія.
Ти ж - для Сонця червону постіль
Розстеляєш на небокраї.

Повернися до мене, Ліліт!
Щоб зігріти наш втрачений Світ -
Я зрубаю в Раю всі дерева!

Лиш зірки прозирають крізь хмари…
А на кухні повидло варить
З терпких яблук старіюча Єва.

І, може, знайдеться магнітний ключ,
який вона згубила на світанні,
і, певно, я тоді, старезний плющ,
нарешті переможу у змаганні.

Вже стільки діб замрновано, повір.
А я чекаю на магніт розради,
який у полум'ї сховав залізний звір,
той, що прийшов на поклик людства з нетрів Аду.

Я жду.
Хочу
кружащейся пучиной..
нет, не сейчас..
"по истеченьи" дней..
побыть, играя,
без причины,
летящей бездной
спутанных корней.
Хочу
побыть
орущим мирозданьем -
вселенной
бесконечных птичьих стай,
трепещущей,
крылами бьющей тайной
стремления парить,
перелетать.
Ещё..
побыть
вселенною заката,
бесчисленных
оттенков тишины
и.. были бы
немыслимой сонатой
дыханий света
небеса полны..
хрустальным сном
вселенной водопада
неисчислимых
бесконечных струй
прозрачнопеннорадостной
отрады
всегда лететь и падать
в пустоту.
Я жду.
Ещё..
Ещё, ещё, ещё бы!
Безмерно.. зыбь..
вселенная долины..
всегда туманы..
где-то далеко
внизу..
размыто..
странно.. сине.. иней..
таЯ и тАя..
Вечно
и легко.

Безсонна ніч- моя недбала мати,
Знов потайки народжує мене,
І, в закривавленім подолі, геть із хати
Несе і думає, що все це їй мине,
А я тягну до неба рученята
І верещу, благаючи життя…
Безсонна ніч – моя недбала мати,
Собі не залишає вороття.

Її сусіда – милосердний ранок,
Візьме на виховання байстрюка,
Щоб знов і знов виводити на ганок,
Й, на заздрість мамі, рідним «звать синка».
Я виросту і стану непутящим…
(Спадковість – сильна річ, що не кажіть).
І буду я питущим, і гулящим,
І «папочку» поставлю «на ножі».

Відсидівши свій клятий день довічний
Вернусь до мами-ночі в рідний дім,
Мене зустріне на порозі вечір-вітчим,
Ми сядемо до столу разом з ним,
Ніч - мама кинеться пробачення просити,
І я пробачу, і читатиму вірші,
І ми зарюмсані і п"яні будем пити
За упокій ранкової душі.

Сергієві Татчину, у відповідь на його "Листи другові" ... З вдячністю за дружбу і вірші.


Оце, пишу листа тобі, мій друже,
Бо знаю, що й ти знаєш, що «не дуже»
«Ідуть діла» на нашім білім світі,
Бо в безтурботнім і веселім літі,
Ще непомітно, тихо, крадькома,
Крізь осінь пробирається зима…

Жаль… Бо оця зима – пора таки сумна…
Ото й біди було б… Коли б вона одна…

Бо знову зло вдягається добром
І пише вірші щербленим пером…
Його слова заплутані і темні,
Безглузді і бездушні, і даремні,
Плетуть пастки, щоб наловити душ,
Нестиглих, понівечених гріхами,
Налитих люттю, напханих грошами
По саме серце… Бо душа мала
Ніяк не помічає того зла,
Яке дає солодкі обіцянки –
Яскраві витребеньки і цяцянки,
Неначе з неба, сипле на живих:
- Чого стоїш і думаєш? Лови!

