Нема сьогодні, що було учора,
у юності та у літа мої,
коли співали інші солов’ї,
а в небесах сіяли наші зорі.

І журавлі летіли у краї,
де є тепло і далі неозорі,
і грає за горою синє море ,
а ми обоє й досі нічиї.

А що було, те й досі не минає
і азбукою Морзе долітає
у наші душі... точки і тире...
і ті слова, які зачарували,
і нотами високими звучали,
які ніякий голос не бере.

09/21

З’явились раптово хмаринки!
Чорніли у сірому небі.
Щось діється з самого ранку!
Уважно прислухатись треба.

Повітря змінилось! Холодне!
Пронизує кожну клітинку.
Вдягтись по-осінньому згодні,
бо Вітер не знає зупинки.

Розвіяв фантазії літні.
У лічені вклався години.
Закреслив бажання амбітні,
до теплої склавши торбини.

Бешкетник! Бо поряд з ним Пані.
Продовжує швидкісні дії!
Вона ж у вразливому стані.
Дощами зволожені вії.

Бо мріялась інша їй зустріч.
В природі свої негаразди.
Змінити вбрання своє мусить.
Негода його зіпсувала.

Осінні мотиви вже вкотре
полинуть у вІрші-присвяти.
А жовтогарячі полотна
під пензлем оздоблені златом.

Нечувано щедра й багата.
Писати про неї й писати…

05.09 – 07.09.2021

В одному горщику пів літа…
В однім цебрі - чатує осінь
Між ними столик і півлітра
І я у снах літаю й досі…

А що коли коктейлик з ранку?
А що коли взірвати все це?
А що коли собі коханку?
А що коли спитати серце?

А літо враз і зникло нишком
А осінь гульк - вже на підмостку
Півлітра, сміх, читає книжку
Проснувсь і я, стругаю дошку…

А що коли піти до біса?
А що коли це пастор Геце?…
А що коли ось-ось завіса?
А що коли втомилось серце?..
07.09.2021.

Из Пушкиным сидел пять лет за партой,
В лицее прочитали сотни книг.
Он стал поэтом с неземним талантом,
Но пили вместе. С музой. На троих.

Один глоточек - за царя! Мессию!
Второй - за Бога! Третий - за меня.
Араб курчавый так любил Россию,
Что за нее во снах слезу ронял.

За это плата: выстрел прямо в серце,
А я покинул Петербург, Москву...
Мене кацапи випили до денця,
Вже думав, що й в раю не оживу.

Та повернули (нащо - сам не знаю)
На Україну, сіяти добро.
Грішу, борюся, знов грішу і каюсь,
У кров вмочаю кожен день перо.

P.S:

В прицілі колорадську бачу смужку,
А над Донбасом зради дух важкий...
За Пушкіна ж говорять нині пушки,
Вбиваючи беззбройних земляків.

06.09.2021р.

Хоч тепер ні холодно, ні жарко
І не ллє нестриманим дзюрком, –
Стало тихо й порожньо у парку,
І спокійно, й затишно цілком.
Навкруги однаково німотно
І нікого – навіть час закляк, –
Та не почуваюся самотнім
Під шатром розложистих гілляк.
Розмовляю з кленами щомиті,
Обіймаю липи крадькома, –
І все більше хочу далі жити,
Поза негараздами всіма.
Різнобарвно восени у парку
І тепліє лагідно згори, –
І мені ні холодно, ні жарко
Оцієї гарної пори.
07.09.21

Знов березень. І знову я служу.
Вітаю неталан свій при нагоді,
наїть мінливих мішанці годжу
у дріб’язкових змін коловороті.

Дедалі менше надить білий світ
відволіктися в учті щовечірній,
допоки неугавно гуготить
на вулиці мій вік, хуткий на війни.

Світ міниться. Не та, не та юрба
довкіл, і на уклін безцеремонна.
О, часе, порожнечею хіба
сповняй години в домі Аполона.

А світ живе, як старець-однодум,
і знов жахає голосом гугнявим,
допоки ми урівнюємо ум
зі скоєним навпомацки діянням.

Як мало я на світі поживу,
завалений не вічними ділами,
і товпи полуднів зимових над столами,
так, мовби я їх сам сюди зову.

Ба, не занадто вбуде у мені –
живій чи неживій уже людині –
від переплат завідомо в ціні,
аби іззовні виявитись вільній.

Хвала розв’язці. Чесний рішенець.
Від’їзд. І ця галантність повожатих,
і світлі сходи, лиця у свічадах,
і лавровий засніжений вінець.

------------------------

Потоцький Фелікс Щенсний граф Станіслав
Найбільший в Польщі був аристократ.
Над нами тінь шляхетна ця нависла,
Запрошує у парк! Віват! Віват!

Він заснував його в ім’я кохання —
Такої вроди ще не бачив світ.
Дружина то була його остання --
Гречанка на ім’я Софія Вітт.

Вона непереможну мала владу,
Всі, як Богиню, слухали її.
В честь неї тут збудовано Елладу,
Легенди все нашіптують гаї

Про те, як воювали греки Трою,
Як Одіссей морями мандрував...
І статуї Богів, Богинь, героїв
З’являються на очі, як дива.

Рослин, дерев і квітів розмаїття,
Альтанки, гроти, Критський лабіринт
Дивують людство не одне століття,
І водоспадів, водограїв світ.

Річки, моря, громади ці каміння,
Поля, амфітеатри і сади --
Найкраще в світі паркове творіння --
Потоцького зусиль ясні плоди.

Він од природи був ідеалістом,
Плекав букет платонових* ідей,
І Щенсним** звався, володів бо хистом
Робить щасливими усіх людей.

Бо їх любив, і дарував їм ласку,
Позбавив панщини селян своїх.
Й вони допомогли звести цю казку --
“Софіївку” - вмістилище утіх.

Якби поляки королем обрали
Потоцького, самотнього орла,
То, може б Польща довго ще не впала,
А наче квітка в розкоші цвіла...

На сеймиках міщанство і плебеї
Аристократів знищили права.
Від ницості і пихи отієї
Річ Посполита стала нежива.

І світ здрібнів, духовності позбувся.
(Невже армагеддон — це майбуття?!)
Став торжищем суцільним, в ницім дусі
Чуть запахи огидного гниття.

Лиш паркові Потоцького — осанна!
Живе ще Божа сила в небеси.
Дарує почуття нам ренесансу,
Надію на відродження краси!

