Я бачив сон, а може то не сон.
Яскраве сонце згасло назавжди,
На невідомі відстані зірки
У темряві блукали навмання.
Бліда, безпутна, крижана земля
В повітрі чорна висіла й сліпа,
І жодний ранок не приносив дня,
Забули люди світлі почуття.
В самотності остуджені серця
Просили тільки світла і тепла,
Халупи вбогі й трони королів
Палали, як сигнальні маяки.
А люди біля згарищ їх осель
Дивились одне одному в лице.
Вони позаздрити могли тому,
Кого поглинув смолоскип-вулкан.
Страшне бажання охопило світ.
Ліси, що опинились у вогні,
Згоряли і чорніла вся земля,
Гілки хрустіли й стовбури дерев.
Із безпорадним виразом облич
Всі люди мали вигляд неземний,
Від розпачу й безсилля без кінця
Ховали очі, сльози з них текли.
А хтось руками голову підпер
І з посмішкою на усе дививсь.
Були й такі, хто рештки тіл людських
Шукав і, що вціліло, пожирав,
Й дивився вгору з острахом жахним
На тьмяне небо, що було немов
Жалобний покрив світу, що пропав;
І падали з прокляттями у прах.
Кричали дико злякані птахи,
Об землю бились помахами крил,
Йшли дикі звірі, кволі й боязкі,
Повзли безсилі змії, шиплячи.
Вбивали їх і поїдали. Бій,
Якого вже, здавалось, не було,
Спалахував ізнову. Їжа вся
Із кров’ю здобувалась відтепер.
Любові не залишилось ніде.
Уся земля лиш думкою жила
Про смерть, негайний і безславний скін,
І голод поглинав людське єство.
Лежали непоховані тіла.
Голодні трупи їли, навіть пси
Кидались на господарів своїх.
Лише один людей і звірів гнав
Від дорогого тіла, доки їх
Пекучий голод не перемагав
І не приковував до інших тіл,
Але собі поживи не шукав.
Із нескінченним жалісним виттям
Господареві руки він лизав,
Та ласки не знайшов, бо той помер.
Народу безліч голод покосив.
А дві людини з міста збереглись,
Перетворившись в лютих ворогів,
Вони не захотіли поділить
Великий насип пресвятих речей
Поміж вуглин останніх олтарів,
І тим уже спаплюжували їх,
Кістлявими руками, тремтячи,
Вони згрібали залишки бліді;
І ледь відчутним подихом легким
Трималося згасаюче життя,
Коли ж вони дивились навкруги,
Вмирали зразу у ту саму мить
Від одного лиш вигляду людей,
Які були потворними усі.
Поставив Голод на чолі у них
Печать диявола. І світ увесь,
Що був багатолюдним і міцним,
Перетворився в брилу без рослин,
Без часу, без людей і без життя,
У витвір безладу, безжальний прах.
Озера, океани і річки
Стояли нерухомі і німі,
І на воді безлюдні кораблі
Хилили щогли, падали й гнили.
Вони зникали в урвищі без хвиль.
Припливів і відпливів не було,
Бо Місяць, хвиль володар, мертвим був,
Не рухались ослаблені вітри.
І хмари непотрібні стали Тьмі,
Суцільна Темінь охопила світ.

Володарко дитячих мрій,
Царице втіхи і добра!
З тобою у веселій грі
В танку кружляє дітвора.
Та я здолав завісу чар,
П’янкої музики мотив
І юності священний дар
Заради Правди залишив.

Де сон святкуює торжество,
Душа наївна як втече?
Там кожна німфа – божество
З безсмертним виразом очей.
Коли Фантазія прийма
Відтінки різні, як вино,
Пихи в цнотливості нема,
Брехні – у посмішках жінок.

Скажу собі: ти тільки звук,
Спустившися з небесних сфер,
Піладом друга не назву,
Жінки – не феї відтепер.
Покинув я твої світи,
Де ельфи із казок жили, –
В жінок забракло теплоти
І дружба вже не веселить.

Мій сором досі не затих,
Що я коривсь тобі колись,
Байдужий до повчань твоїх,
Я більше не злітаю ввись.
Здавався блиск очей святим –
Я думав правда в них сія.
Зітханням вірячи пустим,
Від сліз несправжніх танув я.

Біжу подалі від брехні
І обминаю твій палац,
Манірність владарює в нім,
Чутливість силу здобула.
Не здатні плакати вони
Над горем справжнім і чужим,
Відводять очі, їх п’янить
Уявний і яскравий дим.

Нехай поплаче Співчуття
У кипарисовім вінку,
Проллє зі щирим сум’яттям
За тебе серця кров палку.
Або дріад своїх проси
Оплакати минулий сон,
Пастух палав, та загасив
Вогонь, зневаживши твій трон.

Вразливі німфи, що лили
Над вигадками ріки сліз,
За все у вас душа болить,
Уявні спалахнуть жалі.
Згадаєте моє ім’я,
Знайшовши лагідні слова?
Чи гідний співчуття і я,
Хто зрадив ніжний голос ваш?

Прощайте, легковажний рід!
Уже навис фатальний час,
Видніє прірва, у котрій
Ніхто вже не оплаче вас.
В судомах шторм на вас чека,
Темніє плесо забуття,
Де ви й володарка прудка
Загинете без вороття.

Я демократію ціную зроду,
Республіку я поважати звик,
Де люди, ніби королі, й правий
Не коронований згори володар,
Але мерзенні крики за свободу,
І менше зла приносять нам царі,
Ніж галасливих демагогів рій
Та воля із анархії клейнодом.
Нестерпно, як на вулиці віднині
Червоний стяг безбожно ріже око
На знак нездар безглуздого правління.
Поблякло все – Мистецтво, Честь, Повага,
Живе лиш Зрада як торгівлі шпага,
І Вбивство з тихим і кривавим кроком.

Мережить пурпур небо раннє,
В туманнім колі тіні тануть,
Із моря постає світанок,
Як леді в білому убранні.

Зубчасті мідні стріли впали
Упоперек пір’їни ночі,
І жовта хвиля світла хоче
Переломити вежі й зали.

Тремтить, кружляючи в польоті,
Пташа над пустищем бездонним,
Гойдаються каштанів крони,
Заплетені гілками в злоті.

Життя - брехня, з журбою чарівною,
І кожен день доказує вона,
Свою всесильність, грубою рукою,
В скрижалях долі пише злі слова.

Завжди коли я закриваю очі,
Говорю їй – торкатися не смій ,
Життя – брехня, та деколи тривожить ,
Хвилинним щастям невгамовний біль.

Звернись до неба синього обличчям,
І скаже місяць долю рокову,
Вгамуйся смертний, бо іще накличеш,
Для себе правди болісну тюрму.

Якщо весною у дерев цвітінні,
Вдавати що життя це тільки шлях,
Що ж , хай хвилинні друзі стануть тіню,
Коханні тимчасові згинуть в прах.

Нехай мене словесністю зігріють,
Хай гострим лезом буде злий язик,
Покинули мене колишні мрії,
Кого кохав, тих навіть слід вже зник.

Морозять душу ці думки захмарні,
Нема тепла у променях зірок,
Життя – брехня, всі хвилювання марні,
Воно ніколи свій не стишить крок.

Та тільки все ж знедолений й стражденний,
У новий ранок посміхаюсь я,
На цій землі, близькій й благословенній,
Тобі за все, подякую життя.

Текст оригіналу

Жизнь — обман с чарующей тоскою,
Оттого так и сильна она,
Что своею грубою рукою
Роковые пишет письмена.

Я всегда, когда глаза закрою,
Говорю: «Лишь сердце потревожь,
Жизнь — обман, но и она порою
Украшает радостями ложь».

Обратись лицом к седому небу,
По луне гадая о судьбе,
Успокойся, смертный, и не требуй
Правды той, что не нужна тебе.

Хорошо в черемуховой вьюге
Думать так, что эта жизнь — стезя.
Пусть обманут легкие подруги,
Пусть изменят легкие друзья.

Пусть меня ласкают нежным словом,
Пусть острее бритвы злой язык.
Я живу давно на все готовым,
Ко всему безжалостно привык.

Холодят мне душу эти выси,
Нет тепла от звездного огня.
Те, кого любил я, отреклися,
Кем я жил — забыли про меня.

Но и все ж, теснимый и гонимый,
Я, смотря с улыбкой на зарю,
На земле, мне близкой и любимой,
Эту жизнь за все благодарю.

Земля не може кращого пізнати:
Хто обмине – душею обмілів –
Зворушливі видовища малі:
Одягнений в красу загадкувату
Порожній Сіті, змушений мовчати, –
Театри, башти, храми, кораблі
Зависли поміж неба і землі
У розкоші, й повітря їх освятить.
Ніколи сонця промені червоні
Так не пірнали в пагорби й долини.
Я був у тиші й спокою в полоні,
Спостерігаючи, як Темза плине.
О, Боже милий! І будинки сонні,
Й могутнє серце Сіті в ці хвилини!

Боячись розплескати, несу тім’яний біль
каламуті зимного дня і хвиль
олов'яної річки, що рінь несе океану,
який нас розділив, як безоднею, що ураз
запевняє око в нічев’ї мас.
Як повідав гном великану.

У посталому сторчма царстві, де часток міць
уособлює дріб підметок, і погляд ниць,
яким в Світі Новому гравій спитують в тверді,
гріє спомин тіла твердого pro
vita sua – чужого стегна тепло
та сухий букет на буфеті.

Автотабун гримить; кисень всотує і азот
схожий з ліктем на смак, вуглекислий рот;
світло ока допалось, як пил до свічного згарку.
Голова болить, голова болить.
Вітер пестить і колосить
зболену голову мою в бурім парку..

.

І
О, західний осінній вітре дикий!
Ти подихом кружляєш листя сонне,
Мов привидів безплотних і безликих, –

Бліде, і жовте, і, мов жар, червоне,
Що мчиться у стрімкому мелькотінні;
Кидаєш в ґрунту темне мерзле лоно

Холодне і слабке іще насіння,
Яке, немов небіжчики в могилах,
Допоки у ясній лазурній сині

Твій брат весняний не відчує силу,
Коли живильним диханням задмуха,
Щоб вся земля цвіла і дню раділа.

