Я дякую тобі за дві душі в колисці,
за ветхий дім в якому дух лукавий досі,
за чорно-білі зими й райдуги барвисті,
за літо запашне і журавлинну осінь.
За злети позахмарні й болісні падіння,
хитляву злагоду і непорозуміння.
Звірині ікла, що ненáвисті навчили
і підійматися з колін, коли стріляли в спину.
За те, що лагідно встромляв у серце вила
та в горі на поталу світу не покинув.
Молився одночасно гаспиду і Богу,
зухвало витирав брудні об душу ноги...
Уклінно дякую за божевільні ночі,
за нелюбов, байдужість, неприкриті зради,
сорочку гамівну та докори пророчі,
за океани сліз і спалах зорепаду.
Благословляю, бо Господь велів прощати,
хоч не сестра тобі, не подруга, не мати...

12.02.2025р.

Подумки берегом моря ще теплого
сонцю назустріч іду.
Вітру немає, узимку нестерпного,
що навіває сльоту.

Хвилі до ніг лише лагідно стеляться,
чути прибою мотив.
Гори ховають зимову хурделицю,
не дістає її спів.

Сонце малює оранжевим променем
в морі багряну зорю.
Думи минулого повняться спомином,
я їх тобі подарю.

Піснею лине над морем самотности
шепіт моєї душі.
Де ж таланту віднайти мені, Господи,
вічного щастя рушій?

Я подарую тобі, моя рибонько,
вечора тихого час.
Зорі ворожать майбутнє, лебідонько,
все буде добре у нас!

Хвилі осінні по берегу котяться
у далечінь-виднокрай.
Дуже, єдина, знайти тебе хочеться,
ли́ше мене зачекай!

Спробуй по-справжньому вслухатися у симфонію,
Спробуй іти по нотах до тиші в яку повертається вона,
Вибирай незавершену восьму Шуберта, дев’яту Бетговена, Дворжака, Малера,
Спробуй прислухатися від початку і піднятися до кінця,
Спробуй вислухати. У будь-якій з них
Витають примари чийогось натхнення, послухай,
Це говорять з тобою віддалені голоси з далеких земель,
Островів, що пливуть над нами таємничими звуками.
З тобою говоритимуть хвилі та маяки, трагедії Шекспіра, поезія, драма.
Нарешті ти знатимеш, що будь-який інструмент
Симфонічного оркестру не росте на деревах.
І навіть коли віддавна їх на світі не стане,
Те древо зростатиме у тобі.

25.11.2024

З-за хмари раптом визирнуло сонце
і… сніг пішов. Лапа́тий, білий сніг!
Лежу, любуюсь, ніжусь під віконцем…
На щастя маю я такий… барліг.

Вже дру́гий рік – укриті лісом гори,
повітря чисте, нібито кришталь!
А під ногами – бірюзове море
і думи. Сірі роздуми, на жаль…

Давно бувало, в сонячну погоду
із неба дощ лине́ як із відра!.
А одночасно, ніби у догоду,
сміється сонце, скаче дітвора…

Ми бу́дем іще довго пам’ятати
і дощ сліпий, і той пташиний сніг,
гука́ла як у хату взимку мати
на запашний, гарячий ще, пиріг!.

Душа мовчить, а серце ціпеніє
Від жалю за тобою, бо любив
І донедавна не втрачав надії,
Що будем вкупі, наче голуби.
Душа болить, бо серце не бажає
Змиритися з утратою надій
На те, що втихне ця журба безкрая,
Немов несамовитий веремій.
Душа німа і в серці порожнеча
Од відчуття гіркої самоти
З пори тієї, як зібрала речі
І з дому швидко подалася ти…
12.02.25

(Вечір 38-го дня. Ще не Пенелопа, зате – Евріклея)

1.
Ледь усі сватачі ахові
вимелись врешті з палати,
батько велів Телемахові
зброю зі стін познімати.

2.
Вдвох вони все це озброєння
винесли, й десь заховали;
і Одіссей заспокоєно
знов повернувся до зали.

3.
Встигла туди вже притьопати
й чемна сама господиня,
тож почала вона розпити:
«Чим ти потішиш, гречине?»

4.
Сів той подалі від факела
й каже: «За вістю спецкора,
муж твій – гайнув до оракула,
отже, вже явиться скоро».

5.
Та Пенелопа засмучена
каже: «Не вірю в цю плітку...»
А Одіссей хитрокручений:
«Та не пізніш, ніж улітку!»

6.
Каже тоді бідна страдниця:
«Був мені сон дивнуватий:
ніби – я про́ста гусятниця,
й стала гусей годувати;

7.
раптом орел непомічений
всіх гусаків убиває...»
Шельма їй: «Це тобі свідчення:
сватачів – муж твій звітає!»

8.
«Йой, до ладу́ була б страта ця!..
Добре, іди до спочивку.
З ложем твоїм розібратися –
зараз пришлю покоївку».

9.
Й треба ж, – припхалась не гаючись
са́ме стара Евріклея, –
нянька, потроху вгасаюча,
ще малюка Одіссея!

10.
Гість роздягнувсь – і зчинилася
сцена з індійської драми, –
бабця ураз осінилася:
«Боже, це то̀й самий шрамик!

11.
Хибні всі інші критерії!
Ти – Одіссей, наш хазяїн!..
Невже остання це серія,
час розкриття усіх таїн?»

12.
Та Одіссей попрохав її:
«Не видавай мою злуду!
Задля кінцівки цікавої –
Штірліцом трохи побуду».

(далі)

Перетворився на гадюку,
отруту вприснувши у руку,
здавалося, безпечний вуж.
Як покладатися на тебе,
моє мінливе, сиве небо,
коли метеш сніги довкруж?

Із Богом глечики побила,
бо не тому латала крила,
і довіряла я не тим.
Терпіла кривду, біль, наругу,
чекала — стане ворог другом,
бентежним янголом святим.

А він уп'яв ножа у спину,
зламав, немов суху лозину,
втоптавши в землю чобітьми.
Мабуть, запізно я збагнула —
зубиська гострить та акула,
що хоче крові між людьми!

11.02.2025р.

- Це пожежна охорона? -
Дзвонить Вам монашка Люба.-
Дядько лізе в мою зону.
Приїжджайте , добрі люди.

