"і ті троє — одно" Ів. 5:8

Запалюють у мені
світло слова
вустами незнайомими,
не вражаючими,
не хвилюючими,
аби проясніло в очах і на серці.
Хто вони:
дух, кров і вода?
Чи рідні мені ці троє?
Нашіптую з острахом, –
рознесіть,
не розтратьте дорогою
свідчення істини.
Злуда там,
де розмовляють самі з собою.
Обман там,
де мовлять просто і швидко.
Цінність там,
де змітають перше і друге
власним іменем.
Не відкидаю свого заплямованого,
як не цуралася вмисне плямити.
Воно – долоня любові.
Ним зігрібаю крихти
розгубленості у рішеннях.
Ним прокладаю дорогу
до самітного спокою.
Ним всотую відчай
усього неможливого.
Ним полегшую гарячку
хворобливої пристрасті.
Ним не болітиму, коли прикладете
до втомленого чола.

Вони слухають, запам'ятовують
і беруться виконувати.
Додаю сили їм
власною вірою,
швидкості
нетерплячістю.
А натомість вони
розганяють мурах з мого тім'я –
провини й образи.

Промовляй до нас! –
Закликають дбайливо ці троє,
єдині свідки мої.

07.12.2022

Зневіра змовкає.
Те, для чого немає ні назви, ні втілення,
спиняє реальність собою,
всеціло заповнює простір.
Темрява, що проникає крізь твердь матерії,
застигає смолою.
Якщо ти – дерево,
по якому вона тече,
де тобі корінь?

Бачу тебе міцним, нездоланним.
Вперше вклоняюся сумнівам
у власному розумінні
природи речей.
Вперше
годжуся бути дурною,
щоб слухати, слухати, слухати,
допитуватися і
дивуватися простоті
світобудови.

Чи справді трава зелена, бо так поживніше для корів?
Чи справді за нашим пагорбом немає нічого, крім пасовищ?
Чи справді тебе споглядати – єдине моє призначення?
Вірую в те, що бачу, – в дерево, що без кореня.

06.12.2022

Паморозопоезія!
Павутина в інеї.
Ось відбиток на лезі я
по піковій лінії.
Не розтікаюся –
каюся!
Не налякаюся –
каюся!
Та відлякаю інших –
каюся в цім найбільше!

Крапля вчинку на глянці часу
так маснисто плямує пам'ять!
Ми стікаємо до початків,
обважнілі одні у одних.
Хтось великий згорнув рукою
запітнілого скла сувої,
там записані ми з тобою
рискавинням густої хвої.
Ми – ліси водяного царства.
Ми – уява по льоду майстра.
Ми стікаємо, не діждавшись
ввіковічнення наших сутей.
Запиши мене нині болем
пучок пальців на мерзлім склищі.
Прочитай мене завтра горем
в калабані на підвіконні.

Та чи знаєш, що й досі
страх перед смертю не має лиця?
Страх – пісня моя оця!
Нею боюся.

Мої музи – перестороги –
припадають, наче до Господа,
до чужої душі порогу,
до порогу чужих думок.
Кволе слово під ноги стелиться,
та чи гостю, а чи хазяїну?
Благодатна гряде хурделиця,
замете його, замете!

29.11.2022

Залишайся на лінії,
доки твої тіні
не зачнуть проростати у синьому закутку
поля зору того, хто слухає.
Простір знехтує розумінням
власного виміру.
Уява постане матерією,
думка – дотиком,
темінь – звитком живого проміння,
щойно зрізаного,
пахучого.
Окремість – обгортковим шурхотом.
Даруй!
Світло присутності
крізь невідомість навпомацки,
наче пальці уздовж стіни,
натрапить на теплі вуста,
що мовлять,
мовлять,
мовлять:
бути разом –
означає бути.
Навіть коли до німоти затулиш їх –
будь знанням!

29.11.2022

"Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим"
Лк. 17:33

Осягну, затуляючись рукавом,
від палючого сонця начебто,
павутинячу суть речей:
міцність плетива – у найтоншому.
Все побачено, всім пробачено.
Неповторення долі узору
при повторенні шляху.

Так темно
буває задля...
Так пусто
буває задля...
Так нестерпно
буває задля
неосяжних мрією змін.

Не наважуюся на рух.
Мереживо в сяєві
відіб'ється печаттю здобутків.
Так втрачаються перед світанком.
Чи не до цього йшла,
опираючись на примарне?

Ось же я –
плоттю окреслена,
сотворінням прекрасна!

15.11.2022



***



Місяць строкатий

Вийшов з-за хати
місяць строкатий.
Став загинати
пальці:

отут думала про нього
і за отим кущем,
і онде, як в люстерко дивилася, себе не бачила.
Отут лінію вела по долоні, витискала, і під дощем
по краплині продовжувала по горизонті.
Отут лиця на тобі не було.
Отут Творця у тобі не впізнано.
Отут діти бігали, на нього подібні, густо всіяні,
і за он тою трояндою пробігало одненьке
в зеленому комбінезоні,
і падало, і котилося, малесеньке, як горошина,
і пропадало в траві зеленющій.
А ти його іменами невиговореними,
наче гілляками вигнутими,
за каптур зачепити пробувала,
та не поцілила.
І раптом ген аж під отим горіхом
виднілося воно здалеку,
та не саме –
татечко лялю за руку вів
до тебе впевнено.
А як наблизився, каже: і воно не тобі!
На матері його
женитися буду.

11.11.2022

Споглядаю, як падає осінь, мов темний янгол,
у густі хризантеми на мокре туманне ложе.
І несу йому правду на ножицях і мотуззі,
і даю йому право – зрізати або ж в'язати.

Тільки в цей листопад все таке ж, як бувало перше –
нетривке й ненагострене вимовленим бажанням.
Ми удвох перед свідками – схожі, занадто схожі.
Поміж нас тільки вибір, мов камінь посеред саду.

Як назвати тебе, незнайомий, що впав додолу?
Чиїм іменем вляжуться стебла, зогнилі вкупі?
Я шукала відраду в багряному перецвітті.
Я знайшла в твоїй втомі полегшу своєї втоми.

Все повториться знову не раз і не два, допоки
відчуваємо тіло вагою, життя – тяжінням.
Ми безцінні, мій янголе, в миті оцій красою!
Ми знецінені в пошуках цінності власних митей!

Простягаю тобі, а здається, що власній долі,
хризантеми нам свідками, ножиці та мотуззя.
Все просте, як туман, що ховає невинні крила.
Все пусте, як вагання: чи різати, чи в'язати?

