Коли беруть дощі в кільце
Відпускника надовго влітку,
То тільки куряче яйце
Прикрасить сонцем сковорідку…
07.06.21

Ох, діти! Нерозумні дітлахи!
Чи, може, я поганий Батько й Вчитель?
Бо сіяв розум - виросли гріхи,
Щепив добро, а проростають кривди..

Іде ...оскаль. Він теж моє дитя,
Зажерливе, жорстоке і пихате.
Своєму брату голову відтяв
І землю вкрав, і жіночку, і хату...

Прикрив татьбу Христосовим ім'ям,
Ще й мріє сісти на Дніпрові кручі.
Я був Творцем. А нині - (жах!) вояк!
У власного онука-гридня учень.

Стріляти вчуся, бити наповал,
Не в сатану , а в рідних (це не жарти!).
Опісля вбивства стану під труну
І понесу на цвинтар власне чадо.

Святе письмо писав лукавий змій
Й улив у правду й світло темну гущу.
Я Бог-суддя. Пора іти у бій,
А ти сиди і мрій про райські пущі.

13.06.2021 р.

Щодня на мене сваряться попи
Та гніваються щирі християни.
Бо я кажу, що церква - це упир,
А віра в Суд небесний - це омана.

Гуртом віряни рвуться в світлий рай,
Немов голодні діти до їдальні...
Вареників із неба не чекай,
Бо все одно помреш. І це нормально.

Звичайно, землякам я не суддя,
І маю до Письма Святого шану.
Та прагнуть грішні вічного життя,
Хоч на землі своє прожили марно.

Прийшла пора писати епілог,
І бігти із косою по отаву:
Людина - це і є Творець і Бог,
І одночасно, звісно,- біс лукавий.

13.06.2021р.

Плюємо на святе – на молитву, на пісню і мову,
На батьківський поріг, на криницю і на джерело.
Повторилося те, що вбивало всі наші основи –
Замість жита – бур’ян засівали. І це вже було.

Хоч століття пройшло, та не повні від хлібу комори,
Бо забув наш народ, що минуле ховати не слід.
Де пройшлися катком по народу три Голодомори,
Убиваючи нас, щоб забули ми, хто був наш дід.

Що державу творив, засіваючи сонячне поле,
Молотив до зорі, захищав свій народ в час війни.
І тому у віках ця тяжка, не усміхнена доля,
У нащадках його, де гарують волами сини.

Ті, що вбили у наших людей і майбутнє, і мрію,
Вже при владі ізнову злодійські нащадки-сини.
Наші внуки зросли і єдину втрачають надію,
То чому віддали за нероб голоси всі вони?

За отих, що примусили нас розлетітись по світу,
Вичищати Європу і мити чужинські міста.
І сьогодні за них голосують знедолені діти.
Проти себе… Зневіра зросла й гіркота…

Щодня фейсбучну проглядаю стрічку,
Новини світові, що є на часі.
Та струмом б’є, коли я бачу свічку
За воїном, загиблим на Донбасі…

Вже восьмий рік ні спокою, ні ладу,
Немає у держави, у народу.
Самі собі обрали горе-владу,
Що землю відбирає і свободу.

Знущається над нашим рідним словом,
Над скрутним сьогоденням і минулим.
Ламає наші родові основи,
Щоб ми про себе навіки забули.

Щоб нас нарешті стало менше вдвоє,
Щоб вимерли усі пенсіонери,
І ті каліки, що вернулись з бою
Й розпочали нових страждальців еру.

Ми не потрібні їм, почуйте, люди,
Їм лиш земелька наша до вподоби.
Вони вбивати нас і далі будуть,
Бо ми для них у образі худоби.

Ми мовчимо, бо нам лиш дайте їдло,
Поспати і розмножитися, тому
Для них ми безсловесне тихе бидло,
Що безземельне і втікає з дому.

В чужі краї відсидітись від воєн,
Що ззовні і всередині країни.
Їх випхали матусі для спокою,
Щоб зберегти життя і не загинуть.

А ті, чиї сини стоять в окопі,
Хіба не жаль їх? В кожного є мати,
Який не втік від бою до Європи,
А став державу й дім свій захищати.

Щоб ми могли згадати, хто ми, люди,
І кров козацька струменіє в жилах.
Що Україна є й надалі буде,
Збере свої останні, може, сили.

Й підніметься, хоч якби не хотіли,
Нас владні вороги прогнати з хати.
Ми знищимо катів, бо є ще сили,
Щоб рід наш не пропав і батько, й мати.
14.06.21

Пам’яті воїна Ярослава Журавля

Де ви були, всі генерали-гади,
Командувач заляканий, убогий,
Ховались в штабі, мовили про зради?
А воїна лишили край дороги.

На полі попід сонцем помирати…
Чотири дні, він мучився від спеки,
Без ліків, без води. О, знала б мати,
Що син її – поранений лелека!

Лежить один між різними світами,
Розстріляний, не має допомоги.
Як він благав про порятунок, мамо!
Та кинули вмирати без тривоги.

Якби він міг злетіти в чисте небо!
Та вороги йому оббили крила.
У затінку була така потреба!
Давила спеки й рани смертна брила.

Хоч воїн захищав нас до загину,
А кров його стекла в гарячу землю,
Та світ його пораненого кинув!
Я владу й ворогів не відокремлю.

Її сини живуть по закордонах
І жоден не стоїть за Україну.
А наші всі на фронті і у схронах,
На них осколки, кулі, гради, міни.

Скажіть мені, в якій іще країні
Померти залишили би солдата,
І не рятують? І учора й нині
Я хочу генералів запитати.

Товстих і відгодованих, мов свині,
Війна для них – це гроші, рідна мати.
Тому не жаль їм воїна і сина.
І нікому державу рятувати…
20.07.20

Сексистом обізвали! Ох і страшно!
За те, що мавок звомплених люблю.
Знімаю з пані рвучко топік пляжний
І у Дніпро із нею сполом "Плюх!".

Вона сміється! Торсає за чуба
А я її хапаю за хвоста
І волочу із хвиль бігцем під дуба:
Я - бог Ерот! В коханні суперстар!

Снага кроляча! Серце б'ється дзвоном!
А мавка стогне. Шепче: - Ні! Не хо...
Та я моторний, хтивий, безпардонний,
Найліпший учень бахура-Міхо.

Втомився - жах! Але утішив мавку
Приніс додому знову ледь живу.
І так весь вік, із вечора до ранку,
А потім на роботу по грошву.