- У поліцію Вам треба,
Арештують чоловіка.
- Тільки в Вас моя потреба,
Вже нема хвилинам ліку.

Терміново приїжджайте
І візьміть свою драбину,
Чуйність до людини майте,
В келії - одна я нині.

Не вийшло казки, будень чари з’їв,
рожеві ранки в побуті сховались,
а на початку нам обом здавалось,
що «хімія» замінить сотні слів…

Але чому́сь усе пішло не так…
У тому винні випадок чи доля
і наші намагання вельми кволі,
що повернули ми тоді навспак?.

Та як би нам сумливо не було,
талан чи варто надаремно злити?
Коли уже не можна те змінити –
не додаваймо суму в темне тло!.

Сніжи́ть і сонце в небі сяє!
Сніжи́ть… Тебе не вистачає…
Гуляє сні́жень сні́жним містом,
чіпляє на дроти́ намисто…

Град Божий затягнуто сірими хмарами,
І немає сонця для книг. В кімнаті
Час розливає причастя сонного
Сни в порцелянову чашку пам’яті.
Тут
Лиха неприступність сталевого обрію,
Мутна непроглядність замерзлого неба.
І смуток лягає прозорими тоннами
Снігу, якого іще немає.

13.11.2024

Коли в поета з болю мовкне серце,
До зброї Слово він бере у герці.
Щоб рідну землю словом боронити,
Твердими бути, начебто граніти.

Тоді не зможуть поламати долю
Ні влада, ні людиська у неволі.
Помре поет, а Слово зостається,
Що із роками, наче сталь, кується.
12.01.25

Наче сталось довгождане чудо
Та зникати зовсім не спішить, –
Сонце примостилося на грудях
І в душі теплішає щомить.
І пітьми численні метастази
Душу полишають спроквола,
І вона світлішає відразу
Від напливу ніжного тепла.
11.02.25

(День 38-й пополудні. Продовження бенкету)

1.
Раптом – до залу бенкетного
вперся місцевий старцюга
й став Одіссея славетного
гнати з порога, хамлюга!

2.
Каже: «Це місце – намолене,
“даху” за нього башляю!
Щоб не прийшлось тобі солоно –
здрисни ізвідси, вахлаю!»

3.
Наш Одіссей – дядько ввічливий,
можна сказати, люб’язний:
хама побив добрози́чливо –
й зовні поклав, біля лазні.

4.
А женихи – п’яні гицелі! –
втішившись боєм гротескним,
глек «метакси́»¹⁵ йому тицьнули
(ну, не «мартель», якщо чесно)...

5.
А в Пенелопи турбація –
збитки, худоби пропажа;
й тут – їй сяйнула мудрація!
Вийшла до залу, і каже:

6.
«От же ж раніш були лицарі!
Не домагались кори́сті,
а подарунки обіцяні
дурно давали невісті...»

7.
І женихи – усі повністю –
вклавши зусилля геройські,
їй натягали коштовностей
(в крайньому разі – «swarovski»).

8.
А Пенелопа, кмітливиця,
скарб віднесла до госпо́ди, –
в спальні, сказала, роздивиться,
в кого дорожчі клейноди...

9.
В залі ж, почавши нудитися,
чорт Еврімах Полібенко
став з Одіссея глумитися, –
видно, набрався паленки.

10.
Ще і жбурнув табуреткою;
правда, врази́в Амфінома,
й той – його кляв за абеткою,
типу, «не всі в тебе вдома!..»

11.
Тут Телемах уже втрутився,
всіх розігнав по хатинах...
(Бачите, людоньки: скрута вся –
через жінок безневинних!)

(далі)

Хто арку Чумацького Шляху,
Шлях Богів*, відчув навесні:
– від Бога тремтіння зі страху,
– від вдачі танок і пісні…

Хто під бородою** Єгови
несе ідентичність свою
скрижалями рідної мови,
краями довкола в бою.

Чиї це Полісся й Карпати?
Чиї це Десна і Дніпро?
А попіл батьківської хати,
що коїть вороже нутро?

Хто нищити взявсь Україну –
спроможемось знищить того,
а потім зведемо країну
для себе і Бога Свого.

Прихильна до нас Божа Мати
теж молить за долю твою
о, мій українцю, мій брате.
Тож будьмо! І будьмо в строю!!!


* Богів Шлях або Чумацька Дорога – згрупування небесних світил в кількості до 300.000 мільйонів, що ніби ділить широким пасом (шляхом) наше небо на дві половини. Має багато назв у інших народів, а у санскриті, як і в українців – це Богів Шлях.
** за часів рабина Ізмаеля вона мала довжину 11.500 леґ (давня міра різної довжини – від 4 до 10 кілометрів).

10.02.2025р. UA

Люблю за те, що ти в красі,
Як світ уквітчаний весною, -
За те, що власні дії всі
Завжди погоджуєш зі мною.
Люблю за воду, хліб і сіль,
Які незмінно навпіл ділиш, -
За те, що ждати звідусіль
Мене повільного умієш.
Люблю тебе за доброту,
Привітність, ласку та прихильність, -
За серця з серцем перестук
І почуття нестримно сильне.
Люблю...
10.02.25

Біжать роки...
Все більше люблю осінь.
Багрянцем зашарілися садки.
У хмарах ніжаться думки, де неба просинь...
Тепла ковтки...

Погожі дні ...
Чатує в хащах осінь.
Мінливе листя, втім незмінні ми.
Бабине літо йде з посрібленим волоссям...
Десь вдалині...

Похмурі дні...
Ранкова прохолода.
Жоржини ще продовжують цвісти.
Дві філіжанки макіато в непогоду...
Тобі й мені.

Минулі дні...
Було щось — не збулося.
З мережива зізнань звиті шляхи.
Лиш ніжно жевріють з пташиним стоголоссям...
Дерев вогні.

Чудесні дні!
Нам є про що згадати,
І буде, що забрати у віки.
В житті судилося щасливу осінь мати.
Біжать роки...

© Тетяна Купрій, 2024

У схрещенні гілок шукаю сутність світу,
У схрещенні тополь шукаю простоту.
Ту істину, ще сонцем не зігріту,
Шукаєш у гілках, немовби чистоту.

