Я тобі іще наснюся в шум дощу,
Обійму і про любов нашепочу.
Я наснюся, хоча думав, що забув,
Загубив між ковелями у степу.

Попалив, що з нами сталось, поміж трав,
А що роси зберегли, то не зібрав.
Та усе, що відгоріло, заболить,
Як відірве вітер іскру від золи,
І підніме, невгасиму, до зірок,
Щоб комусь кохання знову розцвіло.
Коли ж сонце стане сниво проганять
Я залишусь у долонях пташеням.
І тоді ти зрозумієш, в ковилях,
Де грайливий вітер з полум'ям гуляв,
Там журавка не покинула гнізда,
Ти ж пішов, її ні разу не згадав.
А сьогодні, як заплакав дощ за склом,
Ніжне сниво гірко серце обпекло,
І лягла дорога зоряна назад.
Та не здійме вітер іскру в небеса .
Сон розіб'ється об ранок на шматки,
Журавлем до сонця зніметься швидким.

Обіймала, шепотіла , як колись,
А на ранок попросила- відболи .

Невірці, православні чи погани -
Яка різниця? Всі - моя сім'я.
І первісток не мій, і не останній,
Але для всіх добрезний вітчим я.

Паплюжити своїх богів негоже,
Тому вони й потрапили в біду.
Ви ж - чужаки, Дажбоже і Свароже,
Однині я володар їхніх душ.

А був ніхто. Тепер - різник в кошарі,
Для гоїв цих - духовний поводир.
Своє - святе - втопили у Почайні,
Встромили в грудь небіжчикам хрести.

Я знаю - ці слов'яни безголові,
Безвольно квилять : "Господи, рятуй!".
Хай моляться. Не батькові - Єгові,
Вклоняються не матері - Христу.

26.05.2020р.

Злітай до мене у осінню вись,
понад пожухлих трав, зчорнілих парків!
На мідні коси вицвіле "колись"
паде розбито попелом з цигарки.
У цьому році знов не відбулись.

Пожовклі арки. Всохле листя. Крук,
як чорна айстра в роті танцівниці.
Вони не ниці, просто мокрий брук
старого міста. Йди мені до рук!
Шляхи не ниці, заклики не ниці.

На литі статуї опала перша тінь –
крихка, хрустка і завше безіменна.
На литі статуї, відомі достеменно
гіркавим списком звершень і борінь,
морозна тінь кладе свої знамена.

Зрізай для мене оберемки айстр
зі щедрих рук, незмірених і ніжних!
Злітає крук, веде у чорний вальс,
у безвік душ і висі бездоріжні,
де ти – мій дім, а осінь – лиш наріжник.

17.09.2021

Повна поглядів і цікавості
йде людина. Картуз при ній.
Я гублюся отак – в ласкавості,
тож зажмурена, наче Вій.

Я не мавка і не палійка, та
часто тоне або ж горить
кожна риса людини, з кліки так
явно виділеної вмить.

Я ладнаю для себе відстані –
довшу стежку, гулкіший день.
Та ходи аж масніють підступом.
Найкоротший обрати чень?

У людини, завсіди стрічної,
досі дещо в очах темнить.
Я не демон, та ще з-над вічності
знаю, чим так людина снить,

що оглядки її частішають,
принципово такі прямі,
що дарма лиш завчасно змішую
хід з зупинками на тасьмі.

Знай світлішають набурмосені
лиця пильних до нас осіб.
Я не жниця, та сеї осені
мною зібраний ломлять хліб.

15.09.2021

Миттєвості літа – квіт жовтий на липах,
солодка черешня, суниць запашних
поляни зелені, смородини жмені
і білий налив, що пристиг.

Багатство природи – для щастя народу,
тут жити і жити, радіти життю
і пам’ятати про милості Бога,
про те, що живем у раю.

Але не виходить, знов лихо приходить
на рідную землю, у сім’ї, в життя.
І терен вкриває дорогу до раю,
і рай обертає на пекло війна.

26.05.2023 р.

У віддзеркаленні води
покинутих людьми річок.
У їхньому теплі й шаленій прохолоді
спокійним сяйвом відбиває він.

Він сизий птах серед птаства звірів
із крилами, схожими на кинджали.
Він один із тих, хто зміг втекти,
ховаючи монети в скарбниці зірок.

Він — місячне сяйво і яскрава зоря
на полотнищі нічного неба.
Нічим не відзначена цятка
на безмежному просторі квіток.

Кожна з тих крихких зірок
однак спіймає дух і силу їх.
Їх погляди відчує на своїх
понівечених болем обличчях.

Птахи бачать не лише
прозоре небо і палюче сонце.
Вони спостерігають за ним уночі,
коли про них забувають усі.

25.05.2023

Чорнобривцями та матіолою
Пахло гарно дитинство моє.
Із селом я розлучена долею,
Бо життя вже так склалось.Та є

Завжди місце на грядці й у серденьку
Для тих квітів чудових таких.
Вони сяють для мене веселкою
І нагадують юні роки.

