Ввірвався дощ в мою кімнату
Крізь ледь прочинене вікно,
В цю ніч ясну не буду спати...
Чекала так її давно...

А краплі, наче дзвін із криці,
Хоч я здригаюся щораз,
Та слухаю, як пісню птиці,
Але стіна чомусь між нас.

Думки снують у лабіринтах
Переживань, чекань, бажань,
Де я збиратиму по нитках
Минулі помисли страждань.

Пекучий біль в душі. Безвихідь?!
Сьогодні – завтра...Самота?
А дощ минув, і трохи прикро,
Лишаюсь в тиші геть одна...

Один багатий орендар
Красуню доньку мав, Ревеку
Неповторимiсть її чар
Була помiтна ще здалеку.
Плеяду недосяжних зiр
Розумнi очi притиняли,
А iншi риси не ховали
Природи щедрий перебiр.
Струнка й висока мов тополя,
У рухах пух iз тих же вiт
Добра i нiжностей роздолля
I милосердя дивний цвiт
Сплелись в характерi ще змалку,
Її рука знiмала бiль,
Неначе з пальця дрiбну скалку
З сердець виймала злобну цiль.
Вслухались в звуки її слова,
Як в спiв весняний солов'я
Мiщан обачливих сiм'я,
Пихата шляхта загонова,
Торговий люд, чини, панки
I навiть фурiї-жiнки.
Плюгавий власник винокурень
Вiд чиншу розум розгубив,
Задумав перспективний дурень
Старої немочi налив
Любов'ю жiнки лiкувати,
Цiль незатiйливої гри:
Подружню ласку в вечори
В дружини сльозливо благати.
Спочатку вдiв перебирав,
В доречну вслухавшись пораду,
Пiзнiш в дружини забажав,
Здолавши скромностi заваду,
Ревеку, квiтку чарiвну.
Нагоду вибравши слушну,
Явився перед нею вочу
I просьбу, нiби парубочу
Статечним складом проказав
Наразi певний в результатi,
Бо батько в сумiжнiй палатi
Вже попередньо згоду дав.

-Вiддавши молодiсть в образу,
Не знайдеш щастя в бур'янi.

Красуня так сказала зразу
I додала смiливо:
-Нi!.
Смертельно скривджений коханець
Про помсту думку день i нiч
Мовби про втечу спритний бранець
Носив, нарештi з хилих плiч
Звалилась напасть повсякчасна,
Донiс кудись комусь як слiд
Через дозорця злобний дiд,
Де пташка водиться прекрасна.

у твоєму голосі громи і блискавки
заспокойся милий
присядь_закури_випий зі мною
зробимо вигляд що я забула що ти взагалі не_куриш і вже не_п’єш
зробимо вигляд що на вулиці завірюха і ти залишишся у мене
обіцяю що загравати не буду а тобі дозволю

у твоєму голосі громи і блискавки
заспокойся милий
присядемо_поговоримо_поплачемо разом
зробимо вигляд що я не знала що ти від мене щось приховуєш
зробимо вигляд що це не я причина твоєї не_хвилинної агресії
обіцяю що буду слухати_кивати_мовчати

у твоєму голосі громи і блискавки
заспокойся милий
моя не_любов не причина скандалити
моя легковажність не причина розлучитися
ця весна не причина закохуватися

у твоєму голосі громи і блискавки
заспокойся милий
там в аптечці валеріана
на столі коньяк і сигарети
у сусідній кімнаті я
anything else?

заспокойся милий
двері залишаю відчиненими

Ударило громом
о голые ветки
отрезало
.......голову
..............лету
летает в лиловом небе
племяш ноября -
змей
из бумаги.

***
Рвы и овраги,
ложбины и балки
красками вечера
утром играют...
кручи Днепра
цветут померанцем –
канадские клены
с ними сроднились.

***
Растаяли аисты
в небе вечернем,
оставив внучат
зиме на расправу...
Долгая ночь
с равнодушным морозом,
дождусь ли
сирени?

***
Тепло возвратилось
бабьим летом
и снова
божьи коровки
в полете
серебристые нити
на юг потянулись
привет передать
браминам...

***
А Днепр нагоняет
зеленые волны
следы оставляя
в песчаных дюнах
тут мы гуляли
такими юными
тут отдохнем
в ковыле седобровом...
Когда-нибудь,
не сегодня,
сегодня вечер
в литавры ударит,
в цимбалы, в бубны!
Рассыплет наземь
кораллы красны
и черный жемчуг
перламутром...
В напитках хмельных
мы тоску искупаем...
вином игристым
и медом диким
наполним чаши

и странники-души
взметнутся в небо
костровой искрой
в пучину ночи...

Оригінал

Святослав Синявський
Хроніки Паперового Змія

Вдарило громом
об голе віття
відтято
......голову
.............літу
літає в ліловім небі
небіж листопаду-
змій
паперовий

***
Рови і яри,
перeярки і балки
барвами вечора
вбралися зранку...
Кручі Дніпрові
цвітуть помаранчем -
клени канадські
тут стали ріднею.

