Всі годинники б’ють на сполох –
Жертва!
За призначенням: катувати
І зжерти.

Всі твердині дарують міць
Сильним.
За приреченням: жертва має бути
Безсила.

За означенням: серцевина у неї
Мертва.
І тому вона вже не зірка,
А жертва.

Вірш для дітей занадто довгий, але я писала його, уявляючи книжку – розмальовку для дітей старшого дошкільного та молодшого шкільного віку.

Ось і Літечко прийшло,
Різні барви принесло.
Стало Літо малювати,
Стало землю прикрашати.
Взяло фарбу золоту,
Потяглось у висоту,
Аж до сонечка дістало,
Промінців домалювало.
А блакитним Літу треба
Підфарбовувати небо.
Поки небо фарбувало,
Трохи фарби в річку впало -
Посинішала водичка,
І гарніша стала річка.
Сонце посміхається,
Промінцями грається.
Вишні сонечку радіють
Та ростуть і червоніють.
Гарно всюди, квітнуть квіти
І стають засмаглі діти.
Повно клопоту в птахів -
Доглядають малюків.
Підростають пташенята -
Треба добре годувати.
І усі звірині мами
Мають клопіт з малюками:
Їх годують, доглядають,
Усьому, що слід, навчають.
Пуголовок лап не мав,
Він батьків своїх не знав.
Плавав, лапки відростив,
Потім хвостик загубив,
Його вигляд геть змінився –
В жабку він перетворився.
Чекає жабка комара –
Жабці снідати пора.
Он на крилах барви грають -
То метелики літають.
Вони п'ють з квіток нектар -
Для метеликів це дар.
А от їх сини і дочки
Увесь час гризуть листочки,
Бо ті діточки маленькі –
Це гусениці товстенькі.
А Літо працює, клопоче,
Спинитись нітрохи не хоче,
Бо врожай, це кожен знає,
Без турботи не буває.
Літо довго працювало –
Поки Осінь не настала.

-----Думки-ординці мозком-степом
-----Ю.Буберов

Думки-ординці мозком-степом...
Ти наодинці із чар-зіллям...
Із Кліо та Аменхотепом
Ви упиваєтесь дозвіллям.
Поганці-нерви б"ють на сполох,
Душа-дурепа рветься з тіла...
Скидайте геть усе зі столу -
Я танцювати захотіла.
Облуднику! Бажав стриптизу?
Тримай же - ось, а ще - добавку:
Мішок образ, брехні валізу,
А в слід - держак від томагавку.

Все перенесли предки у чужій неволі,
Господи допоможе перейти тепер
До незалежності , до своїй волі.

Не допусти повторити
Помилки Богдана,
Щоб під п'ятою не опинитись,
Кремлівського хана.

Щоб шляхтичі не топтались
Нашими ланами,
І щоб спину ми не гнули
Перед шляхтичами.

Борців за свободу
У царство прийми,
Нашу не залежність.
Боже благослови.

збережи нам боже
нашу не залежність
і зітре між владою
їхню протилежність.

Псується безповітряна погода –
дощем метеоритним – до межі:
я кидаю метал місяцеходу
у рухів карколомних віражі.

І промені, і брили, й порошинки,
ґрунтовно з ґрунтом створюють заміс,
де перетворено думки на вчинки.
Думки – мої, а вчинки от – коліс.

І поділ цей страшезну має силу:
фіксуючи довкілля в стилі „ню”,
чи я перетворюсь на вибух пилу,
чи стану чистим спалахом вогню?

Ні, рано ще!.. На базі є півлітри,
в каюті фото доньки на стіні
і всесвіт мій - звичайна брила світлу,
потрощена об чорний ґрунт пітьми.

не помнить зла, не ворошить обид,
обычаем не прикрывать рутины…
а если в сердце скалкою сидит
чужая боль – не делать бледный вид
и не плести защитной паутины!
ты просто жив – ты дышишь и молчишь:
насобиралось слишком много правды,
все названо по сути, не оправдан
ни вор, ни плут, ни даже злой плохиш…

но сколько их! и кажется – хороших
намного меньше: их почти что нет!
не верю, не желаю! смех-горошек
рассыпался по лестнице – за грошик
отдам свой гнев: за розовый рассвет!

З яким пригнiченим докором
Образа i холодний сором
По серцю Колi розiйшлись,
Чи так спотворював колись
Вуста Отелло смiх злорадний,
Коли вiд гнiву простiр чадний
По кровi в душу проникав?
А вiн обманутий чекав.
Чекав, притворно збайдужiлий,
Вiд болю погляд спорожнiлий
Нi жаль, нi краплi спiвчуття
Не мiг знайти в виру життя.
I ще, мiсцевi вiртуози
Веселу пiсню про мiмози,
Оранжерейний примiтив,
Змiнили на сумний мотив.

З тоненьких щеп охайний сад
Ростив я впевнений в словах
Легенд фамiльних i балад
Про мрiї чистi на гiлках.
У яблунь - присмак доброти,
Талант i хист у чорних слив,
А у черешнi красоти
Й кохання першого налив.

Як темний снiг зiйде струмком
Торкне тепло дерев тайком,
Пiд спiви птахiв голоснi
Цвiтуть в них мрiї навеснi
В моїм саду, в моїм саду,
В моїм саду...
Черешенька.

Пiвденний вiтер з шумом гроз
Мою увагу розчинив
За садом в спеку i в мороз
Глядiть я другу доручив.
Мiй вiрний друг узяв ключi,
В долонях мрiю погойдав,
У душнiй тьмi якось вночi
Черешню нiжну поламав.
Смiються роси, як живi,
Намистом котяться в травi,
Плоди всiх мрiй в моїм саду
Пiд сонцем стигнуть на виду
В моїм саду, в моїм саду,
В моїм саду...
Черешенька.

