Еще не голос впереди –
Лишь звука перепад,
Затерянность листка в шерсти
Лесов, что облетят,

Но эхо, канифоль содрав
С последнего ствола,
Слух в оловянном блеске трав
Разденет догола.

Вполдетства запахи: припой,
Меловка и сургуч.
И всяк из них наперебой
Вскрывал тебя, как ключ.

А неприкаянная тень
Как молодец жила
В башке ребенка-набекрень
И берегла от зла.

Едва запомнив свой состав,
Нащупав небосвод,
Дорогою распад поправ,
Поэт пока идет

Сквозь станционный шум и дым
Открыто и тайком
По горло в детстве за живым
И мертвым кипятком.

...але ж справа не в тому, хто винен у створенні світу,
хто фальшиво кохав, не прощав повсякденних гріхів.
ти сьогодні поет. ти карбуєш слова на граніті.
а в душі бродять сни і орда недостиглих рядків.
ти пройдеш навмання через натовпи, битви, пустелі,
залишивши позаду зневіру і чорні вітри.
поки муза твоя п'є мохіто в дешевих борделях,
не здавайся, поете, в чеканні своєї пори.



04.11.2011 р.

Півцарства за коня, таки б віддав.
Ех, що півцарства, дві його третини,
Готовий відстебнути навіть нині.
Аванс в приваті. Сума: вау-вав.
Спіймаєте – подвою гонорар .

Не гайте часу, їдьте на Парнас.
А білокрилий красень, просто – ас !
Шануймося ! Ну, звісно, це був жарт.

довгі пальці втомленого вечора
денний пил підпалюють до обрію -
чи були ви, люди добрі, гречними,
чи були ви, люди добрі, добрими?

довгі пальці втомленого вечора
наливають кров у чашу істини -
а хто-хто під шкурами овечими
вовчі ікла непомітно виставив?

довгі пальці втомленого вечора
хряскають суглобами і зв'язками -
ось і той, хто слинно заперечував
зловживання ангельською маскою.

ти справді вгадав я була у душі чарівниця
білява пустунка таємна мов біла луна
відлунням вдаряла у тебе кохана твоя сторона
була тобі трунком дарунком рибиною дня
і светра в»язала із серця на бабиних спицях

боявся надпити мене боявся в»язкої жаги
де зав»язь блакитна розпорює погляд умить
де вмитий світанок і мить коли поніч тремтить
ментальне століття угадує кращі ходи
і з дотиком першим виходить душа з берегів

а хто я була первоцвіт молочай бузина
бузкова дитина як перша твоя колискова
наївна до сміху аж місяць судомами зводить
міняла всіх принців немов рукавички та мову
твоєї любові крізь цілу планету несла

і зараз візми мене шалом прийдешнім візьми
на руки бундючні що прихистку й досі шукають
я каюсь в тобі я в тобі все життя протікаю
і квітну й печу і останньою Мавкою тану
і де тобі муже солодшої спить трутизни

Согласен я
с тобою до утра
пить,
задыхаясь,
винную отраву.
Пусть говорят,
что это стыд и срам,
но истина -
в вине была
по праву!

***
світлонегатив
білий вірш на чорному
розворонилось

***
сльози осені
закостеніла хвища
шибениці шиб

***
зледеніле ню
танго зими і лісу
здерев'яніння

***
подається сніг
неба хруст під ногами
усім боляче

***
намите срібло
груднева лихоманка
місяць на голках

***
ніч перед січнем
руки грудня на грудях
відсічений рік

***
річка мов камінь
скутість припала снігом
кисневий голод

***
двері до сонця
рибний день в ополонці
ціна дихання

***
пустеля неба
гусне караванна кров
собачий холод

***
розродився спів
воскресіння коляди
вертепні ясла

4 Листопада 2011

А може не робитимеш аборт,
не вб’єш дитя, зачате випадково?
Не буде довгих фраз – коротке слово.
Два підписи. Експрес-аналіз крові.
Наркоз. І все закінчиться. Або…

