Ми - українці.Цим сказано все,
Вільні й незламні.Козацького ж роду.
День хай прийдешній нам мир принесе,
Небо блакитне безхмарне й свободу.

Згинуть нехай наші всі вороги,
Міста наші й села нехай не руйнують,
А нам дасть Всевишній здоров"я й снаги,
Щоби захистить рідну землю святую.

Запросимо друзів тоді за столи,
Щоби разом святкувать перемогу,
А ще щоби всі ми звичайно могли
Відбудувати Вкраїну потроху.

Щоб знову біліли хати між садів
Та золотилося в полі колосся
І сунутись ворог до нас більш не смів,
Щоби українцям щасливо жилося.

2023 р.

Дихає смертю московська навала,
Щиряться хижо отруєні жала,
Гірше диявола вража личина,
Бий окаянних – рятуй Україну!

Щось невиразне сковує гори,
тихим шелестом тихий обрій,
мов спікається голодомором
в карих, вкрадених сонцем очах,
хліб насушний. Слов’янською чашею,
запивають причастя нескорені,
діти тих, хто горбатив панщину,
і виходили в плав за порогами,
чайки моря понтійського. Степ
пам’ятає розбійні чамбули,
і невільниць з карасубазарами;
душі словом чужим загарблені,
щось невиразне на землі…
тут ховається й суне хмарами:
чорне чорними, каре карими.
Віють косами вітри, чварами
і сміється в корчмі лихвар.
Тут за горами кручі покручені,
руки рідних дітей заручені
із безпам’яттю їх сердець.
Щось невиразне в горах мучиться,
тихий став до плакучих тулиться,
де стоїть над гладінню мріючи
українська, рутенська душа.
І на плесі ледь човен хилиться,
давню пісню тривожну звіявши,
що з води, підпливаючи, дивиться,
мавка, поглядом темного дна.

16.08.2020

Пробач що не зуміла пробудити
Зцілити твої травми
Торкнутись вище діафрагми
Та не тобі мене судити

Мене ти теж лишив ні з чим
Пробач, так, маю нерухомість
Але за цю ціну натомість
Ти був найближчим- став вовчим.

В тобі чи дірка чи колодязь
Бездонний темний і холодний
Ти як хижак завжди голодний
Що поживився мною, «князь»?

Ти з мене соки, душу випив
Любов‘ю куштував в прикуску
І віру кинув на закуску
Але ні крапельки не ситий

Моїй душі нема покою
Але хоча б у мене є душа
А от твоя чи варта хоч гроша
Чи в тебе нуль за тою пустотою


Ти все як можеш -компенсуєш
Ти бігаєш, стрибаєш- вправний
Твоє оточення скандує «славний»
Дівчата, гроші- але чом нудьгуєш?

«Я счастлив Яна» це я чула
Ти так це голосно кричав
То що ти щастям визначав?
Ресурс той- їжу? Все збагнула.

Я так плекала вірність лебедину.
Я бачила лише твої зелені очі
І пам‘ятала світлі наші ночі
Пробач хижак, в тобі я бачила людину

Сліди твої ведуть у смугле місто,
З рудих дахів якого ллється злива,
І скиглить спинка віденського крісла,
В якому вічність поглядом застила;
За підмальовком гір, в небесних шприхах,
Лягають пишні збиті мастахіном
Білила хмар в яких маленька крихта,
Червоного і синього в картині –
Всього лиш спроба вирватись зі сну.
І ти, відкинувшись на півокруглу спинку
У темних плямах бачиш глибину
Відносного та чуєш клекіт грому
В блуканнях світла де ридають знов,
Сердешні вікна буйного пейзажу.

01.12.2020

ТСН розповідає нам сьогодні про дієту.
П'ять яєць уранці з’їсти з овочевого омлету.
Головне – різноманітність.
Вдень – лосось, тунець і курка,
не відмовтесь від індички,
манго, ківі – все для шлунка.
Їсти треба жирну рибу і олівкові олії –
їжа тільки ця багата на поживні речовини.
Дід Степан новини слухав, каже:
–Чуєш мене, Галю, може сядем на дієту,
як оце нам розказали?
Подивилась Галя строго:
–Це навмисно говорили,
щоби до наступних пенсій
ми з тобою не дожили.

18.04.2023 р.

Невагома, як хмаринка,
Ти летиш і я лечу
За тобою без зупинки,
Бо ще сил є досхочу.
І хоча долати важко
Нам простори голубі, –
Ти співаєш, наче пташка,
Я – підспівую тобі.
Миром повняться хороми,
Де лиш сонце й вітерець, –
Стало небо другим домом
Для закоханих сердець.
19.04.23

Вже найвища пора підійшла,
Аби дати тягла для пуйла,
Щоб згубився навіки і слід
За поріддям чухонських боліт.

Аби все генероване зло
У могилу забрало пуйло.

