Ты ошибался. Знаешь в чем, учитель?
Да в том, что смерти ты желал!
Не поборов упреков и сомнений,
ушол, решать проблемы ты устал.

Но я судить тебя не буду,
Ведь и не знаю всех твоих проблем,
Забот, мучений. Не забуду
идею вечно кружащих нас тем...

Тебе казалось, что кругом неправда,
Что чернота втоптала всех нас в грязь.
Искал свое ты счастье, но отрада
все избегала встречь, терялась связь.

Дыханье чутко замедлялось
и пульс прерывистее стал
Увы ведь жизнь на этом оборвалась
Так не дождался ты, что вечно так искал!

4.11.2009

В небо раннє, навесні,
Сонце випливло в човні,
Вмилось чистою росою,
І хмаринкою м"якою
Личко ясне промокнуло,
Усміхнутись - не забуло.
Світле, золотоволосе,
Скрізь промінням розлилося,
Розбудило кожну пташку,
Насінинку і комашку,
Мов сказало: "Годі спати!
Всі - прокиньтеся співати!"
Відімкнуло кожну бруньку,
Що благала порятунку.
Випустило всі травинки
З-під холодної хустинки.
І донизу подивилось -
Мов у дзеркалах відбилось.
"Що за диво золотисте?
На зеленому - намисто,
Кожна намистина ця
Нібито маленьке - я!"
Тільки сонце відігрілось -
Скрізь кульбаби розпустились,
Пишні, жовтенькі та гожі,
І на сонце дуже схожі.
Віриш - ні, та чула я,
Що кульбаби з ним - рідня.
А іще їм родич - вітер,
Вчить щороку їх летіти.
Коли бджоли мед зберуть,
Ті готуються у путь.
Легким пухом уберуться
І за вітром вверх здіймуться,
Щоб повсюду навесні
У ясні погожі дні
Для матусі, для дитини
Усміхались намистини.
Щоб віночком їх сплітали
Діток ними віншували.
Дітки сонцем увінчались
Радо бавились-сміялись,
Бо вони, як жовті квіти,
Теж йому рідненькі діти.

2010р

Ти не шукала молодого, сам прийшов.
Тієї ночі не чекала на печі,
як світ убравсь в заграву, наче в зов.
Та ви обоє, схоже, терті калачі.

Ти знаєш добре, що любов, що тлін, що гріх,
бо маєш серце, маєш душу, маєш хист.
І ти для нього мов нелущений горіх,
а він для тебе наче сніг на зелен лист.

Ця ніч алюзій не залишить для писак,
хоч не пророчо вам звучав совиний крик.
Які крапки, бродив то місяць, мов босяк.
На ранок світ нарешті взувся в черевик.

26/10/2010

У світовій пітьмі, серед буденних днів
Зустрілись погляди, шляхи людей схрестились.
Одне лиш слово із безтурботних снів
і на її вустах, маленька посмішка зьявилась.
"Чому сумна? Що так тебе турбує?" -
Завжди спита, порадить, звеселить.
Теплом своїм, увагою зігріє
А у самого камінь, на душі лежить...
"Чому?"- здивується, "не правда...
завжди я в настрої, і нічого не болить!"
А у очах, глибоких, змучених роками,
глибокий біль,хоч "все гаразд" він говорить.
За те, що дбаєте, за Ваш душі неспокій,
подяку щиру, мій уклін прийміть:
таких, як Ви самі,бажаю вам людей зустріти,
і щоб вогонь душі горів повік !

Стали смутками
давні радощі.
І покутою
стала вина...
Не гортаю
пожовклі аркуші, -
ранні вірші -
не рання весна.

Не світлини,
жалями обрамлені,
і не спогадів
стомлена рать.
Ранні вірші -
мов птиці поранені,
що ніколи уже
не злетять...

