Стремительно надо забыть, запаролен архив.
Последней маршруткой отправлены наспех надежды.
А помнишь, тем летом в жару, мы почти без одежды,
почти в...

До боли зажата в корсет, остывает мой чай.
Дышу ровно столько, чтоб снова добраться до завтра.
"Давай на созвоне", и смех круче едкого натра,
давай...

Прозрачно от найденых истин, разбилось стекло.
Трезветь, забывая как счастье в ладонях гнездилось.
Предательски прошлое в тень новых фраз протеснилось.
Взошло...

3 октября 2011

Ми разом, але чомусь такі самотні:
Люди і слова людських пісень...
Всіх нас час зжере невідворотно -
Нам лишається прожити тільки день.

Нам лишається пірнути з головою
У глибінь чуттів, безодні мрії,
Захлинутися примарною любов"ю,
Щоби не піддатись безнадії.

А тоді - в кінці усіх поем,
Лебедем у небо ми заквилим:
"Що б ви не казали, ми живем!"
І нащадки скажуть - "Так, ви жили!.."

2011

На небосхилі
багряну ватру
нам не по силі
порятувати.

Та чи квапливий
малюнок ватри
хоча б краплини
жалю не вартий?

Хай вранці з неба
іще в білизні
зоря вогнева
парчево блисне,

по небозводу
(в польоті суща)
майне повз воду,
болото, сушу,

в порозі спальні
покине варту
і знов розпалить
полинну ватру…

Чи сподіватись
на ласки вічні? -
на споді ватри
зола космічна.

В костриську* тіла -
земна жарина -
затріскотіла
і зажурила,

вплелася в рими
сумних елегій,
у цей незримий
вечірній легіт...

...Останній промінь
віднесло вітром -
і свічки пломінь
хитає світом…

осінь 2010

*кострисько (кострище) – вогнище (русизм), використав його спеціально, бо воно мені подобається тим, що відчувається в ньому потріскування полін в печі (мрію дожити до таких часів, коли слово «русизм» буде викликати в читачів, а особливо критиків, ті ж самі емоції, що й слово «полонізм» =) )

Хоча, чи є русизмом це слово?

От що пишуть росіяни про етимологію слова КОСТЕР:

"Происходит от праслав. формы, родственной укр. косте́р «стог, скирда», словенск. kóstǝr (род. п., kóstrа) — то же, чешск. kostroun «ч.-л. торчащее вверх, неотесанная ель, сооружение для сушки клевера», польск. kostra ж., kostro ср. р. «поленница», словин. küöscou̯l «куча дров». Связано с косте́рь «жесткая кора растений, идущих на пряжу», и кость. Нет основания говорить о заимствовании из др.-сканд. ko

На обрусі золотобагрянім,
між дарів від осені рясних,
билось літа серце полум"яне
у обіймах сонечка тісних.

Я до нього душу пригортала,
увібравши трепетне тепло
променів, що сонячне кресало
сипало на вичахле зело.

Та мінором ноти оповиті
вітер серед листу вигравав,
розлітались струн сріблясті ниті
і губились між пожухлих трав.

Зажурилось серце - завтра зранку
Осінь, вбрана в сукню чарівну,
вистелить на землю витинанку
в паморозь одзоблену рясну.

УРОКИ СОЛОМОНА

26

“Мудрі славу вспадковують,
а нерозумні носитимуть сором.”
Як видзвонює кінь мій підковами,
не кружлятиме ворон.

На Слово це звіром прокляття було
Накладено,
Що зняти його не могли ні зелом,
Ні ладаном.

Для кого ж це Слово любов’ю навік
Освячене, –
Зникали, й не відав ніхто – чи живі,
Чи страчені.

Зрікалися Слова зманкурчені, злом
Облазнені...
Та знов одкровення, мов сонце, зійшло,
Де сказано:

Єдиною можна спокутати гріх
Офірою, –
Як Слово це стане і Храмом для всіх
І Вірою.

15.03.2010

Восени хтось вітрами розвінчує долі,
Надриваючи голос холодних ночей.
Восени хтось таврований зрадами й болем
Програє усі битви за славу і честь.