2016 р.

Гілля згортаючи в сувої
І розпрямляючи завжди, –
Шумлять притишено листвою
Вітрами злякані сади.
Обабіч вулиць і майданів
Їм дошкуляють дрижаки, –
Немов напружені мембрани,
Бринять стривожено листки.
Тремтять листочки поодинці
І тихо щуляться гуртом,
Коли по стоптаній бруківці
Вітри женуться за листком…
26.05.23

Коли він нарешті щасливий,
коли вона врешті вільна –
здається таким неможливим
читати старі вірші.

Та зрідка заходять зливи.
Як мокра сорочка натільна,
прилипнуть вірші зрадливо
до неї в думок глуші.

І буде їх спершу мнути,
відтягувати від шкіри,
викручувати до болю
зябке і скоцюрбле "я",

аж раптом візьмуться діри.
Оголюй себе, оголюй,
отам витирай пробіли,
де в каплях – його ім'я!

Навчи її, зливо, чути!

А згодом, нага і вільна,
вдягнеться, гучна, бо вільна,
натільно своїй душі.

14.09.2021

По цій стежі проходило багато,
та жоден з них не вмів мене кохати,
чоловіків.

Коли на протязі віків чи то пак з вікон
здувало думку, як записку недочитану,
вона, тим паче в здогаді з печатки,
в собі являла все нові й нові початки,
теоретичні прояви й місця,
забула ж почерк і мету творця,
і так росла у вільному польоті,
як квітка у саду.

По цій стежі між спогадами йду.

Коли вони клялися, що в полоні
моїх очей вабливих ладні вмерти,
та знай питали, що для того треба,
аби віддала серце і права,
казала: тої кількості поклонів,
в яких чолом прийдеться вічність стерти,
і всіх піднесень на руках до неба
не стерпить ваша ніжна голова.

Одного разу у одного з них
в очах, що кольору тернівки, а на смак –
п'янкі меди з origanum vulgare,
зазвичай тон цей називають карим,
та я назвала б каро-золотим,
я розпізнала твердість й разом з тим
таку ласкавість,
що слухала б, і не обридло б, слів
про квітники, що Бог для мене сплів,
про символічність на мені блакитного,
про ступор розуму одвічно ненаситного,
про крісло-гойдалку і ще одне до пари,
про те, як гинуть при мені Ікари,
про спільну старість, пазли наших рук,
про глиб розлук.
Тож врешті випила настоянки терпкої.

Напій пізнання істин, що ж він скоїв?!

Усі омани, магію, мрійливість
розвіяв, як тумани полохливі,
і розлилися враз медові ріки
з-під лівої, з-під правової повіки
повсюдно й просто, начебто з повсюддя
вони й потрапили в зіниці многолюддя.

Ковток найменший, як найвищий час
дізнатися, що ж справді манить нас.

Прикраса гір не вміститься в зіницях
із плоті чоловіка, бо вона
гірка, хоч щира. Нащо їй в'язниця
очей, букетів, вигадок, вина?!

Я, власне, і проріджую привіти,
щоб вздовж стежі її пишніли квіти.

10.09.2021

Хто це вийшов з-за хат?
Димність, як місце раті.
Палить. Йому б прохати
сонця – легкої страти.
Ноги йому опухлі, ноги йому відтяті,
а й досі болять.

Стане манити в мені дитину солодкою ватою,
себто брехати:
онде пташиний пух на кудлатих деревах.
Не лякайся, це ранішнє мрево!
І якщо ти мене відчула, як власну роз'ятрену ранку, –
бути щасливим примарному ранку!
Тож закладемося на частину з цілого життя,
що коли цей пух не злякається
гарячості зарева
та не злетить, –
так само і ти
станеш сьогодні моєю!
Можеш на пробу у мене ввійти і набрати аж досхочу
манни небесної в пригорщі та кишені,
а можеш залишитись там споглядати, як Божу росу
всотують ноги мої підкоше́ні.

Він бреше, у нього немає ніг!
Тому приймаюся до роботи.
Певно, це звечора призбиралося молоко
дивної стоти.
Та чую: лиш не дої до першої крові
груди цієї висі,
позостав на поживу марі,
най виссе!
Сказав і зморений зліг.

Віти розверглися, бачу брук
до голосу того, що кличе:
дай мені відповідь потиском рук,
так личить!

Це передсмертні загравання з долею
і відчайдушні спроби відкупитися.
Та хто я, – тіло на жертовнику богів?
В моїх руках весь простір і краса, яку не зраджу!
Мов з повних вим'їв золотих корів,
проллється світло на холодний камінь
замісто крові.
А мені –
діждати б до ранкової зорі,
туманній стежці не віддати кроків,
в манливий закуток незважених зароків
не завести б доріг!