Iз року в рiк я кожний раз
Як жовтий лист заб'ється в скло
Вiд кривди вiльний i образ
Берусь за звичне ремесло.
Рву з гiлок золотi труди,
Даремно мрiї не звелись,
А не забуду про плоди
Черешнi ранньої колись.
Холоднi фарби восени
Милiш зеленої весни
Черешнi ягоди смачнi
Стають солодкими лиш в снi
В моїм саду, в моїм саду,
В моїм саду...
Черешенька.

Таланти видали немалi
Свати любовi, щоб прив'ялi
Слова акордом оживить.
Хоч текст тягучий ще бринить
Окремим складом вкруг естради,
Романси, вальси i балади
Микола шле пiд три чорти,
Пояснень вчинку вiднайти
В чужому розумi не сила,
А власний ревнощiв вiтрила
Назустрiч новим помилкам,
Як жертву чорним павукам
Женуть, жене сама любов,
Образа з гнiвом труять кров,
Свiт криє сiтчаста полуда,
Руки виразна амплiтуда
Червоним сполохом щоку
Наташi в ягоду гiрку
Пофарбувала твердим рухом.
Нiхто, на щастя, хмiльним слухом
Вловити ляпас не зумiв,
Один Iван пiдйомом брiв
Секундне видав здивування,
Та дружки старшої зiтхання
Перетворилось в зойк легкий
В зойк швидкоплинний, нетривкий

(Частина третя)

До обіду у неділю
Готувались, як могли:
В річці риби наловили,
М'яса, сала натягли.

Дзбан ведмідь приніс у хустці:
“Власним медом пригощу!”
А кабан накрав капусти
І картоплі для борщу.

“Ох, — зітхнув ведмідь. — Нарешті!
Я б за рік це все не зжер!”
Вовк йому: “Та з'їв би, лежню!..
То сховаймося тепер!”

А ведмідь: “Мене з-за столу
Ще ніхто не виганяв!
Що руда тобі молола?
Може, все це і брехня?

Набрехала, от побачиш,
Бо лисиця ж хитра — страх!”
“Про всяк випадок, одначе,
Заховаємось в кущах!”

“Щоб Ведмідь — в кущі? Нізащо!
Хай-но прийде він сюди!..
Краще… ти мене, ледащо,
На гілляку підсади!”

Тож на дерево залізти
Вовк ведмедю допоміг,
А кабан — в торішнє листя
Закопавсь неподалік.

Ось, нарешті, і Рудася
Йде під ручку із котом.
“Ма-а-а-у!” — кіт, уздрівши м'ясо,
В захваті махнув хвостом.

Вовк в кущах: “Йому все мало?
От, — міркує, — вражий син!
Тут сім фунтів тільки сала,
Він не з'їсть же все один?!

Ич, малий, а скільки пихи!
Теж мені — почесний гість…”
Та в цю мить комар, на лихо,
Кабана вкусив за хвіст.

Хоч сидів той тихо досі,
Та боявся і дихнуть,
Тут, утриматись не в змозі,
Він хвостом тихенько — круть!

Кіт умить весь підібрався —
Очі блиснули вогнем
Так, що кожен би злякався —
Та на шерех як стрибне!..

В кабана — душа у п'яти:
“Зараз з'їсть мене! Пропав!”
Підхопивсь — і ну тікати,
Ледь кота не розтоптав!

І в кота — у п'яти серце:
Геть від жаху очманів —
І на дерево подерся,
Де вгорі ведмідь сидів.

Похолов ведмідь від страху,
Вище, крекчучи, поліз;
На тонку заліз гілляку,
Та як зірветься униз —

ГУП!
А там якраз, на горе,
Бідний вовк в кущах заліг…
Ледь підвівся вовк — і дьору!
Так біжить — не чує ніг!

А за ним ведмідь несеться —
Мчить щодуху і реве:
“Ох, за мною він женеться!
Ой, рятуйте — розірве!..”

…Зупинилися нарешті,
Та й попадали під дуб.
Ледве дихають сердешні,
Лиш очима — луп та луп.

“Ну й пан Коцький у лисиці! —
Врешті Вовк пробурмотів. —
Хоч маленький, а дивіться —
Ледь усіх нас не поїв!..”


***
…Цю нехитру оповідку
Від бабусі чув колись.
Тож шануйся — і не смикай
Пана Коцького за хвіст!

(Частина друга)

Ранком вибігла лисиця
Пошукать пташиних гнізд,
І на стежці їй зустрівся
Сірий вовк — облізлий хвіст.

“Ти, як завше — королева! —
Сірий шкіриться. — Бонжур!
Я увечері до тебе
На досвітки прибіжу!”

“Зачекай, — руда говорить, —
Ти не дуже веселись!
Бо у мене, бач, учора
Сам пан Коцький оселивсь!

Очі світять, мов жарини,
Кігті — гострі, як ножі.
Тож як де його зустрінеш —
Краще, брате, стережись!

А коли вже він сердитий,
То тікає все живе.
Хто не встиг — пан Коцький миттю
На шматочки розірве!”

Вовк потилицю почухав:
“Ну і ну! Оце так звір!”
А руда: “Та ти послухай:
Він і їсть мов богатир!

Він ум'яв у мене вчора
Страв усяких цілий віз!
Спорожнив мою комору,
Ще й голодним залишивсь!

З ним не варто воювати,
Піддобрити пана слід;
Хочеш — добру дам пораду?
Приготуй йому обід!

Страви наготуй побільше —
Тільки щоб була смачна!”
“То на поміч я покличу
Ще ведмедя й кабана,

Та й влаштуємо багате
Частування лісове.”
“Та самі сховайтесь, брате;
Бо побачить — розірве!”

(Частина перша)

Що, пустуне? Казку знову?
Слухай, тільки сядь як слід!

У господаря одного
Був колись смугастий кіт.

Жив собі під теплим дахом,
Жив — та врешті й постарів;
І господар бідолаху
В ліс заніс і там лишив.