І поки забавляють всіх «цяцьками»
Зло свою справу робить між людьми,
І «зтравлює» на смерть братів – з – братами,
Далеких – з – ближніми, батьків – з – дітьми.
Допоки всіх не зводить до могили
І там, біля останньої межі,
Всі, як один, волають: « Боже милий!
Врятуй нас грішників! Спаси! Допоможи!!!»
А Бог мовчить – бо він мовчав одвіку…
Його мовчанню вічність – не межа,
Й лиш тОму, хто, хоч раз стулив повіки
І глянув в себе – явиться душа…

А вже про те, якою вона буде
Хай кожен скаже справжньому собі,
Бо душі – різні, отже й різні люди…
( Не складно й загубитись у юрбі.)
Бо тут усім сліпим – одна дорога,
А «зрячим» - очі , щоб узріти мить,
Коли, закривши їх, почуєш Бога –
Впізнаєш враз – і - враз повіриш в Нього…
Він вічністю до тебе промовчить.

Така от філософія, друзяко,
«Прибилась» повечеряти в мій дім…
Колись писали: « Слово – лож» … «однако»…
Воно – всього лиш слово і …
Бог з ним…

Бо, до нестиглих душ недокричатись…
Безглуздо в дурнів мудрості навчатись…
Тепла просить у вічної зими,
Розбивши лоб об лід – не будем ми…
Ми будем всіх безпам*ятно любити
І дивуватись кольорами світу,
Щоб знову від зими, іти до літа,
І жити так, як і потрібно ЖИТИ!

Він її цілував, але тіні чомусь не видко.
Із-за спини виднілась дзеркала маревна тінь.
І в безмежжі дзеркальнім ввижалися обриси. Гидко,
адже це був не він, а те, що давно вже тлінь.

Як давно ми жили у раю…
Там, в дитинстві, у мріях лазурних.
Як співали пташки у гаю
в час пригодницьких марень амурних.

В час любові, в омріяний час
кожна мить витікала у вічність,
і повітря, мов мед, було в нас,
не життя — водевіль, ексцентричність.

Як давно все минуло, авжеж?
І тепер, позабувши про мрії,
ми вдивляємось в обриси меж,
за якими чекає повія,

та, що ходить до всіх тільки раз,
і приносить утіху ізвічну,
і лишає скорбот, не екстаз,
проклятуща... Не треба, не кличте.

Полишаю омріяний град,
всю планету і кожну зернину,
лиш у жменю беру виноград,
і калину, і листя ожини.

І молюся до всіх образів,
що століттями мовчки висіли,
ті, що бачили біль і гнів,
…вже спочили...

Там, де був, де робив я крок
у Перу, чи то в Чилі, чи в Гані,
все покриє одвічний пісок,
на Мальдивах, на Криті, в Тайвані...

І помолиться хтось зі старих,
як лежатиме тіло змарніле,
що полишило рай без своїх,
тих, що перші пішли у могили.

Лагун лазурний лик -
Лілове лоно липня
Ласк летаргійний лік,
Лінивий лепет липи.
Любистковим лісам
Лелітками леліти,
ЛестИтися лозі
Лиш легкокрилим літом

ЛІЧИЛКИ, СКОРОМОВКИ
***
Краля Килина,
Кетяг калини,
кулька - кульбабка,
крапелька - крапка.

***
Серпень – соня,
Сонце – сонях,
Сливи – стиглі,
Сурми - стихли.

***
Сів соловейко серед саду,
Співає соло серенаду

***
Сіра сойка серед сосен-
сняться сойці сінокоси.

вмерзший в лете пугливый лебедь,
одинокой страны звезда,
не тебе ли врастяжку небо
побелевший держал майдан?

у печи громыхнет заслонкой:
Святославе, пора до справ!
кинет оком, и хлеб - сучонку:
бач, розгавкався: "прав-нєправ"

снова флюгеры крутит ветер.
паутину сорвет с углов,
но свобода поправит вектор -
знизу вгору (бо так було)

настоится полынь и мята,
чтоб умылись ее внучкИ.
будет чисто ...бо завтра свято.
приберу, запалю свічки...
21.10.06

І прокинеться ніч, і нечутно сковзне із плеча.
Поцарапана спина зірками і трішечки сіном.
Якщо хочеш – люби, та до себе мене не привчай,
Якщо хочеш забудь, - тільки ж клин вибивається клином.

Віхрестись від людей. Залиши цей прокурений світ.
Тут у мрій і у муз невблаганно виколюють очі,
Щоб не бачили світла, не спрагли за небом. Болить
Мені тиша земна. Я для тебе такої не хочу.