09.09.2021

Залиште мене у моєму п’ятнадцятому сторіччі,
Не залякуйте інквізицією, бубонною чумою, і що не в кожному домі свічі,
Я пройдусь дорогами запиленими Ренесансу і Кватроченто,
І достатньо memento mori хай рідше vivere memento,
Я слухатиму пейзаж італійський, голландський, французький,
Питиму вино селянське і їстиму сир андалузький,
Я візьму за руку Агнесу Сорель, і нехай лютує Карл сьомий,
Я вивчив з картин погляд її давно, і погляд короля достатньо знайомий,
Ми прийшли б до майстерні Жана Фуке, щоб закінчити меленський диптих,
І пристане осторонь Шевальє, в футболці і джинсах – третій, один з посполитих.
Далі від моря іде океан – риб’ячий ніс каравели і груди караки,
Ще немає торпед і підводних човнів, тільки геометрія ядер гармат для атаки,
І мовчіть про нещасних людей, дворян, горстку феодалів, кров аристократії,
Зрозуміло, що я обманююсь; вимкніть електрику, заплющуйте вії,
Мені потрібна механіка Ньютона, задовго до законів його і його народження,
Викрик Марфи Борецької, ілюстрації давно померлих з епохи війн та відродження.
Ще романи не друкуються тиражами нескінченними, та сюжетами вокзальними,
І в двадцять першому віднайдеш п’ятнадцяте, в містах заповненими селянами,
Викиньте книги звідки повисмикували крилаті фрази в контексті культури,
Почніть з хроносу, енциклопедії, з Вавилону, Єгипту, встаньте на грецькі котурни,
Прошу не тлумачити про розчарованість, що жити і вмерти потрібно в даній тобі епосі,
Ці думи залиште подібним собі, як спазм реалістів в літературі їх простоволосій,
Не тривожте мене, не будіть я тільки звикаю до летаргії,
У мене немає для вас історії, тільки образи сну і мрії,
Шкода немає тут фортепіано і скрипки, Бетховена і Вівальді,
Я так полюбив Шуберта, Австрію, а з нею і Гарібальді,
Ще трохи побуду медієвістом в п’ятнадцятому і покину феодальний двір,
Ще століття мені залишилося і народиться мій Шекспір.

25.06.2019

подаруй мені сяйво весни
у брунатних завіях чекання
розтопи вічноликість зими
де немає надії світання
загуби у дорозі печаль
хай не буде у тебе нещастя
привідкрий таємниці вуаль
де поділося сивеє щастя
ти прийди хоч вві сні у мій дім
подаруй мені промінь єднання
щоб ступила я в новий розмай
забуваючи присмак прощання
залишися навік у журбі
все останнє відкинувши ночі
залишися за мною... Моїм
диво - сном , диво - щастям пророчим...

2007 рік

З кумом мчимо ми у майбаху посеред бех.
Ех!
Кум - що Шумахер! Жене - аж захоплює дух!
Ух!
Раптом - хто зна, звідки, запор в наш майбах - ба-бах!
Ах!
Запор броньованим виявивсь, хай би він здох!
Ох!...

2023

Зоряна нічка — мріям сестричка.
Місячний міст вподобав піаніст.
Хмари стомились: вдень не поспали,
Ковдрою сонечко ніжно вкривали.
Очі розплющив нічний чародій,
Скриню дістав. Що за диво у ній?
Сині смарагди, жовті бурштини,
Ними Дунай прикрашатиме нині.
Сяють палаци, будинки, мости,
Плескають хвилі: залишся...не йди...
Ніжне відлуння..."Мелодія"...Скорик...
Місяць освічує батьківський дворик...

Із Д.Мінаєва

– Де́ це, прово́дарю, ми?
Голі степи невмолимі,
тоскні зелені зими...
Мо’, не туди забрели ми?

Після бундючних словес –
видай вже правду назовні:
це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!..

В села заводить їх путь:
вгрузнули в землю хатинки;
зниділе стадо пасуть
діти в самих сорочинках;

чахлий на полі овес,
гноїще біля воловні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!

Місто відкрилося їм:
думка дріма́ як дрімала,
тільки шепочуть крізь дим
два-три змарнілих журнала;

млявих завсідників п’єс
мислені втіхи гріховні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!

Труд від зорі до зорі,
бідність терзає жорстоко.
Злидні – в суспільнім нутрі,
блиск та достаток – про око.

Ласки продажних метрес...
Цифри боргів красномовні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні...

(Січень 2023)

Відсутні випадковості,
усе закономірне,
зв’язки причини-наслідки
спрацьовують завжди.
Коли ми обираємо
щось зовсім не відбірне,
навіщо дивуватись,
що мрії – міражі.
Отримуємо інше:
не те, чого хотілось, –
красиві обіцянки
у прірву загули.
Усе, що залишається –
почухати потилиці
і когось звинуватити,
бо винен хтось завжди.

25.05.2023 р.

