Сніг іде і лишає у меншости світ.
Годі ліпше пори Пінкертонам,
і себе осягаєш у всякім єстві
за непевністю відтиску в онім.
На таке не запитують мзди угорі,
горілиць; тиша личить безодні.
Скільки світла набилось у скалку зорі,
проти ночі! що біженців в лоді.
Не осліпни, гляди! Ти і сам сирота,
потерча, переступник законів.
За душею – ні дідька, лиш пара уста
огорта, наче профіль драконів.
Помолись ліпше вголос, як той Назорей,
за наснагу з дарами дорожніх –
самозваних царів зі дверей до дверей
у півкулях обох і діток в них.



.

ХРИСТОС И КРЕСТ/ М.Цветаева

Среди поля у дороги
Стародавний крест стоит,
А на нём Христос распятый
Тоже с давних лет висит.

Время расшатало гвозди,
Долго ветер крест качал,
И Христос, вверху распятый,
С древа на землю упал.

Тотчас же трава степная,
Что росла вокруг креста,
В свежие свои объятья
Нежно приняла Христа.

Незабудка и фиалка,
Что синели меж травы,
Обвились венцом любовно
Вкруг Христовой головы.

На живом природы лоне,
Отдохнуть от ран и слёз,
Меж цветочных благовоний
Мирно опочил Христос.

Но недолго почивал он,
Пустовал сосновый шест, —
Чьи-то руки Иисуса
Снова подняли на крест.

Но, как видно, не сыскали
Для Распятого гвоздей:
Ко кресту жгутом соломы
Был привязан Назарей.

Так ханжи и суеверы,
Видя с ужасом в глазах,
Как с гнилого древа смерти —
С алтарей, несущих страх,

Из церковных песнопений,
Из обмана, крови, слёз, —
Словом, как с креста былого
Сходит на́ землю Христос.

И как, ставши человеком,
Человечностью своей
В царство света и свободы
Увлекает нас, людей, —

Все стараются над миром
Вознести опять Христа,
И хоть лжи соломой — снова
Пригвождают у креста.

З ТАМАРИ ГАНЕНКО - ВИШНЯ
(переспів з російської мови)

Вишня в снігу - квіткою білою…
Тішусь тобою єдиною-милою,
топлюся-тону в очей глибині,
руку торкаю, але… мов у сні.

Хвилини минають і дні,
і над нами не владні – о ні!
А мій усміх назустріч рокам:
-Не від-дам!
2012


Тамара Ганенко

**Вишня расцвела между нами в снегах.
Должны ли мы обламывать ей ветки.
Сердце щемит от морозного свиста времени**

Вишня светится в белом снегу...
Надышаться тобой не могу
И наплаваться в глаз глубине, -
Наяву, а не только во сне.

Проплывают минуты и дни,
И не властны над нами они.
Улыбаюсь навстречу годам:
- Не отдам!..

А Жовтень йде на Ви*
рішуче, навіть строго,
чиєсь «о, дорога́» замінює доро́га.

Не забере в полон,
нехай ридають-плачуть,
хоча для жовтня це нічого і не значить.

У війську жовтня є
валторни, труби, горни,
але на успіх шанс, напевно, ілюзорний.

Він сам – факір на мить,
Природи це уроки,
а ми ще живемо, які там наші роки...


26.10.2012

Я той
що поруч, і кого не бачу,
про кого іноді забуду.
а іноді в думках відзначу.

Він мовчазний коли я говорю,
він просить ласки, я ж ненавистю горю,
він там блукає де слідів моїх не знати,
він буде на ногах, коли мені прийде пора вмирати

http://www.los-poetas.com/d/juanr1.htm#YO NO SOY YO.

Вечір. Руйнація геометрії.
Точка, що кут нанівець звела.
Взагалі: маліє дедалі предмет її.
Так роздягаються догола.

І – зупиняються. І гущавина
застує вдіяне, як печать
сургучева надіслане. Аби завидна –
з лабії і почать…

Місяць, виліплений у Монголії,
потикає заціплої шиби склу
прищувату, лезвами листь магнолії
чисто виголену скулу.

Як війську, годящому за хлібиною
стати як стій – без громів "ура",
безнадійній добі розродитись дниною
треба учора – й край.

Це – пустотам статуї, злитись з сутінню
згідної, нутрощів не шкребе.
У людині відмінність сягає ступеню
безнадії cуто щодо себе.

І
Осінь твоєї півкулі ячить "курли".
На охлялій державі дає слабини підпруга.
І, хоча вікно не закрите, кути у млі
до сорочки звикають, як центру круга.
А як лампу ввімкнеш, хоч куди б доніс
на самого себе, і перо – за свідка.
І нема могили, рівняти ніс
в піаніні невтішного Фредеріка.
В повню жниво з чужої обом казни
обдаровує сріблами мочажина.
А повернись до стіни, і сни
відти посунуть, як та дружина,
навпрошки на задвірки, рвучи кільце
конопель. Та лахміть не прикриють лати.
І тому, що всі на одне лице,
согрішив зі одним, тридцять трьох кохати.

ІІ
Черепиця фільварків і жовтий тиньк
сумовитих обійсть, і карнизів брови.
То колеса по вісь у багні, то кінь
хвицне місяць коров’ячий гонорово.
І мигають стоги, завалившись в Буг,
і задкує вільшаник, п’ючи з корзинок;
і в розораній хмарі свинцевий плуг
не вістить полегші для піль озимих.
У поділ, у вовнинки панчіх – реп’ях
учепивсь потерчам, а кігтить, що кревник.
На міцнющі нитки небеса про всяк
зашиває дощем – і прощай Коперник!
І кришталик тьмяніє, і никне геть
тіло розсипом родимок в сукні з пíтьми.
Нетривкий, ледь угаданий силует,
ти не гожа упасти в чиїсь обійми.

ІІІ
Розумію, кохають і без надій,
не навзаєм. І вільні, як син Кібели,
цінувати імлу і тонути в ній,
з нею і трапити в твої землі.
Можна, цяту за цятою, ліпші з рис
до молекул двоїти пером сугубим.
Чи відбитись в свічаді: мовляв, дивись,
ти – це я; позаяк – а кого ми любим,
крім себе? За талан, взагалі – мовчок:
і гати, не гати на майбутнє греблі,
те детонує, як бомба, що
полишає неторканими лиш меблі.
Не дібрати, від кого і хто утік:
ані час, ані простір для нас не зводня,
але, як його бути завжди, довік,
нам обвикатись уже сьогодні.

Я аркуш проміняв на берег моря,
Та хвилям літери не зрозуміти, як не пнись.
Приплив безжальний – він не чує горя,
«Ім’я її пишу, благаю, зупинись!»
Вона говорить: «Що ж ти, недолугий,
Притримати надумав часу плин?
Адже і я не перша й ти не другий,
Чий слід земний розмеле цей одвічний млин».
Я суперечу: «Тож із праху в прах,
Твоє ж ім’я бринітиме думками,
Звертатимусь до тебе як до Бога – в молитвах
І образ твій огорнуть хмари рушниками».
Загине Світ: Гурк! Блись!
Ось був, а ось вже не існує.
Примружуй очі і до мене притулись
Не бійся – нас любов врятує.

Знову це вікно,
За яким - не сплять.
Може - п'ють вино,
Може - так сидять.
Або просто - рук
Не рознімуть вдвох.
Є в будинках, друг,
Ось таке вікно.

Не від свіч пітьму запалю нічну:
Від очей без сну!

Крик нічних розлук
Ти, вікно вночі!
Може - сотні рук,
Може - три свічі...
Розуму нема
Ради і спокою.
І горить пітьма
У моїх покоях.

Друже, помолись за будинок чи
За вікно в ночі!


10.10.2012

***

Пародія – лише кривий відбиток
В кімнаті сміху у дзеркал на стику.
Та звідтіля, як ближче придивитись,
Лиш визирає пародиста пика.

***

Пародія буває хоч якою –
Паразитує, зрештою, на інших.
Це пародисти називають грою -
Для себе відшукали, хитрі, нішу.


***

Пародія – коли катма ідей.
Хто геніальних віршів сам не пише -
Народжений плебеєм і плебей,
Хоч і принизить - та не стане вищим.


10.10.2012

Ось нічне вікно,
Де усі не сплять,
Може, п `ють вино,
Може, так сидять.
А чи просто рук
Плетене сільце,
В кожнім домі,друг,
Єсть вікно таке.

Не від свіч і ламп освітило тьму,
Від очей без сну

Крик прощання, стріч -
Ти- вікно вночі!
Може, сотні свіч,
Може, дві свічі…
Розуму б знаття
Де знайти покою…
Та моє життя
З долею хисткою.

Помолись, дружок, за безсонний дім,
За вогонь у нім.

Вірш – то істина священна, її брехнею не здолаю.
Не жди похвал – не одописець! Догоди й лестощів не знаю.
Мій вірш сатирою проллється, бо іншого шляху немає.
Хай світ почує голос правди: мені найвища істина є.

***

Не розпізнав

О серце, як би зір чужий твоїх таїн не розпізнав!
В кучерях пері заховайсь, щоб гребінець не розпізнав!

Ти хочеш родимки зерно, дурненька пташечко, добуть, –
Ох, якнайшвидше відлети, щоб пагінець не розпізнав!

Хай ніжки, милая, твої, – за них життя віддам ураз! –
Тихіше ходять, щоб сусід – спаси Отець! – не розпізнав!

Щоб ревність не звела мене, своєї вроди не являй –
Лице од свічки затули, щоб літавець не розпізнав!

Щасливий, серце, я на мить з коханою на самоті:
Притихни, аби ворог мій – хай йому грець! – не розпізнав!

Холодний вітре, не торкайсь її кучерів, щоби я
Стражденним серцем, який ти жорстокий швець, не розпізнав!

Каабу капищем назвав ваїз – любов мою хулить.
Та як дізнавсь про неї він, Сабір-мудрець не розпізнав!


***


Боже, слава тобі!


За твоїх безсердечних дворян, Боже, слава тобі!
За людців, що напхали гаман, Боже, слава тобі!

І за тих, що без дрожу глядять на твій нарід в біді,
Що одержали честь вони й сан, Боже, слава тобі!