Восени на маленькім кленовім безмежжі,
Закарбовує гілля всі сни до весни.
А якийсь чарівник з-під пера обережно,
Завмирає під словом бентежно-сумним.

Восени надлюдські почуття воєдино
Завмирають на плесах самотніх водойм.
Між людей віднайшлись дві Людини,
Ті, що вічність ділили на після і до.

Восени так жоржинами пахне свобода,
Що Людина боїться лишитись навіки сама.
Восени сонце з мрією парою ходить,
Восени світло сонця терпкіше на смак.

Обривається ніч, як струна, ненароком.
І цілунки, мов зорі, рахують до ста
Дві Людини, що тишею втомлених кроків
Розбудили поснулі від щастя міста.

03.10.2011

В передранішнім холоді
відчуваю на дотик
понівечений повіддю
свій дитячий блокнотик.
Мов у тістечку прустовім*,
в ньому присмак утрати -
пахне цвіллю і пусткою
прямокутник кімнати.
Там за столиком хлопчик
щось своє сокровенне
рівним вписує почерком
у новенький щоденник...

…………………………

Ну і звідки ці повені
в світовім бездощів’ї? -
стільки часу змарновано
в летаргії нищівній!..
Не очікую милості
від Байдужої пані -
ще підшити лишилося
аркуш, може, останній.
Не благаю Всевишнього -
знаю, що не осудить -
лиш од себе колишнього
не сховаюсь нікýди...

…………………………

Раптом, наче від келиха,
захмелілих поезій
заметались метелики
ув осінній пожежі.
Вітер віє
нестримний -
щó порятую
з жару? -
графік свій у
Майстрині
палітурного
жанру...

осінь 2009

*http://pidruchniki.com.ua/19110902/filosofiya/marsel_prust_pro_transformatsiyu_fiziologichnogo_vidchuttya_svitovidchuttya_minulogo

Сатана по Україні бігає у рясі,
Як чорт з вилами у пеклі,
Приперся на Буковину
Як в гості до Теклі.

Навіщо приперся в Україну,
Ви скажіть люди?
Без Кирила, Путінів
В нас є свої юди.

Ратують за православ'я
З ким то хочуть об'єднати,
Пора тим юдам в рясі
уже під зад дати!

3 жовтня 2001

Г. Слободський

УРОКИ СОЛОМОНА

31

“Без п р о р о ч и х видінь люд розбещений,
коли ж стереже він Закона – блаженний.”
Якщо Духом Святим ти охрещений,
повік-віку будеш Його сувереном.
2011

Невтішно вітер плакав уночі,
Хилив додолу непокірні віти,
Кричали невсипущі пугачі,
Морзянку дощ вистукував по плитах.
Ти вранці йшла в яскравому плащі,
В руках – мольберт і веселкові квіти,
Осяяна фруктовим янтарем,
Яскрава, мов з небесної орбіти,
Чого торкнулась – бралося вогнем
І листя починало паленіти,
Й трава буяла під рясним дощем…
…То тільки ти умієш так ходити…

Ліг притихлий вітер, як в перину,
У шовкову лагідну траву,
І рожеві пелюстки жоржини
Місяць освітив, мов булаву.

Зорі задивилися цікаво
На принишклі зрошені листки,
Золотавим світлом цілували
І квітник, і дзеркало ріки.

Навдивовижу світлі почуття
У цього небом звабленого сонця!
Воно зійшло погідне,
                                       ніби стяг,
Його вночі посіяли японці.

Не вберегли, – знялося, молоде,
Та й подалося безвістю блукати
І десь пропало, звісно.
                                         А проте
Я чув, його затримали –
У Штатах.

1998

ЧУДНАЯ ПОРА


Осень, бабье лето,
В серебро и золото,
Земля, леса одеты…
Улетело быстро лето,
Закружило золото листвы…
И краса природы,
Навевает чудные мечты…
Жемчугами паутины,
Покрываются кусты.
Россыпи калины,
Гроздьями маня –
Жарче яркой краски,
На ветру «горят».
Осень, осень золотая,
Чудная, прекрасная пора,
Лепестками - письма,
Посылаешь, поцелуями,
Землю накрываешь,
Шлешь приветы,
Лета жаркого, желаешь,
Сохранить тепло,
Счастье и добро…




© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11109303374

Упала дня тонка вуаль.
Смолясті груди ночі
Стискає тиші срібна даль,
Аж захід кровоточить.