14.06.2021 р.

Ідуть-бредуть
дощі якісь недбалі.
Курсують небом
і сюди, й туди...
Малі зернята
сонячних конвалій
промінням здобним
зирять із води.

2021

в якійсь кав’ярні, десь опісля четвертої,
вона, як дика кішка, починає ставати відвертою:
—Ти—ідіот! Дурень! Бездушний! Ти, взагалі, без мене не проживеш!!!
із- за сусідніх столиків починають випливати погляди, наче рибини із верш.

і вона кидає йому в обличчя коштовну каблучку…
та котиться під стіл і тишу німу озвучує…
він— видний чоловік за сорок п’ять, а може й більше…
тримається спокійно, пригадуючи, що подібне уже відбувалось минулого тижня.

на ній—сукня кольору сірого металу, тонка перетинка камінчиків на босоніжках…
густі хвилі волосся по спині, у очах—валети і королі…
вона грюкає дверима, як грюкають нахабні грабіжники…

до нього підсідає дівчина теж білява, молодша років на двадцять,
повільно розглядає каблучку, крутить її у тонких і рожевих пальцях,
і закупиливши пухку губУ,
починає теж показувать свою кров голубу:
— Це, мабуть, ви їй подарували?
внутрішні егоїзм висне у погляді, як на дереві лінивець-коала:
—Так.— відповідає, розглядаючи свіже обличчя
і розквітає, наче індійський павич.

дівчина приносить шампанське,
грає із себе наївну дитину… запалює сигарету,
так, наче, вперше тримає її в руках…
одягає каблучку і ще довго на пальці вертить...
облизує вершкове морозиво на губах.
цікавиться—чому він з нею не пішов?...
чому вона там нервує в машині, кладе на серце червоний шов?...

і попереджає, що ось-ось прийде її мама,
яка теж завжди сама—на цім життєвім екрані,—
постукає у прозору вітрину вікна.

—Я знаю, що розлючені дружини її коханців кидаються подарунками...— міркує цинічно,
як тільки уміє міркувати молода та самовпевнена дівчинка…

жінка у срібній сукні із тонкою перетинкою камінчиків на босоніжках
повертається до зали…із свого надуманого вокзалу,
споглядає здивовано за тим, які тут лузаються горішки,
пускає сльозу і показує тест з двома пророчими смужечками:
— Бач, вагітна….
її стукання серця, як удари грому опісля четвертої по обіді…
здається відлунюють у кожному камінчику її босоніжок,
наче страждання Сангіти.

тут з’являється мама дівчинки у прозорій вітрині вікна,
мала забирає короткий плащ і злощасну каблучку…

чоловік нагадує чорний слід, який залишає згоріла трава,
стає винним… мідним… беззвучним…

можна уже б зупинитися, але є одна деталь,
це були рідні сестри, а каблучка—дешева емаль,
яку жінка у срібній сукні із тонкою перетинкою на босоніжках
купила сама…

така історія… хоч пиши про все це книжку.
мораль одна— отак гартується вбивча сталь…

Мама в лікаря з Ігорком. Син стоїть байдуже:
- Мій малий, сама не знаю. Став хропіти дуже.
Як засне, - гарчить, як трактор чи яка машина.
Ви огляньте, що з ним сталось? В чім ото причина?
Може, серце? Певно, нерви?- Голос впав у жінки.-
Чи масаж, дієту, вправи? Або ж інші ліки?
Лікар каже: - Не нервуйтесь! Це минеться з віком.
Головне, що круглий, гарний! Буде чоловіком!
- Нас директор кликав тричі. Завуч вся на нервах.
Діти й ті сміятись стали. Навіть на перервах.
- А при чому тут директор? - Лікар враз питає.
- Бо ж синок своїм хропінням всім урок зриває! 14.06.2021

А холоди не вписуються в літо,
Щоденні вже набридли всім дощі.
Хоча тут ними все навкруг омите,
Щодня і парасолі, і плащі.

Щоранку виглядаю із віконця
В надії стріти бажане тепло.
За хмари заховалось літнє сонце,
Образилось на нас, кудись втекло.

І ми усі, немов маленькі діти,
Чекаємо погодніх перемін.
Хоча єдина радість – зелень, квіти,
Не змінює холодний часоплин.
04.06.21

Куди оком глянь - безмежне поле,
А річка-змійка унизу біжить
Поміж береги круті втсокі,
Гривасті коні в лузі розбрелись.

Така краса, хоч бери пензля в руки
Й пиши картину, все це зображай,
Щоб пам"ятали діти та онуки,
Що кращого нема, ніж рідний край.

2021 р.

Лягай в одежі освітлілі,
у – "порозумієш".
У ніч поміж немальованих лілій
заміж вийдеш.

За сина свого.

У грудях твоєї … молоко старіє
у проявах пульсу.
Не стань на колінах поперед Марію –
зійди у спокусу.

За батька свого.

Грішну природу запояснуло
екстазове світиво ночі.
Мов рибу у мулі, тебе задихнуло,
іди за того, хто хоче.

За брата свого.

Найди весільну сорочку в шафі,
постанови вогник.
Як воску і сліз рівно накрапало…

За мужа свого.

кінець 1993 р., 3 березня 1994 р., Київ

Щодня вмивається дощем,
Щоб сонцем більше заясніти, –
Оце, не бабине іще,
Довгоочікуване літо.
Іще не бабине – ні, ні…
Йому до осені далеко, –
Ще докучатиме мені
В тіні дерев нестерпна спека.
Іще не бабине – ура!..
Та час прискорюється влітку
І десь дівається пора
Любима мною беззавітно…
14.06.21

А вона обіцяла… Цвіли безтурботно каштани.
Не вщухали дощі. І дороги блищали вологі.
Вирувало життя за міцним, як безпека, порогом.
А вона обіцяла, увівши цей світ у оману.

На полотнах лляних залишала яскраві пастелі.
Кольоровий пісок засипала в порожні комірки.
У квартирі для травня усі відчиняла кватирки.
До світанку полохала тіні химерні на стелі.

А вона обіцяла, що більше нізащо, ніколи
Не піде на рожен, подолає свій запал шалений,
Буде слухати зливу і музику вітру й Шопена.
І запросить усміхнену Музу, як гостю, до столу.

