- Життя нестерпне, люди всі мерзотні!
Так починався кожен день в Оси…
А потім, на сніданок, безтурботно,
Вона вживала трохи ковбаси,
Цукерки, мед, халву, і каву мокко,
Чай з молоком, морозиво, соте...
І, хоботком, потягуючи соки,
Вона зітхала важко: «Все не те!
Усе якесь ненатуральне, штучне,
І не таке, яке було колись,
Мене, комаху, це гнітить і мучить !
Харчі нормальні, вже перевелись!»
А потім забиралася на гілку;
Щоби прийняти ультрафіолет,
дивилась пильно на трудягу - Бджілку,
й казала: от щасливий де білет!
Живе в сім’ї, де є брати, сестрички,
І має все: роботу, сенс життя…
А я – останній потяг електрички,
За мною порожнеча й забуття…
Несу свій хрест, своє осине жало,
І час від часу жалю ним людей,
А де подяка? Краще б я вмирала,
Як плем’я бджіл, потворне і руде!
І люди їх за щось іще розводять,
Підтримують узимку, чула я…
Ото ганьба! Напевне, при нагоді,
Я буду …проти їхнього роя!
В обідній час, уже на солоненьке,
Тягнула меланхолія Осу:
Хтось рибку солить: нутрощі свіженькі!
На квас, на пиво кличуть, на хамсу…
І весь процес повторювався знову,
І резюме підводила Оса:
Усі підступні і життя хрінове,
І вранці знову дістає роса…
………………………………

Так, декому, і перли мілкуваті,
І в їжі не догодиш на смаки,
Вони хандрять, хоч ситі та багаті,
Що їм до тих, у кого суп рідкий?

Дивилась ніч холодними очима
В твоє вікно. Стелила мокрі коси
На плечі вулиць… Пасмами густими
Розсипала дощу пругке волосся
На щоки стін у пітьмі шелестливій,
На вікон порозмивані квадрати.
Твій тихий сад був тим уже щасливий,
Що міг собі дрімати біля хати
З тобою поруч, хоч і за стіною…
Спізнившись на побачення, відтак
Я змок під вишнею на лаві.
А за мною
В кубельці під калиною їжак
Вовтузився й сопів, неначе клопіт
Великий мав і думав про своє…
Постукував десь потяг на Тернопіль,
Якому серце вторило моє.
Ще спали перші півні, другі й треті,
А я в саду від злості знемагав:
«За що платню бере сільський електрик?
Чом нАрід спати рано так ляга?»
Зринає в серці, напливає в слові
Далека ніч з дощами на виду,
Коли я щиро заздрив… їжакові,
Що жив тоді у тебе у саду…

На все пора –
на яблука червоні,
на слово,
що втікає з-під пера,
на гнів і страх,
на вигуки погоні,
лише на сумнів,
брате, не пора.

На все пора, -
на злото листопаду,
на сніг сивин,
що кожного кара,
на сміх Історії
крізь правду і неправду.
лише на розпач,
брате, не пора.

На все пора, -
на віру і зневір’я…
Бо що життя?
Падінь і злетів гра.
Жар-птиця губить
по Вкраїні пір’я,
тож нам вмирати,
брате, не пора!

колись я тобі скажу

я нова чуєш нова
з розкладеними думками по поличках і швидкими тактами в серці
і навіть по госту привласнений мені новий номер
і хай я не першого сорту і зовсім не ягідка
але без сумніву першої свіжості і трохи кислувата

я інша чуєш інша
із звичкою "думати перш ніж говорити" і не дитячою невинністю
і навіть штрих коди в моїх очах змінили співвідношення білого і чорного
і хай на мені немає цінника з відомим "$" і не шикуються черги
але без сумніву очі блищать сильніше за діаманти і губи все також солодкі

я ще не збилася зі шляху
я ще не збулася в цьому житті
але я готова зірвати всі зірки з неба знаючи що хоч раз ти загадаєш мене

та поки лишається скидати шкіру по понеділках

мої мережива тонкі павутини для твоїх поглядів
мої нігтики гострі гачки для твоїх дотиків
не одна ніч убита на їх точіння
у ейфорії відчуттів зовсім не чутно болі
а вона кричить надривається

знаєш рвати на собі волосся не так вже боляче
і в істериках я станцювала ноги в кров
ти ж знаєш як я танцюю кричачи
мені не потрібні медалі і ордени за гордістьхоробрістьгероїзм
ти пришпилюєш їх прямо до серця а мені ж боляче
ти ховаєш їх прямо в душу а їм же так не хочеться покриватися попелом відчуттів

ніколи не годувала птахів з рук
що ж мій журавлю підтвердимо стару істину "ніколи не кажи ніколи"

Піду я в ліс зелений
Де ростуть гриби,
До водограю річки
Я піду туди.

