Наближалися чергові цілинні жнива . Головний інженер нашого автопідприємства , Віталій Давидович Давидов видав наказ по підприємству про те , що всі водії , кого це стосується ,повинні ретельно підготувати свої машини для перевезення зерна . Для цього він дав три дні часу . Всі ми ледве цього чекали . Аби заохотити водіїв до добросовісної роботи по вивозці урожаю , були встановлені пільги . Наприклад , шоферам , що працювали на жнивах виплачувався стопроцентний середній заробіток на попередній роботі , за підсумками трьох останніх місяців , а також виплачувався заробіток по перевезенню зерна . На додаток до цього , в якості паремії видавалась певна кількість зерна . Кожен водій зі всієї сили старався працювати , аби середній заробіток вийшов чим побільший . Хоч зерна давали і не багато , найбільше , хіба що п’ять центнерів . Але це не дуже турбувало водіїв . Для них важливим було отримати папірець , про те що він дійсно заробив таку то кількість зерна . Маючи такий папірець можна було возити до дому пшеницю по кілька разів . Так як багато водіїв проживало в приватному секторі , тримали домашню худобу , то для них це було не абиякою підспорою . Холостяки продавали свою долю за безцінь . Інколи , аби не возитися із зерном , холостяки продавали документи на отримання зерна , за пляшку горілки .
Я теж готував свого «ЗІСА» до предстоящої битви за врожай . Ой і цікава ця ідеологія у радянських комуністів . Не виходив ні один номер газети , ні одна радіо або телепередача , не відбулося жодних зборів чи мітингів де б не лунав заклик до миру . В той же час ті горе-ідеологи з піною на губах закликали до всякого роду битви . До битви за мир , до битви за врожай , до битви за трудові рекорди , до битви за цілину , до битви за знання , до битви за космос . Вони спали і у п’яному сні бачили грандіозну битву за комунізм .
Я лежав під машиною , підтягував гальма , провіряв кріплення ресор . До мене підійшов начальник автоколони Матушкін . Поцікавився , чому не виїхав на лінію . Відповів йому , що згідно наказу головного інженера готую машину до жнив . Матушкін сказав , що той наказ мене не стосується . Ніби то моя стара «лайба» не пройде по бездоріжжю і сотні кілометрів , як розсиплеться . Наказав іти до диспетчера за путівкою і виїхати на лінію . Мене це дуже розстроїло . Так було розмріявся про хороші заробітки , навіть придумав куди буду їх витрачати , і ось на тобі . Чорт би забрав цього начальника автоколони , цього Моргуна ! Ну , що я йому такого зробив , чим не догодив . Хіба не за мої гроші напився вчора до безтями? Що мав робити? Наказ начальника – закон для підлеглого .
Диспетчер видала путівку і направила у будівельну організацію Казметалургбуд у розпорядження якогось виконроба Недєлькіна . Будівельну ділянку виконроба Недєлькіна знайшов легко і швидко , бо вона була по сусідству з нашим гуртожитком . Його контора була в якійсь недобудованій будівлі . Коли зайшов до приміщення контори, щоб заявити про своє прибуття , то побачив за столом кількох чоловіків , котрі жваво про щось говорили . На столі у них стояла пляшка горілки , буханець хліба , банка з кількою і алюмінієва кружка . Так у них починався трудовий день , битва за трудові звершення . Я представився . Той що сидів за чільним столом , мабуть сам Недєлькін , сказав почекати у машині поки мене не покличуть . Дві години сидів у кабіні нудьгуючи . Ну думаю , який сьогодні у мене буде заробіток , якщо уже девята година а я не зробив жодної ходки . Пройшов ще якийсь час і мене покликали до Недєлькіна . Він сказав мені куди треба підганяти машину . В кузов будівельники мають завантажити трьох кубову цистерну . В цій цистерні буду розвозити воду по різних об’єктах , для малярів . Я поцікавився де маю брати воду . Сказали , що про все домовлено . Водою буду заправлятися на центральній
пожежній частині . Для цього мені на руки дали спеціальний пропуск .
Прийшов на цю центральну пожежну частину , показав пропуск . Після цього мені показали на колонку з якої мав заповняти водою свою машину . Засунув шланг у горловину цистерни , включив брантсбойт , як мені були показали . Тиск у шлангу був такий сильний , що цистерна ємністю у три тисячі літрів заповнилася на протязі двох хвилин . Поряд з пожарною частиною був ресторан , задня стіна , якого була буквально за два метри від тієї колонки з якої я набирав воду . Якась молоденька жінка , а може і дівчина , працівниця того ресторану протирала ганчіркою вікна . Вона попросила мене аби прополоскав їй ці вікна . Я дурний , погодився . Вона попросила трохи почекати , поки не позачиняє вікна , а тоді подала знак , що можна починати . Я направив брантсбойт у бік ресторанських вікон і включив подачу води . Струмінь води був такий сильний , що миттєво повибивав скло з вікон , але я цього не бачив , через те , що були густі бризги .
Поки шеф-повар довколишнім шляхом прибігла мене сварити , на кухні ресторану води було по коліна . Вона розмахувала руками , сварилася , кричала , що я все своє життя буду відробляти , щоб покрити збитки від зіпсованої на кухні продукції . Я порадив їй заспокоїтися , а претензії щодо збитків ставити своїй працівниці , котра мене попросила помити вікна . Звідки я міг знати , що вікна не броньовані . Мабуть , що цей мій останній аргумент на неї вплинув , бо більше ніхто і ніяких претензій мені не ставив .
Воду розвіз по всіх дільницях куди мені було наказано . На кінець дня не використали ані навіть пів цистерни . Ну скільки тієї води потрібно малярам на одну робочу зміну? Кілька відер . Мені це гнітило душу . Ну що я сьогодні заробив? А що отримаю в кінці місяця ? В кінці робочого дня , коли пішов підписувати путівки , сказав Недєлькіну , що завтра уже сюди не прийду . Повертаючи мені підписану путівку , Недєлькін тикнув пальцем у графу де відмічалося кількість рейсів і віддаль у кілометрах і спитав : « А це тебе влаштовує?» Та влаштовує , влаштовує . Там було вказано ,що я перевозив вантаж на загальну віддаль у двісті кілометрів . А тепер , каже , збігай за півлітрою , та й закуску не забудь . Я дійсно не йшов , а біг . Несучи півлітру , палицю ковбаси та буханець хліба , подумки підраховував про сьогоднішні мої видатки та прибутки . Випивка та закуска обійшлася мені майже у пять карбованців . Згідно підписаної Недєлькіним путівки заробив десь біля двадцяти п’яти карбованців . Це добре , це навіть чудово . Рентабельність моїх старань складає п’ятсот відсотків . Я і завтра сюди прийду . Ну й Недєлькін . Не знаю чому , але його підлеглі казали на нього Канітелькін . Не знаю чому спотворили таке гарне російське прізвище , при не менш гарній єврейській зовнішності . Мабуть тому , що Канітєлькін не дивлячись на свій пенсійний вік , у своїй темпераментності , у своїй простодушності у своїй довірливості був схожий на підлітка . Це той Недєлькін , котрий за його словами , у тридцятих роках очолював Всесоюзний комітет по боротьбі з Єсенівщиною . А коли не стало самого Єсеніна , то відпала і потреба в боротьбі з ним . Недєлькіна звинуватили в лівотроцкістських поглядах , судили і відправили відбувати покарання до горезвісного Карлагу без права повернення на батьківщину і без права переписки . Так він уже біля тридцяти років будує світле майбутнє для всього людства – комунізм , у окремо взятій зоні міста Теміртау . Але мабуть не про таке майбутнє він мріяв у молоді роки , коли від щирого серця таврував ганьбою свого майже ровесника , великого російського письменника Сергія Єсеніна . Єсеніна всі знають , всі люблять , всі згадують . А Канітелькіна крім мене хто і коли згадав? Отож то і воно!
На другий ранок виписуючи путівку ,попросив диспетчера , однооку Тоню, знову направити мене на об’єкт до Канітєлькіна . Тоня сказала ,що так як більшість машин виїхало на вивозку зерна то я заявлений на цей об’єкт на все літо і навіть на всю осінь.
Це чудово . Я про краще і не мріяв . Почекав коли відкриють гастроном , а тоді купив пляшку горілки , палицю вареної ковбаси , буханець хліба і пішов до Канітєлькіна . Поклавши все це перед ним на стіл , спитав які будуть розпорядження . Начальник сказав , аби відвіз ту воду , що залишилася в цистерні із вчорашнього дня малярам і я до вечора вільний . Я так і зробив . Коли злив було залишки води по відрах та бочках , до мене підійшов якийсь дядько «кавказької» зовнішності . То був Апостол Петков , болгарин. Болгарські будівельники будували маслозавод . Болгарський «другарь» (товариш) Петков попросив мене аби і для їхніх будівельників поставляв воду . Пообіцяв за кожну цистерну платити по двадцять п’ять карбованців готівкою . Я поцікавився скільки йому на день завозити цистерн . Сказав , що поки що по одній , а в дальнійшому буде видно .
Було спекотне літо . Мешканці приватних секторів таких мікрорайонів як Правий берег , Третя лінія , Кірзавод , готуючись до зими , обмазували свої хати , робили саман , заготовляли для опалення кізяк . Парадокс . Рядом , на відстані якихось двадцяти кілометрів шахти , а населення заготовляє з гною кізяк . Правда , це були в основному представники казахської , киргизької , уйгурської , курдської , народностей . Вони не хотіли забувати вікові традиції . Європейці здебільшого користувалися вугіллям . Для перелічених вище робіт їм потрібна була в достатній кількості вода .У Теміртау, особливо
В літній спекотний час вода була не аби яким дефіцитом . Навіть запроваджена була карточна система відпуску . На одну сімю в день по сорок літрів . Сорок літрів води за сорок копійок . На кожній вулиці були будки із водозаправними колонками , біля яких уже з ночі шикувалися кілометрові черги , хто з відрами , хто з бідонами , хто з банками .
Варто було мені зявитися на вулицях цих мікрорайонів , як машину обступало по десять- двадцять мешканців ,на перебій просячи завести води . Всі хотіли упоратися до настання морозів. Прийшлося завести зошит , щоб записувати чергу . Такса була – двадцять п’ять карбованців за цистерну . Одного разу , коли привіз на замовлення цистерну води , то у дворі замовника побачив знайому жінку .Це була та сама шеф-кухар , з ресторану , де я струменем води вікна повиламував . Вона мене теж впізнала , але не казала нічого . Звісно , грошей за воду я від господарів не взяв . Попросили , через три дні , коли використають цю воду ,привезти їм ще одну машину . Я і на цей раз грошей не брав . Тоді господиня сунула мені в кабіну випечену в духовці курку . В той час я був їдак ,не те що тепер . Цю курку зїв за один обід . Правда , без хліба . Хлопці жартували , що я їм за цілу волейбольну команду . Молодий був , здоровий .
Затримки із заправкою води не було . Затримка була тільки із зливом . На торцовому боці цистерни був фланець товщиною десь біля шести, семи сантиметрів , що затикався деревяною затичкою , обмотаною ганчіркою . Так як вода через цей фланець витікала самопливом , то злив води , як мені здавалося відбувався довго . Але все одно за день встигав доставляти по вісім цистерн . Незабаром , працівники центральної пожежної станції , запідозривши мене у «лівих» рейсах , почали «піднімати піря» . Прийшлося і їм щоранку приносити по пляшці горілки , та закуску .
Через деякий час мені дали рознарядку , щоденно по одній цистерні води завозити на територію тюрми . Це мене трохи гальмувало , бо там поки провірять машину на вїзді , поки кудись додзвоняться , поки запустять , а час спливає . Те саме повторялося на виїзді з тюрми . Та ще поки ємності для води поназбирають , поки зіллють . Ця тюрма була для так званих ворогів народу , тобто політично не благонадійних . Боже , які там були старенькі діди , мабуть, ще з часів революції . А були і середніх років , десь так під п’ятдесят . Дивився я на цих молодших , а найбільше придивлявся на складки їх кожі ,що декількома смугами звисали від підборіддя до грудей . У ці складки можна було би залити відро води . Мабуть , що на волі вони були товсті та жирні .
Можливо , думаю , це колишні директори , або навіть генерали чи міністри . Мені їх було
жаль .
Якось , коли не було поблизу тюремного начальства , до мене підійшов один дідок із цих «ворогів народу». Він сунув мені в руку десятку і пошепки попросив аби я приніс йому пачку масла . В тюрмі ніяких жирів їм не було положено . Порадив , як і де треба надійно сховати , аби охорона не відібрала . Цей дідок ніколи не хотів брати від мене здачу . Казав ,що то за мій труд і ризик . Пачки масла приносив йому щодня . Інколи просив принести чай .Одного разу дід дав мені товстелезний пакунок ,повний талонів на воду . Це теж була ніби винагорода за мій ризик . Де він їх брав , цього я не знаю , але
вони були справжні . В крайньому випадку , якщо і підроблені , то так майстерно , що на станції де по них видавали воду ніяких претензій не було . Їх було так багато , що можна було заповнити навіть залізнодорожну цистерну . По правді казати , вони мені були ні до чого , тому роздавав їх знайомим та друзям . Одного разу Іван Четвйоркін ,слюсар – моторист запитав мене , звідки я маю так багато талонів . Івану , як надійному товаришу , я все розповів , як було . Він обома руками схопився за голову . Та ти , каже знаєш , що за контакт із арештантами тебе можуть судити . Саме за такі справи Мишко Бондаренко , наш механік , відсидів три роки . Тебе , каже, не попереджали? . Та попереджали , попереджали , але я це якось пропустив поза увагою .
Я завжди вважав себе законопослушним громадянином , тому при першій же зустрічі сказав тому старику , що більше контактувати не будемо . Він віднісся до цього з розумінням .
Ой ці тюрми , тюрми та лагеря . Скільки їх було по всьому «Карлагу» ! Тільки в двохсот тисячному місті Темиртау було їх біля десяти . Бувало , якщо чекаєш на станції автобус , або їдеш у вагоні , то сусід по лавиці бажаючи познайомитися , першими словами питав : « Ти по якій статі сидів ?» Ніби то , що ти «сидів» , це доконаний факт , бо інакше що ти тут , на території «Карлагу» маєш робити .
Літо поволі збігало до кінця . Потреба у воді поступово відпала . А відтак сильно зменшилися і мої «ліві» прибутки . На це поскаржився Канітєлькіну . Він , будучи людиною високої само організованості , вихід знайшов миттєво . Вирвав із записника листок , щось розмашистим почерком написав і віддав мені . На словах сказав , що цю записку треба показати працівниці третього завантажувального вугільного бункера на Федорівській шахті . Вона мене має завантажити вугіллям , а далі це вже моя турбота куди і за скільки його продати . Шахта була десь за двадцять кілометрів . Я поїхав під бункер , зайняв чергу . Коли підійшла моя черга , подав працівниці записку . Вона на пальцях показала , що маю їй дати п'ятнадцять карбованців . Після того як отримала гроші , відкрила шубер бункера і за кілька хвилин кузов був заповнений вугіллям . Вугілля було не дуже якісне , багато пилюки . Ледве , десь у віддаленому селі «загнав» його за шістдесят карбованців . Більше під цей бункер не йшов .
Біля шахти був величезний терикон . Терикон , це звалище у формі Єгипетської піраміди куди скидають при допомозі величезного транспортера так звану «породу» яку вибирають з тільки що видобутого вугілля . Часто разом з породою попадаються шматки вугілля . Підлітки з навколишніх шахтарських поселень збирають це вугілля на купу і продають всім бажаючим . Купа вугілля , яка ледве вмістилася в мій кузов коштувала теж п'ятнадцять карбованців із завантаженням . Але це було відбірне , так зване Федорівське вугілля . Його розхапували не торгуючись .
За день ледве міг «загнати» одну машину . Якщо порахувати , що за вугілля віддавав п'ятнадцять карбованців , та ще п’ять карбованців на випивку та закуску Канітєлькіну , то мені чистим залишалося ледве якихось сорок карбованців . Це був мізер
в порівняні із тим що отримував за воду , навіть якщо до цього додати ті двадцять п’ять карбованців , які мені нараховував Канітєлькін по путівкам . Тішило мене хіба те , що за моїми усними підрахунками висококласний льотчик отримував в три рази менший заробіток як я .
Я розумів , що так буде не завжди . Скільки раз уже було , що за місячного мого заробітку не можна було купити навіть вошиву мазь .
Така вона була ця радянська система , такими були ми , народжені цією системою , на її ж ідеях вирощені і виховані . Як казав один знайомий руснак : « Якого ня видиш , такого ня маєш».
З цілинних колгоспів та радгоспів почали повертатися наші хлопці шофери . Вони були злі та в край не задоволені заробітками . Через засуху врожай зернових цього року був ніякий . Возити не було що . Водії більше часу простоювали . Спочатку це їх не дуже бентежило , бо все одно їм нараховували середній заробіток . Потім начальство рішило , що середній заробіток будуть нараховувати тільки тим водіям , котрі виконують денну норму по перевезенню вантажу . А де було брати той вантаж , якщо комбайну треба було декілька кругів обійти аби набрати бункер зерна .Зрозумів , від того , що не поїхав на збір урожаю , я нічого не втратив . А так було сердився на начальника колони. Я навіть був у виграші. Спасибі тобі Олеже
Полікарповичу , спасибі тобі наш Моргунчику . Ти мене виручив .
Одного осіннього дня відвозив воду малярам , що працювали на оздоблюваних роботах кінотеатру «Космос» . Треба було їхати через центр міста . Звернув увагу на те , що вздовж вулиці багато міліціонерів . На одному роздоріжжі мене зупинив майор міліції , провірив документи і наказав негайно звертати на бокову вулицю . Я йому пояснював , що маршрут до кінотеатру пролягає саме по цій вулиці . Майор сердито сказав , що через декілька хвилин цією центральною вулицею має проїхати машина з членом політбюро , товаришем Косигіним . Роздоріжжя , на якому мене зупинили перетиналося трамвайними коліями . Міліціонер сказав аби їхав вправо на кілька сотень метрів , а там зможу переїхати через трамвайну лінію . Так і зробив . Але в тому місці рельси виступали над шпалами на всю свою висоту . Потихеньку , на першій передачі , передніми колесами переїхав перші рельси , далі другі . В цьому місці трамвайна лінія була двохстороння , тобто поряд були дві колії , по яким трамваї їздили у двох напрямках . Переїхав передніми колесами і перші рельси другої колії . Але так сталося , що задні колеса опинилися між рельсами першої лінії , а передні уперлися в рельси другої колії . Машина почала буксувати . Я сіпав машиною в зад вперед , в зад вперед . На моє нещастя проблема усугубилася ще і через те , що випала деревяна затичка із зливного фланця . Вода полилася під задні колеса . Це привело до ще більшої пробуксовки . Сіпаючи машиною в зад , вперед сталося те , що і мало було статися . Рельси розсунулися на кілька сантиметрів . Трамваї рухалися з інтервалом у п’ять хвилин . Тому уже через деякий час по обидва боки моєї машини утворився довжелезний ланцюг трамваїв . Та такий довжелезний , що перекрив собою роздоріжжя по якому мав незабаром проїхати член політбюро . До мене почали збігатися міліціонери різних рангів , а також якісь начальники у цивільному . Мене відвезли у відділення дільничного міліціонера . Там провірили документи , почали щось записувати . Коли мене допитали, то один з тих що був у цивільному сердито сказав : « Ти розумієш сопляку , що з тюрми не вилізеш!» Я запитав , чому . Він сказав , що ніби то я вчинив спробу замаху на члена політбюро . Я показав рукою на майора , і сказав , що це він мені наказав туди їхати . В цю мить продзвенів телефон . Той що в цивільному взяв трубку , а тоді сказав до інших :«поїхали».
Мене виставили на вулицю і залишили . Крадькома приблизився до своєї машини . Її вже хтось витягнув був на рівне місце . Бригада дорожніх працівників ремонтувала колію . Сів за кермо і поїхав знову заправлятися водою . Ось і таке в житті буває .
2013 р.

Історію про незлічені скарби гунів я дізнався від свого діда Курта Юрія Ільковича 1880 року народження . Йому , в свою чергу про ці скарби розповів його добре знайомий і товариш , Теодор Легоцький . Легоцький був знаним ученим європейського рівня , в галузі історії , археології , етнографії , музейної справи . Він був на службі у графа Шенборна в якості юриста , а паралельно з основною роботою займався науковою діяльністю . Останні роки свого життя вчений присвятив вивченню , та дослідженню того історичного періоду , коли в Європі , а найпаче на Закарпатті панували гуни , тобто кінець четвертого та початок п’ятого століття нашої ери . Він так захопився цією науково пошуковою справою , що навіть серйозно захворів безсонням . Виїзжав у різні експедиції , переглядав музеї , архіви , бібліотеки Стамбула , Афін , Ватикану , Парижу , Кракова , та інших міст і країн . Найбільше його цікавили скарби гунських правителів . За його висновками цих скарбів мало бути так багато , що й уявити неможливо . Гуни , що перед тим підкорили собі Монголію , Китай , Індокитай , Бірму , Індію , Персію , Хіву , Бухару , Самарканд , Кавказ , Близькосхідні країни , грабуючи ці народи , та обкладаючи їх непомірними податками накопичили стільки дорогоцінностей , що для охорони та переміщення їх , треба було тримати цілу армію . Коли гуни спустошили азійські території до такої міри , що поживитися не було з чого вони вирушили в мандри на захід , поступово , рік за роком , із своїми багато чисельними отарами овець , стадами буйволів , корів та верблюдів , табунами коней та осликів , наближалися до центральної Європи , наганяючи жах на європейців . Як писали історики тих часів , очевидці тих подій , вся Європа тремтіла , коли гуни сідлали коней . Не дарма папа Римський прозвав їх бичем божим . Підкоривши собі східну Європу включно з Польщею , гунам заманулося захопити центральну та південну Європу . Величезною хвилею вони посунули змітаючи все на своєму шляху на південь у напрямку Карпат . На Прикарпатті їх чекало багато чисельне військо готів на чолі із вождем Атанаріксем . Бідний Атанарікс , він не знав з ким має справу . Гуни під проводом свого вождя Даламира досить легко і швидко знищили все військо готів , а сам вождь ледве врятувався втечею . Деякий час він переховувався у закарпатських русинів . Зібравшись із силами , перегрупувавши своє військо , Даламир повів його зразу через всі Карпатські перевали на Дунайсько- Тисянську рівнину . З боку русинів він не зустрів жодного опору . Справа в тім , що військо русинів було сильно послаблене внаслідок частих воєн з римлянами та візантійцями . Русини здалися на милість гунам , влилися в їх орду , зобов’язалися платити данину . Гунські вожді дуже цінили русинів за хоробрість та незрадливість їх воїнів , за відданість справі їх слуг . Найхоробрішим , найуспішнішим вождем гунів за час їх перебування у Європі безперечно був Атіла . Атіла народився та зростав на Закарпатті у середовищі русинських підлітків , батьки котрих були на службі при дворі гунських вождів . Прабабка Атіли була русинкою . Коли вона народила свого первенця , престолонаслідника гунського престолу , то мріяла , що її син ніколи не буде вести спустошливі , кровопролитні війни . Тому вона нарекла йому імя - Даламир. Сподіваючись , що таке гарне імя дійсно принесе народам мир . Її сподівання на жаль не збулися . Бабка Атіли теж була русинкою . Свого сина первенця , батька Атіли вона нарекла – Манзюк . Як бачимо , це теж русинське імя . Нарешті мати Атіли теж була русинкою . Тоді така була традиція , що новонародженим імя давали матері . Мати Атіли назвала свого сина теж русинським іменем От Тіла . Можливо , вона мала на увазі що він народжений від її плоті і тіла , можливо від тіла свого народу , хто знає , хто знає . Історія трохи спотворила його імя , і став він – Атіла .
При дворі гунських вождів панівною мовою була русинська мова . Думаю читач і сам догадається чому .
Незлічені скарби гунів були ретельно упаковані в шкіряні мішки та скриньки , складені на понад сто повозок і куди мандрували гуни , туди і возили за собою свій скарб . Для охорони та обліку скарбів вождь назначав верховного жреця , котрий у своєму підпорядкуванні мав цілу гвардію воїнів спеціально до цієї справи навчених та підготовлених . Вожді гунів були надзвичайно заощадливі . Їх головною метою було накопичення багатства , для майбутнього , тільки їм відомого раціонального використання .Історія не знає , щоб гуни за весь період свого панування побудували хоча би одне місто , або навіть одну військову фортецю , або палац , або навіть храм чи якусь іншу культову споруду , не кажучи вже про мости та шляхи , як це робили , скажімо римляни , араби , чи китайці . Все що було у гунів від рядового воїна до вождя , це кінь , сідло , шкіряний мішок для дрібних речей та зброя .
Юний Атіла , коли підріс то прибрав із своєї дороги всіх конкурентів , всіх претендентів на престол . Він їх просто фізично знищив . Ступивши на престол він здобув надзвичайної поваги та популярності в очах правителів інших Європейських держав , навіть папи Римського . В часи перемиря , або як стародавні русини казали в препокойний час , Атіла був бажаним гостем Візантійського імператора , папи Римського , та інших європейських можновладців . Його щедро обдаровували , проголошували улесливі промови та вітання , організовували спеціально для нього різні театральні дійства . Все це та багато іншого робилося для того , щоб приборкати його напівдикий кровожерливий характер . Йому в не навязливій формі демонстрували переваги європейського способу життя над життям кочівників . Атілу навіть готували до прийняття християнства . Тому Атіла оточив себе не малою кількістю радників-європейців . Ці радники в скорому часі зіграли фатальну роль у його житті . Може й навмисно , але радники привчили його до надмірного вживання вина . Він став не виліковним алкоголіком .
Від природи наділений гострим розумом та хитрістю , Атіла розумів , що накопичувати скарби ради накопичування ,немає сенсу . Прийшов час дати їм застосування , пустити їх в хід , бо як він вважав , цих скарбів накопичилася вже критична маса , яка в любий час може вибухнути у формі двірцевого перевороту . Він задумав розбудувати свою імперію на європейський зразок . Запланував будувати міста , шляхи , фортифікаційні укріплення , палаци , тощо . Для цього він запросив з Риму добрих будівельників . Будівельники почали насамперед будувати резиденцію для самого Атіли .Місто яке почали будувати назвали Гунідвор . Тобто , дворець гунів .В історію воно увійшло під назвою Гунівар . Після закладки фундаменту , та першої черги палацу , Атіла зробив грандіозну гостину , де вино привезене з Італії та Франції лилося рікою . На другий день вранці його знайшли мертвого у своєму наметі . Причиною смерті був крововилив в мозок , через надмірну кількість випитого вина . Але в смерті звинуватили русинську дівчину , коханку Атіли , Кареку . Її ногами прив’язали до хвостів двох диких жеребці і розщахнули .
Після трагічної смерті Атіли , почалася непримирима боротьба за престол між багатьма претендентами . Гуни вирізали гунів . Верховний жрець , хранитель скарбів та духовний лідер гунів , намети та каравани із скарбами котрого знаходилися на території Мукачева , як міг , так старався примирити ворогуючі сторони . Але недовготривалий мир знову і знову розгорався у страшну непримириму братовбивчу різню , на радість всіх народів та правителів Європи . Коли верховний жрець зрозумів що із примиренням нічого не вийде , то вирішив надійно заховати скарби до настання кращих часів . Тисячі рабів були задіяні для того , аби викопати тунель куди б можна було помістити скарби із сотень і сотень возів . Коли все було надійно заховано і замасковано , а вози спалені на вогнищі, Жрець наказав повбивати всіх рабів , що копали схованку , аби не було свідків .А тоді запропонував гвардійцям , що охороняли скарби вчинити самогубство . Коли жрець переконався , що помер останній охоронець , то і сам собі перерізав сонну артерію .
Знаючи про цей історичний факт Теодор Легоцький всю свою енергію спрямував на пошуки тих скарбів . Треба було тільки знати де їх шукати . Легоцький мабуть знав , адже не дарма він так багато часу потратив на вивчення різних історичних документів ,на різні археологічні пошуки та розкопки . Насамперед треба було вияснити де будувався город Гунівар . З достовірних історичних джерел , а саме із праць арабських та римських істориків можна було довідатися хіба що про те , що Атіла почав будувати свою резиденцію у верхньому Потисью . А верхнє Потисся , це і є Закарпаття . Одні вчені дослідники вважали , що Гунівар це не що інше , як закарпатське місто Унгвар з його фортецею , бо дуже вже ці дві назви подібні між собою . Стародавню назву Унгвар потім замінили на Ужгород . Інші стверджували , що Гунівар , це Хустська фортеця , бо ніби вона побудована у безпосередній близькості до Тиси . Ще інші казали , що Гунівар не що інше , як Мукачівський замок Паланок . Теодор Легоцький зробив свій висновок . Він довів , що Атіла розпочав будівництво зразу в трьох місцях . В Ужгороді він почав будувати резиденцію для себе . В Мукачеві на Чернечій горі почав будувати резиденцію для свого верховного жреця . Ця резиденція з часом мала стати духовним центром гунів . Прийняття християнства гунами мало відбутися з часу на час . Це питання вже не раз обговорювалося з верховним та родовими жрецями . В Хусті Атіла планував розмістити свій уряд , побудувати на зразок римських , освітні заклади , спортивні арени та інше .
Про те що скарби гунів треба шукати саме в Мукачеві , сумнівів у Легоцького не було . Це і простаку ясно , що вивозити таку велику кількість скарбів , та ще й у такий не простий час було не те що не доцільно , а й небезпечно , адже за ради них і велася братовбивча різанина . Але де саме вони заховані ? Про те що їх закопали на Чернечій горі Легоцький зразу відкидав . Адже там почалися будівельні роботи . Там скарби могли виявити просто випадково , копаючи скажімо резервуар для води , або для гасіння вапна .Не велика ймовірність і того , що їх могли заховати на замковій горі . Адже площа замкової гори занадто мала , щоб схованку зробити не помітною . Тоді де ж? Відкидав Легоцькій і версію про можливе заховання в низинній місцевості через близькість поверхневих та грунтових вод . Їх могли заховати тільки на схилі котроїсь гори . Але Мукачево з трьох боків оточено горами . То де ж скарби ? Ніхто не знає яким методом , але в кінці кінців Легоцький таки вирахував місце знаходження скарбів . Дивуюся , адже тоді не було ані метало шукачів ані іншої сучасної технології . Теодор своїми вимірами вирахував , що скарби закопані на Великій горі , на її північному схилі . Ця гора домінує над сучасною трасою Мукачево – Іршава , з правого боку , якщо їхати з Мукачева . Він вирахував не тільки експозицію , але як йому здавалося і точне місце знаходження під землею . Ця ділянка гори була пустиром , що густо позаростав був ожиною , тереном та іншими малоцінними кущами . Вона належала міській мерії . Після довгих переговорів , Легоцькому вдалося таки вмовити міський уряд продати йому цю ділянку . Коли були владнані всі паперові та грошові справи , Легоцький приступив до пошукових робіт . Спочатку треба було розчистити ділянку гори від зарослів . Робітникам , яких для цього найняв , казав що планує тут побудувати Боргаз (дачний виноградний будинок) . Коли ділянка була розчищена , почали копати вертикальну штольню , ніби для пошуку води . Легоцький не відходив від копачів ні на один крок , придивляючись і обмацуючи кожний викинутий камінчик . Чим глибше копали , тим грунт ставав все щільнішим із більшим вмістом різних розмірів каменюк . Роботи просувалися повільно , ще і через те , що в ямі міг находитися тільки один копач . Теодор вже почав було сумніватися в своїх розрахунках . Аж раптом на глибині дванадцяти метрів Копачі натрапили на якусь порожнину .
Радощам Легоцького не було меж . Він сам спустився в штольню. Своїм досвідченим оком археолога він зразу зрозумів , що ця порожнина не є природне утворення , це справа рук людини . Це було не що інше , як колись викопаний тунель висотою та шириною десь в півтора метри . Тунель був засипаний камінням та глиною , але на протязі півтора тисячі років ця глина вляглася , так що досвідчений спеціаліст міг навіть визначити напрямок продовження тунелю . Продовження тунелю спостерігалося у двох напрямках , тобто в напрямку вверх по схилу гори і в напрямку вниз по схилу гори . Легоцький наказав копачам продовжувати заглиблюватися . Але через кілька десятків сантиметрів робітники натрапили на скелю . Дальше заглиблення було не доцільним . Тоді він вирішив прокопати ще одну вертикальну штольню . Її почали копати у напрямку вверх по схилу за двадцять метрів від першої . Знову ж таки заглибившись на дванадцять метрів робітники натрапили на порожнину , на дні якої була та сама скеля . Наказавши робітникам добре вичистити яму , Легоцький до неї спустився сам . Тут він виявив щось таке , що його добряче засмутило . Саме в цьому місці тунель мав розгалуження в чотирьох напрямках . Легоцький навіть припускав що це може бути не просто тунель , а справжній підземний лабіринт . Він вирішив тимчасово припинити пошук , тим більше що і коштів для проведення таких масштабних робіт у нього не було .
Він розумів що для таких масштабних робіт йому варто заручитися підтримкою уряду . Через свого патрона графа Шенборна в решті решт домігся ауденції до глави угорського уряду . Своїми науковими підтвердженнями зумів переконати главу уряду у перспективності пошукових робіт , у надзвичайних наукових відкриттях , в кінці кінців у величезній матеріальній вигоді . Глава уряду з розумінням поставився до всього викладеного Легоцьким , ще і тому що знав його як видатного вченого . На перший час виділив йому якісь кошти , для того аби той міг підготувати і ретельно викласти все на папері , зробити кошторис передбачуваних робіт , всі можливі витрати та очікувані вигоди. Маючи всі розрахунки на руках глава уряду пообіцяв через парламент виділити все необхідне .
Окрилений такими обіцянками Теодор з потрійною енергією взявся за втілення своїх мрій в життя . Він залучав до роботи різних експертів , геологів , сейсмологів , ґрунтознавців , геодезистів , інженерів . Всі роботи були виконані бездоганно , всі розрахунки були виконані з великою точністю . Всі папери були ретельно підшиті в папку Треба було тільки дочекатися чергової ауденції до голови угорського уряду , щоб їх власноручно вручити. Граф Шенборн знову організував йому цю зустріч , яка мала відбутися менше як за місяць . Але тут трапилося не передбачуване . Почалася Перша Світова війна . Австроугорщині було не до наукових пошуків . Ауденція так і не відбулася .Прийшлося розкопки відкласти на невизначений термін . Від сильних переживань Легоцький навіть захворів і на довго заліг на лікарняне ліжко . Але він би не був Легоцьким , як би щось не придумав . Те що він придумав надихнуло його на нові звершення . Він навіть відчув себе здоровим . А придумав він ось що . Звернутися до передових людей краю , до заможних промисловців , до інтелігенції , до всіх не байдужих по допомогу . Деякі кошти таким чином вдалося таки назбирати .Якусь суму вніс і мій дід. Але думаю що це була не така вже і значна сума , бо тих сорока гектарів землі які були в діда було замало ,як би навіть їх всі продати . Коли пан Легоцький підрахував , всі пожертвування то зрозумів що їх занадто мало аби починати таку грандіозну роботу . Мій дід його підбадьорював , казав , що варто тільки почати роботу , а там дивись і знову начнуть поступати пожертвування . Але Легоцький впав у велику депресію . Його енергії та зібраних пожертвувань вистачило хіба що на те , аби рекультивувати ділянку гори , тобто засипати і зрівняти штольні , а восени на цьому місці посадив сад та виноградник .
Він розпустив чутки , що робота ця безперспективна , що ніби він допустився великої помилки , через що просить вибачення від усіх кого це стосується . Не буде ж він , як той гунський жрець вбивати всіх робітників та свідків .
Жертвувати не було кому , бо одні налякані війною втекли до Америки . Деякі були призвані на війну . Багато інтелігентів , священиків , лікарів , вчителів , дрібних та середніх промисловців із числа тих що часто висловлювалися за славянське єднання було кинуто в тюрми , як таких що могли бути потенційними симпатиками царської Росії , з якою АвстроУгорщина вела війну . Заарештували і Легоцького . Але через його підірване здоровя , а найбільше через втручання того же графа Шенборна , його скоро випустили . Тих кого кинули до в’язниці за підозрою в симпатії до Росії було понад сто осіб . Ті що залишилися були поки що на волі , спали і у сні бачили , як Російський цар Микола ІІ на білому коні йде визволяти русинів з під іноземної неволі . Тим більше що армія царського генерала Брусилова , розгромивши австрійців на Буковині , Галичині , Перемишлянщині , швидкими темпами наближалася до Карпат . А невдовзі вийшла на позиції в саме серце Карпат і зайняла всі важливі Карпатські перевали . Налякані такими успіхами Російської армії австрійці та німці вдалися до хитрощів . Аби підірвати міць Росії із середини німці закинули до Петрограду свою людину , а саме Ульянова – Леніна . Таким же манером австрійці заслали з Відня до Києва громадянина Австрії Михайла Грушевського . Грушевський у науці був світилом першої величини , а от у державних справах він ніяк не міг вирости із коротких штанців . Тому то не пройшло багато часу , як українці – петлюрівці дали йому коліном по задньому сидінню , та так , що він кулею полетів за кордон . Правда , потім він колінопреклонно просив батька Сталіна прийняти його на службу , що той великодушно і зробив . Російську армію таки зупинили на Карпатських перевалах . А потім за австрійською командою «цюрік» погнали їх аж за Дніпро.Розчарована русинська інтелігенція та так звані панславісти з болем у серці сприймали поразку царської армії , на яку вони покладали такі надії . Всю вину вони складали на нерішучість царя Миколи ІІ . В той час надзвичайно популярною на Закарпатті була така пісня .
Цар Миколай
Захотів воювать
Три солдати на Карпати
Розтуди ж твою мать .
І от настав 1915 рік .Ішла затяжна , так звана окопна війна . Ті що сподівалися на її скоре завершення і настання кращих часів були розчаровані і морально пригнічені . Не дочекавшись кращих , сприятливіших часів для здійснення своїх мрій помер у цьому році Теодор Легоцький .
Але , це ще не все . Послухайте , що було далі .Через тридцять років по тому , взимку із сорок третього на сорок четвертий рік , мій дід пішов до Мукачева відвідати свого сина Василя , котрого тільки що випустили з мадярської в’язниці . Сидів він у в’язниці через висловлювання проти мадярської окупаційної влади , яка окупувала наш край 1939року . До Василя з вітанням про визволення з тюрми прийшов і його товариш Мойша Мерменштейн . Обоє , і Мойша і Василь були фанатично закохані у виноградарство . Займались його вирощуванням , розведенням , селекцією . На цій основі вони і потоваришували . Різниця була тільки в тому , що у Василя було всього декілька кущів , а у Мойши декілька гектарів . Бувало , коли Мойша дізнавався , про те , що десь в Іспанії чи Франції вивели якийсь новий сорт винограду , він негайно їхав туди , щоб придбати і привести на Закарпаття . Мойша завжди запрошував до таких поїздок і Василя , проплачуючи йому проїзд в обидві сторони .
Василь мав кравецьку майстерню по пошиттю верхнього чоловічого та жіночого одягу . Хоча в Мукачеві було не мало добрих кравців євреїв , але Мойша давав перевагу Василеві роблячи замовлення для пошиття одягу для всієї своєї багатолюдної родини .
Сидячи за келихом доброго домашнього вина , чоловіки вели різні розмови , про останні події , про минуле , про виноград та виноградники , про те на якому схилі мукачівських гір росте найкращий виноград і таке інше . Ось тут мій дід і розповів ту історію про скарби гунів , яку ви щойно прочитали . На Мойшу це справило велике враження . Він допитувався в мого діда , чи не міг би він показати те місце де Легоцький проводив розкопки . Дід , хоч і був на підпитку , але зрозумів що необачливо наговорив лишнього . Він почав відговорюватися , що ніби пройшло багато часу , і він скоріше всього не зможе впізнати ту ділянку . Але Мойша дуже просив , навіть наполягав , обіцяючи , що якщо з того щось вийде , то мій дід не буде обділений . Нарешті дід погодився . Чоловіки засиділися до пізньої ночі . Жінка Мойші прислала навіть за чоловіком слугу . Мойша пішов додому , а дід залишився ночувати у свого сина . На другий ранок тільки но почало зоряти , а Мойша вже тут-як –тут . Василь жив у районі Борок Телепу , а це вже і не така велика віддаль від Великої гори . Коли всі троє прийшли на цю гору , то дід , як і передбачав , не зразу міг знайти ту ділянку . За тридцять років повиростали нові насадження , старі повирубувалися , на багатьох місцях були побудовані нові боргази , а старі реконструйовані . І врешті решт , як здалося дідові , він впізнав те місце . Після смерті пана Легоцького , ця ділянка перепродувалася декілька разів від одного власника до іншого . Як потім зясувалася , на даний час вона належала якомусь власнику за прізвищем Тоні ( а можливо це було імя ) Тоні був італійцем за походженням . Він був жонатий на мукачівській русинці , в дівоцтві Бучинець Анця . Тепер перед Мойшем постала задача знайти власника і викупити цей виноградник . Мукачево не настільки велике місто , аби було важко когось знайти . Але зясувалося , що Тоні вже кілька років перед тим виїхав до Америки , з тим , що як тільки там облаштується , то забери туди і всю рідню . Облаштуватися то він облаштувався , але в Європі почалася Друга Світова війна , так що виїхати до Америки було вкрай важко . Його жона Анця , спочатку ніяк не хотіла без чоловіка продавати виноградник . Казала , що коли приїде Тоні , тоді і будуть вирішувати . Нарешті в письмі чоловік дозволив їй продати ділянку на свій розсуд , мотивуючи це тим , що коли він приїде до Мукачева , то в нього не буде часу та можливості займатися пошуком покупців . В березні місяці 1944 року процедура купівлі –продажу відбулася . Мойша Мерменштейн з небаченою енергією взявся за підготовку до проведення пошукових робіт . Для цього він залучив декількох компаньйонів із числа багатих євреїв Закарпаття . Але не судилося . В квітні місяці сталися трагічні події в житті єврейського народу . Всіх євреїв Закарпаття арештували , кинули до концентраційних таборів , де більшість з них загинула . Загинув там і Мойшо Мерменштейн , останній із шукачів скарбів гунських завойовників . Закінчуючи писати цю історію , я сподіваюся , що вона буде мати таки продовження , але вже в іншому виконанні .

2013 р.

