Зажуру віч здіймаю догори
І серця стук притишую півкроком.
Мій пралісе, цілителю старий,
Стоїш, людьми покривджений, нівроку.

Чоло до клена скрушно прихилю,
Свого дитинства згадуючи відцвіт.
Я знов прийшов до тебе і молю:
Не залишай мене в моїм каліцтві!

Облишу мову, слова не скажу, –
Пощо словами з лісом розмовляти.
Кленовим зерням ницьма полежу
З прозорою душею немовляти.

Небавом сік просотує терпкий.
Я, суєтою стомлений прочанин,
Зливаюся з травою залюбки
І розмовляю з тишею мовчанням.

Живлющий дух над ранком золотим
Вспадковую од пралісу, мов ліки.
Я кленом став,
Я дихаю вже ним!
Тому боюсь розплющити повіки...

1993

Сумуємо у золотій порі
і я і муза.Жовтня перші хлюпи.
- А може сходимо...
-Куди? До римарів?
-До них мала, іди уже на руки.

Подивимося на чужі хореї
сплетіння рими, злив осінніх плач
- Що кажеш? посміхаються ідеї?
та ми сьогодні просто,як читач.
І не проси!
не буду все одно
писати я.Не дуйся, ти ж пробачиш?
Хоча знайомі і не так давно,
ти знаєш добре, що я за ледащо.

01.09.2011

Ранок любов’ю вливається в жили,
Радістю сповнює кожну з клітин.
Вчора здавалося щось неможливим?
Нині я запросто впораюсь з цим!

Світ полюблю – і любов’ю воздасться.
Байдуже, що там кричить негатив.
В сонця і неба попрóшу причастя –
Щедро пригублю тепла й чистоти.

Точку опори в життєвій основі
В усмішці рідних укотре знайду –
Серцем відкрита назустріч любові,
В день цей упевненим кроком ввійду.
2011

дрібка в оці. верес плаче,
з листу світло відпустив.
рання осінь без означень
розвела старі мости.

сіль збирають сонні бджоли
і несуть на небеса.
впав у верес мідний жолудь,
видко, літо дописав.

Хоч у третім класі вчуся,
Я всього-всьго навчуся.
Візьму пилку, молоток
І збудую дитсадок.
Попітнію, пороблю,
Школу діточкам зроблю,
Одним словом, на пошану
Архітектором я стану.

Коли виходять ритми з ладу,
Коли на ладан диха день,
Душа так прагне листопаду…
А скрiзь – одвiчна празелень.

I вкотре хочеться летiти
Туди! Туди, за пiв-Землi,
Де вiтер позриває з вiтiв
Думки, тривоги i жалi,

Розсiє у небеснiй синi,
Розтрощить сотнею копит,
I у вогненнiй хуртовинi
Усе буденне вiдгорить…

А тут – щодень одне лиш лiто.
Пора звикати до країв,
Де терпко пахнуть евкалiпти,
Де мiсяць роги вгору звiв…

Та все ж, о, де ти, листопаде?..

Повій, вітре, на чужИну*,
Думкою туди я лину,
Спогадів неси перлину
З України, з України.

Вій же, вітре, цілу нічку,
Овівай кохане личко,
Затремтять хай ніжно вічка,
Зарум`яняться хай щічки.

Повій, вітре, щоб війнуло
Ласкою на серце чуле,
Щоби милая відчула
Ту любов, що в ній заснула.

Повернися на світанні,
Щемного дай хвилювання,
Дай надію, хоч останню,
Що повернеться кохання.

А якщо нема надії,
То розвій мої всі мрії,
Вічна мла хай дні яснії
Оповиє, оповиє!

2.10.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

*Наголос чужИну вжито свідомо, аби не збитися з ритму,
а синоніма з вірним наголосом – немає.

одяг на долівці
світла ледь на тіні
дві північні птиці
келихи мартіні
сну не буде довго
довго сну не буде
доки до знемоги
пестить дотик груди
на долівці пір'я
сонце палить світлом
віриш чи невіриш
та кінець і титри

Лунная дорожка –
Из окна.
Ходит в доме кошка –
Тишина.
По раскрытым книжкам,
По стене,
Ищет кошка мышку
При луне.
В полночь с этой кошкой
Так легко!
Лунная дорожка –
Молоко.

