Роняться сльози із сріблом сніжинок,
Мов смертю окута холодна земля.
Відходять Герої на вічний спочинок —
За нас полягли у жорстоких боях.

Села здригнулися розпачем й болем,
Живі коридори на зло всім смертям.
Сигнали кортежів розносяться полем,
А віко печалі покрило життя.

Їдуть додому, до рідної хати...
Чому ж у сльозах зустрічає рідня?
І чорну хустину не скине вже мати,
Й дружина ридатиме гірко щодня...

Цвіт із квітучих дерев обірвала
Кривава війна, догоріла свіча.
Царство Небесне Героям і Слава!
Нехай згине той, хто війну розпочав.

Моя любов – це вересень на схилі
осяйних днів, заквітчаних узбіч.
У чорнобривцях світло воскресає.

Та як пророцтва криються в Псалтирі,
так барви в сяйві уникають віч.
І тільки зрячий серцем розгадає.

Тепло та й годі. Все теплом дрижить
під ваготою сповненого слова,
і густо пахне шлях на листопад.

Моя любов – це мить, всього лиш мить,
з якої не вернутися назад.

09.2024

Летять у простір думки різні
І не такі вони й сумні…
Нехай, при тому, що запізні
Для когось «так», для когось «ні»…
А навкруги у небі всесвіт…
А поруч діток щирий сміх…
А під ногами сум і безвість —
Стоїш і думаєш: це збіг?
Разом усі у листопаді
В акорді цьомушнім зійшлись?
Ну майже як на хітпараді…
І тут почув: - Агов, проснись!
12.11.2024.

Осінній ранок у полоні білосніжжя,
Бо сипле хтось пір'їни із поду́шок.
Летять мушнею ле́гкі світлі ніжні-ніжні.
І тихо падають зими подру́жки.

Невже закохані у листопад без тями?
Старанно обриси доріг покрили.
Сувої свіжо-білі розстели́ли краму,
Неначе надзвичайне житнє мливо.

Сніжинки прикрашають дивно голе віття,
І задоволений осінній ранок.
Немов вдягнув дарунок неба - білу свиту,
Щасливий вийшов на казковий ґанок.

Сумні вогники, що тихо
Мелькають у тьмі
Ведуть на страту відьму
В пекельнім огні


Кати ведуть її на страту
Згорить вона в святім вогні
Лише мені, здається, шкода
Русяві локони її

Сонячне коло повільно, майже непомітно
Опускається за горизонт
Мимовільна естетика
В цей сумний епізод...

Безшумно опускаються краплинки дощю
Що мов по ступеням
Із гори прямують до низу
А годинник відбиває вже шосту...

Ніби в журбі, дерева в пітьмі
Хилить вітер, провіваючи наскрізь віти...
Розпалили багаття, пробило вже сьому
Виринають сумні зірочки
Що хоч і цілком безслівно
Демонструють скорботу усьому...

Мовчить Земля, горить багаття
Хвилини йдуть в невороття
Ось, пролітає предостання
Спускається сумний туман
Безмолвно, гордо, одиноко
Мені здалось, чи я тут сам?
Та сердце зойкнуло в тривозі.

Вже довели...вона беззмолвна
В очах її страху нема
Лише німа предосторога
Й несміла думка про буття...

Дівчина, вбрана у чорний наряд
З молодим тілом ще повних принад
З русявим і довгим волоссям на ньому
Піймала останнюю мить насолоди...

Чим насолоджується вона перед смертю?
Натовпом, що просить за неї прощення?
Вітами, хилить додолу що вітер?
Чи останнім, ще вільним, ковточком повітря?

Про що ти думаєш, коли
Останній вдох безмолвно робиш
Можливо, господа ти молиш
Можливо, натовп цей клянеш...

Про що ти думаєш, скажи?
Можливо, справді їх клянеш...
І навіть я, коли дивлюсь
У твої очі безнадійні
Себе кляну за твою смерть....
Безмолвно, тихо… ти запалала у огні...

Годинник пробив уже восьму годину
Як стадо покрили бездушнії крики
А відьма в мовчанні і останній агонії
Не видавши звуку вмирає в полоні
Страшних катувань і людської сваволі

Просидів всю ніч я у роздумах, муках
Яка б та не довга, ця ніч у спокутах
і тільки на ранок в похмурому дусі
Покинув це місце людської сваволі...

Ти щоранку йдеш повз вікна
Не спиняючись ніде, –
І завжди поспішно никнеш
В шумнім натовпі людей.
Я давно напам’ять вивчив
Розпорядок днів твоїх,
Бо щось мрійно-таємниче
Відриває зір від книг.
Хоч тоді, коли проходиш,
Я впадаю трохи в сум, –
Ти даруєш насолоду
Споглядання на красу.
27.11.24

Москвороті з тещі здерли шкіру...
Вмерла в муках. Смертний крик ущух...
За чужий рахунок хочу миру!
На війну синочка не пущу!

Хай ординець Україну нищить,
А в моїй норі нема вогню.
Напишу вам краще лантух віршів,
Співчуттям іздалеку махну.