Ти – вічний витвір бунтівного духу!
Руйнівнику і охоронцю, слухай!


ІІ
У розпалі різкого хвилювання
Женеш ти хмари, мов на колісниці,
Сплітаєш звуки неба й океанів, –

І ангели дощу і блискавиці
Нестримно на поверхні хвилі грають,
Мов розплітають коси чарівницям –

Менадам лютим, і на виднокраї
Слідкують, як до висоти зеніту
Негода пасма бурі підіймає.

Важких туманів куполом укрита
Ця ніч – гробниця року недолуга,
В жалобну панахиду перелита.

У атмосфері, де ти стогнеш глухо,
Народяться дощі і грім: послухай!


ІІІ
Ти пробудив від літніх снів помалу
Блакитне Середземне море в днину,
Коли воно під Байами дрімало,

Вколисане криштальних течій плином,
І бачило вві сні палаци й вежі,
Які тремтіли у його глибинах

Серед рослин, що почуття бентежать,
Де квіти й водорості ніжно-сині.
І на твоїх шляхах морське безмежжя

Розхристує себе до серцевиння:
А там, між заростей безбарвних смуги,
Зненацька відкривається цвітіння.

Та ось панічний страх позбавив руху,
Твій голос лине знову: ти послухай!


IV
Якби я був хмариною швидкою,
Або листом опалим, то щасливо
І радісно летів би за тобою,

Якби був хвилею, тоді припливом
Котився би й ділив з тобою силу.
Якби я знову хлопчиком мрійливим

Міг поринати в небо синьо-біле,
Наввипередки із тобою мчати,
Зрівнявшись хутко з летом легкокрилим,

До тебе не звертався б, як затятий.
Мов лист, хмарину, хвилю, мою душу
Здійми у вись! Допоможи здолати

Вагу годин, що так нестримно душить,
Нескореним і гордим бути мушу.


V
Дозволь я стану лірою, що лісом
Скидає листя, щоб собою бути,
Стійкі гармонії на мене висип,

Низький осінній тон і ніжний смуток
Всели у мене і веди по світу.
Дозволь мені тебе в собі відчути!

Неси мої думки, несамовитий,
І оживи їх, як листки, що в’януть,
Немов чаклун, закляттями обвитий,

Роздуй слова, мов іскри полум’яні!
Щоб віршами пророцтва сповіщати,
Даруй твій голос розтрубний зарані!

Скажи, зима, скувавши з льоду лати,
Весну-красуню зможе подолати?

Ми, ніби хмари, що ховають місяць,
Як світяться в неспокої й дрижать,
Мережать сутінки, промінять висі,
Аж поки ніч їх темінню вража;

Або безладні ліри позабуті,
Що інший спів дають від різних рук,
І жодний доторк до їх струн, по-суті,
Не дасть нам повністю тотожний звук.

Спимо – нам сон отруїть сновидіння,
Як встанемо – нам думка день бруднить,
Чуття, задуми, сміху, голосіння,
Печалі й радощів минуща мить.

Утіха й смуток плинуть щохвилини,
Для їх відходу завжди вільний шлях,
Ніколи вчора завтра не замінить,
Мінливість – залишиться у віках.

Тиха ніч, свята ніч!
Спить усе, тільки віч
Не змикає дитина свята,
Волос ніжний за вітром зліта -
Спить у тиші небес.

Тиха ніч, свята ніч!
Пастухи пліч-о-пліч
Сповіщають: "Алилуя!"
Кожен їхню звістку чує:
Наш Спаситель прийшов!

Тиха ніч, свята ніч!
Божий син, всіх облич
Вроду перейняв сповна,
Б'є нам година тепер рятівна:
Бо народився Христос!



Переклад Василя Білоцерківського

Згадав, що нищить нації достоту,
Які утратили мечів знаття,
Знайшли в ощадних книгах прикриття,
Навчання кинули заради злота, –
Впізнав я Англію й відчув гіркоту,
Застиг, злякався до серцебиття,
Однак це несинівське почуття
Мій сором з осудом почав бороти.
В тобі, країно, я знайду мету,
Завжди тобою дорожити треба.
І добре, як поет в лиху годину
В куточках серця збереже до тебе
Прихильність ніжну і любов святу,
Немов закоханий або дитина.

Можливо, це фантазії барвисті,
Коли малюю те, що вабить око, –
Утіху, щиросердну і глибоку,
Яка відбилась у квітках і листі
Уроком благочестя і любові.
Нехай дзвенить навколо світ широкий,
З моєї віри сміючись жорстоко,
Я гнати страх і сумніви готовий.
Я побудую свій олтар у полі,
Створити купол синє небо зможе.
Солодкі пахощі квіток поволі
Проллються ладаном тобі, о, Боже!
Ти не зневажиш, знаю, вірю щиро,
Цей дар як скромного жреця офіру.

Я серцю говорив, не спавши уночі:
– Хранителю таїн, свій скарб мені вручи!

Чом соловейко твій замовк в саду веснянім,
Не гомонять собі, як завше, турачі,

Не пролуна потік висловлювань чудових?
Встань, мріє-голубе, помчи в далеку путь!

Дивись – прийшла весна. В полях, лугах, долинах
Квітки, немов дівки, під сонечком ростуть.

Бутони руж палких вогнем згорають ніжно.
Фіалки – пристрасні. Струмки злилися в вир.

Усесвіт сповнений бажаннями до краю.
Упали промені на самоцвіти гір.

А в серці квітника, мов падишах в короні,
Зелений кипарис – урочистий колос.

На честь володаря п’ють лілії та маки,
Блищать у чашечках тюльпанних краплі рос.

Поля прикрашені жасмином, і безсонні
Свої квітки розкрив нарцис – коханець-муж.

І в клюві солов’я для гостей всіх дарунки,
Він пестики несе своїх слухащих руж.

А хмари виросли – завдати хочуть зливи.
Мені приніс зефір світанний запах трав.

Птахи всі на зорі співають і щебечуть:
– О земле, зеленій! Бо час твій вже настав!

Всі принесли дари на торжище природи:
Бо кожний віднайшов хоч пригорщу добра.

Цей сяє у красі, а той зітхає млосно.
Усюди танці, сміх, гучна й весела гра.

Святкуючи весну, блаженствують, гуляють, –
Життя без прикрощів, юнь, сповнена щедрот.

Чи ти не в змозі з сну прокинутися серце,
Позбувшись радощів, не ціниш і красот,

Не хочеш на землі уславитись віршами –
Бажання затовкло, забуло мрії враз?

Бувало, в пошуках жаданих рим-перлинок
В бездоннії моря пірнало ти нераз.

Ти прикрашало мисль безцінним порівнянням,
І намиста разків низати вміло ти.

О, звідкіля тепер твій непроглядний траур?
Так оніміло, так закам’яніло ти.

– Єдиний друже мій, – відповідало серце, –
Залиш мене в журі, не став питань мені!

Коли б лише забуть, як мотилі забули,
Що ураган зими надійде по весні, –

Вручило би меча я вершнику-поету,
Благословило в путь по славу на землі.

На жаль, я знаю все про долі віроломство,
Вчуваю свій кінець у недалекій млі.

Так пташка бачить сіть і знає, що загине,
А все ж, у безумі, несеться по прямій.

Що слави гук п’янкий, що похвала за доблесть!
Їх відзвук пропаде в глибі невидимій.

Геть мрії відкидай! Із мрійниками доля
Розквитується зле. Вона суддя черства.

Ти Пушкіна згадай, забудькуватий! Чув ти,
Що Пушкін всім співцям, усім майстрам глава?

Ти Пушкіна згадай, чиї могутні строфи
В усі краї поніс стовустий поговір.

Ти Пушкіна згадай. Аби слова крилаті
Накреслив він колись – цього жадав папір!

Блискуча райдуга ясної тої мови
Мінлива, немов крил павиних синизна.

Чертог поезії прикрасив Ломоносов,
Та царська мантія – лиш Пушкіну одна.

Край чарівливих слів завоював Державін,
Та тільки Пушкін в нім державний володар.

Він мужньо випивав отой коштовний кубок,
У котрий Карамзін налив знання нектар.

Микола паном є від Волги до Китаю,
Та підкорив весь світ лиш Пушкін-Прометей.

Як місяць дорогий мандрівникам на Сході,
Так дорогий поет для Півночі людей.

Ні небесам семи, ні чотирьом стихіям
Не знані ще були такі чудні сини.

О, як батьки його жорстоко учинили
З любимим первістком, – у розпачі збагни!

Смертельную стрілу в обранця запустивши,
Шлях крові вогняній неждано відсікли:

Бо градиною в мить, за їх наказом, хмара
Розкішний збила плід, – поета знищили.

Прийшов смертельний вир і загасив світильник,
І тлінний прах заліг у підземелля тьмі.

Своїм кривим ножем старий доглядач зрізав
Могутні пагони під корені самі.

І в череп, цю думок скарбницю дивовижну,
Єхидни заповзли, мов у кубло змії.

Весь солов’їний сад був у бруньках рожевих, –
Із праху поросли там голки-тернії.

Й покинув вільний птах заков своєї клітки,
І сліз потік з очей печальних заструмів.

Російська вся земля ридає у скорботі, –
Бо лютий кат його безжалісно убив.

І правда не змогла – цей талісман безцінний –
Від чвар та від образ йому заслін зробить.

У дальню путь пішов і друзів всіх покинув.
Аллаху, милість дай йому! Він міцно спить.

Хай вічний у плачі фонтан Бахчисарая
Духм’яними слізьми дві ружі оживля.

Хай в бейтах Сабухі Кавказ срібловолосий
За Пушкіним скорбить і траур свій справля!



Переклад Василя Білоцерківського

Як омнібус долає міст,
Метеликом жовтіє нам,
Здається, перехожі там
Не більші за комах на зріст.

У баржах сіна жовтина
Видніє з берега ріки,
До пристані туман легкий
Жовтавим шарфом прилина

На в’язах Темпла майорить
Пожовкла в’януча листва,
Із мряки Темза виплива,
Бліда й зелена, мов нефрит.

