Ти кажеш дорости...
Доростай, сонечко!
Слава Богу, що
усе можна
обґрунтувати...
Завжди зручніше
й затишніше, тому
що це і
є матерія...
Згортайся клубочком,
заклично муркочучи...
Мені не потрібно
жодних постаментів,
аби відштовхуватись...
Тобі не потрібно
зайвих потреб,
що відхилятимуться
або відволікатимуть
тебе від
твоїх шляхів...

– Не синтезується без тебе вітамін.
– Так, той що радістю звуть.
– Вбираю тепло твоє.
– Що взамін?
Хочеш ніжності вуст?
Хочеш, промінь вцілую твій?
Хочеш, усмішкою сяйну,
чи замружусь, та так, що з вій
сльози бризнуть.

Зі сну вітаміном снує
знизу вверх,
до життя зве
образ твій,
сонце моє.

23.02.2018

Ви бачили коли-небудь екзотичний острів,
Де великі й дивні рибини говорять
Людською мовою?
Ви бачили дивних дівчат, які лопочуть
Неземною мовою, дильфінів які спасають на суші
Леопардів та пантер? Cкажіть, чи
Можливі такі ребуси? Чи можливі такі червоні груші,
Щоб вони ще й росли, мов сливи на грядці?
Звісно, що все це не існує, звісно, що все це каламбур.
Звісно, що всі ці образи, всі ці сни
Перевертають все, що ми знали і бачили!
Все таке, чи інше, чи щось незнайоме
Намалює художник.
Намалює голову в руках, намалює птаха,
Який не літає, а говорить веселі або страшні слова.
Все можна таке незвичайне намалювати
В своїй голові, можна все це астрально побачить
В своїй холодній уяві.
Це значить, шо ми самі створюємо наші образи.
Ми самі утворюємо нашу реальність.
Давайте, всі хором говорити про мир, а не про війну!
Давай, утворимо астральні плейкасти-миру і це справедливо!
Бо на війні гинуть кращі, на війні чорний вітер,
І холодна, зла зима, і чорне літо там жарке.
Даваймо, разом, утворімо мир, а не війну!
Молімо, просімо, рикаймо, зовімо мир!
Він існує, бо ми про нього забули на війні!
Ми забули з ним порозмовляти,
Ми забули його запитати, чому?
І це справедливо: нам потріна тишина вітрів.
Нам потрібна сонячна країна щастя!
Давайте, заглянемо за куліси страдань.
Заглянемо за світлі штори тепла, а не війни.
Утворімо в своїй уяві не минуле.
Давайте, викреслимо всі помилки, давайте,

Поговримо про мир, а не війну!
Зберемо всі магічні карти, проженемо брехливих
Мольфарів і відьм, які пророчили, програмували зле!
Поговримо тихо з дітьми про весну.
Про те, що страхів не існує, про те, що жар-птиця існує.
Давайте, астральні картинки зберемо в велику жменю.
В долоні великі збиремо всі образи злі… і закриєм зло!
І тоді все минеться, і тоді налякається темна ніч.
І навколо настане священний добрий день.
Давайте, будемо мовчати частіши, а не говорити
Про злидні, про те, що було вчора і було давно.
Давайте, хором витремо всі екрани зла.
Давайте, будемо говорити з богом на Ви.
Будем молитись за мир, а не за війну.
Давайте, не будем збиратись
Від безділля і смутку, а зберемось братерством
Сказати про те, що існує планета Земля, існує
Язик есперанто, він зрозумілий для всіх.
Його можна вивчити.
Давайте, зупиним війну, зупиним тих, які
Зухвало стріляють в мир.
Розберемо криві зеркала, щоб стали вони
Ребусами прямими, ребусами простого щастя.

Співи кобзи, співи кобзарів зупинять війну!

НЕНАВИДЖУ!!!!

Усім серцем своїм!

Усією душею своєю!

І….

ДЯКУЮ!!!

Бо

ЗРОЗУМІЛА

нарешті,

ЯК

треба

ЛЮБИТИ…

20.02.2018

Золоті ножі променів сонця
Зарізали мою подругу ніч.
Горе! Горе царям тьми!
Золоті ножі променів сонця
Стинали зело левад жайвора –
Фарбували його вохрою
Не лишаючи світу зеленого –
Ані краплі. Ані ковточка. Ні.
Ані келішка зеленого віскі червня.
Нікому. Навіть скрипалю-конику.
Срібні ножі Місяця –
Цього журливого Тутанхамона,
Пастуха снів кудлатих овечих,
Жебрака-окуліста зміїного ока
Кожного, не тільки всевидячого,
Кавалкують темряву на зернини маку,
На уривки доби безпросвітної,
Які ховаємо в кишені
Своїх дірявих свит
Та гумових макінтошів.
До світанку так довго –
Але ми не чекаємо,
Ми час не міряємо,
Ніші годинники розстріляно,
Ми просто живемо,
Дослухаючись до дзенькоту кузні,
Де отой коваль-чародій
Все виковує: золоті ножі та срібні,
Бо навіщо нам темрява. Навіщо…

Ти просто іще не знаєш, як це –
не прослизати й просочуватись
і навіть не проламуватись, а...
Тобі, звісно ж, цікавіші квіти,

як оті, що зрізаними а чи наскрізь
прилизаними стоять в магазинах...
Й оця хвороблива атмосфера, що
перекриває їх аромат: то чи продадуть

їх а чи усе ж таки вони повільно зав'януть...
Я не люблю уражених смертю
квітів... Як і тих, що жертовно
виходять заміж... Як оті, що

відвідують Абу-Дабі (далебі)
й замикаються у замках – на раутах...
Тому що це і є оте – справжнє – вмирання,
хоч би й прикрашене акрами... оріґамі.