Ще одна душа у рай злетіла,
Нитка чорна впала у Дніпро.
Фітнесую, сходить потом тіло,
Потім - ванна, із імбирем грог.

Батьківщина ув окопи кличе,
Сонетяр іти зібрався теж.
Стій, поете! Слово буде вічним,
А від кулі ворога помреш!

А на Сході знов заснув солдатик,
Завтра смерть захоче жертви ще.
Темно. За вікном сніжок лапатий
Сипле з неба кров'яним дощем.

Ти одержима даймоном кохання,
Віддайсь йому, прийми солодкий гріх,
Коли жага тебе повалить з ніг,
Ошаленій від вечора до рання;

І темні сили хай довкола стріх
Тобі весною крутяться пізнання.
Цей час такий недовгий, мов змагання!
Програє той, хто побороти зміг.

Проклятий рай нехай не милить очі,
Бо ж насолода в пристрасті одній,
У ній іржа подібна позолочі;

Пожертвуй ним! спинятися не смій!
Відкрий для себе врешті чари ночі
Та цноту відітри, неначе гній.

Тихо станеш межи нами в центрі людяної зали,
Бо бажаєш, щоби люди твої чари приховали;
Та не вдасться задум хитрий, адже вій твоїх кинжали
Нам красу твою відкриють, дивну вроду Тані Бали.

Хоч на самім краю світу заховайся від усіх
Ти отримаєш від долі тільки добродушний сміх,
Бо ж нехай тебе сам Ібліс від коханців би беріг,
Нас тебе знайти примусить райських обіцянка втіх.

Ти ж тікати не втомилась, хоч і справа безнадійна,
Все ховаєшся завзято невпокорена та мрійна
І юнацтво проводжаєш в гордощах своїх постійна.
Ох і панна недосяжна! Ох і діва самостійна!

Чи буває від природи так жорстока красота?
Все нас мучиш без упину, все твої мовчать уста.
Ти б сказала чи у серці заховалась пустота,
Чи уже кому ти вірна неприхована й проста.

Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,
Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;
Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?
Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!

Це не гожа поведінка з хлопчаками – так і знай!
Не достойна, отже, мати ти такий принад розмай:
Покохаєш таку дівку, а вона тобі: «Бувай!»
Що для неї ти не зробиш – буде кепсько все, гай-гай!

Що кажу я, навіжений?! Най пробачить Божа Мати!
Мені б цю тендітну паву хоч разочок обійняти,
Щоби вже про все забути, щоби знов одіти лати.
Хоч би як я не журився, очі в неї – мов блавати.

Ще би я страждав за неї дні та місяці, роки,
Навіть якби не подала вже ніколи мні руки;
А усі мої прокльони – це лиш усміхи гіркі;
Всі закохані вразливі, ну і ми ж таки такі.

Я б забрав її на небо, до чарівних садів гурій,
Щоби все було довкола вкрите кольором лазурі,
Щоби сяяв нам щоранку ніжно барвами Меркурій,
Щоби нас не досягали від землі нещастя бурі.

Пригортати чудну панну я хотів би у вогні,
Дарувати їй цілунки, ніжні дотики й шальні,
Їй віддати всього себе без вагань і без борні,
А як ніч настане темна... Я сказав би, але ні!

Тож чому така ти дика, все ховаєшся від мене?
Все стоїш посеред зали і цураєшся ти сцени;
Чом ти не надягнеш лаври чарівної Мельпомени,
Чом тобі не аплодує увесь люд заворожений?

Ти б трагедію зіграла, заспівала би разок,
Ти б упевненіш робила до тріумфу свого крок;
Бо без твого чарування нам життя, як злий той рок:
Не порадує, без щастя – а який тоді в нім прок?

Стань же сонцем нашим, Таню, що завжди буде сіяти,
Подаруй комусь надію за твої потрапить ґрати,
Зняти з тебе вже нарешті ці звабливі пишні шати
І тобою володіти та зробити з тебе мати.

Лоно твоє-бо не завжди буде приносити плід:
Всі старіємо ми, люба, зволікати нам не слід;
Вже пора тобі, крижино, розтопитись, наче лід;
Нову душу породити і порадувати світ.

Ми відходимо, кохана, та кінець вже недалеко,
Ти споганишся і в грудях вже твоїх не зродить млеко,
Парубки всі розбіжаться, відлетить з дитям лелека,
Щоб уже не повернути, та й потрапиш в руки Пеку.

Тож хапайся за можливість: обирай-но парубка,
Поки ти вродлива й мила, поки ти ще не бридка,
Поки є, що брать, скоріше, й не ховайся по кутках
Гордо вигукни «Евое!» після винного ковтка.

Не гордуйся і не бійся, йди до нас хутчіше, мила,
Ми гуртом тобі покажем, що сховалася за сила
В молодих обіймах ніжних; що за сила нас зродила
І яка приємна доля у людини, якщо сміла.