За руки взявшись, наче діти,
Гуляєм Вишгородом вдвох
І все продовжуєм радіти,
Що день минає без тривог.
Так ясно й сонячно повсюди,
Що губи сохнуть од снаги, –
Зогріті денним сонцем люди
Неспішно ходять навкруги.
Каштанів дружнє розцвітання
Милує очі, вабить нюх, –
І різнотонним щебетанням
Пташки незримі тішать слух.
Ми дуже швидко забуваєм,
Життю радіючи сповна,
Що в дивовижнім нашім краї
Сьогодні точиться війна…
25.05.23

Молюски твого велелюбного тіла –
Всього лиш потреба торкнутись поезії
Алітерації сонячних пагорбів,
Плоті, розпатланої та пригубленої.
Безчинство моє необмежене звабою
Слова, що полум’ям морок облизує.
Палахкотіння межи свічадами
Множить єдине бажання ніжності.
А потім... Любити тебе до безпам’яті –
Як слухати музику гострого поруху
Жінки, що ночі шматує ножицями
І пальцями надить суцільний морок.
Пролиєш цілунок скипілим воском
Губ, що хвилюють немов кіновар’ю
Лист запечатаний, наче простиня
Складки приховує під покривалом.
А далі – ні слова. Лиш погляди, позирки
Бляклого місяця утаємничені
Тіні, що вгадують порух навпомацки
І розкривають молюски ліричні.

22.09.2022

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи...

Магія слова, беззвучного слова,
впала у очі не випадково.
Впала у очі, впала у серце,
там утворилось магічне озерце.
І повтікали круки і сови,
і поспадали іржаві засови,
і прилетіли лебеді білі –
життя нового світлі надії.
Світлі надії, чистії мрії
магія слова в серці посіє.

24.05.2023

Сонет дощу читають клени.
У римах крапель сум зелений.
Каштанів цвіт, як вир шалений,
Тче дощ у травня гобелени.

Цілує небо сонні квіти,-
Легеньке скерцо трав і тиші.
Бузок любов’ю ніжно світить,
І будять серце крапель вірші.

24.05.2023

Колихала ненька немовля,
Тихенько колискової співала.
Завдячуючи маминим пісням
Дитина мову рідную вивчала.

Дитя зростало, пізнавало світ,
Життєвим шляхом в серці несе гідно
Слова матусі як наказ, як заповіт:
"Знай мови різні та люби лиш рідну".

Бо ж мову українську недарма
Солов"їною у світі називають,
І джерелом видзвонює вона,
Лунає піснею від краю і до краю.

Блакить небес і золото колось,
Плекаймо Слово українське і братаймось.
Як мова є у нас - то ми народ.
То ж мови рідної ніколи не цураймось!

2012 р.

Мотавсь між Києвом і Львовом
Роками в пошуку тепла,
Допоки полум’ям любові
Я не спалив чуття до тла.
Вогнем стрічань сліпив і нищив
Себе відтоді дотепер,
Бо нині вже на попелищі
Минулих любощів завмер.
Тут, де кохались до нестями,
В полоні споминів стою, –
Своїми спраглими устами
Ти душу випила мою.
Прийшла година розставання
І забування про чуже, –
Твої капризи і бажання
Мене знесилили уже.
Анікогісінько довкола,
Але журитися не час,
Хоча у серце гострим болем
Про тебе згадка уп’ялась.
24.05.23

Терни й терни. Над горами темно.
Поле стерпло в холодних сутінках.
Ким тепер ми, ох, ким тепер ми
одне одному пойменовані?

Пурхи, злети, пориви в звід
серця світу з моєго світу.
Всипте зір на небесні віти!
Вітре, вітре зірвистий, стій!
То птахи у безвидну ніч,
пурх та й пурх, обривають тугу.

Будеш другом.

08.09.2021

Зберігайте тепло!
Метушня над помірним поясом.
Горизонт – бите скло.
Сходить сонце – сліпець за псом.
Ґрунтовими дорогами підтюпцем вітер
настрій тутешній винюхує –
скрухо є!
Так в півницях з полиць чи й з полицями гучно падає
тогорічне повидло – сливове, густе, невкушене.
Так, підживлене зрадами,
серце розпушене
вбирає вологу сліз,
сік, що крапає з місця порізу не на язик.
Так виникають зливи.
Настрій в середньому – "звик".
Ножиком гріз
серце навскіс.

У помірному поясі падають сливи.
Байдуже (вересень – фаталіст),
що тремтить павутина в росі,
та не врветься, до полудня висхне,
що розсіється в променях сонця те,
що на вересень, начебто, тисне,
що "курли" журавлине графічно лягає в крило...
Цить!
Зберігайте тепло!

03.09.2021

"Твої улюблені. Гардинні."
Ф.Бакман "Чоловік на ім'я Уве"

"Dos gardenias para ti
Con ellas quiero decir
Te quiero, te adoro, mi vida"
Isolina Carrillo "Dos Gardenias"

Дві гарденії для тебе – білий сум –
у долонях, та без стебел принесу.
Між вітрами прокрадатимусь вночі,
щоб раділа біло в мене на плечі.