О, скільки бардів славлять часу плин!
Лиш тих я добрим словом пом’яну,
Хто за красу, величну і земну,
Низький од мене заслужив уклін.
Коли сиджу за римами один,
Їх голосів сприймаю дивину:
Я безлад і неспокій обмину,
Гармонія звучить на всі лади.
Дарує вечір безліч розмаїть:
І шепіт листя, і пісні птахів,
Струмка дзюрчання, хвиль морських приплив;
І дзвоник зачаровано бринить...
Довершеної музики мотив
Долає відстань в цю прекрасну мить.

Час!.. На нестримному крилі
Годин мінливих відлетиш:
Минущі весни, зими злі
До смерті правлять чимскоріш.

Мов град, мені даруєш ти
Знання, щоб вивчити твій плин,
Та легше цей тягар нести,
Коли несеш його один.

І найгіркіші із образ
Тепер не викличуть журби
З тих пір, коли ти відібрав
Усіх, кого я так любив.

Давно мене покинув страх
Страждань майбутніх або мсти.
Мене ти болем покарав,
Я ним усі борги сплатив.

Забуде спокій міць твою,
Як стихне прикрощів потік:
Сповільнить горя течію,
Та днів не призупинить лік.

Як відчував я щастя мить,
Неспішним бачив твій політ;
Хай світло хмара затемнить,
Нещастя не зашкодить млі.

Душі відтворювали стан
Похмурі й темні небеса;
Та відступає чорнота,
Допоки зірка не згаса.

А ось затухла, і тепер
Ти – кара, гідна лиш проклять,
Нікчемне жевріння тупе,
Порожня і сумна рілля.

Але й для тебе є межа.
Як тіло з’їсть могильний тлін,
До серця не потрапить жаль
Щодо майбутніх поколінь.

Тому безсилий ти в бою,
Хоч як тебе не прогніви,
Коли спрямуєш лють свою
На безіменність домовин.

Примарна тінь невидимої Cили,
Яка незримо поміж нас пливе,
Легким крилом торкає все живе,
Як літній вітер між квіток носила,
Промінням місячним, що освітило
Гірські потоки блиском нетривким,
Лишається вона в серцях людських;
Як вечір в розмаїтих барвах весь,
Як хмари, що охоплюють зірки,
Як музика з перебігом стрімким,
Осяює вона душі криниці,
Іще дорожча нам у таємниці.

О, Духу красоти, святий і пишний,
Ти осяваєш тіло і думки
Відтінками, немов ясні струмки,
Лише прийшов, зникаєш скороспішно
І весь наш світ лишаєш неутішним.
Чому яскраве сонце не навік
Плете веселки над стрічками рік
І квіти всі втрачають пелюстки?
Чому страхи і мрії, смерть, життя
Зникають назавжди, без вороття
І для людей завжди межа видніє
Добра і зла, зневіри і надії?

Та голос із піднесеного світу,
Безмовний до поета, пригаса.
Всі назви – Демон, Привид, Небеса –
Лише слова, які не зрозуміти, –
Крихкими мареннями без одвіту
Не зможуть відвернути те, що є, –
Що сумнів і мінливість нам дає.
Твій промінь, мов тумани, зависа,
Як музика, що принесли вітри,
Як місячне світіння, що згори
Дарує істину й благовоління
В житті тривожному, як сновидіння.

Любов, Надія і Самоповага
Прийдуть і, ніби хмари, відпливуть.
Страшну долає й неймовірну путь
Людина, що безсмертя знає спрагу
Та має в серці силу і відвагу.
Ти провіщаєш сяйво знов і знов
В очах, коли з’являється любов.
Ти живиш роздумів таємну суть,
Як темрява вогню поклала край.
Як прийдеш тінню, нас не покидай,
Коли життя людини страхом чорним
Безрадісність реальності огорне.

Іще хлопчиною я знов і знову
Поміж печер, западин та руїн,
В густих лісах блукаючи один,
Осяяний зірками, до розмови
Із духами померлих був готовий,
Та не побачив їх, не чув їх глас.
Коли ж я мріяв у солодкий час,
Як вітер залицявся до рослин,
Навколо прокидалось все живе
І тьохкали птахи про щось нове,
В ту мить на мене тінь твоя упала –
В екстазі все мое єство кричало!

І я тобі поклявся присвятити
Усе життя – обітницю прийми!
Із калатанням серця і слізьми
Я й досі кличу духів знаменитих,
І кожну мить я ними оповитий:
В часи серйозних і сумлінних дум
І як кохання відганяє сум.
Та серце радісно не защемить,
Є невідступна думка в голові –
Щоб вільним був од тьми і рабства світ.
Красо велична, ти даруєш свято,
Яке слова безсилі передати.

Та ось в гармонії згасання цвіту
Іде врочистий і безхмарний день.
Осінній блиск у небесах ніде
Не був побаченим посеред літа,
Таку красу не кожний би помітив.
Твоя природа – істина сама,
Яку в юнацькі роки я приймав.
Спокійна зрілість в інший бік веде:
Щоб відпочити, стомлена душа
В себе красу вміщати поспіша.
Хто зрів тебе, о, справедливий Духу,
Себе і людство научився слухать.

О краю мешканці, що Магомету вірний,
Навіщо твердите ви: світ оцей безмірний
Не має тайн, чудес, і двері всіх небес
Пророк давно замкнув для тайн і для чудес?
Оскільки живемо в такий час християнський,
Готовий навести я випадок слов’янський.

Вік дев’ятнадцятий. Сімдесят шостий рік.
Нам друге сонце світить з Польщі. Sic!
Народе, придивись, – перед тобою диво.
В Тифлісі два сонця – чи ж це одвік можливо?

Оспівую красу його і світлоліт.
Тим сонцем Ванда є, йому шістнадцять літ.
Краса своїх подрýг – красою їх здолала.
Нам діва світла місто нашеє осяла.
Два сонця маємо, але довершу я:
Вони відмінні так, як небо і земля.
Осліпне, хто зирнуть на сонечко посміє.

Але хто на красу погляне, той прозріє.
Буває: сонця диск затулить хмарищ знак,
Та кучері цей лик не скриють аж ніяк.
Коперник мовив нам: не зрушиться світило!
Але її краса мене розпроменила.
І серед гурій я такої не знайду,
Що розумом, знанням була б їй до ладу.

Хто їм учитель є, хто гурій наставляє?
Хто знає музику, як наша полька знає?
Хто може так чужі читати письмена
І знати стільки мов, як знає їх вона?
Секрет її, на жаль, вгадати нереально.
Лиш гра її всіх нас вражає тріумфально.
Дарма ішли борці тут рабство касувать –
Бо довелось їм знов рабами Ванди стать.

Хоч Сабухі співав свободу кров’ю серця,
Взяла його в полон ця донька іновірця.
Від бід її усіх, о Творче, вберігай!
Нехай батьків її вкриває щастя май!


Переклад Василя Білоцерківського

Звідкіль цей галас і ці крики, чом люд довкола заревів?
Чи то моллі тепер бракує цілих двох батманів кормів?
Здійняв він крики через гроші – дійшов той голос до небес
Скоріш за труби Ісрафима во славу таїнств і чудес.
О Господи, він просить грошей! І через це – забудь шабаш! –
Все у полоні метушіння, панує скрізь розгардіяш.
Ми скаржимося на цю жадність, не тільки ми, не ми одні –
Тепер всі янголи в тривозі: о, як печаляться вони!
І спека, й посуха, і голод – як глянеш з одного кута,
Тривога,, що молла розбурхав, – як глянеш з другого кута.
В усіх місцях земної кулі, в Ірані – більше, ніж будь-де,
Народи одяглися в траур, молла промовив: горе йде!
На світі тім колись здійсниться Страшний той Суд один лиш раз!
А нам є суд на цьому світі – щорік, щодень і повсякчас.
Як місяць магеррам надходить, молли провина – судять нас.


‘ ‘ ‘

Лиш славу добру я любив свою,
Не мріючи про гурій у раю.
Чом кажеш ти: «Пророче, одружи!»?
Тобі від них – нічого, крім олжі.
Душа глуха до молитов, постів –
Цей нонсенс їй уже осточортів.
Просвітництво – то справедлива путь.
На тій путі про гурій ти забудь.
Така путь є привабна мудракам,
А гурії привабні дуракам.


‘ ‘ ‘


Їх шал наслідувать – науці руйнівний,
Вони прокльонів шлють без ліку моді цій!
Невігластво в наш дім приводить богословів.
Шукайте ж мимо них собі ви шлях другий.
Всі небезпеки і загрози в цьому світі,
Іранців гострий міжусібний бій –
Від богословів і наслідувань походять,
А ми все терпимо той гніт двійний.
Довік ганьбою буде нам наслідування,
А надто – кожному, хто є віслюк дурний.



Переклад Василя Білоцерківського

Сніг іде і лишає у меншости світ.
Годі ліпше пори Пінкертонам,
і себе осягаєш у всякім єстві
за непевністю відтиску в онім.
На таке не запитують мзди угорі,
горілиць; тиша личить безодні.
Скільки світла набилось у скалку зорі,
проти ночі! що біженців в лоді.
Не осліпни, гляди! Ти і сам сирота,
потерча, переступник законів.
За душею – ні дідька, лиш пара уста
огорта, наче профіль драконів.
Помолись ліпше вголос, як той Назорей,
за наснагу з дарами дорожніх –
самозваних царів зі дверей до дверей
у півкулях обох і діток в них.



.

ХРИСТОС И КРЕСТ/ М.Цветаева

Среди поля у дороги
Стародавний крест стоит,
А на нём Христос распятый
Тоже с давних лет висит.

Время расшатало гвозди,
Долго ветер крест качал,
И Христос, вверху распятый,
С древа на землю упал.

Тотчас же трава степная,
Что росла вокруг креста,
В свежие свои объятья
Нежно приняла Христа.

Незабудка и фиалка,
Что синели меж травы,
Обвились венцом любовно
Вкруг Христовой головы.

На живом природы лоне,
Отдохнуть от ран и слёз,
Меж цветочных благовоний
Мирно опочил Христос.