13.11.2022

Коли чую слова твої: будь спокійною! –
розчиняюся легкістю, мов туман.
Дні тягучі, душе моя, в безпросвітності,
як навмисний чи вимушений обман.

І нема їм ні витоку, ні посудини,
не збагну, чи позбутися, чи спасти.
Та як чую слова твої: будь повсюдною! –
враз видніються позначки до мети.

Тож стелюся душею ще більш шалено я,
щоб теплом мого віддиху дихав світ,
Бо як чую слова твої: будь вселенною! –
та, здається, вміщається в твій привіт.

І видніють з-під шкіри тендітні стебла, і
покриває росою їх сяйво зір,
коли чую слова твої: будь упевнена!
Просто вір мені, радісна, просто вір!

11.11.2022



***



Щоб ніхто і ніколи

Щоб ніхто і ніколи її не розпорошив –
кришталеву мелодію тьмавих моїх віршів,
безособну молитву, що пнеться мені з душі,
мерехтливу картину моїх голослівних див,

щоб ніколи не впасти у прірву чужих думок,
в правді сумніви не підпустити ані на крок,
не ховатися в масках, що вручені за зразок,
а зібрати свій пазл, кожен знехтуваний шматок,

щоб увічнити в пам'яті все, що було святим,
бо яким затвердіє – зостанеться вже таким!

14.11.2022



***



Зірки на землі

"Немов бутони на межі цвітіння
Немов подих нової весни
Вони у тебе на долоні
Вони наших предків благословіння
Аби нам не втратити
Цих зірочок Землі" З к/ф "Зірочки на землі"

Зірки на землі.
О, ці зірки на землі!
Зірки на землі...
О, зірки!
Ці зірки на землі...
Зірки на землі!
О!

Розкуй своє серце, коли дивишся на таких,
як ці зірки на землі!
Ланцюги поглядів спадають з дзенькотом,
а вони ще й не сяяли в повну силу.
О, ці ланцюги поглядів,
що втискаються в душі
зірочок на землі!
Кільця їхні однакові
формою, сенсами.
Рани від них
довго-предовго гояться.
О, ці рівновеликі, рівномалі
вм'ятини на зіркових душах...
Нехай перетворяться на западини океанів
з дивовижними і чудовими
кожнорізноістотами!
Розкуй своє серце,
щоб вдивлятися вглиб
кожної зірки,
зірки, що на землі.

Співай для них пісню:
а-а-а
а-а-а...
Цим зіркам на землі!

Розкуй своє серце:
дзень-дзелень, ла-ла-ла...
Ці зірки на землі!
Усі ці зірки...
Зірки на землі!

06.12.2022

Як таємниця на вершині світу –
заманлива, виблискує віки,
так ти, о перецвіла дивоквіто,
сама не втрапиш раптом до руки
ані мені, що і в зачаруванні
скупа в словах до тонкості стебла,
ані отим, що, як вітри поранні,
багатомовні, доки глушить мла
тривожну пісню кореня в землі
про те, що дні надземному малі.

Все має сенс, коли його вкладають
прилюдно й тайно у міцний кулак.
Але тебе, о вихіднице з раю,
але тебе, о запоруко раю,
але тебе, о забороно раю
прилюдно й тайно відбирали так,
що розгинали, аж ламали пальці
поранені тобою ж бо зухвальці.

Нехай сама не втрапиш до волосся
прикрасою розкішною мені,
та знаю, що наврочене збулося,
і лячно, що накликане – ще ні.
І лячно, лячно, лячно так мені
отим вітрам ставати суголоссям.

Я вчинена подібною до тебе,
бо навпіл маю меду й гіркоти,
та що це з болем цідиться з-під ребер,
якщо відомо, що безсмертна ти,
як таємниця на вершині світу?

Даруй мені це сяйво, дивоквіто!

08.11.2022

Але і я також, але і я
в останню ніч незвіданої згуби
перекричала світло ліхтаря,
мов цілувала перехожих в губи.

Їм заплітались кроки від снаги
раптової чужої таємниці.
Їм підіймався холод вздовж ноги
від неосвітленої діткнутої криці,

де перелітний птах моїх думок
зрізав трикутник вуличного сяйва,
а довгі скрепи довгих помилок
посвідчили, що жодна з них не зайва.

І заповзала під одежу суть
і неможливість припису: забудь,
що ніч пустує, наче озія!
Адже і я також, адже і я!..

07.11.2022

"і вивели його, і поставили поза містом"
Бут.19:16

Сходить сонце по пагорбах вниз,
а у мене груди оголені,
остуділі під плямами солі, що сталась зі сліз.
Ось же, сонце, на пагорбах хмиз
і кущі, як я, обездолені.
Підбирай на багаття земне, бо з собою не зніс

той, що йшов перед миттю отут,
просто з снища мого відпертого.
Він був босим і вибіг раптом, не упереди́ла.
Йому слово моє, наче прут.
Цього пруття, на дрібно стертого,
наламала ще поночі вірна його немила.

Він від тебе, а ти чи за ним?
Він від мене, а я – повсюдами,
аж іскриться під п'ятами, але ніщо не займеться.
А чи плакала я за таким,
чи з очей соляними спорудами
осипався на груди кожен, хто озирнеться?

04.11.2022

Бо не видно просвітку.
Темінь. Темінь темна я.
Змучена й даремна я.
Ох, яка ж даремна я,
змучена й слабка!

Завтра приходитимуть люди,
питатимуться, чому засмучена.
Розумніші скажуть: облиште!
Мудріші спробують обійняти.
А вона лиш очі підведе,
а плечі ще більше осунуться.
Потайна.
Безобразна.
Не вразлива чи?
Диваки, хіба ж не розумієте,
її не існує!

Вечори осінні – моя душа.
Місяць – мій супровідник.
Шкода тільки, шлях вечора куций,
бо, може, і віджила б чимось темним,
скажімо – ніжкою лавиці
чи тінню стовпа, від якої
даремно усі ухиляються,
бо пропустила б й так безтілесна,
та в ній тут більше присутності,
аніж в мені.

Просвіток ховався за дахом
чужого дому і одинокою ялиною.
Янгол небесний ще вирізав трафаретки,
за якими вирізатимуть трафаретки,
за якими вирізатимуть крила,
для яких вирізатимуть людей,
та вже ладен був кинути ножиці
гострим кінцем донизу,
щоб пробити над нею темряву.
Він знав її тепер такою самою,
як і вічність до того.
А вона вдарила його рукавицею,
розмітаючи бліки
перед очима.