У хмизі, що у гумус переходить,
Ти віднайдеш закон у плинності понять.
Десь думка невагома тихо бродить,
Як синтез інь і ян, як марево проклять.

Як вирватися з сітей невловимих,
В які ти сам себе заплутав і загнав?
Дерева стали свідками молитви,
Що родиться з пітьми у сяєві заграв.

18 грудня 2021

Вже від Ігоря Старого два віки минуло.
Розрісся вже рід князівський – і діти, й онуки.
І кожному, хоч маленьке, дай князівство в руки.
Хоч велика Русь та стільки земель і не було,
Щоби усім догодити. Тож князі стрічались,
Яким батько не залишив ні колу, ні двору.
І здіймалась колотнеча в Русі на ту пору,
Хоч шматок собі ізгої вхопить намагались.
Не гребували ізгої й чужинців привести,
Щоби свого досягнути і уділ урвати.
А чужинцям тільки й треба, щоб пограбувати.
Тож не було у борні тій ніякої честі.
Про таких тоді в Європі романи писали
Авантюрні. На Русі ж їх стрічали не радо.
Розказати про одного, отож не завадить.
«Гориславичем» недарма його називали.
Був він сином Святослава, що тримав Чернігів
І сестри якогось німця знаного із Тріра.
Її ім’я загубилось у віках допіру.
Отож, малий Олег з дітлахами Черніговом бігав.
Скоро батько перебрався до Києва князем,
Послав молодого сина ляхам помагати
Проти чехів. Та не довго прийшлось воювати.
Помер батько після того ледве не одразу.
Дядько Всеволод став править в Києві по тому.
Дав Олегу Володимир, той, що на Волині.
Сидів би він там довіку…Та в лиху годину
Повернувся його дядько Ізяслав, якому
Довелось від Святослава до німців втікати.
Всеволод був меншим братом, тож і поступився.
Ізяслав великим князем у Києві всівся,
Образи на Святослава не став забувати.
На синові й відігрався, забрав уділ в нього.
Навзамін не дав нічого. Що йому робити?
Хотів було в Чернігові отчому сидіти.
Та Всеволод там усівся, не дав йому того.
Хотів миром все рішити із дядьком, одначе,
Той його у поруб вкинув. Втекти удалося,
Ховатись в Тмутаракані йому довелося,
Бо на Русі, навіть місця такого не бачив.
Там його брат старший правив – Роман. Біля нього
Крутилися такі ж самі втікачі-ізгої,
Які мріяли здобути собі стіл із боєм.
Олег в тих краях далеких стрів тоді такого ж
Вигнанця з країв смоленських – ізгоя Бориса.
Зговорились вони разом волость захопити
Хоч якусь собі і разом на столі сидіти.
До ханів до половецьких перше подалися.
Зібрали орду і Всеволода пішли воювати.
На Сожиці-ріці стрілись, дружину розбили,
Орду села грабувати й міста розпустили,
Самі бігом подалися Чернігів займати.
Та недовго там сиділи, Всеволод звернувся
У Київ до Ізяслава. Виступили разом,
Щоб племіннику помститись за усі образи.
Олег з того налякався, було заїкнувся,
Щоби опір не чинити. Та Борис затявся.
Йому нічого втрачати. І Олег піддався.
Та до бою із дядьками готуватись взявся.
І на Ниві Нежатиній бій між ними стався.
Бій кривавий і жорстокий. Русь із руссю билась.
Борис на початку битви іще був убитий.
Незабаром Ізяслав теж там пішов зі світу.
У Олега від дружини мало залишилось.
Щоб життя порятувати, мусив утікати
Знову до Тмутаракані, аби там сховатись.
Всеволод знов став великим князем називатись.
За рік половці убили Олегова брата,
Що в Тмутаракані правив. А його самого
Там хозари пов’язали й віддали за море -
До Царграда. Імператор же відправив скоро
Аж на Родос у засла́ння. На прохання свого
Київського зятя, мабуть. Від гріха подалі.
Там Олег пробув два роки, навіть, одружився.
Але якось звідти вибравсь і знов опинився
В тій самій Тмутаракані. Зла нажив чимало.
Тих хозар, хто був причетний до заслання свого,
Перебив. Князів, що з волі Всеволода сіли
Тут правити, схопив спершу й відпустив на волю.
І став княжити, не став вже спокушати долю.
Десять літ отак в спокої йому пролетіли.
Може й далі він сидів би в тім глухому краї
Та Всеволод вмер. Нарешті, знов пора настала,
Поки князі Русь ділили та столи міняли.
Олег право на Чернігів іще пам’ятає.
Син Всеволода Володимир, що звавсь Мономахом
Не став в Києві сидіти, віддав Святополку.
Сам подався у Чернігів. Наче в серце голка
Знов ввігналася Олегу. Тепер хоч на плаху.
Забере собі Чернігів! То його отчи́на!
На той час уже померла дружина-грекиня.
Одруживсь на Осолука доньці-половчині.
І хан тепер приймав його, як власного сина.
Отож, змовившись з ханами, Олег заходився
Воювать собі Чернігів. Мономах сховався
За мури міцні. Олег же плюндрувати взявся
Околиці навкруг міста. І свого добився.
Володимир, мир уклавши, в Переяслав з’їхав.
А Олег зайняв Чернігів. Половцям дозволив
Грабувати свою землю всю, що є навколо.
Прийшло у край разом з князем непомірне лихо.
Віддав половцям на відкуп і міста, і села.
Треба ж якось їм за поміч було заплатити.
І вже би йому в Чернігові спокійно сидіти.
Та, мабуть, йому життя те здалось невеселим.
Злий на всіх, із усіма він був битись готовий:
З Мономахом, Святополком, князями другими.
На половців йти не хоче у походи з ними.
Всій Русі протиставляє себе, одне слово.
Поки і терпець ввірвався князям. Тож зібрались
Святополк із Мономахом та й пішли війною
На Чернігів. Олег місто готувать до бою,
А тоді йому злодійства усі й пригадались.
Не підтримав народ князя. Довелось втікати
Із Чернігова міцного в Стародуб далекий.
Прийшли князі, оточили Стародуб той легко.
Довелося цілий місяць в облозі тримати.
Врешті мусив Олег здатись та хрест цілувати,
Що на з’їзд князів прибуде. Слова не дотримав.
Та й подався у Залісся манівцями тими.
Надто зла іще у ньому сиділо багато.
Там теж не сидів сумирно, усе колотився.
Убив сина Мономаха, уділ хотів мати.
Та під Суздалем поразки довелось зазнати.
Лише тоді він у Київ прийшов, повинився.
За усі ті злодіяння, що вчинив він досі,
Забрали в нього Чернігів і у Курськ заслали.
Ота втрата Чернігова його і зламала.
Наче з Києва поїхав і голий, і босий.
Де й подівся гордовитий, амбітний вояка,
Запальний та войовничий, такий непокірний.
А тепер зробивсь слухняний і князеві вірний.
Згаслий і малопомітний, взагалі – ніякий.
Сидів у своїм уділі, мабуть, добре було.
Як велів князь, то в походи з усіма збирався.
З половецькою ордою вже тепер не знався.
Отож на багато років про нього забули.
Вже згадали, як помер він, рядок написали.
Слова доброго про нього не змогли сказати.
Бо ж на Русі-таки лиха наробив багато.
Недарма ж бо «Гориславич» його й прозивали.