Но недолго почивал он,
Пустовал сосновый шест, —
Чьи-то руки Иисуса
Снова подняли на крест.

Но, как видно, не сыскали
Для Распятого гвоздей:
Ко кресту жгутом соломы
Был привязан Назарей.

Так ханжи и суеверы,
Видя с ужасом в глазах,
Как с гнилого древа смерти —
С алтарей, несущих страх,

Из церковных песнопений,
Из обмана, крови, слёз, —
Словом, как с креста былого
Сходит на́ землю Христос.

И как, ставши человеком,
Человечностью своей
В царство света и свободы
Увлекает нас, людей, —

Все стараются над миром
Вознести опять Христа,
И хоть лжи соломой — снова
Пригвождают у креста.

З ТАМАРИ ГАНЕНКО - ВИШНЯ
(переспів з російської мови)

Вишня в снігу - квіткою білою…
Тішусь тобою єдиною-милою,
топлюся-тону в очей глибині,
руку торкаю, але… мов у сні.

Хвилини минають і дні,
і над нами не владні – о ні!
А мій усміх назустріч рокам:
-Не від-дам!
2012


Тамара Ганенко

**Вишня расцвела между нами в снегах.
Должны ли мы обламывать ей ветки.
Сердце щемит от морозного свиста времени**

Вишня светится в белом снегу...
Надышаться тобой не могу
И наплаваться в глаз глубине, -
Наяву, а не только во сне.

Проплывают минуты и дни,
И не властны над нами они.
Улыбаюсь навстречу годам:
- Не отдам!..

А Жовтень йде на Ви*
рішуче, навіть строго,
чиєсь «о, дорога́» замінює доро́га.

Не забере в полон,
нехай ридають-плачуть,
хоча для жовтня це нічого і не значить.

У війську жовтня є
валторни, труби, горни,
але на успіх шанс, напевно, ілюзорний.

Він сам – факір на мить,
Природи це уроки,
а ми ще живемо, які там наші роки...


26.10.2012

Я той
що поруч, і кого не бачу,
про кого іноді забуду.
а іноді в думках відзначу.

Він мовчазний коли я говорю,
він просить ласки, я ж ненавистю горю,
він там блукає де слідів моїх не знати,
він буде на ногах, коли мені прийде пора вмирати

http://www.los-poetas.com/d/juanr1.htm#YO NO SOY YO.

Вечір. Руйнація геометрії.
Точка, що кут нанівець звела.
Взагалі: маліє дедалі предмет її.
Так роздягаються догола.

І – зупиняються. І гущавина
застує вдіяне, як печать
сургучева надіслане. Аби завидна –
з лабії і почать…

Місяць, виліплений у Монголії,
потикає заціплої шиби склу
прищувату, лезвами листь магнолії
чисто виголену скулу.

Як війську, годящому за хлібиною
в черги зійтись – без громів "ура",
безнадійній добі розродитись дниною
треба учора – й край.

Це – пустотам статуї, злитись з сутінню
згідної, нутрощів не шкребе.
У людині відмінність сягає ступеню
безнадії cуто щодо себе.

І
Осінь твоєї півкулі ячить "курли".
На охлялій державі дає слабини підпруга.
І, хоча вікно не закрите, кути у млі
до сорочки звикають, як центру круга.
А як лампу ввімкнеш, хоч куди б доніс
на самого себе, і перо – за свідка.
І нема могили, рівняти ніс
в піаніні невтішного Фредеріка.
В повню жниво з чужої обом казни
обдаровує сріблами мочажина.
А повернись до стіни, і сни
відти посунуть, як та дружина,
навпрошки на задвірки, рвучи кільце
конопель. Та лахміть не прикриють лати.
І тому, що всі на одне лице,
согрішив зі одним, тридцять трьох кохати.

ІІ
Черепиця фільварків і жовтий тиньк
сумовитих обійсть, і карнизів брови.
То колеса по вісь у багні, то кінь
хвицне місяць коров’ячий гонорово.
І мигають стоги, завалившись в Буг,
і задкує вільшаник, п’ючи з корзинок;
і в розораній хмарі свинцевий плуг
не вістить полегші для піль озимих.
У поділ, у вовнинки панчіх – реп’ях
учепивсь потерчам, а кігтить, що кревник.
На міцнющі нитки небеса про всяк
зашиває дощем – і прощай Коперник!
І кришталик тьмяніє, і никне геть
тіло розсипом родимок в сукні з пíтьми.
Нетривкий, ледь угаданий силует,
ти не гожа упасти в чиїсь обійми.

ІІІ
Розумію, кохають і без надій,
не навзаєм. І вільні, як син Кібели,
цінувати імлу і тонути в ній,
з нею і трапити в твої землі.
Можна, цяту за цятою, ліпші з рис
до молекул двоїти пером сугубим.
Чи відбитись в свічаді: мовляв, дивись,
ти – це я; позаяк – а кого ми любим,
крім себе? За талан, взагалі – мовчок:
і гати, не гати на майбутнє греблі,
те детонує, як бомба, що
полишає неторканими лиш меблі.
Не дібрати, від кого і хто утік:
ані час, ані простір для нас не зводня,
але, як його бути завжди, довік,
нам обвикатись уже сьогодні.

Я аркуш проміняв на берег моря,
Та хвилям літери не зрозуміти, як не пнись.
Приплив безжальний – він не чує горя,
«Ім’я її пишу, благаю, зупинись!»
Вона говорить: «Що ж ти, недолугий,
Притримати надумав часу плин?
Адже і я не перша й ти не другий,
Чий слід земний розмеле цей одвічний млин».
Я суперечу: «Тож із праху в прах,
Твоє ж ім’я бринітиме думками,
Звертатимусь до тебе як до Бога – в молитвах
І образ твій огорнуть хмари рушниками».
Загине Світ: Гурк! Блись!
Ось був, а ось вже не існує.
Примружуй очі і до мене притулись
Не бійся – нас любов врятує.

Знову це вікно,
За яким - не сплять.
Може - п'ють вино,
Може - так сидять.
Або просто - рук
Не рознімуть вдвох.
Є в будинках, друг,
Ось таке вікно.

Не від свіч пітьму запалю нічну:
Від очей без сну!

Крик нічних розлук
Ти, вікно вночі!
Може - сотні рук,
Може - три свічі...
Розуму нема
Ради і спокою.
І горить пітьма
У моїх покоях.

Друже, помолись за будинок чи
За вікно в ночі!


10.10.2012

***

Пародія – лише кривий відбиток
В кімнаті сміху у дзеркал на стику.
Та звідтіля, як ближче придивитись,
Лиш визирає пародиста пика.

***

Пародія буває хоч якою –
Паразитує, зрештою, на інших.
Це пародисти називають грою -
Для себе відшукали, хитрі, нішу.


***

Пародія – коли катма ідей.
Хто геніальних віршів сам не пише -
Народжений плебеєм і плебей,
Хоч і принизить - та не стане вищим.


10.10.2012

Ось нічне вікно,
Де усі не сплять,
Може, п `ють вино,
Може, так сидять.
А чи просто рук
Плетене сільце,
В кожнім домі,друг,
Єсть вікно таке.

Не від свіч і ламп освітило тьму,
Від очей без сну

Крик прощання, стріч -
Ти- вікно вночі!
Може, сотні свіч,
Може, дві свічі…
Розуму б знаття
Де знайти покою…
Та моє життя
З долею хисткою.

Помолись, дружок, за безсонний дім,
За вогонь у нім.

Вірш – то істина священна, її брехнею не здолаю.
Не жди похвал – не одописець! Догоди й лестощів не знаю.
Мій вірш сатирою проллється, бо іншого шляху немає.
Хай світ почує голос правди: мені найвища істина є.

***

Не розпізнав

О серце, як би зір чужий твоїх таїн не розпізнав!
В кучерях пері заховайсь, щоб гребінець не розпізнав!

Ти хочеш родимки зерно, дурненька пташечко, добуть, –
Ох, якнайшвидше відлети, щоб пагінець не розпізнав!

Хай ніжки, милая, твої, – за них життя віддам ураз! –
Тихіше ходять, щоб сусід – спаси Отець! – не розпізнав!

Щоб ревність не звела мене, своєї вроди не являй –
Лице од свічки затули, щоб літавець не розпізнав!

Щасливий, серце, я на мить з коханою на самоті:
Притихни, аби ворог мій – хай йому грець! – не розпізнав!

Холодний вітре, не торкайсь її кучерів, щоби я
Стражденним серцем, який ти жорстокий швець, не розпізнав!

Каабу капищем назвав ваїз – любов мою хулить.
Та як дізнавсь про неї він, Сабір-мудрець не розпізнав!


***


Боже, слава тобі!


За твоїх безсердечних дворян, Боже, слава тобі!
За людців, що напхали гаман, Боже, слава тобі!

І за тих, що без дрожу глядять на твій нарід в біді,
Що одержали честь вони й сан, Боже, слава тобі!

І за спокій на бійнях живих – тих, що знають одне:
Аби був найжирніший баран, Боже, слава тобі!

За катів, що втопили в крові стільки власних братів,
За твоїх і вірмен, й мусульман, Боже, слава тобі!

О, за кров, що по волі твоїй затопила Баку,
За страждань і за сліз океан, Боже, слава тобі!

За гарчливих твоїх дикунів, за твоїх кровопивць –
В їх очах лиш кривавий туман, Боже, слава тобі!

За міщанських шакалів твоїх – гнати б їх до пустель! –
І за сповнений звірів майдан, Боже, слава тобі!

За порядних людей, що сприяють всерйоз брехунам
На обмані зробити обман, Боже, слава тобі!

І за тих, хто у лазні краде всю білизну жінок –
За безчинних ісламських вірян, Боже, слава тобі!

І за тих, хто спокійно дививсь на такії діла, –
Їхню совість не мучив шайтан, Боже, слава тобі!

Я питаю, Всевишній, тебе: Землю ти не спалив?!
В голові моїй щастя дурман: Боже, слава тобі!

Я цю загадку на розв*яжу, що лежить у грудях:
Тут є тільки початок життя – весь попереду шлях.