А потім
усе минулося
і сіло дожидатися
проминання інших.

04.11.2022

Тримаюся за Твій голос,
як за намисто з битого скла,
що врешті переріже долоні.
Хистке, переливчасте – сягає неба.
Не бачу йому початку,
спустив бо так давно,
цуралася бо так довго,
хоч знала,
що одна не встою на сипучому
ґрунті заперечень.

Голос Твій – дзвін церковний,
чужий і незвичний,
злякав мене дужче, аніж мовчання, Господи.
Голос Твій воплотив мою душу
на іншому кінці безконечності,
і враз тут бездушною стала.

Отямся! Отямся! Отямся!
Він мовить, але не кличе!
Він – молитва твоя.
Тримайся за Його голос!

03.11.2022

Хто ти, –
зруйнований храм при дорозі
чи, з занімілою до осені рукою,
прошак непевний?
Чоловік часів
просторих, як різновиди гріха.
У закутку снування думки –
мара, подібна на оту з лиця,
що все не знає скону.
Календарі, мов згрубша вчеплені фіранки,
лякають давністю незмінюваних сенсів:
байдуже, байдуже, байдуже,
в порох зітреться серце!
Та допоки
ще плоть жива –
нехай гуляє в ній остудний вітер,
що приблудить з гір.
Ах, якби смерть давала обіцянки,
мов дрібні монети, –
все оновив би в стінах цих занедбаних!
Що коштує сьогодні вмерти раз,
аби лиш тінь тієї, що вмирає від початку,
нарешті в них впокоїлася?

03.11.2022



***



Гострообрисно

Як доторкнутися до тебе, єдиний,
коли не вдається віршами?
Сьогоніч затемнення місячне
глузує меніподібністю –
не вийдеш і глянути,
бачив таких не раз.

Заглядати у порожнечу,
здається, неначе в темряву і не більше.
Та чи так й навпаки?
Що здасться тобі, коханий,
присутнім у цій безвидності?
Не безвинність моя невидима,
не докір всезрячих,
не риси лиця невивчені.

Тонкомісячно,
гострообрисно
майну округлістю під повіками.
Біль цей – каттер сталевий,
що вирізує м'якший біль.
Наче хліба –
визначатиме форму його.
Наскрізно голосить меніподібнісь: глянь,
я повна!
Я – повна,
як і порожнеча
у твоїх грудях.

25.10.2022

Я є слова, з яких стікає втома
густим чорнилом темряви душі!
Я є любов, що справіку відома
й розкладена на прозу і вірші!
Я є початок кожного початку!
Я – досвід ваш і я кладу печатку
вустами ворухкими на серця:
оця творила тут!
Оця! Оця! Оця!

31.10.2022

Сьогодні небо знову від мене втікало
кольором (улюбленим) жовтим,
смаком (улюбленим) медовим,
тобою (улюбленим) невідомим,
аж не втекло, розгублене у дрібницях,
тож завтра повториться знизька,
самооцінюючись
єдине.

– Чому ти боїшся питань про улюблене?
– Чому небо?
– Чому не "бо"?
– Бо улюблене пізнається на фоні решти,
а за єдиним решти не видно.

28.10.2022

Євгенії Ісаєвій

Як скоїться осип крапель в раптовості сонцесходу
на інші холодні краплі, що злиються воєдино
у густопологих травах і сяйно на них спочинуть
в очікуванні кончини своєго земного циклу,
щоб знову піднятись в хмари, поближчати до світила,
де важко-синявим цвітом всміхатимуться про втрату,
тоді вона вийде з хати

зі сонмищами в волоссі, з сонятами між осуги,
в пилинках злітної смаги і випарах вогневиці
слабих осоружних видив своєї нічної суті,
по видних слідах тієї, що завше блукає поруч,
немовбито вбита Мері, гірка, о гірка отруто,
невинно убита Мері, що танеш у павутинні,
танцюєш босоніж в росах, у рюшах уся, у русі
прекрасна і безконечна в колінних танку повторах,
на просвіт тонка потворо,

спіймати тебе несила, пливка рюсуймон світанку,
та тільки не тій, що вийде на лови зі слова глеком,
бо ти їй – дитя і мати, надушна всякчас одежа,
бджола в привідкритім роті й нектарник на язикови,
прохід поміж двох дзеркал ти і та, що в обох відбита,
і цівка на запітнілих очах, на які подише,
стирає ребром долоні, мов жахи з голівки доні,
великим і безіменним по-краплі вкладає в глеки,
любове, тебе – далеку,

любове, тебе – найближчу, спросоння і в кожнім часі,
гарячу твою натуру на студінь своєї вдачі,
аж родяться конденсатом нові та новіші води,
й шляхетним узором вроди втікають за горизонт.

18.10.2022

Мері – з давньоєвр. "гірка"
Рюсуймон – хвиляста лінія, з япон. "вода, що втікає"
Євгенія – з грец. "шляхетна"

Скажи, чого тобі забракло до повних вигинів пітьми?
Чужої музи ймення світить у поєднанні літер чужо.
А вітер на кленовім листі приб'ється до таких, як ми,
і жовтим кольором окреслить ту ціль, що досягти не здужав,
як думка – слова, гріз – громи, а істину – такі, як ми.

Не досягай мене мовчанням, ані красою недомов!
Та й віршів завитке звучання для мене вгадливої – смішка.
А вітер на гіркім духмянці приб'ється до душі, немов...
А вітер на гіркім духмянці приб'ється до душі, немов
на будню зачмелену постать по моді скроєна маніжка.

Скажи, чого тобі забракло між забавляннями людьми?

11.10.2022

Прийдеш у сні,
а ім'я тобі невідоме,
лиш темні коси падають на плече.
Віддалі – навісні.
Відстань моєї втоми –
дотягнутися всилу. Матиму, що запече,
аж замнеться від болю літера
в...
огня́ний!
Обернешся – безликий, незнаний.

Ох! Розчахнутих пальців на склі відбитки.
Розпач крізь темінь видко.
Стогони втілені в літеру – а-а...
Призираюся дужче, чи вже за вікном
в'яне осіння трава?