***
Лелеки розтали
у небі нічному,
лишивши онуків
зимі на поталу...
Довгая ніч
з морозом,
чи стріну
Бузька безом?

***
тепло повернулося
з бабиним літом
лІтають знову оленки
нитки сріблясті
у вирій знялися
з вітанням від нас
до браминів...

***
а Дніпр навертає
зелену хвилю
вирви лишає
в піщаних дюнах
отут ми гуляли
зовсім юні
отут ми спочинемо
в сивім ковилі...
Колись,
не сьогодні,
сьогодні вечір
в литаври вдарить,
в цимбали, в бубни!
Розсипле додолу
коралі червоні
та чорні перли
Ми будем трунком
топити тугу...
Вином грайливим
і медом диким
наповним чаші
і душі дивні
метнуться в небо
як іскри ватри
у темінь ночі...

Маятник слова качай-ка поэт,
Альфу возьми и омегу...
Я - ветерок, придыхание, свет,
Крошево наста и снега.
Олово мягкое вылили в лес,
Вызрели в поле туманы.
Сколько в душе моей было небес
Кровушкой вышло из раны.
Облаком в зеркале озера я,
Музыкой маршей военных.
Узник метро "Маяковская" - Я.

Город все так же смотрит легко,
а я – высоко,
я – далеко,
я – манифест, саботаж и бойкот,
последняя чашка сервиза,
Я – Мона Лиза?
Мне все равно, что стою на углу,
влажной спиною прилипнув к стволу,
жду. Странно мне,
скучно мне страшно…
И не важно, что дождь, -
все равно не пойдешь
босиком по воде,
по заснувшей траве…
Выпрыгну во все окна:
Мокро. Стекла.
(я ушла)
И на ботинках опять – смола.
Лечу и прячу в рукава
слова.
Светлая голова, вроде…
Слышатся звуки чужих мелодий
Я – воскресение,
я – поколение…
Стой! На мостовой
снова следы мертвой воды,
снова мне снится
птица,
темный вельвет –
выключим свет…
Я – как патрон,
ты – пистолет…
Счастливый билет?
Нет, уезжаю в Тибет,
слева – цветущая слива,
справа – пиво…
Ночь опускает свой капюшон:
славно – и я почиваю на лаврах.
и я – Мона Лиза,
последняя чашка сервиза,
точка над «i», а внутри?
Я – оппозиция,
я – инквизиция,
я – терапия кошки…
Еще немножко и ночь – прочь…
Видишь – рассвет,
клетчатый плед на коленях,
стены и сцена,
глаза-зеркала.
Я ушла – увидимся завтра,
я – далеко, я – высоко,
я – манифест, саботаж и бойкот.
Капризная дочка.
Точка.

вогонь натщесерце розкушує дрова
і нічка за п’яти лоскоче хвацько
з мого рамена сумна колискова
у вузлик зв’язала шлях Чумацький

в сорочках нічних діти літають
у небі густому в пошуках казки
а може мами а може тата
аби відчути як це разом

разом на дно дитинства пірнати
де шоколадом замурзані будні
але немає ні мами ні тата
а мали би бути

бути смішними як пісня у вусі
як жовта сніжинка на носі забута
як мамині перса як татові вуса
мали би бути

Нi дня прихильно не минало
Для винуватих хлопських спин,
В його фiльварку зовсiм мало
Лозових лишилось купин.
Бувало сам лупив з натхненням
Волав до слуг:
"Київ! Київ!"
I одночасно смачно їв
Пирiг, намазаний варенням.
I не сягав крiпацький стон
До цього звиклих перепонок,
Вiн ночi першої закон
Установив для бiдних жонок.
Брав кожну там, де захотiв,
Де в око падала нещасна,
Потреба в нього повсякчасна
До бiлих личок й чорних брiв.
А цих красунь, ту вiдшукали
В хатинi, де вона й зросла,
Другу в плачi подарували
Пани з подiльського села.
Котрусь пахолки вкрали в мiстi,
Обмiнив Марту на собак,
Лиш донесла нашептом вiстi
Чи за знекруглений п'ятак
Лакузна челядь, чи за страх
Про квiт краси в чужих дворах.
Убогу думку непокори
Вiдвертим глумом видаляв,
У найвiддаленiшi спори
Тлю безнадiйностi вселяв.
Сталось, одна з нещасних бранок,
Щоби уйняти бiль душi
В тьму потайбiчної тишi
Пiшла сама встрiчати ранок.
Для помсти кат сiм'ю обрав,
Страшною видалась розплата,
Нагаєм в слiд її погнав
В науку всiм малого брата.