“В нас мишей вже — повна хата;
Зазіваєшся — зжеруть!
Як не годен полювати,
То гуляй собі отут!”

На додачу злий хазяїн
Ще й у бік штурхнув кота.
“Кепські справи! — кіт зітхає. —
Няв! Кінець мені настав!

Я ж не виживу у лісі!
Де тут блюдце з молоком?”
Раптом дивиться — лисиця
Зупинилась під дубком.

Хвіст — мов віяло розкрите,
капелюшок набакир;
Ще й вітається: “Добридень!
Ви, пробачте, що за звір?”

Кіт старий прищулив вуха:
“Ну — чи пан, чи вже пропав!..”
А відтак, набравшись духу:
“Я — пан Коцький, — каже. — Няв!”

“О, пан Коцький! Як цікаво!
А мене Рудася звуть!
У якійсь важливій справі
В нас у лісі Ви, мабуть?”

“Та не те, щоб я у справі…
Я, скоріше, навпаки…”
“Ну, то прошу я ласкаво
Вас у гості!”
“Залюбки!”

Гостя пишного лисиця
До господи привела,
Стіл накрила, як годиться,
Жирну курочку спекла.

А коли живіт у “пана”
Наче бубон, став тугий,
Каже:
“Вибачте, звичайно,
За сміливий тон такий,

Та хоч я і не базіка,
Вам признаюсь все одно:
Про такого чоловіка
Я вже мріяла давно!

З отаким, як ви, сміливцем
Не страшний ніхто мені!”
Кіт, смачне доївши крильце,
Нявкнув: “Няв! Чому б і ні?”

Втомився битись? Надоїло?
Ніхто віддячити не хоче
За мирний сон й спокійні ночі,
За те, що ти ось так уміло
Редути ворога розбив?
Ніхто тебе не величає
Борцем за ключ від брами раю?
Можливо, хибний твій мотив?
Тоді віддай без зайвих слів
Свої півшляху до мети,
Свій погляд "гордо" опусти,
Бо так твій ворог захотів.
Лякайся світла, бійся тіні,
Сховайся десь, помри як раб,
Бо гострий розум твій ослаб,
Бо він увесь зогнив від ліні.

Ще на землі ти — й ніби поряд ми,
Та вже літак вирулює на смугу.
І відлік днів розтяли двигуни
На першу половину і на другу.

Слід конверсійний пасмом сивини
Розтав, по серцю черкнувши попругу…
День «до» і «від» — в якім жахливім сні
Спіткав я цю химеру недолугу?

Холодний розум серце умовляє:
«Ти вже далеко... Все!.. Тебе немає!»
І все ж ти поруч, бо бринить вона,
Не замовкає ні одної миті —
Така найтонша й найміцніша в світі
Натягнена між душами струна.

Без тебе жити вже ні дня не можу!
Ти — ідеал, зібрання всіх чеснот.
Найменшу крихту від твоїх щедрот
сприймаю вдячно, ніби ласку Божу.

А ти — до прірви з зоряних висот
мене скидаєш за похибку кожну.
Та я на тебе знов і знову сходжу,
щоденно сходжу, мов на ешафот.

За що ти слуг отруюєш своїх,
струмуючи наркотиком у венах?
Безжалісно ласкава і скажена.
Криваві сльози крізь веселий сміх,
водночас — благодать і смертний гріх…
Володарка душі моєї, — Сцена.

Нам соловей
до світання виспівував.
Місто мовчало
під чари співця.
Ґрона духмяні
акації білої
Нам аж до ранку
п’янили серця.

Сад був умитий
весняними зливами.
Зорі блищали
в застиглій воді.
Боже! Якими
наївно-щасливими
Та молодими
були ми тоді.

Роки спливли
сивиною безсилою.
Де вся цнота
тих пелюсток живих?
Тільки зима
завірюхою білою
Душу бентежить
у згадці про них.

Знову під зойки
зими знавіснілої
Кублиться в думці
гадюка-змія:
Ґрона духмяні
акації білої
Вже неповторні (Безповоротні),
як юність моя.

Пустотливе "привіт"
і "па-па"...
Вся душа в тих
потрійних крапках.

Статус "я недосяжний"
та все ж...
Я чекаю, коли ТИ
прийдеш...

Відсилаю to kiss
та in love
Мало щирості...
Тісно словам!

Ти - online
Я з тобою. Я тут.
Ця любов -
Як священний талмуд.

16/02/2008

Не варто говорити про високе
З людиною, що дума долілиць,
Хто не злітав у небо синьооке,
Той не побачить слова блискавиць.

Твої розмови про кохання муки
Той слухатиме смирно, як удав,
Хто не шалів від болю та розпуки,
Хто зроду не любив і не страждав.

Не слід топити час в балаканині
З бездушником про вічне і святе,
Із зайдами – про вірність Батьківщині,
З пихатими – про скромне та просте.

Не перетворюй мудрість на дурницю,
Не виливай щедроти слів дарма,
І не копай живильної криниці
Там, де води джерельної нема.

Куди ти підеш, як не навпростець,
яким кумирам відгризати вуха?!
Якби не ігри внутрішнього слуху,
куди іще подінешся, мудрець?

Накинеш оком на плаский гламур,
зіщулишся на селюка міського –
і все це – не виходячи із коми,
під впливом усереднених зажур?

Останній могіканине, зажди!
А, може, ти не все в собі помітив?
Нехай собі плекають лже-вожді
отруйні трави, нерозквітлі квіти...

А.М.

Как звук безумного рингтона,
Себя сдавившего до боли,
Как безобразный визг валторны
В оргазме каждой слабой доли,

Я шел по улице короткой,
Таким был, словно не был вовсе,
Хотелось пива или водки,
Тогда мне было двадцать восемь,

И я не ждал в тот летний вечер
Ни встреч, ни поворота судеб,
Тем более, возможной встречи
Я знал, что никогда не будет,

Тогда все было так туманно,
Тогда все было просто плохо,
Но встречей оказалась Анна,
Такой, как я просил у Бога.