Ти полюбиш не ту, що чекатиме.
Ту, що дух ні на йоту мінить.
Ні, не ту, що тобі прощатиме
І собою весь світ затінить.
Більше ту, що на цоколь храму,
Опускає коліна ієродули
І читає античну драму,
І спускається вгору сходами.
Ні, не ту, що на чорних туфельках
Струм стегна налива в поезію;
Ту, що пють, глиняними кухлями,
Ту, що п'яти втирає пемзою.
Ту, що любить, але сумнівається,
Віддається і б’є в живіт,
Ту, що любить коли повертається,
Щоб сказати тобі - привіт!

14.07.2020

Важке питання, бо національне.
І ти скажи кому – то не повірить.
Ти українцем є? Лише орально…
(Ти українцем є, але без віри).
А хтось ще інший – то без міри.

~ 1990 р.

Не довелось зустріти нам разом
ні Новий рік, ні Трійцю, ні Великдень.
Для нас було це Божим промислом,
із цього точно щось хороше вийде.
Сердечно дякую тобі за те,
що в скруті, в горі, в радості, в печалі
тебе зі мною поруч не було
і добре, що не буде і надалі.
Забавно: іноді дивлюся на потік
людський – живе мінливе море,
з якого просто так ніхто не втік, –
над морем, як завжди, банальні зорі.
Ми – море і разóм – народ в човні,
усі в одному, іншого не буде.
Ідем під воду – там на глибині
збагнем, наскільки близькі люди.
Чи навпаки – нічого не збагнем,
з'їмо щурів і візьмемось за ближніх
на купі застарілих теорем
і пліснявою вкритих істин книжних.

16.04.2023 р.

З великої лійки
Грядки поливає
І зелені трави
Й первоцвіти квітень.

Озимого жита
І пшениці сходи
Сонечком налиті,
Нехай щедро родять.

Щоб усе буяло
Цвітом, хлібом, плодом,
Щоби світла радість
Жила в серці кожнім.

2019 р.

Г. С...

Робота, турбота, утома,
Розвага, спочинок і знов
Маршрути роками відомі
Та бігання лиш стрімголов.
Але сумувати не варто,
Якщо посивіла вже ти
Іще з молодечим азартом
Вітаєш знайомі світи.
Втішайся, що можеш радіти,
Сумуй, коли плачеш за кимсь, –
І дужчай від літа до літа,
Щоб біг твій не скоро спинивсь.
18.04.23

Грубі сливи зриваються долу.
Сьогоніч не сплю.
Загусло в очах, сповільнилося
і сталося добре мені.
Не в етер, – в повидло
падаю,
падаю,
падаю...
В пітьму падаю.
А на ранок уже пліткуватимуть,
як чорні сливи і я
застрягли пітьмі у горлі.
Виплюнь же!

10.01.2021

А хто бачив, а хто чув,
Хто в Максимка сюніч був?
Мабуть, хтось із зоосаду,
Де зайчаток він погладив,
Задивився- на жирафу,
Тигр нагнав такого страху...
Заспокоїв трохи півень,
Проспівав із ним нарівні...
Не були уроки марні,
Що не раз давала мама:
В зоосад іти годиться,
Щоб і там чомусь навчиться...
...Позіхеньки-позіхусі...
Розказать кортить бабусі,
Та з тієї диво-мови
Не второпать їй ні слова.

Пізнав я смак гіркий зажури
І ти сьорбнула горя теж, -
Ми зупинилися понуро
На перепутті дум і стеж.
Надії, сумніви, вагання
І щем утрат єднали нас,
А порожнеча невблаганно
Лякала вічністю в той час...
Я спалахнув і ти не тліла,
Коли прийшла пора забав, -
Стискав до болю пружне тіло,
Не розлучатись умовляв.
Нема ніякої потреби
Міняти твердження своє:
Живу по правді я для тебе
І ти в мені щомиті є.
17.04.23

Не таким і не такою
стало життя і непокора.
В уяві тій, що плуталась,
як довга павутина.
Все було зовсім не таке.
Цілковито інше,
навіть протилежне.
Уявлялись добрі люди,
щирі усмішки і сміх.
Синє небо й жовті зорі,
птаха сизого політ.
Там були в уяві квіти,
їх червоні пелюстки.
Прикрашав їх цвіт
тонке волосся.
Щастя заплітало
стеблами стежки.
Віра була там,
де не відчувалось снаги.
Надія з'являлась так,
як гаснуть зірки.
Якщо все те,
що панувало там.
Якщо все було
приємним сном.
Всі дні і ночі
у реальнім світі.
Всі усмішки і сльози.
Все ставало б болем,
розбиваючи нас.
Все минало б так швидко,
як минає час.

17.04.2023

Питає в чоловіка, у Євгена
Його хитренька жіночка Олена:
- Признайся врешті. Купа ж літ прожитих.
Порадив хто зі мною одружитись?
- Не пам’ятаю точно я, Олено.
Бо ворогів багато є у мене.

17.04.2023

Я сам не свій,
бо у мені
то сяк, то так,
то так, то ні.

Вони в мені
і я у них,
а ті та інші –
не з таких.

Вона і він –
це не воно,
а ти і ви –
не те й не то.

17.04.2023 р.

