У мене, як завше, під сто непрочитаних. Електронних. Пропонують роботу і відпочинок. Такі листи не читають душею. То ж читаю очима. Ні, вони не здаються нікчемними. То ж робота чиясь — діставати словами інших. Грішних.
У мене, як завше, десяток пропущених. Найбільше дзвонила мама. Вона ніяк не звикне до того, що мені вже не десять. А, то, певно, друг з недитинства. Просто з минулого. Просто хотів запитати, як справи і чи ще його не забула. Забула. Один невідомий номер. Насправді відомий. У мене, як завше, десяток пропущених. Я не ти. Я фільтрую виклики.
Звідкись взявся Sting із зовсім недоречним “You Remember Me”. А я не хочу тебе remember! Я просто хочу, щоб ти завжди be і ніколи was! Мені здалося, що я невчасно. І невчасна. Чи зайва. Чи,може, це одне й те ж. Я не знаю.

-Я ніколи не дам тобі того, що дав іншим.
-Я й не хочу. Я хочу більшого.
-Розумієш, ти надто пізно…
-З’явилась? Я звикла.
-Інше…
-Ну, добре… зникну.

Врешті, яка різниця, хто кому пише. Якщо людям добре, то байдуже вище чи нижче ти. Байдуже, скільки між вами годин, місяців чи років. Інша справа, що треба ховатись в квадратних метрах, бо… люди. Всюди. Їм так добре відразу, коли твої мрії… мертві.

-Не пиши мені більше. Досить.
-Не питала у тебе дозволу.
-Ті твої вірші… Знаєш, то смішно…
-В смс не поміститься проза…
-В мене часу на це немає.
-В тебе серця нема. Є тільки розум…

Я могла би сказати досить. Я, напевно, оговтатись зможу. Але хочу продовжень. Солодких і різних продовжень. Щоб з’являлося більше усмішок в нього. Щоб у мене з’являлися сльози.


26.06.2012р.

Я сьогодні обпекла живіт надто гарячим душем, а потім холодним потоком намагалась спинити біль. Червоний колір, здається, зліз. Лишилися інші опіки. І відчуття голоду. Ідіотський стан, коли холодильник повний, а шлунок пустий. І я не хочу нічого змінювати. Я втомилась сама готувати сніданки і снідати.

На ліжку мокрий рушник і блокнот, облитий кавою. Я, здається, спала з ним. Захотілося спати із кимось сильним. Він сильний, бо тримає в собі все те, що я в собі втримати не можу. У домі як завше порожньо. І я порожня.

Стіни єхидно посміхаються новими світлинами. Сама створила в кімнаті пекло, обвішавши стіни митями. Так, тими, що найцінніші. І тими, які потім зовсім не солодко згадувати. Я дивлюся на них щоранку. І від цього так хочеться плакати… І говорити з кимось. І добре, що в мене блокнот є. Він сильний.

Чекаю на нове замовлення. То чергова афера, в яку втягнули консультанти з косметичних магазинів. Я легко піддаюся їх впливові, бо вважаю себе недостатньо красивою. Чекаю на новий запах. У мене й без того десяток запахів, але хочеться, щоб їх була сотня. Аби не звикати до одного. Хочу бути завжди однаковою, але з різними ароматами.

Відколи прокинулась тричі писала Тобі повідомлення. Спочатку про те, що обпекла живіт і мені боляче. Потім про те, що у мене з’явилися нові рими. В останньому, здається, спливло те, що Ти для мене значиш. Тричі писала Тобі повідомлення і тричі не відправила.

Спопелила поглядом небо за вікном. Вперше за письмовим столом підпалила цигарку. І відчула себе у пеклі. Захотілось спалити ці стіни, бо з ними холодно. А з Тобою тепло. Зробила помилку в реченні і написала після “без” слово “тебе”. Наперед знала, яке з них треба закреслити. Закреслила “без”. Без мук сумління. В твоєму світі суцільним сп’янінь я хочу бути, чомусь, тверезістю.

Усміхаюсь собі з портретів. Вже не пам’ятаю, усміхалася тоді щиро чи лише тому, що мене знимкували. Знаю точно, що тоді ще не виводила види і типи усмішок. А тепер виводжу. Тепер знаю, що є усмішки життєво необхідні. Як Твоя.

Я не хочу ходити крамницями у пошуках плаття. Я ненавиджу сукні. Хоч то дрібниця, вони, здається, роблять жінок доступними. Я не хочу плаття. Я хочу дивитись в ранкове небо. В твоїх руках. І в твоєму халаті.

І якщо ти колись запитаєш, що я люблю більше — море чи гори, то відповім, що друге, бо більше не хочу свободи. Хочу захисту.

“Я написала про Тебе вірш. Мені болить, бо я обпекла живіт. І взагалі, мені потрібен Твій літній запах в моїй весні”.

Відправити? Подумала “так” і натиснула “ні”.


13.06.2012 р.

У нас не було квітів і закоханих поглядів. У нас не було прогулянок під зорями, дискотек з друзями і дзвінків з дурними запитаннями. Вже не знаю, хто з нас вважав надмірну увагу зайвою, але так було добре обом. Не було спільних радостей, а отже не було жодних сварок. Не було слів подяки, бо ж не було жодних прохань про допомогу. У нас не було такого і все просто.

Мені так радісно від того, що це не кохання! Так, між нами нема того почуття, про яке мріють в 15, яким снять у 20, в яке не вірять у 25, з яким живуть до 45 і яке оплакують в 70... У нас немає слів “кохаю”, “сумую” і “мрію”. У нас немає походів в кіно, пікніків на вихідних і спільних сніданків. У нас немає реплік “побудь зі мною” і “приготуй мені щось”. У нас немає “я щось тобі приніс” і “де ж ти так довго був”. У нас немає ані “до завтра”, ані “цілую”, ані “ти — диво”. У нас немає нічого такого і крапка.

У нас не буде великого дому з двома дитячими кімнатами і гойдалкою під вікном. Зрештою, дітей у нас також не буде, як і собаки, кота чи рибок. У нас не буде зайвих клопотів, бо ніхто не нагадить на коврику і нікому не доведеться міняти памперси. У нас не буде потреби доглядати квіти, бо ми ніколи їх не посадимо. А ще в нас не буде білої сукні, чорного фраку, весілля, новосілля та інших дурниць. У нас не буде такого та й добре.

У нас було дерево, увінчане перемогами. Як так? Отак. Звичайнісіньке дерево, на яке вішали нагороди: мої — за сміливість, твої — за мужність. У нас були переховування від людей і змагання за владу. У нас було розуміння того, що завтра може не настати. Тому треба сьогодні швидко зі всім впоратись. Інколи МИ нагадували мені кількасерійну комедію з недолугими жартами і штучними оплесками. З часом комедія дістала присмак трагізму і нову назву “НЕМАКОХАННЯ”.

У нас є мета. В кожного різна, але кожен із нас якимось чином причетний до того, щоб досяглась мета іншого. У нас є спокій і сила волі. А ще ми вміємо не плакати, коли дуже хочеться. Я, звісно, часто не стримуюсь. Так, тоді, коли ти втомлений кладеш голову мені на груди і я чую запах твого волосся. Руки мене не слухають — тягнуться, щоб погладити. А ще хочеться поцілувати твоє вічно холодне ліве вухо... Тоді так хочеться плакати... Але зупиняюсь і думаю про щось інше, аби не забувати, що між нами нема кохання. Зате у нас є ванна на двох і це на якийсь час може замінити почуття. Чи змінити...

Що у нас буде? Важко сказати, адже ми обоє живемо так, наче завтра не настане. Радіємо з того, що можемо бути справжніми: ти — відкритим і байдужим, я — спокійною і передбачуваною. І хай там що, а між нами нема таємниць. Ми говоримо про життя країни, стосунки між іншими, та тільки не про те, що між нами. І тут не треба нарікати на щось, всьому є пояснення: МІЖНАМИНЕМАКОХАННЯ.

P.S. І не треба шукати сенс.

16.07.2011

Неперевершене відчуття — відчувати, що ти себе перевершив. Опустиш очі додолу — твої туфлі з натуральної шкіри, які ти шукала всю зиму, брудно-болотяного кольору. Ковзнеш поглядом вище — класичні штани, що робили тебе серйознішою, позеленіли від трави. Було б дзеркало, побачила б, наскільки жахливо виглядаєш: розтертий макіяж, розпалені губи, волосся дибки. Він начебто не помічає дивних змін у твоїй зовнішності і каже, що зачіска у тебе чудова. А ще очі сяють, серце вистрибує і вперше в житті зовсім не смішно. Хочеться плакати від того, що все сталось саме так. З тобою коїться щось таке, чого тобі не вистачало протягом життя. Хоча, набагато простіше описати не те, що з тобою, а те, що в тобі. Так-от, в тобі суміш із доволі різних відчуттів: страх, сором, радість, занепокоєння з одного боку, спокій — з іншого. Не можеш повірити, що пішла на таке...

-Колись було весело, - усміхаються губи навпроти.
-Так, якось не віриться, що минуло стільки часу, - відповідаєш тихенько і вдихаєш свіжого (таки свіжого) повітря.
-Гарне в тебе ім'я, - губи навпроти складаються в усмішку.
-Можливо. Але завжди хотіла бути Анною, - падаєш у спогади на одну соту секунди.
-Шкода, що зірок нема, - твій супутник сумно дивиться на захмарене передранкове небо.

Справді, нема жодної зірочки. Воно й не дивно, бо весь вчорашній день дощило. На вулиці, але не в душі. В душі дощило кілька років, і здавалось, ті хмари не розжене жоден вітер! Ніхто ж не знав, що з минулого вирветься отой клаптик колишнього життя — з добрими очима і кумедним акцентом. Ніхто ж не знав, що він змусить тебе валятись по мокрій траві перед світанком. А ще ніхто навіть би не подумав, що ви розплануєте майбутнє цілої держави і ти замислишся над власним майбутнім. Зрозумієш, що до того ніхто не казав тобі, що станеш хорошим журналістом. Це приємно, що не кажіть! Це приємніше, аніж чути про красиві очі чи довгі ноги. Ці миті належать до того типу митей, які хочеться пам'ятати.

-Нас хтось побачив, - тобі стає зовсім не до сміху.
-Та нехай бачить, - лунає у відповідь.
-Завтра буде стільки розмов, - стає якось соромно.
-Тобі не байдуже?, - питає здивовано.
-Дякую, - шепочеш і стискаєш його руку.
-За що? - не розуміє.
-За те, що дозволив мені побути щасливою. Раніше вважала, що мені це заборонено. Бачила, що інші на мене рівняються і не могла собі дозволити жодного хибного кроку. Знала, що в мене є дім, робота, університет і подруга. І купа ненависті до світу, звісно, - сама не розумієш, коли переходиш межу і починаєш сповідатись.
-Не дякуй, - здається і цей шматок розмови уривається.

Пролітає іще одна година і помалу вертаєшся до реальності. Встаєш з трави, обтираєш штани, розпускаєш волосся і зв'язуєш його якимось дивним способом. Шукаєш в сумці мобільник. О пів на шосту. Шістнадцять пропущених. Усміхаєшся і переконуєшся в тому, що комусь потрібна, якщо серед ночі стільки дзвінків.