Дві гарденії – відрада для очей.
Квітникарка їх зрізала і ачей
так наспівувала в квітах і журбі:
втну й залишу білі пуп'янки собі!

Але я відняв у неї з-під ножа
дві гарденії, що взріли білий жах,
та мерщій монети витрусив з кишень
і побіг, до тебе встигнути б лишень.

Я долав ліхтарні ріки – білий плав,
наражався на сльозу, та не вбирав,
розбивав загати з поглядів чужих
й більма подиву, та кидав лють на них.

Вже лишалось кілька кроків до воріт,
як зачувся застережний шерех віт:
не ступай на поле в світло крижане,
білий приморозок там наздожене!

Аж на мить я завагався, чи нести
білі душі поміж плити і хрести?
Та відчув, як тягне шкіри білий шов –
дві гарденії. Кохана, я прийшов!

01.09.2021

Ти мені кохання принесла,
Чехію, Моравію відкрила…
Відчуваю, відростають крила,
тане попереду сіра мла!

Ти мені Богемію спасла,
врятувала дику безнадію…
Я тепер уже про завтра мрію,
а учора – човен без весла!

І немає тим дивам числа,
та ховати вимушений вуха,
бо якби усе, що кажеш, слухав –
знов човном лишився б, без весла!.

ти чуєш цей дощ ?
ти чуєш цей сміх ?
ти віриш в любов ?
ти віриш в цей гріх ?
ти мій не на вік
я вільна , мов птах
ти мій не на вік
ти мій лиш в думках
шукаєш печаль
щоб зникла журба
ідеш у оману
здобуть каяття
а я за тобою
я завше як тінь
я вітер наснаги
лиха заметіль
ти бачиш цей сон ?
ти бачиш мене ?
ти чуєш - любов
вже вітер несе
ти поряд лиш будь
чекай почуття
а я власноруч
віддам каяття

2007 рік

Цей літній день облизаний емаллю
Пам’яті,
З пустим сервізом, де пустими
Чашками,
Я випив день упавши в ночі
Креденса,
Заплутавшись в його чотирикутниках.
Шукаючи по закамарках
Ніжності,
В простелених газетних
Просторах,
Намацував шрифти в тілесних
Літерах,
І літери складалися в слова,
Що в літній день облизаний емаллю
Одним ковтком я спорожнив до дна:

«СЕНСАЦІЯ! ВОНА ЙОГО НЕ ЛЮБИТЬ!»

Це все, що випив і добув з шухляд:
Прості слова, типографічний р|яд.

17.07.2019

Талановито ні про що,
але талановито.
У водоспаді слів пустих
народжується пиха.
Лиха година, б’є набат,
хтось шкірить зуби стиха.
А потім звуків снігопад
несе лихая втіха.

23.05.2023

Як часто змінюємось ми
У своїх мріях-сподіваннях?
Чекаємо на зміни ті,
занурюючись у страждання?

Як я змінилась за цей рік?
І як думки мої крилаті
Злітали часто з-під повік
пекучими іскринами багаття?

Так, час спливає.
Надії відлітають
у височінь, у далечінь...
Душа чекає.
Іноді страждає
від втрачених і нездійснених мрій.
23.05.23

Недостатньо мати
сенс свого життя.
Не досить лиш приймати
в свої руки все, що приходить.

Життя настільки неоднозначне,
казкове й жалюгідно жорстоке.
Неосяжко глибоке й до болю
стримане в сумліннях.

Взявши до рук із собою речі,
позбавлені права на назву.
Забравши з собою весь Всесвіт
нічного морського бою.

Стримати б хоч день
не лиш у спогаді сумному.
Залишити його хоча б
у погляді зірок на небі нічному.

Поглянь, як жадібно вартує час,
збираючи до купи свій слід.
Як боляче він жалить нас,
збираючи по клаптиках свій дім.

22.05.2023

Отут на дошках і жердинах,
В химернім плетиві гілля, -
Зчорнілі ягоди ожини
Щорік приваблюють малят.
Хоч кущ лякає колючками
І ними жалить малюків, -
Вони опухлими руками
Тягнуться вперто до плодів.
А потім ситими од пуза
Лежать і згадують про те,
Де й що іще смачне в окрузі
У літній час для них росте.
23.05.23

1.
Кривоногий місько
Через ліс бреде,
Він збирає шишки,
До кишень кладе.
Як трафляє шишка
Міськові в чоло,
Репетує місько:
«Путін то-ло-ло».

2.
Ой цвіте калина
Побіля струмка
Втюрилась дівчина
В хлопця-пияка.
З того пиячиська
Толку ніц нема.
Ох, любов російська,
Гірша, як тюрма.

3.
Я пам’ятаю файну хвилю,
Як з бодуна явилась ти
І я тікав аж цілу милю,
Мов гналися за мнов чорти.

