Він капітан і порт його – Марсель.
У нього репутація вояки.
Він курить люльку, п’є вино і ель
І любить парію із Нагасакі.

У неї як проказа на руках,
Видніються татуювання знаки.
А вечорами джигу в кабаках
Танцює дівчина із Нагасакі.

Його п'янить її дівочий стан
І губи, що палають, наче маки.
Іде у рейс далекий капітан,
Цілує пасію із Нагасакі.

Коралі, як її гаряча кров,
І блузу оксамитового хакі,
Свою жагучу і палку любов
Везе коханій він у Нагасакі.

Вертається із рейсу капітан
І дізнається, що жиган у фраку,
Окурений гашишем жентельмен
Убив любов його у Нагасакі.

Її уже окутує туман,
Оплакують її дощі і мряки.
Іде у рейс далекий капітан
І не цілує гейшу з Нагасакі.

І у шторми, коли реве гроза,
У ночі самоти на полубаку
Він бачить карі очі і сльоза
Ятрить його путі у Нагасакі.

Її уже окутує туман,
Оплакують її дощі і мряки.
Іде у рейс далекий капітан
І забуває гейшу з Нагасакі.

                                      19.01.2018

Нінель Новікова

Переклад з російської мови

Не забуду ніколи (він був, чи примаривсь,
Вечір цей): у пожежі зорі
Тліло небо бліде у розчахнутій хмарі,
І на жовтій зорі – ліхтарі.

Я сидів при вікні в переповненій залі.
А смички розливали жалі.
Я послав тобі чорну троянду в бокалі
Золотого, як небо, аї.

Подивилася. Стрів ніяково й зухвало
Погляд гордий, віддавши уклін.
Кавалеру навмисно і різко сказала:
«О, уже закохався і він».

І відразу у відповідь гримнули струни,
Заспівали шалено смички…
Та була ти зі мною у зверхності юній,
В ледь помітнім тремтінні руки…

Підхопилась поривом крилатої мрії,
Ти пройшла, наче сон мій легкий…
І зітхнули духи, засоромились вії.
Шепотіли бентежно шовки.

Із свічада глибин ти очима кричала,
Слала погляди знову і знов…
Танцювала циганка, намистом бряжчала
І вищала зорі про любов.

2017
 
Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока

В РЕСТОРАНЕ

Никогда не забуду ( он был, или не был,
Этот вечер): пожаром зари
Сожжено и раздвинуто бледное небо,
И на желтой заре – фонари.

Я сидел у окна в переполненном зазе.
Где-то пели смычки о любви.
Я послал тебе черную розу в бокале
Золотого, как небо, аи.

Ты взглянула. Я встретил смущенно и дерзко
Взор надменный и отдал поклон.
Обратясь к кавалеру, намеренно резко
Ты сказала: « И этот влюблен».

И сейчас же в ответ что-то грянули струны,
Исступленно запели смычки…
Но была ты со мной всем презрением юным,
Чуть заметным дрожаньем руки…

Ты рванулась движеньем испуганной птицы,
Ты прошла, словно сон мой легка…
И вздохнули духи, задремали ресницы,
Зашептались тревожно шелка.

Но из глуби зеркал ты мне взгляды бросала
И, бросая, кричала: «Лови!..»
А монисто бренчало, цыганка плясала
И визжала заре о любви.

19.04.1910

Так, буцім Лівій Тит який, і він
в шатрі своїм сидів, тримав незриму
на оці пустки окіл широчінь
і м’яв в сухих руках листа із Риму.
Палило сонце. Стільки поспіль днів
він брів один в безводнім океані,
що зір у поміч роздуму склянів
і запеклася слина у гортані.
Палило сонце. Стовпчик ртуті ріс.
І вхід в намет іззовні, поза сумнів,
пісок заніс, заніс, поки він думав,
відкіль оця волога в кілько сліз.

---------------------------

Помер він в січні, на початку року.
Співав мороз під ліхтарем нівроку.
Природа запізнилася до строку
кордебалет красот усіх явить.
Засніжені шибки робились вужчі.
Басив і кріпшав оповісник стужі.
На розі брались кіркою калюжі.
І брякнув ланцюжок об дверці літ.

У траті спадку не шпиняє днина
родині Муз. Безрідна сиротина,
поезія тримається зосібна
на неугавнім добіганні днів.
Плеснувши у зіниці їх, по лімфі
вона рідня лиш еолійській німфі,
мов друг Нарцис. У календарній римі
на видноті і час, що здаленів.

Без волі злої і понук до злого,
з Каталогу, по всьому, чималого,
смерть не пісень запитує у нього,
а окликає іменнно співця.
Їй байдужі узліски і галяви,
моря зі блиском, гожим для уяви;
вона, що є завісою вистави,
уважити зволяє лиш серця.

Багаттями з хвоїн пустир світився,
мелися за поріг гілки і глиця,
лічила янголят своїх полиця.
Католик, він очікував Різдва.
Та наче море, в піннім шумовинні
плескає в хвилеріз, і, потай в піні
назад усе визбирує, він нині
відкланявся у розпал торжества.

Уже не Бог, а Часу плин майбутнім
зове його. І піснярам наступним
і гребні, і глибини хвиль під спудом
до квітчастої крайки бахроми
несе грайливо, б’ється ними досі
об край землі, сміється у затоці
пісень січневій, маючи на оці
ту сушу днів, де зостаємось ми.

ІІ
О, непомильні в лицях, маги, де ви?
Агов! Біля могил не до весіль:
Фігури дві скорботні обопіль.
Співають обі. Обі – в співі ревні!
Дві діви мов, та горе тлумачеві.
Не страсті означають стать, а біль.
І профіль на Адамів мимовіль
скидається, а зачіска – від Єви.

Уклінно, скількимога там голів
Америка-родителька у млі –
і Англія, де він помер, схилили
по обі сторони його могили.
І в небі хмари, ніби кораблі.

І будь-яка могила – край землі.

III
Аполоне нових діб,
поклади вінок до стіп
Еліота, як наділ
невмирущим в світі тіл.

Шерех кроків, ліри звук
не забуде ліс округ.
Буде пам'яті служить
тільки те, що буде жить.

Годі в світі піль-роздоль.
Не забуде їх Еол.
Не забуде жаден злак,
як жадав Горацій Флак.

Томас Стерн, не бійся кіз.
М'яко стеле сінокіс
по стерні отав. Їх дух
не забув кульбабин пух.

Так любов тікає пріч,
вже чужа назавше, в ніч,
обірвавши крик, слова,
вже незрима, хоч жива.

Ти полишив нас, та ми
іменуєм царством тьми
край без овидів і меж.
Це – од ревнощів, еге ж.

Не забуде ліс і луг.
Не забуде все округ.
Буцім певні, – ще діждуть! –
чулі ласки, рук і уст.


--------------------------

Наполовину красуня, наполовину софа, в своїм колі – Софа,
оглашаючи темінь вулиці, чиї вікна – почасти лиця,
стуком шести підборів (зрештою, катастрофа –
те, що стосується змін, як їх не стороніться),
спішить вона на побачення. Кохання є суміш тюлі,
вóлосу, крови, пружин, валика, щастя, родив.
Мужчина на дві третини, на одну легкова – Муля
стрічає її гарчанням холостих оборотів
і спокушає театром. Стегна ще у колисці
тамують позиви м’яза до меблів, до викрутасів
червоного дерева, шафи, чиї полиці,
в свою чергу, пильні до трьох четвертин, анфасів
зі відбитками пальців. Спокушає театром, де, в закапелках-сховках,
колесуючись у пітьмі навзаєм, татуюючи їх фанеру,
вони тішаться в павзах у драмі ляльок на шворках,
чим, властиво, були ми у нашу еру.

ІІ
Вони вибігають зі будучини і, кричачи "даремно!",
негайно туди вертаються; вам чується їх чечітка.
Гілки опосіли птахи, численні несосвітенно,
в них – ні пера, ні пуху, а лишень "дідька, дідька".
Горизонтальне море, барвлене сонцепадом.
Зимний вечір, позаочі у знемозі
від синяви, бавиться, наче атом,
намість розпастися, ланцюжком зі
дзиґариків. Тлінь тільця сірничини,
гола статуя, знелюднілі місця танців,
надто реальні, надто стереоскопічні,
щоб утілитись ще у чімось, крім імітацій.
Лише плющені речі, схожі на воду, рибу,
надихаються часом родити іхтіозавра.
Стихійно явленому, як вибух,
профілю не знадобиться "завтра".

ІІІ
Помісь минучин-будучин, дана в камені, крупним
планом. Розвиненим торсом і кінським крупом.
Граматично узгодженими "був" і "буду"
у границях осяжного. Дати цю річ, як груду
нудних подробиць, в голій казковій хатці
на лапах цибатих. Плюс нас, на лавці.
Дати – лучачи з тими, кого любили
в горизонтальній постелі. Або – у автомобілі,
бранцями перспективи, ліній у рабстві. Заднім
кріпчих умом. В ремствуючім, нагальнім
конче – спротиві смерти – щемкім, драстичнім.
Дати це разом – в тепер і вічнім
житті, де, буцім ті яйця в сітці,
ми отим однакові, що жахні насідці,
одержимій у рамцях нашої ери
шестикрилою поміссю віри і стратосфери.

ІV
Овид цвіту чобіт, плісені онучаки.
Рокіровки і розмін років, століть на "ген-ген" і "от-от".
Проти ночі ревуть, завертаючи з піль, муу-танки:
крупний єдинорогий скот.
Усі навзаєм проникні за помочі слова "друг"
– рідше у розпал війни, чим ідучи з миром.
Меч, у тузі за тілом при перековці в плуг,
вислизає з руки, як мило.
Крім повідка, хазяям і нíчим різнить собак,
у книзі друга літера вторить отій, що перва;
біля кінотеатру юрма підлітків, як
в білоголовках замерзла сперма.
І многорукість дерева для ветерана – мзда
за одноногість, за чорний квадрат окопу
зі водицею ржавою, де звізда,
впавши, спасеться від телескопу.


----------------------------------------

Новий рік, Новий рік –
Добрий він чоловік:
- Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
Я ваш друг! Я ваш друг!

Гості йдуть, щось несуть,
Їм пиріг подадуть!
Вилочки́ – на бочки́!
А пиріг – у ручки...

А по тім, а по тім
Танцювати ходім.
Стук-каблук! Стук-каблук!
От так рух! От так рух!

З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів: Ліга-Прес, 2013.

1
Шлях пустельний, нірвана,
Чубом грається бриз.
Запах марихуани
Піднімається ввись.

Перебор. Дав промашку,
Блима світло як звір.
Голові дуже важко,
І тьмяніє мій зір.

Тисне втома на скроні.
Метрдотель - зустрічай.
Чую бемкання дзвонів -
Це чи пекло, чи рай.

Бачу дівчину кльову,
Ледь не зсунувся дах.
Народився я знову,
І розвиднівся шлях.

Приспів:

Нумо до готелю "Каліфорнія"!
Це чудовий світ!
Це чудовий світ!
Тут свобода всім, а не колонія.
Є дівчата й спирт,
До надгробних плит.

2

Дах пливе на ТіффАні,
Її Бог - Мерседес.
Парубки на дивані -
От і весь інтерес.

Вигарцьовує пара,
Розпашіли тіла.
Хтось танцює на пам'ять,
Сум стирає з чола.