-Підніми голову, - сміється.
-Зірка! Дві! Красиво, - сама не знаєш, що з тобою коїться.
-Дві зірки, - шепочуть чиїсь губи.
-Треба додому вже, - швидко перестрибуєш з зірок на дорогу.
-Йдемо, - не суперечить тобі.

Прощаєтесь так, наче тобі чотирнадцять, а то твій перший хлопець, ти вперше з ним гуляла, вперше забула про час, вперше боїшся, що мама кричатиме.
-Іди спати, - шепоче.
-Та ні, я сідаю зараз курсову писати, - зовсім не жартома відповідаєщ, уповільнюючи темп. Ти знову вертаєшся до старого — дім, робота, університет. Знаєш, що надалі ти знову крутитимешся у цьому колесі зайнятості доти, доки пластина не зітреться.
-Завтра що робиш? - питає.
-Щось напишу. У вівторок робота вже, - зітхаєш.
-Побачимось, - натхненно шепоче і йде.

Насправді, не побачитесь ви більше. Коли прокинешся і побачиш все очима тверезої людини, то вимкнеш телефон на тиждень і забудеш його, як невдалу спробу бути щасливою. Кожен з вас побіжить у ту прірву, яка тримала його досі. І все буде так, як співає Віктор Павлік “Ні обіцянок, ні пробачень. Все сталося само собою”. І ти сприймеш це як належне. Тобі ж нікого не треба, окрім журналістики. “Все буде добре”, - скаже голос всередині.

Захочеться отак істерично проплакати те, що залишилось від ночі. Тобі боляче? Тобі добре. Озираєшся навколо — сусідські будинки. Вони точно вже прокинулись і всі по черзі визирають, аби впіймати тебе на гарячому. Їх же так жаба дусить, що ти в свої двадцять стоїш на ногах. Треба мати на тебе компромат. Ти згадуєш, що ти хороша і усміхаєшся: нехай мають. Мама не спить. Вона не розуміє, що сталось. Вона не розуміє, де ти була. Вона звикла до того, що ти окрім роботи і комп'ютера нічого не бачиш.

-Де ти була? - питає в паніці.
-Гуляла, мам, - смієшся, як чотирнадцятирічна.
-До шостої ранку? - не розуміє мама.
-Так, рівно до шостої, - смієшся ще більше.

Ти не сідаєш за курсову. Ти падаєш на ліжко і засинаєш від втоми. Перед тим, як остаточно заснути обіцяєш собі, що більше не будеш пити і мріяти. Проте, якщо від першого ти легко зможеш відмовитись, то друге ще не раз про себе нагадає...

P.S. Дякую.

25.04.2011

-Якби тобі дали завдання взяти інтерв'ю у себе, то про що б себе запитала?
-Спитала б, як довго ще планую Ним дихати...
-Дивачка! Хто він тобі?
-Він — плече, яке сушить мої очі від сліз.
-І на тому крапка?
-Крапка. А після неї ще дві...

Кажуть, треба творити щось для людей: писати публіцистичні тексти, які змусять бодай когось замислитись над життям. Не виходить. Не виходить, певно, тому, що нічого для цього не роблю. Єдине, на що зараз здатна — клаптики спогадів чи то роздумів про пережите, вилитих на папір. На жаль, електронний папір. Чи, на щастя.

Ловлю себе на тому, що пишу одне й те ж — про тебе. Просто все залежить від настрою. Коли він хороший — пишу про те, як сильно тебе кохаю, коли поганий — висловлюю ненависть до цього почуття. Але що б я з ним не робила, воно не зникає. Часом рятує душу від самотності, інколи гризе зсередини. Але живе.

-Ти справді не тямиш себе без нього?
-Та ні, могла б вижити й наодинці.
-Чого ж плачеш?
-Звикла. Просто забула вже, як то — бути без нього. Він солодкий.
-Солодший за щастя?
-Він — щастя.

Усьому є своє логічне пояснення. Коли поруч далеко не ідеал, і ти зустрічаєш когось кращого, то старе почуття зникає. Потім на горизонті з'являється ще кращий і ти віддаєш серце вже йому. І так відбувається доти, доки не зустрінеш СВОГО — ідеального з-поміж усіх ідеальних. Співчуваю тим, хто відразу зустрів останнього. Тоді вже не залишається ані часу, ані сил на бажання рухатись вперед. Ти розумієш, що навколо немає нікого. Світ, здається, існує, але в тому й проблема, що він просто існує. Навколо сновигають всього лише пародії на Нього...

-Ти хочеш йому добра?
-Мені більше нічого й не потрібно.
-І хочеш бачити його щасливим?
-Звісно.
-А якщо доведеться змиритись з тим, що з тобою він щасливим не буде?
-Я вже з цим змирилась. Це нормально.
-І готова відпустити?
-Відпустила. Біда в тому, що він повертається.
-А прогнати готова?
-Не можу. Його повинен хтось цілувати.

Мине рівно стільки часу, скільки пройшло з дня нашої першої зустрічі і ти зрозумієш. Ти зрозумієш кожне слово, кожен рух, кожен вчинок. До того часу я навчусь не любити. Якщо буде потреба, то винайду ліки від кохання і напою ними весь світ. Хоча ні... Шкода світу. Сама все вип'ю. І коли ти лежатимеш в мене на грудях, ніжно позіхаючи, я вже не плакатиму. Я не відчую, чим пахне твоє волосся. Мені буде настільки байдуже! Не залишиться нічого, окрім вдячності. Можливо.

-То що, спитаєш себе про щось?
-Спитаю. Але відповісти не зможу.


18.04.2011

Привіт, Янголе!

Сьогодні бачила, як ти усміхався. Обманюють ті, хто каже, що ти не вмієш сміятись. Насправді ти усміхаєшся дуже часто. Проте очі в тебе завжди сумні. Може, в очах справа. Ой, як же довго я мріяла в них зазирнути. Тобто зазирала я в них часто, а мріяла про те, щоб погляди наші зустрілись. І хто б міг подумати, що колись я ці очі цілуватиму... Цілую, торкаюсь твого волосся, погладжую вухо... Ти найсолодше, що є в цьому світі! Ти на відстані сантиметра, але душа твоя в іншому Всесвіті, з іншими людьми. Не знаю, з ким. Знаю, що далеко від мене. Та все ж люблю тебе. Цілувати.

Ще зовсім дитина... А ти? Тобі на десяток літ більше. Спитаєш, чи відчувала колись цю різницю. Ніколи, жодного разу про це не думала. Справді, ніколи не замислювалась над тим, що між нами десять років. Хіба це перешкода? Ти для мене був маленьким хлопчиком, якого треба цілувати, щоб не плакав. Ти був моїм маленьким чорним котиком. І на відміну від інших людей, я так раділа, коли той котик перебігає мені дорогу. Коли ти з'являвся на горизонті, то все навколо змінювало кольори. Ставало так тепло і затишно. Сама не розуміла, чому мені зовсім не хочеться говорити. Хотілось мовчати і плакати від щастя. Тебе бачити.

Згадалась минула зима. Як же холодно було! Але саме тієї зими я зрозуміла, що люди також літають. Так, пробач, але й нас я часто порівнювала з літаками. Усе наше спільне життя (існування?) було величезним морем. А над ним височів ідеал — небо. Ти гордо літав попід небесами. А ким була я? Я була тінню твого польоту. Так, саме завдяки мені тебе могли бачити внизу. Чи подобалось мені бути тінню? Звісно, що ні. Я завжди хотіла стати тобі парою — таким же гордим літаком, що без жалю розрізає чисте небо. Проте, з іншого боку, я так радію, що не стала! Гордою.

Знаєш, про що жалію найбільше? Про те, що публікувала свої почуття. Тобі було від того гидко, бо ж розумів, що кожен рядок пронизаний тобою. Може, не віриш, але попри зовнішні зміни, в мені нічого не змінилось. Я люблю тебе так, як любила тоді. І щоразу, перед тим, як тебе побачу, в мені прокидається страх. Звісно, вже не хапаюсь панічно за дзеркало. Знаю, що ти звик до мене такої. І щоразу, коли мені болить у грудях, я знаю, що ти пройдеш повз. Так воно й виходить. А ще, я відчуваю твій біль. Я відчуваю, коли тебе болить голова чи спина. Я відчуваю це, де б не була. І розумію, що ти став частиною мене. Кращою.

Так багато хочеться тобі про тебе написати! Ти ж навіть не підозрюєш, який ти дорогий мені. А, може, й підозрюєш... Мені не потрібні слова, героїчні вчинки, квіти. Мені й зізнань не треба, бо я до них не звикла. Від тебе. Я ніколи не думаю ані про біле плаття, ані про весільний букет, ані про дітей... У нас же цього не буде. І я не можу сісти та й плакати через те, що в нас немає майбутнього. Разом. Я намагаюсь про це не думати. Я думаю про те, що відбувається зараз. З нами. І мені тепло від того, що з 168-ми годин ми проводимо разом цілих три... Ні, то не мало! То так багато для звичайної людини. Не можна перенасичуватись щастям. Треба навчитись чекати. Кінця.

Мені не боляче, Янголе! Мені тепло і затишно. Весна. Сонце. Усміхнені обличчя. Всюди. Завжди. Я й сама розливаюсь в усмішках. Через кілька днів ти запитаєш, що означають ті літери. І я не зможу сказати тобі правду — дихати без тебе стає дедалі важче. Але вже навчилась відпускати тебе. Колись зможу відпустити зовсім. А поки весна на вулиці — мовчатиму про те, що відчуваю. Чому? Бо навесні усі повинні бути щасливими. І я. Буду...

З думкою про Рай,
Осінь.

P.S. Твоя?

13.04.2011

"Хто б міг подумати, що я сяду писати цього листа. Ніхто й ніколи. Я й сам нізащо не повірив би в сум, бо такі, як я — живуть сміхом. Таких, як я — сотні. Ми ніколи не змиваємо косметики — її стирають сльози. Ми ніколи не ховаємось за музику — ми ховаємось у неї. Насправді ми так щиро ненавидимо і перше, і друге! Проте, коли діло доходить до цього, то світ навколо припиняє регіт. Звісно, світ наш тісний — навколо кола (тавтологія?). Так-от наш світ перестає сміятись, коли такі, як я плачуть".

Публіка розуміє, що рудий клоун на арені не жартує. Його грим більше нагадує вселенський сум, аніж привід для радості. Молочна пудра пливе обличчям і те тоне. Не дрібними сльозинками, а бурхливими потоками сповзає чорна маса по щоках. І байдуже, сумний Бетховен чи радісний Моцарт звучить за кулісами. Усі повинні розуміти очевидне: клоун плаче. Зал здіймається оплесками, бо вперше таке бачить. Зал вибухає оваціями і вигуками “браво”. Рудий вичавлює із себе посмішку і мовчки сходить з арени. Вибігає на вулицю, падає на коліна і б'є руками бруківку. Ледь помітні білі плями лягають на її холодне тіло. Нелюдський крик вривається у місто, що віддалось спокою. Самотність спалахує розмитими обличчями, що визирають з вікон старих австрійських будинків. Вони бачать далекий силует якогось божевільного. Ридання перетворюється в стогін, який дедалі слабшає.

