Із Юза Алешковського

Нас на вахті обшнирили завчено,
і в барак нагляда́ч причвалав...
Все одно: під гармоньку поплачемо,
стіл весільний зіставивши з лав.

Женишок мій, молодка-зозулечка,
ллє у кухоль «Потрійний» хмільний,
й мов з ікрою кето́вою булочка –
сірий хліб у помаді губній.

Він помадою не користається,
й чоловіча у нього хода;
зовсім хлопцем мені уявляється,
тільки от, не росте борода.

Дівки бацають з дробом «циганочку»,
а бабульки – ті «Гірко!» кричать,
і ридає одна лесбіяночка
на руках незамі́жних дівчат.

Ах, махорочка з фабрики бійської...
От кричать мені тост зусібіч –
так, за шлюбну, хоча й по-лесбійському,
так, за першу, таку собі, ніч!

В зоні я не живу у відча́єві,
й чоловіку листів я не шлю:
все одно там, на волі, не взнає він,
що я Муську Бєлову люблю!

(2024)

Не можу мовчати, - не хочу
Від болю німіти, коли
На фронті гармати рокочуть,
А в Києві правлять бали.
Зухвалі пани і панянки
Невчасно забули, мабуть,
Що право вдягти вишиванку
Не танці та співи дають.
Всілякі наїдки й напої
Тісняться на їхніх столах
В той час, як вмирають герої
На фронті в запеклих боях.
16.07.24

Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.

Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
З реальністю зіллється залюбки!

Почути звук щасливої кантати,
А поряд подих теплий відчувати -
То не для всіх написаний статут.

Я - зламаний, але ще досі гордий!
Майбутньому - жоржинові акорди!
Минулому - каштановий салют!..

Засмаглий липень заглядає в лиця,
Сплітаючи із сонцем макраме.
І коники цвірчать, цвірчать в пашниці,
Мохнатий джміль збирає диво-мед.

Куштуємо дозрілі вишні з дички,
Що стрімко проросла окрай села,
А гіркота її - мала дрібничка
В коханні свіжий неповторний лас.

Укрилось небо килимом бажання,
Пливуть ванільні пілігрими хмар.
Цілуємось, як вперше, не востаннє,
Медовий, відчуваючи, нектар.

Зійшли зі сну ми по одинці…
А я з поцілунком, вона — із двобою
Ой любі мої… мої українці,
Ви з нею не згодні, може зі мною?
І уявив, на сковорідці…

Зустрінемось може на каві?
І наче нічого і наче як завжди
Ось тільки - но страх… і вікна діряві
І це не від вітру, і це не петарди…
Дочекаємось ночі, цікаво…

Про що я тут… що я накоїв?..
Мене умовляли з самого дитинства
Важливо не десь, а хто є зі мною
Свіжі новини… повсякденні убивства…
Ще поцілунок… будеш сумною?
6.07.2024.

Палає вечір ген на небосхилі
і карамеллю літо віддає.
Ганяє вітер хмари поріділі,
багряна куля жадно з моря п’є.

Жара не віддає своїх позицій,
не помагає навіть пальми зонт,
і мозок од спекотних дефініцій
понурено повзе за горизонт…

Рятує дещо моря прохолода,
один із оберегів зазвичай,
але далеко ще у літа кода
і на частунок – вогнянистий чай!.

Хоча багато втрачено,
Украдено й загублено,
Але за все пробачимо
Тому, кого ми любимо.
І лагідно, і яросно
Чимало кожним сказано,
Щоб не були на старості
Минулих вчинків в’язнями.
Подій недавніх відсвіти
Лиш пам’ять насторожують,
Бо ми здаємо іспити
І вміння жити множимо…
15.07.24

Мелодію оновлену та чисту
Почав співати квітень запашний.
Портрет весни замріяно-барвистий
Залишиться без змін у час нічний.

Всіх радує смарагдове намисто,
Прийшов до влади настрій весняний.
Крокую крізь позеленіле місто,
Почувся десь позаду оклик: "Стій!"

Але цей голос - то лише примара,
Така тендітна, витончена кара!
Неначе перед прірвою стою.

Мені давно вже треба припинити,
Тримаючи в руках засохлі квіти,
Шукати душу, схожу на мою.

В своєму колі ти один…
Кудись дівались конкуренти
Димить… можливо і не дим
А може згУби елементи
Яких завчасно не пригрів
Й можливо в поспіх не розгледів
Пожалкувавши кілька слів
Змістовно правилу легенді…
У колі з колом ви на «ти»
Ніяких правил в обороні
І що цікаво, віднайти
На дозвіл — згода тьоті Соні…
5.07.2024.