2005

Не вистачить сили сказати тобі одразу:
- Ця зустріч остання, днів вичерпано ліміт…
Душили у грудях такі дріб’язкові образи,
Від прощення в спину такий гематомний слід…
Калатає серце, калатає. Ще не стало
(Всі автопілоти коли-небудь та здають).
Ми виграли потяг і два різномовних вокзали
(Потрощені граблі і досі прицільно б’ють).
Ми виграли правду, квітчасту, як Свято пісні.
А зболені крила нам випрасують вгорі.
… Апостилі* щастя до смерті умовно дійсні,
А право забути – то тільки твоє Гран-прі…

* Апостиль — спеціальний штамп, проставляється на офіційних документах і не вимагає подальшого завірення чи легалізації.

Умань 2010

В нас така глибина... Заздрять шахти, метро і люди.
В нас така висота! Не омріював жоден ікар.
Я тебе збережу від істерик та від застуди,
Мій маленький, але найдорожчий у світі скарб.

В нас мовчання таке... Словники припадають пилом.
Наші ночі хмільні - поза рамками кама-сутр.
В нас така висота... літаки опустили крила.
В нас така глибина - атлантиди таємна суть.

В нас таке, в нас таке!.. Не кричати про це капслоком,
Не писати у статуси всіх соціальних мереж.
Я щаслива! Мовчу... Бережу наш маленький спокій,
Найдорожчі слова, віддзеркалені у - "я теж".

Я із тобою частенько стрічаюся.
Напевно, друже, десь поруч живеш?
...Чому ж богинею я почуваюся,
коли назустріч мені ти ідеш?

(Нічого в тому нема особистого.
Як обереги, обручки горять!)
...Один чи декілька поглядів-блискавок –
і кволі крила уже не болять.

І що такого в тобі надзвичайного?
Чи то – проникливі очі твої,
що вимагають польоту негайного
і вивільняють всі рухи мої?

Цього ніколи всерйоз не сприймаю я,
та дивний погляд бентежить мене,
і відлітаю з пташиною зграєю,
на мить здолавши тяжіння земне...

І ось я – птаха із вільними крилами,
і вітер мрії за хмари несе...
...Чи то жінкам, щоб зробитись щасливими,
потрібна просто увага – і все?

...Чому жінки залишаються гордими?
Бо нам відома одна з таємниць:
коли додому вертаємось з торбами,
ви неодмінно йдетé долілиць!

(Чи не тому, що сутулими спинами
ми так подібні до ваших дружин?)
...А нам так хочеться (!) бути богинями –
і не лише... на шляху в магазин.

2009

Заспокоїти серце пригодами,
І забутись у келиху запахів.
І під зорями просто погодитись,
Зупинитись і тихо заплакати.


Я не плачу, бо час таки витягнув,
Врятував і бинти понамотував.
Підсвідомо хотілось завити так,
Але вкотре впиваюся нотами.


Чи логічно просити пробачення,
В тих, кого я забула за кавою?
Ні. Не треба. Ми вже не побачимось.
Відлітайте і будь ласкавими.


І куди б ті роки не заносили,
Я назад не вертатимусь з жалості.
Під моїми руденькими косами,
Стільки зрад і образ назбиралося.


Я сама, я окремо. Попереду.
І адреси стираю безжально я.
Ви — на фото і поміж паперами.
Я повільно цю купу підпалюю.

Я ладанку одягну на стосунки
так, щоб теплішою здавалась зима
плаче серце в старих обладунках
бо вже знає, стосунків нема.
Я ладанку одягну вище світла
вище правди, вище зими
не гоже так, щоб зима ця прогіркла
стала розлучницею, крила візьми
ми врятуємо руїни стосунків
плач ночі

Стара хатина на краю села,
Зігріта сонцем і дощами вмита,
Поміж дерев, як квітка серед жита,
Покрівлею червоною цвіла, -
Коли була заселена й обжита,
Бо нині, наче човен без весла,
В траві високій сумно прилягла.
Більмо вікна розбитого на ній,
І двері навстіж світові розкриті, -
Вдихають досі згуслий запах літа
Чи манять люд до неї на постій?..
Та я проходжу далі шляхом битим,
Гірку сльозу стираючи із вій,
І смуток моститься в душі моїй.