Мені увиділось, що ти
В осінній прохолоді
З голівки збулася фати,
Під ноги взяла одяг,

А місяць лагідно осяв
Твої округлі риси
І лоно світлом лоскотав,
А я стояв, дивився,

І на видіння не пішов.
Душа горіла п’яна,
Аж ніч укрилася у схов,
А з нею ти, кохана.

02.10.11.

Зажуру віч здіймаю догори
І серця стук притишую півкроком.
Мій пралісе, цілителю старий,
Стоїш, людьми покривджений, нівроку.

Чоло до клена скрушно прихилю,
Свого дитинства згадуючи відцвіт.
Я знов прийшов до тебе і молю:
Не залишай мене в моїм каліцтві!

Облишу мову, слова не скажу, –
Пощо словами з лісом розмовляти.
Кленовим зерням ницьма полежу
З прозорою душею немовляти.

Небавом сік просотує терпкий.
Я, суєтою стомлений прочанин,
Зливаюся з травою залюбки
І розмовляю з тишею мовчанням.

Живлющий дух над ранком золотим
Вспадковую од пралісу, мов ліки.
Я кленом став,
Я дихаю вже ним!
Тому боюсь розплющити повіки...

1993

Сумуємо у золотій порі
і я і муза.Жовтня перші хлюпи.
- А може сходимо...
-Куди? До римарів?
-До них мала, іди уже на руки.

Подивимося на чужі хореї
сплетіння рими, злив осінніх плач
- Що кажеш? посміхаються ідеї?
та ми сьогодні просто,як читач.
І не проси!
не буду все одно
писати я.Не дуйся, ти ж пробачиш?
Хоча знайомі і не так давно,
ти знаєш добре, що я за ледащо.

01.09.2011

Ранок любов’ю вливається в жили,
Радістю сповнює кожну з клітин.
Вчора здавалося щось неможливим?
Нині я запросто впораюсь з цим!

Світ полюблю – і любов’ю воздасться.
Байдуже, що там кричить негатив.
В сонця і неба попрóшу причастя –
Щедро пригублю тепла й чистоти.

Точку опори в життєвій основі
В усмішці рідних укотре знайду –
Серцем відкрита назустріч любові,
В день цей упевненим кроком ввійду.
2011

дрібка в оці. верес плаче,
з листу світло відпустив.
рання осінь без означень
розвела старі мости.

сіль збирають сонні бджоли
і несуть на небеса.
впав у верес мідний жолудь,
видко, літо дописав.

Хоч у третім класі вчуся,
Я всього-всьго навчуся.
Візьму пилку, молоток
І збудую дитсадок.
Попітнію, пороблю,
Школу діточкам зроблю,
Одним словом, на пошану
Архітектором я стану.

Коли виходять ритми з ладу,
Коли на ладан диха день,
Душа так прагне листопаду…
А скрiзь – одвiчна празелень.

I вкотре хочеться летiти
Туди! Туди, за пiв-Землi,
Де вiтер позриває з вiтiв
Думки, тривоги i жалi,

Розсiє у небеснiй синi,
Розтрощить сотнею копит,
I у вогненнiй хуртовинi
Усе буденне вiдгорить…

А тут – щодень одне лиш лiто.
Пора звикати до країв,
Де терпко пахнуть евкалiпти,
Де мiсяць роги вгору звiв…

Та все ж, о, де ти, листопаде?..

Повій, вітре, на чужИну*,
Думкою туди я лину,
Спогадів неси перлину
З України, з України.

Вій же, вітре, цілу нічку,
Овівай кохане личко,
Затремтять хай ніжно вічка,
Зарум`яняться хай щічки.

Повій, вітре, щоб війнуло
Ласкою на серце чуле,
Щоби милая відчула
Ту любов, що в ній заснула.