І за спокій на бійнях живих – тих, що знають одне:
Аби був найжирніший баран, Боже, слава тобі!

За катів, що втопили в крові стільки власних братів,
За твоїх і вірмен, й мусульман, Боже, слава тобі!

О, за кров, що по волі твоїй затопила Баку,
За страждань і за сліз океан, Боже, слава тобі!

За гарчливих твоїх дикунів, за твоїх кровопивць –
В їх очах лиш кривавий туман, Боже, слава тобі!

За міщанських шакалів твоїх – гнати б їх до пустель! –
І за сповнений звірів майдан, Боже, слава тобі!

За порядних людей, що сприяють всерйоз брехунам
На обмані зробити обман, Боже, слава тобі!

І за тих, хто у лазні краде всю білизну жінок –
За безчинних ісламських вірян, Боже, слава тобі!

І за тих, хто спокійно дививсь на такії діла, –
Їхню совість не мучив шайтан, Боже, слава тобі!

Я питаю, Всевишній, тебе: Землю ти не спалив?!
В голові моїй щастя дурман: Боже, слава тобі!

Я цю загадку на розв*яжу, що лежить у грудях:
Тут є тільки початок життя – весь попереду шлях.


***


Стану я


Коли кохана піде геть, з нудьгою в зорі стану я,
В душі бажання збережу, а жить в позорі стану я!

Оточений ізвідусіль безліком осоружних сил,
В грозу скалою давнини в відкритім морі стану я!

Докори хвилями ідуть, а човен став, – як і раніш, –
Моєї впертості: завжди при злім докорі стану я!

Яких ударів не завдасть грудям Бістуна молоток –
Бістун не зрушить! В кожнім так смертельнім спорі стану я!

О люба, як життя ціну складає тільки твій наказ,
То з радістю життя віддам: на договорі стану я!

Чи в тім біда, що час колись мене зведе у небуття,
Бо мрією в очах людей, в ворожім горі стану я!

Як в слові «éтена» обіч еліфи стражами стоять,
Сабіром так, у світі зла, в земнім просторі стану я!


***


До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам моллами вже закриті очі,
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.



***


Святенник

Не бреши нам, дружок, і дурню не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч, ліпше зір свій надійно зціли!



***



Як я зрадів і звеселів – немов волає небо.
Убивчих без числа дарів мені зсилає небо.

Про все я в розпачі забув, та ось надію знов здобув.
Який же дар зіслать мені тепер жадає небо?

Хіба грім долі загримить, як я щасливий буду мить?
Навіщо ж лишеньком новим тоді жахає небо?

Зі мною ти не грайся знов, моя безумная любов!
Я граю сам, танцюю сам, як не кружляє небо!

Ми всі пустилися в танок. Побачим, хто зупинить крок:
Душа, любов, чи Риба, Бик, як запалає небо?



***



Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас, не відомо чому,
Миротворці, скоти, інтригани виходять.



***



Лист

Такий лист у жаху вам не зможе наснитись,
Стільки в нім помилок – не спромога дивитись.
Але ж лист надійшов од директора школи –
Й наші діти приходять до нього учитись.



***


Патріоти

Промовляють патріоти, що свободи жде народ.
Всіх в мечеть святенник кличе. Що ж – він теж є патріот!
Патріоти у костюмах з шевіота мовлять так:
«Лиш була б та патріотка, що її всяк цьома в рот!»


‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!

Святеннику ти не давай!.. Бо не для нього мій портрет...
Егоїстичні очі лиш у морок зводять правди май!
Нехай на скромний мій портрет погляне світлий чоловік,
Що любить істину, і так, що в ній знаходить правди май!

‘ ‘ ‘

Свої переконання звик міняти в кожнім слові,
Я мов вода: усяк арик і шлях усякий – новий;
Як заманеться, так скажу: що добре, що погано:
Захочу – вдарю по цвяху, захочу – по підкові!

‘ ‘ ‘

Коли б оголосив Аллах, що через ліність він
Із раю гурій вигнав геть з гилманами ураз –
Ханжо, правдиво розкажи, ні слова не ховай:
Ти розстелив би килимок, аби здійснить намаз?

‘ ‘ ‘

Спитав я: «Хто освічений?» і відповідь почув:
«Той, хто забув релігію і святості загін».
Я про святенника спитав і відповідь почув:
«Не загнаний ніде – гаман великий має він».


162-му номерові «Седа»

Я – дзеркало своїй епосі. Я – поет.
Тож знаю: у мені відбився не один.
На мене дехто так недавно позирнув,
І зразу в дзеркалі себе побачив він.


‘ ‘ ‘

Сказав візиру шах: «Я плачу через те,
Що одуда у люстрі бачу раз на рік».
У відповідь почув: «Збагни, як плачу я...
Тому що повсякчас твій споглядаю лик!»


‘ ‘ ‘

Усе горе від розуму коїться з нами одвік.
В кого розум убогий – не знає ні бід, ні терзань.
Тим є довші нещастя, чим є розумніш чоловік –
Лише розуму сила вимірює ступінь страждань.

‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі,
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!






Переклад Василя Білоцерківського

     (переспів)

Поблискує ніч. Намітилась ріка…
А чудеса твої всі вищі мене ростом.
Печаль немов печать в русалчиних вінках
ловитимуть в води кругах - небесні гості.

ВідьмАм багряним до лиця багрянець наших днів,
кожносекундно босі ноги біжать по вертикалі…
Смієшся, аж дзвенить – але душа? – На дні!
Доокола люду – тьма… Хай би твою печаль забрали!
2012

*ДОДАТКИ

Марта Январская (1972) / Вірші / переклади

Богдан Манюк. Современное купальское

Поблёскивает ночь. Намечена река.
Все чудеса твои меня повыше ростом.
Русалочью печаль печатью на венках
вылавливают те, кто в меру небогости.
Багряным колдунам багрянцы наших дней,
ежесекундно ног босые вертикали.
Смеешься, будто звон. Душа твоя на дне:
вокруг народу тьма – наверное, украли б.
2012

Богдан Манюк (1965) / Вірші

СУЧАСНЕ КУПАЛЬСЬКЕ
Висвічується ніч. Засвідчено ріку.
Усі твої дива від мене вищі ростом.
Русалчина печаль на кожному вінку,
що упіймають ті, хто в міру небогості.
Багряним чаклунам багрянці наших діб
і ніг прудких щомить летючі вертикалі.
Смієшся, наче дзвін. Ховаєш серце й німб:
така довкруг юрба – без сумніву, украли б.

Десять тисяч - і всього один забіг
зостався.
І зненацька наш Бєскудніков Олег
зазнався.

Каже: "Хворий, бюлетеню, впав із сил!" -
і згинув.
Ось тоді мене наш тренер попросив -
біжи, ну!

Я ж на довгій на дистанції помру -
не охну.
Пробіжу, можливо, тільки перший круг -
і здохну!

Та суворо тренер: Федю, ти допе-
трай, зможеш!
Каже, волю варто мати лиш до пе-
ремоги.

Воля волею, як сили, мов у двох!
Я постарався -
І на десять тисяч рванув, як на п'ятсот, -
Та здався.

І підвів усіх - та я ж попереджав! -
не чули.
Що пробіг всього два кола і упав...
Жалкую.

І наш тренер, екс- і віце-чемпіон
ОРУДа,
Не пускати став мене на стадіон,
іуда!

З ним ще вчора ми пили, як братани,
до ранку,
А тепер кричить: "Замінюй ковзани
на санки!"

Шкода тренера - він тренер хоч куди...
Ну, Бог з ним -
До класичної я взявся боротьби
і боксу.

Перестав я сумніватися в собі,
будь певен -
Раптом стали ввічливі зі мною всі -
і тренер.


26.09.2012

Вільний переклад
«Там, где вечно дремлет тайна» С.Есенин

Де дрімає таємниця,
Нетутешні є поля,
Моя доля – це в’язниця,
На горах твоїх земля.

Хоч широкі твої води,
Як і вітру помах крил,
Та століття твої й роки,
Затуманив біг світил.

Не мене ти цілувала,
Не тебе призначив рок,
Доля шлях підготувала,
Мій до Сонця та зірок.

І спочатку приказала,
Полетіти в тьму німу,
Й все що мав я відібрала,
Не лишивши нікому.

Щоб в душі твоїх віконцях,
Розірвавши тьму ночей,
Запалив два нових сонця,
Незгасаючих очей.

Текст оригіналу

Там, где вечно дремлет тайна,
Есть нездешние поля.
Только гость я, гость случайный
На горах твоих, земля.

Широки леса и воды,
Крепок взмах воздушных крыл.
Но века твои и годы
Затуманил бег светил.

Не тобой я поцелован,
Не с тобой мой связан рок.
Новый путь мне уготован
От захода на восток.

Суждено мне изначально
Возлететь в немую тьму.
Ничего я в час прощальный
Не оставлю никому.

Но за мир твой, с выси звездной,
В тот покой, где спит гроза,
В две луны зажгу над бездной
Незакатные глаза.

Вільний переклад
«Не бродить, не мять в кустах багряных» С.Есенин

Не бродити у кущах багряних,
Не знайти слідів між лободи,
Пасмом кіс, чарівних та вівсяних
Від - бажалась видно назавжди

Мовби ягода, червона, спіла,
Ніжною була твоя краса,
Сонячним заходом ти горіла,
А в очах безкрайні небеса.

Хоч зерно, твоїх очей зів’яло,
Ім’я, п’янко пронеслось, мов звук,
Шаль зім’ята, довго зберігала,
Запах меду безневинних рук.

В тишині, коли зоря на небі,
Мовби кошеня вмиває рот,
Говір лагідний чую про тебе,
Водяних, налитих вітром сот.

Хоч мені шепоче часом вечір,
Що ти була – пісня моїх мрій,
Той хто вигадав твій стан та плечі,
Самий настояний чародій.