Досі безмовно.
Травам одвіку бракує слів, хоч наяву, хоч у снах.
Лиш тиша снує своє в'їдливе: си...
Господи, же єси,
накажи, хай сичання це птахом ізвідси злине!
Сміх.
Я птахам є накажчиця вправна, вичекаю і враз
м'якоть думок язик підіб'є, наче пухкі перини:
лин... лин... лин...
Пошкодує найм'якшого знаку, між пір'я забракне слини.
Оклик за ним стояв:
тишо, линь!
І до постаті темної: як тобі на ім'я?
Перероджений з мене озветься: Я!

09.10.2022

Просто вирізана по олівцю.
Боже, нащо накреслив Ти долю цю?
Не причина, не наслідок, – поміж – лінія,
що про неї так сухо, мов опис Плінія:
мала стільки-то років у розпорядку,
закінчилася вчора, все за порядком!

Просто вирізана поміж людей.
Боже, краще б Ти серце з її грудей!..
Не слідила, не шкодила, не кляла,
помилок не зробила, бо не змогла.
Мала безлік запасів страхів й терпіння.
Була витята вчора з сирим насінням.

03.10.2022

Чи ти любиш мене? І зривається з крони: дуже!
Обійми хоч би шелестом, мій непорушний друже!

Осінь каже: пора! Простягає на зміну одіж.
Власноруч перебрала б, та все до прощання. Годі ж

розглядати судин переплети – долонь і листя,
наче щойно зродилися ті, що уже й відбулися,

наче вивчити їх – це зарука скорити вічність
пересічним обом, що для вічності лиш цьогорічні.

01.10.2022

Та коли б ти отут стояла,
як примара, як пара, німб чи
зсохла яблінка, хутро вівче,
чи гукала до мене: дівче,
подай води!
Я би, бабо, тебе й не взнала.

Тільки палицю криву й грубу,
і подерту всякчас спідницю,
замащений, як ніч, фартух,
те, як дивишся прямо й руба,
як в руках провертаєш спиці,
а тоді засмієшся гучно,
що аж виб'єш з грудини дух.
Все без тебе бло прикро й скучно.

Як наввіриться, бабо, в хмарах, –
приходи!

29.09.2022

Що за дощ! Ну що за дощ!
Мокро впоперек і вздовж!
Підеш прямо по дорозі-
Обійти калюжі просять,
Підеш поперек по стежці-
Там кущі намочать плечі

Як я змок під цим дощем!
Він за шию вже тече!
Та заходити до хати,
Як бабусі не прохати,
Як не кликати- не хочу!
Погуляю тут до ночі

От і цуцик, мабуть, змок-
Крутиться, як той млинок
Зігрівається, напевно
Але я його запевню,
Що гуляти будем довго,
Лиш були б сухими ноги.

А у нього з лап тече
Вкрию маминим плащем,
І запхну його у буду
Краще сам гуляти буду.

Скімлить. Випустити просить.
Ні, там дощ! Застудиш носа!

Слова любові особливо пахли
Весною, мов акацієвий цвіт.
Складались зустрічей жадані пазли,
І зачарованим здавався світ.

Слова улітку, наче пломеніли,
Як полуниця лісова на смак.
У двох серцях одна струна бриніла.
Мелодія звучала, звісно, в такт.

А восени слова любові зріли,
Мов яблука солодкі й запашні.
Хоч від плодів схилялось нижче гілля,
То ж теплими були осінні сни.

Слова узимку ніжно-філігранні.
Тепер вітри й морози не страшні.
Щасливі, хто зберіг своє кохання,
І знов їм дочекатися б весни.

Зачерпни пригоршнями холодної води,
Щоб осінніми хмарами вересня,
Остудити печаль.
Моя любове, я.... слухаю гамір площі
У богом забутих містах
Озираюсь на тих хто проходить повз мене, наче
Шукаю своє віддзеркалення, але в бронзових їхніх очах
Знаходжу руїни самотності в які задивляюсь.
А потім, допиваю холодну сієну міських вітрів,
Поетичні пейзажі, що ловлять безпечні тіні
Нічних коханців.
Здається, що в кожнім будинку, і в кожнім його вікні
Чути, як тихо тріпочуть тонкі і беззахисні крильця
Метеликів
Стихаючи на світанку
Залишаючи подих на тріснутих дзеркалах
Невпинного часу
Такого непевного,
Досі непевного
Щастя.

24.02.2023

Коли несподівано злива
Накрила потоком людей,
Вона усміхнулась щасливо,
Припавши щільніш до грудей.
Дивилась закохано в очі
І, тулячи губи до губ,
Шептала: Показуй, як хочеш,
Чи справді ти є ласолюб.
А я переводячи подих
Від серця швидкого биття,
Відчув, як до мене приходить
Забуте давно почуття.
Смакуючи радо солодкі
Вуста я недовго п’янів,
Бо зникнула злива коротка
Під натиском сильних вітрів...
30.06.23

Зачекаюся.
А на ранок запіжить зливою.
Слів забракне образам стриманим і знеможеним.
Як ти визначив і нарік її неважливою,
ту краплину, що дощовим твоїм є тотожною?

Не роса, не сіль, не з людини сік
та, котру прирік увійти в потік
безіменних вод.
Хто ж наплакав їх у часи знегод?

Зачекаюся.
А тоді і сказати нічого.
Ревний бракер за все зароджене на вустах корить.
Як домігся ти цього образу чоловічого,
що до осені, як до старості, щораз гірш гнітить?

28.09.2022

О сум! О сум! З якої ти комети
пилом спав
на сонні душі, на причали Лети,
мені на ум,
на силуети постатей в очікуванні
добрих слів, старих маршрутів,
втоми дощів затяжних, 
спасіння втечею?
Нащо ти впав на них
тінню чернечою?
О суме! О суме, 
ну ж, надоум мене, 
заражений космоглуме, 
комаху земну! 

26.09.2022

Для того, хто зник чи хто просто замовк: привіт!
В Карпатах, говорять, вже сніг. Нескінченний лютий.
А в нас тут по аркушах білих пройшовся роззутий
поет чи художник, бо, власне, невидний слід.
Куди ти, по що ти, за ким, чи кого ти від?

Тікають тепер не години, не дні, – роки!
Усе за Михальдою: час – порожнисті карсти.
А ми тут, поети, все силуємося вкрасти
хоч краплю невпинного словом своїм лунким,
та сильне Ніщо і даремні віршів замки.

Для того, хто зник чи хто просто замовк, нема
ні осені в зливах й цього вересневого спліну,
ні спогадів літніх, в надіях відродження тліну,
ні спроб докричатися, кожна з яких дарма,
ні часу, ні аркушів, що на обох – зима.

