І я уже інший, і ти не така
Доступна, як вранці волога.
З руки поривається вперто рука
І дивишся здалеку строго.
Все далі і далі плече від плеча,
Все довше і довше безмовність, –
Вже часу немає оце вибачать
Або умовлять послідовно.
Не маю бажання шукати причин
Чому ти була і – немає...
Пронизливо пахне навколо полин
І в сутінках далеч зникає.
27.08.21

ІV


ПОТОЦЬКИЙ

Завжди Потьомкін мислив політично -
Усього Півдня буть хотів царем.
Красу використовував практично
Для цілей, котрі сам і обере.

Розширить територію Росії
Відчув, що настає уже момент,
На польських теренах, і що Софія
Для цього чудовезний є агент.

І у Варшаві знов — любовна драма --
Зустрів Софію там Потоцький граф.
І закохався в неї до нестями...
Така Москві на руку — долі гра.

Всі перепони на шляху потрощить
Магнат, некоронований король,
Шляхетна постать, найбагатша в Польщі...
Софія ж грає вміло власну роль.

А конституцію Річ Посполита
На сеймі, на своєму прийняла...
Державу щоб надвоє розділити --
Придумано імперією зла

Конфедерацію свою — магнатів
В Тарговиці, у місті заснувать.
Отак і виникла уся зі знаті
І проросійська партія нова.

Софія теж була на підписанні,
Потоцький став очільником її.
Розкол. Костюшка рушення-повстання --
Росія увела війська свої.

Народний гнів нагнав чимало ляку --
Пострачували зрадників своїх.
Лише Суворов подолав поляків,
Різню криваву учинив для них.

В Потоцького цей воїн іменитий
Нерідко гостював у Тульчині.
І на Софії закликав женитись...
Він знав про роль її у тій війні.

Поділено всю Польщу на частини
Між Пруссією, Австрією враз,
Й Росією в особі Катерини
У той жорстокий лиховісний час.

Відкинуто Потоцького благання,
Конфедерацію забуто теж.
Надія згасла, певно вже остання,
Лишився дум засмучених кортеж.

Та не була цинічна і зухвала
Софія від Станіслава щедрот.
Вона його любила й цінувала
Багатство королівське і комфорт.

Суд польський засудив його за зраду
До страти. В Гамбург він емігрував,
Хотів умерти. Втіху і розраду
Несли лише Софіїні слова.

...Життя весь час їм ставило підніжки --
До шлюбу відстань все ще чимала.
Він — чоловік ще Юзефіни Мнішек,
Вона — де Вітте жінкою була.

Та все ж таки, нарешті, розлучились,
І відкупились від обох вони.
Вела любові нездоланна сила
До щастя втіх і радощів земних.

Софія схоче мати парк чудовий
Подібно до Гелени Радзивілл.
Зведе Потоцький диво їй казкове,
І зачудує навіть небосхил.

“Софіївкою” назове, увічнить.
Тут буде все небачене й нове --
У місті Умані краса незвична,
І Греція прадавня оживе.

І у яснім цвітінні свого німбу,
До людства, що приїде звідусіль,
Зійде земна Богиня із Олімпу,
Як Афродіта в сяйві злотохвиль!
(закінчення розділу)

17 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

І
Життя – театр, екзамени – парад,
політика – весела клоунада...
не виживає люд без клоунад,
які показує безверха Рада.

ІІ
І весело, і сумно водночас.
Народ стоїть і падає держава,
не додає снаги, – героям слава!
бо славослів’я не рятує нас.

Зате усіх Московія спасає
потоками то газу, то крові...
а у Європи ґлею в голові
як не було, то й досі ще немає...
і Цицерон оказії чекає
із булавою йти на візаві.

ІІІ
Історію мінують «геродоти»,
якщо не говорити, – ідіоти...
а їм, аби лише,– гіп-гіп-ура!..
та умирали воїни добра...
усе рахують, хто іще не проти,
аби тривала ігрища пора.

Але пора уже знімати маски
антигероям оцієї казки
і то бігом, а не в її кінці,
коли усі побачимо, що буде,
і як на барикади вийдуть люди
питати, хто веде на манівці.

08.2021

Пухкі слова Наталі Мосейчук
«За-ро-біт-ча-ни наші знову…».
А я сказав би правду , та мовчу,
Прибивши до дверей підкову.

Заробітчани – втома і журба?
У слові – жальні, дикі сенси.
В торбах носили їх і на горбах,
А зберегли в душі, на денці.

Заробітчанська доля й Мосейчук –
Чужі, для декого – медові.
Немовби це засвідчив колядчук
Від бога іншого -- Єгови.

Промовила – пішла в хащі ТеВе,
Відцокала, відлопотіла.
Наталя завтра знову припливе,
Аби світити словом, тілом.

А ділом сильний – тільки депутат,
Який – окрилля для Наталі.
Такий патріотичний цей формат,
Усе всерйоз, не «тралі-валі».

Усоте від Наталиних зубів
Одстрибую, інакше – згину.
Мораль: бо треба так, щоб я умів
На пана гнути вдома спину.

Гуляючи парком Богданка мала
На клумбу розквітлу попала.
Круг неї вона кілька раз обійшла,
Мов квіти знайомі шукала.
Одна квітка дуже сподобалась їй:
На вітах, що низько схилялись
Сердечок яскравих навішано рій.
Пелюстки у них розкривались
І пара світліших пелюсток із них
Цікаво на світ позирала.
Їй так закортіло торкнутися їх
Та лячно – аби не опали.
Тут мама до клумби якраз підійшла.
- Ой,мамо, поглянь, які квіти!
- То, доню, діцентра якраз розцвіла.
- Неначе з казкового світу…
- Не з казки, але із далеких країв
Вона на цю клумбу прибу́ла.
З Японії якось приве́зли її,
Дві сотні літ вже проминуло
Відтоді. Й тепер вона радує нас,
Хоч іноді й сум навіває.
«Розбитим сердечком» цю квітку якраз
Частенько іще називають.
«Сердечком Жанетти» у Франції звуть.
Легенду я чула про неї.
- Легенду? Я теж її хочу почуть.
- Ходім он до лавки тієї.
Присядемо, доню й повідаю я
Тобі цю історія дивну.
Було це давно у далеких краях
Французьких. Гарненька дівчина
Жанетта зібралася якось у ліс,
Щоб ягід, грибів назбирати.
І, мабуть, заплутав дорогу їй біс.
Зайшла та і стала блукати.
Направо піде – ліс стіною стоїть,
Наліво – дороги немає.
Злякалася бідна – чого їй робить
У лісі густому – не знає.
Взялася кричати: «Агов! Поможіть!
Не дайте у лісі пропасти!»
Та лише луна їй із лісу летить
Та геть розлітається птаство.
Й захрипла уже, вже і ноги болять,
По лісі ж півдня проходила.
Присіла сумна на пеньку спочивать,
Щоб трохи поправити сили.
Незчулася, як і заснула вона
В тривожному сні-сподіванні
Між лісу густого самотня, одна
Під тихе дерев колихання.
Наснилося їй, наче гарний юнак
Цілує в уста її палко…
Та очі відкрила в надії, однак
То був лиш мисливський собака,
Який підійшов і у щоку лизнув.
А вершник стояв трохи далі.
Зовсім молодим і прекрасним він був.
Всміхнувся і їй легко стало.
Неначе то він її поцілував.
Замріяно лише дивилась.
Та хлопець рукою махнув і сказав:
«Ну, що ж ти, дівчино, розсілась?
Хутенько до мене сідай на коня,
Щоб в лісі нам не ночувати.
Бо бачиш, кінець наближається дня,
Тож часу у нас не багато».
Куди вони їхали…Час промайнув,
Вона й не помітила того.
Він ніжно до себе її пригорнув,
Вона притулилась до нього.
І так на душі їй спокійно було,
Так хороше…Серце тремтіло.
Минути щоб це відчуття не могло -
Одного лише і хотіла.
Аж ось і село. Він з сідла її зняв,
На землю спустив. На прощання
В дівочі уста її поцілував,
Відчув мов Жанетти бажання.
Давно уже вершник за пагорбом зник,
Вона все стояла й стояла.
Вогнем поцілунок уста її пік,
Якого раніше не знала.
В наївності мрії плекала свої
(Та ж серце не стане брехати),
Що хлопець так само кохає її,
Інакше б не став цілувати.
Та все виглядала – не їде часом,
Стояла весь час на дорозі.
Жила тим коханням жаданим, як сном,
Нічого робити не в змозі.
Та дні проминали – його не було.
Невже він забув її, кинув?
Сміялось з наївності тої село,
Вмовляли даремно дівчину.
Вона ж свято вірила у почуття
Та серця свого дослухалась…
Коротке було у кохання життя.
Якраз у неділю то сталось.
Весільний кортеж крізь село проїздив.
Уквітчаний гарно, багатий.
Перед йому кінь з нареченими вів.
Жанетта устигла впізнати
Свого юнака. Радо він обіймав,
Біляву гарнесеньку панну.
Так, значить, її він зовсім не кохав?!
Був той поцілунок обманом?!
Немов від удару, схитнулась вона.
Ударила кров у обличчя.
Їй смерті подібна була новина.
На серці і туга, і відчай.
І серце умить розірвалось її,
Упала й завмерла навіки.
І виросли з серця Жанетти тії
Ці темно-червонії квіти.