З нами станеш як привітна, ми візьмемо тебе в пляс
І ти будеш тацювати усе ближче біля нас,
Танцюватимем до болю, а коли вже прийде час,
Обирай собі по серцю, в кого більше з нас прикрас.

Може, навіть я прийдуся до душі твоєї, діво;
Може, навіть зачарую цим нехитрим щирим співом,
Що іде з душі натхненно, не оцінен справедливо
Та в собі замкнувся міцно, ніби схимник горделивий.

Я ж надіюся на диво. Подаруєшся чи ні?
Почекаємо ще трохи – є терпіння ще мені;
Ну а як відмовиш знову, утоплюся у вині
Чи поїду за три гори гордо верхи на коні.

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Стоїмо на межі зими.
Пухом білим спадає тиша.
Ти за руку мене візьми,
Може, стане тоді тепліше.

Бо за коміром перший сніг,
А попереду лід тонкий, ну
Ти скажи - це лише ві сні,
Розбуди мене, я прокинусь.

Підведи мене до вікна:
Сніг лежить, але він останній.
Сонце високо стане на
Синім небі, і лід розтане.

Поки вийдемо у садок,
З яблунь цвіт облетить рожевий.
Літа мить. Рудокоса. До
Краю, що холодив межею

Знов підійдемо. Знову сніг.
Дні зимові - короткі блиски.
Знову руку давай мені,
Бо і холодно там і слизько.

Час нестримно несеться над
Сум'яттями у сподівання.
Ти скажи мені, що весна
Ще у лютому прийде. Рання.

Ти вхолоди мене, не грій
Бо надто вже сердитий
І запроси осинний рій
Найкращий, іменитий…
А ті, хто поруч, без імен,
Залиш без преміальних —
І хай послухають «Кармен»
Вже нишком у вітальні…

О вибач, ляпнув зайве я
І вкотре без причини
Чи варто слухати бояр
У день по пів години?..
10.11.2024.

Там, де тісняться каштани кронисті
Та сутеніти раніше стає, –
Місячне світло сочиться крізь листя
І осяває обличчя твоє.
Пахне приємно волосся білясте
І не зникає з очей яснота, –
Серце закохане повниться щастям,
Бо роз’єднати не можу уста...
26.11.24

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Це вітер зірвався такий, що не терпить птахів,
Зриває — схопивши дерева за крони — листя,
Як поет перекреслює текст не приборканих слів
Знекровлює серце, яке не вдалось перелити
В осінній пейзаж. Він здирає усю блакить
Блякле сонце небес розпорошує тіні та простір,
Залишає тебе наодинці схопивши мить
І заковують пасма холодні твою самотність.
Наче хтось крутить жорна осінніх в тобі снігів
Перемелює світ, ненаписаний вірш про осінь.
Просто вітер зірвався такий, що не терпить птахів.
Просто небо таке, що віддати слова не попросиш.

26.06.2022 - 24.11.2024

Вони і ми - два континенти:
країна Світла і кривавий Марс…
Отож вони міжконтинентальні ракети
цілять в Дніпро - саме в кожного з нас.

Б‘ють по лікарнях, по сонцю, по дітях -
«орєшніками», «шахедами», «кинджалами»,
б‘ють, нібито відморожені бандити,
вночі, підступно, безжально...

Вони і ми - дві різні планети:
країна Світла і кривавий Марс…
Пречиста Діва у червоному небі
сталевим щитом покриває нас.

2024 рік

Чужинським полем більше не ходіть
Повернетесь розбиті, може й навпіл
Ви краще душу в снах засолодіть
Не тим, що перетворюється в попіл…
Чи варто вам з кінця і у кінець
Тягти своє і змішувати з болем?
Для цього є і дощ, і вітерець
Не тільки у тональності з бемолем…
09.11.2024;

Місячна повінь прозора й безкрая,
Ллється з безхмарних небес від темна, –
Дужчає, тихне і знову зростає,
Наче у серці моїм таїна.
Місячна повінь струмує додолу,
Шириться й плеще об ствірки воріт, –
Тіні мовчазно кружляють по колу
І звеселяють притишений світ.
Місячна повінь, холодна і срібна,
Світлом наповнює далеч німу, –
Бризкає сяйно, спокійно, погідно
І розчиняє поблідлу пітьму.
Місячна повінь вибілює хату
І переповнює сяєвом двір, –
Ясно іскриться і квітне зірчато,
І цілу ніч зачаровує зір.
25.11.24

По кілька сот разів «несмій»
«Не сумнівайся, ти тут зайвий»
І як чужому навздогін:
«Усіх нещасть провайдер…»
«Там не сиди і не чіпай
І не дивись… сходи в комору
І не музИч і не співай» —
Мабуть родивсь не впору?
09.11.2024.