Это был ритуальный танец...
Ритуал заключался в признании,
А признанье - в непонимании,
Для чего этот блеск и глянец.
Я была почти королевой!
Ты кружил меня, всё кружил...
Уводил то направо, то влево,
А потом подхватил на руки
И в объятия заключил,
Протиставя той светской скуке...
Необузданной страстью ведомый,
Неуёмный, неутомимый,
Ты, как-будто мною любимый,
Вёл себя для меня незнакомо.
Ты от тайного зелья
В истерике бился,
Изгибался, ловчил, от безумья томился -
Словно демон коварный в твоё тело вселился!..
Может, - в тело,
А, может, и - в душу...
Я той тайны вовек не нарушу:
Это было давно... и... прошло.
Но, ведь, было! И только однажды,
И поэтому очень запомнилось,
Как горело в груди, в горле ссохлось,
И как я умирала от жажды...
Жажды жизни! И жажды желания!
Я была молода и красива,
И поэтому страстно любима,
Но списала всё это в предания.

1998 год

Коли осінь, хочеться ходити п’яним,
наче родич вмер, і голосити тугу;
молитви читать лИстячку, аж нестямитись,
цілувати крАплі на дахах, обшугувати

хлюпотіння від музики, сонце бачити;
рости знову, хочеться зустріти казку,
чи то пак любов минулу, зір инАчий:
Творця видно, очі його, руки; важко

в це повірить, та, наче, я сам лист лЮдяний,
не людИна сАме, а листок цвяхОваний;
легкі гнізда, як гроші дзвінкі Іуди;
ти кохання, Осене, моє; вже годі

приплітати Пушкіна до тебе, досить!
Ностальгія, хміль, сум, нездійсненне – ось, що
восОбила; щастя: в тобі бути Осередь
істин; мир, воздвиження, сучасність, мощі,

до яких блаженно припадаєш, зцілюєшся
від самотності тим, що вростаєш в небо,
в калюжі, у приморозок, трави; є ще
в тобі відблиск березня; беру огрЕбом

всі дари твої; камерність, всеосяжність;
прОстість, біль Шевченка в тобі; ці запросини
залюбки приймаю, надвелична, княжа,
я тебе кохаю, синява моя Осене…

В лабіринтах світів, у ярмі протиріч,
На межі протидій, в мерехтінні облич,
Манівцями облуд, у тенетах оман,
Розтинаючи млу, йдем наосліп крізь лан,
Що колись приведе нас на Пристань Душі -
В лоно янгольських плес, де йдуть Правди дощі,
Що змивають з душі біль образ і журби,
Де не ходять чужі, ні кати, ні раби,
Де нескорений дух не зламати нічим,
Де не зраджує друг, перед віч стоячи,
Де облудні людці всіх позбулися прав,
Бо Людина - не ціль для забав і розправ,
Де лукавства ножі вже не крають довір,
Де немає межі, лиш безмежжя безмір,
Де ненависть юрби не розчавить бажань,
Де немає "якби", ні страхів, ні вагань,
Де у сотнях згорань воскресає могуть,
Де незримі є грані між Там і між Тут,
Де в боях за життя не стікатиме кров,
Де любов, каяття лиш помножить добро,
Де фальшиві слова не лунають ніде,
Де душа - без оправ, власну суть віднайде
У ясному промінні найвищих прозрінь,
І у вир небо-сині кидаючи тінь,
Прожене усю скверну і морок світів,
Засіваючи зерна у землі святі...

Там не судять за те, чого ти не робив,
Там не зрадять святе - бо Час Істин пробив,
Там не буде розп'ять і роз'ятрених стигм,
Там усе нам простять, якщо скажем - "Прости!"...