*Платон — грецький філософ-ідеаліст.
**Щенсний — щасливий (польськ.)

7 вересня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

* * *

…Та прийде осінь. З айстрами в руках.
А ще, напевно, з дощиком у хмарах.
І охолонуть озеро й ріка,
і уряд гарні рішення ухвалить.

Кому тоді квитки на Іллічівськ
чи куплені задешево сандалі?!
Хіба що давньогрецькими слідами
по Ольвії б я довго волочивсь.

Приймай мене, Парутине, тепер,
допоки маю гривні та наснагу.
Бо може вже урватися терпець
у гіда – й він промовить: «Ну Вас нагер!».

Бо прийде осінь. Айстри та дощі.
Плоди і пледи (тим, хто ще на морі).
В любові їй освідчусь. Від душі.
У трьох словах. Без зайвих церемоній.

Дивись, яке розточчя навкруги…
Осінні дні… Безцінне вересове
А я застряг отут поміж огид
І відчуття, зізнаюся панове…

Побудь! Побудь міжріччям, острівцем…
А що? Пізнаєш що таке безхмарність
Колись розповідатимеш про це
Святим Різдвом і Хрещенням в узварі…

Моїх зізнань, запрошень, одкровень…
Навіяних осінньою красою
Я уявляю зустріч кожен день…
А відчуття, що знову щось накоїв
06.09.2021.

Цветы жизни – дети, внуки,
Мы их рожаем и растим,
Душой своей и сердцем их любим и лелеем,
И постоянно думаем, заботимся о них,
И то, что мы в них вложим,
Положит отпечаток и на нашу жизнь.
Как Андерсен сказал, что нужно нам для жизни
Солнце, свобода и маленький цветок,
Над которым мы свою голову склоняем
Любуемся, ухаживаем, бережем… 19.06.17 Швец Т.В.


Квіти життя - діти, онуки,
Ми їх народжуємо і виховуємо,
Душею своєю і серцем їх любимо і плекаємо,
І постійно думаємо, піклуємося про них,
І то, що ми в них вкладемо,
Покладе відбиток і на наше життя.
Як Андерсен сказав, що потрібно нам для життя
Сонце, свобода і маленька квітка,
Над яким ми свою голову схиляємо,
Милуємося, доглядаємо, бережемо ... 19.06.17 Швець Т.В.

***
А чорту лисому не стидно
за біснувате реноме...
на розум бідне
очевидно,
але хіба воно пойме.

***
А на паші не нашої Раші
є помішане буйне теля...
і не видно здаля
ліліпута кремля
ні у бункері, ні на параші.

***
А у нас появилися миші,
що поїли усеньке зерно...
і не знає Махно,
де поділось лайно,
від зерна того купою вище.

***
А у Вагнера є конкуренти,
та у ...ОПі не знають, коли
ці агенти
діждались моменту
і наябе-бе-бе-дничали.

***
А інтернет освоїли злодії
і на екрані від реклами тісно...
працюють лицедії,
корупція у дії
і кримінал пронизує суспільство.

***
А в Америці наші паяци
подивилися їхні палаци,
показали себе,
хто кого... оскубе
у такій актуальній співпраці.

09.2021

Шахую королеві! Хід ферзем!
Мотати годі нерви на котушку!
Здавайтесь хутко, мадемуазель!
Панчішки геть! Сорочку під подушку!

Солодким упиваємось гріхом,
Аж сиплеться із вух лапатих тирса.
Отак вже краще! Цілий день "не хо"
Вислухувати вельми утомився.

В закоханих відсутні вихідні -
Все празники, повабливо-химерні.
А завтра черга здатися мені
На милість осяйної королеви.

Із саду линуть тьохи солов'я,
Втішались так, шо й рухатись не взмозі.
На шахівниці тільки ти і я...
Не згледілись, а вже настала осінь!

06.09.2021р.

Лісу тихий зелений потайник.
Трохи гілля під вітром рипить.
Мурашня у турботах нагальних
Через листя торішнє спішить.

На верхівках у велетнів сосен
Небо нові хмаринки звива,
Частувати готується осінь
Кольорові готує дива.

Білок шурхіт, останні горіхи
Ще вишукують серед гілок
Для зимової ситої втіхи
Під мелодії сніжних зірок.

В перемовини грають синиці,
Вуха довгі з чагарів стирчать,
Їжакам у кубельцях не спиться,
Лапки спритні в траві шурхотять.

В лісі спокій приязний панує.
У природньому танку, життя
Літо з осінню ніжно парує
В вересневе тендітне злиття.

04.09.21

Потроху важчає утома
І розпач не спиняє хід, –
Іще і болі невідомі
За ними тягнуться услід.
І менше мріється знедавна,
І більше згадок постає, –
Лише бадьорить безпідставно
Життям захоплення моє.
Хоч дотепер непосидющий
І небайдужий до всього, –
Я бережу, як дар насущний,
А не розтринькую його.
Отож не буду сумувати,
Що без привалів старість йде, –
Що видається гірше свята
Не працювати аніде…
06.09.21

Снова вечер струится в окошко
Хладным светом осенних звезд.
Тополя, пошумев немножко,
В ночь безликую строят мост.

Приглашают меня причаститься
Сладким дрёмом златой листвы.
Медом грез допьяна напиться,
И забыть, как сердца черствы.

И уплыть от брегов печали
В ту туманную, синюю водь,
В сокровенные, милые дали,
Где первична душа, не плоть.

Где добро свято чтят и помнят,
И не точат язык за глаза…
Даже если костюм твой помят,
И в карманах нету туза.

Но я знаю, и с тем уже свыкся,
Что в сей бренности я не король.
Потому суетой не проникся,
И другую играю роль.

Всё любя, и любви не пряча,
Не покину той светлой пути,
Даже если изменит удача,
Даже если придется уйти.

Я уйду, не о чём не жалея,
Чашу скорбей испив сполна...
Так же будет шуметь алея,
На пески набегать волна.

С неба та же Луна прольется,
Мир усталый храня во сне.
Утро новое вновь улыбнется,
Только жаль не моей весне…

Оригінал:

Я дізнався: він -- художник,
І на мене впало сяйво:
Кіт – не кіт, а знак дорожній,
Зупинився задля драйву.

А художник – тільки фермер,
До землі завжди дотичний.
І його хитає нерви
Той котяра в Жабокричах.

Замурчить – поважно бродить.
А тепер – нема мур-муру.
Прибрела новітня мода,
А чи істина понура?