Знаю, що дурний,
а кажу – розумне.
Знаю, що нема,
а таки – даю.
Тільки ж не беруть:
згодні, а бояться.
А я що, не боюсь?!.

20 червня 1989 р., Київ

У Кремлі панують педерасти,
Крик такий, що чути навіть тут.
Ну, а я - для грішних душ - душпастир,
Хочу розігнати хтивий гурт.

І кажу: - Кохайтеся з жінками!
Не встромляйте в попи грішну плоть!
Бог закриє в рай небесну браму!
Геть мужів! Беріть в коханки тьоть!

Шобтиздохи люблять тільки сучок,
Кошаки обнюхують кішок.
А в Москві закони зовсім інші,
Розкажу, то в люду буде шок.

Ну, а щоб не знав народ про вади
Власних пустунів- поводирів -
Посилають бевзів воювати
В Україну. Дехто зрозумів

І тікає від Москви подалі
Пощастить - здається у полон.
Цим не треба орденів, медалей,
Багнеться лише жіночих лон.

Для ординців не Христос месія -
Сатана із прутнем "о-го-го"!
Мужелюби - армія Росії,
Содоміти - Путін і Приго...

17.04.2023р.

Дякувати Богу - квітень!
Обіймусь без слів із ним
І побуду поруч збірень
Поміж ними неземним…

Дякувати Богу - радість!
Насолоджуємо мам…
Хай обходить радо старість
Хай полегшає думкам…

Дякувати Богу - квіти!
Був би світ увесь із квіт…
А скажи мій брате - квітень,
Не втомило від орбіт?
13.04.2023.

В саду печаль мене огорне,
Похмуро скрізь — не до пісень,
Прийшла весна в хустині чорній,
Дощами плаче кожен день.

Ми з нею тужимо обоє,
Скорбота рве усі думки,
Оплакуєм загиблих воїв,
І обидвох моїх батьків.

Ні-ні, і біль тебе прониже,
Із мокрих виллється гілляк.
Бо рани ці ще зовсім свіжі,
Не зарубцюються ніяк.

Лише птахи ту темну тогу
Не поспішають одягнуть,
Щебечуть мов: “За Перемогу
Загинули!” - у цьому суть!

В їх голосах — несхитна віра
У світлу радість майбуття,
І сонце пробиває діри
У чорнім савані життя!


16 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

На зближення Юпітера і Сатурна в 2020р.

Столітній лист в запиленій шухляді
чекав тебе, як іноді у сні
чекаю стрічі з тим, кому не раді
й кому кидають погляди скісні
чи наяву, чи пак в життєвім яді.

Столітній лев в порожньому дворі
ричав до тебе крізь розбиту шибу,
сколихував віконниці старі,
що навівало атмосферу штибу
лячних легенд. Світили дві зорі,

де перша – це Сатурн, Юпітер – друга.
А придивитися – це дві були лямпади:
одну світили, бо стрічали друга,
а іншу, бо у нім шукали вади.
І поміж двох – лягала чорна смуга.

І він тебе покликав: розпечатай!
І він тобі читався так глибоко!
І наче сповідь, пристрасно зачата,
в затінене твоє вдивлявся око.
І плакав лист, як плачуть потерчата.

Аж сталось зір злиття, що випадає
узріти раз у енну кількість років.
Ніхто в цю ніч либонь не споминає,
як проганяв Сатурна в тьмі глибокій
Юпітер молодий*: ми не рідня є!

Чужого столу потаємний схов
столітню клятву розвінчав із дати,
де цифри свідкували про любов,
а літери зуміли дочекатись
не відповідей, тільки молитов
запізнених, за душу адресата.

28.12.2020

*З міфології, скидання батька з престолу

Холод сповзає привидом із гори. Та
ще не підкорена, приморозком укрита,
й криком до мене: будеш ти говорити
а чи замовкнеш, би ротом бадилля гріти?

Грудень. Верхів'я кленів вчепилось дроту.
Йдуть поїзди, яко токарі на роботу.
Іскри з-під ніг їхніх. Божа така ж достоту.
Холод огранює токарям краплі поту.

Я видихаю глибше, аніж, щоб жити.
Мушу оту – чи приспану, чи убиту
парою розбудити чи воскресити.
В мене під шкірою туляться ваші діти –

сироти. Скрапує талий із квітки іній.
Чом ти, колись не зірвана, нині – плін мій?
Викрила погляд, взяла го на припін і
докіль стою – все кличеш мене по імені.

Тріснув мороз, а тріщина, як хвилина,
іншу покликала: інша, тепер стели на
стежку зимову – ще глибшу! Їй-бо, не злине,
буде ступати між тріщинами Василина.

Тиша з гори покотиться. Зимно. Біло.
Змовкне краса і усе, що її містило.
Квітки бадилля бо інеєм перезріло
й схилена я над розтопленим квітки тілом
видихну власне життя, би її зогріло.

22.12.2020

Він і досі в мені! Як напнута струна – бринить,
як джерельна вода, як з трибуни потужний вигук,
як від першого інею, страху – поблідла нить,
як закладка у книгу.