А вона обіцяла…
13.06.2021

Розпікає шеф службовця. Злий, нервовий ясно:
- Ідіот, нездара, бовдур!- Лає дико й страшно.-
В голові нема і клепки! Совість май , шановний!
Хтось із нас обох, я знаю, точно дурень повний!
Той хотів був сперечатись. Ніде правди діти.
Як то шефу чесно, мудро й гідно відповісти.
Працівник всміхнувся хитро. Каже шефу звично :
- Хто дурний? Та все тут ясно. Просто і логічно.
Керівник такого рівня! З досвідом роботи!
Як могли ви взяти дурня? Навіть ідіота.

Ви можете не вірити мені,
Але в житті усякого буває.
Колись, в оті воєнні дні страшні,
Як німці володіли нашим краєм
Й арійським духом засмерділи все,
Лякаючи й лякаючись ходили.
Бо ж тут і дірка кожна смерть несе
Й смерека кожна може, раптом стрілить.
Говорять, то у Києві було,
Коли вже німці тут порядкували
І сіяли своє нацистське зло
Та від людей покори вимагали.
Був час, як найхоробріший «золь дат»
Боявся вийти в ніч патрулювати.
Не партизан боявся, а стократ
Страшніше - з леопардом справу мати.
Здавалося б, ну, звідки леопард?
Та ж це не джунглі? Не спішіть казати.
Бо ж німець був пограбувати рад
Усе, що бачив, в Дойчланд свій попхати.
Й на зоопарк чекала доля та.
Забрали живність, у вагони впхали.
Нехай німецькі радують міста.
Та не всі звірі на таке пристали.
Вже на вокзалі, кажуть, леопард
Не захотів в вагон товарний лізти.
Звільнився раптом та й помчав назад
Зруйнованими вулицями міста.
Чи полонені в тому помогли,
Яких ту справу змусили робити.
Зловити німці так і не змогли,
Стріляли вслід та не змогли убити.
Десь заховався, що і не знайти.
Таємних місць поміж руїн багато.
Собаки здичавілі і коти
Були за їжу, лиш встигай хапати.
Але по місту поповзли чутки,
Що він вночі зненацька нападає
На необачних тих людей, які
Чогось ото у темряві блукають.
Хоча година комендантська, все ж,
Крім німців, хто ж по вулицях гуляє?
А їм - іди по вулиці і стеж
Чи темрява десь звіра не ховає?
Так кілька тижнів місто і жило.
Чутки ходили, страх постійно точить.
Вночі ходити лячно всім було:
А раптом та звірюка звідкись скочить.
Аби порядок якось навести,
Щоб дух арійський перестав смердіти
Від страху, довелося провести
Облаву, спец команду спорядити.
Яка і стала містом полювать
На леопарда, щоб його убити.
Не знаю – часто їм штани мінять
Всім довелося. Ніде правди діти,
І так їм страшно в Києві велось,
Мов на вулкані кожен день сиділи.
А тут ще й це страховисько взялось…
Все ж леопарда вистежили й вбили.
Така була історія сумна
У Києві. Чому прийшлось згадати?
Коли уже в твій край прийшла війна,
То й леопарди будуть воювати.

І
У світі актуальна тема:
«Московія усіх поб’є...»
і «Слава Україні!» – є,
але у нації дилема:
її очолює нікчема,
а міль проходу не дає.
У чемпіони – до зарізу!
купує УЕФА орда...
таке й на голову не лізе,
а їм – як із гуся вода.

ІІ
На Раші «скіглє кровосіся» –
недорозвинений кацап,
що довго армія російська
«осуществляє цап-царап».

Ми – «кровожерні окупанти»
хотіли теж свою Кубань,
але московські резервати
освоює донецька рвань.

А ще, якщо дивитись далі, –
яке пуйло на Буцефалі
завоювало дикий край!?
Суд у Гаазі це немало,
але сценарії фіналу
рубає шаблею Мамай.

ІІІ
Віки від роду і до роду
купаємося у крові...
усе дається візаві,
аби карателя свободи
рукою доброго народу
погладити по голові.

06/21

ну… добре, добре… давай не будемо про погане,
ламати собі життя, не здійснювать плани.
я можу помилятися, але не буває, щоб все по-плану—
знайомство, квіти, літні зірки і зразу в муарову ванну.

ну, добре… хтось причетний до Біблії, хтось до Корону,
хоча, богам не має діла, якому саме, ми розкриваємо карі рани.
ти говориш, що дніпровські жінки якісь невблаганні панни,
скажи— чому все життя лише в них відшукав найкращу пару?

це так банально звучить, що я степова вовчиця…
про це вже писали, співали пісні, казали казки в обличчя…
чому ж тобі так погано, сонечко, спиться без степових найсильніших у світі вовчиць?
може тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?

що тобі зараз сниться, хлопчику з Івано- Франківська?
сонце, чи карпатський ліс, чи повістка до славного війська?
якби між нами не було шовкових шляхів і з плеча рубонутих відрізків,
я тобі прикрашала файною панною фіалковий Івано-Франківськ.

а в цей час на плечі, чи убивчий Кай, чи мій каштановий Київ…
хтось згорілу стерню спалив, а хтось журавлів запустив у вирій…
невтомно на тебе й на помаранчеві зорі вовчицею віддано вию,
бо ти прийняв мене з усіма дітьми і вітрами скіфських степів.

і хто там ще зараз скаже, що Україна в нас не дуже єдина?
коли вічно доймають з війни останні вбивчі новини і мальви наших душ малюються в жовто-синє,
не те, що тобою марю, а миттю втрачаю сни і снігом січневим стигну…
ці стигми— такі болючі, неначе дикун від матері відіймає дитину.

там— у Полтаві— Волині теж не дурні по вулицях ходять люди,
вони нізащо під нас не підкладатимуть ляльку лютневу вудду…
хай там не як… а я тебе завжди чекати буду
пір’їнкою на плечі твоїх втомлених тополів.

може, тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її святе кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?
може, тому, що батько- Київ співа «Океаном Єльзи»:
—Обйми мене… обійми мене... обійми…
бо усім не потрібно болю, бо усі не варті війни!
бо Кий і Либідь... і всі ми...

В домініканській обителі, в місті Мілані,
створював дивний стінопис художник один.
Декілька років натхнення і вічність чекання -
учень Андреа Вірокіо, прАвника син.

"Тайну вечерю" писав Леонардо да Вінчі,
в фарби оливкові вмішував сонми ідей.
В натовп ішов, зазирав перехожим у вічі,
щоб віднайти на апостолів схожих людей.