Котик думав: це його вже
Територія навіки.
Але фермеровa – довше,
Та в інакшім часоліку.

Кіт обходить давні мітки.
Це для фермера – картина
І примітки, і лелітки,
Тут – від тину і до тину.

Розігнався малювати –
А думки про землю, зиски.
Кіт пішов той на витрати,
І не нявкнув кислим писком



Незграбна пародія:

Кум промовив: - Ти художник!
Тіко пишеш на халяву.
Далі так творить не можна,
Бо в кишені буде вава.

Он, дивись,- гарує фермер,
Картоплина - двадцять баксів.
Ти бери трояк за нерви,
А червінчика за кляксу.

А за книжку - триста гривень
(ліпше торгувать в столиці).
За копійку творчий бивень
Продавати не годиться.

І коли віршІ-каліки
Розберуть, немов ковіньки -
Золоті парнаські піки
Будуть вже твої навіки.

Твій товар не в Жабокричах,
А в Сорбонні мусить бути!
Ти ж учився у да Вінчі
Та у мавок пишногрудих!

Пензлем спробуй малювати
Умочивши в бренді-колу.
Хай у муз статеві акти
Не збиваються ніколи.

- Ой, мамо, глянь, троянда розцвіла!-
Кричить Андрійко радісно із саду.
Почула його мама, підійшла,
Поглянула: - То, синку, не троянда.
- Як не троянда? Пишна ж он яка.
І пелюстки рожеві… Подивися!
Хіба на світі є іще така?
Всміхнулася: - Ти, синку, помилився.
Бо квітку цю півонія зовуть.
А на троянду схожа?! То про теє
Історію доводилося чуть
Давно вже від бабусі ще своєї.
Як хочеш, то й тобі переповім,
Як з того часу ще запам’ятала.
- Звичайно хочу! – То ходімо в дім,
Сніданок я тобі приготувала.
Поки ти будеш їсти, я тобі
І розкажу історію ту давню.
Андрійко хутко снідати побіг,
Бо вже, і справді, зголоднів ізрання.
А мама сіла поряд на стілець
Й під стукіт ложки розповідь поча́ла,
Щоб передати сину, накінець
Те, що з дитинства ревно зберігала.
- Колись всі квіти в віданні були
Богині Флори. Всі її любили.
Де вона скаже – там вони й росли.
І розцвітали, як вона веліла.
Та якось раз надумалося їй
По світові самій помандрувати.
Знайти якиїсь, може, цвіт новий.
Але кого за себе залишати?
Кого всі будуть слухатися так,
Немов її саму? Зібрала раду
Всіх квітів. Всі зібралися, однак,
Затрималася десь в путі троянда.
Наряди всі яскраві одягли
І аромати навкруги стояли.
Розмови про призначення вели
Та більшість на троянду натякали.
Бо ж не було їй рівних по красі
І аромату, й пишноті наряду.
І з цим, здавалось, згодні були всі.
Півонія одна лиш непорядно
Себе вела, вважаючи, що їй
Троянда і в підметки не годиться.
Бундючилась в затятості своїй,
Мовляв – я краща від усіх, дивіться!
І надувалась, пнулась з усіх сил,
Щоб за троянду більше виглядати.
Та зверхньо озиралася навкіл
І вимагала лиш її обрати.
Її зухвалість вразила усіх.
Коли ж троянда врешті-решт з’явилась,
Красою миттю покорила їх
І всі за неї разом зголосились…
Окрім, хіба, півонії. Вона
Кричати стала: «Я із цим не згодна!
Я краща неї! Я така одна!
Мене обрати маєте сьогодні!»
Розсердилася Флора врешті-решт:
- Дурна і горда квітка ти,- сказала,-
Твоє нахабство вже немає меж.
Я про таке й уявлення не мала.
За те самовдоволення твоє
Товста й роздута так і залишайся.
Нехай метелик твій нектар не п’є
І на бджолу також не сподівайся.
Цілунків їхніх не спізнать тобі,
Дівчата не вплетуть тебе в віночки.
Втішатись будеш лиш сама собі…
Іди, я тебе бачити не хочу!
Отак тоді і сталося воно,
Що квітка на троянду й схожа, наче
І, водночас, не схожа все одно…
- А я бджолу на квітах її бачив!
Змінила Флора рішення своє?
- Можливо, синку. Час усе міняє.
Й півонія все кращою стає,
Бо ж нині видів розмаїття має.
Красою й ароматами вона
Одна із перших між садових квітів.
Напевно, їй простилася вина
За те,що колись встигла наробити.

Ходить осінь в садах і розвішує жовті знамена,
Не цілована ще ні снігами, ні синню льодів.
Знаю, що і вона, як і я, збереже достеменно
Кожен подих тепла у затишші доспілих плодів.

Ходить осінь в садах, розмальована, вбрана, мов панна,
Щедро всім роздає золоту і принадну красу.
І щаслива земля їй співає величну осанну,
Та і я їй подяку від себе у серці несу.

Ходить осінь в садах, не спиняється, жодної миті
Не минає без неї, дивується, радує світ.
Листопадовим сяйвом озветься в минулому літі
І пошле до майбутнього свій золотавий привіт.

у тій тихій, осінній воді водиться жовта риба,
у тих хвилях окличних смайликів усміхається жінка…
у тих запізнілих зізнаннях він її, майже, вигадав,
як вона закриває голі колінки, як вона смажить грінки,
як він душу кармінну її у сіті спокус, майже, виловив.

вона вже не плаче. цих Сіті уже по горло і біла хустинка…
італійська випічка віддає свої запахи до перехожих…
ах… погляди над карамельною помадкою? давно не новинка…
осудлива рука під підборіддям:

— пане, ми з вами такі не схожі
ці сінабони… візміть… не обтирайте поглядом стінку…

це листя так недоречно опадає з комп’ютерного екрану,
ця синя жилка на шиї вам не принесе бажаного щастя,
ця чорна вода тече морями синіми із ржавої мудрості крану…
у вас болить — спина, у мене з тризубом на серці рана…

старий дзиґар часу їм розчиняє повільно сердець замуровані брами…
червоніи калини облич обтрушують сонну росу.

осінь руда пливе, дихає , перевертає спогадів колючі зорі,
кіт із помаранчевою шерсткою лиже давно забуті ключі,
осінь приносить помідори, груші і трохи земного відчаю солі,
осінь вмиває повільно у сповідях жоржин і ягодах аличі,
пахне високими амарантами спокою в родиннім колі.