Привезли онука в гості бабці на все літо.
А в селі на Буковині є що поглядіти.
Тут і ліси, тут і гори, і ріки стрімкії.
А онучок же цікавий, все знати воліє.
Виріс у великім місті, не бачив такого,
Так і сипались питання до бабусі з нього.
А чого те? А чого так? Не давав присісти.
Та ж бабуся намагалась на все відповісти.
Якось бабця заходилась, млинці готувала,
Взялась тісто колотити, борошно дода́ла
До пшеничного добряче з букових горішків.
Додала до тіста цукру та ще солі трішки.
Уже масло на пательні шкварчить та чекає…
А тут якраз і онучок в хату забігає:
- А що ти, бабусю, робиш? - Та ж млинці готую.
Бачиш, он заколотила. Скоро посмакуєм.
А ти уже нагулявся? - Та хотів спитати –
А чому це край ваш, бабцю, Буковина звати?
Звідки назва ця взялася? - Від дерева того,
Що зоветься буком. Онде, бач, через дорогу
Росте бук. А в нас тих буків розрослось у краї –
Ліси цілі. Тож від того край і називають.
Подивився хлопчик пильно на бук проти двору,
То на стовбур, його гладку, сірувату кору,
На широку крону, листя теж гладке і з блиском.
На плоди, що волохато виглядали з листя.
- А яка із нього користь? - Користі багато.
З деревини його можна меблі виробляти.
Вони такі, що послужать і сто, й більше років.
Зробив дід ще, а ми й досі не маєм мороки.
А горішки, коли вродять восени багато,
Можна смажити. Сирими краще не вживати.
Голова боліти буде. А, як ще й змолоти…
Он млинці печу. Поїсти, думаю не проти?
- А звідкіль, скажи, бабусю, той бук тут узявся?
- Колись дідусь, пам’ятаю, на лавці всідався.
І ми малі коло нього бігом притулялись
Та до його оповідок мудрих дослухались.
От від нього я й почула оцю оповідку.
Було то в далекім краї, звідсіль і не видко.
Край той Грецією звався, у нім греки жили.
А край їхній із Олімпу боги сторожили.
Ще коли людей не було зовсім в білім світі,
Були велетні, що богів тих прагли звалити
Із Олімпу. Пішли, кажуть, каміння кидали,
Що аж землі від ударів тих страшних дрижали.
Та сильніші боги були, велетнів прогнали,
Майже всіх переловили та і повбивали.
Один, кажуть, заховався десь в лісах дрімучих,
Сподівався, що богів тих він скоро проучить.
Але час ішов, він тільки злості набирався
Та тихцем собі під носа на тих нахвалявся…
На Олімпі, за тим часом, життя своїм ходом.
Нема кому з ними битись, нема кому шкодить.
Розлінились боги зовсім, сидять по палатах
І не хочуть, хоч і вміють, по небу літати.
Поміж них була й Афіна – мудра, говорили.
От вона таке встругнути якось захотіла –
Корабель побудувати, щоб літав у небі.
Та ж для того деревина відповідна треба.
Тож вона і сотворила й посадила бука.
У богів тих, розумієш, є своя наука.
Посадила вона бука, розвела багато.
Та із бука того дошки узялась стругати.
Із тих дошок корабель свій летючий зробила
І на ньому небесами всіх богів возила.
Пролітала і над краєм, де велет сховався.
Він тоді про той корабель якраз і дізнався.
Й зародилася у нього ідея для помсти:
Збудувати й собі човен та й із нього просто
Закидати житло богів брилами каміння.
Для богів тих вже не буде від того спасіння.
Тож прокрався він тихенько до гірського краю,
Де ті буки Афінині саме й проростають.
Набрав потайки горішків та й гайда до сховку.
Насадив навколо буків. Не став ждати, поки
Вони виростуть. Зарані взявся готувати –
По усій окрузі брили камінні збирати.
Тягне їх, складає в купи ледве не до неба.
Цілі гори наскладав він вже навколо себе.
Буки ж вже повиростали. Скоро можна брати
Корабель собі летючий з буків будувати.
Пішов уже наостанок, знайшов каменюку,
Ледве-ледве зміг підняти важенного в руки.
Дума: покладу на гору найбільшої купи,
Буде чим богів карати, коли час наступить.
Ледве дотяг, притомився. Все ж став піднімати
Та на самий на вершечок купи укладати.
Поклав, наче, та невдало, бо камінь зірвався,
Камнепад великий з того каменя почався.
Покотилася вся купа, його й завалила.
Під якоюсь тут горою є його могила.
А ті купи, що зостались – горами взялися.
А по них ліси із бука скоро розрослися.
Як прийшли у край наш люди, дивуватись стали –
Скільки бука – Буковина край цей і назвали…
Ти сідай, млинці готові – дарунок від бука.
Та запрошувати двічі не прийшлось онука.

                І
Ще радують зорі у небі
і сонце в ранковій красі
сіяє іконою Феба...
іду по траві у росі
і думаю, – що іще треба
людині? І кожен за себе
подякує, – danke, merci,
thank you... що живі і надії
плекаємо нашій весні
подалі од слуг, маячні,
лукавої влади-повії,
чужої по духу рідні.