Не бродити у кущах багряних,
Не знайти слідів між лободи,
Пасмом кіс, чарівних та вівсяних
Від - бажалась видно назавжди

Текст оригіналу


Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.
С алым соком ягоды на коже,
Нежная, красивая, была
На закат ты розовый похожа
И, как снег, лучиста и светла.
Зерна глаз твоих осыпались, завяли,
Имя тонкое растаяло, как звук.
Но остался в складках смятой шали
Запах меда от невинных рук.
В тихий час, когда заря на крыше,
Как котенок, моет лапкой рот,
Говор кроткий о тебе я слышу
Водяных поющих с ветром сот.
Пусть порой мне шепчет синий вечер,
Что была ты песня и мечта,
Все ж, кто выдумал твой гибкий стан и плечи,
К светлой тайне приложил уста.
Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.

Коли сніжинка легко так
літає,
Мов зіронька, що впала
із небес,
Ковзне у руки й слізкою
розтане,
Тендітні крила їй
не повернеш.
І зачаровані прозорістю
медузи,
Її торкнемося капризом власних
рук,
Вона, мов полонений,схований
у тузі,
Раптово зблідне і помре
від мук.
Коли ж захочемо метеликів
не в танці,
Не мрію бачити, а тільки прах без сил:
- Де їх наряд? -
Від них на наших пальцях
Зорею розфарбований лиш пил.

Залиш політ метеликам
з снігами,
І не губи медузу
на пісках:
Не можна мрію нам хапать
руками,
Не можна і тримати у
руках.
Не говори минулому,
що смуток
-Ти пристрасть і горіння
То ж шалій!
-Твоє кохання лиш
помилок жмуток,
- Та без кохання гинем.
Чародій.

20.09.2012

Вільний переклад
«День ушел, убавилась черта» С.Есенин
День пішов, потоншала межа,
Близьким став, щасливий день відходу,
Ріжу легким словом, мов ножем,
Таємниці літ прозору воду.

У блакитних струменях душі,
Б’ється піна, що роки скипала,
Що німим докором таврувала,
Смуток виливаючи в вірші

З кожним днем більше стаю чужим,
Я до тих із ким життя зв’язало,
Все тому, що в полі у межі,
Тінь мою від тіла відірвало.

Неодягнена вона пішла,
Кинувши мої зігнуті плечі,
Де-небудь вона тепер в далечі,
Іншого навіки віднайшла.

І себе даруючи йому,
Що був я, навіки позабула,
Породивши у душі пітьму,
Моїх віршів так і не почула.

В них пишу про не забутий бренд,
Їх відлуння бродить за горами,
Що у снах цілую я губами,
Тіні позабутої портрет

Текст оригіналу

День ушел, убавилась черта,
Я опять подвинулся к уходу.
Легким взмахом белого перста
Тайны лет я разрезаю воду.
В голубой струе моей судьбы
Накипи холодной бьется пена,
И кладет печать немого плена
Складку новую у сморщенной губы.
С каждым днем я становлюсь чужим
И себе, и жизнь кому велела.
Где-то в поле чистом, у межи,
Оторвал я тень свою от тела.
Неодетая она ушла,
Взяв мои изогнутые плечи.
Где-нибудь она теперь далече
И другого нежно обняла.
Может быть, склоняяся к нему,
Про меня она совсем забыла
И, вперившись в призрачную тьму,
Складки губ и рта переменила.
Но живет по звуку прежних лет,
Что, как эхо, бродит за горами,
Я целую синими губами
Черной тенью тиснутый портрет.

Чоловік труси вдягнув,
Майку синю підіткнув.
Джинси білі, наче сніг,
Натягнув, спасибі Біг.

Чоловік вдягнув піджак,
На піджак –
нагрудний знак,
На котрому «ВТО».

Зверху одягнув пальто.
На пальто, як раритет,
Одягнув кабріолет.

Зверху одягнув гараж
(трохи тисне, та якраз…)
Ще подвір'я натягнув,
Тином-ременем стиснув.

Зверху наш мікрорайон,
А тоді і регіон.
Головою похитнув
І планету одягнув.

Чорний космос натягнув,
Зорі міцно пристебнув,
Шлях Чумацький – на плече,
Зверху – Дещо там іще.

Подивився всюди
Враз –
У сузір’ї Волопас
Він згадав – забув про час.
Десь годинник мій іде –
Тік-так, тік-так – де ти, де?

Він знімає, мов кайдани,
І моря, і океани,
І машину, і пальто –
БО БЕЗ ЧАСУ ВІН – НІЩО.

Він стоїть в самих трусах
Із годинником в руках
І з балкону, неборак,
Перехожим каже так:

«Головне -
труси вдягнути
Й про годинник не забути!»


24.09.2012

Чи вже пізно, чи ще досить рано,
Те про що, не думав скрізь роки,
Дуже схожим став на Донжуана,
Як поет, любовної строки.

Що відбулось,що зі мною сталось,
Кожен день у інших я колін,
Кожен день,гублю до себе жалість,
Віддаючи їм палкий уклін.

Кожен день,губам я іншим радий,
Кожен день в очах інших тону,
Все тому, що не сприймаю зраду,
І в життя за все реванш беру.

Я хотів, щоб менше у стражданні,
Серце билось в почуттях простих,
Що шукаю, я в очах коханок,
Легкодумних, зрадливо пустих.

Стримай же мене, моя зневага,
Раз ідеш зі мною по життю,
Бо в душі критична рівновага,
Поєднань " ненавиджу-люблю"

Бо в душі, що маревом обнята,
Все частіше, чую скрізь туман,
«За свободу прийде час розплати,
Так приймай же виклик, Донжуан».

І приймаючи виклик безслівно,
Тихий шепіт вітру чую знов,
«У житті сприйматимеш спокійно
Пристрасть , за омріяну любов».

Так відбулось, так зі мною сталось,
Через те у багатьох колін,
Щоб частіше щастя посміхалось,
Скрізь жіночого обману тлін.

2012
текст оригіналу

Может, поздно, может, слишком рано,
И о чем не думал много лет,
Походить я стал на Дон-Жуана,
Как заправский ветреный поэт.

Что случилось? Что со мною сталось?
Каждый день я у других колен.
Каждый день к себе теряю жалость,
Не смиряясь с горечью измен.

Я всегда хотел, чтоб сердце меньше
Билось в чувствах нежных и простых,
Что ж ищу в очах я этих женщин —
Легко думных, лживых и пустых?

Удержи меня, мое презренье,
Я всегда отмечен был тобой.
На душе холодное кипенье
И сирени шелест голубой.

На душе — лимонный свет заката,
И все то же слышно сквозь туман, —
За свободу в чувствах есть расплата,
Принимай же вызов, Дон-Жуан!

И, спокойно вызов принимая,
Вижу я, что мне одно и то ж —
Чтить метель за синий цветень мая,
Звать любовью чувственную дрожь.

Так случилось, так со мною сталось,
И с того у многих я колен,
Чтобы вечно счастье улыбалось,
Не смиряясь с горечью измен.

Вільний переклад ( «Какая ночь я не могу» С.Есенин)

Чарівна ніч, тече як ртуть,
Мені не спиться, місяць світить,
Так ніби заново цвітуть,
Моєї молодості квіти.

Супутниця забутих літ,
Не називай цю гру коханням,
Хай місяця спокійний лід,
Остудить душу від страждання.

У сяйві місяця імла,
Забутим образом тривожить,
Як полюбити не змогла.
Та розлюбити ти не зможеш,

В житті кохати можна раз,
І через те мені чужа ти,
Що липи марно кличуть нас,
Їх цвіт зимою не вдихати.

Бо бачимо скрізь призму літ,
Що в сяйві місячного сині,
На липах вже не квітне цвіт,
На липах тільки сніг та іній.

Що позабули ми давно ,
Ким наша юність відгоріла,
І ми з тобою, мов в кіно,
вже без душі, раби у тіла


Та все ж цілуй та пригортай,
У пристрасті твоїй згораю,
Хай серце вічно прагне в рай,
До тої що навік кохаю.

Текст оригіналу
Какая ночь! Я не могу.
Не спится мне. Такая лунность.
Еще как будто берегу
В душе утраченную юность.

Подруга охладевших лет,
Не называй игру любовью,
Пусть лучше этот лунный свет
Ко мне струится к изголовью.

Пусть искаженные черты
Он обрисовывает смело,-
Ведь разлюбить не сможешь ты,
Как полюбить ты не сумела.

Любить лишь можно только раз,
Вот оттого ты мне чужая,
Что липы тщетно манят нас,
В сугробы ноги погружая.

Ведь знаю я и знаешь ты,
Что в этот отсвет лунный, синий
На этих липах не цветы -
На этих липах снег да иней.

Что отлюбили мы давно,
Ты не меня, а я - другую,
И нам обоим все равно
Играть в любовь недорогую.

Но все ж ласкай и обнимай
В лукавой страсти поцелуя,
Пусть сердцу вечно снится май
И та, что навсегда люблю я.

Вільний переклад «Мы теперь уходим понемногу» С. Есенин

Ми тепер відходимо потрохи,
В ті краї, де благодать та тиша,
Може бути, вже мені в дорогу,
Вирушати сказано всевишнім.

Ви дуби, в яких птахи співають,
Ти земля, яку слід цілувати,
Перед тими що нас залишають ,
Я журбу свою не в силі приховати.

Видно сильно я кохав на світі,
Все що душу закладає в тіло,
Вас, сади в веснянім первоцвіті,
І пшеницю золотисту, спілу.

Дум багато в тиші я продумав,
Встиг пісні коханню присвятити,
І на цій землі , сповитій сумом,
Мав я щастя, дихати та жити.

Мав я щастя, цілувати жінку,
Рвати квіти, ніжитись в траві,
Вільних звірів, не садити в клітку,
Та не бити їх по голові.

Знаю я , там квіти не зростають,
інші в тому світі вподобання,
Перед тими що нас залишають
Відчуваю я душевне хвилювання .

Знаю я, що в тих краях не буде,
Золотом наповнених ланів,
Через те, такі важливі люди,
Що живуть зі мною на землі.

Текст оригіналу
Мы теперь уходим понемногу
В ту страну, где тишь и благодать.
Может быть, и скоро мне в дорогу
Бренные пожитки собирать.

Милые березовые чащи!
Ты, земля! И вы, равнин пески!
Перед этим сонмом уходящим
Я не в силах скрыть своей тоски.