Його й матюччям не «похвалиш»,
і похвалою не харкнеш :
знайомі «татка» шанували
(малознайомі наче б теж).

Він - непитущий, без цигарки,
«суспільно корисний» такий…
Він не встряє у різні сварки
й пустопорожні балачки.

У спальні – в рубчик простирадло,
вухатий фікус на вікні.
Пилюка гірко постраждала
у противірусній борні…

Дарма притулку песик просить…
Комар без спросу не дзижчить!..
Оплачених квитанцій стоси :
будинок без боргів блищить!

Коли ж яке настане свято –
відсутність спогадів штрикне…
Він - лиш… «біологічний» тато…
А свято… скоро промине !


1.11.2009.

І сон жорстокий о меди
душі моєї не загóїть,
не відгородить ніч рукою
од нерва денної ходи.

Не піднесе до спраглих губ
скляницю макового соку -
лиш муку чисту і високу
оберне в чорну і лиху.

На струхлявілому човні
знов пожене на давні кручі
і обіцянкою заручить,
та не віддасть тебе мені.

Уже укотре на ріки
в Аїд летючому сувої,
тебе залишивши живою,
я розіб’юся на тріски…

Твій щирий приятель Морфей
своїми крилами на скронях
тебе усе іще хоронить
від часу аутодафе.

весна 2011

Не глузуйте, моралісти,
що намарно я сіяв,
що, мов терції троїстих,
доля згубиться моя…

Ви праві… Душі затісно
серед скопища невдач.
Ех, почути б цимбаліста,
щоб в танок і жаль, і плач.

В мене спокій не в ужитку
і не славлю міць гроша.
Трохи бубна, більше скрипку
хоче слухати душа.

У житті мені ведеться
і під звуки гопака.
Доле, як твоя правиця –
не втомилась від смичка?

О, не кожному троїсті
шлють натхнення солов'я…
Не глузуйте, моралісти,
що намарно я сіяв.
2011р.

Ніч. Дорога. Мій смуток хрещається.
Чорний вимір, мов скривджений сміх.
За Тернополем світ не кінчається.
За Тернополем – всесвіт доріг.
Не згубитися б, духом не впасти
під гнітючим шатром чужини.
Все минуле – як перше причастя,
все майбутнє – пітьма далини.
І колеса, колеса, колеса
від жари аж до дзвону роси.
Дивних мрій не налякані плеса
ще приваблюють співом краси.
Розминаюся сам із собою
на просторах Землі і душі.
Тихі плеса злилися з любов’ю,
птахи слів ген у зграях віршів:
не сьогоднішніх, не споночілих,
а майбутніх – з лелечим крилом,
що торкається щастя невміло
над тривоги задумливим тлом.
Ніч. Дорога. Мій смуток хрещається,
та гукаю у стомлену вись:
за Тернополем світ не кінчається,
той, що визрів у серці колись.
2010

Ще не прозріння - сивоплин Йордану,
але й не сумнів - усміхнувсь Йоан,
і кожен душу грів, як гріють рану
в заграві ран.
І кожен бачив хрещення зіниці
і той Ісусів поступ од зими,
де крок за кроком вічністю святився
ген під крильми
Святого Духа в голубинім леті
лиш до одвічно дужого плеча...
І кожен відрізнив життя од смерті,
і замовчав.

Пройшли печалі. Мої скрижалі —
Твоя осяяна душа...
Майбутні далі... Квітки зів’ялі —
Земного світу суєта.

Прийшло натхнення. Моя судьба —
Твоя усмішка золота.
Минулі болі... Любов одна
Долає прірву турбот і зла...

Любов — у тобі змиває гріх.
В сумнім обличчі — весняний сміх.
Сучасні будні... Печать одна —
Твої, Ісусе, ясні Слова.

Печать надії на моїм серці,
Яке подібне на лист-волання.
Печать натхнення — синиця в жмені,
Печать натхненна мого чекання...

Не йди з любов’ю. Зостанься, друже.
Скрижалі серця зітерті дуже.
Зціли всі болі людські, Ісусе,
Добром наповни душі байдужі.

Налий цю чашу хоч гіркотою,
Оцтом і жовчу, яку скуштую,
Бо розпинаю Тебе щоднини.
Налий сльозами життя години,

Налий сіянням всіх грішних ночі,
Любов’ю сповни упалих тих,
Які чекають Твоїх пророчих
Діянь, щоб світ притих.

