Дорогому NN с искренними извинениями.

А в Альпах снег. И ночью завируха,
но утром можно снова на лыжню
- Маршрут не прост, - сама себя браню, -
Напрасна, верно, эта показуха…
Махнула в горы. Смех и грех. С другим.
В Каком-то-баден-кирх пью пиво с ним.
Измена разве? Терапия духа!..

19 січня 2011 р.

1
День набряк на кінчику пера,
Як вербовий котик на вершині,
Пролетіла на автомашині
Тінь твоя. Та і мені пора

Згадувати, прагнути, летіти
І у леті пильнувати час,
Бо в надії дивляться на нас
Гостроокі незбагненні діти.

Наші, чи не наші? Не чужі,
Бо чужих дітей не може бути.
Наварю ранкової робусти
І натхненно стану на межі

Слухати як світанковим співом
Вилупився з ночі перший півень.

2
Вилупився з ночі перший півень,
Піснею горлянку сполоскав
І одразу радо поскакав
З куриці на курицю. Красивий

Ранок цей із запахом отав,
Яблук, перегною, слави, сливи…
Обрій, що звільняється від слів
Росяний, холодний, трохи сивий.

Світ – у серці терцій і октав.
Передзвоном літ понад голів
Геній пробудився і повстав.

Ніби слон підняв у небо бивень
День, що гей-би з дерева упав.
Зорі зникли. З ангелом на рівень…

3
Зорі зникли. З ангелом на рівень
Я піднявся. Сонце припекло,
Із чола струмочком потекло –
І оце подобалося дівам?

Тіло це і руки, що тремтять
І єство, що береже гріховність,
Ці слова, що вигадками повні,
Байдуже, що з крилами стоять.

Каятися треба, бо в душі
Алергічно пахнуть спориші
І на серці сорому гора.

Перед сном, не вічним, але все ж
Є потреба сповіді без меж…
Ранок став. Пробудження пора.

4
Ранок став. Пробудження пора.
Ти така просвітлена сьогодні! –
Очі, що видовища голодні
П’ють, неначе воду із відра.

Затулила сонце у вікні,
Затулила світ увесь у світі,
Потягнулась у ранковім світлі –
Сіль на рану всипала мені.

Нанизала серце і в намисті
Загубила серед ста сердець.
Я живий ще, але ніби мрець
Фрази твої згадую врочисті.

На минулім виросла трава…
Переддень визбирує слова.


5
Переддень визбирує слова,
Ніби півень зерна по городу.
Я такого ще не бачив зроду,
Щоб надія павою пливла…

Має щось відбутися, але
Невідоме незбагненно пряче
В паморозь, в туман… Якесь незряче
Родиться під серцем щось мале.

У чеканні гаснуть голоси,
Обростає простір пустоцвітом
І за обрій хилиться потреба.

Сутінки змивають полюси
І росте напруження над світом:
Повниться передчуттями небо.


6
Повниться передчуттями небо:
Буде буря. Буря – не бурлеск.
Лоскотом лопатками, що ніби
Відчувають холод. Темний сплеск

В за́воді, у просторі, в чеканні,
В часі, що за горло вже бере.
Будить сонце жайворонок ранній,
І від мене сон везе експрес…

Темне накопичення тривоги,
Мов з-за рогу чорний переляк.
Ніби лезо голосу між ребра.

Ватою наповнюються ноги,
Мозок у хребті моїм закляк,
Руки піднімаються до Феба…


7
Руки піднімаються до Феба…
Хто цей Бог? А, може, чоловік?
Ось уже минає цілий вік
А у нього є ще зайві ребра.

Зробить жінку кожному. Для всіх
Вистачить фантазії і глини,
Полуниці, полину, малини…
Жінка – це і ангел наш, і гріх…

Спонукає вийти за межу
Але там поставить інші межі
Для гостріших вражень-хвилювань.

Нею, як собою, дорожу
І веду її туди, де вежі…
Чи до Пана? Панно польова…


8
Чи до Пана? Панно польова,
Пройнята ромашками і болем,
Ти чужим ідеш, чи рідним полем –
Над тобою сонце проплива…

Пан тобі прихилить яблунь цвіт,
Самоцвітом заквітчає долю,
Поки йтимеш піснею по полю,
Поки ткати будеш килим літ.

А коли підійдеш до воріт –
Стане біло жінка із косою,
Чи пекельний воїн із ясою,
Чи перебіжить дорогу кіт…

Та іди ж! А я іще постою,
Квітко, підфарбована красою.


9
Квітко підфарбована красою,
Янголя ранкової роси,
Хочеш, собі сонця попроси
І воно обійметься з тобою.

Квітко, не заплетена в косу,
І в букет не зірвана рукою,
Залишайся чистою такою
Поки час на білу полосу́.

Квітко, ти приречена на день.
Дихаєш крізь дзеркало в краплині
Фатуму, що жалості не знав.

