Місто Кабул біля річки Кабул, -
Сурміть у сурми! Шаблі наголо! -
Там назавжди товариша втратив,
Бо не всім допливти повезло.
Брід, брід, брід річки Кабул,
Брід річки Кабул у пітьмі.
Там вода піднялась і ріка розлилась,
І лише половина ескадрону перебралась*
Через брід річки Кабул у пітьмі.

Місто Кабул - прокляте місце, -
Сурміть у сурми! Шаблі наголо! -
Клянусь, не забуду твоє я лице,
Бо не всім допливти повезло.
Брід, брід, брід річки Кабул,
Брід річки Кабул у пітьмі.
Тримайся віх, що показують путь
І вони точно тебе проведуть
Через брід річки Кабул у пітьмі.

Місто Кабул із сонця і пилу брудного, -
Сурміть у сурми! Шаблі наголо!-
Краще б втопився я замість нього,
Бо не всім допливти повезло.
Брід, брід, брід річки Кабул,
Брід річки Кабул у пітьмі!
Чути було як коні воду молотять,
Чути було як люди в воді хлюпотять
Через брід річки Кабул у пітьмі.

Місто Кабул - треба взяти його, -
Сурміть у сурми! Шаблі наголо! -
Заради цього я залишив того,
Кому допливти не звезло.
Брід, брід, брід річки Кабул,
Брід річки Кабул у пітьмі.
Не суходіл аж ніяк в дідька там;
Ніколи й нізащо не йди туди сам
Через брід річки Кабул у пітьмі.

Місто Кабул до дідька триклятого, -
Сурміть у сурми! Шаблі наголо! -
Я бачив його живого й здорового,
Перш ніж йому допливти не звезло.
Брід, брід, брід річки Кабул,
Брід річки Кабул у пітьмі.
Боже допоможи їм, якщо помиляться,
Бо в чоботях важких вони втопляться*
У броді річки Кабул у пітьмі.

Розвертай коня від міста Кабула, -
Сурміть у сурми! Шаблі наголо! -
Він і половина загону загинула,
Бо не всім допливти повезло.
Брід, брід, брід річки Кабул,
Брід річки Кабул у пітьмі.
Впала вода і ріка починає міліти,
Та кликати марно перебродити
Через брід річки Кабул у пітьмі.

Кроком руш! Бруд на обмотках наших штанин.
Вперед! Дивись як крапає з корогви в чохлі.
Вперед! В заплаканих вікнах обличчя дружин,
Вони не те, що можна взяти на кораблі!

Веселіше! Ми ніколи не домаршируємо до перемоги!
І дожити, щоб почути гуркіт гармати, не матимем змоги.*
Великим хижим птахам
Просто станемо кормом.
І ніколи ваші солдати вже не переступлять ваші пороги!

Лівим плечем уперед! - і ми за ріг завертаємо.
На місці! – і нехай хвіст колони наздоганяє.
Господи! Посудини переповнені, і ми всі не влізаємо...
Веселіше! Ми їдемо, а куди ніхто з нас не знає!

Кроком руш! Не такий страшний чорт, як зображають!
Веселіше! Розважимось, перед бути доставленим.
Стій! Не в вас одних чуття дружини втрачають.
Веселіше! І хай Бог допоможе сьогодні одруженим!

Агов! Підіймайтесь, голодні жебраки, на своє горе.
(Чуєте, як вони хочуть чаю і швидко, кожен канудить)
Повна дурня їсти хліб, змочений в чаї – вам в море,
І вже завтра, в твіндеку згасите піч, бо вас знудить!

Стій! Подружжя з дітьми мають йти попереду нас!*
Звісно, знову заблокували клятий трап багажем!
Веселіше, кінногвардійці, ніжно оберігаючі нас,
І з восьмої ранку тримаючі нас під дощем!

Застряглий в строю, просякнутий до спіднього споду,
Вже страждаючий від нудоти, ще до судна гойдання,
Ось дім твій щасливий... Шикуйсь уздовж борту!
Ставай! Відставити спів і розмови! Мовчання!

Веселіше! Нам не дожити, щоб побачити розтриклятої перемоги!
Веселіше! І дожити, щоб почути гуркіт гармати не матимем змоги.
(Ще веселіше!)
Шакалам й шулікам
Просто будем обідом
І ніколи ваші солдати вже не переступлять ваші пороги!
(Гіп-гіп! Ура!)
Орел і ворона шугають,
Вони нас чекають
І ніколи ваші солдати вже не переступлять ваші пороги!
(Гіп-гіп! Ура!)
Так, великим хижим птахам
Просто станемо кормом
І ніколи ваші солдати вже не переступлять ваші пороги!

Ах, чаша золота розкололася!* Дух відлетів назавжди, на вік!
Бийте у дзвони! Свята душа пливе вже по Стіксу,* по річці із рік;
Гі де Вір,* ти не плачеш? Плач або зараз, або потім хай не кортить.
Дивись! Ось там твоя кохана Лінор* на дрогах жахливих лежить!
Справляйте обряд поховання і пісню заспівайте похоронного строю!
Гімн для королівни із тих, хто як і вона померла колись молодою -
Панахиду по ній, двічі померлій, оскільки померла вона молодою.

«Паскуди! За багатство любили, а за гордощі ненавистю її оточили,
А коли занедужала, щоби померла вона, вмерти єлейно благословили!
Як будете справляти обряд? Як будете співати панахиду на вік упокою
По вашому лихому оку – по язику, що наклепом і вдачею своєю злою
Занапастив невинність, що двічі умерла, бо померла вона молодою?»

Згрішили ми;* - але не гнівайся так, нехай Суботня пісня злетить
До Бога так урочисто, щоб мертва скривдженою не була ні на мить!
Мила Лінор «раніше пішла» з Надією, що повинна була поруч літати,
Нестямним залишивши, через дитя, що мала твоєю нареченою стати -
Для неї, вродливої і галантної,* що скромно лежить тепер на дрогах,
Життя в її волоссі жовтому, золотавому, та не в дівочих очах –
Життя все ще там, у волоссі, та смерть вже в дівочих очах.

«Геть! Сю ніч моє серце легке. Не стану панахиди возносити спів,
Але янгола в польоті його я вихвалятиму піснею* старих часів!
Хай у дзвони не б’ють! Щоб мила душа, на освячених веселощів тлі,
Не вловила сповіщення, що відпливає з проклятої цієї Землі.
До друзів вгорі від лиходіїв внизу, обурений дух зі стану тілесного -
Від Пекла до вищого світу далеко-далеко до Раю Небесного –
Від горя і стогону до золотого престолу біля Владики Небесного».

Якби ж моє молоде життя було довгим сном!
Мій дух не прокидався б тоді загалом,
Поки у Вічності прийдешнє не стане пробутком.
Так! Хоч цей довгий сон безнадійним був смутком,
Був кращим ніж млява реальність життя,
Серце кого повинно б мати недремне буття
І досі було на чарівній землі від самих уродин
Поглинуте хаосом пристрастей глибин.

Але якщо станеться так - цей сон вічно триватиме,
Продовженню мрій отроцтва мого слугуватиме –
Якщо ж буде так, безглуздо було б покладатися
І в цьому на вищі Небеса сподіватися!
Бо у мріях про живе світло й красу упивався щомиті
При яскравому сонці на літнього неба блакиті;
Нахили моєї уяви залишали невдовзі потому
Моє серце окремо від мого власного дому
З істотами, які були лише моїми думками:
Що ще міг я побачити тими роками?

Був один раз – тільки раз – і ніяк не змінила
Пам’ять мою дика година – якась бісова сила
Або заклинання скували мене – то вітер холодний,
Прийшовши до мене вночі, лихом своїм насолодний,
Залишив на душі моїй образ свій – або сон цей
Холодно надто освітив у височайший свій апогей
Місяць – а може зірки – та як би там не було,
Те сновиддя, що той вітер нічний – най воно загуло.

Я був щасливий хоч би й уві сні,
Я був щасливий – подобається ця тема мені –
Мари-сни! В їх яскравому розфарбуванні життя,
Як те швидкоплинне, туманне і темне у двобої злиття
Подоби із дійсністю, яке для ошелешених моїх очей
Приносить набагато більше приємних речей
Раю й Любові – і всього нашого власного чину –
Аніж пізнала юна Надія в найяркішу годину.

