Ти знаєш, що його немає,
Ти віриш в нього і чекаєш,
Його, мабуть, не повернути,
Його ніколи не забути.

Ти б серце своє віддала,
Щоб лиш він знов з’явився.
Та все це мрії і слова,
Твій потяг запізнився.

Чом вирішила так?
На жаль, ніхто не знає.
Вже скуштувала горя смак,
Та серце все ж кохає!

Ти йдеш печальна, мов верба,
Що віття похилила.
На тебе давить ця журба,
Вона життя змінила.

Ти вже дійшла,
Кінця не обминути.
Ледь видавила ти: «Прощай,
Не можу я забути!»

Ось так минув твій вік,
П’ятнадцять поверхів всього,
Чому ж ніхто не допоміг,
Не втамував горя твого?

Лишила по собі ти
Лиш понівечене тіло.
Що робити, куди йти?
Та пам’ять не зітліла…
2010

На одному квадратному метрі надто мало твоїх флюїдів.
Аж судомою зводить душу від нестачі твоєї вроди.
Так нестерпно не хочеться знати точну дату твого від'їзду.
І здається, що час зависнув, наче файл у старому Ворді.

Навіть вікна, відчинені навстіж, не рятують від спеки в грудях.
Яндекс-пошта ущерть забита не тобою, а підлим спамом.
Так нестерпно не хочеться знати, скільки метрів до тебе буде.
І так хочеться знати точно, що в розлуці любов не в'яне.


06. 10. 2010 р.

...розтинати густий небозвід, наче дика комета Галлея,
розпадатись на жмені молекул у процесі зворотніх реакцій,
поклонятись синам бога Ра і брунатним жукам-скарабеям,
і творити для тебе вірші, не чекаючи зливи овацій.

...розпинати бажання свої на хрестах біля битого шляху,
розстилати до ніг ворогам душу без дорогих інкрустацій,
підніматись без крихти жалю на, тобою споруджену, плаху,
і творити для тебе вірші, не чекаючи зливи овацій.


19. 09. 2010 р.

А тобі невтямки, скільки було в словах моїх щирости.
З висоти свого "я" ти не зволив до мене спуститися.
І моїм почуттям не судилось із паростка вирости.
Та я рада тому, що не будеш мені знову снитися.
А тобі невтямки, що встеляєш шляхи свої трупами -
безневинними жертвами серця занадто амбітного.
І джерельна вода раптом стала гіркою цикутою,
а з осінніх небес враз повіяло подихом лютого...


15. 09. 2010 р.

Колись я соромилась...
- Донечка татова! -
лунало в обличчя і вслід.
...Вже доля моя
сто разів перелатана.
І тата - нема вісім літ.
Залишились тільки
альбом зі світлинами
і світло в душі осяйне, -
коли хтось молодший
чи теж із сивинами -
Євгенівна! - кличе мене.
...Спадковість тривог людських
генна (чи генова) -
на неї Творець нас прирік.
Я татова донька.
Я - донька Євгенова -
сьогодні і завтра. Повік.
І кланяюсь знов
найдорожчому спадкові,
що вище підносить ім'я.
І дякую людям,
що зватись по батькові
у них заслуговую я.

10.2003

Південно-західна природна межа з боку Угорщини
Утворила Карпатський хребет між нами,
Я розбиваюся, я розбиваю об інших горщики.
Забезпечую комусь порятунок човнами
А сама
З
Н
И
К
А
Ю
Тону і реву, як розлючена осінь.

Найнестерпніше те, що
Він більше не просить
Існувати.
Ні про що не згадує.
А я день за днем боляче

падаю.

Востаннє говорила уже без закінчень,
Перегортала себе, усе далі від змісту.
Давай мовчки дні трохи полічимо,
Я стану доноркою, ти букіністом.

Я поїду в Австралію, куплю будинок,
Знайду собі когось чи комусь знайдуся.
А хтось напідпитку та в білому буде
Називатись моїми уявними друзями

Ми відпливаємо, мов кораблі,
в далеч від пристані.
де безпорадно товчуться об лід
зраджені істини.

Впертість зациклено гострим ножем
дряпає палубу.
Відстань причину жалів-ненажер
знищити мала би.

Серцю ж – пече, проїдає сльоза
свіжу пробоїну:
в чомусь не змовчав і щось не сказав –
годі загоїти...