каміння голубого металу малювало не таким тривожним захід
торкаючись до вій, смарагди біль і відчай малювали без руки
солдатські очі канули у забуття, "бо ми не доживем до завтра
кохана, пам'ятай мене і тишу, що вкладав у безконечнії листи"

та ніч виходила за межі ночі, всаджаючи у вічність незагострені ножі
мінливо безвіконня пустувало, очоливши на допомогу краєвиди
здавалось не згорає.... Проте вогонь опалював безкапельні дощі
на душу випускаючи серцеві ніччю в десятеро холодніші бризи

лежало пів хоробрості та пів нудьги, встилаючи нерідну брудну землю
опалені листки перемовлялись, опадали, й ховали траурні обличчя,
щоб сльози не згоріли, сонце оминаючи жахіття, ринуло у безвість
захекані синиці над тілами оселились, знайшовши мовбито затишшя

смиренні долі покидали господарів, шукаючи когось маленького
для щастя, а, можливо, для судом вирішених стиглих стусанів
а між могилами і квітами у казку забрели вже пилом знесені
гармати й кулі - боги, що вміли покарати силу без голів

Ритми трансу. Смак нікотину
Все так ніби ділиться
Ділиться на половину.
Думки свої формую...
У пам’яті забитій
Один лиш голос чую
Те, що в мені
Зветься думками.
Те, що йде від мене…
Зветься словами
І що в мені…
Довірив паперу
Те що йшло від мене
Більше не поверну
Дуже шкода
Уява змінилась
Як літом мода.
Метаслова, метауява
Допоможе нікотин,
Допоможе кава

Я про те, що починалося серцем, душею
І янголом білим з маленьким крилом
Допоки не пізно, допоки лілея
З відчужним світанком. Мене підвело
Життя те чи доля? Пусті й невідомі
Сліпучо-чорняві сліди в нікуди,
Де світ відбирає при кожному слові
"Ти хочеш - іди, а мені - не туди..."

Толюні Мельнику

Я бреду конопляною нивою,
Сонце цілить прямісінько в тім'ячко,
І з любов'ю, мені не властивою,
Я варнякаю Варчине ім'ячко.
Бо всі інші слова - нісенітниці,
Їх у пам'яті я не триматиму,
Відтепер я даю вам обітницю:
Крім "Варвара" - я слів не вживатиму!

Арфи, арфи мерзнуть…
Вороння дихає на бешкетне тіло співачки…
Зустрінь її, намотай павутинку на гілку вишні,
Стара казкарка побіля самого неба,
Далебі, ти дуже жвава і встигнеш,
Я люблю пити твою кавенцію із цукром,
Як сніг, і слухати ніч,
Ти ж полюбляєш блазня…
Арфи, арфи мерзнуть…
І чутно спадаюче плаття,
Віконниці, що тремтять,
Мов груди розпусниці
Під пальцями чоловіка.
На душі лежать романси і вірять в тепло.
Арфи, арфи мерзнуть…
* * *

Тільки ми на човні
Там, де лілії цмулять чернечу бентежність,
Сонна мавка удвох з жебраком мастурбують на місяць,
Філіжанка води із кавалком якоїсь вежі,
Але ж всі заодно безперемінно бісять,
Пропливемо до моря, котрого ніхто не бачив,
Дядько Ной там на березі трохи Нью-Йорку має,
Риби ходять у гості і на троянди плачуть,
З того світу вітають, кличуть Мамая,
Голуби прилітають, церква, мов біля Бога,
Раз на рік помирають, п’ють – земля йому пухом,
Там живуть без америк, але їдять хот-доги,
Отче Наш шепчуть на вухо.
Вуйко стріне вдосвіта, човна до моря прив’яже,
Дасть любов із торби, а в ній ще вино і пшениця,
Потім всі порахуєм на небі мажі,
І з’їмо як найперші гостинця.
* * *

Я беру тебе, як святу вечерю,
Ніби волхви, снуються волинські дими.
Танцівниці вуличних п’яних феєрій
Під глухим ясеновим розп’яттям зими.
Ці морози торішні чекали до крові,
Із соломою тліли ще з того Різдва,
Доки в душу чиюсь проб’ється корінь
Той, якого світ відлітав.
Дойорданські сніги опадають із «звідти»,
Високосніють дні перед тим, як піти,
Тільки випивши жінки можна зігрітись,
Де чадять самосад посивілі вітри.
* * *
Після сьомого неба щось а таки побачим,
Політаємо разом туди, де плачуть живі,
І твоєю рукою майже піввійська страчено,
У кав’ярні поетів, аскетів, повій.
Білі коні стоять і чекають своєї втрати,
Білі вірші лягають, як листя старих дубів,
Тільки вирії йдуть на листі віск виливати,
І закохані плачуть на груди своїх богів
* * *

В кнайпі на три душі
Ти, я та яблуневий сад…
Сонце вимкнене чиєюсь рукою
Лежить на столі,
Чуєш, як бродить вино,
І як долітають листи
Написані під трояндами.
Бачиш, як мертві поети вичавлюють світ
З підвечірків глибинних.
І тільки розхристана ти
Прочитуєш вірші
На крилах чужих голубів.
* * *
Білі псалтирі читають над тишею,
Віщуни з кожною смертю прозоріють,
Загратовані сонця стають трохи вищими,
І кохаються більше, і ходять по зорі.
Тільки груди жіночі, як два Вавилони,
Тільки баба сидить в проспиртованій хаті.
Баба вірила в жінку. Плачуть, іконяться
Ті, хто вірив у бабу. Баба – матір.
Стільки плакальниць з торбою сліз і тіла,
Пуповини-дими бід блідим хмаровинням,
А пропивши життя вмирать не вміли,
Псалтирі відчитають за те, що винні.