Стану в краю берега
Погляну у ліс
Тут в дитинстві бігав,
Тут колись я ріс.

Із звідси погляну
В далеку - даль
Із серця викину
Всю журбу печаль.

Повернусь у літо
В молоді роки
Згадаю, які то ми були,
Браві парубки.

Із звідси красується
рідне село,
Колись було радісно,
Було весело.

Усю радість давню
Пронесли вітри,
В старості юначе
Пам'ять не зітри.

Тихий, скривджений час
За лаштунками мрій —
Він ще прийде до нас
Довгим плином подій.
На долоні весни
Сніг тополі зів’яв.
Час ввірвався у сни —
Барви осені вкрав.
Світ напивсь досхочу,
Вже краплинок не треба.
У хвилинах дощу
Потонуло крайнебо.
Ми ловили пташок
В час достиглого жита.
Подивись, хто прийшов?
Час вже хліба просити.

твоє лігво
не впустить незваних гостей
навіть сни не увійдуть
якщо ти не схочеш

я спивала
отруту холодних ночей
і співала з тобою
мій названий вовче

твоя зграя
нічого не знає про страх
що ховається й гасне
у глиці зеленій

я одна
я залишилась в чорних лісах
зграя знає
про мене

насправді:
дерева
ніч
ожинове небо
відчай
стираючи сон з облич
вертається сонце

писатиму:
плачу
я
насправді
за себе гірша
у мене гостює тиша
у мене немає сліз

у мене ночують сни
не прийдеш
не час
не привід
докрикнути б до весни:
в написане – вірить!

Збираю скалки світлих вітражів.
Ховаю закривавлені долоні.
Гуляють степом потойбічні коні
І коники в траві чекають снів.

Запалять світляки сріблястий мох.
Блукає вогник у терпкій ожині.
І на іконі в срібнім павутинні
Стьмяніли барви. Зажурився Бог.

Мій кіт пішов. Дощами вкрились віти
Десь за межею охоронних веж.
А небо вже втомилося горіти -
Лише вдихає дим чужих пожеж.

Гербарій світла – спомини про квітень.
Пожовкле сонце травами повзе.
У мене тут свічок ніхто не світить.
Лиш мишеня рукописи гризе.

У полоні небес вільний птах.
Серце в клітці тісній завмирає.
Ластівки — ноти вітру на мокрих дротах:
Я, здається, мелодію знаю.

Дощ кружляє, летить, заколисує.
Небо плаче останньою піснею.
На дроти хтось краплинки нанизує.
Тільки осінь залишиться пізньою.

Хтось мені присвятив цілий дощ.
Я сховалась у ньому від себе.
Білі блискавки різали вздовж
Темно-сіре налякане небо.

Ще солом’яний кінь
серед степу шукає дорогу.
Їде верхи дівча.
Небеса заблукали в траві.
Світ ще зовсім новий.
Посміхається.
Дякує Богу.
А у сонному лісі
соснові шишки ще живі.
Крижані кораблі
навесні відпливуть
і… розтануть.
Чи було? Чи здалось?
Шепотіла ріка:
«Не покинь».
І тонули думки.
Озивалась стривожена пам’ять.
Їде степом дівча,
поспішає солом’яний кінь.

Ти рятуєш мене
навіть тоді
коли я забуваю про Тебе
коли звертаю у нетрі
ненавиджу і не вірю
коли ворожу на картах
коли спокушаю долю
на чорних пісках на водах
коли проступає відчай
і очі не бачать світу
рятуєш
навіть тоді
коли я кричу: не треба
навіть тоді
коли я питаю: навіщо
навіть тоді…

Зачаруй і зігрій, і зваб мене
Білим сонцем, холодним листям.
Зупини мене, сестро-яблуне,
Десь далеко за передмістям.

Дні ступають ногами босими.
Сни шукають легкої здобичі.
Ясени вже умились росами
І тремтять у зеленім вогнищі.

Тінь свою на землі залишу я
І дощем увійду в криниченьку,
Та й полину до моря тишею –
Захисти мене, сестро-річенько.

Мене замовчать спогади твої.
Мій брате вовче,
Де твій ліс подіти?
Вже листопад гуляє на ріллі,
На стежці в літо.
Пожовкне серце місяця, впаде,
І захлинеться,
І потоне в плавнях.
А вітер пісню вирива з грудей
І душу чавить.
Мені по вірі – лісу світ.
Мій брате звіре…
Очеретяний сум боліт.
Слова безсилі.
По вірі – вити. Листопад.
І чорні свічі.
Ти не повернешся назад
В мій тихий відчай.