Я і досі його у собі розглядаю, у
молоці, в папірці, у люстерку, в чужому оці.
Як впаде – зупиняюсь, а йду – то його зову,
адже чую у кроці.

Він і досі єдин. Я і досі з ним все одна –
не з Моне, не мана, але надто розмитий контур!
Оминає мене омограмами: Вам вина?
Вам вина є в листах із фронту!

27.11.2020

Осінь вигавкує коло воріт, а все ж
лащиться, просить м'яса.
З'їж виноградину, хижий же песе мій,
мокру, таку ж, як ти.

Прямо на схід, поміж краплями (крапля ми!)
вільна, мов небо, траса.
Хочеш, поїдемо, вільний бо песе мій?
Хочеш звідсіль втекти?

Осінь двадцятого дивно обмежена
графіками, законами.
Шляху клубок закотився до одягу
і підтягнув хвоста.

Ми висимо то між пальт, то між гронами
у винограднику (грона ми!)
Осінь до смерті, до одуру й заздрості
тиха, м'яка, проста.

01.10.2020

Пташку, пташку, відкрий ми душу!
Що воркочеш у винограді?
Гілка впала у цій надсаді.
Я в надсаді лиш погляд зрушу.

Знову смуток чи просто осінь?
Віти жовкнуть – старі знамена.
Це помазання, достеменно –
лист застрягнув мені в волоссі.

Це народження. Дай ми, пташку,
інший голос на пісню іншу,
інші крила моєму віршу,
інше ймення, з яким не важко.

Мудрий вересень – перший спільник,
сам обрав, як на злочин, місце,
шерхотить тайн мотиви листям,
підзолочує мрій світильник.

А між гронами – грудка туги –
виноградина твого серця.
Для голубки заграє скерцо
дощ-порадник – твій спільник другий.

І відкриється все напевне,
їй зізнання стечуть водою.
Ох, якби ж мені буть простою
і веселою, наче древнє,

наче вічно правдиве небо,
вічно слухати ту розмову!
Та зривається спів пташиний
знову.

19.09.2020

До по колу вертає земля,
світло цідиться в світ поміж пальці,
там я кличу до тебе: маля,
щалишайся!

Он вже спіє камінна стежа.
Чи тобі до снаги її брили?
Нас з тобою з тієї ж основи
творили.

Тож камінні дістались серця,
важко зносити, кинути – страшно.
Бо на кого впаде – не врятується той.
Але нащо?

Твоє око – совине гніздо
під дугою густої галузи
визначає нас спільцями, змовниками
і друзями.

Я люблю тебе, миле дитя!
Не покинь мене тут одинокою!
Я і досі дивлюся на світ
твоїм оком.

25.08.2020

Прокидатися зранку від щебету солов'їв,
солов'їною кликати долю з-за пишного світу
і крізь сон споминати, як зводився і майорів
синьо-жовтий затишок у тон піднебесному цвіту,
і радіти свобідному двадцять дев'ятому літу.

І зневажити всіх, хто зневажить твою любов,
й не соромитися видаватись надміру духовним.
І чувати й відчути, що досі не охолов
дух козацтва в тяжінні до волі, здобутої кровно,
і що ти тут із власної волі живеш безумовно,
і що все має значення, мов це або й не мов!