Ми йдемо – гуп – гуп – гуп – гуп - гупаєм по Африці,
Маршируємо – туп – туп – туп – туп - топаєм по Африці,
(Боти – боти – боти – боти – знов і знов то вверх, то вниз!)
На війні немає звільнень!*

Сім – дев’ять – вісім - п’ять – двадцять дев’ять миль за день,
Одинадцять – десять – дев’ять – тридцять миль у переддень,
(Боти – боти – боти – боти – знов і знов то вверх, то вниз!)
На війні немає звільнень!

На них – на них – на них – на них не дивись ти зверху вниз.
(Боти – боти – боти – боти - знов і знов то вверх, то вниз;)
Кожен – кожен – кожен – кожен може з розуму зійти від них!
А на війні немає звільнень!

Пробуй – пробуй – пробуй – пробуй думати про щось, про інше,
Глузд – глузд – глузд – глузд, Боже, збережи, щоб мені не стало гірше.
(Боти – боти – боти – боти знов і знов то вверх, то вниз!)
На війні немає звільнень!

Рахуй – рахуй – рахуй – рахуй патрони в бандольєрах* в себе,
Очі – очі – очі – очі не змикай, бо задні упадуть на тебе.
(Боти – боти – боти – боти - знов і знов то вверх, то вниз!)
На війні немає звільнень!

Спрагу – голод – жару - втому – із нас може витримати всяк,
Але не – не – не – не - бачення того і лише, як
Боти – боти – боти – боти знов і знов то вверх, то вниз!
На війні немає звільнень!

В день – день – день - день не так й сутужно з компаньйонами,
Але в ніч – ніч – ніч – ніч, як наодинці, тупотять мільйонами
Боти – боти – боти – боти знов і знов то вверх, то вниз!
На війні немає звільнень!

Йшов - йшов – йшов – йшов по Пеклу тижнями й відкрилось,
Що це – це – це – це не вогонь, чорти, пітьма чи ще щось,
А боти – боти – боти – боти знов і знов то вверх, то вниз!
Бо на війні немає звільнень!

Мене звуть О’Келлі. Я чув у казармах побудки сурму
Від Бірра до Барелі, від Лідза до Лахора,
Етави, Лакнау й Джамму.*
Пройшов крізь шрапнелі в Пешавар і Джайпур
І ще п’ять десятків з кінцем їх на «пур».*
На своєму шляху, безоднею «чорної смерті» шокований,
Я знав лише смуток, хворобу і біль від поранень.
Я старий і знервований,
І зі служби вже вигнаний,
А все що я вислужив – це шилінг у день.*

(хор)
Шилінг у день! Шилінг у день!
Яка ж гарна платня в нього щодень,
Як же ж пощастило йому получати той шилінг у день!

О, це зводить мене з розуму, як згадую ті дні,
Як мчали битися з газі,* з шаблями на ремні,
Обидва ескадрони так мчали відчайдушно вкрай,
І було байдуже тоді, загинемо чи ні.
Але ж не впали у відчай,
Дружина в наймах зазвичай,
А я тепер посильний, щоб міг з боргами розплатитися.
Хоч дощ іде, хоч все почне навкруги мерзнути,
І біля «Гранд Метрополя»* нам випаде зустрітися,
Чи не дасте мені листа по Лондону доставити?

(хор)
Дайте йому листа!
Кращого не знайшли в нього хисту.
Старший Сержант відставний – несе листа по місту!
Лише подумайте, добу яку пережив він жахливу.
Лише подумайте, що побачив наживо.
Лише подумайте, яка в нього пенсія і
Хай Боже береже Королеву!

Закон, який моя леді у життя втілює,
Законом для мене ніколи не був,
Але достатньо й того, що вона схвалює,
Яким би закон той не був.

Бо в тому Законі і за тим Законом
Постійним курсом я буду рулить;
Не тому що слухняний чи наляканий жахом,
А лише тому, що вона ним дорожить.

Навіть коли б Азія за крамом моїм зі згагою
Послала б найбагатший корабель свій,
Я б відмовив, відкинув би зі зневагою,
Якщо б полегшення це надало їй.

На корабля байдуже дивився б я радше,
З поля зору пряних вітрил* його зникнення,
Без гіркоти від утрати, бажаючи менше
Багатства великого, аніж її захоплення.

Навіть коли б Королі чималими дарами
Надійний меч мій хотіли ужити найманням,
Я б не пішов служити їм під їх прапорами...
Хіба що пішов би за її побажанням.

З розважливим розумом залишив би я ліпше
Пригоди і пошани найгучніші вітання
І геть-чисто покинув би це, цінуючи більше
Прихильність її, аніж слави моєї визнання.

Все ще такий я, так, я такий...
Болісно зв’язаний і вільний із найвільніших.
Але моєї леді Закон, впливає на мене який,
Для мене є тайною з найтаємніших!

Моя леді вбралася у сукню сірого кольору,
Що горло навколо охоплює і застібається;
Тоді увесь сірий день зимового витвору
Живим блиском мій мозок вражається;
І чому сірі прочани під святою покровою,
І чому у величній історії сірі собори взірець,
І сіре небо дзвенить зорею ранковою,
І посивіле сіре волосся є слави вінець.

Моя леді вбралася у сукню зеленого кольору,
Як луки зелені, де хвилі вітру гуляють;
Тоді дух мій розвіявся, бажаючи простору,
Де в пишноті своїй забуті трави зростають.
Тоді як кожна стеблина чи дерен, що впав,
Накопичувались, неначе смарагди яскраві,
Я кожному кущику вклонившись, ступав
Боязко серед трав, що живі ще і жваві.

Моя леді вбралась у сукню блакитного кольору,
Тоді у мені, як у провидця, що давно вже пропав,
Зростало зображення з блакиті сапфіру
Престолу і хто на ньому у сяйві своїм засідав.
Тоді зрозумів я, чому Модельєр Всеблагий
Розбризкав на небо і море блакить у всебічності;
Перш ніж саме цей колір підійшов їй, а не другий,
Він спробував приміряти його на Споконвічності.

Під вузлуватим старим Деревом Знань
Сидів злий мудрець, виявляючи сови поведінку:
«Світ – це бульбашка» - урочисто і без зволікань
Він прочитав і перегорнув другу сторінку.
«Бульбашка, так, стара ти ворона» - я закричав, -
«Бережи тебе Боже, у знудженій твоїй дотепності!
Бульбашка... а ти коли-небудь відслідкував
Кольори, які я на ній бачив у нашій щоденності?

Поховальна команда йде собі тужно,
Шуліки летять знічені від чекання невдалого;
Мудрі гієни виходять увечері дружно,
Нашого беручи до уваги загиблого.

Як він загинув і чому він загинув
Їх не турбує це ні на йоту від крихти.
Мордою убік кущі і каміння відкинув,
Риють допоки не дістаються до плоті.

Вони винятково рішучі, вони мають це їсти,
Щоби вони і їхні пари могли процвітати
І знають, що мертве м’ясо безпечніше гризти,
Ніж найслабіше живе убивати.

(Бо вжалити може змія* і дістатись від рогів козла,
І дитина іноді може проти них встояти;
А бідолашний мертвий солдат Короля
Ніколи не зможе за себе постояти.)

Вони виють, кричать і гребуться в могилі тісній,
Аж поки кожне довге і біле з гострої щелепи ікло
Не вчепиться добре в військовий однострій
І витягнуть мертве тіло на світло.

І знову жалісливе обличчя бачить світло
На мить, перш ніж закриють його перед ним;
Але це невідомо людям живим - не вони те їдло -
Лише Богу відомо та іще тим.

Хто від Природи бездушні і вільні від сорому,
Яке завгодно вони можуть м’ясо для їжі знайти.
І при цьому не поганять вони ім’я мертвому...
Тільки людський вид на таке може піти.*

Солдат може забути патрони пістоля,
Моряк на морі гойдання,
Масон може забути слово пароля,
А священник слова в поховання.
Служниця може забути коштовне намисто,
Наречена швачки весільної сукні адресу,
А єврей Єрусалим може забути геть-чисто,
Перед тим, як ми всі забудемо Пресу!