Він твою красу наздожене
Лезом. Ти чекатимеш віднині
Променя, що простір пронизав.

10
Променя, що простір пронизав,
Леза, що обрізало вітрила…
Ти лише красу свою відкрила, –
Янгол вже до ніг твоїх упав.

Простору обвуглені краї,
Часу перепалені повіки…
Знов працюєш на вчорашні ліки
З янголом, що крила поламав.

І які тут щастя врожаї?
І які молочні будуть ріки,
Коли ніч готується до бою?

Мчать години, ніби Шугаї,
Вітер залишив свої жалі
Й поєднався в пахощах з тобою…

11
Й поєднався в пахощах з тобою,
Надихнувся подихом твоїм.
Ти була такою молодою,
Я складав століття на столі…

Ланню ти пробіглася по долі
І зробила космос мій пустим.
І для чого я тебе струною
В серце незахищене впустив?

Випустити вже було несила.
Винести на крилах я бажав
Перемогу у боях і війнах,

А натомість – з неба я упав.
Гублячи себе в чужих обіймах,
В пестощах… Про тебе я не знав.

12
В пестощах… Про тебе я не знав.
Жодного таємного бажання…
Але ти, мов кобра чи піранья
Не чекала пострілів, облав…

Не чекала ката-змієлова,
Чи рибалку з сіткою міцною.
Ніби тінь, поламана стіною,
Сподівалась сонця, ніби слова…

А слова складалися за грати,
А слова – розбійники, пірати
Пройнялися формою пустою.

Я героєм не летів до бою,
Не бажав ні вмерти, ні тікати –
Сіро жив, повитий пустотою.


13
Сіро жив, повитий пустотою,
Пасткою прикутий до проблем,
Болем переповнений, тобою,
Барвами знекровлений. До тем,

Що ясніли і не наближався,
На зорю дивитися не смів.
Спів весни не снився, не ввижався
Відблиск обнадійливих вогнів.

Будні переповнювали сутність
Сутінками пліснявих століть
Звуками знедолених октав.

Аргументи відстані відсутні.
День стояв, мов свічка на столі,
І твого наближення чекав.


14
І твого наближення чекав,
І твою відсутність пив із медом,
Протікав між пальці, мов ріка,
Падав у ілюзії крещендо.

Віддавав сповна себе словам,
А в душі приховував сейсмічність.
Вранці жайвір, поночі – сова.
Промінь, перевірений на міцність…

У твоєму мареві вмирав,
В неминучість зустрічі впирався
Й повертав у ранок, як мара.

В дзеркалі себе не впізнавав,
На сонети з вірою розпався –
День набряк на кінчику пера.


15
День набряк на кінчику пера,
Вилупився з ночі перший півень,
Зорі зникли. З ангелом на рівень…
Ранок став. Пробудження пора.

Переддень визбирує слова,
Повниться передчуттями небо:
Руки піднімаються до Феба…
Чи до Пана? Панно польова,

Квітко підфарбована красою,
Променя, що простір пронизав
Й поєднався в пахощах з тобою,

В пестощах… Про тебе я не знав.
Сіро жив, повитий пустотою
І твого наближення чекав…


2010

Немов опале листя вітер,
Гортає час прожиті дні, -
То за вікном веселий квітень,
То хмурий жовтень у вікні.
Йдучи за долею земною,
Навколо грішної землі, -
Такою радістю сумною
Рахую всі свої жалі.

Кипить життя, минають дні,
Вже й новий рік всміхається з порога.
Нехай-же буде не важка його дорога,
Нехай вам всім завжди щастить в житті
І будуть тільки добрі люди по путі.
Здоров’я всім,я вам молю у бога,
ЛЮБОВІ Й ЩАСТТЯ від душі.

Знов гетьмани нові по собі залишають руїну -
на землі занапащеній зло розгулялось старе...
Україна - це ми!
Бережімо в собі Україну.
Мова,
віра,
батьки -
це із нами ніколи не вмре.

Україна - це ми!
Не дамо, щоб коріння рубали
лиходії і зайди
й наше слово ганьбили щораз.
Мій терплячий народе,
жирують вожді-канібали
і як бидло впрягають тебе у чужий тарантас.

Тож доволі мовчати,
братове, доволі мовчати,
і терпіти доволі -
ми ж маємо гідність і честь.
У єднанні ми дужі,
тож станемо разом на чати -
і не вмре Україна,
бо в серці у нашому єсть!

2010

Пробрався, друзі, у мій дім
Без жодних конспірацій
Той, що сьогодні - сорок сім,
Той, що колись – сімнадцять.

Я луп! йому, неначе грім,
Конкретну апеляцію:
Мені ти в тілі сорок сім,
У дусі , знай, - сімнадцять!

Перед Христом передусім
Схилюся у подяці
За тих по - тілу сорок сім,
По – духу тих сімнадцять...

І мій вам торт, поети, всім
На віртуальній таці:)

19.01.2011.