(День 38-й. На бенкеті женихів)

1.
Легкість – у Еос в характері;
тільки зійшла, невагома, –
вбіг Телемашко до матері
з вигуком: «Мамо, я вдома!»

2.
Ще й притягнув (не без галасу)
Теоклімена-провидця,
й той – провістив: «Присягаюся:
батько ваш – днями примчиться!..»

3.
«Що ж, непогана політика! –
каже тоді Пенелопа. –
Дозвіл даю, як родителька,
в дім завести цього хлопа».

4.
Дещо пізніше, над полудень,
до женихів у їдальню
вбогий явився просто́людин,
позу прийнявши благальну.

5.
Й добре отак загримований,
став Одіссей у камратів
кусні книшів та воловини
як подаяння збирати.

6.
Й тут Антіной, свинська ратиця,
каже: «Женіть цю істоту!
Досить дарма нажиратися,
йде хай шукає роботу!»

7.
Взяв табурета – і з дикістю
ним Одіссея як хрясне!
Той же – зі Штірліца стійкістю
сів на порозі, нещасний...

8.
А Пенелопа – зі злобою
з-поза фіранки дивилась,
як її стада худобою
кляті нахаби давились.

9.
І жебрачину мандрі́вного
слугам сказала позвати, –
може, чогось позитивного
зможе він їй розказати.

10.
Той же, суціль в засекреченні,
їй передав (замість квітів),
що завітає увечері,
так, щоб ніхто не помітив.

(далі)

1.
Люблю тебе
за теплоту очей,
за усмішку зворушливо-таємну,
за час, який тече -
не утече...
і неприховану взаємність.

Приспів:
Я і ти -
два світи,
дві зорі - у круговерті...
Ти і я -
течія
нот музичних на концерті
скоростиглої жаги...

2.
Люблю тебе
за міріади слів,
в яких купається необережність...
До дрібки солі з висушених сліз
люблю твою беззастере́жність...

Приспів.

3.
Люби мене
без мір і міркувань,
просто люби, мов тіло шиби - іній...
люби - як вітру витівки - трава,
як роси - дотики проміння...

Приспів.

Наче дитя в середмісті,
Втрапивши в повінь людську, –
Повне глибокого змісту
Слово тісниться в рядку.
Стискують, давлять, лякають
Слово змістовне слова
Ті, що основи не мають
І в яких суть нежива.
В них ані жалю, ні болю,
Ні нарікань, ні тривог, –
Як на безплідному полі
Лиш солонці, тільки мох…
09.02.25

Лети, моя доле, лети безупинно вперед,
Отут, на Чумацькому Шляху нема перепонів.
Хай вітер зустрічний похмурі думки відбере,
І вдаль віднесе їх, бо вітер не знає кордонів.

Ти бачиш, як зорі приваблюють світлом ясним,
Ти чуєш, як серце тріпоче від захвату й шалу.
Позаду десятки залишених весен і зим,
Обабіч дороги і горя, і кривди чимало.

На те не зважай. Вдалині, на орбіті новій
Планети зібрались у вихорі дивного танцю.
Лети, моя доле, на крилах надії та мрій,
Бо те, що твоє, вже чекає у сяйві багрянцю.

09.02.2025р.

Пронизує весна обідню пору:
Як тільки сонце вмоститься на дах,
Туди, де лютий з ночі присідав
Легеньким інеєм несміливо прозорим,
Дзвінкоголосо крапає вода:
То чується весни легка хода,
Постукують її тонкі підбори.

Послідують долонями алеї,
Загрузнуть у немощені стежки,
І на газоні поступ сторожкий
Затримають, в пусті місця наклеїть
Смарагдових урун тонкі голки.
У тім для неї загад клопіткий,
І в тім її весняні привілеї.

А вечором він знову підморозить,
Непевний лютий. Звати ж його так,
Бо завше лютувати був мастак,
Чесав зимі вітрами білі коси,
Узорами на шибах зацвітав.
Та щось переплелося у світах:
Не був затятим, то, мабуть, і досить.

(День 37-й. Одіссей і Телемах у Евмея)

1.
Дядько Евмей метикований
поравсь при вогнищі зранку:
рульки свинячі тушковані
він готував до сніданку.

2.
Глядь – Телемах за штахетами!
Радий Евмей до нестями,
поворожив над котлетами –
й снідати сів із гостя́ми.

3.
Й потім – його Одіссеєнко
до Пенелопи відправив
з вістю, що син її, серденько,
вдало веде свої справи...

4.
А Одіссей – шмиг у кущики:
він там угледів Афіну,
котра надумала злущити
з нього фальшиву личину.

5.
Ледь він вернувся до вогнища,
хлопець – такий: що за дядько?..
А Одіссей: «Я не бог іще,
я, Телемаху, твій батько!»

6.
В парубка – балухи вирлами:
«Здрастуй, мій батечку милий!»
(Юний він був, тож довірливий –
як у бразильському «милі»...)

7.
Сіли, поплакали, випили,
з’їли Евмеєву шинку...
«– Із женихами-задрипами
треба кінчати нам, синку!»

8.
«– Їх нам удвох не подужати!
Їх же - сто восьмеро, ніби...»
«– Певен, спрацюєш потужно ти!
Зранку вертайсь до садиби».