Викликаю прислугу -
"Принесіть но вина".
Та мене не обслужать,
Бо його тут нема.

Розмовляють далеко,
Спати геть не дають.
Так, насправді тут пекло.
Треба рушити в путь.


Приспів:

Нумо до готелю "Каліфорнія"!
Це чудовий світ!
Це чудовий світ!
Це чудовий світ!
Тут свобода всім, а не колонія.
О, який сюрприз!
Та чому я скис?

3

Стелі куртуазні,
Льодяна шампань.
Кажуть - всі ми в'язні
Потайних бажань.

Ми святкуєм! Прозит.
Точимо ножі.
Звіру треба крові,
Всі вже на межі.

Пам'ятаю двері,
Втечу стрімголов.
Кличе вітер прерій,
Я на волі знов.

Опустіла клітка,
Тихо у саду.
Я прийшов нізвідки,
Знов туди іду.

Крапка ураз оковирна, де край прямій.
Віко хапає простір, як повітря – зябра.
З губ, що усе огубили, окрім “Боже мій”,
тим гучніша дедалі абракадабра.
Віднімання, як дзиґою не верти
абощо, береться за зовнішні дані;
павутиною сковувані кути
кімнатини нагадують чемоданні.
Далі їхать нікуди. Далі зась
златоустові, пройді – була б різниця.
І дзиґар так вицокує раз у раз,
мов домівка вдрузкú ось-ось розлетиться.


"1982"

Придумала Мама донькам імена:
Ось Літо і Осінь, Зима і Весна!

Настане Весна - зеленіють ліси,
Пташині усюди дзвенять голоси.

А Літо прийде - все під сонцем цвіте,
І ягідка спіла до ротика йде.

Нам щедрая Осінь приносить плоди,
Дарують врожай і поля, і сади.

Зима застеляє снігами поля.
Зимою дрімає і Мати-Земля!

Зі дитячої музичної книжечки „В лапку джміль бере смичок”. – Львів:Ліга-Прес,2008.

На Різдво всі знавці ворожби.
В бакалії насліджено й давка.
За бляшанку халви у торби
не знімає облоги прилавка
провіянтом нав’ючений люд:
кожен сам собі цар і верблюд.

Сумки, клунки, пакунки, кульки,
кучми, пики з краватками набік.
Трунки хвої, горілки, тріски,
мандаринів, кориці і яблук.
Хаос лиць, і сльота на тропі
в Віфлеєм у метільній крупі.

І піднощики скромних дарів
скачуть в транспорт і ломляться в двері,
пропадають в проваллях дворів,
дізнаються, що пусто в печері:
ні худоби, ні яселець в ній,
ані Тої, чий німб осяйний.

Порожня. Та сподіванка див
пустку сповнює, світлу властиво.
Що нестямніше Ірод лютів,
неминучіше близилось диво.
І жадань нерозривна ужва –
головна в механізмі Різдва.

Те і празднує учтами світ,
і зіставлені щільно віднині
якомога столи. Не до звізд
їх завсідникам, а благостині
кріпне люду жага в порожні,
і мигають пастуші вогні.

Сипле сніг; не димлять, а сурмлять
димарі. І обличчя, як плями.
Цар пиячить. Не видно малят.
Хто об’явиться – жодної тями:
ми не певні прикмет, і серця
не розгледять у млі посланця́.

А як проймі дверній, осяйна,
зі туману нічного густого
у хустині постане Вона,
– і Младенця, і Духа Святого
пізнаєш у собі без стида;
в небо дивишся й бачиш – звізда.
1972

І
Я б також пожив, Фортунатусе, в місті, в якім ріка
і висовувалась би зі під мосту, як з рукава – рука,
і в затоку впадала щоб, розчепіривши пальці,
як Шопен, що нікому не показував кулака.

І щоб там була Опера, і щоб в ній ветеран-
тенор арію Маріо вів щовечір, і щоб Тиран
лінькувато плескав йому в ложі, а я в партері
бурмотів би крізь зуби з ненавистю: "баран".

І щоб діяв у місті яхт-клуб і футбольний клуб.
Щоб нестачею диму зі цеглових фабричних труб
я би певнився конче у вивільненій неділі
та довгенько трясся в автобусі, бгаючи в жмені руб.

Я б додав і свій голос в спільний звіриний вий
там, де нога виконує вказівки зі голови.
Зі усіх законів, виданих Хамурапі,
чинні й ухвалені – пенальті та кутовий.

ІІ
Там була б і Бібліотека, в чиїх залах, одинаком,
я гортав би томи й аннали, зіставні охвістям ком
зі нашестям словесним скверни у побутовій мові,
попри відсіч у прозі чи вишуканим рядком.

Там був би великий Вокзал, нівечений в війні,
з фасадом, забавнішим маєв удалині.
Там на зелень ліан і пальм у вітрині авіаліній
прокидалась би миттю мавпа, приспана у мені.

А коли зима, Фортунатусе, зодіне квартал в рядно,
скнів би я в Галереї, де малярське полотно
– особливо Енґра або Давида –
а чи пляма родима – усе одно.

Затемна я б стеріг з вікна табуни
автівок, метких шмигати, гвалтуючи двигуни,
мимо голих струнких колон, їх доричної – на фронтоні
Суду, пак – незворушної зачіски з білизни.

III
Там була б і оця кав’ярня зі смачним бланманже,
де, пеняючи на двадцятий вік, мовляв, є уже
дев’ятнадцятий вік, я б угледів, як зір колеги
надто довго затримується над виделкою і ножем.

І була б знакомита вулиця у деревах обабіч та
під’їзд з торсом німфи в ніші, та всяко така нуда;
там би висів портрет у вітальні, взнаки даючи уяві,
як малася господиня, коли була молода.

Я б ловив учуте зі голосу, що освідчувавсь у речах,
в жаден чин не сумісних зі вечерею при свічах,
і каміну вогонь, Фортунатусе, ревно би відбивався
на зеленавій сукні. Після б – і сам зачах.

Часу плин всепроникний, а не води,
горизонтально з вівторка до середи
самочинно розгладжував би морщини
і ретельно змивав би свої сліди.

IV
І були би там пам’ятники. І я б знав імена
не лише верхівців у бронзі, кілько оних шкільна
не губила б історія, а і їхніх чотириногих,
зважаючи на відбитки, полишені ними на

вилицях у населення. З обвислою на губі
цигарчиною ген опівночі теліпаючись геть собі,
що той ром на долоні, по тріщинах у асфальті,
я б гикав та гадав уголос і торопів.

І якби мене пов’язали, урешті, за шпіонаж,
за підривну активність, волоцюзтво або менаж-
а-труа, а товпа довкола казилася і волала,
пришпиливши вказівними натрудженими: "Не наш!" –

я б тетерів, щасливий, і мимрив собі: "Замри,
це твій шанс запізнати речі підспудні в прі
віч і всього, що зовнішнє, поверхневе;
запам’ятовуй подробиці, та вигукуй "Vive la Patrie! "






(1976)

Віє вітер, віє вітер – зимня заметіль...
Книга Пам’яті відкрита – музика відтіль...

Стогне вітер, сипле „градом” – музика Гранад...
Дай в землянці поруч сяду, друже-снігопад...

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – не дрімає ґрот.
Снить земля, снігами вкрита – крутиться фокстрот:

„РІО-РІТА”, „РІО-РІТА, ніби хтось наврік! –
на площадці танцювальній 41-ий рік...”.

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – сніг мете Зима...
Наче з маминого Літа – музика сумна.

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – диво-дивина:
Книга Пам’яті відкрита...Знову йде війна....

„Моя Ріо Ріта,
ти є Ґранади пишна сеньйоріта,
Тобі, Ріо Ріта,
Ця серенада лине в світлу ніч.
Я тобі, моя кралю,
Про любов заспіваю,
Мені, Ріо Ріта,
Лиш ти одна – промінчик ясних віч!”



Зі збірки, що вкладається "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ". - Львів,2017.

Джон Донн заснув, поснуло все довкіл,
підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
поснули гак, засови, килим, стіл,
буфет, свіча, весь гардероб, гардини.
Поснуло все. Бутиль, стакан, миски,
хліб, хлібний ніж, кришталь і порцеляна,
нічник, годинник, шафи, полички,
всі двері, сходи всі. Ніч непроглядна.
Усюди ніч: в кутах, очах, столах,
в паперах їх шухляд, листах у течці,
в словах листа, у щипцях, у вуглях
схололого каміна, в кожній речі.
В камзолі, чоботцях, панчіх тасьмі,
за дзеркалом, у ліжку, в стульця спинці,
в тазах кількох, розп’ятті над дверми,
мітлі при вході, в капцях. Ніч назирці.
Поснуло все. Вікно. Сніг у вікні.
Сусідній дах. Як біла скатерть свіже-
постелена. Увесь квартал вві сні
за рамою, яка їх навпіл ріже.
Поснули арки, вікна, ріг торця.
Каплиці цегла, брук, решітки, клумби.
Ні скрипу од коліс, ні промінця...
Сплять ґрати, ланцюги, горожі, тумби.
Поснули двері, клямки, ручки, крюк,
замки, засови, ключ в замку, запірки.
Пропав усякий шепіт, шерех, стук.
Лиш сніг рипить. У небі – ані зірки.
В’язниці сплять, сплять зáмки. Гирі ваг
у рибній лавці. Сплять свинячі туші.
Дім і задвірки. Пся на ланцюгах.
Коти в підвалах сплять, мишві байдужі.
Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
під корпусом його вві сні сипить,
і суголосна ирію сипінням.
Джон Донн заснув. Заснуло море з ним.
І берег крейдяний у снів торочці.
Весь острів спить. Суцільним сном одним.
І кожен сад в потрійній спить горожі.
Сплять кленів, сосен, грабів, буків, вільх
гурти. Стежа з гори, ручай, всі гори.
Лисиці, вовк. Ведмідь в барліг заліг.
У кучугурах все – барліг і нори.
І сплять птахи. І жодних співів. Ніч.
Спить ворон і неясить спить, тихіша,
за сміх беззвучний. Піль англійських тиш.
Зоря блищить. З повиною йде миша.
Поснуло все. Почилі у гробах
своїх лежать. Спокійно сплять. У снивах
живі – у сорочок нічних морях.
Сплять поодинці. Міцно. Сплять в обіймах.
Поснуло все. Спить ліс, ріка, гора.
Спить птах і звір, мерців світи, живих ще.
І білий сніг з нічних небес ширя.
Та сплять і там, над усима, і вище.
Сплять янголи. Забутий грішний світ
вві сні святими – в соромі святому.
Геєна спить і Рай чудесний спить.
Ніхто о цій порі не вийде з дому.
Господь заснув. Земля тепер чужа.
І зір, і слух ніяково знемоглі.
Диявол спить. Поснули з ним олжа
і ворожнеча на англійськім полі.
Сплять вершники. Архангел і сурма.
І коні сплять, і їздівці їх – верхи.
І херувими всі, уся юрма
їх спить під зводом Павлової церкви.
Джон Донн заснув. Поснули всі вірші,
всі тропи, рими всі. Зі кріпших, слабших:
і сум, і ґандж, і гріх – лівші, правші
тихесенько лежать в своїх силабах.
І кожен вірш сусіду-віршу – брат,
хоча тіснять ‘дне одного, бо тісно,
і так усі далекі райських врат,
густі та чисті розмислом єдинства.
Рядками сплять. Порійно – ямбів стрій.
Сплять сторожко хореї зліва, справа.
І вод летейських течу снить їх рій.
І міцно спить в них инше дещо – слава.
Сплять біди. Негаразди купно сплять.
Сплять вади, зло і благо. Сплять сумлінні
їх речники. Білястий снігопад
шукає плям у темній просторіні.
Поснуло все. Сплять міцно кипи книг.
Сплять ріки слів, німіють під льодами.
Сплять речення пов’язаних у них
навзаєм слів, подзвякують кайдани.
Все міцно спить: диявол, Бог, святі.
Їх слуги злі. Їх друзі. Їхні діти.
І тільки шепіт снігу млі густій.
І жодних звуків инших в цілім світі.

