А ти будь тюльпаном: живи і квітни,
Загоюй рани, всміхайся привітно,
Втопи свій біль на денці озерця,
Нехай рожевим заквітне серце,
Чи білим, жовтим...не має різниці,
Подякуй Богу - віддасть сторицею.

А ти будь тюльпаном: тягнися до неба,
Що тепло шепоче: "Тримайся, бо треба".
Всміхайсь тюльпаном, всміхайся тюльпанам
В долині тюльпанів за океаном....

Навіщо ти звертаєшся «на ви»?
Чи візаві свого ти поважаєш?
А може тривіально зневажаєш,
маскуючи відносин грубі шви?.

Чи любиш ти, коли говориш «Ви»,
чи просто на дистанції тримаєш?
За кого ти таку особу маєш,
що поїш її трунком сон-трави?.

Що відчуваєш, як говориш «Ви»,
апатію, огиду насолоду?
Надієшся лише на свою вроду,
радієш, не піднявши голови?

Чи хочеш ти, коли говориш «Ви»,
знайти взаємність і порозуміння?
А може випробовуєш терпіння,
принад своїх піднявши корогви?

Тоді навіщо говорити «Ви»?
На біса взагалі тоді говориш?
Якщо себе в собі не перебореш –
читай вірші, а краще молитви.

Гнучка, як гілочка ліщини,
Іскриста й сяйна, наче сніг, –
Вона сміється, мов дитина,
І заражає сміхом всіх.
Неначе книга загадкова, –
Мої розбурхує думки,
Адже не в’яжеться розмова,
А замовкати не з руки.
Її слова – струмочок тихий,
А дотикання пальцем – гра,
Бо відчувається безвихідь
І проявляється жура...
14.05.25

Вишиванки-обереги.
Обереги-вишиванки,
Їх для мене і для тебе
Вишивали наші мами.

Вечорами клали хрестик
Стібок до стібочка,
Виходила так майстерно
Вишита сорочка.

Рушники та скатертини,
Килими й серветки.
І усе то для родини
Тії обереги,

Щоби лихо не йшло в хату
Та біда минала,
То бабусенька і мати
Шили-вишивали.

2025 р.

Обурена весна дощами розлила́сь.
Зелені та сумні у травня очі.
Коли вже сонце розітне сувої зла,
щоб відпочили від шахедів ночі?

Калюжі, мов печалі темні дзеркала́,
Бо тільки дощ, здається, хазяйнує,
хлюпоче - і завісою стоїть імла,
від неї правди всім чекати всує.

Заснула справедливість під шумок дощу,
подерта. Чи розправить світла крила?
Повір: втече страшна війна, як підлий щур,
і дощ мине. Тектиме воля в жилах.

Коли зліталися хрущі
На обвишнілу хату.
Щось відлягало від душі
Страшне і волохате.
І хата, втомлена в літах,
Підведена на біло,
Була, немов би молода,
Немов нова і ціла.
І потопали в бур'янах
Подвір'я, вирви, кроки.
Розбиті вікна, долі, дах
І спопелілий спокій...

Я не знаю, що зі мною,
Самотою рани гою.
Недалеко й до біди.
На подвір'ї, попід вечір,
Розгулялася хуртеча,
Замела усі сліди.

Стогне вітер за шибками,
Недолуго грає гами.
Ноти до...ре...мі...фа...соль.
Кармазинове* вітрило,
Що борвіями побило,
Лагодить — стара Ассоль.

Коле голкою долоні,
Парусину, ту солону,
Пригортає до грудей.
Усміхається, неначе,
А тужливе серце плаче —
За морями її Грей.

Ходять тіні безголосі.
Кіт рудий, як пізня осінь,
На плахтині тихо спить.
Без вітрил пливе у вічність,
В лебедину білосніжність —
Корабель...
Не рветься нить.

Кармазиновий* — червоний.

13.05.2025р.

Я ангел її, та не знає вона,
що ми одне одному ехо... луна,
якщо подивитись у небо ясне,
обом усміхається щастя одне.
Вона була тою з омріяних див,
яке як ікону я боготворив
у ночі осінні, у дні весняні,
являється й досі мені уві сні
те неповториме у юності, де
минуле опало як листя руде,
і де у моїй течії житія
усе ще вона половинка моя.
Так само немає дорожчої за
ту мить, як упала солона сльоза
росою у теплі долоні мої
і пахли фіалкою коси її.
Тепер ми обоє напевне смішні
у іншому світі... у віщому сні
ще падає наша вечірня зоря
моя найясніша, чужа, нічия...
..................................................
А душі то наші у різних світах,
літаю до неї як зоряний птах.

05.2025

Коли пташки уже лягають спати,
а Місяць виринає із-за хмар,
моя душа нечутно зніме лати,
аби почути музику кіфар.

