Уосени, коли не боязкі
на вітровії лиш нагі дерева,
а все, не так оголене, тремтить,
неспішно оминаю колонаду
двірця з захíдним сонцем у шибках
і голубів, чиї рої обсіли
недопалки у чашах терезів
незрячої богині.
Плинний час
не нарікає на старий годинник.
Вода бурлить, і хмари понад парком
нездалі до якогось рішенця,
і помилково пропускають сонце.

1967

А ніч яка! Ну як заснеш,
Коли так місячно довкола.
В душі неначе бережеш
Те, що не вернеться ніколи.

Осіння подруго моя,
Не називай цю гру любов’ю,
Хай краще місяць нам сія,
Освітлюючи узголов’я.

Гримаси змучених облич
Нехай окреслює він сміло.
Ти вже не зможеш розлюбить,
Як полюбити не зуміла.

Любити можна тільки раз,
І ти чужа мені назавше,
Даремно липи манять нас,
В заметах ноги заховавши.

Бо знаю я і знаєш ти,
В цей посвіт місячний і синій
На липах цих вже не квітки –
На липах тільки сніг та іній.

Що відлюбились ми давно,
Ти з іншими, я – не з тобою,
І нам обом усе одно
Любов’ю гратися пустою.

То ж обіймай і пригортай.
Коли ти пристрасно цілуєш,
То вічно серцю сниться май
І та, що назавжди люблю я.

Не дивися на мене докірно.
Я зневагу свою не втаїв,
Та люблю я лукаву покірність,
Затуманені очі твої.

Ти здаєшся мені розпростертою,
І, напевно, я бачити рад,
Як лисиця, прикинувшись мертвою,
Ловить воронів і воронят.

Що ж лови мене, я не боюся.
Але як би твій запал не згас?
На мою холодіючу душу
Наражались такі вже не раз.

Не тебе я люблю, моя мила,
Ти лиш відзвук, лиш тільки тінь, –
В твоїм образі інша наснилась,
У якої – очей голубінь.

Хоч вона і не надто ласкава,
Видається холодна вона,
Та постава її величава
Сколихнула всю душу до дна.

Отакої вже не отуманиш,
Проти волі підеш за межу,
Ну, а ти навіть в серце не враниш
Підсолоджену ласкою лжу.

Хоч в душі я тебе зневажаю,
Та відкриюсь тобі тайкома:
Як немає ні пекла ні раю,
Їх сотворить людина сама.

Поміж усіх малих звірят
Люблю найбільше поросят.
Вони розумні і меткі,
Проте не всі вони такі.
Мені зустрілось не одне,
На превеликий жаль, дурне.
Що би сказали ви, коли б
У лісі неквапливо йшли
Й узріли на шляху своїм:
В пацятка із соломи дім?
Дізнався вовк про новину
І навіть губи облизнув.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Малюк заплакав при вікні,
А вовк його будинок зніс,
Кричав: «Бекон і свіжина!
Якого щастя я зазнав!»
Він швидко з’їв паця смачне,
Лишивши хвостик на кінець.
А потім далі вовк побрів
І бачить на одній з доріг
Також свинячий дім, було
Його збудовано з гілок.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Будівля затряслась ота
І вовк ламати стіни став.
Паця вищати почало:
«Ти, вовче, мав уже їдло!
Чому б нам не забути зло?»
А вовк: «О, дурню вузьколобий!»
Гам! І паця в його утробі.
Поївши двох малих пацят,
Вовк не наївся до кінця.
Сказав: «Хай черево набите,
Люблю йому я догодити.»
І тихо повзучи, як миша,
Побачив дім, але міцніший.
Це був також маленький дім,
Паця ховалося в котрім.
Але пацятко номер три
Було розумним до пори,
Зробило цегляне житло,
А не із хмизу чи гілок.
Кричить: «Мене не зрушиш ти!»
А вовк щосили грюкотить.
«Знесу будинок, далебі!»
«Забракне, вовче, сил тобі.»
Гатив у стіни вовк і вив, –
Стояв будинок як новий.
Промовив: «Просто не знести,
Дійду інакше до мети.
Вночі прийду здійснити ціль
Із динамітом у руці.»
Паця скажено верещить,
Хапає телефон мерщій.
Зринали цифри в голові,
Червону Капелюшку він
Швидесенько набрав, як міг.
«Привіт, Пацюне, друже мій!»
«Міс Капелюшко, поможіть!
Без вас мені тепер не жить!»
«Я спробую допомогти.
Чому так налякався ти?»
«Тут вовк! Ви знали вже вовків,
Вони бездушні і жорсткі.»
«Мій милий, дороге паця!
До мене дійсно справа ця.
Я ж мию голову свою,
Як висохне, то вовка вб’ю.»
Минає невеликий час
І вовк дівчатко поміча, –
З очей палання вогняне
І жовте, ніби майонез,
Усмішка хижа, лють сліпа,
І слина з рота накрапа.
Дівча, як бачить це шалення,
Виймає пістолет з кишені.
Уміло вдарила вона
І вовк без пострілу сконав.
Паця з віконця визира:
«Міс, не забуду я добра!»
Паця, не вірити звикай
Із вищих прошарків жінкам.
У дівчини, як бачив хтось,
Не тільки з вовка два пальто.
У подорож на вихідні
Бере валізу зі свині.

Як тільки вовк в один із днів
Відчув, що дуже зголоднів,
До бабиних дверей прийшов.
Пережила бабуся шок,
Оскільки вийшовши надвір,
Узріла – перед нею звір
І усвідомила жахне:
«Цей вовк напевно з’їсть мене!»
У тім була права цілком,
Він з’їв її одним шматком.
Була вона худа й мала.
«Цього не досить!» – вовк волав, –
«Я не позбувся відчуттів
Того, що дуже зголоднів!»
По колу кухню він оббіг,
Їства шукаючи собі,
А потім, скалячись, додав:
«Ось прийде ще мені їда.
Червоній Капелюшці час
Додому, йде уже дівча.»
Одяг бабусин одяг він
(Не видно кігті з рукавів),
Швиденько натягнув пальто,
Взуття, щоб не впізнав ніхто.
Він хутро навіть розчесав
І схожим на бабусю став.
Дівча в червоному прийшло,
А вовк зайняв її житло.
«Які великі в тебе вуха, Ба.»
«Це щоб тебе почути краще», – вовк сказав.
«Які великі в тебе очі, Ба», –
сказала дівчинка мала.
«Щоб ліпше бачити тебе», – вовк одказав.
А сам у мріях промовля:
«Охоче з’їм оце маля.
Була бабуся застара,
Внуча – смачненьке, мов ікра.»
Дівча спитало: «Звідки це
Пухнасте вовче пальтеце?»
«Невірно!» – сірий заревів, –
«Ти не помітила зубів!
Та все одно, що скажеж ти.
Я з’їм тебе, як не крути.»
Всміхнулося дівча мале,
Дістало хутко пістолет,
Натиснуло гачок: піф-паф!
І вовк поцілений упав.
А згодом я ішов крізь ліс,
Де мешкає маленька міс.
Кмітлива дівчинка мала
Червоний капелюх зняла.
Сказала: «Гляньте на оце
Пухнасте вовче пальтеце.»