Полюбилися двоє.
І немає вже сну,
і немає вже дня
без молитви…

Помолилися двоє.
І немає вже сну,
і немає вже дня
без любові…

11 травня 1989 р., Київ

Я за літом, як у вирій, в далечінь ішов привільну,
темнота на кругозорі й тиха часу течія.
Проводжав я своє літо аж за обрій в ніч недільну –
тільки небо, тільки зорі, тільки тепла ніч і я.

Ніч і я. І млосне літо. Навкруг даль глуха тремтіла.
Тріпотів на вітрі простір і Чумацький Шлях дрижав.
Ніч зоріла, ватра тліла, рвалася душа із тіла.
Я стояв посеред степу й своє літо проводжав.

Проводжав я своє літо, немов доньку в край далекий,
в край, де млисто і імлисто, де спадає цвіт із квіт…
Полетіло бідолашне, а за ним услід – лелеки.
Ось і ще одне майнуло. Скільки їх минуло – літ!

05.09.21

Не прошу… Не вірю… Не боюся…
Не брешу… Не каюсь… Не мовчу, –
Закриваю очі від спокуси,
Хоч набідувався досхочу.
Ні жури… Ні віддиху… Ні гніву…
Ні жалю… Ні спомину… Ні мрій, –
Не хилюся вправо чи наліво
В штовханині спокою й подій.
Ні слізьми… Ні зойком… Ні відчаєм…
Ні ножем… Ні льодом… Ні вогнем, –
Силу волі я не утрачаю,
А міцнію духом з кожним днем.
05.09.21

Краще 40 градусів у пляшці, ніж 40 градусів у тіні.

Краще чорна ніч, ніж чорний день.

Краще плоскі жарти, ніж плоскі груди.

Краще приязна кума, ніж агресивний кум.

Краще загашений сусід, ніж непогашений кредит.

Краще невелика порція, ніж завелика пропорція.

Краще пісні пироги, ніж масні вороги.

Краще алкаш назустріч, ніж «калаш» навздогін.

Краще провалитись на екзамені, ніж під лід.

Жизнь быстротечна, годы – как вода,
Плывут ручьем судьбы без передышки.
Жаль юность не вернется никогда,
Не побежит по улице в припрыжке.

Посмотришь в зеркало, а там – седая грусть,
И скатится слеза неторопливо.
Старинную молитву наизусть
Прошепчут губы сладко и тоскливо.

В ночи Луна холодной желтизной
Прольётся в комнату, лица едва касаясь…
Бессонница прозрачной пеленой
Изгложет ночь, игриво улыбаясь…

Далеких звезд мерцательная цветь
Закружит над землей как лист осенний.
И сердце будит плакать и болеть
Неиссякаемой рекой стихотворений…

Народ - корова дійна, ГопотА.
Кайлує за копійку й не варняка.
Якщо ж кота тягнути за хвоста,
То неодмінно вкусить, харцизяка.

А ти мовчиш, згинаючи горба?
Ще й дякуєш за те, що чорноробом
Кайлуєш в депутата, у попа,
Неначе захомучена худоба?

І руки є, і голова. І шо?
Сидить на шиї злидень пранцюватий.
Із рабства однесуть під моріжок,
За гріб жона віддасть аж три зарплати...

Замовили елегію. Строчу
Аж аж гай шумить! Не вірите? Даремно.
Спалив за ніч стонадцяту свічу
Всіх розігнав з парнаського Едему.

Мені ж за працю дулю в руки "Тиць!",
Який конфуз! Поет - член сosa nostrа!
А зохен вей! Мудрезні Стиць і Бзиць!
Платіть стократ! Бо швайка вельми гостра...

04.09.2021р.

Без клопоту ніяк - поспішник…
Без радості у дім - поганець
Згубився нерадиво - грішник
Борідка, кулемет - обранець…

Обтятий до страхіть - дотепник
У черзі із-за черг - роззява
"Кому які потрібні клепи -
До ваших послуг я..." - Об’ява.
04.09.2021.

…І вкотре на зорі ми пролистаєм казку
Про Зло і про Добро, і про малих людей,
Як в осінь літній ліс мінятиме окраску,
І що про рух Землі домислить Галілей…

На відстані Життя все повториться знову –
Від танення льодів й малюнка на стіні…
Я ж тільки – про Любов, Її всесильну мову –
І про слова чудні́, не спалені в огні…

Із попелу верби душа моя востане,
З пошерхлого листка посіються рядки –
Тендітна й молода у променях осанни
Із покликом орла і тремом осоки…

Небесна і земна – у травах і у цвітті,
В купальському вінку і льолі надлегкій –
Прокинуся колись у щебетливім літі
І розгорну ущент розписаний сувій.

А там – усе моє – і тепле, і болюче,
І мамин щедрий сміх, і ялтинський прибій…
А там уже і Львів… і Устиня співуче –
І липа у вікні… а з нею й буревій…*

Бурлить моя ріка – і над провалля хижі,
Над тя́жбою громів, що б’ють із висоти –
Ця розкіш чи мана – ота тяга́ до віршів,
Ця розкіш чи мана – осягнення мети.

Як солодко вмліва на липі сіра пташка,
Як затишно гуде старенька в хаті піч.
Доцільні в цім житті тварина і комашка,
Так буде і колись у поступі сторіч.

…Знов сонечко встає ласкаве і могутнє:
У вирі часовім спинися, щастя мить!
На проміжку Життя з минулого в майбутнє
Я лишу по собі лиш серце, що горить!..

(З ювілейної збірки-альбому "Туга за Єдинорогом". - Львів: СПОЛОМ,2018)

Виріс в полі повзучий пирій,
проявляючи сутність ворожу.
Не чужий ти мені та не свій,
чом душі у тобі не знаходжу?

Нижче плінтуса падала ниць,
через гордощі переступала,
і пливла, як вінки чарівниць
по ріці на Івана Купайла,

лиш до тебе, моя самота,
в пелюстково-лавандові ночі.
Кажуть люди, що я: золота,
божевільна і грішна воднОчас.

Та яке кому діло до нас?
Розберемось самі, без поради.
Небо творить чудовий романс —
в кожній зіграній ноті — відрада.

Не глухі, щоб не чути слова,
не осліпнули від зоряниці.
Жалить боляче тих кропива,
хто шукає у ній полуниці.

Обпеклася, хоч дуже болить —
ласа ягода варта і болю.
Полікує коханий умить
шипахи* на долонях— любов'ю.