24.08.2020

Коли князь Ольгерд біля Синіх Вод
Побив татар, з Поділля їх прогнавши,
Забрав тоді собі він землі наші,
Які були під владою тих орд.
Він Київського Федора змістив
І свого сина в Києві поставив.
Тож Володимир Ольгердович правив
У Києві відтоді, тут і жив.
Хоч і Литва забрала землі ці
Та від татар відбитись було годі,
Вони весь час вривались при нагоді
З арканом та із шаблею в руці.
Тож, хоч не хоч, а мусив він платить
Отим ординцям «вихід» традиційний,
Щоб трохи втихли в наших землях війни
Та спокійніше людям було жить.
З Литви на те ніхто не зазіхав
Аби лиш вчасно данину платили,
А там уже робили, що хотіли.
Князь і монету власну карбував,
І зносини з другими вільно вів,
Церковними ділами піклувався,
Собори відродити намагався.
І так було на протязі років,
Аж поки, врешті, Польща і Литва
Надумали зусилля об’єднати,
Щоб ворогам-сусідам відсіч дати.
Постала ситуація нова.
Поляки уже мріяли про те,
Як українські землі захопити,
Примусити Литву їх уступити.
А то було питання не просте,
Настільки, що литвини піднялись
Аби із тим покінчити одразу,
Обрали собі Вітовта за князя
І дві країни воювать взялись.
Оскільки Володимир клятву дав
Ягайлу - йому вірою служити.
П’ять літ пройшло у сутичках і битвах,
Де він на боці ляхів виступав.
Литвини усе ж гору узяли,
Ягайло визнав Вітовта за князя
Всії Литви. Той не забув образи,
Що проти землі київські були
І братові Скиргайлу обіцяв
У володіння землі ті віддати.
Отож удвох і стали проти брата.
Вітовт Житомир з Овручем забрав,
Скиргайло взяв Звенигород й Черкаси.
Уже й на Київ позирали ласо.
А Володимир помочі шукав
В Москви. Та їй не до того було.
Тож мусив Володимир покоритись,
З братами зі своїми замиритись,
Але князівство з рук його пішло.
Бо мовив Вітовт братові тоді:
«Ти, брате, на Москву у поміч бігав,
Отож отчизну – Київ свій пробігав!».
Все ж князь, щоб аби чимось володів,
Копиль і Слуцьк він навзамін отримав,
А брат Скиргайло в Києві засів.
Проте, столом недовго володів.
Як мовилося язиками злими:
«Отравне зілля випив на пиру»
В ченця Фоми, що від митрополита
Московського мав в Києві сидіти.
Чи то Москва так грала свою гру?
Чи Володимир руку тут приклав?
Але Скиргайло вмер. Стола, одначе
Князь Володимир того не побачив,
Вітовт князівство просто скасував.
Гольшанського Івана відрядив,
Щоб іменем його в тих землях правив.
Отак складались у князівстві справи.
Скиргайла ненадовго пережив
І Володимир. Скоро і помер,
Лишивши трьох синів й Копиль у спадок.
Той спадок номінальний був, щоправда,
Бо ж все в руках у Вітовта тепер.
Олелько старшим був серед братів.
Він, взагалі-то Олександром звався,
Але Олельком так з малих й зостався.
Чого лиш не буває у житті?
Із Вітовтом з тевтоном воював,
На Новгород ходив...Та ще багато…
Авторитет великий мав у знаті.
Коли вже старий Вітовт помирав,
Був серед тих, хто міг би й князем стать
Великим у Литовському князівстві.
Хоч на те мало сподівався, звісно.
Свої ж бо інтереси мала знать.
Тож, як зібрались у Ошмянах всі,
Щоб князя у Литві свого обрати,
За Сигізмунда став голосувати
І той- таки князівський стіл посів.
А чим віддячив? Наказав схопить
Олелька разом з жінкою й синами.
Не вбив, боявся, бо ж Олелько – знаний,
Велів його в Кернові посадить,
Його ж рідню в Утянах всю тримав.
До речі, жінка у Олелька звалась
«Московка», бо ж прибу́ла звідтіля,
Була дочкою князя Василя…
В ув’язненні вони всі зоставались
Аж доки Сигізмунд і дуба дав.
Вірніше – його змовники убили.
Тоді Олелька з рідними звільнили.
Він знову шанс Великим стати мав.
Знов не збулось. Став князем Казимір.
Князі його українські просили,
Щоб Київське князівство відновили,
Поділля повернули, що допір
Його собі поляки прихопили.
То Казимір їм, звісно, обіцяв.
Й одразу Київ з землями віддав
Олелькові. З Поділлям не спішили,
Бо ляхи в нього учепились так,
Що годі було його відібрати.
Литва ж ще не готова воювати
З поляками за землі ті, однак.
П’ятнадцять літ Олелько в Києві сидів,
Міцнив князівство. Чого варті вже татари,
Немов, голодні з степу пхалися отари,
А він супроти війська київські водив.
Сприяв, щоб церква українською була,
Надав Ісидору права митрополита
У Києві, чужих щоб не просити.
Тож церква багатіла і росла.
Печерська лавра відродилась знов,
Собор Успенський золотом засяяв.
Життя-таки відроджувалось в краї.
Та, коли, врешті смерті час прийшов,
Прийняв чернецтво та й спочив у Бозі.
Спокійно помирав, не у тривозі,
Бо син Семен, найстарший, його кров
Достойний був князівський стіл зайнять.
Тож передав князівство в вірні руки.
Та сподівався, що вже при онуках
Князівство може й самостійним стать.
Семен при батьку княжив вже і так,
У тридцять п’ять зробити встиг багато.
Зумів князів навколо згуртувати,
Щоб за права боротися, однак,
Князь Казимір між ляхами сидів,
Забув уже, напевно, про Поділля.
Тож нагадати то князі рішили,
У Вільно прибули на кілька днів
Сказати хай або в Литві сидить,
Або Семена князем призначає.
Інакше на добро хай не чекає.
Прийшлося Казиміру щось робить.
Від ляхів від’їздити він не став,
Поділля повернути був не в силах.
Зробив лише одне, про що просили -
Брацлавщину Семену передав.
Тож Київське князівство простяглось
Аж від Дністра на схід і до Оскола,
Від Мозиря і аж до моря. Скоро
Населення селитися взялось
На пустищах, що від татар звільнились.
Бо ж то багатий і безмежний край.
Розорювати землі лиш встигай
І всі затрати швидко б окупились.
Так, татарва приходила ,бува,
Людей в ясир з собою забирала,
Міста і села нові грабувала.
Тоді князів Семен у поміч звав
І йшов походом супроти татар.
Вже в перший рік, як князем був зробився
З ордою він Сеїд-Ахмеда бився.
Наніс орді тій нищівний удар.
Частину території орди
Собі забрав – від Ворскли аж до моря.
Розбіглися татари, а которі
Лишилися, то він усіх тоді
По землях по своїх взяв, розселив.
«Семенові» вони відтоді й звались.
Потроху осідали, обживались
Та захищали землі ці, коли
Зі степу зазирне якась орда.
Семен же, як володар справжній вівся,
З господарем Молдови поріднився,
Сестру Докію у жінки віддав.
З Москвою, Кримом перемови вів,
У Золоту Орду, бува втручався,
То знову за церковні справи брався,
Гурток в Софії вчений він завів,
Печерський монастир відбудував
І всяко ним постійно піклувався.
Із вигод торгівельних наживався
Та в розбудову Києва вкладав.
Коли ж, нарешті, смерть його прийшла,
То в церкві Богородиці поклали
Печерській, де князі й другі лежали,
Такою воля князева була.
Просити Київ Казиміра став,
Щоби Михайла у князі поставив –
Семенового брата. А той правив
У Новгороді, де Семен послав.
Почувши вість, що брат його помер,
Михайло кинув князювання й хутко
Подався в Київ, сподівався бути
Там скоро. Але Казимір тепер
Зробився сильним і не побажав,
Щоб Київ ріс і набирався сили.
І вже князі ніякі не впросили…
Тож він у Київ Гаштовта послав
Намісником. Той був Семенів зять,
Але не князь, католик ще й до того.
Кияни подивилися на нього
І браму не схотіли відкривать.
Сказали : краще згинути воліють,
Ніж голови перед таким схилить.
Постояв Гаштовт – нічого робить,
Подавсь назад. А Казимір біліє:
Як сміють волі не прийнять його?
Знов Гаштовта до міста посилає.
І знову він назад ні з чим вертає.
Вже Казимір не витерпів того
І заявив: як Київ іще раз
Намісника не здумає прийняти,
То його з військом будуть зустрічати.
А Київ був нездатний на той час
З кимсь воювати – тож і поступивсь.
Став Гаштовт в місті Києві сидіти,
Населення судити і рядити,
Але у місті так і не приживсь.
Отак було князівство і нема,
У одну мить усе поруйнували,
Що люди поколіннями збирали.
Що ж, Казимір, як кажуть, право мав.
Михайло ж знову в Копилі засів
Та своїм Слуцьком потихеньку правив.
Вів із князями потаємні справи,
Про Київську державу говорив.
І незабаром спільників знайшов.
І поміж тими Бєльський і Гольшанський.
Складали плани в сподіванні шансу
Аби князівство відродити знов.
Хотіли князя Казиміра вбить
За усі кривди, що від нього мали.
Та зрадники про справи ті узнали
І Казиміру донесли в ту ж мить.
Гадають – то Іван Ходкевич взнав,
Що воєводив в Києві. У нього
Давно з Михайлом розійшлись дороги
Тож він його скоренько і продав.
Михайла і Гольшанського взяли,
А Бєльський до Москви бігом подався,
Ото лиш тим тоді й порятувався.
Вони ж порятуватись не змогли
І головами за те все наклали.
Пізніше Глинський заколот підняв
Та успіху у тім, на жаль, не мав.
Так Київська держава й не постала.