Коси повстяні вересу –
нитка пурпурна з килиму,
що проведе у вересень,
вслід за природи крилами.

Колами сни і вислови,
вереском співи Велесу.
Жниво лягло. Чи вистоїть
міць цього шляху-чересу?

В сховку моїм під ребрами
виміняне і знайдене:
літо, що з тіла – стеблами,
осінь, що в душу – зайдою.

Визрію в тобі Ладою,
Всесвіте!

29.08.2021

Чи вистачить ніжності на слова?
Жива, нежива, незнана...
Людина, мов світу відкрита рана,
мов позначка часова людині невчутій.
Мов іншої фон.
Загоїться, стреться, зникне.
Хоч звикне
без неї світ,
та ніжності моноліт
не розпорошити.
Жити, жити... Та для чого без ніжності жити?

Говоріть, говоріть, довго, ніжно мені говоріть!
Хочу напам'ять людину у вас завчити.

23.08.2021

Перекочувати на долоні пророслу горошину,
аж доки вона не зачепиться корінцем
за одну зі змінених в часі ліній:
долі, життя, серця...
Вибір найменшої
стане між нас єдиним.
Поміж нею і мною
не залишиться таємниць.

Перекочувати, допоки
не зламаю у ній усе,
що носить початок майбутнього.

На полях посічених
не чекають сходу.

17.08.2021

Мої музи – жарінь і хворість –
повертаються, мов до рідної.
Я сиджу у своїм затворі.
Голуб звичне бухтить надворі.
Все б пусте, та гнітить в узорі
на вкривалі відбита гілка.

Сон лягає так мілко-мілко,
що й не вимочу в ньому п'яти.
На столі сохне листя м'яти.
Раз за разом, усе б зім'яти,
набираю пахуче в жменю.

У кришталь – три стебла ячменю,
поміж них – голубині пера.
Ах, як хороше тут тепера!
Ах, як хора тремтить химера,
мов на волі.

15.08.2021

Хмари над островом.
Перекотинебиці.
Ми стискаємось, наче ґербери в холодній погребиці.
Та піщані в нас груди, шторми розвівають з-під ребер ці
розжарені зерна, як висохлі корінці
квітів в його руці.

Хмари над островом.
Шторм в волоссі запнувся, жадаючи тільки звільнення.
На солоних губах моїх тріщина – дивне втілення
в плоть стихії.
Затишшя? Покора?
Ні,
хай знову панує грім!

Чорні хмари над островом.
З тіла злітають краплі води і крові.
Буря в мені.
Незнайомцю,
випусти з рук ґербери – звільнення в знак любові,
лиш тоді відкриються сонцю.

12.08.2021

Забудь же його, забудь!
Аж раптом кипить гортензія.
Відчай в тобі? Пустка в тобі? Лють?
Ні, кажу, у мені поезія.
Хай злікує мене поражену!
Хай отямить мене ошелешену!

Погляньте, ведуть наряджену,
любу йому.
Звершено!

Мить довершено – ця гортензія, мов душа моя, заколочена,
та не бавиться, всяко барвиться, бо сама в собі опорочена.
І кипить у цвіт.
І кипить.

Зріжу її!
В глеки розкішні повстромлюю китиці.
Лиш мені глядіти на них!

Ах, який цієї неділі
красивий вінчався жених!

28.07.2021

Намалюю тобі червоного птаха.
Напишу на крилі – "Yamacha".
Щоб од страху не іржа́віли крила,
треба, щоб ти птаха обдурила.
Щоб одразу не гладила і не годувала,
щоб з паперу прозорого пастель не опала.
І щоб не показувала усім
під музично-розважальний грім.
Бо ці мальовані птахи такі хитрі –
уміють крила розправляти у вихрі,
уміють справжніх птахів копіювати,
люблять сидіти супроти кватирки
і про горе твоє співати…

7 червня 1994 р., Київ

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво, не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали в гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці на курки натиснуть,
Бо на шию йому впала шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці голова-макітра,
Наповнена злом на брата і розкішшю-вітром.
Не ридала стара мати, що втратила сина, –
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

Знаєш, немає жодного толку,
шукати гарячий погляд,
чи слухати теплий подих, тих,
хто шукає гігантську голку,
щоб загнати верблюдів в продух.

Можеш дихати, так, як завжди,
рівномірно, ритмічним ямбом,
незворушно сидіти поруч, ком
до горла підступить правди
Караваном, словами, ядом.

Нам не вистачить слів з амвону,
дня і ночі, що курять ладан,
щоб заквітнути пишним садом, сад
зотлів, і нудьгою втома,
теплим зліва, і теплим справа.

15.08.2020

Коли з неба зіка пада,
Загадай мерщій бажання.
Не проси великих статків,
А здоров"я та кохання.

Для дітей ночей спокійних,
Днів погожих сонцесяйних,
Завжди щоб плече надійне
Підставляв тобі коханий.