Ти, що чернецтво своє віддала
І тепер високоснієш десь,
Ніби пташка на сьому церковному дзвоні,
А внизу ще замолюють нас,
І вінчають тутешність з весною,
Де лежать простирадла
Збілілих вишневих повійниць.
Вмокла в тіло своє
Достеменно зливаєшся тихо
Із вечором вовчим.
Чутно як витікає ріка,
І волосся спадає,
І грають майбутнє
У шпарках дверних вітрюгани.
Я би снігу приніс,
Щоб із ним розговлятись тобою,
Ще чекати об’явлень,
Чи носити у жменях планету
І їсти потроху,
Аж доки не стане.
П’яні ельфи зачують,
Як грає гітара,
І прийдуть,
І попестять,
Будуть довго кусатись,
А священник старий
Вийме хрест, та горілку,
Матюкатися стане,
А потім вийде до Бога.
Я для тебе човна зготував,
Журавлів закликав,
Одного із казок,
З того часу, як листя летіло в колодязь,
Ворушилося там і щеміло,
Вовтузячи кров підземельну.
Він на крилах носив білий дим.
А якесь бомженя нам зіграє
На скрипці гнучкій,
Ніби свічка страсна…
Твоє дихання дасть,
Як читання Апостола,
І падуть, мов хліби,
Аби мовити слово,
Аби долетіти.
Ластівки се чернецтво нестимуть у сад,
Де на яблунях спіє гріховність,
А ранки болять та чекають,
Коли вже надкусять,
Тільки потім у тишу ковчежну…

Варіант №1. Художній.

А давай, підпалимо світ,
в п’ятій ранку,
коли він ще спить
і розбудимо сонних гріхів
цілий сонм
призабутих солодких...
Розтривожимо,
підіймемо до неба
в покаянні сліпім
перелякані страхи...
А давай, підпалимо світ
і тихенько ляжемо спати.

Варіант №2. Філософський.

Нумо підпалимо світ
з самого рання,
допоки він снить
розбудимо сонних гріхів
втаємничений сонм
призабутих солодких...
Розтривожимо,
підіймем до небес
в покаянні сліпім
перелякані страхи...
Давай підпалимо світ
і тихенько ляжемо спати.
Пристанеш, чи ні -
чхати.

Варусі Черезовій

І коли все прийшло
і вкололо у серце справжнім
хай сухим і колючим
неначе серпнева трава
розумієш - слова
ті живі молоді непродажні
то вино із води
що в поетове серце влива
та рука ізгори
чи жива?
і стискає судомним баре
чорно-сірий портрет
надреального ре
у мінорі

І коли все пройшло, і немає ні менше, ні більше,
І похмілля щоранку нагадує: досі жива,
Поцілунки сухі, як серпнева пожовкла трава,
Сіра фальш опадає, мов пил, на малюнки і вірші –
Я іду у схвильовану сутінь магічної ночі,
Розмовляти із Місяцем, мудрим нічним казкарем,
Що на струнах осінніх палке затискає баре
І сріблястим промінням знеболене серце лоскоче.

ні острів крит ні критика ні скрута
не забирають влади наді мною –
лише Господень дух стає стіною
і крилами що розривають пута

лише любов душею володіє
і літери освячує в етері
єдиним духом – прочиняє двері
і розчиняє в просторі надії

не припиняю дивуватись диву
і дякувати Богу за науку –
не все що в світі визнали красивим
відповідає голосу і звуку

Збивалось море в ницих вітражах.
Останню осінь передчасно проспівали
Сумні й натомлені поети-журавлі.
Міста з прибоєм тихо розчиняли
Поштові відділи, а з ними і листи.

В туманних вулицях студенти заблукали,
Що запізнились на нічний трамвай.
Маленький дим впиваючись у думку
Примусив згадувати "без гріха"
Ту ніч, пропалену, та ще й покуту...

А на розбитих Божих, темних ліхтарях
Привикли ластівки мостити гнізда.
І в мить промоклу вже поети-журавлі
На вікнах малювали осінь пізню,
Що принесли з собою хмари та дощі.

Важко, сумно і повільно
Ніч лягала на дорогу
Ніби вісник смерті… Знову.
Ніч несла якусь тривогу.
Ніч вкладалась тихо-тихо…
А хтось зрозумів, напевно…
Ніч несе для когось лихо.
Так лягала як лягає
Жито в полі під серпами
Его кожного питало…
Що ж керує, врешті, нами.


Вони йдуть по тій дорозі. Розуміють…
Що не в змозі
Ніч на землю не пустити
Просто хочуть далі жити
Кров тече струмком багряним
І хтось вже не встане рано
Ввечері також не ляже
Навіть коли час настане
«Прощавайте» хтось не скаже…

Не розцвіте вже Primavera
Й назавжди зачинились
Двері…

Від зорі до зорі
Гість у кожному дворі.
Його кличуть, і ним раді
В допомозі і в пораді.

Не співають йому пісні,
Не складають оди.
Без професії його
Вимерли б народи.

Вірус поміж птиці гуляє,
життя її косить,
Смертельну загрозу
для людства приносить,

Медик лікує людину,
Він рятує людство,
Відношення до нього -
це якесь облудство.

Ні поваги, ані слави,
Ніхто не згадає,
Ні вдень, ні в ночі
Спочинку не має.