Відома казочка мала
Даремно в продажу була.
Дивуюсь, дорогі батьки,
Що вам і досі невтямки:
У ній закладено знаття,
Що злодійкою є дитя.
Якби почули голос мій,
Вона б сиділа у тюрмі.
Ви спробуйте лиш уявить:
Старанно готували ви
Смачнющу кашу і парку
Та каву, свіжу і гірку,
Можливо, тости й мармелад.
Тож на столі чудовий лад.
Для вас, для тата є стілець,
А поруч і хлоп’я мале.
Та раптом тато зблід з лиця:
«Яка ж гаряча каша ця!
То треба погуляти нам,
Щоб охолонула вона.
Такі прогулянки малі
Корисні людям взагалі.
Це вам покращить апетит,
То варто нам усе ж піти.»
Не заперечила дружина,
Що мужа слухатись повинна,
Яка лише в обідній час
Увесь порядок визнача.
Як тільки вийшли ви з будинку,
Дівча здійснило злецькі вчинки,
Маленька гадина нечемна
В оселю увійшла таємно.
Як озирнулася навколо,
Побачила накритий столик,
Схопила ложку зі стола
І швидко їсти почала.
Як вам таке, я запитав,
Коли чудова їжа та,
Що готувалась до пуття,
Нахабно з’їдена дитям?
Та це іще не все, заждіть!
Не гірша то з дитячих дій.
Ви – господиня хоч куди,
І протягом життя завжди
Збирали речі, любі вам,
Створивши затишку дива.
Всі меблі рококо доби
Відомий Чіппендейл зробив.
А ваша гордість безупинна –
Маленький стільчик для дитини,
Що хтось із пращурів придбав
(Єлизаветинська доба).
Стілець той, наче річ свята,
Бо спадком від бабусі став.
Невігласу – усе одно
Це зрозуміти не дано.
Байдужа Златі ця деталь,
Дівчиська не проймає жаль,
Коли сідає на стілець:
Він хрусь – і цінність нанівець.
Та їй не прикро, бо вона
Ні крихти сорому не зна.
Вона ревла: «Хай спалить грець
Гидкий і капосний стілець!»,
Промовила таке слівце,
Що краще промовчу про це.
(Я пропустив її слова,
Бо їх ніхто б не друкував).
Майнула здогадка проста:
Втече негідниця ота?
Та зовсім ні, мені шкода,
Ще не завершилась біда.
Аж ось і спати їй кортить,
Шукає місце прилягти,
Стрибає в ліжка на льоту –
Наступна катастрофа тут.
Культурні люди загалом
Взуття знімають перед сном.
А Злата, вибравши постіль,
Лягла до ліжка у взутті.
А черевики ті брудні
В липкому чорному багні.
Також один із каблуків
Лайно собаче зачепив.
Питаю ще, як вам оце,
Коли б таке брудне дільце
Із вашим ліжком хтось вчинив,
Не відчуваючи вини?
У казці – висновку нема,
Аби малюк взуття знімав,
Натомість – кілька карних справ,
Порахувати їх пора.
Найперший злочин був у тім,
Щоб увійти в приватний дім.
По-друге, прокурор писав:
Украла кашу із вівса.
По-третє, дорогий стілець
Зламала й ведмежаті зле.
Білизну ж чисту, наче сніг,
Замазала багном із ніг.
Суддя зазначив: «Взагалі,
Важкої праці десять літ!»
У книзі же все навпаки,
Радіють щиро малюки:
Дівча ніхто не покарав, –
Вигукують: «Ура! Ура!
О, Злато! Господу хвала!
Як добре, що ти утекла!»
Як обирав би я фінал,
Була би кара їй страшна.
«О, татку!» – плаче ведмежа, –
Пропала каша! Просто жах!»
Ведмідь же відповів умить:
«На ліжку каша он лежить.
Як їжа в животі у міс,
Нехай її ведмедик з’їсть.»

Гори, зоря моя, не падай,
Холодним променем світи,
Бо на кладовищі розради
Живому серцю не знайти.

Ти світиш серпнем і житами
Понад просторами полів,
Бриниш ридальними піснями
Невідлетілих журавлів.

Вдивляючись у небокраї,
Десь, за переліском близьким,
Я чую, хтось пісень співає
Про отчий край і отчий дім.

Прощальне золото осіннє
Зліта з березових гілок,
За всіх, кого любив і кинув
Мов сльози, падає в пісок.

Я знаю, знаю. Незабаром
Без нічиєї в тім вини
Під траурним низьким парканом
Лягти судилося мені.

Погасне полум'я ласкаве,
Зотліє серце на віки,
Поставлять друзі сірий камінь
З веселим віршем в два рядки.

В передчутті близької тризни
Скажу про себе я отак:
Любив він землю і вітчизну,
Немов шинок гіркий пияк.

Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
Куди зникли всі квіти?
Дівчатами зірвані – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли дівчата? Стільки часу спливло.
Куди зникли дівчата? Зникли давно.
Куди зникли дівчата?
До хлопців полинули – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли всі хлопці? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі хлопці? Зникли давно.
Куди зникли всі хлопці?
В одностроях військових – всі як один.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли солдати? Стільки часу спливло.
Куди зникли солдати? Зникли давно.
Куди зникли солдати?
Лежать у могилах -- усі як один.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли могили? Стільки часу спливло.
Куди зникли могили? Зникли давно.
Куди зникли могили?
Укрилися квітами -- всі як одна.
Тож коли ми всі помудрішаєм? (2)

Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
Куди зникли всі квіти?
Дівчатами зірвані – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

2016

І чарівна, і вбога сторона.
На Заході, як і на Сході – пляжі
двох океанів. Межи ними – гори,
ліси, вапнисті пагори, рівнини
і хижини селян. На Півдні – джунглі
з руїнами величних пирамід.
На Півночі – плантації, ковбої,
що мимохідь змістились у США.
Що понукає братись до торгівлі.

Предмети вивозу – маріхуана,
руда, метали, посредня кава,
тютюн, сигари з назвою "Корона"
і, традиційно, всячина майстрів.
(Не оминімо хмар). Предмети ввозу –
всього потрохи і, як завше, зброя.
Котрою обзавівшись, якось легше
поклопотатись за державний устрій.

Історія країв сумна; щоправда,
не особливо унікальна. Лихом
вважається загарбання іспанців
і варварська руйнація колиски
цивілізації ацтеків. Власне,
це є місцевим комплексом Орди.
З ‘днією, втім, відміною: испанці
тоді озолотились тут суттєво.

Наразі це республіка. Трицвітний
стяг лопотить над президентським
палаццо. Конституція чудова.
Текст зі слідами правок від руки
диктаторів лежить в Національній
Бібліотеці під зеленым, куле-
стійким і непроникним склом –
міцним, як у автівці президента.

Що понукає озирати даль
за обрієм. Залюдненість країни,
беззаперечно, виросте. Пеон
удоста намахається сапою
під ярим сонцем. Чоловік в літах
гортатиме в кав’ярні з жалем Маркса.
І ящірці, що на валуні зведе
голівку в небо, упаде до віч

політ позаземного апарату.
1975

---------------------------------------------------

Любов СЕРДУНИЧ, ПЕРЕКЛАДИ творів Ганни АХМАТОВОЇ
* * *
Не дивно те, що похоронним дзвоном
Звучить, бува, мій непокірний вірш.
І що сумую. Вже за Флегетоном
Три чверті читачів усіх моїх.
О друзі! Залишилось вас так мало, –
Мені від того ви щодень миліш…
Короткою дорога надто стала,
Що довшою здавалась всіх доріг.

* * *
Приваблюють дороги Підмосков’я,
Неначе скарб я закопала там,
І скарб той називається любов’ю,
Його тобі я зараз і віддам.
Столітня у коронах лип дрімота
І Пушкін, Герцен. Що за імена!
Ми вже близькі від того повороту,
Де видно окіл весь навіки нам.
А та дорога, де Донський увічнивсь,
Коли в похід немислимий вів рать,
Клич супостата пам’ятає вітер,
В нім заклик перемоги на крилàх.

* * *
Я грядки буду пестити чорні,
Джерелицею поливати;
Польові квіточки на волі,
Їх не треба чіпати й рвати.
Хай їх більше, ніж зір понад хмар
Має біло-молочний шлях,
Для дітей, для закоханих пар
Виростають вони на полях.
А мої – то святій Софії
В ту єдину пресвітлу мить,
В котрій окрики літургії
Піднімуться під дивну блакить.
І, як хвилі приносять на сушу
Що самі на смерть прирекли,
Принесу покаянну я душу
І квіток із Росії-землі.

* * *
Моліться на ніч, раптом вам
Щоб не прокинутись славетним.

* * *
Дрібних на шиї чоток ряд,
У муфті руки, їх не бачать,
Дивлюся неуважно я
І більш ніколи вже не плачу.
Лице здається ще блідніш,
Аніж шовковий запіл юбчин.
До брів торкається мені
Некучерявлений мій чубчик.
І так не схожа на політ
Моя хода нежвавометна,
Неначе під ногами пліт,
А не квадратики паркетні.
Блідий рот ледь розтиснутий,
І дихаю нерівно, важко,
На грудях в мене так тремтить
Квіт небувалого з побачень.

* * *
Я давно не вірю в телефони,
В радіо не вірю, в телеграф.
Маю я на все свої закони,
Здичавілий норов – мабуть, яв.
Можу я зате усім наснитись,
Навіть не летітиму на «ТУ»,
Щоб аби-де легко опинитись,
Будь-яку скорити висоту.

* * *
Недуг томить – три місяці в постелі.
І смерті я неначе й не боюсь.
І гостею в страшному цьому тілі,
Немов крізь сон, сама собі здаюсь.

* * *
Не будеш серед живих.
Зі снігів не встати.
Двадцять вісім штикових,
Вогнепальна п’ята.
Другові обновочку
Тужну шила я.
Любить крівцю-кровочку
Рόсійська земля.
(Переклад з московинської - Любови Сердунич).