9.
Глядь – йде Евмей із відрядження,
й знову став дід з Одіссея...
Ввечері – вирізка смажена
й сон в курені у Евмея.

(далі)

47-річний львів’янин покинув безпечне життя за кордоном
та добровільно пішов захищати нашу землю від окупантів.
Унаслідок важкого поранення втратив зір та ліву ногу.
Лікарі зробили все, щоб повернути його до життя.
Поруч - найближчі для нього люди: дружина, син і донька…


Вдихаю запах твого волосся,
знаю, діти наші вже зовсім дорослі,
наша надія і наша опора,
адже сьогодні - це продовження вчора…

Відчуваю підошвами бруківки тепло,
над нами небо, як прозоре скло,
чую терції трамвайних дзвонів,
певен, кішки гріються на підвіконні,
на цьому розі двірник вічний,
застиг на місці синьою свічкою
в оточенні ліхтарів-сосон…

Ти не повіриш: я бачу сонце!

2025 рік

Наді мною - квіти чорнобривці,
Коло мене - темрява й земля.
Був завжди зі світом наодинці,
Наче тиха пісня скрипаля.

Наді мною - хрест, плита з граніту,
А позаду - пройдені шляхи.
Загубився крик несамовитий...
Так, напевно, я віддав борги.

Блискавка палає наді мною,
А мені вже байдуже. Ніяк.
Вже не чую відзвуків гобою
Та не подаю таємний знак.

Свій літопис так я і не видав.
Мій портрет закарбував граніт.
А в очах - презирство та огида -
Мій останній погляд на цей світ.

Якщо давно не молодий
І руки, й ноги вже судомить, –
Підводься з ліжка та іди,
Не нарікаючи на втому.
Коли упрієш від ходьби,
Упершись в обрії далекі, –
Забудь про те, що ти слабий,
А знай, що має бути легко.
Адже уникнути зумів
Двох псевдо: “Хворий” і “Ледащо”,
Повіривши у силу слів
Та у напучення найкращі.
08.02.25

На фронт лайно іти не хоче,
а ось в політику - охоче.

2025

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бадилинням.
Стрівся якось московит з козаком і бачить:
Замість чуба оселедець, мов півнячий гребінь.
"Здоров будь, судар хохоле!",- козакові каже.
На бороду московита козак скоса глянув
І щось схоже на борідку свого цапа бачить:
"Здоров будь, кацапе!" Тай по цьому
Од реготу-сміху за боки взялися,
Посідали на коней, в похід подалися.

P.S.
Недобитки імперії скорить світ мудрують.
Суверенну Україну всіляко плюндрують.
Посполиті ж московити не завжди їх чують.

"А я читав стократ слова Сократа!"
Та Господи, нікому не кажи!
Плекать ілюзії, в моїх очах, не варто,
Ти ліпше правду гідно розкажи.

"А я сказав, людиною назвуся
І всіх вершин у світі досягну!
Себе здолав - нічого не боюся,
І через голову свою давно стрибнув."

Ти посміховисько. Ти шут, ти клоун -
Якщо серйозна думка ця твоя:
Ти - ще "ніхто", ти навіть ще не домен
Не гідний слів, що написав Сократ.

Людина - більше ніж ти кажеш!
Це центр творчості думок.
Твоє зухвале слово - гідність палить
Людей, які дістались до зірок!

Як важко і сумно без тебе, матусю,
Літати у мріях, впадати в гріхи, -
Зважати на час і мотати на вуса
Оте, що звільнив од нальоту трухи.
Набридло вчувати нікчемні поради
Про рух уперед без проблем вороття,
Аби не здаватись овечкою в стаді -
Між віхами правил лавірую я.
Без тебе продовжую вчитися жити
В жорстокому світі оман та інтриг, -
Буває, що легко рву труднощів ниті,
Трапляється - довго страждаю від них.
07.02.25

Начебто на вигляд і
розумні люди,
Навіть місцями
красиві та.
Їм показали
холодне на блюді,
Але ж
не зрозуміли і...
Їм же сказали,
що краще б***ям
ананасну дадуть
воду!
Але вони не почули,
і
брагу пʼє мовчки москаль.
Їм то сказали, -
Ти «зуби не скаль»!
Української не знаєш
ночі.
А то ж буде
Біда-Печаль
Бо не стане у вас мочі.
А те, що швидкі танки
горять
Бачили всі
не раз...
І те, що відповідь буде
Горазд...
факт, от і весь вам
сказ...
Ну і звичайно ж
після всього,
буде вселенський плач...
А що залишиться
після цього?...
Повіситься сам
Палач!...

25.04.2014 Ю.В,

пізно копаєте опівдні могили пусті
сором із чатами перевіряє пости
кидає кості голодним лопатам мов кість
пасмуги бронзових змій патиновану злість

золото лаврів палетки очниці інталій
пострахами черепів спалахнуть прапорці
знову незнайдене втоплене в жменю деталей
вишуканости розкоші в порожній руці

сторони світу опівдні беруться до танцю
крутять та й так що і смерть виставлятиме бранців
маги жерці ворожбити за вашої згоди
захід мені долучив половину зі сходу

часові від сотворіння рости і рости
хитрістю сором хоронить монети і брошки
та не знайшовши (побачать: могили пусті)
ляжуть в погребну постіль
мов для них моя ноша

2023 р.