Рік 1949 -50 для червенівців , як і для всіх закарпатців був надзвичайно важким . Це був практично першим роком суцільної примусової колективізації. Люди були якісь залякані . Із комори та сусіків вимели і забрали всі їстівні запаси , Із дворів забрали весь сільськогосподарський реманент , із хлівів та стаєнь забрали всю худобу для новоствореного колгоспу імені Молотова. Незнана до тепер у Європі система колективного господарювання навіювала страх і не визначеність . Народ не мав уяви , як будуть дальше жити. У більшості людей не було нічого такого , що можна було б продати і таким чином купити собі щось на прожиток. Народ , що тисячоліттями жив за принципами християнської моралі , не був навчений ані красти , ані сочкувати , ані філонити , ані туфту гнати. Вони навіть не розуміли значення вищенаведених слів . В перші роки колективізації селяни йшли на роботу до схід сонця , а поверталися з поля коли зійшла перша зірниця . Бо так були навчені тисячоліттями. Не осудіть мене , що забігаючи на перед , дозволю собі зауважити , що радянська влада за кілька десятиліть спромоглася таки виховати нову спільноту , а саме « радянську людину». Спільноту в якій було не мало крадіїв , сочків , філонів , та тих що туфту гонили. Сочок , це той , що на роботі сочкує , тобто тиняється без діла , аби тільки начальство не бачило. Йому навіть розмір заробітку не був цікавий , йому аби нічого не робити . Філон теж не рвав лямки на роботі , але він завжди старався бути на виду у начальства , він старався показати вид що працює , в присутності начальства закликав до роботи інших , котрих навіть позволяв собі критикувати . Розмір зарплати та винагороди для нього був понад усе. Була ще категорія працьовитих людей котрі скоро зрозуміли радянську систему , при якій хоч працюй , хоч не працюй , все одно одержиш Х ….ікс . Ці завжди «туфту гнали» . Якщо це були скажімо малярі , то вони побілену ними стіну одним шаром , доводили що побілена вона трикратно. Якщо дорожники засипали дорожнє полотно товщиною в 10 сантиметрів , то доводили що воно засипане товщиною в 20. Таким чином і заробіток підвищувався і не використані будматеріал та бензин можна було реалізувати на ліво, конкретніше - вкрасти . Шофери приписували кілометри , тобто відстань перевезень , та вагу вантажу . Трактористи , якщо продискували поле в один слід то писали в чотири. Але і цих туфтових заробітків людям ледве вистачало на прожиток. Радянську системо важко було надурити. Тих , що ще не відвикли були від роботи , що посильним трудом старалися заробити приличну платню , радянські ідеологи прозвали принизливим словом «рвачі». Але це було вже потім . Спершу так не було . Люди не знали за що братися . І чи варто за щось братися і щось робити , бо ніби все одно відберуть. Коли сходилися біля церкви то з розпачем запитували одне одного «що то з нами діється?» . Хоча багато закарпатців , котрі були на східному фронті у складі угорської армії або Чехословацької легії , дещо чули про страхіття колгоспної чи радгоспної системи. Але чули здебільшого тільки з розповідей місцевого населення . На практиці ніхто не знав що воно таке , та з чим його їдять. Було , правда , ще одне джерело інформації , інформації більш менш правдивої і достовірної. Носіями цієї інформації була незлічена армія ковдушів- інвалідів , жебраків із східних областей України , де не панував а царював голод. Народ переможець , що виграв війну перемігши нацизм та фашизм , доведений був до того ,що мусів іти випрошувати крихти хліба аби не померти від лютої голодної смерті у західні області. Що цікаво , так це те , що ніхто із Закарпатців не цвікав тим нещасним- «ми вас годуємо» , як іноді тепер деякі вихідці із сходу , ті що нечесним шляхом збагатилися за рахунок голодних , цвікають закарпатцям. В деякі дні тих жебраків бувало так багато , що двері в нашій хаті майже не зачинялися.
Одні виходили , інші заходили . Часто жебраки припрошувалися до нас на ніч . Таких нічників на протязі тижня у нас було по декілька раз . Якщо траплялося , що уже декілька днів у нас ніхто не ночував , то батько виходив на вулицю і чекав на жебраків . Першого зустрічного він питав :
-А що неборе , чи маєш де ночувати ?
-Та не маю , хазяїн.
-Ну , тоді походи селом , а вечером приходи до мене .
Через це у нас часто бували сімейні сварки. Мама нарікали , бо не знали що із своїми блохами робити , а тут кожного разу свіжі приносять . А батько оправдуючися казав :
-Ти , небого , на війні не була , про руський полон тільки чула , тому і не знаєш , як то на морозі ночувати.
Довгими зимовими вечорами сидів батько з інвалідами-жебраками обмінюючися спогадами про важкі воєнні роки . Вчорашні вороги , що воювали по різні боки окопів , може і стріляли один в одного , зараз як милі друзі ділилися своїм горем . Але радянська влада скоро зрозуміла , що такі інформатори до добра не доведуть. І мабуть тому всю територію Закарпатської області зробили закритою зоною . Іноді її називали зоною «А» , або зоною «№!1». Саме такі позначки ставилися в паспортах закарпатців . Без такої позначки в паспорті каліка – жебрак не міг зайти в зону. А щоб закарпатець не міг виїздити за межі області , то незабаром від усіх на довгі роки відібрали паспорти . Закарпатці , що не мали паспортів ,практично перестали бути громадянами . Але кого це цікавило? . Вїзд та виїзд на територію області був по спец пропускам. Серед приїзжих східняків крім жебраків та інвалідів були і інші категорії . Були серед них і хороші люди , добрі фахівці . Але було серед них багато і таких , про яких великий руський поет Лермонтов писав : «Заброшен к нам по воле рока , на ловлю щастя и чинов» . Це ті котрі казали : « В Закарпатьє харашо би було жить , так местних єще много осталось».
Такі слова завезені нам зі сходу , як бригадир , бригада , ланка , трудодень , колгосп , норма , план , закарпатцям ні про що не говорили . Жив у Червеньові один дуже бідний чоловік , що не мав ні сімї , ні кола ні двора , за прізвищем Довганіч Іван , а по вуличному проймаш . Цей проймаш був божевільний , але російське визначення –«юродивий» йому б ліпше підходило . Проймашами русини називали людей ясновидячих , таких що могли передбачати майбутнє . Я не знаю чому їх так називали , але припускаю ,що ця назва могла була утворитися від слова «пройматися» , тобто перейматися чиєюсь долею. До нього часто приходили на « пройму» люди із близьких і навіть далеких сіл . Най частіше приходили батьки молодят , аби дізнатися , яка доля чекає їх дітей у шлюбі. Приходили старі дівки аби дізнатися ,що їм приготувала доля у майбутньому. Приходили удовиці , чоловіки котрих загинули на війні , аби дізнатися про митарства душі невинно убієнного . Та не завжди він був такий . Колись він був поважною , досить заможною людиною. Коли після першої світової війни він повернувся у рідне село , то на перших післявоєнних виборах його обрали заступником старости , а одночасно і сільським тудором . У русинів тудором називали тих , що згідно посади опікувалися інвалідами , сирітками , удовицями , удівцями. Але зла доля розпорядилася так , що і сам Іван невдовзі потребував опіки . Помер його єдиний син , а вбита горем жінка теж довго не потягла . Залишився Іван удівцем . Незабаром на Івана накинула оком кума Юла , котра до речі була теж удовицею . Її чоловік , що повернувся був з війни весь в гнійних ранах, незабаром помер , залишивши в Юлі на руках трьох малолітніх синів. На неоднозначні натяки Юли , Іван ніяк не реагував. Тоді Юла вдалася до перевіреного століттями способу .Вона напоїла кума якимось чарами. Чари подіяли , але не так як того хотіла Юла .
Іван втратив розсудок , став божевільним. А через якийсь час місцевий лихвар Беньо Голендер за безцінь купив від нього маєток , після чого проймаш оказався викинутим на вулицю. Зимою ночував він по людських хлівах , а в літку попід копицями. А скільки цей проймаш знав різних народних пісень , колядок , щедрівок , приповідок , загадок , скоромовок , головоломок , легенд , міфів . Мені чомусь здавалось , що він їх сам і вигадував , бо ніколи щось подібне я ані не читав ані не чув. А яким це все було дотепним. Шкода , що ніхто цього не записав. Так цей проймаш першим і навіщував про те що незабаром і у нас буде колгосп . Він в зимку , щоб зігрітися ,ходив по хатах просячи яку небуть роботу .Та яка зимою на селі робота ? Хіба що кукурудзу лущити. Сидів він біля печі , лущив кукурудзу , а під носом приспівував : « кила ..кила…килихоз , килавий колхоз.» Або – « Доки мороз , доти колхоз , як роса спаде , колхоз пропаде». Та ця його «пройма» не збулася , бо килавий колгосп протримався аж п’ятдесят років. Дуже він ненавидів всяких радянських функціонерів .Де тільки він їх зустрічав там їх і відчитував : «Кайтеся іроди , бо вже у Бога в сінях нагострена сокира , вона вам всім скоро голови повідтинає.» Але як не дивно , це йому сходило з рук. Така вже людська психологія – божевільним все прощати. Ця психологія сформувалася протягом тисячоліть. Якось мені розповідав один мадяр – Бейла Молнар про одну подію. Це було понад тисячу років тому. Мадярскі племена , шукаючи собі підходящю територію для майбутньої держави , примандрували на притисянсько-дунайську низовину. Десь там на берегах Дунаю вони натрапили на православний чоловічий монастир. Русини-монахи боялися аби незнайомці не осквернили святу обитель , а тому всі підступи до монастиря забарикадували . Мадяри рішили взяти монастир приступом . Завязалася кровопролитна битка. В результаті цієї битки всі оборонці монастиря були порубані на смерть. Був у цьому монастирі молодий , дуже перспективний , високо освічений монах. Цей молодий монах вирішив зайти в винний погріб , напитися вина , аби легше перенести страхіття наглої смерті. Там його п’яного і застали мадярські воїни. Тоді ще мадярам не відоме було ані вино , ані інші спиртні напої. Вони цього п’яного монаха прийняли за божевільного. І уявіть собі , вони до нього навіть пальцем не доторкнулись . Божевілля в них вважалося за Божий дар.
Було літо 1949 року . Най важча пора для селянина . В цей час на селі завжди робота була непомірно важкою . Сінокоси , жнива , обкопка кукурудзи , та інше . При чому одна робота підганяла іншу . Це була пора , коли тогорічні продукти вже закінчувалися , а нових ще не було . Багато селян жило в проголодь. Така картина бувала і в до колгоспний період . А зараз ця біда подесятерилася . Жнива закінчувалися , настала молодьба зернових культур . В селі були дві молотарки , ще дореволюційного виробництва , що були усуспільнені до колгоспу від заможних селян . З цих двох стареньких молотарок ледве зібрали одну . Партія строго насторого наказала обмолотити зерно у визначені нею строки , а селяни мусіли брати на себе соцзобов’язання ці плани перевиконати . Для цього потрібно було аби молотарка працювала цілодобово без яких би там на було зупинок . Для таких випадків на селах завжди були комісари уповноважені райкомом та обкомом партії. Вони повинні були слідкувати за роботою колгоспників.
Перша колгоспна молотьба . Памятаю , того дня до молотарки мала ставати ланка в котрій працював мій батько. Молотарку крім машиністів обслуговувало понад десять чоловік , а може і двадцять. Це ті , що із скирди подавали снопи на воза , це ті , що підвозили возами снопи до молотарки і викидали їх на верх молотарки , це ті що розрізали повересла , і рівними порціями «кормили» тобто завантажували барабан молотарки , це ті що із під жерла молотарки згрібали обмолочену солому , сортуючи солому на ліво а полову на право.
Це ті , що вилами подавали солому на скирду. Це ті , що набирали зерно в мішки і відвозили його на спеціально облаштований майданчик , щоб добре його просушити , а завтра з піснями та транспарантами вивести все до одного на здачу державі . Здавали навіть так званий посівний фонд . Це була пекельна робота . Серпень завжди спекотний , кругом молотарки завжди була пилюка , як снігова завірюха. Колючки чортополоху та полови вїдалися в розпарене тіло , як осині жала. За звичай зміна робітників заступала на цілу добу . Не буду продовжувати розповідати про цю каторгу , Молоді все одно не зрозуміють , а старикам , котрі дожили до сьогоднішнього дня уже все байдуже. Тоді був машиністом молотарки хороший співчутливий мужчина Стеблак Іван . Коли бачив , що люди від утоми з ніг валяться , то на деякий час зупиняв молотарку ніби на ремонт . За це уповноважений райкому партії Єрьомін його сварив , навіть Сибіром лякав , Але так як у техніці нічого не петрив , то Стеблаку сходило з рук.
О пів на пяту ранку прогудів гудок , який сповіщав , що через півгодини почнеться зміна. Мама ще звечора сушили голову над тим , що завтра дати батькові у торбину на цілу добу . Вони нагріли кілька літрів води . Цю теплу воду залили до корита в якому за звичай хліб валяли . Причина , що присохла була до стінок корита ще з минулої випічки , розмокла , тоді мама ложкою-оловянкою наскребли цього розмоклого тіста і розколотили у воді . Потім додали туди десь з літр слив круглянок і поклали варити. Круглянками у нас називали ті сливи , на які зараз кажуть- алича . Вийшло сяке – таке вариво , хоч і не дуже смачне та поживне , але кендюх можна було розмочити. Хліба не було з чого спекти , бо все зерно усуспільнили до колгоспу ще взимку. Мама із своїми сестрами зібралися на нараду . Рішили продати декілька яєць Швімеру Беркові , а з вирученими копійками послати мене з двоюрідними братами в досвіта до села Середнього купити хліба . Строго насторого наказали до обіду вернутися . Одна нога тут, друга там! А йти треба було пішки. Прийшли ми до Середнього , побачили першу попавшу нам на очі крамницю , стали перед дверима , бо було ще зачинено. Склепарь (так в Середньому кажуть на продавця) відкрив свій склеп аж десь через дві години. Як виявилося , це була залізо-скобяна крамниця. Дізнавшись чого нам треба, склепар нас дуже пожалів і пояснив , що хлібний склеп за рогом на іншій вулиці. Коли ми прийшли туди , то там було народу , як зірок на небі. А чей із усіх навколишніх сіл. Черги не було ніякої. Лізли один одному по поголовах , в буквальному розумінні цього слова . Ми мовчазно зрозуміли , що прийдеться іти до дому з порожніми кошиками. Нам до болю жаль стало наших голодних батьків , котрі чекають на хліб . Про власний голод старалися не думати. Але є ще Бог на небі ! Там були два міліціонери , що сяк –так наводили порядок. Один з них був родом з Червеньова , виходить землячок. Це був Іван Гладжикурка , по вуличному Рущанин , бо мати його була родом із села Руське. Рущянин нас упізнав і по земляцькі проштовхнув до прилавку. Нам продали по одному буханцю хліба. Хоч часто слово хліб я пишу з великої букви , через велику повагу до нього , та хай Бог простить але то був не хліб , а щось таке з чого можна було іграшки ліпити , як з глини. До дому ми рушили майже перед обідом . Двоюрідні брати Петро та Іван пішли попереду скоріше . У мене була пробита п’ята , тому шкинтаючи я плівся далеко позаду відстаючи від них. А був з нами ще один хлопчина-цімбора Іван Газій. Ось з ним ми двоє пленталися . Припленталися ми до Дубрівського берега та й сіли біля кринички відпочити та води напитися . Я у житті ніколи не курив і зараз не курю , при чому аніскільки не жалію. Іван курив чи не з шести років. Він поназбирав по Середньому конциків-окурків , біля кринички скрутив скруток і смачно затягнувся. Трохи відпочивши , я запропонував рушати до дому , щоб встигнути принести хліба батькові до обіду , бо час уже нас таки піджимав .
А Іван Газій каже : «Еміл ,я не можу встати , я світа білого не бачу , я осліп». Мене це налякало .
–То що з тобою Іванку?
-Я вже три дні нічого не їв.
Я набрав у пригоршні води і збризнув йому на лице . Від цього він ніби трохи ожив. У нього хліба не було , бо і не було за що купити . З нами йшов він просто за компанію . Іван був з багатодітної дуже бідної сімї. Бідною ця сімя стала після того , як його батько , Газій Юрко захворів на туберкульоз . Тоді ця хвороба була не виліковною. Все що сімя мала , продали , аби хоч трохи підлікувати годувальника. Бідні , тоді в перші роки колективізації були всі , але ця сімя була особливо бідною. Жебракувати їм не позволяло сумління , ось і голодували . Через півроку після описаних тут подій старий Газій помер від голоду . Памятаю , який він був перед смертю опухлий весь, тіло було біле-біле як сире пшеничне тісто. Лежачи на смертному одрі в труні ,він ніби посміхався . Бо й справді в житті він був завжди весельчаком , з гострим гумором . Коли хтось зауважував , що він часто кашляє ,він з посмішкою заперечував кажучи : « і зовсім не часто , а всього на-всього чотири рази в році . Це весною , в літку , восени і взимку.» А коли лікар йому казав : « щось дуже мені не подобається ваш кашель» , він відповідав : « пан доктор , для вас стараюсь зо-всіх сил , але вибачте , вже сильніше не можу .» Жили бідно і ми. Батько прийшов з полону у 1947 році з цілим букетом хвороб , інвалідом . Мама теж хворіла на ще і досі не виліковну хворобу – цукровий діабет , а рана після видалення жовчного міхура так до смерті і не загоїлася . Пенсійного забезпечення тоді ніякого не було , то мої родичі змушені були працювати як могли , аби прогодувати себе , та нас малих дітей . Батько робив у колгоспі у ланці , а мама влаштувалися на пів ставки прибиральницею в школу. Пів ставки , це було рівно одинадцять карбованців , з яких треба було ще і дань платити та різні страховки та державні позики. Полегшення прийшло , коли маму назначили по сумісництву завідуючою колгоспного дитячого садка . Цей садок організували зразу після запровадження в селі колективізації , аби молоді мами могли трудитися з повною віддачею на благо батьківщини. Функціонував цей садок спочатку тільки у весняно-осінній період , тобто на період сільгоспробіт. А згодом і круглорічно . Харчі садок отримував від місцевого колгоспу . Це були в основному деякі крупи та молоко. Але родичі радо віддавали діточок в цей садок , бо як не як , а там хоч трохи щось давали їсти. В садок записали і мою меншу сестру , бо була вона саме такого віку . Так що проблеми з мамою та сестрою відпали самі собою . Вони вже не голодували. Проблемними залишились ми з батьком . Звичайно , якби мама не боялися , то могли б і нам принести деякі крихти . Але вони боялися , дуже боялися , бо був це сталінсько-беріївський режим. Але мама і тут знайшли стратегічний винахід . Вони майже кожного дня після уроків кликали мене нарізати та наколоти дров для садика , наносити води та інше. Тоді вони не боячись нічого , давали мені горнятко солодкого чаю та скибку мащеного олією хліба. Я попросив маму аби вони дозволили Газію Іванові мені допомагати. Вони дозволили . Так що Іван теж отримував свою порцію . Деколи мама крадькома давали нам грудочку рафінованого цукру. Ми хапали цю грудку цукру і щосили бігли на вулицю , щоб похвалитися другим дітям . Тоді мама ставали на порозі і заставляли нас у неї на очах зїдати цукор , аби не дай-то боже хтось не побачив і не накликав біду.
На другу весну наші справи ще дещо покращилися . Колгоспне начальство , бачачи , що моєму батькові важко працювати у ланці на рівні з молодими і здоровими чоловіками , запропонували йому самостійну роботу . А саме - доглядати колгоспних телят. Це були телята до двох місячного віку котрих треба було напувати з відра . Але перед цим їх треба було цьому навчити.
Так як телят було біля сотні , то батькові самому справлятися було важко. Щодня після уроків я теж йшов йому допомагати. Телят випоювали знежиреним молоком , так званим перегоном. Ось тоді я зажив на повну . Інколи я міг випити до літра цього синього як небо молока в день . Згодом , я попросив батька , щоб дозволили Івану Газію мені допомагати . Іван теж отримував свою порцію . Коли вже я став дорослим , то інколи згадуючи ці події , задавав собі запитання – а чи не робив я злочин , випиваючи від невинних теляток їхнє молоко? Так , це був до деякої міри злочин . Але який злочин чинили ті , котрі доводили людей до голодної смерті ! Цим я ніби оправдував себе . Але все це було вже потім.
А зараз , лежачи на траві біля криниці , Іван ледве ворушачи губами благав мене , дати йому хотя-би крихту хліба . Я боявся , аби мене дома не лаяли , хоч і сам не міг утриматися від спокуси аби хоч раз не куснути цього квасного , як кінський щавель буханця. Він мені порадив , як треба зробити так , аби і вовки були ситі і вівці цілі. Треба ножиком зробити на буханці ніби маленькі дверцята . Із середини ущипнути трохи м’якоті , а потім дверцята приладнати на місто , та так , щоб дома нічого не помітили. Ми так і зробили . Ми так старанно зайнялися цією напрочуд цікавою роботою , що за хвилину від буханця залишилася тільки оболонка – скоринка , печена- перепечена . Ми з Іваном заприсяглися не признаватися дома , що м’якуш виїли ми , а казати , що воно так і було. Діти є діти . До дому я ледве встиг . Мама вже наріхтовали у канту вчорашнього варива із слив круглянок , заправленого наскрептаною з корита причиною . Затримка була за хлібом . Коли мама взяли в руки буханець , то спершу пополотніли , а потім поблідли , після цього почервоніли . Зрозуміли мама все , коли випали дверця прилаштовані нами до буханки . Іван утік , а мене били , били , щипали та товкли. На це надійшов мій дідо Довгош , дуже добродушна релігійна людина . Він мене і врятував . Потім ,пам’ятаю , ми всі троє плакали . Я плакав усвідомлюючи заподіяне мною зло . Мама плакали , бо знали , що батько знову залишиться голодним на цілу добу. Дідо плакали , жаліючи нас усіх трьох . Потім дідо кажуть: « за що тебе , хлопчику били?» Кажу: «Бо я , дідку , вчинив великий гріх . Зїв хліб наш насушний.» А дідо кажуть : « То нічого , помолися сорок Отченашів , то гріх твій відпущений буде».(13)
2013р.

Молода людина живе мріями , як то воно буде колись у майбутньому . Стара людина живе спогадами , як то воно було колись у далекому минулому . І це правда . Це не просто правда , це істина . Це така істина , як те , що є Бог на небі. Добре тим молодим у кого є однодумці , щоб помріяти разом . Добре тим старим , котрі мають з ким поділитися спогадами . А як на душі у тих старих у кого поблизу не залишилось ровесників , щоб поговорити , поділитись досвідом , якщо він є , щоб поспівчувати одне одному ? Молоді цього не розуміють , бо ще ніколи не були старими , а тому мало хто з них задумується про майбутню старість . І це добре , це навіть чудово . Не варто з молодих років забивати собі голови всякими журбами . Молодість людині на те і дається аби не журитися , аби веселитися і насолоджуватись життям таким , яким воно є. Та й то правда , що спогади- байки старих та немічних мало кого цікавлять. Я собі подумав , що добре було б свої роздуми- спогади викласти на папері. Ні , це не бесіда самого із собою , це ніби бесіда з майбутніми співрозмовниками.
І ось переді мною чистий та білий аркуш паперу . Білий та чистий , як біле не зоране , не витоптане поле в зимку. Дивлюсь на це біле поле , беру в руку ручку і здається мені споконвічному селянину ,що є глиною з глини , землею від землі , що в обласному центрі за своє довговічне життя був стільки разів , що можна на пальцях полічити , і здається мені , що не ручку тримаю , а тримаю в задубілих руках ,що пахнуть землею і коров’яком чепігу від селянського мого плуга , який у двічі старший за мене. Стискаючи з незвички корявими пальцями перо , дивлюся на його пищик і здається мені , що то не пищик , а тільки що сільським ковалем відковане чересло до мого прадавнього плуга . Про перо і плуга я вже ніби десь читав . А чи не в Дочинця ? Боже великий , як починати орати це не зоране поле , цю білу , пре-білу цілину?. Як і чим її засівати? Які плоди дасть моє сіяття ? І пригадується мені байка про корову та вола. Якось корова з волом пішли ниву орати . Прийшли , стали посеред поля , а корова і каже : «Ой воле , воле яке широке поле» . А віл сердито мукнув : « Ще й не орала , а вже-ся всра…» Так , що взявши на шию ярмо , в руки чепіги , починаю прокладати борозду за бороздою приспівуючи :
Гей воли , чого-сьте стали
Чи затупилось чересло,
Чи плуги іржаві стали ,
Чи поле терням поросло ?
Гей воли, та гей воли.
Згадуючи давно минулі часи приходить мені на гадку одна подія , яка потім стала притчею во- язиці для сільських пустосміхів на цілих кілька десятиліть. Багато років тому , сьомого листопада 1944го року , в день двадцять сьомих роковин так званої Жовтневої революції сталася кумедна подія. Жителі Червеньова , що на Мукачівщині до встановлення радянської влади завжди були достатньо політично активними. В селі було декілька осередків різних політичних партій . Та найчисельнішою , най активнішою була первинна організація КПЧ (комуністична партія Чехословачини) Це й не диво , адже в селі переважна частина жителів були малоземельними безробітними бідняками. А комуністи обіцяли покращення життя вже сьогодні , тобто, як тільки вони прийдуть до влади. Тому-то в складі партосередку було багато бідняків і так званих люмпенпролетарів . За часів панування Чехословацької влади , що була порівняно м’якою демократією , комуністи села проводили такі акції , як зрив призову юнаків на дійсну строкову військову службу , організовували так звані «голодні» походи на Ужгород та Мукачево , проводили мітинги та піші демонстрації у першотравневі та жовтневі свята до райцентру , організовували маївки , різні спортивні та ігрові змагання для робітничої молоді , та інше. Їхній активізації спричиняло й те , що в селі частим гостем був такий видатний лідер комуністів , та державний діяч (сенатор) Іван Локота .
Угорська окупація, що тривала понад п’ять років заборонила навіть всякі прояви політичних дій . І ось двадцять девятого- тридцятого жовтня Закарпаття було звільнено від окупантів . Комуністи , що вже добряче занудьгували за активною масовою роботою, на сьоме листопада , тобто за тиждень після визволення назначили помпезну демонстрацію в Мукачеві . Чому в Мукачеві а не в Ужгороді? А тому , що Ужгород на той час вважався прифронтовим городом . Там теж була демонстрація , але не таких масштабів , не з тими високопоставленими учасниками. В центрі Мукачева біля « вариської хижі» ( міської ратуші) була влаштована гарна , хоч і наспіх зроблена трибуна. За задумом трибуна мала бути пишно прикрашена зеленю. Так як це була пізня осінь то на «озеленення» трибуни пішли шпилькові дерева таких надзвичайно рідкісних , цінних та екзотичних порід , як туя європейська , кипарис , сосна веймутова , піхта дугласія , ялиця срібляста , тис ягідний , та інші , що прикрашали вулиці сквери та парки Мукачева . До демонстрації готувалося і Червеньово. Червенівці мали йти зведеною колоною із селянами Драгині , Зняцьова , Домбоки та Кайданова. Поскільки червенівці мали свій духовий оркестр , то вони мали йти на чолі зведеної колони . На передодні , тобто шостого листопада вечером , вирішили провести щось на зразок репетиції. І тут виявилася перша прикрість . Кудись поділося червоне знамено з яким червенівці за чехословацького режиму не один раз ходили на демонстрації. Було це велике шовкове полотнище , яке подарував червенівським комуністам багатий єврей із села Кайданово за прізвиськом Йойна . Під час мадярської окупації краю це знамено кудись надійно заховали , та так надійно , що зараз не могли знайти. Ретельні розшуки результату не дали. Організатори були в розпачі , вони нарікали один на одного шукаючи винних. Так готувалися , так чекали , і на тобі! Вихід із ситуації придумала одна селянка . Вона принесла свою єдину перину в середині якої був напірник із червоної матерії. Перину розпороли , піря випустили і пошили нове знамено. Правда, прийшлося цілу ніч висмикувати пірїнки-пушинки , що застряли в матерії.
Вранці сьомого листопада червенівські демонстранти зібралися біля сільської хижі. Було їх біля двісті чоловік . Це в основному були літні чоловіки , що за віком не підлягали до призову в армію , молоді жінки та дівчата , та хлопці- дітваки. Молодих чоловіків у селі не було , бо на той час ще не поприходили були з різних фронтів , за винятком хіба
тих , що дезиртирували з мадярської армії , або тих що ховалися від призову по хащах та різних хованках . Це були такі , як Тимко Юрко , Іван Мучичка , брати Михайло та Іван Курта , Шкріба Василь , та деякі інші.
В центрі села вишикувалося двадцять селянських возів на яких демонстранти і мали відправлятися до Мукачева. Ці вози взялися парадити різними кольоровими стрічками та осінніми квітами сільські дівчата комсомолки на чолі із своєю ватажкинею Сорока Анцею, у замужестві Бігарій . На першому возі вмістився духовий оркестр у повному своєму складі . На другому і третьому возі вмістилися ветерани першої світової війни , що воювали на східному російському фронті у складі Австроугорського війська . На третьому і четвертому возі вмістилися ветерани цього ж війська , але ті що воювали на італійському фронті. Тут виникло деяке непорозуміння . Справа втому , що деякі з ветеранів за чотири роки війни встигли повоювати і на східному російському , і на західному французькому і на південному італійському фронтах . В кінці кінців і в цьому якось розібралися. За ними на свої вози посідали ті діди , що колись шукали своє заробітчанське щастя за океаном , в Америці , Канаді , Аргентині . Далі на вози посідали дівчата комсомолки та молоді жінки , а за ними хлопці-дітваки . Коли всі розсілися , то організатори провели щось схоже на інструктаж . Після цього ці ж організатори кожному демонстранту припіднесли по пів гранчака цьогорічної сливовиці купленої у неперевершеного майстра – самогонника Лара Петра. Коли останній демонстрант допив свою децу , то організатори теж посідали на першого воза і голосно дали повел : « З піснею рушай!» За ніч нагодовані коні рвонули , вози зарипіли , а з перших двох возів розлетілася пісня у виконані ветеранів східного фронту : « Наша рота бойова
Не боїться ні чорта.
Барабан громко бйот
Наша рота стройно йдьот
Судариня бариня
Врезала , вдарила
В барабан ……
Але ветерани італійського фронту хотіли доказати , що вони теж не з плота виламані . З їхніх возів рознеслася пісня :
То сабля не моя
Гей , пана цісарьова
Кедь-ся з ней порубам
Гей, то серенча моя.
Тільки колишні заокеанські заробітчани затягнули свою тужливу пісню , пісню американських русинів , та таку тужливу , що хто слухав , у того сльози виступили на очах : Америцький трень
Робить кожний день
Сідає на лавку
Поздравує жонку
Же юй пошле стувку
На педу
Як дадуть педу
До корчми зайду
Чекай міла літа
Та будеш одіта
Бо пошлю ти стувку
На педу.
А на другий день
Порожній кишень
Сідає до столу
Пише лист до дому
Чекай жоно стувку
На педу .
Калап діравий
Висить ми з глави
Маю нові шати
На них самі лати
Куплю собі нові
На педу.
Русинсько-американський заробітчанин , якого називали « трень» , на заробітну плату казав « педа». Ця пісня розчулила та засмутила всіх. На всіх возах на деякий час воцарилася тиша . Першими оговталися дівчата комсомолки . Поланя Стряпкова (котра нівроку дожила до наших днів) приємним дзвінким дівочим голосом заспівала
Пясть твердая , робочая
Навчить пана работать!
А з хлоп’ячих возів лунало ще голосніше
Пойдьом , пойдьом
Всіх буржуєв розобйом.!
Так співаючи демонстранти доїхали до села Росвигова. У Росвигові перед мостом мали формуватися колони демонстрантів із сіл Ужгородського напрямку . Першою у зведених колонах мала йти колона демонстрантів із села Підмонастир . Зараз цього села уже немає , бо воно як і село Росвигово злилося з Мукачевом. Ось тут і трапився кумедний випадок, що до кольки в животі насмішив мукачівських глядачів-зівак. Підмонастирці несли велике червоне гарне знамено в середині якого шовковими буквами було вишите комуністичне гасло. Це гасло було вишите великим колом . З ліва вверх по колу були слова : « пролетарі всіх країн єднайтеся!» З права вниз по колу були вишиті слова : « Підмонастир» , тобто адреса учасників демонстрації. А разом виходило : « пролетарі всіх країн єднайтеся під монастир!» Це викликало сміх та пожвавлення на тротуарах та у вікнах мукачівців . Через багато років я часто бачив цей прапор в Ужгородському краєзнавчому музеї , де він виставлявся як цінний експонат . Яку він мав цінність , я своїм селянським розумом ніяк не допетрив. Хіба що відвідувачів смішити. Колони проходили із співами біля трибуни на яких були високопоставлені комуністичні та військові діячі. Серед військових були такі відомі діячі , як командувач вісімнадцятої армії генерал Петров , начальник політвідділу генерал Леонід Брежнєв , та генерал Дьомшин. Це той генерал Дьомшин , котрого селяни Червеньова на перших же виборах до Верховної Ради висунули кандидатом у депутати. З цього приводу теж хочеться згадати один смішний випадок.
Виборча дільниця розмістилася у сільській хижі , або як зараз на це чомусь кажуть – будинок культури. Там-же був і агітпункт про що свідчив напис при вході до сільської хижі. Саме слово «агітпункт» було для селян нове і не зрозуміле та ще й важке для русинської вимови . Люди ставали , читали , агіт… агіт …і перепитували один одного , що б воно могло значити . Жбура Федор , що рахувався у селі знаючою людиною , розтлумачив це як якась «гидота». А пункт він розтлумачив, як щось таке , що мають тільки чоловіки.
І от настав нарешті день голосування. Генерал Дьомшин забажав бути присутнім на виборчій дільниці бодай хоча би на перші години , аби на власні очі переконатися у великій любові до нього , визволеного ним русинського народу.
Голосування розпочалося рано-вранці , ще затемна . Все проходило нормально . Аж раптом на дільницю зайшло декілька жінок що йшли до утрені . Одна з них , а саме Маря Феруля і каже: « Йой людкове , ви тут сидите і не чуєте як на вулиці банда гуляє.» Це почув генерал , що грів спину білля мурованої грубки. Він розстібнув кобуру , вихопив пістолю , а тоді відчинив вікно на задній стіні і вистрибнув через нього в огороди . Дьомшин , ховаючись поза сільськими хлівами та хлівчатами кудись утік , та так , що його більше в Червеньові ніколи не бачили і про нього не чули . А справа була втім , що в Червеньові на духовий оркестр казали - банда. Була така традиція , що в день виборів оркестр маширував вулицями села граючи різні мелодії , зазиваючи цим самим виборців до голосування. От так боягуз генерал подумав , що по вулицях Червеньова гуляють бандити тому і втік цей визволитель світ позаочі.
Крім військових на трибуні були також і цивільні особи . То були місцеві компартійні діячі , що вслід за фронтом повернулись на Закарпаття. Серед них був Іван Туряниця , Іван та Омелян Ваш , Василь Русин , Петро Ілліч Варга , та деякі інші . Не було тільки най видатніших компартійних діячів краю Івана Локоти , сенатора чехословацького парламенту , та Олекси Борканюка . Вони небораки уже покоїлись на тому світі. Правда , за широкими тучними спинами вище згаданих товаришів одиноко , як журавка стояла вдова Олекси Борканюка , Ціка , на яку ніхто з присутніх компартійних діячів не звертав увагу , яку просто ігнорували , ніби до цього не були знайомі , ніби й не було багаторічної співпраці в крайкомі КПЧ. . Та все ж таки , коли біля трибун проходила колона червенівських демонстрантів то одна з жінок , а саме Олена Решетар , побачивши її гукнула : « Честь праці Ціко» . Так віталися між собою комуністи Чехословачини. Ціка почула . Вона повернулася в бік демонстрантів і у відповідь кивнула головою .
Місцеві партійні лідери , як до речі і Московські , вважали що є вагомі на то причини , аби скинути з рахунку Борканюків. А все було так . Коли в Європі почав набирати обертів фашизм та нацизм , коли запахло другою світовою війною , то Сталін , аби вберегти компартійні кадри Європейських країн запросив лідерів цих партій до Москви , ніби для праці в Четвертому Інтернаціоналі , так званому Комінтерні. Але як показав час ці лідери радше стали заручниками Сталіна аніж його сотрудниками. Таким чином у Москві оказалася Ібарурі Долорес – лідер іспанських комуністів , Моуріц Торез , Пальміро Тольяті , Ракоші Матяш –мадяр , Гомулка –поляк , Броз Тито – хорват , Климент Готвальд – чех , Олександр Дубчек , батько майбутнього президента Чехословачини , та його друг і товариш Еміл Янович Курта – словаки. Забігаючи на перед скажу , що із словаком Емілом Яновичем Куртою , моїм однофамільцем і тезкою я мав нагоду деякий час працювати разом у порфтех училищі №5 міста Темир-Тау Карагандинської області.. Після його виходу на пенсію у 1963 році я навіть прийняв від нього групу учнів , яку він готував , як майстер виробничого навчання (треба ж такому статися) . До Москви були запрошені і компартійні лідери Закарпаття , такі як Іван Ваш , Іван Локота , що тільки но був звільнений з чеської тюрми , Петро Варга . Іван Локота навіть очолив був міжнародну організацію по боротьбі з фашизмом . Але на цій посаді він довго не попрацював , бо через втрачене здоровя в чеській тюрмі , у 1942 році помер у лікарні міста Ташкент , де і був похований. А ось першого секретаря крайкому Олексу Борканюка , який таким став автоматично після того , як було засуджено Івана Локоту, чомусь до Москви не запросили. Після того , як Закарпаття було окуповано Угорщиною , комуністи, як і деякі інші політичні партії пішли у підпілля. Борканюк , по зрадницьки , нікого з однодумців не попередивши,ні з ким не порадившись, втік до Радянського Союзу. Там йому не дуже були раді . Навпаки, це дуже розлютило диктатора Сталіна. Сталін в свою чергу поступив по азійськи мудро . Аби не пачкати руки , Сталін вирішив знищити Борканюка руками мадярської контр розвідки . Під приводом того , що на Закарпатті необхідно організувати збройне повстання проти окупаційного режиму , яке мав очолити Борканюк , його десантували на одну з полонин Карпат. Цікава така деталь . Про скоре прибуття Борканюка на Закарпаття шепталися у всіх парторганізаціях , про це знали майже всі комуністи , про це не говорили хіба що глухо німі. Здається , що ця інформація була навмисно запущена , аби вона дійшла до мадярської контррозвідки . Складається таке враження , що мадярська контррозвідка була поінформована навіть про час та місце десантування. Бо як тоді пояснити що вже наступної доби Борканюка затримали дома на печі , в той час , як він ще не встиг ні з ким зустрітися , не встиг зробити ніякої акції.
За задумом хитрого Сталіна , знищення мадярами Борканюка принесе більше користі , як його діяльність , бо це може викликати більшу ненависть населення до окупаційного режиму . Ось чому колишні соратники списували його з рахунку . Це вже у сім десяті роки , коли все потроху забулося , коли до влади на Закарпатті та Москви прийшла нова генерація комуністичних лідерів , котра інтенсивно взялася за виховання молодого покоління . Для цього виховання потрібні були герої на чиїх прикладах і мала виховуватись молодь. Якщо таких героїв не було то їх треба було вигадувати. От і вигадали Борканюка , якому посмертно присвоїли звання героя Радянського Союзу . Присвоїли звання героя не дивлячись на те , що він не зробив жодного пострілу навіть у бік окупантів , не зробив жодного заклику до боротьби , не організував для цього бодай двох –трьох підпільників. Але хіба варто з цього дивуватися ? Радянські лідери присвоювали це високе звання наприклад африканцю Лумумбі , котрий мав дуже смутне уявлення про Радянський Союз , або арабу Гамаль Абдуль Насеру. З цього приводу один радянський єврей склав дуже влучного віршика .
Лежит на сонце к верху пузом
Герой Советского Союза
Не-то нацист , не-то фашист, не-то есер
Араб Гамаль Абдуль Несер .
А тим часом гордий та мудрий араб Гамаль Абдуль , на всіх насер. Так скажіть любі друзі чому б не присвоїти це звання Борканюку? Як не як , а він таки свій . Та все ж таки вдові Борканюка не дали померти з голоду . Її призначили головою артілі імені Крупської. Ця артіль займалася пошиттям та ремонтом одягу.
Колони демонстрантів із співами та музикою , із букетами штучних квітів , із лозунгами та транспарантами , із прапорами проходили повз трибун з великою надією в очах та на серці , розглядаючи своїх визволителів. За десять кроків до трибуни колона замовкала (така була інструкція). Тоді з трибуни лунали заклики , як от « хай живе батько Сталін!» Колона дружньо стоголосо відповідала « хай живе-е-е-е-е-е» « хай живе Червона Армія!» і знову стоголосе « хай живе-е-е-е-е» « хай живе рідна партія!» і знову «хай живе-е-е-е-е» . І ось настала черга червенівців , яких було чоловік до двісті. Більше половини були босі. Майже всі в домотканому конопляному одязі . Попереду ішов прапороносець, що ніс великий червоний прапор.
Був це Йовній Андрій , за прізвиськом Андраш . За ним крокували оркестранти , а далі демонстранти . Під команду організатора « походем ход!!» оркестр вдарив маршову пісню « За Україну, за її волю…» За десять кроків від трибуни оркестр замовк. З трибуни пролунало - «смерть німецькому фашизму!». Червнівці розгубились не знаючи що сказати у відповідь. Не розгубився тільки прапороносець Андраш . На все Мукачево по інерції прогорланив «хай живе-е-е-е-е». Ото було сміху на тротуарах, ото було переполоху в червенівській колоні , бо виходило ніби хай живе фашизм. Якось обійшлося, бо організатор оправдав Андраша тим, що ніби то той не сповна розуму. Були правда розборки з оркестром. З їх репертуару виключили такі пісні , як « за світ встали козаченьки» « ми гайдамаки», «ой там на горі січ іде», «ой видно село» та інші українські пісні.
2013 р.