Без анапесту буде швах, "труба",
А без хорея з ямбом - жити буду!
Але кладу Пегасу на горба
Поезію лірично-безпробудну.

В заручниках - попухлі читачі,
Бо тем лиш дві: кохання і природа.
А муза хвора! Без кінця "Апчхи!",
Лежить на ліжку, мов гнила колода.

Ну як творити як така біда?
Чим малювати розмисли житечні?
Слова не срібло-золото - вода,
Ще б трохи - почалася сльозотеча!

Гуде мисля, перо дрижить в руці,
Не вистачає ґлузду-тями тексту...
Трикрапка на початку і в кінці...
Нарешті! Обійшовсь без анапесту.

26.08.2021р.

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

Я діждав Різдва, безутішний станом.
Видавець тягне з моїм романом.
Календар Москви занеміг Кораном.
Я не можу встати, піти у гості
до друзяки, у котрого плачуть дітки,
на сімейний вогник, ані до дівки.
Всюди треба скількись готівки.
Я сиджу на стульці, трясусь від злості.

2
Ох, і кляте це ремесло поета.
Телефон заціп, на обід – дієта.
Взяти у борг в місцевкомі – шпетно:
це як йти позичати в баби.
Торгувати свободою – значно гірше,
ніже збутися цноти. Ніже,
я гадаю, тримати в умі заміжжя,
натякати собі: "і час би".

3
Знаючи статус мій, наречена
п’ятий рік не іде за мене;
а де вона нині, річ незбагненна:
правди сам дідько з неї не виб’є.
Вона каже так: "Не журись, чекай но.
Головне – ми кохаємо! Одностайно?"
І це з її боку цілком гуманно.
А сама вона там, вочевидь, де вип’є.

4
Зі близькими нестача мене навзаєм.
Почуваюсь і шлунком, на кухні зайвим.
Краєм ока пильную за виднокраєм,
лічачи чорні житейські тучі.
Вони вважають мене бандитом,
збиткуються над моїм апетитом.
Я не владаю у них кредитом.
"Насипайте йому без гущі!"

5
Я бачу вві склі себе холостого.
По факту, міг з’ясувати в нього –
як дожив до від Різдва нового
1967-го, – ба, немога.
Двадцять шість літ колотнечі, трясці,
порожні кишень, судейських нотацій,
кпин зі Закону по їх указці
і удавань німого.

6
Поряд життя іде як по маслу.
(Я узагальнюю, беру масу.)
Маркс виправдовується. По Марксу
дивно, чому мене ще не ріжуть.
Гадки не маю, в який бік сальдо.
Знаю – існую парадоксально.
Змушую час крутонути сальто.
Вибачайте мені за різкість!

7
Тобто, зовні супокій панує повний.
Ніхто уже не кричить "До коней!".
Дворяни виведені під корінь.
Пугача, Стеньки зотліли й мощі.
Зимній наш, якщо йняти байці.
Джугашвілі лежить у консервній банці.
Німа гармата, бо крейсер в пастці.
В голові моїй – тільки гроші.

8
Гроші ховаються в сейфах, в банках,
в підпіллях, панчішинах, горищ балках,
в церковних касах, поштових бланках.
Гроші мають свою Природу!
Пошум пачок банківських асигнацій –
як у верхівках беріз, акацій.
Я у полоні галюцинацій.
Дайте кисню до роту!

9
Ніч і шепіт від снігопаду.
Бруковицю тихо гребе лопата.
В вікні напроти горить лампада.
Я тирчу на стальній пружині.
Бачу тільки лампаду. Але ікона
не прогляне. Вгадується з балкона
верх дахів, снігова попона,
і будівлі в ній – як чужинні.

ІІ

10
Рівність, брате, скасує братство.
Це заперечувати – штукарство.
Рабство плодитиме тільки рабство.
Навіть зі поміччю революцій.
Капіталіст привів комуністів.
Комуністи рядяться у міністрів.
А останні плодять морфіністів.
Почитайте, що пише Луцій.

11
В сіть золота не пливе нам рибка.
Маркс у сподарстві не в’яже лика.
Труд ніяк не товар – отака ковінька.
Гріх збиткуватись так з рук робочих.
Труд у буття – і мета, і форма.
Гроші – наче його платформа.
Дещо помимо корита з кормом.
Розв’яжімо клубочок.

12
Речі – не цінники на папері.
Утім, економіка тепер в центрі.
Вона єднає нас, як у церкві,
обґрунтовує наші вчинки.
Власне, будь-яка одиниця
сутнісно викапана дівиця.
У сукні випукліша сідниця,
в штáнях – і дві кінцівки.

13
Кулька жадає трапунку в лузу.
(Я, імовірно, терзаю Музу.)
Не Конкуренції, а Союзу
має належати світле завтра.
(Я не нав’язуюсь у пророки.
Втім, я гадаю, мої доробки
несосвітенні вкоротять строки:
"Рік за два!" – та ще мантра.)

14
Час пробив, і відвів поталу
схим від Праці і Капіталу.
Блиск упослідженого металу
(далі – калейдоскоп у лицях)
бажаніш нам порожні туманів,
не тьмяніє від череди тиранів,
кращий цивілізації наркоманів,
поколінь, що зросли на шприцах.

15
Гріх первородства – не суть сирітства.
Доста пояснень генезі свинства.
Крайнощі – грані співтовариства:
"Без контактів лібідо – хана дуету".
Врешті, ми виросли не в Ісламі,
годі базікань про пополами.
Статевий потяг керує нами.
Полюси бережуть планету.

16
Як холостяк, я за шлюб і рамки.
Не жду, як те мовиться, дива з раки.
В сім’ї ямки є, і є байраки.
Та подружжя наразі єдиний власник,
щасливий належне обом плекати.
І годі потреби у "Не укрáди".
Бо так і підемо "Христа ради".
Попіклуйтеся за немовляток!

17
Мені, як поету, в цій темі нудно.
Більше: я знаю, що "коємуждо..."
Пишу і здригаюсь: чи не безглуздо
виглядає – я, і супроти влади?
Час порятує всіх, хто неправі.
Довго я жив у скандальній славі.
Кепська політика – маси мляві.
Цього треба уникати!

18
Гроші не винні, що мають вибір.
Не з неба сиплючись – знає митар,
гроші часто летять на вітер,
не гірше чесного слова.
Їх позичають, їх вимагають.
З нами в гріб вони не лягають.
Доста змоги множитись мають,
як у байках Крилова.