Предай того, кто слаб, предай,
Ведь победителей не судят.
Предай, как будто невзначай,
Тех, что себя доверьем губят.
Своим желаньям угождай –
В довольстве совесть не разбудят.
Продай же сильного, продай,
Известно – сильных не убудет.
Ведь Авель вовсе не был крут,
И зря Иуду осудили.
В своём поступке прав был Брут.
Не жди, дабы опередили –
За секс, довольство и уют
Друг дружку все ведь предают.

It is in heaven that I will see your soul,
In ocean depths my heart you will console.
Who's able to save me then from furious love -
Either a human down or Lord above?

Leave all your griefs to me, o! leave them all,
Nothing can ever fright or appal,
'Cause in your eyes I found incessant strength
Of height enormous and of the fartherst length.

Дарує щастя неспокою
Життя твоє, життя моє...
Чому ж дісталось нам з тобою
Така журба... А пломінь б’є .
І щастя наше - його зріти,
Відчути перехід від тьми,
Щоб сонце радісно зустріти
І світ зігріти слів крильми...

Крило підставить
Добрий білий ангел,
Підхопить душу:
Господи спаси…
Такої втоми
Cвіт не знав.
Ми знали.

Я запізнилась, ангеле.
Ти – встиг.

18.01.2111

Публічний статус: «Не турбувати».
Приватні дії: «Евакуація»
Особиста оцінка: «Занадто практики» -
Ті само граблі – уже традиція.

Десь у минулому ковток майбутнього.
День божевільний – перехрестя для душ.
Утікати від одноманітного.
Стрімголов. Під гарячий дощ.

Бо боятися – справа вірності –
Підступити на зайвий крок.
У мені забагато щирості –
Я боюсь через це зірок.

Серце латане-перелатане.
Із бар’єрів лишився порох…
Як Попелюшка, - удар – тікати.
Ти тепер мій найбільший ворог!

А ворогів не годиться любити.
Відбудую я свої мури,
Буду якось поволі жити…
Право похибки – без коректури.

Я поставлю залізні грати,
Заховаю туди емоції…
Публічний статус: «Не турбувати».
Приватні дії: «Евакуація»


21.20 18.01.11

Юначе, ти залишився, щоб йти? –
Марнування хвилин тут нічому уже не зарадить.
Ти йдеш один, ти йдеш без самоти
І навіть час тобі вже не завадить.

І навіть відстань вже не перепона,
А навіть, навпаки, єднає… вічність.
Стою навпроти двадцять другого вагона,
Бо я пішла, щоб в серці залишитись.

Я світла украду, якщо не можна щастя,
і покладу його між білі сторінки.
А ти зі мною. Ти зі мною дуже часто.
І сказані слова даються узнаки.
Я знаю все давно. Відтоді, як упала
в обійми і слова, а більше поміж них.
А я тоді могла любити палко-палко,
але про те тобі ніколи... і ні-ні...
Бо ти не був моїм, ти не для неї навіть.
(Котрої з-поміж них, богинь, рабинь і муз?)
Я світла украду, коли рука поставить
автограф – кілька слів і загадковий плюс...

finita la commedia

Сiм акордiв каторжної гами -
Сiм в'язничних крокiв у вiдлюдь...
Вiльно витiкає мiж словами
Музика, яку менi не чуть.
Обминає пальцi, слух i пам'ять,
Почерком не ловиться в листки
І тримає над моїми снами
Владу, не подiлену нi з ким.
У якому ж невловимiм вiцi,
Об яку вiдгострену струну
Хилитнуться строфи на сторiнцi,
Нiби келих музики i сну?
1989

Господь мені дарує срібло,
Снігів брильянтову іскрінь,
Січневих риз оздобу білу,
Віхол хоральну гомонінь.

Мене, заблудлого нікчему,
Знайшла Його Свята Любов,
І погасила пломінь щему,
Яким скипала в серці кров.

О ні ! Я цього не достойний !
Я так далекий від небес...
Життя – суцільний біль незгойний,
Упавши під гріховний прес,

Крушилося… Мій дух розбитий
Випльовувала страдна плоть…
Та я, ще не на смерть убитий,
Терпляче ждав Тебе, Господь !

І Ти прийшов ясним прозрінням,
Яке буває раз в житті.
Душа моя з благоговінням
Прийняла Істини Святі.

Тобі хвалу і пісню вдячну
Тепер співаю з дня у день,
Покинувши буденність лячну
Заради Вічних Одкровень.

Псалмів кадіння молитовне
Здіймаю щиро до небес
Христу… Він царство зла гріховне
Здолав і в третій день – Воскрес !

Його Тріумф і Перемогу
Довічно славитиму я,
Заприсягнувши вірність Богу,
В Якому вся любов моя…

Довершеним захоплююсь куплетом:
Лиш кілька слів - і солоно в очах.
З талановитим і сумним поетом
Бажаю спілкуватись у віршах.