Обнімав тебе, кохану,
уві сні, як наяву,
потім клав, коханням п'яну,
на шовковисту траву.

І тіла здригались наші
наяву чи уві сні?
Прокидався... Боже, краще б
ти не снилася мені!

***
Запросив тебе на каву.
Сам собі не признаюся,
як я вечора чекаю!
Як я вечора боюся!

***
За любов платити треба гроші!
Досі якось це ігнорував.
Всі, кого задурно цілував,
вибачте мені, мої хороші!

Скільки буду, як скло без оправи?
Бо життя таки справді одне.
І мені захотілося слави!
Хто ж без неї згадає мене?

Захотілося стати багатим,
Мандрувати до різних країв,
Захотілося сад коло хати
І співочих в саду солов’їв.

Що б не йти ні до кого у служки,
Не тягнутися до булави.
І померти у герці, як Пушкін,
На руках молодої вдови.

Підфарбовую волосся,
Підрум’янюю вуста,
Обіймає мене осінь
По-сестринському за стан.

Палахтюче око рисі,
Слів дзвінких крицева креш:
- Молодись – не молодися,
Все ж зими не оминеш!

Не випручуюсь, бо що там
Допоможе спротив мій?
А чи в тебе стільки злота
Не на відкуп від завій?

Стільки червіні і сині,
Стільки сміху і жалю!
Як і ти, жагуче нині,
Яро так життя люблю!

Черевички на підборах,
Гривка пада на брову…
Може, та зима й не скоро –
Втримай, сестро, булаву!

Оті гуси, що пасла, не брали мене на крилята…
І глибокий мій жаль був глибкішим брикульських криниць.
Я не знаю, котра ще дитина так хтіла до тата!
Не на цвинтар ішла, сповідалась тобі горілиць.
Бо так певна була, що ти тужиш за мною на небі.
Тобі зимно й самотньо, а Ілю не любить ніхто…
Татку, татоньку мій, вже ніхто й не любив після тебе!
Лиш би так не разили душі, лиш би так не разили – і то…
Щоб пізнати тебе – я збирала усе по крихтині,
Бо ж нічого ніде, крім кількох фотографій, нема.
Хоч би лист із тюрми, хоч би річ, хоч би що з одежини!
Ой, ревниво твій слід замела та нещадна зима.
Залишилася – я. Гиля, гусоньки, в небо. Та ж гиля!
І хоч я не Телесик, вас Бог не скарає за те.
Твої лагідні руки мене у сукеночці білій
До люстерка підносять: «Чиє ж то дитя золоте?!»
А чиє ж то дитя? Хто б так щиро утішився мною?
Не живу, як живеться. Надсаджую серце щораз.
Ти привчив до любові! Якою б то я ворожбою
За світами-віками уздріла поєднаних нас!

А в сером городе дожди,
но сверху – радуга улыбкой...
................Ч. Ж.
Йоржиком стрижка
модняча
де мої коси
летючий легкий балахон
де моя стрункість
просто іти без мети
по Хрещатику течія парасольок
к бісу хіміо- фіто- і тощо
ех ви кияни і гості
всі заклопотані
нащо
бачите
скрапує вічність
на горизонті
краплі барвисті
банальна веселка
(дорога до Раю
зістрибнути б
не вдасться
високо дуже
боюся
ото ще чого б це
спускайся спокійно
на парашуті болю
живеш поки болить)
Хрещатик
діловито сховає парасолі
нема дощу
нема і веселки
свій жалюгідний погляд
чи вигляд
ліквідовую як клас
(може хтось повірить
тобто я повірю)
я тут у справах
я заклопотана дуже
така ж як і всі
звичайна

The original:

Think of your lifetime as one day
It's fading away
The shadows are growing long
Think of existence as a flame
That as rainstorm clouds they ride along

At lies see if our flames will cease
Eternally, unavoidably
Eventually all paths will lead
To the cemetery

We are but falling leaves in the air hovering down
On our way we are spinning around
Scattered fragments of time
Like beams of the light we are
That's all we are

Think of your lifetime as one year
Look autumn is here
Getting colder, the winter's impending
Your conclusions throwing me, certain ?is tear?
Yet is only the circles unending

At lies see if our flames will cease
Eternally, unavoidably
Eventually, all paths will lead to the cemetery
To the prior deceased

We are but falling leaves in the air hovering down
on our way we will hit the ground
Scattered fragments of time
Like beams of the light we are

Just when we realize that we are alive, we die

The translation:

Змалюй життя в одному дні,
Що згасло в пітьмі
І тіні ростуть до небес
Змалюй буття на світлім тлі,
Вогні, що із темних хмар воскрес

В олжі дивись як згасають вогні
У вічності, неминучості
Та, зрештою всі шляхи твої
Зійшлись на цвинтарі

Ми листям всі летимо
І кружляємо скрізь
Рано чи пізно, ми впадемо вниз
Вихором час, як світло в кінці
Промайне
Ми є.
Це все, чим ми є...