Ці персонажі йому позували опісля,
хтось на Андрія* подібний, а хтось - на Петра**.
Перед Христовою стратою скорбне застілля,
трапеза - хліб і вино, та вселенська жура.

Постать Ісуса писав із вродливого хлопця,
що у соборі співав херувимські псалми.
Ангельські риси були у того італійця,
сяяли очі любов'ю, страждання слізьми.

Тільки лишилося намалювати Іуду,
та відповідної зовнішності не було,
Щоб зобразити на розписі жадність, облуду,
зради жорстокої, зречення підлого зло.

Довго шукав у злочинних місцях і в'язницях,
через три роки нарешті натуру знайшов.
У безпритульного погляд колючий і ниций,
очі пусті, на руках запеклась чужа кров.

Глянув безхатченко на ту картину зухвало:
- Я вже був тут, впізнаю, - і скривились вуста.
- Ви, живописцю, із мене того малювали,
що у середині фрески.
- Ісуса Христа?!

Андрій* - апостол
Петро**- апостол
12.06.2021р.

Зелено, зелено, зелено...
Повні обійми думок!
Літо - шпарке! І заселене:
квітне химерами крок.

Бачиш: осоння розвінчане!
Свідки ховаються, втім...
В нервах пелюстя-освідчення
доторком звершуєш гімн.

Зранено? Зраджено? Звелено?..
Ні! Бо святієш до трав!
Ніжним, - до гордості! - веленом
горнеться погляд: "Кохав!"

2021

Висоцький. «Іван та Мар’я»

«Ні пуху ні пера»
солдатику, -
бо йшов, як піхтура,
на практику.

І він не згайнував
уміннячка:
назад у ліс загнав
Розбійничка!

Від нас утришия
спровадив Солов’я,
і більше супостат
не з’явиться.
Із хати бідаря -
у зяті до царя!
Солдатові - віват!
Хай славиться!

Ні пуху ні пера
служивому,
від нас усіх - «ура»
сміливому!

Вітаємо бійця
бадьорого, -
бо спас, як обіцяв,
від ворога!

Від нас утришия
спровадив Солов’я,
і більше супостат
не з’явиться.
Із хати бідаря -
у зяті до царя!
Солдатові - віват!
Хай славиться!

(2018)

Добре, я твій, – а що́ без тебе?
адже останні мої вуста.
Не потривож їхній ранній молебень,
адже за тебе молитва та.

Ти захисти від жаху погляд,
який проско́чить у яв зі сну.
Адже якщо не залишишся поряд, –
шлях мій з любові аж на війну.

Падають бомби скрізь листами
і телеґрамами звідусіль.
Добре, я твій, – а що́ між нами?
Битви, поранення, втрати й біль.

24 вересня 1996 р., Богдани́

Допоки спав – було спокійно
Душі натомленій життям, –
Вглядався в дні майбутні мрійно,
Мов куштував смачний бальзам.
Був повен віри і натхнення
З таким же самозабуттям,
Як і тоді, коли для мене
Скрізь не було перепуття.
А лиш прокинувся – неспокій
Всього відразу обволік, –
Немов ущелину глибоку
Побачив близько чоловік.
І не хотілося вставати,
Чогось бажати, йти кудись, –
Де на шляхах усіх загати
Турбот налякано звелись…
13.06.21

Про що нам сад шепоче, як збагнуть?
Чи чули про науку ви цікаву?
Іконологія — вникання в суть
Символіки окремих певних явищ.

Мистецтво і Природу спом’янім,
“Софіївки” тоді відкриєм диво —
Краса цих місць і труд людський у нім -
Двох чинників поєднання щасливе.

Із Англії в Китай ми зробим тур,
Тут світу символи існують цільно:
Величний парк — вмістилище культур,
Які об’єднує духовне спільне.

Тут відгомін язичницьких часів
Із Греції на Схід нас переносить...
Богів китайських славлять тут усі -
Жінки й чоловіки, що носять коси*.

У декого з вас подив на лиці -
Куди занесло нас удень чи зранку?
Уява родить видива оці,
Як бачимо китайську ми альтанку.

Впірнути хочеться на мить у схов -
По довгому екскурсії відтинку —
Посидіти, помріять про любов...
Урешті-решт, це ж місце відпочинку?!

Помилуватись на терасу Муз,
І ставу чарівливу панораму...
Медитувати хочеться чомусь,
І з подивом з’єднатися з Богами.

Та восьмикутний у альтанки дах,
І гострий шпиль, що в небо йде, до Будди,
Суть пагоди відкриє нам в очах -
Китайська то є культова споруда.

І істина прадавня забринить,
Тисячоліття хоч пройшли відтоді -
Богів благали у потреби мить,
Всі пращури молились на Природі!

Ідея восьмигранника така -
Відкритість до частин усього світу.
Червоний колір — щастя нас чека,
Вогню очищення, фортуни цвіту.

А жовтий колір — сонцю данина.
Й китайці, й ми молилися світилу.
Духовна чистота і яснина,
І вічність, то - блакитний колір милий.

І восьмикутна зірка Алатир**,
Це символ головний різдва містерій,
Що в Україні із долин до гір
Колядники носили в кожні двері.

Це — круглий рік, як вісім свят у нас -
І Коляда, і Колодій, Великдень.
І Трійця, і Купайло, потім — Спас,
Мокоша і Діди — і коло вийде.

І восьмикутники, як ордени,
В князів на грудях теж були, як знаті.
В Грохольських, Вишневецьких теж вони
На стінах — у палацах їх багатих.

Перун колись усіх киян беріг,
Горіло вісім вогнищ там довкола.
Чотири — головних і проміжних -
Творили ліній горизонту коло.

Навряд почути кожен з нас це звик -
В обставин силу, суто по-житейськи -
Мав вісім променів і Громовик -
Дощу це символ індоєвропейський.

Наш восьмикутник — символ Бога теж,
І з’єднує усі частини світу.
Несе добро й гармонію без меж,
Дарує всім любові й щастя квіти.

Збагнімо тільки істини момент -
Хоч вражень накопичилось багато -
В “Софіївці” вам кожен компонент
Повинен насолоду дарувати.

12 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.

Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.

19 березня 1996 р., Київ

Я украв себе у долі,
сам себе у себе вкрав.
А без долі – як в неволі,
як пацюк в пустій стодолі,
як реп’ях посеред трав.

Хто мене судити зможе?
Хто скарає крадія?
Ох, життя! – на що ти схоже?..
Гляну в дзеркало: о Боже! –
та невже це справді я?