Слишком я любил на этом свете
Все, что душу облекает в плоть.
Мир осинам, что, раскинув ветви,
Загляделись в розовую водь.

Много дум я в тишине продумал,
Много песен про себя сложил,
И на этой на земле угрюмой
Счастлив тем, что я дышал и жил.

Счастлив тем, что целовал я женщин,
Мял цветы, валялся на траве,
И зверье, как братьев наших меньших,
Никогда не бил по голове.

Знаю я, что не цветут там чащи,
Не звенит лебяжьей шеей рожь.
Оттого пред сонмом уходящим
Я всегда испытываю дрожь.

Знаю я, что в той стране не будет
Этих нив, златящихся во мгле.
Оттого и дороги мне люди,
Что живут со мною на земле.

Вільний переклад «Ты меня не любишь, не жалеешь» С.Есенин

Ти мене,ні краплі не кохаєш,
Чим тобі я в душу не запав?
Від бажання хтиво, видихаєш,
Найсолодшу в світі із потрав.

Незрівнянна, в душу що запала,
Причинила серцю, стільки мук,
Розкажи скільком тепло відала,
Скільки пам’ятаєш губ і рук..

Знаю я, що їх було немало,
Та були вони лишень в душі тіні,
Багатьом себе ти дарувала,
Як сьогодні віддаєш мені.

Скрізь туман очей напівзакритих,
Знаю я , думками ти ще з ним,
І вдихнувши, швидко роблю видих,
Із душі, я твій солодкий дим.

Наша пристрасть, хоч є роковою,
Все ж горить пожаром нетривким,
Доля жартома звела з тобою,
Все пройде, в життя неспинний плин.

Ти підеш,сама себе шукати,
Розчинившись в безколірних днях,
Ранок разом нам не зустрічати,
На життя неспинних швидкостях.

Молоді лишень не зваблюй душі,
Не цілованих теплом не зігрівай,
Бо вогонь , в них в паростках придушиш,
Не знайдуть вони дорогу в рай.

І коли із іншим в ресторані,
Погляд твій, спіймаю мимоволі,
Не проснеться біль в закритій рані,
І коханням не стурбує долі.

І стиснувши мимоволі плечі,
Погляд опустивши різко в низ,
Скажеш мені тихо « Добрий вечір»,
Відповім я « Добрий вечір miss».

І ніщо вже душу не стурбує,
Не заставить плавитись в вогні,
Згасле полум’я знов доля не роздує,
Раз кохати, нам дано в житті.

Текс оригіналу
Ты меня не любишь, не жалеешь,
Разве я немного не красив?
Не смотря в лицо, от страсти млеешь,
Мне на плечи руки опустив.

Молодая, с чувственным оскалом,
Я с тобой не нежен и не груб.
Расскажи мне, скольких ты ласкала?
Сколько рук ты помнишь? Сколько губ?

Знаю я - они прошли, как тени,
Не коснувшись твоего огня.
Многим ты садилась на колени,
А теперь сидишь вот у меня.

Пусть твои полузакрыты очи
И ты думаешь о ком-нибудь другом,
Я ведь сам люблю тебя не очень,
Утопая в дальнем дорогом.

Этот пыл не называй судьбою,
Легкодумна вспыльчивая связь, -
Как случайно встретился с тобою,
Улыбнусь спокойно, разойдясь.

Да и ты пойдешь своей дорогой
Распылять безрадостные дни.
Только нецелованных не трогай,
Только не горевших не мани.

И, когда с другим по переулку
Ты пройдешь, болтая про любовь,
Может быть, я выйду на прогулку,
И с тобою встретимся мы вновь.

Отвернув к другому ближе плечи
И немного наклонившись вниз,
Ты мне скажешь тихо: "Добрый вечер!"
Я отвечу: "Добрый вечер, miss".

И ничто души не потревожит,
И ничто ее не бросит в дрожь -
Кто любил, уж тот любить не может,
Кто сгорел, того не подожжешь.

Вільний переклад « Улеглась моя былая рана..» С.Есенин

Затягнуло незгладиму рану,
П’яний смуток надоїв мені,
Чарівними квітами із Тегерану,
Я лікую душу в чайхані.

Сам чайханщик з круглими плачами,
Щоб прославилась навіки чайхана,
Пригощає ніжним красним чаєм,
Замість чачі, коньяку, вина.

Пригощай , господар, та не дуже,
Є троянди в твоєму саду,
І із них одна відкрила душу,
На хвилину опустив чадру.

Ми дівчат весняних та пригожих,
Не тримаємо у клітці, як птахів
Поцілункам не вчимо за гроші,
Любимо їх чистий вільний спів.

А ось цій, за ніжний порух тіла,
Що зорі , сестрою я б назвав,
Я відав би все що захотіла,
Неба синь та ніжний подих трав.

Наливай мені міцного чаю,
Я тобі ні каплі не збрешу,
За слова свої відповідаю,
А за душу, вибач, промовчу.

Не шукай у дверях порятунку,
Є шпарина в твоєму саду,
Згинув я, в очах п’янкому трунку,
Що відкрили душу та чадру.

ТЕКСТ ОРИГІНАЛУ
Улеглась моя былая рана -
Пьяный бред не гложет сердце мне.
Синими цветами Тегерана
Я лечу их нынче в чайхане.

Сам чайханщик с круглыми плечами,
Чтобы славилась пред русским чайхана,
Угощает меня красным чаем
Вместо крепкой водки и вина.

Угощай, хозяин, да не очень.
Много роз цветет в твоем саду.
Незадаром мне мигнули очи,
Приоткинув черную чадру.

Мы в России девушек весенних
На цепи не держим, как собак,
Поцелуям учимся без денег,
Без кинжальных хитростей и драк.

Ну, а этой за движенья стана,
Что лицом похожа на зарю,
Подарю я шаль из Хороссана
И ковер ширазский подарю.

Наливай, хозяин, крепче чаю,
Я тебе вовеки не солгу.
За себя я нынче отвечаю,
За тебя ответить не могу.

И на дверь ты взглядывай не очень,
Все равно калитка есть в саду...
Незадаром мне мигнули очи,
Приоткинув черную чадру.
2012

Вільний переклад « Не гляди на меня с укором» С.Есенин

Не дивись на мене з прокляттям,
Я зневагу свою не таю,
Не втішаюсь очей я багаттям ,
Не сподобав я ласку твою.

Маниш ти мене щастям синиці,
Вигляд твій, погляд мій веселить,
Ти прикинулась мертвою лисицею,
Чорний крук вже до тебе летить.

Ну,лови, я тебе не злякаюсь,
Лиш би жар твій, швидко не згас,
В лід моєї душі спотикались,
Твої сестри по духу, не раз.

Не тебе я кохаю,чарівна,
Ти лиш тінь, лиш примара її,
У душі моїй править, царівна,
Я згорів, в її серця вогні.

Серед інших вона не примітна,
І на вигляд, холодна як лід,
Чарівниця,легка та тендітна,
Збаламутила душу як слід.

Ось таку навряд одурманиш,
Не захочеш іти, полетиш,
Ну а ти, навіть серце не раниш,
Бо душею своєю мовчиш.

Тільки знай ,хоч тебе зневажаю,
Все ж відкриюсь тобі на віки,
Що якби не було ні пекла, ні раю,
Ми б придумали їх, від журби..

Текст оригіналу
Не гляди на меня с упреком,
Я презренья к тебе не таю.
Не люблю я твой взор с поволокой
И лукавую кротость твою.

Да, ты кажешься мне распростертой,
И, пожалуй, увидеть я рад,
Как лиса, притворившись мертвой,
Ловит воронов и воронят.

Ну и что же - лови, я не струшу,
Только как бы твой пыл не погас?
На мою охладевшую душу
Натыкались такие не раз.

Не тебя я люблю, дорогая,
Ты лишь отзвук, лишь только тень, -
Мне в лице твоем снится другая,
У которой глаза - голубень.

Пусть она и не выглядит кроткой
И, пожалуй, на вид холодна,
Но она величавой походкой
Всколыхнула мне душу до дна.

Вот такую едва ль отуманишь,
И не хочешь пойти, да пойдешь,
Ну, а ты даже в сердце не вранишь
Напоенную ласкою ложь.

Но и все же, тебя презирая,
Я смущенно откроюсь навек:
Если б не было ада и рая,
Их бы выдумал сам человек.

вільний переклад "Так грустно на тебя смотреть" С.Есенин

Тебе так сумно споглядати,
Тебе шкодую та жалію,
Бачу життя не хоче дати,
Одну на двох нам спільну мрію.

У поцілунках без кохання,
Ти розгубила душу й тіло,
І моє серце від страждання,
Окаменіло й почорніло.

Я не боюсь дощів осінніх,
У всьому щастя відчуваю,
Сприйму спокійно листя тлінність,
Я вже не мучусь, хоч кохаю.

Я не беріг себе нітрохи,
Щоб в тихому житті всміхатись,
Своєї не знайшов дороги,
Бо на роки встиг помилятись.

Смішне життя, смішний розклад,
Так було і так завше буде,
Мов кладовище вкритий сад,
В колись красиве цвітом чудо.

Ось так відквітнемо і ми,
Мов гості саду випадкові,
Якщо нема квітів в зими,
То звідки взятись в ній любові?

тескт оригіналу

Мне грустно на тебя смотреть,
Какая боль, какая жалость!
Знать, только ивовая медь
Нам в сентябре с тобой осталась.

Чужие губы разнесли
Твое тепло и трепет тела.
Как будто дождик моросит
С души, немного омертвелой.

Ну что ж! Я не боюсь его.
Иная радость мне открылась.
Ведь не осталось ничего,
Как только желтый тлен и сырость.

Ведь и себя я не сберег
Для тихой жизни, для улыбок.
Так мало пройдено дорог,
Так много сделано ошибок.

Смешная жизнь, смешной разлад.
Так было и так будет после.
Как кладбище, усеян сад
В берез изглоданные кости.

Вот так же отцветем и мы
И отшумим, как гости сада...
Коль нет цветов среди зимы,
Так и грустить о них не надо.

Вільний переклад «Ну, целуй меня, целуй..» С.Есенин

Ну цілуй мене , цілуй,
Аж до крові , щоб був шок,
Не товариш міцній волі,
Наш сердечний кип’яток.