Повернися на світанні,
Щемного дай хвилювання,
Дай надію, хоч останню,
Що повернеться кохання.

А якщо нема надії,
То розвій мої всі мрії,
Вічна мла хай дні яснії
Оповиє, оповиє!

2.10.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

*Наголос чужИну вжито свідомо, аби не збитися з ритму,
а синоніма з вірним наголосом – немає.

одяг на долівці
світла ледь на тіні
дві північні птиці
келихи мартіні
сну не буде довго
довго сну не буде
доки до знемоги
пестить дотик груди
на долівці пір'я
сонце палить світлом
віриш чи невіриш
та кінець і титри

Лунная дорожка –
Из окна.
Ходит в доме кошка –
Тишина.
По раскрытым книжкам,
По стене,
Ищет кошка мышку
При луне.
В полночь с этой кошкой
Так легко!
Лунная дорожка –
Молоко.

Його й матюччям не «похвалиш»,
і похвалою не харкнеш :
знайомі «татка» шанували
(малознайомі наче б теж).

Він - непитущий, без цигарки,
«суспільно корисний» такий…
Він не встряє у різні сварки
й пустопорожні балачки.

У спальні – в рубчик простирадло,
вухатий фікус на вікні.
Пилюка гірко постраждала
у противірусній борні…

Дарма притулку песик просить…
Комар без спросу не дзижчить!..
Оплачених квитанцій стоси :
будинок без боргів блищить!

Коли ж яке настане свято –
відсутність спогадів штрикне…
Він - лиш… «біологічний» тато…
А свято… скоро промине !


1.11.2009.

І сон жорстокий о меди
душі моєї не загóїть,
не відгородить ніч рукою
од нерва денної ходи.

Не піднесе до спраглих губ
скляницю макового соку -
лиш муку чисту і високу
оберне в чорну і лиху.

На струхлявілому човні
знов пожене на давні кручі
і обіцянкою заручить,
та не віддасть тебе мені.

Уже укотре на ріки
в Аїд летючому сувої,
тебе залишивши живою,
я розіб’юся на тріски…

Твій щирий приятель Морфей
своїми крилами на скронях
тебе усе іще хоронить
від часу аутодафе.

весна 2011

Не глузуйте, моралісти,
що намарно я сіяв,
що, мов терції троїстих,
доля згубиться моя…

Ви праві… Душі затісно
серед скопища невдач.
Ех, почути б цимбаліста,
щоб в танок і жаль, і плач.

В мене спокій не в ужитку
і не славлю міць гроша.
Трохи бубна, більше скрипку
хоче слухати душа.

У житті мені ведеться
і під звуки гопака.
Доле, як твоя правиця –
не втомилась від смичка?

О, не кожному троїсті
шлють натхнення солов'я…
Не глузуйте, моралісти,
що намарно я сіяв.
2011р.

Ніч. Дорога. Мій смуток хрещається.
Чорний вимір, мов скривджений сміх.
За Тернополем світ не кінчається.
За Тернополем – всесвіт доріг.
Не згубитися б, духом не впасти
під гнітючим шатром чужини.
Все минуле – як перше причастя,
все майбутнє – пітьма далини.
І колеса, колеса, колеса
від жари аж до дзвону роси.
Дивних мрій не налякані плеса
ще приваблюють співом краси.
Розминаюся сам із собою
на просторах Землі і душі.
Тихі плеса злилися з любов’ю,
птахи слів ген у зграях віршів:
не сьогоднішніх, не споночілих,
а майбутніх – з лелечим крилом,
що торкається щастя невміло
над тривоги задумливим тлом.
Ніч. Дорога. Мій смуток хрещається,
та гукаю у стомлену вись:
за Тернополем світ не кінчається,
той, що визрів у серці колись.
2010

Ще не прозріння - сивоплин Йордану,
але й не сумнів - усміхнувсь Йоан,
і кожен душу грів, як гріють рану
в заграві ран.
І кожен бачив хрещення зіниці
і той Ісусів поступ од зими,
де крок за кроком вічністю святився
ген під крильми
Святого Духа в голубинім леті
лиш до одвічно дужого плеча...
І кожен відрізнив життя од смерті,
і замовчав.