Таку професію
лікар- ветеринарний
Для себе сприймає.

Невідстояна мова у келихах білих слів
Уже, мабуть, забула про дзеркало-серце,
Хоч маленькі листки ще торкаються брів,
По кутках розлітаються змучені весни.

Неозброєні краплі з жасмину і сліз
Випивають чуттєвість і зникло таврують
Монополії болю й обрізаний слід,
Та брехню, мов троянду, відчутно-німую...

Нікє Новіковій з вдячністю і любов’ю

П’єро повісився на довгих рукавах
своїх бажань невтілених
Мальвіна перукою блакитною стирає
сухі сліди від сліз вже неживих
що на обличчі білім залишають
напівпунктир [збій_у_системі]

І боги розбились і вмерли, як люди,
а люди богами себе почували. Іуди
жбурляли монетки під ноги зухвалій богемі
і нині, і прісно [збій_у_системі]

Принц данський довго ходить біля ставу
шукаючи серед піску і мулу
корону королівську, що жбурнула
її туди Офелія грайливо ще навесні
а зараз вже і серпень закінчується
й весілля скоро [збій_у_системі]

свято Шерханів, а не Акел
[збій_у_системі]
CNTRL_ALT_DEL

Літо сіло на осонні:
розфарбовані долоні
кольорами жаросвіту,
що тече на плечі літу.
Дивосвітом усе тіло
візерунки літу вкрили.
Ви повірте, це не жарт,
бо у літа – body art.

Ведь желательно, чтоб не в грязи, а хотя бы в кровати
Наших светлых детей кто-то смог бы на счастье родить,
Но впотьмах под моею спиной намокают полати,
И, очнувшись, я верую в то, что у нас впереди.

Будем жить, веселиться, как будто бы все не случайно,
Будем верить, надеяться, лгать, будем больше чем жить.
И когда на кухонной плите разрывается чайник,
Я встаю и рывками бегу, словно суслик во ржи.

Я менял паспорта, как и жен, что всему научили,
Я в ответе за них, будто маленький принц – долбоеб,
Я менял города и замки сотен профтехучилищ,
Оставляя лишь взгляд на спине: "Долбоеб, е-мое"…

Будет смерть - тоже бред, если с ней не столкнуться детально,
Да и ночь – лишь отсвет от зеркал на трюмо и стенах,
Но, когда я смотрю на звезду, то за дальностью дальней
Понимаю, что это и есть то, чем мокнет спина…

Роки змінили роки - будні чередою. Це життя.
Чи доля доброю була до мене - може злою. Було й каяття.
Та все чекала я чогось - все вірила. Таки мабуть що знала.
І все було у мене вже - все мала. Але ще ТАК я не кохала.
Весь світ взірвався - все змінилось. Тільки моє серце,
Болить і плаче - час зламався. Та з памяті уже не стреться.
Нехай усе не так - нехай по-іншому. Та це кохання.
Хоч ти не чуєш - чи не хочеш. У відповідь завжди мовчання.
Що відчуваю я - сама все знаю. Таке лиш часом сниться.
Наперекір закону сна - його зламаю. Знаю що здійсниться.
Бо неймовірною ціною - мрією. А ще душою.
Я заслужила щастя це - щоб бути тут. З тобою.

Ще тільки мить - завжди... Лише з тобою...



09/06/2008

Я білочку зловив у парку,
У парку імені Франка.
Я підігрів тваринці шкварки
І дав їй пляшечку пивка...

Ось час пройшов, ми рідні стали,
Ми стали нерозлийвода.
І разом крали на метали
Мідні електропровода

Та білочкам потрібні парки...
Я сказав: Білочко, іди! –
Ми викурили по цигарці
І попрощались назавжди

Накривайте на столи,
            розставляйте лави!
Вже музики прибули,
            й рушники поклали.
Ми з батьками щиро просим
            всіх вас на весілля.
Не минайте, любі гості,
            нашого подвір’я!

                Приспів:
Житемо красиво
        Ми у нашій хаті.
Дітками щасливі,
        Радістю багаті.
Будемо багаті,
        Будемо щасливі.
Будемо кохати,
        Доки будем живі.


Не губіться за столом,
            пийте та гуляйте!
Що на серце вам лягло, —
            те і промовляйте.
А як хміль при добрім слові
            гірко пригубити, —
ну, то ми завжди готові
            та й підсолодити!
                Приспів

Ген лунає вже давно
            музика довкола.
Розступіться! Ми йдемо
            танцювать у коло.
Хай несуться сміх і жарти
            на усі усюди.
Пам’ятайте наше свято:
            іншого не буде!
               Приспів

Текст пісні.
Композитор - Леонід Попернацький
Виконавець - Рустам Галєєв.

"Пісенний вернісаж 2006" - друге місце.

Без прелюдій – одразу полон:
губ-очей непроціджений збовтень.
Всотуй порами, тілом заковтуй,
не зітхай за минулим alone!

Все, що можна, тобі вже-було:
і шістнадцять і вісім-надціть,
не потрібно об’єданих націй –
не спинить буревію Гуно.

Без ілюзій – початок кінця,
нерозраджені гинуть миті:
хвилі вітру нуртують в житі,
між порепаних п’ят гінця.