Та тсс..! Ти чуєш – там, в холодній тьмі,
плачі чиїсь і шепіт, повний жаху.
Самітний хтось і лишений зимі.
І плаче він. Імлі у противагу.
І голосочок, голка мов, тонкий…
І без ниток… Один у мли пітканні
пливе в снігу. Пусті кладе стібки…
Так високо! В досвітній млі, світанні...

Хто там ридає? Це не ти, відтіль –
мій Янголе, – зі снігу, ждеш, як літа,
тепла мого? Летиш зі млистих піль.
Не ти ячиш в пітьмі? Ба, – тиша відти.
Не ви там, херувими? Тужний хор
нагадує цих сліз мені звучання.
Не ви німоти сонної собор
полишили? Не ви? Не ви? – Мовчання.
"Не ти, мій Павле? Га? Чи се не твій
надсадний голос, голова геть сива.
Похнюплений у млі, без обнадій,
ти плачеш там?" – Тим глибша тиша снива.
"Чи ж та хистила зір мені рука
у тьмі, що полиша напризволяще?
Мій Боже, – Ти? Як маячня яка,
та надто вже високий голос плаче".
Безмовна ніч. "Чи, Гавриїле, ти
у сурму дунув, а накликав гавкіт?
І чом збудив лише мене отим,
а коней своїх вершники сідлають.
Все міцно спить. Все тоне у пітьмі.
І вже летять з небес хорти товпою.
Не ти бо, Гавриїле, в цій зимі
ридаєш тут, у потемках, з трубою?"

"Ба, ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
Це я діймаю розпачами ирій
за виплекані в самоті трудом
думки і почуття, тяжкі, як гирі.
І ти літав з обузою турбот
між пристрастей, гріхів, подібно птаху.
Був вище їх, і бачив свій народ
усюди, весь, не мавши свого даху.
Ти бачив всі моря, всим долам край.
Ти Пеклові в собі не дивував і
угледів не уявно світлий Рай
у найгіркішій – з пристрастей – оправі.
Пізнав життя: воно як острів твій.
На Океані цім ти доста знався:
усюди лиш пітьма, пітьма і вий.
Ти Бога облітав, але вертався.
Тягар цей не пуска тебе увись,
відкіль весь білий світ – зо сотню веж і
вилястих рік, і де, на погляд вниз,
не дуже лячний суд страшний, урешті.
І хмурий клімат, сни суціль сумні
в країні цій. У марах сни питомі.
І Бог одтам – як світло у вікні
в далекім, оповитім млою домі.
Поля трапляють. Піль не оре плуг.
Роки не оре. І віки не оре.
Лише ліси стоять стіною круг,
та гущі трав, та горі небо мокре.
І перший дровруб, чий кінь здола –
у піні весь, ті хащі непролазні,
на сосну влізши, звидить дим житла
в долині – там, ген-ген – у тім тумані.
Усе – ген-ген. Усе, як уві сні.
Спокійний, зір ковзне дахів верхами.
Так ясно тут. Не чути гавкотні.
Ні калатання дзвонів над дахами.
І він збагне усе. Устріч лісам
коня скерує рвійно в світ неблизький.
І миттю віжки, сани, ніч, він сам
і бідний кінь – поринуть в сон біблійський.
От я і плачу, плачу... У плачу
від тяжкості не вільна у камінні.
Туди не вільна в тілі, ледь злечу.
А мертвій там ширяти в самотині.
Самій, як ти, мій світе – літ і літ
в сирій землі, приреченій на муку
безплідної понуки – лету вслід,
чимдуж не згідне тіло на розлуку.
Та ба! докіль плачами твій нічліг
бентежу тут – летить у млу, не тане,
зшиває мов разлуку нашу сніг,
і хвищі голочок надовго стане.
Не я, Джон Донн, ридаю, – ти, вві сні.
Ти спиш, спить посуд в шафі, стигне постіль
допоки над поснулим домом сніг
летить одтіль у млу роками поспіль".

Від птаха, що допоки спить в гнізді,
і спраглого небес у позачассі,
ця відданість у нім отій звізді,
що забрана хмариною наразі.
Від птаха ця душевна чистота,
бодай і не без огріхів утілень,
що оковирніш ворона гнізда
на сірім тлі покинутих шпаківень.
Мов птах, який удень злітає, він.
Тепер ночує під покровом білим,
допоки у снігів і снів шитві
прогалини душі з поснулим тілом.
Поснуло все. Очікують кінця
віршів зо двійко, шкірячись щербато,
мовляв, любов мирська – стезя співця,
любов духовна, – власне, плоть абата.
І на яке з коліс води не лий,
воно в хліби так само меле зерна.
Та з ким своє життя не поділи,
чи буде з ким ділити ложе смертне?
Діра в тканні. І рвуть, кому не лінь.
Зо всіх країв. Хто – раз. Хто два – й нівроку.
Най смикають! А небокрай у млі
собі береться за кравецьку инде голку.
Спи, спи, Джон Донн. Дірки у каптані…
І ради їм нема… Як благостиня
світам твоїм з-за оболок огні:
Зорі навзаєм віддане проміння.
(1963)

Покинутий песик – в густих порохах --
застиг, непорушно-стійкий,
солдатик з трухлявим мушкетом в руках
від часу -- іржаво-рудий.
Колись же – і песик був зовсім новим,
солдатик яскраво блищав.
Наш сонячний хлопчик їх палко любив
і, спати йдучи, цілував.
«Отут зачекайте, нікуди не йдіть
і не галасуйте мені», --
щасливий, він міцно заснув у ту ніч
і забавки бачив у сні.
Та в час потаємний під ангельський спів
хлопчина наш сонячний зник...
Без міри скорботних пролинуло днів,
та відданість друзів – навік.
Терпляче чекають -- не зрушитись їм,
завмерлим на довгі роки! --
і мріють про усміх на личку малім
і дотик знайомий руки.
Тихенько дивуються – де ж він пропав,
що трапилось в темряві днів
із хлопчиком тим, що їх поцілував,
поставив і ждати звелів?

Little Boy Blue

The little toy dog is covered with dust,
But sturdy and staunch he stands;
The little toy soldier is red with rust,
And his musket molds in his hands.
Time was when the little toy dog was new
And the soldier was passing fair;
And that was the time when our Little Boy Blue
Kissed them and put them there.
“Now, don’t you go till I come,” he said,
“And don’t you make any noise!”
So, toddling off to his trundle-bed,
He dreamed of the pretty toys;
And as he was dreaming, an angel song
Awakened our Little Boy Blue —
Oh! the years are many, the years are long,
But the little toy friends are true!
Aye, faithful to Little Boy Blue they stand,
Each in the same old place —
Awaiting the touch of a little hand,
And the smile of a little face;
And they wonder, as waiting these long years through
In the dust of that little chair,
What has become of our Little Boy Blue
Since he kissed them and put them there.

by Eugene Field (1850-1895)

Поспішність – це прокляття віку,
де чоловік, змахнувши піт,
життям гасає, як шуліка,
і думає лиш про живіт.

Поспішно п‘ють, поспішно люблять,
і опускається душа.
Поспішно б‘ють, поспішно гублять,
а після каються й грішать.

Але хоч раз на світі білім,
коли він спить або кипить,
все ж зупинись, як кінь у милі,
що прірву чує з-під копит.

На половині стань дороги,
довірся Небу і Судьбі,
про себе думай після Бога,
та в діях звіт віддай собі!

Під шурхіт листя, що спадає,
збагни, забувши хриплі крики:
сум‘яття – жаль лиш викликає,
хто ж зупинився – той великий.

Пил суєти вкрива дороги,
тож пригадати вічність гоже.
Свинцем нехай наллються ноги
і нерішучість переможе.

У ній буває також сила,
коли по хибному шляху
вперед на вдавані світила
бредеш по-пояс у снігу,

мов листя топчеш люду лиця…
Стань, ти осліпнув ніби Вій!
І шанс свій, просто зупиниться,
безумством поквапу не вбий.

Коли до цілі йдеш убого,
немов по східцям, по тілам,
зроби зупинку, бо без Бога –
ти по собі крокуєш сам!

Якщо тебе штовхає злоба
на гибель власної душі –
облиш і пострілом чи словом
ти честь убити не спіши!

Наосліп рухатись не можна,
сліпих потрібно зупинить.
Замри у леті куля кожна,
ракети й бомби всі замріть!

О, людство, розуму ти згусток,
молись, піднявши очі ввись;
серед занепаду й розпусти –
ти зупинись! Все ж зупинись...

22.09.2016

Це оті, що кричали: «Варраву
Відпусти нам на свято», оті,
Що Сократу отрути налляли
У тюремній глухій тісноті.

Те пекельне питво би їм влити
В їх паскудні, брехливі роти,
Тим, що си́ріт пускають по світу,
Всім отим, що на ймення «кати».

О ні, я не тебе любила,
В огні згоряючи палкім,
Скажи мені, яка ж то сила
В печальнім імені твоїм.

Переді мною на коліна
Ти став, немов чекав вінця,
І доторкнули смертні тіні
Спокійно юного лиця.

Пішов ти не по перемогу,
По смерть. О, ночі глибина!
Не знай, мій ангеле, нічого,
Про те, чом нині я смутна.

Як сяйво райського проміння
Світне над стежкою на мить,
Як несподівано пташина
З снопа колючого злетить,

Я знатиму: це ти, убитий,
До мене линеш всім єством,
І уявляю берег зритий
Над закривавленим Дністром.

Забуду дні любові й слави,
Забуду молодість нараз,
Душа в пітьмі, путі лукаві,
Твій подвиг, образ твій яскравий
Я збережу по смертний час.

У дзеркалі, що чисте, мов кришталь,
Небесній вроді не збагнеш ціни,
Її я всім своїм єством всотав,
Мене її найвища суть повнить.
Таїться в серці променем ясним
Очам невидне сяяння оте:
Ідея чиста – образ неземний
Безсмертним дотиком в мені цвіте.
Твоя жорстокість і мій сум проте
Затінюють осяйний блиск, відтак
Твоє чудове втілення святе
Могло б чистішим бути за кришталь.
Якщо свою подобу ти узриш,
Позбудься всіх недосконалих рис.

Вона зодяга панчохи, і заступає осінь;
капронові ниті сотає брук.
І чимдуж ошалілий він у волозі,
то довша спідниця, остріш каблук.

У спіднім хіба колонам тепер негоже
біліти. І голий портик заріс. Взнаки
і невгавному оку, що збігло Боже
Літо з тобою, – куди не кинь...

Тепер і деінде шерех, – щемка, нівроку,
оказія втечі війська, знамен трепла.