Серце людське
Схоже на шматок синього неба
Яке несе в дзьобі чорна ластівка,
Щоб мурувати з нього гніздо –
Прозоре як мертва істина.

А я пливу в човні забутих слів
По річці буття несьогоднішнього…

Серце людське
Схоже на жмуток трави
Яка росте на двогорбій могилі
Оксамитових легенд майбутнього –
Терпких як запах вересу.

А я пливу в моєму човнику мрій
На межі між тьмою води і тьмою Неба…

Серце людське
Схоже на гірське замшіле болото
На водяними очима якого
Літають плямисті бабки
З прозорими крилами.

А я пливу в човні дерев’яному
Дивлячись у цвяхований зірками Всесвіт…

Серце людське
Ти повітряна куля фарбовано вохрою:
Літають відчайдухи від хмари до хмари
У порожнечі своїх віршів. Рігведа –
Пісня вогню і загірного степу.

А я пливу у човні кинувши весла:
Хай несе мене течія у тьму Небуття
У Нірвану солодку…

У ритмі її буття не існувало поряд ні фарб, ні музики.
Місто дзенькало за вікном трамвайними коліями
та інколи шкварчало дощем,
котрий прибивало цвяхами пилюки до землі.
Уранішня кава, мака та кефір - ось і уся компанія
її невідомо скількисьтамтисячного дня.
Вона їх не рахувала: день вперед, день назад, яка ж різниця?
Все одно попереду вічність.
Проте сьогодні є сьогодні.
Його треба пройти, проповзти, провсміхатися.
Бути чемною. Не бути причіпливою.
Отримавши болючий випад, відповзти до свого сховку.
Витримати паузу між ритмами повсякденного - "треба".
Подивитися на лямпочку, потім торкнутися своєї шиї,
вчергове зрозуміти давно зрозуміле - той вибір не для неї,
знову сісти за роботу...

Найгіршим було - проусміхатися.
Її душа була наповнена життям, енергією усмішки,
та обличчя передавила оскомина,
котрої, при всім бажанні, вона вже не могла стерти.
Чорнява говорила їй -
" Усміхайся, люди не люблять нещасливих облич.
Посміхайся очима."
Вона не знала, що це таке - посміхатися очима.
Вона могла ними співчувати,
всотувати в себе чужі страждання, вихлюпувати енергію в дарунок.
Це все вона вміла.
Лише не вміла усміхатися...

уривок

І навіть якщо ти
Будеш мене вести
Шляхом серця,
Що навіть діти чужі
В мені батька шукатимуть,
Я смиренно скорюсь,
Даруватиму світло їм.
Тільки дозволь крім цього
Ще й музикою звучати,
Від якої сльози на очі навертаються,
Дерева ростуть,
Душі молодшають.
Я загину без співу,
Зламаюсь без слова,
Твого чистого слова,
В небеснім огні настоянім,
Схованому в тенорі моєму.
Дай потрібного вітру
Показати полум'я світові.
Бо так пече у грудях
І не минає!

Маленький проміжок блиснув неждано
У багатовимірнім байдужім світі
де шляхи їхні могли зіткнутись
І в обійми кинутись.
Слова там невагомі
Незначимі, майже беззвучні
А тиша дзвінка і цілюща
Сповнена тепла і запахів.
Вічність
Котра пливе собі величаво,
Нічого ні в чім не міняючи.
Нема куди поспішати чи запізнюватись,
Жаль за чимось жалкувати чи загадувати,
У вічності плече надійне,
По рамена дерева в тумані.
Захід сонця медово тужавіє,
Контури церкви до болю окреслені.
Вуста пошерхлі і античний профіль
У світі білім, снігом помереженім.

Фараон Іхтамнєт
Перетворився на мумію,
Він збудував собі піраміду
З порожніх сірникових коробок,
Він чинить требу богам
Сету, Амат та Серкет,
Приносить жертви богам пустелі:
Солдатиків бронзових
На олтар собакоголового привида.
Фараон Іхтамнєт
Жрецям Лабіринту Но
Наказав розпиляти каміння
І вибити ієрогліфи:
Піснею Сонця прославити
Бараноголових сфінксів.
Фараон Іхтамнєт
Збудував храм із порожніх пляшок,
Сів до човна дірявого –
У корабель волоцюги Ра:
«Відвезіть мене до іншого берега Нілу!»
Несуть жреці папірус,
Скрадають жреці гімн словоблудний,
Славлять нікчемного фараона –
Будівельника пірамід сірникових,
Копача великих каналів
З одної калюжі до іншої,
Творця мостів великих
Від кучугури до кучугури,
Завойовника Нубії –
Золотої пустелі духу,
Фараон Іхтамнєт –
Повелитель Та-Меху, Та-Ше, Та-Шемау
Збудував собі гробницю
Зі сміття будівельного
І чекає – не дочекається,
Коли його там поховають
Раби Міцраїм-країни,
«Роботяги» країни Та-Кемет.