19
Думка здорова змагає хвору.
Душа переплюне й захмарну гору.
Щире пасторське слово фору
дасть – проти слюсаря, чи науки.
А доки ректи не пора пророку,
пораю – щоби раніше строку
вам не трапляти в сіті пороку:
займіть бодай чимось руки.

20
Не час перейматись чужим блаженством.
Це видається красивим жестом.
Я не караюсь, що взяв причетом
північ, чарчину, ліру.
Увагою дереву ліс бентежу.
Цураюсь загального інтересу.
Втім, швидкість внутрішнього прогресу
мою укріпляє віру.

21
Це основа на передодень
ізоляції. До безодень
сьогодень, еге ж, не усякий годен
інтерес. А уми тямущі
наголосять: це несумісна
з братством, рівністю, й достобіса
нешляхетна, властиво, риса,
неприпустима в мужі.

22
Тож беручи дещо вищу ноту
за Топтигіна-воєводу*,
я виробництву співаю оду.
Вірю – засіб мій цим істотно
всіх бажаючих опритомнить,
участі спільної люд сподобить,
світоча розуму не осоромить,
ощасливить кого завгодно.

23
Ні – горуватимуть телепати,
бу́ддисти, спíрити, препарати,
фрейдисти, неврологи, психопати.
Кайф від тотальної ейфорії
згори диктовуватиме нам закони.
Наркомани почеплять собі погони.
Шприц повісять намість ікони
Спасителя і Святої Марії.

24
Душу затягнуть тенет вуаллю.
Повиють всіх і зів’ють спіраллю.
Ввіткнуть в розетку з етил-мораллю.
Імен збавлять і глаголів.
І ми, після трунків цих, розвеселі,
закружляємо в оболок каруселі.
Опускатимемось на землю
винятково задля уколів.

25
Бачу я світ в наготі потворній:
під павутиною лабораторій.
А павутина від траєкторій
звисає з-під стель. До дійства
зір відчуває відразу.
Людство, утроюючись, увійде у фазу
посягання на білу расу.
Неминуче смертоубивство.

26
Може, нас винищать кольорові.
Або, ми наполяжемо на поробі
їх роду. Втопимо в пиві совість.
Ні те, ані инше – не християнство.
Православні! Га? Неподобне діло!
Чом ви зирите остовпіло?!
Так ми зрадим і Боже Тіло,
аби длялося наше царство.

27
Я не виховувася на софістах.
Є щось фемінне у пацифистах.
Та поділ люду на чистих-нечистих
не наше право, їй-богу.
Я не указую на скрижалі.
Пруть кольорові – нікуди далі.
Ба, не ми світу малева добирали,
щоб на цім зискувати оку.

28
Треба умов – багатьом і доста.
(Це не важко знайти у Гоббса.)
Сиджу на стільці, облікую скоса.
Чистка – відразлива процедура.
Цвинтарні оргії нам огидні.
Творити достаток в тісному світі –
стачить садів в християн і квітів:
ці засади і є Культура.

29
Нині наслідувачі звороту
"Релігія – опіум для народу"
втямили, з огляду на свободу,
що живуть в золоту часину.
У чиннім реєстрі(це – засторога)
свобода невибору – геть убога.
Достоту, той, хто плює на Бога,
давно плював на людину.

30
"Бога немає. Планета в ямах".
"Стеж не видати. Піду по бабах".
Творець, що діє у цих масштабах,
робить занадто далекі рейди
межи об’єктів. Ушир і здовжно –
там Його царствіє – і це точно.
Знати про нього дано заочно.
Сядьте на свої табурети.

31
Тиша. Провулок. Мороз блокади.
Вкіл тротуарів лежать карпати.
Планети погойдуються, як лампади,
запалені Богом у небозводі
в благоговінні своїм великім
перед непізнаним нами ликом
(поезія згукується відлигам),
як в гігантськім кіоті.

III

32
Новорічної ночі. Я і округлі,
до сяєва видраєні каструлі.
Я прикладаюся до мікстури.
Нерв розходився, як біс, у люті.
Від вулкана в потилиці спиті ліки.
Пляшки пригадую, з ким і скільки,
вологодську сторожу, Хрести, Бутирки.
Заперечень катма по суті.

33
Наодинці в просторій нічній квартирі.
Ніагара клекоче в пустім сортирі.
Я сам почуваюсь мішенню в тирі,
здригаюся на найменші стуки.
Я закрив на засув парадне: чорна
ніч в мене цілить рогами Овна,
як Амур з лука, як з балкона
Сталін в XVII з’їзд із "тулки".

34
Я вмикаю газ, зігріваю кості.
Я стулець дратую, трясусь від злості.
Годі перлів шукати у цім компості!
Я притомний в своїй догадці!
Хай ці гноївні вивча хто хоче!
Патріот, парубки, не криловський кочет.
Хай КДБ на мене не дрочить.
Дріб’язку, не бриньчи в підкладці!

35
Я дихаю сріблом і спльовую міддю!
Мене ловлять багром і лякають сіттю.
Я дражню гусей і каргу невситну,
дайте мені лозину!
Я біснуюсь, як миша підпіч беззуба!
Хай виносять святих і світлини трупа!
Я чащу сокирою дроворуба.
Поваляюсь в заметі: може остигну.

36
Не остигну, нівроку! Допечу облуді!
Я зазіхаю на участь в бунті!
Зизоокому фіга від мене Будді!
За червінця – вполюю й зайця!
У хліборізку поліном вцілю
яснополянську – аби заціпла!
Не опиратись, панове, підло.
Це мені – як серпом по яйцях!

37
Що Аристотелю, мій колодязь
обіцяє безодню питань натомість.
Зло існує, щоб з ним боротись:
не коромислами ж тягатись.
Всіх – у тузі за індивідом,
всіх, з хронічним кон’юктивітом –
матірно крию за алфавітом:
демократія – скіс і навкіс!

38
Любі роздолля піль і лощини,
ріки, озера, горбів морщини.
Гоже усе. Та лайно мужчини:
в тілі, а мало духу.
Стáвки були на кону високі.
Все утирається ясний сокіл.
Шибки бодай бийте панове окіл!
Майте у носі муху!

39
Кипа осмут при мені сьогодні.
Личать шпалерині царські сотні.
Можна гайнути в бордель, до зводні –
нумізматки – вона б узяла.
Лінь відклеювати, ловчитись.
І сидіти тихо тобі, поститись,
до вікна напроти хреститись,
поки воно не згасло.

40
"Зелень квітна, ой, зелень квітна!
Буйна влітку її купина!
Зелен-квіт – у росі коліна!
Зелен-квіт – та й не мнеться.
Дівча ходить, ой, у хустинці.
Ходить полем, бере по квітці,
Взяв би в доні, ой, ув сестриці.
В небі ластівка в’ється".

------------------------

У жіночки істерика! Біда!
З розпуки рве косиці кучеряві!
Бо причавив улюбленця-кота,
І все село почуло дикі няви.

Дверима гахнув так, що хруснув хвіст,
Це - плата за манери геть не панські.
Попереджав: "Котяро! Нині піст!
Поголодуй півмісяця до Пасхи!".

А ти заліз в комору і погриз
Кавалки сала і ковбасні кільця.
Із глечика сметану - лизь та лизь,
Це - святотацтво! Красти не годиться!

Та не коту - мені прийшов каюк!
Жона вже рік несе повз мене тацю.
Тепер водицю п'ю й сухар жую,
А Мурчик їсть вночі, удень і вранці.

26.08.2021р.

Здавалось ти моя легенька втрата,
що зможу за потреби повернути
Жорстокий час й гірка мені відплата
Ти та єдина, що ніколи забути

Я йшов з забралом попід кулі, прагнув волі,
У пеклі, на Грушевського в вогні
Просив-будив я невблаганну, сплячу долю
«О дай-пошли очищення мені»

І гра моя перетворилася у грати
Вино розпусти - у гірку отруту
Ні, не готовий я тебе за так втрачати
Ось кров моя очищення й спокути.