І ліпше гукати по імені пору року,
не в змозі уберегти тепла.

Ото і суглобам від клавіш, що ждуть бемоля,
різнити себе несила, і хруст в хрящі.
І сіпа кватирку, шумує повітря з моря –
еге ж, не перечачи вам ні в чім.




17 вересня 1993

І
Роки збігають. На бурій стіні двірця
появляється тріщина. Сліпуючи, швачка урешті стромляє нитку
у золоте вушко. І Свята Родина, змарнівши з лиця,
просувається на один міліметр до Єгипту.

Видимий світ умістив чи не всіх живих.
Вулиці осяйні яскравим, але стороннім
світлом. Наодинці з безсонням,
скурпульозний звіздар зосереджується на чайових.

II
Я уже і не годен згадати, коли і де
трапилася подія. Ні трибу тої.
У повітрі? Воді? Уночі? Удень?
Зі мною? Вчора? Напередодні?

От і сама подія – щось там рвоне,
геть затопить, мста любки, вогні Кузбасів –
непам’яті в поміч – щодо мене
передусім, а чи хто там спасся.

IIІ
Це ваговитий доказ, що нині ми заодно
зі життям. Що я вгамував цікавість
шелестінь тих матерій, чиє сукно
і щепляє шкірі свою безбарвність.

Тепер і мене у профіль різнити не буде чим
від якоїсь там латки, складки, трико паяца,
часток і величин, наслідків і причин –
усього, чого не цурався, палко жадав, боявся.

IV
Ризикни – і спіткаєш сухий реп’ях,
вільгість – і вечорів, і коли світає,
каменоломню міста, Чумацький Шлях,
тих, кого вже нема, а я пам’ятаю.

Зачепи мене – і пізнаєш ту
самоту, що одраює світ потурати
мені, парсуні моїй, пальту,
ту, на чий чесний взір, ми – неминучі втрати.

V
Говорю це тобі, геж – не моя вина,
щойно не чути. Сума днів неминуче й
вічі мозолить, і кепсько впливає на
зв’язки. Голос мій сів, та, головно – не докучний.

Це – щоб чулися ліпше ку-ку-рі-ку, тік-так,
ретро-платівки вишаркування під голку.
Це – щоб ти не помітив, коли я умовкну, як
Червона Шапочка не сказала Вовку.
(1986)

Україна наша рідна
В цілім світі над усе!
Українець гордо й гідно
Синьо-жовтий стяг несе!
Гей, від Сяну аж до Дону,
Від Полісся ген по Крим
Дружно станемо в колони,
Щоб здолати «третій Рим»!

Українок сяє врода,
Й дух не гасне в козаків!
Нам призначила природа
Встати з темряви віків.
Батьківщина надихає
На звитяги все життя –
Долі іншої немає,
Як і в рабство вороття!

Єдність, право і свободу
Для праотчої землі
Діти рідного народу
В лютій січі здобули.
Розум наш і чесна праця,
Україно – все тобі!
Квітни поміж вільних націй,
Перемігши в боротьбі!


2015 – 2017



Hoffmann von Vallersleben

Das Lied der Deutschen

Deutschland, Deutschland über alles,
über alles in der Welt,
wenn es stets zu Schutz und Trutze
brüderlich zusammenhält.
Von der Maas bis an die Memel,
von der Etsch bis an den Belt,
|: Deutschland, Deutschland über alles,
über alles in der Welt! :|

Deutsche Frauen, deutsche Treue,
deutscher Wein und deutscher Sang
sollen in der Welt behalten
ihren alten schönen Klang,
uns zu edler Tat begeistern
unser ganzes Leben lang. —
|: Deutsche Frauen, deutsche Treue,
deutscher Wein und deutscher Sang! :|

Einigkeit und Recht und Freiheit
für das deutsche Vaterland!
Danach lasst uns alle streben
brüderlich mit Herz und Hand!
Einigkeit und Recht und Freiheit
sind des Glückes Unterpfand;
|: blüh im Glanze dieses Glückes,
blühe, deutsches Vaterland. :|


1841

Коли славетні Греції сини,
Уперто через гордощі скублись,
На арфі грою їх Орфей спинив,
Хоча й по Золоте Руно він плив.
Мене - вражає дух усобиць злих,
В яких я сам себе не поборов.
Допоки вільно пристрасті лились,
Згасити їх не міг ні хист, ні схов.
Коли ж безладну арфу я знайшов,
Розширилося коло ворогів.
І біль, і запал оживають знов
Зі зброєю завжди напоготів.
І поміж тих, з ким миру прагну я,
Лише зростає злості течія.

В зневірі в завтрашньому дні
Вчуваю зраду в кожнім слові,
І проминальної любові
Зоря ввижається мені.

Так розлітатись врізнобіч,
При зустрічі ледь впізнавати,
Та знову ніч. Знов цілувати
В хмільній знемозі вільгість пліч.

Тобі я мила не була.
Обрид і ти. А пря тривала.
І, мов злочинниця, страждала
Любов, що виповнена зла.

Мовчиш, хмурний. Мов брат мені,
Та як зустрінемось очима –
Клянуся висями земними,
В огні розплавиться граніт.

Сонце сідає, і бар на розі закрився.
Ліхтарі загораються, буцім вічі актриса
підмалює лілово – для чару і жаху вкупі.

І головний біль опускається на парашуті
в потилицю ворога у шинелі.

І голуби на фронтоні двірця Мінеллі
ї.уться, паруючись мов востаннє,

не соромлячись поглядів, як брутальні
наші предки, кохаючи на звіриних
впольованих шкурах, собі подібних.

Удари, вилунюючи з дзвіниці,
вкоріненої у венеційській висі,

не сягають землі, як те подобає
стиглим плодам. А якщо буває

инше життя, то і ми у змозі
їх обліковувати. Невдовзі

я уповні з’ясую це. Тут, де сíм’я
доста зливалося, сліз радіння

і вина, в закапелку земного раю,
звечора, я стою, вбираю

у буцім гумовім збучавінні
легень, пречисті, осінньо-зимні,

порожевілі від череп’яних
дахів, зо декілько доз удатних

надихатись і цим, – прикінці гостини!
трунками вивільнення клітини

від часу. Зім’ята, що ті банкноти,
хвиля вилизує мокрі сходи

палацу на всю голубу купюру,
отримує намість, на решту, буру

цеглу у мітинах дерматиту,
і підупалу каріатиду,

органом пихкання диму й мови
переобтяжену до знемоги

і задивлену цілковито в пташі,
несосвітенні на мірки наші,

назовні вивернуті їх спальні,
що нагадують нібито зліпок пальми,

то – збожеволілу римську
цифру, то – рядок від руки у риму.

1995, Casa Marcello

А ти тепер похмурий і безкрилий,
Відречений від слави і від мрій,
Але для мене непоправно милий,
Зворушливий у сутіні своїй.

Ти п'єш вино, твої нечисті ночі,
Ти наяву не знаєш, що вві сні,
І потьмяніли зеленаві очі,
Бо не знаходиш спокою в вині.

І серденько швидкої смерті просить,
Неквапні проклинаючи роки.
І часто вітер західний приносить
Твої благання й докори гіркі.

Хіба ж до тебе повернути смію?
У рідній стороні моїй сумній
Я лиш співати й згадувати вмію,
А ти мене і згадувать не смій.

Минають дні, примножують печалі.
Який тебе врятує оберіг?
Ти відгадав: любов моя безкрая,
Убити навіть ти її не зміг.

Ти стоїш у моєму стакані, водице,
і поблимуєш до мене, бранко труб і кранів,
очицями, зблискам чиїм назирці
двояться скляної сторожі грані.

Ти знаєш, що я – твоя будучина, волого,
горловина й стояк у помогу щедрій
перспективі: у нетеч, у шлак волокон,
морок нутрощів, не кажу – артерій.

Та це тебе не займає. Загалом, у тюрем
варіацій більш у рази відлюдній
субстанції, чим помережаній тюлем
свободі, не кажучи – абсолютній.

І ти цілковито права, гадаю: моя мармиза
тут зайва. І що довше я п’ю водицю,
то пізніше ти задощиш за
вікном, шліфуючи бруковицю.


1995

Октобер – час осмути і застуд,
а горобці – пролетарі пернатих –
захоплюють у кинутих пенатах
шпаківні, ніби Смольний інститут.
І гайвороння, звісно, тут як тут.

І хоч нема для пташого ума
більш ляцького поняття, як зима,
летіти геть ця публіка не годна,
бодай і без ікарових покар.
І неугавне моторошне "карр!"
нам чується, як пісня патріота.

I
Сказати – мертвий ти?
Доби не жив, аж нумо...
Сумним завдався гумор
Творця! гляди,
ніякове слівце
«жилець» і ємність дати
уродин, як відняти
благе тільце
зі крильцями, спиня
потугу цугом
одне угледіть в другім
у рамцях дня.

II
Отим, що дні для віч –
ніщо. Отим лиш,
що шилом не пришпилиш,
не наситиш
віч з певністю: гляди,
на тлі, хай білім,
не обзавівшись тілом
пусті труди
нетяг. І поготів,
– чи варт уваги
доважок від нетяги
на вагах днів?

III
Сказати – не пізнав
тебе? А що б цим
змінилось в оболонці
тільця? Цвіт барв
не виплід небуття,
і не пиха підказок
буяє замість красок!
Навряд би я,
набубонівши з міх
слів, зайвих барві,
годити так уяві
в палітрі міг.

IV
На крилечках твоїх
зіниці, вії –
грайливих вічок, мрії –
зі мрев чиїх,
скажи мені, це лиць
портрет летучий?
Якого трибу учті
часток, крупиць
пасує натюрморт:
речей, плодів бо?
а пійманої риби
плавців акорд?

V
Можливо, ти – пейзаж,
і, взявши лу́пу,
я бачитиму купу
німф, танці, пляж.
Там сяйно, як удень?
чи темно небосхилу
у млі? і чи світилу
податись ген
там є куди? а тінь
є у фігури?
з чиєї, пак, натури
писався він?

VI
Гадаю, ти є те
та инше: себто
звізди, лиця, предмета
рис tеte-a-tete.
Ба, є десь ювелір,
що брів не супив,
а сутностей сугубих
гранив узір,
доводив до ума,
звів нас, урешті,
де ти, – це образ речі,
ми – річ сама.

VII
Скажи, якій зі сфер
бодай зо день бо
узір твій тішив небо
в краю озер,
тим пак, що про запас
дзеркал їх доста?
А ти гайнуєш просто
чудовий шанс
летіти в сак
і трепетать в долоні,
як в мить погоні –
в зіниці, пак.

VIII
Не кликав ти мене
не зі причини
ніяковості чи не
зі зла, і не
тому, що зціпенів.
Живій, змертвілій –
істоті богу милій
у знак рідні
дається голос для
пісень, привітів:
перипетії миті,
хвилини, дня.

IX
А ти – ти потерпав
без дару цього.
Коли судити строго,
і ліпше: ба,
не бути у небес
в боргу, на мітці;
єству в твоєму віці,
вазі – "внівець"
синонім "німоти":
звук плющить масу.
Ти невагоміш часу,
беззвучніш ти.

X
Не відаючи, не
доживши страху,
ти в’єшся, легший праху
вкіл клумб, де тхне
не схоже на тюрму
з її удушшям
минулого з грядущим,
і лиш тому,
що ти летиш на луг
шукати корму,
прозору має форму
повітря вкруг.