Пройшли печалі. Мої скрижалі —
Твоя осяяна душа...
Майбутні далі... Квітки зів’ялі —
Земного світу суєта.

Прийшло натхнення. Моя судьба —
Твоя усмішка золота.
Минулі болі... Любов одна
Долає прірву турбот і зла...

Любов — у тобі змиває гріх.
В сумнім обличчі — весняний сміх.
Сучасні будні... Печать одна —
Твої, Ісусе, ясні Слова.

Печать надії на моїм серці,
Яке подібне на лист-волання.
Печать натхнення — синиця в жмені,
Печать натхненна мого чекання...

Не йди з любов’ю. Зостанься, друже.
Скрижалі серця зітерті дуже.
Зціли всі болі людські, Ісусе,
Добром наповни душі байдужі.

Налий цю чашу хоч гіркотою,
Оцтом і жовчу, яку скуштую,
Бо розпинаю Тебе щоднини.
Налий сльозами життя години,

Налий сіянням всіх грішних ночі,
Любов’ю сповни упалих тих,
Які чекають Твоїх пророчих
Діянь, щоб світ притих.

Прийшло натхнення, а з ним — любов.
Є Одкровення — від бід покров.
Скрижалі серця відновлю знов,
Скрижалі долі — аж до основ!

Розп’яття думки, гвіздки журби,
Оцет рутини, — усе прости
Мені Ти, Боже, та віддали
Від моїх любих зневір хрести...

І я дістав підручник, –
ось вони,
ті кляті
прописні резервуари.
Це скільки ж треба
чистої води,
і скільки часу
вже вони забрали?!

Сиджу я на Дикому Заході вдома,
Читаю про роботів, Тихого Йона,
Мене не турбують жодні проблеми:
Машина у мене, неначе поема -
Зашерхла від шин, не гуде естакада,
На сонці блищить, наче танк на параді,
Шурхочуть асфальтом новесенькі шини.
Не треба машині зовсім бензину.
За десять секунд на спідометрі - "сотка".
Із авто таким в мене все у порядку.
На нічку я ставлю його на зарядку.
Колись поміняю акумулятор.
Як тихо працюють усі агрегати!
На сервіс щорічно. І авто нівроку -
В день їде 120. І так - десять років.


02.10.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

7

“Страх Господній – початок премудрости,
а перед славою – скромність іде.”
Як не хочеш ти обезлюдніти,
не спокушуй, світе, людей.

Пародія

В музиці Всесвіту є наші ноти –
Сонечко встало, і ми… серед трав…
Струнами душ, аж до сьомого поту,
В вýхах дзвенить від високих октав!

То наче букву вгадати в кросворді!
Сили бурлять – бо весна нескупа.
Ще ”мі-мінор”! І з останнім акордом
Ми відлітаємо в небо! Па-па!


1.10.2011

Пародія

Це почуття таке хороше –
По грудях смалець, вибач, крем…
В поета кíнчилися гроші,
Він – про любов (відсутність тем).

Вінок із терня – збожеволів,
І щоб страшніше – всяку муть…
Усе згадав, що вчили в школі –
Свинець, миш’як, сурму і ртуть.

І всі, хто раз попив отрути,
В ілюзії – попали в рай,
Про інше і не хочуть чути –
Любов їм тільки подавай!

Клубки підступності нездалі,
Глибин непізнаний секрет.
І все це він писав… Наталі,
Щоб прочитати… тет-а-тет!