25.09.2022

Нікому ніхто не згадається через вічність,
мов грона хисткі, позриваються в трави розсипом.
Та досі між листя пожухле, немов у вічі,
вглядаюся довго-довго щоранку з просипом.

Отут мені стало духу зректися істини.
Отут мені бракло моці зректися роду.
Отут імена ваші впнулися в горло вістрями,
як шпиці горожі у м'якоть гнилого плоду.

23.09.2022

Улюблена, кажеш, ця вітряна, до грози.
Зриваєш і ділишся – в жмені твоїй кизил.
І терпне неспокій, губить свою вагу.
І терпко цілує губ нечітку дугу
утілений час у розкушену навпіл мить.
Смієшся, відьмуєш, і котяться, мов гримить,
за пазуху – тяма і ягоди, і слова:
подібна до тебе, улюблена – грозова.

15.09.2022

Тільки я також не гомінка.
Що ж, коханий, просто помовчімо.
Б'є об погляд – обширу ріка,
навчених сповідуватись німо.

Гул та й гул. Та й простори лункі.
Лиже мряка зріз горизонталі.
Синь та й синь. І ми, як синь, такі,
наче очі, видивлені в далі.

Згук та й згук
по тріщинах розлук.

13.09.2022

Лиш як зима відступить скраю,
між виноградником в саду
твій цвіт уперше привітаю,
якщо упору добреду,
моя азаліє вогниста,
моя пробудо поміж снів,
по душних землях падолисту
під подих-пал твоїх огнів.

Моя тендітна насолодо!
Моя кривава квіто сліз!
Лишень тоді поземну вроду
зітну, щоб уплести до кіс.

08.09.2022

Я повертаюся до тихої ночі під повен місяць,
туди, де були промовлені такі оглушливі слова,
слова густі, немов патока, тягучі, немов горизонт.
Я повертаюся знову і знову, бо хочу застати їх несподівано.
Так само несподівано колись і ти
застав їх вперше.
Нікуди правди діти, ці слова належалися мені
і я випровадила їх у Всесвіт, бо Всесвітом для мене
був той, хто слухав.
Як я зраділа їхньому відголоску!
Він приводив мене до тями.
Він тремтів і розсипався у хвилюванні, та все ж
я впізнавала свій голос.
Це було звільненням від пересторог і одночасно знахідкою.
Я знайшла в тобі все, що раніше визначила в собі
і врешті озвучила.
Та вже в той час,
коли слово тільки зароджувалося мені на вустах,
я збагнула, що промовлене
оживе навіки.
І ця розкіш досі зі мною –
я люблю тебе!

08.09.2022

А жовта троянда, що у вересні тільки лиш випустила пуп'янки,
нагадує: ти, може, і станеш ґрунтом, та життя, як таке, продовжиться
під гігантським сонцем, що володіє незбагненною силою,
і навіть тобі нахабно тисне на чоло важкою долонею.
Пробудися! Пробудися! Пробудися до цвітіння!

Гамір ранкової вулиці тому підтвердженням,
життя зцілить тебе непомітно ще і цього N-ного разу.
Ще N разів ти прочиниш вікно, щоб впустити у серце протяг,
та затулятимеш груди шарами домашнього одягу, улюбленого, заношеного,
аж доки не отямишся відігріта, – часу менше, ніж кави в горнятку.
Пора! Пора! Пора виконати, що мусиш!

Розуміння "я мушу" – найкраще, за що коли-небудь хапалася.
Воно так подібне на тебе, ви зі спільного виросли кореня.
Ви – його розгалуження, ви зарилися глибоко в землю,
у підвалини її сотворіння.
Ви тверді та опористі, хай всі інші на вас схиляються,
доки соки землі підтікають по-краплі вверх.

Але іноді квіти... Іноді жовті пуп'янки...
Але іноді ти... Але іноді всі опори...
Але іноді ти така ненапоєна і така ненасичена ясністю,
що випрошуєш, щоб поселили у грудях тебе інші люди,
щоб окутали світлом, як сонце окутує просторінь,
вигріває усю оцю просторінь.
Та в чужому нутрі, коли затишно, то забуваєш роззутися,
а заходячи в спеку – оголюєшся необачно.
Прихистять ненадовго, довго і ти не подужаєш,
бо тверда, наче корінь, неодмінно прошиєш їм груди,
щоб вділити й від себе добра цьому вересню світлому.

07.09.2022

Бо що зачинається восени – виживе лиш восени, тому триває недовго.
Натякає: облиш почуття, подібне на відчай, і далі вже іншим йди!
Пам'ятаєш, як виносила і народила декілька добрих
і безтурботних на цих самих шляхах годин?

Так буває, коли розхитаність настроїв заколисує
власне невдоволення і невідповідність вимог
потребам. Відтак всинаєш, звикаєш і, врешті, вписуєш
цю нестабільність у розклад під пунктом "тривога".

І тоді здається, що осінь з її насиченими барвами
вигадана саме для романтизації втрати і загадковості.
А легка сповільненість слів, кивків голови, ходи, терпкі аромати –
це те, що вартує смерті, та водночас – тривати довго й промовисто.

Адже все пізнається у порівнянні, відчувається на контрасті.
Людське дихання стає подібним до полум’я в сирості й холоді.
А чого нам, людям, в такій атмосфері жадати, як не власної винятковості?
І кого ж за її відсутність карати, кого, як не себе, перетворювати у спогад?

05.09.2022

Це бій часів. Смеркання і розлука.
Очей не зводь до галузок пожухлих!
У темені немає ляку й дух
її порожнім був споконвіків.

Це бій за себе з марами себе.
Ні тіні крон, ні крук, ні крик відлеглий
не зроджують тобі у грудях пекло,
не зрошують тобі в страхах чоло.

Лиш те, що є, не те, що відбуло,
нехай тебе жахає. А майбутнє –
це тільки жарт вигадливих примар.
Не вір їм! Не надійся! Не очікуй!

Ось віддих твій – ось непоборний чар.

01.09.2022

І сталася зброя.
І закінчено восьмий день.
І було її стільки ж, як риби в морях,
річках і озерах,
як птаства на небі, плазунів й звірини на землі,
за родом її, як за їхнім, кожного, родом.
І побачив Господь, що добре воно –
мати у світі попарно
живого і мертвого.
І досотворив її стільки ж,
як людей між людей
за родами їхніми,
а за подобою – слова.
І був вечір, і був ранок.
І сталося вбивство.
День нелічений.