Перевернутий фужер,
Між веселих не для нас,
Зрозумій мене «mon cher»,
На землі живуть лиш раз.

Навкруги спокійним оком,
Подивись,сич вже кричить,
Місяць,мовби жовтий ворон,
Над землею знов кружить.

Так цілуй же, я так хочу,
Морок вже й мені співає,
Видно смерть на крилах ночі,
Місяць мою відчуває.

Вже згасає моя сила,
Що ж, вмирати так вмирати,
Та до смерті , моя мила,
Тебе хочу цілувати.

Щоб весь час в дрімоті ранку,
Чув від тебе завжди я,
« ти життя мого серпанок,
Милий, я навік твоя!»

Щоб наповнений фужер,
В легкій пінні не погас,
Пий й співай мені «mon cher»,
На землі живуть лиш раз..

Текст оригіналу

Ну, целуй меня, целуй,
Хоть до крови, хоть до боли.
Не в ладу с холодной волей
Кипяток сердечных струй.

Опрокинутая кружка
Средь веселых не для нас.
Понимай, моя подружка,
На земле живут лишь раз!

Оглядись спокойным взором,
Посмотри: во мгле сырой
Месяц, словно желтый ворон,
Кружит, вьется над землей.

Ну, целуй же! Так хочу я.
Песню тлен пропел и мне.
Видно, смерть мою почуял
Тот, кто вьется в вышине.

Увядающая сила!
Умирать так умирать!
До кончины губы милой
Я хотел бы целовать.

Чтоб все время в синих дремах,
Не стыдясь и не тая,
В нежном шелесте черемух
Раздавалось: «Я твоя».

И чтоб свет над полной кружкой
Легкой пеной не погас —
Пей и пой, моя подружка:
На земле живут лишь раз!

( вільний переклад на українську " Пускай ты выпита другим" С Есенин)

Нехай ти випита до дна, зовсім не мною,
Душа звинить як та струна, тільки тобою,
Мені достався кращий приз, у подарунок,
На дні твоїх палких очей, осінній трунок.

Скловидним маревом волосся, п’янить бажання,
І арфою в душі звучить, твоє кохання,
Мені дорожче юних літ, і вітру літа,
Осінній вік, як зрілий плід, і ніжні квіти.

І як поет кричу тобі - мрія здійснилась
Моїй уяві у рази, ти полюбилась.
Брехати серцем я тобі, зовсім не вмію,
Що поєднались на віки, маю надію.

Тому говорю я тобі, без долі чванства,
Що без жалю я розстаюсь із хуліганством,
Скандальні сплинули роки, та час відваги,
І серце випило уже, кров очищаючої браги.

Вербою вересень в вікно , моє ввірвався,
Про те що любиш ти мене, мені зізнався,
Багряним світлом у душі спокій засіяв,
Сказав що він прийде і здійснить мрії.

Тепер у світі все мені для серця мило,
Без примусу і без журби, живу щасливо.
Тепер здається навкруги весь світ прозорим,
І в ньому образ твій п’янить своїм узором.


Бо ти освітлюєш мій шлях,як та комета,
Рідніше стала ніж сестра, душі поета,
І в вірності поклявшись ,без останку,
Співати буду я пісні , безперестанно.

Про те як вітер шепотить слова любові,
Про те що ми із ним, брати по крові,
Що без кохання всі слова лиш дилетантство,
Та позабуте навіки вже хуліганство….



текст оригіналу, що вдохновив на перклад.

Пускай ты выпита другим,
Но мне осталось, мне осталось
Твоих волос стеклянный дым
И глаз осенняя усталость.

О возраст осени! Он мне
Дороже юности и лета.
Ты стала нравиться вдвойне
Воображению поэта.

Я сердцем никогда не лгу,
И потому на голос чванства
Бестрепетно сказать могу,
Что я прощаюсь с хулиганством.

Пора расстаться с озорной
И непокорною отвагой.
Уж сердце напилось иной,
Кровь отрезвляющею брагой.

И мне в окошко постучал
Сентябрь багряной веткой ивы,
Чтоб я готов был и встречал
Его приход неприхотливый.

Теперь со многим я мирюсь
Без принужденья, без утраты.
Иною кажется мне Русь,
Иными - кладбища и хаты.

Прозрачно я смотрю вокруг
И вижу, там ли, здесь ли, где-то ль,
Что ты одна, сестра и друг,
Могла быть спутницей поэта.

Что я одной тебе бы мог,
Воспитываясь в постоянстве,
Пропеть о сумерках дорог
И уходящем хулиганстве.

Вільний переклад «Руки милой, пара лебедей» С. Есенин

Руки милої, що пара лебедів,
Ніжним дотиком волосся зігрівають,
Не замовкне про кохання спів,
Всі його невтомно повторяють.

Пісні я співав на чужині,
І тепер , про теж співаю знову,
Через те літати в вишині,
Ніжністю просякнутому слову.

Якщо душу сповнити коханням,
Серце стане глибою із злата,
І тоді пройшовши скрізь страждання,
Я порушу всі закони Шаріату .

Тегеранський місяць не старайся,
Не наповниш пісні теплотою,
Ти же знаєш,я навік віддався,
Двом очам, прихованим чадрою.

Я не знаю, як життя прожити,
Догоріти, присвятивши Шазі,
Чи невпинно в старості тужити,
По колишній пісенній відвазі,

Свій кінець, й початок всього є,
Що приємно око, а що вуху,
І про те, що пісня душу п’є,
Я тобі, повідаю як другу.

А про мене, та про мої пісні,
Скрізь роки, нехай лунає спів,
Що я був би у рази ніжніший,
Та згубила пара лебедів.

текст оригіналу
Руки милой - пара лебедей -
В золоте волос моих ныряют.
Все на этом свете из людей
Песнь любви поют и повторяют.

Пел и я когда-то далеко
И теперь пою про то же снова,
Потому и дышит глубоко
Нежностью пропитанное слово.

Если душу вылюбить до дна,
Сердце станет глыбой золотою.
Только тегеранская луна
Не согреет песни теплотою.

Я не знаю, как мне жизнь прожить:
Догореть ли в ласках милой Шаги
Иль под старость трепетно тужить
О прошедшей песенной отваге?

У всего своя походка есть:
Что приятно уху, что - для глаза.
Если перс слагает плохо песнь,
Значит, он вовек не из Шираза.

Про меня же и за эти песни
Говорите так среди людей:
Он бы пел нежнее и чудесней,
Да сгубила пара лебедей.

(вільний переклад «Заметался пожар голубой» С . Есенин)

Палить душу вогнем голубим,
В перший раз нестримне бажання,
І щоб мрії не зникли як дим,
В перший раз я співаю коханням.

Був я весь, як покинутий сад,
На жінок і на випивку хтивий,
А літа не вернути назад,
Та не був в них ніколи щасливий.

Надоїло в гулянках нічних,
Із собою у вічних змаганнях,
Цілувати хмільних та чужих,
В перший раз я співаю коханням.

Мені б бачити просто тебе,
І в очах злато-карих тонути,
Я боюсь , доля нас розведе,
Як назад тоді повернути?

У очах тільки ніжний твій стан,
Як би знала ти серцем жаданим,
Як коханням горить хуліган,
Як бажає він бути слухняним.

В кабаки я тепер ні на крок,
Лиш від тебе тепер я п’янію,
І не хочу я інших жінок,
Ти одна назавжди в моїх мріях.

Я закину писати вірші,
Щоб твоєї руки лиш торкатись,
У теплі твоєї душі,
У волосі осіннім впиватись.

Я б навіки з тобою пішов,
В далину і любі мандрування,
Бо з тобою лиш щастя знайшов,
В перший раз, я співаю коханням.

Текст оригіналу
Заметался пожар голубой,
Позабылись родимые дали.
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

Был я весь - как запущенный сад,
Был на женщин и зелие падкий.
Разонравилось пить и плясать
И терять свою жизнь без оглядки.

Мне бы только смотреть на тебя,
Видеть глаз злато-карий омут,
И чтоб, прошлое не любя,
Ты уйти не смогла к другому.

Поступь нежная, легкий стан,
Если б знала ты сердцем упорным,
Как умеет любить хулиган,
Как умеет он быть покорным.

Я б навеки забыл кабаки
И стихи бы писать забросил.
Только б тонко касаться руки
И волос твоих цветом в осень.

Я б навеки пошел за тобой
Хоть в свои, хоть в чужие дали...
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

Вільний переклад «Пой же, пой. На проклятой гитаре» С.Есенин

Ну співай на треклятій гітарі,
Мій остатній, єдиний брат,
Задихнутись би в цьому пожарі,
Раз немає дороги назад.

Не дивись на її зап’ястя,
Золотисте чарівне волосся,
Я шукав у цій жінці щастя,
Але тільки лихо знайшлося.

Я не знав, що кохання – зараза,
Я не знав, що кохання – чума,
А в душі відлунює фраза,
« я вирішую все сама..»

Посміхнулась мені ненароком,
і уже наперед все знала,
і звабливо, примруженим оком,
в хулігана душу забрала.

Так співай, хай життя вирує,
Може з серця прогонить печаль,
Хай себе не мені дарує,
Незрівнянно красива, шваль

Ні чекай, я її не лаю,
Ні чекай, я її не кляну,
Дай про себе тобі зіграю,
Під гітари басову струну.

Я прожив у палкому бажанні,
В серці золото снів зібрав,
І не раз у хтивім тумані,
Я до серця жінок прижимав.

У природи є правда своя,
Пси у чергу стають до суки,
Раз вона і так не моя,
Так для чого душевні муки.

Так для чого мені ревнувати,
Наповнятися чорним трунком,
Суть життя – у ліжко лягати,
Суть життя - у п’янких поцілунках.

Так співай, в роковому запалі,
Хай слова тріпотять по вітрУ,
Тільки знаєш, пошли всіх подалі,
Я ніколи, мій брат не помру.



Текст оригіналу

Пой же, пой. На проклятой гитаре
Пальцы пляшут твои вполукруг.
Захлебнуться бы в этом угаре,
Мой последний, единственный друг.