Я бачив як ти записуєш чужі адреси
на серветках, рахунках і в телефонах,
як хвилюєшся, вичитуючи щось із преси,
і виглядаєш знайомих в нічних вагонах,
як бажаєш усім машиністам злагодженої роботи,
як спілкуєшся з митниками, ніби з братами,
пояснюєш їм як спинити і перебороти
серце полів, що б'ється під снігом, мов під бинтами.
Як розшифровуєш назви рослин і станцій,
що трапляться їм на шляху зі сходу на захід,
як непомітно вкладаєш до теплих школярських ранців
бомби й ікони, що створять надійний захист.
І ті з них, хто слухав уважно твої поради,
ніколи вже не повернеться на свої обжиті вокзали.
І дирекція залізниці, підраховуючи збитки і втрати,
випитуватиме в свідків, що вони бачили і що їм казали.
І оскільки ніхто не знає, де їх тепер шукати,
де вони запалюють тепер золоті семафори,
де вони шукають зірки і читають карти,
і де туман уночі наповнює їх коридори,
про них забуває останній колійний товариш,
і на їхніх ганках ростуть трави перегірклі стебла,
і лише ти одна про них усіх пам’ятаєш,
тому що й вони усі пам’ятають лише про тебе.

Не задихнись завчасно,
Кваплячись в інший вимір.
Ти не такий нещасний,
Поки ще маєш вибір.
Всі ці пігулки сонні,
Петлі, приціли, леза,
Рейки, ножі, балкони –
Добре відома п’єса.
Ти в ній – актор пасивний,
Кимось зі сліду збитий.
Всім глядачам спасибі.
Важче, а треба жити.
2011

ти єдина мене бачила справжньою
з тобо щиро ділюся усім,що маю.
знаєш мене сьогоднішньою,завтрашньою і вчорашньою,
в будь-яку мить себе у тобі відшукаю.
ти зрозуміла мені, хоча, наче Всесвіт, хАосна
сильно пошарпана моїми емоціями, але:
все таки ще дитяча і надто беззахисна
перед страшною буденністю,що огортає тебе.
ти перекреслена тисячами крилатих виразів,
замальована купою смайликів, квітів і котів.
в тобі стільки ніжності, брехні і ненависті,
що, не дістанешся істини,як би того не хотів.
ти для мене,як орган внутрішній,
синтезований для збереження власного "я".
такий собі Ватикан для грішних,
персональна інквізиція моя.
і жодна ікона, дарована Богом ,
жоден із золоченими сторінками альбом
мені не замінить нервового шурхоту твого ,
не витре із пам*яті все,шо між нами було.
ти мені ліпший друг і домашній улюбленець,
непомітно чекаєш і проводжаєш щодня.
для плутаних рим моїх відданий охоронець
і вітряної музи надійна броня.

– Ото вже безсоромниця! Ти бач,
веде своє байстря, немов царівна.
І гордовита ж, Господи_пробач...

А жінка йде. А жінці тій – не гнівно,
що хтось вороже дивиться услід,
або й сичить отруйною змією:
мовляв, ганьбить вона жіночий рід
і місце їй – у пеклі, під землею.

Привітна і усміхнена до всіх.
До малюка – голубкою туркоче.
Спокутала з лихвою Євин гріх –
і вистражданим щастям сяють очі.

У неї непокрита голова.
Їй легко по стерні злоби ступати,
бо в’януть найогидніші слова
перед святим
прекрасним словом –
Матір.

2005(2011)

У лабіринтах пам’яті ловлю твою усмішку,
І ясний блиск закоханих очей,
Та ніжне, пристрасне зітхання,
Що рветься палко із грудей.
Зринають в спогадах щасливі ті хвилини,
Коли зустрілись вперше ми,
В серцях нестримнеє кохання запалили,
Щоб пронести його через роки…
І не згубити в круговерті одноманітних, сірих днів
Те найцінніше й сокровенне, що живить нас у світі цім.
Безмежно вдячний тобі, кохана, за розуміння і добро,
За те, що душу окриляєш, даруєш ніжність, ласку і тепло.
4.11.2011

небо – на п’ятому,
вишні – на третьому,
з першого – візії,

вгору – це ввечері,
ранком – до виходу, –
плечі у плечі.