                ІІ
Уявою лину за хмари,
де, може, немає юрби
у черзі до раю, аби
уникнути Божої кари.
Ні міфи цієї доби,
ні чари нікому не милі,
у правди обрізані крила,
а люди, як діти малі,
не видять нечистої сили,
не чують, що це москалі;
диявол махає кадилом;
парафія б’ється за їдло...
і я їй подякую? Ні!
Ані за ракетні удари,
ані за атаки нічні...
................................
а літо війни у розгарі,
а цельсії спеки в тіні
і тіні, які уві сні
лякають... нові яничари,
манкурти – ворожі мені.
Нема пастуха у отари.
Тонкою струною гітари
обірвані ночі і дні.

                ІІІ
Немає майбутнього, поки
існує імперія зла
і не гарантується спокій,
якщо на посаду високу
отара захоче козла.
Вона обирає кумира,
а нею гидує упир.
Нема мишоловки і сиру –
придумає інший ясир.
Печалі усім вистачає,
і сумніву... майже, немає,
що крові жадає вампір
і поки Феміда куняє,
у кожній хатині, що скраю,
примарою мариться мир.

07.2024

Не тобі подароване літо.
Пустоцвіт розлетівся від вітру.
Перестояний настрій ідей.
Не збагну я ніяк: де ти, де?

Не тобі подароване літо,
Бо не склалось у нас буйноквіту.
Лиш посуха дісталась душі.
Ось би зараз водиці ковші.

Не тобі подароване літо.
Не залИшилось навіть і сліду.
Чи торкнуться ще губи повік?
Я чекаю...Чуєш? Довіку.

Липневі дні такі спекотні,
Що хмари в’януть угорі, –
Що я рішив безповоротно
Від спеки скритися в Дніпрі.
В глибінь занурююсь, мов короп,
І помічаю враз тоді,
Що почуваюся бадьоро
В ледь-ледь підсиненій воді.
У ній од ранку до смеркання
Наснагу радісно беру,
І гарним самопочуванням
Щодня завдячую Дніпру.
14.07.24

Буде ще гірше. Ти це розумієш?
Нещирість – вона така.
Кільця липкого чорного змія
серце поволі стиска.

Важкість гнітюча оселиться в грудях –
змій набиратиме сил,
тягнучи безперестану полюддя
з того, що ще не вдавив.

Житимеш мозком? Прожекти та плани.
Вистачить для прожиття?
Змієносителям це притаманно –
знецінюють почуття.

Здавлене в кільцях липучого змія,
серце вже ледве живе.
Якщо звільнити його не зумієш,
як порятуєш себе?

Кормиш тварюку. Ти це розумієш?
Носиш поживу щодня.
Дочавлюєш здушену свою надію
на самозбереження.

13.07.24

Літо
гойдає сон-
це: хмарка
увись і вниз...
Очі
сховай за скель-
це: тіні
чи призма сліз?

2024

LXIIІ
Опісля довгих бур і бід сумних,
Коли долав нестерпні муки злі,
Коли в смертельнім страсі поміж лих
Живили безум скарги і жалі,
В тумані берег щастя засріблів,
Що був метою найдавніших мрій.
У благодаттю сповненій землі
Мій прихисток, що серцю дорогий.
Щасливий той, хто на путі своїй
Знайшов спочинок райський і опліт:
Тоді найменша втіха — пік надій
Забути болі та невпинний гніт.
Весь біль у світі — нібито розтав,
Коли блаженство вічне — диво-яв.

* * *
Сам на сам з недолі недожатим лихом
зимньою порою я додому їхав.
А мело, кружило, застилало очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащу і замовклу річку,
завернуло обрій у дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя -
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, дійдемо до дому,
обіцяю - кращу дам тобі попону,
полум’я нестачі згасимо у грудях
і духмяним сіном, і вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати.
Але поки вуса покриває іній,
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо стрáху
подорожнім, дай-но, вийдемо до шля́ху!
Бо із головою не утратив хист я
не губитись в світі, панно з середмістя!

Ех! Та просто мерзти - не мої забави!
Чи замало честі стрітися з вовками?
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

А у нас надійні за плечима друзі.
Тож і не сахаймось на лихій дорозі.
І знайдеться й серце, що не заморозить.
А заночувати і копиці досить.

Та невже це вітер без упину виє,
нагортає тіні, люто бовваніє,
ки́дається хижо з темного узлісся...
Чи побачусь з вами, панно з середмістя?!

Міняю депутата на солдата,
або на нари – за його палац,
бо отакий слуга – то гірше ката,
цинізму і підступності палата,
а керівник – то кінчений паяц!.

Тому, повинні відслужити слуги
за вчинений з країною… абзац,
аби отримав кожен по заслугах,
уповні скуштував свою наругу,
зеленський, рабінович, інший кац…

13.07.2024

Із Юза Алешковського

Я відбував свій строк, мені назначений,
був смирний, працьовитий, не з маруд,
і заробив з дружиною побачення
як нагороду за ударний труд.