Як дорвався Янукович до влади в країні,
То почав народ ламати він через коліно.
До Москви потягся зразу – йому ближча була.
Про вступ до Євросоюзу одразу ж забули.
Панували в Україні ницість і обман.
Тоді люди в знак протесту вийшли на Майдан.
Хоч Москва і вимагала розігнать його,
Але ж Вітя Янукович трохи був… того…
Сциклуватий. Пам’ятаєм, як його в лице
Був простий студент уцілив звичайним яйцем.
Він свідомість зразу й втратив. У штани наклав.
Тож Майдана розігнати він не поспішав.
Все боявся, щоб не вийшло часом не того.
Хоч підштовхували всяко москалі його.
Врешті, вирішили краще іншої зіграть:
Януковича отого чимось налякать,
Щоб тікав він з України. Налякали так,
Що й в Ростові опинився Вітя-неборак.
А москалі за тим часом й скористались тим:
І «зелені чоловічки» захопили Крим.
«Нас там нєт!»- їх ліліпутін на весь світ кричав.
А тоді ще й до Донбасу пхатися почав.
Появились «ополченці», наче з-під землі -
З-за «поребрика» налізли кляті москалі.
Й знову Путін репетує: «Нас там нєт!» у світ,
Хоч червоно-біло-синій добре видно слід.
Звідкись танки і гармати узялись у них.
Кажуть, можна в магазинах накупити їх.
А, як наші «ополченців» бити почали,
Москалі і регулярну армію ввели.
Та кричали всюди знову: «Ми тут нє при чьом!
Ми адну гуманітарку на Данбас вєзьом!
То народ Данбаса вишел, чтоб вєсну встрєчать!
Під «весною» знать, москальська була благодать.
Я дививсь на ці події й згадав, як колись
Теж «весну» нести народу чужинці взялись.
Довгий час із тим носились вчені москалі –
Про повстання про народне на нашій землі.
Підняв, мовляв, якийсь Муха народ на панів,
Їх звільнить від панування ляського хотів.
І народ за ним піднявся, вся Галичина
Запалала і селянська почалась війна.
Все, як вчили нас марксисти, начебто. Однак,
Виявляється, було там все зовсім не так.
В ті часи сусіди землі наші розтягли:
Ті під ляхом ті з Литвою, а другі були
Під татарами. Молдова теж тоді змогла
І Буковини частину собі узяла.
Хоч Молдова, наче й була по собі сама,
Але турок понад нею сильну владу мав.
Тим не менше, як в Молдові трон посів Стефан
Уже Третій, зародився в нього такий план,
Щоб у ляхів відібрати всю Буковину,
А, як вдасться, то до неї ще й Галичину.
Щоб Молдову ту могутню чимскоріш зробить.
Правда, дозвіл у султана довелось просить.
Бо ж без дозволу від турка велич не видать.
А тому ж, всім зрозуміло: нічого втрачать.
Тож дозволив, хоч Стефану чітко наказав,
Щоб ніхто про його участь у тому не знав.
Тут якраз помер у угрів законний король,
Тож Стефан надумав також там зіграти роль:
Когось свого посадити. Ляхи, поміж тим,
Вже носились з претендентом на той трон своїм.
Поки Стефан дупу чухав, ляхи піднялись
І всім військом трон зайняти в угрів подались.
Однак, облизня піймавши, той не зажуривсь,
А «повстання» готувати в ляхів заходивсь.
Щоб не він загарбав землі, наче, а народ
Захотів сам до молдовських припасти щедрот.
Сам піднявся, прогнав ляхів та просити став,
Щоб під щедру свою руку Стефан їх прийняв.
Викликав до себе Муху, що в нього служив.
Той з Буковини до нього на службу забрів.
Повелів, щоб на Покутті той народ збирав.
На те все йому удосталь грошеняток дав.
Ще послав загін турецький, молдован своїх,
Які мали видаватись за селян простих.
На Покутті Муха кинув клич поміж людей,
Що селян він визволяти від наруги йде.
Будуть панів-ляхів бити, майно грабувать.
Із Покуття вся голота стала прибігать.
Хто лінивий до роботи, хоче харч легкий,
Той, хоч нині вже, готовий «за селян» у бій.
Не за оцих, що молдовські гноблять тут пани.
А за отих, що під ляхом мучаться вони.
Ще й чутки пустили, наче ляхи винні в тім,
Що від турок не вдалося захиститись їм.
І султан наклав податок. Щоб його віддать,
Треба піти і у ляхів майно відібрать.
Зібрав Муха ціле військо – тисяч десять мав.
Половина, може й більше тих, хто воював.
А всі інші – то голота, хліб легкий шука.
Та для масовості хай вже буде і така.
Отож, тільки ляське військо до угрів пішло,
Як Мухине оте військо Дністер перейшло.
Взялось «селян визволяти» від панів усіх.
Назбігалося голоти ще більше до них.
Взяли Снятин – то фортеця чимала була.
Яка б «армія» селянська її узяла?
Брали турки й молдавани – вміли то робить.
А голоті залишили живих перебить.
Кров лилася ручаями. Які там пани?
Убивали, не дивились всіх підряд вони.
Нахапали добра собі. Як далі ішли,
То й найбільші голодранці шовки одягли.
Далі взяли Коломию. Всіх, хто в ній сидів,
Перебили. Іще більше всяк розбагатів.
По дорозі грабували всі села підряд.
Хто би «визволенню» тому був у краї рад?
Потім Галича дістались і його взяли.
У багатому тім місті добра нажили.
Муха теж добром розжився, худоби надбав.
Не згаявся, у Молдову усе відіслав.
Бо, як тут воно все буде – то ніхто не зна.
Чим закінчиться для нього «галицька весна»?!
Відчував, що лихо буде, бо народ простий,
Щось не дуже в краї рвався на панів у бій.
Уже треба хліб збирати, а тут якісь пруть
Та спокійно працювати людям не дають.
Тоді, правда й серед шляхти вже й такі були,
Що до Мухи доєднались, своїх продали.
Теж нажитися схотіли на біді чужій.
Разом з тими гультяями подалися в бій.
Король ляський до Молдови шле своїх гінців,
Вимагає, щоб господар військо те відвів.
А той дивиться у очі й бреше, як Сірко:
«А там моїх військ немає! Нема! Отак-о!»
Тож не перший ліліпутін вигадав оце,
Щоб, як той Сірко, брехати людям у лице…
Поки Муха встилав трупом шлях кривавий свій,
Уже ляхи зготували військо своє в бій.
Скликали до війська шляхту, що навкруг жила
І та армія вже бити ворога ішла.
Стрілись біля Рогатина. Взяв голоту страх.
Бій почався і розбіглась вона по кущах.
То ж не люд беззбройний бити і добро тягать.
Тут же можуть тобі легко й голову зрубать.
Бились турки й молдавани, але не змогли
Ляхів тих перебороти, кругом полягли
Або стали розбігатись. Хтось порятувавсь,
По лісах густих, у балках диких заховавсь.
Хтось у річці потопився. Муха встиг втекти
І притулок на Покутті у лісах знайти.
Повертатися в Молдову страх йому було.
Знав: зжене на ньому Стефан, безперечно зло.
Краще тут пересидіти, може би, якось
Знов підняти тут «повстання» йому удалось.
Сидів в лісах, навкруг себе голоту збирав.
Ходив селами, до бою селян закликав.
Стрів, говорять якусь дівку, страшно закохавсь.
Став до неї учащати. Хтось про те дізнавсь.
Чи сама рішила дівка збутися того.
Витягла з постелі шляхта теплого його.
Відправили його в Краків, королю на суд.
У в’ְязниці й настав тому «герою» капут…
Якби москалі не вперлись в чотирнадцятім,
Було б від нас і добряче «ополченцям» тим.
А, коли б ще наша влада не така була –
Зброю та боєприпаси не розпродала,
Щоб було чим воювати – всі би москалі,
Ще б тоді навік зостались у нашій землі.
Вже про світ мовчу байдужий – промовчав тоді,
І не знають, як зарадить тепер цій біді.
А москаль нахабно пхає, дивлячись на те,
Наче каже: «Ну, і що ви мені зробите?!»
Правда, як дістав по пиці – вже не до того.
Сподіваюсь, поховаєм ми навік його.