Хвиля затихне, зітхне океан,
сонце примариться,
випірне небо між з’ятрених ран
зламаним парусом.

finita la commedia

А ти мовчиш по ті боки кордону,
На серці туго вузол зав’язавши,
Ховаюсь, як дюймовочка, в долонях
Таких чужих, незграбних, трохи старших.
Ламає дощ об вікна свої крила,
І вітер душу перекрикне всоте,
Скажи, невже неправильно любила?
Коли співали очі, як по нотах.
Холодне ліжко молиться до стелі,
Губам давно віднято усю мову.
Ти приведеш вже іншу до постелі,
Де небо я лишила кольорове,
Де ранки з голубами напівсонні
На грудях в тебе віршами вкладались.
Обірваний дзвінок на телефоні...
І тисячне питання: а що сталось?
І світ якийсь з-під лоба й надто сірий
Додому парасольками втікає…
Ти відлетів, неначебто у вирій,
А я тебе ще й досі тут чекаю…

Згадай шальну купальську ніч, коли до уст тулились зорі,
Ти на руках мене поніс шукати папороть прозору.
Ураз не стало таїни, відкресли роду заборони,
Як маком проростав в мені Ярила знак, у біль червоний.

Вже більш, ніж брат, і глибш, як муж. Я вічно-гойна лада-ружа.
Прошу одне: мене ти руш! До цятки, риски, до окрушин.
Бо профіль плетивом у снах, мов тятива бринить віднині,
В нім Білобог, тотемний птах, палИть свічу світотворіння.

На втіху Лелі принеслИ суниці, руту. І зумисно
Отой солодкий зойк весни собою замісили в тісто.
Аж мавки сердились! Однак охороняв Ярило. Леля
Нам на уста поклала знак невідворотності містерій.

Ми – цілий Всесвіт. Всесвіт – ми! Аж заздро так самим із себе…
Рук злебеділими крильми у пестощах складали требу.
Без жалю соловей зітнув нічну імлу отак невчасно.
На вістрі місяця без сну Мокоша ткала долю рясно.
6.10.2010

В ніч на крилах лечу,
Дотуляючись тіней і світла.
Крізь туманів вуаль
Рідний голос здаля долина.
У химерах дощу
Уявляю нас знов серед літа.
Хоч і знаю, на жаль,
Що повернень у липень нема...

Знову місяця клин
Так самотньо блищить в небовисі,
Наче гострі кінці
Ріжуть лезом знекровлену ніч.
Душа - з двох половин!
Половинко, до мене озвися,
Щоб рука у руці
І ніяких повік протиріч.

Сірим попелом втрат
Запорошено долі стежини,
Осінь манить мене
У незвідані досі світи.
Досить болю і зрад!
Відшукаю свою Половину,
Що мене пригорне
І захоче у вічність піти...
6.10.2010р.

Це, як сон далекий,
На пероні Осінь
Тихо жде в зажурі
Потяга свого…
Лиш у небі ніжна
Біло-синя просінь,
Наче смуток долі,
Чи життя мого…

Осінь… Осінь…
Ти не будь сумною.
Люба моя Осінь,
Зоставайсь зі мною.
Осінь…Осінь…
В небі птах курличе.
Люба моя Осінь,
Хто ж тебе знов кличе?

Одлюбила Осінь.
Стеляться тумани.
На горах біліє
Сніжний рубікон.
Може, загояться
Всі душевні рани,
Й Осінь посміхнеться
До моїх вікон…

Якщо чогось не вивчу з географії,
Мені моє життя усе простить,
Бо я на карті, ще Бопланом графленій,
Знайду, де дім моїх батьків стоїть!

http://www.youtube.com/watch?v=o_JQh45Xm9U - послухати і подивитися.


Ліхтаря ореол неприродно блищить, як корона.
Ріжуть гострі кінці сивим лезом розбурхану ніч.
Я у стінах не можу сьогодні, бо важко і втома.
Кличе в путь мене осінь, що зіткана із протиріч.
Ніби маятник, промінь гойдається вправо і вліво.
Під ударами вітру постійно скрипить не у лад.
По наївності думав, що все у минулім згоріло.
Тільки згадка у попелі знову вертає назад...
По алеї у дощ я доходжу до тіней і світла.
Мимо лавок зелених, де ножик писав імена.
У химерах дощу уявляю тебе серед літа,
хоча знаю, на жаль, що повернень у липень нема.
Нахилились понуро і верби над ставом в тумані,
там де вдвох протоптали у спеку стежин до води.
Ми були у раю. Дні згорають в багатті останнім.
Ми востаннє удвох. І повернень не буде туди.
03.10.10.

Стільки слів! Шукаю й досі,
де й своє встромить, а Осінь
заглядає в зошит через скло.
Закидають те, що злива
ллє, бо Осінь - геть примхлива,
як на норовистому сідло.