Шипахи* - опіки від кропиви

3.09.2021р.

Остання субота і серпня, і літа.
Ні серпня, ні літа не буде суботи.
Ржавіють каштани – алеї еліта –
такі ж, як і люди, смутні і самотні.

Не буде, не буде…Остання, остання!
Хай осінь осяяна – серця столиця,
упертим і грішним порадив устам я:
«У посмішку ніжну й успішну стуліться!»

«Ніколи, ніколи! Не буде, не буде!» –
лунає з розхмареної високості.
Природа придбає квиток на Бермуди
на кошти останні каштанів і хости.

«Не буде, не буде, ніколи, ніколи.
Не буде ніколи» промимрити скільки?
І хочеться кави, і коли, й ікони
Ніколи – єпископа із Мир лікійських.

І літа, і серпня остання субота.
Суботи не буде ні літа, ні серпня.
Зате розпалила вітрила свобода
і літом, і серпнем зігріта нестерпно.

28.08.2021

О, мій пустий, німий!
В осінній півімлі
ледь-ледь прозоре воцаріння саду,
де листя приникає до землі
у немочі тяжінню дати раду.

Такий німий!
Невже у талані
моїм і твій – собі вбачає виклик,
і гул плодів опалих не мені,
як дзвонів угорі, тобі не спільник?

Великий саде!
О, даруй словам
кружляння віття, істини кружляння,
де я іду назустріч деревáм
у падолист, у сутінь пожадання.

О, час жадань
наступної весни
твоїм гілкам, душі моїй печальній,
коли і ти плодами тільки сниш,
і тільки порожнеча – плід реалій.

Ні! Їдьмо геть!
І хай мене зовуть
навперегін армадиська вагонні,
моя земна й твоя висока путь –
в несосвітенних відстанях тотожні.

О, любий саде!
Прощавай! Взнаки
досвітній німоті нова прикмета:
великим садом зронені роки
в гіркі рядки ідилії поета.


***

Відкіль до нас прийшла зима,
не знаєш ти, ніхто не знає.

Умовкло все. Вона сама
холодных губ не розтискає.
Вона німа. І без потуг
її затятости не зломиш.
Тому бо кожен рух і звук
ти жадібно узимку ловиш.

І легіт вітру опостінь,
і даху шоркання з хмарками.
Після, як порохня мостин,
рипучий сніг під каблуками,
а потім – скрип і стук лопат,
і бляклий дим, і мерзлі віти...
І навіть тихий снігопад,
не має відповіді – звідки?

І ти, ввійшовши в теплий дім
посвяченим у таємничість,
не годен дати звіту в тім,
що десь могла вона чаїтись:
в прольоті сходовім, в стіні,
в цеглині, в комірчині поряд,
а може, у ріці, на дні,
куди не проникає погляд.

Можливо, у нічних дворах,
на горищах, припалих пилом,
в забитих дошками дверях,
в підвалі темнім, відсирілім,
у комірчинах зі сміттям...
Можливо, це її тіснило,
вона набідувалась там,
і все заполонила.

Або, бідова на манір
юрми думок і слів неясних,
вона зійшла з високих гір,
з вершин, завідомо прекрасних:
там вічний лід, там вічний сніг,
там вітер звив на скелі ложе,
куди не зійде чоловік,
ані орел злетіть не може.

Ба, чом і ні. І, позаяк
твій комір зведений – за довід,
хіба це не одне, відтак:
непевна тінь і вічний холод?
І ціпеніння від тривог,
подобою, нехай німою,
одному почуттю на двох
у стані видатись зимою.

Еге ж, без видимих причин,
як ті хмарки в небесній сині –
рої речей і речовин
або істот – в суміснім чині –
стихії жару і води,
захоплені своєю грою,
щомить дають свої плоди,
ба, несподівані порою.

Буває, лід сильніш вогню,
зима буває довша літа,
буває, ніч диктує дню,
і мла долає силу світла;
буває, сад гінкий у віть,
але плоди, якщо і знімеш,
то взяті ожеледдю літ,
коли заціпенієш...

… І люди всі, і всі доми,
ще теплі, по сусідськи
відчують подихи зими,
не відаючи, звідки.

------------------------------

Хоч за вікном холонуча сльота
Виснажливо дрібоче спозарана, –
В моїй квартирі тепла яснота
І запах кави віється духмяно.
Там за вікном гілляки лиш хить-хить
І вітру шум у нижньому регістрі, –
А у кімнаті жіночка лежить
Спокусливо на самім виднім місці.
Побачивши, як знову листопад
Почав помалу припускати віжки, –
Гарячу каву й пряний шоколад
Несу до вкрай розгойданого ліжка.
На вулиці все губиться в імлі,
Яка висить гардинами на шибах, –
І дуже добре чутно звіддалі
Тихенько мовлене крізь сон: Спасибі…
04.09.21

четверте вересня ще не порушує правил першого і третього.
у першому — прославляють школу, у третьому — волають пісню,
яскраві світлини школярів перемішуються із студентськими,
зверхньо викурюються срібні дими думок із загальної тисняви.

жінка із русявим волоссям і глибокими очима малює себе із себе
вироки її штрихів виказують втомленість від сумного суспільства:
синці під повіками, батистові складки готичних міст і східний шербет,
а в них какофонія пересічних і стримані погляди у загадковому тет-а-тет.

у собі замикається на всі чотири октави. дихає плаває, відпускає, мовчить…
помаранчеві білки сприймання світу безумом шугають через модельний черевик,
а чорні теорії фінансистів наступають на ребра страху… вона горить:
— пане, ми з вами не не настільки близькі, щоб я ділилася. давайте — на ви?

у цих жінок, що ходять львівсько - київськими площами, ще — поліськими, дніпровськими і т п.
у цих жінок достатньо підстав відкривати погляд, відчувати загартовані долоні віри.
одна казала:
— доню, давай віддам усі свої картини, інша :
— вірші! бо за віком ти підеш далі від грети тунберг! пиши малюй, будь, як одет,
ця країна ніколи не дозволить впевнено рокам тримати господню ліру.

чоловікам простіше. перше — народися талановитим, друге — красивим,
написати щось вражаюче про цих дурних, ображених долями жінок, триматись за їх палець..
спочатку над ним посміються, потім звикнуть і видадуть письменницьку ксиву.
далі — збирай у поділ відповідальності — груші від мам, сестер і кармічних страждалець.

