Впала ніч на призьбу хати тінню,
увібравши неба оксамит.
Зазирає в шибку безгоміння,
рубанець у грубі палахтить.

У кутку на різьбленій полиці
коливо і вишитий рушник.
На столі свіча і паляниця.
Плетені цибуля та часник

на цвяху від нечисті лихої.
Підвіконня чепурить герань.
На софі в лещатах супокою
жінка й чорна кішка, ніби - твань,

примостилась біля ніг ґаздині,
муркотить і бачить треті сни.
Та не спиться жінці, очі сині,
мов ріка, хоч зорі зачерпни.

Поховала матір позавчора...
викине на згарище старе.
Праху біль розвіє понад морем...
тільки кішку в місто забере.

04.10.2021р.

Під храмом - шеренга братів:
Каліки, убогі, нещасні...
А бані церков золоті,
З рубінами іконостаси...

Ісус, Ієгова, Аллах
Всміхаються до гречкосіїв.
Від люду - байдужість, хула,
А боги дарують надію.

Я в пастві - сумирна вівця,
Без кулі та пороху гільза.
Плачу десятину отцям,
І ти заплати, не барися.

Впіймали у сіті вдову
Сталеві релігії ниті.
Схиляю сумирно главу
І вірую в рай на тим світі.

04.10.2021р.

Ключем журавлиним осінь відкрила
Двері своїх володінь,
Шати багряні навкруг розстелила,
Вітру сказала:"Спочинь".

Бабиним літом срібно-прозорим
Вже поснувала гаї.
Поле велике таке й неозоре
Плекає нові врожаї.

1981 р.

Милуюсь зоряним світінням
Життям вдоволений сповна
І не шукаю більш спасіння
Від бід у келиху вина.
Хоча не віриться, що втішить
Зуміє сяйво ще не раз,
Та на душі стає світліше
І веселіше водночас.
Ця яснота безкрая ночі
Мені заснути не дає,
Невпинно радуючи очі
Тим, що вона віднині є.
Хоч зорі сяєвом аж сліплять,
Мене лишаючи без снів, –
Я уночі втішаюсь світлом,
З яким зріднитися хотів.
04.10.21

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Поспішай, - над землею стерв’ятник тяжить!
Рідний ліс - що приходить весна, звістимо.
Чуєш: лунко земля під ногами дрижить!
Бачиш: щільний туман ген на нивах лежить, -
це скипає роса від зненависті, мо’...

В повних бруньках тут - зненависть вирує,
спотайна в жилах - зненависть тече,
шкіру нам потом - зненависть плямує,
голови наші пече!

Подивись: що за ржа на воді у ставках?
Зло вже тут, і весь ліс - порохнявий стає!
Рукояті мечів холодіють в руках,
б’ється ві́дчай у скронях, мов спійманий птах...
Скільки в нашому серці зненависті є!

Юним - зненависть обличчя міняє,
рветься зненависть із всіх берегів,
сповна зненависть напитись жадає
кров’ю твоїх ворогів!

Ми сьогодні - в полоні злоби́ та образ,
і якого тепер жартуна звеселиш?..
Але вітер - повисушить сльози нараз
від тієї, що тільки й лишилася в нас, -
справедливої наскрізь зненависті лиш!

Пийте зненависть, її - повна чаша!
Дайте зненависті тіло нове...
Тільки зненависть незаймана наша -
поряд з любов’ю живе!

(2021)