Печаль нікого в світі не обходить,
Але і радість теж не омина.
Митець на всякий час слова знаходить,
Є пісня і весела, є й сумна.

Хіба біда якась триває вічно?
Чи настрою змінитись не пора?
Чому ж твої вірші меланхолічні?
У кожному із року в рік жура.

А спробуй-но хоч раз пожартувати,
Своє вразливе серце уздоров.
Ти зможеш так чудово написати,
Що кожен розсміється - будь здоров!

Лунатимуть в піснях твої куплети,
Та імідж твій зазнає певних змін.
До вишуканих радісних поетів
Долучиться, принаймні, ще один.

30.06.2007

Завіса димових покривал,
Сховала сонце від людства,
Хоч в тілі є тепла канал –
Його забило від нехлюйства.

Пригнічені позитивні емоції
Від цинічного повсякдення,
Періодичні наші аб’юрації,
Не додають душі натхнення.

Пошук справжньої міцної віри
Вбивають гострі логічні питання,
Ходжу мов по лезу гострої сокири,
По горло ситий самопоїданням

Незнайомець виринає в пам'яті моїй
І відразу в тілі виникає збій.
Серце б'ється швидко, кров в мені кипить,
Коли знов згадаю я його на мить!

Ця раптова зустріч у моїх думках.
Погляди зустрілись- щастя у очах.
Вперше усміхнулась лагідно йому,
Стала сміливіша.Дивно...А чому?

І чи він згадає образ мій вві сні?
Любий незнайомцю, ти наснись мені!
Запах апельсинів, лірика твоя...
Нас було не двоє, та все ж ти і я.

(січень 2011)

Поділ - це моє серце.
Поділ - моє це життя.
Поділ - моя мелодія,
До тебе мої почуття!

Удень ти мене зачаровуєш,
А ввечері манять вогні,
Що з першого погляду
давно полюбились мені.

Поділ - це ціла історія
Сторінок й фрагментів моїх.
О, скільки в тобі було радості!
О, скільки душевних втіх!

Говориш Дніпровими хвилями,
Шепочеш легенди свої.
І мрієш мрійливо мріями,
І манять пишноти твої.

Ти сяєш церковними банями,
Захоплюєш знову і знов.
Душею ти зрісся з киянами
І іншим даруєш любов.

Лунає знайома мелодія -
Це кличе мене твій дзвін.
Поділ загадковий і радісний!
Хіба ж не прекрасний він?
(08.01.11)

Гріють свято твоє снігурі.
Горне віття срібляста ялиця.
Тихим сяєвом десь угорі
Перша зіронька радо іскриться.

Ти - неначе дівча на порі -
Та, що кожному парубку сниться.
Серенадними попурі
Розхвилює-розчулить синиця.

У любові свої дзигарі,
Як ударять - душа, наче птиця.
Гріють свято твоє снігурі.
Горне віття срібляста ялиця.

Ключі
лелечі
канули за небокрай.
Курличе осінь інеєм у скроні.
Притомнію.
Тепло очей зачахло.
Як зимуватиму? −
уперше і
укотре.

Музика: Олег Король
Текст: Юля Шешуряк

www.ex.ua/view/4355514

у закладі швидкого харчування,
на перехресті двох великих вулиць,
ми випадково якось перетнулись
на бейджику ім"я чарівне - "Таня".

і ти кричала дзвінко - "вільна каса"!
і в посмішку складала повні губи,
а я пітнів, коловся светр грубий,
а я хотів з тобою бути разом.

стояла ти, не змінюючи пози,
і посміхалась всім, моя богиня!
послухай, Таню, я без тебе гину!
картопля фрі солона, наче сльози...

і я уже не знаю - від фастфуду,
чи від кохання став слабкий і кволий.
і ллється через вуха кока кола.
ох що ж тепер зі мною, Таню, буде?

для мене твоя каса, Таню,
не вільна...
а я ж просив - скажи свій номер
мобільний...
ти всім давала чек і здачу,
я бачив...
я заплачу за їжу, сяду
й заплачу...

Урізнобіч, шеренгою, колом
Наближаються з різних сторін
Негаразди до мене і болі,
Вслід за радощами, навздогін.
І немає ні міри, ні ліку
Ні здобуткам, ні втратам моїм, -
Себе легше вкусити за лікоть,
Ніж позбавить неспокою дім.
Знаю шлях я від раю до пекла
Наче пальці на власній руці, -
Мене горе і щастя запекло
Водять світом у різні кінці.
Безнастанні блукання світами,
В рівновазі світання й пітьми, -
То шмагали мене батогами,
То втішали моїми ж слізьми.
Несподівано зовсім, нізвідки,
Появилася звичка давно
Куштувати повільно, без свідків,
То гірке, то солодке вино.
Неодмінно заради наснаги,
Наповняється келих той мій.
Співчувають одні: - Бідолаха…
Інші заздрять чомусь: - Багатій!