Вік спливає мимоволі –
най би чорт мене забрав! –
Тлін в душі і ноги кволі.
Котрий пуд з’їдаю солі,
а ніхто не покарав…

4.11.20

Половіють жита молоді,
Вкрився золотом колос пшеничний
На землі українській святій,
Лине жайвора вранішня пісня.

Її чує щодня хлібороб,
Йому з нею працюється краще,
Витирає спітніле чоло,
А душа переповнена щастям,

Бо на славу удався врожай,
Увінчається труд короваєм.
А ти, жайворе-пташко співай,
Нехай серце вона звеселяє.
2021 р.

Яблуня спрадавна
Радувала тим,
Що буяла в травні
Цвітом запашним.
Стишена й зважніла
Влітку від плодів, –
Гнулася всім тілом
Низько до кущів.
Яблуня крислата,
На краю села, –
Щедра і багата
Восени була.
Станом похололим
Взимку так тряслась,
Що сніжок додолу
З віт спадав щораз.
Яблуня ця досі,
Як в найкращі дні, –
Рясно плодоносить
Вдячному мені.
12.06.21

Червневі грози і рясні дощі
Влаштовують щодня холодну купіль.
У моді парасолі і плащі,
Негода нас тримає нині вкупі.

Переважають книги і чаї
В холодні дні із грозами у змові.
Радіємо, що ми в своїй сім’ї
Всі живемо в добрі, теплі й любові.

І хоч не видно сонечка з-за хмар,
І бойкотує, не росте розсада.
Біля каміну є тепло і жар,
Не тільки від вогню, що гріє радо.

А від єднання наших душ, сердець,
І від любові до батьків, і діток.
Холодний червень має свій кінець,
Ще прийде в липні тепле справжнє літо.
09.06.21
 

дівчинко з очима виноградної лози,
дівчинко із засмагою на плечі!
ти розумієш, як відводити мову грози,
ти граєш лиш перші ролі—у них звучиш..

твій язик на замку,
твій язик дзвінкими струмками звучить,
ти знаєш, що і кому відповісти й для кого, як риба глухо мовчать,
коли ти голки заганяєш мені у персти—хочеться більше тебе пізнавать!

бо попри всі прйдені тобою мости,
бо попри всі перекреслені паралелі,
я хочу твою золоту луну нести,
я вже бачу твій дал і запруджені вулиці сонця Нью-Делі.

коли ти будеш входити в дім у блакитнім, як небо весняне, сарі,
коли розмалюватимеш ранголі кольоровими порошками із рису і карі,
коли ти в умиротворених храмах Кхаджурахо викликатимеш родючі дощі,
переливатимешся дзвіночками на пальцях одніє ноги якогось товстого раджі
та танцюватимеш, як Мата Харі—
мені здається, що я сам себе продам на східнім базарі!!!

перепічки роті.. медовий ліс…
розриваючі посмішки беззубих старих жінок…
Індійський океан і так втопиться у тобі!
брудна білизна у пральнях підійме до Будди і до зірок!

Ти будеш, я знаю, молитися, як вони…
ти станеш такою веселою, Боже збав!!!
—Та я ненадового— сказала йому вона,
—поки ти всю мене іще до гілочки не обірвав…

поки я розрізняю, де старець, а де сліпець,
поки мені бачиться сльоза веселки на опущених віях…
бо із міліардів незупинених у світі сердець
там звучать ті, які я повністю розумію.

На те і сіячі, щоб діячі
із гаслами гасили їхні ватри...
іще шукають славу герострати,
сізіфи й діогени при свічі.

Висміювати ролі ці не варто...
хіба не ми ті самі шукачі,
актори погорілого театру,
коли від щастя губимо ключі?

Але палає сонце у зеніті
і виявляє тіні у тіні,
що застують сіяючому літу...

і тільки й того світу у вікні,
що промайне, неначе уві сні,
палітрою барвінку й первоцвіту.

06/21

опісля сьомої починає спадати набридла спека,
відчувається вологість вечора і свіжоскошеної трави,
під балконом, грає косою старенький двірник—Смерека,
який ніколи не соромиться злиднів і срібної сивини.

не пліткує…. говорить шедеврально-розкішні речі....
таким речам варто позаздрити політикам і геніям:
У мене розум,—буркотить,— стає яснішим під вечір,
а коли втомлються ноги, голова не мучиться одкровеннями…

Якщо я зараз один, то не значить що одинокий…
не важливо, яку обгортку на себе натягнеш сьогодні:
фольгу, чи фантик із «Божої корівки»…
А ви виносьте уроки!
Щоб не було на землі війни, катастроф і голоду!

Піджак від Valentino, чи зелене пляшкове скло,
ненависний пластик, чи голос труби жовто-мідний,
як би ти не старався заховати за пакуннями свою кров,
її склад завжди залишається відповідним!

Вибачення не завжди просить той, хто винен,
а той, хто більшу цінність віддає відносинам світлим!!!
Чорний "ящик" завжди перебільшує відстань і суспільні новини…
Книжки помирають через оте всесвітнє павутиння...
А в будинках затихають сварки, коли кублиться літо!...

він так говорив і говорив… і матіолою пахли руки,
і здавалося, що втомлені то-по-лі мудрішають звуками.

я, може, зараз за нього щось і замовчу,
як він сумує сам… як вирощує жовті сливи…
коли я учора гуляла з дитячим візочком,
він мене перехрестив у слід... як рідну дитину…

Ти з касти па́ріїв?
Ходи-но сюди.
Сміття́ збираєш?
Добре.
Дуже добре.
А знаєш:
буде все!
От-от!
Так от...

Я маю жирафову ферму.
О, па́ріє!
Учора вплодилося жирафеня,
потішне,
геть біле,
як стигла бавовна.
Воно ледь обсохло – побігло,
хитаючись, ніби на цирлах,
до повної циці
матусі-імператриці
оранжевої жирафиці.
А та його –
відштовхнула,
копитом брикнула
і мало не забила!
Бо воно не таке,
як уся рідня,
воно – альбінос,
особливе...
Ти з касти па́ріїв...
Мені потрібні вихователі для нього.

На Батьківщині в мене є оранжерея:
там у теплі цвітуть
алое й каланхое.
А за парканом – будяки і кропива́,
заквітчані не гірше,
навіть ліпше,
лікують теж усі хвороби,
але нікому не потрібні,
бо свої,
бо звичні...
Ти з касти па́ріїв.., сміття збираєш...
Мені потрібні збирачі рослин.

