***
Не вірив зроду я у міражі,
В прийдешній рай не склавши чемодана, –
Учителів пожерло море лжі –
І виплюнуло біля Магадана.

Поглянеш на невігласа й зітхнеш,
Від нього відрізнявсь я дуже мало,
І не залишив скалки Будапешт,
А Прага серця все ж не розірвала.

А ми в житті шуміли, як на сцені,
Ми плутаники, ще ж бо хлопчаки, –
Та швидко нас помітять, бо шаленні...
Ей! Проти хто?
Намнем йому боки!

Ми відчували завжди небезпеку
Задовго до початку холодів,
Була, мов лярва, ясність недалеко –
І душу відкривать ніхто не смів.

І хоч нас хижо кулі не косили,
Ми часто не підводили очей, –
Ми – діти тих страшенних літ Росії,
Глухі часи споїли нас, ачей.

Щасливі ви, листки, у білосніжних
Руках, в які життя віддати можна.
Ви перед спалахом любові ніжним,
Як бранці перед ликом переможним.
Щасливі ті рядки, котрі спроможні
Зловити промені очей раптові,
Записана в них духу мука кожна,
Як в серці, що сплило сльозами крові.
Щасливі рими, взяті в лазуровім
І чистім джерелі на Геліконі.
В них одкровення ангела у слові,
Душі блаженство, радощів бездоння.
Для неї все – листки, рядки і рими.
Як їй до серця – інше все терпиме.

***
Завжди у професійних картярів
Ляга під чирву кожна масть, як вперше,
Так вік двадцятий – кращий із віків, –
Повією впаде під двадцять перший.

Я думаю, що вчені набрехали, –
Прокол у них в теорії, поріз,
Бо розвиток іде не за спіраллю,
А криво, навкіс, геть напереріз.

Бальзаме ночі стишено-п'янкої!
Ти затуляєш пальцями легкими
І огортаєш наші очі тьмою,
Що навіває забуття незриме.
Цілителю натхненний, сну ласкавий!
Закрий благальні очі, мов завіса,
І милосердя маком незабавом
Посип навколо ліжка й заколисуй.
Рятуй, бо день прийдешній нещадимий
Засвітить спогадими горя тьмаво.
Сумлінню грізному не дай притулку,
Що риється кротом і серце мучить,
Душі моєї зачини шкатулку,
Лише легенько повернувши ключик.

***
День прекрасний – і тепло, й не тане,
Мабуть, є у природи ресурс.
Ну… і поки нема ще туману
На ліричний лягаю я курс.

Серце б’ється, немовби мертвецьки
П’яний я, мов по вінця налив:
Просто випив я шість по-турецьки
Кави чорної – і перегрів!

Доз подібних не радять нам пити,
Виявляти свої почуття!
А ще кажуть, що можна й не жити,
Віртуозно минати життя.

Жити можна, і треба, й нестрого:
Ревнувати, страждати, і пить.
І життям не кульгати убого, –
Дихать ним і оспівувать мить!

А ні то й не встигнеш моргнути,
І пора вже зіграти в труну.
Тобі суму й жалю не минути,
Та… пора обривати струну!

Треба так, що коли підсумуєш
Все, що пройдено, – сам ти сказав:
“Ну і все ж таки жив я не всує, –
Пив, кохав, ревнував і страждав!”

Ні, а все ж то природа багатша!
День який! Що поезія? – злет!
Певен, я написав то інакше,
Ніж хотів. Що ж, бо я – не поет.

***
Гілки, наче лапи, тремтять у ялин,
Пташині пісні, наче диво, –
Живеш в зачарованім колі рослин,
І звідти піти неможливо.

Хай черемхи тут сохнуть щодня на вітру,
Хай бузки опадають дощами, –
Все одно звідціля я тебе заберу
В свій палац під ясними зірками!

На тисячу літ чаклунами твій світ
Укритий від мене й від світла, –
І думаєш ти, що найкращий той цвіт,
Що в дикому лісі розквітнув.

Хай уранці не буде роси у бору,
Місяць з небом у сварці – не горе, –
Все одно звідціля я тебе заберу
В світлий терем з балконом на море!

І коли ж то на тижні, скажи завчасу,
Ти вийдеш до мене скрадливо,
Коли я тебе на руках понесу
Туди, де знайти неможливо?

Я украду тебе, як не скажеш ти: "Ні..."
Стільки сил змарнував без овацій!
То ж погоджуйся хоч би на рай в курені,
Якщо зайняті терем з палацом!
1970

ОСТАННІЙ ВІРШ

І знову лід і зверху – думка зріє, –
Пробити верх чи просвердлити низ?
Так, зринути, не втративши надії,
А там – за діло у чеканні віз.

Лід наді мною, проломись і трісни!
Я весь в поту, як ратай на жарі.
Я повернусь, мов кораблі із пісні,
Всі вірші пам'ятаючи старі.

Ще не піввіку, тільки сорок з лишком, –
Тобі і Богу я не був чужим.
Співати є що, ставши перед Вишнім,
Тож є чим оправдатись перед ним.
1980

Якщо англійську рими ув’язнили,
Мов Андромеда, всі слова сонета
Закуті попри змучену принадність,
Ми відшукати прагнемо щосили
Довершені, розкішні сандалети,
Щоб підійшли Поезії на ногу.
Упорядкуємо склади безладні,
Звучання струн дбайливо, слухом вмілим.
Жадоба чистих звуків у поета,
Як в Мідаса до злота потяг владний.
Вона примусить взяти із підлоги
Листки лаврового вінка навмисне.
Звільнити Музу не дано нам змоги,
Нехай її гірлянди власні стиснуть.

***
Колись я відспіваю й відіграю,
І не вгадати на якій струні.
Лише одне я достеменно знаю –
Вмирати не захочеться мені.

Посаджений на литий цеп пошани,
І кільця слави ще не по зубах...
Ей! Хто в міцні ворота стука рано
По скобах кованих, сховавши страх?!

Хоч тиша скрізь, та там стоять, я знаю,
Не всім страшні ці ланцюгові пси.
І ось я понад тином помічаю
Знайомий серп блискучої коси.

Я перетру сріблястий цей нашийник
І золотий ланцюг перегризу.
Перестрибну паркан і, мов розбійник,
Порву боки – і вибіжу в грозу!
1973

Жанна більша у просторі й часі,
Зріст у неї вже геть нетиповий,
Тож і дивиться поглядом ласим
Пан Дичко Тимофій, вчитель мови.

Хоч показуй її на показі,
Форми Жанни - приваблива зона,
Бо росте вона в просторі й часі,
Особливо у просторі лона.

Жанна більша щодня і доволі,
Вже не схожа давно на тростину,
І коли вона ходить по школі,
Математик заковтує слину.

Він стає, наче заєць, у стійку
І трясеться у нього все тіло:
- Як такій можна ставити двійку,
Коли в дівчини там перезріло?

Жанна більшає все з кожним разом,
Фізкультурник, пан Дзьобак, багріє,
Стрівши Жанну, що схилиться часом,
Соромливо бурмоче: - Що діє!

І російської вчитель в увазі:
- Как шампанское дева игриста!
Ксьондз і той спотикається в рясі,
Осіняє хрестом: -Згинь, нечиста!

І продовжує Жанна зростати,
Тато Жанни у гарному дусі:
Доня рідко виходить із хати,
Бо бажає навчатись у ВУЗі,

Дати вчить, про моря і протоки,
І відмінює вперто " the sister",
Додаткові дає їй уроки
З математики знаний магістер.

Учить Жанну, утративши розум,
І крізь вікна до хати заходить,
В множині ножину бачить босу,
Плута функцію й функцію плоті.

Тішить око всім Жанна, мов квіти,
Гарним тілом, губами так само,
Якби ж я був міністром освіти,
Ти б тоді не морочилась, Жанно!

Не вставляла б ти коми, де треба,
Бо люблю я розмашисті жести:
Я зробив би професора з тебе
За твій вид і за те, що живеш ти.

Купив раз дружині і дітям путівку,
А сам, щоб позбутись печалі,
Взяв подругу давню і рушив до цирку:
Ось ми і в глядацькому залі.

Та в цирку програма, сказати між нами,
Була, наче юшка без солі:
Два клоуни бились, як дурні, кийками,
І сальто крутилися кволі.