Бачиш, Іване Хрестителю, знову Йордань.
Знову шепоче морозами крапелька глею.
Господи, вигин руки Саломеї, - і я -
плаття її. Це-бо краще, ніж бути твоєю!
Вулиця в сонці, ножами милується сніг,
танцем охоплює біло-червону планету.
Іродіада жива... Так жива, ніби я, -
хочеться раю і пекла, і дольки ранету.
Падати легко. Падіння уверх не болить:
хто б не узяв мене, біло-прозору, на руки,
ти не відважишся поряд іти навпрямки...
На авансцені каштани згубили перуки...
Білий горіх - начеб огир зими, під сідлом.
Грає копитами - річка лунає пеаном.
Знову, Іване Хрестителю, біло, - Йордань.
Слід у гортані, на платті. О, Господи, рано...

2011

Мене порівняли з Шекспіром –
Шекспір ХХI-го віку!
Та в це я не дуже й повірив:
Поетів ж у світі - без ліку.

Мене порівняли із Глібом
Горбовським – ну, знаєте, може?
Та є у моїх віршах хиби -
Який я Горбовський, о, Боже?

Мене порівняли з Шевченком -
"Кобзар" знають всі і довкола,
Та жодної в мене поемки -
Що ж вчитимуть дітки у школах?

Мене переконують хором
І кажуть мені, що я геній,
Що я в поетичному морі -
Немов Євтушенко Євгеній.

Я з Пушкіним запанібрата,
На пиво з поетами ходжу -
Пора гонорари вже брати,
Вступати в письменницьку ложу.

Я вірші пишу на дозвіллі,
Пародії та епіграми -
А скоро придбаю і віллу
На Кіпрі, а, мо', на Багамах.

Дізнаються за океаном
Про вірші мої і сонети -
Осяє всесвітня шана,
Про мене напишуть в газетах...
...
Ну, що ви накоїли, друзі -
Читаючи ваші "коменти",
Втонув я у річці ілюзій,
Віддавшись на мить сентиментам...


18.01.2011

Не просто назад вертаюся –
У - будні, яких нанизано,
У – долю свою, як у тіло земне,
У справи, турботи, сни…
І потяг, здається, крізь сфери летить,
Стрімко, і гучно, й залізно,
Щоб приземлитись на кінчику
Усе ще моєї весни.

Вагони, вагони, вагончики,
Лічені-перелічені,
Всі станції – уже мічені,
Й опівночі не зіб’юсь.
Я повертаюсь на Київщину,
А звідси – вагони зустрічні і
Чіпляють залізні крила
Й на південь тримають курс.

Вертаюся – прокидаюся.
Із туфельок – та й у чоботи,
У мінуси - після сонечка,
Із балу – та й на ріллю.
Пірнаю і – виринаю у
Свої повсякденні клопоти,
У «вірю», у «сподіваюся»,
«Ненавиджу» і «люблю».

Крилаті мої ви потяги!
Із батьківщини – як із вирію,
Моєї долаєте пам`яті
Невигаданий рубіж.
Із вами – в часи і відстані
Я радісну долю вимрію
І землям цим,
І щоб людям всім,
І потягам,
І собі.
17.01.11.

Мігрень наче цвях. Від пігулок
Ефекти хіба що побічні.
У фобії темний провулок
Відмінки проковзують кличні.
Як ляпас пронизливе світло -
Єдиний нічний порятунок.
Безсоння під ним рясно квітне.
Вистрибуючи з очей лунок,
Де дихати їм нема чим вже,
Сни на блідім б'ються обличчі.
Вологе воно - ніби свіже.
Судоми йому дуже личать.

Там небо струмувало на мохи...
Ти впевнив: не потрібні крила ширші
За ті, що мають жваві дітлахи,
Щоби злинати в льолях понад вишні.

Ти сипав журавлину на моріг...
Сліпим дощем укрив смагляві плечі...
А думка в’язла реп’яхом до брів:
Десь має бути світу приконеччя.

Ти лебедів, жар на долонях ніс...
У віражі освідчився - лукаво.
За крок до прірви жовтий замок зріс.
Я анфіладами сама блукала.

Підхмарні сосни з білками - довкруг.
Із парадизок яблучка - під ноги...
У скриньки заховала мішуру –
Та бутафорія блищала, мов клейноди!

Обарвив казку в потойбічні кольори,
Які дарма шукати у палітрах…
Спромігся ти - Ілюзію створив.

...кого несеш в захмар"я нині, Вітре?



2005-2011

Твій літак у грозу відлітає,

Стрімке тіло з титану дрижить,

Плаче дощ і громами зітхає

І прощанням минула ця мить...



В кришталевому блиску краплинами

Ще відлунює постать дощу,

Що на схід полетів за хмаринами...

В них я душу свою полощу...

Відмиваю від болю й образи,

Що вицілює з серця твого

Як нагострені стріли наказу,

Що безжалісно б’ють у чоло...