Вона торкає ніжно струни неба,
її лунає тихо вокаліз
і подумки несе мене до тебе
солонувато-прохолодний бриз.

Мережкою полинула доріжка
від берега кудись за небокрай.
У хвилях виграє твоя усмішка,
і терпко духмяніє молочай.

А серце завмирає ніби пташка,
коли зорина раптом упаде.
Гроза гуркоче і зітхає тяжко,
як блискавиця зрине де-не-де…

Український поет і пісняр, світла життєлюбна людина Борис Йосипович Пономаренко втратив сина - майор розвідки Роман Пономаренко загинув на фронті…

Мій син поліг за Україну…
Тож як писати?
Як співати?
Як дихати тепер без сина?
У вухах тиша, ніби вата,
а серце окувала крига,
нестерпний біль настійно суне -
щодня стоятиму на рингу
віч-на-віч сам із сумом…

Але я вирвусь за канати,
не для зневіри втратив сина -
я буду все одно співати!
Мій син поліг за Україну…

2025 рік

Помолюся Богу, поклонюсь іконам,
Унесу пожертву та перехрещусь, –
Затуляють очі мороку долоні
І кепкує щастя з наших бід чомусь.
Незлічимі рани, невтоленні болі,
Заклики постійні та важкі думки, –
Як невірна жінка, зраджує нам доля,
Чи самі ми вічно робим помилки?
Змучені безсиллям, на життя сердиті,
Обробляєм землі і ведем бої, –
Споконвіку хочем ми по правді жити,
А не розширяти власних площ краї.
Трударі затяті, воїни відважні,
Бережем обійстя, ростимо дітей, –
І за Україну стоїмо звитяжно,
Хоч від неї дяки нам нема за те.
Думки рух зникає в почуттів полоні,
Бо нема спасіння від земних спокус, –
Помолився Богу, поклонивсь іконам,
І відрадно стало на душі чомусь…
13.05.25

 
Стрів якось твій образ, завітавши в дискобар
Промінь танцював між зір і хмар
Увімкнувся місяць, явив мені твій шал
Очиці карі зблиснули мов жар
 
А ти наче ураган
Спокій у очах
Усяко геть одвіює
В місця безпечні, де чуття жиє
Моє кохання раптом одвіює
 
Я самотній мрійник, і ти з якихось мрій
І ким завгодно можем бути ми
Коли б наблизитися устами
Чуття правдиве, мовби не стало
Нічого більше у суцільній млі
 
О ти наче ураган
Спокій у очах
Усяко геть одвіює
В місця безпечні, де чуття жиє
Моє кохання раптом одвіює
 
Ти самотня мрійниця, сам я з якихось мрій
І ким завгодно можем бути ми
Коли б наблизитися устами
Чуття правдиве, мовби не стало
Нічого більше у суцільній млі
 
О ти наче ураган
Спокій у очах
Усяко геть одвіює
В місця безпечні, де чуття жиє
Моє кохання раптом одвіює
 
 
 
 
 
 
 
 

Так хочу додому, у рідну стихію.
Я навіть удома себе відчуваю
Закинутим на чужину. Чи зумію
Колись повернутись до рідного краю?

Так хочу додому, у затишок, тишу,
До тих берегів, що відомі ізмалку,
Де води на гребенях вічність колишуть
І де ти загнав першу болісну скалку.

Я хочу додому, на озеро синє,
Де тоне у плесі неспішна нірвана
І де в очереті проблискує сизо
Та молодість завжди жадана й неждана.

29 липня 2022

В твоїх очах вчорашнє небо пізнє,
Де сіяв хвильки птахів сонцеспад.
Знов ти моя, журлива й світла пісне,
Ведеш мене в любові дивний сад.
Приспів
Гублюсь в твоїм волоссі, моя мила.
Я сонце щастя в сни твої наллю.
Чекай мене, моя голубко біла.
Люблю тебе, одну тебе люблю
.
Мене тримають вічно у полоні
Твої вуста, як молоде вино.
Троянду серця дам в твої долоні
І притулюсь до тебе знов і знов.

Несу тобі я знову, рідна, квіти.
Хай доля нам дарує ще літа.
Щасливі ми. Зростають наші діти.
Єднає нас обох любов свята.
Приспів.

2013 - 2025

Яка б не трапилась жура --
Допоки ми живі, кохана,
Цвітіння не мине пора,
Моє кохання не зів'яне.

Нехай роки беруть своє,
В люстерко глянути так важко.
Краса душі твоєї є --
Мені ти завше мила, пташко.

То все привиділось тобі,
Був сон лихий від чорних круків,
Сміються висі голубі,
Найкраща ти, моя голубко!

То заздра в комусь лють живе
Вона б вродливих всіх убила.
Од неї - дзеркало криве
І піднебіння почорніле.