XI
Так чинить і перо,
черкає гладі
листів лініюваті
без гадки про
талан своїх рядків,
де мудрість, єресь
подолують непевність
кивком руки:
гарує, гідне свіч,
німе із виду,
не пил знімає з квіту –
тягар зі пліч.

XII
Яка ото краса
і миті плинні
поєднуються в тліні,
як не яса:
нема речей ясніш,
що в певнім смислі
робили світ без цілі,
а як і ні –
мета – не ми.
Брат-ентомолог,
голок – ні світлу жодних,
ані для тьми.


XIII
Сказати «прощавай»?
Як формі часу?
а глузд і цього разу
стриже лишай
самот: у талані
тому виною
оте, що за спиною
самот не дні,
постелені на двох,
не сни дрімучі
минулого, а тучі
твоїх небог!

XIV
Ти ліпший за Ніщо.
Авжеж: і ближчий,
і зримий, узнаки чи
невідь чом
ти догодив йому.
В твоїм польоті
воно куштує плоті;
уже б тому
ти, з течією днин,
уваги годна
оманна перепона
між мною й ним.


1972

Пісне моя, лети з благанням
тихо в пізній час.
На побачення з коханням
ти прилинь до нас.
Вітерець колише віти
в місячнім човні,
і ніхто, мій ніжний цвіте,
нас не чує, ні ...

Чуєш, гаєм розходились
співи солов'я.
Звуки їх росою вмились,
як душа моя.
В них і туга, і жадання --
вся жага признань,
і любовне трепетання --
полохлива лань.

... Дай же доступ їх освячень
ти душі своїй.
На таємну ніч побачень
ти прилинь хутчій ...
... прилинь ...
... хутчій ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Schaff, das Tagwerk meiner Händе,
Hohes Gluck, dass ich’s vollende!
Lass, o lass mich nicht ermatten!
Nein, es sind nicht leere Trаume:
Jetzt nur Stangen diese Bäume
Geben einst noch Frucht und Schatten.
1812 р.


Щоденна праце, приведи мене
У щастя, незбагненне, осяйне!
Дай вміння і снаги моїм рукам:
Бо це не вигадка і не порожня мрія -
Той, хто сьогодні зернята посіяв,
Ще зростить Сад і дасть життя плодам.
1981р.

В легкій гондолі леді привітна
пісню співає, п'яна від мрій.
Раптом англійку пекар помітив,
з мо́ста почав підспівувать їй.

В місячну ніч - ах, от в чому річ! -
ніжно всміхалися вічка до віч.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...

Літо минуло, бурі вляглися,
білі вітрила пне корабель...
Дармо втікаєш - долі скорися,
леді примхлива...Озвися, гей!

В юних серцях - ах, де й дівся страх! -
Любов розвилася в шлюбних вінцях.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...


poiskm.net/show/детский.../гондоли-гондола-р-карозоне

(Для вечора італійської класичної музики з голосу Олександри Ленишин. Львів,1997).

Кожен вечір, кожен вечір йду до моря, -
там красуня, як та зо́ря...
В неї кучері, мов сонечко промінні,
сік малини на устах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Я на неї подивлюсь - вона сміється,
їй подобаюсь, здається.
Де тендітний тонкий стан її проб'ється,
сміх злітає, наче птах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Раптом бачу, наче дуб стає старезний,
її батечко кремезний.
Його тон не делікатний, не облесний -
бук важкий в його руках...

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Чим скінчилось, догадайтеся самі ви -
про лункі ударів зливи...
Та смішливе біле личенько вродливе
сяє лагідно в очах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!


(Для вечора італійської музичної класики з голосу Олександри Ленишин. - Львів,1997)

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові…

Ген місяць виходить безконечний, милий –
на хмарах під вечір він, на диво, звабливий…

…Мов лагідна діва, швидка і мрійлива,
що душа її чиста, предивно вродлива!

Цей вечір, і місяць, і хмари – с в о б о д а !
Кричить небо і зе́мля – всеціла природа!..

Замовкли птахи у сумних своїх скрутах.
Відіб’ється у морі все твоє багатство -
Легке світло від місяця тепер збудить зла туга,
що сміється і плаче… О, чутливе юнацтво!

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові!

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

ЕЙТОР ВІЛЛА ЛОБОС. СОЛОСПІВИ
(з латиноамериканських поетів поч. ХХ ст.)

„О БЛІДА МАДОННО”
(«О PALLIDA MADONNA»)

О бліда Мадонно моїх мрій,
о прекрасна дочко гір Еньганді...
Чи троянди всього світу варті
твоїх стіп – у блідості своїй?

О натхненна Музо, ружо біла,
щось співа тобі Давида ліра!

Знов у груди хвиля підступа,
ніч росою виповнила чари...
Ти піднеслась в и́ с о к о – над хмари –
ген у небі світиться... с т о п а...

muznew.me/?...Эйтор+Вилла-Лобос+-+Asawa%2C+Brian

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).

О ні, не той потаєний художник,
Що помережав Гофманові сни –
З чужої і далекої весни
Ввижається смиренний подорожник.

Повсюди він по місту зеленів,
Він рясно прикрашав широкі сходи,
І з смолоскипом співів про свободу
Психея поверталася домів.

А в нашому четвертому дворі
На радість галасливій дітворі
Крутилася шарманка однонога,

А я життя, мов мед п'янкий пила,
Мене в твої палкі обійми завела
Єдина, всім нам суджена дорога.

Il pleure dans mon coeur
Comme il pleut sur la ville ;
Quelle est cette langueur
Qui pénètre mon coeur ?

Ô bruit doux de la pluie
Par terre et sur les toits !
Pour un coeur qui s'ennuie,
Ô le chant de la pluie !

Il pleure sans raison
Dans ce coeur qui s'écoeure.
Quoi ! nulle trahison ?...
Ce deuil est sans raison.

C'est bien la pire peine
De ne savoir pourquoi
Sans amour et sans haine
Mon coeur a tant de peine !


Переклад

Знов небо ридає сумне
Як стомлені душі ридають,
Ця смута яка? Чи мине?
Знов небо ридає сумне…

О зливо рясна! Це твої,
Сльозини на землю спадають,
Як в душі самотньо-сумні,
Вкрадаються осені дні…

Цей дощ без причин, без мети.
В душі – цілковита байдужість.
Обману слідів не знайти.
Куди нам від смути піти?

Ця кара найгірша з усіх,
Щоб навіть не знати для чого
І смуту даремну, і сміх
Носити у душах своїх.

24.09.2017 р.

... Ти перейшов цей квітник, де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик - архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зíрки - живі діаманти - лицю...

Ти перейшла цей квітник, як переходять із часом
Троянди розкішної лик, кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила... Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра - пелюстки із твого чола.

Пониклим вінцям - алілуя! О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує! Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі" я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! - до Господа губи кричать!

Троянди осипляться... Боже! Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій - цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій, як пуп'янки ностальгій!...

(Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)

Зимний вечір. Дрівця,
феєрія вогняна –
що кучма без гребінця
на вітрі ясного дня.

Як золотиться кіс
пасмо в ряснім огні!
І сліпить, і жадних рис
у нім. І гаразд, як ні.

Ніяко й кочерзі,
зась пасемце ділить:
ярість у всій красі
умить усе попелить.

Я чую жар голіруч.
Мало куди гайне
розпашіле "не руш"
і скинулося "мене!"

У вічі уже пече.
Обвуглює до кости
несамовите "іще!"
і відчайдушне "пусти!"

Палай, пали мене, тни,
пломеню, як блатні,
як безумні кравці,
півня пусти і цій

зимі! Я пізнаю
патли твої. Твою
завивку. Насамкінець,
щипців і пасом герць!

Ти та, яка і була
завше. Не до полегш
роздягненій догола,
жбурячи жмут одеж.

Тільки тобі, вогню
подобі, або зорі,
поталою талану
яріти до звіздарів!

Іскряна, нутряна
поробо заграв пітьмі,
одінь пістряве рвання,
наразі ми геть самі!

Онде – твій жар і шал!
Не відрікайся! Їх –
мало хто спокушав
обвуглинами країв.

Темні краї тамті,
ревні, скорі на суть:
жоден, як ти тоді,
не умів захлиснуть,

духом зібратись враз,
вперейми метнутись, врешт.
Назорею б та страсть,
воістину би воскрес!

Палай, пломеній, гріши,
зволяй і годи собі,
як менада, сочи
сіль кроваву з губи.

Вий, трепечи, тряси
вволю плечем худим.
Той, хто вгорі єси,
най ковтає твій дим!

Так рвуться, тріщать шовки
і оголюють стан.
То приллє до щоки,
то палахнуть уста.

Так падають корпуси,
так, горілиць до зір,
віч, в жазі потрясінь,
визвіздиться позір.

Ти та, яка і була.
Від талану, житла
після тебе – зола
спаленого дотла,

холод, світанок, сніг,
мерзлих різок танок.
Опіком, – що не зміг
втримати – рій думок.

1981

Ти все іще тривожишся – що буде?
Нічого! Буде знову все, як є.
Поплескають, осудять і забудуть –
у кожного щось знайдеться своє.
Не станеться нічого. А потрібно?
Чи ж нам не дарував Господь багатств:
там морок, світло, голодно і хлібно,
у ліс весною підемо, Бог дасть…
Ні не уляжеться, само не перебродить,
це не лікують з допомогою розлук.
Не та хвороба, що сама проходить,
не в наші роки!.. Так ось, любий друг!
Тільки вночі буває біль розбудить,
як в серце ніж… Подушку прикушу
і плачу, плачу, щастя більш не буде!
Та знову вдень живу, сміюсь, пишу…

23.01.2017

Знай ціну і дружбі й ворожнечі,
І судом поспішним не гріши.
Гнів на друга, ма́рний, недоречний,
Погамуй у збуреній душі.

Може, друг тебе дошкульним словом
Скривдив. Та покаявся – і край.
Ти йому образу випадкову,
Як великий гріх, не впоминай.

Мусимо, нарешті, зрозуміти
В плині літ, що спалюють мости –
Дуже легко друзів загубити,
Але як нелегко їх знайти.

Коли вірний кінь поранив ногу,
На шляху спіткнувся і не раз,
Не винуй коня – винуй дорогу,
Вірний кінь згодиться повсякчас.

Люди, я вас прошу, Бога ради.
Не шкодуйте ближнім доброти,
Бо на світі друзів небагато,
Намагайтесь друзів берегти.

Принципів дотримуючись інших,
Слабкість уважаючи за зло,
Скільки друзів я колись залишив,
Скільки їх од мене та пішло.

Різного траплялося чимало
На шляхах життєвих непростих,
Як мені, бува, не вистачало
Друзів порозтрачених моїх.

Нині всіх би з радістю побачив,
Бо спливають швидко наші дні –
Тих, кому я так і не пробачив,
Й тих, що не пробачили мені.

О, жінка, мов дитя, що звикло грати
і поглядом очей, і ласкою цілунку,
я б мав тебе всім серцем зневажати,
а я люблю таку без жодних розрахунків!

Люблю і жду, прощаю і кохаю,
живу одною лиш тобою в муках страсті,
терзаюся і душу геть втрачаю,
з-за примх твоїх терплю всі біди і напасті.