Якби піднятись птахом в небеса
І над Дніпром високо пролетіти,
Аби навкруг простори оглядіти -
Що відбувалось по степах, лісах
У ті далекі вже тепер часи,
Коли ще Київ градом був маленьким,
Князі сиділи на горах тихенько,
Бо ж вороги обсіли, наче пси.
То від древлян наругу всяку жди,
То роси з півдня не дають спокою.
Щоправда, сіверяни за рікою
Лиш позирали іноді сюди.
У них там вдосталь власної землі.
Коли набридне у лісах сидіти,
На південь можна, у степи сходити.
Там вдосталь волі та і, взагалі,
Став гради та і землю обробляй.
Ніхто тобі не буде заважати.
Живи, працюй та й вдосталь будеш мати.
Освоюй необжитий іще край.
Тож скоро з лісу люди потяглись
На південь. Вздовж річок селитись стали,
Міста собі і села будували.
Так поступово край і заселивсь.
Із міст найпершим Славія була,
Постала ген над Трубежем високо.
Ще й Альтою прикрилася із боку.
Хоч мурами хвалитись не могла
Та жителі отим не переймались.
Бо хто ж на них зі степу нападе?
Кочовиків давно нема ніде,
Мабуть, шукати здобичі подались.
Орали землю, а вона в отвіт
Їх щедро годувала і поїла.
Вже скоро вся україна розцвіла…
Та все тривожніш озивався схід.
Хозари там міцніли з року в рік,
Народи всі навколишні скорили,
А тих, хто чинив опір – розорили
Та хижо позирали на цей бік,
Де племена слов’янські розжились.
Багаті землі муляли їм очі.
Каган слов’ян також скорити хоче,
Як обри, що ходили тут колись.
Болгарські орди стали все частіш
Понад Дніпром за здобиччю блукати,
Кагану нових данників шукати.
Та хижо позирали за Трубіж
На Славію, що розрослась тоді
Над Трубежем. Там здобичі багато.
Чужинцям лише річку подолати
І все добро дістанеться орді.
Чим більше степом купчилось орди,
Тим більший пил угору піднімався,
Загрозливими хмарами збирався
І хижий вітер гнав його туди,
Де, поки мирні села і міста,
З тривогою на південь позирали,
Звідтіль страшної пошесті чекали,
Бо ж знали, що у тих одна мета –
Нехай усе загине у огні,
Нехай весь люд під шаблями поляже
Та здобичі надбає сила вража
В спустошеній слов’янській стороні.
Кидали свої рала ратаї,
Не вірячи, що можуть хліб зібрати,
Гадаючи: чекати чи тікати,
Життя хоча б рятуючи свої.
В надії озирались на ліси,
Де можна від орди було сховатись.
З нажитим було важко розлучатись.
Хоч шепотіли: «Боженько, спаси!»
Та перші вже до лісу потяглись,
Забравши все, що було найцінніше.
З тривогою на них дивились інші
Та теж свій скарб збирати узялись.
Зірвався люд, не стало і кому
Від орд розбійних землю боронити.
На північ всі шляхи були забиті,
І селами брели, й по одному́.
Збезлюднів край, що досі іще цвів.
Міста і села пусткою стояли.
Десь там лише збиралася навала
Та не було того, хто б її стрів…
…У Хорсуні в один із ясних днів
Зібралися на раду два кагани,
Обговорити добре і погане,
Що кожен з них у світі углядів,
Про орди, що блукали по степах.
Не те, щоб роси там когось боялись,
Про їхню силу вже усі дізнались,
Тож зачіпати би завадив страх.
Каган із роду родіїв почав
Про наболіле, звісно, говорити:
- Нам стало важко понад Россю жити,
Край затісний для племені вже став.
Ми ж, наче, на тім острові живем,
Оточені слов’янами, як морем.
Уже і місця не лишиться скоро.
Чи то не час шукати нам нове?
Бо ж, справді, стільки тулиться нас тут,
Розрісся рід і в мене, і у тебе.
Набіги не вирішують потреби.
Щоб то не стало приводом для смут?!
- Ти пропонуєш знятися і йти
Кудись землі привільної шукати?
- Та ні. Навіщо звідси всім рушати?
Своїм я хочу місце віднайти.
Он за Дніпром спустів слов’янський край,
Чекаючи болгарської навали.
Нас би ці землі, звісно, влаштували,
Усе обжите, йди та осідай.
Я б сам у їхній Славії осів.
Колись бував там, місце до вподоби,
Лише постав високі стіни, щоби
Ніхто без спросу сунутись не смів.
Орда болгарська не страшна для нас.
І не таким бува давали раду.
Та й ви у поміч надійде́те, правда?
- Ну, звісно. То ж, хіба у перший раз.
- А тут іще проблема є одна.
Жерці у Хорса надто прагнуть крові.
З купцями в нас відносини чудові
Та їх ота лякає новина,
Що чужоземців кидають жерці
На треби Хорсу. І не в нашій владі
Аби тому хоча б яко́сь зарадить.
Тримають міцно цим нас у руці.
А за Дніпром їх влада не страшна.
Там ми купців і будемо приймати,
Самі ходити світом, торгувати.
Тож нам від того вигода двійна.
Я вже на то старійшин всіх підбив,
Лишилось віче родове зібрати.
Можливо й буде проти хтось кричати
Та більшість не послуха його слів.
І треба швидко те усе зробить,
Поки орда і справді не наспіла…
- Що ж, можете туди рушати сміло,
Ми зможемо вам вчасно підсобить…
Не так багато часу і минуло,
Як бродом перші родіїв полки
На схід походом рушили стрімким,
Вздовж Трубежа до Славії майнули.
Через Трубіж всі броди зайняли
І каравани із добром прикрили,
Які повільно у цей край ступили,
Де до цих пір слов’яни лиш жили.
Цей край мав стати новим домом їм.
Займали села кинуті і хати.
Жінки двори взялися обживати,
Чоловіки ж до Славії пішли,
Де вже збиралась в повній силі рать.
Каган сторожу розіслав степами,
Аби болгари потай не напали
І став вістей у Славії чекать.
Тривожні вісті скоро прибули:
Нарешті орди з силами зібрались,
До Трубежу нестримно наближались.
Із дня на день дістатися могли.
Тоді каган і вивів руську рать
За річку в поле ворога стрічати.
Не встиг її до бою зготувати,
Як вже сторожі з поля хутко мчать.
А слідом, пил здіймаючи, орда
Летіла степом стрімким хижим птахом.
Чекали її родії без страху,
Щитами перекривши шлях. Гадав
Болгарський хан, що легко подолає
Слов’янські раті. Та ж того не знав,
Що не слов’янський князь його стрічав,
З каганом руським битися він має.
Нестримна хвиля хижої орди,
Немов на острів раптом налетіла,
Зім’яти, змити легко захотіла,
Але розбилась, лишивши сліди
Криваві та поранених і вбитих,
В степ відкотилась. Кинулася знов.
На суху землю полилася кров,
Мов прагнула її тим напоїти.
Та руська рать стояла, як стіна.
Можливо, десь зім’ялася, прогнулась,
Але не відступила. Як не пнулись,
Як не кидались, втрималась вона.
Коли ж орда, утративши запал,
Топталась ще в кривавому болоті,
З останніх сил хотіла побороти
Рать руську, хоч сконав вже битви шал,
Зненацька в тил їм вдарили полки.
То росії у поміч підоспіли.
В орди не бу́ло й боронитись сили.
Хто зміг, тікати взявся від ріки.
Та більшість так у полі й полягла…
Відтоді руська Славія зробилась.
Тут родії навколо оселились –
Це нова батьківщина їх була.
Один каган у Хорсуні сидів
І росіями правив - своїм родом.
Другий сидів у Славії на сході
І родіями, звісно, володів.
Слов’янам, що гляділи із лісів,
Лишалося одно лише зітхати:
Їх Славію вдалося переяти
І руський рід навіки там засів.
Тож Переята Славія вони
Поміж собою місто й називали,
А, як спростили – Переяслав стало.
Так і стоїть із тої давнини
Одне із трьох великих на Русі,
Куди Олег ще призначав уклади…
Згубилася про ті події правда,
А я її відкрити хочу всім.

Кожен має свій піар, свій манір під свій кошмар,
а обличчя власного не бачить.
Через клавіші обнов десь голосить про любов,
ніби щось вона для нього значить!

Ходять люди без харизм, поруч грається фашизм,
гидить скрізь і ніг не обтирає.
Ллється кров, а Путин – ссе! Україна над усе!
Світ горить-горить-горить, та не згорає!

Але дівчинка йшла до мами…
А тепер я виймаю їх з ями…

22 жовтня 2016 р., Київ

Ховаю очі винувато
Вас зустрічаючи щодня
І не наважуюсь сказати,
Що ви любов моя одна.
Стає і соромно, і смішно
За цю нестриманість малу, –
За всі присвячені вам вірші
Про те, як пристрасно люблю.
За почуття оці гарячі
Та силу їх переживань
Собі зітханнями віддячу,
Печаль сприймаючи, як дань.
А ви не знаєте нічого
Ні про душі святий порив, –
Ні про болючу неспромогу
Сказати вам хоч кілька слів.
Бо сотні раз я не наваживсь
Любов озвучити мою, –
Її позбавить тиші тяжі
І вам промовити: Люблю…
03.10.21

Я думками полину
Та й у даль журавлину,
За птахами далеко кудись.
І десь там в піднебессі
Ожило і воскресло.
Пригадалось. що було колись:

Поцілунки, зізнання
У палкому коханні,
Клятви вірності на все життя.
Відпливло із роками
Все, що було між нами
І немає йому вороття.

2005 р.

Мимо ристалищ, капищ,
мимо храмів і барів,
мимо могил обабіч,
мимо гулу базарів,
миру і горя мимо,
мимо Мекки зі Римом,
синім сонцем палимі,
ідуть по землі пілігрими.
Горбаті вони, калічні,
півголі вони, голодні,
в очах їхніх смерків тіні,
серця їх світанків повні.
Услід їм піють пустині,
заграви їх осявають,
зорі горять над ними
і птичі рої горлають:
що світу бути незмінним,
так, він буде незмінним,
буде сліпуче сніжним,
і безнадійно ніжним,
і оманно сердечним,
світ і лишиться вічним –
якимсь і осяжний чином,
і, все-таки, безкінечним.
І толку не буде, врешті,
від віри в себе і в Бога.
…І, значить, світу доречні
ілюзія та дорога.
І буде сонце вставати
світанками до планети.
Удобрять її солдати.
Одобрять її поети.



-----------------------


Вірші під епіграфом

"Quod licet Iovi, non licet bovi"*

Битий під небом
шлях.
Втоптаний
до знемог.
В кожнім акорді
Бах,
в кожному кроці
Бог.
Вічности тиш –
богам.
Ярма –
наділ биків...
Богове стане
нам
сутінками богів.
І небом слід
ризикнуть,
і йти собі
наугад.
І нас не раз
розіпнуть,
і зійде нам
благодать.
І звиємо ми
від ран.
Благатимемо
дарів...
У кожного свій
храм.
І кожному свій
гріб.
Юродствуй,
кради,
молись!
Сам під небом,
як перст!...
...Буцім бикам –
хлист,
вічний богам
хрест.

* (Лат.прислів’я :"Те, що дозволено Юпітеру, не дозволено бику")



-----------------------------------------------

Погожий день за обрій закотивсь,
І нетривке тепло забрав з собою.
А сіро-біла сталевидна вись
Війнула ледь помітною журбою.