смачно і затишно
паніка збиває з ритму
я не люблю натовп
перебувати в центрі уваги
тому я тримаю все в собі
мало кого близько підпускаю до себе
дихай
надзвичайно спокійна техніка
кричати всередині
зміни кут зору
у всіх є свої страхи
не будь передбачуваною
світ в кольорі коли ти говориш
дихай

12.02.18

Місто, що живе в сутінках,
Місто, яке завжди було сірим
(Бо так це пасує до сутінків),
Місто, яке вилазить з щілин бруківки
Коли Сонце заплющує очі:
Місто, що має звичку господарів –
Місто мишей.
Місто маленьких будиночків:
Де кожен палац кубло,
А мрія зроблена з сиру,
Де замість газет шурхіт,
А замість новин писк,
Де кожна любов волохата,
А кожна філософія тонкохвоста:
У цьому місті поселилася кішка:
Таки дідова.
Таки отого – бородатого,
Старого як Час,
Навіть за Смерть саму старішого
Чи може страшнішого.
Отой дід каже киці своїй:
«Іди погуляй, хвостата,
Іди, стрибай, пазуриста,
Іди кицюню лап-лап
У місто малих сіроманців –
Іди бавитись!»

Місто,
На дорогах якого
Лишили сліди
Нетутешні коти.
Місто,
Яке дахами-очима
Дивиться в Небо,
Що нагадує яму,
Вириту деміургом-зайдою:
Прірва,
Яка сниться кульгавому ослику,
У яку мішок кинули
З подертими лахами
Дивака-апостола: сірі.
Місто,
Яке домальовує акварелями
Крук-діра:
На снігу білому чорний
Пляма чи суть
Отої прірви,
Голоси з якої слухають
Будинки-вуха,
Що проростають із землі волохатої:
Хмародери мені нагадують
Вуха кроликів.
Крук - діра часопростору.
Місто,
В якому в шпаківнях
Замість птахів
поселилися мишолапки
З пружинами-струнами
З колодами тиші
(Глухої).
Ці мишолапки цвірінькають
Пісеньки волохатої смерті,
Ці мишолапки виплоджують
Пуцвірінків-мишолапок,
Що так само будуть
Залізними щелепами клацати
Коли виростуть
Із залізних яєць вилупившись.
Добре, що це Місто Даймон,
А не Місто Мишей.
Добре.

Сто мільйонів сонячних променів у минуле
Сто мільйонів кутиковустих ледьсміхів проніжених часом ген-ген
Триста тисяч метеликових зітхань тому
За броньованими вимурівками панельної багатоквартирки
В осерді трьох кімнат з-поміж темнавих міжпаркетних щілин вибуяло Королівство
Крихітне і непомітне для цікавих очей чужинецьких поселень та дуже справжнє у своїй тендітності скла
У райдужній веселковості довірливої юні
Зеленоокий Монарх любив дивитись як Подруга розчісує посонну сплутаність осіннього волосся
Він гладив його як ласкаве звірятко заривався обличчям шукаючи терпкий аромат єдиної розкоші що принесла у посаг
Вона сердилась бо знову чесатись
Розпушена мідна хмарка пливла короною на благеньку кухню похитуючись в такт крокам Велительки
Яєшня і мівіна
Мівіна і яєшня
Три літри чорнючої кави
Ота істинна гіркість Королівства
Де двічі на рік росли суниці двадцять другого травня і шостого вересня
Покірно влягаючись в човники-кошички долонь
Може кришталевих
Може просто зацукрованих до філігранної ошліфовки
А потім у Ній загостило сонце
Спочатку був сон де співала дуетом із золотою рибою
Чорноморський спогад як вчив триматись на воді але боялась втратити опору під ногами
Певно тоді ковтнула перлинку – рожеве ранкове пробудження
Дорогоцінний контрабандний вантаж з півдня
Сонце-перлинка круглилась повнячи собою Королівство
Велителька щодня легшала бо ноша дарувала невагомість
А з-під рук іскорками злітали колібрі розквітаючи орхідеями на підвіконні
Зеленоокий Монарх щотижня дарував нове суцвіття
Буйство барв і ароматів
Навіщо сваритись коли віриш іншому більш аніж собі
Липнева гроза покликала Інфанту що ховалась поміж пахучих лілій
Запашне сонечко плаксиве сонечко мала пестьоха виходь
Грайте фанфари
Тріпочіть хоругви
Квінтесенція існування Королівства


…
Зеленоокий Монарх не повернувся з полювання
Так буває
Що відчував коли мерзли такі ще недавно сильні руки втрачаючи здатність навіть рушити пальцем
Що бачив останньою тінню – мідну хмаринку чи слізки манюні бо чекає з дарами
В такі миті кожен сам по собі
Свіча згасла
Тоді вперше за багато тисяч днів безіменний палець десниці осиротів
Золоте кружало зрізали бо не знімалось
А руки Владарки стали отруйними і вбили всі квіти
Чорні цурпалки замість смарагдової натуги стебел
Осоружні квіти осоружні барви хай віднині все буде чорним
Бо кому яке діло чим здорові її груди
Які вирви повнять серце
Якщо віднині ніколи нікому не стане Джульєттою
А псевдомессаліні так легко кидати в обличчя «бувай це кінець»
Вмить остаріла жінка з сотнею зморщок у навколооччі і довкружсерці
Бо на все є глибинні причини коли закінчується любов

22.02.2015р.