 
святику тридцять, сват позивний
простосердечний, а не дурний
багатослів’я для нього чуже
набої звичаєм не береже
 
загинути просто в будь-яку мить
повсюди розтяжок купа & мін
але казав побратим василь
усі там будем, цейво, не сци
 
надвечір опісля патрулювань
курган розфігачений ураган
а поруч в балці за жартом жарт
мисчини перченого кулеша
 
від подерев’янського до жадана
сучукрліт анімує війна
& заяложені хлопські байки
сват наслухає, а що, залюбки
 
нікому діла нема якби
чи мріяв був чи то гнав собі
коли неймовірне реально життя
з колоди хвилин витягає відтяг
 
там ущуха мінометний огонь
& навиліт осінь пройма усього
розпанахана чорнодуха земля
чуйність вірильна до василя
 
василь анітрохи не ідеаліст
вірує в гроші, лише не в рублі
жінка з малим у вроцлаві, а
коханка неясно з ким у світах
 
василю наразі то всеодно
аби ворогів замісити в лайно
жаги його не бракує & тих
стозвуких пострілів золотих
 
 
 
 
 
 
 
 

Ну, не п*зди(!) у тім вина,
що прийде і тобі вона.

2024

Андрія Боголюбського вважають москалі
Найпершим поміж всіх великоросів.
І носяться з тим виродком ще й досі.
Чим цей «герой» прославивсь на землі?
Жорстокий був і лютий, наче звір,
Не то чужі, свої його боялись,
З підступністю й жорстокістю спізнались.
І трясся перед ним весь його двір.
Аж поки не зібралися в страху
Його ж бояри та його не вбили.
Для москалів то, звісно, звичне діло –
Вбивати тих, хто вдачу мав лиху.
Та мову не про нього ми ведем,
А про його брательника отого,
Що всі «Гніздом Великим» звали його,
Який у списку, мабуть другим йде
«Великоросів». Він, як і Андрій,
Був сином Довгорукого, що пхався
До Києва та там навік зостався.
Андрій же всівсь на його трон мерщій.
Одразу ж взявся за братів своїх.
Він був, відомо, сином половчанки,
А Всеволод з братами від гречанки.
Тож він одразу і попер на них.
Прийшлося їм із матір’ю втікать
За синє море, аж у Візантію,
Де братик їх дістати не зуміє.
Гнів брата там змогли перечекать.
Та згодом повернулися назад.
Із братом-горлорізом помирились.
І тихо під рукою його всілись,
Робили все, що їм велів їх брат.
Тож Всеволод на Київ з ним ходив,
Коли вони весь Київ розоряли
І храми, і палаци грабували.
А Всеволод тут, як намісник сів.
Та ненадовго, бо Смоленський князь
Прийшов і звідси витурив із боєм.
А Всеволода він забрав з собою.
Той у полоні трохи настраждавсь,
Як брат Михайло викупив його
І він за князя в Торопці усівся.
А, як Андрія вбили, заходився
До його столу рватися бігом.
І першим встиг, на тім столі усівсь.
Найперше за племінників узявся,
Хто з них на стіл той також спокушався.
Порозганяв їх чимскоріш кудись.
Казали, що когось і осліпив.
У москалів було таке заняття,
Щоб претендентів брати й осліпляти.
Василь он Темний, що пізніше жив,
Чи Василь Косий не дадуть збрехать.
Їх також свого часу осліпили,
Хоча вони й поправити зуміли,
Сліпими на столі тім воссідать.
Усівшись у Владимирі на стіл,
Той Всеволод одразу ж взявсь за справу.
По-перше, наплодив дітей ораву.
Синів одних родив аж вісім рил,
Та дочок ще чотири. От за те
«Гніздом Великим» його і прозвали.
Синів багато, а землі замало.
А землі взяти – діло не просте.
Щоби казну князівську збагатить,
Він, як і всі оті великороси,
Увесь свій час з сусідами боровся,
Щоби багатства їхні захопить.
Два рази він на Новгород ходив.
Аякже, місто то було багате,
Добра там можна було купу взяти.
Щоправда, він лише Торжок спалив
І Новгород той залишив без хліба.
Ба, більше, ще й шляхи всі перетяв,
Якими їм товар весь поступав.
Для когось то усе й не страшно, ніби.
Та ж Новгород з торгівлі тої жив.
Нема торгівлі – то й життя немає.
І Новгород умови всі приймає.
Князь свого сина в місті посадив.
Торговий шлях північний осідлав
І вже собі багатства з того має.
А у очах уже жадоба грає..
Він до Булгара сікатись почав.
Аби і східні осідлать шляхи
Та заодно Булгар пограбувати
І з того теж собі багатства мати.
Для розвитку тих задумів лихих,
Зібрав війська, і сушею подався,
І по ріці на лодіях пішов.
А по дорозі половців знайшов.
Хан теж Булгар пограбувать зібрався.
Отож, зійшлися двоє хижаків,
На мирні землі силою напали,
Міста і села всі пограбували.
Вози додому потягли важкі,
Набиті награбованим добром.
Булгар платити мусив данину,
Інакше мав би ще одну війну,
Не захотів даремно лити кров.
А заодно дісталося й мордві.
Її також добряче потрусили
І владу тут свою проголосили.
Хай платять данину, поки живі.
Отак Владимир багатіти став.
Не працею, а грабежем сусідів.
Від тих великоросів одні біди.
Так Всеволод і на Рязань напав.
Бо князь рязанський, начебто схилявсь
До Києва. І як він тільки сміє?
Ну, що ж, нахабу він провчить зуміє.
Отож із військом на Рязань напавсь.
Та князя з міста в тришия прогнав,
На його сина одягнув кайдани.
Князь київський обурився негайно,
Бо ж зять його в Рязані князював.
Зібрав війська та битися прийшов.
А Всеволод добряче укріпився.
В укріпленнях отих і відсидівся.
Тож Святослав його не поборов,
А плюнув та й у Київ повернувсь.
А той сусідів потрусив добряче,
У собі силу чималу побачив
Та і уже й до Галича звернувсь.
Хотів свого там сина посадить.
Не вийшло. Там Роман Мстиславич всівся.
То Всеволод на Київ подивився.
Чого б там стіл собі не захопить.
І тут не вийшло. Не дали йому.
Не захотіли знов заброд пускати.
Тоді узявся він інтригувати,
Щоб насолити Києву тому.
Звів галицьких і київських князів,
Пустив між ними яблуко розбрату.
Був же відомий інтриган затятий.
Там кров лилась, а він радів, сидів.
Поки на півдні чубились князі,
Той за своїх сусідів знову взявся.
Знов на Рязанські землі він попхався.
Пронськ із лиця землі буквально змів.
А всі удільні в тих краях князі,
Аби його гостини не пізнати,
Взялись його дарами задобряти.
Везли добро все валками возів.
Так розорились на дарах отих,
Що кілька літ ще не могли піднятись.
Та жити хочеш, то умій скорятись.
Князь свого сина посадив у них.
А Ярослав – татусів той синок,
Не зміг знайти з Рязанню спільну мову.
Послав на них до батька скаргу нову.
І той вже з військом, щоби дать урок.
Велів усім Рязань ту полишить,
Всіх до одного вигнав в поле чисте
І дощенту спалив велике місто.
А всіх людей велів десь розселить
По своїх різних весях і містах.
І не питав – чи хочуть, чи не хочуть.
Не захотів і голову морочить.
Хотів, щоб панував повсюди страх.
Аби народ засвоїв той урок,
Пустив вогнем і Білгород Рязанський,
Немов якийсь з набігом хан поганський.
Та відчував, мабуть, що скоро строк
І Бог його на небо призове,
Тож храми став величні будувати,
Аби гріхи свої спокутувати.
Для москалів то діло не нове.
Прийдуть, поб’ють та виріжуть людей,
Заллють все кров’ю й храм бігом будують.
Надіються, що гріх той спокутують.
А потім вождь знов на війну веде.
Тож Всеволод, немов павук снував,
Все тяг під себе, розоряв сусідів,
Уже себе ледве не Богом видів.
Та строк прийшов і Бог його призвав.
Синочки, ледве батько дуба дав,
Його майно ділити узялися.
Знов міжусобні війни почалися
І, майже все, що Всеволод збирав,
Заледве було прахом не пішло.
В борні тій купу люду положили,
Багатий край добряче розорили.
А тут монгольське військо прибуло.
Орда мечем пройшлася і вогнем.
Від міст і сіл лишились попелища.
Батий з ордою все вціліле знищив.
Хай москалів це й нині не мине.