Прийшло натхнення, а з ним — любов.
Є Одкровення — від бід покров.
Скрижалі серця відновлю знов,
Скрижалі долі — аж до основ!

Розп’яття думки, гвіздки журби,
Оцет рутини, — усе прости
Мені Ти, Боже, та віддали
Від моїх любих зневір хрести...

І я дістав підручник, –
ось вони,
ті кляті
прописні резервуари.
Це скільки ж треба
чистої води,
і скільки часу
вже вони забрали?!

Сиджу я на Дикому Заході вдома,
Читаю про роботів, Тихого Йона,
Мене не турбують жодні проблеми:
Машина у мене, неначе поема -
Зашерхла від шин, не гуде естакада,
На сонці блищить, наче танк на параді,
Шурхочуть асфальтом новесенькі шини.
Не треба машині зовсім бензину.
За десять секунд на спідометрі - "сотка".
Із авто таким в мене все у порядку.
На нічку я ставлю його на зарядку.
Колись поміняю акумулятор.
Як тихо працюють усі агрегати!
На сервіс щорічно. І авто нівроку -
В день їде 120. І так - десять років.


02.10.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

7

“Страх Господній – початок премудрости,
а перед славою – скромність іде.”
Як не хочеш ти обезлюдніти,
не спокушуй, світе, людей.

Пародія

В музиці Всесвіту є наші ноти –
Сонечко встало, і ми… серед трав…
Струнами душ, аж до сьомого поту,
В вýхах дзвенить від високих октав!

То наче букву вгадати в кросворді!
Сили бурлять – бо весна нескупа.
Ще ”мі-мінор”! І з останнім акордом
Ми відлітаємо в небо! Па-па!


1.10.2011

Пародія

Це почуття таке хороше –
По грудях смалець, вибач, крем…
В поета кíнчилися гроші,
Він – про любов (відсутність тем).

Вінок із терня – збожеволів,
І щоб страшніше – всяку муть…
Усе згадав, що вчили в школі –
Свинець, миш’як, сурму і ртуть.

І всі, хто раз попив отрути,
В ілюзії – попали в рай,
Про інше і не хочуть чути –
Любов їм тільки подавай!

Клубки підступності нездалі,
Глибин непізнаний секрет.
І все це він писав… Наталі,
Щоб прочитати… тет-а-тет!

1.10.2011

На дикому заході сонця тебе я покину
На те, що лишилося від тривіальних відносин.
Повір мені, погляд у спину – не постріл у спину.
Підняти на кпини – дієвий загарбницький спосіб.
Ти мариш? Ти марно чекаєш нікчемного зиску
Від тої святої корови, що сам її вивів…
Моя тобі рада – пустити її на сосиски –
Нескорені і волелюбні. Копита і вим’я…
"В ім’я" – не судилося, ми відбувалися "попри".
І не відбули, бо засуджені вже на форевер.
Якби були там – ми б у шоу знімалися в Опри,
А тут простирадла намарно висять на деревах…
Моменти кохання такі прикладні – з інтелектом –
О, музо! О, мазо і садо, і ліво і право...
Ходи-но до мене, неси-но сюди свою лепту!
Nessuno ti amo, кому ж ти обновоньку справив?
Зашерхла від шин, вся вібрує, гуде естакада.
Осіннє загострення? Хм... А не так і погано.
Я знову пишу, уявляєш? Пишу Іліаду!
Народжую стільчик з трьома (не повіриш!) ногами.

01.10.2011

Маленькі дітки люблять
таляпатися в калабані,
коли їх люблять.
Коли їх сварячи голублять,
і вони кохані...

І великі діти люблять...
коли вони кохані!
2011

Вы почти идеальны
Я почти влюблена
Деловое свиданье
Два бокала вина
Откровение взглядов
Многоточие тем
Вы все ближе Вы рядом
Я не против совсем
Замирает мгновенье
И в плену темноты
Мы срывая сомненья
Переходим на ты

жовтень 2011

У мене ти то є, а то нема!
Зникаєш десь, немов китаєць з Тау.
Гадаєш, милий, я глухоніма?
Якщо так думаєш, то ти - старий Хотабич.