фрейми і демони,
вольво і форди -
рух різнобічний,

зліва – з рекламою,
справа – колізії,
все по дотичній

очі – невиспані,
злі, пересичені
і - прямовисні

…тісно буває
вранці о восьмій
у місті.

Море, як дитя,
Сонця насьорбалося.
Усмішки ряхтять.

Всі люди брати!
Хай нас буде багато!
Тепер є і ти!
З днем народження, брате!
Ти білий чи негр,
нам різниці немає.
На кращій з планет
усього вистачає.
Якщо Їдла й питвА
споживать не надмірно,
то наша Земля
нам служитиме вірно!

Коли картинки із думок прибрати,
залИшити лиш мислення одне,
і на мету кінцеву споглядати
людей, земної кулі і планет,
то виявиться – сенсу не існує,
бо смисл це те – чого не досягти,
він щось в свідомості символізує,
але що сАме, знай ти, не знайти.

Пародія

Ті наукові небилúці!
А еволюція така –
Із Менделєєва таблиці
В спіраль завилась ДНК.
До Дарвіна – трильйони рóків
Коли воно усе булó!
З амеби мавпа стала… пóтім,
А згодом взялась за перо…

4.11.2011

Крiзь душi лабiринти-нетрi
Путiвцями та манiвцями
До межi, до iржi, до безтями
Йти, не прагнучи слави, смертi.

По трiпочучих нервах вести,
Мов по картi, маршрути бравi,
Вiд ланцета слiди кривавi –
Роздорiжжя i перехрестя.

I далеко поза порогом
Чи то дому, а чи то болю
Стати, вперше й навiк, собою –
Напiвдемоном-напiвбогом...

 
Ти мовиш на небі цім чудернацькі зірки
начебто ми снимо у незбагненному сні
інколи непрокидаючись, такий іцзин
 
звичайно бути коханцями, і чому б ні
в тунелях підземок між інших глухонімих
блукати за змістом крізь пінопластовий сніг
одвічний ґандж колоритів, безмежності щем
 
криваві вуста орхідей & цинічний сміх
& це сюрреально-банальне сплетіння тем
у хибному сяйві зірок, я твоя, ти мій
 
Начебто був резон, наче Господь був єдин
нащо тобі Лоенґрін, хто мені Гільгамеш
спіритуальний дрім, безтямний лемент юрби
на похилій землі мрячних вавилонських веж
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Наче плекалося та не збулося
у стилі класичнім кава & пиво
             ночі нестримно-зворотні октави
 
Вогкою линвою бажано-дійсним
джемить святково легка Прозерпіна
             розкіш осіння коштовна завіса
 
Порох алмазний попіл іржавий
спогадів блискаючі дисонанси
             вбрані у рими парадно-віктимні
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
 [pro & contra]
 
Розтинаючи місто гріха
від блюзової вени злиденних див
до лазуриту небесних мостів
змієподібна гротескна лиха
 
піщана тінь шукала мій слід
крізь електричні безодні одчаю
у вертепах свого печалю
гірко сміялась зухвала Ліліт
 
із безсонь зринали облудно
зіниць сутінкові вузькі ножі
бентежних вуст месмеричний трунок
ризи твої з вогню вітражів
 
за фіміамом квітуче~ неспішним
пекло речей несуттєвих іншим
 
(на венері кислотні дощі)
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Скільки літ наймізерніших жнив
на ланах дивацької схизми
тихий гіп не святенник чи пісник
я безслізну молитву творив
 
твоє тіло ділили боги
їхні руки святечно харцизні
& на тій сенсаційній тризні
за піснями сікли батоги
 
сяйний бриз увіслід прочанам
з вівтарів де на втіху тобі
офірують серця голубів
 
та мені крізь безсилля слів
все б лунала мелодія давня
ледве чутна. осіння. сакральна
 
 
 
 ✴
 
 
 
 
 
 
 
 

Я ніколи тебе не забуду.
Народитись захочеться знов.
Буду вчитись по карті без блуду,
Буду грітись каміном без дров.