12 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

Травневих пахощів розбурханий порив
лоскоче почуття мої надвечір.
Удалечінь летять весни вітри,
а прохолода – укриває плечі…

Учора шкодував би, що не ти,
але сьогодні якось попустило.
Іду поволі плаєм без мети,
уже не марю, економлю сили.

Духмяніє принадливо бузок,
акацію припорошило снігом…
Через потічок камінців разок
лежить, немовби партитура Гріга.

Шумить на перекаті течія
і кожну «ноту» лагідно цілує.
Весна співає – більше не твоя,
але мене уже це не дивує.

Скриплять поволі часу терези,
уневагомлюючи всі твої ґештальти.
Верхи змішались раптом і низи –
і видиво те проситься на шпальти…

Квітують чорноморські береги,
але човнам твоїм вони не до снаги.

Задай мені питання. Запитай,
у що моє закохане сьогодні.
Роки спливли крижинами. Й нехай.
Ми ж бачились лише напередодні.

Спитай мене щось щире, що тобі
хотілося б дізнатися сьогодні.
Зустрічними кругами по воді
ми вийдемо з глибин на мілководдя.

Можливо, я не зразу відповім.
Можливо, відізвуся не словами.
Ти з берега свого побачиш дим,
запалений сигнальними вогнями.

І як з-під льоду звільнена ріка,
питання хлинуть, збуджені й голодні,
та хоч яка їх течія стрімка,
всі будуть ніжні й тільки про сьогодні.

02.04.25

В крамниці бабця говірка
Питає в жіночок:
- Чи риба є у вас така,
Щоб зовсім без кісток?

Сміється тільки продавець,
Сказавши, що нема:
- Та риби тої, хай їй грець,
І так у нас катма.

Зіперлась бабця на ціпок:
- Спитати хочу вас.
А щоби мало кісточок
Й недорога якась?

У продавчині нерви й сум.
Ліниво додає:
- Як хочте, маєм ковбасу,
Де мало м’яса є.

11.05.2025

Навесні розцвів бузок рожевий,
А ромат його п"янить, душу бентежить,
Хоч в осінь поспішають вже літа.
І доленьки мереживо бузкове,
Зіткане зі щастя та любові
Нас з тобою ніжно огорта.

2015 р.

Змінилась, — не та, що колись —
від жінки лиш тінь залишилась.
Та спрагло бажаю у вись
злетіти на зламаних крилах.

Хребці порахую і щем
під ложечкою залоскоче.
Не ріж, доле, тіло живцем —
задушить змія в дні пророчі.

Короткий у квіточки вік
хоч пестило сонце і злива.
І я ще ряхтіла торік
для тебе, коханий, звабливо.

Зів'яне травневий розмай —
віщує утрати предтеча.
Схолонув малиновий чай,
і пити його недоречно.

А, раптом, уява чиясь,
плете із думок павутину?
Хоч в бескид несе течія
Любов на поталу не кину.

Все буде чудово в той час,
як виберусь з темної прірви.
Ще світоч* у серці не згас,
хоч душу з сере́дини вирви.

Ще ніжність голубить уста,
тріпоче метелик у лоні.
Медова твоя гіркота́
блаженством у чуйних долонях.

Світоч* — смолоскип

11.05.2025р.

Іноді замріяно співаю,
Часом звуків геть не видаю, –
Згадками зворушений до краю,
Мовчки думу думаю свою.
На розквітлу яблуню дивлюся
І впадаю у важку журу, –
Згадую схвильовано матусю
Та душею з нею говорю.
Невимовно болем набрякає
Чуйне серце знову навесні, –
Тонуть очі в білизні безкраїй
Гілочок, розцвічених мені.
Маминої яблуні цвітіння
Пахощами ніжними п’янить, –
Додає наснаги і терпіння,
Спонукає вірити і жить.
Яблуня вже горнеться до хати
І зникає між світами грань, –
Раювати в раю стала мати,
Опісля земних випробувань.
Подумки матусю обіймаю,
Вдячності і шани не таю, –
Згадками розчулений до краю,
Мовчки думу думаю свою.
12.05.25

В повітрі - невловимі аромати,
Кущів бузку торкається душа.
До мене в серце хоче завітати
Весна духмяна та, на жаль, чужа.

Свічками посміхаються каштани -
Натхненний та барвистий карнавал!
Прикрасилися зеленню паркани,
Чекаючи на травня світлий бал.

Така весна, як і була раніше...
Але не гріє променем ясним.
Тепер любов живе лише у віршах,
Юнацькі мрії стали тінню рим.

Я подумки виходжу на алею,
Мене хтось кличе у безхмарні сни.
Це, мабуть, голос осені моєї
На тлі чужої юної весни.