Махав диригент у дірявому фраці,
Жонглер був, як літній ревматик,
За тигрів на тому манежі, чи плаці
Котів заставляли стрибати.

Коли ж глядачі вже дозріли до того,
Що мали б зірватися нерви,
Позвали атлета, худого й малого,
Що пискнув: - Чи є тут партнери?

Він миршаві м'язи щосили напружив,
Підправив обвислу підтяжку,
І далі повів: - Хто мене тут подужа,
В дарунок отримає пляшку!

Кров предків заграла у мене у серці,
Азартом наповнило вени,
Хотілось сподобатись гарній партнерці,
Тож я і помчав до арени.

Атлет підтягнув штаненята угору,
Почухав віднехотя п'яти,
Пенсне натягнув на мармизу сувору
І крекнув: - Іди помирати!

Я першим напав, поки біг він до мене,
Той навіть не зчувсь, бідолаха,
Як був у повітрі, і зойкнув:- Ой нене!
І впав, мов підстрелена птаха.

Як трясця тряслися всі члени у нього,
І тут мені все остогидло,
Бо люд зашумів: - Прикінчив він старого,
Ти бачиш, яке воно бидло!

Примчався директор, волаючи: - Гана!
Розмазував соплі по пиці:
- Без цього атлета одна мені шана -
Банкрутство і роки в'язниці!

Він мацав його, чи не зламані кості,
Жалівся у розпачі, бідний:
- Старий мав на пенсію вийти під осінь,
А ви його вбили, негідник!

Та дід той отямився, повзає рачки,
Живучий, як видно, і впертий,
Він зиркнув на мене не зовсім по-братськи,
І знов завищав: - Ти вже мертвий!

І думка у мене сяйнула остання,
Гострюща, хоч брати й голитись:
Так само, як є риторичні питання,
Такі ж є і заклики битись...

Хто вірить у гасла - іти до звитяги,
У гру без таємного плану,
Селюк той і неук, різновид стиляги...
І що ж... Я піддавсь дідугану...!!!

2012

I
Слава, немов норовлива дівчина,
Дуже примхлива, якщо заманеться,
Та щиросердно полюбить хлопчину,
Котрий бездумно за нею не в’ється;
І, як циганка, ніколи не гляне
В очі тому, хто не може без неї,
Як потрапляють на слух вихваляння –
Це вже вважає ганьбою своєю;
Вільна, як Ніл, у своїх пориваннях,
В ревнощах, наче сестра Потіфара.
Ви їй платіть за зневагу знущанням,
Хворі митці із закоханим жаром!
Зразу ж тікайте, жбурнувши словами.
Як її воля – то піде за вами.


II

Не можна тістечко ум’яти,
А потім все ще його мати
Прислів’я

Часто юнак, роздивитись не в змозі
Дні швидкоплинні у путах скорботи,
Сумно іде по руїнній дорозі,
З книги життя деручи позолоту;
Це, – як троянда, що рветься із лунки,
Сливи, що скинули матові плівки,
Ніжна Наяда, мов злюща чаклунка,
Млою затьмарила світлу домівку.
Цвіт береже свій троянда-царівна,
Бджіл закликає і вітру радіє.
Сливи одягнені в сукні чарівні.
Плесом виблискує озеро зрання.
Чом же людина, що прагне визнання,
Топче зневірою власні надії?

В твоїх ясних очах, титане,
За долю смертних вболівання,
Ти зрозумів без гордування
Сумну їх дійсність безталанну.
Яка ж була за жалість втіха?
Напружене страждання тихе,
Хижак, ланцюг,– як вирок долі,
У серці вічні муки болю.
Ти приховав свої гризоти.
Задуха з присмаком скорботи
Лише в самотності огорне,
Щоб не почуло грізне небо
Зітхання слабкості від тебе,
Ти у мовчанні непоборний.

Титане! Здатний ти збороти
Страждання силою натури.
Тебе не вб’ють страшні тортури.
І невблаганний неба дотик
Й нечувана жорстокість Долі –
Дієві Ненависті ролі,
Яка створила для забави
Все те, що знищує лукаво.
Життя невпинне – вічна кара.
Безсмертя жалюгідним даром
Тебе зле небо наділило,
Але повернуту погрозу
Угледів Громовержець лютий,
Коли він захотів почути
Про власну долю всі прогнози.
Ти промовчав, титане смілий,
Твій вирок – ув очах глибоких,
І Зевса страх пройняв жорстокий,
Спізніле каяття безсиле,
Аж блискавки в руках тремтіли.

Ти добрим був, і в тім твій злочин –
Так само, як боги, чинити.
Ти людям допоміг зміцнитись,
Щоб їхній розум став пророчим,
Прийшов кінець поневірянням.
Терплячу силу у мовчанні,
Твій дух, що опирався путам,
Земля і Небеса всевладні
Були не в змозі похитнути,
І дивовижним, нерозгаданим,
Величним символом несхибним
Ти став для всіх, підвладних смерті, –
Як ти, вони богоподібні,
Як витоки струмка, уперті.
Частково люди також можуть
Зламати часу загорожу:
Нещасть відчути неминучість,
Їм протидіяти рішуче,
Здолати біди духом власним,
Який породжує незгасне,
Шляхетне почуття свободи,
Що навіть в муках і тривогах
Шукає вищу нагороду
І смерть безжальну має змогу
Перетворити в перемогу.

Я бачив сон, а може то не сон.
Яскраве сонце згасло назавжди,
На невідомі відстані зірки
У темряві блукали навмання.
Бліда, безпутна, крижана земля
В повітрі чорна висіла й сліпа,
І жодний ранок не приносив дня,
Забули люди світлі почуття.
В самотності остуджені серця
Просили тільки світла і тепла,
Халупи вбогі й трони королів
Палали, як сигнальні маяки.
А люди біля згарищ їх осель
Дивились одне одному в лице.
Вони позаздрити могли тому,
Кого поглинув смолоскип-вулкан.
Страшне бажання охопило світ.
Ліси, що опинились у вогні,
Згоряли і чорніла вся земля,
Гілки хрустіли й стовбури дерев.
Із безпорадним виразом облич
Всі люди мали вигляд неземний,
Від розпачу й безсилля без кінця
Ховали очі, сльози з них текли.
А хтось руками голову підпер
І з посмішкою на усе дививсь.
Були й такі, хто рештки тіл людських
Шукав і, що вціліло, пожирав,
Й дивився вгору з острахом жахним
На тьмяне небо, що було немов
Жалобний покрив світу, що пропав;
І падали з прокляттями у прах.
Кричали дико злякані птахи,
Об землю бились помахами крил,
Йшли дикі звірі, кволі й боязкі,
Повзли безсилі змії, шиплячи.
Вбивали їх і поїдали. Бій,
Якого вже, здавалось, не було,
Спалахував ізнову. Їжа вся
Із кров’ю здобувалась відтепер.
Любові не залишилось ніде.
Уся земля лиш думкою жила
Про смерть, негайний і безславний скін,
І голод поглинав людське єство.
Лежали непоховані тіла.
Голодні трупи їли, навіть пси
Кидались на господарів своїх.
Лише один людей і звірів гнав
Від дорогого тіла, доки їх
Пекучий голод не перемагав
І не приковував до інших тіл,
Але собі поживи не шукав.
Із нескінченним жалісним виттям
Господареві руки він лизав,
Та ласки не знайшов, бо той помер.
Народу безліч голод покосив.
А дві людини з міста збереглись,
Перетворившись в лютих ворогів,
Вони не захотіли поділить
Великий насип пресвятих речей
Поміж вуглин останніх олтарів,
І тим уже спаплюжували їх,
Кістлявими руками, тремтячи,
Вони згрібали залишки бліді;
І ледь відчутним подихом легким
Трималося згасаюче життя,
Коли ж вони дивились навкруги,
Вмирали зразу у ту саму мить
Від одного лиш вигляду людей,
Які були потворними усі.
Поставив Голод на чолі у них
Печать диявола. І світ увесь,
Що був багатолюдним і міцним,
Перетворився в брилу без рослин,
Без часу, без людей і без життя,
У витвір безладу, безжальний прах.
Озера, океани і річки
Стояли нерухомі і німі,
І на воді безлюдні кораблі
Хилили щогли, падали й гнили.
Вони зникали в урвищі без хвиль.
Припливів і відпливів не було,
Бо Місяць, хвиль володар, мертвим був,
Не рухались ослаблені вітри.
І хмари непотрібні стали Тьмі,
Суцільна Темінь охопила світ.