* * *
Я усміхатись перестала,
Морозний вітер губи студить,
І на надію менше стало,
Але на пісню більше буде.
І пісню цю я мимоволі
Віддам за сміх і зневажання.
Бо нестерпуче аж до болю
Душі любовне це мовчання.

* * *
Тече ріка неквапно у долині,
Багатоокий на горбочку дім.
А живемо ми як при Катерині.
Ждемо врожаю, правим молебні.
Дводенку перенісши як розлуку,
Вздовж лану їде гість до нас у дім.
В вітальні він цілує бабці руку,
На сходах гаряче – вуста мені.

* * *
Прокидатись на світанку
Через те, що радість тисне.
Видивлятися в каюті
У віконці хвилі вод,
Чи на палубі в негоду,
Вкутавшись в хутро пухнасте,
Слухати, як б’є машина,
Не гадати ні про що,
Та, побачення відчувши
З тим, хто став мені зорею,
Від солоних бризків вітру
Молодіти повсякчас.

* * *
Нам абияк вдалось розлучитись,
Осоружний вогонь загасити.
Вічний вороже, треба навчитись
Вам когось і насправді любити.
Я-то вільна. Мені – все б забави, –
Муза на ніч летить розважати,
А над ранок притьопає слава
Калатàльцем над вухом тріщати.
А про мене й молитись не варто
І, йдучи, озирнутись назад.
Чорний вітер у мене на варті,
Веселить золотий листопад.
Як дарунок, прийму я розлуку,
І буде забуття благодаттю.
Та скажи, чи на хресну ту муку
Ти наважишся іншу послати.

* * *
В. Г.
З небокраю очей не звожу,
Де завії танцюють чардаш…
Поміж нас три фронти, мій друже:
Наш, ворожий і знову наш.
Я боялась такої розлуки
Більше сорому, смерті, тюрми.
Я молилась, щоб смертної муки
Удостоєними стали ми.

* * *
На порозі білім раю
Озирнувся, крикнув: «Жду!»
Заповів мені, вмираючи,
Убогість й доброту.
І коли прозірне небо,
Бачить, крилами бринить,
Як ділю шкуринки хліба
З тим, хто просить в мене їх.
А коли, як після битви,
Хмари плинуть у крові,
Чує всі мої молитви
І слова любові він.

* * *
Ось і береги Північномор’я,
Ось межа між наших бід і слав, –
Не збагну, від щастя чи від горя
Плачеш ти, до ніг моїх припав.
Більше вже приречених не хочу:
Бранців і заручників, рабів,
Тільки з тим, що наймиліші очі,
Розділю я хліб, оселю, біль.

ВЕРВЕЧКА ЧОТИРИВІРШІВ
14. І слава лебедем пливла
Крізь золотистий дим.
Любове, завше ти була
Лиш відчаєм моїм.

16. І клялись вони Серпом і Молотом
Перед страдницьким твоїм кінцем.
«Ми за зраду платимо лиш золотом,
За пісні заплатимо свинцем».
(© Переклад з московинської Любови СЕРДУНИЧ, 2003).

Когда внезапная тоска
Мне тайно в душу проберется,
Я вглядываюсь в облака
Пока душа не улыбнется.
(© Николай Гумилев).

Коли раптова туга
Мені таємно в душу пробереться,
Я вдивляюся в хмари
Поки душа не посміхнеться.
(© Микола Гумільов).
(Google translate)

Як тінь нежданої нудьги
Таємно в душу пробереться,
Вдивляюсь в неба береги
Поки душа не усміхнеться.
(© Translate Lubov Serdunich , смт Стара Синява (Хмельниччина))

Був я в Мексиці, здирався на піраміди.
Бездоганні за геометрією громади
розкидані там і сям по Тегуантепському перешийку.
Кортить вірити, що позаземні місії завважать мітку,
бо, зазвичай, подібні речі споруджуються рабами.
І перешийок усіяний кам’яними грибами.

Глиняні божки, легковажні до витівок копій
і пересудів опісля, що відраюють від утопій.
Багаті сценами барельєфи, оздоблені перевитим
зміїним тулубом нерозгаданим алфавітом
мови, що слову "або" не дібрала брили.
А чим би вони здивували, щойно заговорили?

Анічим. Ба, пихатістю у могутті
над сусіднім плем’ям, жагою тнути
голови. Чи тим, що зіллята в миску
Богу Сонця людська кровиця м’яз тонізує диску;
що вечірня офіра вісьмох молодих і сильних
зумовлює схід світила надійніше за будильник.

Все-таки ліпше сифіліс, ліпше жерла
єдинорогів Кортеса, аніж ця жертва.
Очам, які виїсть ворона чи инша птиця,
легше, коли убивця – не астроном, а вбивця.
Далебі, без испанців їм би навряд спіткалось
те осягнуть, що урешті сталось.

Нудьга, мій Євгенію. Куди не вилізь,
всюди жорстокість і тупість волять явитись:
"Ось і ми!". Лінь гнати у вірші їх.
Як мовлено у поета, "на всіх стихіях…"
Далеченько бачив, сидьма на пнях болотних!
Від себе доповню: на всіх широтах.
1975

Звитяга Мондріана. Стеклам в тон –
пир кубатури. Сам етер, наприклад,
якщо не спитий під прямим кутом,
то щедро лл’ється в паралелепіпед.
В віконну пройму вписане, стегно
красуні – неабияка потуга:
полі халату витнути дано
коли не круг, нехай частину круга,
та сектор циферблата.
До слівця,
і календар ацтеків, слава гожим
червоній шкірі рисам, обіця
мінусувати дні, коли "не можем"
в платоновій печері, де на брата
припало по шматку піерквадрата.
1975

Кактус, пальма, агава.
Сонце встає зі Сходу,
світить, буцім лукаво,
а лютує достоту.

В попіл зотлілі скали,
ґрунт у мертвій корості.
Череп в його оскалі,
в променях його кості!

Гаком на шиї голій
хилить стовп на розхресті
стерв’ятник, як ієрогліф
падалі в бурім тексті

автостради. Направо
підеш – постає агава.
Ліворуч – вона ж. А прямо –
брухту пляма іржава.
-------------
Вечірній Мехіко-Сіті.
Лінь і сліпа в нім сила
мішма, що в тому тиглі.
І час тече, мов текіла.

Вулиці, лиця, фари.
Кожен другий – вусатий.
На Авеніді Реформи –
товпи бронзових статуй.

Обіч усіх, на плитці
тротуарній, з рукою
простертою – молодиці
зі дітлахами. Такою

фігурою – плачем всохлим –
украшав би довкілля
пам’ятник Мексиці. Колом,
геж, і її б обсіли.
-------------
Шати, що сад зімкнув і
нас рятує собою.
(Я не знав, що існую,
покú ти була зо мною.)

Площа. Фонтан з рябою
німфою. Гір акрополь.
(Допоки я був з тобою
я бачив всі речі в профіль.)

Райські зела зі пеклом
поголосок з луною.
(Хто чаївся за зелом
покú ти була зо мною?)

Місяць кровить зі млою,
мов сургуч на конверті.
(покú ти була зо мною,
я не боявся смерті.)
-------------
Вечірній Мехіко-Сіті.
Палка жага до вокалу.
Оркестр кочовий в бесідці
горлає "Гвадалахару".

Веселий Мехіко-Сіті.
Ніби картина в рамі,
і овиди знакомиті.
Оточений він горами.

Вечірній Мехіко-Сіті.
Літери-танцівниці
кока-коли. В зеніті
лине ангел-хранитель.

Він завідує ризиком
брати у кулі згоду
звестися обеліском
і вітати Свободу.
-------------
Щось біля серця, схоже,
зірвалось і розкололось.
Зголосившись "О, Боже",
сам і почую голос.

Так сторінку мараєш
для мізерії дива.
Так себе озираєш
нівідкіля, властиво.

Се, Отче, передержки
жанру(а радше – жару).
Лептою міді з решки
неоплатного дару.

Як несхоже с мольбою!
Риба так риболова
пірваною губою
сіпає, просить слова.
-------------
Веселий Мехіко-Сіті.
Час тече, як текіла.
Ви в харчівні самітні.
Офіціантці несила

вами і вашим омлетом
переривати миті
теревенів з брюнетом.
Принаймні, на цьому світі.

В нім, окрім смерті, сливе
все, у чого є діло
до простору, – все зрадливе.
І особливо тіло.