Я написав: «Давай приїдь, не гнівайся,
з вокзалу тут у нас недовгий шлях...»
Аж їсть не міг – чекав, нетерпеливився,
залазив, виглядаючи, на дах.

Зайшлося серце, як побачив кісоньку:
зігнулась під вагою рюкзака;
але на неї, бабу звичайнісіньку,
з барачних вікон ласились зе-ка.

Стирчав я біля вахти наїжачений, –
там нагляда́ч робив дружині шмон,
але в листах було їй розтлумачено,
як під поділ прип’яти самогон.

Зайшли в кімнату, де усі відвідини,
дружинонька – ні мертва, ні жива,
а я, як на судовому засіданні,
з конфузу переплутував слова.

Вона присіла вздовж стіни на лавочку,
а я присів на витертий матрац;
приймав жону тут вчора злодій Лавочкін,
а позавчора – шулер Моня Кац.

Шпалер блакитний колір майже вилиняв,
у дверях – вічко (звем його «вовчок»),
в кутку портрет товариша Калініна
мовчить, як в нас удома образок.

В обставинах таких-от – не до роздуму:
я самогону жахнув, стріскав книш...
Ну, жіночко, стели казенну про́стиню
й лягай зі мною поряд, як раніш.

Гогочуть караульні у присі́ночку,
а за вікном зе-ка беруть на сміх:
«Віддай, Степане, жінку на хвилиночку,
розведемо рідкіш її на всіх!»

Ех, люди! Несерйозні, мов налигані,
бракує вам нервових лікарів!
Адже тут жінка, а не десь на вигоні
вдоволення розпалених корів.

І злість бере, і шко́да хлопця кожного,
та не даси ж дружину – перетой...
Уранці – як по серденьку порожньому
по рейці бахкав штабою конвой.

Ну, люба, за обставини пробач мені,
іди сідай в зелений свій вагон,
та не журись, – дадуть іще побачення,
та згадуй – не мене, ти що як втрачена! –
а те, я́к слід ховати самогон.

(2024)

Останній сніг... Мінорно-білий лад...
Невже фінал зими? Не може бути!
Іду вперед. А поглядом - назад...
О, як красиво помирає лютий!

І знову йдуть в минуле холоди
Та з крапок роблять витончені коми.
До себе я звертаюся на "ти",
Хоча собі вже зовсім не знайомий.

Продовження історії рядків,
Написаних омріяним курсивом.
Останній сніг чомусь не захотів
Сказати наостанок щось важливе.

Усміхнена тендітна та проста,
Весна виходить на яскраву сцену.
Для когось чарівниця молода
Проллє промінчик теплий. Не для мене.

Тримали в підвалі
І ставили в коло, –
У спину стріляли,
У груди кололи.
Морили безсонням
І близькістю згину,
Та я безсторонньо
Тортури всі виніс.
Від туги змарнілий
І змучений болем, –
Соромлячись тіла,
Лікуюсь поволі.
Як рани загою
І вийду з палати, –
Візьмуся за зброю,
Щоб нечисть здолати.
13.07.24

І затиснуті ми днями серпневими…
Зайвим теплом, боюсь, переповнені...
Віщими в міру, без міри веселими
Тільки на дотик всі вони вогненні…

Кревні, закопчені, дикого галасу…
Ось вони плюси, ось вони мінуси
Діткам і нам — всьому світу дісталося
Безліч роботи буде в Анібуса…
6.07.2024.

Хочу пригорнутися до тата
І розповісти йому про те,
Що у школі ми не мали свята,
Бо донат для нас понад усе.

Малювали татусям малюнки.
Майстрували власноруч дарунки:
Оберіг й батончик з курагою,
Щоби мав кожен татусь з собою.

І писали татам лист про мрії,
Як жадана усмішка зігріє
Хоч маленькі та тверді серденька
І як сонечком всміхнеться ненька.

Я так хочу пригорнутися до тата!
Це моє найкраще буде свято…

Легше, напевно,вкусити свій лікоть,
Ніж підшукати тобі чоловіка
Гарного, доброго і молодого,
Бо до сьогодні в тобі анічого...
12.07.24

Тимофій (4 місяці)
Ліза (7 місяців)
Марк (3 роки)
Злата (8 років)
Сергійко (10 років)

Тим злодіям, що смерті чорну хмару
Несуть сюди, міцне прокляття сію.
Від Бога та людей їм буде кара!
Повір нам, янголятку Тимофію!

Наш гнів, неначе блискавка без краю
Нехай всіх спалить зверху і донизу,
Хто нам про дружбу тут розповідає!
Вони заплатять! Вір нам, люба Лізо!

Наш хлопчику, який не встиг пожити
І не побачив мирне літо в парку!
За те, що гинуть українські діти
Ми помстимося! Чуєш, милий Марку?

Холодний темний вечір березневий
Веде зворотній відлік до розплати.
Орду ми знищимо із люттю лева!
А ти дивись з хмаринки, наша Злато!