Я йшов з забралом попід кулі, прагнув волі,
У пеклі, на Грушевського в вогні
Просив-будив я невблаганну, сплячу долю
«О дай-пошли очищення мені»

Стояли ми, освячені вогнями
Закопчені в вуаль покришкодиму
Кийками нас й тортурами вінчали
Тепер моя навік ти, Україна!

13.02.2014

Ми граємо з тобою у мовчання.
І програєм обоє. Вочевидь
Забракло сили у мого кохання,
Воно надії втратою бринить.

Воно, як квітка, холод відчуває.
І хилиться по захист до душі.
Душа його, як може, захищає.
Витурює непевності чужі.

Але мовчання то така отрута.
Невидима, безжалісна, лиха.
Від нього все вкриває стужа люта,
І гине все. Все дотла висиха.

Я тебе прошу – полишимо грати.
У мене ще лишилось стільки слів.
Я стільки хочу тобі розказати,
Аби лише ти слухати хотів.

А ти мовчиш. І те твоє мовчання
Мою любов вбиває помалу.
Конає у тиші моє кохання.
Мені здається з ним і я помру.

25.08.21

Чи маєш друзів щирих ти,
І впевнено відповісти...
Є, мабуть , ті , що на життя,
Всі зберігають почуття.
І рік за роком пролітають
Стосунки з друзями скріпляють
У кожного уже сім»я,
І мабуть, є ще друзі.
Твій життєвий шлях для друга,
Завжди відкритий без напруги.
Він свідок завжди по житті,
Детально знає все на путі,
І мабуть, краще від других,
Він дасть пораду , не на сміх,
Поради ці, є як кришталь,
Прозорі, ніжні - як вуаль 2009

Друзі – цінний скарб,
Любити.поважати,берегти,
Всевишнього дякувати,що ви є !!! 26.07.21


Имеешь друзей искренних ты,
И уверенно ответить....
Есть, пожалуй, те, что на жизнь,
Все сохраняют чувства.
И год за годом пролетают,
Отношения с друзьями скрепляют.
У каждого уже семь»я,
И пожалуй, есть еще друзья.
Твой жизненный путь для друга.
Всегда открыт без напряжения .
Он свидетель всегда по жизни,
Подробно знает все на пути ,
И пожалуй, лучше других,
Он даст совет, не на смех,
Советы эти , как хрусталь,
Прозрачные, нежные - как вуаль 2009

Друзья - ценный клад,
Любить, уважать, беречь,
Всевышнего благодарить, что вы есть !!! 26.08.21

Русиче! Остерігайся мене, наче вогню,
Бо я - Дажбог! Покровитель і цар України .
Ви ж бо - нахабні блощиці, Єгови меню,
Він вас не любить. Для нього ви - едемські свині.

Каже: - Ну нащо мені ця отара дурна?
Власне - не люблять! Чуже убирають у душі!
Мій бо закон для семітів! Слов'янам - харам!
Ну вас до біса! Прилипли, як оси до груші!

Сина (Христа!) - приліпили навік до хреста,
Біблію на власний смак переписали,
Цим надокучливим гоям стократно воздам
За богострату, брехню і церковні хорали.

- О, рідний брате! Не торсай блукальців сліпих,
Сказ християнський пощезне у променях правди.
Ще приповзуть до моїх покалічених ніг,
Прощення будуть просити в Ярила та Лади.

Кожна церковка в столиці стоїть на кістках,
Та на жертовниках пращурів, братику - згоден?
Віра у люду забитого вельми хитка:
Вріжеш нагайкою - будуть молитися й чорту.

- Згоден. Бери їх. А я тобі допоможу,
Трохи потопим в Дніпрі, пошукаю лиш Ноя...
Змиємо з пастви твоєї невір'я олжу,
Щоби вкраїнцями стали перевертні-гої.

26.08.2021р.

Хоч позаду лишається Жашків,
Та до Києва ще ого-го, –
Утомились і стали – ромашки
Вздовж узбіччя і в полі кругом.
Білосніжні і жовтогарячі
Веселяться на стеблах тонких, –
Я ніде і ніколи не бачив
Море квітів красивих таких.
Розімлілі опівдні від спеки
Та пошарпані вітром, мабуть, –
У віночки сплітаються легко
І букетами швидко стають.
Потопаючи в розкоші квітів,
Не гукаєм на поміч когось, –
Веселимся обоє, мов діти,
І цілуємось радо взасос...
Тож повірити буде не важко,
Що, коли я приніс їх у дім,
Пахли пилом дорожнім ромашки
І лоскотним волоссям твоїм.
26.08.21

Як хороше в саду передосіннім,
Мов ночі мерехтіння — спів цикад.
На вітах — злагідніле шурхотіння --
Їх вітру заколисує рука.

Все затихає. Лиш химерні тіні
Хитаються нечутно уві сні.
Далекі зорі у блідім цвітінні --
Являють личка в променях сумні.

В повітрі щем витає безголосий,
У серце закрадається жура.
Мов руки здійняла вітально осінь,
Тепло й смарагди в літа відбира!

25 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

дівчинка у полотняній сорочці —
ходить площею, заглядає сивій історії в очі…
мені, навіть, шкода тебе, кмітливий промовцю,
що тобі завтра скаже її вбиваючий стронцій?

те покоління, яке не вміє брести смутними рабами,
те покоління, що в кишеню за словом відвертим не лізе,
те її найзеленіше дерево між двома римованими полюсами —
бронзовим скорпіоном правди колись переріже!

з усього, що створено — це твій найкращий перформанс,
пала сльоза запланована, розвіявся видив рожевий флер,
осінь у вікна стукає дівчинці айстрами медоносними,
шепоче на вушко:
— Бог — талановитіший режисер…

а тим хлопця знову завтра іти на кляту війну,
тим чоловікам знову стояти за Небесний Схід…
і гіркне душа від найгіркішого полину,
від народжених віт до зламаних віт —
торкає уже не одну терпеливу струну…

тут і не треба уже ніякого вищого генія...
вона біля них і дорослішає, мила Єсенія,
топить народу найхолодніший лід...
Евангеліну мені золоту нагадує,
донечку, що продовжить мій древній рід!

Годы мчатся…
Годы мчатся быстро, без оглядки,
Пролетая,как пчелиный рой.
Я желаю на любом десятке
Оставаться вечно молодой!

Рано еще с юностью прощаться.
Женственности формула проста:
Надо чаще над собой смеяться,
Начинать все с чистого листа!

Чтоб душа и пела, и звенела
Колокольчиком разбуженной весны.
Чтоб сердечко от любви немело,
Чтоб сбывались тайные мечты!

Ты прекрасна и чиста морально!
Ты свежа,как первоцвет весной!
И,наверно,будет идеально,
Если ты останешся такой!

Годы-не богатство,не утрата.
Годы лишь связующая нить.
Для того,кто может улыбаться,
И надеяться .и верить.и любить!

Просто будь! Не ув роскоши - в достатке!
Не деньгами – чувствами цвети!
И запомни: на любом десятке
Женщине не больше …30-ти!
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 25.08.21


Роки мчаться ...
Роки мчаться швидко, без оглядки,
Пролітаючи, як бджолиний рій.
Я бажаю на будь-якому десятку
Залишатися вічно молодою !

Рано ще з юністю прощатися.
Жіночності формула проста:
Треба частіше над собою сміятися,
Починати все з чистого листа!

Щоб душа і співала, і дзвеніла
Дзвоником розбудженої весни.
Щоб сердечко від любові німіло,
Щоб збувалися таємні мрії!