Це для них... Нам з тобою небес незагачених шир.
Якщо можеш, - лети у Валгалу на крилах Валькірій.
Цим забрехлевим одам і лестощам ницим не вір!
Нам з тобою не дихати пилом в буденності сірій.

Настояна тиша. Їй місце і час, і дія –
О пів на четверту по зорях в будинку навпроти зізнань.
Я знала ту панну. Її довгорукі вії
могли обійняти Всесвіт,
могли увібрати Всесвіт до самого-самого дна.

Я знала її самотню по вінця, по небо в спицях
дощу, як вона, хмільного,
дощу, як вона, німого, що лив повз усе невлад.
І часто мені здавалось, в зелених її зіницях
чорти на пустій шахівниці безсовісно ставили мат.

Я знала її грайливу – казковий нічний метелик
літав понад сном і містом за лічений гонорар.
Бувало, метелик плакав чорнильно на білій стелі,
Коли прибивали капцем із вигуком на «ура!».

Я знала її байдужу, як вітер-гуляй-хвостатий,
Босячку-підбите-око з рогатки щоденних мрій.
Я знала, вона насправді без імені і без статі,
Коли не шукають матір, а є лиш ребро і змій.

Я знала її… і тиша. Їй місце і час, і дія –
Сьогодні ховають жінку в будинку навпроти зізнань.
Ви знали її? – Напевно. Її довгорукі вії
могли обійняти Всесвіт,
могли увібрати Всесвіт до самого-самого дна.

Коли Ви прийдете вдруге,
я можу не впізнати Вас.

С. Пасічник «Голгофа»


Послабить ніч усі попруги,
сповільнить метушливий час.
Коли Ви прийдете удруге,
я можу не впізнати Вас.

Вода всесвітнього потопу
відхлине, залишивши мул,
і Зевс пливтиме по Європу,
і янгол дутиме в сурму.

Доба п’ятитисячолітня
як ніч бурхлива промайне,
і доки небо не розквітне,
Ви не згадаєте мене.

Румовища і попелища
зрівняє зваженість пустель,
і не кажіть мені, навіщо
колись тут пальма проросте.

Усе пройшло. Шумерська глина
не зберегла ні плач ні спів.
Отак і я усе спалила...
Крім слів.

Зажурився спекотний серпень
Тихим смутком в очах блакитних,
- Я жагучий, аж до нестерпу,
Як хотів би я бути квітнем!
І мені б від березня трохи,
Чи хоча б молодого травня,
Я б тоді калюжами брьохав,
Я б купав молоденькі трави…
-Не карай себе, любий друже,
Прожени свій смуток, юначе,
Ти для літа - прощальна смужка,
А для осені – справжній мачо…
Не сумуй, не карайся, милий,
Справі - час, утіхам – година,
Стихне жар, а грона нестиглі…
Літо – літечко швидкоплинне…

Как мне жалко тебя, милый друг,
по одной, очень важной причине:
графомания - страшный недуг.
К сожалению, неизлечимый...

Заблудившись в изгибах души,
не трынди и народ не нервируй.
Ты пиши, мой хороший, пиши!
Но листочки - в заначку складируй.

А когда наберется их много -
поступи, как не мальчик, но муж:
умертви их. Как дедушка Гоголь
часть вторую своих "Мертвых душ".

Дозволь з твоїх долонь упитися коханням
У сні солодкому, в яскравім наяву,
У теплій ніжності, розбудженій чеканням,
У пристрасті, даруючій любов живу.

Трунок твій — по вінця отрутою налитий
П'янкою, що зволожує сухі уста,
Терпкою, що блукає тілом ненаситним
Й тепло розносить, мов любов свого листа.

Я кожну лінію навік запам'ятаю,
Як мудрий хіромант, вивчатиму без втом,
Можливо, вдасться та майбутнє відгадаю,
Де ми у радості й одна любов на двох.

Зігрітися теплом жадатиму до рання,
Тремтітиму в чеканні, мов солдат в бою,
Дозволь з твоїх долонь упитися коханням
І пристрастю, що збуджує любов живу.