Змалюй життя як рік один
І осінь із ним. За дверима
Схолола зима
Та лиш за мною чути плач?
Чи сльоза без причин
Упала і воду колами вкрила?

В олжі дивись як згасають вогні
У вічності, неминучості
Та, зрештою всі шляхи твої
Де померлі - живі...

Ми листям всі летимо
І кружляємо скрізь
Рано чи пізно, ми впадемо вниз
Вихором час, як світло в кінці
Промайне
Ми є.
Це все, чим ми є...

Лиш дізнавсь, що ти є...
І згасло твоє
Життя...

Оточила себе манекенами різних колекцій
Розрізняєш їх тільки за бирками на сідницях
За розкладом їм кнопку запуску натискаєш
Та погравшись розкладаєш по полицях

На темній з запахом непотрібних книг
Чекаючи на звільнення лежить
Зв’язаний поглядом твоїм глибоким
Бажанням скований умить

Колись грайливий
Світлий та милий
Тепер пластмаса
Під номером п’ять

плутатися в словах без сумніву твоє
вони вмирають від дотиків холодних губ
не кидайся ними
розбиваючись об стіни не_розуміння вони сипляться уламками під ноги
адже тобі тяжко жаліти мене босу в_кров
свято вірячи в те що вони оживають на моїх губах просиш цілувати коли говориш
адже деколи і слова золото
адже деколи і мовчання пекло

ставлю коми і крапки
ми розписані на розділи
і хтось дуже високо ще не придумав фінал
все в наших руках
все в наших словах

добери мені синонім

Пальці легкі, як метелики, тіло – ефір,
Злизую крапельку сну із розбитої чаші.
Роздуми типу: так треба, це навіть на краще,
Я заримовую, ніжно кладу на папір.

Ти мене любиш. Зі мною блукаєш у сні,
Я притискаюсь до щік і згортаюсь в долоні.
Тепло і сонно і висохли ріки мінорні.
Ті, що так часто з очей. І обійми міцні

Тіла твого - дивосвіту. Питаєш мене
Хто я така, і чому мовчазна, таємнича,
Знаєш мені (як примарі) усмішка не личить,
Я тільки промінь, лиш мить, що невдовзі мине.

Вона прийде
І скаже
Не твоя
І вразить серце слова згубний трунок
В ту мить втікатиме кудись з-під ніг земля
В ту мить гірчитиме прощальний поцілунок

Вона пройде
Всміхнеться
Не тобі
І каву питиме ранкову не з тобою
В ту мить ти не повіриш сам собі
Що вчора ви лиш гралися з любов’ю

Вона зайде
З трояндами
Не ти
Їй вибирав сьогодні ніжні квіти
Розвіє вечір спалені мости
Щоб зміг ти наодинці шаленіти

Вона піде
А все ж могло
Не так
Не так буденно, звично, тривіально
Якби любив не тільки у віршах
Якби хотів не тільки віртуально

Якихось триста днів росте живіт.
Нічого не буває із нічого.
Нова людина проситься у світ,
Сама іще не знаючи, для чого…

Колиска вліво-вправо гойд та гойд,
І пісня, в якій слів не зрозуміти.
Хто проситься на світ, той вже герой,
За те, що мусить жити і терпіти…

Не люблю я ні куті, ні меду.
Знаю – вічність треба заслужить.
Я пишу історію моменту,
У якому довелося жить.

Час нещадно знищує клітини.
Я спішу, він також поспіша!
Я пишу історію людини,
У якій живе моя душа.

Сорочка липне до лопаток,
Страх переходить в каяття,
Здається – все… Та знов випадок
Мені врятовує життя!

Отак, мордований віками,
Я піднімаюся з колін
І мушу знов котити камінь…
І знову скочується він!

Не озирайся. Лотова жоно,
Чи ти гадаєш, що вони останні,
Оті Содом з Гоморрою захланні?
Жалем тут не зарадиш все одно…

Їм блуду, злата й крові не доволі.
Змілів Дніпро. Чумацький шлях тавром
Міжбрів’я неба випік. Чи ж добром
хто зло попрати зміг у цій Юдолі?