ті жінки, що схожі на тиху осінь, ще й досі пишуть масляними фарбами на тополиних алеях.
хтось чує їх, хтось бачить, як у шухлядки смарагдові складаються їх останні надії?
мідні, прогірклі, як велика старовинна монета фатальної соломеї,
далекі від всього дешевого, спокійні із ликами лева зміїного.

1.
Любов була заручницею шлунку,
Гарніром у меню гарячих страв.
Вона і він були не "подарунки",
Яких дурний трафунок спарував.

2.
Любов була невчасна, як бігунка –
Ні сенсу, ані сексу, ні пуття,
Ані обіймів, ані поцілунків,
Лиш моторошно-жалісне виття.

3.
Вони любились, наче ті собаки,
Хоча були культурні й недурні.
Повар’ювали знаки зодіака –
Отак багато зроблено дурні.

Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Тридцять літ у дорозі,
У журбі – тридцять літ.
Напівголі та босі
Переходимо світ.
У світи вишиванку
Одягає душа,
І від ранку до ранку
Гріє правда чужа…
І від року до року
Пісню чуємо ту,
Про красу синьооку
І високу мету.
Тай радієм злиденні,
Що ще досі живі,
Що на нашій арені
Вже обличчя нові.
А на нашій арені
Вражі залпи гудуть…
З неба зливи вогненні
Смертоносно падуть.
І ідуть ешелони
По країні на Схід –
Патріотів колони
Боронити свій рід.
Та якого ми роду,
Пам’ятають не всі,
Чавлять кров із народу,
І душа у росі
Богу молиться слізно…
Вже серця б’ють набат.
Ренегати пруть грізно
На наш устрій і лад.
Мчать літа за літами,
Та просвіту нема…
Нові множаться драми,
І лютує зима
Між своїми й чужими.
Кулі свищуть зі стріх…
Грабежі та «віджими»
Уже ніби й не гріх.
Словеса, обіцянки
Чути тут, чути там.
Гомонять, як циганки,
Про украдений крам.
Гучно мовлять про славу,
Але слава у тих,
Хто рятує державу
Від кремлівських «бариг».
Хто засіює ниви,
І плекає жита,
В кого чисті мотиви
І правдиві уста.
Хто не зрадить, не кине,
Ні в труді, ні в бою,
А відважно ітиме
За Вітчизну свою.
В нас таких пребагато,
В цьому наша могуть.
Тож разо́м, заповзято,
У щасливу майбуть
Через урвища й терни
Віднаходьмо путі
Чисті, вільні від скверни,
Непорочні, святі...
Пам’ятаючи давнє,
Сьогодення творім.
Хай розквітне у травню
Наша доля, наш дім.
Де назавжди зникає
Безталань колія,
Де на тебе чекає
Україна твоя!

Сон приснился на заре,
Что в дождливом сентябре
Ураган срывает листья,
Под ногами шуба лисья,
Ливень, словно из ведра.
Я стою у алтаря
С неприглядным стариком.
Очень жутко, в горле ком,
В платье подвенечном
Зажигаю свечи.
Волчьи в жениха глаза,
Покотилася слеза
Неутешно по щекам.
Осветился Божий храм,
Батюшка преклонный
Достает короны —
С очень тягостной душой
Я венчаюсь в час ночной.
Звон брильянтовых колец,
Ангел золотой венец,
С обликом печальным,
На фату буквально
Без согласья водрузил...
На пол рухнула без сил...
А очнулась — никого.
Жениха нет самого,
Божьи херувимы
Для меня, любимый,
Лишь на клиросе поют.
А в душе — покой, уют,
Так обетованно.
Странно... очень странно...

Почалося... плескає в долоні
і сідлає парти юна рать,
у якої іспити сьогодні –
вчитися у самообороні
вічному і доброму на «п’ять»:
не молоти суржик і полову,
не ковтати диму за кутом
і не прикидатись бараном,..
полюбити українську мову
як надійну зброю і основу
нашої війни із язиком;
бачити учительську указку,
мапу України на стіні
і своє майбутнє у кіні...
говорити іноді, – будь-ласка,
вибачте за пустощі мені;
пам’ятати, що минуло літо,
і забути, як усі батьки
файно декламують матюки...
не копіювати їх як діти
і великороси-малюки.

Літо попрощалося по-царськи...
треба знову одягати маски
як глухонімі учителі
де-не-де червоні... і зелені...
на уроці іноді непевні,
що одна історія землі
і не та, що хочуть у кремлі...
бо у класі, наче, і модерні,
а на коридорі – москалі.

Почалося... плескає в долоні
і сідлає парти юна рать,
у якої іспити сьогодні –
вчитися у самообороні
вічному і доброму на «п’ять»:
не молоти суржик і полову,
не ковтати диму за кутом
і не прикидатись бараном,..
полюбити українську мову
як надійну зброю і основу
нашої війни із язиком;
бачити учительську указку,
мапу України на стіні
і своє майбутнє у кіні...
говорити іноді, – будь-ласка,
вибачте за пустощі мені;
пам’ятати, що минуло літо,
і забути, як усі батьки
файно декламують матюки...
не копіювати їх як діти
і великороси-малюки.

Літо попрощалося по-царськи...
треба знову одягати маски
як глухонімі учителі
де-не-де червоні... і зелені...
на уроці іноді непевні,
що одна історія землі
і не та, що хочуть у кремлі...
бо у класі, наче, і модерні,
а на коридорі – москалі.

Немолодий і зраночку пом’ятий
Вчорашніми подіями життя,
Звертається до мене він: Дай, брате,
Хоч гривню, якщо маєш співчуття.
Його трясе і сушить, і терзає
Похмілля кляте видимо вже так,
Що сумніву ніякого немає
У тім, що може скорчитись бідак.
Даю двадцятку та питаю: Досить?..
І бачу сяйво радості в очах
Безхатченка, що більше і не просить,
Рвучись у бік таких же бідолах.
Вони стоять неподалік, мов тіні
Погорблених нещастями людей,
Яких, на жаль, багато по країні
Стрічається роками нам будь-де.
Буває в них щось гордо таємниче,
Доведене до остраху завжди, –
Що безсловесно і словами кличе
Не оминати людської біди.
03.09.21

Ще вчора був - боєць! Безстрашний нінзя
(із роду кісткогризів і скорпен)!
Та гавкати на владу утомився,
Вже краще покусаю сам себе.