Останні дні весни…
Образи відійшли.
Самотні ліхтарі
вишукують світанок.
І кольорові сни
химерно проросли
в заплющених Твоїх
очах…
Вже скоро ранок.

Закохані мости
леліють перса рік,
і сутінковий птах
римує сни і тишу.
І хто, коли не Ти,
твориш дива в мені?
І хто, коли не я,
про все оце напише?

2008

Ти вершинами міряєш долю,
руки вгору і груди вітрам.
Я хотів би… і буду з тобою.
Затям.

Сонцесяйна і загадкова,
грає посмішка на вустах –
ані слова, ані півслова
про страх.

І коли відкорковане небо
розливатиме в келихи Бог,
ми з тобою Всесвіт зведемо
для двох.

2008

Довга дорога додому:
на вікна падає сутінь,
блиск одинокої зірки –
все, що єднає нас.
Хмари розтрушують втому,
вічністю пахнуть звуки,
і непотрібні свідки
наш забирають час.

Грати потрібно щиро:
жити на сцені й померти,
сумніви і страждання,
радість і сум – до кінця.
Сліпо приймати на віру
тихі слова режисера,
грати, наче востаннє –
п’єса вже почалась.

Місяць потроху зникає,
співом стрічають ранок,
гімнами славлять сонце
дзвінкоголосі птахи.
Погляд до неба здіймаю,
молюся наостанок…
Бризки золотокосі
падають на дахи.

2008

Колиска дощу.
По вітру пливуть мелодії.
Коли відпущу, не знаю,
чуюся злодієм.

У вже недитячих снах
молитви розгойдую.
Промовиш або промовчиш –
різниці жодної.

Хтось знову розріже вздовж
сумніви, спогади.
Залишиться сутінь площ,
вгорнена холодом.

Залишиться сум в душі…
На вікні
я вірші знову пишу.
Знов сумні…

2008

Повертаємося.
Вже розвиднілось.
Більше
ти нікому ніколи нізащо ніщо не віддаш.
Розлучаємося…
Ми віднині вільніші.
Але брама закрита,
і досі палає палаш…

Відмолю і пробачу,
і вкотре почну все спочатку.
Відтепер не тлумачу,
як досі тлумачив життя.
Ми з тобою інакші,
хоч все залишилося, наче.
Ми, напевне, пробачим…
… За вікнами знову сльота.

2008

Неспокійно, не в унісон
Б'ються наші серця сьогодні.
Все минулося, наче сон.
Ти нервово стискаєш долоні.

І на згадку лише мотив,
що мугикала перед ранком.
Відлюбив чи недолюбив?..
Вітер грається із фіранком.

Сонце стиха загляне в дім –
ретушує сліди знайомі.
Вже не хочеться холодів,
Вже набридло від перевтоми.

Погляд кину на телефон,
підійду – постою – поставлю.
Все життя, мов плацкартний вагон.
Я услід тобі помахаю...

І поволі піду домів,
вип'ю кави, скурю цигарку,
прогуляюся ввечері парком
і згадаю ранковий мотив.

2008

Ненаписаний вірш,
як навхрест забите вікно...
Як безликий штамп на конверті «Адресат вибув».
Коли ніяк сказати: «До скорого»,
«До побачення» або «Будемо»...
Коли все, що хотів,
залишаєш в собі.

Буде інший день,
будуть інші реціпієнти,
будуть дні весняні і сонячні,
коли є з ким поговорити:
півгодини убити чи й день
ні про що... про усе...

Та чи буде?

А якщо раптом
тиха підступна лінь
задушила талант?

Що тоді?

Імпотенція? Невдоволення?
Імпрекація всього і всіх?
Доки біль, доки сум не стих...

Тоді мовчки дивишся в небо,
наслухаєш вітер і дощ
і чекаєш потреби...

... Аж ось...
Почалось

2008

Раптово повертаються
мелодії, слова і звуки –
пережиті,
відчуті,
відбуті...
торкання потрісканих губ
до гарячого чаю
і пластика
одноразового стакана.

Вітер... Волосся...
Картина інтимного щастя –
особистого, тільки твого...

Коли було насправді затишно...
Коли голоси перехожих
не виривали свідомості
зі стану позасвідомості...
Коли посмішка ледь помітна,
ледь відчутна
створює крила...
Коли сам до себе співаєш...
(навіть – лише мугикаєш)
призабутий
і кимось навіяний
мотив.

2008

Стежки проходженні заросли травами,
Пройдені дороги сніги замели,
Може щось забути, де що і згадати
Із тієї забутої уже давнини.

Холодної водиці нап'юся з криниці
Із тієї, що батько цебриння проклав
- Де живеш ти сину, не плюй у колодязь -
О таку пораду він мені давав.

Не топчи трави ранньою весною
До сонця вони ще не проросли,
Не блукай по росах ранньою порою
І щастя у Бога дарма не проси.

У безмежнім світі, в його леберінтах
Загубитись можна людині у світі,
Якщо лише блукати, навмання шукати
Щастя, що десь блудить в науки, в освіті.

Вірші народжуються
у південній півкулі мозку –
справа…
Коли слизько надворі,
бо дощ,
коли холодно
і сльотаво.

Ми блукаємо містом
або
сидимо біля грубки
і місто
роздивляємося із вікна –
і життя за вікном пропливає…
Так буває.

Можна бути слабким чи сильним,
можна йти,
а можна… не йти…
Лиш натхнення минає,
і щастя минає,
й життя…

2007

Стомлено дивишся в вічі вечірньому небу,
Лічиш до ста, після чого вмикається сон.
І не збагнути мені, не відчути потреби
Мовчки молитись до вікон чи, може, ікон?