Хто колись вистояв у найважчі години,
Перед махиною Херрілда й Хоу* страшною,
Що реве наче буря, і паперові рулони
Щоніч пожирає у п’ять миль довжиною.
І хто запалив люльку в спокої ранковому,
Що постає після опівнічного стресу,
Той продав своє серце Мистецтву старому і чорному,
Як щоденну ми називаємо Пресу.

Хто колись грав у найазартне грання,
В яке тільки може грати людина,
Ані збільшення слави, ані пізнє кохання,
Не заманять надовго, бо для гри вже година.
Як кінь бойовий, що здалеку чує битви шуми,
Так і Душа, що увійшла у ритуальні процеси,
Каже: Ха! Ха! при звуці сурми*
І голосу громоподібному Преси.

Чи можеш номери надати дням, які виконали?
Чи щоденній «Таймс», яку ми породжували?
Чи можеш блискавки послати, щоби здійснили
Волю Твою на Землі і вони на ній впанували?
Чи дивні хвости і крила Ти дав павичам
Лише заради дурості чи інтересу?
Посядь у серці людей і в основу речам
Ти, хто постійно супроводжує Пресу!

Папа може видати свій Інтердикт* в Ватикані,
Профспілка потішити може себе декретами,
Та мильні бульбашки ці всі були попробивані,
Нами чи такими як ми газетами.
Осторонь будьте, бо битва та вас розчавить,
Допоки Влада й Престоли не визнають, що є Принцеса,
Хто єдина над ними всіма по-справжньому править,
І це Преса – Преса – Преса!

Найщасливіший день – найщасливішу годину
Моє обпалене і понівечене серце пізнало,
Найщасливіші надії на гордість, на влади вершину,
Я відчув, відлетіли, як не бувало.

Надії на владу, сказав? Так! Знав я таких,
Але вони давно зникли, на жаль!
Юності моєї видіннями були з головних...
Але хай зійдуть вони на ухналь.

І, гордість, що тепер від тебе для мене?
Інше чоло ще може успадкувати отруту,
Яку ти вилити спромоглася на мене...
Духе мій, зберігай спокійність набуту!

Найщасливіший день – найщасливішу годину
Очі мої мають побачити – бачив колись
Найяскравіший погляд гордість і влади вершину,
Які, я відчуваю, були, не здались:

Але якби та надія на гордість і влади вершину
Запропонувалась тепер, з тим самим стражданням,
Яке вже тоді я відчув – ту найяскравішу годину
Я б знов не прожив із ніяким ваганням:

Бо на крилі її був темний субстрат,
А як злетіла вона – потужна есенція впала -
Душу спалити й понівечити здатна стократ,
Яка, обпалена, це добре пізнала.

Є один гріх: зелену листву похмурою назвати та сірою,
Після чого сонце здригнеться на небі на таку-от хулу;
Є блюзнірство одне: смерть в молитвах прохати великою мірою,
Бо лише Бог один смерті пізнав похвалу.

Є віровчення одне: під крилом світового страху,
На яблуні яблука забувають рости.
Є потреба одна – усе на життєвім шляху,
А решта – гонитва за вітром, марнота марноти.

«Я вийду в світ і собі я здобуду ім’я.
Я буду боротись за правду і славу життя.
Я завоюю чисту любов, і коли відійду в небуття
Світ гідно оцінить моє славетне буття».

Він вийшов у світ, боровся за слави лаврових гілок,
Вони ж, обвиваючи, сплели йому ганьби терновий вінок.
Я зустрівся з ним ще раз – вже не мав сподівання.
Обличчя його було вкрито рубцями страждання.

«Ви боролись за правду? Чи дні марнували за днями?
Чи здобули ви чисте кохання без жодної плями?
Ваше ім’я досі велике? Чи це ще колись тільки буде?
Чи похвалили гідно вас усі люди?»

Він не відповів, не промовив на це ані слова,
А зачекав трохи і весь зашарівшись нервово,
Затремтів, не дивлячись в очі, наче в поклоні...
Цариця небесна, він попросив в мене півкрони.*

Я зайшов пінту пива випити у заклад громадський, що уздрів,
А шинкар мені каже: Ми червоно-мундирних* не обслуговуємо вояків.
Дівчата за барною стійкою сміялись і реготали з мене до смерті,
А я вийшов назовні і кажу собі, слова гіркі і відверті:
Томмі* те, Томмі се, Томмі йди геть, нам на тебе начхати.
Але такі: Дякуємо пане Аткінс, коли оркестр почав грати,
Оркестр почав грати, мої хлопчики, оркестр почав грати,
О такі: Дякуємо, пане Аткінс, коли оркестр почав грати.

Я прийшов у театр тверезим, як тільки можливо бути,
П’яним давали місця в партері, а мені - навіть не хочуть чути.
Відправляють мене на гальорку, або в мюзик-хол посилають,
Але, коли доходить до битви, Боже, на перші місця мене пхають.
Томмі те, Томмі се, Томмі, чекайте назовні, не місце тут воякові.
Але такі: Спецпотяг для Аткінса, коли корабель на припливі,
Корабель на припливі, мої хлопчики, корабель на припливі,
О такі: Спецпотяг для Аткінса, коли корабель на припливі.

Так, з червоних мундирів, що охороняють твій сон глузувати
Дешевше, аніж бути в мундирі і дешевше навіть їх не кормити,
Штовхати п’яних солдатів, коли розгуляються за рамки прийнятні
У рази краще, ніж у спорядженні показати, що ви такі ж боєздатні,
Ще й Томмі те, Томмі се, Де душа твоя? - прискіпуються моралісти,
Але такі: «Тонка червона лінія героїв»*, коли барабани почали бити,
Барабани почали бити, мої хлопчики, барабани почали бити,
О такі: «Тонка червона лінія героїв», коли барабани почали бити.

Ми не герої «тонкої червоної лінії» та й негідниками нас не зви,
Ми самотні чоловіки у казармах, і такі ж найчудовіші, як і ви;
А якщо іноді комусь поведінка наша є неприпустимою, як для них,
Так самотні чоловіки у казармах не перетворюються на святих;
Тим часом Томмі те, Томмі се, йди як підвладний позаду, а не спереду,
Але такі: Будь ласка пройдіть вперед, сер, коли вітер лихий попереду,
Вітер лихий попереду, мої хлопчики, вітер лихий попереду,
О такі: Будь ласка пройдіть вперед, сер, коли вітер лихий попереду.

Ви говорите про кращу їжу для нас, про школи і таке інше:
Ми зачекаємо, якщо ви будете поводитися з нами більш розумніше.
Не патякайте про куховарські помиї, а доведіть нам в обличчя,
Що мундир солдата королеви-удови – це не ганьба чоловіча!
Бо Томмі те, Томмі се, викиньте геть цього грубіяна!
Але такі: «Країни нашої рятівник», коли в небезпеці країна;
І такі: Томі те, Томмі се, і все, що вам завгодно;
Та Томмі не клятий вам дурень – Томмі все видно!

Вся наша рідня, кого не візьми
Батько, мати, сестра, тітки сини
І усі подібні до нас, кажем – це Ми,
А всі інші, не схожі на нас – це Вони.
Вони над морем живуть, не бачив зими,
А ми живемо над дорогою, в чеканні весни,
Але Вони – не повірите – вважають, що Ми,
Лише інший різновид, таких як Вони.

Ми їмо з тарілок свинину і м’ясо телят
Ножами й вилками срібного лиття,
А ті, що свій рис із листя руками їдять,
Із жахом полишають свій образ життя.
А ті, що живуть на деревах разом з дітьми,
Бенкетують личинками і ласують глини,
Та (хіба не обурливо) вважають, що Ми
Просто огидні, а такі ж як Вони.

Ми полювати птахів йдемо із рушницями.
Вони ж левів своїх простромлюють списами
І бігають з голими навіть сідницями,
Ми ж з напнутими в шати по вуха тілесами.
Вони люблять друзів своїх пригощати чаями,
Ми любимо друзів повсякчас до самої труни.
І після цього всього вважають, що Ми
Абсолютні невігласи, а не те, що Вони.