Щоб земля родила щедро,
Солов"ї в садах співали
І над нами мирне небо
Й Україна процвітала.

2016 р.

За хмарою хмара витає і пнеться
Нестримно за обрію дальню межу, –
Збудовані ними фігури трапецій
Спадають в провалля того рубежу.
Хмаринки біляві, перисті й прозорі
Пливуть наді мною безмежжям небес, –
Пручаючись вітру – здіймаються вгору,
А потім утомлено стеляться десь
На зелень високу далекого лісу,
Чи смуги золочених сонцем полів, –
І вже заслоняє від зору завіса
Усе, що розгледіти я не зумів.
Хмаринок ватаги, рвучкі та німотні,
Заслали півнеба, ввібрали тепло, –
І множаться радо, і тануть скорботно
Так швидко, що знов не зрахую число.
Ополудні зручно улігся на спину
І зводжу докупи поспішні думки,
Що лізуть у голову кожну хвилину,
А потім зникають звідтіль, як хмарки.
22.05.23

Заявила жінка Віта
Чоловіку сміло:
- Хочу схуднути до літа.
Мати гарне тіло.
Мінуснуть кіло із десять.
Або ж вісім поки.
Буду в тебе, як принцеса.
Поможи лиш трохи.
Якби ти платив сто баксів
За кіло, що скину.
Я би схудла швидко в часі.
Був би класний стимул!
Чоловік одразу в нерви.
Зчервонів бідака.
Вмить зірвавсь, як грім травневий.
Очі, як у рака!
- Май же совість! – каже Віті.
Це мене дістало!
Та нема ніде у світі
Цін таких на сало!

21.05.2023

Було то в далекі тепер вже роки.
По Криму усьому плели павутину
Купці генуезькі, немов павуки.
Лишили далеку свою батьківщину,
Шукаючи світом поживу легку.
А тут, у Криму їм роздолля велике.
Бо ж був він якраз на торговім шляху,
Європу єднаючи й Азію дику.
Мов гнізда осині, дивилися в світ
Солдайя і Кафа, Воспоро й Чембало
І множились, свій залишаючи слід,
Все нові колонії скрізь виникали.
Звичайно, й до того там люди жили
І теж працювали, і теж торгували.
Але генуезці тут гору взяли
Й тепер, як господарі всім керували,
Збирали вершки із досягнень чужих
І тим багатіли. А їх батьківщина
Далека міцніла на грошах отих.
Отак і снувалася та павутина.
То час нестійкий був якраз у Орді,
Мінялись, як наче осіння погода,
Монгольські правителі. Саме тоді
У Хаджі-Гірея з’явилась нагода
Вернутися в Крим, звідки його прогнав
Улу-Мухаммед. Усього на два роки.
Хоча він тоді того ще і не знав,
Тож владу свою почав зміцнювать поки.
Окрім генуезців в Криму ще було
Князівство Мангуп, або ще Феодоро.
Затиснуте в горах у Кримських, жило
Доволі сутужно воно на ту пору.
Тож Хаджі-Гірей і надумав якраз
Мангуп й генуезців до бою стравити,
Умовивши князя Мангупа, що час
Чембало йому в генуезців відбити.
Щоб вийти до моря з князівства могли.
Чембало, хоча генуезьким вважалось,
Та греки у нім, в основному, жили
І на генуезців все більш ображались,
Бо їхні порядки обмежили всі
Їм промисли рибні, що греки з них жи́ли .
Тож, ледь князь із військом на місто насів,
То всі генуезці звідтіль відступили.
Та гонор спокійно їм спати не дав.
Писали до Генуї, слізно просили,
Щоб звідти правитель їм військо прислав
Й вони не лише Феодоро скорили,
А й Кримського хана. Престиж над усе.
І гроші знайшлися, й охочих багато.
І ось уже море ескадру несе,
Щоб винних у «злочині» тому скарати.
Іще тільки літо вступало в права,
Як флот генуезький дістався Чембало.
Про те, що нависла загроза нова,
Тоді іще в місті нічого не знали.
Отож генуезці наскочили вмить,
Побили сторожу, ланцюг розрубали
І ось уже в бухту ескадра спішить,
На берег зійшли та і штурм розпоча́ли.
Багато людей в тім бою полягло,
Але не вдалося фортецю узяти.
Щоб легше ті стіни узяти було,
Прийшлося із суден спустити гармати.
Гарматами геть розвалили стіну,
А потім зламали ворота, ввірвались,
Вчинили усім різанину страшну,
Від рук генуезців не порятувались
Ні військо мангупське, ні мирний народ,
Бо місто віддали на розграбування.
А далі подався вздовж берега флот,
Дійшов Каламіти, що часом останнім
Був портом мангупським. Всі люди втекли,
Забравши майно своє, високо в гори.
Отож генуезці геть місто знесли,
Лиш стіни тяглися закопчені вгору.
Пройшовши по селах вогнем і мечем,
До Кафи, нарешті вони подалися.
У планах таємних їх малося ще,
Щоб хан кримський Генуї також скорився.
Отож, зготували таємно війська,
Десь аж вісім тисяч під стяги зібрали.
Вважали – прогулянка буде легка,
Бо ж опору зовсім вони не чекали.
Впадуть, наче коршуни на той Солхат,
Ще й хана захоплять – ото здобич буде.
Весь Крим стане їхнім і їхній солдат
Устромить татарам списа прямо в груди.
Забули, щоправда, що Кафа-таки
Татарська й татари у ній проживають.
Надумались тільки, а звідти вістки́
Уже і до ханових вух досягають.
Отож, в понеділок, спекотного дня
З воріт Кафи військо велике з’явилось.
Між них полководець правує коня.
Він сам наказав, щоби не утомились,
Всю зброю покласти свою на вози.
Тож військо ішло по дорозі без зброї.
Ніщо не віщує, здається грози
І люди спокійно простують юрмою.
Уже дві третини дороги пройшли,
Дісталися десь під обід Карагозу.
Уже для обіду і місце знайшли,
Аж раптом п’ять вершників їм на дорозі
Татарських. На пагорбі стали на мить
Та й зникли, неначе їх зовсім не було.
Спинились передні – що далі робить.
Та часу зовсім не багато минуло,
Як десять з’явилося там верхових
І стріли взялись в генуезців пускати.
Ті кинулись хутко тікати від них,
Аби хоч життя своє порятувати.
А військо, що далі дорогою йшло,
Побачивши, що їх передні втікають,
Налякане, адже без зброї було,
Подумало - ворога тьма насідає.
Забувши про зброю, що десь на возах,
Взялося тікати, аби врятуватись.
Умить генуезців охоплює страх,
Їм геть не до того, аби захищатись.
Татари ж на конях услід їм летять,
І стрілами б’ють, і шабля́ми рубають.
Мов знищити всіх до одного хотять,
Пощади вони ні до кого не мають.
Тікають вояки, рятують життя,
Один перед одного в Кафу сховатись.
А в спини їм стріли невпинно летять,
Не всім удається від них врятуватись.
Хтось хутко біжить, хтось між трупів ляга,
Прикинувшись мертвим - діждатися ночі,
Щоб в темряві правди шукати в ногах.
Хоча і бояться, що коні потопчуть.
Татари ж, хоч менше в них війська було,
За утікачами, як кара летіли,
Ніщо їх спинити уже не могло,
Крім ночі. Як сутінки землю укрили,
Вернулись вдоволені у свій Солхат.
А ті, що прикинулись мертвими, встали
Та й стали у темряві в Кафу втікать
І там лиш життя своє порятували.
Хоча серед них було мало таких,
Хто б рани не мав він стріли чи від списа…
Схилилася Генуя хану до ніг,
Не та, не заморська, а кримськая, звісно.
І стали платити йому данину,
Немов свого пана повсюди приймали…
Як гонор бува підніма на війну,
Хотілось, щоб приклад ви цей пригадали.