"Як же я мріяв стати актором! Словами не передати моє невтомне бажання співати з великої сцени, сміятись і плакати, кричати і мовчати, виказувати героїзм чи вдавати страх. Бути німим, сліпим, голодним, бідним чи багатим, красенем чи невдахою, байдуже. Я так мріяв про сцену. В моєму столі понад сотня сценаріїв. Ні, я не всюди у головній ролі. Я й для інших писав. Коли мені було двадцять, ставили Шекспіра. Таким непомітним я вибіг на сцену... То була хвилинна роль, та все ж... Спогади віддають таким солодом! А доля солодкого не їсть. От і став блазнем".

Рудий розуміє, що пересохло в горлі. Страшенно болять очі. Встає із заляпаної бруківки і дивиться на власні ноги. Він так ненавидить ці черевики. Стільки років мріяв їх кинути подалі! Та щосуботи до них вертається. Ці черевики його годують. І ця руда перука. Мало хто знає, що рідне його волосся такого ж кольору. Зрештою, його мало хто знає. Ліхтарі згасли. Обличчя у вікнах і досі спостерігають за диваком. Гумка зі штучним носом обривається і боляче б'є по обличчі. Рудий висуває ногу із черевика. Потім другу. Залишає їх на трамвайній колії і йде. Холодно у п'яти. Біжить. Вітер зриває перуку. На мить клоун відчув себе дитиною... а коли зупинився, то помітив, що всюди ті кляті обличчя, з кожного вікна. І це маленьке місто насправді велика циркова арена. Підняв з бруківки перуку, повернувся на те місце, де покинув свої черевики. Одягнув. Зав'язує за вухами тоненьку гумку і відчуває знайомий запах. Зал встає і пристрасно аплодує. На арену летять квіти. У серце — стріли.

"Правду кажучи, таких як я зовсім мало, їх майже нема. Так, кожен із нас прагне зіграти найкращу роль, не приклавши до цього навіть мінімум зусиль. Зрештою, кожен хотів би виглядати сильним в очах глядачів, але ще ніхто не зумів обдурити себе самого. Йти, залишаючи найдорожче, звісно, великий подвиг, але чи не втечею той подвиг зоветься?
Наступного разу одягну шоколадного носа. Скажете, доля не любить солодкого?"


03.04.2011

Так хотіла почати свою сповідь зі слів “Бувають миті в житті, коли…”, але востаннє я починала так дуже теплу розповідь про те, як я зустріла щастя. І справа тут не в прагненні не повторюватись, а в тому, що не можна, напевно, про цілком протилежні речі починати писати однаково. Хоча… Хто його знає, що можна, а що ні. От пишу і знаю, що мені не вдається згуртувати думки і направити в якесь єдине русло, знаю, що виникатимуть розбіжності між власними поглядами. А ще знаю, що почну сама собі суперечити і врешті дійду висновку, що не можу дійти жодного висновку.

Але повернусь до свого початку. Уже й не треба вигадувати його, якось сам собою склався. Тепер уже можу писати про миті (всередині оповідки я можу собі це дозволити). Отже, бувають миті в житті, коли хочеться літати. Чи просто не хочеться падати… Кажуть, до хорошого звикаєш швидко. Справді, якщо ти вже відчув смак теплого весняного неба, то так страшно спускатись на холодну землю. Вже саме передчуття падіння створює у свідомості такий потік страху, якого ти не досягаєш під час самого падіння. Кінець же завжди однаковий — сильний стрес, бо варіантів закінчення твого польоту тільки два — або ти розіб’єш голову або серце зупиниться у стані шоку. Та все ж люди продовжують літати.

Бувають миті в житті, коли хочеться провалитись крізь землю. Не в тому сенсі, що ти скоїв якийсь злочин і не знаєш, як втекти від покарання. Маю на увазі інше — коли ти вмираєш від сорому, але сорому приємного. Так, тоді, коли ти нарешті зізнався комусь коханні, коли ти похвалив чиюсь зачіску, коли просто усміхнувся. Так часто буває, що не знаєш, куди подіти руки і куди сховати очі. Ти ненавидиш ці хвилини, але коли вони минають, то так вже за ними сумуєш, бо саме вони слугують підтвердженням існування людського в людині. І як би не хотілось провалитись, ми все ж робимо один одному компліменти.

Бувають миті в житті, коли все втрачає сенс. Ти вважаєш, що ти найнещасніша людина в світі. І ти так вважав, знаю. Усі ми через це проходимо. Ти зі смутком згадуєш ті дні, коли тримав у руці золотий кубок. Але отримав ти його не за найкращу роль, і навіть не за життєві перемоги. Такий кубок дають лише тим, хто вміє любити. Бог бачить, що ти віддаєш себе комусь іншому і вручає тобі нагороду. Той кубок нічого не важить, більше того, його ніхто, окрім тебе не бачить. Навіть тоді, коли тебе вже не кохають, Бог свій подарунок не відбирає доти, доки кохаєш ти. І так гарно, коли кохаєш ти вічно і незмінно одну людину. З часом золото дає тріщину (таке теж буває), і розколюється на мільйони уламків. От тоді вже ти починаєш розуміти зовсім іншу істину. Тобі здається, що серце в тебе найбільше в світі і в кожен його квадратний міліметр впився мільйон таких скалок. З одного боку, ти вже морально готовий страждати до кінця життя, а з іншого, знаєш, що теоретично ти можеш витягнути усі ці шматки із серця, просто на це треба кілька років. І як би не боліло серце, ми все ж з таким ентузіазмом боремось за той кубок…

Бувають миті в житті. Зрештою, життя — це суцільні миті. Деякі з них хочеться навіки закарбувати в пам’яті, щоб ще не раз гріли зимовими вечорами. Інші волів би стерти з голови і більше ніколи до них не повертатись. Для цього й потрібна сила, щоб визнати: “Так, зі мною таке було”. Навіть якщо це твоя найбільша помилка, то ти вже її виправив тим, що сотню разів про неї згадав. І ще, втікають лише слабаки, але тільки сильна людина може піти і замести після себе усі сліди. Піти то ж не значить втекти. Піти можна й з добрих намірів. Піти, щоб комусь стало легше дихати. Ні, піти — то цілий подвиг! І якщо у банці води вистачає лише на одного, то… знаєш, я не питиму. Тебе він врятує, а мені що з того ковтка? Я піду шукати джерело… Ні, не для того, щоб напитись, а для того, щоб здалеку за тобою спостерігати. Колись та й побачу, як тобі захотілось провалитись під землю. Колись та й побачу, як ти літаєш в блакиті весняного неба і не боїшся впасти! А ще, колись я побачу, як Бог урочисто вручає тобі нагороду за вірність — золотий кубок, який не розіб’ється за жодних обставин.

10/03/2011

Хтось втомлено кивав головою на останньому сидінні. Трамвай стояв. Було б дивно, якби о сімнадцятій годині трамваї рухались. За вікном все те ж червонувате небо із маленькими цятками. Птахи кудись поспішають, як і люди. Лише одна відмінність: у птахів є простір, а в людей — затори.

Високий худорлявий парубок перебирав власні пальці. Нервово зігнув квиток і врешті кинув його в кишеню куртки. Витягнув мобільник і з почуттям розчарування видихнув повітря. Набрав на клавіатурі: “Вибач. Я не встигаю. Зателефоную пізніше”. Почувся стандартний звук усіх телефонів “Нокіа”. Вимкнув телефон. Заховав до кишені.

Маленький замурзаний циган сперся на зачинені двері. Дістав з-за пазухи недогризений пиріжок і притулив до носа. Відкусив шматок і солодко усміхувся. Запах ліверу пронісся аж до іншого кінця вагона. Циган підняв голову і помітив, що увага прикута до нього. Ще раз понюхав свою булку і опустив. Рука потягнулась до чужої кишені. Непомітно поцупив великий чорний телефон у хлопця, що стояв поруч. Знову дістав пиріжок і притулив до рота.

Сивобородий дідуган вслухався у розмову двох дівчат. Говорили про книгу Пауло Коельо. Дід і близько не знав, хто такий Коельо, проте махав головою у такт їхній розмові. Він розумів, що говорять про книгу. “Не така вже погана та молодь”, - подумав старий. Дістав гаманець з портфеля і простягнув дівчатам візитку. “Я поет”, - промовив. Дівчата зверхньо поглянули на діда, зареготали і перебігли в інший вагон. Дід сховав візитку в гаманець, а гаманець — у плащ.

Брудний циган все ще продовжував їсти, але робив це дуже повільно. Довгі паузи тільки збільшували його голод. Хлопчина пильно спостерігав за тим, куди сивий поет покладе гаманець. Потягнувся рукою до його кишені. Дістав те, що запримітив раніше. Знову відкусив шматок свого пиріжка з лівером.

Водій трамвая усердно сигналив, намагаючись якось розігнати автомобілі, що незграбно вишикувались перед його носом. Заходило сонце. Зимові промені лоскотали носа жінці, що присвятила життя водійській справі.

Врешті звільнилось місце і трамвай рушив. Пасажири зітхнули з полегшенням. До зупинки лише метр. Сигнал. “Довгоочікувана зупинка”, - усміхнулась водій. Люди наввипередки вибігали з транспорту. Навіть ті, кому їхати далі вийшли. Вважали, що пішки дістануться швидше. Старенький поет намагався знайти поглядом тих двох дівчат. Вони давно вибігли. Та й він повільно зійшов.

“Двері зачиняються”, - промовила тепло жінка. Зайшли нові люди, які також кудись поспішали. Якась поморщена бабуся штовхала пасажирів брудними сумками. Замурзаний циган піднявся і дав старій місце. Просунувся у перший вагон, притулився до зачинених дверей і дістав з-за пазухи свій недоїджений пиріжок з лівером.

25.12.2010р.

Фото Романа ПАЦА

Я дихала тобі в шию. Я спокійно поверталась додому темними провулками. Я спотикалась на кожному кроці, відчуваючи якесь піднесення. Я не дивилась собі під ноги. Як може дивитись на асфальт та, якій хочеться літати? Подумки я таки злітала в небеса.

Я тримала тебе за руку. Часом тримала, як коханого чоловіка, інколи — як друга, періодично -як маленьку дитину. Я грілась на твоєму плечі так, наче то було вселенське скупчення тепла. Здавалось, тепліше не буває ніде і нікому.

Я писала про тебе цілі трактати, стверджуючи, що ненавиджу вірші. Часто ловила себе на думці, що пройде час і про нас заговорить світ. Моїми цитатами. Час минув. Світ мовчить.

Я розмовляла із заходом сонця, уявляючи, що ти поруч. Небо тоді не плакало, бо плакала я. Була весна. Усе цвіло, все тільки починалось. У когось. Не в нас. Для нас вдарили морози. Випав перший сніг.

У нас було дерево. Чи то був кущик, забула вже. Ми щовечора проходили повз нього, усміхаючись. Ми знали, чого нам так весело. Якось сильний вітер зламав те деревце. Десь через місяць після нашого розриву ти повідомив про це ранковою смскою. Мені стало лячно. Надія померла.