Коли Ісус Христос вознісся на небеса , то апостоли , як ті сироти залишилися одинокі ,
та засмучені . По слову Божому вони по двоє розійшлися по білому світу , щоб проповідувати Євангеліє усім народам , усім націям . Петро з Павлом пішли на північ.
Ішли вони пішки із села на село , із держави у державу . Ішли дуже довго і нарешті добралися до Карпат . Подорожуючи вони зайшли в густий прегустий , темний пре темний ліс. Але так як та місцевість була їм не знайома то вони там заблудилися .
Їдло яке вони мали при собі давно закінчилося . А була тоді рання весна . В лісі не можна було знайти ні якусь ягоду , ні гриба , навіть ще і трави не було . Під велетенським дубом
Апостоли розпалили ватру , щоб хоч трохи зігріти душу та замерзле тіло . Якось Петро
підняв свої очі до неба і прямо над собою на велетенському дубі побачив воронячі гнізда.
Було їх більше як сто . Петро подумав що то сам Бог послав їм вечерю . Він взяв довгу мотузку , великий міх , та й поліз на дуба і за декілька хвилин набрав повний міх воронячих яєць . А тоді при допомозі мотузка , обережно спустив їх униз прямо Павлові до рук . Але в них не було ніякої посудини, в якій би могли засмажити яйця . Тоді апостоли рішили розпалити велику ватру , а як вогонь догорить, то яйця загребти в горячий попіл . За хвилину вони спечуться тоді і можна буде смачно повечеряти .
Від такої думки у них аж слина по бородах потекла . Бо і по правді були вони дуже
Голодні . Але дрова були сирі , тому вогонь горів повільно . Щоб прискорити час і не думати про голод , Павло дістав із другого міха скрипку та смичок тай почав грати . Музика була дуже гарна , мелодійна , та ще і Петро йому підспівував . Міх з воронячими
Яйцями поставили теж близько коло ватри . І ось міх з яйцями почав ворушитися , ніби
Танцював . Справа втім ,що яйця були засиджені , бо сиділи ворони на них уже два тижні.
Від близькості вогню , та від мелодійної музики з яєць почало щось вилуплюватися .
Це « щось « було не що інше, як маленькі чорноволосі чоловічки , які дуже швидко набирали росту і ставали великими . Вони тут же вискакували з міха , співали і
Танцювали під мелодійні звуки Павлової скрипки . Петро з Павлом з початку дивувалися,
Але скоро збагнули, що знову залишаться без вечері бо не будуть вони їсти цих чорноволосих , веселих чоловічків , що вилупилися з воронячих яєць . Петро розгнівався
Та й почав проганяти їх від ватри . Ці чорноволосі казали , що вони підуть звідси , але
Просили Павла дати їм скрипку і смичок , аби мали чим собі на хліб заробляти . Павло
Не хотів давати , але вони його обступили з усіх боків і так циганили , так циганили , що
В кінці кінців вициганили від нього скрипку . За це Петро з Павлом прозвали їх циганами .
За таке прозвисько чорноволосі веселі чоловічки розгнівалися на апостолів. Самі себе вони назвали ромами . Тоді Павло по філософські , але доступно роз’яснив їм , що циган
-це не національність , а спосіб життя . На самий кінець апостоли сказали їм так :
« за те , що ви залишили нас баз вечері і скрипки біля погаслої ватри , домівкою вашою завжди буде циганська ватра . Ви будете вільні ,як пташки небесні , які нікому дань не платять , які не орють , не сіють ,але весело живуть . Ви будете вічно подорожувати,
Як ті ворони , не маючи постійного пристанища. Головним інструментом у вашій роботі,
Буде скрипка і смичок .»
Ось так виникли цигани, як і по сьогоднішній день живуть за принципом , що постановили Апостол Петро з Павлом.
2013 р.

Це було за глибокої та сивої давнини. На правому березі річки Латориця, на проти Мукачева в невеликому скиті жили шестеро монахів. Спочатку вони жили у наспіх побудованій куяві, а потім своїми руками побудували будинок із дубових колод на три келії, та декілька господарських приміщень. Куява, це житло в якому живуть і розпалюють вогонь, але в нім немає комина, тому дим наповнює все приміщення. На Україні на таке житло кажуть курінь. Звісно, що у такому приміщені жити було не дуже комфортно. Зате були і свої переваги. У куяві ніколи не було комарів, тарганів, блощиць, та вошей, бо вони боялися сильного запаху диму, яким була насичена кожна річ, особливо одяг та постіль. У ту сиву давнину люди користувалися і іншим типом житла. Це була так звана колиба. Відмінність колиби від куяви полягала втому, що в середині колиби ніколи не розпалювали вогонь. Його розпалювали на дворі.
Монахи побудували новий, сучасний на той час будинок із печками-лежанками, коминами, припічками, та запічками. Не подалік від келій вони побудували хоч і не велику , але дуже гарну церкву. Був серед шістьох монахів, що жили на горі, яку потім прозвали Чернеча, наймолодший по імені Спірідон. Він кілька років тому повернувся із греків, де від юності своєї у продовж двадцяти років був ченцем одного з найбільших монастирів. Спірідон був дуже сильним у слові Божому, та у Святому письмі. Всі книги Старого, та Нового Заповіту він міг цитувати напамять. А проповіді його були настільки зрозумілі, доступні та переконливі, що після почутого, навіть камінь ставав м’якшим..Не дарма ж йому на греках пропонували очолити богословську академію. Але Спірідон відмовився мотивуючи це тим, що русинський народ теж має велику зажду до правдивого слова Божого. Так він повернувся у Карпати, щоб продовжити чернече життя у служінні Богу та людям. На його проповіді завжди збиралося багато народу.
Якось про нього довідався Великий князь київський Володимир. Володимир, як раз задумав був хрестити всіх людей своєї держави. Він запросив Спірідона до Києва, аби з ним порадитися, як би це дійство зробити най краще. У розмові із Спірідоном князь поцікавився, чи на міг би той із Карпатської Русі привести священиків та монахів для хрещення його народу. Справа в тім, що на Карпатській Русі християнство вже було досягло свого розквіту, бо було впроваджено більш , як двісті років перед тим. Ви запитаєте де це я прочитав?. Поки на жаль я ніде не читав про точний рік хрещення русинів, але я читав щось таке, що не менш цікаве, а головне важливе.
Року 780 від народження Христа, цар Великоморавської держави Ростислав, до складу якої входила більша частина Карпатських русинів звернувся з проханням до грецького царя Михайла, аби той прислав учених мужів до Моравії, для того, щоб вони переклали святе письмо та Богослужбові книги для зрозумілу для його народу словянськумову, так як німецьких священиків, які відправляють службу на латині народ не розуміє і не сприймає.
Отже, бачимо, що це було за двісті вісім років до початку хрещення народу Київської Русі. Але народ Моравської держави уже був хрещений. В той же час південно східна частина Карпатської Руси входила до складу Болгарського царства, де теж християнство прийняли на кілька століть раніше. Так, що я ані скільки не прибавив, а навіть відбавив, коли сказав, що карпатські русини хрещені на двісті років раніше русинів Київської Руси. Грецький цар Михаїл прислав до Моравії високо вчених мужів, братів Кирила і Мефодія. Ці два брати перебуваючи на царській службі проживали у північній провінції Греції у місті Солунь (нині Салоніки), яке переважно було заселено словянами. Тому, часто спілкуючись із місцевим населенням, вони досить добре розуміли словянську мову. Але ще задовго до того, як цар Ростислав запросив їх до Моравії, з таким самим проханням до грецького царя звертався цар Хозарського каганату. У своєму листі він писав, що до його народу часто приходять юдейські та сарацинські місіонери і баламутячи людям голови навертають їх до юдаїзму та ісламу. Тому він просить грецького царя прислати вчених мужів, які би навчили хозар істинній християнській вірі. Цар Михаїл запропонував поїхати до Хозарського каганату тим же братам Кирилу і Мефодію. Як пише історик, цю пропозицію брати прийняли із задоволенням, бо там вони сподівалися удосконалити знання словянської мови. Із цього ми бачимо, що рідною мовою хозар , була словянська мова, як до речі і інших кочових народів, що мандрували по притисянських, придунайських, та причорноморських просторах, таких як печеніги та половці.
Так, що коли Кирил та Мефодій прибули до Моравії, то вони досконало знали словянську мову, тому зразу взалися до створення словянського алфавіту. Кирил на основі грецького алфавіту створив словянський, який називався глаголиця і переклав на словянськумову мову всі богослужбові « потребні» книги такі як, Євангеліє, Апостол, Псалтир, Октоих. А через деякий час учень Мефодія Климентій, удосконалив глаголицю і зробив нову азбуку, яку назвали кирилиця.
Монах Спірідон пообіцяв князю , що приведе сто русинських священиків та монахів, та ще стільки із Сербії та Болгарії. На додаток пообіцяв стільки ж привести греків, серед котрих у нього є не мало друзів. Тоді священнослужителям не складало великих труднощів переїхати з одного місця на інше , від одного народу до іншого, бо християнство перебувало у місіонерському підйомі. Володимир не помилився, запросивши карпатських русинів для хрещення Київської Руси, адже це були єдино мовні, єдинокровні брати. І все ж таки їх називали греками. Мабуть тому, що віра їх була грецькою, вони були під юриспруденцією грецького патріарха. Дехто вважає, що руський народ був похрещений одного дня у річці Дніпро. Насправді це був тільки початок, бо хрещення Руси, що простягалася від Карпат до Волги, від Білого моря до моря Чорного тривало цілі десятиліття. Народ, що століттями покланявся іншим богам робив супротив. Часто бувало так, що повсталі люди убивали, або топили хрестителів. Князь був у розпачі. Він не знав, як цим непокірним русичам дати раду. Він покликав Спірідона, котрий користувався великим авторитетом серед київської знаті, аби почути його думку з цього приводу. Спірідон навів коротку фразу з Євангелія « «научіте і хрестіте». Монах порадив князю, аби хрестителі розповідали людям про суть християнства, навчили їх і аж потім хрестили. Князю сподобалась ця ідея. Благо хоч те, що за час перебування на Київській Русі Спірідон підготував і висвятив багато священиків, своїх послідовників, сильних у слові і твердих і вірі. Там де проповідував Спірідон завжди збиралася велика кількість народу. Чи то було на річці Припять, чи на Десні, чи на Ворсклі, по закінченню проповіді люди тисячами заходили до води , аби прийняти хрещеня. Іноді у річку заходило так багато людей, що рівень води піднімався на метр.
Пробувши на Київській Русі біля десяти років, прийшов час Спірідону повертатися на Карпатську Русь. Князь Володимир благав Спірідона залишитися у Києві ще на деякий час , аби заснувати богословську школу. Спірідон був невблаганний. Він сказав, що підготував не мало священиків, які достойні замінити його. Сам же мусить повернутися на Закарпаття, бо там за час його перебування на Київській Русі обосновався новий народ- мадяри, які теж заждуть слова Божого.
Коли Спірідон повернувся на Чернечу гору, він не впізнав своєї келії та церкву, бо там були напіврозвалені руїни. Монахи, що залишилися були тут, невдовзі по відїзді Спірідона повмирали один за одним по причині старості своїх літ. Залишившись без жильців, будівлі під впливом природних стихій, та при допомозі вандалів, почали руйнуватися. Тому прибувши на Чернечу гору, Спірідон відразу взявся за відновлення житла та храму. Коли селяни навколишніх сіл почули про повернення Спірідона, то багато з них приходило йому на поміч. Також багато молодих хлопців приходили до Спірідона і просили прийняти їх в учні. Але Спірідон відібрав на перший випадок тільки двох хлопців із села Бобовище , та двох із Подгорян.
Цілими днями від зорі до зорі монах трудився на відновлені храму, а цілими ночами молився Богу, щоб він дарував ліпше життя руському народу.Не мало походив Спірідон по безкраїх просторах Київської та Карпатської Русі. Не мало він бачив горя та біди, якому терпів руський народ. Тому він постійно у молитвах просив Бога звернути погляд на цих нещасних людей. Одної ночі, після виснажливої фізичної праці, у ювілейний тисячний рік від рождества Христового, наш монах стоячи на колінах у своїй келії біля дубової лавиці, яка йому була і ліжком, потроху задрімав, а далі поклавши голову на лавицю, міцно заснув. Коли це чує , ніби десь із верху голос, та такий приємний, доброзичливий, який промовляв до нього:
--- Спірідоне, встань із колін твоїх, запали свічку, візьми ключі і йди до храму. Там по середині храму ти побачиш чотири чаші до вінця наповнені вином. Вибери дві з них, які тобі підскаже розум твій і випий їх до денця. На дні цих чаш ти побачиш написані золотом слова. І що там написано, те буде народу твоєму від тепер і аж до тридцять трьох років. По закінчені тридцять трьох років по твоєму бажанню ти можеш випити і інші дві чаші . І що в тих інших двох чашах буде написано, так буде народу твоєму навіки віків. А поки ще раз наказую тобі, інших двох чаш хай не торкається рука твоя. Я рано прийду і подивлюся у випиті тобою чаші. Проснувся Спірідон, подивився навкруги і нікого не побачив і не почув. Тільки чути було, як його учні, що спали на печі глибоко дихали після днів важкої праці. Спірідон подумав, що то йому причулося. Стоячи на колінах знову почав молитися, поки не задрімав а далі і заснув. Він знову почув той самий голос, котрий повторив йому, те що перед тим сказав. Проснувшись, Спірідон знову нікого не побачив, почав заглядати по закутках, поза образи, але і там нікого не побачив. Ставши третій раз на коліна, монах почав молитися аж поки не заснув. Спірідон в третій раз почув той самий голос, той самий наказ. Тоді він вирішив зробити так, як йому наказував цей, такий приємний батьківський голос. Він встав із колін своїх , запалив свічку, зняв із стіни ключі і пішов до храму. Стоячи біля храмових дверей довго не міг потрапити ключем у замкову шпаринку, бо від хвилювання у нього руки тремтіли. Нарешті зайшов до храму і побачив чотири чаші до вінця наповнені вином. Спірідон перехрестився, помолився І зі словами «да буде воля Твоя» випив вино із двох чаш. Тоді посвітивши собі свічкою, прочитав слова, що були написані на дні чаш. На дні одної чаші було написано слово « Гіркота». На дні другої « Терпіння». Зажурився наш монах. У думках сам на себе почав нарікати за те, що вибрав своєму русинському народові, котрого так безмежно любив, гіркоту терпіння ще на тридцять три роки. Тоді подивився на всі боки, чи не бачить хтось, перелив вино із інших двох повних чаш у порожні. На дні цих двох чаш було написано : на одній « Насолода», на дні другої «Задоволення». Раптом почув грізний голос ніби зверху : « Спірідоне, Спірідоне, що ти наробив? Хіба я тобі не казав не торкатися двох інших чаш?» Тут же права рука Спірідона обвисла і стала як деревяна. І знову почув голос: « За те, що ти не послухав наказу мого , умножу роки гіркоти терпіння твого народу на тисячу літ, та ще додам тридцять три роки мого земного терпіння. А на той час чаші насолоди та задоволення запечатаю. Через тисячу та щец тридцять три роки, одному монаху, з монастиря що постане не далеко від Мукачева , дано буде Мною право розпечатати і випити їх до дна. І тільки тоді для твого народу настануть часи насолоди та задоволення на вічні віки. Але це станеться тільки у тому випадку, якщо русини стануть на шлях покаяння. Якщо вони не стануть на шлях покаяння та спасіння ,то віддалю цей день на тридцять три роки. Якщо і далі не покаються то знову ізнову буду віддаляти кожного разу на тридцять три роки. Почувши грізний голос знеба, Спірідон упав на коліна і притулив чоло своє до землі. Він аж тепер зрозумів, яке зробив гріхопадіння. Він у розпачі почав шептати молитву і каятися. Для себе просив відБога Тільки одного, аби Всевишній дарував йому праву руку, щоб нею міг робити хресноє знамніє. Бог вислухав його кА ятя та молитву, змилувався над ним сказавши : « Знаю, що гріх цей ти зробив не за ради своєї користі, а заради многостраждального русинського народу. Хай буде рука твоя здорова. Амінь.
А я додам фірменне « Кайтеся русини, не дайтеся біді стати».
2013 р.

Це теж було дуже давно. У селі Лисичові, що лежить у мальовничій місцевості між Іршавою та Хустом, жив собі один коваль по імені Симко. Цей коваль Симко був таким добрим майстром, якого у тодішньому світі не було. Його чудові вироби та прикраси із заліза славилися по усій Європі і не тільки. Все що він виробляв розкупувалося дуже швидко. Тому Симко жив заможно та багато. Але через якийсь час на наш край насунулася біда. Настали неврожайні роки. То спека та засуха випалювали геть усю рослину до голої землі, то страшні повені, що приходили на заміну засухам, нищили все на своєму шляху. Народ впав у велику жеброту. В краю почався голод. Та ще й часті татарські набіги додавали не мало горя. Симко, будучи доброю русинською душею з великим болем дивився на людське горе. Він почав продавати цінні домашні речі, та свої коштовності і на отримані гроші купував хліб і роздавав голодуючим людям. Але його багатства ледве вистачало аби сяк-так нагодувати своїх селян та голодних людей із сусідніх сіл. А русинського голодного люду було много. Не дарма казали, що від Попраду до Ясіня, там є всюди русинське коріня. Симко почав задумуватися над тим, як би можна допомогти всьому русинському племені, щоб вони могли протриматися хоча б один рік, до наступного врожаю. Для того,щоб купити так багато хліба, треба було щось дуже цінне продати. У голові Симка визріла одна цікава думка. Він скликав усіх своїх помічників, учнів та друзів і розповів їм про свій задум. А через деякий час, досить таки скоро, на березі річки Тиса, неподалік Хуста, закипіла робота у новозбудованій кузні. Здалеку і з близька сюди почали кораблями завозити вугілля та залізо. Стукотіння ковальських молотів чути було на всю околицю днями і ночами.
Пройшло декілька місяців і на березі Тиси постав грандіозний мистецький витвір – творіння рук русинських ковалів, та такий витвір, якого люди ще не бачили ані доти ані потому. Це був величезних розмірів пшеничний колос, висотою тридцять п’ять і товщиною понад чотири з половиною метри. Кожне зерно цього колосу було величиною на людський рост. На кожному зерні був майстерно викований образ. Там , на дванадцятьох зернинах були зображені дванадцять апостолів, на інших дванадцятьох були зображені дванадцять патріархів. Були також пророки, ангели та архангели. На самому верху була мати Божа із розпростертим покровом, а біля неї на престолі Ісус Христос. І все це творіння із першокласного заліза, було позолочено найціннішим золотом. Воно було таке блискуче, так сяяло,що якщо дивитися на нього проти сонця, то сліпли очі. Цей колос був поставлений на високий кам’яний підмурок на показ, з метою продати, а на отримані кошти нагодувати людей. Поряд , теж на кам’яному підмурку, була викована величезних розмірів паляниця у формі великодньої паски. На ній були зроблені рельєфні, орнаментовані образи на Біблійну тему. Так на одному образі було зображено, як Ісус кількома хлібинами нагодував п’ять тисяч голодних людей. Біля цього образу , русини, що приходили дивитися на чудо затримувалися най довше. Були і інші образи, як наприклад « тайна вечеря». Паляниця, як і колос була позолочена. Купці із далеких і близьких держав, коли пливли на своїх кораблях у верх або у низ по Тисі, а Тиса тоді була глибокою і широкою не те що тепер, то на кілька днів затримувалися у Хусті, щоб надивитися на чудо чудес. Скоро звістка паро русинське чудо розлетілася по всьому білому світу. Сюди почали приходити багаті та знатні люди. А також сильні світу сього. Одні мандрівники, чи то з Болгарії, чи з Македонії найняли корабель і пливли спочатку уверх по Дунаю , а потім мали пливти уверх по Тисі. Але капітан того корабля був постійно п’яний, і замість того щоб пливти по Тисі, повів корабель уверх по Латориці. Біля Мукачева деревяний однопалубний корабель сів на мілину і розбився. Так він там і залишився доки не згнив і доки його рештки не замулила річка. Тільки у кінці двадцятого століття, коли робітники розчищали дно річки і будували міст, вони розкопали имачку -якорь того корабля. Цей якорь і зараз стоїть на мосту, як матеріальний свідок всього того , що тут написано. Кожен бажаючий може його не тільки побачити , а й помацати. Багачі приходили, придивлялися, питали скільки коштує цей колос та паляниця. Почувши ціну, опускали носи і поверталися до дому нічим. Бо ціна того шедевру дійсно була високою. Тоді Симко зробив так. З кожного, крім русинів, хто приходив дивитися брав плату. З чоловіків п’ять, а з жінок два буханці хліба. З дітей не брав нічого. Цей хліб роздавали голодним. Для того, щоб можна було краще роздивлятися цю красу, зробили високу, у декілька поверхів кругову оглядову площадку.
Через деякий час сюди почали приходити царі майже з усіх Європейських держав із своїми родинами, та многочисельними слугами. Вони теж любувалися цим витвором ковальського мистецтва, та коли почули ціну, то теж опускали голови. Ці європейські царі, через постійні війни між собою, були бідні як церковні миші. Зате пихатості, та гордості в них було аж до хмар. Дуже вдало про них казали русини: « хвала до повала , а кила до землі» У деяких Закарпатських селах ще і тепер на стріху кажуть- повал. Французький цар , наприклад, сорочку не міняв по шість місяців. А коли у нього у сорочці заводилися воші, то він ішов на Єлісейські поля і там цілими днями чухався спиною об величезні каштани та дуби. А німецький цар , так той був ще бідніший та скупіший. Він, коли на великі свята мився у кориті, а це було один-два рази на рік, то щоб не витрачати дрова на нагрівання води, спочатку сам помився, потім у ту ж воду залізала цариця, після неї царські діти, а після них придворні слуги та фрейліни, а далі міністри та воєнначальники. Та де ж ці могли дозволити собі купити таку дорогу річ? Вони ж навіть хробаків із грибів не викидали, бо казали що то зайве марнотратство. Зате ці часті царські візити до Хусту мали і позитивні наслідки. Так русини чудо – колос полюбовно прозвали Цар Колосок, а паляницю прозвали Цариця Пампушка. Через якийсь час, пр. Закарпатське чудо –чудес дізнався най багатий цар, най сильнішої у світі держави. Це був Московський цар. Він наказав усім боярам московського царства зібратися на боярську думу. На цій думі цар оголосив про Закарпатське чудо-чудес. Він також оголосив, що має намір цей шедевр купити і виставити його у Кремлі, аби всі іноземці бачили могутність і велич Росії і тремтіли. Але для цього він посилає послів до Хусту, аби ті добре роздивилися, оцінили, чи це того варто. Коли московські посланці прибули до Хусту і коли побачили Цар-Колосок , та Царицю Пампушку, то у них від побаченого запаморочилися голови. Вони розпитали Симка про ціну, а тоді наказали маляреві, якого мали із собою, скоріше намалювати все точно, як є , аби можна показати цареві. Коли малюнок був готовий , бояри негайно вирушили до Москви. Вони показали малюнок цареві, розказали про братський русинський народ, який дуже бідує через нестачу хліба. Добре розгледівши малюнок і вислухавши слова бояр про єдиновірних, єдинокровних братів русинів, цар захотів все це побачити власними очима. Він наказав слугам чим скоріше збиратися у дорогу. Коли цар прибув до Хусті, та на власні очі побачив Цар Колосок та Царицю Пампушку, то без усякого базару заплатив ковалеві Симкові названу суму, та ще й від себе з доброї волі додав стільки ж. Цих коштів Симкові вистачило , аби годувати усіх русинів на протязі двох років. Але тут виникла проблема, як доставити Цар Колосок, та Царицю пампушку до Москви. Хтось підсказав Московському царю, що у Белграді є добрі майстри, Які можуть збудувати спеціальний корабель, на якому можна буде ці витвори по Тисі доставити до Дунаю, звідти до Чорного моря, далі до Азовського моря, а з Азовського моря по річці Дон у Московське царство. Цар на це пристав. Він дав наказ своїм боярам зайнятися цією справою, а сам спішно повернувся до Москви. Бо не може царство довго бути без царя. Ще не дай то Боже можуть престол украсти. Ці декілька бояр, що залишилися у Хусті відразу взялися за роботу. Досить таки скоро два кораблі були готові. На один завантажили Цар Колосок, а на другий Царицю Пампушку і рушили у далеку дорогу. Проважати ці ковальські шедеври зійшлося багато людей з навколишніх сіл та міст. Вони бажали щасливого плавання махаючи руками та хусточками, аж поки кораблі не сховалися за поворотом річки Тиса. Багато русинів плакали , ніби відчуваючи, що ніколи більше не побачать це чудо-чудес. Плакав і коваль Симко із своїма помічниками та учнями.
Кораблі щасливо допливли до Дунаю, А далі по Дунаю без усяких пригод допливли до Чорного моря. Чорним морем вони благополучно допливли до Азовського моря. І ось коли уже на небосхилі показався руський берег, раптом налетіла сильна буря із шаленим вітром. Кораблі один за одним перекинулись і пішли на морське дно разом із Цар Колоском, та Царицею Пампушкою. Потонули і всі люди що були на кораблі. Ніхто не врятувався. Коли московському цареві доповіли про цю біду, він від розпачу і злості рвав волося на голові і на бороді. Якби тільки своє волося, то це ще нічого, але він без усякої на то причини почав скубати своїх слуг та служниць, бояр та князів, ніби ті могли зупинити вітер та не зупинили. Цариця небога з переляку сховалася у діжці з капустою і там просиділа майже тиждень. Коли через тиждень цар заспокоївся, то наказав привезти до нього найліпших ковалів Москви. Він показав цим ковалям малюнок Цар Колоска і Цариці пампушки і наказав зробити точно такі. Якщо не зроблять точно такі то пообіцяв повідтинати їм голови. Бідні ковалі взялися за роботу. Але як вони не старалися, такого чуда вони зробити не змогли. Але царське слово є закон. Як обіцяв, так і зробив. Всім ковалям повідтинав голови. Тоді привели до нього ковалів із Рязані. Ці теж, як не старалися, а зробити так як це зробив лисичівський коваль Симко не змогли. Їм теж повідтинали голови. Потім за роботу взялися ювелірні майстри із Смоленська. Їх теж спіткала така сама доля, як і попередніх майстрів. Далі привели зброярів із Тули. Тульські зброярі, що славилися своєю майстерністю на все царство, так само не могли зробити того, що вимагав цар І їм повідтинали голови. А тоді десь із далекого куточку Московського царства привели старенького коваля із його синами. Цар показав йому малюнок і наказав зробити точно такий Цар Колосок і Царицю Пампушку. При тому не забув нагадати, що зробив із попередніми ковалями. Старенький коваль добре придивився на малюнки і сказав : « О, пресвітлий царю, володарю шостої частини світу, хай царство твоє розростається до безмежності, а літа царювання твого прибавляються. Хоч ти мене рубай, хоч ти мене ріж на шматки, але такого зробити ані я, ані ніхто на світі , крім Симка лисичівського не може. Але я із синами своїми зроблю тобі щось таке, що буде мати дуже подібну назву.» Московський цар думав , думав, та й погодився. Не залишити ж йому все царство баз крвалів. А через деякий час старий коваль зробив у Московському Кремлі величезний дзвін, та такий великий та гарний, що більшого ще ніхто у світі не зробив. Так як росіяни на дзвін кажуть колокол, то і назвали цого відповідно – Цар Колокол . А поряд з ним зробив величезну гармату і назвали цю гармату – Цар Пушка. І Цар Колокол і Цар Пушка стоять до тепер у Кремлі на кам’яних підмурках , як правдиве свідчення всього того , про що тут написано.
А що наш Симко? Він і далі чесно, в поті чола свого трудився, але не тільки в кузні. Плодами його праведних трудів стали багато чисельні потомки, Симко, Симочко, Смочко, Симканич, Симчина, Симчира, Симерак, Симулик, Симончич, та багато інших.
А що наші русини? А русини, як понаїдалися дармового, дарованого Симком хліба, та як полягали спати, та як позасинали, то і до тепер сплять не пробудним сном. Скільки було у нашому краю будителів, але жоден їх так і не зміг розбудити. Будив Духнович, не розбудив, будив Павлович, не розбудив, будив Контратович, не розбудив, будить Лецович з Жупаном, ніяк не розбудять. Сплять неначе медведі у гаврі і лапу ціляють. Не дарма ж бо їх прозвали Закарпатські медведі. Пишу ці слова , а на душі так гірко, гірко, а на серці так боляче боляче. Так і хочеться на всі груди закричати фірм енну
Фразу «Гойте люди, не дайтеся біді стати».
2013 р.

Часто , люди , які приїздять до нас на Закарпаття із східних областей з подивом запитують чому в нас так багато циган . Чому , чому ! Що тут не ясно ? Тому , що цигани почувають себе так комфортно серед руснаків , як не почувають себе серед жодних інших людей . Русини терплячі до всіх національностей , до всіх релігій , до всіх рас . А самі цигани вважають , що вони заслужили доброго ставлення до себе з боку русинів . Навіть самим своїм існуванням руснаки нібито зобов’язані циганам . Ось що мені розповів з цього приводу старий циган
Дорчі-бачі .
Це було дуже давно . Це було тоді , коли руснаки впали у великий гріх . Коли вони забули заповідь свого Отця Небесного . Вони почали покланятися болванам , рукотворним божествам ,якимісь , ними ж видуманим кумирам . Най головнішим божеством у русинів був Дайбог , або ,як його ще називали – Дажбог . За віруванням русинів це божество управляло сонцем та іншими небесними світилами . Покланялися русини і такому божеству , як Перун , котрий управляв громом , блискавками , вітром та іншими стихіями . Поважали русини і божество Ярило , або як його ще називали – Ярь , котрий управляв полями , урожаєм , садами, а також божество Велес , котрий був покровителем рогатої худоби –корів , коз , овець . Русини не просто вірували і покланялися цим болванам . Це вірування так глибоко вкоренилося у їх «дубових» головах , що на початку третього тисячоліття в Ужгороді є вулиця яка називається
Дайбозька . Названа вона так на честь поганського божества Дайбога . Розказують , що колись на цій вулиці стояло капище куди русини приносили жертву своїм болванам . Та що там назва якоїсь вулиці ! Ні одного дня не проходить , щоб русини не молилися , або по декілька разів на день не згадували Дайбога . Ви питаєте звідки я це взяв? А ви самі прислухайтеся , як руснаки кожного дня при зустрічі вітають один одного , і ви почуєте таке: «добрий день дай боже» . Тішить тільки те , що можливо зараз руснаки у вітані «дай боже» вкладають уже інший зміст . Скоріше за все вони молять Отця Небесного . Інші божества теж глибоко вкоренилися в памяті русинів . Сидів я якось біля телевізора і дивився футбол . Колега , котрий сидів біля мене каже :»дивись , Марадона бігає , як Перун» . А як у русинів люблять хлопцям давати імена на честь болвана Ярила , це Ярослав , Яромир, Ярко , Юрко , та інші . Верховинці у своїх піснях-коломийках , теж часто згадують богиню Дану . Отець Небесний не міг довго терпіти таку неповагу до Нього . Тому Він вирішив покарати русинів . Бог послав пророка Ілію на вогняній колісниці у Карпати , аби той забрав у русинів вогонь і погасив усі ватри та вогнища .Поки було літо , то русини ще сяк-так терпіли . Але наступила холодна зима . Русини , а особливо їх діти почали мерзнути , хворіти . Не було на чому приготувати їжу . Вони почали молити Бога повернути їм вогонь . Обіцяли , що більше ніколи не будуть порушувати Божих заповідей . Але молитва їхня до Бога не доходила . Терпіли і мерзли також цигани , котрі жили поміж руснаками . Тоді один старий циган по імені Бурмек надумав таки як роздобути вогонь . Він узяв свою піпу(люльку), горнятко меду і пішов на гору Ловачка , що на захід від Мукачова .Там , на верху гори зібралися всі поганські божества і зробили собі великий шабаш (гулянку).Вино лилося рікою . Пяні , напівоголені ідоли танцювали , скакали довкола ватри по черзі запрошуючи до танку теж напівоголену богиню Дану . Старий циган Бурмек сів собі з боку , взяв до зубів піпу і почав смачно смоктати та цмокати язиком , та так , щоб на нього звернули увагу ідоли . І дійсно , скоро на нього звернув увагу Перун . Перун підійшов до Бурмека та й став придивлятися , що той так смачно облизує . А тоді попросив і собі посмоктати піпу . Бурмек непомітно намачав піпосару (чубук) медом і дав тільки раз лизнути Перуну . Йому це дуже сподобалось і став просити ще . Тоді Бурмек сказав , що це було б на багато солодшим , якби піпу розпалити . Перун подав Бурмеку вогню з ватри . А той розкурюючи піпу непомітно втік від п’яних богів . Бурмек повернувся до табору і від піпи розпалив велику ватру . На другий день цигани позичили вогню руснакам , таким чином вони врятували їх від голодної і холодної смерті . Так що , руснаки, любіте циган !
2013 р.

Ч О М У Н А Р У С И Н І В К А Ж У Т Ь М Е Д В Е Д І
Колись, дуже, дуже давно, у горах Карпатах, там де по обох берегах річки Турьї, чудові, пре-чудові ліси та поля, сині пре-сині гори, квітучі сади та луки, жив один славний воєвода по імені Тур. Цей воєвода із своїми синами , та русинськими вояками оберігав спокій у нашому краю, від різних не прошених гостей, від дикої орди, від половців та печенігів, від монголів та гунів. Це був заможний, багатий газда. Тепер уже історії достовірно не відомо, чи він імя своє отримав від річки Турьї, чи річку так назвали по імені воєводи Тура. Зате істрії достовірно відомо, що місцевість , яка і зараз називається « Воєводино», назву свою отримала на честь славного воєводи тура. Всі сини воєводи, а скільки їх було і котрого як звали уже і не пам’ятаю, бо було це скоро тисяча років тому назад, всі вони були хоробрими воїнами, добре билися саблями та сокирами, прицільно стріляли із луків. Всі окрім найменшого. Військові справи його зовсім не цікавили. Та крім усього іншого він боявся крові. Як десь побачив кров, навіть одну маленьку каплю, то відразу зомлівав. Це дуже засмучувало Тура. Тур дуже любив найменшого сина, бо був він красивий, сильний, а що най головніше, був дуже розумний і лицем схожий на батька. У Тура був намір передати всю воєводську владу наймолодшому синові. Як він не старався привчити сина до військової справи, з цього нічого не виходило. Тоді воєвода на все це махнув рукою, як Христос на Галичину і залишив сина у спокої . Крім лісів і полів, крім садів і сінокосів, крім незлічених отар овець, корів, волів, та коз, була у Тура величезна пасіка із сотень і сотень колод, котрі населяли невтомні трудівниці- пчолки Божі. Наймолодший син воєводи тижнями і місяцями міг пропадати на пасіці. Він називав цих пчілок своїм воїнством. Тоді старий воєвода дав цю пасіку у спадщину наймолодшому синові, аби той мав з чого на життя заробляти.
Та все ж таки господарями Карпатських лісів у ті далекі часи були не люди, а бурі Медведі. І то правда, що русини на них не казали медвідь, а казали бурмило. Тоді ще люди жили з бурмилами по добросусідські, не чинили одне одному ніякої шкоди, а навпаки були у пригоді одні одним. Та що найголовніше, так це те, що бурмили терпіти не могли чужинського запаху. Як тільки в наших горах появився якийсь татарин чи монгол, то бурмили його почули за десять кілометрів. Вони почали ричати, збігатися з усіх гір, нападати на чужинця, вивертати на них бучки, качали каміння. За це їх люди прозвали – горварта, тобто гірська оборона. А потім їх прозвали просто – горвати, бо так було простіше і легше вимовляти. Але, так як наш край обороняли не тільки бурі медвежі, а і Турові воїни, то цих згодом теж почали називати горватами. Різниця була тільки тому, що бурмил називали бурими горватами, а русинів білими горватами.
Наймолодший син воєводи, котрого за пристрасть до меду прозвали- Медун, цілими зимовими місяцями майстрував хатинки для своїх пчолок. За зиму він їх клепав по 50 , по 100. Робив він це так. Однометрову гладку товсту колоду колов на чотири рівні четвертинки. Із кожної четвертинки відколював гострий внутрішній кут. Потім ці четвертинки складав, як були і скріпляв деревяними кілками, або обручами зробленими із ліщини. Далі примайстрував денце і вершок і хатка-довбанка для пчолиної родини готова. Влітку, коли поли роїлися, він нові рої заселяв у ці колоди. Цих пчолиних роїв у нього назбиралося стільки, що і порахувати було не можливо. Про Медуна скоро дізналися монахи з Риму, Царгорода, та інших святих місць. Кожної осені із турянської пасіки каравани із возів та бричок вивозили у різні кінці світу мед та воск.
На горі Маковиця, що на південь від Турянської долини мешкала багато чисельна родина бурмил. Ватажком у них був най більший, найсильніший і найрозумніший бурмило, якого Медун прозвав Борисом. Він був такий розумний, ну прямо як український студент, Геть усе, усе, розумів, та тільки відповідати не умів. Бурмило був частим гостем на меду новій пасіці. Мадун його завжди пригощав медом. Борис скоро став ручним. Бурмило оберігав від злодіїв та напроханих гостей не тільки пасіку а і усю околицю. Та так вони один до одного звикли, що були неначе одна родина. Буває ж таке! Бурмило інколи приводив на пасіку багато чисельних своїх сородичів. Меду всім вистачало.
Десь далеко в чужих горах, що називаються Альпи, жила одна стара відьма Двойра. Ця відьма мала велику силу над домашніми тваринами, над коровами, вівцями, козами, кіньми, та іншими. Куди ступала її нога, і коли вона потирала долоню об долоню, то вся худоба довкола здихала. Люди в тому краю так збідніли, що пустилися по білому світові жебрати. Ніхто не міг збагнути що це робиться, аж поки одному священику не було у сні видіння. Тоді вся причина і прояснилася.А було це саме тоді, коли по усій Європі проводили полювання на відьом. Із цілого того краю зібрався бідний народ, всі до одного, оточили з усіх боків Двойрину хату і підпалили. Хата разом з Двойрою згоріла за кліпки ока. Та у старої Двойри була донька Лінда, теж відьма, та ще й у декілька разів сильніша за свою матір. На її щастя, Лінди не було дома, бо ходила зіля збирати. Коли поверталася додому, то коло своєї хати побачила багато людей, що підливали смолу у вогонь. Вона все зрозуміла і пустилася тікати світ за очі. Тікала вона не озираючись і не зупиняючись довго, аж поки не прийшла у Карпати . Тут, на горі Гнилячка, на Когутовому полі, що лежить на південний схід від Воєводини, вона зробила собі сяку-таку хижу і почала там жити. Спершу вона жила мирно, не роблячи нікому ніякого шкоди . Але пройшов якийсь час і вона взялася за своє старе ремесло, тобто шкодити людям. Вона мала велику силу над вовками. Лінда направляла цілі зграї цих вічно голодних сіроманців то на одне село , то на друге і наказувала їм нищити усе що кліпає. Одного весняного ранку, на майських росах, Лінда збирала чарзіля. Збираючи чарзіля вона спускалася все нижче і нижче із гори Гнилячка, аж поки на перейшла Воєводянський потік . Визбиравши все там вона йшла збираючи ще далі, аж до Турьї Пасіки. Раптом на одній поляні вона зустріла одного легеня. Лінда не мало бачила красивих легінів за своє молоде життя. Але такого красавчика, як цей русинський парубок її очі ще не бачили. Це був Медун. Парубок еіби Лінди і не бачив, робив своє діло – косив росяну траву для Турових коз. Лінда залюбилася в нього з першого погляду.( ніколи не думав, що відьми теж можуть залюблятися). Що тільки вона не робила аби привернути на себе увагу Медуна. Не допомагало. Що тільки не вигадувала, якими тільки чарами вона його не пригощала. Не допомогло. Медун був залюблений у наймолодшу доньку сільського священика – Параску. І хоч була Параска бідненькою, бо була одинадцятою дитиною у свого отця, але для Медунового серця вона була милою. У любові своїй Медун був твердий і непохитний, як і у вірі християнській. Старий воєвода не суперечив сину зустрічатися з бідною Параскою, бо йому було приємно в майбутньому породичатися із добропорядочними людьми. Коли Лінда випробувала усі свої принади, та вичерпала усі запаси чарів, і це їй не допомогло, то з великої злості рішила помститися Медунові. Вона скликала із усіх навколишніх гір голодні зграї вовків і наказала нападати на господарство Медуна та його родичів. Про це дізнався бурмило Борис , та його велика родина. Вони побили усіх вовків та пороздирали їх на клоча. Тоді Лінда пішла аж десь за Бескід і там за велику платню найняла двадцять чотирьох розбійників, аби підпалили Медунову пасіку. Тільки но розбійники ступили однією ногою за Ужоцький перевал, як на них з усіх боків напали бурмили і повбивали усіх до одного. Відьма почала думати, як би позбутися бурмил. Та насамперед треба було знищити Бориса, їхнього вожака. Вона почала стежити за ним щоденно і щоночі. Стежила за кожним його кроком, за кожним вчинком. Одного разу вона прийшла під величезний та рясний кущ малини і викопала там глибоку яму , а на дні встромила загострені палиці. Зверху все прикрила листям і травою. Вона вирахувала, що Борис кожної ночі приходить на цю поляну їсти малину. Якщо він провалиться у цю яму то на загострених палицях знайде собі смерть. На превеликий жаль , все так і сталося. Коли на другий день Лінда прийшла подивитися на яму, то на дні вона побачила мертвого бурмилу з грудей якого стирчали загострені палиці. Вона з великою радістю побігла на пасіку до Медуна. Коло брами почала голосно плакати, заламувати руки, та скубсти волося на голові. Коли вийшов Медун взнати що сталося, то ця хитра альпійська відьма сказала , що селяни із Турьї Ремети вбили Бориса. Це Лінда навмисне вигадала, аби посварити Медуна із селянами , бо мала на них зуба. Коли хлопець прибіг до ями і побачив на її дні убитого Бориса що лежав у калюжі крові, то відразу зомлів. Відьма цього тільки і чекала. Вона напоїла непритомного Медуна якимось чарами. Коли хлопець очунявся, то відьма сказала, що знає зварити такі чари, якими можна воскресити бурмилу і той більше ніколи не помре. Але для цього треба назбирати оберемок вовчого лика та конопельки, що в достатній кількості ростуть на самому верху гори Маковиця. А тоді відварені чари треба змішати з людською кровю. Після цього треба акуратно зняти шкуру бурмила . І той хто хоче воскресити Бориса повинен одягти на себе цю шкуру і випити ці чари і все . Ворожіння закінчено. Медун побачив, що вся ця робота не така вже і складна. Він пішов у село Порошково до знайомого волоха, який міг би акуратно зняти шкуру. Поки старий волох знімав шкуру, Медун пішов на Маковицю і приніс звідти оберемок вовчого лика та конопельки. Все це Лінда варила на протязі трьох годин у своїй власній мочі, яку збирала три доби. Коли чари були зварені, то треба було додати туди трохи людської крові. І як хлопець не противився всякому ворожінню та чародіянню, та за ради свого приятеля горвата Бориса він пішов на цей гріх. Зібравши всі духовні і тілесні сили він відрубав собі палець на лівій руці і націдив власної крові у каструлю з кипячими чарами. Тоді Лінда одягла на нього шкуру бурмила і туго зашнуркувала. Застудивши трохи чари, дала їх випити Медуну. Як тільки но хлопець допив чари, він тут же перетворився на живого бурмилу. Із Борисової шкури він більше ніколи не виліз, але і не помер. Уже тисяча років минуло від того часу, як медун мандрує по наших горах і не бажає зустрічатися із людьми, бо стидається своєї подоби. І на протязі цих тисяча років не знайшлася у наших горах чарівниця, яка б могла визволити Медуна і перемогти німкеню Лінду. Уже тисяча років, як русини на бурмилу кажуть медвідь, від слів Медун і відьма, - отже медвідь. Уже тисяча років, як на русинів кажуть білі горвати, або закарпатські медвежі. Русини за таку прозивку не сердяться, бо вони кажуть, що медвідь найблагородніший, найрозумніший і найсильніший звір на світі. Одним ударом лапи він запросто може убити лева. Русини навіть на своєму гербі намалювали медведя. Але русини обижаються на братів своїх най рідніших, на українців, котрі переонажили прозивку І замість медведі кажуть ведмеді. Любі друзі, милі братя, не прозивайте нас закарпатськими ведмедями, а прозивайте нас медведями. Уявіть собі, що русини на вас кажуть не українці , а скажімо курваїнці.Це вам буде дуже приємно? Отож то і воно!
А славний воєвода Тур залишив по собі по усьому Закарпаттю багато чисельне потомство русинів, які до тепер носять його імя, чим дуже гордяться і на величні. Це такі як Турянин, Туряниця, Турянчик, Турій, Тур, Турок, Туровцій, Турчин, Туркий, Турчишин Та інші власні прізвища.
На завершення цієї легенди хочу ще розповісти ось про що.
Якось одного літнього дня 1975го року я по своїй роботі був на вершині гори Маковиця . Раптом , ні з того ні з цього звідкись з неба полив сильний дощ. Я промок до нитки тому зібрав свій інструмент і почав спускатися в село Анталовці, щоб переодягнутися у сухе. Вийшовши на лісову дорогу, попрямував до низу. Коли це бачу, на м’якій розмоклій дорозі свіжі сліди людської босої ноги. Ще було подумав, що то пішов якийсь великий економіст. Щоб не намочити чоботи він їх поніс мабуть у руках. Як би там не було, я пришвидшив крок щоб наздогнати цього чоловіка, бо удвох буде веселіше йти. А йти треба було пішки понад п'ятнадцять кілометрів. Досить таки скоро завернувши за один поворот дороги я побачив великого, старого, лахматого, медведя , з якого висіло клоча шерсті, яка ще цілком не злиняла. Він стояв на задніх лапах і обїдав малину. В туж мить побачив мене, щось пробормотів, скочив у зарослі і втік. Тоді я зрозумів, що помилився, коли медведячі сліди прийняв за людські. Я прикляк і почав уважніше розглядатися ці сліди. Просто так із цікавості. І ось тут побачив , що у медведя на передній лівій лапі не було одного пальця. Тоді у моїй голові на самоті із дрімучим пралісом закралася думка – а чи не був це Медун?. Наступного року ранньої весни я знову ішов по тій дорозі, тільки уже у верх у напрямку до Кобилього потоку. На тому самому місці, за тим самим поворотом я знову зустрів того безпальцього медведя. Було ще досить холодно, йому не було що їсти, тому бідний розгрібав кінський гній, вибирав звідти овес і це їв. Коли побачив мене тознову скочив у зарослі і щось бормотячи втік.
Того ж таки року, але пізньої осені, або навіть ранньої зими я знову зустрівся з ним на тому самому місці. Він шкутильгаючи тікав від мене. Тоді вже гев-там лежав сніжок і я бачив, як по його лахматій шерсті стікала кров і капала червоними квітками на білий сніг. Мабуть його підстрелив якийсь рапшіцер-браконьєр, а може з кимось бився. Більше я його не бачив, мабуть Медун подумав що я його вирахував і пішов у полонину.
Тому я знову і знову закликаю. Гойте русини , не дайтеся біді стати. Не дозвольте нечистій силі зробити вас ведмедями , або не дай-то Боже, курваїнцями.