І владно вечір простір оповив,
І сіть свою від сутінок накинув.
І угорі листочки — ледь живі --
Тремтіння пробирає безупинно.

А ще недавно літечко було,
І відсвітом смарагдовим сміялось...
Розвіялися спека і тепло
Від холоду брутальної навали.

2 жовтня 7529 р. (Віж Трипілля) (2021)

У садочку розцвітають квіти,
Голубіє піднебесна вись...
Хочеш чи не хочеш - будеш битий
Та заплатиш ПДВ й акциз.

Б'є чолом чиновнику громада,
Лиже челядь пану чобітки.
А чому? Тому що в лобі вада,
Любить раб закону повідки.

А вони написані, щоб дерти
З посполитих шкури. Ти не знав?
А довкруж - з кокардами кашкети,
Ланцюгові пси злостиво "Гав!".

У царя з грошвою все в порядку,
Облизнями наділя юрму.
Не заплатиш байстрюку податки -
Шлях один: до суду і в тюрму.

Україна - рай для торбохватів,
Шахраїв, бездушних ситих морд.
А чи буде мовчки працювати
Аж до смерті мій святий народ?

02.10.2021р

І Шуман, і Ван-Гог, і Врубель, і Чюрльоніс...
Скільки ж бо їх, кого Ти гнав і гониш
Із божевільні в божевільню!..
Зглянься, Боже: вони ж не вільні од ноші,
Що Ти поклав на їхні вутлі плечі.
Оту, що тишу розбиває вщент посеред ночі.
Ти ж начебто не чуєш і не бачиш
І тільки невдоволено шепочеш:
«І це не так, і те доправить слід...»
І присуд Твій пече чи крижанить, мов лід.
Невже не знаєш, що натруджені оці ось руки
Не в змозі витримать навалу барв і звуків?
Нехай і генії, й таланти, але ж ніякі не Атланти.
Благаю, Боже, переклади на інших
Полотна, нотоносці, вірші,
Аби знесилені Твої обранці
Жили, як люди, уночі й уранці.
Та невмолимий Ти до підневільних:
Женеш до скону з божевільні в божевільню.

Мені говорять, від’їздити час.
О, дякую. Авжеж, оце збираюсь.
Авжеж. Я розумію. Ліпше враз,
без проводів. Авжеж, я постараюсь.

О, далебі, це не далекий шлях.
Ні, ні – станційка поблизу. Принаймні,
не варто перейматись цим. О, так,
я зовсім порожнем. Без чемоданів.

Авжеж. Пора іти. Ось докурю.
Авжеж. Пора. І я гадаю, досить.
Безрадісну остуджену зорю
дерева над вітчизною підносять.

Все скінчено. Не йтиму супротив.
До зустрічі – лишень потисну руку.
Я видужав. Пора – і поготів.
Авжеж. Моя вам дяка за розлуку.

Вези мене вітчизною, таксі.
Так, мовби я адресу забуваю.
У зимних піль німотну даль неси.
Я, знаєш, зі вітчизни вибуваю.

Так, мовби сам адресу і згубив,
тулю ось до вікна пітного щоку,
і над рікою тою, що любив,
шлях оплачý, і човняру аговкну.

(Все скінчено. Нікуди не жену.
Рушай і ти помалу, ради Бога.
Я в небо гляну, глибоко зітхну
холодним вітром з берега тамтого.)

Ну, ось і він, жаданий переїзд.
Ти їдь собі назад, уже без жалю.
Коли увійдеш дома в свій під’їзд,
я до пологих берегів причалю.



-----------------------

На тижні я помер. Вдихнув востаннє і заснув вічним сном. А оскільки поруч нікого не було, то відлетів тихо, без галасу та сліз вірної дружини. Не люблю, коли людину трусять, б'ють по щоках у таку серйозну хвилину.
А раніше як в людей було? Відчував дідуган, що надходить остання хвилина, то ноги в руки - і в ліс. Помолився Сваргові, ліг на мох, а за хвилину душа полетіла в рай. Місцева зграя вовків поласувала трупом і у природі все лишилося в рівновазі.
А зараз шо? Ще за життя людина залишає після себе смітник, на місті поховання будує бетонний склеп, а на додачу просить у Творця всього сущого ...вічного життя! Не менше і не більше!
Та нащо тобі, бовдуре, вічне життя, якщо ти толком і земного не прожив?
З жінкою сваришся, як треба її не вдовольняєш, горілку смокчеш, цигарки палиш, живеш від получки до получки, а до церкви ходиш тіко на Пасху.
Хата завалена непотрібним хламіттям, на кухні господарюють таргани, а на городі по шию бур'ян. Та який нормальний бог пустить тебе до себе жити після того, як ти одкинеш копита?
Сварог, Христос та Єгова люблять людей охайних, які слідкують за своїм здоров'ям. Так що до раю ні курці, ні пияки, ні наркомани не потраплять. Чекає їх гаряча смола та вічні муки. А тих, хто зраджує своїм дружинам, хто шодня не пестить їхні тілеса - очікує найстрашніше: чортякми кліщами вирвуть прутня і приліплять його на місце носа, а носа - на місце прутня. А далі...
Ні, не розкажу, аби ви завчасно не потрапили на той світ від пережитого шоку. Всьому свій час.
Ходжу по раю в одних трусах, бо тут доволі парко.
А оце здибався з Іваном Збоченем. І вельми здивувався. Він же за життя школярок ґвалтував! Про це навіть в газетах писали! А як потрапив до в'язниці, то його сокамерники повісили. Я вважав, що ґвалтівникам місце в пеклі. Але помилився.
- Ти як тут опинився? - питаю Івана. А він хитро прсміхнувся та відповідає:
- Покаявся щиро. От Бог мене і простив.
І дивиться на мене так, наче в ліжко затягнути хоче.
Я ноги в руки - і ходу. Подалі від гріха.
Приліг під деревом пізнання добра та зла, похрумкотів яблучками, аж гульк - суне ватага гультяїв. Всі з ломакамм, злющі, наче ланцюгові пси, і сваряться не гірше п'яних москалів. А серед них - Мойсей Держиморда, Панкрат Живолуп, Йосип Мордувальник. І ще кілька знайомців - зарізяк з кривавим минулим..
Держиморда був президентом, пив людську кров, Живолуп - податківцем, а Мордувальник - міліціонером. Хто з ними мав справу - лишався без майна, з численними переломами кінцівок, а то й доль. Бандюки, одним словом. Упиряки в людських подобах. І не прості, а наділені владними повноважеенями.
- Ти чого це яблука тириш з нашої деревини?- гарикнув Живолупенко і замахнувся на мене ломакою?
- А хіба вона твоя! - питаю у дяді.
- Авжеж! Он бачиш, табличку на верхівці?
Підняв очі вгору. І справді - табличка. Метровими буквами написано "Моя. Хто рватиме яблука - загризу".
- Вибачай, не побачив, надто високо. Та й підсліпуватий уже.
- Тоді плати штраф.
- Гаразд,-одказую.- Ось дуля, бери.
І тиць йому межи очі мою пудову *красуню".
Далі розказувати не буду, оскільки гроші з простого люду дяді збирати уміють, а от битися навкулачки - ні. І копати ногами також.
А як упокоїв цю ватагу здирників, сів на шию Держиморди та питаю:
- Як потрапили в райські пущі? Вам же місце в пеклі, в найгарячішому казані?
- Покаялися ми. Дуже щиро покаялися. От нас Бог і простив
- А ви й тут взялися за старе, га?
Зв'язав цю ватагу грішників і поволік до вхідної брами. А там архангел Михаїл з вогняним мечем на чатах стоїть.
- Відкривай ворота і жени геть цих грішників. Тут їм не місце.
- Так вони ж прощені! Отже, безгрішні. Наче...
- Я тобі дам прощені! Жени, кому кажу! А то нагодую мордачами.
- А з Богом як?
- З Богом я домовлюся. Переконаю.
Михаїл відкрив браму і ми разом з ним могутніми копняками скинули цю кумпанію в Тартар. А потім сіли та трохи випили ракії. З райського винограду.
З Богом, поки що, не зустрічався.. Зайнятий він. Вислуховує слізні нюні грішників і думає кого простити.
А ми, тим часом, з Михаїлом, по тихому спроваджуємо випадкових осіб до пекла. А всіх добрих людей радісно чекаємо у свої обійми.
02.10.2021р.