У нас була своя дорога. Часом довга, часом — коротка. Зате своя. І свої жарти. І свої образи. І свої куточки Львова. І свої слова. У нас було все те, що є у звичайних людей. Ми, як і всі пили чай і дивились фільми. Ми, як і всі цілувались в темряві. Ми, як і всі, страждали наодинці. Ми були, як всі.

Мені часто не спалось. Дурні думки лізли в голову. Я намагалась щось аналізувати. Інколи хотілось повернутись назад, у той період життя, де є ти. Інколи проклинала найсвятіше почуття. Інколи знову про тебе писала. Мене хвалили. Відчували, що від душі.

Я десятки разів видаляла твій номер з телефонної книги. Минало кілька секунд і я вводила його знову. Часом боялась поповнювати рахунок мобільного, щоб тобі не зателефонувати випадково. Нагадувала собі: “Ми поставили крапку. Велику і жирну”. Так часто мріяла, щоб так крапка стала комою...

Якось ми зустрілись випадково. Обмінялись усмішками і пройшли повз. Не знаю, що ти відчув, але я відчула таку безмежну вдячність. Важко пояснити словами, те, що лежить на серці. Я так тобі вдячна! Просто за те, що ти у мене був!

Цьогоріч зима не така холодна, як минула. Зате у серці невизначений мінус. І тут уже ані шуба, ані гарячий чай не допоможуть. Чи хочеться щось повернути? Звісно, хочеться. Насамперед хочу повернути той день, коли все починалось. Тепер би я просто пройшла повз. І одна мить, відсутність погляду у твій бік, змінила б майбутнє. Є те, що є.

Щоб відпустити треба пробачити і щось в собі змінити. Пробачаю тобі, моє маленьке диво. Пробачаю тобі солодкі поцілунки і теплу подушку. Пробачаю тобі шепіт крізь сон. Пробачаю тобі яблучні льодяники. Пробачаю тобі фільм, що не дав додивитись. Пробачаю тобі наше знайомство. Пробачаю тобі твої красиві очі. І відпускаю востаннє. Не приходь більше.

Я не знаю, як відчувають себе покинуті. Я не знаю, як відчувають себе ті, хто когось покидає. Але я знаю, як буває після кохання.

22/12/2010

Фото Романа ПАЦА

Дата: сьогодні.
Настрій: стабільно хороший.
Бажання: виспатись.
Подія: він привітався до мене так тепло, так лагідно. Очі кричали, що він щасливий без мене, тому я відповіла тим самим. Вуста склались у приємну усмішку. За що ж я так його любила? Здається, тоді мене просто приворожили і вбили в голову те, що він — моє повітря. А тепер бачу, що вмію дихати без нього і якось сумно стає: його ж ніхто вже так не покохає.

Дата: вчора.
Настрій: печальний.
Бажання: бути поруч.
Подія: я дізналась, що він хворіє мені аж серце стиснулось від болю! Мені так нестримно стало його шкода! Зірвалась з місця, вскочила у трамвай, проїхала дві зупинки і вийшла. Згадала, що він мене вже давно не чекає. Він не потребує мого піклування.

Дата: день перед тим.
Настрій: засмучений.
Бажання: провалитись крізь землю.
Подія: я не втрималась і відіслала йому повідомлення. Було вже пізно. Не знала, що написати і відправила відчайдушні три крапки. Потім довго картала себе за ту писанину. А він узяв та й відповів. Я все ще люблю цього чоловіка. Я божеволію без нього.

Дата: місяць до того.
Настрій: піднесений.
Бажання: щось змінити.
Подія: пообіцяла собі вилікуватись від нього. Завантажила день купою справ, людей, книжок і бутербродів. Змінила зачіску. Роздрукувала свій роман і спалила. В прямому сенсі слова “спалила”. А потім видалила ще й з комп'ютера.

Дата: три місяці тому.
Настрій: спокійний.
Бажання: його побачити.
Подія: рахую дні до осені, щоб знову його побачити. Після затяжної образи, могла б нарешті спитати, як справи. Підійду перша, обіцяю. Навіть вибачитись готова. Так хочу похвалитись, що написала про нього роман. Тільки-от кінець там щасливий.

Дата: півроку тому.
Настрій: спустошений.
Бажання: напитись.
Подія: сьогодні у нього день народження. На моє привітання не відповів. Ми так давно не розмовляли, що я вже забула його голос. Так, я забула голос найріднішої у світі людини. І очі забула. Не маю жодного фото. Не маю нічого, що могло б про нього нагадати...

Дата: вісім місяців тому.
Настрій: жахливий.
Бажання: померти.
Подія: все зупинилось. Застигло у часі та просторі. Я забила на університет, сиджу вдома та плачу. Депресія. Шкода, що весняна. Він вилив на мене стільки бруду! А я колись хотіла народити йому сина... Виявилось, що від любові до ненависті потрібне лише ліжко.

Дата: дев'ять місяців тому.
Настрій: насторожений
Бажання: немає
Подія: починаю помічати щось дивне. Йому біля мене вже не так добре. Розмова не клеїться,а проблеми від цього не зникають. Дзвінки стали рідшими, а зустрічі припинились. Я боюсь його втратити.

Дата: десять місяців тому.
Настрій: щасливий!
Бажання: літати!
Подія: сьогодні я вперше торкнулась його обличчя. Сльози щастя з'явились, але я миттю їх витерла, бо він не любить, коли я плачу. В душі усе перевернулось. Кинула палити заради нього. Почала писати роман. Він стане шедевром сучасної літератури, бо пишу його в подарунок, а сюжети краду із нашого спільного... існування.

Дата: одинадцять місяців тому.
Настрій: здивована.
Бажання: дізнатись, що буде далі.
Подія: нарешті дочекалась від нього якогось кроку. Він запропонував зустрітись. Я чекала цієї миті чотири місяці! Я майже зневірилась. Дякую тобі, Боже, за такий сюрприз.

Дата: рік тому.
Настрій: зіпсований.
Бажання: замкнутись в собі.
Подія: скоро Новий Рік. Я відмінно склала сесію. Я не хочу нікуди іти з друзями. Я хочу до нього. А він мене ігнорує. Я його дістала вже, впевнена. Все, з нового року починаю нове життя. А він хай залишиться невідомим для мене.


Дата: чотириста вісімдесят три дні тому.
Настрій: зворушений.
Бажання: тільки не вчитись!
Подія: я закохалась і мій розум вистрибнув через вікно.

20/11/2010

Вона натиснула “power” і я прокинувся. Я ще не знаю котра година і який сьогодні день. Моє обличчя засвітилось блакитним промінням і я намагаюсь якнайшвидше себе опанувати, бо зараз вона почне дратуватись. Вона не любить чекати.

Вона знаходить якусь пискляву мелодію, промовляючи вголос: “Моцарт”. Вона вмикає цей трек і я вже знаю наперед, що у неї поганий настрій і мені доведеться програвати цю пісню до кінця сеансу.

Вона розкриває біле полотно і нервово тисне на клавіші. Мені боляче. Маленькі краплі її розчарування падають на стіл. Їй також боляче. Вона малює чийсь словесний портрет у моїй душі. Вона десятки разів стирає знаки і пише заново.

Тиша. Жодного звуку. Зараз вона уважно перечитує написане. Здається, усе їй подобається і більше не збирається нічого виправляти.

Відчуваю, як у мій мозок входить якийсь об'єкт. Це флеш-картка від її фотоапарата. Вона переглядає світлини, зроблені днем раніше. Вона знайшла те, що шукала. Знову впала сльозинка.

На її очах читається злість чи то ненависть до вього світу. А причиною цьому служить надто повільне підключення до інтернету. Вона вводить у пошуку назву якогось сайту і копіює написане. Спокійно вставляє туди фото. Думає над назвою. Залишає без заголовка. Закриває сторінку.

Колись я думав, що вона журналістка. Ні. Потім вирішив, що вона письменниця. Знову не вгадав. Вона егоїстка. Вона ніколи не жаліє мене. Їй байдуже, чи хочу я спати — вона вмикає і виснажує мене доти, доки сама не втомиться.

І як би сильно не хотів я померти — не можу, бо їй дали гарантію на 5 років...

Згустки рожевої помади малювали на вустах всю її біографію, що вмістилась в одному слові — самотня.

Самотність була славою. Не тією, чиїм іменем назвали горілку, а тією, що не обходилась без вина. Заставала зненацька, змушуючи розпрощатись із найдорожчими людьми. Дарувала Їй Всесвіт, вимагаючи віддати совість, щоб та не лізла під подушку. Вирішила спати без подушки.

Самотність була водою. Заварюючи чай, хотіла на мить забутись. Чашку заповнювала аж до країв, нервово розливаючи чай на стіл. Обтирала сухою ганчіркою, мріючи про затишок. І скільки б цукру не всипала, незграбно помішуючи, вода все ж перемагала у пропорціях.

Самотність була птахом. Кажуть, не можна зачиняти птаха у клітці — помре. Відпустила і облаштувала житло скляними фігурами. Думала, допоможе. А птах все не давав спокою: щоночі бився крилом об шибку.

Самотність була листям. Воно встеляло усі існуючі стежини до Їй дому, чіпляючись до новеньких черевиків. Тепле на вигляд і гидке на дотик, вкотре нагадувало про початок кінця. Хапала старий віник, панічно змітаючи клаптики осені у велику купу. Шматувала непрочитані газети і намагалась розпалити вогонь. Мокре листя не горіло.

Самотність була літерою. Впивалась у білосніжний папір, змушуючи його чорніти від болю. Виводила якісь невідомі формули, щоб підрахувати результати свого розчарування. Списавши весь листок, жадала навіки розівчитись читати. У стані сп'яніння хапалась за гумку: терла до дир, але витерти слово “спокій” так і не вдалось.

Самотність була тишею. Вона мовчки всідалась за лівим плечем і вводила у стан гіпнозу. Переносила у минуле і просила послухати усі ті брехні, які колись лунали з Її вуст. Інколи зривалась від жаху і розмовляла зі стінами, а ті лише малювали Її рухи у відповідь.

Самотність була повітрям. Кожен вдих створював хаос у нутрощах і викликав рвоту. Це не те запаморочення, яке відчувають вагітні жінки і не те, яке приходить з похміллям. Рвота душевна — коли назовні виходять рими. Інколи стояла перед вибором — дихати або жити. Без повітря, на жаль, не обходилось.

Самотність була чашкою, книгою, шафою і навіть окулярами. Вона вселилась у кожен атом Її простору, вона виринала з кожного куточка Її кімнати, вона падала на стіл дрібними порошинками... Самотність світилась в очах бродячого собаки. Самотність лежала у капелюсі вуличного музиканта. Самотність лилась звуками його скрипки. Самотність стрибала маленьким горобчиком у передчутті першого снігу. Самотність валялась жовтим листочком поміж червоних. Самотність не бажала жити у клітці, тому оселилась глибше — в душі.

Самотність була помадою: вона щоранку наносила новий шар на губи.