Степ. Із неба сонце палить. Вітру і не чути.
Десь, мабуть в ярку сховався і устиг заснути.
Все живе також сховалось спеку переждати.
Тільки жайвір не втомився у небі співати.
Бредуть степом козаченьки, між горбів блукають.
Із невдалого походу на Січ повертають.
Подалися в кілька «чайок» турка полякати
Та від флоту турецького довелось втікати.
Майже берега дістались, турки розізлились
І з гармат своїх по «чайках» стрілять заходились.
Потопили, кляті, «чайки», братчиків побили.
Все ж дві сотні козаченків берега доплили.
Погрозили кулаками туркам - ще віддячать.
Й подалися на Січ степом, вірячи в удачу.
Але, видно, їх удача кудись подалася.
Орда вигулькнула раптом. Де тільки й взялася?
Наскочили козаченьків, взялися рубати.
Та не просто з козаками орді воювати.
Вдарили вони з мушкетів, за шаблі схопились.
Відкоша дали такого, що ті відступились.
Отож, бредуть козаченьки та піт утирають,
А за ними орда суне, наче вовча зграя.
Нападати орді страшно та й кинути шкода.
Тож чекають, як козаки втомляться в поході.
Бо ж харчів у них немає та й води не стріти.
Чи ж надовго сили стачить не їсти, не пити?
Як їх голод доконає і замучить спрага,
Де й подінеться та їхня козацька відвага.
Нащо сили витрачати? Трохи зачекати
І їх голими руками можна буде брати.
Тож бредуть козаки степом, татари - за ними.
Поглядають вслід козакам очицями злими.
Не терпиться: ну, коли вже козаки охлянуть?
Коли вони від утоми валитися стануть?
А козаки – і не видно, щоб дуже охляли.
Аж татари дивуються: звідки сили брали?
Та не відали татари козацькі секрети:
В кожного висять на шиї якісь амулети.
Бульбочки на міцні нитки вони нанизали.
Ті від часу затверділи, аж чорними стали.
Висять собі, як намисто. Хто би здогадався,
Що від голоду козак тим зіллям рятувався.
Коли уже сил не стало і харчів немає,
Козак те своє «намисто» із шиї знімає,
Бере бульбочки з «намиста» й почина жувати.
Хоч для того міцні зуби треба було мати.
З’їсть ті бульбочки і голод уже відступає.
Аж на кілька днів «намиста» того вистачає…
Берегли козаки дуже свої амулети,
На допитах не розкрили ворогам секрети.
Тож ті, звісно, ішли слідом та того не знали.
Поглядали, щоб вже скоро козаки охляли.
А ті ідуть, наче голод зовсім не діймає.
Бачить бей, що він даремно на здобич чигає.
Козаки не поспішають сили утрачати.
Плюнув, врешті велів орді у Крим повертати.
А козаки дуже скоро й до Січі дістали.
Отак любка предкам нашим життя рятувала…
Знали предки тої любки й приворотну силу.
Знахарі напій любовний із тих бульб варили.
Хто хотів до себе серце чиєсь привернути,
Варто було до знахарки лишень завернути.
Вона дасть магічне зілля. Трохи пригубити
І «коханий» вже без тебе не зможе прожити.
Отака-то вона – любка. З виду – не сказати,
Що вона у собі силу таку може мати.

Сонечко добралося зеніту
І опівдні землю обпекло, -
Почало небачено міліти
В затінку калини джерело.
В'ялим листям пахне звідусюди,
Потьмяніли кольори квіток, -
Як мені дихнуть на повні груди
Та іще зробити хоч би крок?
Відчуваю, що скипає серце,
Що уже духота не мала, -
Що пора з бляшаного відерця
Обливатись біля джерела.
Так зраділо тіло прохолоді
Й кількості цілющої води,
Що почав боятися я згодом
Наробити іншої біди.
Можна дуже легко захворіти,
Раз нема ні міри, ні числа, -
Поки сонце плавиться в зеніті
Важко відійти від джерела.
11.05.25

Пливуть літа за небокрай —
найкращі миті літа,
а ти завжди мене кохай,
мій загадковий Світе.

Зустрілися ми недарма
на ковзанці юдолі,
коли творила сніг зима
із пелюстків магнолій.

Мороз до болю пробирав,
щипав за щоки й п'яти.
Та не було тоді підстав
тобі не довіряти.

Ще не свої і не чужі,
та вибралися з пекла.
Струсив холодний сніг з душі —
від поцілунків тепло.

На лавочці хиткій удвох
сузір'я розглядали.
І нам творив Всевишній Бог
мелодії з печалі.

Пливла хмарина чарівна,
фрегатом в даль магічну.
У мить прекрасну, як весна
нас повінчала вічність.

09.05.2025р.