Господи, як же важко бути сліпим!..
Як же важко не чути й не бачити –
не розрізняючи, правда де
або – біль!

Задивляючись так на чужу
шурхотинність, відчуваючи
лиш, як закличе її жага...
Ти є той, хто дарує й
ніколи не зносить –
королівської крові,
мабуть, є вона!..

Наближаючись так
обережно, що
відчуваєш, як
біжать їй
між груди
легесенькі опіки...
Зачекаєш, допоки
вона не пробачить
такого ж – холоду –
у тобі...

Усміхаючись й
іще не прощаючись,
ми могли б зазирнути
в колодязь, де
тьмяно й волого...
Понесемо в собі
і ножі, й –
відверто–оголений –
спомин!

Мамо,
Я живу вами вдень.
І у снах до хатини приходжу -
Там тепло Ваших долонь
Зогріває півсвіту.

 
десь між трьома годинами ночі
& чотирма годинами ранку ―
 
небуття про котре
навіть нема чогось розказати
прокидається зі своїх
сновидінь безпам’ятних
підводиться з неіснуючої постелі
у домі котрий ніякий не дім
 
не турбуючись про вмивання
гоління одягання & тощо
пиття чаю кави & тощо
споживання канапок & тощо
за звичкою незрозуміло звідки
гублячи деякий час впусту
 
(сценку з дверима мож
так само відкинути)   
 
кудись вибирається
вірогідно
аби з’ясувати
 
де
& що
 
є
 
 
 
 
 
 
 
 

Т.Г.Шевченку

...очі в безодню запали.
Каменя важкого не просив -
Поклали:

Пам"ятник на волю не пуска!
Б"ється соколом душа,
Як народ,
Що й понині в неволі.

На стежці, де люди
Дорослі ішли,
Шпичка зі склянки
Лежала.
Під підошвою чобіт
В землю угрузла -
Земля застогнала.
Та ніхто
Не озирнувся...
Йшла по стежці
Дитина,
Обережно витягла
Шпичку із рани.
Земля манюпусінькі
Ноги її цілувала.

 
виходить на сцену
& жартує ―
радісне схвалення
аплодисменти

клоун
жонглює ―
аплодисменти
потім жартує ―
але всі чекають чогось
ще

клоун
починає роздягатися
& жартує ―
радісне схвалення
аплодисменти

клоун
перестає роздягатися
& жартує ―
але всі чекають чогось
ще

клоун
так і не роздягнувшися
повністю
одягається, жартує, жонглює ―
із залу чути несхвальний шум

клоун
мовчки роздягається повністю ―
але всі чекають чогось
ще

клоун
жонглює & жартує голий ―
радісне схвалення
аплодисменти
вочевидь, всім цікаво
чим скінчиться дійство
але цього не відає навіть сам

клоун
який, наразі не наважуючись
одягатися, все жартує
& жонглює голий ―
без аплодисментів
у мовчанні

& всі
чекають
чогось
ще




 

З хати вигнав кота
Хазяїн увечері:
Відслужив, мовляв...
......................
Місяць біг по котячому сліду
До високої скелі над річкою.
Наздогнав. Надломив калача.
Приколисав на гіллі верби...

1993 р.

…ви кажете:
«Птахи прилетіли…»
А я кажу, що то
Повернулися дідові спомини.
Ви кажете: «Пісню десь чути…»
А я кажу, що то серце пташине
б’ється…


1991 р.

Дзвони мовчать під церквою,
Розбитою і пограбованою.
Стіни сіріють – люди німіють:
Влада нова атеїстів
насіяла…
То тут, то там: «Бога нема!..»
- Повне село грішників, - каже бабка.
- Не рай, а пекло…
Церква у Михайлівцях зґвалтована –
Головою сільвиконкому,
Манкуртами,
Пролетаріями…
- Мовчать! – кричать людям.
- Живете? Так живіть!
Поруч із церквою – школа середня.
Посередній інструктор зі спорту повчає:
- Ваша мета – сила і кулаки…
- А як же з церквою? – якось спитала
бабуся вчителя.
- Як? – розгубився вчитель.
Але ненадовго:
- Бога нема. То й церква навіщо?..
… А дзвона украли і повезли на закордон…

1993 р.

Дорогами розбитими
Скачуть вони в Донецьк –
Чотири вершники –
До тебе, Кальміусе!

Плащі в них павуками зіткані
Арахнами чорними,
Каракуртами восьминогими,
Скачуть чотири вершники
По дорозі до Юзівки,
До тебе, Кальміусе!

З країн далеких
Мандрують оті подорожні
Невгамовні чотири вершники
У пошуках лабіринту
З пірамід, скла і бетону,
Тупотять підковами сталевими
Чотири коня вічних номадів,
Скачуть дорогами битими
До копалень Юзівки,
До тебе, Кальміусе!

Ніч нагадує день:
Світляки ліхтариками
Світять шлях чотирьом вершникам –
Лицарям Дня Судного,
Кабальєро коней різномастних,
Що скачуть-тупцюють
Дорогами пилу,
Скачуть до Юзівки,
До чаші з медом Діоніса,
До тебе, Кальміусе!

Поспішають чотири вершники
Дорогами вітряної Сколотії,
Туди, де сонети блідого Місяця
Писали чорними фарбами
Поети сон-трави синьої:
До тебе, Кальміусе!

Небо нині кольору попелу –
Такі фарби були в художника злого,
А життя – це потік прозорий,
Плинь, життя, плинь.