Такий уже випав, словом,
жереб, як м’ясо з кров’ю.
В біднім краю ніхто вам
вслід не гляне з любов’ю.
-------------
Вистелена полого
глиноземом дорога
окурює так, що ледве
в’їдете до Ларедо.

Кров’ю вмиє судина
око, і на коліна
ви осунетесь в кремній,
буцім бик на арені.

В сенсах зужитих настіж
сходить життя. Ще жвавіш
спір мішковин і шила
гожі рішити числа

в календарі настіннім.
В чім полегша рослинам,
брилам, світилам. Многим
предметам. Та не двоногим.

-----------
1975

Коричневе місто, з вежі –
пальми і черепиця
старобудов долі.
З кав’ярні почавши, вечір
в неї ввійшов. Усівся
за незайманий столик.

У докипілім чані
сині й промíнь голосить
дзвін, мов затято
бренькає хто ключами:
звук височіє, млосний
для бездомного. Цята

загоряється поряд
з силуетом собору.
Звісно, це Веспер.
Мляво зводячи погляд,
хай не докору, вгору,
але сумніву, вечір

сьорбає свою каву,
барвлячи нею скули.
Кладе монету.
Взір із-під брів хова у
крисах, встає зі стули,
відкладає газету

і виходить. За рогом
витрішки не діймають
довгої, в темнім
строї, фігури. Роєм
тіні лишень чигають.
Під навісом – нікчемний

набрід: кепські манери,
пірвані петлі, плями.
Він гамує утому:
"Час настав. Офіцери,
час, панове. Рушаймо.
Час – і по тому.

І – урозсип, якмога.
Що, полковнику, наче
припах цибулі значить?"
Він одв’язує вороного
свого. І скаче
далі на захід.

1975

(переклад пісні "Sway", Dean Martin, 1954)

Коли почується маримби ритм,
Потанцюй зі мною, заколиш,
Наче море берег, обійми,
Ближче притулись, більше колиши.

І мов квітка, яку вітер гне,
Гнись зі мною, легко колишись.
З тобою в танці добре так мені,
Будь зі мною, мене колиши.

Може інші танцюють навкруг,
Мила, бачу я тільки тебе.
Тільки ти маєш чару таку,
В танці слабким робити мене.

Можу я почути скрипалів,
Навіть ще вони не гра.
І тремчу, бо знаю тільки ти
Можеш так мене заколихать.

Може інші танцюють навкруг,
Мила, бачу я тільки тебе.
Тільки ти маєш чару таку,
В танці слабким робити мене.

Можу я почути скрипалів,
Навіть ще вони не гра.
І тремчу, бо знаю тільки ти
Можеш так мене заколихать.

Тільки ти можеш так мене заколихать...

2016

В нічнім саду, де поспівають ґрона манго,
Максимільян танцює те, що стане танго.
Тінь па вертається точніше бумеранга,
температура, як у пахві, тридцять шість.

Майне жилета біла атласна підкладка.
У ласках танучи й жазі, мов шоколадка,
в обіймах мужеських посапує мулатка.
Де гладко – пестить, де слід – шерстить.

У млі незайманого лісу в ніч темнезну,
Хуарес, діючи попихачем прогресу,
на руки, байдужі й монеті зо два песо,
пеонам по гвинтівці видава.

Затвори ляскають; у списку під лінійку
веде Хуарес лік і ставить мітку.
А рай-тропічних кольорів папуга гілку
облюбував, і так співа:

Зневага ближнім в усолоді трунком рози
хоча не ліпша, а чесніша гасел, пози.
І те, і се, утім, віщує кров і сльози.
Тим пак у тропіках у нас, де смерть людьми

умить поширюється, як мухвою з трупним соком,
або кав’ярнею словечком неумовкним,
і де, що череп у кущах, то з третім оком.
І в кожнім пишний пучок трави.

1975

(переклад пісні "Yesterday", The Beatles, 1965)

Вчора ще всі турботи були далекі,
Та вже здається не підуть вони.
О, вірю я у вчорашні дні.

Раптом так половина вже не та в мені,
Наді мною нависає тінь,
Яка прийшла у вчорашні дні.

Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

Вчора ще любов’ю просто грались ми,
А вже нема де дітися мені.
О, вірю я у вчорашні дні.

Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

Вчора ще любов’ю просто грались ми,
А вже нема де дітися мені.
О, вірю я у вчорашні дні.

2016

В саду, де М., французький протеже,
палку красуню індіанської мав крови,
сидить співець, задивлений у даль.
Сад гусне, що петит у букві "Ж".
Літає дрізд, як тісно зрослі брови.
Етер вечірній чистий, мов кришталь.

Кришталь допіру вряд чи уцілів.
М. троє літ ловив свої синиці.
Увів шампанське, кришталí, бали.
Чим побут розмаїтив поготів.
Затим республіканські піхотинці
М. розстріляли. Жалісні курли

пом’якшують стужавілу блакить.
Кий селянина оббиває груші.
В ставу три білі качі на плаву.
Слух пізнає у лопотінні листь
арго, що чують витончені душі
у пеклі, у тісному колі вух.
-------------
Облишмо пальми. Уявім платан,
депеші М., коли простоволосий,
в халаті, він сідлає свій гамак
і думає за брата, – як ся там
(ба, також імператор) Франц-Іосиф,
мугикаючи сумно "Мій бабак".

"Вітаю Вас із Мексики. Мої
недужають в Парижі. За стіною
палацу бій, огняні півні круг.
Столицю, брат, оточують рої
пеонів. Але мій бабак зі мною.
І "гочкіс"* у ціні, як жаден плуг.

І, далебі, третинні вапняки
вивітрюються, буцім навіжені.
Плюс екваторіальні небеса.
А після кулі протяги стійкі.
Так і нирки вважають, і легені.
Пітнію, ластовиння обліза.

Пріч усього, знеміг од веремій.
Алеї Відня згадую зі щемом.
Дішліть ще альманахів і поем.
Мене уб’ють тут, вочевидь. І мій
бабак зі мною, братику. А ще Вам
моя мулатка кланяєтся. М".
-------------
І решта липня никне у дощі,
як співбесідник, сам собі на думці.
Що вас чіпає мало в стороні,
де все в минулім, розвій, діячі.
Гітара бренька. Вулиці в багнюці.
Прохожий тоне в жовтій пелені.

Навколо ставу густо заросло.
Кишать вужі і ящірки. У кроні
сидять на яйцях ті, хто їх не ніс.
І гибель для династії – число
наслідників, коли бракує тронів.
І наступають вибори і ліс.

М. був би не впізнав палацу. З ніш
почезли бюсти, портики – пожухлі,
стіна осіла яснами в байрак.
Ясніє зір, а далі не видніш.
Сади і парки переходять в джунглі.
І мимоволі з губ зринає: рак.
1975
* "гочкіс" – марка кулемету

… Кохання хочу літепла,
Від пристрастей тонкого болю.
Щоб ми сплелись, мов ковила,
Десь у степу, у дикім полі.

… Щоб вітер вив, імла повзла,
А ми - стояли нерушимо,
І душі наші до вершини
Життя несли у два крила.

… Щоб зорі обрієм пливли,
А потім - в ніч сльозами впали.
Я знаю, що давно колись -
Всі так жили. І так кохали.

02.10.2015


Оригинал
Светлана Мамрега (г. Белгород)

… И нежной хочется любви,
Животной страсти, чуткой боли –
Чтоб мы срослись, как ковыли, –
В степи глухой, в пустынном поле.

… Чтоб ветер выл, мела пурга,
А мы стояли – корень в корень –
Душой и сердцем – небу вровень,
Слагая жизнь свою в стога!

… Чтоб плакал звёздами закат –
А звёзды плыли… плыли… плыли…
Я знаю – много лет назад –
Так люди жили. И любили.

Під розлогим в’язом зі шептами "че-ша-ща",
завсідник тієї кав’ярні, що познача
місце – позаяк є дерево, хай то в’яз
або вільха – адже зелень переживе і вас,

я, себто – аніхто, уселюдин, один
зі, підсохлий мазок д’нієї з живих картин
малева пензля часу, який дібрав
зі збідненої палітри дещиці жизних барв,

сиджу, шелещу газетою, думаю, на якій
натурі усе це писано? які такі
неназвані, безпритульні контури небуття
ми відтворим у літніх сутінках – в’яз та я?
1988

Коли цвіте ласкавий усміх, він
Навіює мені дива такі:
Немов під кожною з її повік
Сто грацій, як у затінку хиткім.
Мій розум бачить промені легкі
Ясним, прозорим світлом в літній день:
І бурю зупиняє на віки
Проміння чистого сяйний едем.
Пташа сполохане, що чулось десь,
І звіра, що таївся у норі,
Те сяйво знов зі схованок веде,
Вони до світла тягнуться скоріш.
І я, що серце натомив од бур,
З тим променем про хмари позабув.