01.09.2022

На ока дно
опадає.

Тут все – одно,
і жалі, і кручі.

Пий з ока заздрість до них ядучу,
бо ось, єдині в думках і рості,
у свіжий вітер встромляють пальці –
природи гості.

Бачу їх.
Опадають на ока дно
отруйною рідиною.

Наче дзбан з молоком,
обома руками
око перехиляю
жадібно.

25.08.2022

У тихій ночі, свіжій та затишній,
в оточенні ненайвірніших друзів
моїм поплічником стає цей сяєвишній
плетунок зір, що виснуть в небосмузі.

Вони мене провадять, наче в гавань
веде наказ штормище обминути.
Тож повертаюся з помежилюдних плавань
до себе давньої, якої не забути.

Та не сама! Запрошую надію,
хоч подивовуюсь її непевній суті,
що перегнеться в бік, в який повіють
зібрань гучних ідеї різнодуті.

Тоді беру її в кулак й кажу: мовчанням
являють істини і всю любові справу!
Подібною будь зорям, що до рання
безмов'ям чинять спільності заграву!

2013-22.08.2022

"Бо не знав, що казати, бо були перелякані" Мк. 9:6

– Добре бути нам тут, Господи!
Поставимо ж три намети:
для Тебе, Мойсея й Іллі...
– Петре, не говори дурні!
Що є матерія для сяйва Духу,
який ти надумав під нею сховати
чи то для захисту, чи то для догоджання?!


– То ви будете його хоронити?
– Кого, – попіл?
Жінко, не будь наївною і не розводься на тему.
Полудень в лісі чорний, як і вчорашнє згарище.
Нам обом пощастило вистрибнути чи не для того, щоб нині
переповісти обставини перше, ніж випаде вмерти.
Свої не відомо чи й будуть. Їхні за сім кілометрів,
та чуємо, що наближаються. Ліс не найглибша схованка.
– Не розряджай телефона!
– Хех, дитино!..
Словом, можливо, ця плинність найкращ...


– Добре бути їм там, Господи!
Розкладімо ж три намети:
для Віри в швидку перемогу, для Завзяття і для Незламності.
Що є плоть, щоб за нею ховали
сяєво Волі живої?!
Хай витають у чорному лісі, невидимі для ворогів,
а як діждуть наступників – сміливо у них вселяються!
– Петре, Петре...


Господи,
якими словами до Тебе молитися,
коли втілив вічність для грішників
в очікуванні звісток,
а вічність для праведників –
у несвідомості?!

21.08.2022

Залишся тут! В потоці теплих слів
моя безвадність викупає думку
і сміх стече по шовку глузду в лунку
пробиту там, де ти словам звелів.

Залишся тут! На каменях часів,
де вигрівають те, що не розтане,
і де осушують душі вологі стани, –
вербняк – стіну, а ти – затишок сплів.

Залишся тут діждати кораблів!
На мілині розбурханого серця
є місце всім. Потрощить до щемерця
останній спротив, що у нім зомлів.

Залишся тут!

13.08.2022

Хіба ж багато ми вимагаємо від життя?
Не того, що прийнято згадувати у наріканнях,
переказуваннях і планах
при розмові у випадкових зустрічах,
а того,
що є вигадкою самої природи,
Всесвіту, якщо хочете.
Того, що є матерією
сотворіння.
Ми – люди. Ми – плоть і дух.
Ми – неістотне і ми – вагоме.
Ми народжуємося від людей,
що не здатні відкрити нам істину,
передати свій досвід вповні.
Ми не можемо їх продовжити,
тому починаємо заново.
Ми – життя.
Ми – повторення людства.
Ми – ціла епоха помилок і досягнень.
Ми – сама природа і всесвіт.
Так, ми – зараз,
ми повинні себе берегти,
як для повторення іншими.
Чи багато нам треба для цього?
Чи багато нам треба насправді?
Просто єднатися думкою з тими,
хто вріс у нас
у своєму проміжку часу,
зізнаватися у важливості
їхнього для нас існування,
зупинятися зрідка, щоб розгледіти,
де тут можна вписати себе,
як таких, що насправді були.
Воєдино зливати сльози і сонячне світло.
Розуміти, що гинемо з кореня й швидко звільняємо місце
для проростання наступних.
Відчувати час.

Озирніться!
Скільки років пройшло відтоді, як роздумували,
ким ви будете нині?
Скільки років ви дозволяєте часу
плисти обабіч, а не крізь власні груди?
Прикладіть до них руку. Чуєте?
Він хлюпоче у вас.
Ви – творець його і творіння.
Ви – вічність.

05.08.2022

Мої музи – хмариння душ –
білі вівці,
я їх пастушу.

Музи мої, поназбирувані на грозу
остуджені долею душі,
допоки, сирі, бідуватимете наді мною
в тісноті небесній?
І в мороці власного черева
виявите мого заклинання просвіт.
І в молоці землі-матері
викриєте криваві
пасма мого гукання.
І смерть за подолок хапатимете,
а не втримаєте,
бо в кулаці вам зостанеться
клапоть мого жадання.
Я – поле сухе, ніщо у мені не родить,
відколи покинули плакати, душі, мені на груди.
Ох, жалуйтеся, не мовчіть!
Я не виділа власних сліз.
О жалісливі, не вчіться
бути в собі твердими!

Серпень. Вечір. Над полем гримне.
Стерпли плечі. Творіння зимне,
Боже, Боже, натхнув навіщо
жити мертвим, писати віще,
муз вичавлювати бездушно?..

Серпень. Згущується. Задушно.

04.08.2022

Ох!
Перекотибог по липневій спеці.
П'ятий місяць біг, п'ятий місяць здох
смілим в небезпеці.
Самосум зацвів.
Якщо ти – посів, – я тебе пожну
серпом перетліні.
Пазуху дощу – серпень навзамін.
Безсердечна нині.

28.07.2022

Лу‌но,
ти роздвоєний клич, я – лут.
Оповий мною талію гнуту,
проросту вербою.

Нумо,
уторовуй на убереж лаз!
Посмугуєш мене нараз
насвіжо, молодою.

Лоно
твого голосу – плавнів глиб,
не подоба йому мій схлип!
Втоплюся чи в нім загою
насічки нут?

28.07.2022

Але ж оцей лілійник, Господи, так горить,
що і дощі липневі не зважуються згори
спустити в силі струменя правду свою і злість!
Але ж горить питанням, а хто йому відповість?