Сонце заплющує нині
Нажахані очі:
А дерева – білі вдовиці:
Над тим же потоком:
Шукають загублене дзеркало:
У житті – потоці прозорому –
Може там – на дні,
Може скалки лише:
Світ нині без дзеркала,
Бо не хоче
Обличчя своє потворне
Бачити.

Павуків забуття кличу:
Най заплетуть тенетами
Цей потік чистий, прозорий,
Най ніхто не знайде
Оте загублене дзеркало,
В яке світ-потворка
Зазирнути боїться,
Чи то просто не хоче.
А художник і далі малює
Пейзажі сірими фарбами –
Кольорів не лишилося,
Окрім кольорів попелу…

...Мої картини
Не просяться
На стіни.
Стомлені, в кутку.
Їх єдиний глядач - павучок,
Що заблукав між
Намальованих дерев,
І пряде собі бабине літо...

Серце моє, ти кажеш,
Що її любиш?
Серце моє, а це не обман?
Тобі не здається?
...Високо голуб летів,
Крилом кулю відвів...
Кохану свою захистив,
Не дав їй упасти.

Чи говорив коли-небудь
Цей голуб, що любить?
Серце моє, чи в змозі
Зробити для неї
Це й ти?

Зозулі крик
Примерзає до циферблату
Кожного нездари-годинника,
Залазить у кожну хижку
Кудлатовбраних пастухів-філософів,
Шматує час кульгавий
На кавалки буття
Блискучого: секунди монетами
У скарбничку безхатька:
Срібло снігу, мідь заграви, золото сонця.
Яблука дзвінкими дукатами
У темні скрині ночі театру-кабукі:
Збираю, збираю і зачиняю
Скриню тьми.
А над імлою стежок
Все той же зозулі крик,
Як postscriptum плямою
Під заповітом мельника
Водяного млина Inferno.
Розкриваю торбу як рану,
Торбу латану,
Яку носив дорогами плутаними
Дорогами Плутарха,
Що петляють-блукають
Понад хмарами.
Розкриваю торбу, яку носив як тягар
Важчий, аніж Земля,
Нестерпний, як життя майстра простору,
Розкриваю торбу –
А там тільки зозулі крик.
Він несеться кривими вулицями
Кам’яного сірого міста –
Міста мертвих.

***
Пахощі нічні
Вже споліскує роса.
Усміхнувсь кавун...

***
Блискає й гримить!
Бачили б як я колись –
Горобину ніч!

***
Мріють цвіркуни
Хто кого застукає?
Тріскотня буття.

Заколоти мовчань...
Це щось на кшталт... генетичного?
Що таке політика, ми
вже всі, здається, навчились...
А там, де відсутність політики –
ось де ґвалт?
Безапеляційність ВНК,
НКВС а чи КДБ
із втаємничістю їх
спецоперацій?
За що був повішений
Івасюк?
Мовчання – глибоке
й гнітюче...
Василь Симоненко, куди
ти перся
зі своїми викриттями
розстріляних
під Биківнею?
Мовчання...
На кожну епоху та
кожний народ
знайдеться
власний путін
(а чи сталін)
із власними зневагами
до відкритості та
публічності...
Там, де жорсткий порядок,
будуть вмирати
симоненки разом – з
івасюками!..
Та кому ж вони потрібні,
правда?..

***
Літо відійшло.
Я його зустріну там,
де на мене ждуть.

***
Дятел прилетів.
Відкорковує гілки.
Ранок захмелів.

***
Виноград поспів.
Павутинку відірву –
І намисто є.

Місто
Де кожен доктор на лелеку схожий –
Дзьобатий.
Кожен лікар вбраний у чорне
Димить сіркою, носить намисто
Гірке часникове – бо лікар.
Кожен лікар – лелека.
Кожен знахар – чаклун.
Кожен доктор – Фауст –
Ото ж бо. Бо це місто пошесті.
Місто, де кожен витягує жереб.
Жереб – жереп – жер би, та вона
Чума – нас жере,
Може я теж щось витягну:
Щось мені випало:
Чи то маска чумного доктора,
Чи то маска Чорного Пса –
Того, що приходив до Фауста,
Що видивлявся Nova Stella
У небі чорному – зірку Lucifer,
Що віщувала чуму –
Яка прийшла таки в Місто,
Що стало Містом Чуми,
Містом людей-лелек
Чорногузів,
Чорновбраних людей-птахів:
Мелянхляйнів Гіпербореї.
Три монети для доктора –
Фаусте, Вам три монети –
Злоті – три ноти –
Заграйте на них музику – на сопілці…

Щоночі
Я будую Місто з кавалків темряви
Початкової – як три горішки у жмені
Старого картяра Бога -
Гравця в божевільну рулетку.
Три горішки з чорним нутром
Три горішки для попелюшки,
Що бавиться з попелом у темряві
(Хтось погасив світло –
Хтось, а не я, хтось – брудними пальцями),
Бався, дитя, бався – навіщо нам світло,
Навіщо сліпим окуляри, навіщо…
Щоночі
Я складаю підмурок своєї в’язниці
З цеглин споконвічної темряви,
Хтось ходить – дзвенить ключами,
Поза дверима Всесвіту:
Я знаю – там нічого крім темряви,
Але запитую себе – хто там?
Навіщо він там ходить
І запирає двері моєї камери
Тюрми, яку я сам собі вимурував –
Тюрму Світу Сього – Світу Каїна.