Буду вірити в небо
І вмиватись гарячим дощем.
Мені точно пояснень не треба,
Я голодна сховаюсь під сірим плащем.

А на гілочці сіра ворона
Нагадає, що скоро зима.
З голови полетить паперова корона,
В моїм правді твоєї давно вже нема

Поет перед смертю
крізь сльози таємні
не надто шкодує того,
що ружі надгробні
зів’януть даремно
і люди забудуть його,
що пам'ять його -
за бажанням нащадків -
мідь з мармуром не збереже…
А гірко поету
що в світі квітчастім
йому не співати уже…

2011

***
Я кушал солнце, как лимон из блюдца.
И тихо в небо матерился: Твою мать!
Я так хотел с той женщиной проснуться.
Она с собою позволяла только спать.
***
Прокурен день. С луной всю ночь на «ты».
Вздыхает звёздная обитель.
Как жаль, но женщина моей мечты,
Меня в своих мечтах не видит.
***
Я снова запасное колесо.
В истории любви – я третий лишний.
Мир перечеркнут черной полосой
Какого черта, белым цветом… вишни!
***
Я ставил розы у её кровати.
И был любезен при её гостях.
Но кольца куплены, да так некстати.
Не плачут мужики, они… грустят.

І що тепер? Нічого. Знов нічого.
Гойдається далека телещогла.
Висотки втомлено у ніч мовчать.
А місту досі сниться дзвін меча,
що лунко падає у камʼяну криницю,
пʼять сотень літ не долетить до дна.
І час напнутий, наче тятива,
і лють вогнем кидає із бійниці...
І не минає сон той, не мина...

І що тепер? Терпіння. Догасання.
І віра в те, що серце не востаннє
тобою хлюпнуло недогорілу кров.
Усе було. Нічого не було.
Не буде вже. А там – у піні коні,
крізь обладунки прошиває сталь
затяту плоть. І плоті вже не жаль,
і слів нема, і у безладді тоне
побоїще. І камʼяніє даль.

І що тепер? А там – не страшно смерті,
там імена, забуті і затерті
у хроніках величних і скупих,
вертають памʼяті обличчя тих,
хто поряд йшов, і падав, і знаходив
у копитами змеленій траві,
такій останній і такій живій,
полегкість. Ненаситні води
несли у море рвані хоругви.

І що тепер? Нічого. Тільки млость.
Це місто кутає старечі ноги в повсть
і засинає, і болить у снах
йому той меч, що не досягне дна.

Емоції - мовби жаринки у жмені.
Жбурляєш їх часто - печуть, мов шалені.
Коли ж схаменешся, стоїш, наче голий,
Якого освітлено на авансцені.

***
Забарвлю світанок спокусою помсти.
До полудня з помстою вирушу в гості.
А ввечері, душу в молитві скріпивши,
Я помсту ослаблу змету з високості.

***
Не жебрайте правду, а міццю візміть.
Безвільних таврує зневагою світ.
Де в річці невдач наша міць скамяніє,
Душею відразу віднайдемо брід.

***
Усім нам дається межа чи безмежне.
Хто прагне межі, той знайде протилежне.
А хто у безмежному серце поранить,
Сприймає межу, зазвичай, як належне.

***
Життєвий мій шлях, мов споруда готична.
Красиві споруди доречні та звичні.
Під ними знаходять примирення стрілки
Довірлива юність і зрілість скептична.
2011р.

Я твоя половинка друга.
Ніхто ж бо інший!
Це не просто сплетіння душ. А
Сплетіння віршів.

Розчиняєшся в жовтім тумані
Сухого листя.
Назавжди leri, oggi, domani*
Ця довга відстань.