В бою зійшлися темрява і світло.
Війна світів, а не локальна бійка.
Запам'ятай, брудне болотне бидло:
Прощення вам не буде за Сергійка!

Не думайте, що стане недотичним
До вас вогонь карального багаття.
Ординці! Будьте прокляті навічно!
Хай збудеться це праведне прокляття!

Я земляків своїх любити радий,
І у чужій, і в рідній стороні.
Хай буде все у Вас у шоколаді,
А в москалів хай буде все в лайні.

Кохана земле, сяй у зорепаді,
Всі чорні, жовті, білі - на коні.
Хай буде все у Вас у шоколаді,
А в москалів хай буде все - в лайні.

Макрон і Байден, люди всі в Канаді,
Дуда й британці - дружимо в борні.
Хай буде все у Вас у шоколаді,
А в москалів хай буде все в лайні.

Хто на дітей не кидав бомб і градів,
А закривав собою в дні страшні,
Хай буде все у Вас у шоколаді,
А в москалів хай буде все в лайні.

В Залужного - всі щоки у помаді --
Цілують українки чарівні.
Хай буде все у Вас у шоколаді,
У москалів хай буде все в лайні.

Ми славим ЗСУ у цій баладі,
Захисникам - найкращі всі пісні.
Хай буде все у Вас у шоколаді,
А в москалів хай буде все в лайні!

11 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

А вже надворі зима.
Чого втікати? Куди?
В степу доріг вже нема,
Сніг перемів всі сліди.
Та він надумавсь отак:
Хоч в ріднім краї помру,
Не хочу грати ніяк
У цю ненависну гру,
Що радий хану служить,
Волію бути рабом.
Хоч трохи вільним пожить
Та і померти слідом.
Зірвався та і подавсь
У снігову заметіль.
А там вже й не сподівавсь,
Що живим вийде звідтіль.
Мороз пройма до кісток,
А вітер злий продима.
Немов безвільний листок,
Що ним менжує зима.
Ішов, куди – не дививсь.
Та й звідки знати – куди?
Під вітром долі хиливсь.
Шукав надії сліди.
Та Бог, мабуть, його вів,
Померти в полі не дав.
Бурдюг уходників стрів.
А так би точно пропав.
Сніг під дверима розгріб,
Рук майже не відчував.
Оглух і майже осліп,
Поки в бурдюг той попав.
Хоч холод й темрява тут,
Та ж вітер десь завива.
Забитись можна у кут,
Нехай душа ожива.
Крізь невелике вікно
Ледь день сюди зазира.
Розглянувсь – пічка оно.
Знать, не остання діра.
І хліба можна спекти,
Було б із чого. Та й жить.
Лиш дрів для того знайти.
Та іще чим розпалить.
Як звикли очі уже,
То він і кабицю вздрів.
Аж здивувався: невже?!
У ній накладено дрів.
Сюди-туди повернувсь,
Знайшов кресало і трут.
«Тепер вогню розживусь
Та й зимуватиму тут!»
Казали сь мо козаки,
Як кабицю натопить.
То камінь стане такий,
Навкруг від нього пашить.
У геть замерзлих руках
Кресало важко втримать.
Та смерть же не зачека.
Не хочеться помирать.
Аж ось і вогник затлів,
А далі і розгорівсь.
Він біля кабиці сів,
Найперше – добре зігрівсь.
Тоді уже при вогні
По бурдюгу розглядів.
Вздрів купу дрів при стіні
І дуже тому зрадів.
Ще пару діжок знайшов,
А в них продуктів запас.
Тоді вже й сумнів зборов –
Ще помирати не час.
Якось із тим проживе.
А там – чи ж він не козак? –
Щось вигада ще нове,
Тепла й дотягне отак.
В надіях й мріях отих
Він біля кабиці вклавсь.
Очей заплющить не встиг,
Коли зі сном вже спізнавсь.
Лише подумать зумів,
Коли весни він діжде,
То тим, хто все залишив,
Він красну дяку складе.
Наснивсь йому рідний край,
Старий батьківський ще дім.
І батько, й мати стара –
За шістдесят уже їм.
Чи ще живі, чи нема?
В неволі звідки би взнав?
А пам’ять досі трима
Такими, як покидав.
І той його рідний дім,
Що десь далеко чека,
Щось розбудив таке в нім.
Ота скорбота гірка
Ураз розтала, як дим.
Неначе крила відчув.
Душа прокинулась в нім,
Бо волю, врешті, вдихнув.

Так яро славу здобуває хтось,
що вже й озимини не сіятиме зо́всім...
А Ви, чиє ім’я збулось,
знов сипте зерна у тривожну осінь.

Чекайте знову сходів молодих,
тих усмішок, які Вас щиро гріють,
щоб мати щастя вжинків золотих
у зорях липня, коли очі мріють.

Поет лишає Вам один пароль:
той День, коли Ви ра́зом народились,
єдиний Смак і, навіть, спільну Роль,
і Світ, як Фільм, який не додивились...