А десь човен пливе у тьмі –
Човен жебрачки Венеції,
А десь мурують готичну вежу –
У тьмі.
У тьмі світу сього – вежу своєї свідомості
Назавжди готичної.

Місто темряви.
Немає з нього виходу, бо немає входу –
Ворота стоять серед міста – ворота в Ніщо.
Дайте мені цеглину – навпомацки –
Дайте цеглину старому Каменяру Вільному,
Я десь згубив свій кутомір і фартух –
Там, на вулицях міста темряви…

 
 
& ти затишно спиш
народи переселяються
річки забудовуються
звуки пекельнішають
квадратами концентричними
ще остигає посуд
& кран витікає краплями
& ти собі мариш
мріючи за легкими віями
десь полюються звірі
гільзи дзвенять
у повітрі розбитім
каламутна вода тисячами сліз
реве під опорами
ракових міст
його імператорська ницість
втоплює ложечки
у найліпшім какао
й зітхає
& я кохаюся у краєвидах
із дахами такими данськіми
поки ти кохаєшся із
небожиттями
скриків пташиних
під стріхою світу
крилами понад чуттями
безмежності
& жодна реальність
не відповідна
супокоєві
у незбагненних
розкошах
сни



✴




 

Все пожовтіло в пітьмі, Лоренцо*,
Навіть твоя недоречна Венеція
Анахронізмом дітей лагуни
Пливе каравелою жовтою
У Харона спогади човникові.

Лоренцо! Монети-ґудзики
На камзол втікача-дожа
Приший. А сняться аґонії
У павзах стогону мандолін
Міста венетів води (Аттіла).

Лоренцо! Карнавали щурів
Тих розфарбованих галеонів,
Що везуть чорний перець
Любителям смачно поїсти,
Серед міста дзеркал та паперу:
А ти кажеш: «Республіка…»

Лоренцо! Надто часто дожі
Вінчалися з морем, кидаючи
У його ненаситну пащеку
Перстень металу Сонця.
Тому марно ловити крилатому леву
Жовту рибу початку.

Маски носаті – модні після комети,
Після Нової Зорі, що так сяяла в Небі:
Селена – подруга Пана, діва Аркадії**
Гіпаріона та Теї дитя
Все зафарбовує в жовте (як Геліос гасне):
Море, обручки, монети, каблучки,
Ґудзики, дзвони, мерців, церкву, собак,
Місто і камінь, зуби і пасма, котів і мишей
І навіть чуму…

Примітки:
* - це зовсім не про Лоренцо ді П’єро де Медічі Чудового (Lorenzo di Piero de Medici il Magnifico) (1449 – 1492), це про зовсім іншого Лоренцо, що жив у Венеції. Але не про Лоренцо Пріулі (1489 – 1559) – дожа Венеції. Хоча, може і про нього – хто зна…
** - про Аркадію кажуть, що то країна козопасів, але то неправда. Це країна темних пророчих святилищ і людей, що присягаються водою Стіксу.

Смаглявий пірнальник за черепашками
Згубив своє узбережжя, збившись зі звичного маршруту –
Так багато білого піску довкруж,
Однакового у пекучості укусів вузьких ступень.
Штиль солоної води не народжує піну,
Аби закипала раменами, що розсікають блават хвиль.
Кіприда спить в коралових зарослях, міцно стуливши перламутр мушлі.
Вона ще діва…
Береги мережаних панчішок тонким шумовинням
Облягають мармурову точеність стегна.
Богиня бажання,
Велителька ритму,
Бранка сердечних вистуків.
Вона вся інкрустована перлами.
Розшукай її, пірнальнику,
Визволи з рясної нанизаності кайданок тонкі зап’ястя,
Пошрамовані незвичною покорою.
Політ невагомості тіневих переплетінь…
Ламінарії ковзають шиєю, цілуючи родинку правої чаші з вином.
Довгі пальці водоростей такі безсоромні.
Ловцю мушель, злови її сон,
Розтопи сніжинку,
Знайди шляхетну перлину. Темно-рожеву.
… У тебе такі красиві губи…
Покажи свою вправність.

29.04.17

У жмені своїй
Затискаю попіл,
Сію його, як сіють зерна:
Попіл прозорий.
Падає він на землю зорану
(Зоряну),
Падає він на каміння,
Падає він на коріння,
Падає він на води дзеркало,
Падає він у душі людської безодню
І проростає вогнем –
Деревом язикатим, зіллям сонячним –
Попіл прозорий.
Збирав його не рік, не два
Левадами та гленами,
Торфовищами та долинами,
Де колись стояли селища
Диваків-гелів:
Прочан свого святого острова.
Збирав я той попіл прозорий,
Що вікував тут не одне літечко,
Не одне століттячко
І не одне тисячоліттячко,
І зрештою втямив, що попіл – то зерна:
Тільки прозорі й не видимі,
Які сіяти тепер мушу:
Скільки років моїх вистачить:
Бо попелу того вдосталь:
Попелу Вітчизни нашої…

У цьому селищі вітер помер,
Його поховали під дольменом старим,
Таким давнім, що навіть Смерть
Не знає коли його громаджено,
Коли ці брили тисли на плечі
Бородатих пастухів-козопасів,
Що відчинили двері туди – в потойбічне,
У темне й незнане, тому одвічне.