2013 р.

Русинська річка Йордан
(з глибини віків)

Ви питаєте звідки взялися русини в Карпатах ? А нізвідки. Вони не взялися, їх створив Бог по образу і по подобі Своїй , собі ж на служіння і на поклоніння . Так Бог полюбив свій нарід, що дав йому у довічне користування най краще, що створив на землі. Це гори Карпати багаті пребагаті лісами, звірами, корисними копалинами, ріками чистим повітрям, це безкраї долини, рівнини і поля, по обох боках Карпат, це повноводні, кришталево чисті , багаті на рибу річки – Дон, Дніпро, Дністер, Десна, Двіна, Дунай . І назвав Бог цю Святу землю Срібною, а народ Свій русинами , чи руснаками або карпатор , що у Бога одно і те саме. Назва цього народу утворена від слова- рости, зростати. За проектом Божим цей народ мав розростися на увесь світ, що на теперішній час і сталося . І започаткував народ Божий на честь свого створення свято, яке назвав РУСТВО – тобто русини створені . Дуже і дуже символічно, що саме на русинські рутвяні святки народився Спаситель народу Божого . Русини цю подію назвали – Рождество Христове . Саме від русинів розмножилися всі народи світу . Ну , якщо і не всі, то не дасте мені збрехати, всі словянські племена це вже точно . Якщо Карпати є центром всесвіту, то найдавніше поселення на земній кулі – Червеньово, було і є центром русинів . Про утворення самої назви Червеньова є кілька версій . Заслуговує на увагу така версія : - назва колиски русинів утворена від слова – черево . Згідно філософського вчення русинів, саме черево було центром кожного організму на світі. За цим філософським вченням черево не тільки геометричний центр, чи середина організму, тіла . До середини черева все заходить, із середини черева все виходить, із черева все починається .Як казав великий із пророків - в череві своєму зачала мене мати моя. Отже корінь слова
черево – чер і дало назву – Червеньово . Кожна людина, кожний індивідуум, кожний руснак був зачатий у череві матері своєї . Я тільки додам, що при допомозі батьківського дітородного члена . Але є на світі і анти русини. Між русинами і анти русинами існують дві різниці .Одна велика , друга мала , ну буквально в кілька сантиметрів . Велика різниця це та, що русинів створив Бог , а анти русини самі виникли, прямо за теорією Дарвіна. Спочатку було якесь водне середовище. В цій воді виникли медузи , які з часом перетворилися набезхребетних. Ті в свою чергу перетворилися на земноводних. Із земноводних виникли всякі гади, які перетворилися на мавп. Ось так , шляхом еволюції у двадцятому столітті мавпи перетворилися на анти русинів . Видатними анти русинами були – Гітлер , Сталін, Берія, та деякі сучасники . Друга різниця між русинами та анти русинами, як я вже казав, цілком мала , а саме – русини , які зачаті в череві матері своєї на світ Божий зявляються через передній прохід . Анти русини зявляються протилежним шляхом, через задній прохід. Тому вони і анти . Різниця хоча і в кілька сантиметрів, але таки різниця .До вас звертаюся шановні мої русини, не чіпайте ви те ,що зявилося через задній прохід, то воно і не смердітиме . Воно яким шляхом зявилося таким шляхом і зникне , через той же задній прохід. А тим часом русини росли, розмножувалися, наповнювали землю від Червеньова на північ аж до Балтійського і Білого морів, на схід від Червеньова аж до Уральських і Кавказьких гір На захід від Червеньова аж до підніжжя Альп . І нарешті на південь аж до Середземного моря . Всюди де русини поселялися , вони вчили місцеві племена, що були в напівдикому стані, різним наукам, різним наукам , ремеслу, культурі. Моралі .А найбільше вчили виживати в екстремальних умовах. Вчили вирощувати зерно, овочі, фрукти, доглядати худобу . Виготовляти одяг, різні предмети, прикраси, будувати хати, храми та інші споруди. Вчили як треба вірно служити і покланятися Богу . Земля тоді була щедрою, багатою , бо була благословенною . Згодом, живучи в гаразді та достатках русини почали забувати Творця . Уподобляючись диким племенам,почали творити собі спочатку в уяві, а потім і вправними руками різні божества, ідолів, болванів, та інше. Ставлячи цих болванів на видному місці, проводили довкола них ігрища, гульбища, співи, танці, ворожіння. Поважним божеством у русинів був Йар, або як його ще називали – Ярило. За їхньою хворобливою уявою це божество опікувалося рослиннісю, урожаєм, полями, тваринництвом . Не менш поважною була богиня Дана. Ця пані опікувалася водоймами, ріками, озерами , та морями і всім тим що там знаходилося. Прислугували Дані водяні духи – мавки, русалки. Русини настільки поважно ставилися до свого поганського божества Дани, що у всіх назвах найбільших русинських рік присутні перші букви …Д..Н… Погляньмо – Дон, Дніпро, Дунай, Дністер, Десна, Двіна. Треба ж було так захоплюватися цією поганкою Діаною, чи пак Даною! Це не моя видумка, на це вже звертав увагу не один вчений муж . Н а її честь верховинці складали гімни, молитви, приспівуючи такі слова
Гей Дана,Дана
Ще й до річки Дана
Або таке
Ге- гей Дану Дану
Каже Дану
Та дай му та дай му.
Можна тільки здогадуватись, що просили верховинські хлопи від цієї привабливої пані . Божеством для подорожуючих у русинів був Гавран . Це най більша птаха у Карпатах із сімейства воронячих . Гаврана зробили із бронзи і куди подорожували, туди несли і гаврана приспівуючи при цьому молитву
Гавран, гавран,
Дай оцту
Закваснити капусту
Бо в капусті черваки
Будуть їсти руснаки.
До болвана Ярила молилися так:
«дай боже Ярило , аби нам родило , аби ся щастя водило , у полю на роботі і в холодку і в спекоті , на росах , на водах , у спочивку і в трудах , на ліганю , на вставаню , на кожному поступічку , усім нам грішним та й нашій худобі». Не дарма ж бо кажуть , що з гаразду і пси бісяться . Русинів Бог попереджав, іноді карав , давав шанс виправитися . Вони каялися, виправдовувалися кажучи, що болванів роблять не для того аби їм служити , а для того , аби болвани служили русинам , як прикраси , витвір мистецтва у їхніх оселях, майданах , на щитах, на мечах , у припічках та запічках, на брамах, у храмах . Але пройшов якийсь час і вони знову забували обіцянку не грішити , не робити собі кумирів , знову бралися за своє випробовуючи терпіння Боже .
Освоївши Європейські простори русинам заманулося пізнати ще дальші світи. Перепливши Середземне море , висадилися на берегах Палестини . До речі, море Середземним назвали вихідці із села Середнє , що на Ужгородщині . Дослідивши місцевість русини прийшли до висновку, що тутешні землі достиь таки придатні для існування людини . Із місцевими племенами, що перебували у первісному стані свого розвитку , бо не давно злізли з дерев , русини порозумілися легко і швидко . Треба віддати належне русинам – на всіх безкраїх просторах , куди вони розселялися , з їхнього боку не було насильства , грабунків, збагачення за чужий рахунок , тому їх всюди приймали гостинно . Вони не були завойовниками , тому історія так мало про них знає . Їхньою місією було – нести народам цивілізацію . На території тогочасної Палестини почали закладати міста , порти , фабрики , мануфактури , замість товарообороту , або як тоді казали – бартеру , ввели грошову систему . Розвивалася наука, писемність . На превеликий жаль русини знову почали повертатися до ідолопоклонства . На обох берегах мальовничої річки , що тоді з’єднувала Галілейське та Мертве моря , через кожні декілька стадій був споруджений кам’яний чи деревяний болван Йар , а на протилежному березі богиня Дана . Цю річку русини назвали - Йардан на честь своїх ідолів . Одним із найбільших міст південної Палестини було місто Гавран , названо так русинами на честь їхнього болвана гаврана . За кілька десятків кілометрів від Гаврана заклали місто Йарогон . Тут була найбільша в тогочасному світі йармарка для продажу худоби . З усіх усюд у визначений час сюди зганяли худобу для спарювання , для обміну , для селекції , для таврування, або як тоді казали – для маркування . Найбільш продуктивну худобу маркували роблячи позначки на вухах . Тільки промарковану худобу допускали до парування , тобто до гону , Ось чому це місто назвали Йарогон . Бачимо , що і в слові йармарка і в слові Йарогон присутнє імя ідола – йар . І це вже не вина русинів ,що тамтешні народи , русинські міста Гавран та Йарогон назвали відповідно – Хеврон та Єрихон . Мусимо зважити на те , що ці народи тільки що почали вчитися говорити бо не давно позлізали з дерев . Така доля з перекрученням назв спіткала не одну русинську річку, поселення, гори по всіх усюдах земної кулі . Візьмемо до прикладу хоча би ту ж Америку . Так там русинське місто Хуст назвали – Хюстон , а Івано-Франківськ – СанФранціско . Сміх тай годі . Або найкраще село в Америці , що заснували русини , ще сто років тому називалося Чинадьово , зараз якісь недоумки переонажили його на Чікаго . Воно хоч і не дуже похоже , проте одно і тоже . А турки з татарами ? Ці двоє взялися навіть наш русинсько-український фольклор перечинювати . Наша казкова пріма леді баба яга у них стала – бабай ага , тобто – пан офіцер . Сміх та й годі .
Русини розселялися все далі і далі на схід від Середземного моря , аж до Індії а то ще й далі . Дійшовши до низовини між річкамт Тигр і Євфрат , вони знайшли , що місцевість тут напрочуд гарна, багата рослинами , тваринами , рибою . Не злічені отари овець , стада корів , верблюдів , табуни коней круглий рік випасалися на щедрих луках низин та пагорбів . Місцеві мешканці тільки те і робили , що напхавши та затрамбувавши шлунки м’ясом , позлягали в тіні дерев і милувалися первозданною красою природи . Живи душе , веселися! Процес напихування та трамбування шлунків м’ясом русини називали «втамувати» , або «потамувати» голод м’ясом . Цю чудову країну і назвали відповідно – Мясопотамія . Прижилася за нею , по правді кажучи трохи інша назва – Месопотамія . Це тому , що серед русинів було багато вихідців із Бардієва і Пряшова , а там як всім відомо на м'ясо кажуть – месо . Тоді ж , оце вже точно не брешу , і зародилася приказка: «словакам полівка – руснакам м'ясо» .
Хитрі руснаки скоро збагнули , що з того масового пожирання мяса можна отримати хосен . Адже в такому безперервному процесі завжди є багато відходів , таких як шерсть , вовна , кожа , кістки , роги , копита . З дармової сировини навчили місцевих жителів виробляти безціні вироби , а саме – килими , одяг , взуття , прикраси , та інші вироби . Невелике поселення яке заснували русини , згодом розрослося до величезного міста – мегаполіса з гарними палацами , водогонами , фонтанами , висячими садами , будинками-хмарочосами , з розвиненою індустрією , торгівлею . На жаль туди почала сходитися всяка нечисть , -ворожілі , чародії , повії , п’янчуги , волоцюги , лжепророки , вогнепоклонники . Не дарма кажуть – де багато гаразду , там багато блуду . Місто це назвали Рай . Воно ніби називалося не Рай а Йар . На всіх дорожніх знаках , на всіх документах , на печатках написано було саме Йар . Та поскільки переважна більшість населення були євреї , котрі , як усім відомо читають із права на ліво то й читали вони не Йар а Рай . Ох ці мені євреї! Добре хоч ногавиці через голову не надівають . Видати ширінка вузька . Вони і дня не можуть без русинів . Куди русини , туди євреї , де русини там євреї . Ще в ту сиву давнину, оце вже точно не брешу, виникла приповідка – куди голка , туди нитка . Вони і наше місто Мир , що в Італії перейменували на Рим . Але щоб блудне місто Йар назвати Раєм !! Такого святотатства Бог не стерпів та й послав свого ангела , аби покарати богохульників . Рука ангельська з ремінним батогом зявилася із-за хмари і почала карати винних шмагаючи і покрикуючи , ану вали вон ! Вали вон , вали звідси вон!! Спритні євреї встигли поховатися по кущах з острахом слухаючи свист батога і погрози ангела : - звідси вали вон ! Ангельський батіг відігрався в основному на русинах . За їх боговідступництво вони були вигнані з Близького сходу восвояси , тобто в Карпати . Коли все стихло, євреї заспокоїлися і повилазили із-за кущів . Але в їхніх вухах ще довго звучало : - вали вон ! Та й перейменували вони місто Йар на Вавилон . Знову напутали . Що зробиш , на то вони і євреї . Досить таки тривале перебування русинів на Близькому сході не могло закінчитися безслідно . Помітні сліди русини залишили не тільки в промисловості , науці , культурі , а і в такому важливому процесі , як народотворення . Перебуваючи в добрих , братніх стосунках з євреями , а най більше в тісних контактах з найгарнішими після русинок єврейками , часто – густо стикаючись з ними по кущах і хащах , русини залишили по собі , не злічене, як пісок морський потомство . Ось чому євреї такі гарні , сміливі , добродушні, сильні ,розумні . У їхніх жилах тече половина русинської крові . Єврейські чоловіки не ганили своїх жінок за перелюбство . Їхні передняки-старійшини казали : - русини – Божі сини . Тоді і виникло гасло «жити по братські , а ділитися по єврейські» Та й за єврейськими чоловіками водилися грішки перелюбства . Не одна тисяча наших пра-пра матерів повернулися в Карпати з черевом аж під самий ніс , започаткованим від євреїв . Ось чому наші русини такі швидкі в помислах , з підприємницьким складом розуму , високоморальні , завзяті до всякої справи , бо в їхніх жилах тече половина єврейської крові . Не дарма стара єврейська приказка гласить : «де побував руснак , там євреєві робити нема чого» . Дехто каже , що історія про Ярилу та дану - давно пройдений і цілком забутий етап . Але чому ж тоді у південних словян і зараз таке популярне чоловіче імя , як Яромир , Ярко , у словаків – Ярда , у поляків - Ярема , у східних словян – Ярослав? Або чому по всьому світу не задумуючись дівчат називають русинським іменем Діна , Дана , Діана ? Або чому на ужгородщині і зараз поширено прізвище Йардан ? По правді , чому ? Бо все на світі що почало бути , почалося від Бога через русинів , як доказ того , що все про що тут сказано є щирою правдою . І нехай ніхто не спробує казати , що я брешу. Дивуюся , як до цього часу збереглася стародавня назва таких держав , як Данія , Македонія , Йарданія. Мабуть богиня Дана котру придумали русини , там у шані і зараз .
Ось такий він початок історії русинів .
2013 р.

Р У С И Н И - А Н Г Е Л Ь С Ь К А Р А С А
Коли Бог створив народ свій – русинів , то став думати куди б його поселити . Подивився Творець довкола і побачив що кращого на світі як Карпати нічого немає . Та й вирішив Бог заселити Карпати русинами . По правді казати , тоді , на початку народ цей русинами ще не називали. Їх просто називали народом божим . Але і то правда, що народ божий, котрий проживав на різній місцевості Карпат давав собі різну самоназву . Так, ті що населяли центральні Карпати, взяли собі назву – бойки . Народ , що жив на схід сонця від бойків , називався – гуцули . І бойки і гуцули це одна і та сама назва . Бойки – русинська назва , означає вона що це бойові люди котрі нікого і нічого не бояться . Ті, що жили на сході Карпат , межували з румунами По румунські гуцул це і є бойко . На захід сонця від бойків живуть лемки . На цій самоназві зупинюся трохи докладніше .
Коло підніжжя гори « Востра» , там де тепер село Середнє жила колись дуже давно одна заможна родина . Чоловіка звали Велет а його жону Лемка . Було в них багато дітей , та так багато ,що Лемка інколи забувала котрого як звати, та хто за ким народився . А ще більше було у них онуків . Ну а правнуків було так много , що і порахувати усіх було важко . Людей , яких наплодили Велет та Лемка спочатку називали велетами або велетнями . Бо і по правді це були високорослі, сильні, працьовиті люди . Але , так як в той час набувало широкого розмаху таке суспільне явище , як матріархат , то цих людей стали називати по імені матері – лемками . Воно може було б і краще , як би цих людей і до тепер називали велетами , але сталося так як сталося.
Пройшло досить багато часу і Бог захотів узнати як живе Його творіння – божий народ .
Він послав у Карпати один полк воїнства небесного –ангелів. За старшого у них був архістратег по імені Рус . Ангели повинні були навідатися у всі закутки Карпат, щоб побачити як живе народ божий , чи не має якусь нужду , чи не потребує поміч, чи не грішить . Коли ангели прийшли у Карпати то побачили , що поправді тут дуже красиво,
зелені ліси, щедрі поля , чисте повітря , кришталева вода . А що най головніше ,так це те ,
що тут працьовитий ,сильний , красивий божий народ . А які тут красиві дівчата ! Коли архістратег Рус прийшов у село Середнє, що під горою «Востра», та коли побачив наймолодше дівча Велета - Росаву , то залюбився до неї з першого погляду . Та так міцно залюбився , що і дня не міг прожити аби не бачитися з Росавою . Та що там дня , якщо не бачив Росаву хоча б одну годину ,то це йому здавалося ,як сто років . На таку любов Руса
відповідала Росава взаємністю . Коли сонце сідало за Хомецьку гору, коли з поля поверталися до дому змучені важкою працею люди, то старші повечерявши та помолившись лягали спати. А молоді не зважаючи на важку денну працю, гуляли до пізньої ночі . А деколи співали ,танцювали ,веселилися аж до третіх півнів по садах та хащах довкола Середнього. Архістратег Рус нетерпляче чекаючи коли вийде на вулицю
Росава ходив у неї попід вікнами співаючи ангельську пісню
Сині Карпати
Сині небеса
Куди подивлюся
Там русинська краса.
А з Велетової хати доносився дзвінкий голос Росави
Моя краса
Як та роса
На лелію
Як на тебе подивлюся
Та й зомлію.
Ця, сильна полум’яна любов привела до того,що невдовзі Рус засватав Росаву,а через два тижні зробили многолюдне весілля. На сватанках свати та свахи приспівували
Сталося, сталося
Що ся мало стати
Узяв Рус Росаву
Бо ї важив брати.
На весілля до Середнього зійшлося дуже много народу з усіх куточків Карпат. До речі маю казати, що село Середнім назвали тому, лежить воно по середині русинської держави.
На половині дороги від Попраду до Ясіня. Дружбами на весіллі були ангели, а дружками най красиві дівчата із усього Закарпаття . За прикладом свого архістратега Руса, ангели тут- же на весіллі засватали карпатських дівчат , а незабаром всі вони поженилися і поробили шумне весілля. Від ангелів та карпатських дівчат народилося велике потомство,
яке назвали руснаками , або русинами на честь архістратега Руса . А ті, що і по сьогоднішній день сповідують матріархат називають цей нарід карпаторосами . Ось чому
ще і досі по усіх Карпатах (та і не тільки в Карпатах) співають таку гарну ангельську пісню
Од Попраду до Ясіня
Там русинське коріня.
Богу мерзко було дивитися на таке гріхопадіння ангелів . Але за ради Своєї великої милості, за ради безмежної любові до народу божого-русинів, Бог простив цей проступок.
Русини були дуже плодючі, багатодітні . Від них розплодилися усі славянські народи , що живуть на території від Середземного і до Білого морів, від Трієста до Камчатки. Багато
з них заснували колонії в Америці, Австралії . Всі народи світу мають їх за ангельську
расу тому , що вони покірні ,з лагідним характером, працьовиті , терплячі , добрі.
Це ж руснаки і придумали поговірку –« добрий дурному –брат» . Руснака вдарять у ліве
лице, а він підставить і праве . Від нього заберуть верхній одяг , а він віддасть і сорочку.
Та що там сорочку, з нього сьому шкуру деруть , а він терпить і мовчить . Йому в очі плюють , а він каже – дощ паде . Це про них сусідні народи кажуть:-« дурні бо бідні ,
а бідні ,бо дурні.».Скільки було серед них розумних мужів , котрі старалися розбудити русинів та все даремно . Вони терплять і мовчать бо кращого життя не знали .
Та хіба це не ангельська раса ? Не приведи Боже до чогось гіршого.
ГОЙТЕ РУСНАКИ НЕ ДАЙТЕСЯ БІДІ СТАТИ.
2013 р.

( з глибини віків)
Юнак із Назарета, по імені Ісус, син тесляря Йосифа та домогосподарки Марії разуче відрізнявся від своїх єврейських однолітків прямим світлим волосям, блакитними очима, високим зростом, спокійним, врівноваженим , нордичним характером. Та не тільки зовнішньо, а і внутрішньо він був не такий , як усі. Інколи у його поведінці було щось таке, що ніяк не піддавалося логічному поясненню. Ось як писав про дитячі роки Ісуса у своєму Євангелії таємний учень і послідовник , член верховного суду Ізраеля Никодим:
- Коли маленькому Ісусику було десь біля чотирьох років, він із товаришами грався на вулиці ліплячи із глини горобців. Коли Ісусик зліпив тридцять трьох горобців, то поклав їх сохнути на сонці. Як раз в той час біля них проходив служитель синагоги. Коли він побачив чим займаються дітлахи в суботній день то сильно розгнівався. Товариші Ісуса склали всю вину еа нього кажучи, що вони тільки спостерігали , а все робив він сам. Та так воно насправді і було . Тоді служитель синагоги почав розпитувати чий це син . Коли дізнався що то син Йосифа то його охопив ще більший гнів , бо мав він щось на серці проти нього. Він почав скликати свідків,щоб посвідчили на нього в суді. Коли свідки зібралися, то рішили, що для суду треба буде речові докази і хотіли забрати глиняних горобців. Вгадавши їх наміри Ісусик плеснув у долоні і крикнув – гиш. Всі тридцять три горобці махнувши крилами полетіли , а юдеї залишилися ні з чим.
Коли Ісусику було п’ять рочків, він зтоваришами грався на горищі будинку. Бігаючи по горищі Ісусик зіткнувся з одним хлопчиком. Поскільки це було на самому краю горища, то хлопчик упав з високости і забивя на смерть. Прибігли батьки того хлопчика та багато інших людей. Коли батьки побачили що їхня дитина мертва, то почали голосно плакати і лаяти Йосифа, нащо він виховує такого розбишаку. Йосиф та Марія дуже засумували. Тоді Ісусик зліз із горища, взяв мертвого цім бору за руку і сказав: «встань Якове». Мертвий хлопчик воскрес і знову поліз гратися на горище. Народ розходився нічого не розуміючи.
Коли Ісусику виповнилося шість років , то Йосиф повів його до школи. Йосифові друзі порадили йому хорошого старого вчителя, котрий проживав на другому кінці міста. До нього і привів Йосиф Ісуса. На першому ж уроці вчитель почав знайомити учнів із грецьким алфавітом. Чому з грецьким? А тому, що в ті часи на всій території Римської імперії, куди до речі входив і Ізраель, офіційною мовою була грецька. Вчитель розповів учням , що першою буквою алфавіту є буква «альфа». Тоді Ісус запитав учителя , що означає альфа. Учитель сказав ,що альфа означає звук «а» число «один» і більше нічого. Ісус дорікнув учителю за слабу підготовку і попросив слово. Вийшовши до дошки Ісус почав вести урок. Він розповів таке – альфа це Я, Перший і Єдиний, бо альфа це не тільки перша буква , а як ви чули і число один. Тому повторюю – Я є Перший і Єдиний. Горизонтальна риска в цій букві означає вічне життя, яке дарується тим , хто повірить , що Я альфа – Перший і Єдиний. Вертикальна риска у цій букві , яка ніби стрілка, що вказує на небо, якраз і означає що вічне життя дарується з неба. Цілий день шестирічна дитина навчала премудростям учнів і вчителів. Коли у вечері прийшов Йосиф , щоб забрати і відвести до дому дитину, то вчитель на колінах благав Йосифа не приводити більше Ісуса до школи бо той знає більше за всіх учителів даної школи разом узятих А своїми запитаннями ставить їх у дуже скрутне становище. Коли книжники запитали Ісуса звідки в нього такі знання, він відповів – від мого Отця. Йосиф знайшов таки хорошого вчителя в іншому місті. Це був знаний мудрець, книжник, філософ і богослов. Сім років Ісус навчався у цього вчителя і весь час дошкуляв йому запитаннями – хто я, чому я не такий як інші , чому менехлопцідразнять байстрюком, і так далі і таке інше. Багато чого знав Ісус , а от про своїх пра-пра-родичів на той час йому ще не дано було знати. Навчання наближалося до завершення, Ісус боявся , що учитель так і невідкриє йому родовід . Одного разу вчитель щось шукав у деревяному, кованому залізом ларці. Ісус підійшов із заду і масивними дверцями ларця зі всієї сили защемив пальці обох рук учителя і не відпускав доти, доки той йому не відкриє родовід. Тоді учитель відкрив йому, що пра-пра-родичами Ісуса є русини і що цей народ живе у країні на півночі. Ця країна має гарну грецьку назву – Карпати, що в перекладі означає – скелі, скелясті гори. Тоді Ісус відпустив пальці вчителя. Закінчивши навчання Ісус повернувся до дому. В голові у Нього без перестанку роїлася думка, як би відвідати свою батьківщину, свій народ. Напхавши торбину сушеними фруктами та хлібом чотиринадцятирічний юнак рушив у далеку дорогу нічого не сказавши рідним. Марія мати його дуже переживала відсутність сина. Тоді їй зявився ангел Гавриїл і сказав – Марє не сумуй, твій син живий і здоровий, він серед своїх. Прийде Його час і Він повернеться до Ізраелю. Півроку добирався Ісус до Закарпаття, де пішки, дена човні. Цілих п'ятнадцять років Ісус прожив на Закарпатті серед своїх. Саме про цей період його життя не згадується в жодному з Євангелій . Прочитайте і переконаєтеся. Правда, в деяких єврейських світських, не канонічних писанях дещо писали . Так в одному з них писалося, що навчаючись у знанного мудреця і книжника Ісус проявив себе надзвичайно здібним, старанним учнем, що по закінченню навчання перевершив навіть свого вчителя. Там же писалося, що закінчивши науку Ісус ніби вкрав від учителя з ларця якийсь амулет при допомозі якого міг творити всякі чудеса. Аби амулет не знайшли, то він ніби зашив його собі в стегно. Побоюючись що його викриють Ісус ніби втік у якусь далеку не відому країну. Там, зустрічаючись з мудрецями тієї країни всебічно вдосконалив свої здібності і, коли помер учитель, то повернувся до Ізраелю і бунтував народ. Брехливі вигадки про амулет розповсюджувалися, аби принизити Ісуса, аби переконати народ, що Ісус робить чудеса не іменем Отця свого небесного, а при допомозі чародійства, яке в Ізраєлі суворо каралося, аж до побиття на смерть.
Діставшись таки на Закарпаття Ісус знайшов докус пограбовані та зруйновані села та міста, докус понищені поля та ліси. Людей було так мало, що коли випадково зустрілися то боялися підійти одне до одного. Ісус сів на камені і гірко плакав. Перед цим пройшлася краєм якась орда, яка і сплюндрувала все довкола. Він став і пішов шукати і збирати до купи народ, що поховався по хащах та дебрях . Збираючи їх до купи , вчив всяким премудростям божим. Цей доброзичливий, допитливий, лагідний народ називав себе КАРПАТОРОСАМИ від слова – рости, зростати на славу Божу з роси та води. А Бог за його послушність та доброту назвав його – РУСИНАМИ . Це слово абревіатура тлумачиться так – РАЙ УНАСЛІДУЮТЬ СИНИ МОЇ . Скорочено – русини .А ще додав Бог – хто з русинів відмовиться від русинства, той відмовився від участі в царстві Божому .
Дика орда спустошила край, бо ніхто із сусідів словян не прийшов на поміч, бо перед тим посварилися з русинами . Сталося це так . Коли Бог дав синам своїм русинам заповіт про унаслідування раю, то наказав аби русини цей документ добре берегли, бо прийдуть іноземці і вкрадуть. Коли брати з півночі, що живуть поза Краковом та по Віслі побачили , яке у русинів гарне райське життя , то почали дуже благати поділитися раєм. Русини відповіли так – ми вас любимо, як братів наших єдинокровних, але в документі Божому нічого про вас не написано. Ми, народ богопослушний, Божого закону не нарушаємо, так що пробачте нам. Тоді північні сусіди почали грозити та паолякувати русинів. За це їх русини прозвали поляками. А тоді із заходу прийшли інші брати-словяни , що живуть від Дунаю і до Карпат. Ці теж просили поділитися раєм . Русини дали їм таку ж відповідь як і полякам .Тоді ці почали лаяти та злословити русинів . За це їх русини прозвали словаками , або словаками. Незадовго після цього з північного заходу до русинів прийшли ще одні брати –словяни, які вже не просили, а вимагали поділитися раєм . Коли їм було відмовлено то вони зачали мордувати та морити русинів. За це їх прозвали – моравками, а країну їхню Моравією.Тоді най рідніші брати, що живуть над Збручем, над Дністром, та Дніпром, зробили хитріше . Поки русини торгувалися з поляками, словаками та моравками, ці прийшли і вкрали документ –заповіт. За цей вчинок русини дали їм назву –УКРАЇНЦІ . Ця назва абревіатура тлумачиться так – УКРАЛИ РАЙ ІНОЗЕМЦІ отже українці . І вийшло так , що одні все втратили, а інші нічого не придбали , бо крадене не зігріває душу. Від тоді і до тепер словяни живуть найбідніше за інших народів Європи. Коли в Карпати прийшли брати –словяни з півдня то й просити було нічого. Але їм сподобалася назва краю – Срібна земля . Свою країну вони теж назвали аналогічно – Сербія. Південним латиноамериканцям це теж дуже сподобалося . Свою, най багатшу, най гарнішу країну У світі вони назвали срібною. А по латиноамер\иканські це переводиться – Аргентина.
За ті п'ятнадцять років, що Ісус перебував у Карпатах, він багато трудився, навчаючи нард високій моралі, виводячи людей з темряви неуцтва і даруючи їм світло розуму. Але наближався час його повернення на святу землю, аби завершити свої земні справи . Він закликав русинів у визначени час і у визначеному місці зібратися для прощальної проповіді. Народ збирався із усіх куточків, від Чорного моря і до моря Білого, від Дону до Вісли. Коли заповнилася людьми вся ужанська долина, то Ісус воссів на камені на горі , що навпроти нинішнього села Невицьке. Цілу добу наставляв нарід свій на путь Істини говорячи притчами .Багато людей розуміли і повірили, багато не розуміли, але теж повірили. А були такі , що сумнівалися, особливо брати –галичани. Ісус переконував їх, переконував, а тоді з розпачу махнув рукою . Тоді і народилася приказка – махнув рукою, як Христос на Галичину. Ісус казав, що прийде час і на цьому місці збудують сильну фортецю, а навколо неї розростеться велике місто , з якого почне бути велика держава . Нарчуть цю фортецю – Нев-ицьке , що староарамейською мовою, на якій до речі розмовляв Ісус означає – повстане із руїни. А ще сказав : - сотворю і поблагословлю у Карпатах рай народу. У цій притчі захована назва цієї держави . Хто має розум, щоб розуміти , той зрозуміє . Отже - У Карпатах рай народу . Скорочено – Україна. Хто має розум той розуміє ,що Україна і українці не одно і теж саме. Одні українці грішили і помирали, інші народжувалися і теж грішили. Україна ж буде вічно .Слава Україні ! Принагідно буде сказати , що стародавні українці так тлумачили свою самоназву…..Унаслідники кралівства Ісуса Назорея Царя Іудейського - отже
Скорочено це буде українці.
Коли наступив ранок наступного дня , Ісус відпустив народ свій русинів з гіркими сльозами на очах . Плакали всі присутні . Ісус поспішав до Єрусалиму , бо Іван Захарович підготував грунт для посіву і поле для жнив. Прощаючись Ісус казав, що зараз має іти в святу землю, щоб завершити свої земні діла , а по цьому через пару днів повернеться, аби зобити для свого народу, те що їм обіцяв. Тоді ще мало хто знав, що у Бога один день, як тисяча років, а тисяча років, як один день. Перед тим як рушати в дорогу, Ісус довго стояв і милувався красою рідного краю. Від тоді, якщо хтось на когось за мрійливо дивиться то кажуть : - подивився , як Христос на Карпати.


Народе мій, мій отчий краю,
На тебе гордо позираю,
Тут сам колись Ісус ходив,
Сліпих на світло виводив,
Великі чуда сотворив,
Для народу, для синов, для своїх славних русинов!
2013 р.

Р О З Г А Д КА Ч И С Л А З В І Р А
( з глибини віків)
У Святому письмі дуже часто зустрічаються різні числа, як от – три, сім, дванадцять, сорок, тисяча, та інші. Ці числа глибоко символічні, хоч і досить загадкові. Та чи не най загадковішим числом є число шістсот шістдесят шість .Я відношу себе до тієї категорії людей, які слабо розбираються на Святому письмі . Будучи сам православного віровизнання я не вважав за гріх звертатися за роз’ясненням до віруючих різних конфесій . Майже від усіх чув одну і ті ж відповідь. Деякі , так звані сектанти , договорилися навіть до того , що приписують це число Папі римському . Така спрощена відповідь мене не задовільнала . Тим паче, що сам Іван Богослов у своєму одкровенню в розділі тринадцятому, вірш вісімнадцятий називає його число людським. Він пише таке : «Тут мудрість! Хто має розум нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її шістсот шістдесят шість «. У цьому розділі вище він пише : «І зробить вона, щоб усім малим і великим і вбогим і багатим і вільним і рабам – було дано знамено на їхню правицю , або на їх чола, щоби ніхто не міг ані купити, ані продати, якщо він не має знамена імення звірини, або числа імення його»…
Воістину загадкове число .Загадкове воно ще і тому, що в Біблії зустрічається, якщо не помиляюся всього два рази . Я пройнявся мрією вирахувати це число. Приходилося багато разів перечитувати Біблію, порівнювати різні тексти, спів ставляти паралелі . Нарешті, здається я знайшов ключ до розгадки. Відповідь дає сама Біблія, бо якщо її уважно читати, то там можна знайти відповідь на всі запитання, що поставило перед людиною складне, далеко не легке життя.
Так от «знамено імені звірини» без якого не можна нічого ні купити ані продати – це багатство. А конкретніше – це золото , або валюта . Святі апостоли, а з ними і Іван Богослов отримали від Духа Святого не оціни мий дар - дар зцілення. Якби вони використовували цей дар у власних користолюбних цілях, то вони б могли зібрати не злічені багатства, скарбниці їхні були б переповнені золота. Адже лікуватися до них приходили не тільки бідняки, але й багаті, з великими достатками люди . В решті-решт просте каміння вони запросто могли перетворити на золото. Святі апостоли, як і їх учитель Ісус із зневагою ставилися до накопичення багатства, особливо,якщо це відбувалося не чесно. Вони вели надзвичайно скромний образ життя, багато з них було аскетами. Апостоли добре знали, що там де золото, там кров, там війна, там смерть. Досконало знаючи Святе письмо, Іван Богослов добре знав куди приводить жадоба до збагачення через золото.
Коли Соломон був помазаний Богом на царя Ізраїльського, то у молитві своїй до Бога він просив для себе тільки розуму , аби міг по правді судити народ Божий. Богові це подобалось і наділив його таким розумом, якого не мав жоден правитель світу. Бог доручив Соломонові побудувати в Єрусалимі храм імені Божого. Соломон це доручення виконав добросовісно, а заодно поряд з храмом Божим побудував царський палац. Возгордився премудрий Соломон, бо за його задумом царський палац мав бути більшим і гарнішим від храму Божого . Для цього він наклав непосильний податковий тягар на своїх підлеглих, бо для оздоблення палацу потрібно було багато золота. Золото, та інші дорогоцінності привозили для Соломона із усіх кінців світу. Золота, дорогоцінного каменя,слонової кості, Соломон мав так багато, що срібло не цінилося ні в що . Перший спомин про загадкове число шістсот шістдесят шість пов’язане саме із діяльністю Соломона. У першій книзі царів – розділ десять, вірш чотиринадцять сказано: «В золоті , котре приходило Соломону щорічно, було шістсот шістдесят шість талантів золотих». Соломону і цього було мало. Він побудував величезний корабель, що раз на три роки привозив йому золото. Все це йшло на нечесне збагачення та на оздоблення царського палацу. Жадоба збагачення приводила Соломона до розбещеності і до великого блуд одіяння, що було мерз остю перед лицем Господа. Його сексуальній розпущеності не було меж. Святе письмо пише, що Соломон мав сімсот жон і триста наложниць. Ще перед Соломоном був один негідник, який розгордився і захотів побудувати свій престол вище Божого. Фінал знаємо. Цей негідник був скинутий Богом з престолу. За гріхи Соломона Бог залишив його нащадків престолу Ізраїльського. Все це і багато іншого Іван Богослов пишучи соє одкровення чудово знав, тому він багатство називає звірем, а жадобу до нечесного збагачення називає знаменням звіра. Хто уважно читав Біблію , той мусів помітити, що всі святі праведники з презирством ставляться , до незаконного, надмірного збагачення. Так от ми вияснили, що звір про якого йдеться в Одкровенню – багатство. Але в Одкровенню, в тринадцятому розділі говориться, що у звіра було сім голів. Одна з голів була ніби смертельно поранена, але рана ця загоїлася. Що ж це за багато головий звір? А багатоголовий звір тому, що багатство це не тільки золото. Багатство це і обширна територія за яку часто ведуть війни, і кількість зброї, і знаряддя праці та виробництва, це і енергоносії, як газ, нафта, вугілля, це і кількість рабів і навіть любовниць, це і передові технології. Не дарма на вугілля кажуть – чорне золото, на бавовну – біле золото, на поля , сади, ліси – зелене золото, а на робітників чи рабів – золотий запас. А що то за голова на якій була смертельна рана , що добре зажила ? Оце якраз і є золото . В дев’ятнадцятому-двадцятому століттях на заміну золотих грошей прийшли паперові. Оце і була смертельна рана по золоту , як по валюті. Дехто навіть пророкував, що золото взагалі вмре як валюта. Це пророцтво не збулося, бо воно було від людей. На тосість пророцтво Іваново збулося бо воно було від Бога. Смертельна рана на голові звіра зажила, золото і на далі виконує функцію неперевершеної валюти .
Далі в цьому розділі ідеться про появу в останній час, ще одного звіра, у якого два роги. Що це за новий звір і що це за два роги ? Цей новий звір – нова форма, нова система , нове знамено накопичення багатства . Один його ріг – це долар, другий ріг – це євро. З гідно Одкровенню, другий звір у котрого два роги, всіх живущих на землі примушує кланятися першому звіру у котрого рана на голові зажила. Це означає що у світі нечесного збагачення – золото понад усе, йому мають покланятися усі , навіть долар і євро.
Та все ж таки, що то за число – шістсот шістдесят шість? З давних давен, як тільки почали добувати і виробляти з нього різні речі , то якість і чистоту цього золота позначали згідно проби. Най вищою і най ціннішою пробою була проба дев’ятсот дев’яносто девять(999.) Най нижчою була проба шістсот шістдесят шість (666.) Тоді ще не додумалися були після числа класти крапку. Тому досить було найнижчу пробу 666 перевернути вниз головою і виходила проба 999. Так робилася фальшивка, підробка. Символічно, що Іван богослов, нечесне збагачення позначає фальшивим символом 666.
І остання загадка, чому знаки та знамння звіра мають наноситися на руку або на чоло? Іван Богослов нас закликає - хто має розум хай думає. Чому ще і зараз можна почути «запиши це собі це на чоло», або «зарубай це собі на носі», або «я це по твоєму лицю прочитав». Це най легша відгадка для тих хто має розум аби думати. В давнину записників та комп’ютерів не було. Тоді дуже зручно було позначки на пам'ять наносити на видному місці , наприклад на чоло .Коли вже не вистачало місця на чолі то писали на лице , а коли і там ніде було писати, то клали позначки на носі, а далі і на підборідок. Прийшов , скажімо , пра-прадід до царя Соломона і каже : «премудрий царю продай мені келих вина». А Соломон не дурний ,тай питає : «а гроші втебе є?» - Не маю , премудрий царю, запиши будь ласка борт на бороду. Прийшлося писати на бороду , бо все чоло і лице були списані борговими позначками . До речі ще і зараз багато п’яниць не меючи грошей просять сто грам «на бороду». У ті далекі часи без таких позначок нічого було і думати про купівлю-продаж. Будучи ще учнем, пам’ятаю, як перед екзаменами ми ухитрялися всі відповіді на білети написати на руках, а дівчата навіть на стегнах аби в такий спосіб надурити вчителя .
Багачі своє золото ховали в сусіках, ларцях чи торбинах. А бідняки, якщо і мали якусь монету , то не мали навіть де її ховати , бо якщо і були кишені то і ті були цураві. Тому часто бідні люди монети тримали прямо в роті. В давнину одні люди на рот казали – уста , декотрі – сербало, інші – дихало , ще інші – дишало. На бідняка , який не мав грошей, казали –« в нього за душею ані гроша». Тобто в роті, в дишлі не має монет. І ось , якщо жінка ішла за покупками і клала в рот монету, то чоловік застерігаючи її, щоб на загубила гроші, наказував: « ану бабо,заткни своє дишало і сопи у дві дірки» - тобто дихай носом.
Останніми роками держава рішила кожній людині надати індифікаційний числовий код. Звичайно , віруючі люди проти цього протестують, боячись що саме таким чином збувається пророцтво Івана Богослова про число звіра , без якого не можна буде нічого ані купити , ані продати. Любі мої друзі. А хіба до тепер можна було щось купити без цього горезвісного числа? Хіба дотепер на кожній купюрі, на кожній монеті не написано число звіра? Якби не було цього числа, то як би можна відрізнити десять доларів від сто доларів? Ця числова позначка номіналу на грошах і Є числом імені звіра. Ми вже з вами, любі мої друзі ,позначені всякими числами вздовж і в поперек від самого нашого народження. Це і номер будинку, і номер квартири, і номер взуття і номер бюстгальтера і номер паспорта . Та і взагалі жоден папірець, від проїзного квитка і до лікарняного листка без чисел не буває. Не бійтеся, шановні, якщо вам насильно припишуть числовий код. Тут вашої провини немає . Будьте благо розумні, нехай бояться і тремтять насильники та пропасник.