Володарко дитячих мрій,
Царице втіхи і добра!
З тобою у веселій грі
В танку кружляє дітвора.
Та я здолав завісу чар,
П’янкої музики мотив
І юності священний дар
Заради Правди залишив.

Де сон святкуює торжество,
Душа наївна як втече?
Там кожна німфа – божество
З безсмертним виразом очей.
Коли Фантазія прийма
Відтінки різні, як вино,
Пихи в цнотливості нема,
Брехні – у посмішках жінок.

Скажу собі: ти тільки звук,
Спустившися з небесних сфер,
Піладом друга не назву,
Жінки – не феї відтепер.
Покинув я твої світи,
Де ельфи із казок жили, –
В жінок забракло теплоти
І дружба вже не веселить.

Мій сором досі не затих,
Що я коривсь тобі колись,
Байдужий до повчань твоїх,
Я більше не злітаю ввись.
Здавався блиск очей святим –
Я думав правда в них сія.
Зітханням вірячи пустим,
Від сліз несправжніх танув я.

Біжу подалі від брехні
І обминаю твій палац,
Манірність владарює в нім,
Чутливість силу здобула.
Не здатні плакати вони
Над горем справжнім і чужим,
Відводять очі, їх п’янить
Уявний і яскравий дим.

Нехай поплаче Співчуття
У кипарисовім вінку,
Проллє зі щирим сум’яттям
За тебе серця кров палку.
Або дріад своїх проси
Оплакати минулий сон,
Пастух палав, та загасив
Вогонь, зневаживши твій трон.

Вразливі німфи, що лили
Над вигадками ріки сліз,
За все у вас душа болить,
Уявні спалахнуть жалі.
Згадаєте моє ім’я,
Знайшовши лагідні слова?
Чи гідний співчуття і я,
Хто зрадив ніжний голос ваш?

Прощайте, легковажний рід!
Уже навис фатальний час,
Видніє прірва, у котрій
Ніхто вже не оплаче вас.
В судомах шторм на вас чека,
Темніє плесо забуття,
Де ви й володарка прудка
Загинете без вороття.

Я демократію ціную зроду,
Республіку я поважати звик,
Де люди, ніби королі, й правий
Не коронований згори володар,
Але мерзенні крики за свободу,
І менше зла приносять нам царі,
Ніж галасливих демагогів рій
Та воля із анархії клейнодом.
Нестерпно, як на вулиці віднині
Червоний стяг безбожно ріже око
На знак нездар безглуздого правління.
Поблякло все – Мистецтво, Честь, Повага,
Живе лиш Зрада як торгівлі шпага,
І Вбивство з тихим і кривавим кроком.

Мережить пурпур небо раннє,
В туманнім колі тіні тануть,
Із моря постає світанок,
Як леді в білому убранні.

Зубчасті мідні стріли впали
Упоперек пір’їни ночі,
І жовта хвиля світла хоче
Переломити вежі й зали.

Тремтить, кружляючи в польоті,
Пташа над пустищем бездонним,
Гойдаються каштанів крони,
Заплетені гілками в злоті.

Життя - брехня, з журбою чарівною,
І кожен день доказує вона,
Свою всесильність, грубою рукою,
В скрижалях долі пише злі слова.

Завжди коли я закриваю очі,
Говорю їй – торкатися не смій ,
Життя – брехня, та деколи тривожить ,
Хвилинним щастям невгамовний біль.

Звернись до неба синього обличчям,
І скаже місяць долю рокову,
Вгамуйся смертний, бо іще накличеш,
Для себе правди болісну тюрму.

Якщо весною у дерев цвітінні,
Вдавати що життя це тільки шлях,
Що ж , хай хвилинні друзі стануть тіню,
Коханні тимчасові згинуть в прах.

Нехай мене словесністю зігріють,
Хай гострим лезом буде злий язик,
Покинули мене колишні мрії,
Кого кохав, тих навіть слід вже зник.

Морозять душу ці думки захмарні,
Нема тепла у променях зірок,
Життя – брехня, всі хвилювання марні,
Воно ніколи свій не стишить крок.

Та тільки все ж знедолений й стражденний,
У новий ранок посміхаюсь я,
На цій землі, близькій й благословенній,
Тобі за все, подякую життя.

Текст оригіналу

Жизнь — обман с чарующей тоскою,
Оттого так и сильна она,
Что своею грубою рукою
Роковые пишет письмена.

Я всегда, когда глаза закрою,
Говорю: «Лишь сердце потревожь,
Жизнь — обман, но и она порою
Украшает радостями ложь».

Обратись лицом к седому небу,
По луне гадая о судьбе,
Успокойся, смертный, и не требуй
Правды той, что не нужна тебе.

Хорошо в черемуховой вьюге
Думать так, что эта жизнь — стезя.
Пусть обманут легкие подруги,
Пусть изменят легкие друзья.

Пусть меня ласкают нежным словом,
Пусть острее бритвы злой язык.
Я живу давно на все готовым,
Ко всему безжалостно привык.

Холодят мне душу эти выси,
Нет тепла от звездного огня.
Те, кого любил я, отреклися,
Кем я жил — забыли про меня.

Но и все ж, теснимый и гонимый,
Я, смотря с улыбкой на зарю,
На земле, мне близкой и любимой,
Эту жизнь за все благодарю.

Земля не може кращого пізнати:
Хто обмине – душею обмілів –
Зворушливі видовища малі:
Одягнений в красу загадкувату
Порожній Сіті, змушений мовчати, –
Театри, башти, храми, кораблі
Зависли поміж неба і землі
У розкоші, й повітря їх освятить.
Ніколи сонця промені червоні
Так не пірнали в пагорби й долини.
Я був у тиші й спокою в полоні,
Спостерігаючи, як Темза плине.
О, Боже милий! І будинки сонні,
Й могутнє серце Сіті в ці хвилини!

Боячись розплескати, несу тім’яний біль
каламуті зимного дня і хвиль
олов'яної річки, що рінь несе океану,
який нас розділив, як безоднею, що ураз
запевняє око в нічев’ї мас.
Як повідав гном великану.

У посталому сторчма царстві, де часток міць
уособлює дріб підметок, і погляд ниць,
яким в Світі Новому гравій спитують в тверді,
гріє спомин тіла твердого pro
vita sua – чужого стегна тепло
та сухий букет на буфеті.

Автотабун гримить; кисень всотує і азот
схожий з ліктем на смак, вуглекислий рот;
світло ока допалось, як пил до свічного згарку.
Голова болить, голова болить.
Вітер пестить і колосить
зболену голову мою в бурім парку..

.

І
О, західний осінній вітре дикий!
Ти подихом кружляєш листя сонне,
Мов привидів безплотних і безликих, –

Бліде, і жовте, і, мов жар, червоне,
Що мчиться у стрімкому мелькотінні;
Кидаєш в ґрунту темне мерзле лоно

Холодне і слабке іще насіння,
Яке, немов небіжчики в могилах,
Допоки у ясній лазурній сині

Твій брат весняний не відчує силу,
Коли живильним диханням задмуха,
Щоб вся земля цвіла і дню раділа.

Ти – вічний витвір бунтівного духу!
Руйнівнику і охоронцю, слухай!


ІІ
У розпалі різкого хвилювання
Женеш ти хмари, мов на колісниці,
Сплітаєш звуки неба й океанів, –

І ангели дощу і блискавиці
Нестримно на поверхні хвилі грають,
Мов розплітають коси чарівницям –

Менадам лютим, і на виднокраї
Слідкують, як до висоти зеніту
Негода пасма бурі підіймає.

Важких туманів куполом укрита
Ця ніч – гробниця року недолуга,
В жалобну панахиду перелита.

У атмосфері, де ти стогнеш глухо,
Народяться дощі і грім: послухай!


ІІІ
Ти пробудив від літніх снів помалу
Блакитне Середземне море в днину,
Коли воно під Байами дрімало,

Вколисане криштальних течій плином,
І бачило вві сні палаци й вежі,
Які тремтіли у його глибинах

Серед рослин, що почуття бентежать,
Де квіти й водорості ніжно-сині.
І на твоїх шляхах морське безмежжя

Розхристує себе до серцевиння:
А там, між заростей безбарвних смуги,
Зненацька відкривається цвітіння.