Ми їжу їмо, що на кухні готуємо знову і знов.
Ми запираємо двері, неначе заслін.
Вони ж п’ють парне молоко чи гарячу ще кров,
Під солом’яними стріхами, що не мають стін.
На мзду живуть у Нас лікарі, яку даємо їм Ми.
Їхні ж хвороби лікують за платню чаклуни.
І все ж (нахабні язичники) вважають, що Ми
Зовсім нестерпні, не так як Вони.

Всі люди хороші погодились, кого не візьми,
І всі люди хороші говорять, і чути їх здалини,
Що всі люди хороші, подібні до нас – це Ми,
А всі інші, не схожі на нас – це Вони.
Але якщо дістанетесь морем туди, де немає зими,
А не дорогою, хоч і неблизької до вас сторони,
Ви можете завважити (представте собі), що Ми
Лише інший різновид, таких як Вони.

Коли риби літали, а кожен ліс пішки ходився
І на тернових кущах врожай фіги з’явився,
В якусь мить, коли місяць кров’ю налився,
Тоді, звичайно, я народився:

З головою чудовиська і нудотними криками,
І з вухами наче блудними крилами,
Ходяча пародія утнута диявола слугами
На всіх істот чотириногих з копитами.

Пошарпаний злочинець юдолі земної,
З прадавньої волі кривої;
Знущайтесь, глузуйте: я долі німої,
Зберігаю секрет свій від потали людської.

Йолопи! Я також мав своєї слави годину;
Далеку, шалену й солодку, одну-єдину,
Навколо вух моїх крики людські без упину
І з пальмового листя під моїми ногами ряднину.*

Поміж лугом і хмарами, що мчали навипередки,
У дощ і сутінки, навстріч бажанню й страхам,
Я почув таємницю – на вушко скажу вам:
«Ось дивіться, червоне кільце маргаритки».*
Благословенням і забороною поділена та година
Великим гласом, що прорізав небо, землю і пекло,
Кричачи: «Нас обдурили, мої великі, хіба це не прикро?
Наразі таємницю цю вкрала людина».
Тоді через це зробився я наче вітра шаленство,
Я біг як євангелія і апокаліпсис книжками
Від дверей до дверей з анархічними новими вустами,
Кричачи саме лише богохульство блаженства.
В останній руїні Природи, що в страху ось-ось потоне
У жахливому ієрогліфі перетворення на темну пустелю,
Одна дика форма намотається на останню розхитану скелю
І закричить: «У маргаритки кільце червоне».

«Ця Держава над Законом відбувалась понині.
Держава тільки заради самої держави існує».
(Запалення гланд в ротовій порожнині,
І як наслідок біля ключиці пухлина квітує)

Деякі мруть із криком від вогню чи отруєні газом;
Деякі мруть мовчки від кулі чи снарядного вибуху.
Деякі мруть у відчаї, колючим захоплені дротом;
Деякі раптово вмирають. Не отримає це таку послугу.*

«Regis suprema voluntas Lex* - Монарх над Законом»
(Це йтиме звичайним шляхом... дихальних шляхів)*
Деякі мруть, придавлені розбитої палуби брусом,
Деякі мруть, ридаючи, в хвилях поміж кораблів.

Деякі мруть красномовними, притиснуті смертю,
Поблизу окопів, і друзям їх чутно нівроку.
Деякі мруть на пів вдиху в обіймах зі смертю.
Деяким.... завдано клопоту аж на півроку.*

«Немає в житті ні Добра, ані Зла,
Окрім того, що вимагає Держава».
(Оскільки вже надто пізно для леза ножа,
Все, що ми можем зробить це над болем управа)

Деякі мруть у надії і вірі святими й безгрішними –
Так само, як вмер один у дворі буцегарні –
Деякі мруть згвалтуваннями зламані, або повішеними;
Деякі легко вмирають. Це ж важко вмирає в стражданні.

«Я пошматую того, хто стане шлях мені заступати.
Горе зрадникам! Горе слабким і безвільним!»
(Нехай краще пише, що він нам хоче сказати,
Бо від спроб говорити він стає дуже втомленим)

Деякі мруть тихо. Деякі аж занадто не кволо
Волають у галасливому до себе жалю напропаще.
Інші ширять погану мораль на всі ліжка навколо...
Типу цьому померти було б за найкраще.

«Війну нав’язали мені ворожі французи,*
Усе, що я прагнув – на життя мати право».
(Не бійтесь ліків потрійної дози,
Половину її нейтралізує біль досить жваво.

Ось голки. Глядіть, щоб він переставивсь
Допоки медикаментозна дія триває...
Яким запитанням очима він ставивсь?
Так, Найвеличніший, до Бога путь твій сягає)

Не притаманно було, не їхньої крові,
Їм дуже пізно вдалося розвидіти,
І борг великий до сплати вже був наготові,
Коли англійці почали ненавидіти.

Їх важко зрушити – так вже заведено,
В крижаній рішучості готові очікувати,
Допоки кожен пункт не буде доведено,
Перш ніж англійці почали ненавидіти.

Їхні голоси залишались низькими і рівними,
Їхній погляд був, вже пряміше неможливо глядіти,
І не робили видовищ, які були б показними,
Коли англійці почали ненавидіти.

Цього ніхто не проповідував народу марудно,
Цьому Держава не схотіла навчити,
І ніхто не говорив про це в голос прилюдно,
Коли англійці почали ненавидіти.

Ненависть виникла не раптово,
І не зможе вона швидко вщухнути,
Крізь прийдешні холодні роки принципово,
Коли Час рахуватимуть від календарної дати,
Від якої англійці почали ненавидіти.

З того часу утекло вже багато-багато води,
Біля моря на королівській землі,
Жила дівчина, яку, можливо, знали і ви,
Чиє ім’я було Аннабель Лі;
І ця дівчина жила і думала лише про одне,
Щоби бути коханою і кохати мене взагалі.

Я був дитиною і вона була дитиною теж*
Біля моря на королівській землі:
Але ми кохали коханням, яке більш за любов,
Я і моя Аннабель Лі;
За любов, за яку крилаті серафими Небес
Заздрили нам і заздрощі ці були чималі.

І це причиною стало того, що дуже давно
Там біля моря на королівській землі
Вітер з-за хмари подув і холодом своїм обійняв
Мою прекрасну Аннабель Лі;
Та так, що прийшла її високородна рідня
І від мене її узяли, забрали її взагалі,
Щоби у склепі своїм родовім зачинити її,
Там біля моря на королівській землі.

Ангели, які і близько не були щасливі такі
В своїх Небесах, в заздрощах, що були чималі –
Так! – це причина й була (усі люди це знають
Там біля моря на королівській землі)
Що вітер вийшов з-за хмари вночі,
Щоби охолодити і вбити мою Аннабель Лі.

Наше кохання набагато сильнішим було ніж любов
Тих, хто доросліші за нас і старші були -
Багатьох, хто за нас набагато мудріші були -
І ні ангели на небесах угорі,
Ані демони під морями усіма взагалі,
Не зможуть душу мою розлучити з душею
Моєї прекрасної Аннабель Лі.

Бо місяць ніколи не сяє, щоби не принести мені сни
Про прекрасну мою Аннабель Лі;
І зорі ніколи не сяють, щоби яскравий не вгледів я зір
Прекрасної моєї Аннабель Лі;
І так кожної ночі усю ніч поряд з труною лежатиму я,
Де кохана моя - кохання моє лежить і життя – наречена моя,
У склепі її біля моря на королівській землі -
В гробниці біля моря гучного на прибережній землі.*

Ти всім була для мене, кохана,
Яку душа моя так невимовно жадала -
Зеленим островом в морі, кохана,
Джерелом і святинею, що чарувала
Вінками з фруктів чарівних і квітів духмяних,
А всі квіти моїми були, які ти полюбляла.

О, сон надто яскравий, щоби тривати!
О, Надія, яка зіркою в небесах заблищала,
Але щоби затьмареною хмарами стати!
Гласом Майбутнього жага закликала:
«Давай! Уперед!», але над Минулим витати
(Над бездною темною) моя душа вже обрала,
Німа, нерухома, заціпеніла з утрати.