ІОй! Погани нас опередили,
викупили першими вогонь
благодаті і гундяй-дурило
потирає ратиці долонь.

ІІСудячи на голову здорову,
свята великоднього нема...
у парафій – горе без ума,
у частини відібрали мову,
відкололи віру від любові
і надія жебрає сама.

Фарисеї... гірша половина
православ’я, що катує Сина
у екстазі зла і боротьби
нині, по іронії судьби,
вороги моєї України,
піддані московії, раби.

ІІІАле є і має бути знову
як було одвічно – у віках
і навіки у пророчих снах...
..............................................
у сусальній золотій обнові
українське полум’яне Слово
воскресає в синіх небесах.

04.2023

У рожевому серпанку потопає обрій,
Промені останні сонце посила звідтіль,
Наближа природа-мати пору вечорову,
Вітер запах матіоли вже розносить скрізь.

На калині соловейко розсипає трелі,
Загубилася у травах стежечка вузька.
Ці весняні пречудові диво-акварелі
Переповнюють до краю душі і серця.

2018 р.

Що за квітка, я гадаю,
білим снігом обважніла?
Ніби лебедина зграя
натрусила пір'я біле

на кущі, а ні листочка —
філіжанки з порцеляни,
у середині жовточки
чи півоній, чи тюльпанів?

Милувалась гіпнотично б
дивоглядом білосніжним,
якби легіт романтичний
обіймав за плечі ніжно,

і метелики летіли б
на галузки в сяйві світла...
В парку тихо... всюди біло,
бо магнолія розквітла.

15.04.2023р

Хундарєв Юрко - ліричний геній,
Ну, а решта - поетична тля.
Кожен день він зліплює вареник
І на сайт хутенько людям "ляп*.

Чамріють від захвату піїти,
"Заздрять," надривають животи.
Почитають Юру, то летіти
Хочеться подалі від біди.