Ти зло підступне, істини ніжніше,
знемоги дикий мед в захватності шаленій.
Ти море дивних снів, мелодій, тиші…
Ти друг і ворог, люті дух і добрий геній!

17.08.2017

Простягнуту тобою руку
боюсь затримати й на мить,
ще більшу відчуваю муку
занадто швидко відпустить.

І знов таємно з мандрів дальніх
лечу до тебе я чомусь,
боюсь очей твоїх печальних,
але й веселих – теж боюсь.

Боюсь, коли сидиш весь вечір
у самотині ти одна,
боюсь з другим твоєї втечі,
що лопне вірності струна.

Боюсь, не все в мені ти бачиш,
боюсь не скрию я ніщо,
боюсь, що скоро вийдеш заміж
боюсь не вийдеш нізащо.

Боюсь, можливо ти знітишся,
почувши ім’я звіддалік,
і боязко, що залишишся
ти безіменною навік.

17.08.2017

I
Узимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору

уві млі. Ружі і незабудці
годі знітити мовцю фізію. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.

II
Так життя і триває. В речитативі хуги
налаштований слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Усякі там "во саду лі"
виглядають заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі

в лоні Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.

III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю

віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – осьмого дня і після,
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілі пуками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року застарівають.

IV
В холод панель подібна вапленій карамелі.
Пара зі уст частіше стигне, чим уст парує.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Так життя і триває. У акварелі
вірних прикмет з горою вистачить і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,

краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні й
де зненацька жахаєшся, якщо стежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.

V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
суто джунглі криштального хвоща, кропу
і всього, що зростила

ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.

VI
Взимку час озирнутись. Холод, він і є холод,
час, він і є час. Річ суто у перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
воно собі бовваніти, як бачте, волить,
як стовпи гербові на кордоні,
застує будучині зійтися

зі минущим. Взимку, що не "добридень" –
вівтороквінжесубота й дідькозназпонеділка:
світло не увімкнули, чи мить тому відключили?
Газета може верстатися раз на тиждень.
Час потребує дзеркала, як солістка,
що без нього не відає – "Тоска" це, чи з "Лючії".

VII
Сон у холодну пору чіткіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж її віхоли люті навіч,
палкіше прагнення ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.

І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в сірій імлі і дубне.

VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,

тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.

IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,

білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.

X
Я не годен жити у нижчих широтах.
Я пронизаний холодом, як рожнами.
Слава колючкам хвоїн, назі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, розколиханому вітрами!
У поважному віці – цей варіант колиски,

Північ – правдива річ. "Набіло слід линяти"–
напучає вона – шепотом, в повний голос,
в довголітнім житті – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про халепу з годинними поясами.

XI
В лютий мороз пісня сирен завчасна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
зі осідланого зорельоту,

годі хвиль упіймати там, або пісню
Ярославни, ні післаної зигзиці.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяку на життя в нім, виді.

XII
Зимо! Зі посмаком журавлини в чашці
чаю, блюдцем з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,

у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.

XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; і рядовий фенолог
згодом детально її опише.

У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше не гріє, як теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з'ясовується окремо,
і не п’ятак, то слина

XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.

Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, чим та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.

«1980»



*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських:
Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)

З'ЯВА V

ЮДА
(до себе)
... І відійшла... назавше відійшла...
назавше!..

АССАХАР
Вже не помстишся?!

ЮДА
Я не помщуся?! Ха-ха-ха!!!

АССАХАР
То я говорю... тобі,
а правда—щось говорю!

ЮДА
Ще так ніколи не бажав я помсти,
як зараз її прагну—ще ніколи!
Ніколи—чуєш!

АССАХАР
Марне те бажання...

ЮДА
Що кажеш?

АССАХАР
Перед хвилю тільки бачив
озброєну юрбу та охорону,
що Вчителю погрожували смертю...
З мечами та кийками... п'яним криком
шукають за Пророком...

ЮДА
Шукають за Пророком—
та не знайдуть...

АССАХАР
Коли шукають, то знайти все ж можуть...

ЮДА
Без мене не знайдуть…

Пересікає юрбу.

АССАХАР
Ото—вони!

ЮДА
(по боротьбі з собою)
Затримай їх...затримай...
Я вестиму...
Чи чуєш—
я ... їх ... по...ве...ду...

Ассахар вибігає.
Юда скликає службу... каже гасити світло...
Цілковитий морок... Горнеться у плащ...
Натовп з перехожими стає коло виходу...
Вереск, шум, галас. Юда кидається вперед. Вибігає.
Натовп віддаляється...

Довша пауза.

Вихор... буря... темрява... Тривала блискавка—
видно Юду, що вслизгується між бунтарів.

ЮДА
(шепоче)
Помста моя-моя!
Як мені добре!

На порозі показується серед блискавок Сангедріон.

ЮДА
Хто ви?
Чого треба
в тім пізнім часі?

САНГЕДРІОН
Ми є твої други—з Сангедріону.

ЮДА
Бриджуся я вами—як і давніше—
ба, сильніше навіть.
Геть звідсіля!

САНГЕДРІОН
Не відійдемо! Поки
не приймеш...

ЮДА
Чого?

САНГЕДРІОН
Подяки...

ЮДА
Від вас подяки—та ж за що?

САНГЕДРІОН
За ласку... що дістали в руки
Пророка!

ЮДА
Я помстився
над ним—і того мені буде—
за все... за все!

САНГЕДРІОН
Одначе буде... мусить тобі бути—
то хіба лиш...

(Кладе гаманець на столі, той падає зі дзвоном.)

...помста над Пророком
належить тільки нам, а не тобі!

ЮДА
Га! Пси погані!!!

САНГЕДРІОН
Наша... наша—помста,
тільки твій—заробок...
Ха-ха-ха-ха!
(Відходить.)

Юду терзає розпач...
наближається до грошей... копає їх з погордою—
спостерігає на порозі Лазаря.

ЮДА
А ти хто?

ЛАЗАР
Лазар...
Чи впізнаєш, Юдо,
в моїм обличчі—брата Магдалени...

ЮДА
(тулиться у плащ)
Я сам себе тепер не упізнаю—
чого ти хочеш?

ЛАЗАР
Лиш споглянь на мене—
а вичитаєш з чим прихожу...

ЮДА
Може... із поцілунком...
від Магдалени?..
Пізно!..
Той поцілунок я віддав Пророку...
Нічого вже не хочу...
вже не хочу...нічого...
... від неї!!.

ЛАЗАР
Я приходжу від Пророка...

ЮДА
(вражено)
Від Пророка?! Що Йому до мене?
Я все віддав—і навіть поцілунок!!

ЛАЗАР
(сумно, з докором)
Тим поцілунком заподіяв згубу
Йому...

ЮДА
(радісно)
Я заподіяв згубу!..
То через мене, а не через них...
загине—правда? Буде моя помста
над Ним горою!
А вони говорять—ха-ха-ха-ха—
що не помстився, наче б,
за кривду—ха-ха-ха!..


ЛАЗАР
За кривду—як то?

ЮДА
Не питай! Не хочу
я більше згадувати про... Хіба що ні!
Так знай, що я помстив за неї...
за неї—за сестру твою...

ЛАЗАР
Брехня!
Твоєю не була, хоч була поруч...

ЮДА
Що? Смієш то мені казати?

ЛАЗАР
Казати правду... правду!
Її дух
для інших створений розко́шів,
ніж розкоші,
котрі дає лиш тіло... А з тобою,
в твоїх обіймах не зазнала щастя,
тому пішла туди!..

ЮДА
До ніг Пророка! Відняв її—відняв!
А значить—смерть... Йому... за те!

ЛАЗАР
(з болючим докором)
Післав на згубу праведного,
Юдо!

ЮДА
Він—праведний! Ха-ха-ха-ха!
Злочинцем
для мене був—і як злочинець згине!

ЛАЗАР
Не Він відняв її від тебе—я відняв!

ЮДА
(ніби вражений блискавкою—хилиться)
Що?! Ти... ти... ти... ?!

ЛАЗАР
(схиляється над ним)
То я у неї в серці
зродив бажання чисті, що палкіш
від тих, котрі гасила твоя спрага...
Почула голос мій... Пішла за мною...
А я її привів до ніг Пророка!
Скаляв ти кров'ю праведного руки!
(Відходить.)

ЮДА
(сам)
Післав на згубу праведного... трунком...
ні, поцілунком... з уст її... післав...
в розкоші вбраним трунком—поцілунком...
Не хочу більше розкошів!..
Не хочу твоїх цілунків!
Вже не хочу... досить…

Пауза.

Як та змія ослизла—на устах
Йому завис я... Не відтрутив навіть?..
Лиш дихом братнім тьмарив мої лиця...
Післав на згубу праведного! Ні...
не я... не я! Вони... вони... вони...
Я... я... вказав їм тільки, де молився
о тій порі вечірній...
(Забирає гроші.)
А за те... за те—принесли срібні...

(Зривається, тулиться у плащ... дрижить...
хитається.)

Ні... о ні... не я! Вони... вони... вони!

(Вибігає серед вихорів і блискавиць.)

Заходять слуги.

I-й СЛУГА
Позамикати двері... вікна... щільно...
Страшенний вихор... блискає... надходить
буря...

II-й СЛУГА
Вихор... вихор виє... ячить і скавучить,
як вовкулака...

ІІІ-й СЛУГА
У ніч таку чекай на дивні речі.

ІV-й СЛУГА
Мовляв, нечистий так справляє герці,
коли узрить повішеника...

І-й СЛУГА
… Вікна—позамикайте... двері...
вікна... щільно...

ІІІ-й СЛУГА
Чи, може, й зараз хтось себе повісив?

Слуги помалу відходять.


З а в і с а


20. А ви, улюблені, будуйте себе
найсвятішою вашою вірою,
моліться Духом Святим,

21. бережіть себе самих у Божій любові,
і чекайте милости Господа нашого
Ісуса Христа для вічного життя.

22.1 до одних, хто вагається,
будьте милостиві,

23. спасайте і виривайте з огню;
а до інших будьте милосердні зо
страхом і ненавидьте навіть одежу,
опоганену від тіла!

Соборне послання
св. апостола ІОди


22,14. Блаженні,
хто випере шати свої,
щоб мати право на дерево життя...

Об'явлення
св. Івана Богослова

(За виданням "Марія з Магдали".-Львів:Логос,1995)

З'ЯВА IV

Юда збуджений ходить якийсь час,
входять Магдалена, Аре і Марта.

Юда—Магдалена—Аре—Марта.

ЮДА
Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Іменем Месії
сьогодні будь здоровлений...

ЮДА
Приходиш до мене?

МАГДАЛЕНА
До сповідника Месії...

ЮДА
Лиш до сповідника?

МАГДАЛЕНА
...І також скарбника...

ЮДА
То значить—не до мене!
Що ти хочеш—кажи... я слухаю...
Скарбник Месії—
слухає...

МАГДАЛЕНА
Відхожу...
іду все далі-далі... В глушині
сама зостанусь, пусткою покрита...
Ніхто мене вже більше не побачить,
крім Бога і Месії...

ЮДА
Там, одначе,
Він буде бачити тебе?

МАГДАЛЕНА
Ніхто, крім Нього...
Я також буду бачити Його...
і буду чути... як дитя вчуває
долоню матері сердечну...
Я ж дитина...
Його... Бо Він мені...
є матір'ю і батьком—всім!
Тому то—
Його обожнюю... милую і шаную
без меж...