У час вечірній, час розпуки
Просив я в Бога, смикав руки
Складав долоні у молитві
Студені, не зігрів й донині.
Просивим в нього благодаті
Аби всі були файно вбраті
Аби доїлися корови
І жони малювали брови
Аби ся радували діти
Супутник висів на орбіті
Аби любились молодята
І старші пари того варта
Аби нам легка була ноша
Аби не гризли гниди й воші
Аби не було ліку грошам
Дохторам най надасть оплату
Із каси божої на картку
Бо хворих вже не будуть мати
На віки віків. Ай!

Це виклав тут усе письмово.
Най буде папірь сперед нього
Щи м попросив шматок любові
А злих най вкусять пси службові
П’яницям попросив печінки
Ослицям ослики заїки
Трудівникам просив відпустку
Для лисих шапку вать перуку
Просивим верховенство права
Аби була торгівля жвава
Аби сь ме мали много сили
Коло розпуття й на могилі
Абись нас Боже не лишав

Писав я це і довго думав
Чи буде час, чи все ж загура
У Бога в небесах.
Перечитав цю писанину, все викреслив
Лишив молитву:
“Най путін здохне раз!”

Коли я вийду з темноти
Ковтнути жменьку Світла
Чи хвилюватимешся ти
Що то не я, а вітер…
Чи уявлятимеш, що в ніч
Лише одне бажання
Почути знов: « не в тому річ…»
І буде ще питання:
Коли я вийду з темноти,
Огорнуте в майбутнє —
Чи хвилюватимешся ти,
Що Світло не присутнє?…
07.11.2024.