Для мене світ складається із див -
Люблю я відьом, чарівниць і магів.
Чому на мене, милий, лютий ти?
Є кара Божа на чаклунські стяги.

Тоді не зникнеш - будеш тільки мій,
Зі мною, милий, в ліжку і вітальні.
Зажди, коханий, ти куди? Не смій! -
І знову розчинився на світанні!


02.10.2011

Першим днем відкорковує осінь
Розпружинений погляд навстріч
І з малиновим дзвоном рушає
В поклітинно-навскісний крутіж,
Де учитель вибарвлює миті,
Що сипне розперезаний рік
І чЕрпають пізнАння долоні
В рідній школі - початку доріг.
Щире слово вростає у крила
І розбризкує сміх дітвора.
То ж, давайте, піднімем бокали
За володарів книжки й пера.

Як часто в злі хвилини,
чи у лихі роки,
бракує нам людини
на відстані руки.

Витягуємо руки,
та чуєм пустоту
і плачемо від муки
намарності потуг.

Та варто тільки спасти
полуді із очей -
а між руками щастя
нас подихом пече...

осінь 2009

Зрости щоб, читати й писати,
до школи допущено всіх.
І марить, і прагне вивчати
любов незбезчещений "гріх".

А місія дзвоника - вперто
загнати свідомість у клас.
Урок там... Там учать відверто
оцінками тішити час.

Батькам безпорадним ще важче
Олімп свій тримати в руках.
І кинута напризволяще
любов у розумних словах.

Вона ж не здається на милість
ворожості мудрих книжок
і вірить, востаннє, у зрілість
свого атестата з чуток.

Усупереч дійсності й долі
нагадує тисячі діб:
"Я тут! Я ось поруч, у школі...
у мармурі списку осіб."

Дорослих збезчещене диво
мовчить павутинням замків.
А їй вже і те так важливо,
що любить своїх вчителів.

01.10.2011

На руках життя пре мене здоров’я
Шляхом пізнання в чоботах охот ,
Із комбайна мов, слів гнилу полову
Висипає мій матюкальний рот.
Насмітив дітей, як листопад листя.
Від усіх утік, а від себе - фіґ!
Хоч сирий підвал - нічогенька пристань,
Тут мій кабінєт , тут мій і нічліг.
У кашкет старий, що купила Клава,
Інколи кладуть гривню, або дві.
От, якби рублів ( теж тобі держава )
Чвертку би хильнув і – лафа вошві.
Дав мені Господь в руку грудку глини,
Аби я ліпив долю й зло боров,
Я її сховав був на пів години,
Та пройшло життя і забувся схов.
Випадком прийшов я на кладовище,
Між хрестів ходив, раптом упізнав,
Глина та , що я заховав - тут, нижче.
З ляком потаїв жменю у рукав.
Не ховайте ви Божого дарунка
А ліпіть собі долю на свій смак.
Я - на смітники ( може що для шлунка
Клава принесе) борше від собак...

01.10.11.

Вся дивується сім’я,
Відтепер і навіть я.
Я дивуюсь і не знаю,
Чом «чому» я полюбляю.

Як виходжу я у двір,
Я стаю немовби звір
Із питаннями своїми
І великими й малими.

Чом трава росте з землі?
Чом у школу йдуть малі?
Чом питаю всі не знають
І Питайком називають.

Рипом іржавим
Хвіртка стогнала.
Сльози-патьоки
Розмазував дощ.
Гола-голісінька
Стежка лежала
І віддавалась
Малюнкам підошв.

Хтось наступив
На стегно у калюжі
І через коси
Струмків пострибав.
Хтось свої чоботи,
Владні і дужі,
Ставив на неї
І не помічав.

Тіло у стежки
Боліло-боліло…
Бив по щоці її
Дощ-сутенер.
Килима-принца
Чекала несміло
Нині і прісно,
Учора й тепер…

29.04.1999.

Олесь із діда дивувався:
- Ти дуже мужній діду мій,
Як в тил до німців крався,
Обожнюю я вчинок твій,
Хочу, щоб світ дізнався…

- Не треба, мій онук, забудь…
- Хотів би воювать як ти…
- Не обери собі цей путь,
Нехай ростуть дорослі й діти,
Нехай радіють всі, нехай живуть.

Заплакав дід та затрусився.
- Забудь онуче о війні,
За ті роки я так втомився,
Повір ти ж бо мені.