Орделії, бої за честь - до біса!
Тепер мій меч - обшмульгане перо.
В СРСР я рабом народився
І ним помру. Не зніметься наврок.

Весь надібок - тонка з Пегаса вовна,
Дружина, шобтиздох і два кота.
Бо голови не зрубані в дракона:
Потворна бідність, страх і глупота.

Мій дідо пану в полі сіяв жито,
А батечко долівки слав ЦК.
І я плачу оброк, проценти, мито,
Згинаю до земельки горбака.

А ґгузд шепоче; - Тихо! На коліна!
Твій родовід придатний до ярма...
А рій гуде стривожених опіній,
Шукають вихід...а його нема.

03.09.2021р.

Кудлаті хмари в німій судомі
застигли тихо перед дощем.
І сонце мліє в тяжкій утомі
під сутінковим тремким плащем.

Витає в небі легка зволога
й ляга росою на сіре тло.
І десь плететься ніч клишонога,
і меркне площі рапаве скло.

Уже палають вогні ліхтарні,
у небі рясно іскрить стожар.
І сяйно вікна горять в кав’ярні,
і пломеніє афіш вівтар.

З’їдає сутінь вузькі прольоти.
У спину крекче спізніла ніч.
І чи од туги, чи од ломоти,
похнюпивсь пам’ятник узбіч.

09.02.21

Не рахуватиму я нині втрати…
Ніяких випендронів і сенсацій
На світ ваш споглядатиму крізь ґрати
Як Цицерон… Овідій… і Горацій…

Ми згодом відокремим з тіла душу
Намучилась з роками, бідолашна…
Я обіцяв, дотриматися мушу
Тим більше, що вона моя, не ваша…

Усі оті страшилки забобонні -
Найкращий раціон для піонєрів…
І доки я сидітиму на троні -
"Нє портіть, бабо Мотя, наші нєрви…"
02.09.2021.

«Віддам у добрі руки пса чи кицьку».
Таких чимало оголошень є.
Бо не шукають вигоду велику.
А хтось за шоколадку віддає.
Комусь щастить. Та щастя, мов химера,
Впаде комусь. А інші тут же є.
А от свиню на півтора центнера
Ніхто у добрі руки не дає.

У Толі вчителька питає:
- Тепер ще двох братів ти маєш?
Казала мама: є близнятка.
Радіють, звісно, мама й татко.
Маленькі, певно, та хороші.
Скажи, на кого хлопці схожі?
- Та ні на тата, ні на мене.
Один на одного, напевне.

Прокинувсь Іванко, вже сонце аж де.
Бабуся будити чомусь не іде.
Рішила: онучок нехай ще поспить,
Бо ж зранку малому нема що робить:
Вода ще холодна у річці, тому
Піти покупатись ще рано йому.
Та й друзі вчорашні либонь іще сплять,
Набігались добре, не хочуть вставать.
Тож встав він із ліжка, по хаті пройшов,
Бабусі, одначе, ніде не знайшов.
На вулицю вийшов, у сад зазирнув,
З відра на криниці лице сполоснув.
Продер оченята, волосся змочив,
Що, наче дроти, на всі боки стирчить.
За тин подивився – на лавці нема.
Лиш кішка на сонці на лавці дріма.
Метнувсь на город, може там десь вона,
Минув соняхи, що стоять, мов стіна
І там за картоплею врешті уздрів.
По стежці хутенько до неї побрів.
Бабуся сапою полола рядки,
Де вже піднімались, росли буряки.
Мелькала сапа і бур’ян весь лягав,
Іванко очима услід не встигав.
Стояв і дивився – мов диво яке,
Адже полоття – діло то нелегке.
Як легко в бабусі виходить, однак.
Він, мабуть, ніколи не зможе отак.
Бабуся, мов погляд відчула його,
Всміхнулась, ону́чка зуздрівши свого:
- Чого ти так рано? Поспав би іще…
А я от полю…Бо ж лякають дощем.
З дощу як полізе бур’ян – ого-го,
І спробуй тоді прополоти його…
Та вже закінчила. До хати ходім.
Тебе нагодую й сама щось поїм.
- А це бурячки ти полола, еге ж?
- Так-так, бурячки то, онучку, авжеж!
- А ти пам’ятаєш, казала колись
Розкажеш звідкіль буряки узялись?!
- Забулась, онучку…Хоч ти нагадав…
Колись ще дідусь мені розповідав…
Та що ж ми отут на городі стоїм?
Ходімо, поснідаєм…я й розповім…
- Було то у час, коли весь наш народ,
Отримавши землю від Божих щедрот,
По краю великому вже розселивсь,
Міста будував, працював, веселивсь.
На землях чудових хліб щедро родив,
Тож край рік за роком все більш багатів.
Та жадібні жили сусіди навкруг,
Яким було братися ліньки за плуг.
Їм краще прийти і готове забрать,
Спалити хати і людей повбивать.
Тож мусили люди за плугом іти
Зі зброєю та навсібіч стерегти.
Нелегке в краю почалося життя,
Як мухи на мед розбишаки летять.
Лиш пил або дим запримітить встигай
І в полі роботу негайно кидай
Та шаблю, «гостей» зустрічати бери.
Отак от жилося тієї пори.
Тож часом засіятись люд не встигав,
Бо ворог зненацька на села напав,
А часом палали вже стиглі поля
І попелом сірим вкривалась земля.
Тож або у полі за плугом ходи,
Або захищатись від ворога йди.
Зібрались старійшини мудрі тоді
Щоб якось зарадити лютій біді.
І довго сиділи, гадали вони
Як край захистити від злої війни,
Як ворога ще у степу перестріть,
Поки ще він шкоди не встиг наробить.
Народ наш трудящий іще з прабатьків,
Йому хліб б ростити було од віків.
Як можна від плуга когось відірвать
І в степ пантрувати розбій відіслать?
Хто ж схоче в степу на кургані сидіть,
Коли саме час в полі з плугом ходить?
Тож довго сиділи, гадали діди
Як край врятувати із тої біди.
Нарешті підвівся один старий дід,
Який уже, мабуть, прожив сотню літ.
- Я думаю, щоб рідний край врятувать,
Але ратаїв аби не відривать,
Давайте пошлемо в степи тільки тих,
Які не бажають у поле іти.
Є в кожнім селі, я гадаю, такі.
Зберемо в загін отаких парубків
Та й вишлемо в степ хай шляхи стережуть
І спокій та мир у краю бережуть…
Ідею підтримали…Скоро загін
Відправився в степ. А йому навздогін
Підводи із харчем із сіл відбули
Аби в «козаків» битись сили були.
Відправили ледарів край захищать,
Самі ж подалися в поля працювать.
Минув якийсь час і, звідкіль не візьмись,
Знов орди з’явились в краю, як колись.
Знов села палали, горіли поля,
Стогнала від орд знавіснілих земля.
А де ж «козаки»? Чи загинули всі,
Як ворог зненацька на них напосів?
Поки шаблі в руки взяли ратаї,
Щоб сім’ї, хліба захистити свої,
Зібрався столітній геть сивий вже дід,
Щоб про «козаків» все узнати, як слід.
Подався у степ, де послали загін.
Гадав, що загиблих знайде лише він.
Але серед поля у балці уздрів
Живих і здорових своїх «козаків».
Ямок накопали, залізли й сидять,
Чуби лиш одні над землею стирчать.
Харчі, що народом збиралися їм,
Поїли, тож пику вже кожен наїв.
Озлився тут дід: - Як не соромно вам?!
Чи ж гідно сидіти отак козакам?
Там ворог лютує, палають поля
Та кров’ю вмивається рідна земля.
А ви тут розсілись, немов буряки…
Тьху…Мовити думав «немов будяки».
Ні в полі робити, ні шаблю тримать…
Навіщо даремно нам вас годувать?
Бач, пики наїли…От Божий би гнів
На голови ваші! – Дід аж сполотнів
Від гніву на ледарів клятих отих.
Скарав би, напевно, якби лише міг.
А ті, хто повз вуха усе пропустив,
А дехто від сорому почервонів.
Дід плюнув іще раз і гнівно сказав:
- Якби Божий гнів вам на голови впав!
Щоб вам все життя так в землі і сидіть,
Як вам ні робить, а ні край боронить.
Хоч трохи би користі?.. Але…дарма…
Ні діла нема, ні надії нема.
Сказав, розвернувся та й степом побрів…
Відтоді вже місяць, мабуть, пролетів.
Прогнали в степи уже кляту орду,
Відве́ли, здається від краю біду.
Знов відбудувались…й згадали про тих,
Що край захищати відправили їх.
Послали гінця…Той за тиждень примчав
І дивнії речі казати почав.
Мовляв, «козаків» там нема ніяких,
Та дивні рослини ростуть замість них.
Великі «бебе́хи» стирчать із землі
І гички чубами на них чималі.
Одні із них світлі, здорові були,
А другі – червоні і менші зросли.
Аби брехуном не взивали його,
Він вкинув в ланту́х і того, і того.
Здивовано люд новий плід роздивлявсь,
Хотів розібратись – звідкіль він узявсь.
Та як називається диво таке.
А діло те, я вам скажу, нелегке.
Отут і з’явився старий сивий дід,
Напруживши пам’ять, згадав все як слід
І мовив, що плід той зовуть буряком,
Бо перше назвав він його отак о.
Та промисел Божий іще нагадав,
Бо ж користь для краю із ледарів дав.
Хай буде наука для ледарів всіх:
За лінь перетворить Бог в овочі їх.