Не розлюбила, а відпустила —
Любов не здатна відтяти крила!
Лети, як хочеш, у даль високу,
Мій волелюбний, зірчастий Сокіл.
За сніжні хмари, туди де вічність
Лоскоче вії промінням ніжним,
Несе цунамі на гострім вістрі
У сиве пір'я свавільний вітер.
Безмежний простір до себе горне,
Зоря саджає насіння чорне.
Звабливі Мавки виймають жили —
Не опинися у чорториї.
Грозою дихай на повні груди,
Скинь з камуфляжних очей полуду.
Я ж блискавицю вплету у коси —
Над рідним краєм війна голосить.
Подумай добре, хоча б на злеті —
Любов тримає міцніш лабетів.
Коли нап'єшся п'янкої волі
Спустись на землю. Я не зневолю...

23.11.2024р.

У повітрі якась загадковість,
влаштували світила парад,
і дочитує осені повість
з книги Неба сумний листопад…

Опустились сніжинки скраєчку
на ранкові уламки часу.
Свіжознесене сонця яєчко
розсіває ранкову ясу.

Неупинно несеться до краю
асфальтоване вчора шосе.
Все навколо затихло, чекає,
що «недопалок» ще принесе…

Залишатися біля корита
намагання були і не раз.
Може вийде… себе одурити,
але то ненадовго екстаз!

Споглядаєм словесне лахміття,
епатаж і заяв куряву…
Це було і в минулім столітті –
пригадаймо Другу́ світову!

Як розповів, то пожурила,
Іще й очам вказала шлях
Повз чорториї повносилі
До очеретяних дівах.
Я сотні раз до них приходив
У снах сполоханих своїх
І зі снопами хороводи
Водив щоразу їй на сміх.
Якщо відсутня в жінці певність
У тім, що з іншими живу,
То не ревнує до суперниць
Ані у снах, ні наяву.
24.11.24

Мчав потяг на семи вітрилах
із осені в зимову казку.
Натхненна Муза білокрила
з сонливих віч знімала маску.

А за вікном купейним бігли
засніжених картин пейзажі.
Зима минуле вкрила білим,
вмістивши сонце в саквояжі.

Ти смакував, неначе здобу,
поезій чисті краєвиди.
Я ж душу кутала в ознобу,
у білий саван панахиди.

Мій погляд прикипів до смути —
порожня, нібито полиця;
й нема бажання доторкнутись
до променистого обличчя.

Мете хурделиця, завія
проймає київські перони.
Прощаємось... на вітровії
ніхто із нас сльози не зронить.

Потрапили в холодну зиму,
на згадку залишивши осінь.
Як шкода, що для мене рими
в твоєму вірші не знайшлося.

22.11.2024р.

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

                        І
Минуле на віки не радує нікого,
але у той же час на фініші доріг
вертаємо роки, які вартують того,
аби на схилі літ не забувати їх.

                        ІІ
Ганяли і мене як у окропі муху.
Коли твоя стезя – короткий марафон,
на інше житіє не вистачає духу
і може, що за це чекає вічний сон.

А ти запам’ятай, – аби не забували,
спинайся на крило, дароване тобі.
Багато того є, чого ⁴дається мало
у низині, але маячить на горбі.

                        ІІІ
Буває, що і там прасують проти шерсті.
Нікого не вини... відчалюємо від
тієї далини, де не лишає слід
у пам’яті живій неохололе серце...
..........................................................
здебільшого живе людина після смерті,
а ти в її руці – лише гарячий лід.

11.2024

У світі нема справедливості,
Ні правди, ні ґлузду, ні рівності,
Зневажені мамині цінності,
Поламане правді крило.

Торгуємо тілом і гідністю,
У бога випрошуєм милості,
А в пазусі - пригорща підлості,
І ревність, і заздрість, і зло.

Не пахне медами та здобами -
Країну покрило окопами,
В ровах молодиці із хлопами
Рятують майбутнє моє.

Та нащо воно дідуганові,
Якщо Україну поранено,
А діти під смертоньки саваном
Лежать. І ніхто не встає.

Не плачу, не вию. Марнота це.
Ввижається спалена Хортиця,
Батурин... потрібно боротися,
Бо ворог нас знищить упень.

Три роки чортяки нас мучають,
Дніпро тихо плаче під кручами...
Приходить щоранку осмучено
За темною нічкою день.

23.11.2024р.

А пізня осінь пахне особливо,
Лоскоче листям тротуари і дороги.
Хоч небо сизе кліпає мінливо,
Вдивляється: чиїсь рахує кроки.
Такі бажані, тихі, неповторні,
Як сонця довгожданого танок проміння
В кущах шипшини, у кленових кронах.
В оголеній душі легке тремтіння.
Молитву щиру чути у вечірніх дзвонах.
Квітують хризантемні заметілі,
Розносять пахощі чекання...Шурхіт листя...
Нарешті, люблячі серця зустрілись.
Любов'ю пахне осінь і в повітрі лине.

Щодо вічності. Там де сходяться
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
В цьому випадку страх безконечності,
Не існує, напевне, у явності,
А в тобі — де ніколи не вирватись,
Від безпам'яті звіяних хмар.