 
Кшталтів кохання
Марґариту вчив Том –
Від задумки до звершення ледь не життя
Ситуації різні погода є змінна
жодне із кохань
не краще інших
 
Кшталти кохання –
Марґариті товк Том
у французьких романах
флірт абсурдного й вульгарного
Кшталти кохання –
неймовірності усюди
і не звідати щось
уважаю безглуздим
 
Я чула тебе –
Марґарити відмова
І авжеж ти зануда
хоча у цім свої чари
о нуда мовби лінійка
яка усе тільки ділить
є кшталти кохання
помилкові на вигляд
 
Всунь холодцю за комір
Віднайдім у тобі страх
Затріпотиш од нього
сльози виблиснуть на віях
 
Всунь холодцю за комір мила
на килимі розкинься
від задумки до звершення
поцілуємо злочинця
(ану ото)
 
А про що саме йшлося отут
(що казати)
 
Влізь у червону піжаму і з’ясуй
 
 
 
 
 
 
 
 

Щоб очі мамині світились щастям,
Щоб усмішка сіяла на вустах,
До неї приїжджайте, діти, вчасно,
Де б не жили ви, і в яких краях.

Бо найдорожча це, звичайно, мама,
Яка подарувала вам життя
І теплих почуттів і ласки гаму,
Відкрила вам дорогу в майбуття.

І не шкодуйте слів подяки неньці,
Вклоніться, діти, низько до землі,
Бо завжди виглядає вас рідненька,
Любов її, мов промінець в імлі.

До мами приїжджайте, діти, вчасно,
Де б не жили ви, і в яких краях,
Щоб очі неньчині світились щастям,
Щоб усмішка сіяла на вустах.

1.
променя́тко-зайченя́
по віко́нній ра́мі
ска́че й ка́же відчиня́й
ни́ні Свя́то Ма́ми

Приспів:
ма́ма-ма́ма
золоті́ слова́
я́блуні у цві́ті
ма́мо-ма́мо
ми́ла дорога́
найрідні́ша
ти у цьо́му сві́ті

2.
в обере́мку весняні́м
як весе́лка кві́ти
то несу́ть любо́в у нім
з поцілу́нком ді́ти

Приспів...

3.
усміхне́ться. обійме́
розцвіте́ нена́че
і до се́рденька прийме́
привіта́ння на́ші

Приспів...

...
найрідні́ша
найрідні́ша
ти у цьо́му сві́ті

 
їдемо до техасу, знайомі ледве-ледь
їдемo до її сім’ї, у новім корветі
 
їдемо до техасу просто так ~ буває, вір
зупинимся у денвері оглянемо, що там і
певно, їй зі мною безпечніш а в моє серце лине мир
 
їдемо до техасу, я і діксі роуз (личить їй!)
шукати, чого бракує нам у нинішньому житті
спитаєм у місцевого десь неподалік
де узяти грудок техаськіх щоби чавити пальцями ніг
 
 
 
 
 
 
 
 

А під вікном розквітли мальви,
Дитинства квіти осяйні,
Вони нагадують про маму
Йому і їй, тобі й мені.

Вона ж бо їх тут посадила,
Плекала й берегла як слід
І на світанку нас будила,
Щоб зустрічали сонця схід.

Привчала змалечку до праці,
Любить людей, красу творить,
Щоби літа не змарнувати,
А їх із гідністю прожить.

Вже ті літа канули в лету,
У нас вже внуки підростають,
А квіти мамині щоліта
Голівки сонцю повертають.

2015 р.

Стало темно безвідрадно
У розчиненім вікні, –
Краєвиди неоглядні
Споглядати не мені.
Видно тільки двір порожній
І розквітлий пишно сад,
У якому вишня кожна
Має власний аромат.
Резедою пахне шпанка,
А в лутовки – запах трав,
Що, як скатерть-самобранку,
Час за тином розпростав.
Цілу ніч на повні груди
Буду вдихувати чар
Блискотливої облуди,
А не сизий дим сигар.
Малюватиму в уяві
Те, що бачилося вдень, –
І радітиму появі
Слів для віршів та пісень.
10.05.25

Не про мене свята –
ні світські, ні релігійні,
коли кацапня за горло Вкраїну хвата
чи стріляє їй просто в спину.
І хоч знаю, що з часів петрових
возведено силу в закон,
не була ще руйнація такою,
коли все живе дощенту пожер вогонь

Гай приховує всі таємниці,
Гай таїть всі початки й кінці.
І всі пристрасті болісні й ниці
Проростають в його лиці.

Я іду в цьому вічному лісі,
Ніби полем одвічних пасток.
Заблукав у кущах на узвишші,
У чагарниках диких думок.

Я усе непотрібне лишаю
У його безконечних кущах.
Тут я вічність за нитку тримаю,
Що заплуталась в сивих дощах.

20 липня 2022

В мистецьких колах не існує друзів.
Це - правда, неприємна і жорстока.
До чорта пліткарів та боягузів
І заздрість - ззаду, спереду та збоку.