на http://www.stihi.ru/poems/2004/01/07-1382.html

перекладіть із лівої у праву,
в клинописи, печерною, в санскрит,
берестяною запишіть, державною,
мотузяною в вузлики плетіть

перекладіть мене, переведіть -
через майдан, через долину жаху
в місця пустельні, з полум'я на дим,
на менестрельську, в нескінченну сагу.

на вилиски у темряві чеснот,
на збубнявілість світовибудови,
на інфра і на ультра всіх частот
парканної, на вихаркану з кров'ю.

перекладіть на злами всіх гілок,
у нетрини і хащини, у пащі,
на вигуки із натовпу "зело",
на без'язике, безсердечне в защем.

перекладіть на їжачка в тумані,
на лемент птахів і на царські лови
на хрип у суїцидному аркані,
в останнє слово

жмутик вівса
(ой смачні вівсяні ощипки)
пучок розмарії
(личко моє рум’яніє)
трішки цінторійки
(ой небоже чи поможе)
кілька маківочок
(мак-відун по моєму сліду)
полину стеблину
(з гіркоти з гризоти)
м’яту і любисток
(легінику-соколику)
посвятили
щоб
лякати
нечисту силу
а одненьке зіллячко та й забули

Сенс шукаючи, – власне призначення,
Бездоріжжя долаючи долі
Розмірковуєм, що має значення,
А що тільки пилюка й полова
Знов втрачаючи рідних та друзів,
Ніби частки себе відтинаємо
І пройшовши по рідній окрузі
Ми нікого уже не впізнаємо.
І тікає, зникає страх вічності
Там вже всі кого хочеться бачити
Хто ми? Люди чи привиди в дійсності?
На яких же терезах це зважити?
То ж хай пам'ять про тих кого втратили
Буде нашим хрестом, буде долею.
Часу вироком хто швидше страчений
Хто на небі. А ми ще під зорями.
І нічого не буде втрачено
Якщо ми, якщо ми не загубимо.
Забуттям буде прикрим зневажено
Тільки те що самі ж і забудемо

Hande aus den Broten
Рільке


Долоні - майже хліб, це те колихке море,
Що тягнеться до нього з всіх сторін.
Бо він - той ніж, що розтинає морок
В якому нам стояти на колінах.

В якому нам ставати новим сном.
Йому ж вдивлятися в твої порожні очі,
в стіґійську ніч твоїх лемурів сонм
в затінене, безвістне і безсонне

У пустоту фантомів і фонем -
(блаженні ниці, що цього не знають)
Вони ростуть у ньому, це - дерева
Вони тремтливу плоть його одеж зривають

Бо він тепер - щось більше, аніж хліб.
І дивляться на нього як в незриме -
(Він будучи в одній кімнаті з ними)
все більше віддаляється


від них.

Колись згадаєш, чи вже забула,
Яка різниця.
Вже, глибоченна, мілкою стала
Свобод криниця.

Ніхто не кине за це минуле
Зім’ятий докір.
Колись згадаєш, чи вже забула,
На серці спокій.

Дрібничка, згублена тобою
І, мною знайдена запізно,
Її ніхто затак не візьме,
Я не віддам її без бою.

Така дешева і безцінна.
І обіцянок варта й звички.
І хай вона мені не личить,
Я берегтиму, неодмінно!

Обурились Рослини на Землі,
Що Небо мало їм дає вологи:
«Ми стали жалюгідні та малі,
А деякі вже гинуть від облоги»
Зібрало Небо Хмари – буруни,
Сказало: «Орган утворити треба,
Комісію чи раду, щоб вони
Обчислили усі земні потреби.»
Експеримент розпочали мерщій:
В пісках сипучих, у жаркій пустелі,
У Кактусів питали про дощі,
І все у звіт заносили ретельно…
Дійшли Експерти висновку такого:
Рослинам шкодить надлишок вологи!
Споживчий кошик Кактуса вони
застосували для Озимини.
Що трапилося далі? Скоротило
Ще більше Небо грози та сніги,
А потім дивувалось, що від пилу
Сіріють мальовничі береги…
………………………………………
Над кошиком споживчим ворожити
Експертам легше, ніж народу жити,
А щоби людям з голоду не вмерти,
Хай би на кошик прожилИ експерти.