29.04.2021

Надмірним днем, умовним днем
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
Надмірним днем, умовним днем
Погодили розподіл:
Тобі — доріжка з хризантем…
Мені й обіймів годі…
07.11.2024.

Зарано смеркає і швидко ночіє
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвильовано тихне на мить.
Невесело якось щодня і повсюди,
І, певно, на спокій чекати дарма,
Бо вже у льодку відбивається грудень
І суне зі сходу нестерпна зима.
23.11.24

Я без тебе не стану кращим,
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.


08.02.2019

Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валторни і він
Наказав зупинитись тромбонам німуючим криком,
За ними фаготам, роялю піти на спочин.

Він слухав схвильований голос віолончелі,
І те, як впліталися темні, тривожні баси
Заплющивши очі.

19.10.2023

Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
07.11.2024.

Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!

Нести багатства… у душі,
не сквернословити у храмі,
зідрати із убивць і хамів
їх добродії кунтуші.
Дай боже менше рваних ран,
коли іде кривава бійня,
у смерті власної обійми
хай попаде лихий тиран.

Якби ж утілити в життя
зачатки щирого братерства,
до цурки вимести сміття
і об’єднати різні верстви.
Аби не скиглити, не нить,
і не волать про допомогу,
окресливши червону нить –
здобути нашу перемогу!

Не лиш на фронті – у тилу
закрити пельки лицедіям,
довершить України мрію
і змити з Матінки хулу!
Тоді не допоможе їм
ні піп, ні іудейський ребе…
Лиш одного прошу у Неба –
оберігай мій рідний дім!

Ще – сили, міцно на ногах
зробити свій останній подих,
угледівши планиди коду –
побачити обави крах!
Укотре подумки життям
пройтися твердо наостанок,
згадати кожен полустанок
і відлетіть… у майбуття!

Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
Від муз чекай благословення
На вогник жвавого натхнення,
Та пам’ятай, що шлюбні узи
З талантом не завжди в союзі…
22.11.24

Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.

Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Який летів у ніч на крилах.

Франківський дощик моросив,
Теплінь осіння -- в димці пишній.
І раптом - сповнена краси,
Зима, як юна фея - вийшла.

Дівча грайливе на порі,
Надуло вустонька голубки --
Й укрила землю всю цукрінь,
Дерева -- у іскристих шубках.

А на озерах острівці --
Усмішки-виблиски зірчасті,
Льодяники на молоці,
Немов кораблики пухнасті.

Мене мій Київ зустріча --
Красу на тонкі* ниті ниже,
Сріблинне сяєво в очах,
Фантасмагорій дивовижа.
_________________________
*ТОнкі - авторський наголос.

21 листопада 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.

Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
пародії на образи чужі.

Усім дарує осінь синє небо
і золоту березову косу.
Та переадресую цю красу
усім, кому ніякої не треба,
окрім цієї. Міряю на себе
і з нею Богу душу понесу.

11.2024

Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом якийсь не дочує.
А то добра чоловіку ніяк не віщує.
Як ославлять на село все, пояснюй даремно,
Що вітався – не дочули. Краще покричати.
А то їхав тарантасом Мефодій Копито.
На дідів лиш одним оком поглядів сердито.
Кивнув, наче головою, не став щось казати.
Та й поїхав собі далі. Озвавсь дід Микита,
Поміж дідів найстаріший, вже сивий, аж білий:
- Ти бач, як оте Копито тепер запаніло?!
Наїв черево та й коні, поглянь, які ситі.
- Атож! – Петро одізвався, - в селі найбагатший.
Може собі дозволити не вітатись, навіть.
- Що ж дивного? Його ж гроші тільки і цікавлять!
Нащо йому і здалися ті вітання наші!
- А знаєте, хлопці, звідки те багатство в нього? –
Знов озвався дід Микита. – Та хто його знає,
Кому й чого Бог багатство отак відміряє?!
- А я знаю, бо й Копита ще застав старого
Тимофія – діда цього Мефодія. – знову,
Розправивши свої вуса, взяв Микита слово, -
Те багатство копитівське почалося з нього.
Колись, кажуть, в Лисій балці, де яма велика,
Був якиїсь льох заклятий, золотом набитий.
Якщо комусь закортіло у той льох сходити,
Щось каміннями шпурляло і ревіло дико,
Що доводилось втікати. Чи чорт там ховався?
Люди, навіть з іконами і попом ходили,
Але двері того льоху так і не відкрили.
Тож ніхто до того льоху так і не дістався.
А нагорі того льоху діра, кажуть, була.
Якось пасли недалеко пастухи худобу.
Мабуть, з нічого робити, посміятись щоби,
В пастушка малого шапку його хапонули
Та й кинули у ту дірку. Пастушок Тимошка
Ріс у селі сиротою, батьки повмирали.
Тож воно з малого зовсім уже й працювало.
Пішло пасти чужі вівці, заробляло трошки,
Хоч на їжу. Спало в хліву із вівцями разом.
А ту шапку дав господар – своєї ж не має.
Та ж господар за ту шапку не тільки полає,
Ще й добряче відлупцює – бо ж скупий до сказу.
Вже й смеркатися почало, пастухи худобу
До села уже погнали, а він сидить, плаче
На тім льосі, бо ж господар шапки не пробачить.
А він йому оту шапку й за рік не відробить.
Коли двері того льоху раптом відчинились.
Вийшов дідусь зовсім сивий з шапкою отою,
А в ній золоті монети лежать аж з горою.
Хлопченя на ті монети з ляком подивилось.
А старий йому і каже: - Ти не бійся, сину.
Візьми оце свою шапку і всі оці гроші.
Бо ти, знаю, хлопець бідний, а, проте, хороший.
Хай вони тобі поможуть у лиху годину.
А нас можеш не боятись, бо ми зло не чиним.
Розвернувся та й до льоху знову заховався.
А той хлопець узяв шапку та й в село подався.
І відтоді найбагатша став в селі людина.