Тому що (На жаль! На жаль!) у мене
Пломінь життя в душі моїй зник!
«Більше нічого - назавжди – навік» -
(Так мовить море пихате і навіжене
Піскам узбережжя із року у рік)
І спалене громом не буде древо зелене,
І орлу вбитому не злетіти повік!

І всі мої дні у стані нестями,
І всі мої ночі у марах і снах,
Там, де блищать твої темні очі зірками
І де блищать кроки твої в горішніх світах -
В танцях ефірних, безтілесних з зорями,
В струменях неземних у вічних віках!

Говорили вони про Прогрес, що насунувся
І хист пані Хамфрі Ворд* до чого призвів...
Неправда буде казати, що я насупився,
Чи бігав там по кімнаті й ревів;
Я там просто сидів і хропів...
Я чемно звівся на ноги на всю довжину:
«Мені трохи нудно» - я прохрипів –
«Хтось відведе мене у пивну?»

Боляче відзначити, що помилки я припустився,
Оточений наймудрішими нових часів,
Що їхні погляди не вважати глибокими допустився,
Чи їхні висновки безсумнівними не узрів;
Просте життя не дозволяв собі і не вів,
Крім того їжу я не люблю несмачну...
Чекаю пюре і сосиски (в додавання боргів)...
Хтось відведе мене у пивну?

Я знаю де знайти, де Чоловік ще водився,
Галаслива угода і нестримність, і гнів,
І де дух чеснот із землі зародився,
І спілкування за пивом і поїданням харчів,
І де піснею міцно зв’язує спів.
І надія як кущ, що має силу міцну,
І добро як Бога вилив останніх слів...
Хтось відведе мене у пивну?

ПОСИЛКА

Принце! Баяр* свій меч на друзки б розтрощив,
Побачивши на яких ви сиплете благодать титульну...
Цей останній із них...Боже, ти тільки б узрів!
Хтось відведе мене у пивну?

Шибениця у моєму садку, сусіди всі кажуть,
Охайна, висока доволі і з гарного матеріалу.
Мої руки вже петлю мотузки обізнано в’яжуть,
Як у того, хто зав’язує краватку для балу;
Але через те, що на стіні все сусідство дурне
Роблять довгий вдих і кричати «Ура!» уже годні,
Найбільш дивна примха охопила мене...
Адже я думаю, що не повішусь сьогодні.

Завтра забезпечення отримаю я грошове...
У залі дядькова шабля пилом густим припадає...
Рожево-сіра хмаринка, я бачу, у небі пливе...
Можливо мати священника не завітає...
Здається чув колись від добродія Галла,
Що готують гриби по-іншому іногородні...
В житті ніколи не читав я труди Ювенала...
Тож думаю я, що не повішусь сьогодні.

У світі буде ще один день для прання;*
Декаденти у розпаді; педанти усім набридають;
І виявив Ейч. Джи. Веллс,* що діти полюбляють грання,
А Бернард Шо,* що верещать вони і горлають.
Раціоналісти нарешті стають раціональними...
І в лісі густому знаходять струмки прохолодні,
Такі таємничі, що небеса здаються локальними...
Тож думаю я, що не повішусь сьогодні.

ПОСИЛКА

Принце! Я чую сурму місяця паростків - Жерміналю,*
Де жахливий шлях долають тамбрели* неблагородні;
Навіть сьогодні голову вам можуть відтяти без жалю...
Тож думаю я, що не повішусь сьогодні.

Якщо тримати голову можеш, коли навколо усі
Втрачають свої і тебе винуватять у цьому,
Якщо можеш довіряти собі, коли у сумнівах всі,
Але врахувавши також їхній сумнів у всьому;
Якщо можеш чекати і не втомлюватись від чекання,
Або коли брешуть тобі, не відповідати брехнею,
Або ненавидять, то злості в собі не дати здолання,
Та не виглядати надто вже добрим, і не бути ханжею;

Якщо мріяти можеш і своїх мрій не стати рабом;
Якщо думати можеш і не робити думки своєю метою;
Якщо можеш зустрітися з Катастрофою чи Торжеством
І до обох поставитись з властивістю тією ж самою;
Якщо можеш почути правду, яку колись ти сказав,
Перекручену шахраями на пастку для ідіотів,
Або узрівши труд всього життя, який хтось зламав,
Відновляти за допомогою зношених інструментів;

Якщо можеш скласти у купу усі свої виграші
І ризикнути, і поставити все це на кін і програти,*
І знову почати з початку, на останні вже гроші,
Й слова ніколи не промовити про свої втрати;
Якщо можеш змусити серце, нерви та жили
Рухатись, ще довго після того, як можуть втомитися,
І так жити далі, коли в тобі нема вже ніякої сили
Крім Волі, що велить їм у висназі: «Триматися!»

Якщо можеш чесноту зберегти на перемовах з юрбою,
Або гуляти з Королями, та з нею не втрачати зносин,
Якщо від ворогів і друзів шкода тобі не буде злою,
Якщо рахуються з тобою, залежно від твоїх відносин;
Якщо можеш шістьма десятками секунд життя
Заповнити кожну свою невблаганну хвилину,
Твоїми будуть Земля і все що на ній становить буття,
І – більше того – ти будеш Людиною, сину!

Дивлячись на Схід, на море, у Мулмейні*, біля пагоди старої,
Бірманська дівчина сидить, і знаю про думки в її настрої,
Бо у храмі дзвони кажуть і шумить від вітру гай
«Повертайсь, солдат британський, повертайся в Мандалай!»*
Повертайся в Мандалай,
Де пароплавів старих край:
Хіба шльопання колес не чуєш із Рангуна в Мандалай?
По дорозі в Мандалай,
Де летючим рибам рай
І здіймається світанок, наче грім, що шле Китай.

У юбці жовтій і зеленім капелюшку – мала просту одежину,
Жартома так само звали – Супйолат – як короля Тібо* дружину.
У диму її шерути* вперше я її побачив, небайдужу до британця,
Та християнські поцілунки марнувала на ногу ідола-поганця:
А той ідол глиняний весь уквітчаний стояв –
Великим Богом Буддою його хтось називав –
На жаль вона йому молилася, коли її я цілував,
По дорозі в Мандалай....

Коли на рисове поле опускалась імла і сонце повільно сідало,
Вона брала своє маленьке банджо і співала: Кала-ло-ло!*
З рукою на моєму плечі, одне одного притуливши до щік,
На пароплави дивились ми і як хатхі* складують тик.
Слони складують тик,
Ступаючи в мутний потік,
Де така важка висіла тиша, що страшно ворухнуть язик!
По дорозі в Мандалай...

Але все це давно і далеко в минулому – так і знай
І немає омнібуса, щоб від Банка* відвіз в Мандалай;
І тут, у Лондоні, від солдата зі стажем дізнаєшся ось що:
«Якщо почуєш як кличе Схід, не звернеш увагу більш ні на що».
Ні! Більш ні на що не звернеш увагу,
Окрім гострого часникового запаху
І сонця, і пальм, і дзвонів церковних, що видзвонюють благу;
По дорозі в Мандалай...

Мені остогидло стирати підошви на цій шорсткій бруківці,
І кістки мої з-за клятого англійського дощу в лихоманці;
З Челсі до Стренду йду з юрбою служниць, які пащекують,
Теревенять багато вони про кохання, але що вони розуміють?
Пики м’ясисті і руки, які не миють...
О, Господи! Що вони розуміють?
Маю дівчину охайнішу і милішу, і землі, що більш зеленіють!
По дорозі в Мандалай...

Хочу туди де краще видається гіршим, на схід від Суеца,*
Де християнства законів нема і чоловік у спразі нап’ється,
Бо у храмі дзвони дзвонять, що там в лінивому настрої
Все ж буду я дивитися на море, у Мулмейні, біля пагоди старої.
По дорозі в Мандалай,
Де пароплавів старих край,
Хворих під навіс поклали, коли йшли ми в Мандалай!
По дорозі в Мандалай,
Де летючим рибам рай
І здіймається світанок, наче грім, що шле Китай.

Для горя одного я ложе
Кожного року щодня,
Де жодна душа не поможе
І душа не почує жодна.
Де кінця цьому все не видно,
Окрім того, щоб знов горювати.
Ах, Маріє моя Магдалино,
Де більший біль можуть знати?