по правді
зовсім не модні ми
лишивши батьків
бездітними
залишивши їх
самотніми
зосталось присипати квітами
і гумкою
з пам’яті витерти

крізь спеку
гребемо веслами
у ніч
що набита порохом
стрибають у заміж весело
дівчата
як в річку без остраху
без цноти-банкноти
і посагу

не вміють ні гладдю
ні хрестиком
ні з вишнями
ні з чорницями
а вже подавай перелесника
в самотності вже
не спиться їм
здається ліжко
гробницею

тож паском би їх
а не пряником
стилетом би
замість стилоса
вже сонце спасівським яблуком
до церкви першим вкотилося
по-нашому помолилося

бо стежка
що з хати витекла
язИком зміїним розходиться
забула вкотре про квіти зла
стоїть у вікні і молиться
чи мати
чи то Богородиця

Чую душі мовчазний спів
Чую як життя грає
Правдою Божих колосків
Які людей спасають

Виловлюю суть тихих слів
І в серце їх вкидаю
Там буду кров’ю правди грів
Дививсь як доростають


Тоді коли вже доростуть
Між людей їх розкину
Хай ті почують їхню суть
Хоронять від загину

Я впевнений колись збагнуть
З молитвою полинуть
І зрозуміння принесуть
У край наш в Україну.
12.08.2008р.

Інколи
Я сідаю в старого воза
І везуть мене по дорозі
Ген за обрій рябі воли

По весні
Я шукаю людей без жури
Це тому, що я сам похмурий
І здається мені -

Що за обрієм сонце сідає,
Серед степу вогонь палає
І чекає мене, чекає,
Хтось чекає мене...
Пісня тихая серце крає,
І гукає мене, гукає,
Кличе сумно мене...

І тоді
Щось у грудях мені лоскоче,
Я палю цигарки до ночі,
А у темній воді

Ген за обрієм сонце сідає,
Серед степу вогонь палає
І чекає мене, чекає,
Хтось чекає мене...
Пісня тихая серце крає,
І гукає мене, гукає,
Кличе сумно мене...

У Грузії грають гармати,
Кров людська ллється.
Ранена орлиця – мати
Об землю, мучену б’ється.

Солдати скажені московські
Святиню народну топчуть,
Святі із неба все бачать
Слово на захист сказати
Не хочуть.
Мовчить господ, земля ридає,
Воля в крові утопає,
А всім байдуже.
Мовчать святі, мовчать і грішні
На землі.
Не хочуть звіра розізлити,
Осли із здавна так живуть,
Друзів своїх віддають на поталу,
За те, що в нього вони беруть
Вогонь в оселі для розпалу.
Як тигри люті із Кремля
Зазіхають на наші святині.
Заснував Довгорукій Москву
У прокляті богом годині.
Руській чобіт топчи Кавказ
Смертельні ракети
Цілять на нас.
Забувають, що Русь породили
Київські кручі.
Матерю земель руських
Є Київ могучій.
Руку підняти на матір,
Кажуть великий гріх,
Москва від бога відцуралася
Це не жарт, не сміх.
Це горе цілого народу
Породили президентів
Юдейського роду.
Кавказ стогне,
Заливається в крові,
Ґаздують кати
В чужому дворі.
Все бог бачить,
Бачать люди.
Ніхто не знає,
Як дальше буде.
А буде так, як в світі є
Хто сильний -
Той батогом б’є.
Один другого підганяє
За те, що силу має.

Жінка, що надкушувала персик
Сік стікав по її губам
Сік нектаром спадав на перса
Я нікому її не віддам

Вона їла його несміливо
Боячись бути надто липкою
Я очима поїдав її тіло
Без остраху стати насмішкою

Губи до останнього вбирали сік
Цей плід, як ніколи, успішний
Персик лишить солодкий слід
А кривавий — залишить вишня

Усмішка. Блискучі від соку вуста
Від плоду зосталася кісточка
Ах, може, душевна моя простота,
Й від мене колись щось залишиться?