Ти прекрасна і чиста морально!
Ти свіжа, як первоцвіт навесні!
і, напевно, буде ідеально,
Якщо ти залишишся такою!

Роки-ні багатство, не втрата.
Роки лише з'єднуюча нитка.
Для того, хто може посміхатися,
І сподіватися .і вірити .і любити!

Просто будь! Не у розкоші - в достатку!
Не грошима - почуттями квітни!
І запам'ятай: на будь-якому десятку
Жінці не більше ... 30-ти!
Наталі Біссо
Переклала на українську мову 25.08.21

Нагулялися доволі,
Відпочили досхочу, –
Занесу до протоколу,
Де хто бачив щось і чув.
Хто пролежав біля річки,
Хто подався за моря, –
Хто обсмажив тільки плічка
І хто повністю згорав.
Звістка ця не перешкода
Поміж мною і таким,
Хто все літо на городі
Розробляв собі режим.
Знаю точно, що немало
Залишилося друзяк,
Яких сонце так лякало,
Що з осель не йшли ніяк.
Я і сам не рвавсь нікуди –
Замінив балкон човна,
Тож засмага лиш по груди,
А вже нижче – білизна.
Ну, а ви як загоріли
Понаписуйте мені,
Що б явить картини цілі
Та зображення вповні.
25.08.21

Віруйте, брати, у що завгодно,
Вибір пишний: правда і олжа.
В мене ж піст. Пегас іздох голодний,,
Музоньку зарізав без ножа.

Ну і ну! Фатальну дав промашку,,
На Парнасі - казна що! Бардак!
Смажу на пательні костомашку,
Хай лошак послужить хоч би так.

Бо не хрумав кінь моїх віршаток,
Тільки гикав й морду одвертав.
Голоднеча - це, скажу,- не жарти,
Ось тому і сталася біда.

У колеги кінь, неначе слоник,
Товстопузий, вовна аж блищить.
Мій же був росточком, наче поні,
Під хвостом - поезії прищі.

Він кричав, просив: - Пиши про страсті,
Щоб любов жахтіла аж-аж-аж!
Не послухав. Огир "склеїв ласти",
Я ж бо втратив музу і кураж.

Дам пораду мудру у сметані,
І завчіть напам'ять - від і до:
Шкряботіть щоденно про кохання,
Шоб пегаси жили років сто.

25.08.2021р.

Спаковує вересень жовті валізи,
прибрав із повітря заморену спеку.
Маніжить остуда червлені ескізи,
дощами запахло в моїм осередку.

Паливода - вітер зриває намисто,
аж зойкає лячно гнучка горобина.
Багрянцем підпалює клени врочисті,
а бабине літо плете павутину

в густім ялівцю, барбарисі бордовім.
Навіщо? Напевно, мені не збагнути...
Затихли в дібровах джмелів колискові,
сховали смички цвіркуни у цикуті*.

Ще краплі тепла сонце сипле в долоні,
додолу летять сухозліток перлини.
Купається голуб у чаші бездонній -
на крилах запечене яблуко стигне.

Цикута - отруйна рослина

Йде отара за Кошари,
Пастуха не видно.
І з-за гірки пре примара
Не проста, а мідна.

Щось та й буде. Очевидно.
Утекти бажаю.
Авансується обида.
Мітка на скрижалі.

Як не є – не хочу ждати
Сум, що йде з долини.
У чужі чотири хати
Збіглися новини.

Не побачили нікого,
Тільки вогкі стіни.
А за ними – даль-дорога,
Де була стежина.

Бог освітлює отару.
Постелився спокій.
І навіщо ті Кошари?
Дайте світ широкий!

Помандрую, як нардепи,
Зором у всі боки.
Ще ні кулі, ні дурепи,
Ще назад – ні кроку.

… І днесь заб’є цілюще джерело –
очистися, утвердися, о муже!
Подужай час і простір цей подужай.
На тебе схожих досі не було.
Могутній рух вселяється у м’яз
не руйнівною – злучною жагою,
нутро землі наснажиться тобою
над відстань цю,
над простір цей,
над час.
Живи! Люби! Будь вірним сином Волі,
Дитям Природи, речником Добра…
Так після смерчу плісняви й сваволі
здоровий плід дається на-гора.

(В такт звучання калаталки темрява відступає.
Розвиднюється).

1989 р.

Минає все... а регулярно – ночі,
дощі... і особливо уві сні...
тоді й літа третиною коротші
і ближчає до келії на дні.

І як не уповати, – аве, Отче,
ця чаша не докучила мені,
не угамовуй водопади днів,
аби летіти якомога довше.

Але не зупинити течію
ріки цієї у кипучу дельту
іще не вичерпаного десерту...

немає часу, на біду мою,
з останніх сил триматися уперто
за соломинку віри на краю.

08.2021

Ось і осінь. Млосно до знемоги,
Ластівки рядочком на дротах...
Вирій кличе пташенят в дорогу
В дальню путь підштовхує сльота.

Їхні крила люблять тільки літо,
А зима - це смерть, табу, харам.
А мені туди шляхи закрито -
Вогнептах прикутий до Дніпра.

Як впаде із неба хуртовина
Й ляже крига на крило моє,
То гніздо у сяйві білопіннім
З жінкою- жар-птицею зів'єм.

А весною вилупляться діти:
Правда, Честь, Повага і Любов.
В акушерах, брат мій рідний - квітень,
А хрещений батько - сам Дажбог.

Осінь просить дати акварелі,
Я й даю, в обгортці самоти...
Хай вливає охру у пастелі
І багрянцем крапле на сади.

25.07.2021р.

Коли світає в Україні
І сонце душу звеселя,
То на Росії гуснуть тіні
І лють вихлюпує з Кремля.

Коли ж недобитки московські
Плюються жовчю і лайном,
Коли на пагорбах дніпровських
Вони влаштовують содом,

Тоді Росія торжествує
Під гвалт обскубаних орлів...

Не накликайте ката всує -
Не потішайте ворогів.

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.

Ми незалежні ні від кого –
і розум є, і сила є,
а от Московія ще цього
не розуміє... і снує,
снує ЗМІїну павутину,
тому що, нібито, брати...
але обрубують єдину
гілляку дерева кати,
кати свободи, віри, мови
в усі часи, у всі віки...
і досі неуки готові
чекати їхньої любові,
любові ворога, таки,
як і тоді, коли нацмени
і дикі юрмища орди
заполонили ойкумену
і замітали всі сліди,
сліди історії таємні
і явні, що були завжди...
були і є... але окремо
від нашої...
             ми інше плем’я...
ми – нація,
                   народ!
                             ...один.

24.08.21

Захисників у Бога - о-го-го!
А в мене тільки жіночка та діти.
Сусіди рвуться в церкву аж бігом,
А потім в дім мій - пити оковиту.

Опісля чарки - сповідь про татьбу:
У кого цупив та з якого краю.
Від правди християнської опух,
А я ж не піп, гріхів не відпускаю.

Той тягне цвяхи, той рубає ліс,
Той гріховодить з жіночкою брата...
Христовій пастві перший родич - біс!
Рогаті всі! Хвости ростуть іззаду!

Казати правду, наче, і не гріх,
А благородна і похвальна справа.
Та брешуть всі: і молоді, й старі,
Під бурмотіння "отченаш" лукаве.

Зідрала позолоту із личин
Вірян добрезних пресмердюча бражка.
Спаситель плаче на моїм плечі,
І просить: - Закорковуй хутко пляшку.

24.08.2021р.