Бо скаженість у писмі - це рідкість,
А у цьому Юра - віртуоз.
Та горять із вічним в дяді зшитки,
Музи виють від незвичних поз.

І Пегасик хворий на бігунку
(вчора я купив йому біде).
Із барила безупинний гуркіт
Письмаки вчувають ніч і день.

Юра пише, наче у тумані
Не сонетик, а стотомний труд!
Отакий от геній окаянний,
Отакий могутній словоблуд.

15.04.2023р.

Тьмяне світло
Зір досвітніх
Зовсім інше, ніж вночі, –
В ранню пору
Не бадьоро
Квилять втомлені сичі.
В ці хвилини
Сумно плине
Зблідлий місяць на спочин,
А ось півень
Сольним співом
Зустрічає в небі синь.
Швидко й чуло
Ніч минула,
Як минає все земне, –
Світанкова
Радість слова
Також скоро промине…
16.04.23

Гарний оратор -
Рідко добра людина.
Як на мене кращий синонім - диктатор
Це підтверде не одна країна.
1939-1945 - шоа..
Стільки людей полягло, а за що?
За мир за свободу, у бій - кричали вони!
Люди йшли, вмирали, та не їх сини..
Памʼятате це, коли дивитесь ефір,
черговий оратор:
- я готовий їх знищувати, вбивати
- Добровольцем чому не пішли?
- багатодітна сімʼя - не маю права воювати
- А ваші старші сини, чому їх не віддали?
- та не українці ж вони. Громадянство Америки мають мої сини
А що це за тема з донатами,
футбольним коментаторам на росії?
Кому ви служите меценатами?
Тим хто живе в автократії?
Ви це серйозно!!!?
Країни вводять санкції для рашки,
щоб задушити їх народ.
Вони і так повільно діють,
а через вас недочикатись нам переворот..
Грошей багато, нікуди дівати?
Так пожертвуй їх нужденним!
Тим хто пішов країну захищати,
Тим хто лишився без домівки,
хто тяжко ранений, дитині без сімʼї,
кого до нитки обібрали, що їсти вже нема чого..
Цей список безкінечно можно продовжувати,
але не буде тут тих, хто лишив нас домівки.
Тих хто свої права в нашій країні вздумав диктувати.
Для таких у нас лише свинець та гармати!
- та наша влада не свята! - скажеш ти.
- Так не свята, правда вона завжди гірка.
Кожен строк новий президент,
а корупція була і є.
І серце розривається, кровʼю обливається,
Що у наших людей в такий час
рука грабувати підіймається.
Що плаче над труною мати.
- Ніякі гроші мені не повернуть мою дитину..
А наша влада: -хм, тоді ми вам нічого не винні.
Але країна починається із тебе -
Змінись, навчи кращому свою дитину.
А я почну із себе -
І навчу добру свою родину!

15.04.2023

Чи не краще писати про те, що світ невпинний,
Про відстань в парсеках до інших планет, в а. о.
Що ближче до Сонця, як відстань до тебе, що ти не-
Відомо чи зможеш відкрити в собі любов.
Про те, що пульсари частіше з’являються небом.
І наче кепкує над блідістю рук твоїх -
Туман, що здається туманністю Андромеди,
А в ньому тримає планети волоський горіх.

31.07.2020

Наче, тихо... нібито – субота...
свято заглядає за поріг...
сяє сонце... та не для усіх.
У Отця і Сина є робота –
покарати юду-ідіота
і за тайний, і за явний гріх.

А земля прощає за минуле,
за добро не розпинає зло,
напуває молоде зело,
ну, а ми гріхи свої забули
і здається, наче, оминули
п’ятницю й тринадцяте число.

04/23

Навесні,
із пробудженням ранкової зорі...
Навесні
я співатиму тобі мої пісні.
Навесні -
ці пісні бентежно-лагідно-сумні.
Навесні
я чекатиму тебе в своєму сні.
Навесні... навесні... навесні...
15.04.23

Надумані проблеми
укотре розглядати
життєві аксіоми
не можуть розпізнати
і праві й винуваті
дорослі і малі
як у казковім світі
де два на два є три
заплутались у соснах
яких усього дві
на трапах і помостах
шукаєм кораблі
і знакові питання
відомі повсякчас
із вечора до рання
у снах турбують нас
постійно поспішаєм
навіщо і куди
кому-то заважаєм
кого-то не знайти
щоденна турбулентність
затягує у вир
думок еквівалентність
зачитана до дир
якби ума палата
то може б помогло
та іншого до ката
знов німці і кіно.

12.04.2023 р.

Поквапся, мила… Якнайшвидше.
Буває й так, без вороття…
Ніхто ніде не розколише
Твоє, моє, і спільне я…
Це ще не страх, а тільки морок!
У нас є човен, парус теж…
І кілька літ, приблизно сорок,
І поле рідне спільних меж.
Поквапся, мила…( без онлайну )
Один лиш крок… ступи, вчепись!
Ще кілька слів… одне: - Негайно!
До поцілунків озирнись…
14.04.2023.