Та ось панічний страх позбавив руху,
Твій голос лине знову: ти послухай!


IV
Якби я був хмариною швидкою,
Або листом опалим, то щасливо
І радісно летів би за тобою,

Якби був хвилею, тоді припливом
Котився би й ділив з тобою силу.
Якби я знову хлопчиком мрійливим

Міг поринати в небо синьо-біле,
Наввипередки із тобою мчати,
Зрівнявшись хутко з летом легкокрилим,

До тебе не звертався б, як затятий.
Мов лист, хмарину, хвилю, мою душу
Здійми у вись! Допоможи здолати

Вагу годин, що так нестримно душить,
Нескореним і гордим бути мушу.


V
Дозволь я стану лірою, що лісом
Скидає листя, щоб собою бути,
Стійкі гармонії на мене висип,

Низький осінній тон і ніжний смуток
Всели у мене і веди по світу.
Дозволь мені тебе в собі відчути!

Неси мої думки, несамовитий,
І оживи їх, як листки, що в’януть,
Немов чаклун, закляттями обвитий,

Роздуй слова, мов іскри полум’яні!
Щоб віршами пророцтва сповіщати,
Даруй твій голос розтрубний зарані!

Скажи, зима, скувавши з льоду лати,
Весну-красуню зможе подолати?

Ми, ніби хмари, що ховають місяць,
Як світяться в неспокої й дрижать,
Мережать сутінки, промінять висі,
Аж поки ніч їх темінню вража;

Або безладні ліри позабуті,
Що інший спів дають від різних рук,
І жодний доторк до їх струн, по-суті,
Не дасть нам повністю тотожний звук.

Спимо – нам сон отруїть сновидіння,
Як встанемо – нам думка день бруднить,
Чуття, задуми, сміху, голосіння,
Печалі й радощів минуща мить.

Утіха й смуток плинуть щохвилини,
Для їх відходу завжди вільний шлях,
Ніколи вчора завтра не замінить,
Мінливість – залишиться у віках.

Тиха ніч, свята ніч!
Спить усе, тільки віч
Не змикає дитина свята,
Волос ніжний за вітром зліта -
Спить у тиші небес.

Тиха ніч, свята ніч!
Пастухи пліч-о-пліч
Сповіщають: "Алилуя!"
Кожен їхню звістку чує:
Наш Спаситель прийшов!

Тиха ніч, свята ніч!
Божий син, всіх облич
Вроду перейняв сповна,
Б'є нам година тепер рятівна:
Бо народився Христос!



Переклад Василя Білоцерківського

Згадав, що нищить нації достоту,
Які утратили мечів знаття,
Знайшли в ощадних книгах прикриття,
Навчання кинули заради злота, –
Впізнав я Англію й відчув гіркоту,
Застиг, злякався до серцебиття,
Однак це несинівське почуття
Мій сором з осудом почав бороти.
В тобі, країно, я знайду мету,
Завжди тобою дорожити треба.
І добре, як поет в лиху годину
В куточках серця збереже до тебе
Прихильність ніжну і любов святу,
Немов закоханий або дитина.

Можливо, це фантазії барвисті,
Коли малюю те, що вабить око, –
Утіху, щиросердну і глибоку,
Яка відбилась у квітках і листі
Уроком благочестя і любові.
Нехай дзвенить навколо світ широкий,
З моєї віри сміючись жорстоко,
Я гнати страх і сумніви готовий.
Я побудую свій олтар у полі,
Створити купол синє небо зможе.
Солодкі пахощі квіток поволі
Проллються ладаном тобі, о, Боже!
Ти не зневажиш, знаю, вірю щиро,
Цей дар як скромного жреця офіру.

Я серцю говорив, не спавши уночі:
– Хранителю таїн, свій скарб мені вручи!

Чом соловейко твій замовк в саду веснянім,
Не гомонять собі, як завше, турачі,

Не пролуна потік висловлювань чудових?
Встань, мріє-голубе, помчи в далеку путь!

Дивись – прийшла весна. В полях, лугах, долинах
Квітки, немов дівки, під сонечком ростуть.

Бутони руж палких вогнем згорають ніжно.
Фіалки – пристрасні. Струмки злилися в вир.

Усесвіт сповнений бажаннями до краю.
Упали промені на самоцвіти гір.

А в серці квітника, мов падишах в короні,
Зелений кипарис – урочистий колос.

На честь володаря п’ють лілії та маки,
Блищать у чашечках тюльпанних краплі рос.

Поля прикрашені жасмином, і безсонні
Свої квітки розкрив нарцис – коханець-муж.

І в клюві солов’я для гостей всіх дарунки,
Він пестики несе своїх слухащих руж.

А хмари виросли – завдати хочуть зливи.
Мені приніс зефір світанний запах трав.

Птахи всі на зорі співають і щебечуть:
– О земле, зеленій! Бо час твій вже настав!

Всі принесли дари на торжище природи:
Бо кожний віднайшов хоч пригорщу добра.

Цей сяє у красі, а той зітхає млосно.
Усюди танці, сміх, гучна й весела гра.

Святкуючи весну, блаженствують, гуляють, –
Життя без прикрощів, юнь, сповнена щедрот.

Чи ти не в змозі з сну прокинутися серце,
Позбувшись радощів, не ціниш і красот,

Не хочеш на землі уславитись віршами –
Бажання затовкло, забуло мрії враз?

Бувало, в пошуках жаданих рим-перлинок
В бездоннії моря пірнало ти нераз.

Ти прикрашало мисль безцінним порівнянням,
І намиста разків низати вміло ти.

О, звідкіля тепер твій непроглядний траур?
Так оніміло, так закам’яніло ти.

– Єдиний друже мій, – відповідало серце, –
Залиш мене в журі, не став питань мені!

Коли б лише забуть, як мотилі забули,
Що ураган зими надійде по весні, –

Вручило би меча я вершнику-поету,
Благословило в путь по славу на землі.

На жаль, я знаю все про долі віроломство,
Вчуваю свій кінець у недалекій млі.

Так пташка бачить сіть і знає, що загине,
А все ж, у безумі, несеться по прямій.

Що слави гук п’янкий, що похвала за доблесть!
Їх відзвук пропаде в глибі невидимій.

Геть мрії відкидай! Із мрійниками доля
Розквитується зле. Вона суддя черства.

Ти Пушкіна згадай, забудькуватий! Чув ти,
Що Пушкін всім співцям, усім майстрам глава?

Ти Пушкіна згадай, чиї могутні строфи
В усі краї поніс стовустий поговір.

Ти Пушкіна згадай. Аби слова крилаті
Накреслив він колись – цього жадав папір!

Блискуча райдуга ясної тої мови
Мінлива, немов крил павиних синизна.

Чертог поезії прикрасив Ломоносов,
Та царська мантія – лиш Пушкіну одна.

Край чарівливих слів завоював Державін,
Та тільки Пушкін в нім державний володар.

Він мужньо випивав отой коштовний кубок,
У котрий Карамзін налив знання нектар.

Микола паном є від Волги до Китаю,
Та підкорив весь світ лиш Пушкін-Прометей.

Як місяць дорогий мандрівникам на Сході,
Так дорогий поет для Півночі людей.

Ні небесам семи, ні чотирьом стихіям
Не знані ще були такі чудні сини.

О, як батьки його жорстоко учинили
З любимим первістком, – у розпачі збагни!

Смертельную стрілу в обранця запустивши,
Шлях крові вогняній неждано відсікли:

Бо градиною в мить, за їх наказом, хмара
Розкішний збила плід, – поета знищили.

Прийшов смертельний вир і загасив світильник,
І тлінний прах заліг у підземелля тьмі.

Своїм кривим ножем старий доглядач зрізав
Могутні пагони під корені самі.

І в череп, цю думок скарбницю дивовижну,
Єхидни заповзли, мов у кубло змії.

Весь солов’їний сад був у бруньках рожевих, –
Із праху поросли там голки-тернії.

Й покинув вільний птах заков своєї клітки,
І сліз потік з очей печальних заструмів.

Російська вся земля ридає у скорботі, –
Бо лютий кат його безжалісно убив.

І правда не змогла – цей талісман безцінний –
Від чвар та від образ йому заслін зробить.