Зима прийшла, цілує місто в тиші,
сніжинками торкаючись легенько.
Чарівною народжується... втіха.
Цей Божий день у серці ніжно тенькнув.
Нарешті, скинута завіса сіра:
туманів і дощів етюди мокрі.
Небесні сакви снігом сіють,
Який кружляє, виробляє рокер,
малює фейєрверки у повітрі,
забілює дахи авто й будинків...
Старанно день лютневий пише титри,
розгладжує землі старі морщинки.

Уже так рано не смеркає
Межи засніжених осик,
Хоч сонця диск крутнувсь над гаєм
І, опускаючись, поник.
Але не вщухло денне світло
І сніг полискує, як ртуть, –
Ще гілочки, неначе мітли,
Шумлять і в груди м’яко б’ють.
Ще зирять весело дерева
На власних тіней довжину, –
Щодня поволі тьма лютнева
Уже звільняється від сну.
06.02.25

(Дні 35-й, 36-й і ранок 37-го. Повернення Телемаха)

1.
Мудра Афіна удосвіта
в Спарту примчалася в милі, –
там Телемах, геть без досвіду,
так і гуляв на весіллі.

2.
Й каже хлопчині по-дружньому:
«Час повертатись! Здається,
раднику дуже потужному
матір твоя дістається!

3.
Засідка, правда, на Астері...
Ну, обминеш, то такеє...
Й потім – біжи не до матері,
а на подвір’я Евмея».

4.
І Телемах, їй повіривши,
в путь зазбирався завзято;
швидко відкланявсь – і вирушив,
й навіть забрав Пісістрата.

5.
Знову на возі трусилися,
знов ночували у Ферах;
дотеліпавшись до Пілоса,
зразу гайнули на берег.

6.
Тут попрощалися братчики, –
човен чекав Телемаха;
й раптом – було й не побачити,
звідкись біжить бідолаха.

7.
Й каже: «Дозвольте назватися:
Теоклімен з Арголіди;
мушу деінде сховатися
з ласки моєї планиди.

8.
Я – ворожбит, маю практику;
днями провидів я щиру
смерть одному маразматику –
він, такий цинік: “Не вірю!”

9.
Ну, я і вбив цього скептика!
От, від погоні тікаю...
Чи дозволяє вам етика
допомогти самураю?»

10.
«Справжній віщун?.. Радо просимо!» –
й курс на Ітаку узяли...
Еос прокинулась росяна –
видно вже рідні причали.

11.
І Телемах, геть без приладів,
пришвартувавсь без порушень;
в місто команду всю вирядив,
сам же – побіг до свинюшень.

(далі)

Послухай тишу, бо у ній слова,
Легенький гомін лісових фіалок,
Безликий спокій серцем відчувай,
бо дивом муки відлетіли вдалеч.

У тиші музика завжди жива:
мелодія любові та розлуки,
прадавня, незбагненна таїна,
цілюща сила ритму серед луків.

Торкнися тиші, оголи думки,
бо тисячі спілкуються мовчанням,
безсоння їм дається узнаки,
усі слова відсказано зарання.

Люблю безмовність, цей надземний спів,
як подих твій торкає непізнанне,
я знов літаю - як завжди хотів,
Безслівна влада пристрасті між нами…

20.02.2023-10.05.2024

Трепетно слова
Для тебе добирала,
Зріли ті слова
У радості й журбі.
Краю рідний мій,
Я хочу, щоб лунало –
Як в любові я
Освідчуюсь тобі.

Краю рідний мій,
Моя Вітчизно мила,
Радощі і біль
З тобою розділю.
Зовсім не тому,
Щоб ти мене любила,
А лише тому,
Що я тебе люблю.

Тихо – не почути,
А голосно – не вміла.
Може, і тому
Я пісню берегла,
Може, і тому
Так довго не посміла
Заспівать тобі
Я стиха, як могла.

Здається, горе розіп'яло...
Та ні, то темна смуга лиш.
Чи неприємностей навала
У серце вжалила сильніш.

Воно дурненьке і вразливе
Не має захисту броні.
Як те пташатко полохливе --
У пазурах жорстоких снів.

Та боротьба ще не скінчилась.
І тиск обставинних лещат
Дає лише зміцніти крилам --
Життя мені не ставить мат.

Не всі літа ще за водою
Втекли. Дивись у майбуття.
Вилюднюй. Володій собою.
Будуй своє нове життя.