Що тіла? – як душа в синцях!
Що слова? – в підсвідомім світі
(ще не роджені – та зужиті)
ледве чутні думки живця.

Він не знає, куди біжить:
пам’ять стерто буйком рекламним
(нікотинові зайві грами...
саморобні якісь ножі...).

Все реальніші міражі,
балансуєш життям уявним:
на сітківці і ранком-раннім
відбиваються віражі!

Устав от всеобщей глупости,
От пошлости бессознательной,
Я слышу, как режут лопасти
Отрезок эпохи краденый.
Нас отделяют медленно,
С болью и кровоподтеками,
От пустоты безвременной
Жестами и намеками.
С ревностью и пороками,
С кожей, одеждой, званьями,
С масками и наколками,
Трусов, повес и праведных –
Всех отделяют начисто,
Без эвфемизмов скабрезных,
В непостижимое равенство,
В братство свободы каменной.
Сколько вас, жизнью путаных,
В пыль сапогом впечатанных,
Наскоро в землю вкопанных,
Серым дождем оплаканных?
Братья отнюдь не кровные –
Братья по безысходности.
Равные, рваные, ровные –
Гости из града гордости.

Це ти садівник кам’яних плантацій?
А може це ти дегустатор мускатних істин?
Вервечкою до водопою йдуть дзен-будисти,
несуть тобі сонце-пашот на таці.

Так тихо й спокійно в тебе на серці,
неначе ти знову маленький в утробі мами.
Все мрієш дістатися тім’ячка Фудзіями,
щоб бути єдиним переселенцем.

Щоб з вітром за руку в небо ходити,
і мовою лапок пташиних писати хоку.
Живи як живеш, медитуй, ховайся у кокон,
крізь тебе може пройдуть дзен-будисти.

Коріння сакура пустить у вазі,
бо ти за феншуєм в центрі моєї кімнати.
Я мушу заплющити очі щоб упізнати
п’ятнадцятий камінь саду Рьоандзі.

Позрізаю із сутності шкіру,
Щоб одразу під лезом гарячим
Розлетілись,мов зерна імбиру
Бризки сонця,натиском страчені.
Аромат пронесеться в повітрі,
Задурманивши хтиву свідомість
Апельсин,розіп'ятий на вістрі
І присмак солодкий...
Натомість.

Жменька турбот
Палітра нот
Низка подій
Шнурочок мрій
Присмак сну
Намисто дощу
Суниці в долоні
А краплі солоні!
Щасливе маля
Розбите горня
Здивовані очі
Розмови дівочі
Замилування
Шалене бажання
Погляд у небо
Рухатись треба!
Пташка в руці
Цьом на щоці
Твоїй
Мій
Втома
Вже вдома

Золоте руно заставлене в ломбарді,
корабель – прокукав за картярський борг…
Ти із моди вийшов, як і бакенбарди,
Не удався з тебе ні герой, ні бог,

Руки мити-не відмити, ех, Ясоне,
До Аїду кличе жінки темна тінь,
Там і діти…Ти в угарі тихо стогнеш,
Винні глеки перетрушуєш пусті…

Давніх почестей напхавши у наплічник,
Суєту мирську покинеш, ніби щур,
Із жалем, що проминуло все величне,
Йдеш на пошук четвергового дощу,

Навздогін регочуть хами-перехожі,
А, було, кричали: світла голова,
І тавром лежить на лобі "вже не зможе".
Ні гроша не вартий. Списаний товар.

Маловіри, бійтесь! Диво може статись,
Зазвучить ім’я у масах в унісон…
Рештки волі - на останню із сенсацій:
«Хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон.»

Зорі
Купаються
В морі,
Хвилі
Омивають
Зірки,
Чайки
Бувають
У горі,
Життя
Над морем
Гірке.
Рибка
пригне,
Треба зловити
Чайки
Над морем
Навчилися
Жити.
Море скрегоче,
Стогне
І плаче
Чайки над морем,
Немов,
Опачі,
То танець
Станцюють,
І пісні
Заводять,
Море заспокоять,
І хвилі
розводять.

Сів на лавочку у парку
Де колись сідав.
Рядом молодість гуляє
Я свою згадав.

Згадалися моменти
На цій лавочки,
Дівчатам говорили
Різні компліменти.

Грали тут кларнети
І пісні лунали,
Коханим дівчатам
Куплети читали.

Розлетілись по світу,
Немов журавлі,
Де ви друзі юності,
Юні соловї ?

Гублю випадково нитки.

Із лілії на лілію по озері.

Втрачаються мости.

Втрачається свідомість

від запаморочливих запахів

морської солі в ванній.

Так починається ніч,

без втоми й сновидінь,

без алкоголю й світла.

Молюсь Пречистій.

І сама Пречиста

вже після ванни.

Ніч розпочато —

і хронос грає в дати,

І дума Бог, чи дати

їм день прийдешній?

На карті з топосів

сміються ангели,

розпушуючи пір’я скрізь,

і навіть спереду:

“Дай, Боже, середу!

Дай грішникам утіх!”

І що вже втрачені мости,

як Бог відкаже “ні”?

А нитка в’яжеться

ще кимось в піднебессі.