Маритись солодким безчестям
Кожного дня щогодини
І не бути із чесним обличчям
У діяннях чи в розмовини.
Брехати з ранку й затемна
І знати, що це час марнувати.
Ах, Маріє моя Магдалина,
Де більший біль може бувати?

Назирати непохитні мої страховини,
Без зважання тепер ані кроку,
Кожного дня щогодини,
Кожен день кожного року.
То жар пекла, то страшна холодина,
То маю тремтіти, то знов лютувати.
Ах, Марія моя Магдалина,
Де тепер більший біль має бувати?

Одну могилу дали мені в борг,
Одну сторожу до Судного Дня.
Та з райських небес поглянув Бог
І геть відкотив каменя.
Одну днину за все життя,
Одну годину одного дня.
Янгол його узрів моїх сліз лиття
І геть відкотив каменя!

Місто золота, на чиїх воротах так сяє
Так далеко від зрозумілих Життєвих щаблів,
Що серце моє, ними зваблене, має
Спитати, чи буває казка правдивою,
Бо кажуть: Тут спокій і душа стане щасливою,
Чи все ж це омана дияволів?

У ту далечінь мого коня проведіть
Крізь наших найсумніших життєвих щаблів,
Де, кажуть, те золоте місто стоїть,
Місто людського вічного спокою,
З палацами на підмурках з міцною будовою,
З муром міцним від земних усіляких дияволів.

За наш міський мур на милю від’їхавши,
На лише одну на шляху життєвих щаблів,
Я поблукав, і навіть упав вже вертавши,
Бо благодать я відчув на тому рівнини відрізці
Оселитися назавжди в тому самому місці,
Що жодному непідвладне з дияволів.

А що доброго за оборонними мурами?
Який зиск шукати назовні життєвих щаблів?
Навіщо далеко блукати до сутінок днями,
Бачивши, що ніхто більше з нас не пішов
І на фарлонг від кренеляжу не відійшов,*
Але виявив, що країна твоя повна дияволів.

Що відривають кінцівки, щоб на шматки розірвати,
Що зграями бродять заради злочинних щаблів,
Коли тільки-но денне світло починає згасати,
Бентежачи серце в цьому глузд віднайти,
Того, хто спокій шукає і не може знайти,
Хто блукає назовні серед дияволів.

Як ви відчули благодать оселитися там?
Як вдалося бути без ран від життєвих щаблів?
Чи існує те місто, яке підкорилось би нам,
Збудоване з золота, як нам казали,
Якби ми тільки наважилися і поблукали
На самоті, серед темних дияволів?

Ні, це місце насправді було невеликим –
Невеличке місце на шляху життєвих щаблів –
Але, щоб служити потребам було досить великим
І побудовано так міцно, що буде стояти,
Допоки життя нашого міста буде тривати,
Нашого міста, яке під облогою усіляких дияволів.

Його приємніші стіни далеко видніються,
Аніж місто мрії моєї найвищих щаблів,
Дві слабкі білі рученьки за мене тримаються,
Чистесенький ротик з червоним в нім мостиком,
Очі, що вразили серце до смерті, як дротиком
І витягли з рук розпусних дияволів.

Світла більше у двох темно-сірих очах,
Аніж в страшних метеорах з вищих неба щаблів,
І душу мою зберегли від потали в гріхах,
Що золотим тим містом і є, мною знайденим,
І сильний тепер, через те що став я пов’язаним,
Сильніший за всіх невгамовних дияволів.

І якщо хтось інший може перемогти
Золоте місто під час життєвих щаблів,
І в ньому захоче життя повести,
Він повинен самотню свою однину
Відвести у пустелю, давно перетворену
У поселення усіляких дияволів –
В оселю гріховодства і хтивості –
І обладунки одівши, битися або впасти
За фарлонг від муру нашого міста -
Бо так і було – я переступив тих щаблів.

У прикрасах елегантний,
Знаходить лицар галантний
На сонці і в тіні розраду,
По світу довго мандруючи,
Пісні радо співаючи,
У пошуках землі Ельдорадо.

Але з роками став вже старий –
Лицар колись такий бойовий –
І в серці його не стало розради,
Коли ні під сонцем, ані в імлі
Не знайшов ані клаптя землі,
Який був би схожий на Ельдорадо.

І коли зовсім вже ослабів,
Тінь паломника стрів,
І в неї шукав він розради.
«Тінь» - спитав, щоб почути -
«Де вона все ж може бути
Земля, на ім’я Ельдорадо?»

«Через гори, що ген зростають,
Ледь не до Місяця сягають,*
Вниз в Долину Тіні* до розради
Їдь сміливо без скиглінь,
Їдь», - відповіла йому тінь. –
«Якщо шукаєш Ельдорадо».

У ніч червневу у час опівнічний,
Стою під місяцем, що у повні містичний.
Опіатне, росисте, пливке випарування
З золотистої оправи його видихання,
Крапля за краплею, крапає м’яко
На тиху вершину гори і всіляко,
Сонливо, музикально і без упину,
У всесвітню крадеться долину.
Розмарин куняє й киває могилі;
Лілія лежить, розвалившись на хвилі;
Руїни туманом себе спішать огорнути,
В розсипанні стихають, щоби віддихнути;
Погляньте на озеро, на Лету* так схоже,
Що в свідомій дрімоті лежить в своїм ложе,
І не прокинеться і прокидатись не згоже.
Вся Краса спить! А ось лежить віддана снам
(Вікно стулчасте її відкрито навстіж небесам)
Айрін з її Долями сам на сам.

О леді яскрава! Чи слушно хоча б і одно
Тримати відчиненим усю ніч вікно?
З верхівок дерев пустотливим здаючись,
Крізь отвір віконний вітерець сміючись -
Безтілесне повітря, почет незримий чарівника,
Пролітає твоєю кімнатою і назовні зника,
І полог балдахіну колихає так необачно,
Колихає уривчасто – колихає так лячно -
Над бахромою повік, що тепер не тремтяча,
Під якою сховалась душа твоя спляча,
Що по підлозі і зверху вниз по стіні
Наче привиди здіймаються і падають тіні!
О люба леді, невже це тебе не лякає?
Про що тобі сниться, що той сон обіцяє?
Звичайно, ти прибула з-за далеких морів,
Ти – диво для цих присадибних садів!
Дивне плаття твоє! Дивна блідість значна!
Дивна, перш за все, волосся твого довжина,
І урочистість оця уся мовчазна.

Леді спить! О міцно нехай вона спить.
Хай навіки-віків міцно, як у цю мить!
Хай святий захист Небес її боронить!
Цю кімнату на святиню ще одну обернувши,
Це ліжко у меланхолію ще одну загорнувши,
Я молю Бога, щоби спала і її минали кошмари,
Не розмикала очей і жахливі не бачила мари,
Поки тьмяні в саванах повз неї проходять примари!

Кохання моє спить! О міцно хай вона спить,
Хай навіки-віків міцно, як у цю мить;
Хай ніжно поблизу неї хробак шарудить!
У старому і тьмяному лісі ген в глибині,
Для неї відкриється склеп у скорботні ці дні –
Високий склеп, що часто розкривав свої гожі
Двері, на крила чорної птиці похожі,*
Тріумфуючи над покровами, що гербами багаті,
Її величних похорон родинної знаті –
Гробниця далека, в самотності оціпеніння,
По дверям чиїм вона, заради їх гримотіння,
В дитинстві своїм багато кидала каміння –
Гробницю, чиї дзвінкі двері грою такою
Вона вже ніколи не змусить відбиватись луною,
І бідолашна дитина гріха, сповн́ившись страх́ом,
Думати, що то всередині мертві стогнали гуртом!

Коли селянин в Гімалаях в гордині своїй йде ведмедю навстріч
І чудовиська криком лякає, той часто звертає, щоб побути узбіч,
Але ведмедиця, коли так вітають її, рве на шматки молодця,
Бо самиця виду цього більш смертоносніша за самця.

Коли кобри великий змій - Наг,* почує людини безтурботну ходьбу,
Він звивається іноді вбік, щоб не вступати із нею у боротьбу,
Але пара його не робить рухів таких і свої не полишає місця,
Бо самиця виду цього більш смертоносніша за самця.