Не гляди на ее запястья
И с плечей ее льющийся шелк.
Я искал в этой женщине счастья,
А нечаянно гибель нашел.

Я не знал, что любовь - зараза,
Я не знал, что любовь - чума.
Подошла и прищуренным глазом
Хулигана свела с ума.

Пой, мой друг. Навевай мне снова
Нашу прежнюю буйную рань.
Пусть целует она другова,
Молодая, красивая дрянь.

Ах, постой. Я ее не ругаю.
Ах, постой. Я ее не кляну.
Дай тебе про себя я сыграю
Под басовую эту струну.

Льется дней моих розовый купол.
В сердце снов золотых сума.
Много девушек я перещупал,
Много женщин в углу прижимал.

Да! есть горькая правда земли,
Подсмотрел я ребяческим оком:
Лижут в очередь кобели
Истекающую суку соком.

Так чего ж мне ее ревновать.
Так чего ж мне болеть такому.
Наша жизнь - простыня да кровать.
Наша жизнь - поцелуй да в омут.

Пой же, пой! В роковом размахе
Этих рук роковая беда.
Только знаешь, пошли их на хер...
Не умру я, мой друг, никогда.

2012

Іспанський цвіте, шляхто велемудра,
Невдовзі Академія й ці збори
Не тільки італійські перевищать,
Що Цицерон надав їм грецьке ім’я,
Але й Вірґілієві та афінські,
Що стільки любомудрів у Лікеї
Платонівськім зібрали, отож нині
Доручено мені велінням вашим
Повідати про засоби, нам милі,
Щоб п’єсу написать в народнім стилі.
Це завдання легким здається, й легко
Будь-хто із вас його подужав би, хоч
Ви зовсім не писали тих комедій,
Та знаєте, як треба їх писати,
А я себе знеславив так досадно,
Комедії творивши беззасадно.
Не те, щоби я правил тих не відав,
Бо, дяка Богу, ще у школі бувши,
Я вивчив безліч книг про це до того,
Як від Овна до Риб раз десять сонце
Пройшло в моєї юності сторонці.
Та врешті зауважив я відміну
Між нинішнім комедіописарством
І давнім, бо не так, як першотворці,
Ви пишете про дії світу цього,
А так, як варварські уми численні
Привчали чернь до грубості своєї.
Вони постановили, що хто пише,
Тримаючись мистецьких норм, той в’язень
Безслав’я й голоду, адже відомо,
Що чернь у своїм звичаї невільна
І перед ним розсудливість безсильна.
Це правда: кілька п’єс вже написав я
За нормами, що мало-хто їх знає,
Та тільки-но побачу знов на сцені
Потвори ті, чия бридка пишнота
Жінок і чернь приваблює, котрії
Обожнюють мізерніі вправляння, –
То знову до своїх вертаю звичок:
Комедію як мушу написати,
На шість ключів я норми замикаю,
Відставивши Теренція і Плавта,
Щоб ті не дорікнули, адже правда
З німих книжок подекуди волає,
Й пишу манерою, що встановили
Любителі аплодисментів черні.
Народ їм платить: то мистецькі шати,
Мов пута, вже мені слід залишати?
Комедія, що є правдива, має
За ціль, як всякий жанр літератури,
Наслідувати вірно людські вчинки
Й змальовувати звички цього віку.
Наслідування поетичне містить
Частини три: це мовлення, вірш ніжний,
Гармонію чи музику – все вкупі
З трагедією це її єднає.
Та в тому їх відмінність, що плебейські
В комедії задіяні герої,
В трагедії ж – походженням високі.
Вже слід нам визнати свої пороки!
Комедії назвали «актами», бо
Вони життя простацьке зображали.
В Іспанії став Лопе де Руеда
Зразком у цьому жанрі, тож друкують
Тепер його комедії у прозі,
В яких виводить він ремісників і
Любов дочки ковальської – відтоді
Поназивали інтермедіями
Старі комедії, зберігши норми.
Втім п’єси ці про люд, життя плебейське,
Бо в них ніколи короля не видно.
Низьке мистецтво сповнене презирства:
Із королями стало вигідніше
Для неуків – не так було раніше.
В Поетиці наводить Аристотель
(Хоч мимоволі та й туманно) опис,
Як вадились Афіни і Мегара
Про першого укладача комедій –
Мегарці називали Епіхарма,
Афінці ж боронилися Магнетом.
Елій Донат початки всіх видовищ
Виводить з древніх жертвувань і каже,
Що Теспіс для трагедії був батьком, –
В чім він Горацієві суголосний, –
Комедію ж Аристофан придумав.
Гомер, наслідуючи дух комедій,
Склав Одіссею, Іліада ж стала
Трагедії нам прикладом славетним.
Йдучи за цим, і я «Єрусалиму»
«Трагічна епопея» дав ознаку,
А «Пекло», «Рай», «Чистилище» зовуться
У Данте Аліг’єрі видатного
«Комедією» – так зове ці норми
Й пролог Манетті зовсім не з проформи.
Всі знають, що комедія замовкла,
Ворожії підозри спричинивши.
Постала з неї нищівна сатира,
Жорстокіша, скоріш вона й померла,
Відкривши хід комедії новітній.
Одні хори були у ній спочатку,
Тоді з’явились дійові особи.
Меандер із Теренцієм вважали
Хори нудними, тож їх оминули.
Теренцій мав небачену майстерність,
Бо стиль комічний не псував ніколи
Трагізмом величі, як часто бачать
У Плавта – він од цього був залежний;
Теренцій у письмі більш обережний.
Трагедія в історії гніздиться,
Комедія ж є вигадка, тому-то
Цю п’єсу босоногою прозвали,
Що в ній актори грали без лаштунків,
Без власне сцени й також без котурнів.
Був мім і табернарія і з ними
Тогата, ателана, паліата –
На жанри давнина була багата.
З античною тактовністю Афіни
В комедіях пороки викривали,
За вірші авторам, за гру акторам
Давали відповідні нагороди.
За це назвав комедію цю Туллій
«Свічадом звичаїв, живої правди
Відбитком» - це найвищеє хваління
Дає підстави їй ділить до скону
З історією славу і корону.
Та ви, здається, вже спитать готові,
Навіщо я, тлумачачи ці книги,
Лиш непотрібно пам’ять вам бентежу?
Повірте, мав я нагадати дещо
Вам на цю тему, бо ви попросили
Розповісти вам, як писати треба
Комедії в Іспанії, де нині
Що пишеться, те не пасує нормам;
Вказівку дати всупереч усьому,
Що нам тлумачать давнина і розум,
Не правила – мій досвід допоможе.
Бо те, що правило за сутність має,
Нікчемний люд як правду не сприймає.
Про норми, вченії мужі, вам змога
У мудрого удінця прочитати,
У Робортелло, що в трактаті пише
Про Аристотеля, та в інших працях,
Де мова про комедії у нього –
Він перевершив багатьох премного.
Як вам цікава думка тих, хто
Театром володіє, коли натовп
Потворнії вистави полюбляє,
То я скажу й перепрошу, що згідний
Із тим, хто може видавать накази
Мені; я ж хочу сам позолотити
Народні помилки й шляхи вказати,
Що ними йти комедія повинна.
Як норми ненависні всіма нами,
Середину знайдімо між краями.
Тож оберім сюжет, він може бути
Із королем (хай вибачають норми!),
Хоча слід зважити, що наш премудрий
Король Іспанії Філіп був гнівний,
Побачивши в комедії монарха –
Чи то угледів суперечність нормам,
Чи мислив, що не має власть державна
Мішатися з простолюдом віддавна.
Комедію античну пригадаймо,
Де бачимо, як Плавт богів уводить,
Як-от Юпітера в «Амфітріоні».
Та, свідок Бог, не можу з цим змиритись,
Бо ще Плутарх, казавши про Менандра,
Осуджував комедію античну.
А ми такі в Іспанії далекі
Від норм, що їх не витримати нині –
Тож вченії мужі мовчать повинні.
Трагічного й комічного змішання –
Теренція з Сенекою – доволі
На Мінотавра з Пасіфеї схоже,
Та суміш вищих елементів й нищих
Своїм різноманіттям тішить натовп.
Але за те ми любимо й природу,
Що в кольорах являє свою вроду.
Сюжет повинен бути впродовж дії
Єдиним, тобто фабула не мусить
Розірваною буть на епізоди
Чи іншими речами перетнута,
Що нівелюють помисел первинний.
Частина кожна в ній з усім контекстом
Повинна бути злита нерозривно.
Одній добі не варто підкорятись,
Хоч цього вимагає Аристотель.
Ми норми вже порушили, змішавши
Трагічний стиль із повсякденним стилем
У шатах комедійності низької.
Хай дія проминає щонайшвидше,
А як поет історію малює,
Що кілька літ тривала, чи пускає
Когось із персонажів в путь далеку,
Хай термін цей між актами лишить він,
Та я передчуваю, що побачать
Знавці у дійстві цім свою образу –
То хай не ходять в театр вони ні разу.
О, скільки з нас перехреститись ладні,
Побачивши, що де минають роки,
Там навіть день є штучний для мистецтва!
Коли ж математично полічити,
Що глядачу-іспанцю слід узріти
За дві години все аж від Буття до
Страшного Суду, то я підсумую:
Смаки задовольняти слід красиво,
А це і є – писати справедливо.
Сюжет найліпше в прозі спершу дати
Його вмістивши в дії три, причому
По змозі стежити, щоб кожна дія
Не вийшла за межу доби одної.
Так Віруес, цей капітан і розум
Блискучий, першим написав триактні
Комедії, до нього ж бо ходили
Вони, мов немовлята, накарячки –
Комедії були дітьми на той час.
І я з літ одинадцяти до самих
Дванадцяти писав чотириактні
На чотирьох листах, бо кожна дія
Зазвичай на однім листі містилась.
В той час три інтермедії короткі
В комедії було, тепер лишилась
Одна в ній інтермедія і танець.
В комедії вельми доречні танці.
Так мислить Аристотель (а з ним вкупі
Платон і Атеней, і Ксенофонт). Він
Лише такі фрагменти відкидає,
Які, неначе в танці Калліпіда,
Надто виразні для хорів античних.
Поділимо сюжет на дві частини –
Хай матиме зав’язку він і врешті,
Йдучи крізь акти, досягне розв’язки.
Її ж не слід раніше допускати,
Аніж настане остаточна сцена,
Бо люд, передбачаючи кінцівку,
Прямує до дверей, спиною ставши
До того, що чекали всі так дуже –
Коли ж воно відоме, то байдуже.
Хай вельми рідко сцена зостається
Без постатей, що грають, бо простолюд
Хвилюється в таких відтинках часу,
Та й фабулу розтягує це надто;
Хто ваду цю відкинув своєчасно,
Той вміння й елегантність має вчасно.
Не слід вживати вишукану мову;
Її не варто двом чи трьом вкладати
В думки й вуста, коли вони міркують
І розмовляють про житейські справи.
Коли ж один із персонажів радить
Чи докоряє, а чи запевняє,
Хай вищі будуть міркування й мова
Його, щоб правду вірно передати.
Бо ж чоловік говорить іншим стилем,
Ніж простолюдний, коли щось доводить
Чи запевняє, а чи комусь радить.
Тут ритор Арістід дає нам приклад,
Він хоче, щоби комедійна мова
Була легка, прозора, чиста й також
Народний дух зберігся в ній, тому що
Лиш виступи публічно-політичні
Повинні мати звучність і принади,
Оздоблені у дивовижні фрази.
Писання не цитують, не потрібні
І вишукані вислови, тому що
У простій мові дивно виглядають
Незлічені панхої та метаври,
Гіпокрифи, семони і кентаври.
Коли король говорить, його мова
Хай повниться поважністю монарха,
Коли старий – хай мовить скромно й мудро;
Закохані хай пристрастю чарують
До краю серце кожного, хто слуха.
А монологи так міняти мусять
Актора, щоби викликати щире
Зворушення у всій глядацькій залі.
Хай він себе пита й відповідає,
Та мусить в муках до жінок-глядачок
Найвищу милість завжди зберігати.
На сцені дами хай собою будуть,
А їх перевдягання – справедливі
Завжди, тому що одіж чоловічу
На жінці люди вельми полюбляють.
Остерігаймось неймовірностей, бо
Змальовувати слід лиш вірогідне.
Лакей не мусить вищими словами
Й поняттями такими ж володіти,
Як бачимо в комедіях чужинських.
Негарно зовсім, як один з героїв
Тому, що мовив, сам же й суперечить.
Наприклад, у трагедії Софокла
Едіп-цар забуває несвідомо,
Що власноручно смерть завдав він Лаю.
Сентенцією завершати яви
Чи дотепом, чи елегантним віршем,
Аби актор, що сцену залишає,
Відразу авдиторії не збурив.
Зав’язка в першім акті необхідна,
У другім відбуваються пригоди,
До третього середини ніхто ще
Не має здогадатись про кінцівку.
Навіювати завше мисль потрібно,
Що може буть кінцівка зовсім інша,
Ніж та, якої ждали вірогідно.
Віршорядок уміло мусить бути
До змісту пристосований у п’єсі.
Для скарги добре децими придатні;
Надія гарно вийде у сонеті;
Стосунки вимагатимуть романсів,
Які найкращі будуть у октавах.
Поважні теми містимо в терцини,
А для кохання ліпші редондільї.
Фігури теж важливі риторичні,
Як-от повтор або анадиплозис,
І точні суголосся на початках,
Сполуки, що анафорою звуться.
Також потрібні вигуки, звертання,
Іронія і різні сумнівання.
Брехню із правдою мішати добре,
Як це в Мігеля Санчеса помітно
В усіх його комедіях – прийом цей
Ознакою майстерності слугує.
Двозначна мова, ще й алегоричність
Зазвичай популярні у народі,
Бо він гадає, що йому одному
Доступне розуміння слів актора.
Найкращі, безсумнівно, теми честі,
Бо надто вже усіх людей хвилюють;
За ними теми доблесті крокують,
Бо доблесть є улюблена повсюди.
Ми бачимо, що, зрадника зігравши,
Актор до себе злобу привертає,
Йому в крамниці важко щось купити
І зустрічі з ним часто уникають.
А як він чесний, то його й шанують,
І люблять, і всіляко вихваляють,
Вітаються і скрізь його шукають.
Листів чотири акт хай має кожний,
Дванадцять бо листів у нашім часі –
Це самий край слухацького терпіння.
Сатира в п’єсі ліпша не ядуча
Й не запряма, бо знаємо, що в давніх
Італії та Греції законах
Комедії тому заборонялись.
Жали без зла! Хто діє для неслави,
Хай не чекає оплесків і слави.
Це вказівки для тих, хто про античне
Мистецтво гадки ще не має зовсім;
Для більшого ж – часу мені бракує.
Скажу про те, що йменував Вітрувій
Троьма частинами у апараті,
Про постановку тобто, а Валерій
Максим, Криніт, Горацій, інші пишуть
У творах про завіси і хатинки,
Про дерева і мармурні будинки.
Як треба, Юлій Полідевк розкаже
Про строї, як в Іспанії завівся
Порядок варварський і комедійний:
Штани на римськім жителі узріти,
На турку ж – комірець наш християнський
Справдавна звик уже глядач іспанський.
Та я назвав би варваром найбільшим
Себе самого, бо проти мистецьких
Законів я ішов лиш на догоду
Плебейській масі, тож мене йменують
Нікчемою французи й італійці.
Та що ж мені робить, як написав я
(З тією, що скінчив на цьому тижні)
Чотириста й вісімдесят комедій,
Ще й три в додачу, всі з яких, крім шістки,
Грішили тяжко супроти мистецтва?
Та врешті, що створив, за те й тримаюсь.
Якби ж писав я твори іншим стилем,
То публіці б не до смаку прийшлися,
Бо часом як долаєш перешкоду
Закону – вищу маєш насолоду.
Життєвим свічадом чому ми назвати комедію можемо?
Що вона дати у силах юному й що престарому?
Що в ній, крім дотепів, квітів риторики й різних
Слів, які ранять нас, можна і треба шукати?
Як спостигає людину біда у розвагах численних?
Як із словами веселими переплітається думка?
Скільки зрадливої лжі, що помітити можемо в слугах?
Скільки лукавства ховає іноді жінка у серці?
Як сміховинно-дурним і нещасним буває коханець?
Як і приплив, і відплив у житті цім ідуть почергово?..
Але забудь закон й мистецьке слово –
Комедію послухай, принесе
Вона тобі незвідане усе.