Цей вітер міг би вказати
Шлях безтурботним ластівкам,
Хитаючи флюгер нашого дивака-часу,
Чи то подорожнім
Що вдягнені в пір’я – сіре або біле,
Не тим, золотим ланцюжком поневолені,
Іншим, що кидають сей острів зелений
І летять навмання: дикі гуси.

Вітер помер
Його поховали строчма-стоячи
Як ховали поганців – королів Ірландії,
На менгірі лускатому
Вибили-вишкрябали знаками огаму
Його імення нікому незнане:
Імення вітру-волоцюги
Злого й недоброго опівнічного.

У цьому селищі,
Що стоїть над могилою вітру
Лишилися одні копачі картоплі
З очима кольору черствого хліба,
З руками пошерхлими наче земля привидів,
Земля торфу й вересу,
Земля незачесана, патлата й нечемна,
Земля, яку втомилися люди топтати,
Селище, де помер вітер…

В одну ріку не входять двічі.
І навіть тоді, коли ти вже в ній.
Одначе ріка постійно інша,
І ти просто пливеш, бо яка різниця?
Шукати броди у інших, незвіданих, ріках
Не так цікаво, як знаходити нові відтінки синього.
І тонути в знайомих, нестерпно рідних водах.
Не шукати порятунки...
Не пускати чужинців гатити греблі.
Тут роботи непахане поле,
Себто, бездонна ріка.
Твій світ залишається тут, навіть коли ріка вкривається кригою.
І ти ковзаєш на ковзанах по поверхні, танцюєш свій танок...
Відшліфовані рухи, бездоганні стрибки!
Або навіть і там, під кригою, де немає навіть ополонки, аби вдихнути на повні груди,
Навіть і там ти вдома.
І немає різниці, ти Хопей, чи Русалонька.
Це твоя ріка і твої береги.
Тримайся їх. Не виходь за межі.
Це стихія.
Або виходь і не скигли, терпи.
Бо ріка - це ти, розливайся, наповнюйся, впадай у моря, бережи витоки, шукай підземні канали для своїх вод, але, дивись, не змілій.
Не змілій.

Душа запрагла свята… Дихає морозом
ніч у середмісті Львова.
Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
у мерехтінні вікон. Гама кольорова
людських життів і доль. Старим обо́зом
зникає в сутінках печаль тяжких утрат…

…І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
чекає Рік Новий на крок у бутність –
звістити світові свою присутність,
обвіяти своїм благим теплом
оголені дерева і дахи промерзлих хат,
старі людські обличчя і дати їм ковток
живий води… Мерщій ходім,
мерщій біжім сюди,
де Дух Різдва малює дарчі скрині –
ми всі щасливі будемо віднині,
бо тріпотить на Дереві Листок
нових іще несходжених призначень,
листок нових освідчень і освячень –
блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
а Колісниця Часу знай летить
по кригах зламаних і стужах безталанних –
Зима, мов пава, в хаті загостить
між пампухів, малих дітей, соломи –
і тане тінь виснажливої втоми,
і вже малює Новорічна мить
те Немовля у променях осанни
і в утворі Божественної Брами
двох срібних о́ленів у пущах первозданних!

…Сп’янілий Дух Різдва...

…Так спрагло дзвони б’ють…



Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом". - Львів,2017.

 
 
 
 
 
 
 
 
Десь між обрієм & краєм вікна готель Каліфорнія, хибна
вивіска, твій погляд сковзає безборонно, інколи сусіди
валяться зі свого верхнього поверху, все шукає або знаходить
причастя.
 
Квіти всіх пурпурів пломеніли, розкидалися, розкладалися
гаровим смородом шовкового дрантя, тонами знекровленого
листя, в розкоші, з розпачу. Риби злітали ~ виблискували
вологими сапфірами крил над лагідним & божевільним
морем, яке билося у вікна, просочувалося, полум’я рожевіло
випадково згортаючи спалахи у пелюстки-обійми.
 
Гаптовані ультрасиніми блискавками & безстидністю, ми
перейдемося маленьким театром й відчинимо рипучу
скриньку із невідомим сумлінням, з-за стін будинку
примар, щасливим, неввічливим. Далі є.
 
Народження Смерті & Народження
 
 
 
 
 
 
 
 

Окраєць щастя, скибочку-цілушку,
Що милостиво потрапляє в руки,
Відкину гордо – я ж бо не служебка!..
Собі ж залишу солі повну жменю -
Нехай погіркне те солодке щастя,
Нехай печуть, та не черствіють рани –
Бо в істинного щастя присмак терну,
Зате тоді воно вже не окраєць,
Не скибочка, а пишна паляниця –
Її я вистраждала, нею причащуся:
Я не зарібниця, я в Долі – Господиня!
«…А у тії печі
золотії плечі,
а срібнії крила,
щоб нам коровай гнітила»…

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом.2013)

Там, за териконами – джаз,
Постмодернова музика,
Саксофон сірого дня –
Такого ж сірого, як і мої берци,
Від пилу і бруду нескінченних днів
(Довершеність).

Там, за териконами – блюз,
Блюз без сезону: не осінній,
Не літній, не весняний,
І не зимовий навіть:
Блюз нескінченних доріг,
Яких не пройти, не здолати,
І навіть не проповзти,
І не плазувати – про:
Блюз.