ЮДА
Про Нього мовиш... мовиш про Пророка...
про Вчителя?

МАГДАЛЕНА
Хіба ж би я могла
так говорити не про Нього?
Інше...
нове життя Він вготував мені...
Ось тут... тоді... у серці... спокій, тиша...
і благодать... а ще спокійна, тиха
любов...
Усе це Він нарік би Царством Божим...

ЮДА
За королеву бути в нім воліла б...
і мріяла, і снила об тім, правда...

МАГДАЛЕНА
Служебкою найнижчою—воліла б—
не королевою!
До ніг його припасти...
дивитись в очі... цілувати стопи...
і слухати слова Його—це щастя—
таке велике щастя!

ЮДА
Прагнеш бути
служебкою найнижчою, а перше—
про королеву мріяла і снила!..

МАГДАЛЕНА
Було це так давно... о, так давно...

Пауза.

Нічого...
не пам'ятаю...

ЮДА
Перше, ніж узріла
Месію...
перед тим, як...

МАГДАЛЕНА
... То вже було давно...
о, так давно...

Пауза

Нічого... нічого не пам'ятаю!

ЮДА
(в розпачі)
То вже так давно!
Не пам'ятаєш!!!

МАГДАЛЕНА
Пам'ятаю тільки,
що тут... в тім домі...
є мої служебки—
невольниці мої...
узріти прагну...

Юда кличе служебок Магдалени.

МАГДАЛЕНА
Сестри мої любі... кохані сестри...
Я така щаслива!
Хочу тим щастям поділитись з вами...
Від тої хвилі будете ви вільні
і діти ваші будуть вільні також!

Служебки оточують її колом.
Клоняться до колін, дякують.

Щасливі будьте,
як і я щаслива!
(До Юди.)
Тут вже віддавна слуги твої вільні,
чи правда?
(З докором.)
Я сьогодні тільки про це подумала!

Юда мовчить, відчуває,
що все між ним і Магдаленою скінчилось.
Магдалена звертається до служебок...
По хвилі вони повертаються, несуть шати і клейноди.

МАГДАЛЕНА
Ось мої шати...
... ті, котрі нужду
мою явили світові—нехай же
заслонять встид дівиці...
... ті, котрі
пожари пожадань здійняли вгору—
хай відігріють з трему зимні кості...
... а нараменники... заушниці зі злота,
перстені дорогі... коштовні брошки—
прийми до скарбу...
май на кусень хліба...
на сіль—нужденним...
матерям і вдовам...
і сиротам...

(Відходить з Аре і Мартою.)

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА III

Юда—Сангедріон.

ЮДА
Що... ви?..

САНГЕДРІОН
Не возносися, Пане...
Послухай краще...

ЮЛА
Я... вас...

САНГЕДРІОН
О, знаєм, знаєм,
що нас ненавидиш, проте...

ЮДА
Є учнем Пророка!

САНГЕДРІОН
І про це ми знаєм...

ЮДА
То з яким чолом
посміли ви ввійти до мене?..

САНГЕДРІОН
Стримай запал і гнів,
лиш вислухай нас, Пане...

ЮДА
Не хочу... ні... не хочу...
Гетьте!

САНГЕДРІОН
Як то!
Від себе гониш при́ятелів, Юдо!

ЮДА
Сміли
себе моїми дру́гами взивати...
Був я вам ворог, є ним
і ним буду!
Геть звідсіля!

САНГЕДРІОН
(ствердно)
Від себе другів гониш... знай це...

ЮДА
Я бридився вас, а тепер—гордую.

САНГЕДРІОН
(ствердно)
Гордуєш—дру́гами...

ЮДА
(з погрозою)
Побілені гроби!

САНГЕДРІОН
Воскреснем—помстою!
Розквітнемо тим щастям,
що помста лиш дає...
(Значимо.)
Ти також носиш
під серцем помсту... глибоко...
Та помста
пас поєднає і збратає...

ЮДА
Помста—над ким?..

САНГЕДРІОН
Помста—над Пророком...

ЮДА
Завіщо?

САНГЕДРІОН
Не питай... сам знаєш...
Якщо тебе виповнює ненависть,
що ми твою любов до Магдалени
сквернили словом, то наскільки більше
ненавидіти мусиш ти...

ЮДА
Кого?

САНГЕДРІОН
Його—свого Месію... Бо ж то Він—
а не хто інший—назавжди позбавив
тебе коханки... Зрештою, ти знаєш
об тім ще краще, аніж ми це знаєм...

ЮДА
(бореться хвилину)
Чого ж ви хочете—кажіть нарешті...

САНГЕДРІОН
Хочем,
щоб з нами спільно діяти почав...
Ти за коханку, ми за себе... спільно—
криваво помстимося...

ЮДА
Напочатку
мені забороняли ви любити,
тепер зволяєте... підбурюєте навіть,
щоб я помстився... Підлі!

САНГЕДРІОН
Прецінь, Юдо,
не підеш з нами?

ЮДА
Я піду... лишень
не вашою дорогою! Потрафлю
я сам дійти до скоєної кривди!

САНГЕДРІОН
У спілці швидше зможемо сягнути
завітної мети...

ЮДА
А хоч би й навіть
я потопав—за ваш багнистий берег
не вхоплюся...
І врешті—право помсти
за мою кривду лиш мені належить,
мені одному!

САНГЕДРІОН
Все ж Пророк повинен
загинути—і помста буде
(З притиском.)
наша...

Так, наша—Юдо!
(Відходить).

(За виданням "Марія з Магдали". - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА II

Ассахар чекає. Входить Юда.

ЮДА
Добре, що ти тут... Вертаюся від Нього—
від Нього... знаєш...

АССАХАР
Чому такий блідий?
Тремтиш цілий...
Твій зір промінить полиск хворобливий...

ЮДА
То тільки привид твій...
А я здоровий... спокійний...
...Вертаюся від Нього...

АССАХАР
Ти змінився!
А нещодавно—іншим був.

ЮДА
Сьогодні я інший, ніж учора був...
а вчора був іншим, ніж завчора...
... Я вертаю
від Нього—чуєш...

АССАХАР
Чую... Мовив тричі мені про це...

ЮДА
Я повертаю
від Нього... Споживав вечерю з нами...
зі мною споживав...
Смерть порохняву згадував... Мовляв,
близька Його година...
Відчуває...
Скажи, чи знає Він про те,
що прагну помсти?

АССАХАР
Про що ти мислиш...
То ж хіба Він бачить,
як кругом нього буряться... і стежать...
Я впевнений,
тебе Він не осудить...

ЮДА
(замислено)
Він не осудить... А одначе вчора,
коли був тут... у мене... дивним зором
на мене споглядав...

АССАХАР
Його вразили,
можливо, твої розкоші... багатство?..

ЮДА
Хотів би Він, щоб я роздав убогим
увесь маєток... а усіх невільних
вернув на волю..
... Щоб я це вчинив!!.
(Тихо.)
Під час вечері Він мою прислугу
взивав—братами...
Слуги—мої браття! Ха-ха-ха-ха!
(Кричить до служби.)
Сюди покличте всіх моїх невільних!

Слуга відходить.

АССАХАР
Ти що задумав—розкажи?

Входять невольники.

ЮДА
(до них)
Чи чули, що ви мені братами є?!

(До старшого тремтячого невольника.)
Ти—старший
посеред них... Анез—тобі ім'я...
ти від сьогодні вільний...
ти є братом... Сідай зі мною!
Ну, сідай!

АНЕЗ
Не смію...Пане!

ЮДА
Ба? Чому не смієш?
Є мені братом—і не смієш сісти?..
(до служби)
Шмагайте батогом його—а добре!
Може, нарешті набереться зуху
до свого брата??
Геть із ним!

Невольники виходять.

АССАХАР
Що все це значить?

ЮДА
Наказав би всіх
порізати на смерть... і їх ячанням
свій власний біль притлумити!..
Якби ж то
ти тільки знав, як сильно я терплю!

АССАХАР
Вгадати легко... Бо ж учора бачив
її—дочку Магдалю—
коло ніг Пророка...

ЮДА
Ані слова більше про неї!
Я терплю над силу!

АССАХАР
Одне лиш залишається—помститись!
І спокій твій повернеться
небавом...

ЮДА
Так... Та коли ж проб'є він...
коли надійде помсти час?!
Коли?!

З'являються люди від Сангедріона—
Ассахар спостерігає їх.

АССАХАР
Можливо швидко... Скористати треба
із благодатної пори...

(Зустрічається в дверях з Сангедріоном—
обмінюється значимим поглядом—
відходить.)

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

ДІЯ ІV

З'ЯВА І

Ассахар і посланці Сангедріона.

АССАХАР
Ще його нема...

ПОСЛАНЦІ
Почекаймо хвилю—можливо
надійде...

АССАХАР
Я сумніваюсь,
чи навіть говорити з вами схоче...
Завжди, коли про вас що-небудь чув,
увесь аж трясся... пінився... і дихав
скаженістю...

ПОСЛАНЦІ
А мо, вже злагіднів... До нас ненависть
верг на Пророка...

АССАХАР
Певно, що тепер
найлегше вам до нього промовляти...

ПОСЛАНЦІ
Мусить нам допомогти...

АССАХАР
Чи ж його поміч
є назагал конечна?

ПОСЛАНЦІ
Ми завжди були Пророку ворогами...
Та свідоцтва
супроти нього є, на жаль, безсилі...
А мова Юди —
Вчителя погубить.

АССАХАР
Чи й справді
згуби Вчителя запрагли?

ПОСЛАНЦІ
Коли Він житиме—то що нам зостається...
До себе люд приваблює...
Обходить Закон...
Царем себе взиває...

АССАХАР
А де ж воно—те царство... жебрака...

ПОСЛАНЦІ
(з іронією)
Мовляв, не з цього світу!

АССАХАР
Не з цього світу! Ха-ха-ха!

ПОСЛАНЦІ
Піде небавом... на тамтой—
до себе.

АССАХАР
Якщо конечно хочете вже смерті
того царя без царства — поміч Юди
вам мусить бути певна...

ПОСЛАНЦІ
І на тебе — немало числимо!
Йому ти милий... Маєш з ним довіру...
і погляди... симпатію... Ти можеш
допомогти нам! А тоді
віддячимо тебе по-королівськи.

АССАХАР
Вчиню усе,
що буде в моїй силі...

ПОСЛАНЦІ
Щось не вертає... Мусим відійти...
Близька година спільної молитви.
Відправимо її — вернемо знову...
А ти тим часом?..

АССАХАР
Я зостанусь тут...

ПОСЛАНЦІ
І не забудеш... будь здоров, наш друже...

АССАХАР
То будьте й ви здорові...

Пауза.

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА VІ

Магдалена сама. Хвилю стоїть нерухомо.
Напливають на неї спогади.


МАГДАЛЕНА
Як встав—так і пішов!
Усе покинув!.. І ту кімнату, де йому дала
я стільки щастя... стільки насолоди?!
Вона є поруч... поруч—за стіною...
О, в ній ще чути окрики кохання!..
А як тіла єднаються тут наші...
сплітаються... і в'яжуться в гарячих,
як пал, шалених утисках розкошів!
В очах лиш блискавиці та імла...
І темрява... І, врешті, непритомність!..
А потім—учта!..
Хто ж, хто в Юдеї мешкає—не знає
Іскаріота учт?
(Сахається, огортається шатами,
дрижить.)