1.10.2011

На дикому заході сонця тебе я покину
На те, що лишилося від тривіальних відносин.
Повір мені, погляд у спину – не постріл у спину.
Підняти на кпини – дієвий загарбницький спосіб.
Ти мариш? Ти марно чекаєш нікчемного зиску
Від тої святої корови, що сам її вивів…
Моя тобі рада – пустити її на сосиски –
Нескорені і волелюбні. Копита і вим’я…
"В ім’я" – не судилося, ми відбувалися "попри".
І не відбули, бо засуджені вже на форевер.
Якби були там – ми б у шоу знімалися в Опри,
А тут простирадла намарно висять на деревах…
Моменти кохання такі прикладні – з інтелектом –
О, музо! О, мазо і садо, і ліво і право...
Ходи-но до мене, неси-но сюди свою лепту!
Nessuno ti amo, кому ж ти обновоньку справив?
Зашерхла від шин, вся вібрує, гуде естакада.
Осіннє загострення? Хм... А не так і погано.
Я знову пишу, уявляєш? Пишу Іліаду!
Народжую стільчик з трьома (не повіриш!) ногами.

01.10.2011

Маленькі дітки люблять
таляпатися в калабані,
коли їх люблять.
Коли їх сварячи голублять,
і вони кохані...

І великі діти люблять...
коли вони кохані!
2011

Вы почти идеальны
Я почти влюблена
Деловое свиданье
Два бокала вина
Откровение взглядов
Многоточие тем
Вы все ближе Вы рядом
Я не против совсем
Замирает мгновенье
И в плену темноты
Мы срывая сомненья
Переходим на ты

жовтень 2011

У мене ти то є, а то нема!
Зникаєш десь, немов китаєць з Тау.
Гадаєш, милий, я глухоніма?
Якщо так думаєш, то ти - старий Хотабич.

Для мене світ складається із див -
Люблю я відьом, чарівниць і магів.
Чому на мене, милий, лютий ти?
Є кара Божа на чаклунські стяги.

Тоді не зникнеш - будеш тільки мій,
Зі мною, милий, в ліжку і вітальні.
Зажди, коханий, ти куди? Не смій! -
І знову розчинився на світанні!


02.10.2011

Першим днем відкорковує осінь
Розпружинений погляд навстріч
І з малиновим дзвоном рушає
В поклітинно-навскісний крутіж,
Де учитель вибарвлює миті,
Що сипне розперезаний рік
І чЕрпають пізнАння долоні
В рідній школі - початку доріг.
Щире слово вростає у крила
І розбризкує сміх дітвора.
То ж, давайте, піднімем бокали
За володарів книжки й пера.

Як часто в злі хвилини,
чи у лихі роки,
бракує нам людини
на відстані руки.

Витягуємо руки,
та чуєм пустоту
і плачемо від муки
намарності потуг.

Та варто тільки спасти
полуді із очей -
а між руками щастя
нас подихом пече...

осінь 2009

Зрости щоб, читати й писати,
до школи допущено всіх.
І марить, і прагне вивчати
любов незбезчещений "гріх".

А місія дзвоника - вперто
загнати свідомість у клас.
Урок там... Там учать відверто
оцінками тішити час.

Батькам безпорадним ще важче
Олімп свій тримати в руках.
І кинута напризволяще
любов у розумних словах.

Вона ж не здається на милість
ворожості мудрих книжок
і вірить, востаннє, у зрілість
свого атестата з чуток.

Усупереч дійсності й долі
нагадує тисячі діб:
"Я тут! Я ось поруч, у школі...
у мармурі списку осіб."

Дорослих збезчещене диво
мовчить павутинням замків.
А їй вже і те так важливо,
що любить своїх вчителів.

01.10.2011

На руках життя пре мене здоров’я
Шляхом пізнання в чоботах охот ,
Із комбайна мов, слів гнилу полову
Висипає мій матюкальний рот.
Насмітив дітей, як листопад листя.
Від усіх утік, а від себе - фіґ!
Хоч сирий підвал - нічогенька пристань,
Тут мій кабінєт , тут мій і нічліг.
У кашкет старий, що купила Клава,
Інколи кладуть гривню, або дві.
От, якби рублів ( теж тобі держава )
Чвертку би хильнув і – лафа вошві.
Дав мені Господь в руку грудку глини,
Аби я ліпив долю й зло боров,
Я її сховав був на пів години,
Та пройшло життя і забувся схов.
Випадком прийшов я на кладовище,
Між хрестів ходив, раптом упізнав,
Глина та , що я заховав - тут, нижче.
З ляком потаїв жменю у рукав.
Не ховайте ви Божого дарунка
А ліпіть собі долю на свій смак.
Я - на смітники ( може що для шлунка
Клава принесе) борше від собак...