2013 р.

Блискуча перемога селян мукачівського та ужгородського районів над татарами на околиці села Червеньова під проводом селянина з цього села Олекси Курта, що відбулася біля триста років тому , викликала широкий резонанс по усій Європі . Про неї говори багато із захопленням по вулицях , базарах, біля церков, навіть при всіх королівських дворах . Про це я вже трохи писав у газеті « Старий Замок» . Читачі «Старого замку» просили мене написати продовження цієї історії .Із великим задоволенням виконую це прохання, і опишу наскільки мені це удасться один цікавий епізод .
І так, років триста тому назад , Туреччина була сильною войовничою державою , перед якою тремтіла Азія , Африка , та уся Європа . Вона виставляла все більше територіальних претензій сусіднім державам а най більше- західним . Західна Європа виснажена міжусобними війнами уже не могла протистояти турецькій експансії . Тоді Австро-Угорська королева Марія-Терезія вирішила скористатися тактикою своїх словянських сусідів Польші і Росії . На своїх кордонах з Туреччиною вона закладати поселення на зразок козацьких станиць , котрі б і мали зупинити турків . Спочетку ці території заселялися швабами , прусаками , саксонцями , французами , греками . Але чомусь із задуму королеви нічого не виходило . І тоді при королівському дворі хтось згадав про перемогу русинів над татарами біля Червеньова . Було вирішено пересилити на Балкани русинів . На цей сміливий народ Марія-Терезі покладала велику надію по зупиненню турків у їх просуванню на захід . Вона вирішила , що якщо у цій війні загинуть навіть усі руснаки то великої шкоди для неї не буде . Ось тут дозволю собі познайомити читачів з одним історичним документом , який свого часу опублікував дослідник із Руського керестура що у Сербії . «……..17 січня 1751 року імператорсько-державний радник Бачки, її величності імператриці Австро-Угорщини Марії- Терезії пан Франц- Йозеф де-Редл , у Зомборі підписав контракт про переселення до Керестура 200 русинських сімей. Переселенці, згідно з контрактом , мають бути лише русинами, цієї віри .В замін дається гарантія , що не будуть кріпачити . З кожним окремо землевласник укладе вигідний контракт . Якщо кількість переселенців , зазначалося у контракті , збільшиться на стільки , що не буде вистачати землі , їм нададуть в оренду пустирі . Проте хати переселенці повинні будувати собі самі . Чотири роки переселенці будуть звільнені від сплати кожної порції і десятини . Умови контракту надавали і інші пільги переселенцям . Цей документ було вручено Михайлу Мункачі вільній людині із села Червеньово Закарпатської області , аби вербував і привіз у Бачку «вредних» до всякої роботи людей.( Кінець цитати) .
Нагадаю , що Михайло Мункачі був сином того самого Олекси Курта , або як його прозвали турки Курт-ата . У Червеньві його знали під прізвищем Курта , а титул
«Мункачі» йому скоріше за все дали за заслуги у битві зтатарами . Усі нащадки Михайла Мункачі-Курта є носіями прізвища саме Курта , що є досить поширено .
Михайло Мункачі-Курта за довірену йому роботу взявся із великим ентузіазмом і вже за короткий час тисячі і тисячі русинських родин із Угочанської та Березької жупи із Земпліна , Шаріша, Сянок , Холмщини , Пряшова , були переселені на Балкани . Як пише видатний вчений із Нового Саду (Сербія) предки котрого теж були вихідцями із Закарпаття , що тільки із Червеньова переселилося 250 родин . Ці переселенці із Червеньова заснували столицю русинів Руський Керестур .
Нарешті треба сказати , що русини –переселенці виправдали таки сподівання королівського двору . Вони допомогли зупинити турецьку експансію на захід. (Знайте наших) . За це їм народи західної Європи в дячні і до сьогоднішнього дня . За це до сьогоднішнього дня їх шанують у всій Європі і всюди знімають перед ними шапки . Але королівська скарбниця скоро вичерпалася , платити пільги переселенцям не було чим . Потік переселенців спочатку уповільнився , а потім і зовсім зупинився . Багато переселлнеців навіть поверталися знову до дому . Так, багато вихідців із Червеньова , що певний час проживали в Боснії повернулися в рідне село . Розкорчовуючи пустирі вони поселилися в північній частині Червеньова , яку ще і сьогодні називають Боснією . Не маючи можливості платити переселенцям , королева вдалася до іншого методу . До насильницького методу набору на військову службу рекрутів . Цей метод , до речі , запровадив словянський сусід Австро-Угорщини цар Петро 1 . Не так то легко було набирати рекрутів . Молодо чоловіки та хлопці ховалися в непрохідних лісах , що суцільним муром стояли довкола сіл . Королева Марія-Терезія вдалася до хитрощів .
Північніше Червеньова , там де зараз поле, що називається Пустиня , було колись невелике містечко ,- Бовцкош варош . По традиції , кожного року на Зелені святки в цьому містечку на кошт міського бюджету , проводився так званий «біровський бал» , на який сходилася молодь із багатьох навколишніх сіл , щоб повеселитися ,погуляти, після весняних польових робіт . Цим і хотіла скористатися Марія-Терезія . Переодягнувшись про стим гусаром , взяла із собою сто гусарів, прийшла на бал ніби теж хотіли по танцювати , повеселитися із сільською молодю .
Коней прив’язали до дубів у лісі а самі танцювали, веселилися, чекали коли збереться побільше хлопців . Та що з цього вийшло , читайте дальше .
В період про який тут згадується , Червеньово було великим, багато людним селом , чи не най більшим на всю округу . Землі придатної для обробітку майже не було , а якщо трохи і було , то вона належала родині місцевих феодалів Добошів, котрі мали замки в Середньому та в Червеньові там де зараз поле , що називається Густяки .Так, так , саме тому Добошу , національному герою Угорщини ,під проводом котрого мадярські гусарі та русинське народне ополчення вщент розбили турецьку армію поклавши таким чином початок визволення Угорщини від турецького ярма . Так от , малоземельні червенів ці , аби прогодувати свої родини , вимушені були займатися якимось ремеслом . Майже кожна родина була ремісницькою . Були тут гомбарі ,які з рогів та кісток худоби виробляли гарні ґудзики , застібки , гребені , пряшки і таке інше . До речі в Червеньові на ґудзик кажуть – гомбиця , від чого і утворилося слово –гомбарь . Були склянчарі , колесарі , теслярі , боднарі . Багато родин займалося лозоплетінням , через що жителі сусіднього села Зняцьово , ще і зараз на червенівців кажуть – «лозяники» . Виготовляли на продаж ярма , вози , куделі , кросна . В лісі росло багато свидових та калинових кущів, тому були тут і бердарі , які виготовляли берда для ткацьких робіт . Були тут навіть оцілярі ,які виплавляли оціль ( сталь ) з місцевої болтної руди , та з криці , яку привозили із села Андрашовці , що на північ від Червеньова . Про виплавлення оцілі (сталі) в Червеньові свідчать археологічні дослідження науковців Австрії , Чехословаччини України, Росії , в урочищі «Густяки». Були в Червеньові варги , що займалися вичинкою кожі , були решетарі , котрі виготовляли сита та решета з волосіні , яку вистригали з кінських хвостів та грив .
Жила в Червеньові одна багатодітна родина решетаря Гаврила . Гаврило виготовляв гарні сита та решера . Продукція користувалася попитом , адже жодна родина без сита не обходилася . Проблеми були тільки із сировиною , бо обстрижена кінська грива , або хвіст відростала дуже довго , за два роки , а то ще і довше . Старший із восьми синів Гаврила , - Микула , був не тільки незамінним помічником батькові , а ще й здобув славу першого бетяря-бешкетника на селі . Де яка бійка у селі , Микула там завжди перший . Так ось , ідучи на «біровський» бал , продираючись густими лісами , біля самого Бовцкош вароша , Микула побачив в зарослях прив’язаних до дубів сотню коней . А гриви які ! А хвости ! До самої землі ! Матеріалу на тисячу сит ! Не довго думаючи Микула дістав гострий ніж-бічак марки «Сараєво»,(до речі буде сказано , тоді всі хлопці-бетярі ходили з такими ножами) і обрізав всім коням гриви та хвости аж до самої ріпиці . А одному жеребцю під хвіст запхав жмуток пекучої кропиви .
Марія-Терезія , коли побачила що танці у самому розпалі а хлопці більше не прибувають, тоді дала знак своїм гусарам аби ловили і зв’язували хлопців для відправки в рекрути . Боже великий , праведний ! Що тут почалося ! Що тут творилося ! Крики ,плач, верещаня наляканих дівчат, лайка . Першими отямилися червенівські «босняки» . Хтось з них по боснійські вигукнув : « запуцаєм шваба ще му й нумеро на кучи». Що приблизно означало- знищимо австрійця до останнього номера на хаті . В іншому кінці кричали : « Бога ті Майку» . Тобто просили на поміч Матір Божу . Вхід пішли коли , штафітки , інша підручна зброя . Босняки орудували кривими ножами-бічаками. Під ногами від крові зробилася шлюпавиця . Шваби не чекали на такий шалений опір ,а тому повністю розгубилися. Наші їх порубали на капусту . Декільком гусарам вдалося втекти .Втечею врятувалася і Марія-Терезія . Добігши до свого жеребця , в якого під хвостом був прив’язаний жмуток кропиви , скочила в сідло . Жеребець, від пекучого болю завданого кропивою понісся як перун по хащі . А так як було вже досить темно, то на скоку королева зачепилася за якусь гілку , що і вибило її із сідла . Гусарський її чобіт запутався в стремено . Шалений кінь волочив царицю по землі кілька кілометрів аж поки віжки не зачепилися за якусь коряку . На пів живу , на пів мертву царицю через два дні в лісі знайшов якийсь волох , котрий шукав підходящу вербу для корита . Ось так , Червенівський решетар , бетяр Микула , ледве не полишив життя найзначнішої цариці у Європі Марії-Терезії . Жорстоко покарала цариця своїх кривдників .Викликавши з Відня др агунський полк, вона наказала зрівняти із землею Бовцкош варош . Що там було рівняти, кілька смолоскипів під стріхи і від Бовцкош вароша залишилося згарище , яке більше ніколи не відродилося . Цариця хотіла доказати руснакам ,що з панами не можна міряти , те що не можна міряти . Бовцкош варош не було кому відродити бо всіх жителів повісили . А ті одиниці, що врятувалися, втікли вліс і на південному сході від села Знацьово побудували собі тимчасові хатинки-колиби, на які в ті часи казали _ куяви . Ось чому найгарніша сучасна вулиця Зняцьова називається –Куяви .
А що там наш решетар Микула? Він як то часто буває із зачинчиками , хитро вислизнув із тої бійки і подався кріста –кріжом до дому, прихопивши із собою оберемки кінських хвостів та грив . Батько Микули, старий Гаврило був таким , своєрідним червенівським патріархом Авраамом. Від Гаврила ,як і від Авраама , пішла велика кількість нащадків. А ремесло решетаря для всіх нащадків Гаврила стало власним прізвищем . Ось чому на кінець двадцятого століття в Червеньові чи не кожна третя родина є носієм прізвища – Решетарь . Решетарське ремесло давно занепало , зате нащадки Гаврила стали хорошими інженерами, будівельниками, вчителями , лікарями землеробами , нарешті , хорошими людьми.
2013 р.

Колись у Червньві жила одна добропорядна працьовита родина . Це були - дідо , баба , отець , мати, та їх троє діточок , троє хлопчиків. Якщо вони і жили не бідно , то тільки тому , що у всьому були старанні , працьовиті , знали цінити зароблене , не пропивали , як дехто , не розтринькували добро. Ніхто в родині не курив .Дорослі дуже любили хлопчиків , у всьому їм пільгували , бо в них бачили своє майбутнє , мали надію , що на старість буде кому їх доглянути. Хлопчиків звали – найстаршого Петро , середушшого Юрко , а найменшого Федор. Але домашні їх ласкаво прозвали – Петричко , Юричко і Фирчик . Хлопчики , що добре виховувалися в християнській сімї виростали гарними , слухняними , крім найменшого Фирчика. Це , як тільки розповилося з пеленок , відразу почалдо проявляти характер , при чому , що дальше то гірший. Як тільки почало говорити , тоді і почало брехати. Вечером , коли дорослі змучені важкою працею в полі ,повернулись до дому , воно почало з плачем брехати на старших братів , що ніби-то вони тільки те цілий день і робили , що його били , що ніби-то випили його молоко , та зїли всю яєчню. А як почало ходити , то почало ще і всяку шкоду робити. То накидало в колодязь повно всякого сміття , а провину склало на братів. То зігнало з насижених яєць квочку , через що із застужених яєць не вилупилось жодного курчати. Дорослі пішли в поле , а воно випустило свиней із хліва , які за день перерили всю загородку , змішавши із землею і капусту і цибулю і все інше , що там росло. Провину , як завжди склало на старших братів. Родичі думали , що воно підросте то стане розумнішшим . Та де там ! Воно було ніби і не дурне , але хитрощі його були направлені тільки на все погане. Коли підросло , то почало робити шкоду не тільки дома . Часто сусіди скаржилися, що від них краде яйця з курника. Крадені яйця воно міняло в корчмі на сигарети. Але знову провину складало на когось іншого. Скільки його не вчили не робити шкоду , не брехати , а говорити тільки правду . Нащо Фирчик завжди відповідав , що правда всім очі коле. Коли навчався уже у старшому класі , то одного разу прийшов до школи на урок та й набрехав старенькому вчителю , що того терміново викликає до себе староста села. Коли вчитель пішов , то брехач реготав на цілий клас. Одного разу , коли вже був вісімнадцятилітнім парубком порийшов до церкви , коли народ якраз «Вірую» молився ,та й на всю церкву крикнув « Село горить». Налякані люди повибігали з церкви , бо й дійсно більшість хат тоді були деревяні. А Фирчик стулився за муром та реготав на всі зуби. Отець з матірю думали , що син жениться , та нарешті стане кращим . І женитва не допомогла . Навпаки , женившись , він почав і жону і діточок учити брехати.Він це аргументував тим , що ніхто , ще хто живе по правді , в житі нічого не добився , ніхто ще по правді не став богатим , щоразу повторюючи , що правда очі коле. Можна погодитися з тим , що немає на світі смертного чоловіка , котрий би хоч раз не збрехав . Але брехня від брехні різниться . Одні її використовують як жарт , дехто використовує брехню вважаючи її корисною. Памятаю , як наша бабка , нас малих застерігала не плювати в колодязь , бо тому хто буде це робити , на губах обовязково виросте болячка. Або , ще вона казала , що не можна лаятися , обзиватися , та брехати , бо хто буде це робити , тому священик у церкві буде язика шилом колоти. Аще вона казала, що не можна пісяти на стежку , бо там в ночі ангелики ходять. Коли ми повиростали , то зрозуміли , що все що казала наша бабка , було не що інше , як вигадка. Але хіба можна було її за це осудити ? Потім своїм онукам я те саме казав . Натомість великий брехун Фирчик , який в решті- решт став Федориском , брехню возвів у ранг філософії. Він з гордістю повторював , що ще не неродився у світі такий , хтоб його перебрихав. Роки йшли , час брав своє. Наш великий брехун ні з того ні з сього захворів. Та ще й на якусь таку хворобу , яку жоден лікарь до кого звертався Федориско не міг вилікувати. Тоді він пішов по ворожілях , Але і ці не могли допомогти. Тоді хтось йому порадив йти у село Анталовці , там ніби є добрий ворожільник Малош Тончі-бачі. Вислухавши Федориска, Тончі –бачі дав йому якесь зіля , а ще порадив два рази в день на протязі літа пити по горняткові свіжого козлячого молока. Для ліпшого переконання у своїх здібностях , ворожільник сказав , що коза обовязково має бути первісткою , народженою із двійнят , строго настрого чорної масті , навіть шерстинки не сміє бути білої чи рудої. Тай пішов Федориско по всіх Верховинах шукати козу . Скільки не шукав , а такої знайти не міг. Були кози чорні , але не первістки , були і чорні і первістки , але не з дваійнят , були і чорні і первістки і з двійнят але десь мали бодай не великі але таки білі плями. Якось Федориско зустрівся в Середньому на базарі із своїм давнім знайомим Басарабом. На щастя Басараб не був брехачем , або вірнішше буде сказано , не був великим брехачем. Старий знайомий порадив Федорискові одного середнянського цигана за прізвиськом Сутов , який має самі такі кози. Федориско негайно відправився до циганського табору , де і застав дома Сутова . Сутов підтвердив , що у нього дійсно є такі кози і що за добру ціну він одну з них може продати. Але справа в тім , що менший син погнав кози на пасло і за звичаєм повернеться пізно вечером. Так що прийшлося Федорискові прийти ще раз . Добре хоч те , що Середнє не так уже і далеко від Червеньова. Коли великий світовий брехач пізно вечером прийшов до табору , то саме тоді і кози повернулися із пасла. Вибравши одну з них Федориско потокмившись з Сутовим за ціну, розрахувався , привязав за роги мотузок і рушив до дому . Тоді згадав запитати Сутова , як звати козу . Сутов сказав , що ця козичка має дуже грну , ай бо дуже гарну назву . За це б варто доплатити певну суму. Цю козу звати Правда. Коли це почув брехач , то в нього ніби все в грудях перевернулося. Все життя ненавидів правду , а тепер занеї ще і гроші заплатив . Він почав вимагати від Сутова гроші , повертаючи йому козу . Той сказав , що товар проданий , а домовленості про повернення не було. Так , що прийшлося Федорискові вести Правду до дому. На другий день , скоро в ранці брехач наказав жоні подоїти козу , щоб напитися свіженького молочка. Коли жінка зайшла до хліва і сіла біля кози, почала мацати вимя , то виявилося , що то був цап. Брехач від роспачу трохи не помер . Не тому, що йому було жаль витрачених грошей , а тому , що Сутов його перебрехав . Але на кінець він заспокоївся , бо найшов Правді інше застосування . Він енергійно почав дресирувати цапа бодатися. Цап виявився достойним свого нового господаря . За тиждень він так видресирувався , що ніхто не міг пройти біля ньго аби когось не штуркнув то з заду , то з ліва то з права . А світовий брехач із задоволенням спостерігав за вибриками свого підопічного цапа Правди. Коли дітки вранці йшли до школи , то Федориско випускав цапа на вулицю щоб полюбуватися , як діточки верещать тікаючи від гострих рогів цапа. В неділю або на свято , коли люди йшли до церкви , Федориско теж випускав цапа на вулицю. А коли той гнався за жінками , він сміючися казав : «Дивіться , дивіться , всі бояться правди». Одного літньго дня Федориско сів біля своєї хати на подвалині та так на сонечку помаленьку і задрімав. Звідкись де не взявся цап Правда . Як побачив сидячого брехача , як розігнався , та як із всього розмаху ставши навіть на задні ноги вдарив гострими рогами прямо в лице .! Так йому і видовбав обидва ока , та ще брехач і язик відкусив. З того часу і народилася поговорка ,що правда очі коле. . .

2013

На горі Жорнина , що височіє на північному боці від Мукачева , був колись давно-давно камяний палац-фортеця . Жила в цьому палаці одна люта пре-люта пані . Від народження цю люту пані батьки назвали Чорнобривка . Вона була володаркою на тільки над всім Мукачевом , а й над всіма селами що простягалися близько та далеко від її палацу . Всі , хто жив в цих селах та містах , були її кріпаками. Цю люту пані кріпаки поміж собою прозвали Чорнокривда . Ця прозивка була виправдана тим , що люта пані насправді була дуже лютою , вона збиткувалася над всіми підлеглими кріпаками , та кривдила їх як тільки могла . З виду на лице вона була гарною , миловидною жінкою , з красивою поставою. Всі хто її знав дивувалися , звідки в такому красивому тілі береться так багато люті та злості. Та найбільше вона терпіти не могла гарних дівчат та молодих жінок. Вона наказувала своїм слугам шукати по селах гарних дівчат і привозити їх до неї в палац. Там дівчат запрягали до воза і примушували возити Кривду по горах та лісах . Відбувалося це дійство у дуже дивний спосіб. Дівчат привязували до воза за їхнє волося , а колеса Кривда наказала зробити квадратними. Коли від втрати сил дівчата падали непритомними і від цього часто помирали , Кривда наказувала приводити інших. Не обминала лиха доля і молодих чоловіків та парубків. Парубків приводили у її палац . Насолодившись різними дикими похотями , Кривда надівала на голови хлопцям вуздечка із німецькими вудилами , сама сідала верхи на шию хлопця і поганяючи кнутом примушувала бігати вверх та вниз по горах аж доки парубок не падав мертвим . На самому верху Жорнини , у дворі палацу , у скелі був видовбаний колодязь глубиною понад сто метрів. Так цей колодязь був заповнений трупами замордованих хлопців та дівчат . Всі виноградники на горі Чернеча , Червена , Ловачка , аж до Бобовища і далі до Середнього належали лютій Кривді. Не один кріпак на цих виноградниках знайшов собі смерть. Що тільки не придумувала Кривда аби завдавати більше горя кріпакам. Наприклад , примушувала обкопувати кусти винограду зверху в низ по крутому схилу, або стоячи на колінах . В посушливі роки , в спекотні дні , примушувала кріпаків носити воду з річки Латориця на верх гори Ловачка в решетах і таким чином поливати виноградник . Зимою , коли не було роботи на полях чи виноградниках , Кривда теж придумувала різні способи знущянь над людьми. Так вона одної суворої зими наказала спорудити льодяну горку із Чернечої гори аж у річку Латориця. Кожного дня , добре виспавшись вона приходила сюди , щоб порозважатися. Сівши на сани вона примушувала дівчат витягувати їх на самий верх льодяної горки , а звідти спускалася аж до лівого берега річки. А щоб ноги дівчат не ховзалися коли її витягували на верх горки , наказала дівчатам роззутися . Так босоніж , в сильні морози дівчата возили люту пані цілими днями по річці та по її берегах. Ця пані знала , що її позаочі прозивають Кривдою , але не сердилася . Навіть пишалася тим , що вона може скривдити всіх , в той час , як на неї ніхто не смів косо подивитися. Одного зимового морозного дня Кривда запросила своїх гостей , які понаїздили чи то з Польщі , чи то з Туреччини , щоб і вони порозважалися на льодяній горці. Був самий розгул веселощів , коли Кривда побачила двох жінок , що йшли по замерзлій річці . Це була одна старенька , біла як сніг, жінка і молоденька , років 16-17 дівчина. Коли жінки наблизились , Кривда сердито спитала.
- Ви хто такі , що без мого дозволу блукаєте у моєму володінні . – Я Істина , сказала старенька , а це моя донька Правда. – А чому ти така вся біла ? -- Тому , що я старішша за весь світ . – Тоді чому в твоєї доньки таке смішне імя ? -- Тому , що вона завжди перемагає . Засміялася Кривда на всі свої жовті прокурені зуби , та й каже . –Ну , це ми ще побачимо , як вона перемагає. А тепер , кажи бабо , чого тобі тут треба , чого прийшла. – Плач і стогін бідних , замучених тобою людей дійшов до небес. Ми прийшли тобі сказати , щоб ти покаялася , щоб від сьогоднішнього дня ти робила тільки добро людям , щоб завжди ходила по паравді. Знову засміялася диким сміхом Кривда , що аж дерева задрижали. – Почула я тебе , бабо. Від сьогодні і кожного дня я буду ходити по Правді . Ти це будеш бачити твоїми очима. Тоді наказала слугам схопити прибулих жінок і звязати їх обох . Істину привязали до верби , що росла на самому берегу річки , а Правду звязали і кинули на лід у річку Латорицю біля самого підніжжя льодяної горки . Після цього Кривда підійшла до лежачої Правди і почала місити її груди своїми гострими каблуками , та скакати по її тендітному тілові. Гості Кривдені дивилися і теж реготали від задоволення . Трохи далі стояли кріпаки і плакали витираючи сльози хто рукавом , а хто краєм хустки , аби Кривда не побачила , бо вона могла і за це бідняків покарати. Так було щодня на паротязі тижня . Кривда підійшла до верби де була привязана Істина і каже:- - Ну ,що бабо , тепер ти бачила , що я кожного дня хожу по Правді? А сама наказала босим дівчатам аби витягли її на верх горки . Тим часом лід під теплим лежачим тілом Правди таяв і ставав все тоншим . А від її рясно пролитих сліз лід став кригким як вафлі. Як тільки босі дівчата витягнули Кривду на самий верх горки , вона дала знак рукою слугам відтягнути Правду в бік , аби не заважала саням. І ось з швидкого розгону сани з Кривдою налетіли на те місце де лежала Правда . Лід тріснув і сани разом із Кривдою навіки зникли під водою. Це бачили кріпаки і з радістю почали обнімати один одного , вигукуючи при цьому : - Правда перемогла! Є Бог на небі ! Правда перемогла! Тоді зібралися бідні люди з навколишніх сіл та з Мукачева і пішли палити палац , що на горі Жорнина . Коли все вигоріло , то взялися за мури . Через досить таки короткий час каменя на камені не залишилось від паньського палацу. А ще через якийсь час прийшов до Мукачева десь із далека божий чоловік , котрий побудував на тому місці де була льодяна гора монастир Богу на славу , а людям на згадку про Істину та Правду Божу.

2013

Приказку про те , що малі гріхи до пекла ведуть я чув коли ще був малий , але ніяк не міг додуматися ,як це треба розуміти . Кого б не питав , ніхто толком не міг пояснити .
І от ,коли я вже був у зрілих роках у наше село дали служити молодого св,ященника
По імені – отець Василій . Отець Василій був високо грамотним багато начитаним чоловіком . З ним цікаво було поговорити на любу тему . От якось я і запитав Отця Василія , чому малі гріхи до пекла ведуть . Він розповів мені дуже повчальну історію.
Ось послухайте :
« Високо , високо в горах , у далекому селі , жив собі один чоловік .
Звали цього чоловіка- Федор. Це був дуже бог обойний чоловік , добродушний , завжди
З благими намірами . За весь свій живот Федір не зробив нікому ніякого зла . Навіть коли косив траву , то якщо в траві попадалася жаба , він брав її руками , і переносив на друге поле , аби не дай то Боже , не порізати їй ногу . За такі благочестиві діла Федор знайшов милість в очах Божих . Бог йому дарував міцне здоров,я , нагородив його послушними дітками , дав йому вірну працьовиту жону . Жив він хоч і не дуже багато , але і не бідно,
Бо все його господарство було благословенно .
Цього ніяк не міг терпіти нечестивий сатана . Він кож ни й день , на ліганю
на вставаню , на кожному кроці приступав до Федора аби спокусити його на бодай який гріх . Федор відповідав йому завжди двома словами – відійди сатано . При цьому він чистосердечно молився і робив правою рукою хресноє знаменіє . Сатана відступав , та
незабаром знову притупав з ще більшою спокусою . Коли сатана зрозумів, що він не має
сили проти Федора , то придумав останній , вирішальний крок . Він запропонував Федору на вибір три гріхи , а саме 1- убити чоловіка , або 2- переспати з чужою жоною , або
3- напитися до п’яна вина . Федір мав можливість вибрати любий із цих трьох гріхів . Як
Що він виконає один із запропонованих гріхів , то нечестивий залишити Федора на завжди в покої . Але руснаки з цього приводу мають таку приказку : « обіцянка – цяцянка ,
А дурному радість» . Федор довго думав , вагався, не знав як йому поступати . Дуже вже
Йому надоїв сатана . Треба ж було його якось позбутися . Після довгих роздумів наважився таки зробити третій гріх , а саме - напитися . Він розсудив так - убити чоловіка це дуже тяжкий гріх . Переспати з чужою жоною - цей гріх до смерті веде . Напитися - це най менший гріх . Адже міліони людей по всьому світу напиваються кожний день і нічого не стається . Пійду , один раз нап’юся і сатана відступить від мене
На завжди . А тоді покаюся перед Богом за не великий гріх . На другий ранок крамар Мойша на конях ішов до Мукачева за крамом . За два дукати він погодився довести і Федора . Коли нарешті приїхали до Мукачева то Федор пішов на край города шукати якусь корчму , бо не хотів аби хтось знайомий бачив його п’яного . Зайшовши до корчми
Він сів у далекий темний куток і замовив собі вина . Випив одну чашку , випив другу , випив третю . І тут до нього присіла одна молода жінка . Очі сині , як море , лице червоне,
Як осіннє яблуко, уста пишні як пампух . Час у нього пішов веселіше . Від випитого вина,
Та через присутність красивої жінки у Федора розв’язався язик . Гуляли вони до пізньої ночі . Уже і корчму закривали . Корчмар підійшов до Федорового столу , аби той розплатився за вино . Коли Федор платив за вино то молода жінка краєчком ока побачила,
Що у нього повна кишеня з дукатами . Корчму закрили і Федор з молодою красунею опинилися на вулиці . Так , як було уже пізно і холодно то жінка запропонувала Федору
Переночувати у неї . А ще сказала вона , що чоловік її поїхав кудись далеко на заробітки ,
Тому скоро не повернеться . На Закарпатті є приказка : « п’яному руснакові море до колін» . Федор без усякого вагання пішов ночувати до тієї жінки . Тільки полягали вони
Обоє на одне ліжко , ясно не для того аби спати міцним сном , як раптом двері відчинилися і на порозі з,явився газда. Коли газда побачив чим займається його жона у ліжку з чужим чоловіком, то кинувся на них з п’ястюками і почав їх обох молотити . Федор скочив на ноги і сильно штовхнув газду від ліжка . Той упав , ударився головою об щось тверде і тут-же зразу помер . Ось так , Федор хотів зробити малий , а зробив аж три.
Тепер ви розумієте чому кажуть що малі гріхи до пекла ведуть ?
Сатана таки перехитрив Федора. Тому я завжди кажу :»Гойте руснаки ,не дайтеся біді стати» . Много не пийте , не грішіть, бо чорт не спить коли вертить !

2013

Жила колись у Червеньові молода пара . Його було звати Мішо , а її Гафа. Вони не давно побралися , тому любилися як голуб із голубкою . Але скоро після весілля прийшла біда звідки і не чекали . Мішку призвали на війну . Тоді наші воювали з турками . Гафа плакала гіркими сльозами , заламувала руки , ніби знала , що ніколи більше на цьому світі не зустрінуться із своїм чоловіком . На службі Михайло показав себе з доброго боку , сміливим вояком . Уже через два тижні після того як його призвали , він відбив у бою від турецького яничара молодого коня . Коник був чорний , чорний , аж блистів як крила у ворона . І от одного разу Мішові дали в руки якийсь пакунок і наказали донести до Мукачова . Мішо скочив у сідло вороного коня , якому дав імя Віхор та й поскакав з Будапешту аж до Мукачова . Віхор латів як Перун , та так , що у Міші не тільки гостра сабля що була з боку , а і зуби цокотіли . А його трясло і підкидувало як крумплі (картоплю) у циганському міху коли циган тікає з чужого поля . За час служби Мішо дуже звик до свого вороного коня і ліпше від Віхра любив тільки свою Гафу . Дорога була далека , тому аби скоріше ішов час , Мішо під носом приспівував собі пісні , які сидячи у сідлі сам і придумував .
Скакав руснак через долину ,
Притисянсьуі болота
У нього дома є дівчина ,
А в неї коса золота
Вона косу золотую
У віночок заплітає
ЇЇ в личко поцілую ,
Вона пісню заспіває .
Маю коня вороного
Золоті підкови
Коли скочу я на нього
Та аж злізу в Червеньові .
Отак співаючи він прискакав до своєї цілі . Уже видно було мукачівський замок Паланок . Мішові дозволили після того як доставить пакунок , зайти до дому до Червеньова і відпочити там три дні . Мішо був щасливий , бо знав що як раз десь тепер Гафа має родити . І от раптом звідкись із за лісу вискочили на конях турецькі яничари . Було їх більше десяти . Вони оточили Михайла і тут почалася страшна битка . Мішо літав по полю на своєму турецькому коні , як блискавка на небі рубаючи на ліво і на право . Мішова гостра сабля падала на стрижені турецькі голови , як грім з неба . Вже половина яничарів полягло порубаними під копита Віхора .Але і Мішкові гострим , кривим ятаганом одрубали чотири пальці на правій руці . Тоді він узяв саблю у ліву руку і продовжив битися як львиця , у якої забрали дитинча . Ще встиг він зарубати трьох турків , як вбили його вірного коня . Далі Михайло бився пішо . І ось коли зарубав останнього яничара , то вирішив іти попрощатися із своїм мертвим Віхором . Тільки він нахилився над його гривою , як якийсь недобитий яничар став на одне коліно і вистрілив прямо Мішові у голову . Він упав на Віхрову гриву і зразу помер . Коли прийшла допомога то було уже пізно . Михайла погребли вояки із його рідного села , котрі з ним служили в одному полку . Коло його голови закопали калинового кола , бо не було чим зробити хреста . Коли через три дні принесли дубовий хрест , щоб все зробити по християнському обряду , то побачили , що з калинового кола густо виросли конарі (гілки) , які зацвіли білим цвітом . Вояки закопали хреста , але залишили і калину . Про цю геройську битку , Червенівські хлопці , Мішкові однополчани склали пісню , яку ще і зараз співають .
Бився руснак , бився ,
Із турками бився,
Коню вороному,
Коню вороному Пшениченьку жала
На гриву схилився. Кокуль вибирала
Коню вороному
Коню вороному
А у чистім полі У яслі складала.
Десь там при дорозі Кокуль вибирала
Молода дівчина У яслі складала
З чорними очима Коня вороного
Пшениченьку жала Із відра нового
Вона напувала …..
Коли дали знати Гафі де , і як загинув Мішо , то вона вже народила була хлопчика . На честь батька хлопчика теж назвали Мішо . Тяжко жилося молодій удові із маленькою дитиною . Було їй усього вісімнадцять років . Кожної весни , коли зацвітала калина , Гафа із сином приходили на могилу чоловіка , аби посадити квіти та й поплакати на самоті . Та не довго втримало серце Г а фи . Не пройшло і десять років , як у неповні двадцять вісім років померла і вона сама . Дехто знає казати , що самоє справедливе на світі –це смерть , бо ніби її не можна підкупити . Та це така справедливість , коли молоденькі матері помирають залишаючи дітей круглими сиротами , а в той час дехто роками в ліжку лежить живий зверх землі гниє , просить собі смерть і не може дочекатися? То це справедливо ?
Залишився маленький Мішко круглим сиротою . Сам , один як палець . Лице його було завжди смутним , очі його завжди наповнені сльозами . Добре , що хоч найшовся один газда що взяв його за слугу . Як колись із мамою , Мішо кожної весни , як зацвітала калина приходив на батькову могилу . Це було десь п'ятнадцять кілометрів від його дому . І ось одного разу Михайло прийшов на могилу , став на коліна та й почав молитися . А з очей сльози так і капають , так і капають , як рясний дощ . Коли це чує він голос ніби із під землі :» Сину мій сину , чому ти такий смутний , чому в тебе очі такі заплакані?» А Мішо на це каже:» Як мені не бути смутним, коли я круглий сирота ,один , як палець . Я як той овес при дорозі , хто йде , той і скубе . Немає кому моє серце розвеселити . А голос із під землі йому відповідає :» Відріж один конарь з моєї калини , зроби з неї дудку , вона буде тобі веселити душу й серце . Мішо зробив так як йому наказав голос із під землі .
Приніс до дому калиновий конарь , висушив його , вистругав і зробив собі дуду . Як тільки притулить дуду до своїх уст , а з неї задзвенить гарна , милозвучна мелодія , та така гарна , що на серцю зразу стає легко , легко , на душі весело , весело . На мелодійні звуки дудки , як метелики на світло , зліталися хлопці , дівчата та і старші люди . Де яке весілля , де яке свято , де сільські танці , туди завжди запрошували Мішку заграти на дуді . Його полюбовно так і назвали – Дудаш Мішо . Йому співали пісню :
Заграй мені дудашику
На дуду , на дуду
Та я свою гірку біду
Забуду ,забуду .
А Червенівські дівчата липли до нього як пчоли до меду . Та Мішо залюбився тільки в одну в таку саму круглу сироту , в Оленку . На «Першу Пречисту» засватав Мішо Оленку , а на «Другу Пречисту» зробили весілля . Люди цілим селом зносили на весілля – хто курку , хто яйця , хто муку ,хто корчагу вина . А той газда в котрого служив Мішо , забив чотиристокілограмового бичка . Богацькі дівки завиділи Олені . Вони казали: « Що такого Мішо знайшов в тій дівці Олені ? Жебрачка і є жебрачка ,ні кола ні двора .» Олена не сердилася , бо була добра . У відповідь вона їм співала :
У потоці качки пливуть Бідна дівка замуж іде
Каченята крячуть З чорними бровами
Бідні дівки замуж ідуть А багаті дома сидять
А богаті плачуть З кіньми та з волами .



Після весілля Мішо з Оленою домовилися , що вони народять багато дітей . Не дай то Боже , коли щось станеться , то аби їх діти не були такі самотні , як були вони . Народила Олена не мало не много , п’ять синів , та всіх славних русинів . Їй тек і приспівували:
Мала мамка п’ять синов
Та всіх славних русинов,
Один ходив до школи
Другий носив бочкори
Третій возив теліжки
А четвертий саночки
Пятий малий Іванко
Випив од мамки молоко .
Після хлопців народила ще чотирьох дівчат – Меланку , Поланьку, Параску і Терезку .
Мішо і Олена робити не лінувалися , були працьовиті . Такими були і їх діти що вже по троху повиростали . Вони зробили собі нову хату , прикупили землі , розгаздувалися . Мішо навчив своїх синів теж грати на дуді . Хлопці поробили собі дудки здідової калини. І тепер ,на свято чи у неділю, запрошували грати не тільки Міша , а і п’ятьох його синів . Дудашовці ходили грати і по інших селах . Вони були настільки популярні , що як тільки пішла чутка , що там-то , або там-то на танцях будуть грати дудашовці , то сходилося народу як листя і трави . Тільки зазвучали їх дудки , як всі довкола ставали веселими, радісними , задоволеними , забували соє горе та біду . Одного разу , на «Святу неділю» дудашовців запросили грати на танці у сусіднє село Лучки . Дудашовці посідали під величезним старим дубом що ріс по серед села і взялися за роботу . З нагоди свята народу було багато . А один п’ятнадцятирічний шибеник виліз на самий верх того дуба де грали дудашовці . І сам чорт не знає що його туди понесло . Старий гнилий конарь зламався і разом із шибеником полетів до низу . Своїм товстим кінцем конарь упав прямо Мішові на голову . Два тижні Мішо лежав не приходячи до тями . Два тижні над ним стояла і молилася Олена та всі її девятеро дітей . Повних два тижні у страшних муках мучився Мішо Дудаш . Погребли Михайла у Червеньові на цвинтарі біля його матері Гафи . На його могилі поставили дубовий хрест і посадили калину . Разом із Михайлом погребли всі шість дудок . Вся родина вирішила покинути Червеньово, бо воно нагадувало їм про страшні муки Михайла . Коли відправили «сороковини» , Зібрали свої речі тай розійшлися по білому світу на всі чотири боки . І тепер , коли хтось згадує приповідку: « русинського квіту по цілому світу» , то мають на увазі і дудашовців .