Правда, хтось, піднявши комір,
десь шука будинку номер
через листям виплеканий мур.
Мимоволі в тому листі
бачить сукні він барвисті
сонячних, як мить, мініатюр.

Це твоя барвиста спроба -
із нового гардероба
одягати те, що до смаку.
Тільки лиш незмінна мода
в тому, що сумує врода
в кожному намисті і вінку.

Стільки слів, а чути... кризу.
Закидають те, що знизу
так багнисто, аж до самих снів.
Висихатимуть калюжі
на взутті, а не на суші,
нежитем і кашлем хворих днів.

То є так, а що тут вдієш?
Захищайся, як зумієш.
Осінь Літо щиро прикрива.
Заміта-ховає ліжко,
у якому Літо нишком
зручно після справ відпочива.

6.10.2010

Писати вірші треба, коли холодно

Коли нема потреби пити каву

Коли курити навіть вже не хочеться

Коли щока об щоку, так ласкаво



Вслухатися у голоси на вулиці

Читати вивіски і чути звуки

І бачити, коли ось так нервуєшся,

Одні лиш знаки, знаки, знаки



Співати несподіваних пісень

І не боятися побути клоуном

І жити, жити, жити! День у день

А не сивіти десь в гербарії за склом



Коли казково опадає листя

Коли вірші навіюються одягом

Коли незаплановані обійми

Ще довго відчуваються теплом



Коли пісні немов думки написані

Коли кругом неначе й не весна

Коли десь так далеко звідси

Я наче є, але мене й нема



Коли ось колір а ось олівець

Коли зачорнобілішали квіти

Коли блакитні очі то взірець

Неначе поїзд у уявнім світлі

Писати вірші треба
Тоді легше
(2010)

А на папері насіяно снів.
Може, вони проростуть почуттями?
Думка вчорашня приходить до тями,
я видаляю себе, наче спами.
Ти на добу чи на світ обмілів?
Білий папір роз’їдає іржа,
букви на порох розвіює осінь.
Ти ще у мене нічого не просиш.
Ти вже у мене нічого не просиш.
Ми у минулому. Холодно. Жаль.
А на папері насіяно слів.
Марно любов зачепилась корінням,
марно майбутнє бубнявіє синім,
стебла чіпляються крапок і рими.
Ти ще у серпні усе спопелив...
І на папері нічого крім слів...

Розсипа своє срібло місяць
По зчарованій ніччю землі.
Я віддам тобі всю свою ніжність,
Почуття всі найкращі свої.

Роси падають в трави поволі,
Я сліди твої вранці знайду
Простягни мені теплі долоні,
Я в них серце своє покладу.

Соловейки в садах ще співатимуть,
Хоч заснули волошки сині.
Моє серце тебе зігріватиме
У січневі морози сильні.

Затихає вже вітер в смереках,
Зорі тихо у небі плинуть.
Хоч від мене ти вже далеко,
Та до тебе думки мої линуть.

Привітай ти їх в серці своєму,
Подаруй їм на щастя надію.
Найдорожчий в житті ти моєму –
Тільки так я любити умію

О, біль моя, відходиш ти від мене,
Повільно, ніби крадучись,
Любов моя, кохання безіменне,
Постій, вернись, оглянься, сміючись.

Торкнися вуст останнім поцілунком,
Всміхнувшись в очі подивись,
Зустрівшись там із незбагненним смутком,
Востаннє серцем прихились.

Прощаю всім
За те, що не зуміли,
Не встигли, не схотіли, не змогли,
За те, що хлібом-сіллю не зустріли,
Від злетів і падінь не вберегли.

Прощаю всім
За непорозуміння,
За нечуття, небачення, за те,
Що шлях не показали до прозріння,
А може, і не знали – так за те.

Прощаю всім
За те, що існували
В мою добу, у мій зірковий час,
Що без моїх поезій бідували,
За непрощення я прощаю вас.

І хай несуть труну мою по колу,
І хай винять у всіх своїх гріхах –
Прощаю незапрошення до столу
І запах щастя на чужих губах.

Прощаю все...
Бо я прощати вмію.
Невчасну славу, випиту біду...
Прощаю, бо в поезію зорію,
Бо від прощання до прощення йду.

Поголилась ноги,
бо вже кін-дзюраві.
Відпилєла роги –
он лижєт в канаві.

Шось ми голос хрипне,
знову губи грію,
та язик, як липне –
за тобою мліє.

Звір такий голодний,
все росте, бо гола...
Шось ми влізло в сподні
в стилі рак-о-бджола.