01.10.11.

Вся дивується сім’я,
Відтепер і навіть я.
Я дивуюсь і не знаю,
Чом «чому» я полюбляю.

Як виходжу я у двір,
Я стаю немовби звір
Із питаннями своїми
І великими й малими.

Чом трава росте з землі?
Чом у школу йдуть малі?
Чом питаю всі не знають
І Питайком називають.

Рипом іржавим
Хвіртка стогнала.
Сльози-патьоки
Розмазував дощ.
Гола-голісінька
Стежка лежала
І віддавалась
Малюнкам підошв.

Хтось наступив
На стегно у калюжі
І через коси
Струмків пострибав.
Хтось свої чоботи,
Владні і дужі,
Ставив на неї
І не помічав.

Тіло у стежки
Боліло-боліло…
Бив по щоці її
Дощ-сутенер.
Килима-принца
Чекала несміло
Нині і прісно,
Учора й тепер…

29.04.1999.

Олесь із діда дивувався:
- Ти дуже мужній діду мій,
Як в тил до німців крався,
Обожнюю я вчинок твій,
Хочу, щоб світ дізнався…

- Не треба, мій онук, забудь…
- Хотів би воювать як ти…
- Не обери собі цей путь,
Нехай ростуть дорослі й діти,
Нехай радіють всі, нехай живуть.

Заплакав дід та затрусився.
- Забудь онуче о війні,
За ті роки я так втомився,
Повір ти ж бо мені.

ти зіграєш паяца,
примірявши плащ-антитезу.
на базарних підмостках –
дракони, кістки і ножі,
і кадило, роздуте
до стану святої пожежі,–
посміхайтесь, панове,
то смішно – любов в шатах лжі…

а розважившись трохи,
подайте – хто гріш, а хто – ляпас,
він – безумець, тож сам
у спокуті за вибрану роль...
гамівними сорочками
в'яжуться ті, що крилаті.
і виходить паяц,
щоб не чути, як плаче король.

Не пам'ятник залишу - пам'ять,
Все, що зібрав, що ніс - у ній...
Минуле жовтим листом палять
Дні заосінені, сумні.

Даремно, бо жага розлита
Могла б ще відтворити знов
І незабутнє наше літо,
І розкуйовджену любов...

Не пам'ятник залишу - пісню,
Щоб душу трепетом крила
Розчулено в годину пізню
І розважала, і вела.

То ж ця мелодія вразлива
Тобі нагадує нехай,
Як нас шукала тепла злива,
Як цілував пташиний гай...

Не пам'ятник залишу - весни,
Й зазеленіє спрагло світ.
Для тебе радісно воскресну,
Як благовісний первоцвіт.

Безсила снігова пороша,
І холоди - не назавжди.
Не забарюсь, моя хороша,
Ти тільки жди, ти тільки жди!

Злітають стривожені думи увись,
Змикаються губи, мов з болю плетЕня.
Іще ти прийдеш, іще будеш колись,
Але чи те матиме зміст вже для мене!
І згадки вертають у світлі часи,
Де віра у правду твою незбагненну
Змогла загасити невдачі… Казки
Про щасливе майбутнє складав ти для мене.
І сам в них повірити щиро хотів,
І сили свої у мені начерпавши,
За тими казками услід полетів…
А я вже не можу піднятись, упавши
З висот своїх щирих до тебе чуттів,
Свого не уміння без тебе прожити.
Та ти ще покличеш мене з висоти,
Але мої крила забрав собі вітер!
І я не злечу. А ти повернеш,
Покинеш висоти, до мене полинеш.
Та не обіцятиму я тобі все ж,
Що зможу пробачити – я лиш людина!
1.09.2011р.

УРОКИ СОЛОМОНА

11

“Заплата покори і страху Господнього, –
це багатство, і слава, й життя.”
Не віриш? Ну що ж, балансуй над безоднею,
з якої, ти знаєш, нема вороття.