Важливо, часом, не мовчати
І не боятися, коли
За дії ці тобі від брата
Ніяк не буде похвали.
Важливо іноді відчути
Себе щасливим попри те,
Що в душу лізе нишком смуток
І біль напружено росте.
Важливо іноді робити
Добро наявне для людей,
А не плекати гордовито
Рої підказок чи ідей.
Важливо, часом, не до суду
Безтямно бігти стрімголов,
А дати більш відчути людям
До них не втрачену любов.
Важливо іноді побачить
Яскраве сонце за вікном
І потім тішитись терпляче
Його незміряним теплом.
Важливо, часом, не забути
Про те, який сьогодні день,
Щоб не доходити до суті
Видінь святкових і пісень.
Важливо все, допоки жити
Натхненно хочеться без меж, –
І душу, піснею налиту,
Безжально іншим віддаєш.
24.08.21

На годину мама з хати.
Хлопців двох лишила татку.
Каже: дай щось малювати,
Почитай із ними казку.

Батьку ліньки щось читати.
Голова забита іншим:
- Ляжу трохи я поспати,
Ви ж малюйте щось побільше.

Хоч слона фарбуйте. хлопці.
Тільки він великий дуже.
Але тихо - тихо зовсім,
Інше все мені байдуже.

Довго думали обоє.
Слон же світлий, білий, певно.
Олівців таких немає,
Тож старались довго, чемно.

Здивували дітки тата:
Творчі. Вміють малювати.
Бо шнурочком по кімнатах
Всюди слід зубної пасти…

добрий ранок, Вкраїно, як тобі твої тридцять?
давай привітаю, бо так воно по-людськи годиться...
ти у нас уже панна , пливеш впливовою лебедицею!
таких розкішних пісень, як тобі співали, мені не співать.

до описових ніжностей не буду зараз вдавитись...
перше — від щирого серця: у цій війні не здаватись!
бо її — або виграти, або програти та плисти Летючим Голландцем.
а третього не дано! Дай Боже, рідненька, — від ать до ять!

можна тобі багато різних радостей побажати!
найрозумніше — хай мову твою не виганяють із власної хати!
це стратегічна зброя, це — найстрашніший атом—
для тих, хто досі не хоче свідомості визнавати.

хай тебе різношерсті діти по-справжньому поважають,
хай слов’янське коріння не лише квітку, а й плід роджає,
земель тобі нерозпроданих і багатого нащодень урожаю!
цін найнижчих на газ й пісень сміливих співать!

в якомусь спротиві, в якомусь кличному, сумному відмінку
в тобі завжди прокидався голос гордої справжності українки!
бажаю вбиратися у європейські шовки і відкривати вище колінки!!!
хай таланти землі блакитно-жовтим прапором майорять!

ти не зважай, що у мене рими тут дієслівні........
З Днем народження, Україно, вставай!!! уже зелені співають півні…)
пишу тобі похапцем у МЕТРО пісню осінню ,
сивий Дніпро за вікном гонить серпневу гладь…


спів із моєї трьохсотої октави
має громадянське право:

— сонна артерія твоя ще не переріза!
дівчинко моя переобіджена,
ми із тобою уже засніжені —
постями великих титанів
і віршами!
Україно моя, Украна моя!!!
Україно моя!
дихаю я!

і коли приходить загадкова повня
я починаю ставати інша —
коли відьмацька кров мене переповнює,
дика кішка вилизує кошенят, а я неспокійні вірші,
буває — страшні, буває — як, лілії білосніжні.

від цієї біди треба було накривати коритом…
є такий звичай в українських селах:
щоб дівка не говорила до себе вночі санскритом,
щоб не блукала тінню блідою по вікнах оселі,
щоб щит чоловічий закривав зірку її Цитаделі.

чи із дніпровським степом, чи з київським колоритом,
чи із древлянським духом змішуються ці начала?
я знаю, напевне, що на волю вирвуться усі вогняні метеорити,
скільки б у них не мовчала…

хоч я мільярди разів і Богу, й чорту, й тобі клялася:
—чуєш, любий, я точно кину шкідливу звичку!
то не слова — то віра моя пролилася,
на білій папір, на поблідле личко,
на цю містичну у повні річку…

—Ти, певно, хвора— скажеш тихо,
ліків від цього уже не буде...
гуси білі летять за вигін,
селезень-серпень лягає на груди.

Невтомний політ поетичної думки
в минуле, майбутнє, аж ген, до зірок!
А інколи може змінити стосунки.
Повчальний надасть, якщо треба, урок.

Відкриє буття дивовижні деталі.
Зануриться в світ надзвичайних подій.
Стрічки, що розірвані, зшиє, з’єднає.
Байдужого серця розтопиться лід.

З рожевих тенет повертає в реальність.
Пізнати, знайти допоможе шляхи,
щоб долі лихій не коритись фатально.
В собі подолати численні страхИ.

Політ поетичної думки в роботі.
Розбудить мовчання натягнутих струн.
Найглибших куточків сердечних в турботі
торкнеться, позбавить нав’язливих дум.

В словесному вирі від пастки до злету!
Без пафосу зайвого та метушні
щодня відкривається щось на Планеті.
Бальзамом цілющим торкнувшись душі,

політ поетичної думки невтомний!
У створених вІршах озвучує мить.
А далі у пошуках знову в простори!
До рим доєднатися, тож і не спить.

16.08.2021

Більш не боюся осуду людського!
Усе пізнала я: глумливий сміх,
За спиною - плітки, і смерть за рогом,
Святе причастя і смертельний гріх.
Жахливі смерчі на землі стражденній,
Колючі очі зради і олжі,
Занедбаних могил охрестя темні,
Оманливо рожеві міражі.
Як продавали душу за копійку,
Нахабно плюндрували береги.
Виборюю життя - звитяжно, стійко,
Святій любові віддаю борги.
Вросла корінням у гаї рахманні,
Торкаюся молитвою небес.
Зализую кровоточиві рани,
І мрію, щоб мій край з руїн - воскрес!

22.08.2021р

Тихо в світі.
Незвичайно.
Листя жовте на землі.
Осінь грається в мовчання
з посмішкою на чолі.

Трохи імлисто.
Туманно.
Ранок щойно розбудив
сьогоденні буйні плани
через дотик перспектив.

Місто мляве.
Витягає
руки-ноги навсібіч.
Чи вставати вже — рішає,
чи удати, що ще ніч.

Тихий шепіт.
Із коханням.
Через вулиці пусті.
З добрим ранком привітання
в повітряному листі.

І ранковий поцілунок.
Ледь відчутний.
Неземний.
Серця люблячий дарунок
сплячій ще душі твоїй.

09.11.20

Моя найвища нагорода
Одвічно схожа на твою, –
Ми українці щирі родом,
Яких повсюди пізнають.
І сіячі, і будівничі
Не раз відходили від справ,
Щоб надавати зуботичин
Усім, хто руки протягав.
Бунтарський дух також не згинув
Із непідкупних завжди душ, –
Пашіє жаром Україна,
Як продається за м’якуш.
Завзяті, вперті і неспинні,
Змужнілі в болях вікових, –
Ще краще жити ми повинні,
Ніж нині в прагненнях своїх.
Тож відвойовану свободу
Ми захищаємо в бою,
Щоби не дати вмерти роду,
Який по силі впізнають.
23.08.21