Гасиш свічу. Чи може сам згасаєш?
У темінь думок закрадається вечір
Ти відновлюєш в пам’яті її запах і речі,
Які так любила вона. Ти це знаєш.

Надвечір’я. І десь прокидаються зорі
Підморгнеш їм у відповідь? Посміхнешся їй вслід?
Мати право на когось без його власної волі
Це найбільша спокуса людських порід.

Володіти коханим — невдячна це справа
Жоден з нас не полюбить неволі ланцюг
Краще рівним і вільним серед волоцюг
Ніж прикутим до жінки як до книги оправа

Вона пішла. Ти більше не опора.
Чи то оправа, я вже й забувся.
Молитися на неї? Так це ж не ікона.
На зміну прийде інша: Таня, Люся, Нюся…

Насправді, це не так. Лише її кохаєш
Оті незграбні рухи і наївну простоту
Щось мокре. Господи, невже ти плачеш?
Вона повернеться, коли закінчить гру.

Просторове тлумачення часу
Це відносне поняття правди
Перетворює думку в контрастну
Ми в історії — наче зайди

Правда змінюється з віками
Рівносильно добру і злу
Друзі раптом стають ворогами
І вже інші почали війну

Все тече незворотно і швидко
Час не плине, він стрімко біжить
Щойно бачив, як квітла вишня
А вже сніг на бруківці лежить

емоційно мімічної ночі
видовищне
світло воскове тримти
нудний повілбний дощ
сьогодні буде довше
втрачати ритм
почну курити
чуєш мучить сон
слова темнішають
мовчи
у тиші
серце б`ється ще гучніше

побачивши танкові рухи диму
паперового змія видумай
видимо
з моїм обличчям
душі сумної гра
не звична
спостерігай
за склом печалі сцена
папір зникає

Я не просила... А ти не хотів, не вірив,
Що і наосліп впізнаю тебе, бо я
Тут серед тисячі вулиць і сотні видив
Бачу і чую єдине – твоє ім’я.

Видихну ніч і долоню накриє ранок.
Надто гаряча... В мені закипає світ,
Сотні галактик... Кидаю у тіла дзбанок,
Вересня жменю, не шкода. Нехай кипить.

Снись мені часто, частіше дивись у вічі.
Ледве торкайся чи вітром, ачи дощем.
Ця непостійність мій спокій німий калічить.
Я не просила, бо я не забула... Ще...

Літо нудне і солодке, немов варення.
Літо – пора ошалілих від спеки мрій.
Я не просила бо знала: моє натхнення
буде на шкоду тобі та й мені самій.

Кажуть, істина одна,
Проте зміст її - таїна,
У ній подих весни незнаної
Й осені печалі незванної.
Гість для більшості чи сестра
Для самотності серця чистого
Істина - із дивин дивина
Кліше Думки Імлистої!
Слід величності серед вірності,
Посаг щирих дівочих мрій,
Розділяє світло од сірості
Надихає світ до Надії!
Любо-дорого знати істину...
Кажуть, істина, все ж, одна
Останньою стає Пристанню,
Зміст ЇЇ - Таїна.

Якби забрати всі "якби",
то в роті б виросли гриби;
то всі б ми жили на ура
й життя б не лилось мов вода;

Ми жили б краще ніж могли
й казали:"Нащо ті гриби?
Адже житття,то штука важна
і жити варто,хоча й страшно"

Та всі бояться тої миті,
\коли гриби забили пики;
коли твій шлунок каже:"Грець,
тобі,либонь, прийшов кінець..."

Тому,давай не нарікати,
бо жити варто,варто й знати:
життя-то кльова штука,друже,
не нарікай, усім байдуже.

Червоний диван - наш оазис любові,
Сховаємось знову від мови людської.
Я хочу напитися тиші з тобою,
Ти хочеш напитися цноти зі мною.

У нашім бажанні ми щирі обоє,
Чому ж ми не разом, чом я не з тобою?!
Червоний диван, ти і я - і нас троє,
Червоний диван нас єднає з тобою.