Чень, спершу гріх, немов п’янке вино…
Та що тобі до подруги чи брата?
Було б їм манівцями не блукати…
Не озирайся, Лотова жоно!

Не озирайся, глянь на свого Лота.
Він завше знає, як йому чинить.
Клубок у Бога, ну а в Лота – нить.
Його не засмоктало те болото.

Ти прощена! Ликуй, благочестива!
Якби не муж, то хтозна-що було б…
Утішся! Потечуть, немов сироп,
Дні в домі Лотовім. Ні спеки, ані зливи…

Народиш діток. Любо, крізь вікно
Те споглядатимеш, у чім немає скверни.
Ні ружі не колотимуть, ні терни…
Не озирайся, Лотова жоно.

Рятуйся: працею, любов’ю чи вином
Причастя… Вирятовуйся од болю.
Бо хліб не родить там, де надмір солі,
А мусим землю засівать зерном.

Йди хоч сновидою. Побійся мсти!
Від порошні сльозиться око Боже…
Ця мить, як вічність. Ще обрати можеш:
Чи остовпіти, а чи далі йти.

Елітний туалет-папір,
З шикарним запахом – шедевром,
Хвалився, що з недавніх пір
Вже коштує за… надцять євро.
«- Моя ціна – це справжній стрес!
Вже вища за окремі книги,
В суспільстві, явно, це прогрес,
Крім визнаних дітей – індиго!"
У тому ж домі, в тій сім’ї,
Стояли у книжковій шафі
Толстой, Шекспір і рубаї,
Немов гравці на лаві штрафів.
З’являлось безліч там нових,
Дрібничок дорогих, гламурних,
Та не з’являлось більше книг
У домі за високим муром.
.................................
Для туалетного паперу
Вже золота настала ера,
А потяг до літератури
Зникає у часи глямура...

Вже не гарячка розуму і тіла,
уже гарячкуватість проминань:
не встигла, не об’ємлю… Не зуміла
уникнути ні злиднів, ні змагань…
Свободи! Найціннішого у світі –
Свободи. Все, крім неї – каламуть:
і пристрасті, й обов’язки, і міти,
що душу не звеличують, а гнуть.
Гармонії зі світом, що не хижий!
Любові, що народжує пісні!
…Та ж був потоп. І хтось опісля вижив,
а всі чесноти погноїв на пні.
Та й наплодилось… Годі, годі, годі!
Слова – полова. Ранять остюки.
Є замисел якийсь у кожній з лодій.
Ступну в останню й не збагну – який…

Надходить нiч, не хмурий зовнi,
Згадав Микола вправи мовнi
I пробудив писацький хист,
Дiстав паперу чистий лист,
Набрав чорнила в авторучку
I вивiв гостру мов колючку
I стiльки ж тверду букву "ел".
Останнiм подихом джерел,
Що пересохнуть мають скоро
Сплелися в речення прозоро
Страждання юного життя,
Чи вiн звiльнивши почуття
Вiд виру внутрiшнього гнiту,
Зiбравсь повiдать всьому свiту
Про нероздiлену любов?
Уже смiюсь, оце б то дров
Вiн наламав своїм сюжетом,
На жаль, заплаканим сонетом,
Читач, тобi не втiшу слух,
Хоча лише пiд ранок вщух
Пера нового скрип, вiн в змозi
Був написати тiльки в прозi.
Перечитав, в конверт вложив,
Поштову марку налiпив,
Кому..., чию адресу пише
Продовжу розповiдь пiзнiше.