Вірити? Знати? Чи просто ходити землею?
Кожному інше, мені – особисто моє:
Бачити сонце в калюжах і жити твоєю
Посмішкою чи покарою карих очей.

Сон – забуття, тільки код, згенерований мозком.
Він не віщує нічого. Він сам по собі...
Хочу повірити в це, але скрапує воском
Серце моє, вже підвладне твоїй ворожбі.

Будемо вдвох до загину. До болю. До щему.
До спантеличення. До перевтілення в сон.
Після... По всьому... Тоді, коли ми відійдемо,
Інші молитимуться чи до вікон, чи то до ікон.

2006

Надворі – сутінь, у кімнаті – тиша.
Нас тільки двоє: я і скромна тінь.
А в пам’яті – у видиві цвітінь,
між сонячних сплетінь і миготінь –
блукають вірші.

З твоїм приходом тіней стало дві.
Пісні ельфійські замикають простір.
Так завжди, коли ти приходиш в гості,
коли сміються очі, ноги – босі,
а ми – живі.

Цілуй мене, цілуй застиглу тишу,
хай буде сонце там, де спокій жив.
Я хочу пробудитися із снів
або заснути знов – і поготів –
з тобою лише.

Надворі сутінь. У кімнаті – сни.
Нас двоє: ти і я. Нікого більше.
Над цим усім кружляють тихі вірші.
Лиш тіні ельфів, що зіткали тишу,
ще на стіні.

                Червона глина у його руках.
                чи в мертвій формі він знаходив новий подих?
                куди тепер тікає ця< ріка...?
                чи ти по хвилях цих ходити зможеш?

                бо вже, за день якийсь, - закінчиться весна.
                і ця ріка, - ти знай, тепер - зміліє.
                те що раніш він бачив тільки в снах, -
                тепер горіло на стіні у формі літер.

                а він здирав ці літери з стіни
                як мертву шкіру - від живої плоті
                здирають вкриті бубнами сінними
                готуючи грунт для нових полотен

                і байдуже йому - ціною, циною...
                він в твому сні - розпався - на частини,
                він весь втискався тілом до стіни
                він, зрештою, і сам ставав стіною.

                ...він задихався, корчився від слів
                рубаючи гілки гарячим спижем.
                і зрештою, він став тим, що й у сні, -
                йому даровано сім років тиші.

Зашторена і понура
У власній тіні втонула
Біля вікна

А тінь ти за себе видала
З якої зліпили ідола
Улюблена

Плазують до тебе черги
В підніжжі а ідол зверху
Лиха мана

Ти просиш бути барменом
Коханням ржаво-червленим
Налий вина

Лиш тінь ти за себе видала
З якої зліпили ідола
Улюблена

Та скільки не лий не буде
Вже повна чаша облуди
Надщерблена

Заплющені очі.
Мобільне мовчання.
У мороці можна
Набратись терпіння.
І бути
Бравадним,
Брутальним,
Безжальним
Пекучим багаттям,
Прозорим сумлінням.

Затиснути в жмені
Спокусу, спокуту.
Солодке і спіле,
Спітніле бажання.
І просто завмерти,
Сидіти і чути
П’янке, еротичне,
Мобільне мовчання.
30.05.08

Засмучені степи,
Заплакані тополі,
Все затихло, замовчало
в степовім роздоллі

блискавицею промчалась
козацька слава,
Заржавіла гетьманська
Залізна булава.

Козацькі могили
Внуки поорали,
Давно перековані
Мечі на орали.

Про козацьку славу
Співають поети.
Столицю в Батурині
Хочуть відродити.

Не забудемо того,
Що кат - Петро зробив,
Козацьку столицю
Кров'ю окропив

Не вернути, що минуло,
Розбудити, що забуте,
Не знаючи минулого,
Як в сучаснім бути.

Може долі скоритися
Ворогам на славу,
Може знову, як пращури,
Підняти булаву.

Комедія

«Та отечество так любить,
так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду точить!..»

Тарас Шевченко, Сон

Бандити, як прийшли до влади,
мордують дурника-народ.
Та між собою не поладять:
хто має «рота», а хто «рот».

Прийшли бандити й до бабусі:
«Така стара, а ще живеш.
Борги не сплатиш –
хрякне в вусі,
та ще й в ментовку попадеш».

Та бабця в вухо бандюгана
сама як хрякне де з руки,
ще й одібрала два нагани,
на них тримала два курки.

Чкурнули хлопці по підмогу,
до бабці збіглись вороги:
«Ти не сплатила меру й богу,
віддай квартиру за борги!».
Та вже й прогнали із квартири:
бо в бабці тільки гривня є
од мера, що бюджет затирив,
з того –
по гривні й роздає.

Посіла бабця на подвір’ї
на купі кинутих речей.
Нема ні бога, а ні віри,
вже й сліз немає із очей.

– Не вмерла від голодомору,
та, мабуть, вже кати доб’ють.

– Чого сидиш? Дали ж комору,
диван на плечі – і у путь!

І бабця підвилась, крехтіла,
диван на плечі – і пішла.

На ринку
за диван купила –
сучасний танк
і два ствола.

Залізла в танк,
до влади править:
«І де ж тут той, що президент?
Що хабара за підпис править,
та вимагає ще й презент…
Так ось де сучи «любі друзі»,
ті, що забрали рідний дім!
Крадете, любі, по заслузі…
Навчить-но красти як…
А в тім…»

Гармату швидко так прицілив,
вже як шарахне в той палац.
Всі повтікали, хто був цілим,
іще прицілив, – бац! та бац!
Щоб вже якраз – контрольний постріл.
– А де ж прем’єр, той бандюган?
Сидить в клозеті втретє поспіль,
є в нього танки і наган.

Тож бабця –
знову до базару.
Купила бомбу із ядром.
Аж дивиться –
в стволі Азаров
і Янукович із відром.
Прем’єр несе пальне до танку,
щоб бабцю тую вбити враз.
Психічну вигадав атаку
із покидьків, отих зараз.