Крізь цей цинічний світ проходячи щодня,
знімайте оплески що далі, то рясніші!
Вас яро славить не лише ім’я,
а й добрі справи, й дні ще цікаві́ші!

4 січня 2005 р., Київ

Лай собачий, безпроглядний
Полум’яна ніч страшить
Залишаєшся нарядним,
Бо тобі ще тута жить…
Свій, до всього, депортамент…
Дударівський… лейтмотив
Бабці й материн орнамент
З ким повсюду ти гостив

А по що нам літня спека?
Нумо хлопці, дударі
Щоби радовать лелеку —
Справа не в коментарі…

Лай собачий, безпросвітний
Днем теж саме й уночі
Скоро виберемось звідти
У наступну глибочінь...
7.07.2024.

Обхопивши голову руками,
Тугу переборюю гірку, –
Позираю болісно на плями
Крові на порожньому візку.
Тільце причепурене “кинджалом”
І блискуче від осколків скла, –
Очманіла матінка помалу
Повз жаркі руїни понесла.
Чорним пилом шлях її укритий
І не видно далечі крізь дим, –
Лиш лунає крик несамовитий
Матері в оточенні біди…
11.07.24

Розповнілі метеорити
переплавлюють очі в жах.
Люди-звірі-будинки-квіти...
Ми скидаємось на комах.
То туди, то сюди повземо.
Ми - стеблини серед грудок!
Дні лікують важку екзему
і всміхаються між тривог.
На обличчях - туга турбота,
наростає плакучим віттям.
...То туди-то сюди - неспокій
людям-звірам-будинкам-квітам.

2024

Тулилася до ніг і шепотіла
про незбагненну часу таїну
та тимчасовість будь-якого тіла,
безсилого здолать його стіну…

Про таємничі і безмежні далі,
що завжди будуть в пошуки вести,
крутити спонукатимуть педалі,
жадаючи рожевої мети…

Усе те мило, у античнім стилі,
про вигаданий гріх і оберіг…
Морська, прозора і ласкава, хвиля –
загадкою стелилася до ніг.

Але того не відає стихія,
виграючи як лезо палаша,
яка у вишину рожева мрія,
коли у тілі ще живе душа!

Зустрілися у сплетиві доріг.
В очах любов і смутку караван.
Ніколи не прийду на Ваш поріг.
Чужому щастю не завдам я ран.

Навряд чи ми побачимось колись,
Бо недосяжні мрійні береги.
Я Вам не напишу ніколи лист,
Хоч полум'я іще горить жаги.

І зупинитись не попрошу час,
Що сиплеться, мов друзки кришталю.
Хоча щоденно думаю про Вас.
І серце ятрить блюз мого жалю.

Згадати зась, бо пам'яті нема,
Дивлюсь на світ, але його не бачу.
Мою правицю стиснув мертвий братчик
І кличе за собою у туман.

Живим - живі, та я - напівмертв'як,
Щоночі розмовляю з неживими.
Морозяні печуть вогнями зими,
А вчора зовсім ще було не так.

Бо світ буяв у світлих кольорах,
Витьохкував, і радісно сміявся...
А за спиною смерть шепоче "Ad sum!!
Ти тут чужий. Ходім, уже пора.

Скотився з неба ярий сонця м'ячик,
Ординець вийняв з піхов ятаган...
Мою правицю стиснув мертвий братчик
І кличе за собою у туман.

Ad sum (ми тут) лат.

09.07.2024р.

Вимагаю «пряму мову»
Без задоринок і швів
І на дотик — волошкову
І без зайвих слизьких слів
І щоб дикція як треба
І щоб наголос - всі сто…
І сама щоби окрепла…
Щоб не нехтував ніхто…
Ось і все на цюю зустріч.
Ось і все. І розійшлись.
Ну а ви, шалави сучі,
Зачаїлись? Як колись?
7.07.2024.

Де б'є живець*
в легкім на голос дзвоні
і жебонить
у серці дна криниць,
леліє літо.
Сонце погляд ронить
в зелені сукні
запальних суниць.
Світає захват!
І п'яніє дужче:
дзвінка пташинка
тулиться до трав...
Маленьке небо
у джерельній хустці
туркоче вітам
таїнство октав.

*Живець - джерело

2024

Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
І вдовольнитись тим її ліком,
Який собі мовчазно загадав.
До них я не належу нині:
Не стачить сили й у зозулі
Відкукувати те, що ближче вже до ста,
і тому обираю за вірний лік і єдиний
Стежини, які ще в змозі самотужки подолать.

Із Юза Алешковського

          На безкраїх про́сторах Вітчизни,
          стоячи́ у битвах до кінця,
          склав народ наш урочисту пісню
          про Вождя, і Друга, і Отця.
                              О.Сурков (1938)

Товаришу Сталін! Ви великий вчений,
у мовознавстві знаєте Ви толк,
а я – радянський каторжник злиденний,
мені товариш – сірий брянський вовк.