Ніздрі лоскотало,
гадами шипіло,
в плуцах кукувало,
мало не збабіло.

Грів ти`, мов мотоцик,
бримкав фест на ложі.
Ну давай... на коцик,
троха ширше... можеш?

Брами відтворала –
сипалась подушка,
а на флєйті грала –
закладало вушка.

Грім у двері гупнув,
мало їх не вибив.
Галіфе на дупу
та мовчу, мов риба.

Та стрибаю з вікон
просто на конєку –
бо із чоловіком
ми` робити нех`...

шукаю свого пастора там
де напис « пастеризоване молоко»
усвідомлювала до вчора не дуже чітко
де мій основний прокол

«протокол час складати про крадіжку на складі»

у районі метро Арсенальна
все відбулося провально
фатально для мене

не звинувачуй

наблизився першим як годинник пробив першу
зніяковіла спершу
першою привіталася вперше

неочікувано посипались звинувачення
.....................................................пасторе!
ти ж сам призначив побачення...

то й що

чорт би вас побрав зрадливі люди

то й що

у правій кишені індульгенція
нічого ж від того не буде

....................................................пасторе!
сьогодні це як хліб купувати
торгує навіть спеціальна агенція...


приходь може
ще пробачиш десь до обіду
зараз на допиті у слідчого
він викликає неймовірну огиду


телефонний дзвінок
...............................................ПАСТОРЕ!
зачекай хвилину!..................................
...............................................
ковтну останній... кадр... з кіно
Тарантіно

2010

вони кохали одне одного так
що аж у Бога від того кохання боліла печінка
тільки про це іншим не варто знати
бо він чоловік а вона ще не жінка
та й Бога не треба здавати

їх часто відрізало кілометрами асфальту
тоді скло в її руках червоніло
він публікував на перших шпальтах
рядки про те що йому боліло

кров у обох збивалась у тромби не рідко
так само часто судомило тіло

вони говорили мовчки
про те як обом їм важко
дихати і говорити
проїхати
і забути опісля як трохи понити
взуття зняти та знову взутись

останні молекули твердого кисню
штовхалися десь у нервовій системі
її завжди дратувала ця тиснява

[наче на якомусь літературному слемі]
він підвівся і бовкнув
«таку по зевсівськи могутню і по вангогівськи жовту
цю нитку треба рвати к бісу!

будеш шукати
я партизаном до волинського лісу
щоб не знала і мати»

«мені теж певно треба»
випалила вона після хвилини тривалістю в три години
«можеш хоча б десь на схід там небо»
мовив він як напрочуд байдужа людина

можливо після вечері (у воді у ванні)
чи на цьому перехресті із самого рання
лягло на рельси наче зрадниця Анна
їхнє велике небесне кохання

[..чого]

бо в неї просто нічого немає
окрім того що колись вже було
жоден атом тепер не тримає
звичайний знецінений лот

[я знаю]

лишається чорною ниткою
викотитися на найближче шосе
штовхатися кожним нервом
обличчям до обличчя з кожною плиткою
от воно яке виявляться
{ВСЕ}

[порожньо] у якій вбиральні тікала кров
грійся сонце апельсинами й вірою
а далі падай і охолоджуся знов
дійсністю глевкою та сірою

[хтось таки мусить знати]
коли проклали ці рельси
називаючи венами артеріями
потяги їздять у скронях

таке життя не варте фальшивого пенса
брешуть лінії на обох долонях

[розплутаюсь] випростаюсь і встану
всласна смуга єдиний вихід
малюватиму вголос вустами

лиш ніхто б не впізнав

[непомітно

тихо]



квітень 2010

це покоління росло на історіях про супермена
розкладаючи себе на полички
в будиночках барбі

тепер

вітер лоскоче обличчя
п*ятнадцятирічної дівчинки
серед чорних хащів її перепалених пейсів
визирає пасмо рожевого волосся

ти пам*ятаєш як колись просила в мами
про те
що ніяк не збулося?

ви тоді жили в іншому місті
де говорили іншою мовою

хоч одна країна
потім нелегко звикалась з умовами -
життя ставило на коліна
зміна смаків
зміна квартир
зміна денна
денна зміна
синці на руках
збиті до крові коліна
то скільки тобі кажеш ? п*ятнадцять
маєш вигляд вже геть дорослої
тьоті
так. пятнадцять
я народилася в незалежній країні
в болоті мала
ти народилась насправді в болоті


2010

Життя – форма існування така, що часто

хочеться коригувати.