Переклад Василя Білоцерківського.

Ми йдемо – крок – крок – крок – вперто через Африку –
Крок – крок – крок – крок – вперто через Африку –
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Сім – шість – дванадцять – п’ять – двадцять дев’ять миль за день –
Три – дванадцять – вісімнадцять – тридцять дві за вчора, вчо…
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Не – не – не –не – не дивись вперед на це.
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!);
Всі – всі – всі – всі – збожеволіють від них,
І продиху немає на війні!

Тре’ – тре’ – тре’ – тре’ – думати про інше щось –
О – не – дай – Бог – з розуму зійти мені!
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Раз – два – три – ти – кулі в поясі рахуй,
Бо – ледь – прийде – сон – задні вичавлять тебе!
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Для – нас – лиш – сміх – втома, голод і жага,
Та – не – не – не – хвороблива трясця ця –
Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз,
І продиху немає на війні!

Вдень – нам – ледь – ледь – легше, бо укупі ми,
Та – ніч – знов – мла – легіони без кінця
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Я – йшов – крізь – жар – тижнів шість, мій свідчить лист,
Що – жар – цей – жар – не вогонь і не чорти,
Лиш чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз,
І продиху немає на війні!

Стисла руки в запоні вуалі
«Що поблідла у всіх на виду?»
- А тому, що терпкої печалі
Налила я йому, на біду.

Як забуду? Він вийшов, хитнувся,
Мовчки губи у муці скривив…
Збігла вниз я, перил не торкнувшись,
До воріт я побігла за ним.

Задихаючись, крикнула: «Жартом
Все було. А як підеш, умру».
Усміхнувся спокійно і жаско:
«Ти на вітрі не стій в цю пору́».


12.09.2012

По вулиці моїй який вже рік
лунають кроки – друзі йдуть навіки.
І друзів тих без поспіху відхід
пітьмі на руку, схованій за вікна.

Не йдуть у друзів справи, лиш нудьга,
ні музики, ні співу у квартирах,
і лиш дівчатка на картині у Дега
своє блакитне підправляють пір’я.

Ну що ж, ну що ж, хай не розбудить страх
і вас, беззахисних, посеред ночі.
Таємна пристрасть – зрадити - в устах,
чомусь вам, друзі, застилає очі.

Характер у самотності крутий!
Поблискуючи циркулем залізним,
холодним колом знову робить штрих,
не чуючи запевнень, бо запізно.

Нагороди́ й поклич, як привілей!
Пестунчик твій, що вибраний тобою,
я, притулившись до твоїх грудей,
умиюся блакиттю неземною.

Навшпиньки стану у твоїх лісах,
наприкінці сповільненого жесту
знайду листок, піднісши до лиця,
й сирітство я відчую, як блаженство.

О, тишу подаруй бібліотек,
мотиви строгі на твоїх концертах,
і – мудра – я забуду геть усіх,
іще живих і тих, які померли.

І я пізнаю мудрість і печаль,
таємний зміст дізнаюся предметів.
Природа, нахилившись до плеча,
мені відкриє всі свої секрети.

І ось тоді – із сліз та із пітьми,
із бідного невігластва живого
красиві риси друзів крізь дими
проглянуть і розчиняться надовго.


12.09.2012

Ревниво осінь скаргу горобині
диктує вкотре,не до жартів, зла,
на мандрівницю, вкриту павутинням,
що в літо власне вересень гука.

Обидві ж баби. Та одна без права
на неба припізніле літепло,
увірветься, впаде із сонцем в травах,
все переплутає, щоб осені на зло.

І в плутанині кольору багрянця,
Таке яскраве й дороге, на жаль,
Прощальне фото втратиться без шансів,
де вересень щасливий крізь вуаль.