Вітрило маячить самотнє
В тумані моря голубім -
Чого шукає у безодні,
Що кинуло в краю своїм?!

Шмагає вітер, стогнуть хвилі
І щогла гнеться на човні...
Але воно все лічить милі
Від батьківщини вдалині.

Під ним - блакить прозора й ніжна,
Проміння золоте - над ним...
Але воно - о дивовижне! -
Чекає, поки гряне грім.

Венери дочко, усміх твій сп’яня,
Могутнім хистом володієш ти,
Що лютого Юпітера спиняв,
Який грозив богам стрілою мсти.
Твоя небесна цнота – дар святий –
Мені світила, як я був сумним, –
І дух мій ніжну радість умістив,
У серці справжня втіха струменить.
Захоплена блаженством неземним,
Моя душа впадала у екстаз,
Її навік від прикрощів звільнив
Твій блиск безжурний, що промінням став.
І це для мене найцінніший дар,
Солодший за амброзію й нектар.

    Федорові Сологубу

Теменну тьму в століттях
Пробувши в небутті,
Пізнавши все на світі,
Знайшов свої путі.

По них я волочився
У пристрастях земних
І прахом днів живився –
Пороків огняних.

Та дух повстав мій нагло –
Бездушна ж плоті кліть!
Він прагнув, прагнув, прагнув,
Щоб чудо сотворить.

Мене безперестанно
Разив жадань порив.
Я розсипався, танув
І в пристрастях горів.

І знову повернувся
Я у чертог небес.
Дух в пару обернувся,
І долішній світ щез.

І мило знов блукаю,
Де зір й небес краса,
Й минуле споминаю,
Яке придумав сам.

28 червня 2015 р.

Сонце рида між ялин.
Співи сопілки.
Вітер заплівсь між хвоїн
Сонної гілки.

Березню мій, добрий день!
Й вам, хуртовини.
Свято: весна ж бо іде,
Скрапує-плине.

В березні сонце й капіж
Розхвилювались,
Квітня стрічаючи спиж –
Сяйва навалу!

Квітню-владико, привіт,
Мій чародію!
Чистих чуттів сонцесвіт,
Вісник надії.

22 червня 2015 р.

Аксіома смеркання легка й нескладна,
Густо пише її сонця промінь
В час осінній на жовтих полях полотна,
Але темно й печально при цьому.

Теорема світання складніша мені,
І накреслена лиш половина
На високих шпилях кочівних моїх днів,
Де гуркочуть події-лавини.

Між учора і завтра там січень згоря,
Неможливе здається можливим –
Розкладе у суцвіття сузір’їв зоря
Чисте світло оце неквапливо.

Злого щастя єлей світ освітлює скрізь,
Але пахне в нім туги отрута.
Допиши теорему світання – і вчись
Аксіому смеркання забути.

27 червня 2015 р.

У калюжу з неба
Місяць впав. Вам треба?
Сонце на тарелі, може, треба, ну?
Хто, скажіть, під трелі
Майбуттям застрелив
Мій колишній світик?
Де ти? – не збагну.

…Сон простий і ясний
Бачу я прекрасно:
Бредемо лугами поміж літніх плес –
Я із вірним другом.
Над вечірнім пругом
Сонце. І злітає
Щастя із небес…

День рудий – потіха.
З ластівками стріха.
В пам’яті, як в краплі, дні встають і дні
Випукло і строго.
Правда ж, вік недовгий?..
Теж мовчиш, мій друже?
Бачиш їх у сні?

28 червня 2015 р.

Я брів по галактиці давніх часів,
Осяянням бачив простори,
В сузір’ї забутих імен так хотів
Тебе знайти – пристрасть в покорі.

Натягнуті струни чекання ячать,
В печалі зітхаючи гінко
З розлуки з тобою, що наче печать
У цім іншомірнім затінку,
Де тиша плакуча мені загляда
Ув очі, де час затонулий,
Який всі творіння земні, як вода,
Навіки скриває в намулі.

Я знаю, що, зблиснувши у небутті,
Буття твоє все ж не померкне, –
І ти в незвичайності чистій, святій
Воскреснеш, красива й безсмертна,
Від злої непам’яті в інших світах,
Де сплутані дії й події,
Де сплять знов повергнуті в попіл і прах
Причини, і мрії, й надії.

Дивлюсь на грядущі склепіння часів,
Де, знаю, в нещасть наших свято, –
В сузір’я забутих імен, як і всім,
Пора мені також вертати!

24 червня 2015 р.

І
Ложе червонодереве в приватній квартирі в Римі.
Під стелею пил і кришталю острів.
Жалюзі захід сонця вподібнив рибі,
сполосованій на луску і остов.
Ставлячи босу ногу на теплий мармур,
тіло руша у будучину – вдягтися.
Крикни мені "замри" – я б заціп, як гамір
міста в часи дитинства, з лицем щасливця.
Світ постає із наготи і складок.
Більш у них і любови, аніж у лицях.
Як і тенор у опері наостанок
тим і солодкий, що зник в кулісах.
Проти ночі, синє око полоще
свій кришталик сльозою, щоб променів, ося́йний.
Місяць у головах, буцім порожня площа:
без фонтану. Камінь, утім, той самий.

ІІ
Місяць тиші від маятників (в серпні метка і жвава
тільки муха в гортані висохлого графина).
Цифри на циферблатах схрещуються, як жала
прожекторів ППО у пошуках серафима.
Місяць запнутих штор і зачохлених стульців,
пітного двійника зі дзеркала над комодом,
пчіл, до моря роями і минув улій,
щоби медом покритися сутозлотим.
Зглянься бо, вітерцю, скинься над анемічним
м’язом, бався кужелем сизих підпалин.
Безпритульному торсу і обом граблинам
особливо приязний вид розвалин.
Ці єврея ломану "р" одразу
признають за свою; пак, обом з перебором
слинний розчин у поміч, допоки Часу
варварське око обводить форум.

ІІІ
Черепиця горбів у пекельнім опівдні літнім.
Хмари, що ті янголята, – так невагомі тіні.
Так булизі за щастя гріх із блакитним спіднім
довгоногої феї. Я, співець нісенітні,
зайвини, відсебенькок, бокую, крадусь
в надрах вічного міста – дражню світило,
що наслало цезарям їх незрячість,
(заочі б стільки промінь сліпило
і сусідні усесвіти). Площі пательня, соло
сонця. Власник "веспи" домучує передачу.
Я, рукою за груди, де похололо,
пошуму літ облікую здачу.
І, мов книга яка, ли́сту аркушами – оливі
лавр шелестить на витлілій балюстраді.
І Колізей, буцім череп Аргуса, пам'ятливий,
і линуть хмарки, як спомин табунника, зі западин.

ІV
Дві молоді чорнявки у книгозбірні мужа
тої, що чарівніша. Два молоді овали
зблизилися над книгою в сутіні, мовби Муза
пояснює Долі те, що надиктувала.
Шелестіння паперу, червені крепдешину,
етер відгонить лавандою, цикламеном.
Перейначений зачіс; і лікоть – вдає вершину,
готову віддатись вітрам натхненним.
О, коричневе око всотує без зусилля
ревні відтінки меблів, штори, плоду граната.
І пильніш воно, і ніжніш за синє.
Та синьому – і того занадто!
Синє, власнику в поміч, напоготові
суть речей порізнити і сутню решту
(тобто, час і життя), риси нові й спадкові.
Так орел розгледіти прагне решку.

V
Звуки рояля в годину обіднього безгоміння.
Тиша поснулого в ній провулка
виграє у бемолях, як у лусці рибина;
сепії пріллю і штукатурка
схлипне, зяброю мов рибини,
віддихом серпня, і, у гарячій
горла холонучи порожнині,
перлом розкочується Горацій.
Горі не звів я на горе хмарам
річ кам’яну – нажахати хмари.
За своє, чи ще чиє – "незабаром"
взнав я у букв, у чорнила фарби.
Так задрімують у обнимку
з "лейкою", вкоськуючи мінливі
сни, побачитись щоб у знимку
згодом, оговтавшись в перспективі.