24.10.11

Коли все тільки починалось
у долі дівчинки-Землі,
в полон здавався дядько Хаос
її красі. Такі малі,
гасали водами амеби,
а сушею – загони мавп,
і навіть риму «неба-треба»
іще ніхто не написав.

2011

Я зовсім скучила.
Всі ігри виграла на комп’ютері.
Дзвонила-мучила
І операторів, й дистриб’ютерів.
Жадала голосу,
Сказати й слухати, не перечити.
Всі, як на полюсі,
Були холодними й недоречними..
Літала піснею
І пила каву із марципанами.
Ходила різною,
Сумною-грізною, трохи п*яною.
Палила вогнище
І довго-довго в вогонь дивилася.
Боже, ти довго ще?
Як так чекати тебе втомилася…

І збіглися коти
на валер*янку.
Ти ж випила усе
до дна!
Тепер і я не сплю,
сиджу до ранку,
а на столі -
відерце з-під вина.

Смакує заспокійливо і п’янко
опівночі солодка валер’янка
яку собі у чашку націдив
під ностальгії пізній рецидив
коли важка і сонна голова
пригадує снодійне не вбива
і дивлячись на тінь віконних рам
виціджуєш останній міліграм

розчинний місяць кислий аспірин
давно вже зник зі скла старих вітрин

ти зачекай аптечку не бентеж
затихло все і ти затихнеш теж

Штрика спокуса пальцем попід бік,
Щоб язиком лизнув
                              замерзлу клямку, –
Його ніхто від крові не зарік,
Хоч добре знав: казала ж мені мамка.

Ще біль не стих,
                      вже зваба сокотить.
Не зупиняйсь! – улесливо балака.
І лізу в лихопам’ятні світи,
Хоча й жижки дрижать із переляку.

Чого б, здавалось, бігти на слизьке,
Коли вже є на те пересторога!..
Та знов лечу в нестримному піке
Точнісінько безп’ятому на роги.

1993

Коли потрапляє сім’я чуже
у лоно коханої, хочеться вмерти
раптово, як світло вимкнути; гжель
розбить, розтрощити; замовити метрику.

Душа спопелилась; вигорів льох
з надіями, зі сподіваннями, вірою...
навколішки впав, цілую ріллю,
землею вмиваюся, небо обіручно

розхитую, Богу кричу: „Агей!
Зроби щось, а то зроблю я. Аж нестямлюсь,
під нігті голки повстромлював, ще й
обтяжив повіки цеглинами; брязкіт

кайданів, асфальту човгання; чом
важезні хвилини розрубують тіло?
І як це можливо, жить мертвим? Чорт
стоїть вже позаду з чарчиною; нІмо

із лівого в праве око тече
півсвіту, а з правого в ліве – вся туга,
яка може бути; час – мій лічЕць –
без руху лежить хворий; вічність – закудлана;

все втратило сенс, крім болю; і кров
пришвидшила оберт, щоб серце спинилось...
я пАстиму краще кіз чи корів,
ніж буть посміховиськом; боляче; вИголос:

не можу без тебе; доля смішна;
прощу все, що можна простити, благаю,
кохай мене, зраджуй, не полишай,
в тобі цілковито весь я, язібАбо;

бо що є солодшим за зраду, що?
Пробачення зради, кісток обмивання;
прощаю тобі і цим собі мщу,
на воду дивлюсь – бачу Йсуса, в ордАні...

Трикутник парку носом корабля
Врізається у місто, де нависла
Раптова осінь, що незвична для
Міського серпня у двадцятих числах.

У цьому парку із ліхтарних куль
Птахи пірнають прямо до фонтана,
І погляда розморений патруль
Поблажливо на постать наркомана.

Самотня бабця в німбі голубів
Жбурляє хліб своїй пернатій сотні –
Маленький парк в оточенні домів
Притягує голодних і самотніх.