А кохання – стало островом
І знецінило думки,
Що текли словами гострими
Та хитали світ ламкий.


Я шукаю чемно виходу.
А між нами – лід, вода.
Недаремно – давня віхола
Ще і досі молода.

Обірви, як завжди, дотепом
Неспокійне у мені.
Від еротики до готики
Чар захоплень відбринів.

Модні нині херувимчики.
Я таким не можу буть.
То назви мене щасливчиком --
Будеш мудрою, мабуть.

Спробую наусміхатися
До життєвих надглибин.
Не скажу, яка ти зрадниця…
Будь одна, як я один.

зараз ми граємо, брате-народе, зараз іде війна,
непрофесійні маестро виходять на осінні сцени,
скільки б тобі багряно-блакитні груди спротив не розтинав,
але ти знаєш десь у кінці старого тунелю є авіцена.

прикро, якщо поляжемо разом в пропорціях сліз,
полохко, якщо крила зношені викинеш на згарища відчаю,
ти, мій народе, у цьому житті давно вже -- Чумацький віз!
ми із тобою скальпельне- врізані та генетично- визнані.

прокляті і розкаяні серед незримих скриків блукань,
як тобі, братику,той полководець вовкулака-Сірко?
так ото… знаєш… не стане прабабциних вправних знань,
щоб заживить на чорній брові твоїй пер запечену кров.

я, може, зараз і по- справжньом,— й не говорю,
вже давно не страждаю на стінга і полозкову,
з трав моїх дико- осокових — торфовий брют?
наступна станція – Здрастуй, рідненька Мово!

Ніколи не ржавіють лиш капкани…
Розлито все на кіловат-часи
І гинуть безіменні "магеллани"
Це те, що я у Тебе не просив…

Беззмінні лиш чотири пори року
В моїх роках все меншає краси
До Тебе залишилось ще півкроку
Це те, що я у Тебе не просив…

Зникає день, виток і знову ранок
А ранок - своєрідний клавесин
О дай мені торкнутись наостанок -
Хіба не я поводився як син?..
02.09.2021.

Кинув Полтаву – плаксиву жону
і розважаю Одесу – любаску,
і в пандемії пітьмі не сумну,
і в захисну не зодягнену маску.

На морвокзалі Малюк і Маяк
Ольгу чекають, палку – Полякову.
Вискочить Сонце з кущів – маніяк
і прохолоду злякає – ранкову.

Ні, не на справжніх гойдається птах,
а на хмільних Айвазовського хвилях.
Я ж по Одесі вимірюю шлях
не в кілометрах, а в Пушкінських милях.

Я ж до нестями кохаю її,
ніжно-медову, свавільно-солону.
Не повернусь до сумної сім’ї.
На Ланжеронську іду з Ланжерону.

З’їм сулугуні в Лагуні й лаваш
і доведу, що кохаю, любасі.
Ждіть, одесити, зіграю для вас
на Дерибасівській на контрабасі!

08-09. 2020

На довгій ниві житія
ми вічні ратаї, скитальці
і сонячні протуберанці,
коли зникає наше я.

І за поводирями націй
(неначе ми одна сім’я)
веде заручниками праці
усіх надія нічия.

Шукаємо, чого немає...
і, нібито, ніхто не знає –
ані шути, ні королі,
що за воротами Синаю
геєна душі очищає
і випиває сіль землі.

09.2021