В кришталевому блиску сльозинами

Ще відлунює постать любові,

Що стряхну з парасолі краплинами

Й обірву у душі на півслові...

В житті колись усе буває в тебе вперше –
Або ж нема ніколи – і так було завжди.
Я зрозуміла це, не так давно піднесши
Тяжку вагому чашу самотності й нужди.

І тільки речі дві – уперше і востаннє
Людині у житті зустріти довелось.
Та ні, це не любов, і навіть не кохання,
І не дитинство голе, що десь ключем знялось.

Вони приходять раз, коли в них є потреба,
Вклиняються мечем в життєву круговерть –
Початок і кінець, це альфа і омега,
Коріння та земля – народження і смерть.

2010

Ось надійшов цей день – сумна пора прощання.
Вклоняється нам світ – здається, він у ніг.
Навкруг шумують спогади, і сльози, і зітхання,
І тихо віддаляється від нас шкільний поріг.

Хвилини все ідуть – прекрасні й незабутні,
Але минають швидко – ось їх уже нема.
Травневий ранок цей – то свято самобутнє,
В якому так багато і смутку, і тепла.

А ми ж іще колись, якихось десять років
Тому стояли тут у ролі першачків…
Тепер і не згадати найперших наших кроків –
Вже школа проводжа своїх випускників.

Ми вдячні їй за те, що нас вона зростила,
Поставила на ноги, відправила в політ.
А все те, що дала домівка друга мила, -
У морі грозовому життя надійний пліт.

Та ось затихло все, замовкло на півслові.
Над нами проплива сивих небес блакить.
Розкраяв тишу гість – палкий останній дзвоник.
Для нас і справді вже востаннє він звучить.

Та не сумуйте ви, бо ще сюди повернемось,
Згадаємо і радощі, й турботи, і жалі.
Ми зможемо усе – ми в цьому скоро впевнимось,
Як вирушать у плавання великі кораблі.

05.2010

Захочешь – и я подарю тебе сердце…
Ты будешь его носить на цепочке,
Как брелок на ключи к любой дверце,
Как смешную игрушку любимой кошки.

Если хочешь, то я отдам тебе душу,
С ней ты сможешь теперь гулять каждый вечер,
Она будет светить тебе лампочкогрушей,
Всей собой обнимая усталые плечи.

Пожелаешь – и я подам тебе руку,
Чтобы мы не смогли вдвоём оступиться.
Сохрани моё сердце и душу в разлуке,
Пока руки построят меня по крупицам…

2010

Заплаче день вчорашній, а не ти,
ховаючи під светром білі крила.
Бо кличуть нас незвідані світи,
заховані десь під космічним пилом.
І зорі не бояться висоти,
спадаючи на дно твого мовчання,
щоб квітами любові зацвісти
і берегти душі найвищу тайну.
Бо хтось тобі повірив, хтось простив
в тобі той незбагненний відблиск Бога…
Хтось заховає крила, та не ти –
попереду пригодницька дорога.

Три на чотири кімната,
диван і стільці для гостей.
Їх з мамою кинув тато,
їм треба на ноги стати.
А дівчинка швидко росте...

В гуртожитку спільна кухня -
шістнадцять кімнат в одній.
Гримлять каструлі і кухлі -
сусіди якісь оглухлі.
Минають, одначе, дні...

Здавалося тимчасовим
житло, де диван і все.
Та, попри пусті розмови,
з роботи і школи знову
кожна життя несе...

Уже добігає школа,
дівчина на порі.
Стрімко летить по колу.
- Мій наречений Коля...
Дівчинці двадцять три.

...У коридорах галас
відра і сто чобіт.
А у кімнаті зараз
мама сама зосталась.
Тобто вона і кіт...

Я падаю... Так боляче і страшно,
Та я лечу - від прірви не звернути.
Життя було - сухе і неконтрастне;
Любов жила в обов"язкових путах.

Мені не жаль, хоч я тебе любила,
І не болить нічого... пустота...
У натовпі любов згубила крила,
І знов додому тихо поверта.

Мені показує дорогу від психеї,
І бачу сонця промінь вдалині -
Встаю й ступаю по слідах за нею...
Я не міняюсь - не переч мені.
2011

Твоє волосся пахне медом.
В обіймах сонних медуниць,
Лежиш зі мною горілиць
На сіні. Дивимося в небо.

Зірки, як пригорщі суниць,
Із ночі сиплються над садом,
Тепло грайливим водоспадом
Лоскоче перами жар-птиць.

В руках синиця й журавель,
На серці солодко й щасливо –
Таким реальним стало диво,
Так близько оселився Лель!

Йому б лише терпіння мати,
Щоб коло серця нас тримати.


2011

Зоряним пилом припали озер дзеркала.
Вже й ліро-епос Дніпра весь прочитаний кровно.
Йду у пустелю.
А явір росте зі ствола
Мого пістоля –
Друга мого безвідмовного.