ти зіграєш паяца,
примірявши плащ-антитезу.
на базарних підмостках –
дракони, кістки і ножі,
і кадило, роздуте
до стану святої пожежі,–
посміхайтесь, панове,
то смішно – любов в шатах лжі…

а розважившись трохи,
подайте – хто гріш, а хто – ляпас,
він – безумець, тож сам
у спокуті за вибрану роль...
гамівними сорочками
в'яжуться ті, що крилаті.
і виходить паяц,
щоб не чути, як плаче король.

Не пам'ятник залишу - пам'ять,
Все, що зібрав, що ніс - у ній...
Минуле жовтим листом палять
Дні заосінені, сумні.

Даремно, бо жага розлита
Могла б ще відтворити знов
І незабутнє наше літо,
І розкуйовджену любов...

Не пам'ятник залишу - пісню,
Щоб душу трепетом крила
Розчулено в годину пізню
І розважала, і вела.

То ж ця мелодія вразлива
Тобі нагадує нехай,
Як нас шукала тепла злива,
Як цілував пташиний гай...

Не пам'ятник залишу - весни,
Й зазеленіє спрагло світ.
Для тебе радісно воскресну,
Як благовісний первоцвіт.

Безсила снігова пороша,
І холоди - не назавжди.
Не забарюсь, моя хороша,
Ти тільки жди, ти тільки жди!

Злітають стривожені думи увись,
Змикаються губи, мов з болю плетЕня.
Іще ти прийдеш, іще будеш колись,
Але чи те матиме зміст вже для мене!
І згадки вертають у світлі часи,
Де віра у правду твою незбагненну
Змогла загасити невдачі… Казки
Про щасливе майбутнє складав ти для мене.
І сам в них повірити щиро хотів,
І сили свої у мені начерпавши,
За тими казками услід полетів…
А я вже не можу піднятись, упавши
З висот своїх щирих до тебе чуттів,
Свого не уміння без тебе прожити.
Та ти ще покличеш мене з висоти,
Але мої крила забрав собі вітер!
І я не злечу. А ти повернеш,
Покинеш висоти, до мене полинеш.
Та не обіцятиму я тобі все ж,
Що зможу пробачити – я лиш людина!
1.09.2011р.

УРОКИ СОЛОМОНА

11

“Заплата покори і страху Господнього, –
це багатство, і слава, й життя.”
Не віриш? Ну що ж, балансуй над безоднею,
з якої, ти знаєш, нема вороття.

***
Всі літні місяці
панував
у мені і навколо
суховій
випалював на порох
і дужим подухом
приносив здаля
видіння іншого виміру

Все літо працював суховій
яріючи в добрій люті
вимітаючи до блиску мою душу
вимітаючи все що нанесено в неї чужого
хай і гарного
і я була спокійна і вдячна
і я вільною стала до легкості
і прозорою - до відсутності себе у собі
і ось
з позахмарних бескидів
невидима і невагома
мандрую світами
*

їй часто снились червона хвиля
і самогубця у надцять літ
і серце билось у грі-на-виліт
і огризався підшкірний світ

вона мостила свої дороги
із пластиліну дитячих мрій
це дуже легко коли нічого -
живи як можеш ліпи та грій

вона дурила удари долі
солодким чаєм чекала дня
що стане сонцем і не дозволить
надбити вкотре нове горня

коли розбилась коштовна ваза
ніхто не плакав не клеїв скло
а просто зникло усе й одразу

а сонцю навіть не запекло

Рай -
нелепая выдумка,
но с тобой
я согласен -
на глупости вечных тем.
Вожделенье,-
меж рёбер проникнуть той,
для которой ты будешь
и глух, и нем.

Щастя моє. Куце.
Ніби мале нині.
То вже не ті бутси
з тата або нені,
там, на зорі слова,
де під столи пішки.
Доля моя знову
ставить мені ріжки -
буде смішним фото...
Тільки чому сумно?
Щастя моє, хто ти?..
Змазані геть зуми...

День – дінь!
Ховаюсь в тінь.
Там любі примари.
Там тепло – темно
І, достеменно,
не хмари
над головою, а теплі труби
і плити грубі
з бетону,
і ліжко з картону,
й ледь чути місто.