VI
Обійми це повітря, як віти місцевих піній:
у пальцях – не більше, як на склі, на тюлі.
Та сизіють у хмарах і пера сині,
і ніяк не боги ми в мініатюрі.
І тому ми щасливі, бо нікудишні. Далі,
висі тощо плоті недоторканні.
Тілом гордують ирії, як не крути педалі,
і ні краю-кінця у цім безталанні.
Притулись-бо до портика, скинь бахили,
передпліччя обдасть кам’яна прохолода,
і дивись, як сонце спадає в сади і вілли,
як вода, наставниця красного слова,
в свердловині іржавіє й тхне юрою,
вторячи німфі, що дме собі в окарину,
цівка у цівку: що є сирою
і обіцяє лицю руїну.

VІІ
У цих вузьких вулицях, де нівроку
торопіють думки, в звивині вікопомній
підупалого в розмислі світу мозку,
де, то рвійні, то півпритомні,
ледь волочачи з площ свої черевики,
повз фонтани, фонтани, повз церкви, церкви,
– буцім голка шаркає край платівки,
уникаючи будь-що зупинки в центрі, –
тішмось якмога з мізерій дробів
неспростовно конечного, безутішні
в жазі довершености, подоби
цілого. В човганні по булижні
підошов і відлунює невмируща
серенада, якою година она
зазиває будучину. Ніби який Карузо
кличе пса, що тікає від грамофона.

VIII
Бийся, свічний язичку, будь-що – будь собою,
тріпочи, колиханий видихом вуглекислим,
світись – друже аркуша! – над чередою
літер чорних, напучуй їх черги смислом.
Ти освітив стіну, шафу, сатира в ніші
– більше поверхонь, аніж покриє почерк!
То цівки твого кіптю витають, вищі
задуму автора цих торочок.
Втім, імен однострої ти порядкуєш зримі;
вічним пером, в пам'ять твоїх субтильних
пасій, ком – на заломі тисячоліть у Римі
я виголошую: "ґніт", "смолоскип", "світильник",
і ні крапки, – і зір у кімнаті ось призвичаїв.
(Розписавшись, перо мало що в ній змінило.)
О, скільки світла щоніч і сяєв
в цій настоянці мороку і чорнила!

IX
Шкаралупиння бань, дзвінні остови карколомень.
Колонади в прямих колінах млість полуднева.
Яструб у головах, що квадратний корінь
зі бездонного, як до молитви, неба.
Світла ужинок більший, ніж сіє світоч:
тіло ще знайде сховок, а тінь – пропаща.
Вікна у цих широтах лишень на Північ,
де тим більше п’єш, що тихіша вдача.
Північ! гігантський айсберг, вмерзле в лід піаніно,
мітини віспин кварцу в гранітній вазі,
немічна дати ради поглядові рівнина,
десять грайливих пальців любого Ашкеназі.
Годі туди виставитись кордону.
Тільки перо в когорти букви шикує руба.
І брова з позолотою, буцім обрій, на заборону
заломила дугу, і темніє очима люба.

Х
Cамотина. Страхи, й ті – самочинні.
Ватяне одіяло безформніше, ніж Европа.
М’яту зодівши куртку, в стібаній сорочині,
щось іще відбивається у дзеркалі гардероба.
Спиймо чаю, лице, щоб розтулити губи.
Простір обклався стінами, як оброком.
Сойки пурхнуть і покинуть купи
піній, – від кинутого ненароком
погляду збоку. Рим, чоловік, нотатки;
буквиць хвости пацючі й ради нема охвістю.
Так речі вільні канути у перспективі – паки,
тут вона бездоганна. Так в льодах Танаїсу,
пропадаючи з виду, тремкі всим тілом,
з сушеним лавром над чіл, по насту
бредуть за межі, поза наділом
всякій великій державі, часу.

ХІ
Лесбія, Юлія, Цинтія, Лівія, Мікелина.
Бюсти, місця причинні, стегна, колечка ворсу.
Опечена небом, податлива в пальцях глина –
плоть, що прияла вічність, як анонімність торсу.
Ви – джерело безсмертя: вас запізнав нагими,
згодом стають катулом, статуями, трояном,
августом й таким іншим. Лічених днів богині!
Вам більше йметься віри, ніже яким днедавнім.
Слався, круглий животе, лядвія в знаді ревній!
Білий на білім, візія перецвіту
Казимирових мрій, я, пересічний смертний,
серед ночі й руїн – ребер білого світу,
нетерплячим ротом ціджу вино з ключиці;
неба бліда щока, зоресвіт-цяти,
і куполи догори, як соски вовчиці,
що зцідила їх близнюкам і лягла поспати.

ХІІ
Нахились, я на вушко Тобі нашепчу це: я
щиро вдячний за все; за курчачий хрящик
і за стрекіт ножиць, що тнуть окрайчик
пустки мені, бо вона – Твоя.
Не біда, що чорна, не біда, що в ній
ні руки, ні лиця, ні його овалу.
Як незриміш річ, то куди ясніш,
що вона давно уже існувала
на землі, і, певно що – наверху.
Чи були більше мого Тобі завдячні?
Тільки те тримається на цвяху,
що навпіл не ділиться без остачі.
Був у Римі я. Світло лилося – так,
як і не марилося обломку!
На сітківці моїй – золотий п’ятак.
З ним і матиме мла мороку!




***




П’яцца Маттеї

I
І я пивав з цього фонтану
у центрі Риму.
Тепер, не мочачи кафтану,
канаю мимо.
Моя чарівна Мікеліна
у залік штрафу
звела мій вечір на павлина
в помісті графа.

II
Граф не відразливий ніскільки:
стрункий і сивий.
Я нахабнів із ним по свійськи,
він був журливий.
Ба, що трагедія і зрада
для слов’янина,
дурня, колізії не варта
для дворянина.

III
Горує граф над небораком
у грі без правил.
Він ставить Мікеліну раком,
як досі ставив.
І я не в накладі, по правді:
є місце гоже
у Римі – викрикнути "Бляді!",
зітхнути "Боже…"

IV
Катма ріллі, роняти сім’я
врожаїв слізних.
Потал, як в стійлах поголів’я,
як лав завсідних.
Чим був би Рим наразі? гідом
юрм із музею,
готелем, з "бусів" краєвидом
Терм, Колізею.

V
А так – дугою місце шиї
похнюпій в барі,
бо двері замкнені на віа
делі Фунарі.
Сидиш, нотуєш в нім нівроку
свою похнюпість,
кут зору зводячи у точку:
заледь не юність.

VI
Як нас вивищує це діло!
Як у печалі
забуте напріч плаття, тіло,
де, як кінчали.
Най ти лайдак і голь ганебна,
пил під забором,
на дворянина, джентльмена
кладеш з прибором.

VII
Ні, доповім я вам, утрата,
завал, непруха
із вас творять аристократа,
принаймні духу.
Забудьмо дешевизну графа!
Зведімо брови!
Хильне полинівки нетяга
хоч з принцом крови!

VIII
Зима. Дзвенить кришталь фонтана.
А ирій – синій.
Не облікує трамонтана
голок у піній.
Чим рік у лютеня розжився,
те й сипле окіл,
і кутається в тогу цісар
(вірніш, апостол).

IX
В морознім ирії, на диво
для віч прозорім,
проникнім, – і моїм, властиво
далекозорим –
на Півночі тускніють димні,
у поволоці
міста Европи. Я – у Римі,
купаюсь в сонці!

X
Я, дикої держави пасерб,
утерши писок,
великої не менше начеб,
також підкидьок, –
я щасний у колисці спільній
Муз, Права, Грацій,
де Назо вчив пісням Вергілій,
віщав Горацій.

XI
Візьмім, як вірша стрій у риму,
в лапки епоху.
Античні лоції з мейнстриму
мені в помогу.
Тим пак в кириличних забавах
метка, дотепна
і дотепер вожачка Жвавих
Сестер – Евтерпа.

XII
Не в чварах, я гадаю, щастя
в хоромі царськім,
а в тім, щоб лучачи зап’ястя
з котлом швейцарським*,
остаток плоті теракоті
піддати, сині,
почирканій Буонарроті
і Борроміні.

XIII
За Парок, за Натхнення Божі,
за меценатів
та видавців, що платять гроші,
в палкій посвяті,
століттям плинним не в зобиду
п’ю чоколатта
кон панна в центрі сього світу
і циферблата!

XIV
Із пагорба, що чув октави
в часини оні
від Тасса, види величаві
як на долоні –
не бані там, не черепиця
зі. Св. Отцями:
до краплі виссана, вовчиця
спить вверх сосцями!