Парком тихим ішов я осінньої днини,
Полишив, накінець тісні офісні стіни.
В цім малім острівці, напівдикій природі
Я спочинок знайшов і жадану свободу.
Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
Світ проблем і турбот полишить намагався.
Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
Я такої краси ще не бачив ніколи.
Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
Мов казкову красу налякати боюся.
- То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
- То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
- Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
- Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
Я дослухався – спів десь далекий почувся:
«А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
- Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
І для мене, мабуть, якесь значення мало.
Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
- А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
- Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
Якщо хочете, я поділюся із вами.
- Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
- Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
Квітку цю з давніх літ у Америці знали
І «аккотлі» її проміж себе назвали,
Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
Кілька метрів часом висоти вони мають.
А ще й бульби місцеві із них споживали,
Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
Тож, коли королеві Іспанії якось,
Захотілось чогось незвичайного смаком,
Йому бульби ті з-за океану прислали.
Та король скуштував…і його щось напало.
Тож велів він негайно ту погань прибрати,
Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
Серед купи сміття такі квіти красиві.
Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
І в своєму саду повелів посадити.
Так його зачепили ті квіти чудові,
Що ходив він дивитися знову і знову.
Милувався король і схотілось одного –
Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
Лише знатних гостей у той сад допускали.
Але слава про них розійшлась по країні,
Всім хотілось в саду посадити жоржини.
Хоч жоржинами ще вони й не називались…
Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
Була горда і зла, ще й підступна до того.
Захотілося їй мати цвіту отого.
Про бажання оте і подружки дізнались,
Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
Як сміялися – то накидалася гнівно.
А, тим часом, сама усе шляху шукала,
Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
Та ніхто помогти їй у тому не брався,
Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
І тоді в голові її думка родилась…
В королівськім саду вона якось з’явилась.
По доріжках брела, наче просто гуляла,
Але садівника нишком все визирала.
Знала, що молодий і наївний до того.
І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
Наче раптом її всі покинули сили.
Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
Та вона не пуска, в очі все зазирає,
То сміється йому, а то, наче, вмирає.
А він бідний стоїть і не зна, що робити…
Стала дама у сад та частенько ходити.
Підізве парубка і закохану грає.
А він ту її гру, наче щиру сприймає.
Закохався юнак, вже й не може без неї.
Спеленала його вона сіттю своєю.
Він готовий уже й на Голгофу ступити,
Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
Отоді то вона і сказала бажання –
Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
Він тихцем накопав заборонених квітів,
Щоб коханій в садку під вікном посадити.
Обіцяла за те поцілунка одного…
Та мети досягла і забула про нього.
Не приходить у сад і у дім не пускає,
Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
А вона розвела у садку своїм квіти,
Стала подруг своїх похвалитись водити.
Ті питали її, як же квіти дістала,
І зі сміхом вона усе їм розказала.
Посміялися ті над тупим простолюдом.
«Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
Розрослися жоржини, у саду квітували.
Вона бульби подругам своїм роздавала.
Так що скоро вони розвелися у знаті.
І чутки короля почали досягати.
Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
Вже не лише йому одному володіти,
Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
Кинули до темниці де і згинув небога.
Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
Чи йому без кохання не хотілося й жити?
Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
Йшов я стежками парку, повертався у офіс
Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
«А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»

Шарпав, злився, збивався з ліку,
Задихався й стихав губатий, –
Потім знову метавсь до вікон
І тиснувся крізь рами в хату.
Відчувався то рух, то подих,
Чувся регіт, переговори, –
Намагався зайти в господу
І показував вміння з двору.
Пританцьовував тихо й чуло,
Розважався рядном і клаптем, –
Потім сильно іще війнуло
І спокійно пропало раптом…
22.08.21

Так много вокруг нас
людей прекрасных,
Заметить главное, поверь,
Ведь в любом возрасте,
Мы чьи-то дети,
Это поднимет настроение,
Даст положительный заряд
На целый день.
Все что наметишь ты -
Достигнешь,
Помогут те, что с тобой рядом,
Ты только тоже в них поверь,
Улыбка на лице, задор,
Уверенность и вдохновение,
Труд будет в радость и тебе,
Достойный след оставишь
Грядущим поколениям…23.02.18 Швец Т.В.

Как важно прийти на помощь человеку,
Возможно добрым словом, нежным взглядом.
Общение искреннее подскажет все!
Главное в жизни быть полезным,
Делиться счастьем, радостью своей! 22.08.21

Як важливо прийти на допомогу людині,
Можливо добрим словом, ніжним поглядом.
Спілкування щире підкаже все!
Головне в житті бути корисним,
Ділитися щастям, радістю своєю ! 22.08.21

Тебе забути? Ні... І втратити, - не можу...
Метеоритами димляться дні.
Все має бути ще. Вітри гудуть тривожні,
І привокзальні мерехтять вогні.

Літа, а не вогні. І що перечекаєш...
Своє життя, барвисте і круте?
У нім, отам, на дні, - палка твоя рука є
Й терпляче серце ніжне золоте

Гіркий вогонь очей, скуйовджене волосся,
Мовчання, - аж гаряче крізь роки.
Усе збулося, все. Усе давно збулося.
Із мрій брело у стрічу. Навпрошки.

А вічність підступає, леденить обличчя...

У шелесті трави, у блискоті зірок
Уже тоді,
навік,
не втрачені й найближчі, -
Крізь відстані доріг
Полетимо удвох.

22 серпня 2021

© Тамара Ганенко

ІІІ

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Якби була із бідної родини,
І звалася Софія Главані.
Погрався б пан Боскамп зо дві години,
І знову залишив її на дні.

У ній було таки щось від Богині —
Величний справжній королівський шарм.
І це заклалося іще в родині -
Її пресвітлі розум і душа.

Хтось довіря джерелам тільки й фактам,
І вірить у реальності живі.
Й критично дуже мислить, аж занадто,
Бо забагато лою в голові.

В Софії -- ірреальне і незвичне -
Добро зі злом в один клубок сплелось.
Як Афродіти -- неземне обличчя --
За пеленою вод не вгледів хтось.

І думає, що він — критичний геній -
Лиш сексапільність — то приваби суть.
А що було прекрасного в Єлені?!
За неї в попіл Трою загорнуть.

Син коменданта Кам’янця — де Вітте
На ймення Юзеф — він майор і граф.
Не знав, куди від радості подітись,
Як привела до нього долі гра.

Софія шлюб взяла із ним таємно,
Цим викликала батька лютий гнів!
Та свекрові всміхнулася приємно...
І він розтав, прийнявши до рідні.

Наложниця Боскампа — вже графиня,
Він супроводжувать її не зміг,
Щоб королівській догодить перині...
Та сам король їй припаде до ніг.

Вони поїдуть з Юзефом в Європу -
Берлін, Варшава, Відень і Париж.
І королі й вельможі й прості хлопи
Побожно шануватимуть її ж.

Вона вдягала з розрізами сукні,
І танцювала вальс і менует.
А європейські дами — недоступні --
Були усі затягнені в корсет.

Це вабило тоді непереможно --
Великі груди, талія тонка.
В очах її тонув мужчина кожен,
В розбійника здригалася рука.

А Салтиков? Той генерал аж тричі
Штурм Хотина для неї відкладав.
Ледь не утратив честі і обличчя -
Так вразила грекиня молода.

Для тітки бо шукала порятунку --
Наложниці турецького паші.
Була немилосердною фортуна --
Втекли й загинули ті дві душі

Під кулями з Московії солдатів...
А Салтиков тоді уникнув зла.
Софію із Хотинських він пенатів
Потьомкіну сюрпризом відіслав.

Таврійський князь коханцем був умілим —
Коштовностями всю обдарував.
На грецький трон оту гречанку смілу
Хотів посадовити попервах.

В Росію шлях прекрасної грекині
Проліг, мов на Потьомкіна коні,
Представлена цариці Катерині,
В ряди стає московських шпигунів.

Про це в джерелах згадки не знайдете --
Таємні вже зітліли до золи.
За що ж у Білорусії маєтки,
І в Петербурзі їй палац дали?

За що коштовностями обсипали
У зустрічей — конфіденційних — мить?
Здається ті сапфіри і опали
Зуміли цілу Польщу погубить!

14-16 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

можу тебе запевнити: папороть тут не цвіте.
барвисті тук-туки подають сигнали, аж до небесних стель,
дешевий готель… на диво, у ньому свіжа постіль, фіалковий гель,
солодко спиться, наче поряд індійська мати співає своїй дитині.
маленьке дівчатко у сні рахує зірочки ластовиння...

дощова вода перетікає струмками з дахів у води Гангу,
на свято Холі на вулицях очищують карму і достигле манго,
більшого блага не має — блукати по вранішніх храмах Кхаджурахо,
на диво,— вчора очі змінили колір із зелених ставів на сині,
може, тому, що перестала говорити лиш голосними?