У дальню путь пішов і друзів всіх покинув.
Аллаху, милість дай йому! Він міцно спить.

Хай вічний у плачі фонтан Бахчисарая
Духм’яними слізьми дві ружі оживля.

Хай в бейтах Сабухі Кавказ срібловолосий
За Пушкіним скорбить і траур свій справля!



Переклад Василя Білоцерківського

Як омнібус долає міст,
Метеликом жовтіє нам,
Здається, перехожі там
Не більші за комах на зріст.

У баржах сіна жовтина
Видніє з берега ріки,
До пристані туман легкий
Жовтавим шарфом прилина

На в’язах Темпла майорить
Пожовкла в’януча листва,
Із мряки Темза виплива,
Бліда й зелена, мов нефрит.

О, скільки бардів славлять часу плин!
Лиш тих я добрим словом пом’яну,
Хто за красу, величну і земну,
Низький од мене заслужив уклін.
Коли сиджу за римами один,
Їх голосів сприймаю дивину:
Я безлад і неспокій обмину,
Гармонія звучить на всі лади.
Дарує вечір безліч розмаїть:
І шепіт листя, і пісні птахів,
Струмка дзюрчання, хвиль морських приплив;
І дзвоник зачаровано бринить...
Довершеної музики мотив
Долає відстань в цю прекрасну мить.

Час!.. На нестримному крилі
Годин мінливих відлетиш:
Минущі весни, зими злі
До смерті правлять чимскоріш.

Мов град, мені даруєш ти
Знання, щоб вивчити твій плин,
Та легше цей тягар нести,
Коли несеш його один.

І найгіркіші із образ
Тепер не викличуть журби
З тих пір, коли ти відібрав
Усіх, кого я так любив.

Давно мене покинув страх
Страждань майбутніх або мсти.
Мене ти болем покарав,
Я ним усі борги сплатив.

Забуде спокій міць твою,
Як стихне прикрощів потік:
Сповільнить горя течію,
Та днів не призупинить лік.

Як відчував я щастя мить,
Неспішним бачив твій політ;
Хай світло хмара затемнить,
Нещастя не зашкодить млі.

Душі відтворювали стан
Похмурі й темні небеса;
Та відступає чорнота,
Допоки зірка не згаса.

А ось затухла, і тепер
Ти – кара, гідна лиш проклять,
Нікчемне жевріння тупе,
Порожня і сумна рілля.

Але й для тебе є межа.
Як тіло з’їсть могильний тлін,
До серця не потрапить жаль
Щодо майбутніх поколінь.

Тому безсилий ти в бою,
Хоч як тебе не прогніви,
Коли спрямуєш лють свою
На безіменність домовин.

Примарна тінь невидимої Cили,
Яка незримо поміж нас пливе,
Легким крилом торкає все живе,
Як літній вітер між квіток носила,
Промінням місячним, що освітило
Гірські потоки блиском нетривким,
Лишається вона в серцях людських;
Як вечір в розмаїтих барвах весь,
Як хмари, що охоплюють зірки,
Як музика з перебігом стрімким,
Осяює вона душі криниці,
Іще дорожча нам у таємниці.

О, Духу красоти, святий і пишний,
Ти осяваєш тіло і думки
Відтінками, немов ясні струмки,
Лише прийшов, зникаєш скороспішно
І весь наш світ лишаєш неутішним.
Чому яскраве сонце не навік
Плете веселки над стрічками рік
І квіти всі втрачають пелюстки?
Чому страхи і мрії, смерть, життя
Зникають назавжди, без вороття
І для людей завжди межа видніє
Добра і зла, зневіри і надії?

Та голос із піднесеного світу,
Безмовний до поета, пригаса.
Всі назви – Демон, Привид, Небеса –
Лише слова, які не зрозуміти, –
Крихкими мареннями без одвіту
Не зможуть відвернути те, що є, –
Що сумнів і мінливість нам дає.
Твій промінь, мов тумани, зависа,
Як музика, що принесли вітри,
Як місячне світіння, що згори
Дарує істину й благовоління
В житті тривожному, як сновидіння.

Любов, Надія і Самоповага
Прийдуть і, ніби хмари, відпливуть.
Страшну долає й неймовірну путь
Людина, що безсмертя знає спрагу
Та має в серці силу і відвагу.
Ти провіщаєш сяйво знов і знов
В очах, коли з’являється любов.
Ти живиш роздумів таємну суть,
Як темрява вогню поклала край.
Як прийдеш тінню, нас не покидай,
Коли життя людини страхом чорним
Безрадісність реальності огорне.

Іще хлопчиною я знов і знову
Поміж печер, западин та руїн,
В густих лісах блукаючи один,
Осяяний зірками, до розмови
Із духами померлих був готовий,
Та не побачив їх, не чув їх глас.
Коли ж я мріяв у солодкий час,
Як вітер залицявся до рослин,
Навколо прокидалось все живе
І тьохкали птахи про щось нове,
В ту мить на мене тінь твоя упала –
В екстазі все мое єство кричало!

І я тобі поклявся присвятити
Усе життя – обітницю прийми!
Із калатанням серця і слізьми
Я й досі кличу духів знаменитих,
І кожну мить я ними оповитий:
В часи серйозних і сумлінних дум
І як кохання відганяє сум.
Та серце радісно не защемить,
Є невідступна думка в голові –
Щоб вільним був од тьми і рабства світ.
Красо велична, ти даруєш свято,
Яке слова безсилі передати.

Та ось в гармонії згасання цвіту
Іде врочистий і безхмарний день.
Осінній блиск у небесах ніде
Не був побаченим посеред літа,
Таку красу не кожний би помітив.
Твоя природа – істина сама,
Яку в юнацькі роки я приймав.
Спокійна зрілість в інший бік веде:
Щоб відпочити, стомлена душа
В себе красу вміщати поспіша.
Хто зрів тебе, о, справедливий Духу,
Себе і людство научився слухать.

О краю мешканці, що Магомету вірний,
Навіщо твердите ви: світ оцей безмірний
Не має тайн, чудес, і двері всіх небес
Пророк давно замкнув для тайн і для чудес?
Оскільки живемо в такий час християнський,
Готовий навести я випадок слов’янський.

Вік дев’ятнадцятий. Сімдесят шостий рік.
Нам друге сонце світить з Польщі. Sic!
Народе, придивись, – перед тобою диво.
В Тифлісі два сонця – чи ж це одвік можливо?

Оспівую красу його і світлоліт.
Тим сонцем Ванда є, йому шістнадцять літ.
Краса своїх подрýг – красою їх здолала.
Нам діва світла місто нашеє осяла.
Два сонця маємо, але довершу я:
Вони відмінні так, як небо і земля.
Осліпне, хто зирнуть на сонечко посміє.

Але хто на красу погляне, той прозріє.
Буває: сонця диск затулить хмарищ знак,
Та кучері цей лик не скриють аж ніяк.
Коперник мовив нам: не зрушиться світило!
Але її краса мене розпроменила.
І серед гурій я такої не знайду,
Що розумом, знанням була б їй до ладу.

Хто їм учитель є, хто гурій наставляє?
Хто знає музику, як наша полька знає?
Хто може так чужі читати письмена
І знати стільки мов, як знає їх вона?
Секрет її, на жаль, вгадати нереально.
Лиш гра її всіх нас вражає тріумфально.
Дарма ішли борці тут рабство касувать –
Бо довелось їм знов рабами Ванди стать.

Хоч Сабухі співав свободу кров’ю серця,
Взяла його в полон ця донька іновірця.
Від бід її усіх, о Творче, вберігай!
Нехай батьків її вкриває щастя май!


Переклад Василя Білоцерківського

Звідкіль цей галас і ці крики, чом люд довкола заревів?
Чи то моллі тепер бракує цілих двох батманів кормів?
Здійняв він крики через гроші – дійшов той голос до небес
Скоріш за труби Ісрафима во славу таїнств і чудес.
О Господи, він просить грошей! І через це – забудь шабаш! –
Все у полоні метушіння, панує скрізь розгардіяш.
Ми скаржимося на цю жадність, не тільки ми, не ми одні –
Тепер всі янголи в тривозі: о, як печаляться вони!
І спека, й посуха, і голод – як глянеш з одного кута,
Тривога,, що молла розбурхав, – як глянеш з другого кута.
В усіх місцях земної кулі, в Ірані – більше, ніж будь-де,
Народи одяглися в траур, молла промовив: горе йде!
На світі тім колись здійсниться Страшний той Суд один лиш раз!
А нам є суд на цьому світі – щорік, щодень і повсякчас.
Як місяць магеррам надходить, молли провина – судять нас.