Примари облягли
тісно.
Бетонні стіни розтеклись
химерно тістом
сну: тепло – сухо,
осінь в лісі
грибним духом
в піднебесся
понеслась
в передчутті зими.

Примари за плечима
ходять, не чутні і не злі,
в калиновому намисті
по тонкому гіллі
і по сухому листі.
Не хрусьне ані шелесне.
Їх бачу
краєм ока:
ведуть мене
додому, наче
залога сторожка.

Повільно йду
між хащ,
з - поміж опеньок на корінні
вибираю кращі
на суш і на їду,
і на соління...
А сонячне між гілок миготіння,
а дятел метроном
опеньочки рахує...

Трамваю гуркотіння!
Це знову день прийшов за сном.
Гвалтує!

до 2006

Якщо ще маєш апетит
і трошки грошей,
і зубів,
а ще й
маленьку радість захотів...
тепер, який завгодно « дефіцит»
тобі життя запропонує.
О! Щасливий одинокий,
аж поки
ще існує,
хоч і однобокий,
той вічний інтерес –
напасти живота...
Але вже скис
й сумуєш...
Гіркота! –
їда лише голодному смакує,
а ти сумуєш,
рідненької душі голодний...

І горілиць лягаєш
над безодню
на долівці
і чекаєш,
що прийде Бог
й погладить по голівці.

до 2006

Из закромов необъятной страны
Я к тебе еду.
Я возвращаюсь, как будто с войны,
С горькой победой.

Еду из страха, что Богом забыт,
Духом и Сыном,
Из опасений, что буду убит
Выстрелом в спину.

И прижимаю к горячей груди
Чёрное знамя,
Знамя тревог, что ещё впереди
Будут не с нами.

Пусть для кого-то пустое враньё —
Тихое счастье,
От восхищения сердце моё
Рвётся на части!

Я возвращаюсь до срока живой
И невредимый –
Белой печалью над мёртвой травой,
Запахом дыма.

Я возвращаюсь из самого дна
Белого ада,
Где без любви ни стихов, ни вина
Больше не надо.

Комисионное блюдце луны
Катится следом.
Из преисподней огромной страны
Я к тебе еду.

Из неоправданных временем мук
И сожалений —
Перед крестом из распахнутых рук
Стать на колени.

УРОКИ СОЛОМОНА

1

“Своє серце зверни до навчання,
а вуха свої – до розумних речей.”
Щоб у небі чужому літа не ячали,
не летіли у безвість осінніх ночей.

проснись и пой, раздвинув шторы
открой окно, вдохни апрель,
услышав птичьи разговоры,
услышав ранней пташки трель
взгляни на небо, где восходит
пунцовый шар, очаг тепла,
что каждый новый день находит.
почувствуй, что весна пришла.

открой глаза и на мгновенье
ты окунись в июль, скорей!
почувствуй волн прикосновенье
и мягкость солнечных аллей.
почувствуй легкость променада
под звездами, под звук гитар,
как раздаются серенады
и льется ягодный нектар...

проснувшись приоткрой окошко -
увидишь листья сентября.
укрыв пушистым пледом кошку,
срывая лист календаря
пойдешь опять к аллее этой
копной волос встряхнув опять,
там повстречаешься поэту -
вино, цветы, стихи, кровать,

очнешься перед новым годом,
под запах крупных мандаринов,
смешных детишек хороводы,
витрины ярких магазинов
и пожелаешь откровенно
чтоб он был счастлив и здоров...
ведь это время так бесценно,
на грани лет, веков, миров.

ну а наутро все по кругу,
сменится елка пеньем птиц,
улыбкой давнишнего друга,
круговоротом новых лиц...

писать тут можно бесконечно,
остановлюсь же я на том:
вставайте по утрам пораньше,
смотрите, что там за окном,
живите жизнью полноценной,
любите (!) землю и людей,
природу, живность, мир и песни...
а дальше - это вам видней.

30.09.2011

У верхів'ях морозне повітря;
Скавучить і біснується вітер,
Голоси наші стомлені видер;
Ми Гігантові злізли на плечі.
Звідси видно і землю, і море,
Лиш погода тут дуже сувора,
Ми ввихались і лізли нагору,
А імення нам досі — малеча.