XV
У її лігові я – дома!
Мій рот в оскалі
радінь, отак йому знайома
руїна в пазлі.
Огризок цезаря, атлета,
співця тим паче
є варіант автопортрета.
Скажу инакше:

XVI
раб підупалий, без господи,
притулку тощо,
під занавіс вдихнув свободи.
Вона солодша
любови, відданости, віри
(хреста, овалу)
до ери нашої й допіру,
попри поталу.

XVII
Тривка її позачасовість!
Хай отупіння
гарує Простором, як пошесть
чумна, та сім’я
свободи і в чортополосі
гайне у парость,
і дасть віддушину епосі
будь-де. І навіть

XVIII
осиптесь зорі в небозводі,
земля розверзнись,
негоже кидати свободі
доньку – словесність.
Вона, покіль гортань волога,
не самотинна.
Скрипи, перо. Тримайся слова.
Лети, хвилино.

лютий 1981
*котел – таборова ср-ср-на і англійска постолюдна назва годинника


--------------------------------

Міфічний Аріон, як шторм ревів,
Був кинутий в безодню хвиль колись.
Заграв уміло на кіфарі він –
Дельфін, аби його спасти, приплив.
Але мій спів, наївний і незлий,
Що слух тонкий чарує, поміж тим,
Її душі від гніву не зцілив,
Дельфіна – в морі люті не знайти.
Вона воліє, щоб мій спів затих
Й навік загасло жевріння сумне,
Хоча і словом здатна зберегти
Мені життя чи знищити мене.
Відчути краще шану за добро,
Аніж пролити безневинну кров.

Відгомонів у золотому гаї
Беріз веселих шелест гомінкий,
І журавлі печально пролітають,
І не жаліють більше ні за ким.

За ким жаліть? Бо кожен – подорожній
Пройде, зайде, і знов залишить дім
За усіма сумує подорожник
З широким місяцем над ставом голубим.

Стою самотній на рівнині голій,
А журавлів відносить вітер вдаль,
Весела юність вже за видноколом
Але мені минулого не жаль.

Не жаль тих літ, що за вітрами линуть
Ні весен молодих бузковий цвіт.
В саду горить багаття горобини.
Та тим вогнем нікого не зігріть.

Не обгорять у горобини грона
Від жовтизни не пропаде трава.
Як дерево на землю листя ронить,
Так я печальні зронюю слова

І коли час їх вітром позмітає,
У далечінь відносячи кудись.
Скажіть тоді, що золотому гаю
Відгомонілось мовою беріз.

Яка підступність: пасма золотаві
Убрала в сітки покрив золотий
Вона і вже нема різниці навіть
Поміж волоссям і вбранням отим.
Могло очам усе це приверзтись,
Бо в золоті утрапили тенета,
Чи неспроможне жодне утекти
Вразливе й легкодухе серце, де там?
Зазначте, очі, небезпеку плетив
І не дивіться на звабливу сіть,
Потрапивши у пастку із секретом,
В полоні залишаються усі.
Ця пристрасть кожного, хто вільним був,
Жадати змусить золочених пут.

Вітер із юності чари навіює,
ніби блукає алеями час,
де аромати акації білої
аж до світанку дурманили нас.

Я пам’ятаю і ночі зі зливами,
і силуети у темній воді.
Боже, якими були ми наївними!
Як ми ще вірили щастю тоді.

Скроні мої укриваються інеєм –
квітом акації весен ясних.
Тільки зимової віхоли білої
щось нагадає сьогодні про них.

Поки ще вітер минуле навіює,
знову і знову пригадую я
ті аромати акації білої,
ще не забуті як юність моя…

…кетяги пишні акації білої
неповторимі як юність моя.


1999

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми.

Так буває в дні війни:
Нам на фронті сняться сни,
Сняться нам довоєнні домівки,
Де горять у віконцях вогні…
І в землянках на війні
Віють миром наші сни.

Наперед дізнатись як
Про важкий солдатський шлях –
Хто до дня переможного дійде,
А хто ляже в сусідніх полях?
Наперед дізнатись як,
З чим зустрінеться вояк?

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми…

02.2016

Чи промине біда, скажіть мені,
Чи не уникну мук і суєти?
Я у знемозі проживаю дні,
Полегшити страждання не щастить.
Чи є шляхи, щоб миру досягти,
З її очима склавши договір,
Щоб їх огуду стишити затим,
Коли нещастя множаться нові.
Як злі думки тримати в голові,
То слави ти не знатимеш тоді:
Убивши і зневаживши навік
Того, хто так твоїй красі радів.
За смерть його, учинену дарма,
Засуджена ти будеш багатьма.

Привіт, темряво! Я знов
сповідатись тобі прийшов,
бо, поки спав, одне видіння
в душі посіяло насіння,
і сон той, що у мозкові проріс, –
він є скрізь
у цьому звучанні тиші.

У сновидіннях хворобливих
блукав один я неквапливо
бруків’ям вуличок нічних,
піднявши комір, мов на дощ чи сніг.
І раптом спалах, доторкнувшись моїх віч,
прорізав ніч,
і я почув звучання тиші.

І в тім неоні я бачив лиш
десятки тисяч душ чи більш,
які розмовляли мовчанням
і чули попри невслухання,
які писали пісні, що їх не підхопить спів.
І ніхто не смів
турбувати звучання тиші.

«Дýрні, – сказав я, – це ж так:
тиша росте, наче рак.
То почуйте мову слушну,
прийміть руку мою дружню».
Та слова мої впали німотним дощем,
розчинившись у хвилях тиші.

І всі молились у танкý
неоновому божку.
І тоді спалахнуло знамення
на табло у метрополітені,
де йшлося, що
слова всіх пророків – вони у графіті міських
на стінах слизьких,
і їх шепотіло звучання тиші.

02.2016

Мої жагучі очі зрять предмет
Гіркого болю, прикрої біди:
Як поряд він, томління серце жме,
Але без нього – ремствують завжди.
Нема його – гіркі життя плоди,
Він є – на нього дивляться чимдуж,
Застиглі, мов Нарцис біля води.
Таке багатство принесло нужду.
В моїх очей постійно на виду
Сяйливий погляд – найцінніший скарб.
Все, що було раніше до ладу,
Душі моєї більше не торка.
Вся слава світу, де нога ступа –
Коханої моєї тінь скупа.

Не знайдеш в світі жодної поеми,
Яка могла б із деревом зрівнятись,

Що до грудей квітучої землі,
Голодними устами припадає,

Що цілий день вдивляється у Бога,
В молитві тягне руки листяні,

Хова гніздо вільшанок у рясній,
Розлогій кроні, ніби у волоссі.

Воно прийма на груди білий сніг,
На самоті бесідує з дощами.

Хоч телепні, як я, складають вірші—
Лиш Бог уміє дерево створити.

2015

Переклад

«Це неможливо!» – мовила Причина.
«І нерозсудно!» – стверджувало Вміння.
«До того ж марно» – Гордість заявила.
«Та все ж ти спробуй!» – шепотіла Мрія.

Сиквел

«Все буде як завжди», – рекла́ Буденність.
«Все буде клас!» – Передчуття брехало.
«А мо’ не треба?» – радить Обережність.
"Чи краще завтра..." – мимрила Непевність.
Не витримала Мрія – «Ви дістали!!"

Серед світів, у мерехті світил
Ім’я Зорі Одної промовляю:
Не через те, що б так Її любив,
Та з іншими я тільки серце краю.

І в сумніву коли густій сльоті,
У Ній, одній, шукаю я відвіту,
та не тому, що з Нею світло, - ні,
бо з Нею іншого не треба світу.

У океані корабель іде,
Тому, що зірка осяває шлях.
Затьмарить путівницю шторм – ніде
Не видно світла й корабель вихля.
Так зірка, що вела мене здаля,
Поблякла, хмари силу здобули.
Вона в тривожну темінь потрапля
І небезпеку морок затулив.
Та вірю, буря все ж мине колись,
Моя Геліка – зірка провідна
Ясним промінням зійде серед мли
І тугу серця прожене вона.
До того – неутішним буде сум
В журбі таємній і печалі дум.

Не блукати між кущів багряних
Не шукати більш твої сліди.
І твого волосся сніп вівсяний
Відіснивсь мені вже назавжди.

На щоках, мов ягоди, рум’янці
Ніжною, красивою була
Як проміння сонячне уранці
Сповнена і світла, і тепла.

Зерна віч твоїх осипались, зів'яли,
Ім’я лагідне розтануло, як звук.
Та лишився у зім`ятій шалі
Запах меду від невинних рук

Як над дахом зірка вечорова
Лапкою, мов котик, миє рот,
Я про тебе чую тиху мову
Вітру й водяних співучих сот.