ЇЇ слово - не завжди останнє. ЇЇ - геть малою

покинула мати. Та тепер , коли погода осіння,

коли та пора чіпляється навіть за черевики,

а чиїсь стривожені голосіння, такі проникливі

і водночас дикі, пропливають у шхунах,

підхоплені кров*ю, вона йде, переплітаючи

думки беззмістовні, дешифруючи мову дерев

і міста, штовхаючи незнайомців пригнічених, злісно

хтось кидає на неї око. А втрапляє у дуже

холодну , у блакитному, стомлену і

глибоку.

2010

Чим розрадити бруд? Він розрісся на пальцях кущів…
Наче вперше весна завітала в жалобі додому…
Може, культом води ще із позаторішніх дощів,
Із якими твої слухачі до сих пір незнайомі...

Тихий шерхіт оман – дистилятом ефірних олій…
Паровий дисонанс обеззвучує голос шипшини…
Скромний жовтень мовчить, убезпечивши висновок свій…
Він пізніше, можливо, розкаже про вияв провини…

Тим, хто тиху сльозу проміняв на колючий абсент…
Хто підробкою болю знецінював дихання кволе…
Оповідач застуди доповнить дощем «Happy end»
Задля того, щоб завтрашній іній струсити додолу…
2010 рік

Прижилися, згорнувши хребти, нерозривно чужі…
Нам хотілося льоду і плакати… вперше… А вдруге
не хоронять нікого. А що це блищить на ножі?
То не зародок моря, то серце убитої фугу.

Виривай обережно, як око зі сну виривай,
Не від світу цього, не від кухні – воно самородок.
Так блаженно стискаються тільки ворота у рай.
Вибирати не варто, бо вибір і сам тебе “зробить”.

Фугу в синіх одежах бреде вітражами до хмар,
Її тупіт – важкий, її подих – незмінно у спину.
На високому березі вже зачекався човняр,
язиком витираючи крапельки адреналіну.

Фугу міряє танцями вічно солону пітьму,
випускаючи мантри у тихі глибини наосліп.
Хто нутром доторкнутись до неї посміє, тому
будуть довго світити її порцелянові кості.

І ти міцно заснеш у собі, за останні часи
заплативши покорою, першу любов жовтоперу
понесеш у долонях, як Бога… І тетрадоксин
замуркоче по тілу, чистіший за душу паперу.

Тут, на білих диванах, посіяно палеоліт,
бо немає нам руху, як ліків немає від зради.
Під чужими світилами б’єшся, мов фугу об лід.
А яка мені радість…?
Скажи, ну яка мені радість?!…

Не збувається -
що ж,
забувається,
щоб «забити».
Та кепська забава ця -
не приборкати правду,
постукає
попід горло
знайомими звуками.

І душа заголосить,
захлипає,
знявши усмішку_з_ примусу,
липову.
Пощо марно
брутально глумитися
і тираном ставати
чи митарем? -

Ні копійки не винна,
ні шеляга,
не для неї ерзаци здешевлені...
От поплаче -
знай, хутко утішиться.
Не диктуй свою волю –
видніше їй.

Вип’є досвіду
гостру настоянку -
почекай,
перетерпить,
загоїться.
Хоч гірка її правда,
та краще, ніж
самобрехні
єлеєм намащені.

Вартість цілунку зради -
тридцять срібняків:
за п'ять кривавих ран,
за три іржавих цвяхи в тіло
і за шипи тернові
в плоть живу.

Іуда
таки нажив
спокусою скарбів -
одну петлю
і тридцять срібняків.
За глум,
плювки,
злобу людську,
за невимовний біль.
Ціну такої зради -
осиновий сумління гріх,
простити сам собі
не зміг.
2010

Птахи у вирій, і легка печаль
торкає серце... Хто ж її не знає?..

Вдягає осінь паморозь-вуаль
пожовклим травам, щедро огортає
багрянцем-злотом. Вітер, брат її,
розхитує пониклі верховіття
і сипле листом-медом до землі,
що стелиться-складається в суцвіття
із вишукано-стиглих ікебан,
що панна Осінь вміло виплітає,
вбирає ними свій тендітний стан,
коралі калинові зодягає,
і зазирає в дзеркало-ставок,
питаючи у зимної водиці,
чи личить їй намисто, поясок,
що ниттю-павутиною сріблиться?
Чи личить їй розплетена коса,
що буйним рудо-мідним водоспадом
спадає з пліч, і шпильками роса,
точена холодом, перлинно-звабно сяє?
Милується, бо це її пора...

Пташиний вирій сумно відлітає,
печаль хлюпоче хвилею, жура
торкає серце... Хто ж її не знає?