                І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.

                ІІ
На поприщі поезії немало
такого, що усяке береже,
і поки не писали що попало,
ішли свої до свого по чуже.

А нині розчинилися у часі
і критики, і зайві пастухи.
Лишаюся на тому перелазі,
де не буває місця для пихи.

Єднаємося у тісні союзи –
зозулі, півні... ну, а на слуху
аматори нечуваної музи
із писками у курячім пуху.

                ІІІ
Літати журавлями за морями
не помагає гусяче перо,
а бавитися римою... між нами
у цьому сенсу – майже на зеро.

Кума у кума списує сюжети
про в’яле листя осені, гаї...
і як гурман такого вінегрету
оцінює меню галіматьї,
і косо поглядає на мої...
.........................................
у дисонансі з вірою поети
озвучують усе, що їм кує
ота зозуля мовою Інету,
аби лунали опуси дуету,
який переінакшує досьє,
коли пасує іншому моє.

11/24

Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.

Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
А речі вже дорожчі за людей.

Цінуйте слово! Тільки не брехливе -
Немає в нім ніякої ваги.
Виводьте нерозгадані курсиви
Та захищайте правди береги!

Цінуйте слово! Тільки не зухвале -
За ним - нічого. Мотлох та сміття.
Усе, про що ми вчасно не сказали,
Запишеться у книгу каяття.

Цінуйте слово вистраждане й чесне,
В якому непідробний тихий біль.
Надія замордована воскресне
Та переможе чорну заметіль.

Цінуйте слово хай просте - та справжнє,
Бо саме в ньому мудрий голос муз!
Спроможні на таке серця відважні,
Останнє слово втратить боягуз.

Слова читайте у ранкових росах,
У кольорі осінньої іржі.
Обходьте стороною безголосих!
Цінуйте слово щирої душі!

Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?

Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
У хаосі не тих історій.

Неначе то печаль чужа
Гаптує ночі полог ранній.
І вже перейдена межа
Між стрічею і розставанням.

Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, пастельних, глянцевих мазках.
Безкрайній вир галактики безсоння в твоїх долонях
Світ — космічний пил, і креше сонце з білого захмар'я
Жагу і ллється цвітом золотим, дощем, любов'ю, радістю
Потоком, скуйовджена звивається весна
І п'є захланно, пристрасно, мов поле
Яріє від духмяного питва.
Ти вся зі світла, безуму та шалу, плодів землі, примхливих голосних,
В рядках силабо-тоніки, що перса вкрива неначе складками хітон,
Спадаючи в пахкий липневий жолоб, серпневий обрій, випита любов.
Терпка, цитринно-юна, полохка, м’яка волоссям
Мов карпатський килим, устелений чорницями і повен
Тепла твоєї шкіри. Тінь скрадлива,
Тремкий кришталь, знайома й непізнанна,
Небесний сум, проєкція всього,
Що є, в чуттєву хлань, захланну повінь
В прекрасний образ повні, всіх чеснот
Піднесеного серця над серцями, мережа слів
Натхненна і проста, палахкотиш жаркими язиками
Святого полум'я і обпікаєш там
Мої слова, що сходять у мовчання.


23.10.2023

Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
07.11.2024.

Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
Вбивають, гвалтують і мучать
Впродовж не доби, а століть, –
Катівні Батурина й Бучі
Сумні очевидці страхіть.
Отруєна димом споруда.
Окропом ошпарений луг.
За скоєне треба без суду
Карати жорстоких катюг.
21.11.24

 
& Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізáло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
 
Наді мною був підвал горілий
Повня застувала зір
& Я сподівавсь на звільнення
Адже скоро сонцесхід
Ще в голові моїй грав оркестр
І немовби окриляв
Я обдумав, що друг мій казав, усе
Сподіваючись то дурня
Обдумав, що друг мій казав, усе
Сподіваючись то дурня
 
& Наснив тоді я зорельоти срібні
В жовтій сонячній пів імлі
Ще дитячий лемент, прапорці розвіяні
Довкола вибраних
Все уві сні, все в тому сні
Збирались вантажі
Матері-Природи срібне сім’я
Віднести в новітній дім
Матері-Природи срібне сім’я
В дім новітній