Ой, літечко, літечко, літечко життєве,
Квітами барвистими ти вже відцвіло.
Йде з плодами стиглими осінь-королева,
Хоча не розхлюпалось ще її тепло.

Зігріває серденько тим приємним спомином,
Де в любові скупані юнії літа
Нині збагатилися досвідом, як золотом
Та душа залишилась вічно молода.

2020 р.

Обабіч дороги
Дерева вологі
Тремтять у ранкові часи, –
На трави зелені
Спадають студені
Краплини рясної роси.
Іскринки сріблясті
Травичка хвиляста
Приймає в обійми свої, –
І видиву цьому
Радіють без втоми
Довкола гучні солов’ї.
Дарунки світанку
Пригублюють п’янко
Розбуджені співом вітри, –
І радісно вдвічі
Стає на узбіччі
Мені оцієї пори.
15.04.23

Доброго ранку!
Теплої кави,
простору і простоти!
Місто записує танку буденну мені під лопаткою,
наче маршрут прокладає по вулицях або старі листи
сонце жбурляє,
хрусткі закарлюки, я їх драмущу п'яткою.

Їдемо, їдемо, в'єдно і цілісно, пафосно і епічно,
заспані диваки.

Світлого настрою!
На незнайомцях
сірий знайомий джинс.
Місто навчить мене, наче санскриту, ритміки їхніх кроків.
Кожен наступний своєю ходою мовить, що він не принц,
шукає відвертих пронизливих поглядів і не боїться вроків.

Мріємо, мріємо, часто і голосно, широко й ліконічно,
виключні чудаки.

Сонце прокинулося спозаранку від лоскотання пальцями –
знову дорослі діти тицяли у нікуди.
Кави міцної й легкої кіношності
позамовляли люди.

22.08.2020

Мандрівник

Поет – пророк. Читайте по губах
і сиву сталь суворої науки,
і сизу воду, зібрану по краплі,
і світостан, і світокаламуть,
що він рече:

коли гора іде на гору –
немає двох, а є одна.
усю омріяність простору
земної слави аж сповна
вертають назвам імена.

Втрачене

Якщо тобі на гору йти,
а потім ще й з гори –
позважуй мотлох і дари,
щоб зайве не нести!
А вже як ранець спорожнив,
доїв овечий сир –
позаднім дай орієнтир,
щоб мотлох не зогнив.
Бо твій мотлох для когось – недільний дар.

Здобуте

Сизої води напитий,
губ сухих маятником заритмізований –
не колорит ти вирив тут, коло замоклої скирти,
колоратури трембіти пророка словам вторять:
тут піт ти,
лушпиння ти,
загіпнотизований,
мотлох ти на тлі природної величі.
Одурити
гору не зможе і той, що на гору вийде.

22.08.2020

Дуже добре лице все ще дивиться в ніч,
виглядаючи в ній силуети
незабутих отих, що сповзали із пліч
шаллю білою в випари Лети.

Промайнуть, проминуть, не зачеплять руки
з вказівним ледве здійнятим пальцем,
що от-от наведе: ти! Це ти! Так, це ти
повернувся додому блукальцем.

І тоді дуже добре лице (ох, якби
цьому бути, та ні бо, не бути!)
позабуде години прокльонів, мольби
і синюшність постійної смути.

Але ніч не зорить, ліхтарі не горять –
вкрали вулиці шир позастінну.
Дуже добре лице все ще збурює гладь
Лети, простору, й душу камінну.

13.07.2020

...Зі сну вернулись неземного.
Не розмовляли кілька діб.
Позбавивсь зуба золотого,
Пішов один із нас по хліб…
Тепер у снах лиш поодинці
І зуб за зубом кожен з нас
Тримає тільки у торбинці
Без всяких зайвих там окрас…
12.04.2023.

ІВесна одягає ліси
у білу засніжену свиту,
ховає красу первоцвіту
і, наче краплини сльози,
прозорі перлини роси
на вітті облизує вітер.

Охоплює небо журба...
немає великого свята,
земля не оновлює шати,
заплакала соком верба...
у кого життя – боротьба,
то того й лозою шмагати.

ІІСумує природа сама
у передчутті, що зима
вертає своє... до потопу
солдати готують окопи.
Ось-ось залунає сурма
Виговського із Конотопу.

Велика надія ще є
на Бога війни... і немає
ніякого сумніву. Б’є
арта по орді. Настає
гаряча пора... наступає
на ворога і... дістає.

ІІІІ це – на здоров’я, на щастя!
Та є дорогою ціна
і чистого неба, і рясту...
.........................................
на тлі весняного контрасту
чекає погоди війна...
до літа далеко... весна
іде в атакуючий наступ.

04.2023

Уже брунькують верболози
І по ночах кричать коти,
А ти спинилась на дорозі
І не бажаєш далі йти.
Стоїш, ходою розігріта,
І усміхаєшся здаля,
Хоча знебарвлена без цвіту
Й тепла твого моя земля
Німіє тупо і чорніє
Від щотижневих дум сумних,
Які минуть, мов ностальгія,
З приходом справжньої весни.
14.04.23