Мої музи – поквіття й сон –
помінялися врешті ролями.

Ми просіяні край віко́н,
тож єдина для неї доля ми, –
так шептались ці двоє позаочі уночі,
визначали мій напрямок в світ, від старих – викидали ключі,
дублювали усе одне одного
і витурювали глядачів
до початку вистави.
На сцені актор височів,
чорно-біла фігура, він буде хоч ким захоче –
стеблом шипшини,
серпанком на очі.

Я тремчу.
Я єдина на лавицях, хто відкидає тінь.
Я єдина на лавицях, бачу тепер – єдина!
Я єдина, хто бачить це явно, бачить це, аж допоки
не поцілить ліхтар зі стелі,
мов крикне: тебе – половина!

Ох, на бога, хай виникне ще людина!

І тоді
тихим поступом,
наче зміїним повзком,
кров чи глина зійде від такого чудного поруху,
цей актор прокладе, мов дорогу до лихоліття,
ще одне ночі снище, ще одну віту з квіттям.

Кроки! Кроки! Я чую кроки!

Музи мої – сон і поквіття –
вибрали час, все їм поліття!
Світло чи тьма – обох обманули.
Сон – заквітчався.
Квіти – поснули.

26.07.2021

Чи золотушник вхопився, чи зов'яль, чи дрему сяєво?
Кинусь й впаду босоного, пантрую, лихе вискубую.
Цвіт бо, насіння бо в просторінь! Всюди бо жовте маєво!
Станеться згубою

чи оберемком поляже, чи постіллю обрій вистелить?
Так бо гадаю нешироко, стіснена й зашнурована,
заки себе розневолюю стеблами а чи кистями –
в'язка дарована.

Все бо довкіл золотушником вразиться й перекришиться!
Онде поля мої вже відступилися і понишкнули.
Вивільніть, вивільніть руки! Тільки бо сяєво лишиться
й смирення вишколи.

24.07.2021