За що сиджу – воістину, не знаю,
та прокурори в нас завжди́ праві́.
Сиджу тепер у Туруханськім кра́ї,
де при царі були в засланні Ви.

Ми всі гріхи – своїми визнавали,
на зону йшли етапом, у ганьбі.
Ми вірили Вам так, товаришу Сталін,
як, може буть, не вірили собі.

І от сиджу я в Туруханськім кра́ї,
де конвоїри – зліше лютих псів.
Я розумію: це нас ударяє
загострення міжкласових боїв.

То дощ, то сніг, то гнус нам тьмарить мізки,
бо ми в тайзі, де – дощ, і сніг, і гнус.
Ви тут плекали полум’я із іскри, –
спасибі Вам, до вогнища горнусь.

Вам важче: Ви про людство на планеті
піклуєтесь у час непевний цей,
із люлькою в кремлівськім кабінеті
ніколи не змикаючи очей.

А ми свій хрест несем отут зада́рма
в коловерті виснажливих трудів;
ми як дере́ва валимось на нари,
не знаючи безсонниці вождів.

Учора ми ховали двох марксистів,
кумач на тру́ни постелили їм;
один із них – ухильник із троцькістів,
щоправда, другий – зовсім не при чім.

Він перед тим, як в інший світ забратись,
до Вас звертав останнії слова,
прохав нарешті в справі розібратись,
і стиха скрикнув: «Сталін – голова!»

Ви нам снитесь, коли в кашкеті сірім
та в кітелі – приймаєте парад.
Ми ліс рубаєм, вплив партійний ширим,
й летять тріски та друзки всі підряд...

Живіть хоч сто років, товаришу Сталін!
І хай сконаю зеком-бідаком,
зате в країні – чавуну та сталі
на кожну душу вистачить цілком.

(2024)

оооооооооо

Знов нагаї розжареної днини
Ударами своїми обпекли.
На синіх небесах -- ані хмарини --
Земля аж вигоряє до золи.

Трава в жнива жовтіє передчасно,
Міліють ріки, змучені ставки.
Лютує сонце й довго так не гасне,
Нехай би вже світили нам зірки.

І ти лежиш рибиною неначе,
На бЕрезі, вдихаючи сушняк,
Безмовно зябра за водою плачуть,
Проміння коле, ніби та стерня.

Вже од листочків скрученої пози
Спіраллю божевілля жебонить.
Як хочеться, щоб розридались грози
І вгамували спрагу хоч на мить.

Боги, спиніть списи ті вогневії,
Даруйте зливу цій землі святій.
Бо скоро українці почорніють,
Неначе негри в Африці оті.

9 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Якась вкрай заздрісна людина
У літні плани внесла зміни,
Щоб ти лиш бачила в уяві
Далеке море величаве.
Зростає й дужчає бажання
Скоріш здійснити викривання
Її оманливої суті
І в дружбі з підлою не бути.
Та, певно, думати не варто
Про ту, що сплутала всі карти,
А просто гоїти старанно,
Біль не показуючи, рану...
10.07.24

Уквітчані човни на якір стали,
у кожного останній, свій причал.
Із дерева і пластику чи сталі,
але у них усіх одна печаль…

І лише бриз доносить присмак солі,
кінчились мандри, море – вдалині.
Хоча у чарівному маків колі,
але, на жаль, уже на мілині…

А хочеться шугнути ще у хвилі,
відчути знову той солоний смак.
Та нині доля їх – квітучі штилі
і з місця уже зрушити – ніяк!.

Поглянь на місто, що відбивається у вітринах вулицею,
Наче більше немає для чого писати промінням
Сонця на рустах фасадів про те, що не збудеться завтра,
Про те, що минає в тобі розчиняючись геть непомітно.
Завтра — це ще одна спроба прожити вчорашній день,
Вчорашні надії просунути хоч на клітинку далі
В майбутнє, за годинником, що націлений іти не вперед,
А вдавати свій поступ бігаючи по циферблаті пам’яті.
Пам’ять, — вона тільки й чекає приходу чорнооких ночей
Втоми, сну, щоб хоч якось себе позбутись, вирвати
З безперервного маршу надії вчорашніх людей,
Вчорашнього міста з любов’ю його та сонливістю.
І збиратися далі, простувати, мов впертий віслюк,
Що з гуркотом тягне пожитки свого господаря.
Тут навіть пісок пам’ятає вчорашній каблук
Що у хмарі архівів на спогад йому приготовлений.
В окулярах твоїх відбиваються: небо, птахи,
Промальований обрій непевний вкінці перспективи,
Здається от-от, що розсиплеться весь краєвид,
Чи реальність його розпорошить на темні частини.
І тоді ти побачиш, що місто містилось в тобі
Що це ти залишала на стінах примхливе графіті
Наче все, що було — це натхнення коротких безсонь,
Між учора і завтра у без часовому світі.