2010

Не стерпіти байдужість холодну,
Не сховати образу за спину,
Не змовчати, ковтаючи слину,
Імітуючи шал насолодний.

Бути щирим - це не забаганка.
Це життєва проста необхідність.
Твоя совість - змордована бранка
Обливає слізьми твою гідність.

Не стерпіти з-за спини образу,
Недокрівну холодну байдужість.
Так лікують душевну недужість:
Кинь в обличчя усе і одразу.

2010

пірат некарибського моря,
горобчик, але не джек.
мої кораблі говорять:
здамося йому без жертв.

мої кораблі готові
до зради. вночі підуть
на світло чужої крові,
блискучої, наче ртуть.

а він усміхнеться хтиво:
це море на щастя, пий.
і пахне медовим пивом
папуга його сліпий.

несправжній пірат - заплачу...
не мачо, не джоні депп.
а море росте, неначе
не море воно, а степ,

де кит, горобцем вдавившись,
здригається від судом.
рукою махне всевишній,
і кров перетворить в ром.

Підсади мене до неба я зітру із сонця плями
Щоб воно ще яскравіше засвітилося над нами.
Ну, а вечором підсадиш - я протру на небі зорі,
бо нема вже що лічити на дзеркальнім плесі моря...

2010

Він кохається мляво, постійно збивається з ритму, відчуваючи, як росте похвилинно його хвороба. Потім іде на кухню, і з фільтру починає курити. Задивившись у чорне, здригається, хмурить лоба.

В цей час відбувається осінь - не та золота, наче рибка, - а така, коли застрягають студентки підборами у болоті. Ранок приходить повільно, сміється у вікна хрипло, примушує усі свята і плани відкласти на потім.

І він теж відкладає слова, наче ікру, у сховок. Їсть її пасту, різотто, мозок, печінку тощо. П"є її чай індійський. Запевняє, що все казково. А вона ледь чутно плаче. То вона плаче, то дощ.

Ще вона ховає від нього дзеркало, ноутбук, газети. Ховає ножі, телефони, календарі, своє обличчя. А він вірить: якщо часто підходити до вікна і кричати - "Де ти?", з дня на день почнеться зима і його покличе.

Свою любов присвячую тобі:
Розмитий степ і ґрунтові дороги,
Похилі верби в росяній журбі
І очі неба – сіро-голубі,
Чи то дощами, чи слізьми вологі.

Гіркий бур’ян – полин та бугила,
Німі поля, набряклі самотою,
Гусині зграї на краю села
І павутинка… В ірій провела,
Сама лишилася. І я. Постою.

Це стан душі – осіння пастораль –
Елегія, молитва і зізнання.
Підстав долоні. Й наче у грааль,
Проллється горобинова печаль
Її теплом - омріяним, останнім.

Патара Бачія
поезія "Безтямна"

Любов, гаряча і безтямна, пірнала з берега у річку,
Не охололо пружне тіло, не посиніло біле личко.
Хіба вода її остудить, як кров нестримна і жагуча?..
А вийде, ковдрою укриє розлога вербонька плакуча.



пародія

Ти відказала не відразу –
Чекав і синій був від ляку…
Любов гаряча і образа!
Що краще – річка чи гілляка?

Сторч головою – по проблемах!
(Іще жалітимеш за мною!)
Цікаво – чи вода студенна?
…Ось місце файне – під вербою.

“Люблю” – тремтячою рукою
У записник. У клунок – лахи.
Гілляка трісла…над рікою,
А в тій було води під пахви.

Дурний – життя кінчать кортіло!
Я ставив крапку – вийшла кома.
Та ну її жагуче тіло…
Намок хіба. Вечеря вдома.

5.10.2010

За світлий смуток – дякую тобі.
Спасибі за мінорний спокій сну,
за осінь листопадову в журбі,
в туманах гай, що мріє про весну.

Я дякую за полум”я бажань,
побачення на різних берегах,
за щирість непрошептаних зізнань
і віщих сліз розлуки на очах,

ночами ненаписані листи,
неходжену стежину через сніг
в наш рідний гай, де невагомо ти
блукаєш у мінорі снів моїх...

В крепком и полом коробе комнаты,
В липкой лавине летнего города,
В сдавленном горле утренней улицы,
На мощной и полной каверзы площади.

В мраморном мраке маленькой ванной,
В мерном и бережном темени ходиков,
В плоскости холода, в честности зеркала,
В тленности времени, в точности времени.

В беглой и мягкой тонкости воздуха,
В праздной громкости душного поезда,
В позднем пейзаже, в сажевом облаке,
На штопаной заживо платине памяти.