‘ ‘ ‘

Лиш славу добру я любив свою,
Не мріючи про гурій у раю.
Чом кажеш ти: «Пророче, одружи!»?
Тобі від них – нічого, крім олжі.
Душа глуха до молитов, постів –
Цей нонсенс їй уже осточортів.
Просвітництво – то справедлива путь.
На тій путі про гурій ти забудь.
Така путь є привабна мудракам,
А гурії привабні дуракам.


‘ ‘ ‘


Їх шал наслідувать – науці руйнівний,
Вони прокльонів шлють без ліку моді цій!
Невігластво в наш дім приводить богословів.
Шукайте ж мимо них собі ви шлях другий.
Всі небезпеки і загрози в цьому світі,
Іранців гострий міжусібний бій –
Від богословів і наслідувань походять,
А ми все терпимо той гніт двійний.
Довік ганьбою буде нам наслідування,
А надто – кожному, хто є віслюк дурний.



Переклад Василя Білоцерківського

Сніг іде і лишає у меншости світ.
Годі ліпше пори Пінкертонам,
і себе осягаєш у всякім єстві
за непевністю відтиску в онім.
На таке не запитують мзди угорі,
горілиць; тиша личить безодні.
Скільки світла набилось у скалку зорі,
проти ночі! що біженців в лоді.
Не осліпни, гляди! Ти і сам сирота,
потерча, переступник законів.
За душею – ні дідька, лиш пара уста
огорта, наче профіль драконів.
Помолись ліпше вголос, як той Назорей,
за наснагу з дарами дорожніх –
самозваних царів зі дверей до дверей
у півкулях обох і діток в них.



.

ХРИСТОС И КРЕСТ/ М.Цветаева

Среди поля у дороги
Стародавний крест стоит,
А на нём Христос распятый
Тоже с давних лет висит.

Время расшатало гвозди,
Долго ветер крест качал,
И Христос, вверху распятый,
С древа на землю упал.

Тотчас же трава степная,
Что росла вокруг креста,
В свежие свои объятья
Нежно приняла Христа.

Незабудка и фиалка,
Что синели меж травы,
Обвились венцом любовно
Вкруг Христовой головы.

На живом природы лоне,
Отдохнуть от ран и слёз,
Меж цветочных благовоний
Мирно опочил Христос.

Но недолго почивал он,
Пустовал сосновый шест, —
Чьи-то руки Иисуса
Снова подняли на крест.

Но, как видно, не сыскали
Для Распятого гвоздей:
Ко кресту жгутом соломы
Был привязан Назарей.

Так ханжи и суеверы,
Видя с ужасом в глазах,
Как с гнилого древа смерти —
С алтарей, несущих страх,

Из церковных песнопений,
Из обмана, крови, слёз, —
Словом, как с креста былого
Сходит на́ землю Христос.

И как, ставши человеком,
Человечностью своей
В царство света и свободы
Увлекает нас, людей, —

Все стараются над миром
Вознести опять Христа,
И хоть лжи соломой — снова
Пригвождают у креста.

З ТАМАРИ ГАНЕНКО - ВИШНЯ
(переспів з російської мови)

Вишня в снігу - квіткою білою…
Тішусь тобою єдиною-милою,
топлюся-тону в очей глибині,
руку торкаю, але… мов у сні.

Хвилини минають і дні,
і над нами не владні – о ні!
А мій усміх назустріч рокам:
-Не від-дам!
2012


Тамара Ганенко

**Вишня расцвела между нами в снегах.
Должны ли мы обламывать ей ветки.
Сердце щемит от морозного свиста времени**

Вишня светится в белом снегу...
Надышаться тобой не могу
И наплаваться в глаз глубине, -
Наяву, а не только во сне.

Проплывают минуты и дни,
И не властны над нами они.
Улыбаюсь навстречу годам:
- Не отдам!..

А Жовтень йде на Ви*
рішуче, навіть строго,
чиєсь «о, дорога́» замінює доро́га.

Не забере в полон,
нехай ридають-плачуть,
хоча для жовтня це нічого і не значить.

У війську жовтня є
валторни, труби, горни,
але на успіх шанс, напевно, ілюзорний.

Він сам – факір на мить,
Природи це уроки,
а ми ще живемо, які там наші роки...


26.10.2012

Я той
що поруч, і кого не бачу,
про кого іноді забуду.
а іноді в думках відзначу.

Він мовчазний коли я говорю,
він просить ласки, я ж ненавистю горю,
він там блукає де слідів моїх не знати,
він буде на ногах, коли мені прийде пора вмирати

http://www.los-poetas.com/d/juanr1.htm#YO NO SOY YO.

Вечір. Руйнація геометрії.
Точка, що кут нанівець звела.
Взагалі: маліє дедалі предмет її.
Так роздягаються догола.

І – зупиняються. І гущавина
застує вдіяне, як печать
сургучева надіслане. Аби завидна –
з лабії і почать…

Місяць, виліплений у Монголії,
потикає заціплої шиби склу
прищувату, лезвами листь магнолії
чисто виголену скулу.

Як війську, годящому за хлібиною
в черги зійтись – без громів "ура",
безнадійній добі розродитись дниною
треба учора – й край.

Це – пустотам статуї, злитись з сутінню
згідної, нутрощів не шкребе.
У людині відмінність сягає ступеню
безнадії cуто щодо себе.

І
Осінь твоєї півкулі ячить "курли".
На охлялій державі дає слабини підпруга.
І, хоча вікно не закрите, кути у млі
до сорочки звикають, як центру круга.
А як лампу ввімкнеш, хоч куди б доніс
на самого себе, і перо – за свідка.
І нема могили, рівняти ніс
в піаніні невтішного Фредеріка.
В повню жниво з чужої обом казни
обдаровує сріблами мочажина.
А повернись до стіни, і сни
відти посунуть, як та дружина,
навпрошки на задвірки, рвучи кільце
конопель. Та лахміть не прикриють лати.
І тому, що всі на одне лице,
согрішив зі одним, тридцять трьох кохати.

ІІ
Черепиця фільварків і жовтий тиньк
сумовитих обійсть, і карнизів брови.
То колеса по вісь у багні, то кінь
хвицне місяць коров’ячий гонорово.
І мигають стоги, завалившись в Буг,
і задкує вільшаник, п’ючи з корзинок;
і в розораній хмарі свинцевий плуг
не вістить полегші для піль озимих.
У поділ, у вовнинки панчіх – реп’ях
учепивсь потерчам, а кігтить, що кревник.
На міцнющі нитки небеса про всяк
зашиває дощем – і прощай Коперник!
І кришталик тьмяніє, і никне геть
тіло розсипом родимок в сукні з пíтьми.
Нетривкий, ледь угаданий силует,
ти не гожа упасти в чиїсь обійми.

ІІІ
Розумію, кохають і без надій,
не навзаєм. І вільні, як син Кібели,
цінувати імлу і тонути в ній,
з нею і трапити в твої землі.
Можна, цяту за цятою, ліпші з рис
до молекул двоїти пером сугубим.
Чи відбитись в свічаді: мовляв, дивись,
ти – це я; позаяк – а кого ми любим,
крім себе? За талан, взагалі – мовчок:
і гати, не гати на майбутнє греблі,
те детонує, як бомба, що
полишає неторканими лиш меблі.
Не дібрати, від кого і хто утік:
ані час, ані простір для нас не зводня,
але, як його бути завжди, довік,
нам обвикатись уже сьогодні.

Я аркуш проміняв на берег моря,
Та хвилям літери не зрозуміти, як не пнись.
Приплив безжальний – він не чує горя,
«Ім’я її пишу, благаю, зупинись!»
Вона говорить: «Що ж ти, недолугий,
Притримати надумав часу плин?
Адже і я не перша й ти не другий,
Чий слід земний розмеле цей одвічний млин».
Я суперечу: «Тож із праху в прах,
Твоє ж ім’я бринітиме думками,
Звертатимусь до тебе як до Бога – в молитвах
І образ твій огорнуть хмари рушниками».
Загине Світ: Гурк! Блись!
Ось був, а ось вже не існує.
Примружуй очі і до мене притулись
Не бійся – нас любов врятує.