На полонині тирличі розквітли,
без нас природа вершить свій закон,
і світ зове, світанки не поблідли,
і кріпне крок під новим рюкзаком.
Бувай, химерна, холена еліто
мужів томливих, товариських дам.
Веде стежинка в полонинське літо,
хоч доля світу твориться не там.
внизу шумлять дороги бистроплинні,
жінки щебечуть, плодоносить сад.
Та вгору ми, назустріч полонині,
хоча рюкзак тягнутиме назад.
Природа – як їй глянути у вічі:
удень засліпить,
скриється вночі...
Та годі вже палити ретросвічі –
на полонині світять тирличі.
Угору –
крок за кроком,
метр за метром,
де зір хорали і дзвінки отар
звучать сучасно, а не в стилі ретро,
де не старіє вітер-трембітар.
Відчуємось нарешті багачами,
успадкувавши видиво земне
із ключ-травою,
цими тирличами,
вогонь котрих із нами не мине.
При ньому грітись предкам
не судилось,
у путь скарби їх кликали не ті:
далеке світло з-під землі цідилось –
то очищались гроші золоті.
Верхи – скарбів примарних осередки...
Які ж високі нажили горби
і скільки гір перекопали предки,
шукаючи приховані скарби!
Тепер, звичайно, всяк із нас філософ
і всяк своєму світу голова.
Ми те світіння спишемо на фосфор
і на відсталість спишемо дива.
А де скарби – ми знаємо сьогодні,
сама природа подає нам знак.
Лиш одного позбутися не годні:
не впхнути жмуток дива у рюкзак.
Ох, путь до гір – як за кордон, далека!
Пройшов начальник ситий, мов гора,
йому природа вже лишень аптека:
підводить серце, схуднути пора.
А в того щось неясно з апетитом,
а в того гірше – і казати стид...
Не так за ліки прийдеться платити
ціну ганебну, як за апетит...
У того все красиве і корисне
на продаж –
діловитий чоловік...
Та золото, що в нього в домі зблисне,
вже більше не очиститься повік...
А той красу підріже для науки,
до серця їй шукаючи ключів...
І скільки їх уже нагріли руки
на полум’ї високих тирличів!
Лягла у небо спати полонина,
лиш ватра з втром бореться вночі.
Та прийде знов і запитає днина:
що вам наснилось, любі тирличі?
А що могло їм доброго наснитись?
Нема від нас їм спокою ніде.
Хіба з легенди прийде світлий витязь,
від них пожадну руку відведе.
Щоб світ і завтра засвітився щедро,
не зводячи багатство до гроша...
Та витязі – це теж із моди ретро.
А в нас рюкзак місткіший чи душа?
У кого як. Тягар страждань повергши,
ми возвелись, що й гори нам малі.
По горах путь. І вже рюкзак полегшав.
Та ще душа нас пригне до землі.
Природа – як їй глянути у вічі,
як їй досерця віднайти ключі?..
Шукаємо... Згоряють ретросвічі.
І тирличі нам світять – тирличі...
1992

міні міни 22

Мій сон -
________ рядок з початком
__________________________“home”
куди
_____збігаються думки.
над світом злива.
_________________По даху,
як ба - ра - бан - ні
_________________палички,
у ритмі маршу
____________б’ють громи...
І блискавки,
___________немов свічки,
освітлюють
__________забуту мить
сліпих
______солодких,
_______________ніби мед,
моїх бажань
___________під ранок.

“end”…

Гуляє літо нічим не прикрите
Ступає легко, камінні плити
Лежать нагріті, спікають п’яти
Я хочу літо тобі віддати…

:::_________temp_________ :::

Мало мені
Того що даєш ти
Мало мені

Стало на дні
Пів долі без решти
Стало на дні

Губи дугою як намагання
Сміху знайти
І я вже не пишу до запитання
Марні свої листи

Подаруй мені стелю, коханий, а неба не хочу,
Тільки стіни міцні – і не треба просторів земних,
У недбалім узорі цеглин упізнаю твій почерк,
Наготу прикриваючи клаптями вицвілих снив.

Подаруй мені літери, милий, бо слів - забагато,
Як вервечку, торкатиму їхні байдужі тіла,
І молитимусь ревно до сонць на вітрилах фрегату,
Що тебе понесе крізь неспокій, немов криголам.

Подаруй тихі кроки свої на порозі неждано -
Їх відлуння миліше пасажів космічних музик.
Тільки мить сонцесяйну даруй, адже вічність – омана,
Я сповию цей промінь у спомин ,
допоки не зник.

Є мене
Нема мене
"Ні" - омине
Мені ж - мене
і не мене.

А пан Моне
у шклі пенсне
шукав мене
і не мене,
бо час мине
і розіпне
зіпне
мене
Моне
пенсне
1998 р.

Досвітній холод вийшов із дверей,
Пішов притихле місто оглядати.
На квіти глянув – в них біля очей
Застигли сльози, мов тверді цукати.

Провів рукою по тонких листках,-
Під пальцями побачив позолоту.
Листочки впали: деякі на шлях,
Побіля ставу ж – на холодну воду.

Та ось над містом сонечко встає,
Промінням теплим засіває землю.
Деревам й квітам щедро силу ллє,
З туману визволяє міст і греблю.