Немає щирості в мистецьких колах,
Лише бажання втертися в довіру.
А власний досвід - це найкраща школа...
Я сам зі спини витягну рапіру,

Що виглядала, як порада цінна.
Чужа біда - бальзам на душу! Раді!
Відкриєш серце - плюнуть неодмінно!
Відкриєш душу - і туди нагадять!

Давай розійдемось, давай
розставимо крапки і... капці...
І може вип'ємо по склянці,
як давні друзі... Чи давай
розіб'ємо усі чашки
і той сервіз з надбитим носом.
І може стане раптом досить
сварок на тиждень чи роки...
Або давай утнемо щось
шалене і надміру дике,
зі сміхом, танцями і криком...
І навіть, якщо раптом хтось
покличе копів, то на краще,
бо у житті сімейнім нашім
пригод замало відбулось...
хоч те було... і це ...і ось...
але ж мені того не дос'...

- Учив і вивчив – то є різні речі! –
На фізиці учитель каже всім.
Як приклад протилежностей, до речі.
Не можна ж бути мудрим і дурним.

В житті це неможливо зовсім, діти.
Це суперечить логіці хоча б.
Як ніж чи лезо ну не може бути
Тупим і гострим справді водночас.

- Чому ж не може? – в класі хтось питає.
Встає малий хлопчина - жартівник:
- От ми одну особу в класі маєм.
Тупа в науці, гостра на язик.

09.05.2025

І
Далеко павіану до людини,
язичнику-кацапу – до богів,
а куцому до зайця – поготів...
і як ви не олюднюйте скотину,
а морда залишається звірина
з обіймами ведмежих пазурів.
І рижих на арені є до біса,
і що не самозванець, то тиран,
і що не ідол – чучело, бовван...
якщо не повилазило, дивіться –
на авансцені Божої десниці
то вовкулака, то його баран.

ІІ
Є категорії людей... і націй...
одні – творці ідей, поводирі,
а інші, особливо, угорі –
це зайві атрибути декорацій.
Навіщо ці паяци, путі, трампи,
яким ніяке горе не біда?
Нуворишу усе одно до лампи,
кого перекуповує орда.
Вироджуються носії культури,
над нею підіймають ятаган:
злодії, параноїки, убивці,
соціопати, шулери, п’яниці –
і кожен удає, що отаман...
(їх із натури списують поети
і ось вам і солісти, і дуети
дев’ятої колони росіян...
та то таке). Нікого не лікують
ні Біблія, ні Тора, ні Коран,
ні благодать вогню, ні алілуя,
комедію валяє Ватикан,
освячуючи клани диктатури,
престоли позаймали самодури
і дублями виходять на екран
по волі світової режисури
героями із кінема Капура
дебілуваті Чита і Тарзан.

ІІІ
Про що це я? А-а-а... думайте-гадайте,
хто вирок наш і що є вибір ваш.
У вирі воєн, доларів і нафти
не тонуть мародери і пірати.
Їх вирізняє дикий епатаж
та очевидні і таємні вади...
..............................................
лайно спливає патьоками влади,
яке бере її на абордаж.

05/25

Суспільство закульгавило душею,
пожива притлумила інтелект,
порядність опинилась за межею
оманливих для етносу оферт…

Комфорт перемагає розрахунок,
ховається у тінь здоровий глузд,
ковтаємо із ахінеї трунок,
плете байдужість усе більше узд…

Віддаємо копалини і мову,
усупереч нащадків майбуття…
Буття всього ми зрадили основи –
в петлю премось в погоні за життям!

Попри хибні кроки та невдачі
На ногами пройдених шляхах, –
Поглядаю в дзеркало і бачу
Сміхотливі бісики в очах.
Значить не усе ще так погано,
Щоби удаватися в журбу, –
Просто досі я за Божим планом
Право мати щастя не набув…
09.05.25

Половина літа - так печально,
Що це літо скоро промине.
Відлітає літо, ніби чайка,
Поселивши у печаль мене.

Половина літа - так наївно
Вірити у краще майбуття.
Проступає молодість нетлінно
В старості, як вірне опертя.

Половина літа... Шлях урвався
В ранню смерть чи вічну каламуть.
І зів'ялий лист крізь думку мчався,
Щоби ока істини сягнуть.

15 липня 2022

Не руш мене! Я вловлюю цю тишу.
Вона, мов пісня, чиста - без кінця,
Як хресний хід, ясний вогонь лиця
Та поклик світла, що здолає нішу.

У ній живу, пірнаючи все глибше.
Вона, як суть безмовного вінця,
Де серцем доторкаюся Творця,
А сум в мені зникає, наче злишок.

О, не торкай! У цю єдину мить
Усе минуще опадає з мене.
Бо тиша не порожнє, а натхненне,

В якій гірка тривога відболить,
Там рідне слово проросте, як зерна,
І світ порине в сонячну блакить.