Знову це вікно,
За яким - не сплять.
Може - п'ють вино,
Може - так сидять.
Або просто - рук
Не рознімуть вдвох.
Є в будинках, друг,
Ось таке вікно.

Не від свіч пітьму запалю нічну:
Від очей без сну!

Крик нічних розлук
Ти, вікно вночі!
Може - сотні рук,
Може - три свічі...
Розуму нема
Ради і спокою.
І горить пітьма
У моїх покоях.

Друже, помолись за будинок чи
За вікно в ночі!


10.10.2012

***

Пародія – лише кривий відбиток
В кімнаті сміху у дзеркал на стику.
Та звідтіля, як ближче придивитись,
Лиш визирає пародиста пика.

***

Пародія буває хоч якою –
Паразитує, зрештою, на інших.
Це пародисти називають грою -
Для себе відшукали, хитрі, нішу.


***

Пародія – коли катма ідей.
Хто геніальних віршів сам не пише -
Народжений плебеєм і плебей,
Хоч і принизить - та не стане вищим.


10.10.2012

Ось нічне вікно,
Де усі не сплять,
Може, п `ють вино,
Може, так сидять.
А чи просто рук
Плетене сільце,
В кожнім домі,друг,
Єсть вікно таке.

Не від свіч і ламп освітило тьму,
Від очей без сну

Крик прощання, стріч -
Ти- вікно вночі!
Може, сотні свіч,
Може, дві свічі…
Розуму б знаття
Де знайти покою…
Та моє життя
З долею хисткою.

Помолись, дружок, за безсонний дім,
За вогонь у нім.

Вірш – то істина священна, її брехнею не здолаю.
Не жди похвал – не одописець! Догоди й лестощів не знаю.
Мій вірш сатирою проллється, бо іншого шляху немає.
Хай світ почує голос правди: мені найвища істина є.

***

Не розпізнав

О серце, як би зір чужий твоїх таїн не розпізнав!
В кучерях пері заховайсь, щоб гребінець не розпізнав!

Ти хочеш родимки зерно, дурненька пташечко, добуть, –
Ох, якнайшвидше відлети, щоб пагінець не розпізнав!

Хай ніжки, милая, твої, – за них життя віддам ураз! –
Тихіше ходять, щоб сусід – спаси Отець! – не розпізнав!

Щоб ревність не звела мене, своєї вроди не являй –
Лице од свічки затули, щоб літавець не розпізнав!

Щасливий, серце, я на мить з коханою на самоті:
Притихни, аби ворог мій – хай йому грець! – не розпізнав!

Холодний вітре, не торкайсь її кучерів, щоби я
Стражденним серцем, який ти жорстокий швець, не розпізнав!

Каабу капищем назвав ваїз – любов мою хулить.
Та як дізнавсь про неї він, Сабір-мудрець не розпізнав!


***


Боже, слава тобі!


За твоїх безсердечних дворян, Боже, слава тобі!
За людців, що напхали гаман, Боже, слава тобі!

І за тих, що без дрожу глядять на твій нарід в біді,
Що одержали честь вони й сан, Боже, слава тобі!

І за спокій на бійнях живих – тих, що знають одне:
Аби був найжирніший баран, Боже, слава тобі!

За катів, що втопили в крові стільки власних братів,
За твоїх і вірмен, й мусульман, Боже, слава тобі!

О, за кров, що по волі твоїй затопила Баку,
За страждань і за сліз океан, Боже, слава тобі!

За гарчливих твоїх дикунів, за твоїх кровопивць –
В їх очах лиш кривавий туман, Боже, слава тобі!

За міщанських шакалів твоїх – гнати б їх до пустель! –
І за сповнений звірів майдан, Боже, слава тобі!

За порядних людей, що сприяють всерйоз брехунам
На обмані зробити обман, Боже, слава тобі!

І за тих, хто у лазні краде всю білизну жінок –
За безчинних ісламських вірян, Боже, слава тобі!

І за тих, хто спокійно дививсь на такії діла, –
Їхню совість не мучив шайтан, Боже, слава тобі!

Я питаю, Всевишній, тебе: Землю ти не спалив?!
В голові моїй щастя дурман: Боже, слава тобі!

Я цю загадку на розв*яжу, що лежить у грудях:
Тут є тільки початок життя – весь попереду шлях.


***


Стану я


Коли кохана піде геть, з нудьгою в зорі стану я,
В душі бажання збережу, а жить в позорі стану я!

Оточений ізвідусіль безліком осоружних сил,
В грозу скалою давнини в відкритім морі стану я!

Докори хвилями ідуть, а човен став, – як і раніш, –
Моєї впертості: завжди при злім докорі стану я!

Яких ударів не завдасть грудям Бістуна молоток –
Бістун не зрушить! В кожнім так смертельнім спорі стану я!

О люба, як життя ціну складає тільки твій наказ,
То з радістю життя віддам: на договорі стану я!

Чи в тім біда, що час колись мене зведе у небуття,
Бо мрією в очах людей, в ворожім горі стану я!

Як в слові «éтена» обіч еліфи стражами стоять,
Сабіром так, у світі зла, в земнім просторі стану я!


***


До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам моллами вже закриті очі,
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.



***


Святенник

Не бреши нам, дружок, і дурню не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч, ліпше зір свій надійно зціли!



***



Як я зрадів і звеселів – немов волає небо.
Убивчих без числа дарів мені зсилає небо.

Про все я в розпачі забув, та ось надію знов здобув.
Який же дар зіслать мені тепер жадає небо?

Хіба грім долі загримить, як я щасливий буду мить?
Навіщо ж лишеньком новим тоді жахає небо?

Зі мною ти не грайся знов, моя безумная любов!
Я граю сам, танцюю сам, як не кружляє небо!

Ми всі пустилися в танок. Побачим, хто зупинить крок:
Душа, любов, чи Риба, Бик, як запалає небо?



***



Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас, не відомо чому,
Миротворці, скоти, інтригани виходять.



***



Лист

Такий лист у жаху вам не зможе наснитись,
Стільки в нім помилок – не спромога дивитись.
Але ж лист надійшов од директора школи –
Й наші діти приходять до нього учитись.



***


Патріоти

Промовляють патріоти, що свободи жде народ.
Всіх в мечеть святенник кличе. Що ж – він теж є патріот!
Патріоти у костюмах з шевіота мовлять так:
«Лиш була б та патріотка, що її всяк цьома в рот!»


‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!

Святеннику ти не давай!.. Бо не для нього мій портрет...
Егоїстичні очі лиш у морок зводять правди май!
Нехай на скромний мій портрет погляне світлий чоловік,
Що любить істину, і так, що в ній знаходить правди май!

‘ ‘ ‘

Свої переконання звик міняти в кожнім слові,
Я мов вода: усяк арик і шлях усякий – новий;
Як заманеться, так скажу: що добре, що погано:
Захочу – вдарю по цвяху, захочу – по підкові!

‘ ‘ ‘

Коли б оголосив Аллах, що через ліність він
Із раю гурій вигнав геть з гилманами ураз –
Ханжо, правдиво розкажи, ні слова не ховай:
Ти розстелив би килимок, аби здійснить намаз?

‘ ‘ ‘

Спитав я: «Хто освічений?» і відповідь почув:
«Той, хто забув релігію і святості загін».
Я про святенника спитав і відповідь почув:
«Не загнаний ніде – гаман великий має він».


162-му номерові «Седа»

Я – дзеркало своїй епосі. Я – поет.
Тож знаю: у мені відбився не один.
На мене дехто так недавно позирнув,
І зразу в дзеркалі себе побачив він.


‘ ‘ ‘

Сказав візиру шах: «Я плачу через те,
Що одуда у люстрі бачу раз на рік».
У відповідь почув: «Збагни, як плачу я...
Тому що повсякчас твій споглядаю лик!»


‘ ‘ ‘

Усе горе від розуму коїться з нами одвік.
В кого розум убогий – не знає ні бід, ні терзань.
Тим є довші нещастя, чим є розумніш чоловік –
Лише розуму сила вимірює ступінь страждань.

‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі,
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!