Коли перші отці-єзуїти проповідували племенам гурон і чокто,*
Молились вони, щоб врятували їх від помсти їндіанських скво.*
Саме жінки змусили суворих фанатиків тих змінитись з лиця,
Бо самиця виду цього більш смертоносніша за самця.

Чоловіче боязке серце розривається, про що він має мовчати,
Бо Жінку, яку дав йому Бог, не за нього мали б віддати;
І на полюванні кожен чоловік погоджується зі словами знавця:
Самиця виду цього більш смертоносніша за самця.

У більшості зносин Чоловік це ведмідь, в інших черв і дикун,
Чоловік це порозуміння шукач, у переговорах поступок ждун,
Дуже зрідка буде він наполягати на закономірності в факті
До його остаточного завершення в безсумнівному акті.

Страх або дурість спонукає його, перш ніж звергнути грішників,
Дозволити щось на кшталт суду навіть для злющих противників.
Позаяк часто у розв’язці «питання» бентежать Сумніви й Жалість,
Брудні веселощі від скандалу Статевого відволікають ярість!

Але Жінка, яку дав йому Бог, кожної миті свого земного буття
Доводить, що вона створена для питання єдиного і змісту життя;
І служачи цій єдиній меті, щоб покоління не добігли кінця,
Самиця виду цього має бути більш смертоносніша за самця.

Хто на тортурах за кожне життя під грудьми зі Смертю стикається,
Не збочує ради факту чи жарту, сумнівом й жалем не переймається.
Це чоловічі суто відхилення – не в них її честь перебуває.
Вона - Інший Закон, ним живемо ми, тільки ним життя і триває.

Вона привносить в життя лише силу, що величі їй придає,
Як Матері Немовляти, що у шлюбі Господинею тон задає.
А коли Дитя й Чоловіка немає, вона, незатребувана, претендує
На право своє, як жінки (й людини) і в оснащенні тому ж крокує.

З переконаннями у шлюбі вона – у відсутності грубіших зв’язків,
Суперечки – діти її, Бог у поміч тому, хто перечити їй захотів!
Він стріне не чемність дискусій, а розпечену й навіжену,
Самицю розбуджену, воюючу, як за подружжя, так й за дитину.

Жахливі без провокації закиди - навіть тоді ведмедиця роздирає,
Мова, що стікає, отруює і роз’їдає – навіть тоді кобра кусає,
Наукова вівісекція нерву, допоки не відкриється він наголо,
А жертва битися в корчах від болю – як єзуїт у індіанської скво.

Тож і виходить, що Чоловік, боягуз, коли обговорити ладнається
Разом з такими ж сміливцями, не сміючи в раді їй залишити місця,
Де з Життям та Совістю борючись, свої грішні руки здіймає
До Бога Умоглядної Справедливості, щодо якого Жінка тями не має.

І Чоловік знає це! Знає, що Жінка, яку дав йому Бог, крім цього,
Керувати має, але правити ні – захоплювати, але не накидати ярмо
І знає Вона, і попереджає його, бо інстинкти її не мають кінця,
Що самиця виду її більш смертоносніша за самця.

Буревій з ранку до вечора, з Бергену,* докладаючи немало зусиль,
Вивертав дерева і вежі валив на десятки усюди миль,
І мене понесло, як посинілий листок, силою хвилі шаленої,
Вижбурнутий з дому, позбавлений прапора і нареченої.
Рев небес над головою, наче ангелів війни даються взнаки.
З дощами, що загасили б сонце і з неба геть змили б зірки,
Дощами, наче впало зруйноване море з таємних горішніх світів,
Нічого крім кохання самотнього - ревіння це Божих дощів.
В моїй залі, вороги, їжте і пийте, святкуйте глузливо,
Ви ніколи сонце на небі так не любили, як я любив зливи.

Такою може бути вся битва – зміни весь час і підряд;
Я вкрав у них свою наречену, вони вкрали її назад.
Захопивши її, я їхав і бачив, як постає в неї не страх,
А прекрасніша за живі квіти, ненависть в її очах.
Завше божественна, мене не кохала ніколи і не схилялась;
Захід сонця не любив мене; сила вітру не підкорялась.
Хіба то ніщо, що вона стала величною у вашому володінні?
Сама тиша ставала м’якішою при шлейфа сукні її волочінні.
О ви, хто п’є чашу життя, о ви, хто носить вінець чи корону,
Ви ніколи усмішку жінки так не любили, як я любив набурмосену.

Буревій з ранку до вечора, з Бергену, докладає немало зусиль,
Вони ж їдуть й біжать з півсотнею списів забрати мене у хвиль.
Та все ж не один я помру, не сам, бо силам усім рідний,
Веселий, як давнішнє сонце, як квіти живі бойовий.
Які очі яскраві, яка сталь! Я люблю кожного слугу із веселих.
Кричіть і ставки робіть, вітаючи його на бенкеті сміливих.
Так, я благословляю і люблю їх там, де кожен кров’ю спливає,
Коли меч, яким я махну, падає з неба і їх черепа розбиває.
Коли смерть схожа на світло, а кров на трояндових пелюстків,
Ви ніколи друзів своїх так не любили, як я любив ворогів.

Чи знаєте, що втратить земля, які позики незліченими сумами,
Яке важке золото оповідок ви ховаєте разом з моїми кістками?
Мої кохання на тьмяних лугах, спокійна плавба моїх кораблів,
Скуйовджуючих пурпурний плюмаж дивних і таємних морів.
Побачити цю прекрасну, якою є, землю мені одному це дано,
Удар, що розіб’є моє чоло, розіб’є небесне шатро.
Небеса й дерева, які побачу, коли криваві замість очей пелюстки.
Сьогодні вночі я помру смертю Бога; зі мною помруть всі зірки;
Один звук розколе всі списи і перерве подув сурми у герці;
Ви ніколи в житті так не сміялися, як я сміятимусь в смерті.

Я посміхнувся глузливо на скаргу священика,
Що серед безголосих приречених немає розумника,
Бо чому б це злочинцю не вхопить німоти,
Якщо біля воріт він стоїть у прийдешні світи.
Оте тук–тук... тук-тук
З великого годинника стук,
Дорожче мені в темниці моїй ніж молитва свята,
Що коли-небудь мішалась з повітрям з будь-якого єства.

Вже ніколи в холодному небі не буде світанку?
Сонце червоне вже ніколи не вставатиме з ранку,
Свої промені встромляючи в моїй камері в грати
І місто, яке добре я знаю, у шати свої одягати?
Буде тук-тук... тук-тук
З тюремного годинника стук,
Бити вічно крізь мозок і серце, через органи тіла
До замученої душі, що так жахливо боліла.

І тепер в мороці загратованої жахливої ночі
Здіймається постать знайома і постає перед очі.
З кінцівками всіма перебитими і горла розрізом значним,
Що я сьогодні хотів би зробити із ним?
Під тук-тук... тук-тук
Безжального годинника стук
Його тіло коливається повільно і вільно,
Поки на мене вказує палець його неухильно.

Невже ніколи світанкове не станеться майбуття
З судовою повісткою забрати моє життя?
Ніщо не розвіє страшний цієї камери морок,
Ніщо не звістить про час, коли буде здійснено вирок,
Але тук-тук... тук-тук
Невпинного годинника стук
І тупіт підбор поліцейського, втомленого самотою,
Хто йде вулицею, що відзивається на кроки його луною.

Нарешті темрява розчиняється, як бувало щодня,
У трупному світлі на обличчі останнього дня.
Я знову чую вози, що гримлять брукованою дорогою
І як шерифи лунко ступають кам’яною підлогою
І тук-тук... тук-тук
Тюремного годинника стук.
Шепітні слова наглядачів один одному
І кожен шепоту звук рівний громохкому.

Знущання! Це вимога що ні на є офіційна
Ім’ям закону могутнього, що встановила країна
Для тіла того, що приречене бути страченим
І привселюдно під небом відкритим повішеним.
Я в безпеці в неволі твоїй – але в’яжи мене ревно,
Бо я можу впасти у відчай – хто знає напевно?
Коли йду, дзвін церковного дзвону лунає плачевно*
І тук-тук... тук-тук
Байдужого годинника стук,
І голос священика, який молитву байдуже бурмоче,
І натовпу гул, що чекає на мене охоче!