Сидять діди, розмовляють, згадують минуле,
Хоч багато вже із нього на цей час забули.
Але така людська пам’ять: хтось щось нагадає
І, здавалося, забуте зненацька спливає.
Так воно і зі Свиридом сталося, гадаю.
Щось Микола таке довге їм розповідає,
Вже разів з десяток чуте. Діди лиш кивають,
Що казатиме він далі, усі добре знають.
А він чогось відволікся, задумавсь на хвилю.
Забув, видно, про що мова, про що говорили
Та і каже: - Оце чув я, що, наче литвини
Усі страшні чародії і можуть людині
Чого хочеш сотворити, шкоди наробити.
При великому бажанні і зо світу зжити?!
Щось мов клацнуло в Свирида в голові одразу,
Давній спогад геть забутий йому пам’ять вразив.
Він аж з лавки підхопився: - А ти правду маєш!
Я історію вже давню досі пам’ятаю. –
Збрехав трохи. Не хотілось в тому зізнаватись,
Що минуле уже стало трохи забуватись.
- Колись, був я малим іще, ще мав десь п’ять років.
Зібрались всі коло хати. Ще не темно поки,
Тільки стало сутеніти. Мій батько із дідом
(Ще живий був на ту пору) та прийшли сусіди.
Повсідалися на призьбі та і розмовляють.
А я сиджу собі збоку, вуха підставляю.
А було то все весною. Гарно так сидіти.
Коли батько підхопився, став в небо глядіти.
А тоді й питає: - Що це таке пролетіло?
Усі стали придивлятись, справді угляділи.
Та й я бачу – летить птаха по небу велика.
Наче, журавель чи інша якась птаха дика.
А тут дід мій як схопиться, колесо хапає.
Воно старе й поламане лежить, підпирає
Давно уже попід хату. Поклав серед двору
Та ломакою круг нього зробив коло скоро.
Тая птаха спускається на колесо низько
І, здається: «Пити!Пити!» вчувається зблизька.
Коли дивимось, а то вже зовсім і не птаха,
А москаль, як земля чорний, дрижить бідолаха.
Я бігом метнувся в сіни, приніс води глечик.
Він напився, подякував, аж розправив плечі.
А тоді вже став казати. Люди обступили,
Бо ж такого не бачили, скільки в світі жили.
А він діду перше в ноги низько поклонився:
- Коли б не ви, я б, напевно, уже десь розбився.
Вже б пропав, якби ви, діду, не порятували.
Чи в дерево головою, чи річка б прийняла.
Вже не думав, що врятуюсь, лиш Богу молився,
Як із тої височини на землю дивився.
- Хто ж це так зробив з тобою? – дід його питає.
Він на усіх подивився та й відповідає:
- Прийшов я оце у шинок, п’ю собі горілку.
Закусюю – шинкар м’яса поклав на тарілку.
Коли тут литвин заходить та й до столу пхає:
- Почастуй мене, - говорить, - бо грошей не маю!
Я до нього повернувся та й став жартувати:
- Оце ще заброд усяких буду частувати?!
І не дав йому ні грошей, не налив горілки.
Той литвин на мене зиркнув і промовив тільки:
- Будеш же ти мене знати! – та й пішов із шинку.
Я посидів за столом тим іще з півгодинки.
Тільки вийшов за порога – мене вгору тягне,
Якась сила від земельки відірвати прагне.
Я давай махать руками. Чую – підлітаю.
І уже з висоти землю внизу споглядаю.
Летів, летів, вже й Чернігів позаду зостався,
Уже скоро, як та птаха, до Дніпра дістався.
І зробилось мені страшно: сил уже немає,
В горлі зовсім пересохло. Чую – помираю.
Упаду і розіб’юся. Став Бога прохати,
Щоб не дав наглою смертю мені помирати…
І Бог зжалівся, напевно та діду дав знати,
Як мене з рахуби тої йому врятувати.
Та як тепер мені, - каже, - додому дістатись?
Обступили люди, стали грошима скидатись.
Хто копійку, а хто дві дав. Та й зміг назбирати.
Дали йому у нас в хаті переночувати.
А вранці устав раненько, не сказав нікому
Та й подався на схід сонця, напевно, додому.

Терпеливо вклонявся іконам,
У Всевишнього ласки просив,
Щоб полегшить життя перегони
І набутися віри та сил.
Бо утома вчувається в тілі
І в душі супокою нема, -
Нащо мати мене народила,
Якщо жити не стала сама?
Більше бігати скоком не можу,
Як і бути в ярмі сподівань, -
Бюрократи гнітять, а вельможі
Роздратовують нерви, мов твань.
Не приховував дуже старанно
Сум і відчай в померклих очах, -
Я виходив завжди на Майдани
І рубав владі правду з плеча.
Тільки згасли тривалі надії
На незвідане щастя чуже, -
Доля крутить такі веремії,
Що не хочеться жити уже...
08.05.25

А сонце так пекло немилосердно,
Хоча надворі лиш травневі дні,
Дощу чекало листячко і стебла,
Городина та трави запашні.