2013

Корятович і ракошинці


Задумав Федор Корятович ще сильніше укріпити свій мукачівський замок , а за одно зробити благоустрій на території довкола замку . Для цього він вирішив поглибити та розширити захисний канал що обмивав замок з усіх сторін і запустити до нього воду з Коропецького потоку . Цей поток теж необхідно було розкопати. Землю , яку викопували з каналу та потоку треба було поносити на замкову гору для того , щоб там насадити виноград . Ферко дуже любив садити виноград не тому , що він милував йому око , а тому, що з нього робили божественний напій , без якого він не міг обійтися ні одного дня . Для того щоб втілити задуманий план в життя , треба було виконати грандіозну роботу . Це коштувало дуже дорого , а грошей у нього не було бо всі кошти він витратив на те , щоб видовбати у скалі колодязь для води . Тоді Федор виголосив панський указ про трудову повинність . За цим указом кожне село мало постачати робітників, котрі повинні відробити павну кількість днів , без оплати і на своєму кості (на своїх харчах ). Робота була дуже важка . Працювали від зорі до зорі . Землю високо на гору носили на собі . Часто калічилися спотикаючись об гостре каміня . Інколи навіть помирали . Але що було бідним людям робити . Така була воля феодала . Нарешті прийшла черга відробляти панщину селянам із села , яке тепер називається Ракошино . Ракошинці уперлися і нізащо не хотіли ставати до роботи . Вони казали , що відколи Бог сотворив світ , ще не було такого , аби їх , вільних людей хтось зміг заставити робити без оплати , та ще й на своєму кості . Корятович спершу їх просив . Не помогло . Потім став їм грозити , Не помогло . Ракошинці повторювали одно і те саме – ми не раби , ми вільні люди , Ферко не має права примусити нас робити задарма . Та Федор Корятович знайшов на них право . Це право палиці і саблі . Під страхом смерті ракошинці стали до роботи . За їхню непокору та упертість їх суворо покарали та так щоб і другі боялися . Ракошинців заставляли приклякати так , щоб борода сягала аж до колін , на хребет клали міх повний землі і в задгузь , тбто задом до переду , примушували нести цю терьху(вантаж) на самий верх гори. Цю позу , тобто ходити задом до переду назвали _ ходити раком тому що рак теж ходить задом до переду . Робітники з інших сіл жаліли мучеників , а інколи сміялися , казали на них «ракоші» , від слова – рак. А гордий , самоупевнений Федор Корятович стоячи на кам’яному мурі , підкручував свої обвислі баюса насміхаючись , казав на великомучеників – «сракоші» . Такої наруги над собою свободолюбові селяни далі терпіти не могли . Тому збунтувалися , взяли в натружені свої руки вила , сокири , коси і пішли в наступ на замок Паланок . Перебивши велику кількість наглядачів та вояків , бунтарі вдерлися в нижній двір і почали виламувати браму верхнього двору замку . Наляканий Ферко виставив білий прапор , тай прислав своїх парламентарів до повстанців просити миру . Парламентері від імені Корятовича запропонували бунтарям в якості контрибуції 15 бочок вина. Це усім відомо, що ракошинці, як і усі селяни в радіусі десяти кілометрів від Ракошина , За визначенням учених мужів , належать до так званого «ракошинського» типу характеру . Це – терпимість , прощення , добродушність , мягкосердіє, працьовитість, миролюбність . Тому вони радо пристали на умови миру А коли бочки з вином були на половину порожні , то можна було чути такі вигуки – «перебачаємо , перебачаємо Ферко , то наша кров а не татарська . Ось такий то він «ракошинський» тип характеру . А ще ракошинці відзначаються добрим гумором . Вони не тримали злості на Корятовича за те що той назвав їх село « Сракошино». Все одно цісарські нотарі уникаючи вульгарщини у всіх документах записали-Ракошино . На томість ракошинці часто повторювали приповідку –
« Фері , фері , запирай двері , бо ідуть ракошинські люди та поганоє тобі буде .
Ось такі були колись ракошинці .
2013 р.

КАМЕНЬ ІСУСА НАВИНА У ЧЕРВЕНЬОВІ
( Скарби Середнянського замку .)
Усім і кожному , хто читав Білію , відомо про те , що пророк і вождь єврейського народу Мойсей після того , як вивів народ божий із єгипетського рабства , водив його по пустелям Сінаю сорок років перед тим як прибути до землі обітованої . Не тому що обіцяна земля була дуже далеко від Єгипту . При бажані добратися до Палестини можна було за декілька місяців пішої ходи . Водив він народ свій так довго , аби помер останній чоловік , хто міг тримати в руках своїх меч аби воювати , аби помер кожний хто народився у рабстві і відчував на собі тягар меншовартості . До землі обітованої повинні були увійти тільки ті , хто народився вільним тілом і душею .
- І от народ божий під проводом Мойсея наблизився до обіцяної землі , прийшовши із південної сторони до Солоного моря , або як його зараз називають , до Мертвого моря , обійшов його зі сходу і отаборився на східному березі річки Йордан . Із цього місця добре було видно західний берег , тобто обіцяну Богом землю , а в ночі , коли запалювалося у будинках світло , можна було бачити місто Єрихон . Для Мойсея наступили останні дні його життя відміряні йому Богом . За ту провину яку він вчинив перед лицем Божим йому не дано було ступити ногою своєю на святу землю . Відчуваючи близькість своєї смерті , Мойсей рішив призначити замість себе достойного чоловіка , який би був добрим , рішучим і справедливим вождем народу Божого . Бог йому показав такого чоловіка . Це був Ісус син Навина , який до цього часу прислугував Мойсею . Призначивши перед всім єврейським народом Ісуса Навина своїм наступником , Мойсей спокійно помер у віці ста двадцяти років . Тридцять днів і тридцять ночей оплакував народ Божий Мойсея над його могилою . Після закінчення днів плачу Ісус знову зібрав народ свій і обявив йому , що прийшов час переходити річку Йордан , щоб вступити і зайняти обіцяну Богом землю . На приготування Ісус дав народу три дні . Він також викликав дванадцятьох священників ізраїльських і наказав очиститися і освятитися бо їм прийдеться нести ковчег заповіту Божого попереду народу при переході через річку Йордан і далі по всій землі , аж доки не виженуть усіх ворогів . Для того аби створити безпеку своєму народу при переході річки , Ісус відібрав сорок тисяч сильних , хоробрих , загартованих воїнів .
- Нарешті наступив час переходити через Йордан .Це був час збору пшениці , тобто жнива. В цей час щороку річка Йордан була найбільш повноводною , такою що на усій своїй довжині виходила з берегів , приносила багато руйнувань своєю швидкою течією . Навряд чи хто небуть із розумних полководців наважився б переправлятися через річку за таких обставин . Ісус Навин наважився бо був великим стратегом , єврейським стратегом . Він чудова розумів що його противникам важко буде зібрати народ на війну тоді коли він зайнятий збором урожаю . Народ ізраїлю був наляканий тим ,що у воді можуть усі потонути . Ісус заспокоював народ , казав їм що сьогодні народ ізраїля ще іще раз переконається що з ними їх Бог .
- Дванадцять ізраїльських священників узяли на плечі свої ковчег заповіту , рушили попереду усього народу , щоб перебратися на другий берег річки і взяти у спадок землю обітовану . Як тільки ті священники що йшли попереду замочили ноги свої у воді , річка припинила свою течію . Ті води Йордану що були вниз по течії ізсякли у Солоне море , а ті що були у верх по течії зупинилися і стали ніби замерзлою кригою . Ісус наказав священникам зайти на середину річки і там зупинитися і стояти тримаючи на плечах своїх ковчег заповіту , аж поки весь народ і сорок тисяч воїнів не перейдуть на західний берег річки Йордан . Священники стояли босими ногами своїми на дванадцяти каменях , що лежали на дні річки ще з часів створення світу . Три дні і три ночі вони стояли і тримали ковчег , аж поки всі не перейшли . Коли останній ізраїльтянин вийшов із річки , то Ісус наказав виділити кожному із дванадцятьох колін ізраїлевих по одному достойному чоловіку . Коли були виділені дванадцять достойних , Ісус наказав їм взяти із річки ті дванадцять каменів на яких стояли священники ,




покласти на плечі свої і носити повсюду куди будуть нести ковчег заповіту . Ці камені повинні були бути пам’яттю для нащадків , вони повинні були нагадувати із покоління в покоління про те , що зробив Бог для народу свого .
- А ось як описує цей епізод сам Ісус Навин у своїй книзі . Приводжу дослівно :
- « Ідіть попереду ковчега Господа Бога вашого в середину Йордану і візьміть звідти і покладіть на плече своє кожен по одному каменю , по числу колін синів ізраїлевих , аби вони були у вас знаком , коли запитають вас у прийдешні часи сини ваші і скажуть: « для чого у вас ці камені?» ви скажете їм: « на пам'ять про те , що вода Йордану розділилася перед ковчегом заповіту Господа , коли він переходив через Йордан , таким чином ці камені будуть для синів ізраїлю пам’ятником на всі віки .» ( Біблія , книга Ісуса Навина 4-4).
- Коли весь народ ізраїля , а з ним і сорок тисяч воїнів перейшли на західний берег Йордану , то у першому ж поході вони завоювали тридцять одне царство . Всіх царів і все живе що було у тому царстві вони знищили . Їхні городи і села , їхні землі і поля вони поділили поміж колінами синів ізраїля . Дванадцять каменів пам’ятних вони завжди носили із собою аж доки не прийшли у місто Галгал . У місті Галгалі камені помістили у скинію і зберігалися вони там , аж доки цар Соломон не побудував у Єрусалимі храм імені Господнього . Після того дванадцять каменів пам’ятних принесли до дванадцятьох притворів храму Господнього і по одному із них розмістили на почесному місці у кожному притворі . Від природи своєї всі камені мали форму шестигранника , це було ніби прообразом зірки Давида . Всі вони були одинакові по формі , за розміром і кольором . За розміром вони були – плоскі , товщиною за людську долоню , у поперечнику мали дві п’яді . За кольором були темно-сірі ближче до чорного . Їх ніколи не торкалося залізо , їх ніколи не тесали .
- У середні віки із усіх кінців Європи багаті люди – графи , герцоги , князі , члени королівських та царських родин , подорожували на Святу землю Палестини аби поклонитися святиням , Гробу Господньому , аби принести багаті пожертвування для відновлення та охорони історичних церковних памяток . Дуже часто у дорозі їх підстерігали розбійники . Розбійники нападали на подорожуючих , забирали від них усі коштовні речі , часто побивали їх до смерті . З метою захисту подорожуючих , з благословення папи Римського був створений рицарський орден Темплієрів . Члени рицарського ордену були добрими , досвідченими , загартованими воїнами . Вони супроводжували подорожуючих у святі місця , а також коли ті поверталися додому . Рицарі несли варту також безпосередньо на святих землях . У знак подяки багаті мандрівники дарували рицарям багато коштовностей , а інколи навіть цілі маєтки .
- Через сто років після свого заснування орден Темплієрів став найбагатшою , наймогутнішою військово – охоронною структурою у Європі . Він побудував багато храмів , соборів , церков , фортець , замків . З часом цей орден став виконувати не тільки військово-охоронні функції . Він став найпотужнішою у тогочасному світі фінансово-банківською структурою . Магістри ордену розуміли , що капітал який вони накопичили не повинен лежати мертвим баластом . Його треба пустити в оборот . Орден став позичальником для багатьох сильних світу цього . Його боржниками були майже всі королі Європи та Близького Сходу , навіть Ватикан . Та найбільшим боржником ордену Темплієрів був французький король . Наближався час сплати боргів. Якби прийшлося сплатити всі борги , які накопичилися , то королю Франції прийшлося би продати пів королівства . Не набагато ліпше положення було і в інших королів . Тоді король Франції таємно зібрав нараду усіх королів Європи , на якій учинили змову проти ордену . Підступними діями заманили керівників ордену до Парижа ніби-то на якесь святкування . Там їх кинули до темниці , висунули їм звинувачення у змові із сатаною , у гомосексуалізмі , у антицерковних змовах та інше . У 1308му році їх спалили на вогнищі а багатство ордену привласнили собі . Залишившись без своїх поводирів рицарі ордену не могли дати рішучий опір об’єднаним силам королів Європи . Більшість із них загинула у




. нерівному бою . А ті що залишилися живими порозбігалися по віддалених куточках Європи , де у них були свої замки.
Одним із таких замків , був Середнянський замок , що на Закарпатті . Дослідники стверджують , що назву свою замок отримав від назви села Середнє , на південно-західній околиці , якого у дванадцятому столітті і був побудований рицарями ордену Темплієрів . Деякі дослідники припускають , що назва самого села – Середнє оправдана тим , що воно лежить по середині шляху на однаковій віддалі від найбільших міст Закарпаття – Ужгорода та Мукачева . Але ці дослідники не враховують той факт , що в часи заснування Середнього , Ужгород та Мукачево нічим не були значущі за згадане село , тому навряд чи це могло вплинути на утворення назви . Закрадається сумнів , що саме геодезичні поняття вплинули на утворення назви . З таким самим успіхом можна стверджувати що Середнє лежить по середині скажімо між Будапештом і Краковом , або Парижем і Москвою , або Римом і Петербургом , або в кінці кінців посередині між Балтійським і Середземним морями . Геодезія все витримає . Але любі мої друзі , коли вже було Середнє , ще не було ні Будапешта ані Москви ані тим більше Петербурга . Воно дійсно , якщо брати сучасну назву села у його українській вимові , то Середнє виглядає як середина . Але пардон , любі друзі , не забуваймо що згадане село заснували русини , які і населяють його споконвіку . Русинська назва села – Середньово . Придивляюся , прислухаюся і приміряюся до цієї назви і мені грішному чомусь здається , що вона утворена від слова – середа , тобто від третього дня тижня . Наука про топоніми наводить нам чи мало прикладів , коли назви поселень утворювалися від назви днів тижня . Це і Суботиця , це і Римарська Субота , це і Понедєлькіно , це і Душанбе ( Пятниця) це і Свята неділя ( Санто Домінго) і багато інших . Тому дуже навіть припустимо , що назва Середньово утворена від слова – середа . Інколи , коли не маю з ким , то я люблю сперечатися сам із собою , тому роблю припущення , що в назві села Середнє може бути геометрично – геодезичне начало .Адже в русинів є не мало поселень , які мають саме таке начало . Візьмемо до приладу такі назви як Довге , Заднє , Широке , Глибоке , Мохнате . ( Пардон любі друзі , Мохнате тут не причому , навіть якщо воно і Заднє і Широке .) То чому не може бути Середнє ? Може бути , якби не одне «але» . Але немає у руснаків Середнє , а є Середньово . Але біда нам до тих назв . Повернемося до подій у Середнянському замку .
- У тому ж таки 1308му році до Середнянського замку прибуло коло десять рицарів – утікачів із Єрусалиму . Треба сказати що вся діяльність рицарів проходила у суворій таємниці , це була цілком ізольована від навколишнього світу структура . І все ж таки , з прибуттям рицарів – утікачів до Середнього , просочилася інформація про те , що вони принесли із собою величезну кількість різни коштовностей , особливо – якісь дорогоцінні камені . І ніби-то ці камені вони замурували у товсту стіну центральної вежі замку , що називається Донжон . Чутки про те що в Середнянському замку сховані величезні коштовності , не давали спокою на протязі століть багатьом шукачам скарбів навіть до теперішнього часу . У 1312му році нещастя прийшло і до рицарів Середнянського замку . Всі вони були знищені а замок переходив із рук у руки у володіння від одного феодала до іншого , аж поки у вісімнадцятому столітті цілком втратив значення як фортифікаційна споруда . З того часу почався його цілковитий занепад і велике руйнування . Шукачі скарбів руйнували мури замку , бо сподівалися знайти в них замуровані тамплієрами дорогоцінні камені . Інші руйнували мури замку бо їм тебе будо будівельний матеріал для будівництва сільської церкви , фари та монастиря . Ще інші колупали мури замку бо їм потрібен був камень для будівництва своїх хат . А всі разом керувалися принципом – руйнувати , не будувати , душа не болить . І так на початок третього тисячоліття маємо те що маємо – це жалюгідні залишки замку колись надзвичайно могутнього ордену Темплієрів , що полишив помітний слід у історії старої Європи .
- Одного квітневого раннього ранку 1944го року село Червеньово розбудив якийсь гул моторів . Це в село заїхала колона військових машин . Настав найстрашніший , найтрагедніший день в історії єврейського народу . Військові люди та жандарми , що приїхали на машинах почали виганяти євреїв з їх хат у тому у чому спали , заганяли на машини і вивозили у невідомість . Жила коло нас по сусідству одна багатодітна єврейська родина Шварца Йосифа . І сам дідо Йосьо , як ми його називали , і баба Шангля і всі їх домашні були на диво добро душні люди . Жили вони досить бідно , як і більшість із п’ятнадцяти єврейських родин нашого села . Була у них невеличка крамничка , доходів від якої ледве вистачало для прожитку . Крім крамнички дідо Йосьо тримав у себе дома недільну школу для єврейських дітей нашого села , в якій працював учителем . Був він ще й служителем місцевої синагоги . Чи отримував він якусь платню від недільної школи та синагоги , цього я не знаю , а видумувати не буду бо це не мій жанр . Але робити висновок про те , що ця родина жила бідно я можу з того , що у них не було навіть одного коня . Коли йому треба було привезти з Мукачева крам , то він завжди кликав мого діда . Ми дітваки з нетерпінням чекали коли нарешті Йосьо покличе нашого діда вести крам , бо знали що тоді будемо їсти цукерки . Ми б пристали були аби дідо возили крам кожен день . Але була у діда Йосі одна дорогоцінність яку він дуже цінував і якою дуже гордився . У його хаті – світлиці у кутку біля вікна на почесному місці стояла етажерка . На верхній полиці етажерки стояла досить велика , гарно зроблена , деревяна , інкрустована мідними візерунками шкатулка . У цій шкатулці і був той дорогоцінний камінь , яким так гордився наш сусід дідо Йосьо , який був для нього найбільшим багатством . Це був чорний , дуже гладенький камінь величиною як домашній хліб спечений у печі . У поперечнику він мав близько дві п’яді , а товщиною у долонь . Довгими зимовими вечорами , коли жінки прядиво пряли , дідо Йосьо розповідав різні цікаві історії про той шестигранний камінь , який він приніс із руїн Середнянського замку . Був це звичайний собі річковий камінь на який росіяни кажуть – галечник , а ми руснаки кажемо – ріняник . Та для діда Йосі він мав незрівняну цінність , можливо ще і тому , що колись його торкався власними руками славний вождь євреїв Ісус Навин .
- Много цікавого розповідав цей довгобородий , сивочолий , безмежно твердий у вірі своїй, дідо . Але таке суспільне явище , яке не знає ні границь , ні національностей , ані релігій , таке явище як одвічна проблема батьків і дітей , торкнулася і старого Шварца Йосифа . Справа в тому , що його онуки разом із нашими християнськими дітьми на Різдвяні святки ходили по сільських хатах колядуючи , прославляли новонародженого Христа . Через це він дуже переживав , навіть траплялися у нього серцеві напади . В той же час коли до нього під вікна приходили колядувати , він висовував із вікна руку і кожному коляднику давав жменю цукерок .Коли з цього приводу інші євреї робили йому зауваження , він казав що то була не його рука . Це було єдине , про що він брехав .
- Всю родину Шварца Йосифа , жандарми вигнали на вулицю у тому у чому спали , вишикували їх босих у одну лінію . Тут-же їх обшукали і не знайшовши нічого , заставили забиратися на машину . Дідо Йосьо у котрого струмочком текли сльози по бороді попросив мою маму аби забрали шкатулку з каменем і зберігали до його повернення . Повезли їх у невідомість назавжди , а люди з нашої вулиці , що зібралися були , проважали їх поглядами і плакали . Плакали за цією єврейською родиною як за своїми родичами . Ті жандарми що залишилися у дворі Шварца , забили двері і вікна дошками і запечатали їх . Так , що мама не змогли взяти шкатулку з каменем .
- Через кілька днів по тому , хтось дав знати нашим , що Шварц Йосиф знаходиться у Росвигові на цегельній фабриці разом із іншими євреями . Наш дідо , баба і мама приготували два кошики їжі для наших сусідів , постаралися при тому , аби їжа була кошарна . Це було відро яєць зварених у шкаралупі , відро картоплі звареної у лушпині , сушені груші і яблука , а також кукурудзяна мука . Дідо запрягли коней , ми посідали на воза і поїхали шукати наших сусідів . Цегельна фабрика була там , де потім побудували завод для торговельного обладнання .На воротах цеглярні стояв вартовий з карабіном . Територія була обтягнута колючим дротом .Дідо підійшли до вартового і запитали чи не міг би він покликати Шварца Йосифа із Червеньова . Вартовий сказав що не має права залишити свій пост , але покликав до нас якусь не знайому єврейку . Та вислухала нас і пішла шукати діда Йосю . Через кілька хвилин підійшла друга єврейка із сусіднього села і розповіла нам такі речі від яких у нас по тілу мороз пішов .
- Родину Шварца розділили . Діда Йосю і його шестимісячну онучку Лаю залишили в цеглярні , а інших членів родини відправили не знати куди . Маленьку Лаю треба було годувати материнським молоком . Маленьке , голодне , дитятко кілька днів плакало , пищало . У діда Йосі від страшного переживання стався серцевий напад і він помер . Тіло його кинули у вогонь цегельної печі , а щоб не мати мороки то жандарми туди-ж кинули і живе дитятко маленьку Лаю . Почувши таку страшну звістку ми повернулися додому , а кошики з їжею віддали тій жінці із сусіднього села . Як ми пізніше дізналися , ніхто з тих євреїв , що в той час були у Росвигівській цеглярні не залишився живий . Все своє життя , аж до самої смерті наш дідо , баба , мама , сподівалися що повернеться коли небудь хтось із родини Шварца у село , щоб розповісти їм про трагічну кончину їх рідних , щоб весь світ знав про злодіяння фашистів . Не дочекалися . Тепер уже бачу що і я не дочекаюся . Памятаю як наші кожного зустрічного єврея питали : « чи не знаєте що небуть про Шварцових?» На жаль ніхто і нічого не знав . Пройшло шістдесят шість років ,а як подумаю якою смертю загинула маленька Лая котру я не один раз колисав ,то волоси на голові дуба стають . Хоча розумію , що за час війни міліони і міліоно людей загинули мученицькою смертю . Але це були не знайомі , як кажуть очі не бачать – душа не болить , а тут такі близькі Дідо Йосьо та маленька Лая .
- Через деякий час по тому почали розпродувати єврейське майно та речі із їхніх будинків селянам , через так званий аукціон . Цінностей як таких у червенівських євреїв не було . Були це в основному мало заможні , багатодітні родини . Деякі з них займалися ремеслом , це були кравці , шевці , боднарі , столярі . Троє мали невеликі крамниці та корчму . Троє мали не великі , до п’яти гектарів земельні ділянки . Один був варга ,- це той що кожу вичинював . Один був ряньдяш – це той що збирав ганчірки , макулатуру . Одна родина жила з того ,що жебракувала . Склалася була така традиція , що русинські жебраки жебракували тільки по русинських хатах , а єврейські жебраки по єврейських хатах . Не тому що русини не дали б подаяння єврейським жебракам , а тому що єврейські жебраки не брали з рук русинів подаяння , вважаючи це не кошарним . Чужинцю легко можна було розібратись де русинська хата а де єврейська по тому , що русинські хати були пофарбовані у синій колір , а єврейські у жовтий .
- Розпродали і домашні речі нашого сусіда Шварца Йосифа . Моїй мамі дісталася велика керосинова лампа . А ту інструктовану гарну шкатулку із каменем купив один сільський заможний вуйко . Камінь – ріняник він викинув як не потріб у нашу межу , а шкатулку відніс до дому . Мама взяли той камінь, помили і положили у сусік , де він лежав аж до осені . Восени мама придумали для нього цілком практичне застосування . Вони використовували його як гніт , прикладуючи квашену капусту у бочці . Так цей звичайний , надзвичайний камінь ріняник із річки Йордан служив нам тридцять років . Щоразу на весні , коли закінчувалася капуста у бочці , мама виймали його , змивали від росолу , і клали на дубову ковбицю біля колодязя , аби його до осені випалювало сонце . Весною 1973 го року на місці старої хати я почав будувати нову . У дворі було повно різного будівельного матеріалу – камінь , гравій , пісок , цегла , черепиця , дошки . Якось за роботою ми на той камінь не звертали увагу . Аж коли пізньої осені почали квасити капусту , то побачили що його на місці немає . Ми всюди шукали , багатьох питали , але без результатно . Можливо хтось «позичив» і забув повернути . Але скоріше за все могло статися так , що майстри котрі будували мою хату випадково забетонували його у фундамент . Нічого мені не відомо і про решту одинадцять каменів із мурів Середнянського замку . Тішить мене тільки одна думка – можливо ці камені замуровані в мури середнянської церкви . Як би це було так , то це б був найкращий варіант ще і тому , що назва ордену – Темплієри утворена від французького слова – темпло , що означає - церква . А назва тамплієри на русинську мову переводиться як – церковники . Ось так ці камені – ріняники із річки Йордан стали неначе зв’язуючий ланцюг багатьох поколінь на протязі п’яти тисяч років .
- П . С .
Дорого б я заплатив тому , хто б мені надав інформацію про те де знаходяться ті камені . Ой дорого ! Я б йому дав половину королівства . Ви питаєте , Якого ? Французького ! А якого ще!
2013 р.

К О В Р И Ч К А (РОЗДУМИ ПРО ХЛІБ)
Одна із найдовших, та найгарніших вулиць села Червеньова, що
простягається на захід від центру села, називається Ковричка, або Говричка. Чому вона так називається, або хто її так назвав, до сих пір залишається загадкою. Але хто має чим думати і може думати, хай розгадує. Я в свою чергу спробую розгадати цю давню загадку довколишнім обхідним шляхом. Не зроблю ніякого відкриття, якщо скажу, що в Червеньові всі їдять хліб, хто має за що, та має з чим. А на додаток скажу ще ось що. Хліб за своїм призначенням завжди ділився на каждоденний, святочний, та обрядовий. Каждоденний хліб, це той, який кожний день споживаємо як їжу. Він був різний за формою, за вмістом, за розміром, та назвою. Випікався із пшеничної , житньої, гречаної, овіяної, та кукурузної муки. За формою він був здебільшого круглий, що нагадував сонячний диск. Його для випічки сажали прямо на долівку печі, або як ще казали на пуд. Називали його просто хліб, або буханець. Вагою був біля трьох-чотирьох кілограмів. За звичай червенівські газдині хліб пекли раз на тиждень у суботу, з таким розрахунком, щоб одного хліба стачило для всієї родини на один день. Родини тоді були не малі, а робота важкою, тож приходилося пекти хліби досить великі. Менші за розміром та вагою буханці у Червеньові називалися паланиці. А ще менші, вагою до одного кілограма називалися- пудпалка. Не знаю чому , але часто так виходило, що коли наставала субота, тобто день випічки, то у всіх закінчувався хліб. Ніби пекли на повний тиждень, та на суботу рідко в кого залишався хліб минулої випічки. Тому – то в суботу газдиня вставала дуже рано і замішувала тісто. Газда в той час розпалював піч. Суботній день газдиня присвячувала випічці хліба, варінню страв, пранню білизни, прибиранню в хаті. Готувалася до неділі. Але газда та інші члени родини і в суботу мусіли робити на господарстві та у полі. Поскільки великі буханці, щоб добре спектися, мусіли « сидіти» в печі півтори-дві години, то щоб не чекати так довго на сніданок, газдиня на швидку руку пекла пудпалки, які сажалися біля отвору печі, в так званих « челюстях» Щоб прискорити випічку цих маленьких буханців їх «гартували», тобто пригрібали до них головешки, котрі газдиня перед тим вигребла кочергою із печі.(Так гартувався хліб) За п'ятнадцять- двадцять хвилин пудпалки були готові до сніданку. Крім буханців, паланиць, пудпалок, були ще і інші сорти каждоденного хліба, такі як богач, локша, попелюх, ощипок , налисник. Богач пекли з кукурузної муки. Вимішене, не квасне, а прісне тісто розплескали і пекли прямо на плиті. Локшу робили з пшеничної або житньої муки, теж прісну. Тісто замішували і розкачували качалкою більш натонко як богач і теж пекли на плиті. В такий спосіб пекли і ощипки, але з вівсяної муки. Так само з гречаної муки пекли гречаники, приспівуючи таку пісню
« гоп, мої гречаники, усі жиди начальники». Але русини часто ішли з дому на роботу на кілька днів, а то і на кілька тижнів. Наприклад , лісоруби , вівчарі, польові працівники. Ці робітники пекли у лісі чи полі, так звані попелюхи.Замішувалося тісто і коли дрова у ватрі добре перегоріли ,то розгрібали головешки і в середину загрібали сформований долонями буханець. За півгодини попелюх був спечений. Правда на ньому налипало не мало золи. Але русини казали так : « людина за своє життя має зїсти мірку попелу». Так само , як і попелюх випікалися налисники, різниця була тільки та ,що тісто загорталося в капустяне листя, тому і казали на них налисники.
Як уже згадувалося вище, крім каждоденного хліба насушног пекли ще і святочний. Його робили з вищих сортів пшеничної муки, додаючи туди різні солодощі, прянощі, молоко, сир, масло, яйця. На цей святочний хліб у Червеньові казали – колач. Колач був різним за фрмою, розміром, наповненням та інше. Колач пекли до неділі, досвят, для пригощання гостей і так далі. За формою він міг бути круглим, продовгуватим, та інакшим, залежно від фантазії та майстерності пекаря. Так, наприклад, колач спечений у продовгуватій прямокутній, або овальній хлібопекарській формі, називався – баник. Колач сформований і сплетений у вигляді дівочої косички називався – плетеник. Повторюю, що форма та смакові якості святочного хліба залежали від майстерності пекаря.
І нарешті така категорія хліба, як обрядовий хліб. До нього відносилася проскура, про яку тут не буду писати, паска, юрьовник, Згаданий уже налисник, перепілки, або перепічки, мадівники, корачуни, коврички і нарешті мета мого оповідання – коврій. Назва – коврій, це щось схоже на російський – коровай. Про нього я нижче розкажу детальніше. Звичайно, у різних місцевостях нашого краю були різні звички, різні назви, різні обряди . Тому я часто у своїх оповіданнях, як у попередніх, так і в наступних посилаюся на Червеньово. Не для того аби його піднести над іншими селами, а для того, коли котрийсь критик скаже : « А ти звідки про це знаєш . Ти , що там був?» міг відповісти –« знаю ,бо я там родився, виріс і слава Богу постарів»
Отже – паска. Це хліб випечений із най кращих сортів пшеничної муки як і колач , але іще з більшим старанням і натхненням. Паску пекли для освячення на свято Воскресіння Христового. Тому-то паску вважали Святою. Русини до неї ставилися з великою пошаною і благоговінням навіть більшим, як до ікон. Перед тим як пекти паску, газдиня мусіла висповідатия. Ті що споживали паску, теж мусіли бути висповідані. По формі паска завжди була кругла, прикрашена орнаментом із тіста.
Разом із паскою пекли так званий юрьовник. Його пекли із того самого тіста що і паску. Але по формі він був плетеник, подібний до колеса із діркою по середині. Його несли до церкви святити разом із паскою, в одному паскальному кошику або торбині. Після освячення юрьовник вішали у світлиці під образами. Їли його на свято весняного Юрія, тому він і називався – юрьовник.
На зелені свята, або Тройцю, червенівські газдині пекли перепічки, або перепілки, що мали форму пташки. Їх пекли із різних сортів муки. Їх пекли для того, аби дарувати сусідським дітям та похресникам. Може читач замітив, що я про ці дійства розповідаю ніби в минулому часі. Справа в ті, що деякі із цих гарних , цікавих, а головне, корисних обрядів забуті.
На свято Петра і Павла, часто уже із муки нового урожаю пекли згадувані уже налисники. Ці святочні обрядові налисники відрізнялися від каждоденних налисників своїми смаковими якостями.
На різдвяні святки випікали медівники, щоб давати їх щедрівникам та колядникам за їх вінчування та колядування. Вони були різної форми – зірки, хрестики, бублики, ляльки, кружки та інше. До різдвяних свят пекли також обрядовий колач- плетеник круглої форми , який називався корачун. Мабуть корачуном його називали тому, що саме на різдвяні святки найкоротший, укорочений день. На Святий вечір корачун клали на святковий стіл підклавши під нього жмуток соломи і накривали гарним домотканим, вишиваним, або перебраним рушником. Так він лежав до свята Василія Великого, а тоді його можна було їсти.
І нарешті Коврій. Це був обрядовий хліб, який випікався до весілля. Випікали коврій досить таки пристойних розмірів та ваги. Близько п’яти кілограмів. Інколи, щоб посадити коврій у піч і потім звідти його вийняти, приходилося розширювати отвір, розбираючи так звані «челюсти». Коврій робили у формі плетеника, як велике колесо з діркою по середині. Через цю дірку просували довгий весільний рушник, кінці якого зв’язували. Під ас весільної процесії до церкви, для вінчання молодих, весільний староста вішав коврій через голову і висів він у нього з лівого боку, а в правій руці тримав кірагов. Так староста супроводжував процесію до церкви, а після вінчання , до дому ідучи по переду молодих. Коли повернувшись до дому гості посідали за стіл, то староста за всіх помолився і благословив молодих на довге і щасливе, подружнє життя. А тоді брав коврій і розламував його на багато маленьких шматків. Цих шматочків мало бути стільки, аби кожному присутньому дісталося бодай по одному. Ось чому він мав бути великим, у залежності від кількості гостей . Величина коврія також підкреслювала заможність господаря. Розламуючи коврій на шматочки він клав їх у сито, вінчуючи молодим , аби в них було стільки діточок, як у ситі дірочок. Коли робота була зроблена, староста проголошував таке : « Перша крихітка надається тому, хто є початком усьому – Богу Святому.» Тоді він брав шматок коврія, клав на тарілку, що стояла на столі. Далі по черзі він запрошував батьків молодої, та молодого, дідусів, бабусь, хресних батьків, дружбів і дружок і так усіх запрошених гостей. Кожен, хто отримував від старости крихітку коврія, підносив молодятам дарунки. Гості супроводжували це дійство піснею, в якій були такі слова : « А хто сидить за столом, най дарує за шором. На танірі щербина, най дарує родина. На танірі галузки най дарують і дружки,» і таке інше. До весілля випікалися ще і інші коврії, які були значно менші з розміром , але такої ж форми. У неділю перед весіллям, перший дружба, та перша дружка нанизували коврій на руку і ходили по селу запрошуючи кого треба було на весілля. При цьому, зайшовши до хати вони казали так « Просив пан молодий і пані молода , абисте прийшли до них у четвер на весілля. Та дуже просили абисьте прийшли, абисьте їх хижу не обійшли.» Цих дружку та дружбу називали звачами. Коврій, з яким звачі ходили зазивати на весілля, залишався їм за добросовісну роботу.
Але , крім перелічених вище весільних обрядових ковріїв, на весілля випікалося ще багато малих, на яких казали – коврічка. Весілля на селі, - це завжди була подія. Тому крім званих гостей подивитися на весілля , послухати музику, потанцювати, поділитися враженнями, завжди приходило багато сільської молоді, дітваків, та молодих жінок. Коли веселощі і танці були у розпалі, музикантам давали знак і вони почали награвати мелодію
« Наш староста в пецу спав» Під звуки цієї мелодії з хати виходила газдиня, а за нею дві сокачки-кухарки, що несли за чотири кінці велику плахту наповнену ковричками. Дітваки, що бавилися на дворі почали вигукувати :
«ковричка, ковричка, несуть ковричку». Щедра газдиня роздавала всім присутнім у дворі по коврічці.
Любі друзі, а чи не здається вам, що від цієї обрядової, весільної коврички і пішла назва найдовшої Червенівської вулиці – Ковричка? А мені здається. Забувся з плином часу цей гарний весільний обряд, забулася і сама русинська назва обрядового хліба – ковричка . Чомусь наші люди запозичили собі мадярську назву – перецок. Але залишилася в памяті народній назва вулиці – Ковричка, що стала надбаням історії. Правда, деякі сільські дослідники стверджують, що вулицю так назвали, бо там клись жив чоловік за прізвищем Коврій. А чому б і ні? Адже є серед русинів люди з прізвищем
Баник, Богач, Попелюх, Ощипок, Локша, то чому б не міг бути Коврій?
2013 р.

К А Р П А Т О Р У С Ь К А А Т Л А Н Т И Д А
Колись, дуже, дуже давно, на самий початок початку, у передгір’ї Карпат, на рівнинах прилеглих до річки Латориця, було собі одне село. Це було там де зараз село Червеньово, а можливо там де Ракошино, або навіть де Лучки чи Давидково. Не так важливо де воно точно було, але важливо те, що воно насправді було. У цьому селі проживали люди, які були надзвичайно працелюбні, дружелюбні, добрі серцем і душею. Згодом цих людей стали називати русинами, або карпаторосами. Та най примітним було те, що жінки та дівчата цього народу були дуже красиві лицем і поставою. Та такі красиві, що красивіших за них навіть ще і досі на світі немає, бо вони були русинського племені.
В той час Високо, високо в Карпатських горах проживало плем Божих синів. Коли Божі сини дізналися про село в якому проживають дівчата надзвичайної краси , то вирішили спуститися в долину і спробувати щастя, тобто засватати русинок. Ось як про цю подію пише пророк Мойсей у своїй першій книзі «Буття» глава 6 . «Коли люди почали розмножуватися на землі і родилися у них дочки, тоді сини Божі побачили дочок того народу що вони красиві і брали собі їх за жінок хто яку вибрав … В той час були на цій землі великани, особливо з того часу, як сини божі стали жити з дочками народу того, і вони стали народжувати їм. Це були сильні з споконвіку славні люди.»
Коли сини Божі прийшли в це село, та як побачили наших дівчат, то в них від тої краси серце зомліло, губи затремтіли, а очі на чоло повилазили.
Жила в тому селі одна удовиця. Звали її Ланта. У цієї Ланти було десять доньок. Усі вони були повнолітні, усі вони були на виданя. Лантині дівчата були найкрасивіші за усіх красунь. Якось Божі сини дізналися, що утому селі на Івана Купайла буде кірбай, тобто всенародне гуляння. Вони вирішили спуститися в долину і взяти участь у цьому гуляні. У дівчат та молодих жінок цього села був звичай у ніч перед Івана Купайла викупатися у Латориці. Купатися прийшли і доньки удовиці Ланти. Ще раз повторюю, що Лантині доньки були такі красиві, що коли у неділю одягли свої вишиванки, та коли заплели своє волося у золоті косички і вийшли на вулицю щоб іти до церкви, то сонце від завиті та сорому ховалося за хмару. Коли у вечері дівчата виходили на танці , то зірки на небі воліли не засвічуватися, аби не здаватися занадто блідими поряд дівчат. Божі сини пливли на човнах вниз по річці Латориця, щоб встигнути на кір бай.Коли вони припливли до того села , то була вже глибока ніч. Саме тоді у воді вони побачили русинських дівчат у світлі від полум’я від купальської ватри. Дівчата купалися прикриваючи своє ніжне як порцелян тіло тільки своїм шовковим волосям, що звисало до самої води, а води було нижче колін. Спокушені цим видовищем сини Божі остовпіли. Навіть місяць небесний, що одним оком зазирав із-за хмари поблід від такої чарівної краси . Та так він став блідим аж до тепер, як доказ і свідчення всього того, що тут розповідається. Сини Божі засватали таки русинських дівчат. А через тиждень, тобто після Петрового посту поробили шумні весілля. Першими вийшли заміж за синів Божих десять дівчат удовиці Ланти. Наступної весни вони почали народжувати діточок. Кожна по двох по трьох. І так кожної весни. Через п'ятнадцять років уже внуки Ланти почали народжувати. І теж по двох по трьох, діточок кожної весни. Ті, що народжені були від роду Ланти та Божих синів, були надзвичайно сильними, сміливими, красивими, високого росту люди. Ці люди стали називатися – атланти, тому, що всі вони мали походження «от Ланти». А Карпатські гори та долини прозвали – Атлантидою. Благословенною була ця Карпатська земля, що прозвана Атлантидою. Тому люди там жили у гаразді, злагоді та достатку, ні в чому не нуждалися. Але стара русинська половиця гласить, що від гаразду і пси бісяться.. Народ атланти впав у великий гріх. Гріхом цим було наступне : п’янство, перелюбство, здирництво, збагачення за чужий рахунок, не повага до старих людей, до бідних, до сиріт та удовиць, відступ від правдивої віри. Та чи не найбільшим гріхом була зависть. Бо зависть породжує ненависть, а ненависть є початком усіх гріхів. Це гріхопадіння було другим після гріхопадіння Адама і Єви. Ось як про це пише пророк Мойсей у згаданій вище шостій главі. « І побачив Господь, що велика розпуста людей на землі, і що всі помисли сердець їхніх були злом у всі часи, і розкаявся Господь, що сотворив чоловіка на землі і засмутився у серці Своєму. І сказав Господь : винищю з лиця землі людей котрих Я сотворив»
Щоб очистити землю і омити її від нечисті, навів Бог на землю потоп в якому мало загинути все живуще на ній. Але велика милість Божа, та така велика, що людям виміряти її не можна. Пожалів Бог атлантів і не погубив їх. Він перетворив їх на дельфінів і дав їм пристанище у морських глибинах. Там вони живуть і до тепер , як найрозумніші істоти морів і океанів, як істоти, що найліпше ставляться до людського племені, бо у їх жилах тече кров русинської жінки Ланти.
Люди спочатку сприймали дельфінів як риб. Своє доброзичливе ставлення до дельфінів вони виражали в тому, що най дороги, най рідніших вони називали рибами. Так мати на свою дитину каже – рибко моя. Закохані молодята одне одного спочатку називають рибонькою. А росіяни взагалі на дітей кажуть – рибята. Не знаю, чи це у підсвідомості людей залишилася пам'ять про те, що все живе почалося з води, чи підсвідомість розуму нашого натякає нам на те, що коли через перенаселення людей на землі вичерпаються продовольчі ресурси і людина щоб вижити знову заселить моря та океани? Все можливо. Якось я дивився одну телевізійну програму , де вчений чоловік розповідав, що людина після того як була створена, у своєму розвитку і самовдосконаленні пішла хибним шляхом. Замість того аби вдосконалювати свою душу і своє тіло, чоловік почав удосконалювати знаряддя праці, інструменти. У цьому він досяг прогресу, особливо у розумовому розвитку. Зробивши спочатку камяну сокиру, він її вдосконалив і зробив залізну. Потім він вдосконалював свої інструменти і зробив машину. Потім комп’ютер, потім робота. Але душа і тіло його деградують і тепер. Перші люди, як свідчить нам Біблія, жили понад дев’ятсот років. Тепер же рідко хто доживає до 85 – 90 років. А в плані творця було зробити людину вічною. Не дарма в раю , який бог насадив для людей було дерево вічного життя. Можливо, якби еволюція розвитку людини пішла шляхом самовдосконалення душі і тіла , то чоловік би не мусів зїдати так багато тварин і рослин, кількість яких не є безмежною. Можливо, він би міг отримувати енергію для функціонування свого тіла і розуму , наприклад від сонця, від землі, від повітря, від космосу. Можливо шляхом самовдосконалення він міг би пристосуватися до життя не тільки на землі, бо це най простіше, най примітивніше , пристосування, а і у воді та повітрі, і нарешті під землею? У бога все можливо . А без Бога ані до порога. Бог, чарез потомків Ноя , що спасся від потопу відтворив собі на служіння русинське плем’я і знову поселив його у Карпатах, даючи йому останній шанс для спасіння. А край цей уже не називається Атлантидою , а знову, як і колись, називається Карпатська Русь. Я , як не дуже вчений чоловік, дивуюся з тих високо вчених мужів, котрі вже сотні років шукають загублений континент Атлантиду. Та що її шукати? Вона ж не ховається. Прийдіть до нас у Карпати і дивіться хоч цілими днями, хоч цілими місяцями. Прийдіть на Мукачівщину і добре придивляйтесь до дівчат, може ви впізнаєте пра-пра-правнучок Ланти.
На кінець хочеться висловити застереження такими словами « Гойте русини, не дайтеся біді стати». Бійтеся третього гріхопадіння. Особливо тепер, коли високо розвинуті країни створюють різні військові лабораторії, в котрих хочуть навчати братів наших по розуму – дельфінів, різним диверсійним , підривним роботам, аби топити кораблі і убивати людей. Це третє гріхопадіння стане кінцем кінця. До всього вище сказаного хочу додати ось що. Я в кінці кінців догадався чому вчені археологи, історики, шукають Атлантиду на дні морів та океанів. Вони, як-то кажуть чули дзвін, та не знають де він. Вони якось догадалися, чи хтось їм нашептав, чи десь прочитали, що Атлантида зараз находиться на морському дні. Та до них ніяк не доходить, що там де зараз Мукачево, Червеньово, Ужгород, Хуст, Тячів, колись у доісторичний період було море. Багато людей бачили різні моря та океани, але мало хто бачив морське дно. В той же час жителі Закарпаття не тільки постійно бачать морське дно, вони на ньому живуть, працюють. Вони на дні морському народилися, їх на дні морському по смерті погрібають, тому що русини є нащадками Божих синів атлантів. А після всього сказаного хочу ще додати ще ось що. Прізвище Ланта на Закарпаті збереглося аж до тепер. Так на прикінці 20го століття у селі Анталовці, що на Ужгородщині, жив і працював лісорубом Фкрко Ланта.
2013 р.