***


Стану я


Коли кохана піде геть, з нудьгою в зорі стану я,
В душі бажання збережу, а жить в позорі стану я!

Оточений ізвідусіль безліком осоружних сил,
В грозу скалою давнини в відкритім морі стану я!

Докори хвилями ідуть, а човен став, – як і раніш, –
Моєї впертості: завжди при злім докорі стану я!

Яких ударів не завдасть грудям Бістуна молоток –
Бістун не зрушить! В кожнім так смертельнім спорі стану я!

О люба, як життя ціну складає тільки твій наказ,
То з радістю життя віддам: на договорі стану я!

Чи в тім біда, що час колись мене зведе у небуття,
Бо мрією в очах людей, в ворожім горі стану я!

Як в слові «éтена» обіч еліфи стражами стоять,
Сабіром так, у світі зла, в земнім просторі стану я!


***


До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам моллами вже закриті очі,
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.



***


Святенник

Не бреши нам, дружок, і дурню не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч, ліпше зір свій надійно зціли!



***



Як я зрадів і звеселів – немов волає небо.
Убивчих без числа дарів мені зсилає небо.

Про все я в розпачі забув, та ось надію знов здобув.
Який же дар зіслать мені тепер жадає небо?

Хіба грім долі загримить, як я щасливий буду мить?
Навіщо ж лишеньком новим тоді жахає небо?

Зі мною ти не грайся знов, моя безумная любов!
Я граю сам, танцюю сам, як не кружляє небо!

Ми всі пустилися в танок. Побачим, хто зупинить крок:
Душа, любов, чи Риба, Бик, як запалає небо?



***



Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас, не відомо чому,
Миротворці, скоти, інтригани виходять.



***



Лист

Такий лист у жаху вам не зможе наснитись,
Стільки в нім помилок – не спромога дивитись.
Але ж лист надійшов од директора школи –
Й наші діти приходять до нього учитись.



***


Патріоти

Промовляють патріоти, що свободи жде народ.
Всіх в мечеть святенник кличе. Що ж – він теж є патріот!
Патріоти у костюмах з шевіота мовлять так:
«Лиш була б та патріотка, що її всяк цьома в рот!»


‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!

Святеннику ти не давай!.. Бо не для нього мій портрет...
Егоїстичні очі лиш у морок зводять правди май!
Нехай на скромний мій портрет погляне світлий чоловік,
Що любить істину, і так, що в ній знаходить правди май!

‘ ‘ ‘

Свої переконання звик міняти в кожнім слові,
Я мов вода: усяк арик і шлях усякий – новий;
Як заманеться, так скажу: що добре, що погано:
Захочу – вдарю по цвяху, захочу – по підкові!

‘ ‘ ‘

Коли б оголосив Аллах, що через ліність він
Із раю гурій вигнав геть з гилманами ураз –
Ханжо, правдиво розкажи, ні слова не ховай:
Ти розстелив би килимок, аби здійснить намаз?

‘ ‘ ‘

Спитав я: «Хто освічений?» і відповідь почув:
«Той, хто забув релігію і святості загін».
Я про святенника спитав і відповідь почув:
«Не загнаний ніде – гаман великий має він».


162-му номерові «Седа»

Я – дзеркало своїй епосі. Я – поет.
Тож знаю: у мені відбився не один.
На мене дехто так недавно позирнув,
І зразу в дзеркалі себе побачив він.


‘ ‘ ‘

Сказав візиру шах: «Я плачу через те,
Що одуда у люстрі бачу раз на рік».
У відповідь почув: «Збагни, як плачу я...
Тому що повсякчас твій споглядаю лик!»


‘ ‘ ‘

Усе горе від розуму коїться з нами одвік.
В кого розум убогий – не знає ні бід, ні терзань.
Тим є довші нещастя, чим є розумніш чоловік –
Лише розуму сила вимірює ступінь страждань.

‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі,
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!






Переклад Василя Білоцерківського

     (переспів)

Поблискує ніч. Намітилась ріка…
А чудеса твої всі вищі мене ростом.
Печаль немов печать в русалчиних вінках
ловитимуть в води кругах - небесні гості.

ВідьмАм багряним до лиця багрянець наших днів,
кожносекундно босі ноги біжать по вертикалі…
Смієшся, аж дзвенить – але душа? – На дні!
Доокола люду – тьма… Хай би твою печаль забрали!
2012

*ДОДАТКИ

Марта Январская (1972) / Вірші / переклади

Богдан Манюк. Современное купальское

Поблёскивает ночь. Намечена река.
Все чудеса твои меня повыше ростом.
Русалочью печаль печатью на венках
вылавливают те, кто в меру небогости.
Багряным колдунам багрянцы наших дней,
ежесекундно ног босые вертикали.
Смеешься, будто звон. Душа твоя на дне:
вокруг народу тьма – наверное, украли б.
2012

Богдан Манюк (1965) / Вірші

СУЧАСНЕ КУПАЛЬСЬКЕ
Висвічується ніч. Засвідчено ріку.
Усі твої дива від мене вищі ростом.
Русалчина печаль на кожному вінку,
що упіймають ті, хто в міру небогості.
Багряним чаклунам багрянці наших діб
і ніг прудких щомить летючі вертикалі.
Смієшся, наче дзвін. Ховаєш серце й німб:
така довкруг юрба – без сумніву, украли б.

Десять тисяч - і всього один забіг
зостався.
І зненацька наш Бєскудніков Олег
зазнався.

Каже: "Хворий, бюлетеню, впав із сил!" -
і згинув.
Ось тоді мене наш тренер попросив -
біжи, ну!

Я ж на довгій на дистанції помру -
не охну.
Пробіжу, можливо, тільки перший круг -
і здохну!

Та суворо тренер: Федю, ти допе-
трай, зможеш!
Каже, волю варто мати лиш до пе-
ремоги.

Воля волею, як сили, мов у двох!
Я постарався -
І на десять тисяч рванув, як на п'ятсот, -
Та здався.

І підвів усіх - та я ж попереджав! -
не чули.
Що пробіг всього два кола і упав...
Жалкую.

І наш тренер, екс- і віце-чемпіон
ОРУДа,
Не пускати став мене на стадіон,
іуда!

З ним ще вчора ми пили, як братани,
до ранку,
А тепер кричить: "Замінюй ковзани
на санки!"

Шкода тренера - він тренер хоч куди...
Ну, Бог з ним -
До класичної я взявся боротьби
і боксу.

Перестав я сумніватися в собі,
будь певен -
Раптом стали ввічливі зі мною всі -
і тренер.


26.09.2012

Вільний переклад
«Там, где вечно дремлет тайна» С.Есенин

Де дрімає таємниця,
Нетутешні є поля,
Моя доля – це в’язниця,
На горах твоїх земля.

Хоч широкі твої води,
Як і вітру помах крил,
Та століття твої й роки,
Затуманив біг світил.

Не мене ти цілувала,
Не тебе призначив рок,
Доля шлях підготувала,
Мій до Сонця та зірок.

І спочатку приказала,
Полетіти в тьму німу,
Й все що мав я відібрала,
Не лишивши нікому.

Щоб в душі твоїх віконцях,
Розірвавши тьму ночей,
Запалив два нових сонця,
Незгасаючих очей.

Текст оригіналу

Там, где вечно дремлет тайна,
Есть нездешние поля.
Только гость я, гость случайный
На горах твоих, земля.

Широки леса и воды,
Крепок взмах воздушных крыл.
Но века твои и годы
Затуманил бег светил.

Не тобой я поцелован,
Не с тобой мой связан рок.
Новый путь мне уготован
От захода на восток.

Суждено мне изначально
Возлететь в немую тьму.
Ничего я в час прощальный
Не оставлю никому.

Но за мир твой, с выси звездной,
В тот покой, где спит гроза,
В две луны зажгу над бездной
Незакатные глаза.

Вільний переклад
«Не бродить, не мять в кустах багряных» С.Есенин

Не бродити у кущах багряних,
Не знайти слідів між лободи,
Пасмом кіс, чарівних та вівсяних
Від - бажалась видно назавжди

Мовби ягода, червона, спіла,
Ніжною була твоя краса,
Сонячним заходом ти горіла,
А в очах безкрайні небеса.

Хоч зерно, твоїх очей зів’яло,
Ім’я, п’янко пронеслось, мов звук,
Шаль зім’ята, довго зберігала,
Запах меду безневинних рук.

В тишині, коли зоря на небі,
Мовби кошеня вмиває рот,
Говір лагідний чую про тебе,
Водяних, налитих вітром сот.

Хоч мені шепоче часом вечір,
Що ти була – пісня моїх мрій,
Той хто вигадав твій стан та плечі,
Самий настояний чародій.

Не бродити у кущах багряних,
Не знайти слідів між лободи,
Пасмом кіс, чарівних та вівсяних
Від - бажалась видно назавжди

Текст оригіналу


Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.
С алым соком ягоды на коже,
Нежная, красивая, была
На закат ты розовый похожа
И, как снег, лучиста и светла.
Зерна глаз твоих осыпались, завяли,
Имя тонкое растаяло, как звук.
Но остался в складках смятой шали
Запах меда от невинных рук.
В тихий час, когда заря на крыше,
Как котенок, моет лапкой рот,
Говор кроткий о тебе я слышу
Водяных поющих с ветром сот.
Пусть порой мне шепчет синий вечер,
Что была ты песня и мечта,
Все ж, кто выдумал твой гибкий стан и плечи,
К светлой тайне приложил уста.
Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.

Коли сніжинка легко так
літає,
Мов зіронька, що впала
із небес,
Ковзне у руки й слізкою
розтане,
Тендітні крила їй
не повернеш.
І зачаровані прозорістю
медузи,
Її торкнемося капризом власних
рук,
Вона, мов полонений,схований
у тузі,
Раптово зблідне і помре
від мук.
Коли ж захочемо метеликів
не в танці,
Не мрію бачити, а тільки прах без сил:
- Де їх наряд? -
Від них на наших пальцях
Зорею розфарбований лиш пил.

Залиш політ метеликам
з снігами,
І не губи медузу
на пісках:
Не можна мрію нам хапать
руками,
Не можна і тримати у
руках.
Не говори минулому,
що смуток
-Ти пристрасть і горіння
То ж шалій!
-Твоє кохання лиш
помилок жмуток,
- Та без кохання гинем.
Чародій.