Допоки літо сохне вишнями на гіллі –
Ти розважатимеш думку, Господи, про жалі
над тим лілійниковим кущем у моїм саду,
що догорить питанням, чи з вишнями опаду
і я?

10.07.2022

Гу...
Не хрущі покришили тишу, –
автостради гул.
Спека – чорна ріка, каже: я вас вколишу,
в сморід асфальту розплавленого і в страх
запеленаю тісно.
Не боїтеся? Ну, звісно, –
війна!

Полудень мляво шукає затінок попід найнижчою стріхою,
а по центральній вулиці йде мовчазний монах.
Що йому тут шукати в ложці води,
правду чи справедливість?
Просити більшого?
Діти з м'ячем пробитим, старий з черешнями,
червоні літери на білій стіні:
не діждіть біди!
У верховітті лінивий вітер.
Добре хоч не здимає пісок розпечений.
Добре тут і безпечно!
Ситно, тому й не шкода,
стара простягає монаху збан з молоком:
напийся, на!
Аякже, знаємо, що війна.

Хтось на стіні дописав:
по коліна в московській крові – вперед!
Старі головою схвально хитають: так!
Тут всілякі проходять і в кожного інше кредо.
Про прощення також гиворили не раз,
роздавали буклети,
але полудень нам очей не засліплює.
Присядь,
перепочинь.
Трохи посушливо. Та і куди нам тепер спішити?
Випалена трава – скосили занадто коротко.
Випалена трава – війна.

26.06.2022

І не збагнути ще по хлипах –
це жовта річка Енотера.
Ще ніч розлога, наче липа,
ще ніч духмяна, наче липа,
та відцвітає, наче липа,
моя невицукрена ніч.

У жовту річку Енотера
ступаю, як на шлях Молочний.
Згубився знак її початку,
згубився знак її кінця.
Чи чути рух? А вчин дивочний
являє квіткова манера
і підсолоджує потоки
нічному медозборцю встріч?

Моя стопа кладе печатку –
отут закінчується ера
пахучих липоцвітних змроків,
їх осяває квіта ця!