Ц Е БУЛО ДАВНО. ЦЕ БУЛО ДУЖЕ ДАВНО. ЦЕ БУЛО КОЛИ ЩЕ ІСУС ХРИСТОС
З АПОСТОЛАМИ ПО СВІТУ БОСІ ХОДИЛИ. ІШЛИ ЯКОСЬ ІСУС ХРИСТОС ІЗ ПЕТРОМ СВЯТИМ . ІШЛИ, ІШЛИ ТА Й У КАРПАТИ ПРИЙШЛИ . ПРАВДА І ТЕ ЩО ПЕТРА ТОДІ ЩЕ СИМОНОМ ЗВАЛИ . А ТАК ЯК ВОНИ БУЛИ БОСІ І ХОДИЛИ ПІШКИ , ТО ДУЖЕ СОБІ ОБ ГОСТРЕ КАМІНЯ НОГИ ПОРАНИЛИ . СИМОН ТОДІ СЕРДИТО НАЗВАВ ЦІ ГОРИ КАРПАТАМИ ЩО В ПЕРЕКЛАДІ ОЗНАЧАЄ – СКАЛА АБО СКЕЛЯСТІ ГОРИ . ІШЛИ ВОНИ З ГОРИ НА ГОРУ, З ДОЛИНИ НА ДОЛИНУ ТА Й ДІЙШЛИ ДО ТОГО МІСЦЯ ДЕ ТЕПЕР СЕЛО ЯСІНЯ . ТАМ ВОНИ ОБЛЮБОВАЛИ СОБІ ВИСОКУ ІЗ ШИРОКОЮ КОРОНОЮ СМЕРЕКУ ТА Й ПОЛЯГАЛИ У ЗАТІНКУ ВІДПОЧИТИ . КОЛИ ВІДПОЧИЛИ, ТО СИМОН І КАЖЕ ДО ІСУСА – УЧИТЕЛЮ ДОЗВОЛЬ МЕНІ ВИЛІЗТИ НА ТУ ГОРУ НА САМИЙ ЄІ ВЕРХ, БО Я ХОЧУ ПОБАЧИТИ УСІ ЦАРСТВА СВІТУ . ХОЧУ ПОБАЧИТИ ЯК ЛЮДИ БОГУ СЛУЖАТЬ, А ЗА ОДНО ПОМИЛУЮСЯ КРАСОЮ КАРПАТ .
ЗВИЧАЙНО ІСУС ДОЗВОЛИВ . ПРОЙШЛО БОГАТО ГОДИН . ПОЧАЛО УЖЕ ТЕМНІТИ БО СОНЦЕ СІЛО ЗА ГОРУ НА СПОЧИНОК, А СИМОН ЩЕ НЕ ПОВЕРНУВСЯ . ІСУС СТАВ НА КОЛІНА І ПРИСТУПИВ ДО ВЕЧІРНЬОІ МОЛИТВИ КОЛИ РАПТОМ ЧУЄ - ГОСПОДИ РЯТУЙ МЕНЕ . ЦЕ ПЛАКАВ СИМОН . ВІН ВИЛІЗ НА ВИСОКИЙ ГЛАДКИЙ КАМЕНЬ ЩО БУВ НА САМОМУ ВЕРХУ ГОРИ А ЗЛІЗТИ НЕ МІГ . ІСУС ПІШОВ РЯТУВАТИ СВОГО УЧНЯ . ДОКИ ВІН ПІДНЯВСЯ НА САМИЙ ВЕРХ ГОРИ, ТО СТАЛО ДУЖЕ ТЕМНО . ЦЯ ГОРА НАЗИВАЛАСЯ ТОДІ ТАК ЯК ДО РЕЧІ БУДЕ СКАЗАНО НАЗИВАЄТЬСЯ І ТЕПЕР – А САМЕ – ПЕТРОС . У ПЕРЕКЛАДІ ІЗ СТАРОГРЕЦЬКОІ ЦЕ ОЗНАЧАЄ – КАМІНЬ АБО КАМЕНИСТА ГОРА . ДУЖЕ ЗМУЧЕНОГО СИМОНА ІСУС ЗНЯВ З ВИСОКОГО КАМЕНЯ І НА РУКАХ ПОНІС ЙОГО ПІД ТУ САМУ СМЕРЕКУ, ДЕ ВОНИ ВІДПОЧИВАЛИ. З НАГОДИ ПОРЯТУНКУ СИМОНА, ІСУС ДАВ ЙОМУ ІМЯ ПЕТРО НА ЧЕСТЬ ТОІ ГОРИ . АЛЕ КОЛИ ВІН НІС ПЕТРА НА РУКАХ , ТО ТАК ЯК БУЛО ДУЖЕ ТЕМНО СПІТКНУВСЯ І СИЛЬНО РОЗБИВ СОБІ ПРАВЕ КОЛІНО . ІЗ КОЛІНА ПОТЕКЛА КРОВ . КРОВ ПЕРЕМІШУЮЧИСЯ ІЗ РОСОЮ ПАДАЛА НА ТВЕРДІ КАМЕНЦІ . ІЗ КОЖНОГО КАМІНЦЯ НА ЯКИЙ УПАЛА КРОВ ІСУСА ПОЯВЛЯЛАСЯ ЛЮДИНА . ІШЛИ ВОНИ ДОВГО ДОВГО УНИЗ ПО РІЧЦІ ТИСА . КОЛИ ПОДИВИЛИСЯ НАЗАД ТО ПОБАЧИЛИ ЗА СОБОЮ ВЕЛИКЕ МНОЖЕСТВО НАРОДУ, ЩО МАВ ВСЮ ПОВНОТУ СУТНОСТІ, ТОБТО ТРИЄДИНОЄ НАЧАЛО - З КАМЕНЯ З РОСИ ТА З ІСУСОВОІ КРОВІ ЩО КАПАЛА З ПРАВОГО КОЛІНА . ТОДІ ПЕТРО КАЖЕ -УЧИТЕЛЮ ДОЗВОЛЬ МЕНІ ЇХ УСІХ ПОРАХУВАТИ . ІСУС ДОЗВОЛИВ . ПЕТРО РАХУВАВ, РАХУВАВ ТА ТАК І НЕ ПОРАХУВАВ БО ЛЮДЕЙ БУЛО ТАК БАГАТО ЯК ЛИСТЯ І ТРАВИ . МІСТО ДЕ ПЕТРО РАХУВАВ ЛЮДЕЙ ЩЕ І ДО ТЕПЕР НАЗИВАЮТЬ – РАХОВО . А ЛЮДЕЙ ІСУС НАЗВАВ – РУСИНАМИ АБО КАРПАТОРОСАМИ БО З’ЯВИЛИСЯ ВОНИ НА СВІТ БОЖИЙ З РОСИ ЗМІШАНОЇ З ІСУСОВОЮ КРОВЮ . ІЗ БІБЛІЇ УСІМ ВІДОМО ЩО НАРОДУ БОЖОГО БУЛО ДВАНАДЦЯТЬ КОЛІН ІЗРАЄЛЕВИХ . АЛЕ ТАК ЯК ІОАН БОГОСЛОВ ЗАПЕЧАТАВ БІБЛІЮ ЩОБ НІХТО НЕ МІГ НІЧОГО НІ ДОДАТИ АНІ ВІДНЯТИ ТО МАЛО ХТО ЗНАЄ ЩО ІСУС СТВОРИВ СОБІ ЩЕ ТРИНАДЦЯТЕ КОЛІНО – ЦЕ РУСИНСЬКИЙ НАРОД . ІЗРАЄЛЕВИХ КОЛІН БУЛО ДВАНАДЦЯТЬ ПО ЧИСЛУ ПАТРІАРХІВ . АПОСТОЛІВ ТЕЖ БУЛО ДВАНАДЦЯТЬ, А САМ ІСУС БУВ ТРИНАДЦЯТИМ ТОМУ І ВИНИКЛА ПОТРЕБА У СТВОРЕНІ ТРИНАДЦЯТОГО ІСУСОВОГО КОЛІНА . І С У С СКАЗАВ ЩО ЦЕРКВУ СВОЮ ВІН ПОСТАВИТЬ НА ТВЕРДОМУ КАМЕНІ . СКАЗАВШИ ТАК, І С У С ТИМ САМИМ ДАВ ЗРОЗУМІТИ ЩО ФУНДАМЕНТ ТІЄЇ ЦЕРКВИ БУДЕ ПЕТРО БО ЦЕ ІМЯ ЯК БУЛО СКАЗАНО ВИЩЕ ПЕРЕКЛАДАЄТЬСЯ ЯК КАМЕНЬ . АЛЕ МОЖНА СМІЛО ДОГАДУВАТИСЯ КОЛИ І С У С КАЗАВ, ЩО ПОСТАВИТЬ ЦЕРКВУ СВОЮ НА ТВЕРДОМУ КАМЕНІ ВІН МАВ ТАКОЖ НА УВАЗІ ТРИНАДЦЯТЕ КОЛІНО НАРОДУ БОЖОГО – РУСИНІВ . ПРО ЦЕ ВПЕВНЕНО СВІДЧИТЬ НАВЕДЕНА ТУТ ТАКА ПЕРЕКОНЛИВА ТАКА ПРАВДИВА ІСТОРІЯ . ВІД ТОДІ І ДО ТЕПЕР РУСНАКИ ВІРОЮ І ПРАВДОЮ СЛУЖАТЬ СВОЄМУ ТВОРЦЮ, СВОЇЙ ВІРІ, СВОЇЙ ЦЕРКВІ. А ТВЕРДІ ВОНИ У СВОЇЙ ВІРІ ХРИСТОВІЙ ЯК ТОЙ КАМЕНЬ НА КОТРИЙ КАПАЛА КРОВ І С У С А, ЯК ТОЙ КАМЕНЬ З ЯКОГО СТВОРЕНІ РУСИНИ . ПРАВДА ОСТАННІМ ЧАСОМ НЕЧЕСТИВИЙ, ТОЙ САМИЙ КОТРИЙ КОЛИСЬ СПОКУСИВ ПРАМАТІР НАШУ – ЄВУ ПОЧАВ КАЛАМУТИТИ ВОДУ СЕРЕД РУСНАКІВ АБИ ЗБИТИ ЇХ ІЗ ПРАВЕДНОЇ ДОРОГИ . ТОМУ ДОРЕЧНИМ Є ГАСЛО – ГОЙТЕ РУСНАКИ НЕ ДАЙТЕСЯ БІДІ СТАТИ . АМІНЬ.

2013

Після свого воскресіння, перед тим як вознестися на небо, Ісус наказав своїм учням збиратися по двоє і йти по цілому світові, та проповідувати Святе Євангеліє – Благую вість. Перед тим , як розійтися, в Єрусалимі на них зійшов Дух Святий у вигляді полум’яних язиків, після чого вони могли розмовляти на всіх мовах світу. Після двох років проповідування у Римській імперії, яка займала все побережжя Середземного та Чорного морів і простягалася аж до Атлантичного океану, апостоли Петро з Павлом вирішили, що центральна та північно-східна Європа, теж достойна почути слово Боже. Вони зібралися І вирушили в дорогу. Йшли вони , де пішки із села на село, де на човнах, а часто і вбрід через річки. Так, за кілька років мандрувань вони нарешті прийшли на Закарпаття. Ходячи із села на село, вони на якийсь час зупинилися у селі Зняцьово. Правда, тоді ще воно так не називалося. Тоді воно мало іншу, теж гарну назву – Куяво. Ця гарна назва збереглася і до тепер. Тепер Куяво це південна частина села. Прийшовши під вечір у село, вони почали придивлятися до хатин. Побачили най більшу, зайшли у двір і попросилися переночувати. У цій хаті жив староста села. Був він чоловіком середніх літ, десь біля п’ятдесят років. Але голова, борода , уси у нього були сіді, сіді, як полонина зимою. Його так і прозвали – Сідун. До слова буде сказано, Сідуни і досі проживають не тільки у Зняцьові, а і в сусідніх селах. Тоді в сиву давнину у русинів була звичка давати людям прізвища за кольором волося, за родом їх занять, за іншими ознаками. Тому-то в наших селах не мало таких прізвищ , як Сідун, Сірак, Білей, Чорничко, Зеленко, Білобаусий, Барна(брюнет), Кишеля (строкатий), Шарга ( щось між рудим і жовтим) Дереш (сивий) , Факов ( бурий) , Бурих, Сивак, та інші. Згаданий староста Сідун, був добрим, старанним, а тому поважним керівником села.
Вислухавши прохання мандрівників, він погодився прийняти їх на ніч. А тоді наказав синам своїм нагріти води, аби гості з дороги помилися, а жоні своїй наказав приготувати вечерю. Треба зауважити, що зняцівські люди, тоді, як і тепер, були дуже госте приємними. З особливою повагою та гостин ністю вони ставилися до подорожуючих. Бувало, якщо до зняцівськогогазди зненацька прийшли гості, то він пригощав їх останнім шматком хліба, інколи відірваним від рота своїх дітей . Якщо і цього не було, то він біг до сусідів, аби щось позичити і таким чином пригостити гостей. Коли гості помилися і повечеряли, староста почав розпитувати , хто вони такі і куди йдуть. Петро з Павлом доступно і докладно розповіли про мету своїх подорожувань. Вони розповіли про події, що відбулися за останні роки на святій землі Ізраєля. Вся велика родина Сідуна , аж до ранку з відкритими ротами слухали проповідь апостолів. На другий день, коли апостоли трохи відпочивши встали від сну, староста спитав їх, чи не погодилися б вони те саме розповісти і іншим людям Куява. Апостоли відповіли, що саме для цього вони і прийшли. Того ж дня під вечір, у старостовому дворі зібралося багато людей, яким апостоли до півночі проповідували благу вість. І так було щодня, на протязі кількох тижнів. Вдячні селяни приносили їм різні дарунки, але апостоли не брали, бо казали, що для цього у них навіть торбин немає. Єдиною власністю, яка в них була, так це палиці, аби могли псів проганяти. Нарешті прийшов час прощатися. Селяни, коли побачили, які в апостолів стоптані сандали, та які криваві, в мозолях стопи їхніх ніг , то запропонували їм коней, повозку, і одного молодого перевізника, який би їх возив із села на село по наших камянистих гірських дорогах . Після довгих міркувань Петро з Павлом нарешті погодилися прийняти перевізника. З того часу і до тепер у Зняцьві живуть люди які мають прізвище – Перевузник, як свідчення правдивості всього того що тут сказано. Я переконаний, що ні в кого не повернеться язик , щоб сказати , що у Зняцьві немає Перевузників. Отже, все сказане – чиста правда. А ще селяни переконували апостолів, що ходити по наших горах дуже небезпечно, бо там є багато всяких віщунів, чародіїв, вогнепоклонників, котрі боячися втратити вплив на людей, можуть побити їх, або найняти для цього розбійників. Зняцівці запропонували спорядити для апостолів загін молодих людей, який би їх оберігав і супроводжував у дорозі. Апостоли на відріз відмовилися, мотивуючи це тим , що у них є ангел-хранитель. Тоді селяни настояли , аби апостоли взяли з собою хоча б двох хлопців добровольців, котрі б їм у дорозі прислугували. Наприклад , зробити колибу, нарубати дров, наловити риби, приготувати обід, випрати та полатати одяг, взуття. На це апостоли пристали, так як самі вони були далеко не молоді. Добровольців було багато, але вибрали тільки двох. Ці двоє залишили батьків і матерів, залишили братів і сестер, залишили село, друзів і подруг і на довгі роки і у довгу дорогу відправилися з апостолами. Їх так і прзвали – Лищинці. Ось чому у Зняцьові, і не тільки у Зняцьові від тоді і до тепер таке популярне прізвище Лищинець, Як підтвердження правдивості того, що тут сказано. Ану ,хто скаже що у Зняцьові не має Лищинців? Ото ж то і воно! І ось нарешті у старостовому дворі зібралося повно народу, щоб попрощатися, можливо і на завжди, із цими, такими добрими мандрівниками.
Петро виступив із прощальною проповідю. На закінчення проповіді він подякував селянам за їх гостинність, за доброту, за щире сприйняття всього того про що їм розповідали. На самий кінець він виголосив такі слова : «і буде благословенне село ваше з дня цього. Так глагольте і тим , кого сьогодні немає на цім зібрані». Староста наказав сільському глашатаю іти по селу і біля кожного двору глаголити останні слова апостола. Глашатай ходив вулицями села і на повні груди глаголив: « Буде благословенне село наше Зняцьово, буде благословенне село наше Зняцьово.» Чи то глашатай не правильно почув останні слова апостол « з дня цього», чи то люди глашатая неправильно зрозуміли, але село своє яке є най кращим на Закрпатті і дотепер називають Зняцьово. А глашатая, за його розглагольствування прозвали – Глаголич. Глаголичі і дотепер живуть у Зняцьві, як чергове, уже котре свідчення правдивості усього сказаного.

2013

Є Р У С А Л И М М І С Т О Р У С И Н С Ь К Е
( З глибини віків )
Не заперечним фактом є те, що святе місто Єрусалим заснували закарпатські руснаки . Але все по порядку . На Єфремовій горі , що в Палестині жив один левіт. Він узяв собі наложницю із Віфлеєма юдєйського. Молодята дуже любилися. Але одного разу, через якусь дрібничку , як це часто буває у молодих, вони посварилися . Наложниця зібрала своє шмаття та й пішла до батька свого у Віфлеєм і була там чотири місяці . Чоловік її нудьгував, нудьгував, а далі надумав поїхати до Віфлеєму і попросити наложницю , щоб повернулася до дому . З ним поїхав і слуга його. Батько молодої жінки коли побачив зятя, то з радістю зустрів гостей. Зробили велику гостину. Гостилися п’ять днів і нарешті і нарешті чоловік з молодою наложницею рушили до дому. Дорога була далека. Під вечір всі троє приїхали до одного поселення , що називалося Ієвус, яке пізніше назвали Єрусалимом. Слуга запропонував заночувати в Ієвусі. Але левіт не погодився, бо тоді в Ієвусі жили іноплемінники ієвуситяни, не обрізані. Євреям заборонено було спілкуватися з арабами . І рушили всі троє далі . Кли вже була глибока ніч, то прибули вони в місто Гіву . Гіва була столицею веніамінового коліна . На вулицях міста вони нікого не зустріли, бо було вже пізно . Вирішили заночувати прямо на вулиці . Коли це їх побачив один старий добродушний чоловік , що пізно повертався з поля . Він їх пожалів і запросив до свого будинку та добре пригостив подорожніх . Мешканці Гіви були дуже розбещені . Вони оточили будинок старика і почали грюкати і ломитися в двері . Господар будинку вийшов запитати , чого їм треба . Вони кричали і казали :- виведи нам того чоловіка , що в тебе і ми переспимо з ним . Господар їх перепрошував кажучи :- ні брати мої не робіть цього зла моєму гостеві , не впадайте в безумство . Бешкетники не слухали , а далі ломилися в двері . Тоді старик каже : - Ось у мене єдина донька , вона ще діва , робіть з нею чого бажаєте , а гостям моїм не робіть зла . Веніамитяни вдерлися в будинок , схопили наложницю того чоловіка і потягли її на вулицю . Там її ґвалтували всі по черзі і мордували аж до ранку . Ранком , коли господар її відчинив двері і почав кликати , щоб рушати в дорогу , то побачив її біля дверей мертву . Левіт рвав на собі одяг свій і волося бо дуже любив наложницю . Поклавши її мертву на осла поїхав до дому . Прийшовши до дому взяв ніж і розрізав тіло її на дванадцять частин . Кожну частину загорнув і відіслав дванадцятьом колінам Ізраєлевим , дванадцятьом начальникам колін . І начальникам колін , і всьому народу не втямки було , що б це могло означати, бо такого не було із початку створення світу . Коли добре розслідували , то вирішили все коліно веніаминово знищити до одного . Зібралося на війну одинадцять колін єврейських , Тих що оголюють меч свій було чотириста тисяч воїнів . Веніаметяни протиставили двадцять шість тисяч воїнів . Крім того веніаметяни виставили ще сімсот відібраних хїоробрих , котрі всі були ліворукі .Велика була битка , що тривала три дні . І впало з боку Ізраєльтян за три дні сорок тисяч воїнів . З боку веніаметян крім воїнів ще впало п’ятдесят тисяч тих , що могли тримати меча . Ізраєльтяни штурмом взяли столицю веніаметян Гіву і умертвили все живе в ній . Тільки шістсот воїнів веніаминових спаслися сховавшись в горах . На руїнах Гіви ізраїльтяни присяглися не видавати дівчат своїх за веніаметян , що залишилися живими . Коли переможці оговталися , то спохватилися , та гірко заплакали по тому що сталося . Адже вони прирекли коліно веніамінове на зникнення . Згідно Божого плану всіх колін єврейських мало бути дванадцять , по числу патріархів . Можна було б його відродити за рахунок тих шестисот воїнів , що сховалися в горах . Та за Мойсеєвим законом євреї не мали права брати собі жінок з числа арабів , що населяли тоді Палестину . В той же час не могли нарушити присягу , яку дали про те , щоб не видавати ізраїльтянок за веніаметян .Єврейські старійшини думали , думали і таки надумали , як відродити Веніамінове коліно . Вони сказали так : - дозволено все те що не заборонено . А по скільки в Мойсеєвому законі нічого не сказано про заборону євреям спілкуватися з славянами , то вирішили для Веніамінового залишку засватати славянських дівчат . Веніамітянам оголосили мир . Невдовзі зібрали в дорогу сватачів і відправили їх у славянські землі . Най ближче до Ізраїлю , майже по сусідству з півночі була Македонія . Прийшли єврейські сватачі в Македонію, придивилися, прислухалися, і знайшли , що македоняни гарні , але дуже язикаті . Пішли далі і прийшли в Боснію . Придивилися і знайшли що босніанки теж гарні, але пелехаті . Пішли далі і прийшли в Сербію . Придивилися і знайшли що і сербіянки теж гарні , але дуже вже кострубаті . Пішли далі і дійшли до Чорногорії . Добре придивилися ізнайшли що чорногорянки теж гарні але над міру простоволосі . Пішли далі і прийшли в Словенію . Придивилися , прислухалися і знайшли що словенки взагалі то дуже гарні , але занадто голосні . Пішли вони далі і прийшли у Горватію . Придивилися , порадилися і рішили ,що хорватки би їм підійшли , якби не були такі сварливі . А тоді і кажуть єврейські сватачі до горватів :- а що , люди добрі , більше славянських племен немає? -- Як то немає. Є на півночі в самих Карпатах плем’я братів наших , то білі горвати . Самі себе вони називають руснакаи , а країну свою Русью прозвали . І пішли єврейські сватачі на північ русинів шукати , та й дійшли десь до Рахова . А там як подивилися на гуцулок , то серце в них завмерло від тої красоти . Ану кажуть , ще трохи походимо по горах , пороздивляємося, прислухаємося . Та й дійшли на волівеччину, та як подивилися на тих гарних прегарних бойківських дівчат , то багато сватачів зажадало тут же женитися . А ті котрі були розсудливіші наполягали щоб ще трохи походити , роздивитися . І правильно зробили . Подалися вниз по Латориці і дійшли на мукачівщину . О Боже великий ! Як побачили наших дівчат , то тут же усі зомліли . Бо у цілому світі таких красунь , як на мкачівщині немає ! Все! Рішили дальше не ходити а женитися на мукачівщині . Що то було за всенародне гуляння ! що то була за пятика , веселощі! Це може уявити тільки той хто там був. А хто там не був тому уявити важко . А я знаю , бо знаю . В основному дійство проходило біля старого замку Паланок . Туди з усіх кінців зносили всякоє ясніє і пітіє . Особливо полюбилися єврейським сватачам завидівські міцні , та середнянські тонізуючі напитки . Один єврейський парубок по імені Мордахай забажав на власні очі подивитися саму технологію приготування цих божественних напоїв . Для цього і поїхав у Завидово . Як виявилося , технологія настільки не складна наскільки і надійна . Вона на велике щастя збереглася аж до сьогодні .
Коли сливи добре перестигнуть , осиплються і заведуться в них хробаки , тоді їх збирають і засипають у чвани , які у Завидові звуться гордови . У гордовах їх тримають доти доки всі хробаки не спливуть на верх . Ну а тоді вже переганяють на паленку . Клоли Мордахай нахилився над гордовом і побачив там шар хробаків товщиною в тридцять сантиметрів , та й питає : - а хробаки нащо ? На те старий Алмашій і каже : - щоби кожен міг переконатися , що моя паленка без хімії , бо там де хробак , там хімія не втримує . Ну , каже Мордохай , тоді давай ще відро . Літописець , що супроваджував Мордахая , беручи інтерв’ю у старого Алмашія запитав : - пане Алмашій, для історії буде цікаво як цей напиток зветься , хробаківка? –Та ні , по нашому , по завидівські це сливовиця . Але Мордахай , коли на четверту добу прийшов трохи до тями , то цей напій назвав – шпаргатівка , від слова шпарити в гаті . Бо він і дійсно нашпарив повні гаті . А майстрів по приготуванню цього чудо-напою прозвав шпаргатмістерами . Це так приємно ! Ос вам любі друзі і розгадка , чому завидівчан уже п’ять тисяч років величають почесним званням – шпаргатмістерами . Це так приємно .
Коли Мордохай спорожнив усі Завидівські гордови , то зажадав ще познайомитися з технологією приготування середнянського тонізуючого напою . Середняни люди напрочуд гостинні . Вони коли приходять до когось на весілля то співають так :
Гей не много нас прийшло
Не много нам треба
Три гордови вина
І три пеци хліба .
На це господарі відповідають їм такими словами :
Не нато сьте прийшли
Абисьте їли , пили,
А нато сьте прийшли
Абисьте веселили .
Вони один перед одним запрошували Мордахая до своїх пивниць трохи посидіти , попити їхнього вина . Мордахай виявився дуже допитливим юнаком . Він все допитувався , як називається цєй чудо-напій . А середняки з гордістю казали : - це вино Леанка
- ну леанка , це зрозуміло , а чому вино ?
- Як чому! Як чому ! А тому що воно з виноградної лози робиться .
- Як це ?
- А це дуже просто . Чекаємо доки виноград не перестигне і весь осиплеться . А коли грона осиплються повністю , або їх склюють птахи, тоді беремо одну частину виноградної лози і дев’яносто девять частин води і робимо виноград леанка . Ось і весь процес .
- Цікаво , цікаво , тоді дайте ще відро . Коли на четверту добу Мордахай прочунявся , то чомусь той напиток назвав швікошом . Справа в тому , що на старогебрейській мові швік – це фонтан . І дійсно , що швікало з нього фонтаном на три метри проти вітру не рахуючи куди бризги долетять . А середнянських виноробів ласкаво назвав швікошменами .Це так приємно . Велике благо , що технологія виробництва середнянського вина збереглася і дотепер . Ба , навіть з часом середняни навіть удосконалилися . Вони можуть не тільки з води робити чудове вино , а й з чудового вина робити водичку . Пан Петросян , директор агрофірми ЛЕАНКА може гордитися своїми професіоналами . В далекій Вірменії він би таких не знайшов .
- Але яві хилився від головного , від гулянки . Що то була за гулянка під старм замком , що то була за гулянка ! Мої краяни – червенівці , як на дурно випили шпаргатівки , ( до речі вони і зараз люблять напитися на дурно) та як запили швікошом , та як ревкнули «коли тоту команицю сіяли», то аж гори потряслися . Були там хлопці із Ганьковиці , та один – Мішко Попович слухав , слухав та й каже : «червенівські легіні не сягарі , айбо холем співаки. Ось вам любі друзі мої і розгадка , чому вже п’ять тисяч років на червенівців кажуть «хоть і не сягарі , зате співаки» Це так зворушливо . Тоді вперше тоді вперше було сказано слово «лем». Уже п’ять тисяч років , як на русинів , що живуть на захід від Мукачева кажуть «лемаки» . Це так доречно!
- Гулянка гулянкою , а дорога дорогою . Прийшла пора повертатися в далеку Палестину . Відібрали потрібну кількість найгарніших дівчат і вперід . До уваги бралося і колір очей та їх виразність і густота волося на голові і не тільки і розмір грудей і форма талії та бюста і походка і інтелект і багато , багато іншого . Придирливі женихи всіх кандидаток у невістки обов’язково перевіряли на предмет дівственності . Першими , котрі пройшли цей , такий строгий тест , було двадцять п’ять дівчат із Червеньова . Всі вони мали потрапити у най впливовіші і най багаті єврейські родини . Дівчата із задоволенням давали згоду їхати до далекої Палестини . Їх вабила перспектива жити в теплому краї . А батькам їхнім подобалося породичатися із божим народом .
- І ось нарешті велика весільна процесія прибула до Палестини . Супроводжували цю процесію і запрошені женихами родичі дівчат із мукачівщини , котрих було досить багато . І забажалося євреям зробити ще грандіозніше гостину, як була в Мукачеві . Всі зійшлися на тому, що гарнішого міста , як місто Ієвус немає . На той час з міста Ієвуса уже були вигнані усі араби- ієвуситяни . Грандіозне весіля у розпалі. Співи, танці, музика, забави, веселощі, різні змагання, підношення дарів, винопітіє! Звичайно, що най активною була молодь. А батьки , як з боку женихів, так і з боку невіст сиділи собі на килимах та тільки посмішкувалися від задоволення. Один поважний , сивий юдейський старійшина прицмокує язиком, та й каже : - « невже є десь у світі країна , яка може родити таких гарних-прегарних дівчат?» А старий дідо за прізвищем Сорока із Червеньова підкрутив свій чорний вус та з гор дістю відповів: « Є Русь і лем! Є Русь і лем!» Отже Єрусалим . Ось вам любі друзі і розгадка, чому п’ять тисяч років тому місто Ієвус перейменували на Єрусалим . О ! Це так достовірно ! Це так достовірно як і те , що перейменував його дідо Сорока із Червеньова . Амінь!
2013 р.

Д В І З У С Т Р І Ч І І С У С А З Р О З Б І Й Н И К А М И
За царювання Ірода в Юдеї розвелося дуже багато всяких розбійників. Та і сам Ірод був найбільшим розбійником свого часу. Жив воду в Юдеї не дуже поряд очний чоловік по імені Струль. Були в нього два сини – старший Шльома і молодший Лейба. Обоє були безжалісними розбійниками і убивцями. За свій живот вони погубили не одну сотню невинних людей. Вони виходили на дорогу, затаїлися в кущах і підстерігали свою жертву. Коли хтось ішов по дорозі, несподівано вискакували із схованки і забирали в подорожуючих всі цінності, а самого убивали , аби на було свідків. Одного разу теж вийшли на дорогу і заховалися в кущах. Коли це вони побачили, що зовсім не далеко іде чоловік і веде за собою осла, на якому сиділа жінка тримаючи на руках, загорнуту в пеленки маленьку дитину. Шльома іЛейба раптом вискочили із-за кущів і напали на подорожуючих. Вони передивилися всі речі, які мали чоловік та жінка, але нічого для себе цінного так і не знайшли. Бо Йосиф та Марія - а були це саме вони, хоч і походили з царського роду, були дуже бідні. Тоді Лейба узяв із рук Марії дитину і почав її розповивати, бо думав що в пеленках може бути заховане золото. Лейба не міг розуміти що в пеленках повита дорогоцінність набагато цінніша за золото. Але він із замилуванням дивився на дитятко, на її сині, як небо очі, що так ласкаво дивились на нього, на ручки, що так тяглися до нього, на широке не по дитячому розумне чоло. Лейба побачив у цій дитині щось більше ніж просто дитятко. Кожний, хто хоч раз бачив Ісуса, кожний, хто мав голову на плечах, а в голові розум аби думати, зпершого погляду догадувався що в жилах цієї людини тече русинська кров. Не знаємо чи догадався про це Лейба, бо в цей із заду підійшов брат його Шльома. Він із злості, що не вдалося нічого пограбувати вхопив дитину за ніжки і хотів ударити головою об камінь, щоб убити Ісусика. Лейба не дав йому цього зробити, сказавши що можливо вони ще колись зустрінуться і ця дитина у пригоді стане. Сказав ніби у воду дивився. Розбійники відпустили Марію і Йосифа і ті пішли собі до Єгипту тікаючи від Ірода.
Ще повних тридцять три роки газдували розбійники на дорогах Ізраїлю та Юдеї , аж поки не прибув сюди новий правитель із Риму Понтій Пілат. На боротьбу з розбійниками пілат послав римський легіон і невдовзі з ними було покіньчено.Лейба і Шльма теж попали до рук римлян. Фінал ми знаємо.Як було сказано вище, Лейба як у воду дивився,коли казав що вони ще зустрінуться з Ісусом. А зустрілися вони не на розбійницькій дорозі, а на горі Голгофа. Розіпяли розбійників в одному ряду з Ісусом. Шльму з ліва, Лейбу з права. Шльома дорікав Ісусу, що якщо він Син Божий то нехай зійде із хреста і нехай і їх зніме. Лейба ж повернув голову через ліве плече і довго та кристально дивився на чоловіка із синіми як небо очима, із світло-золотим волосям, із широким розумним чолом, із широко розіп’ятими руками, що ніби хотіли весь світ пригорнути до своїх грудей. Лейбі на мить здалося що він уже десь бачив цього чоловіка. Не знаємо чи догадався Лейба де він раніше зустрічав Ісуса . З Євангелія
Знаємо що він сказав до Шльми : «ми заслужили цю кару, а цей чоловік ні в чому на винен». Знаємо, що Лейба просив Ісуса помянути його в царстві Отця Свого Небесного. А ще знаємо , що Ісус відпустив гріхи Лейбі і пообіцяв зустрітися в царстві. Цим Ісус дав нам зрозуміти, що покаятися ніколи не пізно , навіть перед смертю. Але тягнути з каяттям не варто , бо життя наше як та струна, може обірватися любу секунду. Так що кайтеся руснаки поки не пізно. Моліться абисьте не мали гріха. Сійте і жніть аби діти ваші не були голодні. Працюйте і заробляйте абисьте не були цураві і вошиві . Як собі постелите , так бу дете спати. Амінь.

2013р.