-Тобі хоч раз робили приємний сюрприз? Сюрприз — це тоді, коли змушують заплющити очі і думати про приємне. Через якусь мить ти відчуваєш у руці щось паперове. Розплющуєш очі, а там два квитки у кіно. Усміхаєшся, дякуєш і ховаєш погляд кудись у далечінь. Усвідомлюєш одну просту істину - нема кому віддати другий квиток. Тобі хоч раз говорили слова кохання? Кохання — це тоді, коли холодно в руки і тепло в душі. Кохання — це коли очі говорять більше, аніж слова. Рано чи пізно очі втомлюються від цілодобового сидіння за ноутбуком і замовкають. Тоді доводиться обирати між коханням та інтернетом. Обираєш перше. А воно обирає інтернет. Тобі хоч раз протягали руку допомоги? Це тоді, коли немає сенсу боротись далі, коли опускаються руки, коли болить душа і падають сльози на підручник з української мови. Ти хапаєшся за ту руку і лише після трьох крапель крові розумієш, що в тій руці була голка. Тебе хоч раз хапали за волосся і тягли по брудній бруківці? Тобі хоч раз ламали єдиний у твоєму житті олівець? Тобі хоч раз промивали пам”ять від приємних спогадів? Тобі хоч раз сигналило авто твого вбивці? Тобі хоч раз хотілось втекти кудись подалі? Ні, не від інших. Від себе! Від тієї підлої істоти, що надто закохана в інших і не має жодної краплини любові до себе.

-Звісно.

-Ти прагнула помсти?

-Ні. Пробачала.

-А тобі хоч раз пробачали помилку?

-Один раз — під час диктанту з української мови.


01/10/2010

Якщо для молодої панянки цнотливість — це гордість, то з книгою усе трохи інакше: якщо її жодного разу не прочитають, то життя позбавляється сенсу і подальше існування здається таким безглуздим. Так, коли горять непрочитані книги, то кожна з них усе ще вірить в те, що якийсь сміливець таки витягне з полум'я бодай одну сторінку і черпне найсолодшого у світі нектару — словесного. Так, кожна книга мріє про те, щоб її торкались, гортали, заглиблювались у найтонкіші її таємниці. Вона згодна навіть на те, щоб терпіти усі ці тортурні позначки на полях, що завдають так багато болю. Книга — не річ.

Максим мчав на шаленій швидкості, не помічаючи ані червоного світла, ані пішоходів. В думках крутилось тільки те, що через двадцять хвилин він повинен дістатись до центру міста. В протилежному випадку втратить те, що називав своєю роботою. У Львові стартував сімнадцятий Форум видавців. Представником одного із видавництв був і Максим, але робота його полягала не в тому, щоб організовувати презентації та зустрічі з пресою. Юнак, правду кажучи, не мав жодного відношення до книжок, окрім того, що повинен день у день перевозити їх з одного місця в інше. Інколи сам не розумів, для чого погодився на таку роботу, бо від усього серця ненавидів книжки. В дитинстві його так часто змушували їх читати, що з віком виникло якесь почуття огиди до паперу загалом.

Львівські вулиці сьогодні, як ніколи, нагадували руїну: міське керівництво перерило усе, що могло перерити. Для пішоходів це, звісно, сприятлива умова, бо можна без остраху перебігати дорогу у будь-якому місці, а от для водіїв місто Лева стало суцільним пеклом: кожен третій нервово палив через вікно свого авто. Максим не брався за цигарки, навпаки, намагався зберегти спокій та рівновагу. Аж раптом хлопець не втримався і виїхав на тротуар, об'їхав кілька автівок і чкурнув у найближчий поворот, добряче злякавши перехожих.

Про те, щоб припаркувати автомобіль поблизу Палацу Мистецтв ( саме там відбувалась виставка ), можна було хіба помріяти. Максим вигадав зручний для себе варіант: щоразу він відчиняв авто, викладав на землю дві-три упаковки книжок, зачиняв авто і ніс увесь багаж у приміщення, долаючи не малу відстань. Усе йшло за планом і хлопець наче перевиконував своє завдання, оскільки мав у запасі ще кілька хвилин. Максим підняв останній пакунок і з якогось дива він розірвався. Книги посипались на брудну бруківку. Юнак спітнів, не розуміючи, як таке могло трапитись. Поспіхом збирав іще новенькі книги і намагався їх полічити. Здавалось, усі двадцять штук опинились у його руках і хлопець помчав на виставку, де вже от-от мало розпочатись дійство, якого львів'яни і гості міста чекали цілий рік.

Велика книга із яскравою червоною обкладинкою плакала від страху у чужій квартирі, де не було жодної схожої на неї. Кожну сторінку охопила паніка і десь поблизу вже відчувався подих того, що люди називають смертю. Ця книга пам'ятала усе, що сталось із нею від дня виходу в світ. Спочатку була довга дорога, яка моментами навіть втомлювала. Жодна із книжок, що знаходились поруч, не розуміла, куди їх везуть. Але в одну мить розпочався хаос і відчуття холоду проникло у кожен рядок. Звук від глухого удару об землю пробився у кожну літеру. Пам'ятала колеса дорогого авто. Потім машина від'їхала і пішов дощ. Яскрава обкладинка намокла, і здалеку виглядала так, наче із неї точилась кров. Згодом відчула дотик людської руки. Він швидше нагадував лоскіт, і, здавалось, приємнішого відчуття не існує. Передчуття щастя просочилось крізь обкладинку на дно душі. Її принесли у тепле місце і дали можливість висохнути і відігрітись, перед тим, як хтось розпочне читання. Наївна така...

На світанку баба Надя, яка знайшла дивну річ, вирвала із неї усі сторінки. Усі до одної. Обкладинку кинула до використаних упаковок з-під гороху і взялась за діло. Виготовила рівно сто п'ятдесят паперових пакетів, і обличчя її засвітилось радістю.

Зараз бабця збере їх і обмотає гумкою. Потім одягне свій улюблений сірий плащ і накине на плечі брудну коричневу хустку. Збере усе своє причандалля і вирушить на щоденну роботу. Всядеться у парку і розкладе на гнилому столику миски з соняшниковим насінням та арахісом. Поруч з ними лежатимуть новенькі пакети, на яких ще й фарба не висохла. Протягом дня до її столику підійдуть десятки людей. Одні викинуть пакет у сміття, пересипавши насіння у кишеню. Другі донесуть його додому, щоб спалити разом з іншим непотребом. А треті залишать у потязі під купою шкарлупи. Сторінки чогось неймовірного переживуть смерть наодинці — кожен по-своєму. За цей період у світі станеться безліч подій: комусь відніме мову, хтось одружиться, хтось збанкрутує, а хтось втратить цнотливість. І якщо для дівчини цнотливість- це гордість, то з книгами все зовсім по-іншому...

19/09/2010- 22/09/2010

Зараз уже не пам'ятаю, коли вперше побачила Уляну. У її блакитних, як небо, очах відбивався чи то смуток чи гіркий досвід від минулих помилок. Прагнучи залишатись непомітною, дівчина ніколи не наносила на обличчя тонни косметики, не купувала одяг у модних магазинах, не користувалась дорогими парфумами. Щодо парфумів, колись довго сперечались, бо ж я вважаю, що кожна дівчина повинна гарно пахнути, а Уляна вперто доводила, що душа запаху не має. А якби від душі йшов якийсь аромат, то Улянина, мабуть, пахла б польовими ромашками — це перше, що приходить у голову, коли зустрічаєшся із нею поглядом.

Понад усе на світі любила свої “акварельки” ( саме так дівчина називала фарби). Бувало, вмоститься посеред парку і вміло водить пензлем по аркуші. Усе, що відбувається навколо вже немає значення, а час у її руках зупиняється. На папері народжувались дивовижні пейзажі: Уляна завжди спотворювала дійсність. Якщо перед нею стояла лавочка з обдертою фарбою, то дівчина обов”язково домальовувала туди старий коричневий капелюх. Таких картинок було з десяток. Якщо бачила стареньку бабусю, то біля її ніг вмить народжувались голуби. Особисто я полюбила цю дівчину за те, що листя малювала лише осіннє.

Остап, її наречений, ніколи не розмовляв зі мною — ревнощі гризли його зсередини . Зараз я впевнена у тому, що тоді він відчував якийсь невидимий зв”язок між нашими душами. Вона й мене одного разу вирішила намалювати. Ми навіть обрали ідеальне місце, ідеальний фон, ідеальну пору року, але звідкись взявся дощ і нічого не вийшло. Коли я запропонувала перенести цей “процес” на наступний день, то дівчина категорично відмовилась і сказала, що мене не можна малювати — так шепоче їй дощ. Я не взяла цього до уваги, бо з вірою у мене трохи неадекватні стосунки.

Я ніколи не вважала її конкуренткою, але десь в глибині душі так їй заздрила! Вона вміє любити життя таким, яким воно є! Їй не потрібні ані дорогі туфлі, ані великі гламурні окуляри, ані випивка для покращення настрою. Може, саме тому Господь вирішив забрати її до себе? Він, певне, теж захотів щодня милуватись чистотою її душі...

Зізнаюсь, я рідко згадую про те спокійне дівча, яке змушувало мене замислитись над сенсом життя. Я ніколи не переглядаю її фотографій — якось моторошно стає, усвідомлюючи, що її очі більше не пограють зі мною. Уляна не снилась мені жодного разу. Відтоді, як пішла зі світу, то й не дає про себе знати. Мені цікаво, чи малює вона там? Згори їй видно і кожен мій хороший вчинок, і кожну помилку. Тепер набагато легше створити той портрет, який не вдалось створити однієї осені, коли дощило. Улянко, дівчинко, що малювала не людей, а людські душі, мій портрет не вдався, бо душі у мене нема? Скажи хоч слово і я обіцяю навчитись слухати не вухами, а серцем. Жаль, що не існує жодної соціальної мережі, що передавала б повідомлення до раю. Чому до раю? Бо душа у неї пахне ромашками...




З етичних міркувань імена змінено.