20.09.2012

Вільний переклад
«День ушел, убавилась черта» С.Есенин
День пішов, потоншала межа,
Близьким став, щасливий день відходу,
Ріжу легким словом, мов ножем,
Таємниці літ прозору воду.

У блакитних струменях душі,
Б’ється піна, що роки скипала,
Що німим докором таврувала,
Смуток виливаючи в вірші

З кожним днем більше стаю чужим,
Я до тих із ким життя зв’язало,
Все тому, що в полі у межі,
Тінь мою від тіла відірвало.

Неодягнена вона пішла,
Кинувши мої зігнуті плечі,
Де-небудь вона тепер в далечі,
Іншого навіки віднайшла.

І себе даруючи йому,
Що був я, навіки позабула,
Породивши у душі пітьму,
Моїх віршів так і не почула.

В них пишу про не забутий бренд,
Їх відлуння бродить за горами,
Що у снах цілую я губами,
Тіні позабутої портрет

Текст оригіналу

День ушел, убавилась черта,
Я опять подвинулся к уходу.
Легким взмахом белого перста
Тайны лет я разрезаю воду.
В голубой струе моей судьбы
Накипи холодной бьется пена,
И кладет печать немого плена
Складку новую у сморщенной губы.
С каждым днем я становлюсь чужим
И себе, и жизнь кому велела.
Где-то в поле чистом, у межи,
Оторвал я тень свою от тела.
Неодетая она ушла,
Взяв мои изогнутые плечи.
Где-нибудь она теперь далече
И другого нежно обняла.
Может быть, склоняяся к нему,
Про меня она совсем забыла
И, вперившись в призрачную тьму,
Складки губ и рта переменила.
Но живет по звуку прежних лет,
Что, как эхо, бродит за горами,
Я целую синими губами
Черной тенью тиснутый портрет.

Чоловік труси вдягнув,
Майку синю підіткнув.
Джинси білі, наче сніг,
Натягнув, спасибі Біг.

Чоловік вдягнув піджак,
На піджак –
нагрудний знак,
На котрому «ВТО».

Зверху одягнув пальто.
На пальто, як раритет,
Одягнув кабріолет.

Зверху одягнув гараж
(трохи тисне, та якраз…)
Ще подвір'я натягнув,
Тином-ременем стиснув.

Зверху наш мікрорайон,
А тоді і регіон.
Головою похитнув
І планету одягнув.

Чорний космос натягнув,
Зорі міцно пристебнув,
Шлях Чумацький – на плече,
Зверху – Дещо там іще.

Подивився всюди
Враз –
У сузір’ї Волопас
Він згадав – забув про час.
Десь годинник мій іде –
Тік-так, тік-так – де ти, де?

Він знімає, мов кайдани,
І моря, і океани,
І машину, і пальто –
БО БЕЗ ЧАСУ ВІН – НІЩО.

Він стоїть в самих трусах
Із годинником в руках
І з балкону, неборак,
Перехожим каже так:

«Головне -
труси вдягнути
Й про годинник не забути!»


24.09.2012

Чи вже пізно, чи ще досить рано,
Те про що, не думав скрізь роки,
Дуже схожим став на Донжуана,
Як поет, любовної строки.

Що відбулось,що зі мною сталось,
Кожен день у інших я колін,
Кожен день,гублю до себе жалість,
Віддаючи їм палкий уклін.

Кожен день,губам я іншим радий,
Кожен день в очах інших тону,
Все тому, що не сприймаю зраду,
І в життя за все реванш беру.

Я хотів, щоб менше у стражданні,
Серце билось в почуттях простих,
Що шукаю, я в очах коханок,
Легкодумних, зрадливо пустих.

Стримай же мене, моя зневага,
Раз ідеш зі мною по життю,
Бо в душі критична рівновага,
Поєднань " ненавиджу-люблю"

Бо в душі, що маревом обнята,
Все частіше, чую скрізь туман,
«За свободу прийде час розплати,
Так приймай же виклик, Донжуан».

І приймаючи виклик безслівно,
Тихий шепіт вітру чую знов,
«У житті сприйматимеш спокійно
Пристрасть , за омріяну любов».

Так відбулось, так зі мною сталось,
Через те у багатьох колін,
Щоб частіше щастя посміхалось,
Скрізь жіночого обману тлін.

2012
текст оригіналу

Может, поздно, может, слишком рано,
И о чем не думал много лет,
Походить я стал на Дон-Жуана,
Как заправский ветреный поэт.

Что случилось? Что со мною сталось?
Каждый день я у других колен.
Каждый день к себе теряю жалость,
Не смиряясь с горечью измен.

Я всегда хотел, чтоб сердце меньше
Билось в чувствах нежных и простых,
Что ж ищу в очах я этих женщин —
Легко думных, лживых и пустых?

Удержи меня, мое презренье,
Я всегда отмечен был тобой.
На душе холодное кипенье
И сирени шелест голубой.

На душе — лимонный свет заката,
И все то же слышно сквозь туман, —
За свободу в чувствах есть расплата,
Принимай же вызов, Дон-Жуан!

И, спокойно вызов принимая,
Вижу я, что мне одно и то ж —
Чтить метель за синий цветень мая,
Звать любовью чувственную дрожь.

Так случилось, так со мною сталось,
И с того у многих я колен,
Чтобы вечно счастье улыбалось,
Не смиряясь с горечью измен.

Вільний переклад ( «Какая ночь я не могу» С.Есенин)

Чарівна ніч, тече як ртуть,
Мені не спиться, місяць світить,
Так ніби заново цвітуть,
Моєї молодості квіти.

Супутниця забутих літ,
Не називай цю гру коханням,
Хай місяця спокійний лід,
Остудить душу від страждання.

У сяйві місяця імла,
Забутим образом тривожить,
Як полюбити не змогла.
Та розлюбити ти не зможеш,

В житті кохати можна раз,
І через те мені чужа ти,
Що липи марно кличуть нас,
Їх цвіт зимою не вдихати.

Бо бачимо скрізь призму літ,
Що в сяйві місячного сині,
На липах вже не квітне цвіт,
На липах тільки сніг та іній.

Що позабули ми давно ,
Ким наша юність відгоріла,
І ми з тобою, мов в кіно,
вже без душі, раби у тіла


Та все ж цілуй та пригортай,
У пристрасті твоїй згораю,
Хай серце вічно прагне в рай,
До тої що навік кохаю.

Текст оригіналу
Какая ночь! Я не могу.
Не спится мне. Такая лунность.
Еще как будто берегу
В душе утраченную юность.

Подруга охладевших лет,
Не называй игру любовью,
Пусть лучше этот лунный свет
Ко мне струится к изголовью.

Пусть искаженные черты
Он обрисовывает смело,-
Ведь разлюбить не сможешь ты,
Как полюбить ты не сумела.

Любить лишь можно только раз,
Вот оттого ты мне чужая,
Что липы тщетно манят нас,
В сугробы ноги погружая.

Ведь знаю я и знаешь ты,
Что в этот отсвет лунный, синий
На этих липах не цветы -
На этих липах снег да иней.

Что отлюбили мы давно,
Ты не меня, а я - другую,
И нам обоим все равно
Играть в любовь недорогую.

Но все ж ласкай и обнимай
В лукавой страсти поцелуя,
Пусть сердцу вечно снится май
И та, что навсегда люблю я.

Вільний переклад «Мы теперь уходим понемногу» С. Есенин

Ми тепер відходимо потрохи,
В ті краї, де благодать та тиша,
Може бути, вже мені в дорогу,
Вирушати сказано всевишнім.

Ви дуби, в яких птахи співають,
Ти земля, яку слід цілувати,
Перед тими що нас залишають ,
Я журбу свою не в силі приховати.

Видно сильно я кохав на світі,
Все що душу закладає в тіло,
Вас, сади в веснянім первоцвіті,
І пшеницю золотисту, спілу.

Дум багато в тиші я продумав,
Встиг пісні коханню присвятити,
І на цій землі , сповитій сумом,
Мав я щастя, дихати та жити.

Мав я щастя, цілувати жінку,
Рвати квіти, ніжитись в траві,
Вільних звірів, не садити в клітку,
Та не бити їх по голові.

Знаю я , там квіти не зростають,
інші в тому світі вподобання,
Перед тими що нас залишають
Відчуваю я душевне хвилювання .

Знаю я, що в тих краях не буде,
Золотом наповнених ланів,
Через те, такі важливі люди,
Що живуть зі мною на землі.

Текст оригіналу
Мы теперь уходим понемногу
В ту страну, где тишь и благодать.
Может быть, и скоро мне в дорогу
Бренные пожитки собирать.

Милые березовые чащи!
Ты, земля! И вы, равнин пески!
Перед этим сонмом уходящим
Я не в силах скрыть своей тоски.

Слишком я любил на этом свете
Все, что душу облекает в плоть.
Мир осинам, что, раскинув ветви,
Загляделись в розовую водь.

Много дум я в тишине продумал,
Много песен про себя сложил,
И на этой на земле угрюмой
Счастлив тем, что я дышал и жил.

Счастлив тем, что целовал я женщин,
Мял цветы, валялся на траве,
И зверье, как братьев наших меньших,
Никогда не бил по голове.

Знаю я, что не цветут там чащи,
Не звенит лебяжьей шеей рожь.
Оттого пред сонмом уходящим
Я всегда испытываю дрожь.

Знаю я, что в той стране не будет
Этих нив, златящихся во мгле.
Оттого и дороги мне люди,
Что живут со мною на земле.

Вільний переклад «Ты меня не любишь, не жалеешь» С.Есенин

Ти мене,ні краплі не кохаєш,
Чим тобі я в душу не запав?
Від бажання хтиво, видихаєш,
Найсолодшу в світі із потрав.

Незрівнянна, в душу що запала,
Причинила серцю, стільки мук,
Розкажи скільком тепло відала,
Скільки пам’ятаєш губ і рук..

Знаю я, що їх було немало,
Та були вони лишень в душі тіні,
Багатьом себе ти дарувала,
Як сьогодні віддаєш мені.