26.01.2024

Безкоштовні забаганки…
Сни спішать в мікрорайон.
Під ногами скла бляшанки,
Заржавілий медальйон…

З перехресть спішать додому
Всі, хто втомлені і ні…
Небо в кольорі блідому
Як і всі минулі дні…

Дітвора якраз поснула…
Правда, де-хто верещить.
Муха зайвого хильнула,
Звідкіля хтозна дзвенить…

...Ти буваєш дуже різна --
Забаганок — відбавляй
І хоча вже й трохи пізно —
Я прошу, не відмовляй…
7.07.2024.

Він білий зовні
І жовтуватий, –
Буває повний,
Або щербатий.
То колискову
Почути зичить, –
То до діброви
Гуляти кличе.
Світило ясне
І блідувате, –
Сіяє масно
І скупувато.
І над рікою,
І понад лісом
Блищить слюдою
Одвічно місяць.
09.07.24

Дитинко, не спіши у засвіти.
Побудь ще тут із мамою і татом.
А нам, дорослим тупакам, прости.
Ти вмієш ще сердечно пробачати.

Від болю ми тебе не вберегли.
Хоча повинні були захистити.
Ми ж бо дорослі в войовничій грі,
які забули смисл слова Жити.

Дитинко, в світі повно зла та лих.
Рости і перетворюй світ на краще.
Й не слухай, не марнуй часу на тих,
хто буде в’їдливо розводитися нащо.

І тих, які роздуті від пихи,
І тих, які нещирі та байдужі,
теж оминай. Найгірші вороги
таки дволиці та двониці друзі.

Дитинко, в світі є любов й добро.
В твоєму світі буде їх багато.
Ще трішки потерпи, я витру кров
й повернемо тебе до мами й тата.

Цю ві́ршу у шухляду покладу,
уголос так не можна говорити…
Зібралася своло́та до корита
і хі́ті не дає ніяк ладу!.

Розбіглися зіниці аж за край,
бо навкруги усе таке смачненьке,
стікає кров’ю Україна-ненька,
собі ж будують горлопани рай!.

Фотографи, брати, куми, свати…
Та на́волоч убралася у ри́зи,
вчорашні горлопа́ни – горлорізи
по трупах чимчикують до мети!.

Де вихід? Що робити?! Та… скажу:
становище якщо ми не поправим,
не доб’ємося виконання правил –
уже останню перетнем межу!

Стають рутиною жорсткі тортури,
Потилицю почухав ситий світ.
Летить в повітря абревіатура
ОХМАТДИТ.

Війна кривава, чорна та чавунна
Спинила сміх дитячих зим та літ.
Гей, світе! Знов не чуєш це відлуння -
ОХМАТДИТ?

Недобитки смердючі та жорстокі
Читають сатані свій підлий звіт.
Вже вислухав стурбованість глибоку
ОХМАТДИТ.

Щоб тим падлюкам згинути в безодні!
Щоб кожне лігво цих рашистських гнид
Горіло саме так, як наш сьогодні
ОХМАТДИТ.

* * *

Я вас кохаю незбагне́нно чисто –
Перві́сніше джерел і щирої роси.
Моя любов кришта́лево-барвиста
Й цнотливо-мрійна, як дитячі сни.

Ви – всі мої блакитні ви́сі зра́ння
І променисте сяйво сподівань,
Вечірніх чарозорь замилування
І тихих дум з зажурених зітхань.

Лише із вами вічно ря́сні ве́сни,
Що сплетені у сонці і дощах –
У тій веселці дивовижно скресли
Крижини долі в смуткових снігах.

Ви – серця рай й гріхів життя спокута,
Скарби душі й від Бога привілей
І ключ від сенсів таїнств – щастя рута,
Що квітне непорочно між людей.

Павло Гай-Нижник
8 липня 2024 р.

Безцінні дні у серпні не надовго
По-розкладу неділю, може й дві
Хіба якщо домовитися з Богом
Хіба якщо вклонитися вдові
Яка учора схоронила мужа
А сина обміняли… Господи
Навіщо, де цвіла учора Ружа,
Сьогодні переважно холоди?
Навіщо на безцінні плач і морок,
Куди дівати душу від страхіть?
З усіх сторін, і з неба преться ворог…
Доколи ще вбиватиме, скажіть?
«—У єдності, мій славно-грішний сину,
Потрібно буде Світло оновить…
І збережеш не тільки Україну
Ти зрозумів? — прослухав вочевидь.
6.07.2024.

сиджу на ґанку
а біля моїх ніг — жінка
якої я більше не люблю

вона звертається до дівчинки
але спирається на мене
ніби випадково
ніби неусвідомлено

я відчуваю її хребет
сильний як стовбур соняшника
я бачу її лопатки —
ніби соняшникове листя —
під тонкою шкірою вкритою ластовинням
її золота голівка обернена до сонця
її чорні очі повсякчас дивляться на схід

вона перетворилася на сонях —
моя кохана

коли раптом встаю
вона на секунду втрачає опертя
але втримується

не озираючися йду на захід
зустрічати її натомлене сонце

08.07.24