Віч-на-віч лібідо зі мною в чеканні,
Червоний диван - наше танго прощання.
Тримай же в обіймах мене і... кохання -
Це танго останнє, це танго останнє!

Мені ще немає, тобі - уже за...,
Мені ще не можна, тобі - чому б ні?
Чужого кохання осіння сльоза
Прийшла на світанні до мене у сні.

- А може не треба? - казала тобі,
"Кохаю" - я вперше почула тоді.
Хтось тихо казав, не ховаючи зла:
"А їй ще немає, йому - уже за..."

Every time I have to re-
turn,
To be able just to share
ways...
See, below the earth is white-
burnt,
Though the sky above is steeled
grey.

There's a Sign to see in cold
blood;
Worries sting my hands, and numb
grow
Lips, repeating: Why do we
ward
Off the only way to share -
so?

Пусти гудок мені на телефон,
Дай знати, чи потрібна мені віра,
Чи правда ти, чи вигаданий сон.-
Проекція моїх думок.
Пусти гудок, прошу, пусти гудок!
Прийди до мене, вбий пусту зневіру,
Щоденний смуток, мокрі подушки.
Чи буду жити, чи я маю силу
Триматися за тебе.
Прийди до мене, я прошу, прийди!
Згадай сьогодні, що я ще твоя,
Не згаснула енергія надії,
Живуть у розумі усі твої слова
Й духовні поцілунки.
Згадай ці дні, прошу, згадай ці дні!
Забудь, що треба вічно світ терпіти,
Забудь, почни по новому любити,-
Торкайся неба, пригорни зірки,
Душа в душі
Навіки, я і ти...

Падав дощик цілу нічку,
Квіти поливав й травичку.
І в долині із струмка
Враз розлилася ріка.

Ранком вивела гуляти
Своїх діток качка -мати.
Всі купалися завзято,
Вчились глибоко пірнати.

Але ось синочок Кряк
З дива у воді закляк:
Прямо в очі каченяті
Щось дивилося окате.

Кряк з води-а диво скаче:
Мамо, каченятко кряче,
Гаву прожени від мене,
Бачиш, он вона -зелена.

Качка глянула довкола-
На воді від дива- кола.
"Жабки ти злякався, сину,
Знайдеш тут її родину,

В очереті - жабок хати,
Люблять мушками снідати,
З ними,сину мій, дружи,
Ще не раз прийдеш сюди

Жовтоокий, жовтогривий,
Жовтень жевріє журливо.
Журить жовтень журавлину:
Журавлинонько- жарино!
Журить жовтень журавлів,
(Жовте жнивонько жалів).
Жур жаліти, жаль журити,
Жовтень жах жадає жити!
Жде жорстокий жереб- жарт
Жовтня живоплітний жар…

Поцілунки – терпке вино, що тече безсоромно тілом.
Причини-но вікно бо трохи я соромлюсь німих зірок.
Щоб не заздрили, нам – шаленим, не світили промінням білим.
Поміж сном і міфічним щастям – ми з тобою хисткий місток...

Дотик – вибух палких фантазій. Шовк обіймів спадає. Більше
Не пручаюся... Що ти, що ти! Забирай і до дна спивай.
Десь за вікнами вітер свище. Дощ любовно на вікнах пише,
І римує тебе до мене, і відходить за небокрай.

Там де гори в гору в’ються
У тумані вершини
Знову кров ллється
Народ знову гини.

Споконвіку, як орел,
Довбуть серце Кавказу
Все же з того із кремля,
Не вимести заразу.

Зявилася з спокон віку
О, це вже не гоже!
-А чи довго ще терпіти,
Скаже милий боже?

Тим імперськім амбіціям
Що на світ зазіхають.
Від хана – Батия
Гени в крові мають.

Споконвіку народ мордують
Плюндрують їх хати,
Бодай кати поздихали,
Щоб в світі не знати,

Щоб не знали і не чули
Плачу материнського.
Не бачити попід тином
Блуду сиротинського.

Там де гори в гору в’ються
Виноград там в’ється.
Знову круки налітають
Знову кров там ллється.

Споконвіку, о так кати,
До яких пір терпіти,
Пора уже пробудитись,
Прометея діти.