Скрізь туман очей напівзакритих,
Знаю я , думками ти ще з ним,
І вдихнувши, швидко роблю видих,
Із душі, я твій солодкий дим.

Наша пристрасть, хоч є роковою,
Все ж горить пожаром нетривким,
Доля жартома звела з тобою,
Все пройде, в життя неспинний плин.

Ти підеш,сама себе шукати,
Розчинившись в безколірних днях,
Ранок разом нам не зустрічати,
На життя неспинних швидкостях.

Молоді лишень не зваблюй душі,
Не цілованих теплом не зігрівай,
Бо вогонь , в них в паростках придушиш,
Не знайдуть вони дорогу в рай.

І коли із іншим в ресторані,
Погляд твій, спіймаю мимоволі,
Не проснеться біль в закритій рані,
І коханням не стурбує долі.

І стиснувши мимоволі плечі,
Погляд опустивши різко в низ,
Скажеш мені тихо « Добрий вечір»,
Відповім я « Добрий вечір miss».

І ніщо вже душу не стурбує,
Не заставить плавитись в вогні,
Згасле полум’я знов доля не роздує,
Раз кохати, нам дано в житті.

Текс оригіналу
Ты меня не любишь, не жалеешь,
Разве я немного не красив?
Не смотря в лицо, от страсти млеешь,
Мне на плечи руки опустив.

Молодая, с чувственным оскалом,
Я с тобой не нежен и не груб.
Расскажи мне, скольких ты ласкала?
Сколько рук ты помнишь? Сколько губ?

Знаю я - они прошли, как тени,
Не коснувшись твоего огня.
Многим ты садилась на колени,
А теперь сидишь вот у меня.

Пусть твои полузакрыты очи
И ты думаешь о ком-нибудь другом,
Я ведь сам люблю тебя не очень,
Утопая в дальнем дорогом.

Этот пыл не называй судьбою,
Легкодумна вспыльчивая связь, -
Как случайно встретился с тобою,
Улыбнусь спокойно, разойдясь.

Да и ты пойдешь своей дорогой
Распылять безрадостные дни.
Только нецелованных не трогай,
Только не горевших не мани.

И, когда с другим по переулку
Ты пройдешь, болтая про любовь,
Может быть, я выйду на прогулку,
И с тобою встретимся мы вновь.

Отвернув к другому ближе плечи
И немного наклонившись вниз,
Ты мне скажешь тихо: "Добрый вечер!"
Я отвечу: "Добрый вечер, miss".

И ничто души не потревожит,
И ничто ее не бросит в дрожь -
Кто любил, уж тот любить не может,
Кто сгорел, того не подожжешь.

Вільний переклад « Улеглась моя былая рана..» С.Есенин

Затягнуло незгладиму рану,
П’яний смуток надоїв мені,
Чарівними квітами із Тегерану,
Я лікую душу в чайхані.

Сам чайханщик з круглими плачами,
Щоб прославилась навіки чайхана,
Пригощає ніжним красним чаєм,
Замість чачі, коньяку, вина.

Пригощай , господар, та не дуже,
Є троянди в твоєму саду,
І із них одна відкрила душу,
На хвилину опустив чадру.

Ми дівчат весняних та пригожих,
Не тримаємо у клітці, як птахів
Поцілункам не вчимо за гроші,
Любимо їх чистий вільний спів.

А ось цій, за ніжний порух тіла,
Що зорі , сестрою я б назвав,
Я відав би все що захотіла,
Неба синь та ніжний подих трав.

Наливай мені міцного чаю,
Я тобі ні каплі не збрешу,
За слова свої відповідаю,
А за душу, вибач, промовчу.

Не шукай у дверях порятунку,
Є шпарина в твоєму саду,
Згинув я, в очах п’янкому трунку,
Що відкрили душу та чадру.

ТЕКСТ ОРИГІНАЛУ
Улеглась моя былая рана -
Пьяный бред не гложет сердце мне.
Синими цветами Тегерана
Я лечу их нынче в чайхане.

Сам чайханщик с круглыми плечами,
Чтобы славилась пред русским чайхана,
Угощает меня красным чаем
Вместо крепкой водки и вина.

Угощай, хозяин, да не очень.
Много роз цветет в твоем саду.
Незадаром мне мигнули очи,
Приоткинув черную чадру.

Мы в России девушек весенних
На цепи не держим, как собак,
Поцелуям учимся без денег,
Без кинжальных хитростей и драк.

Ну, а этой за движенья стана,
Что лицом похожа на зарю,
Подарю я шаль из Хороссана
И ковер ширазский подарю.

Наливай, хозяин, крепче чаю,
Я тебе вовеки не солгу.
За себя я нынче отвечаю,
За тебя ответить не могу.

И на дверь ты взглядывай не очень,
Все равно калитка есть в саду...
Незадаром мне мигнули очи,
Приоткинув черную чадру.
2012

Вільний переклад « Не гляди на меня с укором» С.Есенин

Не дивись на мене з прокляттям,
Я зневагу свою не таю,
Не втішаюсь очей я багаттям ,
Не сподобав я ласку твою.

Маниш ти мене щастям синиці,
Вигляд твій, погляд мій веселить,
Ти прикинулась мертвою лисицею,
Чорний крук вже до тебе летить.

Ну,лови, я тебе не злякаюсь,
Лиш би жар твій, швидко не згас,
В лід моєї душі спотикались,
Твої сестри по духу, не раз.

Не тебе я кохаю,чарівна,
Ти лиш тінь, лиш примара її,
У душі моїй править, царівна,
Я згорів, в її серця вогні.

Серед інших вона не примітна,
І на вигляд, холодна як лід,
Чарівниця,легка та тендітна,
Збаламутила душу як слід.

Ось таку навряд одурманиш,
Не захочеш іти, полетиш,
Ну а ти, навіть серце не раниш,
Бо душею своєю мовчиш.

Тільки знай ,хоч тебе зневажаю,
Все ж відкриюсь тобі на віки,
Що якби не було ні пекла, ні раю,
Ми б придумали їх, від журби..

Текст оригіналу
Не гляди на меня с упреком,
Я презренья к тебе не таю.
Не люблю я твой взор с поволокой
И лукавую кротость твою.

Да, ты кажешься мне распростертой,
И, пожалуй, увидеть я рад,
Как лиса, притворившись мертвой,
Ловит воронов и воронят.

Ну и что же - лови, я не струшу,
Только как бы твой пыл не погас?
На мою охладевшую душу
Натыкались такие не раз.

Не тебя я люблю, дорогая,
Ты лишь отзвук, лишь только тень, -
Мне в лице твоем снится другая,
У которой глаза - голубень.

Пусть она и не выглядит кроткой
И, пожалуй, на вид холодна,
Но она величавой походкой
Всколыхнула мне душу до дна.

Вот такую едва ль отуманишь,
И не хочешь пойти, да пойдешь,
Ну, а ты даже в сердце не вранишь
Напоенную ласкою ложь.

Но и все же, тебя презирая,
Я смущенно откроюсь навек:
Если б не было ада и рая,
Их бы выдумал сам человек.

вільний переклад "Так грустно на тебя смотреть" С.Есенин

Тебе так сумно споглядати,
Тебе шкодую та жалію,
Бачу життя не хоче дати,
Одну на двох нам спільну мрію.

У поцілунках без кохання,
Ти розгубила душу й тіло,
І моє серце від страждання,
Окаменіло й почорніло.

Я не боюсь дощів осінніх,
У всьому щастя відчуваю,
Сприйму спокійно листя тлінність,
Я вже не мучусь, хоч кохаю.

Я не беріг себе нітрохи,
Щоб в тихому житті всміхатись,
Своєї не знайшов дороги,
Бо на роки встиг помилятись.

Смішне життя, смішний розклад,
Так було і так завше буде,
Мов кладовище вкритий сад,
В колись красиве цвітом чудо.

Ось так відквітнемо і ми,
Мов гості саду випадкові,
Якщо нема квітів в зими,
То звідки взятись в ній любові?

тескт оригіналу

Мне грустно на тебя смотреть,
Какая боль, какая жалость!
Знать, только ивовая медь
Нам в сентябре с тобой осталась.

Чужие губы разнесли
Твое тепло и трепет тела.
Как будто дождик моросит
С души, немного омертвелой.

Ну что ж! Я не боюсь его.
Иная радость мне открылась.
Ведь не осталось ничего,
Как только желтый тлен и сырость.

Ведь и себя я не сберег
Для тихой жизни, для улыбок.
Так мало пройдено дорог,
Так много сделано ошибок.

Смешная жизнь, смешной разлад.
Так было и так будет после.
Как кладбище, усеян сад
В берез изглоданные кости.

Вот так же отцветем и мы
И отшумим, как гости сада...
Коль нет цветов среди зимы,
Так и грустить о них не надо.

Вільний переклад «Ну, целуй меня, целуй..» С.Есенин

Ну цілуй мене , цілуй,
Аж до крові , щоб був шок,
Не товариш міцній волі,
Наш сердечний кип’яток.

Перевернутий фужер,
Між веселих не для нас,
Зрозумій мене «mon cher»,
На землі живуть лиш раз.

Навкруги спокійним оком,
Подивись,сич вже кричить,
Місяць,мовби жовтий ворон,
Над землею знов кружить.

Так цілуй же, я так хочу,
Морок вже й мені співає,
Видно смерть на крилах ночі,
Місяць мою відчуває.

Вже згасає моя сила,
Що ж, вмирати так вмирати,
Та до смерті , моя мила,
Тебе хочу цілувати.

Щоб весь час в дрімоті ранку,
Чув від тебе завжди я,
« ти життя мого серпанок,
Милий, я навік твоя!»

Щоб наповнений фужер,
В легкій пінні не погас,
Пий й співай мені «mon cher»,
На землі живуть лиш раз..

Текст оригіналу

Ну, целуй меня, целуй,
Хоть до крови, хоть до боли.
Не в ладу с холодной волей
Кипяток сердечных струй.

Опрокинутая кружка
Средь веселых не для нас.
Понимай, моя подружка,
На земле живут лишь раз!