Чи, може, Зевсом...

Щоб сподіватися потрібно
не тільки мріяти про щось,
а тільки знати й не вагатись,
у тому,що колись та хтось
здійснить бажання,щоб не було
загадано в твоїм умі.
Але для цього треба бути
упевненим в самім собі.
А ще,щоб все було реальне,
доступне друзям всім твоїм,
та натяки твої й бажання,
не завжди зрозумілі їм.
Тому кажи усе конкретно:
"Хотілося ,щоби колись..."
Тоді і мрії не даремно
проскочуть в тебе.
Тож дивись...

Яка відрада - через літню річку
Убрід іти з сандалями в руці,
А потім впасти втішно під смерічку
І з’їсти шоколадові млинці.

Яка приємність – дихати тобою
Й кидати в воду жабки-камінці…
А як було важливо, що ми двоє
Закохано гуляли по ріці…

Філософія задоволень –
твій всепрощаючий бог
як триєдність двох –
алогічний кінець і втома –
невичерпна, одна на двох.
І до чого чужі амбіції,
Чиїсь війни, чиїсь традиції,
Цей
Недільний,
Благодійний,
Необхідний
п'яний вертеп?

Скільки дощами спускалося слів,
Заливало засушену землю годинами?
Хто тебе і наскільки любив,
І чи зорі на небі були в тому винними?

Скільки рятунку шукала у тих,
Хто заплутався сам у сталевій безвиході?
Скільки в калюжі сколоченій лих,
Почуттів, що написані вилами по воді?

Скільки спокута зривалась із губ?
Знак питання, похнюпившись, змовчить у відповідь.
Нащо тобі світ печалей і згуб,
Що зринає із болю очей малахітових?

Скільки – не вимір моїх почувань,
Я примножу, що маю, на все, що у тебе є. O:-)
Тільки у небо безхмарне поглянь:
Може, десь на Землі і твоє щастя жевріє? :-[

В двох кишенях телефони
Дзеленчать весь час рингтони,
Бо завжди комусь так треба
Додзвонитися до тебе.
Знов дзвінок – і ти в дорозі,
Зупинитися не в змозі,
Бо зупинишся – відстанеш
І одним з останніх станеш…

Найжахливіший твій сон –
Це зламався телефон.

Для щастя не потрібно так багато,
Потрібно, щоб лиш падав сніг.
А, може, досить лиш красу пізнати,
Наповнений якою світ.

Відшукати собі місце у житті,
Дати серцю вільно битись,
Не пропустити жодну мить,
І почати просто жити.

У голові словосполучень ціла безліч:
Вони блукають коридорами пітьми,
Йдуть, спотикаючись, торкаються пліч-опліч
До болю ранять одне одного крильми

У намаганнях ухопитися за руки,
Разом здійнятися, злетіти, мов орли
До Сонця ближче, щоб аж чутно райські звуки,
Щоб стражі-ангели злетіли із гори…

Хай розсміються навіть з їхнього польоту
Небес майстерні крилоносці-летуни,
Нехай дощем проллється з них чимало поту,
Гіперболічно з мух їх робляться слони,

Та все ж це в сотні разів краще за темноти:
За їх невидимість і їхню сліпоту.
І хай якими б не були їхні польоти, -
Словосполучення складаються в мету.