Злякався холод і утік мерщій,
Ген попід хмари у стару хатину,
Приліг на лаву і заснув на ній,
Аби по днині знов зійти в долину

чому я повертаюся завжди
на стерті кола власної безодні?
чому мої думки немов кати,
спіткаються об тренди вже не модні?
Чому не перепалено мости
Між правдою та горами омани?
Бо справдженою мрією лиш ти
Спроможний зализати мої рани.
Чому не день, навіщо клята ніч?
Як шрам на тілі цегляного міста.
Кидаються цілунки наутіч
Від мого світу втраченого змісту.
Чому війна, чому ти знову мій,
коли я не сама, хоч і самотня?
Я підніму повіки, я не Вій
Хоча в моїх очах сама безодня...
Чому твоїм мовчанням у вустах
Ховається моя велика правда?
Про дощ, про осінь у твоїх сльозах...
Бо кожна крапля справді того варта.
Чому я знову бачу твої сни
І навіть повертаючись додому,
Твій запах ледь навіяний дощем
Із тіла виганяє терпку втому!

Раптом втратити дощ і відчути як падає з неба
Не краплини дощу, а вологий від плачу пісок
І заточені битвою з власною сутністю нерви
Посезонно міняють іржавий серцевий замок
Я серйозності очі впізнаю й навпомацки вип’ю
Розітру по холодних зап’ястках все те що було
Нездійсненним в моїх надіях нещадно убито
І розвію по шкірі твоє залишкове тепло
Не цілуй моїх пальців вони вже торкалися сонця
Не брудни своїм доторком крові моєї весни
Бійся тиші, яка просочить непомітно крізь скроні
Не засни в мому ліжку, лишися, але не засни...

Випадковими зв’язками, фразами,
Я на тебе хворію. Ти
Був умовами обов’язковими
Щоб нарешті до крапки дійти.
Перельотами дивними фразами
не втихає навчальна гра,
ти пройшов основними фазами –
Зорепад. Снігопад. Мара.
Занепали і зовсім вимерли.
Всі ендеміки цих лісів,
Епідемію ти поширював,
На наркотики ти підсів.
Коливаннями з боку темряви,
Пасадоблем пройшовши залу,
Ти хвалився своїми іклами,
Бо мене вже тоді не стало...

І чому в мого тіла така коротесенька пам’ять?
Забуваю цілунки і пристрасть юнацьких обіймів,
Як тіла заплітались у вузлик до надцятих півнів,
Але мабуть так краще... Бо спогади надто вже ранять.

Ми заручники болю, що нами ж придуманий. Вічно
Ілюзорно-пісочні у мріях будуємо замки
Лиш для того, щоб їх зруйнувати та їхні уламки
Берегти біля серця - леліяти радість міфічну.

Трагіфарс на дві дії. Тож смійся, і годі істерик!
Бо таких не згинають, не ставлять таких на коліна.
Ми з тобою із тих, хто плекав виноград на руїнах.
Ми з тобою із тих, що відкрили півсотні америк.

Кольорові кульки
веселкових твоїх зіниць
тримаю за мотузочок обіцянок...

На ранок одні лопнуть
інші сховаються в чужих снах
а ти зробиш вигляд
що вперше мене бачиш

Вчорашні мікси кави з коньяком
розхлюпані світанковим сном на повіки
з ледь надщербленим бажанням
злипаються у медові тижні
на шматочках лимонів

Літо... з прилиплою до скроні
бджолою

Знайшли в розкопках старовинний Глечик,
Зберігся дивом він продовж віків.
Оказія ця трапилась під вечір,
Поклали Глек до інших черепків.
Сучасні Вази, стильні, кришталеві,
Сміялися над Глечиком до сліз:
«Оце так «ваза»! Чи не королеві
Належала потвора ця колись?
До ранку ця точилася розмова,
Чинило галас кольорове Скло…
Наш бідний Глечик лиш подумав: «Змова!
Куди ж мя, бідолаху, занесло?»
Та от зайшов господар до кімнати,
За ним услід - мужів учених рій,
Ну, старовинний Глечик вихваляти!
Усі гуртом: і молоді, й старі.
Хіба що не молилися на нього,
Щербатого, і зовсім не нового!
Тут занімів увесь сучасний посуд
І припинився сміх, знущання й осуд.
А потім шепотіли, тет а тет:
Напевне Глечик - справжній раритет!
……………………………………..
Стереотип долається непросто.
По одежині зустрічати гостя…