Якій там суд?! Які закони?!
Од крадія добра не жди…
А, може, то не «Регіони» –
євреї, в котрі теж іди?

Посіли в танки й депутати
із президентом.
Танк на танк.
Та бабця всім спроможна дати
по дулі кожному.
Ось так!

І почалась за правду бійка.
«Оце, либонь, вже почалась».
Ціна тим покидькам – копійка.
Та й всім бандюгам сучим – зась!..

Аж дивиться –
на діжці з медом
людина божа –
мер киян.
Він з гречкою
і з божим вето
на постріл в Чер, Аза і Ян.

На вето бабця наплювала,
чеку зірвала:
– Геть той гріх!
Із України геть, навала! –
та бомбу кинула у них.

І стався вибух
тої сили,
що всю навалу
геть знесло…
І тільки Боже, сивий-сивий,
іде у полі повз село.

4 листопада 2006 р.

Думать надо о светлом,
Думать надо о чистом.
Жизни, в общем-то, мало,
И пройдёт она быстро.
Отчего же так много
В жизни грязи и сора,
Отчего же так мало
Чистоты и простора?
Я иду за звездою,
Тьму вокруг отрицая,
Понемногу надежду
По дороге теряя.
А всё кажется – к счастью
Мне удастся дойти…
Только как-то уж близко
Окончанье пути.

Пеной морскою вскипают слова,
Астры вплетаются в строфы.
Синие ночи озвучит сова,
Тусклые сумерки - дрофы.
Ежели ели с елеем святым
Ринутся в рай муравьинный,
Небо приблизишь созвучьями ты,
Ангел поэзии дивной,
Кроткий послушник мирской красоты.

Обіймав мене дощ, у вуста цілував,

Лоскотав ніжно руки і груди! -

Пригадалось, як ти мене палко кохав –

Пам'ять тінню за мною усюди…

Краплі вперто співали ліричні пісні

Оксамитовій свіжості тіла,

Пригадалось – колись ти належав мені,

Але втримати я не зуміла…

Шепіт зливи. Душі невигадливий щем –

Засинаю поволі і хочу,

Щоб укрив ти мій сум, став надійним плечем,

Завітав іще раз в сни дівочі.

Розгублені атоми згублених душ
Химерно танцюють від стоми.
Кружляє печаль, та її ти не руш –
Вона пізнаватиме, хто ми…
Самотність прямує у ритмі танка
Дедалі стає гарячіше.
Усе залунає, мов юність п'янка,
І соло заплаче тиша…

І лягає година на плаху в чеканні свободи,
Головою від тіла злітає і кров’ю іскриться,
А було, ця година комусь диктувала погоду,
А було (загуло), обпікала любов’ю жар-птиці.

Все було. Не повернеш. Дрімоту накочує вічність
На повіки, на совість, на крики скаженого люду...
Ми з годиною схожі. Обоє до часу комічні,
І обоє від часу нікчемні - в спокусі - заблуди.

А юрбі не до світла, - волання покори чи кари, -
Щось тваринне у звуках за кусень даремного хліба.
Чуєш, Господи, виглянь на хвильку, благаю, з-за хмари,
Їм і хліба занадто, а Ти їм, обжерливим, - рибу.

Бо прикриють Тобою вуста, що викрикують вирок,
І на Тебе повісять суддівство, а вийде судимість,
Бо давно хтось казав, "що як прийдеш до нас ти із миром,
То..." від миру помреш, покалічений дітьми своїми ж...



Зловтішався народ, тільки час поміж натовпом плакав –
Перетерпіти рану, пославшись сльозами на вивих,
Не зізнатися світу, що доньку поклали на плаху, -
Так вмирала остання година із роду цнотливих.

Така вона, така несхожа,
Природi флiрту неворожа
Жiнкам як жiнка не рiвня
Гостей серйозних за чверть дня
Зачарувала, пiдкорила,
Зерно пiдозри заронила:
Русява ця чи та руда,
Хто тут насправдi молода?
(Крик моди завжди вирiшальний
Волосся колiр натуральний
Й корисний, Надi в днi весни
Велiв покрити шаром хни).
В буяннi молодостi вiльна
Наталi усмiшка прицiльна
Частiше серце стигле б'є,
Ланцюг другий жартом кує
Новому бранцю рухiв плавних
Назавтра в мрiях-снах уявних.
Вiн зве на вальс - готова в мить,
На поцiлунок - теж бiжить
I як закохана подруга
Платочок стеле в центрi круга.
Пустує капосне дитя
Їй незнайомi почуття
Фантазiй, ревнощами зшитих,
Iскрою заздростi розвитих,
Безсильством збiльшених стократ.
На вчений вистачить трактат
Безумних вчинкiв тої гами -
I враз отруйними плодами
Стає любовi пiзнiй цвiт.
Нам тяжко вiрити, що свiт
Пiдступна зрада навiщає
Коли кохання не чекає.
I гнiв, i шквал ревнивих мрiй
Коханiй вибачить своїй
Душа Миколина готова,
За погляд швидкий, за два слова.
Крiзь рать танцюючу гостей
Вiн рятiвливих жде вiстей
З вуст присоромлених почути,
Пристойнiсть з чемнiстю - два спрути
Зухвало держать за рукав,
Ще й слово, що зарання дав.
Наспiв заморський струн гiтари
Затих повiльно, iншi пари
Призве створити баянiст,
В собi знаходить Коля хист
До танцю явно невгамовний,
I вступ полишивши розмовний,
(Забудьте правило нове)
На центр Наташу вперше зве.
Вона i хоче i не хоче,
Все ж ручку нiжну неохоче
Вручає гордо, як для слуг,
Та раптом знов новiтнiй друг
Пред яснi очi став з бажанням,
Йому з вiдвертим жалкуванням
Вiдмову шле, як в п'янiм снi
Тремтячi пальцi чепурнi
З долонь Миколи вириває,
Обох нагнiвано штовхає
I мовить голосом ясним:
- Я не танцюю бiльш нi з ким!
Герой вiдмови не боїться,
Його дражнить ревнива птиця,
Вiн вiдступив на зайвий крок,
А той надалi у танок
Насильно тягне, з вмiлим охом,
Як чорт розсиплеться горохом,
Зiв'ється в смужку, мов каблук
В пiдлогу виб'є дзвiнкий звук.
Сваритись довше iз собою
Не в силах, з шумною юрбою
Змiшатись в парi поспiшить
Наташа вкотре через мить.
Безумну викинуть витiвку
Блаженство чарiвну голiвку
Наводить вправно, тiльки жарт
Той легковажний часто варт
Пiдступних зрад, нехай цариця,
Зiгрiта ревно, веселиться
В обiймах хтивих всiм на зло
Їй не втямки, що принесло
Хвилинних слабкостей бажання
В безжально страчене кохання.