В крепком и полом коробе комнаты,
Сидя сутуло на скрипе хриплого стула,
Скулы катая, быстро листая стены,
Помни о квадратуре круга.

О шаре, который вписан в твое окно.

04.10.10.

Незбагнене з усіх досі бачених див -
Мить єднання сердець у полоні ночей...
Добрий Ерос нам двері у казку відкрив,
Де б зігрітись могли ми в промінні очей.

Без вагань свої мрії впусти в небовись,
Хай на крилах бажання літають вони.
В океан насолоди й жаги окунись,
Щоби стали реальністю всі твої сни.

І не бійся, що скаже тобі хтось: "Дивак,
Час кохання давно вже скінчився, прозрій!".
Завітала весна в твою душу - це знак
І твій шанс знов пройтися дорогою мрій.

У любові є свій незбагнений закон,
Тільки серце гаряче його осягне,
Якщо хочеш, щоб збувся найкращий твій сон -
Ти дозволь свому серцю горіти вогнем!
2002р.

1.
Дощ…
Теплий дощ…
Ми йдемо не спіша.
А я знову питаю себе:
– Чом хвилюється моя душа?
Та під дощем не намокнемо ми.
Бо поруч я…
Бо поруч ти…
Нам з тобою
Ще довго іти.
Дощ…
Теплий дощ…
Краплі в обличчя
Летять нам хоробро.
Боже, як добре!
Боже, як добре!..

2.
Дощ періщить, небо темно-синє…
Дощ несе стурбованість сумну…
Ти, напевно, спиш, моя красуне?
Лише я, чомусь, ще не засну…

На душі мені сутужно… Й знову
Вкотре перечитую вірші…
Тільки холоднечу світанкову
Не зрівняти з холодом душі…

Ти сама себе боїшся.
Ти приховуєш від себе
Те, що проситься назовні,
Що просвічує крізь очі.
У обіймах перевтілень,
У цупких лещатах серця
Ти собі здаєшся німбом,
Ніби ти не з того тіста.

Ти боїшся доторкнутись,
Щоб не вирвались бажання,
Щоб не вихлюпнула спрагла
Недоторканість ілюзій,
Ненаситність твого тіла.
Відчуває плоті трепет,
Неповторність ненаситі,
Руки, муками прибиті
До хреста моралі. Звідки
Ти принесла в гори груди
Повні присмаку прощання?

Може здатися, що сонце
Цим дощем вмиває руки.
Може ти не можеш більше –
Провокуєш нам розлуку?
Може, легше розминутись
Ніж лишитися собою?
У ваганнях прячеш ласку
Щоб не гралася зі мною.

Ти сама себе боїшся...
Може тінь твоєї тіні
Десь зустрінеться зі мною
У палкому поцілунку?
Може тінь твого бажання
Обійметься із моєю?

Ти шукаєш тих стосунків,
Що вростають у майбутнє.
Я з майбутнього вернувся,
Щоб тебе зустріти нині.

Але ти себе боїшся.
Ти народжена зі страху.
Ти палке моє кохання
нині кинула на плаху...


2007

Не пиши до мого блога,
Адмін там легенями - на траві.
У моїх кишенях бога
Залишилось гривні на дві ,
На яких не князь , а Оззі
Чіпляє вуха , вставляє ключі.
Тобі все пофіг , у тебе досі
Шрам на лівому плечі,
Стервозний кіт і квартира-вибух,
Піано , ліміти , кредити – множим на два.
Лягаєш на вдих і лягаєш на видих.
Так лягають дива.

2010

Мэри хлещет джин с бутылки.
Мысли, мысли, как из крана.
На лице - морщин прожилки.
Истезанья фортепьяно


За стеною. У соседки
Сын. Он скоро станет Бахом.
О стекло скребутся ветки,
Рвутся в дом. С наскока, махом



Решено. Разрублен узел.
Джин без тоника. Так горько:
Увядание иллюзий.
Генеральная уборка


Там, в душе, где соль и раны,
Где тома обид разбухли.
Мэри ждёт звонка и манны.
Жутко жмут под вечер туфли.


Тушь размазана. На платье -
Пятна. Мрак. Стенанья Глинки.
Заливает джином счастье
Мэри. Мутные картинки


За окном: плащи, дороги...
Город вновь меняет маски.
Мокрый ветер лижет ноги
И, как шавка, просит ласки.


Жизнь течёт - сквозная лажа.
И надежда молча жухнет.
Мэри, Мэри... Проще - Маша
Хлещет джин одна на кухне.


2010 г.