Оглядись спокойным взором,
Посмотри: во мгле сырой
Месяц, словно желтый ворон,
Кружит, вьется над землей.

Ну, целуй же! Так хочу я.
Песню тлен пропел и мне.
Видно, смерть мою почуял
Тот, кто вьется в вышине.

Увядающая сила!
Умирать так умирать!
До кончины губы милой
Я хотел бы целовать.

Чтоб все время в синих дремах,
Не стыдясь и не тая,
В нежном шелесте черемух
Раздавалось: «Я твоя».

И чтоб свет над полной кружкой
Легкой пеной не погас —
Пей и пой, моя подружка:
На земле живут лишь раз!

( вільний переклад на українську " Пускай ты выпита другим" С Есенин)

Нехай ти випита до дна, зовсім не мною,
Душа звинить як та струна, тільки тобою,
Мені достався кращий приз, у подарунок,
На дні твоїх палких очей, осінній трунок.

Скловидним маревом волосся, п’янить бажання,
І арфою в душі звучить, твоє кохання,
Мені дорожче юних літ, і вітру літа,
Осінній вік, як зрілий плід, і ніжні квіти.

І як поет кричу тобі - мрія здійснилась
Моїй уяві у рази, ти полюбилась.
Брехати серцем я тобі, зовсім не вмію,
Що поєднались на віки, маю надію.

Тому говорю я тобі, без долі чванства,
Що без жалю я розстаюсь із хуліганством,
Скандальні сплинули роки, та час відваги,
І серце випило уже, кров очищаючої браги.

Вербою вересень в вікно , моє ввірвався,
Про те що любиш ти мене, мені зізнався,
Багряним світлом у душі спокій засіяв,
Сказав що він прийде і здійснить мрії.

Тепер у світі все мені для серця мило,
Без примусу і без журби, живу щасливо.
Тепер здається навкруги весь світ прозорим,
І в ньому образ твій п’янить своїм узором.


Бо ти освітлюєш мій шлях,як та комета,
Рідніше стала ніж сестра, душі поета,
І в вірності поклявшись ,без останку,
Співати буду я пісні , безперестанно.

Про те як вітер шепотить слова любові,
Про те що ми із ним, брати по крові,
Що без кохання всі слова лиш дилетантство,
Та позабуте навіки вже хуліганство….



текст оригіналу, що вдохновив на перклад.

Пускай ты выпита другим,
Но мне осталось, мне осталось
Твоих волос стеклянный дым
И глаз осенняя усталость.

О возраст осени! Он мне
Дороже юности и лета.
Ты стала нравиться вдвойне
Воображению поэта.

Я сердцем никогда не лгу,
И потому на голос чванства
Бестрепетно сказать могу,
Что я прощаюсь с хулиганством.

Пора расстаться с озорной
И непокорною отвагой.
Уж сердце напилось иной,
Кровь отрезвляющею брагой.

И мне в окошко постучал
Сентябрь багряной веткой ивы,
Чтоб я готов был и встречал
Его приход неприхотливый.

Теперь со многим я мирюсь
Без принужденья, без утраты.
Иною кажется мне Русь,
Иными - кладбища и хаты.

Прозрачно я смотрю вокруг
И вижу, там ли, здесь ли, где-то ль,
Что ты одна, сестра и друг,
Могла быть спутницей поэта.

Что я одной тебе бы мог,
Воспитываясь в постоянстве,
Пропеть о сумерках дорог
И уходящем хулиганстве.

Вільний переклад «Руки милой, пара лебедей» С. Есенин

Руки милої, що пара лебедів,
Ніжним дотиком волосся зігрівають,
Не замовкне про кохання спів,
Всі його невтомно повторяють.

Пісні я співав на чужині,
І тепер , про теж співаю знову,
Через те літати в вишині,
Ніжністю просякнутому слову.

Якщо душу сповнити коханням,
Серце стане глибою із злата,
І тоді пройшовши скрізь страждання,
Я порушу всі закони Шаріату .

Тегеранський місяць не старайся,
Не наповниш пісні теплотою,
Ти же знаєш,я навік віддався,
Двом очам, прихованим чадрою.

Я не знаю, як життя прожити,
Догоріти, присвятивши Шазі,
Чи невпинно в старості тужити,
По колишній пісенній відвазі,

Свій кінець, й початок всього є,
Що приємно око, а що вуху,
І про те, що пісня душу п’є,
Я тобі, повідаю як другу.

А про мене, та про мої пісні,
Скрізь роки, нехай лунає спів,
Що я був би у рази ніжніший,
Та згубила пара лебедів.

текст оригіналу
Руки милой - пара лебедей -
В золоте волос моих ныряют.
Все на этом свете из людей
Песнь любви поют и повторяют.

Пел и я когда-то далеко
И теперь пою про то же снова,
Потому и дышит глубоко
Нежностью пропитанное слово.

Если душу вылюбить до дна,
Сердце станет глыбой золотою.
Только тегеранская луна
Не согреет песни теплотою.

Я не знаю, как мне жизнь прожить:
Догореть ли в ласках милой Шаги
Иль под старость трепетно тужить
О прошедшей песенной отваге?

У всего своя походка есть:
Что приятно уху, что - для глаза.
Если перс слагает плохо песнь,
Значит, он вовек не из Шираза.

Про меня же и за эти песни
Говорите так среди людей:
Он бы пел нежнее и чудесней,
Да сгубила пара лебедей.

(вільний переклад «Заметался пожар голубой» С . Есенин)

Палить душу вогнем голубим,
В перший раз нестримне бажання,
І щоб мрії не зникли як дим,
В перший раз я співаю коханням.

Був я весь, як покинутий сад,
На жінок і на випивку хтивий,
А літа не вернути назад,
Та не був в них ніколи щасливий.

Надоїло в гулянках нічних,
Із собою у вічних змаганнях,
Цілувати хмільних та чужих,
В перший раз я співаю коханням.

Мені б бачити просто тебе,
І в очах злато-карих тонути,
Я боюсь , доля нас розведе,
Як назад тоді повернути?

У очах тільки ніжний твій стан,
Як би знала ти серцем жаданим,
Як коханням горить хуліган,
Як бажає він бути слухняним.

В кабаки я тепер ні на крок,
Лиш від тебе тепер я п’янію,
І не хочу я інших жінок,
Ти одна назавжди в моїх мріях.

Я закину писати вірші,
Щоб твоєї руки лиш торкатись,
У теплі твоєї душі,
У волосі осіннім впиватись.

Я б навіки з тобою пішов,
В далину і любі мандрування,
Бо з тобою лиш щастя знайшов,
В перший раз, я співаю коханням.

Текст оригіналу
Заметался пожар голубой,
Позабылись родимые дали.
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

Был я весь - как запущенный сад,
Был на женщин и зелие падкий.
Разонравилось пить и плясать
И терять свою жизнь без оглядки.

Мне бы только смотреть на тебя,
Видеть глаз злато-карий омут,
И чтоб, прошлое не любя,
Ты уйти не смогла к другому.

Поступь нежная, легкий стан,
Если б знала ты сердцем упорным,
Как умеет любить хулиган,
Как умеет он быть покорным.

Я б навеки забыл кабаки
И стихи бы писать забросил.
Только б тонко касаться руки
И волос твоих цветом в осень.

Я б навеки пошел за тобой
Хоть в свои, хоть в чужие дали...
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

Вільний переклад «Пой же, пой. На проклятой гитаре» С.Есенин

Ну співай на треклятій гітарі,
Мій остатній, єдиний брат,
Задихнутись би в цьому пожарі,
Раз немає дороги назад.

Не дивись на її зап’ястя,
Золотисте чарівне волосся,
Я шукав у цій жінці щастя,
Але тільки лихо знайшлося.

Я не знав, що кохання – зараза,
Я не знав, що кохання – чума,
А в душі відлунює фраза,
« я вирішую все сама..»

Посміхнулась мені ненароком,
і уже наперед все знала,
і звабливо, примруженим оком,
в хулігана душу забрала.

Так співай, хай життя вирує,
Може з серця прогонить печаль,
Хай себе не мені дарує,
Незрівнянно красива, шваль

Ні чекай, я її не лаю,
Ні чекай, я її не кляну,
Дай про себе тобі зіграю,
Під гітари басову струну.

Я прожив у палкому бажанні,
В серці золото снів зібрав,
І не раз у хтивім тумані,
Я до серця жінок прижимав.

У природи є правда своя,
Пси у чергу стають до суки,
Раз вона і так не моя,
Так для чого душевні муки.

Так для чого мені ревнувати,
Наповнятися чорним трунком,
Суть життя – у ліжко лягати,
Суть життя - у п’янких поцілунках.

Так співай, в роковому запалі,
Хай слова тріпотять по вітрУ,
Тільки знаєш, пошли всіх подалі,
Я ніколи, мій брат не помру.



Текст оригіналу

Пой же, пой. На проклятой гитаре
Пальцы пляшут твои вполукруг.
Захлебнуться бы в этом угаре,
Мой последний, единственный друг.

Не гляди на ее запястья
И с плечей ее льющийся шелк.
Я искал в этой женщине счастья,
А нечаянно гибель нашел.

Я не знал, что любовь - зараза,
Я не знал, что любовь - чума.
Подошла и прищуренным глазом
Хулигана свела с ума.

Пой, мой друг. Навевай мне снова
Нашу прежнюю буйную рань.
Пусть целует она другова,
Молодая, красивая дрянь.

Ах, постой. Я ее не ругаю.
Ах, постой. Я ее не кляну.
Дай тебе про себя я сыграю
Под басовую эту струну.

Льется дней моих розовый купол.
В сердце снов золотых сума.
Много девушек я перещупал,
Много женщин в углу прижимал.

Да! есть горькая правда земли,
Подсмотрел я ребяческим оком:
Лижут в очередь кобели
Истекающую суку соком.

Так чего ж мне ее ревновать.
Так чего ж мне болеть такому.
Наша жизнь - простыня да кровать.
Наша жизнь - поцелуй да в омут.

Пой же, пой! В роковом размахе
Этих рук роковая беда.
Только знаешь, пошли их на хер...
Не умру я, мой друг, никогда.

2012