10.0.2012

Поскаржилася осінь горобині,
Ревнуючи, неначе навісна,
Блукалицю в прозорій павутині –
Так горнеться до вересня вона

«Жіночим» літом – бабиним – обом їм
Хотілося кохання з давніх пір…
Одна ж – як сонце – світ йому собою
Закрила, осені наперекір.

Змішала карти-листя, в них забуде
Яскраве, кольорове, як на гріх,
Прощальне фото, де щасливим буде
Її коханий на очах у всіх.

10.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

я вас любив моє кохання може
в душі моїй загасло не зовсІм
та вас воно хай більше не тривожить
не хочу вас засмучувать нічим
я вас любив безмовно безнадійно
то з острахом то в ревнощах хворів
я вас любив так ніжно і постійно
як дай вам бог щоб інший так любив

6-го вересня 2012

Я вас кохав. Чуттів тих наймиліших
В душі моїй ще не окутав дим,
Та хай вони вас не бентежать більше,
Смутити вас не хочу я нічим.

Я вас кохав – безмовно, безнадійно
То тихим був , то ревністю палав,
Я вас кохав так щиро, так лелійно,
Як дай вам бог , щоб хтось вас покохав.

04.09.12

Я Вас кохав, кохання пломінь мого,
Ще теплиться, як полум"я свічі,
Та оминає хай Вас ця тривога,
Я засмутить не хочу Вас нічим.

Я Вас кохав - безмовно, безнадійно,
У ревнощах тремтів і умлівав;
Я Вас кохав так щиро, так лелійно
Як дай Вам Бог, щоб інший покохав.

Я Вас любив, любов моя ще може
В душі навік не згасла, ще сія;
Та хай вона Вас більше не тривожить –
Нічим печалить Вас не хочу я.

Я Вас любив безмовно, у зневірі –
У ревнощах, у трепеті, журбі;
Я Вас любив так ніжно-ніжно, щиро,
Як дай Вам Бог, щоб інший так любив.

2.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012) (Київ – Конча Озерна)

Ясна, як день, незрозуміла,
Хоч - наяву, та - мов зі сну,
Вона говорить так уміло,
Й за нею - бачу я весну.

То сяде, щось розповідає.
Неначе каже: "Подражню!"
І натякає: кожен знає
Таємний зміст її вогню.

Та я, вслухаючись не строго
У рвучкість голосу, опріч,
Спостерігаю, як тривога
Бринить в очах й дрижанні пліч.

Слова дійдуть до серця й врешті
Сп'янію від парфумів лиш
І закохаюсь в очі, плечі,
Немов у вітер чи у вірш, -

Зап'ястям холодно враз блисне
І перерве себе сама
Та переконує, що пристрасть -
Ніщо у холоді ума!..


15.08.2012

Циклонные ливни, тяжело ступая,
глушат осеннего города стон.
Красного солнца китайский фонарик
на волнах дождя держится поплавком.

Есть еще миг, пространства частица,
чтоб позевать да понаблюдать.
За горизонт осыпаются птицы
пеплом сожженных когда-то здесь хат.

В поисках крова в пушечных дулах
босо ступая по волнам в долгий путь,
сделав все выводы, мысли обдумав,
можно спокойно пойти и вздремнуть.

Я Вас кохав, кохання пломінь мого
Можливо ще в душі моїй не згас,
Та хай минає Вас оця тривога;
Я засмутить нічим не хочу Вас.
Я Вас кохав, пекли - німа зневіра,
То ревнощі, то боязкість лиха;
Я Вас кохав так трепетно, так щиро,
Як дай Вам Бог, щоб інший покохав.

13-14, 20, 26 серпня 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Квіт у його божевільній магії-квітуванні,
по якій у повітря за склом зім’ятий
вид, з роз’ятреним "А", промовистим то гортанніш,
то шепелявіш, то просто малевами помади,
– квіт, що хапає за душу вас то пожадливо і шалено,
то бліді буцім губи, шепотами "напевно".

Що ближче тіло землі, все йому цікавезно:
як роблені такі речі, де волить потойбічність
тканині їх обережно кроїтися без лезва
– що менше тілесній, то ладніш одушевитись,
як варіант обличчя, вільного від гримаси
відвертости, або зірки, що спекалася від маси.

Вони стоять перед нами вихідцями далека,
де годі вигóд, крім оказії перецвіту,
припросин до втілень – у краплю на денці глека,
в угіль, сигнал радиста, шматок батисту,
в квіти; буцім "сезама" примха тому причина,
вдивлені вони в нас невидющими очима.

Квіти! От ви і вдома! У збавленім напріч фальші
будучім, в прісняві скла пузатих
ваз, де впору яріти, позаяк далі
розпад, рої молекул, так званий запах,
чи блідніти під шепіт "пестик, тичинка, стеблі",
до повного сказу тиньку й оціпеніння меблів…

Куди не плюнь - сама еліта,
Еліта, глянь, лише сама.
Гламурним полиском полита,
З екранів глипає вона.

Ця спадкоємиця традицій
З болота в злото раптом - стриб,
Вона собою так гордиться,
Що виростає, наче гриб.

Вона росте, цвіте і пахне
(За метрів сто не підійти),
Не відчуваючи - як жахне,
То так, що, Господи, прости.

Еліт, мовляв, тепер епоха,
Їм заздрю, аж хапає злість,
На них би чортом так не дихав,
Якби і сам туди я вліз.


20.08.2012

Марина Цвєтаєва
Книги в червоній палітурці

З раю моїх дитячих літ
Ви, незрадливі любі друзі,
Шлете мені палкий привіт
В старій червоній палітурці
Що тільки вивчу я урок
Відразу йду до вас бувало
- Вже пізно! – мамо, лиш рядок!... -
Та мати завше забувала.
На лампі мерехтять вогні…
Як гарно з книгою у хаті!
Під Гріга, Шумана, Кюі
Про долю Тома запізнати.
Вже смеркло, холод у вікно…
Том з Беккі з вірою чекають.
І смолоскип індійця Джо
У сутінках печер блукає
На цвинтарі десь крик сови…
(Боюсь!) Біжить - крізь темінь стежка -
Хлопчина, прийма у вдови,
Як Діоген, що в бочці мешка.
Сіяє в залі трону лак
Над юнаком – корона вежить
Раптом (О Господи!) – жебрак,
Ще й мовить: Трон мені належить!»
Та кожен знову в пітьмі зник.
Британії судьба - страждати…
-Та чом би серед любих книг
Знов з лампою не задрімати?
О золоті мої часи,
Палає серце на папері!
Та й імені ці золоті:
Жебрак, принц, Том і Геккельбері!

2012

Відвідав Чень Юнь Янь – відлюдника, що оселився в горах Сі Шань. Чекаючи на нього, написав йому в подарунок вірші про свої почуття.

Горлиці крик
Серед бамбуків густих.
Холодом осені
Храм серед гір затих.
Відлюдник старий
Не повернувся додому.
Вітер і дощ
Чекають разом зі мною.

Примітки:
На малюнку напис: «Фан Вень Інь Ші» - «Відвідую з візитом відлюника».
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.

Темний бамбук
Стебла схилив над дорогою.
Місячний посвіт
Тремтить у віконці убогому.
Відлюдник у горах
Занурився в споглядання.
Душу його
Не зачепить осіннє зітхання.

Примітки:
На малюнку напис: «Цзай Лао Ші Де Цзя» - «Знаходитьсь в домі старого вчителя» (кит.).
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.

Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – ті
таки гори. І чоловік у пальті
бесідує з чоловіком з патерицею у правиці.
Неподалік собака шукає їдла в смітниці.

Не чутно, об чім оті балачки. Видать,
мітять високо; мабуть, предметом є благодать
і керунок на істину. Наснага зі невтолимим
покликом – неодмінна річ у бесіді з пілігримом.

Скелі – або фрагменти стовпотворінь –
втопають у дикій рослинности. І уклін
голови пілігрима виказує в німій сцені
смирення – що всьому світові, що місцевій

фауні, зокрема. "Так", запевняє ця
поза, "дарма, що колеться". Ніяко без кінця
цього жахатись. Колючість – одна з питомих
рис, властивих поверхні. Візьмімо чотирногих:

їх вона не турбує; і нам не завада, пак
вдвічі убуде й ніг. Це Місяцю для розваг
смішки – їх ніжки-ріжки. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,

а босій – то і подавно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
ратує за теперішність, себто – всякчасну чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".

Все-таки, це у горах. Може – серед здавен
милих руїн. І руки, схрещені до рамен
людиною у пальті, виказують сумнів у паралелі.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах оселі

нагадує силуетом обриси схилів гір.
Чим, без хвали оселям і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Хай зі ухилом в конус

остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину злидаря
зблизька. Не конче ж хитатись стінам,
щоб з’ясувати схожість мінливого зі постійним,

теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині радше бути слугою
того, хто ступає вслід, ніж гравію під ногою

і марива попере́ду. Мариво, те завжди
зголошується майбутнім і говорить "іди
сюди". А задосить людині вчастити кроку –
убуває й рідіє, знімаючи поволоку

минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
відповідає на те пілігрим. – Дивуюсь
чутому, намагаючись. Радий і обманутись

у цяті, у плямі в мареві, рядженій в давнину".
"А ми – її два відлуння. Націлені на одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,

нам не означитися. Ні пензлем, ні олівцем
або голкою майстра: не стребуватись митцем.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю

– тобто моїм і вашим в ній існуванням. Ми –
те, що пейзаж не вважає смаколиком у куми.
Що нині, що у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Власне, і сам пейзаж – минуле у чистім виді,

позбавлене свого володаря. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,

брунатним, темно-смарагдовим. Мінячись, кольори
спитують свій чар на малярі – з абрисами гори
чи, скажімо, з розвалинами. Тож віддамо Джованні
належне, адже Джованні помітив у нім принаймні

нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"То ви – посланець минулого?" – нервується пілігрим.
Та співбесідник замовк, мавши на оці бублик
хвоста цуцика, котрий дещицю роздобув був

зі сміття собі підвечеряти і ось-ось
звискне, щасливий, що завдалось.
"Та ні, – озвався нарешті. – Минуле це не цікавить".
І тут пейзаж оглашає заливистий сучий гавкіт.