Побоювання вічне висоти
І страх живий можливого падіння, –
Продовжують нестримано рости
І сумніви плодити безпремінно.
Не можу навіть зважитись разок
Попробувати втілити бажання, –
Вагаюся зробити перший крок
Тому, що може бути він останнім.
В одну боязнь сплітаючи думки,
І сходження відклавши перспективу, –
Давно стою й дивлюсь звіддалеки
На гору непідкорену й манливу…
02.10.21

Ми вже дорослі, а не дітлахи,
Тому скажу вам правду парадизну:
До раю не пускають без гріхів,
Бо в пеклі їх і так уже до біса.

Прощають все: поцуплений п'ятак,
Альковну із сусідкою утіху.
Тому в Едемі мартопляс! Бардак!
Архангели сховалися під стріху!

Ще вчора утришиї гнали всіх,
Хто дудлив ром і крав у тещі гроші.
А нині всі хто хоче в браму "Плиг!"
І вже в раю! У статусі святоші!

Усім такий порядок до душі,
Лишилися чортиськам дулі лисі.
Тому грішіть, а хочте - не грішіть,
А результат один: небесні висі.

01.10.2021р.

Горезвісна ця голка, ці жадань горезвісні стоги при ній,
у півсвітлі міськім, у півмреві,
у міськім гамі, плеску і стогоні,
тонесенька пісенька смерти.

Сяєво вулиць, сяєво вулиць
домальовує нам це місто і оцю воду.
І короткий свист, що фасад сутулить,
і зривається вверх, поривається на свободу.

Дівчинка-пам’ять бреде по місту, бриньчать у жмені монети,
мертве листя кружляє осипаними рублями,
над щитами реклами вузькі літаки пропливають в небі,
як міські птахи над залізними кораблями.

Неугавний дощ, дощ широких вулиць горує над мартом,
як у дні повернень, не забуті нами ніскільки.
Тепер ти ідеш один, ідеш сам-один асфальтом,
і стрічно тобі шмигають, полискуючи, автівки.

Ось і життя проходить, світло меркне в затоці,
зі шелестом плать, дробом підборів, багатоіменням,
і ти зостаєшся зі цим народом, зі цим містом у цій епосі,
авжеж, сам на сам, дитина, яка не є, в нім.

Дівчинка-пам’ять бреде по місту, сутінь над нею ціпне,
ллється дощ, і хустинку її хоч зціджуй,
юнка-пам’ять пильнує вогні вітрин, озирає століть натільне
і безумно свистить цей одвічний мотив торопкій проїжджій.


------------------

Угорі – літаки, літаченьки,
Літо бабине – знизу щемить.
Про минуще – думки гаряченькі,
Висне з раю осріблена нить.

Павутинка звисає до мене –
Ніби поміч палкý надає.
Та життя і без цього шалене,
Мало що в нім іде навзаєм.

І під небом відкрито стояти –
Ніби в лазню ввійти голяка.
А земля припікає у п’яти,
Знову Всесвіт мене налякав.

Не мене він побачив – піщину.
Адже нею себе я відчув.
І під ноги упала крижина,
Зорі, шепіт я пив досхочу.

А в оточенні яблунь і вишень –
Сенси різні ловив у словах.
Озивалися тіні колишні,
Тільки я не зважав на дива.

Як добре мати гарних вірних друзів,
Які з тобою в радості і тузі,
В скрутну годину та щасливу мить.
І руку дружби простягти готові,
Зігріють ласкою, розрадять щирим словом,
Спитають де і що тебе болить.

Як душу маєш лагідну й відкриту
І прагнеш завжди й скрізь добро творити,
То милостивою для тебе буде доля.
Коли ж ти заздрісний та злий, ще й скупердяга,
То не чекай же від людей поваги
І друзів ти не матимеш ніколи.

1999 р.

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Лунає ріг: мерщій, мерщій! -
і метушиться свита.
Душа у ловчих - без затій,
із жил волових звита.

Забава - варта всіх зусиль:
двох білих лебедів уціль! -
і стріли ввись пустились.
І лучника не зрадив м’яз...
А лебеді оці - якраз
сьогодні вперш зустрілись.

Вона жила під сонцем, - там,
де всі зірки достоту,
куди під силу - лиш птахам
високого польоту.

Коли є крила - їх розкинь
й полинь у божу височінь,
й ширяй у сині повній,
куди на верхових вітрах
лиш ангели знаходять шлях
та стогони любовні...

І враз - ось поряд він летить,
щасливий мить єдину.
Та перейшла для них ця мить
у пісню лебедину.

Як ангели, з височини
на землю ринули вони, -
одвіку так бувало.
Але з кущів, як і з-за стін,
завжди слідкує хтось за тим,
щоб щастя - не тривало.

Стріляли ловчі із укрить,
удачливі незмінно,
й тих двох - збулась остання хіть:
«Затримайся, хвилино!»

У лебединій пісні пік -
двох лебедів останній скрик,
сумна розв’язка часта.
Але відтак в піснях людських -
на сьомім небі бачать їх,
на вищім небі щастя.

(2021)

Короткий вік її насправді,
Хоча кінець не має меж, –
Брехня завжди жива до правди,
Якою кляту легко вб’єш.
Вона майне мигцем, як осінь
Багряним світлом у вікні, –
Лише в душі лишиться осад
Гіркий надовго від брехні…
01.10.21

***
Поети нині – тамагочі
і тиражують «ценности»
вершиною модерності...
на дифірамби всі охочі,
а от відкрий на правду очі –
як мінімум, відвернуться.

***
Як не суди, а деякі поети
уже не чукчі... і лише нарцис
пишається у кожному сюжеті,
ламаючи один і той же спис.

***
І опоненти є, і є дебати,
і міражі, і дороге корито...
лишається одне урозуміти –
якщо ти Майстер,
то умій подати,
аби це оцінила Маргарита.

***
Найвищий – хто рекорди б’є,
а видаються видатніші...
на це у них і гроші є,
і критика не дістає,
і нижчі вищого не більші.

***
Піїти сюру і поетки –
наївні діти... не лихі...
ще не освоїли абетки,
а вже «пєчатают стіхі».

***
Сатира це не ліра і не муза...
у гумору – колючий олівець...
а хочеш насміятися від пуза,
читай суворі вірші гуру-туза,
аби лише не лопнув ремінець.