Велика віра в вашій Індії,
а в нас...
У хаті в по́куті –
легка й сумна ікона,
яка сама знаходить відбиття
Закону.
Ти їй – гріхи,
вона тобі – проще́ння.
Реліквія,
із роду в рід передається.
А хочеш – покажу?..

То, може, словом ти мене зачепиш?
Заціпило – в зубах сміття?
Ти па́рія?
Не маєш права говорити з вищим?
То будь моєю кастою!
Мені вже не життя.
А я візьму твою страхітну долю,
ту долю світову жінок,
ту долю світову дітей,
ту долю світову чоловіків,
які збирають мокрий бруд –
і буду, буду, буду –
разів чотири буду вуду я не я!
Невже і це не чудо?
Це просто так –
бо я простак.
Я з касти простаків.

Колись сказав мій друг
слова твоєї мрії:
"Ці тварі всі є діти Божі.
Ці люди всі – диявольське поріддя."
Твоєї праці я не бачу тут.
Іди-но геть, хоча ходи сюди!
Хай буде все
от-от!
От тільки...
Па́ріє,..
легка й сумна
пречорна, вже аж синя,
шкіра твоя́
ікону Аїда
обпинає,
розтроюючись.

Каста па́ріїв.
Каста па́ріїв.
Каста па́ріїв.

Три не великих
чоловіки
кажуть мені:
Я – то не я.
Я – це вони
у майбутньому.
Вони – не вони.
Вони – це я.
Я у минулому.

Будемо.

28 серпня 2003 р., Богдани́

Тупцюю далі на землі
Без сподівань на пізні злети,
А легкокрилі журавлі
Вже облетіли всю планету.
Степи, пустелі і моря
Для них відкрилися у мандрах, –
А тут, крім берега Дніпра,
Лиш гай видніється з веранди.
Та неозора височінь
Іще моїм очам видюча, –
І часто, в спалахах прозрінь,
Мене нескореністю мучить.
11.06.21

я тобі буду усе говорити відверто,
ти записуй мої думки і монети.
хлопчику, із шпалеркою на губах,
хлопчику, із карим відтінком суперечень!
нема означень, немає приречень, якщо приречуєш,
то тільки сам словами Іонна Предтечі.
навіть, не стане речень, ком, тире і двокрапок,
снігів і сліз на нових наших життєвих етапах,
не треба їхати сучасним дахом!
щоб ти зрозумів нічого не треба знищувати,
самого себе перевищувати, бо ми уже перевершені
ти і так найближчий…
бо кожен рух повертається бумерангом,
згадай Ізопа, подивись на пророцтво Ванги…
я знаю, що ти слідкуєш за мною...
хай буде Бог з тобою і всі святі!
не треба бою, чуєш, ми усі не варті болю….
заходиш у кожну шпарку, у жовті вени,
бачиш мою печаль і старі проблеми,
нам не запам’ятати усі вигадані теореми
будь-яких років і на будь-які теми.
ти тут стоїш— мовчиш, знищуєш, кричиш
з боку своїх горищ….
не даєш вийти на спільний балкон
перед очима чистих ікон.
не даєш запалити…перевести дух,
почути себе на слух.
Говориш:
—Я— тут! Я— живу!
По тобі бреду… по тобі пливу! З’являюся наяву!
Падаю у твою золоту траву!
Коли вже не має куди іти….
ти у мені, у кожному русі пересічних кімнат,
і коли ти разом зі мною відчуваєш кулак, чи мат,
Означає це, що ти не примат!!!!
на другому поверсі прозріння бачиш, як я кривлю уста,
пишу для когось листа,
коли стаю пуста, дика, несамовита,
вважай, що ми уже квити….
коли я П’ю Б-_ 52— не помножуй на два, бо я ледве жива...
трава—змії—відтінки—дива….
я знала, як може бути добре лише з одним, чоловіком, з одним…
а з іншими таке—одні холоди…дай мені, серце, води!
не тримай образи, що врізається в кров, банальна рима: кров—любов…
кров— у збитій машини, а ти— у мені…ти— світлий. я— темна.
сядь, послухай, подихай, мовчи…
серед цих площ, геометричних будов і прогресій,
я повернуся—потримай Лессі.
слів пароплави йдуть і йдуть, скажи, мені, сонечко, куди вони заведуть?

Сидить дід Гриць на лавці
Попід розлогим в’язом
Утомлений від праці –
Весь день городом «лазив»:
Полов бур’ян, що лізе
З землі. Де і береться?
Носив водичку з «низу»,
Нехай земля нап’ється.
Часу не вистачало
Як слід і закурити.
У животі бурчало.
Вже баба десь сердита.
Бо ж кликала з обіду –
Зайди, бо ж борщ холоне.
А він зрання поснідав
Сальця ще напівсонний
Та й на город подався,
Забувши геть про їжу.
Вечері вже діждався.
От баба хліб наріже,
Та борщик підігріє.
Та часничку до нього.
Вона варити вміє,
Смачнішого ні в кого
Він ще борщу не бачив.
Та хай ще почекає.
Живіт бурчить, одначе,
Перекурити має.
Дістав з кишені древню
Та любу носогрійку.
Оглянув її ревно –
Бо ж їй вже віку й віку.
Продув – чи не забився
Чубук її бувало.
У чашку подивився –
Нічого не застрягло.
Дістав капшук з кишені,
Взяв тютюну у дрібку.
Затиснув люльку в жмені,
Щоб не просипать, кріпко.
Тютюн заклав і гарно
Ум’яв у чашці пальцем…
Чекала баба марно,
Ступила перевальцем
На вулицю із хати.
Де ж той старий подівся?
Чи десь пішов блукати,
Не дай Бог, заблудився?
Аж бачить – понад тином
Дим хмарою до неба.
- Я скільки звать повинна?
Вечеряти без тебе?
Чого ото розсівся?
Знов смалиш «баганоса»?
Дід, навіть, не підвівся,
Мов не до нього зовсім.
Звик, видно, до такого.
Та й баба то без злості
Промовила до нього,
Як то кому здалося.
Старому побурчати
То, мабуть, перше діло.
Прийшла до діда з хати,
На лавці поряд сіла.
Дід пахкає потроху,
Аж в носі в неї крутить
І комарі всі дохнуть,
Не годні тіло втнути.
Бурчить незлобно баба,
Мабуть, лише для виду.
Сама ж, напевно, рада,
Що має того діда.
Що має кого лаять,
Із ким поговорити.
Вона ж зовсім не злая.
А то б одній сидіти.
Та все ж повчає діда:
- Кидай уже смалити.
Тож гріх, чи ти не відав.
За те в смолі кипіти.
А дід на те сміється
Та їй відповідає:
- Хто курить й не плюється,
Той і гріха не має.
Ми всі з землі родились
І на землі живе́мо.
Коли ж смерть нагодилась,
То в неї знов піде́мо.
Кури та однієї
Не забувай умови.
Тих, хто плює на неї
Не прийме вона знову.
Тим в пекло і дорога…
Бурчать – дурна манера.
От покурю ще трохи
Та й підем до вечері.