Час мій повільно струмує – як в яворі сік.
Звик я до болю.
А біль мій звикає до мене.
Рік – наче день...
Це відомо...
А день – наче рік...
Вени – дороги.
Дороги – як вени.

Скоро Додому...
А я ще не все розлюбив.
Ще не навчився біблійно ламати хлібину.
Радість дитячу, як вишню з вишнівки,
Виймаю з журби,
Доки мені люті друзі стрілюють у спину.

Адже я сам за червоні зайшов прапорці,
Взявши на душу первісну печаль динозавра,
Що усміхається світові ще у яйці,
Світлий, хоч битий громами, мов Київська лавра.

Саме таких не пускають на сцену життя
Миші і люде, дрібненькі і хитрі істоти.
На диктофони записане вовче багряне виття
Буде летіти у космосі доти,

Доки щемлива пташина весняна сльоза
Родить сльозу материнську –
Гарячу і тиху.

Доки не все те, що цінне, везуть на базар...
І не потрібно боятись не дихати.

17 січ. "11.

Господи, зачем война? –
Страна и так пьяна
Обиды нет, надежды – тоже
Как жить, скажи нам Боже?
Святыни нет давным-давно,
В церквях святое – лишь вино,
Продал все наш патриарх –
Правит миром олигарх.
Нашу жизнь засунул к себе в карман,
Глаза лукавые – сплошной обман,
Правды нет, и не было давно –
Ее смыло церковное вино.
Боже, Боже, Боже, помоги!!!
Прошу от бедных больше не беги,
Дай коснуться святости твоей,
Надежды в душах не лелей.
Обидно очень всем, кто не из тех…
Кто украл нашу жизнь, успех?
В карманах этих столько крови, грязи –
Они ведь дьявольские князи.
Нет, нет не верю, что есть свет,
Проклятье просится, ему скажу я – нет!
Боже, открой человечеству глаза:
Козлы, толпа, массы…в душе – слеза.
В прошлое глядеть давно уж стыдно,
Мы г…, подножный корм, - обидно…
Боже, боль в душе сожги,
У президента в кровавой грязи сапоги.
Насильник – наша слава, честь,
Ограбленных, убитых нам не счесть,
От стыда умереть готова
Липкая украинская основа.

Очко, століття!
І без перебору!
Ми виграли!
А хто ж тоді програв?
Чому не можем
Вигоїтись хворі,
Правицю долі
Впхати у рукав?

Очко, століття!
Карта нам щаслива
В останню мить
Раптово підійшла,
Та довгожданого
Не сталось дива:
Добра не збільшилось –
Не зменшилось і зла.

Очко, століття!
В клунях напівпусто, -
Щури гуляють
Катастроф і криз,
В грам золота
Ціна мішка капусти,
Колись було – задарма
Заєць гриз.

Очко , століття!
Нації змішались,
Будує вежу Неовавилон.
Ми виграли ,
Залишилася малість
Щоб глобалізм
Змотав нас у рулон.

Той, хто з тобою поруч -
не завжди половинка.
А той, хто віддалік -
несправжній носить німб.
Я знала поцілунки
чужого чоловіка.
Не принесли знання ці
радості мені.

А тільки розуміння
(і то якось не впору),
що нічого ділити
і множити - також.
Незле я виглядала
частиною декору
придуманого дійства,
яке не відбулось.

05.01.2011

Якась м'якотіла зима.
То плаче, то сльози втирає.
Характеру в неї нема,
Чи нас вона перевіряє?

Слабинку знайде, а тоді
Як схопить в обійми морозні!
Не варт довірятися їй,
Зима - це надовго й серйозно.

11.01.2011

Слова не сказані,
А скільки не написано!
Учора, може, ще жива.
Сьогодні вічність, дим,
Цвітіння вишень...
Усе вчорашнє -
Вигуки й слова.

Земля зелена,
Пахне білим квітом.
Минуле і майбутнє -
Все моє.
Сьогодні поруч
Вже когось немає.
А наді мною
Сонце ще встає.

2009

Безтямно, шпарко, ніжно цілував
Пружнасті віти...
Зазивав у море...
Мій Дощ Травневий, ти - з небес, не знав,
Як юні устремління тлумить корінь!

Злютований із льоду і вогню,
Не відчував ні остраху, ні болю...
Ти вихорив опівночі в гаю
Вербицю,
Вишню,
і мене - Тополю...


2005

Життя минає тихо – як зима,
Що біла, мов білки сліпого вовка.
Нема дитинства – то й душі нема…
І нецікаво жити, хоч і ловко.

Хоча, як завжди, – небо і вода,
До крові стерті голоси діброви.
І хрест на грудях світить, як медаль
За «жись» чиюсь, тотожну Богу-слову.

Приходить лютий, ножовий, мов хліб.
Мовчать дерева, як вовки в капканах.
І сниться мені предок мій – дуліб –
І посвист стріл, як стогони коханих.