из битых нимбов понаделай себе радуг.
в них радость - (чья ещё, как не твоя)?
и светится она - не хуже радия
и уголькам зрачков - чего бояться?

они улиссом возвращаются - с итак.
кораблики! - триеры! - в лужах петри..
из всех возможных пунктов - встретьте там
где дымзавесой осыпается их пепел

где всякий шарф - приравнивать к петле
где из зубов не прорастишь адама
где непонятно даже - вы сотлели, нет?
во всяком случае, - наделай себе радуг.

Коханий тут. Коханий біля мене.
Сміється сонцем вранішнім мені
І горнеться звабливим тілом-кленом -
Шукає в тілі згублений зеніт.

Коханий тут. Коханий близько. Поруч.
Гойдає ніжно погляд десь за крок.
...а там вже щось зривається! - Ліворуч.
І мчить в крові на зведений курок.

Коханий тут. Коханий за піввдиху.
Простягнеш руку - вловиш сніг-вогонь.
Скажіть, хіба назвеш це лихом,
Коли тремтиш-гориш від двох його долонь?!

Коханий тут. Коханий - на усмішці.
Терпляче жде, коли зайду у ніч.
Мене не треба. Треба тільки ліжко.
...щоб тілом положити душу в піч...

Та мене не вистачить на усе.
І, мабуть, я істинно жалюгідна.
Бо така розпатлана карусель –
Ніби все, що мені потрібно.

Посидіти, подихати – вечір сирий, як дно
У найглибших, за-Маріанських пустих западин.
І коли накриває, аж видихнути не ладен,
Атмосферні, аж ніби ядерні, перепади,
Як холодне сухе рядно –
От покинути і поїхати в Баден-Баден.
Або ще там кудись. Насправді – усе одно.

Залишити якусь записку або листа.
Подавати про себе звісточки телефонні,
Як платівка на старенькому патефоні:
Все чудово, чудово – такі чарівні міста.
Ці слова усередині рвуться, немов кіста.
Ти така божевільно, невиправлено пуста,
Ніби брязкальце на плафоні.
І скрижаль на твоєму фоні
Така проста.

І говориш у білу слухавку: ти послухай.
Ну який я герой – ніякий, не в тому справа.
Просто скельце, якому надто тісна оправа
І гнута дужка.
Бо коли кожен день – така гамівна вертушка,
Кожен вечір – така нестримна людська заграва
Відпускає великодушно,
Немов Варраву.

В слухавці – глухо.

І тоді ти говориш: я просто – людська істота.
Я не хочу багато – якесь там житло, робота.
І спокій.
І якщо цього мало на твóїй шкалі високій,
То я – не ти.
Я не вмію отак тягти.
І мовчання склепляє рота.

Ніч.
Дощ за вікном.
У смутку вірші
Пишу за столом.

Думи летять,
Як у вир лелеки
Кудись залітають
В минуле далеке.

Думи заблудились
Лісами і луками,
бродять по світу
забутими стежками.

Ніяк не поверну
Їх в сучасний світ
(не в горе людське )
В яблуневий цвіт.

У сучаснім горі
Можна заблудитись
Як човен у морі

На що сподіватись,
Які мати мрії.
В руки все прибрали
При владні злодії.

Сльози небесні
У вікно б’ються
(Мені це байдуже)
Що при владі злодії
Між собою б’ються


Мені не байдуже,
Що мовчазні люди,
Як будуть мовчати
Що то долі буде?

Цієї ночі
Горе по залишу.
Про красу природи
І вірша напишу.

Як на дворі дощ
землю поливає
Кругом зеленіє,
Природа співає.

Він. Сцена перша.

Обручку з пальця геть (у ліжку інша)
Якій шепочеш ніжно: „Oh, my love”.
Вона із тих, котра при слові „вірші”
Вигукує навмисно голосніше
РембО! Чи РЕмбо... хто із них писав?

До дідька їх! Її ж до лімузину,
А потім казино і ресторан...
Бо поряд з нею ти – король-мужчина,
Удома ж: дати свиням, доні, сину,
Не тішить ні газета, ні диван.

Вона. Сцена друга.

Законний у відрядженні. Нарешті!
Мерщій сюди і справи всі облиш!
Халат і капці у комод. Сукенку, мешти
Для того все, кого коханим звеш ти.
Дзвінок у двері - пташкою летиш.

Родинна ідилія. Сцена третє.

(Стрічай, мегеро!) - Так, це я кохана
- Коханий… Милий… (щоб тебе чорти!)
Чому так пізно? – Та наради, плани…
Пробач, раніше я не міг прийти.

Налий мені будь ласка лимонаду.
Втомився, розболілась голова…
- А що на шиї? Це ж... Так це ж помада!
І почалася третя світова...