Мораль
Навіюють думки не янголи,
тому буває горе від ума...
це кожного стосується, коли
перо як шило, а ума нема.

09.2021

Справжня сила гарних віршів
У сплетінні дум і слів, –
І у щирості найбільшій
Непідробних почуттів.
Справжня правда у рядочках
Передуманих стократ,
Які висидів, мов квочка
Зосереджено курчат.
Справжнє слово убиває
Та зціляє люд щомить,
Бо властивості дві має –
Покарати і любить.
Кому-небудь на догоду
Не римують стихача, –
Справжні вірші не обходять
Стороною читача.
30.09.21

Йде лісовими стежечками
І розфарбовує яскраво
Дуби, берізки, ясени.
Кружляє листя кольорове
В легкому вальсі пречудовім,
Усе завмерло, жде зими.

Вона вже незабаром прийде,
Сніжком укутає-укриє,
Дороги буде замітать.
А поки що господарює
І нам красу оцю дарує
Чудова осінь золота.

2017 р.

Люблю валятися на ліжку,
Писати зранку, спати – вдень,
Обнявши, наче жінку, кішку,
Але без грішних одкровень.
Люблю палити сигарети
І оковиту пити теж, –
І бути чуйним, ніби сетер,
І гомінким, як хижий ґедзь.
Люблю гарячими руками
Довічних друзів обіймать,
Щоб простір зменшити між нами
Наявно, роздумам під стать.
Люблю ці радощі нечасті
За нескінченні балачки
Про ледь помітні миті щастя
І мук нечуваних роки.
Люблю не думати про звички,
Коли збираємось гуртом
Негаласливим, невеличким
Уже на кухні за столом…
29.09.21

Я не прихильник збройних потерух,
Овечка мирна, безголосий олух.
Хто любить владу - той для мене друг,
Хто гавкає на неї - лютий ворог.

Царям пасує шана і хвала,
Рабам - окови, кліті, батожиша.
А на Майдані знову га-ла--ла!
А я сиджу тихенько, наче миша.

От нащо, ви скажіть, оця буза
І заклики бунтівників до зброї?
Куди зібрався, сину? Стій! Назад!
Дрімай у ліжку в соннім супокої.

P.S:
Пройшло піввіку. Трона гріє бевзь,
Описана колектором квартира...
В руках платіжки, суми - до небес!
Сама до рук застрибнула сокира.

29.09.2021р.

Моє життя
неначе стиглий сонях
обличчя
повернуло до землі
дозріла врода
пройдено зеніт
і як води
не вдержиш
у долонях
і як вогню
не втримає свіча
спливає час
породжуючи тіні
передчуття
відлуння
відгоміння
бажання спалах
досвіду печаль
спливає час
і вихор почуттів
до зір здіймавсь
та згас
і перетлів
а тінь вогню
як соняха насіння
застигла
візерунками
рядків

2021

Біль і сором серце затискав,
стало бірюзове небо чорним,
що палало і пекло листкам,
жителі захмарні не почули:
з яблуні плачі, молитви з лип
і з каштанів шепотіння слізне.
Ті, які б завадити змогли б,
з п’єдесталів золотих не злізли.
І над небом німб навіки зник,
як почує, то можливо зблисне,
з яблуні плачі, молитви з лип
і з каштанів шепотіння слізне.

Мов померли, скривджені малі:
небеса мовчанням отруїли.
Навіть срібнокрилі журавлі
ті, які журливо з України
відлітають в Індію, в едем
заклики за хмари не приносять:
«Янголи, коли з гілля впадемо
на асфальтне полотно – вб’ємося!»
Заклики розбилися о мур,
за яким комфортно світла слугам.
Ні, проникли, мабуть, бо амур,
той що з луком, став ще неба слухом.

З яблуні плачі, молитви з лип
до високих вух доносить вітер.
Щоби крик до сонця не прилип,
що й метеоритами не змити.
Щоби крик до серця не присох,
з яблуні плачі були почуті.
Опускався на асфальт листок,
як на крилах, мов на парашуті.

09.2020

Веде у тьму життя пологий схил,
Скінчилися часи боїв, ордалій...
За райдугою - Лети береги,
Уквітчані жаливою печалі.

Усе позаду: клапті суєти,
Марнотні будні та поем сувої.
І заростають небуттям сліди,
Заповнені водою неживою.

О, як же довго я цього чекав,
Аби з ріднею скінчилась розлука!
Стрічають неня, татко і дочка,
За ними смерть з косою, чорнорука.

А на землі не рай, а казна-що,
Цінуються ковбаси, а не вірші...
Мене штовхнула тиша у ніщо,
Забрав тягар гріхів із пліч Всевишній.

28.08.2021р

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Щільно замок сповито в перебігу літ
ніби в ковдру, у хащі розлогі;
та якщо мовчазний заговорить граніт -
поступово минулого явиться звіт
про походи, бої й перемоги.

Час не стер ці діяння погордо:
з нього тільки зірви верхній пласт,
чи візьми його дужче за горло -
й він свої таємниці віддасть!

Сто замків поспадає зі ста ланцюгів,
сто потів разом зійде із купи віків -
і поллються легенди із сотень віршів
про турніри, облоги та вільних стрільців.

Ти почути знайомий мотив будь готов,
осягнути й дістатись до суті,
через те що любов - це довічно любов,
ба й у вашій далекій майбуті!

Дзвінко лускала сталь під напором мечів,
від натуги тятиви димились,
і списи відправляли на вічний спочив,
й супостат про пощаду нараз маячив,
здаючись переможцям на милість.

Та не всі, доживаючи в тиші,
в доброті зберігали серця,
своє добре ім’я захистивши
від облудного, злого слівця.

Добрий кінь рветься в бій, вистриба з-під сідла,
і зручніше на спис рукавиця лягла;
все гаразд, коли відаєш, звідки стріла,
значно гірше - коли утаїть її мла...

Як у вас із мерзотами? Б’ють? Так і слід!
Відьми шабашем вас не лякають?
Але ж, певне, в майбутньому - гнидами гнид
ще і досі у вас називають?

Усвідомити маєм повік і сповна:
ні, немає у зрадництві правди;
вороги є завжди, і війна - це війна,
і в’язниця тісна, і свобода - одна,
і на неї надіємось завжди.

Час не стер ці поняття погордо,
треба зняти лише верхній пласт -
і гарячою кров’ю із горла
вічні пристрасті хлинуть на нас.

І спрадавна і скрізь - не якась новина,
що ціна є ціна, і вина є вина;
все гаразд, коли честь - не в руках брехуна,
а за спиною - братчика спина міцна.

Ми легенди шукатимем й далі кругом,
із казок доброту ми привласним,
бо добро залишається завжди добром, -
у минулім, майбутнім й сучаснім!

(2021)

Хоч смієшся і пліткуєш,
І не дивишся в мій бік, –
Все одно тебе люблю я
За рум’янець вічний щік.
А за капості найгірші,
Та омани з року в рік, –
Я люблю тебе ще більше
Соромливо, звіддалік.
Заглядаю й далі в очі,
Між примружених повік, –
Образ твій і дні, і ночі
Бережу в собі повік.
28.09.21

Власна версія на
почуття занепокоєння, тривоги...

Неспокій все ж одностатевий
Жінкам - своє, не до розваг…
А нам - фальшивим, без "напевно"
Хіба якщо ведуть до свах…

Неспокій - стан… душі банкнота
Такий собі небанкомат…
А ще бійців якихось рота
І дистанційних кіловат…

Неспокій - дотик світа інших…
Цікаво б взяти інтерв’ю
І написати про це вірша
Не спо… неспокій - ай лав ю…
27.07.2021.