Якби людина мала крила,
Насильно подолала страх,
Впритул до шибки пiдлетiла,
Заклякла б з подивом в очах.
В бажання тiл переродився б
Грайливих паночок наряд,
А їх затiйливий обряд
У теплi ночi довго снився б.
Як шейх арабський, як султан
Маєтку власник польський пан
Напiвдрiмає напiвлежа,
А вся його розкiшна вежа
Данина модi схiдних тем,
З її вiдвертими дарами -
Достойний власника гарем.
Лиш дивно зрiти за сniнами
Рел'єфи тої сторони,
Де банi церкв несуть хрести,
А мiсяць, знак в алаха вiри
Тут небом править лиш без мiри.
В скульптурах знадливих рабинь
Вершина древнього ваяння,
Найосоружнiшу з гординь
Краплина свiтлого бажання
Пролита з статуй навпростець
Розтле за лiченi хвилини,
Заллє бездушностi щiлини
У найчерствiшому з сердець.
А скiльки вроди й зваби в станi
Полячки-дiви з полотна,
Кому всмiхалась так вона,
Солодкогуба ясна панi?
Прикраси з тисячi гирлянд,
Решiтки з золотим вiдливом,
I ложе з пелюсткiв троянд
Магiчним пройнятi мотивом.
Тут все нагадує про Схiд,
Все тонким повниться устоєм,
Овальних стрiлок плавний хiд
Переривають плавним боєм
Сну непiдвладнi дзигарi,
Як час вiдмiряний старi.
В той мент тишу тiєї вежi
Порушать кроки тих же дам,
На них спокусливi одежi,
Властивi їхнiм голосам
Надмiрнiсть, зверхнiсть десь пропали,
Пропав пiдробний iнтерес,
Серед вершкiв мистецтва зали
Вони шедеври всiх чудес.
Недавньо строга варшав'янка
Припала пану до колiн,
В напiблаженствi пестить вiн
Її волосся, а осанка
Позбута й латки прикриття
Хiтливi будить почуття.
Цiлунком бридким в слiд намиста
Солодколюбцевi вуста
Уп'ються з силою хлиста
Й тьмянiє нiжна шкiра чиста.
Покiрний рiй ефiрних краль
Впускає з плеч прозору шаль,
Полонить смiхом, вихилянням,
Чарує зiр усiм старанням
Окремо кожна й разом всi,
Як кольори веселки рiзнi,
Розлитi сонцем по росi,
Одежi скинули наскрiзнi.
Турчанка, надто молода,
Литвинка солом'янокоса,
Спiвачка Таврiї розкоса,
Угорка, тиха як вода.
Не хтить пан погляду вiдняти
Вiд руху талiй, струнких нiг,
Та ледве-ледве тiльки змiг
Тих тiл вдихнути аромати
А вже крутилась голова,
Пройшла по серцю рiвна хорда,
Так пiснi довгої слова
Пiд жвавi звуки клавiкорда
Тягнуть i стискують живi
Потоки швидкої кровi.
Ось панi Марта, бiла, бiла
Легка мов ельф пiвнiчних саг
Та не цурається розваг,
Пригожа вся для цього дiла.
Вельможний млiє мандарин,
До Марти притиснувся боком
I ллє iз келиха венгржин
На груди наче ненароком.
В туж мить, пiддавшись виру мрiй
З соскiв вологу п'є вустами
Наперекiр натурi злiй
Томляться добрими парами
Душi червивої кутки
I розриває на шматки
Природним покликом у панi
Фаланги опору останнi.
А плоть поступлива зблизька
Така насичена i душна,
То вся витка, то непорушна,
Широка десь, а десь вузька.
Повiтря свiжого легенi
Благають, просять невпопад
I всi несуться дружно в сад
Мiж трави i кущi зеленi.
Далеке свiтло вiд зiрок
Соромить їх та далi, далi
Юрба позбавлена моралi
Ступнями зрихлює пiсок.
Нагрiтi за день, несхололi
Озернi води сколихне,
Там смiх, там гра, там жiнки голi,
I щастя водиться земне.
Нiхто з дiвчат не розумiє
Чому бiжить i не тускнiє
Сльозинка густа, як смола
На їх оголенi тiла.
Це доля зайвий раз киває,
Що в мавок цих пристойна роль
Вони крiпачки! Й право має
На них їх пан, вiн їм король.
Вiн душ хрещених рабовласник,
Розумний довудця вельмож,
Жару свободи вогнегасник,
Тонкий знавець жiночих лож.

           Пам’яті Макса

Киця-чорнявка
нявка і нявка,
нявкать раденька
киця руденька,
десь від самотності та гіркоти
сумно понявкують сірі коти,
пахне котові у сні смакота,
чути зі снива нявчання кота,
діти розвісили широко там
вуха й піднявкують милим котам,
я і котів, і дітей обійняв:
„Няв!”

Поблизу собору Петра і Павла
в червні 1941 року НКВД розстріляло
біля шести тисяч в'язнів Луцької тюрми.

Собори душ в німому риштуванні
Байдужості. Іржавим цвяхом біль
По кісточки. Журби зелена цвіль
На стінах перетлілого чекання.

Старих бійниць розкриті настіж очі.
Обрáзи тліють. Образи чужі
У вірші заженуть немов ножі,
і мов корону одягнуть карочу*.

Собор душі звільню від риштування
І словом від стіни відчищу цвіль.
Мого натхнення височіє шпиль,
Вростаючи у небеса пізнання.


* високий циліндр з паперу,
на якому зображувались фігури нечистої сили
і який одягався під час аутодафе на голову
приречених до страти на вогні

Світанок постукав до Неї в вікно,
Й сказавши легенько: "Сонце зійшло!",
Тихо-тихенько став шептати казки.
А ранок почав розкидати мазки
Рукою художника на дня полотно,
Що вже досить давно чекало його.
*****
Вона, проснувшись і привітавшись із ранком,
Собі сплела вінок із червоних маків.

Як жаль,
що ти не лицар.
Дуже жаль…
Земля кишить брехнею,
спрагла правди.
Тобі ж не личить
з сумнівом в очах
іти туди,
куди прямує стадо!
Кому завгодно –
тільки не тобі
в своєму егоїзмі
попеліти.
І почуття,
як білих голубів
боятись відпускати
проти вітру…
Чи не відвага –
твій всесильний меч?
Чи не любов –
твій оберіг і сила?
Будь лицарем до смерті,
щоби смерть
духовна
твою душу не скосила!

Поміж бурлінь людського поговору
у мертвій тиші — тільки я і ти —
дослухуємось ми до перебору
струн, що з'єднали наших душ світи.

Чому ж тоді слова, неначе гору,
вустам твоїм так важко піднести?
Холодною мовчанкою докору
відповідаєш на мої листи.

Ось так — від віку, нині й повсякчас
всяк робить вибір, до якого здібен,
не знаючи, правдивий він, чи хибен.
При цьому все втрачаєм кожен раз,
бо не бажаєм тих, що прагнуть нас
і не потрібні тим, хто нам потрібен.