Фото: інтернет

Я так боялась когось зрадити, що врешті зрадила себе. Перестала одягати свої зелені сережки, які ніколи не підходили по кольору до одягу. Перестала фарбувати очі зеленими тінями, які личили лише до сережок. Перестала викрикувати про те, що люблю це життя, відчайдушно втираючи щиру сльозу. Таки щиру, не фіктивну. Припинила вказувати кому і що треба робити. Навіть радити перестала. Бажання прославитись змінила потреба залишатись непомітною. Так краще?
Я припинила слухати реп, техно, транс та інші популярні стилі музики, отримавши у відповідь... Нічого не отримавши. Звуки Моцарта заполонили той мікросвіт, що я собі створила. Замість кави на столі чашка чаю без цукру. Замість любові до людей любов до осені без сонця. Замість інформаційних публікацій якісь недолугі уривки щоденника, з такими застарілими і огидними римами. Зміст давно втрачений, як і шанс.
Я почала так часто вживати слово “я”, що воно ночами не дає заснути. Усюди я, я, я і знову я. Ні,це не спроба написання публіцистичних творів, а ще один доказ егоїзму. Знаєте, що найстрашніше? Те, що перед тим, як заводити якісь “стосунки”, проводжу ідіотські чи то кастинги, чи то опитування. Якщо людина не підходить за всіма пунктами, то далі говорити немає сенсу. Я настілька захопилась матеріальним, що забула про духовні цінності, які колись стояли на першому місці.
Усюди брехня: зрадливі очі псевдодрузів, солодкі обіцянки псевдокоханого. Тепер у мене навіть псевдобатьки... Брехня заповнила увесь простір. Мені важко прожити без неї — потрібніша за кисень! А совість забилась в куток і лише час від часу просить дати їй спокій. Буває, серед ночі перевтілюється у великого чорного щура і шкребе в душі доти, доки не проплачусь. Зупиняється.
Почуття провини переслідує на кожному кроці. За що? Хіба за бездіяльність також карають? Я ж нікого не чіпаю, ні з ким не розмовляю, нікому не заважаю жити. Хочете щось у мене вкрасти? Беріть, будь ласка. Розбирайте. У мене сьогодні розпродаж духовних цінностей. Не прогавте такого шансу. Звісно, краще віддати людям, бо ж ітак згниє воно у мені.
Я не відчуваю запаху осені. І жоржинами не пахне. Пахне сигаретним димом. Він поглинув усе навколо: мою куртку, моє волосся, мої мрії. Усі кудись поспішають, до чогось прагнуть, а я виконую роль спостерігача — мовчу і жую свій фаст-фуд. Не впізнають, кажуть, що дуже змінилась останнім часом — із лідера перетворилась на недораба. Бо ж раб принаймні виконує чиїсь накази.
Плаксива дівчинка, яка сама не знає, чого хоче, скажете. Маленька істеричка, яка лише прагне привернути до себе увагу, подумаєте. А мені байдуже. Той, хто міг зрозуміти коженсимвол помер у 1941... Часом прилітає серед ночі і розповідає, як писались його перші вірші. Інколи переконує у тому, що варто втекти і не всяка втеча є зрадою. Буває таке, що довго мовчимо, вдивляючись у світло, що спадає від блідого місяця. Потім він просить заварити йому каву. Я спускаюсь на кухню, а коли повертаюсь із чашкою запашного зілля, то його вже нема. Вітер грається фіранкою... Ми загубились між століттями.
Зачиняю вікно. І серце зачинила.

Маленька дівчинка бігла парком, намагаючись оминути великі калюжі, в котрих відбивалось сіре небо. Старенький дуб, який не раз ховав від дощу, сьогодні і сам заплакав : парк вирубують. На лавочці вмостилась пара закоханих неформалів: дівчина довго вовтузилась, намагаючись комфортно влаштуватись на колінах свого принца. Стежиною крокував дужий чоловік із великим чорним портфелем, що, здавалось, був більшим за нього. Десь із вулиці доносився гуркіт мотора старого запорожця, якого, чомусь, не чула жінка із красивими блакитними очима, що приходила у парк, щоб погодувати голубів. Під тим же дубом скавулів обтріпаний мокрий собака, який здригався від кожної краплі, що падала на холодну землю.
Осінь плакала, наче маленька дитина в сиротинці, що побачила у вікні чоловіка, схожого на свого батька. Дрібні потічки без зайвого поспіху проносились поміж дерев, щоб іще на мить зустрітись поглядом із пожовклим листям. Навіть осінні сльози знають, що від смерті не втечеш. Десятки стежин, немов коріння, розгалужувались по всьому парку і сходились в одному місці — біля старезного, як саме життя, дуба. Тут відбулась не одна зустріч, тут одним пахло коханням, а іншим — зрадою. Якось і язик не повертається назвати той дуб деревом, бо душі у нього більше, аніж у деяких людей. Відчув щось і захитав гіллям, наче прощаючись зі світом.
Маленька дівчинка бігла парком, намагаючись оминути великі калюжі, в котрих відбивалось сіре небо. Часом хотіла вступити в одну із них, щоб хоч на мить торкнутись отих хмарин, яких рукою не дістати. Вітер грайливо ніжив її волосся, час від часу щось шепочучи про прихід весни. В повітрі пахло жоржинами, бо так пахне усім, хто закоханий у те, чого насправді не існує. Зупинилась на якусь мить, щоб підняти яскравий зелений блокнотик, який лежав десь посеред листя весь обляпаний болотом. Не розуміла, як таке маленьке диво хтось міг кинути на холодному дощі і дозволити намокнути. Обтерла чистеньким рукавом і розгорнула з острахом. Розмиті літери мрійливо танцювали на папері, кликали до себе, просили почитати іще один рядок. Дитина захоплено складала букви у слова, гортаючи сторінки чужих спогадів. Сміялась і відчувала у собі магічну силу, бо ж уміє читати вже. Вона ще не знає, як це - востаннє зустріти осінь і померти від щастя.

03.09.2010

“Хіба можна бути щасливим восени?”, - часто запитую себе влітку, вдосталь поніжившись під червоним сонцем. Запах щойно скошеної трави і колір неба на заході ідеально співіснують зі словом “щастя”. Десь із далеку доносить звук морських хвиль, а в голові крутиться одна лише думка : “Швидше б осінь”.

Як не силувалась, але не можу закохатись у тепло і світло, у сонце і спеку. Люблю осінь. Люблю її заплакані дощем очі. Люблю її засипані листям вуста. Люблю навіть сум, з яким вона щороку сідає на моє плече. Як можна любити сум? Люблю. А ще люблю самотність, холод і душевну порожнечу — той стан, коли ступаєш по брудних калюжах, не боячись того, що черевики промокнуть. По венах тече щось схоже на кров, аале насправді то біль, змішаний із краплинами розчарування.

Осінь ніколи не приходить без дощу. Знаю, то вона плаче від усвідомлення того, що її ніхто не чекав. Дивиться на людиноподібних істот із камінням в серці і не розуміє їхньої байдужості до неї та усі, хто їх оточує. Вона б'є себе по обличчю, картаючи власну совість за провини людей. А ті дивні істоти топчуть опале листя, проклинаючи сиру погоду і сильний вітер, оминають мокрі плями на асфальті так, наче то чиїсь гріхи непрощені.

У неї також є душа — безмежна і щира. Тільки помітити її можуть не всі, а лише ті, кому самотньо у цьому великому світі людей. Осінь дарує їм зір : бачать зраду. Проте лише маленька чатинка тих, хто побачив зраду, навчилась про неї говорити вголос, більшість просто мовчить.

У домі холодно. На вулиці дощ. По ТБ — новини про стихійні лиха. В інтернеті — порно. У снах — згадка про вчорашнє літо. На дисплеї фото хлопчика, що нагадує ангела. А в душі — спокій і нотки суму. Повітря пахне мріями, що перетворились на спогади. Це так по-осінньому...

Сьогодні мене запитали: «Юль, а чого тобі не вистачає для повного щастя?». Замислилась на кілька секунд і відповіла, що все у мене є. Прозвучало зустрічне питання: «То ти щаслива?». В голові відразу промайнула відповідь: «Ні». Не сказала нічого, давши співрозмовникові привід подумати, що я таки щаслива.

***
«Мені тебе шкода. Твою статтю так розкритикували», - промовив друг дитинства. А чого мене жаліти через це? Критика приносить мені задоволення. І не плачу через те, що викликаю в читачів роздратування, а радію, бо ж таки читають. І чим більше я люблю людей, тим менше вони мене.

***

“Тобі подобається твоє життя?”, - писав якийсь незнайомець в інтернеті. “Ні”, - відповідала. Ні, бо я його люблю. Скільки б перешкод не траплялось на шляху, скільки б зрад не було, скільки б не дощило, у моєму небі завжди світить сонце. І в миті, коли ламається каблук або обривається ручка пакета з продуктами, я не називаю себе невдахою, а навпаки — людиною із надто хорошою вдачею.

***
А ще мене часто запитують, чому я досі одна. А хіба мені вже 60? куди мені поспішати? Думка про те, що моє мене знайде, не дозволяє витрачати час на будь-кого. Знайде, знаю. І чим пізніше, тим краще, бо ж ми завдамо один одному менше болю, пригадуючи, як довго шукали одне одного.

***

Щодня у мою адресу летять сотні запитань, відповідей на які частенько сама не можу знайти. Щодня хтось питає про те, як спалось, як справи, як настрій, як себе почуваю. Щодня хтось так вперто намагається влізти у моє життя, не розуміючи, що я не відповім... бо сама звикла давати запитання.

Ти так часто приходиш у мої сни, що я вже не берусь їх тлумачити. Справді, яка різниця, що означає те чи інше видіння, якщо єдиною насолодою є те, що приходиш саме ти: огортаєш теплим вітерцем тіло, а душу — чистими звуками скрипки у руках вуличного музики. Так. Ту душу, що віками томилась у пеклі байдужості, ти змусив відчути свою потрібність у раю любові.

Я вже й забула, коли ми познайомились. Не пам'ятаю ані числа, ані року. Пам'ятаю лише те, що тоді була осінь і йшов дощ. Знаєш, що я помітила? Коли дощить, ти стаєш ще красивішим, ще ріднішим серцю. Ти маниш мене невідомістю, недоступністю, таємничістю. А ще ти любиш жебраків, ти даєш їм повну свободу: одним творчості, іншим — нахабності. Ти любиш жебраків, а я — тебе.

Ти дивишся на те, як крадуть гаманці, знущаються над бродячими собаками, вбивають власних дітей. Кажуть, що ти закриваєш на це очі, ігноруєш, а потім просто забуваєш. Помиляються. Просто ти вмієш прощати, але час від часу таки “радуєш око” поваленими деревами та стихійними лихами.

Ти не караєш злочинців з однієї простої причини — ти й сам злодій. Ти вкрав у мене стільки часу! А його я могла б присвятити рідним, друзям, навчанню врешті решт. Ти не втирав моїх сліз, не заспокоював, не намагався допомогти. Ти просто крав час.

Але треба віддати тобі належне: як компенсацію за вкрадений час, ти дарував мені людей — хороших і надто хороших. Ти ніколи не знайомив мене з тими, хто може зробити боляче. Ти дарував мені чужі душі, вимагаючи лише трохи... часу.

Інколи вбиває твоя байдужість, а часом хочу в тобі розчинитись і забути про весь світ. Яким би жорстоким та холодним ти не був, я знаю, що ти ще той романтик! Особливо на заході сонця... Знаєш, в чому твоя найбільша заслуга? Саме ти зробив мене сильною, саме ти навчив писати, саме ти дозволив відчути на смак людське щастя. І мені здається, що я люблю тебе, Львове.

-Я перепрошую, а чи не буде у вас п”яти гривень? - запитав якийсь молодий чоловік, перекриваючи мені дорогу.

-Ні, не буде, - відповіла холодним тоном, намагаючись пропхатись крізь натовп.

Не встигла ступити й двох кроків, і відразу обернулась, шукаючи його обличчя серед людей. Натовп ставав щораз густішим, і вижити в ньому ставало проблемно. Бігла за тим невідомим, який декілька секунд тому просив у мене грошей. Він безслідно зник, розчинився у потоці людей, що намагались пропхатись у трамвай. Картала себе за те, що пожаліла людині ту нещасну п”ятірку. Відступила вбік і дістала з сумки гаманець. Гроші у мене були. Не п”ять гривень, а цілих двісті. Тепер думаю, а, може, то якийсь турист, якого пограбували і зараз у нього немає ні копійки аби, елементарно, дістатись до готелю. Він вештається центром Львова і просить у людей гроші, а ті людиська усі схожі на мене — усім байдуже. Але хлопець продовжує вірити у те, що вони дійсно не мають грошей, блукає містом до пізньої ночі і помаленьку йде у напрямку свого готелю. Пішки.