Хай мені шепоче синій вечір,
Що ти вся – лиш мрії і пісні.
Все ж, хто вигадав гнучкий твій стан і плечі
Світлу тайну доручив мені.

Не блукати між кущів багряних
Не шукати більш твої сліди.
І твого волосся сніп вівсяний
Відіснивсь мені вже назавжди.

Я зло вчинив, яким зашкодив сам
Імператриці, милій і святій,
Бо «Королеву фей» не дописав,
Де їй хвалу примножити хотів.
Лодовіку*, мені рядки оті
Писати – це блаженство, та вони
Для розуму земного непрості
І можуть стати опусом нудним.
Цю працю важко осягти одним
Людським умом, як не осяє Бог,
Оскільки люті муки спричинив
Мій біль, коли зневажено любов.
Спини гризоти, Боже, чи бодай
Мені в коханні груди інші дай.

Мої вітання і тисячоліть
по тім. Терпів і ти у шлюбі курву.
У нас удоста спільного. Еге ж,
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під'їздах,
розвалини. Я, зайда і блукалець,
вітаю твій, в пилюзі, бюст
у тиші галереї. Ах, Тиберій,
тобі нема і тридцяти.В лиці
є певність, радше, у слухняних м'язах,
ніж будучім їх суми. Голова,
ще прижиттєво скульптором відтята,
є, сутнісно, пророцтвом щодо влади.
Усе, що підборіддя нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти,
рої малечі, цмоканню шорсткого
тобі учéні – в дусі насолод
вовчиці, годівниці крих, – і Рема,
і Ромула (Одні і ті ж уста!
і лепет, і солодке щебетання
зі складок тоги.) У остачі – бюст,
як символ упереджености мозку
до стану тіла. Плоті суто, і
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.

Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не хоче зупинятись:
ні на якомусь зі облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
одні лиш наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, у катівнях, де усі –
всі зізнаються, – даром, що зізнання
після тортур, як сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
далеким геть від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним захлинутись
скоріше у купальні власній, чим
тонути в думці. І чи не сама бо
жорстокість є попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди опинишся, заледь почав падіння.

Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Не та часина!
Й за вуха не утримає ніхто
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам'яним лицем,
зуживаним зі два тисячоліття,
ти маєш вид бувалої машини
руйнації і нищення, а не
раба страстей, провідника ідеї
чи ще чого. І берегти тебе
од вимислу, що боронить дерева
від листя, з його комплексом незв'язних,
та неугавних нарікань юрми.

В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, залапане зимовим світлом.
Шум вулиці. Ґатунку просторіні
сторонній і нечулий буцім бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій з помоги лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Піти зі иншої, скажімо, карти?
А чи є сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж твій історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
отетеріє, перерве буріння.
"Бюст, – видасть він говіркою розвалин
і м'яза отверділого, – бюст, бюст".

Сповнений чарівного обману
Світ насправді грубий і жорсткий,
На скрижалі долі невблаганно
Він фатальні вписує рядки.

І щораз, як очі закриваю,
Говорю: «Лиш серце сколихни,
Світ обманом сповнений до краю,
Але є розрада і в брехні».

Оберни лице своє до неба
Долю обираючи собі,
Заспокойся, смертний, і не треба
Правди, непотрібної тобі.

В сяйві черемхового розмаю
Мов стезю, життя я уявлю,
Хай підступні друзі ошукають,
Подруги зрадливі підмануть.

Хай мене голублять ніжним словом,
Хай гостріший бритви злий язик.
Я уже давно на все готовий
Я до усього безжально звик.

Холодом з вишин у душу віє,
Не зігрітись зоряним вогнем.
Відреклися ті, кого любив я,
Ким я жив – забули вже мене.

Але все ж, зневажений і гнаний,
Я на світ із усміхом дивлюсь,
На землі моїй обітованій
Це життя я все-таки люблю.

О, аніяк не втіха, а жура
під'юджує подати опис вази.
Шумують у вікні розлогі в’язи.
Утім, дедалі дужче тягаря
обтяжує усе, що зіскребе
перо зі животвірних зел колоди.
Співати оду витівці природи,
достоту, що оспівувать себе.
Пак, і духовні скріпи, гожі тіл,
в собі хутчій, ніж инде, і дедалі
м’які до перепон, які одтіль
скляніють на виду – у задзеркаллі.

У тім і річ, що глиняний горщок.
І те, що він недвижний – органічно.
Та здвиг наразі виявився в тім, що
природа глини здужує скачок
у штучний світ. І радує ураз
бездушшя уособленням, що ментом
усотується оком зі предметом,
гадаю я, відмінним цим від нас.
І абрис воза з конями в умі,
або парсуни писаної міна,
сприяють люду, творені людьми,
себе і сторонитись самостійно.

Антична зала з сутінню в меню.
Вікну пасує міццю мускул Штробля.
Опуклина склепіння, що голобля,
йолозить об потилицю мою.
У кулі або копії яйця,
мені чужій, як Сиріус, Канопус,
несамохіть угадується глобус
і всесвіти без краю і кінця.
Отож сную, петляю, що мушва
по скроні, перед кратерами сими,
окіл яких багром шпиняти рими,
метафори шпигати підмива.
Об чім я, врешті? Чинна паралель
зі щезлим у безодні астронавтом
своє бере. Противлячись півправдам,
кажу отак: за тридевять земель
малію духом, гибію у млі
дедалі сам, як річ яка з музею.
Нема жалю по втраченій землі,
ні смерті, ані жаху перед нею…
«1966»

Коваль, який вогонь розвів жаркий,
Розплавить будь-який метал міцний.
Узявши молот, вправний і важкий,
Не раз металу форму він змінив.
Та не розтопить мій вогонь сяйний
Стверділе серце, ніби сталь сама,
Усі моління, що я з вуст зронив,
Б’ю об ковадло гордого ума.
Чим довше я у серці жар тримав,
Ставала холоднішою вона,
Немов душі торкнулася зима,
Але моє страждання не мина.
До попелу згорю, злечу, як дим,
Вона ж – замерзне каменем твердим.

Перший у Єрусалимі сніг.
Забіліли вулички крутії.
Парасольки здійнялись у всіх –
І червоні, й біло-голубії.
Життя наше навпіл хтось розбив,
Та образам лік ведім по суті.
Кожному воздасться, що зробив,
І сумним, й щасливим, і забутим.
А як гримне вирішальний час
Душі перевірити достоту
Хай же пережите в жоднім з нас
Ні на мить не стане пустотою.
І тому-то сипле перший сніг
І в Єрусалимі небо близько.
Може, й закороткий наший вік,
Та його не викреслить зі списку.

1993
Булат Окуджава

В.Никулину

В Иерусалиме первый снег.
Побелели улочки крутые.
Зонтики распахнуты у всех --
Красные и бело-голубые.
Наша жизнь разбита пополам,
Но напрасно счет вести обидам.
Каждому воздастся по делам,
Грустным, и счастливым, и забытым.
И когда ударит главный час
И начнется наших душ поверка,
Лишь бы только ни в одном из нас
Прожитое нами не померкло.
Потому и сыплет первый снег.
В Иерусалиме небо близко.
Может быть, и короток наш век,
Но его не вычеркнуть из списка.
1993

Хто я? Що я? Мрійник, і не більше,
Синь очей згубив я у імлі,
І життя прожив я поміж іншим,
Поряд з багатьма на цій землі.

І тебе за звичкою цілую
Я тому, що інших цілував,
І, неначе сірниками граюсь,
Я любовні кидаю слова.

"Дорога", "кохана " і "єдина",
А в душі завжди одне і те ж:
Як запалиш пристрасть у людині,
То, звичайно, правди не знайдеш.

І тому душі моїй не гірко
Не горіти в пристраснім вогні,
Ти, моя блукаюча берізко,
Багатьом призначена й мені.

І коли я іншої шукаю,
Це ж полон – любити лиш одну,
Я тебе ніскільки не ревную,
Я тебе ніскільки не кляну.

Хто я? Що я? Мрійник, і не більше,
Синь очей згубив я у імлі,
І тебе любив я поміж іншим,
Поряд з багатьма на цій землі.

… погонич невидимо відки і виник.
В пустелі, обраниці див відповідних
зі схожих на неї, присталі нічлігом
обсіли багаття. В заметеній снігом
печері, своєї не відавши ролі,
куняло дитя в золотім ореолі
промінь, мимохіть переймаючи навик
світіння не тільки в державі чорнявок
тоді, – але всюди, подобою зір,
допоки сягає людини позір.




25 грудня 1988