Велика ніч – той чорний Бог ворон –
Охопить душу: будуть вічно спати
Мільярд разів оспіваний Дніпро,
Мільйон разів – сивенька біла хата.

А та, хто любить квіти і книжки,
Листа мені напише золотого –

Й життя вдалося…

Й зайчики з муки
Шукають свого Бога морквяного.

Дешевим душам душно у дощах
Тих, зоряних, що тихі, як рибини.

А кожен шрам –
То мій щемливий шлях
До крові,
І до ребер,
І до глини...

Скидається сонце на Дантове пекло,
милуюся - біла, сміюся - блакитна.
Червона, розкута, як губи, накидка.
Цілуй мої ноги, бо я... непохитна.

2011

Місто це ледь ковзне − знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Він відлитий у кригу нейтральної форми,
Він − напнута пружина. Суворий. Німий.
Генеральний господар тотального шторму
Турить пил у фарватер − багрянь килимів.

Він вкарбовує кроки, як цінні монети.
Він чатує усюди свій архіпелаг.
Сурми з гіпсу − луна з порожнеч−кабінетів
І папери завмерлі хвилюються − страх!

Спалах-факел − мотивом у білій темниці −
Він несе крізь убогу гармонію стін.
Він витягує звуки, мов гумовим шприцом,
Із колючого дроту наших судин.

Гімн − ознака обов'язку, марші − порядку.
Вовк той − звір механічний на сцені ясній
Танцюрист-віртуоз на плацах Магадану,
Бухенвальдських печей диск-жокей вартовий.

Мов лакований спрут, він масний і привітний,
Бал сьогодні у вашу він честь влаштував.
Пристарий патефон, у сумир'ї звелінню
Вальс такий ностальгічний у голку вбира.

Бал на віки віків! Ах, як сентиментально...
Хрест іржавий − павук − в спалі зір марить сон
І мелодія вальсу так документальна,
Як звичайний арешт, як банальний донос.

Як даровані танці в кожнісінький допит
Як татарин оружний на вежі тепер.
Абсолютний Вахтер − не Адольф і не Йосип,
Дюсельдорфський м"ясник і псковський живодер.

Щось ритмічно-смугасте синкопою в пропуску.
Блюзи газових камер і свінги облав.
Сльози ляльки товстої, розбитої в обшуку,
Нескінченне зніміння у висмалі глав.

Ті жорстокі романси патрульних канонів
І канцонів концтабірних нар звукоряд.
Б'ються в вальсі акорди під хрускіт суглобів
І струною чавунною грати дзвенять.

Рев гобоїв ДБ в саксофонах гестапо
І незмінний калібр тих же нот на листах.
Долі лінія − низка скорботних етапів
На незримих, до жаху примарних фронтах.

Абсолютний Вахтер − це стерильне, мов схема.
Бойовий механізм, крайня ланка-конвой.
Безлад сонячних днів ніч зведе до системи
Що їй назва... та втім, а чи не все одно?

Бо це місто ковзне − й знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Я дослухаюсь звуку невимовлених слів,
безмовності розмов, невимолених віршів,
і подих мій легкий все тихше, але вір - ще
цей світ мене допоки не взяв і не скрутив.

Чого й тобі бажаю, мій любий щирий друже!
Земля попід ногами ще злякано дрижить.
Чи хто б кому так зміг незграбно удружить,
як я сама собі? Чи хто б оте подужав?

Але ні слова більше, бо гірше - є куди.
Завжди. Як оптиміст затятий це кажу я.
Ще день чи два, чи три - дощем перемежує
і зиму, і нестерпні завії-холоди...

2011

Не надо класть мне руку на плечо.
Уместно это разве только в танце.
Доверие – зверь пуганый, причём
Он больше любит изморозь дистанций.

Он любит время, плеск его речей.
Он странный зверь, он любит даже муку.
Он любит расстоянье и разлуку,
Но вот руки не любит на плече.

И в тех садах, в сонатах соловьев,
Он различает поступь браконьера.
Ловушки ждет от взгляда и от слов,
И сей спектакль ему уж не премьера.

Души людской таёжное вино!
Отличный зверь, с ним хорошо живется.
Но звать его не нужно всё равно.
Он сам придет, и всё – не отшатнется.

Покину гамір вижатого міста
Й втечу в обійми лісу,
Де я свій…
Тут тиша навкруги. Дзвінка та чиста.
Зніме з очей полуду, мов завісу.
Душа радій!
Лиши за брамою фортеці марновір’я
Й гудіння вулиць, де авто
Без упину димлять…
Тут час не йде. Тут птахів різнопір’я
Порушить тишу в листянім манто
Дубів, що сплять…
Правічний світ – знайомий і незнаний
Зустріне в гіллі проблески стожар,
Що снігом заясніли…
Дивлюсь і слухаю, як вперше і в останнє,
Й шукаю в подиху твій дар,
Допоки сили…
2011.01.05