Останній день останнього тепла,
І всім до болю хочеться обману –
Немов до парку осінь не дійшла,
Зіщулена, як постать наркомана.

23.08.2009

* * *

Дивуючись, я білим світом брів,
І у славетних вчився я майстрів.
О хто тебе почує, люба музо, –
У льодяному віянні вітрів?

Страдно стало в понаддашші,
небожителі ви наші.
Димова завіса – сірість
проковтнула хутко ірій,

язики повиривала –
в стосах неба – пекла мало.
Мало око оніміти,
та нема де серця діти –

так на листя сніг кривавить,
переводить кров на трави,
а гризеться – бо завчасно
страдно стало... там , де ясно.

3 Листопада 2011

«ми, наперекір усьому, ще живі» –
сміємося ж бо – хай і печально…
сенс епохи більше не повчальний
лиш сумління – з часом – на крові
вистояне силу обіцяє
хоч боліло доки пив меди
старість що – обкластись папірцями
і чекати гіршої біди…
сам собі чинити опір мусиш
не заскніти – прядивом на склі
аби потім не трусити груші
щоби світ цей – видива жаскі –
відійшли – і Бог на нас поглянув
із дзеркал – хрещальної води
живоплотний - не отой з екрану
не розíп’ятий – воскреслий! -
                                        молодий...

Відлітають кожну осінь журавлі,
І ключі свої у небо синє правлять.
Повертаються назад вони, до рідної землі,
У надії й вірі Україну славлять.

А ми люди, як ті птахи восени
Відлітаємо від дому на чужину
І не знаємо, чи вернемось сюди.
Чи побачим знову Батьківщину.

А тим часом, вранці у селі,
з хати вийде мати посивіла,
батько зігнутий із болем у душі,
тягне знову в поле граблі й вила.

І таких на Україні тисячі,
що дітей все виглядають із чужини
Молять в Бога щастя й долі уночі,
ждуть коли вернеться їх дитина.

Перестрибую калюжки,
що стекли з образ і лих,
і кажу собі: «А дзуcьки!»
(видих — вдих, і видих — вдих).

Щосекунди на екрані -
гидь, помиї, чорний жах.
Медитую в теплій ванні.
(Моцарт, Бах, і Моцарт, Бах).

У дурдомі знов двіжуха -
б'ються до кривавих ран.
Просто затуляю вуха.
(коц, диван, і коц, диван).

(2011, 2026)

Поетеса пече пиріжки.
А життя – мов шекспірівська п’єса, –
То в отруєних краплях п’янких,
То на відстані кулі Дантеса.

На зап’ясті тонкої руки
Траєкторія почерку леза.
Дозрівають в печі пиріжки,
Наче стопи в рядках у поезій…

18.10.11

***
слова націлені у мене
були спрямовані тобі
болючіша від того рана
*

На малесеньких пароплавах
танцює запах твоєї смерти,
забинтовують небо старі медсестри
і лягають з морем до ранку спати.
У тобі виростають малі дерева
і дерева хочуть бачити зорі,
їх зелені ручки, як скло дешеве,
відрізають твою нерозумну голову.
їм властивий смуток, надмірна туга,
їм властива осінь і сновидіння.
У тобі дерева шукають друга
і коріння лізе через коліна.
У легенях граються чортенята,
що вселились легко з вечірнім димом,
називають дощ незаконним татом,
називають вітер невдалим сином.
Чортенята впились твоєю кров'ю,
їхній мозок відмовив, як твій мобільний,
з ними риби - морські герої
хочуть зї''сти тебе повільно.
І колись зупиняться пароплави,
розбинтують небо старі медсестри,
твоя плоть втече, як вода, на берег
і Господь розпочне тижневі арешти.