Хотіла його наздогнати, але марно — наче у прірву провалився. Почала питати у перехожих, чи, бува, не помічали хлопця, який просив гроші, але ловила лише здивовані погляди і витріщені очі. Якби ж я опинилась у такій ситуації? Якби я бродила містом, у пошуках тих п”яти гривень? Мені було б боляче, певно, від того, наскільки всім байдуже. Досить. Хлопчина зник. І взагалі, я не зобов”язана розкидатись грошима.

Пішла додому і, не вечеряючи, вклалась спати. Його образ не покидав думки, а совість пищала, як навіжена : “Ти зробила погано”. Так, зробила! І, що тепер? Що ж тепер робити? Куди? Де його шукати? І чого саме я повинна його шукати? Йому ж відмовили сотні людей, підозрюю. Їм же байдуже, чого тоді ти мене гризеш?

Тієї ночі мені довго не спалось. Ввижались картини того, як незнайомця збиває авто, як його тіло шматують бродячі собаки. Потім побачила вві сні, як він плаче і кличе маму. Випила сто грамів коньяку, щоб приглушити совість і заснула мертвим сном.

Минув майже місяць з того дивного дня. Я бігала з фотоапаратом по Львову і шукала цікаві образи, щоб закарбувати навіки для себе. Люди такі щасливі влітку! Зробила кілька знимків і присіла на лавочці, щоб перевести подих. Раптом увагу привернув знайомий силует у тій же синій кофтині і з тими ж блакитними очима. Як виявилось, казатиме він ту ж промову. Хлопець підійшов до якогось дідуся і лагідно попросив п”ять гривень. Дідусь уже замахнувся на нього рукою, але я підбігла і зупинила старого. Хлопець злякався і зник серед людей.

-Чого ви б”єте його? Що він вам зробив? - почала я кричати на діда.

-Дитино, то мій сусід, він наркоман. Бігає містом і збирає гроші на чергову дозу, - відповів дідусь. - Таких не те, що бити, таких повбивати треба. Ходить, просить, колеться і совість його не мучить, що деякі люди йому останню копійчину віддають, бо шкода хлопця.
-Хм... А мене вона мучила всю ніч, - прошепотіла сама собі.

09/07/2010

Деренчання старого, як світ трамвая змушує замислитись над тим, що все в житті минає. Минають перші страхи, розчарування, зради. Теплі почуття також минають, не витримують гарячого вогню твоєї душі і втікають кудись далеко. Часом думаю про те, що у трамваїв також повинні бути діти — маленькі, красиві, а головне — нові. Чому львівська влада не подарує містові таких-от псевдоістот? А, може, воно і добре, бо лише старенькі трамваї змушують потонути у морі ностальгії, у морі спогадів...

Люблю трамваї. Скажете, що божевільна? Кажіть... Їх є за що любити — вони не зраджують. Так-так, трамваї завжди приходять вчасно, а запізнюються лише у тих випадках, коли щось ламається. А люди не такі... Люди постійно кричать про те, що зламались, намагаючись цим привернути до себе увагу. Люблю трамваї за те, що там завжди весело, навіть у ті миті, коли ти - єдиний пасажир. Дивишся за вікно і перед очима виринають тіні минулого, чи то майбутнього, але точно не того, що є зараз. Часом починаєш мріяти про те, що твій щасливий трамвайчик зійде з колії, виїде за межі Львова і завезе тебе у якусь вигадану країну — вимріяну. Там на тебе чекатиме принц без коня, зате з палкими обіймами. Ви всядетесь на останніх кріслах твого улюбленого виду транспорту і спробуєте передбачити розвиток подій. Поговорите про внуків. Так-так, у вас колись будуть внуки, яким ви розповісте ... про трамваї.

Контролер постукає по твоєму плечі і зробить те, чого ти так боялась... Ні, не вимагатиме платити штраф, бо квиток у тебе є. Контролер поверне тебе до реальності і нагадає, що чарівної країни не існує. Розірве навпіл твій квиток і поверне. Він навіть не спитає, з якого-то дива ти сама в такому великому місті... Йому буде байдуже, бо робота його полягає лише у перевірці. Приємно було б, якби він перевірив наскільки мрії нездійсненні...

Проте є у трамваїв один недолік — рух по колії. У них завжди є межа і пункт призначення. Їм не дозволено вийти за рамки, бо ж якщо таке станеться, то постраждають невинні люди. Так, я про тих невинних людей, які не дають стареньким місця, які залишають за собою купи сміття і крадуть гаманці. Чомусь, у них межі немає...

Люблю трамваї, напевно, за те, що вони — частинка Львова. Ні, не так. Я люблю трамваї за те, що Львів без них пустий. І знаєте, що? Коли мені сумно, я сідаю в трамвай і заплющую очі... а потім приходить контролер.

Вони зустрілись у коридорі того закладу, який подарував їй найтепліші спогади, а йому — найстрашнішу помилку. Вони зустрілись у коридорі, який, свого часу, ховав те, що іншим знати не дано. Цей коридор знає набагато більше, аніж усі, що ним ходили. Вони зустрілись поглядом і обмінялись коротким “привітом”.
“Вона виросла”, - думав він.
“Він став ще красивішим”, - думала вона.
“Він байдужий. Але поглянув мені в очі. Може, треба розпочати розмову про щось незначне? Треба спитати, як у нього справи”, - думала вона.
“Зараз вона щось почне говорити. Я боюсь. Хоч би вона не питала, як у мене справи, бо не знаю, що їй відповісти”, - думав він.
“Ні, я нічого не питатиму. Якби він хотів, то розпочав би першим. А так, йому байдуже”, - думала вона.
Вони крокували з однієї ноги. Двоє надто рідних людей, щоб говорити на “ви”. Двоє надто чужих, щоб говорити на “ти”. Двоє людей, що розділили між собою десятки ночей не змогли говорити НіЯК. Чи то тем для розмови не було, чи то погода зіпсувалась. Обоє рухались в одному напрямку. Але з різною метою.
“Вона мене переслідує навіть влітку”, - думав він.
“Він думає, що я його переслідую”, - думала вона.
“Цікаво, вона вже забула все?”, - думав він.
“Я так і не змогла його забути”, - думала вона.
“У неї нові парфуми”, - думав він.
“Не можна плакати”, - думала вона.
“Чого ж нам аж на третій поверх? Я не можу так... “, - думав він.
“Ця дорога надто довга”, - думала вона.
“Я вже й забув, чому ми розійшлись”, - думав він.
“Чого ж ми розійшлись”, - думала вона.
“Чому вона мовчить: Гадав, що заговорить”, - думав він.
“Важко говорити, хоч сказати хочеться про те, як його не вистачає, яким сірим стало життя без нього”, - думала вона.
“Мені сумно без неї, але з нею було надто важко”, - думав він.
-Проходь, - промовив він, прочиняючи двері перед нею.
-Дякую, - відповіла усміхнено.
А далі були розмови... але не між ними. Усі говорили. Усі сміялись. І жоден не помітив, що між ними щось було. Нехай колись, нехай давно, але було. Вони навчились старанно все приховувати від людських очей.
“Я кохаю його. Тепер ще більше, ніж раніше”, - думала вона.
“Мені шкода її, бо я ніколи не зможу її покохати”, - думав він.
Час вичерпано. Пора прощатись. І тепер уже не до завтра, не до суботи, не до неділі... Треба прощатись до осені — до пори, коли жовтий килим простелить дорогу до його додому. Але він не пройде цим килимом — дурнувате авто псує всю романтику. Пора прощатись до того моменту, коли все в душі загоїться, коли перестане боліти. Пора прощатись до того моменту, коли вони знову зустрінуться у коридорі. Але тоді вже зовсім чужими людьми. Пора прощатись...

05.07.2010р

Так могло бути:

Між нами розгорілось...
Між нами запалали...
В одному ліжку...
Торкались голого тіла...
Зізнавались один одному...
Цілували ніжно...
Плакали...
Раділи...
Разом спали...
Прокидались...
Зустрічались поглядами...
Не стримався...
Завагітніла...
Аборт...
Вбила...
Сьогодні зустріла його...
Заплакала...
Перерізала...
Усе минає...



Але було так:



Між нами розгорілось... щось схоже на війну.
Між нами запалали... вчорашні образи.
В одному ліжку... так і не опинились.
Торкались голого тіла... інші, не ми.
Зізнавались один одному... у зраді.
Цілували ніжно... своїх половинок.
Плакали... від щастя.
Раділи... бо вже не разом.
Разом спали... разом з іншими.
Прокидались... у різних кінцях міста.
Зустрічались поглядами... з перехожими.
Не стримався... пішов.
Завагітніла... подумки.
Аборт... душевний.
Вбила... власну гідність.
Сьогодні зустріла його... з іншою.
Заплакала... з відчаю.
Перерізала... не вени і не собі.
Усе минає... з часом.

04/07/2010

«Львів — Київ”, - крутилось в думках.
«Львів — Київ”, - терзало душу.
«Львів — Київ”, - вихопилось раптом з розпалених вуст.


Кажуть, розлука лише зближує. А часом розлука просто ставить все на свої місця: крапки, коми, тире. У моєму житті ж вона поставила великий жирний знак запитання.


«Львів — Київ”, - не давало спати.
«Львів — Київ”, - котилось краплинами на склі.
«Львів — Київ”, - гуркотів грім.


Кажуть, кілометри — не перешкода для справжніх почуттів. Повірила, дурненька. І навіть власні мрії почала вимірювати у кілометрах.


«Львів — Київ”,- спалахнуло раптом.
«Львів — Київ”, - зійшло сонцем.
«Львів — Київ”, - осяяло небо.


Кажуть, що розлука сильні почуття розпалює ще більше, а слабкі гасить.


«Львів — Київ”,- запахло зранку.
«Львів — Київ”, - вилилось кавою на білий коврик.
«Львів — Київ”, - скипіло на плиті.


Кажуть, усі перешкоди, які випадають на долю людини, вона здатна витримати. А якщо сипляться лише перешкоди? Якщо немає ні проміжків, ні часу на відпочинок?


«Львів — Київ”, - кричало повітря.
«Львів — Київ”, - дотлівала сигарета.
«Львів — Київ”, - прогудів потяг.


Кажуть, що... А що тут казати?


02/07/2010

-Я хочу втекти, - кричала, намагаючись перебороти біль.
-Куди? - запитував налякано.
-Байдуже. Головне, щоб там людей не було, - відповідала з гіркотою.
-Ти ж любиш людей, - не розумів.
-Люблю. Але зараз хочу побути наодинці з собою,- знову плакала.
-Не триматиму. Але повертайся. Ти ж так багато для мене означаєш, - шепотів з нотками суму в голосі.