...Лови летючу мить життя...
Олександр Олесь
..............
Перечекаю дощ в оцій кав’ярні,
скраєчку сяду, сумно помовчу.
Забуті мрії, сподівання давні
озвуться під мелодію дощу.
Вся суєта і клопоти щоденні,
буденності набридливий мотив
розтануть, щезнуть маревом непевним.
(А чом би й ні? На світі стільки ж див!)
Самотності холоднувате сяйво
мене огорне трепетним крилом.
Як затишно одній! І чашка кави,
і музика дощу – усе на славу...
Що ж, доля не завжди карала злом.
Чоло гаряче опущу в долоні:
дорогоцінні хвилі забуття.
Але шепочуть краплі монотонні:
немов цей дощ, закінчиться життя...

Шампанський, пострiлом вiдкритий,
В криштальнi келихи розлитий,
Не довго грiли у руках,
Гарячi страви на столах
В мисках холонуть не встигали,
Горiлку також пiдливали.
I за годину дужий хор,
Змiнивши шепiт на мажор,
(Хто перебрав потрiбну мiрку)
Кричав вiршом
- Горiлку гiрку
Не вип'ю бiльше до тих пiр
Аж поки сам на власний зiр
Не гляну, як мiцнi цiлунки
Скрiпляють молодi стосунки.
Веселi, збудженi украй,
Вже гостi просять коровай.
Дружки, така у них робота -
Дiлити так, щоб звана рота
Колючий стримала язик,
"Пiдошву" ж лишить для музик.
Ошатнi дами стиглi драми
Старались виразить вiршами,
В порадах юних хазяйок
На натяк зайвих помилок
Звертав увагу тесть не п'яний,
По черзi з Йваном жарт круп'яний
В багатомудрi речi дiв
Вставляв смiливо. Сам схотiв
Iван належно привiтати
Cвоїх сусiдiв, мов карати
Брильянтiв зважував слова,
Їх назбирав десяткiв з два:
- Агресор неба! Лялька сонця!
Свiтлiшим ясного червонця
Хай стане кожен день життя,
Хай вашу силу почуття
Нiкчемна сварка обминає,
Достаток дiм не полишає.
Мiж тим в дворi пiд спiв гiтар
Талант до танцiв - божий дар
Ряд гостей скупо проявляли.
Чи днi весни їх повтомляли
Чи мало чарок в цiй юрмi
Хтось випив, думайте самi.
За три години скутi танцi
Лишають гостi, щоб гулянцi
Повторно стравами й питвом
Вiддать належне за столом.
Горiлка вже давно не гiрка
Спливає час i перша зiрка
Промiнням тьмяним по струнi
Будити награнi пiснi
Музик настирно зазиває,
Танок двi дружки починає.
Допомагає старший друг,
Весiлля все в широкий круг
Пiд ритм невтомних iнструментiв
Зiбрать без зайвих комплiментiв.
Кидають миску, в дружнiй стан
Бiжать всi гостi, там орган
Перетворяв в давно їм звичну
Мелодью силу електричну.
Прожектор - ворог самоти
Старався марно вiднайти
Байдужу талiю до руху,
Чи з недостатком такту й слуху.
Не густо в рiднiй мовi слiв,
Щоб милi ножки милих дiв
В стихiї танцю описати.
Колiн сусiдських жвавi п'яти
Торкались в польцi, як свiчки
Ламались тонкi каблучки
I рiвним нiжкам кривуватi,
Пориву спiльному вiддатi,
В умiннi душу спокусить
Не поступалися й на мить.
Природи голос безпринципно
Тримать осанку однотипно
Жiнкам у вальсi не давав,
Минулi днi легких забав
Згадать могла постарша вiком,
Часи, як з юним чоловiком
Любовi першi пелюстки
Зривала в молодi роки.
На жаль наш Юрiй до обiду
Вже був далеко, вiн сусiду
Дав обiцянку, зранку в Львiв
Його вiдвезти, де служив
Син старший, тезка, бiля стяга
Там вдень приймалася присяга.
Немалий подив старший клас
Зумiв би звiдати в той час,
Зустрiвши вчительку, ним знану,
Як до розваг неполум'яну.
Пристойним шепотом наряд
Її вiтав жiночий ряд,
Мовчав, занадто красномовно,
Усяк, хто пару полюбовно
У танцi пригорнуть не смiв,
Щоб жар природнiх почуттiв
Не обернувсь докором з спини,
Не визвав запитань дружини.
Глядiв прихильно щедрий бог
На те, як юний педагог
Таланти вродженi i риси
Достойнi модної актриси,
Блаженством сповнена ущент,
Взяла за вiрний iнструмент
В серцях непевних сiять смуту,
Пристойно деким призабуту.
То стрiне поглядом, то вбiк
Лукавий вогник з-пiд повiк
Скользить, то скриє шию волос,
То струн душi торкнеться голос,
То стан вiднiме, то прильне
I губи бантиком зiгне.

Таки буде сльоза, таки впáде душа у тишу,
Без віршів, тільки самосвідомості епізоди.
Ломить ранком слова, ловить ранок слова, мов миші,
Тож залежним проміння рятунок несе – свободу.
Таки буде молитва – на серці смарагдом камінь,
Вилий хмари плачем у веселці – не пошкодуєш,
Бо то Муза-дивачка із нами
Гуторить, чуєш?

Люблю мандрувати з дощем...
Запнувши дорожнім плащем
Колючі думки - хай їм грець!-
Іду без мети, навпростець.
А дощ вже не дощ, а гроза!
Небесна вода, мов сльоза,
У шпарки очей заповза;
І я розчиняюся в нім...
(Так критик бува, анонім
Ховається за псевдонім).


CARPE DIEM (ловИ день)

Не возвращайтесь в прошлое...
Прошлое требует пошлину,
Пошлину платим натурой:
Нервами, кровью...фигурой!
Воспоминаний конница,
А в результате - бессонница...
Держимся, правда, вальяжно!
Прошлое - тон макияжный
И никакой парикмахер!
(Проще послать его...)