Не позичиш ти в Велетня очі
І язик не дістанеш пророчий,
Хоч би як ти угору не скочив
(ми у Велетнів інше украли).
Чого варті ці немічні спроби
Лізти вгору з глухої утроби?
Он з чийогось високого лоба
Керувати збирається Карлик.

2011

Хтось скаже: вдалий хід – лихварський, певно
це лагідно, грубіше – (інше слово)... Себе запитую, чи
маю право називати вголос ці ймення:
виказувати засновників Біблії Людської. Мов битюки,

які вивезли із гріховень пороки; горілкою позаливали
рани, липовим чаєм відпоїли... Пишу й боюсь, а втім...
Знайшов те, про що мріяв, – стиль, мова, але...
Божа ласка чи прокляття потрібне?.. З колін

піднялося Слово Українське! Це така розкіш – читати Вас,
аж захлинатися від передчуття небосхилів, що відкриваються:
насолода росте пропорційно заглибленню в океан – маса
води стискає тіло, отак і письмо Ваше... рідне, безцінне! В муці

народжується література суща… Благаю, що ще
потрібно, щоб Ви писали, скажіть? Нема пророка
у своїй Вітчизні – не розуміють чи заздрять? Проща,
а не письмо, сповідування людства. Сила й безсилля. Трохи

якби Вашої кебети мав, щось би вже своє скандьорив...
Саме „скандьорив”: писати, як Ви, – це недосяжна площина,
єднання і скупчення слів, густіше за галактики... У морів
з океанами не вистачить солі, щоб сліз поробити людям... Щеня

скавучить під парканом... сліпе, як все людство... чи в Раю
краще, ніж на землі? Перечити негоже долі…
Читаю...
Божеволію...

"Копай всередині себе колодязь тієї води,
яка зросить і твій дім і сусідські".
Григорій Сковорода

Знання, як кажуть, за плечима не носить,
Та він носив їх всюди в полотняній торбі,
Псалмами по-гебрайськи горобців будив,
Радів із ними кожній новій днині.
А то, бува, заплющить очі й з пам’яті чита
Латиною Таціта, Плінія, Плутарха чи Катона...
На вигоні збирається селянська дітвора
І пробує щось відтворить за дідом.
А вже як до сопілки припадуть вуста
І серце продиктує незнану доти пісню,
То не малечі тільки, а й старим
Незмога встояти на місці.
Сьогодні - тут, а завтра – там
Знаннями засіває Сковорода Вкраїну.
І світу не вдається Сівача спіймать
Ані багатством, ані чином.

Ну, що ж, заходь. Бо ти вже господиня.
Оце наш сад. Тут льох. Отам комора.
Збираєш, лущиш і трясеш щоднини,
А очі ніколи звести угору.
Поглянь навколо: це твої маєтки,
Твій посаг гарбузово-картопляний.
Тобі так вправно вивести вдається
Зелені застарілі літні плями.
То сушиш клапті вицвілих городів,
А то полощеш мжичкою навколо –
Не байдикуєш. Ти з такого роду,
Де все ведеться - зріє плід і колос.
Невістка гожа: мудра та вродлива.
Та вже спочинь, бо світить місяць віком.
Нарешті тихо-тихо і щасливо
Засни в обіймах свого чоловіка.
2011

Торкнулась сивина мого єства,
Як осінь листя : ой, я ...ненароком.
Не переймайся, люба, так глибоко
Чи я не перший зачерпнув... Хтозна.

Не повернути прагнучи літа
Чи розбудити поступи юнацтва.
Не все у вік такий в нас однозначно
Та й нерозважно – з чистого листа.

Чи необачно ( і таке бува)
Я віковою древністю проникся.
Згори додолу тихим падолистом
У потайному помаху крила...

Торкнулась сивина мого єства.

26.09.11

Плащик не по погоде.
Остро торчит сосок.
Медленно переходишь
Площадь. Поет Сосо.

Болью утрат из окон
Вытечет день навзрыд.
В левом кармане кока,
В правом кармане Свифт.

Сразу на всех не встало!
Но не до "встало" им.
В гулких мешках кварталов
Лучше бродить бухим.

В пьесе с пропойным летом,
Сыгран последний акт.
И потому-то следом
Всё, что уже не так.

Всё, что с тобой отныне,
Всё, что отныне врозь.
К завтрашнему остынет
Вбитый в макушку гвоздь.