Події , про які ідеться нижче , мали місце відбутися в Червеньові , Мукачівського району, біля триста років тому . Село наше було тоді велике , простягалося обома берегами маленької , але завжди повноводної річки Червенівки , аж до теперішнього хутора Густяки .Центр села був там , де тепер Анталикова яруга . Нема тепер річки Червенівки , як і багатьох річок мойого дитинства , таких як Гризенівка , Полона , Кленичка , Виська , та ше декількох . Це результат діяльності так званих «великих перетворювачів природи» .Молода генерація забула навіть назву річки Червенівки , від якої залишилась хіба що згадувана Анталикова яруга . Люди в селі тоді як і зараз були добродушні , богобоязливі , поряд очні , старанні . Богу молилися , між собою любилися , царя боялися , панам дань платили . Родючої землі було мало , тому селяни займалися різним ремеслом . Було багато майстрів по дереву . Виготовляли кросна , берда , куделі , ярма , колеса , вози , лопати-віячки , лопати для посадки хліба в печі , стільці , шафи , скрині . Було в селі багато теслярів , котрі будували деревяні будівлі і по інших селах і містах . Жінки займалися лозоплетінням. До речі в Червеньові зараз уже ніхто не вміє працювати з лозою , але люди із сусідніх сіл і по цей день прозивають червенівців лозяниками .
Жив у селі в той час , уже не молодий , але ще і не дуже старий священик . Був він вдівцем . Сталося так , що вся його родина – жінка , діти батьки , повмирали на протязі одного тижня , через якусь незнану тоді хворобу . Важко пережив священик таку трагедію .З того часу він день і ніч молився за свій народ , аби більше нікого не спіткало таке горе . Червенівці його жаліли , любили . Щоб хоч якось згладити його біль , втішити його душу, селяни вирішили побудувати нову церкву . Благо , що в селі майстри були чудові , довкола ліси були дубові , було кому робити , було з чого робити . Невдовзі в центрі села постала гарна- прегарна , чудова-пречудова церква побудована з величезних колод мореного дуба . Церковний двір загородили теж дубовим високим паланком . На церковному дворі побудували три височезні дзвінниці . Перша дзвіниця була побудована із дуба , і тому мала темний відтінок . Цю дзвіницю люди полюбовно назвали –«Чорний Іван» . Друга дзвіниця була побудована із ясеня і мала більш світлий відтінок , її ласкаво назвали «Біла Маря». А третя була зроблена з явора і чомусь її назвали –«Юла» . На кожній дзвінниці було по одному великому дзвону і по декілька менших . За звичаєм кожний дзвін був хрещений , мав своє імя і хресного батька . Бути хресним батьком для дзвона , то була велика честь. Частіше за все хрещеними батьками були високо поважні люди села . Здебільшого імена дзвонам давали такі самі , які були у хрещеного батька . На першій дзвінниці великий дзвін мав імя «Георгій» , на другій «Гавриїл» , а на третій «Илія» . Кожна дзвіниця мала і свойого дзвонаря . На першій дзвінниіц дзвонарем був Ільчо , на другій Юрчо , а на третій Товтин . Всі троє були фахівцями своєї справи . Кращих дзвонарів не було на усій Подкарпатській Русі . Не офіційно між ними було щось на зразок змагання . Дзвони дзвонили щоденно по три рази . Ранком , в обід і у вечері .По дзвону люди вставали до роботи , по дзвону сідали до обіду , по дзвону помолилися і лягали спати . Змагання дзвонарів ,їх бажання бути кращим , приводило до курйозу . Кож ен бажав бодай на хвилинку скоріше почати дзвонити , як інші . Дійшло до того , що на обід замість дванадцятьох годин дзвонили о десятій . Першими спохватилися червенівські газдині . Їхні корови в обід не припускали молоко , бо було за скоро . Дзвони , де дзвонарем був Ільчо дзвонили так :- « Хліб пшеничний кожний день-нь-нь , хліб пшеничний кожний день-нь-нь-нь» . Дзвони де дзвонарем був Юрчо дзвонили так:-
«Сякий-тякий аби був-в-в-в , сякий-такий аби був-в-в-в» . Ну а дзвони де дзвонарем був Товтин дзвонили так :-«То в тин-н-н-н , то в ворота, то в тин-н-н-н то в ворота .».
Була ще і четверта так звана «Мала» дзвіниця . Вона була поза церковним двором . Там був тільки один дзвін яким дзвонили на сполох у випадку якоїсь небезпеки , наприклад пожежі . У цей дзвін мав право дзвонити кожний хто перший побачив біду .
Церкву будувала вся громада села , ну а оздоблювальні роботи доручили робити сільському різьбарю по дереву , та його п’ятьом синам . Його так і звали- Різбарь . Всі були чудовими майстрами . Майже ні з чого , з шматка дерева , вони робили справжній витвір мистецтва . Та найбільш майстерним був п’ятий , наймолодший син, котрого звали Мізинчиком . Він тільки що повернувся з науки , де на протязі шести років вдосконалював свої здібності . Талант Мізинчика священик запримітив коли хлопцеві було всього десять років . Уся родина , крім того що були справні майстри , та ще й були гарні співаки . Всі співали у церковному хорі . Старий Різбарь був косноязичний , коли говорив то трохи затинався ( заікався) , але голос мав гарний , і коли співав то ані трохи не затинався . Малий Мізинчик крім того , що від батька навчився різьбарству , самотужки оволодів малярством . Священик , не маючи нікого рідного , любив його як свого сина . Він умовив старого Різбаря віддати сина до науки . І коли Мізинчикові виповнилося чотирнадцять років , то священик відвів його чи то на святу Афон-гору , чи то на греки . Звідти він повернувся досконалим маляром графіком , та здібним фахівцем з чеканки по металу .
Тільки що повернувшись , він відразу узявся за позолоту іконостасу , ікон , богослужбових книг . В Червеньові його прозвали чеканом . З усіх усюд люди сходилися до Червеньова подивитися на красуню церкву . Про золоті руки чекана М мізинчика якось дізналися ченці Грушовського монастиря , що неподалік від Рахова . Грушовський монастир був одним із найдавніших на теренах тодішньої РУСІ . Не дарма князь Володимир запрошував саме ченців Грушовського монастиря хрестити Русь . Але так , як Грушовський монастир находився під владичеством Константинополя , то рахують що Русь прийняла хрещеня від греків . В той час про який ідеться в цьому оповіданню в Грушовському монастирі якраз набуло розквіту книгодрукування . Для виготовлення матриць до друкарських верстатів треба було доброго майстра , для чого і запросили Мізинчика . Поїхав Мізинчик і на жаль вЧервеньово більше ніколи не повернувся . В монастирі він заявив про себе з най кращого боку . Там його назвали Золотарем . Та не довго пробув він у Грушові . Над краєм нависла чорна хмара . На замовлення угорського королівського двору на Закарпаття вдерлася Кримська орда , яка все на своєму шляху нищила, палила , грабувала . Ні , ні , не думайте , я не помилився . Саме на замовлення татари часто грабували Угорську Русь . Було так , що європейські королі повинні були сплачувати дань на користь Ватикану . У випадку , якщо орда пограбувала якесь королівство , то Папа Римський на прохання короля , зібрані податки дозволяв залишати в королівстві ніби то на допомогу постраждалим людям на протязі десяти років . Ясно допомоги людям ніякої не було , зібрані кошти королі розтринькували , а через десять років знову замовляли кілер –хана . До такого ганебного вчинку вдавалися і угорські і польські і литовські королі . Так вони дурили і свій народ і свого Папу .
Татари вщент спалили Грушовський монастир , добро розграбували , а ченців одних порубали а деякі врятувалися в лісі . Частина тих хто врятувався подалися на Запорізьку січ козакувати, а декотрі пішли до Києва . Подався на києвщину і Мізинчик . Завдяки своїм золотим рукам він і там завжди був при ділі . Мізинчик довго паробкував , та нарешті оженився і невдовзі став щасливим багатодітним батьком . На Закарпаття він більше ніколи не повертався . На новому місті йому дали і нове прізвище – Грушовський, зяким він увійшов в історію . Можна тільки уявляти як він тужив за рідним Червеньовом, можна тільки догадуватися , як він розповідав своїм дітям про далеке Червеньово , як він їм співав старовинних тужливих червенівських пісень . Мабуть що ці гарні мелодійні пісні справляли велике враження на його допитливого маленького онучка по жіночій лінії – Тарасика . Тарасика , котрий унаслідував від талановитого дідуся здібності до малювання .Під враженням дідусевих пісень і оповідань Тарас ,так ,так , саме той Тарас , котрий став всесвітньо відомим Тарасом Григоровичам Шевченком , написав не один твір . Дозволю собі привести паралелі між одною давньою червенівською піснею «Жалі мої ..», та піснею написаною Шевченком .
Жалі мої жалі а ось пісня Шевченка « Думи мої»
Що робити з вами Думи мої думи мої
Спишу я вас на папери Лихо мені з вами
Дробними сльозами Чом ви стали на папері
Сумними рядками.
Погодьтеся, дуже співзвучно , чи не так ?
Але давайте повернімося до подій у Червеньові. Чутка про татарську навалу дуже налякала народ . З далеку було видно ,як горіли села , вогнем палали храми . Люди вирішили так, - дітей , стариків , жінок та хворих відправити в гори , а всім іншим , хто може тримати в руках вила коси , сокири чи іншу зброю , гуртуватися до купи ,щоб дати відчайдушний опір поганцям . До червенівців приєдналися ополченці з Ракошина , Лучок ,Середнього та інших сіл . Була обрана така тактика – заманити татар на болота які були в низ по течії річки Стара , там оточити ізнищити . І ось настав літній червневий ранок . На південно-східній околиці села зявилися перші татарські лучники . Не зустрівши на вулицях ні одної живої душі , вони вдиралися в хати аби награбувати добра . Та передбачливі червенів ці все вивезли в гори . Зі злості татари почали палити хати . Село горіло як смолоскип , вогонь швидко перекидався з хати на хату . Татари почали перелізати через високий церковний паланок аби пограбувати церкву . Двері ковані залізом були міцно зачинені . На вікнах були ковані залізні решітки . Коли татари зрозуміли , що вдертися до церкви не зможуть , то почали збирати сухий хворост , солому ,щоб підпалити храм . Раптом на малій дзвінниці що була за церковним паланком вдарив на сполох дзвін «бий татара бом-бом –бом , бий татара бом-бом-бом» .Це дзвонив сільський священик , котрий ні на які умовланя не хотів покинути село щоб сховатися в горах . « Бий татара бом-бом –бом-м-м» . Татари залишили церкву , оточили малу дзвіницю і почали ломитися в середину аби заставити замовкнути дзвін . Двері на дзвінниці були міцно зачинені .Тоді зібраним хворостом і соломою обложили малу дзвіницю і запалили . Дзвінниця разом із священником згоріла за кліпку ока . І ось з останнім «бий татара бом-бом-бом-м-м» раптом крізь землю провалилася церква із трьома своїми дзвіницями .Провалилася крізь землю аби не дістатися на посміховисько невірним . На тому місті ще і зараз є проваля, яке називається «Анталикова яруга». Розказують , що деколи на великі свята там із під землі чути дзвін . А татарів ополченці заманили таки на болота і побили так , що ті більше ніколи не сунули носа за Карпати .

2013

( роки , що стали легендою)
Безславно закінчилася революція під проводом Ференца Ракоці, яка нічого не дала крім спустошення ні для Угорщини в цілому, ні для Закарпаття зокрема. Здавалося настане нарешті благодатна пора для відродження краю . Та раптом небезпека насунулася з іншого боку. Князь Савбадії Євген завдав нищівної поразки туркам біля села Петрово Варадину в серпні 1716 року. Не зупиняючись на цьому він поповнив військо, оточив і захопив Паланку, а в жовтні того ж року капітулював Темишвар (Румунія). В результаті цієї кампанії обширна територія між Мараморошем (нині Хустський і Тячівський райони), Тисою і Дунаєм, а також вся Трансільванія і Волощина були повернуті Угорськії короні. Звісно, честолюбивий султан з цим миритися не хотів. Приблизно так описував ці події всесвітньо відомий русинський історик , уродженець села Лучки , Михайло Лучкай. А що було далі можна дізнатися із його історичної наукової шеститомної праці, яка називається «Історія Карпатських русинов.»
Наводжу дослівно одну цитату із тома третього глави тридцять сьомої: « після цієї подвійної поразки потрібно було лише, щоб султан міг бути схильний до укладення миру, пристати на який раніше клявся посередництвом Англії і Голандії, але не прийняв посередництва і продовжував війну» (кінець цитати). Він дав вказівку кримському ханові, щоб той із своїм військом опустошив Трансільанію і Угорщину. В результаті цього, в наступному 1717 році кримські татари напали на Трансільванію і спустошили її, звідти , через Вишківський перевал на мараморощину
Та вогнем і мечем сплюндрували Угочанщину(Виноградівщину, Іршавщину), та се аж до Сигота. Сусідні королівські війська, об’єднані з багато чисельним загоном марамороських і угочанських русинів, завдали татарам нищівної поразки біля Барчанфолви. Татари більше думаючи не про перемогу, а про власний порятунок почали тікати через Боршанський перевал. Тут з усіх сторін зібралися волохи і русини, мешканці цієї долини і напали на утікачів у вузькій гірській ущелині. Зрубаними деревами та каміням не лише перекрили дорогу але й перебили всіх татар.
Десять тисяч полонених християн яких вели з собою татари, були визволені А з п'ятнадцять тисяч татар ніхто не залишився живим. Далі Лучкай пише: « Від цієї перемоги багато руських родів та дуже багато родин із Валахії ведуть свою здатність. Дуже добре зробив би той, хто опублікував би дані про ці родини» (кінець цитати).
А ось , як цю саму історичну подію описує відома людина, королівський географ, заслужений директор благочестивих шкіл пан Симончич, у п’ятому розділі своєї праці: « Достойним памяті є по перше, напад татар у 1717 році. Напали вони із Сатмарського комітату через місто Вишково, звідти направилися у напрямку Сигота спустошуючи все. Після того як тут спричинили населенню багато лиха, у відомій битві біля села Барчанфолви були так розбиті русинами, що намагалися втекти через Боршанський перевал, шукаючи порятунку. Там вони були всі до одного знищені, а десять тисяч полонених були визволені.» (кінець цитати) . Складається таке враження, що Іван Франко, сюжет для свого « Захара Беркута» взяв якраз з описаної М. Лучкаєм події.
Але ще за тиждень до описаних тут подій передовий загін війська кримського хана чисельністю біля п’ять тисяч (п’ять полків) лучників під проводом горезвісного вайди Кизил бея були знищені на південно західній околиці села Червеньова, ополченцями русинів та угорців з навколишніх сіл мукачівщини та ужгородщини. Звістка про блискучу перемогу над татарами біля Червеньова , миттєво долетіла до виноградівців та хустин, що і окрилило їх на вище описаний подвиг.
У війську Кизил бея власне татар було мало. Більшість його війська складали ногайці, степняки, калмики та кримчаки. Це були витривалі, хоробрі, безжалісні рубаки – відчайдухи. Загін кизил бея завжди ішов попереду основного війська на відстані одноденного переходу. Вони нічого не брали, не грабували, вони тільки палили, нищили, наводили жах та паніку.
Роки першої половини вісімнадцятого століття надзвичайно важкими для Закарпаття і зокрема для села Червеньова . Морові хвороби косили людей як росяну траву. На зміну посушливим рокам приходили повені приносячи не мало страждань. Чи не кожний третій рік страшною хвилею накочувалася на край татарська навала. Особливо дошкуляла закарпатцям ватага ординців на чолі з вайдою Кизил беєм. Вони так часто гостювали на Закарпатті, що багато з них досконало вивчили русинську мову. Бувало так, розповідали старі люди, що коли перед татарським наскоком весь народ поголовно заховався в непролазні хащі, то ординці ночами ходили по лісі і по нашому кричали : « Марьо го о ов , Іване го о ов, вертайся до дому, вже пішла погана віра». Таким чином вони хотіли виманити людей із схованки і полонит. Разом із селянами спів страждав і червенівський священик, отець Федор.
Замолоду втративши всіх рідних, майже весь свій час віддавав трудам і молитвам, трудам і молитвам. Будучи хорошим майстром, маючи золоті руки, він багато трудився на оздоблюваних роботах сільської церкви. Коли всі будівельні і оздоблювані роботи були завершені , отця Федора осінила нова благородна ідея. Він вирішив полегшити бодай трішечки важку працю селян. Невдовзі за селом, на спеціально обладнаному майданчику, постала величезна за тодішніми масштабами чудо-машина. Величезне колесо, що крутилося при допомозі коней або волів, приводило в рух , що обмолочувала просо, пшеницю, жито , та інше. Треба було переставити якусь деталь і ця машина віяла зерно очищаючи його від полови. За лічені хвилини до машини можна було приладнати жорна і молоти муку. Признаюся, я вже дуже жалкую, що не так давно , ці історичні, музейної рідкості жорна я продав до села Терново, що в Тячівському районі. До того , як була зроблена ця машина, всі роботи виконувалися в ручну. Зерно обмолочували ціпами, віяли лопатами, муку товкли в так званих товканях. Продуктивність праці була така, що за годину ледве натовкли два літри муки. Майданчик на якому молотять зерно по теперішньому називають ток, а в ті часи це місце називалося – гумно. Ось тому то і вулиця, яка згодом розбудувалася за гумном дістала назву – Загуменна. Це вже зовсім не давно один сільський пустосміх , Ліберкун назвав її Партизанською. Червенівці не могли надякуватися своєму священикові. Життя потроху почало налагоджуватися, роки стали врожайнішими, а люди заможнішими, аж раптом не проханий гість Кизил бей із своєю ватагою, чорною хмарою налетів на Закарпаття. Кизил беєм свого ватажка прозвали його ж співвітчизники. На тюркській мові кизил це червоний, а бей або бек , або бай це пан. Згаданого пана прозвали червоним не тому, що він був ленінцем, чи марксистом, а тому, що він палив все до тла на своєму шляху. Як русини на пожежу казали що на хаті червоний півень, так татари казали, що на хаті червоний пан. Ось вам і Кизил бей. Як згадувалося вище, він був частим , хоч і не званим, але добре знаним гостем на Закарпатті. Мешканці краю прозвали його – Козубий. Є кілька версій, чому його прозвали саме так. Одна версія це та, що Кизил бей і Козубий дуже співзвучні, але останьня легша для русинської вимови. Друга версія – Козубий мав бороду схожу на козлячу, яку постійно висмикував у вільний від походу час. Третя версія – не дивлячись на свою над людську обжерливість, був він худий-худющий, як козуб. Козуб це своєрідна, плетена із вербового прутя верша, якою ловили рибу. На худого чоловіка казали – худий , як козуб. Ще одна версія така – Козубий за один обід зїдав цілу козлячу тушу. А по скільки він давав перевагу саме козлятині, то приходилося вбивати багато коз. От вам і Козубий. Коли татари йшли великим походом, то для запасу їжі, гнали із собою стада волів, верблюдів, отари овець. А для малих стрімких походів брали всього по одній або дві баранячі чи козлячі туші на одного вяка. Їжа для економії часу готувалася прямо на коні. Аби читачеві було зрозуміло, мушу описати цей технологічний процес приготування їжі, який до речі могли б і зараз використовувати наші водії далекобійники. Ошкурена туша кози або вівці розрізалася на кілька шматків, які клали на спину коня замість сідла, зверху сідав вершник і гайда в похід. Ранком сів на торбину із сирим м’ясом , а в обід блюдо вже готове до вживання. До речі, це було дуже смачне, ароматне, соковите , змішане з людським і кінським потом їдло. По правді сказати це не було винаходом татар, Мадяри , ще за багато століть до татар використовували цей рецепт. Приготовану в такий спосіб страву мадяри прозвали – гуляш-левеш. Ця назва складалася ніби з двох частин. З русинської - гуляш і мадярської – левеш , або ловеш. Цілий день сидячи на торбині з м’ясом вершник набивав собі великі гулі на ляшках, ось вам і русинське – гуляш. А ось і друга частина назви, мадярська - левеш. Мадярське слово лов, означає кінь, отже ловеш або левеш Це кінський пот. Левеш це якраз та юшка, яка утворилася в кожаній торбині внаслідок змішування людського і кінського поту. Коли тисячу років тому назад мадяри перейшли Карпатський Веречанський перевал в пошуках нової теперішньої батьківщини, то на сорок днів зупинилися біля Мукачівського замку для відпочинку. За ці сорок днів вони часто гостювали в моєму рідному селі Червеньові. Наші селяни радо зустрічали нових володарів Карпат і щедро пригощали їх всяким їдлом і питвом. В свою чергу мадяри
Мадяри пригощали своєю царською стравою гуляш-левешом червенівців. Ця страва червенівцям надзвичайно сподобалась. Але чомусь червенівцям не сподобалась сама назва – левеш. Не хотіли вони це називати і юшкою , і навіть назва бульйон їм не подобалась. Вони назвали це їдло – блюй вон . до цього часу не розумію , чому вони це так назвали . Навіть не догадуюсь . Блюй вон і все! Ось вам і чудакуваті червенівці. До речі гуляш-левеш у мадярів із поміж усіх страв і зараз на першому місці. Та ради справедливості треба сказати , що процес приготування трохи змінився. Не тому що мадяри перестали любити гуляш-левеш, а тому що перестали їздити на конях.
Але повернімося до татарської навали, Кримська орда, ще за довго до згадуваних набігів Козубея спустошувала південно-західні землі України. Най більш інтенсивними набіги стали за династії кримських ханів Гереїв. Династія Гереїв була в тісних, дружніх, навіть родинних стосунках з московськими царями. Між ними був укладений міцний військово-політичний союз , а щоб цей союз був ще міцніший, і щоб котрась із сторін не піддалася спокусі зради, то царі з ханами постійно обмінювалися заручниками. Цими заручниками за звичай були престолонаслідні сини володарів. До тісного військово-політичного союзу Москву та Крим спонукало , те що у них був спільний, підступний і сильний ворог – Золота орда. І хоч задовго до описуваних тут мною подій, московський князь Димитрій на Куликовому полі міцно побив військо хана Золотої орди Мамая, а кримський хан трохи згодом розгромив його повністю. Самого ж Мамая кримчаки прив’язали ногами до хвостів двох жеребців і розірвали. Але Золота орда , як та гідра відроджувалася знову і знову на величезних просторах Поволжя та Приуралля. Тому то кримський хан мав на меті використати Москву в протистоянні проти най лютішого ворога, Золотої орди. В свою чергу Москва з острахом спостерігала як міцніють польсько-литовські та мадярські королівства. Своєю коварною рукою Москва направляла Кримську орду на захід. Та і самі королі, як пише всесвітньо відомий історик Михайло Грушевський В четвертому томі своєї праці «Історія України-Руси», запрошували таки орду грабувати їхні українські землі. Що вони з цього мали? Вигоду мали. Королям було байдуже, що страждав ні в чому не винний, чужий для них український та русинський народ. Після кожного татарського набігу Папа римський звільняв королів від сплати податків на користь Ватикану на протязі десяти років, як таких що постраждали.
Козубей був надзвичайно лютої вдачі. Це визнавали навіть його соратники. За гасло він мав таке : «Пали все що горить, лови все що біжить, ріж все що кліпає». Найбільше задоволення він мав від того, коли в надвечірї спостерігав, як палали села, а особливо, як горіли храми. Полумя від цих пожеж здавалося сягає самого неба. Церкві на Закарпаті будували величаві , високі, переважно деревяні. Такі споруди згорали за лічені хвилини, тому Козубей заздалегідь вмощувався на коні десь на пагорбі , аби встигнути надивитися. Не один десяток наших святинь знищив цей дикун. Але завжди так бути не могло. Знайшлась одна людина в особі червенівського священика отця Феодора Волошинця, котрий своїми палкими промовами зміг переконати людей , що чекати захисту від своїх вельмож не варто, а треба самим гуртуватися. І люди гуртувалися. По всіх селах біля церков проходили народні зібрання, на яких з полум’яною, підбадьорюючою промовою виступав червенівський священик Феодор Волошинець. На великій раді у селі Лучки із простих людей навколишніх сіл було організоване народне ополченя. Керівником обрали червенівського селянина на прізвище Олекса Курта. Йому на час війни надали великі права та повноваження, навіть право меча. Тобто право карати за не послух. Олексу вибрали саме тому, що за довго перед тим він з своїми братами багато років провів на військовій службі у турків , де за мужність у боях отримав багато військових нагород та титулів. Одним із титулів був - Курт-ата, тобто батько вовків. Під час служби в турецькім війську він познайомився із запорізькими козаками, що теж служили у турків за статусом найманців, або як тепер модно казати – контрактників. Певний час Олекса був навіть курінним отаманом січовиків. Але через якесь непорозуміння із турецьким пашою, козаки самовільно, односторонньо розірвали контракт. Олекса намовляв їх їхати на Підкарпатську Русь і там організувати Карпатську січ. Але козаки чомусь віддали перевагу понизовям Дунаю. Тим паче що там уже було кілька козацьких укріплень-паланок. Тай до Запоріжжя звідти ближче аніж із Закарпаття. Більшість із них подалися до гирла Дунаю і там заснували Задунайську січ. Але кілька десятків козаків все ж таки послухали братів Куртів і приїхали з ними до Червеньова . В Червеньові вони поселилися на північній частині села, що тоді ще не була заселеною. Цю частину села прозвали Боснією, дак вона до речі буде сказано і до тепер. Справа в тім, що місцем дислокації козаків під час турецької служби була саме Боснія, отже козаків у Червеньові прозвали босняками. Колись ходила легенда, що і Червеньово своїй назві повинно завдячувати козакам, котрі нібито носили високі шапки з червоними верхами. Насправді Червеньова отримало свою назву від річки Червенівки, що бере початок Із Червоної гори і протікає через Клячаново, Іванівці, Руськово, Ракошино, та Кайданово. Нащадки тих славних козаків, лицарів меча і плуга і до нині живуть в Червеньві. Багато з них зберегли навіть тодішні прізвища, а саме Довганіч, Глуханіч,Гладжикурка, Незбайло, Сербайло, Хопей , Джаурей, та інші. Ці козаки стали кістяком ополченців та опорою Олекси.
Відправивши із усіх навколишніх сіл , стариків дітей та жінок у гори, в непролазні хащі, ополченці швидкими темпами почали готувати пастку для ординців. Для цього вони збирали підручний матеріал і ув’язували у в’язанки, насипали у мішки глину та пісок, звозили колоди, щоб у слушний момент перегатити річки Латорицю, Стару, Вилю, які протікають на заході від Червеньова. Маршрути, яким будуть рухатися ординці вирахувати було не важко, бо вони цим шляхом йшли не один раз аж до Братислави. Раптом на півдні побачили густий дим, що піднявся аж до неба, Це горіли Лучки. Через кілька хвилин священик отець Федор, що за всім спостерігав із високої дзвінниці повідомив про височезний стовп пилюки, що рухався у напрямку Червеньова . Отець Федор нізащо не хотів покинути село, щоб сховатися, він уже кілька днів постився і молив Бога аби відвернув напасть і послав з неба дощу. Бо тільки дощ міг якоюсь мірою врятувати село від червоного півня. До цього часу стояла неймовірна спека. А стовп пилюки наближався, це їхали тисячі ординських вершників. Менше як за годину вони мали бути в Червеньові. І ось коли вже можна було розрізняти постаті вершників, отець Федор із своєї дзвінниці задзвонив у всі дзвони. Це для того , аби відвернути увагу татар і притупити їх пильність. Народні ополченці затаїлися у своїх засідках, тільки декілька сотень кіннотників із сіл Ракошино, Чомонин, Добронь, під керівництвом ракошинця Балінта мов ті оси дразнили татар то з ліва то з права то з заду заманюючи їх до лісу. Діями кіннотників координували старі січові козаки. Основною зброєю кіннотників були канчуки та залізні гострі спиці приковані до носків чобіт. На кінці канчука був залізний ґудзик тому при ударі канчук обмотувався довкола шиї ординця. Різко смикнувши за держак канчука, кіннотник зривав ординця із коня, а справу завершував удар гострою спицею. Основні сили татар у битку з кіннотниками не встрявали, вони непорушним гуртом рухалися у напрямку Ужгорода. Аж раптом над лісом промайнула блискавка, неймовірної сили вдарив грім. Досвідчений вояка Козубий зразу оцінив ситуацію. Справа в тім, що основною зброєю татар були луки, якими вони володіли досконало. Під час дощу розмокали сплетені із ремінців тятиви і вони розтягувалися і рвалися, як песся слина. Грізна зброя лучників перетворювалася на звичайні палиці. Козубей наказав стрімкою атакою знищити надоїдливих кіннотників допоки не почалася злива. Вся орда кинулася на кіннотників. Кілька десятків татар підбігли до церкви і підпалили її. Деревяна споруда спалахнула як смолоскип і за декілька хвилин на місці святині залишилося одне згарище. Згорів разом із храмом і отець Федор . Кіннотники тим часом почали тікати до лісу заманюючи за собою татар. Ті гналися за ними сунь головою не підозрюючи біди. І тут сталося, що і мало статися. Почали виходити з берегів заздалегідь перегачені річки . Коні почали грузнути на розмоклій землі по черево. Татари були шоковані, бо вони добре знайомої місцевості не впізнали. З неба полилася злива мов із решета. Із-за кожного дерева, із-за кожного куща вискакували по кілька ополченців з вилами, сокирами, косами і просто колами. Татари, як діти полів і степів не навчені були воювати в густих лісах, тому їх посікли на капусту. Їхніми тілами була вкрита вся місцевість. Трупи татар декілька днів пливли по річці Стара. Річку Стара в цьому місці прозвали Мертвецькою. Так вона зветься і по нині. Спіймавши Козубея живого, його повісили на сухій вербі вниз головою, зануривши голову у воду. І висів він там , аж поки його не розклювали ворони. Лісовий масив на околиці Червеньова до нині по всіх документах значиться як Козубтово , на пам'ять про крах грізного завойовника Козубея. Ось так безславно закінчив свій шлях хан Кизил бей у червенівській ярузі , ставши в однораз і утоплеником і повішеником. Але і татари до цього дня віддають дань памяті нашому селу. В кримсько-татарських казках страшилках розповідається, що десь далеко – далеко за горами Карпатами є село Кизил юрт в якому живе страшний Курт-ата. Як уже згадувалося вище - кизил по татарські червоний, а юрт це хати . Не важко дога датися, що йдеться саме про село Червеньово. В цій розповіді я наскільки міг , настільки виконав бажання історика Михайла Лучкая(читай вище) назвати бодай кілька прізвищ тих славних родів , котрі раз і на завжди зупинили набіги татар на Закарпаття
В продовження до викладеного хочу додати ось що. Славна перемога над татарами на околиці Червеньова не залишилися не поміченою при королівськім дворі Австроугорської імперії . Командир кіннотників Балінт був назначений комендантом королівського замку в чині капітана. Керівника народного ополченя Червенівського селянина Олексу Курту було запрошено на ауденцію до імператриці Марії Терезії і щедро обдаровано. Його було возведено до стану благородних ( по тодішньому немеши) і запропонована державна посада. Від посади Олекса відмовився на користь свого сина Михайла , котрий за бездоганне виконання доручення королеви до свого прізвища отримав титуловану приставку – Мункачі. Хочу навести дослівно один документ віднайдений русинським дослідником із Сербії Мироном Жирошом, що певною мірою стосується тих часів.
«Згідно урядового дозволу русини на Кулянське панство , на незаселений пустир Великий Керестур переселилися по контракту , який вільній людині з села Червеньово Берегського комітату видав адміністратор скарбничих маєтків у Бачки і радник царського двору у Бечу Йосиф де Редл 17 січня 1751 го року. Текст контракту гласить.
…..Нижче написаним ставиться до відома всім , котрих стосується, що пустир що називається Великий Керестур у королівськім короннім дистрикті зарезервована для двісті уніатських руських родин із Червеньова , котрі хочуть туди переселитися за наступними умовами:
1.Дозволяється, що жителі котрі хочуть переселитися на згаданий пустир повинні бути руснаки греко-католики.
2.Не будуть кріпаками, але будуть вважатися жителями з якими скарбниця уклала контракт.
3.Якщо населення у зв’язку з приростом збільшиться на стільки що не буде вистачати землі, буде їм надано в оренду додаткові пустирі в тому ж скарбничому маєтку.
4 Так як переселенці мають самі собі будувати хати з вальків, жупанат звільняє їх на чотири роки від сплати всіх податків і обов’язків, а скарбниця ще на два роки. Після цього не зважаючи на скільки збільшилося число жителів , село щорічно має сплачувати не більше як триста форинтів, а із зерна будуть давати сему частину. Не будуть платити десятину від капусти, конопель і другої зеленини.
5. Корчму можуть тримати від першого жовтня до тридцять першого березня, а мясарню їм дадуть під оренду.
6.У селі можуть мати торговця-перекупника, котрий буде платити передбачену таксу.
7. Жителі не мають права хто де захоче рубати дерева , а деревину для будівництва можуть рубати з відома королівського адміністратора.
8.Так як всі мають право вільного поселення, можуть продавати хати, виноградники і другі маєтності з відома уряду,якому мають за це сплачувати десятину. Також будуть мусіти повернути борги уряду, жупанату та сільській общині.
9. Забороняється відсилятися із села під час вільних років. Скарбниця кожному переселенцю обіцяє роботу.
Контракт підписав граф Йосиф де Редл 17 – 10 – 1751го року.
Ось так на підставі цієї угоди Михайло Курта Мункачі організував переселення двісті червенівських родин до Воєводинського краю Сербії. Там переселенці заснували село Руський Керестур , який нині вважається столицею всіх русинів світу. За ними переселилися до Сербії , Боснії, Горватії десятки тисяч русинів із Галичини , Словаччини, Польщі, Угорщини, Румунії. Це була перша у світі русинська діаспора.


2013

( з глибини віків)
Це було дуже, дуже давно. Це було ще тоді, коли Ісус Христос із Петром Святим по Карпатах мандрували. Вони вчили русинів християнській моралі, всяким премудростям, давали їм світло знань. Коли вони зупинялися десь на відпочинок, чи на ночівлю, то довкола них збиралися сотні а то і тисячі людей, щоб послухати слово боже. Інколи Петро дуже сердився , бо народ не давав Ісусу не те що відпочити, а навіть поїсти. Тоді він грізно кричав на людей: « Залиште Учителя в покої, Він уже три дні не відпочивав і нічого не їв.» Тоді Ісус заспокоював Петра кажучи: « Петре, Петре, хіба Я тебе не вчив, що не хлібом єдиним живе чоловік? Не проганяй їх від мене, бо не довго вже вони будуть мене слухати і бачити. А коли знову прийду, то вже будуть інші Карпати, інші русини». Сказавши «коли знову прийду…», він мав на увазі своє друге пришестя.
Одного разу вони відпочивали на північній околиці Мукачева, на березі Латориці, там де тепер монастир. Петро нашвидкуруч зробив колибу, запалив ватру. Та не встиг він приготувати їжу, як із всіх навколишніх сіл посходилися люди слухати мудре слово учителя. І так щодня уже більше як тиждень. Уже і їжа закінчилася. Петро згадав , що десь у селі Червеньові, як йому розповідав його отець, живуть родичі. Прийшло йому таке на думку, йти до Червеньова, знайти родичів і попросити продуктів. Ісус погодився відпустити Петра. Та і йти було не так далеко, всього якісь дві години пішки. У Чарвеньові зустріли Петра радо. Як виявилося, усі червенівці були йому у тій чи іншій мірі родичами. За годину назносили повного воза всякої всячини. Хто горох, хто квасолю, хто муку, хто гриби сушені, хто яйця. А ще додумалися наловити риби. Благо, довкола Червеньово були мочари та яруги у яких було повно всякої риби. Рибу ловили усім селом .До води пішли навіть діди та баби. А Петро, як досвідчений рибалка, усіма керував. За кілька годин наловили два вози риби. Тут же на березі рибу низали на шнурки, аби сушилася на сонці. Раптом Петро спохватився, а шнурка яким він був перепоясаний і на якому висіли золоті ключі від раю, немає. Він став блідий як стіна. Зажурилися і селяни. Перемацали довкола всю траву ,за три дні перебродили всі яруги, а ключі, як у море впали. Вже петрові пора б і до Ісуса повертатися, та як стати перед лице Боже без ключів від раю. Тоді один старий, мудрий чоловік дав добру пораду. Справа в тім, що в одному селі на південь від Мукачева живуть добрі майстри, котрі можуть зробити які завгодно ключі, аби тільки було золото. Червенівці вирішили принести на одну купу хто які має золоті прикраси. Таких золотих прикрас назбиралося повне відро. Петро із мудрим, старим чоловіком взяли це золото та й пішли до знайомих майстрів. По розповідях Петра, майстри зробили точно такі ключі , які були раніше , причому без оплати за роботу. Село в якому жили ці майстри Петро назвав – Ключарки.
Повернувся Петро із мудрим чоловіком до Червеньова, а половина золота залишилася не використана. Стали думати, судити ,що з тим золотом робити. Тоді мудрий, старий чоловік порадив, що ліпше було би, якби Петро носив ключі не на конопляному шнурку, який знову може розірватися, а зробити з того золота що залишилося велике кільце, нанизати на нього ключі і носити на шиї. Старий, мудрий чоловік сказав , що у нього є знайомі майстри, котрі живуть у селі на північ від Мукачева, вони б могли зробити золоте кольце і ланцюг до нього.
На другий день, Петро з мудрим чоловіком відправилися до тих майстрів. Розповіли їм про свої проблеми. Майстри вислухали та й зразу взялися за роботу. Незадовго золоте кольце з ланцюгом було готове. Майстри за роботу не взяли ніяку плату. Село в якому жили ті майстри Петро назвав- Кольчино.
Петро мусів повертатися до Ісуса. Проважати його прийшли всі жителі Червеньова. Всі плакали , бо знали, що знову зустрінуться хіба що на страшному суді. Прощаючись, Петро пообіцяв, що коли буде судний день, то всі ті добрі діла, які зробили для нього та Ісуса червенівці, ключарківці та кольчинці, будуть їм зараховані. Жителі цих сіл стали гордими та на величними, бо вважали, що безвізовий вступ до раю їм забезпечино . Вони не розуміли , що гордих та навеличних Бог понизить. Кайтеся руснаки! Без каяття не буде вам в раю життя!.
З тих пір пройшло багато, багато часу, але ще й зараз на околицях Червеньова по яругах та каналах, часто можна побачити, як якісь валягови сітками цідять воду щось шукаючи. Ба, що вони шукають? Може золоті ключі від раю? Не так шукаєте любі друзі!

2013

Коли Бог вигнав Адама і Єву за райську браму , був кінець літа . Швидко наближалася осінь, а в них не було ні теплого одягу, ні своєї хати , ні власної землі де б можна було зробити бодай якусь колибу , або розпалити ватру . Дуже зажурилися обоє , бо не знали що їм далі робити. Єва у той час уже почула себе вагітною . Посідали собі на камінь , обняли коліна руками , та так і заснули міцним сном . У сні з,явився їм ангел Божий Гавриїл і сказав їм так : « вставай Адаме , забирай свою жону Єву і рушай на північ. Далеко, далеко на півночі побачиш гори , що називаються Карпати. Там ти знайдеш притулок собі, усьому роду твоєму і усім бидлятам твоїм . У Карпатах ти зустрінеш друзів із якима породичаєшся і видаш замуж за них своїх дівчат , бо там на цей час нема жінок .
Ті нові друзі , яких ти придбаєш уже не ангели , але ще і не чоловіки . Це - русини Божі сини . Вони є велика нами , дуже сильними , розумними , на лице гарними , добрими «. Встав від сну Адам і зробив так , як йому наказав ангел Божий . Взяв жону свою Єву, рушив у далеку дорогу на північ , разом із своїми ослятами та іншими бидлятами . А щоб Адам не заблудився , Бог зробив йому на небі дороговказ із зірок , який Адам назвав – Молочний шлях . Він назвав його так , тому що весь час поки ішли Адам і Єва із Едему до Карпат, вони їли переважно козяче молоко . Ну а що їм було їсти як іншого не було ? По цьому зірковому дороговказу Адам і прийшов у Карпати . Ішли вони дуже , дуже довго .По дорозі Єва народила багато синів і дочок . Це їх первісток Каїн та Авель , доньки – Білявка , Чорнявка, Красавка , Кучерявка , Русявка, та багато інших .
Дуже змучився у дорозі Адам . Розклавши шатор свій для відпочинку , він побачив, що місце тут дуже гарне , вирішив насадити новий сад , який би був для нього та для роду його раєм . Тільки но закінчив садити плодові дерева , як явився йому ангел Гавриїл і сказав : « Адаме , не роби цього .Ти знову не послухав наказу Божого . Заберай шатор свій , родину свою та йди туди , куди тобі було наказано». Адам послухав і пішов далі . А сад який він насадив на півночі Сербії ще і зараз називається- Новий сад .
І от нарешті Адам побачив перед собою сині - пресині , гарні – прегарні гори . Зірки на небі ніби зупинилися . Адам зрозумів, що це ті гори , які йому Бог дав по заповіту Своєму . На горі «Чернеча» , там де зараз монастир він поставив свій шатор і кілька днів відпочивав . Відпочивши, приступив до роботи . Робота була не легка . Треба було вирубати ліс , викорчувати терня , визбирати каміня . Робив Адам від зорі і до зорі в поті чола свого . З чола його густо капали каплі поту , але на землю вони не падали , а тут же в повітрі , кожна капля перетворювалася на пчолу . Пчола –це і є пот чола Адамового . Коли Адам на другий ранок прийшов на роботу то побачив ділянку яку вчора розчистив , що вона за ніч заросла ще густішим терням , як була до того . Це той змій-сатана який у раю спокусив Єву прийшов слідом за Адамом і шкодив йому засіваючи поле терням та різними бур,янами . На ділянці ,яку Адам задумав розкорчувати, щоб засіяти та за садити із чотирьох боків проклав межу . Межу позначив межовими знаками . На такі межові знаки русини ще і зараз кажуть « чова» . На чотирьох боках ділянки поклав великі камяні стовпи – чови а між ними по периметру безліч менших . Одну велику чову поклав на замковій горі ,що на півдні . Ця чова потім стала краєугольним каменем замку «Паланок».Другу велику чову поклав на заході , на верху гори «Ловачка». Третю велику чову поклав на півночі , на верху гори «Жорнина» . Четверту чову поклав на горі « «Велика» . Мушу сказати про те ,що ще коли я ходив до школи , то ми учні із нашими вчителями ходили на екскурсію на гору Жорнина . Один старий лісник показав мені камень-чову який давно , давно поставив Адам . Я на цьому камені трохи посидів . З одного боку каменя ,на рівній його частині можна було видіти якусь надпись . Я за фотографував цей камень . Надпись важко було прочитати бо букви , що були видовбані на камені під впливом сонця , морозу , вітру та води, майже зникли . Можна було прочитати хіба що перші букви слова бо були видовбані глибше за інших . Ось як це виглядало:
А…….Є……..
Т……..Б……..
П……..І..
Н……..П
………..
На нижніх рядках навіть перші букви на превеликий жаль зтерлися .
Я довго ламав собі голову, як розтлумачити цю надпись . Щось у мене не виходило . Аж через шістьдесят років , коли появилися комп’ютери , я нарешті розтлумачив видовбані Адамом слова . Ось вони
Адам і Єва
Тутка були
Потятка імали
Не пускали
……………
На жаль нижні рядки навіть при допомозі комп’ютера відгадати поки що не можливо .
Мушу признатися, що мій колег , всесвітньо відомий учений муж в області історії , археології, етнографії , лінгвістики , паралельно зі мною досліджуючи цю надпись, прийшов до іншого тлумачення третього рядку . У нього це виходить так :
За потятка ся імали
Не пускали………..
Якщо вийде що мій колега правий , то я змушений буду переглянути свій погляд на те , чим займалися Адам І Єва нагорі Жорнина .
А тим часом діти Адама повиростали . Він мав надію ,що діти повиростають і буде йому допомога у тяжкій роботі . Та крім клопоту нічого не дочекався . Як це усі знають старший його син Каїн через зависть убив брата свого Авеля . А потім оправдувався , що сам Авель у всьому винен , бо ніби його барани потоптали Каїнове жито , чим завдали великої шкоди .
Дівки Адамові були дуже красиві і станом і лицем , як їхня мама Єва . Невдовзі всі вони знюхалися з русинами та й наплодили багато копилів – байстрюків . Не один раз казав Адам - малі діти спати не дають , а дорослі діти жити не дають . Каїна вигнали з дому і понад сто років блукав він по лісах та полонинах спокутуючи гріхи. Нарешті він покаявся, зустрів доньку сестри своєї Чорнявки і взяв її собі за жону . Звали жону Каїна Дана .
Ця пара побудувала собі хату і зайнялася землеробством . Село , яке вони заснували назвали Кайданово , по імені Каїна і Дани . Від них розмножилося велике потомство .Всі були добрими землеробами,- орачі , сіячі, косарі , жниварі . Багато праць овали , мучилися . Село Кайданово і зарас існує за п'ятнадцять кілометрів на захід від Мукачева .
Колись на жителів Кайданова казали так: « тяжко працюють,- легко їдять , товсто дзвонять, - тонко пердять» .
Донька Адама- Чорнявка зустрілася зодним руснаком і сильно залюбилася у нього.
Не дочекавши Адамового благословіня втікла зним кудись далеко в гори і там заснували село , яке назвали по імені Чорнявки – Усть Чорна . Білявка теж знайшла собі доброго хлопа руснака і заснували село Білки по імені Білявки . Красавка уподобала собі гарного хлопця та й пішли на притисянську долину і там обробляли землю . Місце де вони жили та працювали назвали – Красне поле ,по імені Красавки. Найпривабливішою із доньок Адама була Русявка. Її уподобав славний русиньський передняк і узяв собі за жону .Поселилася ця пара жити не далеко від Адама . Це село назвали Руськово . Адам іЄва довго жили тому у них народилося велике множество дітей , котрі розійшлися по усьому білому світу і стали родоначальниками багатьох держав та народів .
Тим часом Адам важко працюючи , у великих муках розчистив таки своє поле від терня і почав його засівати від межі і до межі , від чови і до чови, зерном . Але у нього нічого не родилося крім дітей . Єва порадила йому зробити ручку до мотики на сорок локтів аби міг швидше перекопати землю від чови ідо чови . Це нічого не помогло , хіба що додало більше муки . Місце де жив і мучився Адам , і де в муках Єва дітей родила назвали Мукачово, від слова мука і чова . Бо мучився він перекопуючи землю від одної чови до другої , від другої щедо іншої . Одного разу Адам і Єва косили сіно не далеко від Великої гори .Звідкись узялася смерть із косою і одним махом скосила їх обох .
Прожили Адам І Єва понад девятсот років , нічого не нагадували , нічого не придбали , обоє померли в один день . Погребли їх на полі де Адам косив сіно, яке ще і зараз зветься


Косово ,або Косівка . Над їхнім гробом поставили великий камень , а на тньому написали:
Адам і Єва
Довго жили
Много знали
Нич не мали
Із землі їх узяли
У землю поклали
Щей каменем приклали

2013