А зараз я нужденна... помарніла...
перса запали... Голод... голод гонить—
і настигає... шарпає і мучить!
О скільки часу не було нічого
в моїх устах—лишень вода і хліб!..
...Та учта Юди!.. Пахощі, як море...
веселка барв—то квіти...
квіти... квіти...
тарелі золоті... з ебану дзбани...
потири срібні—мов тіла мідяні,
то чорні й білі—ген повипинались
із повені квіток!..
Он дзвонять чари сміхом кришталевим
уповні срібноп'яного вина...
Солодко плачуть флейти...
М'яко стелять арфи...
Цілують ревно цитри...
Барв веселка!.. І море пахощів!..
1 відтінків потік!..
І все це тут було! При всьому цьому
і над усім цим—я була!
Ось тут... ось тут! Я все це відчувала...
вслухала... бачила!

(її погляд падає на місце,
де стояв Христос.)
тут ба..чи..ла ті очі—такі великі,
слізні і смутні!
Ні!
Бути довше тут не можу! Надто
все це живе в мені!
Живе в мені!
... І ті смутні, великі, слізні очі!

(Огортається шатами—вибігає.)

З'ЯВА VІІ

Юда стає на порозі. Магдалена сахається.
Магдалена—Юда.

ЮДА
Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Пусти мене... пусти—благаю, Юдо—
назавше!

ЮДА
Зачекай... Не залишай...
Зостанься
при мені... зостанься!

МАГДАЛЕНА
... Юдо, ти визнаєш Пророка!

ЮДА
Я визнаю?! Ха-ха-ха-ха!
Відкіль ти знаєш?

МАГДАЛЕНА
Знаю... знаю, Юдо!

ЮДА
Брехня! Ненавиджу Його, бо Він забрав
мені тебе!

МАГДАЛЕНА
Нещасний, що ти кажеш?

ЮДА
Ненавиджу Його—повторю ще раз.
І я до Нього більше не піду,
лишень зостанься при мені... зостанься,
Магдалено!

МАГДАЛЕНА
(приголомшено)
Не підеш
до Нього більше?
Чи правду кажеш?

ЮДА
Як правда, що кохаю тебе щораз палкіш...
що в'яну з туги... з розпачу
вмираю... по втраті за тобою...

МАГДАЛЕНА
Що ти мовиш? Подумай, Юдо...
Подумай!

ЮДА
Знаю добре... Магдалено...
(Шепоче.)
Ти молода... я молодий...
щасливі ж будьмо!
життя попереду... і розкоші... і шали...
Зостанься лиш... зостанься…

МАГДАЛЕНА
(борючись решкою волі)
Відпусти...
пусти... на Бога!

ЮДА
Не відходь... зостанься!
Згадай кохання наше...
Спогадай,
о Магдалено—цю поляну квітів,
де розпинала ти колись для мене
намети у сто барв...

МАГДАЛЕНА
(поволі поступаючись)
Поляну квітів... сонячну...

ЮДА
Вернуться
минулі хвилі насолод... вернуться...

МАГДАЛЕНА
Вернуться...

ЮДА
Зорею осяйною запалаєш
для мене знов!..
Краса твоя воскресне
в любовнім захваті...
Своїм багаттям збудиш
в мені бажання жити...

МАГДАЛЕНА
Я воскресну... запломенію... і роздую жар...

ЮДА
Пісню пісень ми виспіваєм разом...
бажань вогнисті струни
я напинати буду на перса—
твої перса арфові... Я добуду
з тебе...

МАГДАЛЕНА
Добудеш з мене?..

ЮДА
Окрик ошалілий...
розбурханої бурі...
шум вітрів, що гнані шалом пожадань...
трем породіллі, що глиб землі пронизує!..
Добуду все!

МАГДАЛЕНА
Юдо...

ЮДА
Дихнуть на тебе промені весни...
Узвишшя твоїх перс тоді запахнуть
медовим, наче квіти, благовонням...

МАГДАЛЕНА
О, не кажи вже більше— не кажи!

ЮДА
А твоє лоно
в імлі весняного легкого пуху—буде
мені колискою тужливих пожадань...
всепожираючих...

МАГДАЛЕНА
О Юдо...


ЮДА
...Твої руки, ніби сніжні крила
ясного херувима, обплетуть
мені рамена... Вознесуться
аж ген на високості морочливі—
і мене вергнуть... вергнуть на краю
крутої скелі—над самим обривом
розко́шів неземних...

МАГДАЛЕНА
Не треба, Юдо...

ЮДА
Мене огорнеш там своїм волоссям...
... А я, мов журавель, коли на нього
проміння сонячне пливе—примружу очі—
(Тихо.)
змилю дорогу...

МАГДАЛЕНА
(майже мліючи)
Юдо...

ЮДА
(тримає її маже непритомну)
Гей, раби!

Входять раби.

... Несіть килими—що, немов веселка,
котру Отець вгорі розп'яв надземно,
коли потопу наказав утихнуть...
... Готуйте ложе, тільки ложе з квітів,
де ще не спочивав ба навіть погляд
людський!..
(Нахиляється до Магдалени.)
Шат нам не треба!..

СЛУГА
(вбігає схвильваний)
Йде твій Вчитель, Пане!

МАГДАЛЕНА
(раптово притомніючи)
Пророк іде!

ЮДА
(до прислуги)
Я не впущу Його сьогодні...
(До Магдалени)
Глянь... олійки,
яких не гідне жодне людське тіло!

МАГДАЛЕНА
(простягає руку)
Дай мені їх... дай!..

ЮДА
(нахиляючись до неї)
...Яких не гідне жодне людське тіло!

СЛУГА
Що ж чинити маю,
коли надійде Вчитель твій?..

ЮДА
(з іронією)
Сьогодні
нехай шукає іншої господи!

МАГДАЛЕНА
(виривається з обіймів)
Я Йому служити буду!
(Вибігає.)

ЮДА
(стоїть непорушно,
потім знервовано мовить)
Ще Його прийму...
Агей, невольники...

Заходять невольники.

Готуйте но вечерю!

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА IV

На порозі показуються Магдалена і Аре.

АРЕ
Не заходь туди, благаю, Пані...

МАГДАЛЕНА
Мушу... мушу... Аре...

АРЕ
Ти ж бачиш, Пані, се бо ті кімнати,
в котрих ясніла сніжним своїм тілом,
як сяйво місяця ряхтить, іскриться сріблом
у мороці гущавини лісної...

МАГДАЛЕНА
Не тривожся, Аре!
Тепер не розсріблюся давнім блиском!
В бігу безперестаннім за Пророком
зчорніла вся, як нива золотиста,
в яку щодень вціляли блискавки.
Ось бачиш—похилилася і пилом
припала придорожним...

АРЕ
Так чому ж
все прагнеш увійти в оті кімнати,
де...

МАГДАЛЕНА
... пломеніла, як злотисті лати...
У сильних світу збуджувала трем
зміїний... Блискавкою тіла,
що сяяло крізь шати, розхиляла
уста—і вже назавше в'яли
на них слова від тліючих жаринок
палких бажань...

АРЕ
Якщо ж ти, попри все, ще пам'ятаєш,
ким ти була тоді у цих порогах..

МАГДАЛЕНА
Так... пам'ятаю все, Аре... Однак
мене жене до тих порогів туга,
як буря звихрена... Волосся розвіває...
тріпоче шатами... і дме... свистить...
шумить... і без кінця жене!!!

АРЕ
Вернися звідти, Пані!..

МАГДАЛЕНА
Ні... Не вернуся вже! Переступлю
я ті пороги... Бо ступити мушу...
мушу!

АРЕ
Згадай Пророка і вернися вчасно...

МАГДАЛЕНА
Постійно пам'ятаю—і тому
з такою спрагою біжу до тих порогів!..

АРЕ
Ти можеш, Пані, легко помилитись
дорогою...
до Вчителя...

МАГДАЛЕНА
Не треба
лякатися, Аре! Іду—весь час...
весь час іду за з'явою цією
надземною, що раз... спостерегла!
Хто зможе вирвати з глибин душі моєї—
смутні... великі... слізні Його очі!
Впеклися, в'їлися глибоко мені в серце
і вже здається, що душі не маю,
лишень смутні... великі... слізні очі!!!


АРЕ
Піду відсіль...

(Відходить непомітно для Магдалени.)

МАГДАЛЕНА
(ніби до Аре)
Тут я узріла їх—смутні і слізні!
Ось тут вони поглянули на мене...
тут наді мною плакали... а сльози
з отих очей спадали мені в серце
вогнистою лавиною... палили
пеклом... гризли лютим болем...
і капали, немов криваві ружі, углиб душі —
і все... пекли... пекли!!!
А очі все дивилися—такі
смутні... великі... слізні Його очі!

(Переступає поріг.)

З'ЯВА V

Входять невольники. Прислуга—Магдалена.

І-й НЕВОЛЬНИК
Геть звідсіля, ганебно дівко!

II-й НЕВОЛЬНИК
Геть звідсіля, брудна ганчірко!

МАГДАЛЕНА
Я...

ІІІ-й НЕВОЛЬНИК
До вуличних калюж— там твоє ложе!

МАГДАЛЕНА
Я ж... Я ж...

І-й НЕВОЛЬНИК
Брудне тебе ганчір'я покриває...

ІІ-й НЕВОЛЬНИК
Чи там під ним ховаєш свою вроду?

ІІІ-й НЕВОЛЬНИК
Атьху!
Смердиш! Несе гидким зловонням
від твого тіла...

МАГДАЛЕНА
Я... Я—Магдалена!


НЕВОЛЬНИКИ
(вітають її сердечно)
Вибачай...
Пробач...
Даруй нам, Пані!

Магдалена оглядається довкола.
Дивиться питально на прислугу.

І-й НЕВОЛЬНИК
Даремно чекати будеш...
Пан бо наш змінився дивно...

ІІ-й НЕВОЛЬНИК
Як давно—
останній раз вінці повимітали...

ІІІ-й НЕВОЛЬНИК
Вже окрики веселощів завмерли
в тих стінах...

МАГДАЛЕНА
(здивовано)
Чи то правда? Розкажіть!

І-й НЕВОЛЬНИК
Ти першою сюди зайшла від учти
тодішньої!

МАГДАЛЕНА
Яка тому причина,
що Пан ваш так змінився?

ІІ-й НЕВОЛЬНИК
Натерпівся... дуже...
із туги за Тобою...
Все чекав на Тебе, аж пішов нарешті
сам до Пророка...

МАГДАЛЕНА
Сам...
Що чую? Пан ваш—до Пророка?

ІІІ -й НЕВОЛЬНИК
Покинув все... Як встав—так і пішов.

МАГДАЛЕНА
Я мушу тут зостатися!
О дайте
тут залишитися мені, благаю вас!
Мене саму облиште... ані кроку
я далі не ступлю... Втулюсь ціла
в оту заслону—і зостанусь хвилю...
На мить одну... Благаю вас—лишіть!
Згадайте тільки, чи коли кого
хоч раз я скривдила?!

(Слуги переглядаються між собою).

Була до вас ласкава
і добра Пані! А тепер благаю—
як про велику ласку—відійдіть!

(Слуги вагаються хвилину, тоді відходять).

(За виданням "Марія з Магдали". - Львів:Логос,1995)