Львів часто просив мене залишитись. Знаю, що десь, в глибині душі, він обожнював моє руде волосся, завжди змотане в маленький клубочок. Львів обіцяв відкрити для мене новий світ, але я завжди розуміла, що не може бути нічого нового у старому місті. Місто, що завдало мені більше болю, аніж радості, не змогло мене втримати...
Сотні разів писала листи до того, кому, здавалось байдуже, і щоразу палила до тла. Львів байдужий. Львів брехливий. Львів брудний. Жоден двірник не зможе вимести з цього міста гидкі слова і підлі вчинки. Жодне сміттєзвалище не хоче прийняти до себе кількох повій, бо то не помилка, а їхня робота. Вихід один: покинути це місто навіки або стати такою ж, як усі інші.
Чомусь, ніхто не вірив, що я вмію плакати. Я й сама перестала в це вірити. Дурненька, бо звикла дарувати людям тепло, не отримуючи взамін нічого. “Нести світло туди, де панує темрява”, - казав мені один добродій. Сказав і переконав у тому, що я зможу жити за таким принципом. “Нести розраду туди, де панує відчай”, - казала собі сама доти, доки відчай не запанував у моїй душі. Може, то просто я роздала усе світло і мені нічого не залишилось, і вся темрява світу оселилась у моєму домі. Кажуть, що найтемніша мить твого життя перед найяскравішим світанком. У мене тих світанків було ціле море. І всі однакові. І сонце виходить лише тому, що так має бути.
Сьогодні вивчила кожен твій куточок, Львове. І, знаєш, що я помітила? Помітила те, що уся краса твоїх будинків то ніщо, у порівнянні з байдужістю твоїх жителів. Важко приймати все таким, як воно є. Особливо тоді, коли сльози котяться по щоках і припинити той потік не під силу нікому. І на Привокзальній, і на Личаківській вони однаково котяться. І на Привокзальній, і на Личаківській люди однаково байдуже на тебе дивляться. Хоч би хтось запитав, чи все у мене добре. Не питають. Впевнені, що все чудово.

-Я ненавиджу тебе, Львове! - кричала, витираючи сльози.
-Прикро це чути, - відповідав, заховавши погляд.
-Невже ти не можеш мене пожаліти?! - продовжувала кричати.
-Можу. Але ти сильна, а сильних жаліти не можна, - спохмурнів.
-Я йду від тебе, - промовила.
-Ти не зможеш, - відповів впевнено.


01.07.2010р.

Щастя... Чи не єдине слово, яке може змусити піднятись, коли, здавалось, все втрачено. Щастя... Часто саме цим словом ми називаємо дорогих нам людей. Щастя... Абстрактне, чи то метафізичне, чи просто нікому не зрозуміле явище. Усі ми кричимо, що хочемо впіймати його за крила, а потім кожен імітує християнина і відпускає його в небо — не заради того, щоб щастя знову одержало крила, а для того, щоб довго його оплакувати.
***
Часом думаю, що якби в моєму навчальному закладі викладали дисципліну, якось пов”язану із щастям, то я написала б на цю тему і бакалаврську, і магістерську і диплом би захистила на відмінно. З теорією у мене все гаразд. І байдуже, що біля мене щастя на довго не затримується — втікає. Інколи насолоду приносить не його наявність поруч зі мною, а розуміння того, що воно є...
***
Припинила додавати щастю людських ознак — воно надлюдське. І для кожного різне. Проклинаючи свою долю, можна багато зрозуміти, якщо хоч раз замислитись над тим, що не все так погано. А ще варто припинити себе жаліти. Щастя, як то кажуть, не пункт призначення, а дорога до нього. Співчуваю тим, у кого не має навіть пункту... Часом, щастя полягає в тому, щоб піднятись на омріяну вершину ( в кожного вона різна ), а буває й таке, що щасливий від того, що допоміг комусь піднятись. У мене таке частенько... Просто, знаю, що я сильна і сама зможу всього запланованого досягти, а комусь набагато важче. Інколи щастя полягає у звичайній людській розмові, коли можеш вилити душу і нарешті звільнитись від наболілого. Ні, боліти воно не перестане, але ж чиєсь сильне плече діє, як антибіотик. Усміхнись іншим, а щастя, побачивши це, усміхнеться тобі.
***
Не біжи. Біжи лише тоді, коли знаходишся у палаючому будинку. У всіх решта випадках не варто втікати. Не втікай від долі — долю твориш не ти, а Бог: як він вирішить так і буде. Не біжи за мрією — вона може злякатись і більше ніколи її не побачиш. Не біжи за тим, кому добре без тебе — цим ти нічого не зміниш. Змирись. Але найважливіше — не втікати від себе. Все одно ж не втечеш. Не шукай щастя — воно приходить тоді, коли його не чекаєш...
***
Насправді, дуже легко давати настанови іншим, коли сама себе слухати відмовляєшся. Сотні разів обіцяла собі почати нове життя, але сьогодні нарешті зрозуміла, що не варто. Треба спочатку з цим розібратись. Я всіх пробачила... Чи то всім пробачила. У серці стало так пусто — жодних почуттів, жодних переживань, жодних образ. Прощавай, щастя! Ні, я за тобою не сумую. Я щаслива від того, що щастя мене покидає. Щаслива, бо десь там, без мене, йому буде краще... Прощавай, щастя! Заходь у гості, як будеш поруч проходити...

24.06.2010р.

Життя, як то кажуть, найкращий вчитель. Правду кажуть, бо навіть якщо знатимеш назви усіх міст світу напам»ять, то ніколи не дізнаєшся, у якому з них заховано щастя. Чи важливо те, до скількох мільярдів ти вмієш рахувати гроші, якщо власні добрі вчинки моженш перелічити на пальцях однієї руки? І зовсім неважливо те, що ти навчився визначати прогноз погоди за розташуванням зірок на небі, якщо прогноз погоди у власній душі визначити тобі не під силу?

У Життя є власні навчальні заклади. Точніше, такий лише один. І назва у нього така ж. Щоб вступити до нього, не потрібно складати жодних екзаменів. Та й факультет у ньому лише один. У Життя свої лекції, свої семінари, свої іспити. Але воно, на відміну від викладачів-людей, дозволяє користуватись шпаргалками і робити виправлення. Та чи завжди ми цим користуємось? Життя часто перевіряє здобуті нами знання — у трамваї, де повно бабусь, на вулиці, де розлігся безрукий жебрак, у церкві, перед молитвою. Життя не ставить талонів — завжди дає другий шанс. Часом ми його не помічаємо, а часом не хочемо помічати, заплющивши очі і вже наперед знаючи, що виходу нема.

Коли закінчується сесія навчальна, розпочинається сесія життєва. Перед іспитом, який прийматиме саме Життя не обов”язково в останню ніч писати конспекти першоджерел, ворожити на кавовій гущі, намагаючись визначити, який білет потрапить до твоїх рук. Та й Життя ніколи не попереджає про екзамен — усе стається тоді, коли ти найменше того чекаєш. Ось і в мене сьогодні іспит — найскладніший. Дисципліну “Теорія і практика щирого кохання” вивчала багато років, але на практиці так і не засвоїла. Завжди найважливіше вислизало з рук.

-Доброго дня, - сказав екзаменатор і попросив сісти біля нього. - Тягніть білет.

Напруживши усі м”язи полічила до семи і взяла потрібний мені.

-Який номер? - запитав чоловік.

-Тринадцятий, - відповіла, не приховуючи зляканих очей.

-Та не впадайте у відчай. Всяке буває. Не завжди те, що за всіма законами має приносити щастя, таким є насправді. І не завжди на сьомому пише “сім”, - усміхнувся, і опустив очі до журналу так, наче згадав щось не зовсім приємне, чи то болісне для нього. - Відповідайте.

-Ой, та я ще не можу. Мені треба підготуватись, - крикнула я.

-А коли кохання постукає у ваше серце, ви також скажете, що вам треба підготуватись? Чи скажете йому, щоб зачекало п”ятнадцять хвилин? - усміхнувся екзаменатор. - Яке перше запитання?

-Основні принципи вірності, - прогуділа печально, бо не знала відповіді.

-Не знаєте? То я вам скажу, що вірність не має жодних принципів. За це вам ставимо нуль. Наступне, - продовжував викладач.

-Що таке взаєморозуміння? - відповіла ще більш засмученим голосом.

-І цього не знаєте? Так-от, взаєморозуміння — це ситуація, коли обожнювана вами людина говорить :Я тебе більше не кохаю”, а ви відповідаєте :” Ну, що ж, не триматиму”. За це вам теж мінус. Може хоч останнє знаєте, - запитав викладач.

-Якими повинні бути дії у випадку, якщо кохання нерозділене? - здивувалась.

-То що ж робити? - запитав чоловік, нервово стукаючи олівцем по столі.

-Забути, - сказала, пускаючи сльозу на волю.

-Ні, дитино, не забути. Терпіти треба. Нехай болить. З часом переболить, або ж повернеться. Не забувати треба, а чекати — щодня, щохвилини, щомиті, - промовив екзаменатор, витираючи сльози з мого обличчя. - Давайте залікову книжку.

Простягнула йому документ, що засвідчував мою причетність до цього світу і ще більше розридалась. Зрозуміла, що не здатна нічого засвоїти як слід. Викладач усміхнувся і повернув мені залікову.

-Ви вільні, - промовив.

-За що п”ятірка? - здивувалась. - Я ж нічого не знала.

-Бо вам за “Основи байдужості” поставили трійку...


21.06.2010

Одного ранку я прокинусь щасливою. Сонце торкнеться ніжним променем мого обличчя і очі спалахнуть коханням — до життя, до батьків, до когось іще. В кімнаті запахне жоржинами. Я розтягнусь на все ліжко, усміхнусь, вітаючи новий день. Аж раптом зрозумію, що в ліжку я не одна — поруч спить моє Диво. Він буде блондином, брюнетом, або, як я — руденьким. У нього будуть карі очі, або блакитні, або, як в мене — зелені. Помітить, що я прокинулась і залиє кімнату теплими словами, а моє тіло — поцілунками. Він буде хорошим. У нього буде сотні планів, цілей або, як в мене — солодких мрій. Він буде банкіром, водієм маршрутки, або, як — писатиме. Він слухатиме реп, рок, або як я — класику. Він щодня кричатиме про кохання, дратуватиметься, або, як — мовчатиме.

Одного дня ми зрозуміємо, що створені один для одного. Він засмутиться, усміхнеться, або, як я - прийме те, що є. Він змусить мене зізнатись у тому, що я зіпсоване дівчисько. Я зізнаюсь. А він не втече — навпаки, розрадить. Приготує мені салат із помідорів. Так, він знатиме, що я не люблю м”яса. Годуватиме з руки, як дитину, або ж, як пташеня, що прилетіло погрітись на його віконці. Намалює мій портрет — фарбами, словами або подумки. Запалить свічку або, як я — серце...

Одного вечора нам буде холодно. На вулиці сніжитиме. Ми вийдемо, щоб полічити сніжинки, що кружляють під світлом нічних ліхтарів. Я спитаю його про те, скільки він їх нарахував. Він усміхнеться, розсердиться, або як — замислиться. Відповість, що їх було багато, ціла купа, або, як я — безліч... Ми підемо, залишивши після себе маленькі сліди, які незабаром замете знову. Підемо у своє тепле ліжко, щоб лічити вже не сніжинки, а емоції. Вітер зриватиме дахи, а сніг ламатиме гілля. Ніч кричатиме про те, як комусь боляче. А нам буде добре. Я мовчатиму, а він скаже із філософським виразом обличчя: “ Ми такі маленькі і нікчемні для світу”. Або : “ Ми такі маленькі для світу, але такі дорогі одне одному”. Або, як я : “Давай спати...”

19.06.2010р.