Так, за териконами – пустка:
Порожнеча, якої немає,
Ніщо, якого не було, не є,
І не буде – Небуття.
Там. Де музику грає
Джазмен бородатий
Білий, як сніг на чорному.
Там – пустка.

Там, за териконами –
Спогади. Про неіснуюче.
Там, де матерія
Міряє часопростір –
Карма. Там, за териконами –
Сансара.
Босоногий Сітхартха
Кидає мені в долоні
Вервечку хвилин позичених.
Тільки я не ловлю – бо затиснув
Пальцями металеву іграшку.
Холодну. Сансара.

Там, за териконами –
Заперечення
Всіх істин моїх кольорових.
Барабан виграє
Все туж мелодію
Барабан джазмена Бога
(Він вміє тримати ритм).
Там, за териконами – Смерть.
Там просто батьківщина моя розстріляна,
Там.

Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води Меркурій вирина
І простяга невдасі золоту сокиру.
«Бери та більш не лементуй»
«Це не моя. Що нею можна тут робить?»
«А ця ось, срібна, не твоя?»
«Ні, не моя. Шукай на дні залізну!»
«Ну, якщо так, тоді бери всі три».
На радощах біжить той чоловік в село
І по дорозі всім оповіда свою пригоду.
Тільки скінчив – сусід метикуватий
Ноги на плечі та й подавсь на річку.
Кинув сокиру в воду і кричить:
«Ну, хто ж зарадить лихові моєму?!»
З’явивсь Меркурій і золоту трима сокиру.
«Моя!» – кричить той чоловік.
«Ні, не твоя,- на те йому Меркурій. –
А за брехню розплачуйся сокирою!»

P.S.
Хто в радники брехню собі узяв,
Позбудеться й того, що мав.

Годинник на ратуші Праги б’є дванадцяту.
Середньовічна Ма́ла Стра́на та Карлів Міст поруч неї
оживлені, як мурашник.
Голівки вертепу життя кивають чо́лами на кожен удар – ми є… ми є...
Ми теж є… Ми – з Дерева Роду листя розвинуте,
чашею цілющого травня переповнене…
Прапра́внуки Адама та Єви – житимем, як і жили…

- Смерте, Смерте, а йди-но собі на куп’я-болота,
де кури не піють, де люди не ходять, де наш глас не заходить…
Тут тобі не ходити, білого тіла не в’ялити,
з косою не чатувати, буйноцвіття не вкорочати,
лицарів духа у часі розвою не зупиняти…

… бо будемо гнати–и–и… громадою божою
із вселенської світлої хати…

Собор Святого Віта ударить: «ars lónga»… привітаймо життя!
Собор Святого Юра підхопить і вознесе: привітаймо-о-о!
Людину, Богом сотворену, і працю рук її розкрилену
в середчассі минулому, теперішньому та майбутньому
пелюстками-листками барвінку вічнозеленого увінчаймо-о-о…

Нам – бути.
Червонорутне зілля уже розквітло для нас.
Поза простір і час – нам бути!
Не минути ні краплі з лавини образ.
Попри простір і час – нам бути!
Не минути ні риски з довершених нас – не минути…

Обертається колом Земля… Але ми – залишаємось.
Лише в часі, як маски з вертепу життя… обертаємось!..

Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.

Чомусь погляд сумний
У цього трамваю з номером
Десять.
Я плутаю місто
Зі старою книгою:
Намагаюсь місто читати,
Намагаюсь блукати книгою,
Намагаюсь бути текстом,
Намагаюсь визирати у вікно метафор.
Прикро: міста на рівнинах мурують.
Прикро: книги пишуть знічев’я,
Чорнилом.
Прикро.
Евтерпа ходить у чорній сукні,
Плащ свій (теж кольорів невеселих)
Подарувала опудалу.
Епоха сумних комедій,
Епоха трагедій кумедних,
Затискаю в руках клубок
Ниток:
Той самий, що колись дарувала
Аріадна Теcею,
Від лабіринту лишилась
Купа каміння,
Навіть меч той зітлів –
Той, яким Мінотавра дірявили,
Перетворився на купорос,
А клубок
Ниток
Все такий. І нитки тонкі.
І не рвуться. І тягнуться.
У нескінченність сріблясту.
Ти мала б людей веселити,
Ти –
Дівчина, вбрана нині у чорне.

Час – кульгавий жебрак
З торбою – Всесвітом,
З торбою – Простором,
З торбою, де ховаємось ми
Разом з тією Порожнечею –
Нескінченністю.
Всі сидимо біля вікна
За склом якого одна чорнота
І жодної голки світла
Для ока сліпого, для шкіри
чутливої
(Люди-безхатьки бачать шкірою)
Крила комах
Ти збираєш, Ерато,
Замість квітів прозорих
У букети синього Неба
(Нам літати, їй плакати,
Нам падати, їй плакати,
Нам помирати, їй плакати
Завжди).
Люди шукають знаки,
Що писані давнім шрифтом
На крилах птахів,
На панцирах черепах
(Повільних панцерників)
А горах Еллади
У кам’яній хатці
Досі живуть люди
Які вірять,
Які просто впевнені,
Що Гомер був зрячим.

Крізь сніг лапатий
Йду до альтанки в саду -
Сліду не видно.

з марева пухнастої ніжності
висотати радість тонку
і з неї вив'язувати тепло
згорнувшись клубочком щастя

вагітність любов'ю
простір заповнює тихо
маревом пухнастої ніжності

14.12.2017