Переклад Василя Білоцерківського

     (переспів)

Поблискує ніч. Намітилась ріка…
А чудеса твої всі вищі мене ростом.
Печаль немов печать в русалчиних вінках
ловитимуть в води кругах - небесні гості.

ВідьмАм багряним до лиця багрянець наших днів,
кожносекундно босі ноги біжать по вертикалі…
Смієшся, аж дзвенить – але душа? – На дні!
Доокола люду – тьма… Хай би твою печаль забрали!
2012

*ДОДАТКИ

Марта Январская (1972) / Вірші / переклади

Богдан Манюк. Современное купальское

Поблёскивает ночь. Намечена река.
Все чудеса твои меня повыше ростом.
Русалочью печаль печатью на венках
вылавливают те, кто в меру небогости.
Багряным колдунам багрянцы наших дней,
ежесекундно ног босые вертикали.
Смеешься, будто звон. Душа твоя на дне:
вокруг народу тьма – наверное, украли б.
2012

Богдан Манюк (1965) / Вірші

СУЧАСНЕ КУПАЛЬСЬКЕ
Висвічується ніч. Засвідчено ріку.
Усі твої дива від мене вищі ростом.
Русалчина печаль на кожному вінку,
що упіймають ті, хто в міру небогості.
Багряним чаклунам багрянці наших діб
і ніг прудких щомить летючі вертикалі.
Смієшся, наче дзвін. Ховаєш серце й німб:
така довкруг юрба – без сумніву, украли б.

Десять тисяч - і всього один забіг
зостався.
І зненацька наш Бєскудніков Олег
зазнався.

Каже: "Хворий, бюлетеню, впав із сил!" -
і згинув.
Ось тоді мене наш тренер попросив -
біжи, ну!

Я ж на довгій на дистанції помру -
не охну.
Пробіжу, можливо, тільки перший круг -
і здохну!

Та суворо тренер: Федю, ти допе-
трай, зможеш!
Каже, волю варто мати лиш до пе-
ремоги.

Воля волею, як сили, мов у двох!
Я постарався -
І на десять тисяч рванув, як на п'ятсот, -
Та здався.

І підвів усіх - та я ж попереджав! -
не чули.
Що пробіг всього два кола і упав...
Жалкую.

І наш тренер, екс- і віце-чемпіон
ОРУДа,
Не пускати став мене на стадіон,
іуда!

З ним ще вчора ми пили, як братани,
до ранку,
А тепер кричить: "Замінюй ковзани
на санки!"

Шкода тренера - він тренер хоч куди...
Ну, Бог з ним -
До класичної я взявся боротьби
і боксу.

Перестав я сумніватися в собі,
будь певен -
Раптом стали ввічливі зі мною всі -
і тренер.


26.09.2012

Вільний переклад
«Там, где вечно дремлет тайна» С.Есенин

Де дрімає таємниця,
Нетутешні є поля,
Моя доля – це в’язниця,
На горах твоїх земля.

Хоч широкі твої води,
Як і вітру помах крил,
Та століття твої й роки,
Затуманив біг світил.

Не мене ти цілувала,
Не тебе призначив рок,
Доля шлях підготувала,
Мій до Сонця та зірок.

І спочатку приказала,
Полетіти в тьму німу,
Й все що мав я відібрала,
Не лишивши нікому.

Щоб в душі твоїх віконцях,
Розірвавши тьму ночей,
Запалив два нових сонця,
Незгасаючих очей.

Текст оригіналу

Там, где вечно дремлет тайна,
Есть нездешние поля.
Только гость я, гость случайный
На горах твоих, земля.

Широки леса и воды,
Крепок взмах воздушных крыл.
Но века твои и годы
Затуманил бег светил.

Не тобой я поцелован,
Не с тобой мой связан рок.
Новый путь мне уготован
От захода на восток.

Суждено мне изначально
Возлететь в немую тьму.
Ничего я в час прощальный
Не оставлю никому.

Но за мир твой, с выси звездной,
В тот покой, где спит гроза,
В две луны зажгу над бездной
Незакатные глаза.

Вільний переклад
«Не бродить, не мять в кустах багряных» С.Есенин

Не бродити у кущах багряних,
Не знайти слідів між лободи,
Пасмом кіс, чарівних та вівсяних
Від - бажалась видно назавжди

Мовби ягода, червона, спіла,
Ніжною була твоя краса,
Сонячним заходом ти горіла,
А в очах безкрайні небеса.

Хоч зерно, твоїх очей зів’яло,
Ім’я, п’янко пронеслось, мов звук,
Шаль зім’ята, довго зберігала,
Запах меду безневинних рук.

В тишині, коли зоря на небі,
Мовби кошеня вмиває рот,
Говір лагідний чую про тебе,
Водяних, налитих вітром сот.

Хоч мені шепоче часом вечір,
Що ти була – пісня моїх мрій,
Той хто вигадав твій стан та плечі,
Самий настояний чародій.

Не бродити у кущах багряних,
Не знайти слідів між лободи,
Пасмом кіс, чарівних та вівсяних
Від - бажалась видно назавжди

Текст оригіналу


Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.
С алым соком ягоды на коже,
Нежная, красивая, была
На закат ты розовый похожа
И, как снег, лучиста и светла.
Зерна глаз твоих осыпались, завяли,
Имя тонкое растаяло, как звук.
Но остался в складках смятой шали
Запах меда от невинных рук.
В тихий час, когда заря на крыше,
Как котенок, моет лапкой рот,
Говор кроткий о тебе я слышу
Водяных поющих с ветром сот.
Пусть порой мне шепчет синий вечер,
Что была ты песня и мечта,
Все ж, кто выдумал твой гибкий стан и плечи,
К светлой тайне приложил уста.
Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.

Коли сніжинка легко так
літає,
Мов зіронька, що впала
із небес,
Ковзне у руки й слізкою
розтане,
Тендітні крила їй
не повернеш.
І зачаровані прозорістю
медузи,
Її торкнемося капризом власних
рук,
Вона, мов полонений,схований
у тузі,
Раптово зблідне і помре
від мук.
Коли ж захочемо метеликів
не в танці,
Не мрію бачити, а тільки прах без сил:
- Де їх наряд? -
Від них на наших пальцях
Зорею розфарбований лиш пил.

Залиш політ метеликам
з снігами,
І не губи медузу
на пісках:
Не можна мрію нам хапать
руками,
Не можна і тримати у
руках.
Не говори минулому,
що смуток
-Ти пристрасть і горіння
То ж шалій!
-Твоє кохання лиш
помилок жмуток,
- Та без кохання гинем.
Чародій.

20.09.2012

Вільний переклад
«День ушел, убавилась черта» С.Есенин
День пішов, потоншала межа,
Близьким став, щасливий день відходу,
Ріжу легким словом, мов ножем,
Таємниці літ прозору воду.

У блакитних струменях душі,
Б’ється піна, що роки скипала,
Що німим докором таврувала,
Смуток виливаючи в вірші

З кожним днем більше стаю чужим,
Я до тих із ким життя зв’язало,
Все тому, що в полі у межі,
Тінь мою від тіла відірвало.

Неодягнена вона пішла,
Кинувши мої зігнуті плечі,
Де-небудь вона тепер в далечі,
Іншого навіки віднайшла.

І себе даруючи йому,
Що був я, навіки позабула,
Породивши у душі пітьму,
Моїх віршів так і не почула.

В них пишу про не забутий бренд,
Їх відлуння бродить за горами,
Що у снах цілую я губами,
Тіні позабутої портрет

Текст оригіналу

День ушел, убавилась черта,
Я опять подвинулся к уходу.
Легким взмахом белого перста
Тайны лет я разрезаю воду.
В голубой струе моей судьбы
Накипи холодной бьется пена,
И кладет печать немого плена
Складку новую у сморщенной губы.
С каждым днем я становлюсь чужим
И себе, и жизнь кому велела.
Где-то в поле чистом, у межи,
Оторвал я тень свою от тела.
Неодетая она ушла,
Взяв мои изогнутые плечи.
Где-нибудь она теперь далече
И другого нежно обняла.
Может быть, склоняяся к нему,
Про меня она совсем забыла
И, вперившись в призрачную тьму,
Складки губ и рта переменила.
Но живет по звуку прежних лет,
Что, как эхо, бродит за горами,
Я целую синими губами
Черной тенью тиснутый портрет.