Коротка нiч. Мов стиглий плiд
З-за горизонту сонця схiд
Шле новий ранок Українi,
Хто скаже, де бувають синi
Небеснi дена вже в ту мить,
Коли зоря ще мерехтить?
Яка краса червоний ранок,
У трав пахучих, полонянок,
Як смiх срiблястої роси
Свої озвуться голоси.
Куди чистiше люстр плаксивих
Поверхня озера, мiнливих
Клубкiв туману густина
I неозора далина.
До чого тут природа краю?
Пейзаж, та все ж я помiчаю:
Микола став другий лицем,
Гординя знищена тихцем
Не спелинає бiллю груди,
Невже бажань незбутих руди
Це є i муки i любов?
Невже вони спокiйну кров
То гнiвом труять, то обманом,
То ясний розум хитрим планом
В хвилину злу скаламутнуть
I нерозумний жарт утнуть.
Та варто збутися сонливих
Сполучень, зайве хворобливих
I перестане повсякчас
Уявна зрада кривдить нас.
Як не затулить свiтлий обрiй
Натурi мiцнiй i хоробрiй
Образа смiшна з сторони,
Гаряче полум'я вiйни
Душевних протирiч не в'ється,
Та чи ж тодi любов'ю зветься
Любов нам долею дана?
Чи сила в нiй тодi видна,
Щоб долi виклик кинуть чесний?
I ще, момент є iнтересний.
В яких краях, якi жiнки
На млоснi потиски руки,
На губ слюнявих дотик слизький,
На осоружний шепiт низький,
На звислi складки пiдборiдь,
На черепiв блискучу мiдь
За розрахунки тимчасовi,
Чи подарунки випадковi,
Покiрнi долi, в напiвтьмi
Змiняти визвуться самi
Душi вiдкритої ревiння?
Я предбачу, поколiння
Нових Марiй i Катерин
Куди практичнiше, полин
Їх зауважень не сприймаю,
Давно вже власну думку маю.
Сиджу все рiдше допiзна
Й паперу гладка бiлизна
Вже менш чорнiє вдалим складом,
Роки шикуються парадом,
Роки пройшли свiй бiлий цвiт,
Менi вже скоро тридцять лiт.
Не затрiскоче, не заб'ється
Плачем безмовним не озветься
Сердечний м'яз наоднинi,
Навiщо молодiсть менi
Була дана? З сумним зiтханням,
Не задаюся цим питанням.
За бiль i свято перемог,
Як повелiв новiтнiй бог
Народ нещасний я не лаю,
А запашнi картини раю
Хвалити бридко, я не друг
Порозфарбованих папуг.
Я ось над чим мiркую вголос:
До жнив зерном наллється колос,
Тодi ж словами рукопис,
Чи нiж цензурних бiсектрис
Знайде в моєму творi ваду,
Щоб найдостойнiшу громаду
Звiльнить вiд працi чистий труд
Вiддать в словесний пересуд?
Нагальний гнiв передбачаю:
- Цензура зникла з цього краю.
Погоджусь, я ж то не дивак.
Що полiтична щезла, так.
Економiчна, оборонна
(Потрiбна i не завжди чорна).
Їх замiнила, знайте ви
Цензура товстої грошви.
Цей аргумент, потрiбно зважить,
Всi iншi разом переважить.
Я борг свiй зразу заплачу
Лiричний вiдступ скорочу.

Плаче дівчина-з-горіха-луска,
Бо її зернятко зеленіє,
Бо від щонайменших землетрусів
В нього відбруньковуються мрії.
Так не можна!
Так вона не вміє!

Квилить дівчина-з-горіха-плиска,
Бо її зернятко десь побігло,
Вже в корінні камінець затисло,
Щоб таємне викопати лігво.
Археолог
В нього вчитись міг би.

Квітне дівчина-з-горіха-брунька.

холодом не здивуєш шкіру
як не здивує небо сонця схід
мороком перемажу вміру
лагідний твій прихід.
Кригою на зап’ястя
Я накладаю шви
Пахнуть водою долі
Живих і напівживих.
Кроки збудили мертву
Тишу вчорашніх мрій
Міцно своєю рукою
Рота мені закрий...

кришталики блукаючих думок,
народи що губилися в пустелі,
пропита доля вуличних дівок,
що грали свої ролі у борделі.
випалювання вуглями очей,
гарячі пальці п’яної безодні
і запахи схвильованих ночей,
і тихі демонстрації народні.
безликі тіні знищених лісів,
ходячі трупи вічної спокути
і легкі кроки діви по росі -
все до надриву завтра має бути...

Ти крові випивши склянку
Облизуєш пристрасно губи
Чи варто прожити до ранку
Якщо ти вже більше не любиш.
Брунатними барвами листя
Мов нутрощі вбитого вітру
Злітає додолу – дивися,
Як пристрасть міняє палітру.
Летюча прозорість у ліжку
Не пристрасть, а класика жанру
І гордість розпродана трішки
Дозволить впадати в нірванну.
Безпристрасно зварена кава
Налита в надтріснуту чашку
І я не така вже й цікава
Мене забувати не важко.
І море безводної тиші
Наповнене присмаком неба.
Що кожен про себе напише?
Що пристрасть, без мене й без тебе?