5 лютого 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Люди в свято прибирають
Я ж тепер далеко від юрби
Обливаю миром, обмиваю
Ноги я пречистії твої
Я шукаю не знайду сандалі
Через сльози я не бачу ніц
І на очі пеленою впали
Мої коси і настала ніч
Ноги я твої в подол поклала
Їх сльозами облила, Ісус
Бусами своїми обмотала
Косами закрила, як в бурнус
Я майбутнє бачу тепер ясно
Будьто ти для мене все спини
Я майбутнє передбачу вчасно
Віщим яснобаченням сивілл
Завтра упаде завіса в храмі
Станем в коло десь там в стороні
І земля хитнеться під ногами
Все це через прощення мені?
Перестрояться ряди конвою
І почнеться вершників розʼїзд
Будьто в бурю смерч над головою
Буде в небо рватися цей Хрест
І впаду на землю де розпяття
І замру і прикушу уста
Ти розкрив обійми покаяння
Дотягнувшись до кінців хреста
І кому на світі стільки всього
Стільки сили, й не вимовних мук
Чи ж є в світі стільки всього
Щоб прийняти світло з його рук
Та лиш тричі сонце зІйде
Зіштовхнувши темінь в пустоту
А до мене світло прийде
Я до воскресіння доросту

О мій не сміливий герой
Ти легко розібравсь з ганьбою.
Я ж довго грала свою роль
Одна, залишена тобою…
За допомогою мені
Я не зверталася до тебе.
Ти ж за лаштунками, в тіні…
В черговий раз сховавсь від мене.
Мене для сорому, одну,
Лишив пред глядачем жорстоким.
Всю на виду, всю на біду,
Всю у цій ролі однобокій.
Як же сміявся ти, партер.
Ти не прощав мені банальність
Тих втрат, і я тепер
Ховаю в посмішці реальність!
Як радо йшли твої стада
Напитись жадно з мого горя!
А я одна, завжди одна!
Стою серед злослов,я моря.
На жаль, строката ця юрба
Героя справжнього не бачить.
Не бійсь коханий, ця ганьба
Лише мене знов не пробачить!

Вся наша роль, моє життя…
Я від кохання захміліла.
Вся наша біль – то каяття
Лише моє… Та запізніле....
Бо наша роль, моя лиш роль
І я програла в ній жорстоко
А наша біль, моя лиш біль
Мені дісталась ненароком
Вся наша роль моя лиш роль.
На жаль моя і тільки
Вся наша біль, моя лиш біль
А скільки болю, скільки!

Встали ми до сонця
у вогні навали -
вороги за смертні
узялися справи!

Зрадники впустили,
Інші підсобили.
Та народ не здався,
І напружив сили!

Слава не змалілим,
Батьківщині вірним,
Не гучним героям
З духом непокірним!

І не згасне в битві
Доблесті заграва!
Слава Україні!
Героям слава!

І палала битва
Смертна не лукава
І козацька в душах
Визріла постава!

І в бою не згасне
Доблесті заграва!
Слава Україні!
Героям слава!

І щодня із нами
Йде до бою брава
Воїнів небесних
Переможна лава!

І полеглим пам'ять -
Сяйна, не сльотава!
Слава Україні!
Героям слава!

Не обманюй серце знову
Тим, що можеш не ревти, –
Що діяльно і святково
Виглядаєш нині ти.
Хоч душа ще молодіє
І відчутно кожен м’яз, –
Не блукай безцільно в мріях,
Не марнуй даремно час.
Не втішай себе думками,
Що розквітнеш, як раніш, –
Що невдовзі час розпрямить
Зморшки, наче ґрунт леміш.
Краще суть візьми на плечі,
Хоч важка нетлінна річ, –
І не злися, що вже вечір,
А радій, що ще не ніч.
05.02.25

По шкірі розсиплеш зіркИ,
Сузір’ями бавишся ти,
Розв’язуєш петлі вузькі,
Й ледь чутне в безодні: прости.

Вуста промовляють: кохай!
Вогнем обпікаєш - до тла,
Щоб тілом мурахи… нехай
Ти спрагло торкаєшся дна.

І цвітом в мені проростеш,
Тремтінням нагої весни,
Між нами ні часу, ні меж,
Лиш душу назад поверни.

А хочеш лишити - лиши,
Плекай її ніжністю снів,
Лиш гордість мою збережи,
Не зрань більш моїх почуттів.

17.02.2023

Молюся Богу. Поетичне слово,
Написане на білих сторінках,
Несе добро і силу загадкову,
Розвіюючи безпросвітний жах.

Безпосередня щирість - це основа
Та головний рефрен в палких серцях.
Від себе додаю: "Живи, любове!
Не загубися у гірких сльозах!"

Ховаю рухи втомленого ока...
Навколо середовище жорстоке
Завжди готує хибні віражі.

Чекання березневої відлиги.
Лютневий вечір. Відкриваю книгу.
Там сяє світоч Вашої душі!

Каламар перевернуто

Місто встало й стоїть
се певна річ Троя
шари передмість
по колу повторюючись
змащені світлом ліхтарним
наосліп облудним
вливається суміш контрастна
і вулиці в сутінках
один подих тому
вийшовши з берегів
стискаються вздовж тротуарів
де берег тепер насідає
мов брили дорійців
буквальністю темних часів

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
Чи нині – вже завтра?

Дерева ростуть сталагмітами
в парку застиглих чорнил
сльотавости опій всотає галуззя
запівніч отямиться парк
у сріблí глосолалій
Затягнуться світлом зіниці –
ще дві затяжки
з кров’ю качається суміш контрастна
по околам
і серце тужаве щільніше за кість
душа поміж крил у хребет розвороту
тасьмою вп’ялася там сніг ліг раніше
цементуючи літери
сенси лабільні

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
нині – вже завтра

До брами до брами


2023

А що тобі? Порожнє слово.
Ти спиш спокійно вдалині
І зневажаєш, мов полову,
Мої замучені пісні.

Та я таки не сплю ночами,
Все думаю: як то було,
Чи ти змінилася з роками,
Чому в сей трапив я полон?

Ми були друзі віки-вічні
Чи тільки місяць або мить -
Чому ж ти голосом безличним
Сьогодні стала говорить?

Чи аж такі мої провини,
Що тільки погляд крижаний,
Що навіть не береш на кпини,
Що ти забула де я й чий?

Мені огидні милі фрази,
Ліричні відступи, надмір,
Тож правду мовлю й цього разу:
Я мру в скорботі, ніби звір.

Якби ж вернути те минуле
Або сьогоднішнє змінить,
Та твоє серце вже нечуле
І парка врізала ту нить.

Відтанцьовує дощ розпочату відлигу,
Надоложує впевнено згаяний час, -
І поволі звільняється гравій від криги,
І відразу дерева позбулись прикрас.
По колюжах лопочуть краплини сріблисті
І дзвенять на каміннях підвищених площ, -
Наче лан восени, обезлюдніло місто -
Терпеливо хто де перечікує дощ...
04.02.25