говорять, що останнім часом у мене убивчі тексти,
що витягую гостре лезо без тіні сумнів і протестів.
обпилюю серця найрідніших…найближчих… золотих…
Бог із ним— світосприйманням…
а пам’ятаєш, як паперові літаки сідали на першу пару,
як ловили губами колючий сніг,
як на вступних екзаменах тримали одина за одну спітнілі кулаки?

перші симпатії… сигарета випалена на двох у шкільнім туалеті—
безперечний доказ дорослості…
як невимушено посміхалися на дитячих портретах…
як танцювали на дискотеках, як вбиралися потай у сукні мамині,
як ми плакали в груди одна одній, коли були поранені…

як міняли дівочі прізвища, як народжували у недосконалих « роддомах»…
як світилися від поцілунків коханих— так, як срібна риба світиться у прозорих водоймах.
як хотіли бути один у одної на весіллях найкращими дружками…
як ми від перших зрад ненавиділи увесь світ і ридали у перові подушки…

як, взагалі, намагалася бути витонченими, досконалими, ідеальними…
якщо мені це вдасться, то на сто відсотків—останньою.
кажуть жіночої дружби не буває…
що усі гріхи і так відпускають всує…
але я знаю, що коли у високих церквах опісля мене лунатиме «Алілуя»,
ти— стріпнешся, як горлиця, і на горлі мій дотик легкий відчуєш—
сльзою… сльозою… сльзою…

а зараз дозволь мені штовхати Сізіфовий камінь, долати свої Єверести,
бо виявилось, що з усього, що я умію роботи найкраще—і є ці убивчі тексти…

Оця земля, що нам хлібами родить,
Та їй немає, людоньки, ціни.
Виштовхують синів мого народу
На заробітки чи в поля війни.

Щоби в країні, найбагатшій в світі
На цей безцінний рідний чорнозем,
Нічого не залишилося дітям,
Окрім ярів, пісків, земних екзем.

Щоб ми блукали наймитами долі,
І скільки не пройшло важких століть,
Ми гарували до потів у полі,
А доля наша згорблена стоїть.

Чужинцями придавлена, забита
Отими, хто творив Голодомор.
Та вороги годуються з корита,
Нам черговий готують людомор.

Забили всіх тарифи і податки,
Та липень скоро стане на ріллі
І землю продадуть своїм спочатку,
А українцям - в небі журавлі.
24.03.21

Какие ценные минуты жизни,
С возрастом, все понимаешь.
Когда не спишь, когда болит- отчаяние.
Всевышний знает, что нам нужно,
Посильные испытания он посылает.
Утром солнышко в окошечко заглянет,
Поднимайся, не ленись, улыбайся и трудись!!!
Мир прекрасен, оглянись!!! 10.06.21

Які цінні хвилини життя,
З віком, все розумієш.
Коли не спиш, коли болить - відчайдушно.
Всевишній знає, що нам потрібно,
Посильні випробування він посилає.
Вранці сонечко в віконечко загляне,
Вставай, не лінися, посміхайся і працюй !!!
Світ прекрасний, озирнися !!! 10.06.21

Вишивали мою Україну
Матері з давніх сивих століть.
Гарно вбрана, красива, єдина,
Край великого шляху стоїть.

Проводжає дитину далеко,
Де проходить кордону межа.
Де вертають весною лелеки
До країни, що нам всім чужа.

Залишаються батько і мати
На згорьованій рідній землі.
Старший син вже пішов захищати
Рідний край, де втекли журавлі -

Від війни, від осколків і «градів».
Доня ось у Європу біжить,
Бо немає роботи в громаді,
Дев’ятнадцятий стукне за мить.

Ось така вишивана країна,
Де зробили злиденним життя,
Де із далеку доні і сина
Жде матуся тепер вороття.

Вишивали колись вишиванки
Прабабусі для нас, матері.
Щоби всіх берегли одяганки
З ранку раннього і до зорі.

Щоби сонце світило у краї,
До осель заглядало й полів.
Вишиванкові наші розмаї,
Щоб порушити ворог не смів.
19.05.21

Витьохкує соловейко
У вишневому саду.
Там на мене жде миленький,
Радо я до нього йду.

З неба ясно зорі сяють,
Я схилилась на плече
Тому. кого так кохаю,
На душі - приємний щем.

Поринаємо в обійми,
Як в любові океан
І приємна хвиля-ніжність
Нас з тобою огорта.

Ми п"ємо нектар кохання,
Він п"янить з тобою нас.
Не помітили - світанок
Тихо-тихо підкрадавсь.

2021 р.

Получила отзывы на свои переводы стихов других авторов, решила с вами поделиться:
Дорогие Друзья!!
Много раз уже представляла работы Тамары Швец. Хочу представить её очередной перевод моего стихотворения на украинский язык.
С огромной благодарностью за внимание к моему творчеству. Спасибо огромное, дорогая Тамара!!Наша коллекция переводов на украинский пополняется!!
КОГДА ВОЛНУЕТСЯ ВЕСНА
Автор Натали Биссо /Германия
.
Ну и при чём же тут года,
Когда волнуется всегда
Весна в душе, весна в глазах,
Весна в зеркальных образах.
.
Благословен тот день и час,
Когда любовь настигла вас.
Пусть греет сердце лучик светлый,
Пусть эта жизнь пьянит рассветно.
.
Любить - такое чудо света,
Что кажется - мала планета!
И мир другой, и ветер свежий,
И сердце, полное надежды.
.
И каждый день, и каждый миг,
Рисует милой нежный лик,
И пусть любовь вас греет вечно,
И будет счастье бесконечным.
Перевод на украинский язык
Тамара Швец
Коли хвилюється ВЕСНА
Автор Наталі Біссо /Германія
.
Ну і при чому ж тут роки,
Коли хвилюється завжди
Весна в душі, весна в очах,
Весна в дзеркальних образах.
.
Благословен той день і година,
Коли любов наздогнала вас.
Нехай гріє серце промінчик світлий ,
Нехай це життя п'янить світанкове.
.
Любити - таке чудо світу,
Що здається - мала планета!
І світ інший, і вітер свіжий,
І серце, повне надії.
.
і кожен день, і кожну мить,
Малює милої ніжний образ,
і нехай любов вас гріє вічно,
і буде щастя нескінченним.
.
Автор Наталі Біссо
Переклала на українську мову 9.06.21 7.55
20Комментарии: Нравится

Уважаемая Натали, благодарю за теплые слова поддержки, нравиться переводить Ваши стихи! Творческих успехов и вдохновения!