Квіти, що заплющують очі на ніч,
Бо втомилися,

Птахи, що летять навіть потемки,
Прорізаючи тілами задубілими
Дощові хмари осені,
Бо вже час,

Неприкаяні підлітки,
Що тусуються у підземці,
Хукають на серця і долоньки одне одного,
Бо так тепліше,

Молюся за вас усіх,
«Будь ласка, – прошу, – Господи,
Не покинь їх усіх – жодного,
Бо так страшно їм бути,
а не бути –
ще більше страшно».

А Він посміхається
і каже мені:
«Добре».

Мій господи! Сьогодні я молюсь
за друзів, що пішли й не повернулись,
яких в журі столиць і захолусть,
адреси зрадивши, мій віщий оминув лист -
вернув назад мені і прощення порив,
і вибачення маревну надію.
Цей час мене чеканням підкорив...
Я грішний тим! Але просить не смію
за себе - про відпущення гріхів.
Прошу тебе, Мій Отче, за достойних!
Звільни їх од негод і од страхів,
і... од фатального набою у обоймі.
Од сумніву та болю одведи.
Спаси од хворості, і втрат, і несвободи.
Не дай ненависті. Не присуди біди.
Дай вірний шлях і у глибинах - броди.
Даруй любові й невідчутності вини.
Пошли можливість повернутися їм, Боже.
Вчини так, щоби, повернувшись з далини,
вони на мене не дивилися вороже.
Даруй їм здійснення їх заповітних мрій.
Спини вітри і задуми, зловісні.
Добром наснаж всіх! Істину відкрий!
І дай натомленим їх дім і хліб, і пісню!
Твоєї милості не бачу берегів:
для нас у тебе милосердя досить.
Тому всього цього прошу й для ворогів,
якщо... ніхто за них, крім мене, не попросить.

ця осінь колись-таки нас повбиває.
це поки що тиша на східному фронті.
і нам, найпевніше, не бачити раю -
на душі невірні там введено квоту.
ця осінь колись-таки нас повбиває -
на скальпи поріже перуки і маски.
десь крикне пронизливо дзвоник трамваю.
і всі наші спроби зазнають фіаско.
ця осінь колись-таки нас повбиває.
за вітром розвіє ще тліючі рештки...
налий мені чашку гарячого чаю,
й тримай до зими під домашнім арештом.


02.10.2011 р.

...І як воно, давати всьому лад,
коли так вірно служиш Мельпомені?
Крім власного життя, ще – п’ятдесят
судилося прожити Вам на сцені.

Була хрестом і злетом кожна роль,
де все спочатку – жити і любити.
О, як воно, пройти крізь стільки доль,
і у собі себе не загубити?

О, як воно, сказати танцем те,
що часом не під силу і поету?
Яке над Вами сяйво золоте!
Яка велична магія балету!

Здається, жести й музика – і все.
А світ, як слову, вірить Вашій Фрії*.
І мова танцю вабить і несе,
немов ріка життя, в захмарні мрії…

Обітниця мовчання на губах,
і сцена, ніби небо – під пуантом.
Це зречення себе – і є Судьба.
Цю відданість Мистецтву – й звуть
талантом.

2003(2011)

Щоб гідний мати урожай,
Листопадóвою порою
Під плуга ложим перегною
І ралим, - Боже, помагай!

Ріллю роздряпавши весною,
Насіння кидаєм у пай
І ждем, коли буяння рай
Світ веселитиме собою.

Невтомний плуг розоре нас
І змінить профіль і анфас,
Аби грядущі покоління

Зійшли на пажитях життя
І понесли у майбуття
Елітність нашого насіння.

03.11.11.

Проживши вік, не думати про смерть.
Вона прийде нечутно і незримо,
Як до поета вистраждана рима,
Усе собою виповнивши вщерть.

Пощо хапать у відчаї життя,
Пощо себе нав’язувати світу,
І кожен раз від помислу тремтіти,
Що вже назад не буде вороття.

Забути все: і прикрощі, й жалі –
І перейти у спогад непомітно,
Коли весна за вікнами розквітне,
Благословивши душу у політ.

1999