Просили пити квітоньки на грядці,
Ще - вишні молоденькі у саду,
Бо без води всьому живому важко,
Без життєдайної вологи пропадем.

І він послухав та пустився з неба
Рясний і теплий, землю поливав.
Такого дощику, ой як сьогодні треба,
Від нього все навколо ожива.

2018 р.

 
Якби сонце не зійшло
Ну і шо, ну і шо
Якби гори впали в моря
Хай собі, то не я
Маю я свій власний світ аби
Не копіювати твій
 
Якби і шість стало дев’ять враз
Се гаразд, усе гаразд
Якби всі гіпі свій остригли хайр
І нехай, і нехай . . .
В’їдь!
Бо я маю свій власний світ аби
Не копіювати твій
 
Тут ~ там на вулиці, білі комірці
Тицяють пластиком пальця в мій бік, ха!
Марять, що таким, як ми, ось-же гаплик, та
Знамено фріків майорить, о так!
Вау!
Розмай, розмай . . . .
 
Ха-ха
Гори все, аби би не мій дім
Ану, містере бізнесмене, вберися, як ми
Хіба важко збагнути що я кажу
Я живу собі життя
А помру тоді, як помирати прийде час
Я буду жити, як я бажаю
Ей, співай брате, гуляй, драмере!
 
 
 
 
 
 
 
 

Шепоче, чуєш, дощ? У шибку б'ється,
І краплі розтікаються на знаки.
Ні, не таємні. Пишуть: Леся Леся,
До купи тулять половинки серця,
Малюють ще приємності усякі.
А ніч за мокрим склом - немов люстерце,
Де лик, з якого слід років зітерся.

Шепоче, чуєш, дощ? Так мама тихо
Колись давно шептала на ніч казку.
Ти заколихуй, мамо, заколихуй
У теплий сон, і заступай від лиха.
А тихий дощ у землю - Божа ласка!
...
У землю, де війна скаженим риком...
На склі за мить мої малюнки зникли.

Зараз його душа наздоганяє Маріо Варгаса Льйосу. А там, у небесному пантеоні, на них уже чекають духовні побратими магічної прози Хорхе Борхес, Хуліо Кортасар, Алехо Карпантьєр…
6 травня відійшов у засвіти великий український письменник, видатна Особистість, один із останніх могікан-шістдесятників.
Але нам залишається створений ним унікальний світ…

Магічна проза - це яснИй діамант,
а не якась біжутерія
тут кожне ім‘я - гігант:
від нашого Шевчука Валерія
до Карпантьєра і Борхеса,
Амаду і Варгаса Льйоси,
де слово страждає і бореться,
а замість чорнил - сльози…

2025 рік

Скоро зійдуть глибокі сніги
І весна тепла вийде на чати, –
І розвіють вітри навкруги
Прибережних рослин аромати.
Будуть птнутися з-попід землі
У гаях фіолетові квіти,
А в ранковій прозорій імлі
Стануть гуси додому летіти.
Як почне потопати в цвіту
Далечінь заозерна, то, мабуть,
Я коханій віночок сплету
Із квіток лугової кульбаби.
І осмілюсь зізнатися їй
У великій та сильній любові,
Бо весна – перевтілення мрій
У ґрунтовну й конкретну розмову…
07.05.25

Комп'ютер, викинутий із вагона
У неозору й трепетну траву,
Таїть в собі романи, й віршів гору,
І пам'ять вже розбиту, та живу.

У заростях і травах Гідропарку
Він як літак, що збило небуття.
Небачені думки пройшли крізь арку,
З якої вже немає вороття.

Комп'ютер - птах, поранений в польоті,
Скривавлений і змучений, лежить
В нікчемному і сірому осоті,
Як Всесвіт, що поцілили в цю мить.

9 липня 2022

у гіллі ялини чи туї
сполохано мостяться сови
і небо флюорисціює
і ночі засві(д)чує слово

на місце де царствене сонце
планету удень обертало
в ілюзію світу – у сон цей –
викочує місяць кружало

на психоделічній картині
що ніч у повітрі зіткала
зміїться по плесу стежина
скидаючи луску з опалів

якби хтось так випадком вийшов
в цю пору на берег безсоння
й підставив би втомленій тиші
м’яку прохолодну долоню

і гладив би тишу по гриві
мугикав би їй колискову –
ілюзія світу красиво
у світ обернулася б знову

та в гіллі ялини чи туї
скінчили мостится сови –
нічого ніщо не віщує
дрімає вколисане слово

за метеоданими Раю –
триватиме ніч аж до ранку
і місяць в кишеню сховає
і сонцю відслонить фіранку

земним копошінням як треба
рулюють у вишніх етерах…
з якого дивацтва враз небу
забаглось вдивлятись у берег?

03.05.25