Я повернулася у рідне місто...
Раніш тут люди всі усміхнені були.
Тепер крізь сірість. Лиш моє намисто
Яскраво червоніє у імлі.

І ще, можливо, ягід горобини
Палають ґрона десь на висоті -
Усмішкою з рекламної світлини
І крапелькою сходу на хресті

Маленької і милої каплиці -
Повз неї я проходила давно,
Як виглядати йшла віконечка-криниці,
Шукаючи між них ЙОГО вікно...

Раніш тут люди всі усміхнені були...
І я всім перехожим посміхалась.
А зараз відлетіли журавлі
І всі синички з рук повиривались.

Нічого, Біла Церкво, то все пройде,
На всіх, напевне, вплинула зима -
Холодна, сіра, депресивна хвойда -
Дарма вона прийшла сюди. Дарма...

А осінь задихала зимно, бо жовта роса
Впала жовтнево, немов жовтенятам на личка.
Ти розігнав у мені всі погані звички,
Ти обгортав мене білим светром .
Його душа
Пахне варенням із бабциної полунички.

Пахне тобою погідно.
І хвоєю сновидінь,
Ще недопитим степом , срібногосподнім оленем.
Солодко –там , де довго, де швидко – там пересолено.
Мовчки цілуючи вії, ловиш з-під них вітри,
Що напинаються , наче вітрила озонові.

Вилоскотані слова повні міграцій і мандрів,
Там де мате гірке, там де мете мій гнів,
- Милий, пусті слова!
Світ сам в собі обгорів,
Вбрався у власний погляд - злочин його гори -
Зав'язь стара відпадає в лунку криштальної гри.

Квапиться неосфера - в Нео тече вітчизна,
Вишукана навпомацки в карих деревах гетто.
Час відпливає ...
Лібрето дощів і Гете.
Кара до кари …
Кора - неонові прапори
Голови похилили над прірвою інтернету.

Коло зачинено .
Падаю листом на сніг.
Ти мене ловиш устами по щедрих чатах.
Джинсова осінь грає в мальвін і піратів,
Мов короїд, доїдає серця, як останню малину,
Дід- конспіратор збирає липкі компромати.

Але лишаєшся ти .
Мовчки стоїш і обрій,
Наче тернове вино кленами хмари рве.
Ти – мій господній храм, що загадково боронять
Очі малих дітей, шрами на синіх зорях,
Ясновельможна осінь - в шибах ютубу планет…

неподоланна неявна окремість
панує зучора в нашому лігві
куди й поділася позавчорашня магія
ми двоє чужих ми вкриті плівками
кожен
свого
персонального
крему
не тобі моє лінне лежання й моя засмага і
попри те що крім тебе тут тільки прибій і фалічний камінь
попри вечірній перегляд спільний
провокаційних випусків камеді клабу
навіть якби ти сьогодні зі мною ліг би
навіть якби я сьогодні з тобою лягла би
ми так і лежали би спина до спини
до литки потилиця
в дев'яносто
шостій
позі
бо він звідусюди на мене дивиться
й погляди ті
паралізують хіть
перистальтику й метаболізм
і тому я на жаль не в змозі
й зуби кришаться о зачерствілу мить
і вся я стаю тільки піт і сльози
а зрештою не стає навіть сліз

Чувство вины сильнее, чем чувство потери,
Чувство потери ничто перед страхом войны.
Кончился праздник, закрыты все окна и двери,
В воздухе порох и кровь застоявшейся вмиг тишины.

Пулеметной лентой частят шаги по ступеням,
В страхе глупой надежды я рву на куски белый флаг.
Больше нет ничего. Остается лишь место и время
И застывший в бессильном размахе над нами кулак...

Снова октябрь – плохая примета,
Видимо, быть холодам и хандре.
В воздухе запах сожженного лета,
Яблок печеных в лесу на костре…
Как никогда захотелось напиться,
Не так, чтобы в пропасть, а чтоб для души,
В теплой кафешке от ветра укрыться
И заказать коньяка на гроши.
Тихо ушло все, что громко смеялось,
Плечи укрыл шерстяной полумрак,
В теле надежды до завтра осталось,
Значит, октябрь - плохой все же знак.

Треба боротись за свою любов,
І боєм брати кожен поцілунок,
Мішати сперму, піт і кров
І пити цей чаклунський трунок.

Треба волхвити і камлати,
Палити ватри із кісток,
У колі голим танцювати,
Знайшовши спільний кровоток.

Вагатись треба... Та й робити!
Бо час нещадний. Люди теж.
Треба боротись і любити
І віддавать себе без меж.

23.02.07