Одеса…
Вечір…
Осінніх скверів рудавий крап.
Дюк де Рішельє і музи́ки з гітарами.
Потьомкинські сходи угору тягнулись, мов трап,
і небо шатром нависало над хмарами.

Зотлілого сонця – на хвилях – роздмухався жар,
заграви над морем займалося вогнище.
І кігтями вітер впивався в худі боки хмар,
і рвучко скубав собі сірої во́вни ще.

Немов божий перст, височився маяк вдалині.
Вокзал клекотав і світився декорами.
Приморський бульвар у чужих нас не визнав рідні,
бо гучно ішли й тупотіли підборами.

Ми пішки бродили по місту, не чуючи ніг.
Розложисті площі галділи оравами.
І в тихій отій суєті – між бариг і суціг –
губились в юрбі й почувались роззявами…

Давно зсутеніло і ми вже шукали ярміз*,
відкланятись як тим бруківкам отесаним.
Повештались парком і ось набрели на «Привіз», –
що з давніх-давен вихвалялась Одеса ним…

А як зайшло сонце і стрімко спустилася ніч,
і небо тремке заіскрилося зорями,
нічною красою тоді милувались увіч
і слухали плюскіт шумливого моря ми.

*ярміз – спосіб

27.09.21

Тепер, стільки знаючи про моє
життя – про міста, про в’язниці,
про кімнати, де я божеволів,
та оговтався, про моря, в яких
захлинався, і про тих, кого
я так і не втримав у обіймах, –
тепер ти міг би зітхнути в полегші:
"Доля була до нього щедрою",
і присутні за столом
кивнуть задумливо на знак згоди.

Хтозна, мо’, ти і правий. Додай
до списку решти своїх чеснот
також завбачливість.
У ті роки, коли ми грали в чха
на панелі біля кінотеатру,
хто міг помислити відстані,
більші заціплої п’ятірні,
розчепіреної між орла і решки?

Ніхто. Безтурботний прощальний змах
руки в кінці вулиці обернувся
першою рискою радіусу: повітря в чужих краях
частіш будь-чого нагадує ватман,
і дощ заштриховує сліди,
не чіпані блакитною гумкою.

Хтозна, можливо, саме тепер,
коли я пишу ці рядки, сидьма
в цеглянім маленькім містечку
в центрі Америки, ти бредеш
здовж гірчичної будівлі, в чиїх відсирілих стінах
нидіє ще одне покоління, витріщившись
на сіробуромалинову пляму
нелегальної півкулі.

Коротше – найгіршого не трапилось.
Найгірше трапляється тільки
в романах, і з тими, хто кращі нас
настільки, що їх втрачаєш умить
з поля зору, і відлуння їхніх трагедій
мішаються зі співом веретена,
з дзижчанням засілої у пелюстках бджоли.

Ми уже не побачимось – і тому,
що фізично вельми перемінились.
Стрінься ми, стрілись би не ми,
а те, що скоїли з нашим м’ясом
роки, щадячи тільки кістку,
і псу з годувальницею не признати
за запахом чи рубцем прибульця.

Щедрість, ти кажеш? О, так,
щедрість хвиль океану до скіпки.
Геж, хто не оскаржує долю,
той не гідний її. Та якщо час
прознає за наслідки своїх трудів
за розпливчастістю спогадів,
то – гадаю – і твоє лице
цілком здатне украсити
бронзовий пам’ятник або – на денці кишені –
ще не трачену копійчину.


--------------------------------------

У церковці піп, віряни, дяк,
У хустках жінки, а я без шапки...
Помолімося за Путіна ось так:
"Щоб ти здох, кривавий упиряко!

Щоб тебе замучив геморой!
Голова боліла безкінечно!
Кожну ніч чорнявий sexsy-boy
Прутня заганяв тобі по плечі.

Щоб об стіни гепало і дах,
Чиряками вкрилось біле тіло.
На сніданок їв столітній прах,
На вечерю - костомахи й жили.

На обід - будяк, гіркий євшан,
По цвяшку щодня вбивали в ґузно.
Наче все, що треба, побажав..
Ви зі мною згодні, любі друзі?

27.09.2021р.

ПОСЛАННЯ

Я на мечі прине́су вам свободу
Загорнуту в сувої мудрості й надбань
Та кров’ю на щиті освячену нагоду
Здобути скарб цей враз, без зволікань.

Узріть її крізь ночі сонця сходу,
Вдихніть дух волі душами жадань,
Літопис прочитайте свого роду
Й так осягне́те шлях поміж шукань.

Пізнайте істину й складіть з нею угоду
Про честь і силу… Без ниття й волань!
Вітра́ми порозвійте розбрато́ву шкоду
Й у пам’ять закарбуйте час єднань…

Гряде нова доба. У небо злет й випробу
Несе вона на крилах! Розум й сенс послань!
Сини і до́ньки – спадок й кров народу,
Гартуйте майбуття між зорь у сяйві знань!

Павло Гай-Нижник
27 вересня 2021 р.

Сон томится в объятьях ситца,
до утра не уснуть ранимой,
Пусть тебе незабудка снится
в эту лунную ночь, любимый.

Бусы неба в степи лучатся,
каплей солнца на дне колодца.
Каждой хочется жемчуг счастья,
в алтаре золотые кольца.

Подвенечного платья, чуда —
облаков белоснежных в рюшах.
А мне нужно — синь незабудок,
и что б ты моё сердце слушал.

26.09.2021р.

Світанок. Осонцена музика
Цвіте у вишневім саду.
Тумани зав'язую вузликом,
Росицю до чаю кладу.

Між думами, вкритими кригою,
Сміються краплини весни.
А щебіт пливе понад стріхою,
Лякаючи залишки снів.

Ступаючи п'ятами босими
По хмарах, веселках, гаях,
Богиня йде! Родичка осені.
О весно! Сестирице моя.

27.09.2021р.

Чекаю на щасливу мить
як панацею,
допоки серце ще болить
за однією.

Коли оновлює весна
мою ікону,
то домальовує вона
по купідону.

Тобі – за очі чарівні,
зорі у небі
за те, що сяє, а мені...
мені – за тебе.

І залікуємо оба
сердечні рани,
хоча сміятися судьба
не перестане.

Чи повезе, чи понесе –
сама не знає,
а рана стигмою усе
не заживає.

09.2021

Мені пригадується з болем,
І почуттям сумним вини, –
Уже поросле лісом поле,
А на подвір’ях бур’яни.
Хати пусті й сади безплідні,
І ферм згорілих корпуси,
Де, наче сироти безрідні,
Снують украй голодні пси.
Село покинуте край зони
Радіаційної щомить
Несу у згадках, як ікону,
Що може душу роз’ятрить.
27.09.21

Години мабуть зо дві, може й навіть більше
Звичайним собі днем, а може й у святковий
До чого доторкнусь - відлуння шепче віршем
І небо сиве сиве, і в ньому одні сови…

Одне моє життя, одного завжди мало
Цікава днина часу та, штовхалися якісь…
Дорослішав собі, і знаєте, канало
Он пружні м’язи видимі, зачовгані - м’які…

О Боже! Боже… І ви вже зацікавлені…
А скільки ще непотрібу - підв’язка "шелухи"
Моє - воно моє, вмить напів отравлене
У друге будуть кликати, прикинуся глухим…
26.09.2021.