И ещё один перевод на украинский язык замечательной поэтессы из Днепропетровска! И при этом, эта талантливая женщина иллюстрирует стихи.
Огромное спасибо Вам, уважаемая Тамара Швец Тома Тамара!

ХРАНИ ВАС БОГ ОТ ПРОЧЕЙ СУЕТЫ
Храни Вас Бог от прочей суеты,
от зла и негативной мысли,
чтоб стало на душе от чистоты
легко и радостно и просто.
Через года и тернии невзгод
не будьте так обидчивы, ранимы.
Примите всё, что жизнь даёт,
гасите пылкость огненного взрыва.
А вечерами глядя над собой,
где звёзд мерцанье манит высотой,
заветные желанья загадайте
и ярким светом в Космос посылайте.
Пусть обрисует каждая мечта
свои высоты и свои картинки.
И Вами сказанные фразы и слова,
прольются светом каждою лучинкой.
Без тяжести, без «камня» на душе
всё отпустите, всех простите.
И жизнь свою, как с чистого листа
с улыбкой заново начните.
2021 Лариса Пак
Бережи Вас Бог від іншої суєти,
від зла і негативної думки,
щоб стало на душі від чистоти
легко і радісно і просто .
Через роки і терни негараздів
, не будьте так уразливі, ранимі.
Прийміть все, що життя дає,
уйміте палкість, вибух, вогонь гасіть.
А вечорами дивлячись над собою,
де зірок мерехтіння вабить висотою,
заповітні бажання загадайте
і яскравим світлом в Космос посилайте.
нехай опише кожна мрія
свої висоти і свої картинки.
і Вами сказані фрази і слова,
проллються світлом кожним промінчиком.
без тяжкості і без «ножа» в душі
все відпустіть, всіх вибачте.
І життя своє, як з чистого аркуша
з посмішкою заново почніть.
2021 Лариса Пак Переклала на українську мову 6.06.21 17.00
54 Комментарии: Нравится
Уважаемая Лора, благодарю за теплые слова поддержки, общение ! Творческих успехов и вдохновения

Уроки Донбасу і ваші в Криму
наочно доводять до суті –
московську забув би я лише тому,
що нею кувікає Путін.

Космос, удостоєний кількаярдів зірок,
не є, однак, ані Героєм Радянського Союзу,
ані Президентом Сполучених Штатів
чи України,
ані Верховним Головнокомандуючим
Об’єднаних Миротворчих Сил ООН чи НАТО.

Тоді законно постає питання:
звідки у нього стільки зірок?

Саме над цим і слід би попріти астрономам,
перш ніж зривати зірки з неба,
присвоюючи їх – або їм – або нам –
усілякі неземні звання...

31 січня 1994 р., Київ

Треба буть українцем
І в сміху, і в плачі,
А не ради гостинців
У мішку на плечі.
Треба буть українцем, –
І обов’язок твій
Не згинати колінця
У покорі німій.
Треба буть українцем
Повним слави і сил,
Щоби ноги чужинців
Не топтали могил.
Треба буть українцем
І ставати до справ,
А не ссати мізинця,
Мрійно ловлячи гав.
У гурті й наодинці,
Говірким чи німим, –
Треба буть українцем
І гордитися тим…
10.06.21

Що це у світі? Бубонне бухтіння музИк?
...простори Сіті відчули басіння грози...
ГрОзи, які переллють у палання дерев...
Змінено статики сутність... У горлі дере

Сказаність слів про важливе... Хоча неважли-
во, що в душі відгоріло давно до золи.
Суть нездійсненну любові злелечує клин
Птахофатальноосінніх пожежників-злив,

Що не у світі, а в серці відчулися за-
раз, де народженим дітям, мов лялька, гроза,
І зачаїлось Велике оновлення сві-
ту... Що давно він насправді очікує... quick.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св №121060907890

Ота гірка, заглиблена любов,
До вас, тієї, що чорніше ночі
Йому зоріли в душу ваші очі,
Щоби згоряти з нею разом знов.

Серед чужих осель, чужих світів,
Він запалив непогасиму ватру,
Що, мабуть, видно здалеку й Суматру.
Це вам, одній, світити він хотів.

Та ніжно і ласкаво він мовчав,
А вам було так тепло, біля нього…
Як врізнобіч розбіглися дороги,
То плакав мовчки... Не було плеча…

І ви тепер одна серед зими...
Лише у згадках проростають миті,
Що радістю удвох були омиті,
Де головним було в розмовах – ми…
01.06.21

У наші душі лив холодний дощ,
Стікали краплі на рамена, спини.
Підсліпуваті ліхтарі із площ
Хитали тіні скривлені в години

Вечірні, ті, де скніють дрижаки,
І не зігрітись, хоч надворі літо.
І не було надійної руки
Тримати парасолю. Дощ-самітник

Розсипався на травах там і тут,
Розлігся й посміхається в калюжах.
Заповнивши бруківки пустоту
Собою враз, холодним і байдужим.

З’єднаються краплини у струмки,
Співаючи, стікаючи у ріки.
Бруківка світить відблиском луски,
Аж хочеться стулити нам повіки.
03.06.21

Гортає вітер листя, наче ноти,
Витрушує мелодію із віт.
І до цієї літньої спільноти
Додався ще й сусідський сірий кіт.

Йому червневий дошкуляє холод,
Сховався у моєму льошнику.
Чи, може, він, тамуючи свій голод,
Тримає мишку на своїм гачку.

І раптом я появою своєю
Вмить зруйнувала вічний той інтим.
Котисько раптом вигнувся змією -
До ніг моїх прожогом, а затим

Чкурнув через кущі і до паркану
Злетів, неначе перелітний птах…
А я із несподіваного стану
На гойдалці гасила сміх і страх.
04.06.21