24.06.2022

- Дідусю, розкажи про Конотоп! –
Онук старого смикає за поли
І хитро озирається навколо,
Бо ж знає бісенятко мале – щоб
Дідусь щось цікавеньке розповів,
Потрібно його гарно попросити,
Бо буде, як дундук старий сидіти,
Думки якісь ганяти в голові.
Не любить він багато говорить,
Але, як його добре попросити,
То може довго й гарно говорити
Так, що боїшся й слово пропустить.
От і тепер, уздрівши дідуся
На лавці, онучок не розгубився,
Одразу ж із питанням причепився
І приступом-таки старого взяв.
- Про Конотоп? Кхе-кхе. Ну, а чого ж?!
Сідай онучку та послухай добре
Про те, як наші билися хоробро
Та про пихатих москалів-вельмож.
Було то так. Як батько Хмель помер,
То гетьманом Виговського обрали.
Він був при батьку писарем чимало,
Тож краще всіх міг вправитись тепер.
Він і вправлявся. Намагавсь весь час
Між москалями й ляхами крутитись,
З татарами скоріше помиритись.
Ще ж недругів було і поміж нас.
Старшина невдоволена була,
Як щось робили, в неї не питали.
І Запоріжжя зуб великий мало.
Отож війна супроти всіх ішла.
А москалі і користались тим,
Під’юджували, зводили, купляли
І успіхи у тому певні мали.
Виговський мусив поступатись їм.
Але, чим більше сили набирав,
Тим більше з москалями загризався,
На ляхів усе більше озирався.
Нарешті у союз із ними став.
Немирич Юрій так угоду склав,
Що ми на рівні з ляхами ставали,
На те і ляхи свою згоду дали.
Та кожен свій резон у тому мав.
То москалів обурило зовсім,
Вони ще більш під’юджувати стали
Усіх, що інші інтереси мали,
В Полтаві й на Січі передовсім.
Мартин Пушкар і Яків Барабаш
Рішили спротив гетьману вчинити
І тим Москві добряче догодити.
В Москві від того пораділи аж.
Та гетьман сили зміг собі зібрать,
Татар закликав і пішов походом.
Полтава облилася кров’ю згодом.
Пушкар загинув, Барабаш втікать
Під захист москалів негайно мусив.
Так брат на брата руку підійняв,
Москаль же тим здалека керував,
Але від злості ледь, було не луснув,
Коли дізнавсь – Виговський переміг
Й тепер немає ким покерувати,
Щоб Україні шкоди більш завдати.
Тож довелося москалям своїх
Послати військ, узятися відкрито
Здолати тих, хто з ними не бажав
В союзі бути. Вже ж надії мав
Міцніше Україну прихопити.
Зі шведами закінчивши війну,
Війська ті москалі не розпускали,
На Україну чимскоріш послали,
Виговському поставивши в вину,
Що той, мовляв, порушив договір,
Від заповітів відійшов Богдана…
Весна стояла, пам’ятаю, рання,
Як вони військом впхалися у двір.
Вів ту орду боярин Трубєцкой.
З ним були Ромодановський, Пожарський.
Очолили війська найкращі царські
І хлинули широкою рікой.
Біля Путивля межі перейшли.
До них тут ще Безпалий доєднався
І козаки, хто ще живий зостався
Із тих, що разом з Пушкарем були.
Повзло повільно військо, мов змія.
Тож ніжинський полковник Гуляницький
Зумів і з їх обозу поживиться,
І добре їх пошарпати в боях.
А потім перед носом в москалів
Сів в Конотопі та і зачинився,
Віддати місто їм не зголосився,
Хоч мав лиш кілька тисяч козаків.
Той Конотоп, хоч кріпостю вважавсь,
Мав лише вал і палісад із ровом.
Хоч москалі і перли знову й знову
Та Гуляницький їм не піддававсь.
А навкруг міста ще ж і болота
Так, що нелегко москалям далося,
Розставити гармати довелося,
Щоби вогнем хоч козаків дістать.
Та ще взялися засипати рів,
Аби за нього легше перебратись.
Але даремно їм було старатись,
Бо тим не обдурили козаків.
Вони вночі із рову землю брали
Та іще вище підсипали вал,
Аж Трубєцкой впадав від того в шал.
А козаки ще й спати не давали,
Робили часті вилазки вночі.
Тож довелося табір перенести
І здалеку облогу міста вести.
А час же не стоїть на місці, мчить.
Два місяці товклися москалі
Під містом. Козакам нелегко було.
Харчі кінчались, голодом дихнуло.
Але ж боролись на своїй землі!
А москалі втрачали дарма час,
Бо, поки попід містом тим сиділи,
Збирав Виговський навкруг себе сили.
І козаків зібралося якраз.
І ляхи, небагато хай, прийшли,
І найманців вдалось йому найняти,
Хоча і тих теж, звісно, не багато
А головне – татари прибули
Із самим ханом. Можна дати бій.
Зібрались та і рушили поволі
На Бога сподіваючись і долю,
Готові в будь-який момент до дій.
Під Шаповалівкою стріли москалів,
Сторожовий загін аж де забрався.
Він там, насправді, майже весь зостався,
Але «язик» багато розповів:
Де москалі стоять. Що нас не ждуть.
Тож можна сміло справу починати.
Виговський повелів нам далі стати,
Щоб москалям про нас не було чуть.
Маленька річка недалік текла –
Соснівка, з москалями розділяла.
Ми табором від річки далі стали.
Місцевість болотистою була,
Нам добре б розвернутись не дала,
Тож повелів Виговський відступити
І на сухому табір городити.
Орда кудись в лісочок відійшла.
А сам Виговський козаків узяв
Й до Конотопу через міст подався,
Раптово там на москалів напався,
Коли москальський табір іще спав.
Табун великий коней захопив
Та в степ погнав. Проснулись москалі,
На козаків напали, відігнали.
Вони ж дурні того тоді не знали,
Що поміж тих сам гетьман на чолі.
На другий день надумав Трубєцкой
Пожарського вслід козакам послати,
Щоби знайти, розбити, розігнати
І спокій забезпечити так о.
Отож Пожарський річку перейшов
Й отаборився на другому боці,
Ще поки нас не маючи на оці.
А наш загін тихцем у тил зайшов,
Міст захопив і зруйнував його,
А річку загатив. І та розли́лась,
Низина вся болотом поробилась.
Здавалося, вода стоїть кругом.
На другий ранок знов Виговський взяв
Загін і на Пожарського наскочив,
Щоб москалям потрапити на очі.
А потім розвернувсь, тікати став.
А москалі тоді слідом за ним.
Пожарський з криком: «Подавай ханішку!
Давай калгу сюда і нуреддішку!
Всєх порубаєм іх і полонім!»
Як москалі подалі відійшли
Від табору – три постріли з гармати,
Три вогняні стріли – давали знати,
Щоби татари наступ почали.
Одразу й ми в атаку подались.
І москалі спинились, зрозуміли
В яку вони халепу улетіли.
Назад тікати в табір узялись.
Та тут на них наскочила орда.
Вони один нас стрілити і встигли,
Як стріли їх накрили і надбігли
Татарські коні. Отака біда.
Москальське військо грузло у болота́х
Й гармати не спроможне розвернути.
І нікуди сховатись чи чкурнути.
Орда ж рубає всіх і не пита.
До вечора та різанина йшла,
Бо ж москалів було-таки багато.
Всіх воєвод в полон вдалося взяти,
Їх доля невеселою була.
Пожарський гонористо себе вів,
Поставши перед ханом, матюкався
І у обличчя ханові плювався.
Тож хан відтяти голову велів
І Трубєцкому в табір відіслав.
Сам Трубєцкой, лише про бій дізнався,
З-під Конотопу в одну мить зібрався
І на Путивль відступати став.
А Гуляницький вдарив з-за валів,
Побив багато, захопив гармати.
Сам Трубєцкой ледве життя не втратив
Та кинув все – знамена полишив,
Свою скарбницю, майже весь обоз.
Поспішно табір спорудив й подався.
Московії дістатись сподівався,
Щоб тут навік зостатись не прийшлось.
Виговський, звісно, слідом полетів
З козацтвом і татарами. Одначе,
Розбити табір – нелегка задача.
Громили московітів по путі.
Раз розірвати табір удалось,
Ввірвалися… та рано пораділи,
Бо москалі усе ж зібрали сили
І відступити з боєм довелось.
Виговський був поранений в бою,
Казали, що заледве не загинув
Та його до останку не покинув.
А москалі, хоч їх добряче б’ють,
Все ж до кордону свого дотягли
Та у Путивлі у своїм сховались.
Татари ще за здобиччю зостались,
А ми назад у Гадяч потягли.
Отак от виліз боком Конотоп
Тим москалям, що хваляться постійно,
Мов виграють із ким завгодно війни.
А тут їм, бач, дали добряче в лоб.

І
Я не умію ні за що хвалити,
нізащо не іду на рандеву
та селфі самозваної еліти...
і друзями нікого не назву
із тих, кому живі – дереворити.
Не відкидаю за ніщо копита,
тому до перемоги доживу.

Не вороги... але як сіль на рану
всілякі «різновіри» і погани,
що обожають ідолів пітьми
у час, коли улус батия-хана
і нехристи скаженого тирана
толочать наше жито чобітьми,
вишукуючи здобичі для пана.

ІІ
Немає Василя на упиря...
і поки воля нації не вмерла,
пора би заарканити царя...
..........................................
Дивуюся, чого його поперло,
туди, де знає – не його земля.
Усе одно не забере у пекло
накрадене у бункери кремля.
Але панує нице і ніяке
і буде панувати, позаяк
поменшає у нації вояк,
а це... Європі – немічі ознаки.
І першими очуняли поляки,
бо, – цо то є? Лише манюнє пу,
у школі неотесане, плюгаве,
балда народу, затичка попу,
гузно у пір’ї півнячої слави,
ганьба усіх народів і часів,
але усюди пхає підле рило
і не бере його нечиста сила...
.................................................
Он Зе і той уже йому довів,
що не рятує ані сан кумів,
ані шамани, ані дим кадила.

ІІІ
Від нечисті очистимо поля,
із пам’яті зітремо москаля,
а заодно – паяців утопізму,
які смішили нас до отупізму,
і може, ще побачимо здаля
кілок у... спині бестії рашизму.

Звільняємо від ворога своє,
та нелюдів не меншає... одначе
Отець із ними горщики поб’є,
очумається чаполоч ледача,
зійде вода, яку ніхто не п’є,
коваль війни усе перекує
на літаки із купи залізяччя.

Московію чекає Божий суд
і поки український Робін Ґуд
винищує лукаве і несите,
аж поки буде rusia kaput,
зростає мотивація дожити,
аби іще побачити салют.

06.2023