«Кетім являється батьком росціїв, а Роданім – батько родіїв».
Єфрем Сірін, давній сірійський письменник


- Було це все у той далекий час,
Як сколоти в степах цих панували.
І вороги ці землі оминали,
Бо не одні в бою пізнали нас. –
Так говорив старий і сивий рус
Онукові, що поряд притулився.
Малий на діда віддано дивився,
Ковтаючи слова із його уст.
Бо ж його дід багато чого знав
І так цікаво вмів розповідати
Про ті краї, де він встиг побувати,
Про ті часи, в яких лиш Хорс бував,
Пливучи кожен день у небесах.
Людині ж стільки не припало віку.
А дід бач знає про усе те звідкись,
Мов справді побував у тих часах…
- Тоді ще рід наш роський проживав
В землі Трояній понад Дон-рікою.
Нам доля видавалася легкою,
Бо ж кожен рід чого хотів – те мав.
Ми вільно кочували по степах,
В високих травах табуни ганяли,
Із греками постійно торгували…
Нам небо було за найкращий дах.
Чого іще душі було бажать?..
Про війни ми уже давно забули,
Лякали всіх діла наші минулі,
Тож нас старались зовсім не чіпать.
Хіба якийсь заброда заблука
Аби кургани наші розкопати.
Та в нас з таким розмови не багато.
Такого лише смерть одна чека…
Аж ось зі сходу вістку принесло,
Що ворог там збирає свої сили,
Щоб потоптати сколотські могили.
Давно в степах такого не було.
Якісь сармати звідкілясь взялися
І розплодились, наче мошкара.
Вони, чужого прагнучи добра,
Уже на захід, кажуть, подалися
У наші землі, що від прадідів
Не знали, як ворожий кінь ступає.
Вожді зібрались – що робити маєм,
Щоб запобігти, врешті, тій біді.
Зібралися, аби поговорить.
Не надто отим слухам довіряли.
Про славу ще дідівську пам’ятали
І думали: вона їх захистить.
Принісши жертви сколотським богам,
Усілися і повели розмови
Про скот, що виріс у цей рік чудовий…
Про небезпеку, що на всіх чига
А ні півслова…Наче й не було.
Немовби вістки і не долітали.
Сиділи та неспішно розмовляли.
Від того всього розбирало зло
Лиш двох із них – Кетіма й Роданіма.
Вони з усіх молодшими були,
На світі не багато прожили,
Тож ті й не рахувалися із ними.
Кетім урешті скочив і почав:
- Ви що – не розумієте загрози?!
Вже скоро степ укриють кров і сльози
Від помаху сарматського меча!
Потрібно готуватися усім!
Іржаві акінаки діставати.
Адже не буде ворог нас чекати,
Вже скоро увірветься у наш дім!
Єднаймося! Збираймося в кулак!
Готуймо своє військо до походу!
Я першим підніму всіх свого роду!
Всі мовчки те послухали, однак
Піднявсь один з досвідчених вождів:
- Ти молодий ще аби нас повчати.
Ми вчилися в батьків перемагати,
Коли ти пішки ще під стіл ходив.
Звідкіль цей боягуз узявся тут?
Коли це сколот ворога лякався?
Та він в наш степ давно не потикався,
Бо знає акінаків гостроту.
Нам ніякі сармати не страшні,
За себе ми спроможні постояти!
Іще не знати й де оті сармати,
А тут уже у паніці одні.
Я думаю, що все то лиш чутки.
Ніхто у наші землі не посміє
Ступити, бо інакше пожаліє.
Ми добре зустрічали й не таких.
Он перський Дарій був колись прийшов,
Так ледве ноги винести вдалося.
Про той похід пісні співають досі…
Так само і сарматів стрінем знов.
Та і не прийдуть у наш степ вони.
Жива ще слава сколотська і тому
Пропасти тут не схочеться нікому.
Як хочете – готуйтесь до війни.
А ми і так готові кожну мить.
Нам і земля і боги допоможуть
Здолати силу будь-яку ворожу,
Яка посміє у наш край ступить…
Отож вожді на тому й розійшлись.
Лише Кетім і Роданім зостались.
Підтримки від вождів не дочекались,
З’єднати всі роди не спромоглись.
Тож вирішили, що, хоча б свої
Роди з біди отої врятувати.
Щоб здобиччю сарматською не стати,
Зібралися іти і чужі краї.
Полишити давно обжитий край
В землі Трояній, де жили віками,
І степовими подались стежками
Туди на північ, аж за виднокрай.
Шлях нелегким був, хоч і звик вже рід
Отак постійно степом кочувати.
Та ж тут чуже – всього можна чекати
Та ще й сарматів стерегтися слід.
І недарма…Півшляху не пройшли,
Як раптом вся земля застугоніла
І курява аж до небес злетіла,
Дими над степом голови зняли,
Мов хижі змії… Степ заголосив,
Волаючи богам про допомогу.
Сармати увірвалися у нього
І меч сарматський сколотів косив,
Немов траву. Відвиклі воювати,
Старими перемогами жили.
Свій край порятувати не змогли.
Одно лише й зосталося – вмирати.
Здолавши тих, хто їх не сподівавсь,
Орда сарматська краєм розбрелася.
Шукати всюди сколотів взялася,
Від них, можливо, хто де заховавсь.
Один загін на ті сліди набрів,
Які в степу утікачі лишили,
Отож сармати хутко поспішили
По тих слідах. Як тупіт долетів
До росів, зупинилися вони.
Зійшлися вдвох Кетім із Роданімом.
Жінок рішили із дітьми малими
Відправити подалі від війни.
Усе добро, що мали, віддали,
А при собі лиш зброю залишили.
В бою зустріти ворога рішили,
Щоб ті порятуватися могли.
Сказав їм наостанок Роданім:
- Усе, що є – ми вам, жінки, лишаєм.
Самі ж, допоки акінак тримаєм,
Спроможні будем все добути ним.
З тим і розстались. Караван побрів
На північ, у краї незнані росам.
А всі, хто уважав себе дорослим,
З мечем рішили стріти ворогів.
Поки здалеку тупіт долітав,
Над річкою поміж ярами стали,
Сарматам шлях на північ перетяли.
Стіною рід перед сарматом став.
З-за пагорбів з’явилася орда
Й одразу в битву стрімко полетіла,
Стрій сколотський зламати захотіла.
Толочить степ коней стрімка хода.
Ударила…та збити не змогла.
У купу збилась вся сарматська сила,
Напружилась, лише мечі мигтіли
І під копита падали тіла.
Сармат і сколот…Сколот і сармат.
Там на землі вони вже замирились.
Живі ж на смерть перед рікою бились.
Для сколотів нема шляху назад,
Бо там позаду діти і жінки,
Яких вони не кинуть на поталу.
Сармати ж свою силу відчували,
Тож прагнули пробитись все-таки.
Зійшлись дві сили – доля на кону
І ні одна не хоче поступатись.
Лише зі смертю прагне позмагатись
Аби із нею виграти війну.
Не відступають сколоти й на крок.
Та і нема куди їм відступати.
Хоч навісніють все сильніш сармати,
Немовби вже дали собі зарок
Здолати непокірних скіфів цих
І слави собі й здобичі дістати.
Тож, навіть не рахують свої втрати,
Не вірять, що є сила проти них.
Так цілий день рубалися вони,
Кетім із Роданімом в перших лавах,
Собі, звичайно, не шукали слави,
Лиш рятували рід свій від війни.
У сутінках поволі бій затих,
Втомились вої мірятись мечами.
Та і не звикли битися ночами,
Коли не розрізниш своїх-чужих.
До пагорбів сармати відійшли,
А сколоти на місці залишились.
І, хоча всі добряче потомились
Та просто спочивати не могли.
Бо ж чи на завтра стачить сил у них
Аби за річку не пустить сарматів?!
- Ми маємо до ранку бій їм дати!-
Сказав Кетім. - Поки ще Хорс не встиг
Піднятися, ударим, хто живий
І переможем чи усі загинем,
Але сарматам не покажем спину!
І шепіт грізний: - Ми йдемо у бій!
Під ранок, як сарматський стан затих,
В надії справу скоро закінчити.
Їх сколотам вдалося оточити
Тихенько. І, допоки Хорс устиг
Підняти своє лико золоте,
Пів табору сарматського не стало.
Надійно акінаки працювали…
Ще б трохи часу в темряві…проте
Хтось із сарматів вигукнути встиг
І вої стали хутко прокидатись.
Тепер не треба сколотам скрадатись.
Із криками накинулись на них…
Хтось врятувався, скочив на коня.
Та більшість просто в паніці метались
І майже всі на полі тім зостались.
Скінчився бій уже у розпал дня…
Хоч сколоти в бою перемогли
Та радості не надто відчували.
Усіх своїх загиблих поховали,
Їм почесті останні віддали.
Стояли вої сколотські в росі,
Хоча кургана і не насипали,
На те ні сил, а ні часу не мали,
Але покони виконали всі.
Сказав прощальне слово Роданім:
- Нехай сармати надто не радіють.
Ми ще живі, то ж маємо надію
Ще, як належить, відомстити їм.
І ви – славетні родії мої,
І росії – брати наші по крові,
Дамо сьогодні всім загиблим слово,
Що сво́ю незалежність відстоїм.
Що не дарма загинули вони,
Адже рід росів-сколотів не згинув.
Нехай ми полишили батьківщину,
Простуєм до чужої сторони,
Але ми вільні і уже ніхто
Не зможе наше плем’я покорити.
Ми навчимося в новім світі жити,
Нам Хорс надію нині дав на то.
Ім’я ще роське, вірю, прогримить
У цих степах поміж усіх народів.
Нас не багато, але всі ми горді
І під ярмом не будемо ходить!..
І повели Кетім і Роданім
Свої роди на північ, в невідомість…
Так роська тільки починалась повість…
А Хорс із неба посміхався їм.