Шляхами самотніми, що у смерку блукають,
Куди злі ангели - демони лише вчащають,
Де Ейдолон* возсідає на ім’я Ніч,
На чорному троні правлячи навсібіч,
Я досяг цих земель нещодавно, але
По-новому з найвіддаленішого і пливкого Туле,*
Від дикого дивного краю, що якимсь околясом
Поза Простором лежить, поза Часом.

Бездонні долини і повені досі незнані,
І прірви, і печери, і лісів дерева-титани,
З формами, які усякому зору облуди,
Через роси, що рясно випадають усюди;
Гори руйнуються вічно і вічно зникають
У морях, що жодного краю не мають;
Моря невгамовні, що прагнуть збагнути
Хвилюючись, як до вогню небес досягнути;
Озера, що в розстеленні своїм незміренні,
Їх води самотні – самотні й мертвенні,
Їх вода нерухома – нерухома і в ній занімілій
Прохолода від снігу лежачих в них лілій.

Біля озер, що в поширені своїм незміренні,
Чиї води самотні – самотні й мертвенні, -
Вода їх сумна і в ній сумній і змарнілій
Прохолода від снігу лежачих в них лілій -
Біля гір і поблизу річок водночас,
Дзюрчать які тихо, дзюрчать які повсякчас -
Біля лісу сірого, - повз болотні зони,
Де зручно розташувалися жаби й тритони -
Біля заглиблень карових і калюж-ставків
Упирі де мешкають в кожному із кутків -
Де кожна місцина бісівська і найбільш нечестива –
Де кожна місцина найбільш сумна й тужлива -
Там мандрівник сплатить жахіттю данину,
Зустрівши Спогади про Минуле, загорнуті у тканину,
Закутані в саван постаті, що здригаються і зітхають,
Коли вони проходять повз тих, хто там блукають,
В білих мантіях друзі передані давно у сльозах
Червам Землі* – і ангелам в Небесах.

Для серця, у якого горя й страждань легіон,
Це заспокійливий, болевгамовуючий регіон –
Для духа, що у смерку і тіні знаходить розраду
Це... О, це для нього є Ельдорадо!*
Але мандрівник мандруючий там сумовито
Може не наважитись поглянути на нього відкрито;
Його таємниці ніколи не розкривають нічого
Для незаплющеного людського ока слабкого;
Король так забажав і владою свого чорного трону
Піднімати повіки з вій бахромою наклав заборону,
Тож тужлива Душа таким чином навколишнє тло,
Проходячи, бачить наче крізь затемнене скло.

Шляхами самотніми, що у смерку блукають,
Куди злі ангели - демони лише вчащають,
Де Ейдолон возсідає на ім’я Ніч,
На чорному троні правлячи навсібіч,
Примандрував я додому нещодавно, але
По-новому з найвіддаленішого і пливкого Туле.

Над краєм пагорба, де поверхня вся багряниста,*
Там, де блищить ліхтар - єдиний світла носій,*
Знай же, що дорога до Милосердного Міста
Дуже близько від Моря Мрій...
Де бідні можуть позбутись образ своїх і проблем,
А хворі можуть забутись від плачу і стогону?
Але ми – шкода нас! Ох, як шкода нас!
Ми прокидаємось: ах, як шкода нас! -
Ми маємо вернутись назад з Полісменом Днем* -
Повернутись назад із Міста Сну!

Втомлені відвертаються від корони і цепу зі злата,
Сувою, кайданів, молитви і плуга, і краму...
Ті, що піднімаються до Милосердного Міста,
Для всього свого зачиняють вони зараз браму.
Це їх право на Купальню Нічну і тихцем
Тіло й душу занурити у цю дивину.
Але ми – шкода нас! Ох, як шкода нас!
Ми прокидаємось: ах, як шкода нас! -
Ми маємо вернутись назад з Полісменом Днем -
Повернутись назад із Міста Сну!

Над краєм пагорба, де поверхня вся багряниста,
Перш ніж мрії наші почнуться пестливі,
Поглянути можем, на краєвид Милосердного Міста,
Але можем ми і не ввійти в його межі звабливі!
Ізгої всі, відігнані від стін його сторожем,
Назад до неспання нашого і нашого стогону:
Ми - шкода нас! Ох, як шкода нас!
Ми прокидаємось: ах, як шкода нас! -
Ми повернулись назад з Полісменом Днем -
Повернулись назад із Міста Сну!

Я втомився від нього; чути дихання його цілоденно,
І від рук його, і від рис я став хворим страшенно.
Щодня я чув той самий голос глухий і його тупотіння;
Ненависті я не мав, але бажав його умертвіння.
І він обличчям своїм повинен наповнювати моє життя...
Тоді ножа я вхопив, бо мозок мій почорнів від такого чуття.

Але перш ніж я вдарив, сіра пустеля моєї душі завдяки
Голосу скрикнула: «Знай, принаймні, що робиш ти.
Це звичайна людина: чи знаєш ти, о Душа, хто ця,
Хто така? Десь там, пори року де змінюються
Є жива істота якась, для якої людина ця, ти углядь,
Як сім небес обхватом у п’ядь.
Від якоїсь душі ти забираєш світу розмай...
Тепер добре знаєш ти справу свою і мету. Вбивай!»
Тоді відкинув я ніж, щоб себе не зганьбить,
І побачив ту підлу людину на одну увінчану мить.
Я одвернувсь сміючись, бо не було поруч нікого...
Я прагнув убити і ледь не зарізав себе самого.

Землетрус викликають три речі,
А чотирьох земля не зносить.
Благочестивий Агур* в сльозотечі
Порахував їх і в книгу заносить
Чотири Величезні Прокляття, й горює,
Що людство цією прокляте пошестю;
Але Холопа, коли Він Царює,
Агур відзначає особливою першістю.

Служницю, яка Господинею стала
Не має потреби вам зазивати;
Дурень нажереться хліба і сала*
І невзабарі відправиться спати;
Жінка розпусна, коли заміжжям дивує,
Родити може і у вдачі поліпшиться;
Але з Холопом, коли Він Царює,
Безладдя нізащо не припиниться.

Його ноги прудкі в суєті й катавасії,
Його руки повільні у будь-якій праці,
Його вуха глухі до глузду і рації,
Його вуста найголосніші у сварці.
Іншої користі від влади не знає
Окрім як показати свою могутність,
На жодне судження не зважає,
Якщо не доказує речей його сутність.

Бо в господарів був у прислугах
Перш ніж посісти на трон свого Царства,
І ховався у всіх катастрофах
За спиною й ім’ям свого панства.
Коли Дурість проявилась й лютує,
Крізь пекло вганяючи люд в домовину,
Завжди Холоп, коли Він Царює
На когось іншого перекладає провину.

Його клятви йому легко давати,
Його віру дуже важко скріпити,
Його довіру зовсім легко зламати,
Він боїться своєї ж спільноти.
Найближча наволоч порушити змушує
Обіцянки, що давати він був не лайдак.
О так, Холоп, навіть коли Він Царює
Все одно він чий-небудь кріпак!

Прийміть мій поцілунок у ваше чоло!
І розлучаючись з вами на мене найшло
Бажання зізнатись, тож дозвольте зел́о...
Той не помиляється, хто вбачає умом,
Що життєві дні мої були лише сном:
Все ж, якщо надія накивала п’ятами,
Глупої ночі чи світлими днями,
Хіба у видінні чи у реальності дії,
Внаслідок цього не стало менше надії?
Все, що ми бачимо у марах чи наяву,
Це лише сон всередині сну.

Я стою серед реву морського прибою
На змученім березі, що не має спокою,
І тримаю у стиснутім моїм кулаку
Жменю крупинок золотого піску...
Як мало! Але як вони прослизають, я бачу,
Крізь пальці в глибінь моря киплячу,
Поки я плачу... Поки я плачу!
О Боже! Хіба не можу я міцніше стискати
І щільніше до долоні їх притискати?
О Боже! Хіба врятувати не в моїй оце силі
Хоча б крупинку одну від безжальної хвилі?
Чи все, що ми бачимо у марах чи наяву,
Це все лише сон всередині сну?