вся моя їжа — білий рис, перепічка пурі молоко кокоса,
тут не соромно бути бідними, сліпими і ходити босими,
тут гулятимеш на весіллі, де гримлять барабани, коли тебе запросять.
зовсім не хочеться топити смуток у мережевній павутині...
тут чогось радісно посміхаєшся незнайомій людині...

сюди їдуть жінки з депресіями, банкроти і закохані в йогу безумці,
блогери, обвішані апаратурою, що носять свої жахи у туристичній сумці,
але коли вони чують медитації Будди —з голів вилітають усі революції!
приміряють червоне сарі вимазують ноги м’якою глиною,
давно одружені пари не повертаютья один до одного спинами.

досі я думала що ця набита людьми країна — обділена Богом,
на вулицях лижуть сонце собаки і хмари тримають священні корови…
після того, що я відчула у мене стало багатшим серце,— не те, що мова!
переломлена тобою гілка любові уже не плакатиме віднині,
бо маленьке дівчатко у сні рахує зірочки ластовиння...

я розповім тобі тисячі відомих версій,
про те, що мистецтво — духовна свічка прогресу,
нині поетів розвелося, як грифів на каменищах
нині піїти плодяться, як голуби на горищах,
щоб бути на стилі потрібно злетіти вище,
палити бамбук — сушити весла…

сідають за ноутбук в бажанні створити
те, що не знають самі: дерева, сонця, палаючі метеорити?
переганяють описові події, як переганяє сонячну енергію Тесла,
запруджують ворд графікою рим тільки б не захворіти,
давно уже невиліковно хворі на графоманський вітер,
а з неба ридає Майстер і ремствує Маргарита…
знову — палити бамбук, знову — сушити весла…

той поет, котрий кожною клітиною тіла відчуває
що його праве, чорне крило — пекельним вогнем у волі згорає,
ліве, що біле — несе на собі ангельські дотики із небесного раю.
краща картина — багато картин які малює твоя уява:
кинута ним сорочка… голодний собака…килиму мокрий гравій…
залиш собі срібний перстень… сама загадаю
всі бажання твої… посидь… помовч… подихай…
бачиш — я граю…

ці руді гладіолуси на вікні, яким розрізали вени,
гладеньким оксамитом серпня горнуться ніжно до мене,
наше життя—театр, а ти—головна моя сцена,
слава Богу—надійна, Слава богу—зелена…

Магнітна буря ЛЮЦИФЕР.
Невидима загроза.
Торкнутись може різних сфер.
Невтішні є прогнози.

Вже наближається до нас.
Відчутна в атмосфері.
Їй панувати певний час.
Незваний гість в оселі.

Якесь тривожне відчуття.
Руйнується свідомість.
Підвищилось серцебиття!
Не спиться вже натомість.

Неспокій, страх беруть в полон.
Обійми недоречні.
Доречним є цілющий сон.
В години небезпечні.

Магнітна буря пролетить!
Один із епізодів
життя-буття – окрема мить…
Довіримось природі!

Нарощуємо позитив.
Купаємось на хвилі
емоцій гарних, почуттів.
Позбавимось поганих слів.
Та й будемо щасливі!!!

17.08.2021

Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
«Не журися, друже! Я злечу на дах.
Як побачу лева, тобі знак подам».
Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
«Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
Віслюк з переляку преться у курятник.
«Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
Цим би і скінчилась вся оця пригода,
Якби не запало віслюкові в голову,
Що як лев тікає, значить він безсилий,
І за страх є змога йому відомстити.
Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
«Одхекайся трохи, знахідко неждана,
Та обідом царським мені нині станеш!»

P.S.
Де надмірна певність, там чекай біди.
 

Жизнь нам сюрпризы преподносит ,
Когда мы их совсем не ждём…
И если кто-то даже спросит:
Что нового и как живём?
Ответить очень-то не просто,
Так как не знаем наперёд,
Всё так сегодня ненадёжно,
Получится наоборот…
А как уверенности надо,
Устали мы от всех преград…
Устроено всё в мире складно,
Для счастья нужен положительный заряд…2009 Швец Т.В.


Позитив – рождает счастье, радость!
Любовь, улыбку искреннюю излучает!
Тепло души и сердца дарит!
Всевышнего за все благодарит! 21.08.21


Позитив - народжує щастя, радість!
Любов, посмішку щиру випромінює!
Тепло душі і серця дарує!
Всевишнього за все дякує! 21.08.21

Впала з неба зірка -
загадав бажання,
і ловив губами
мрію на льоту.
Покосилась хвіртка
на стовпець смерканням.
Заплітала осінь
в косу золоту:

айстри, чорнобривці
та пучечки глоду,
виноградні грона,
кетяг бузини.
Сонце в калганівці
напідпитку бродить,
треті півні бачать
кольорові сни.

На порозі - "Приму"
курить дід Микола.
Скільки років смалить,
мабуть, й сам забув.
Пісня "пілігрима",
стихнула довкола.
Як в бурхливу річку
в спогади пірнув.

Череду в дитинстві,
випасав у полі,
в чорта на задвірках
в армії служив.
Пострічав барвисті
оченята долі,
серед царин серпня,
золотавих жнив.

Працював в колгоспі
гарним комбайнером -
в засіки стодольні
засипав зерно.
Збудував дім...поспіль
висадив дерева.
У саду - альтанка,
в погребі - вино.

А дружина - Настя
народила сина.
Синьоока, спритна -
все в руках кипить.
Панувало щастя...
(біла скатертина
збереглась ще й досі)
та невдовзі вмить

син в Афганістані
підірвавсь на міні,
жінка затужила -
в засвіти пішла.
В гріб поклав коханій
незабудки сині,
за покійних свічка
на краю стола.

З горя божеволів,
заглядав у чарку.
Знов шукав любові,
та все те - не - те.
Очі волошкові
снилися до ранку,
в серці не зів'яло
почуття святе.

Чвалом мчали коні
по стерні широкій,
швидко покотилось
колесом життя.
Попелом в долоні
посивілі роки,
а старечі сльози
в скошених житах.

20.08,2021р.

Відкрита змалечку душа
Тепло поволі розгубила,
Бо обігріти поспішав
Усіх без всякого мірила.
Тож відчуваю добре сам,
Як порожнину повнить холод
І корчить усмішки отам,
Де нині сумно, тихо, голо.
Звідкіль причаєно втішав
Усіх без всякого мірила, –
Згасає злякано душа,
Проткнута болями навиліт…
21.08.21

Ходить зайда попід краєм,
Лізе із ярмом у душу…
Не чіпай! Земля моя є!
Тут і сію я, і плу́жу*!

Вдосвіта до справи йду,
Смерком - в гречці загуляю,
Свою долю сам знайду –
У нероб не позичаю…

Житом рід оберігаю,
Майбуття з наук плету,
Колискових тут співаю…
Світ мій - не мара в сльоту**…

Зараз кодом гарт*** ладнаю -
Добра зброя добре служить…
Не чіпай! Земля моя є!
Я тут сію! Я тут плу́жу!

Не дивися на мене сумними очима
І сваритися марно на мить перестань, –
Подивися, як місяць прощально заблимав
І послухай навалу пташиних вітань.
Глянь, як впоює трави ранкова волога
І почуй, як утретє співають півні,
Бо не личить красивій кричать донезмоги
Й заглядати допитливо в очі мені.
Вже згоріли пітьми негустої сувої
І чекання на мене лишилось позад, –
Що ж тебе і чому до цих пір непокоїть,
Що ніяк не стихають потоки тирад?
Хоч зоріло вночі над селом піднебесся
Та лежала повсюди мовчання печать, –
Постарів уже так, що забулась адреса,
І нікого не стрів, хто б її міг сказать.
Час іде і потроху втрачається швидкість,
І утома проймає більш серце моє, –
Та світає навкруг – уже й обрії видко,
За якими слідів моїх ніг не стає…
20.08.21