Погода – клас! А дощ? Він просто йде…
Сльозами струменять краплини смутку…
Один як перст іду поміж людей
і голову ховаю в комір куртки.

Звучить меланхолійно дивний блюз
і раптом ти з ментальними боргами…
Він гамами стікає на картуз,
перетворившись у життєвий гамір.

І гойдалка, і дивовижний сон,
і фобій нескінченна партитура –
чергове коло вже який сезон…
Прелюдія, банальна увертюра?

Упевнено крокуєш до мети!
Минувшини уроки осягнула
і роздала борги ментальні ти.
Лише про мене, крихітко, забула…

Вже добігає до свого кінця
стрімка пора п‘янкого полювання.
Здуває вітер пломінь каганця,
а дощ змиває машкару кохання…

Може, завтра буде краще -
Ранок вечора мудріший.
Кине ніч напризволяще,
краєвид гаптує — вірші.

Хворобливі, недоречні,
золотаві, кострубаті.
На атласі повно зречень,
зоряних троянд багато.

Цятки хмар, як плями ниці.
Витре ластиком і знову.
Із душею наодинці
поведе німу розмову.

Аж лящить в повітрі тиша.
За плечима дійства, дати.
Безгоміння... небо пише —
супокійно... благодатно...

25.09.2021р.

Рано ще журитися, козаче,
доля не минає восени,
не одна ворона ще закряче
через перелази і тини.

Полини гіркіші молочаю,
поки щастя десь у бур’яні.
Не об’їдеш долю на коні,
поки в тебе іншої немає.

Може й усміхається удача,
та хіба сліпе її побачить,
поки та ворона не летить
і не ощасливлює на мить...
поки серце одиноке плаче,
не засяє сонячна блакить.

Вересніє... досіває осінь
на майбутнє ниви і поля
і погоди дощової просить
врожаями стомлена земля.

Ну, а літо помандрує далі,
понесе за обрії жалі
і непереорані печалі
борозною чорної ріллі.

Йду і я тією колією
до багатоликої моєї
білою вороною у сни,
де стає і затишно, і ясно,
що зів’яну з нею одночасно
яриною для озимини.

09/21

Що лишилось від мене
Незрадливій тобі?
Лиш кохання студене
І журба, далебі.
Коли молишся Богу,
Безконечно сама, –
Оживає тривога
Ще в тобі за двома.
Незабутня кохана,
Давнє щастя моє, –
І мене сум незваний
Часто теж дістає.
Він і душу тривожить,
І так серце скубе,
Що забути не можу
Незрівняну тебе.
Дивовижна красуне,
Ти мене не кляни
За обмарену юність
І утрачені сни.
Певно, доля юнача
Веселилась без меж,
Раз донині ти плачеш
І зітхаю я теж.
26.09.21

Запам’ятовувати краєвиди
за вікнами жіночих спалень,
за вікнами квартир родичів,
за вікнами кабінетів колег.

Запам’ятовувати краєвиди
за могилами одновірців.

Запам’ятовувати,
як повільно кружляють сніжинки,
коли нас запрошують до кохання.

Запам’ятовувати небо,
що лежить на мокрім асфальті,
коли нагадують про любов до ближнього.

Запам’ятовувати,
як збігають шклом каламутні дощові струмені,
спотворюючи пропорції будівель,
коли нам розтлумачують, як ми
маємо поводитися.

Запам’ятовувати,
як над безпритульною землею
простягає востаннє випростані руки
хрест.

Місячної ночі
запам’ятовувати довжелезну тінь,
кинуту людиною чи деревом.

Місячної ночі
запам’ятовувати важкі річкові хвилі,
блискучі, ніби складки зношених
штанів.

А на світанку
запам’ятовувати білу дорогу,
з котрої звертають конвоїри,
запам’ятовувати,
як сходить сонце
над чужими потилицями конвоїрів.





--------------------------------

І
Не ростуть пташенята, бо мертві. Вересневі зливи сумні зазвичай.
Ранок знов холодний. Накидає на плечі жалобу й осінь-косуху.
Твоя горлиця плаче, досі в небі ховає свою вологу печаль.
А у грудях насправді беззливно. А в гніздечку й місті насправді сухо.

ІІ
Пташенята кумедні були. Тільки випурхнули з гнездечка – й умить
Незмужнілі тендітні крильця їм обрізав ворожий чужинський ранок.
Неня-горлиця не в собі. Вже й не плаче. Все за ними увись летить.
Їх могили ж хрестами вниз десь у небі зіяють, як криваві рани.

ІІІ
Твоїй горлиці не болить. Разом з ними, певно, померла ще до зими.
А якщо і жива, то не в змозі вже туркотіть і іще когось утрачати.
Пташеняти хотіли літати. Розрізати прозору блакить крильми.
Ранок знову холодний. Знов у горлиць-пташок випадають із гнізд пташенята.
2021