Щеня мале (очиці-крапки)
Назустріч кинулось мені.
Вертлявий хвостик, вушка, лапки:
Усі породи в нім однім.

А люди - наче по породах -
На чорних, білих, "голубих",
На невідомих і народних,
"Лохів" поділені й "крутих".

Хто розмовляє по-якому?
Хто з ким на "ти"? І хто з чиїх?
Ми геть не віримо нікому,
Шпані вклоняючись до ніг.

Заблукані, чи вам не знати,
Що Бог, як Батько всіх людей,
Готовий слабого підняти,
Пильнує втрачених дітей?

Чи ви осмислити готові,
Як все охоплює єство
У вищих проявах любові
Довіри й щастя торжество?
........................................

Не цуцик, що стриба під ноги,
Бо любить всіх, і всі свої,-
Людина горнеться до Бога.
Бог пестить лагідно її.

23.04.2009

Доле моя, купана в любистку,
зоре моя, згублена в світах,
звідки в тебе полиновий присмак,
що гірчить золою на вустах,

що піском у очі серед поля,
де ромашки буйні, через край,
де гуляє вітром бранка-воля
де убраний в паморозь розмай,

чом до мене ти така зрадлива,
в кухоль з медом частку дьогтю ллєш?
Там де вчора я була щаслива,
нині чорне згарище пожеж...

Доле моя, гіркото безмовна,
дай же причаститися вином,
у якого міра щастя повна
життєдайно-радісним теплом.

Предмет моєї заздрості - пташа
З великим жовтим дзьобом немовляти.
Ніхто його не вчить складать вірша
(Якщо точніш: ніхто не вчить співати).

Ніхто не каже, як бунтує грім
У небі, від безтями чорно-синім,
Як жовта гілка в докорі німім
Стуляє листя у мольбі осінній,

Яким життям весняний світ буя,
Як гнізд чернетки перекреслить летом...
Не зна цього ДОПОКИ ластів'я,
Як і не зна, народжений поетом.

... Щасливі птахи! Все у них ладком:
Несуться кури, плачуть гуси дикі,
Ширяє крук не білим голубком.
Бубнять індики, бо вони - індики.

Та "син людський" співає, як поїв...
Тому вважаю вічною проблему:
У наших товариствах солов'їв
Ще довго будуть квакати "не в тему".

Ти мене надихаєш на сповідь,
Як весна на любов – голубів.
Все, що сховано в мене на споді
Я готовий відкрити тобі.

Виглядати готовий негарним,
Без омани і штучного лиску.
Ні, не хворий я, навіть, не п’яний –
Я втомився від глянцю і блиску.

Світ увесь не приваблює серце
Ні багатством, ні золотом слави.
Я готовий віддати усе це,
І посади, й корони, й булави
За душевне єднання з тобою,
За читання віршів біля свічки…

А натомість – я перед юрбою
Перерізати змушений стрічку.
Як звичайний спортивний майданчик
Відкриваючи душу для всіх…
Будуть діти гуляти у м’ячик,
Буде бруд і лунатиме сміх…

Я розчинений в слові. Як річка
Я прозорий. Не менш і не більш.
Мою сповідь пронизує свічка
І впускає тебе у мій вірш…



2010

Нещадний час до спогадів дитинства...
Там був лісок із грабів та берез;
І балка, що розмита ненавмисно
Була малим струмочком, тим,що щез.

Ще з ранку спогадів виловлюю фрагменти -
Дзеркальне відображення примар,
Що залишили слід в експерименті
Життя. Він не тривкіший сліду хмар.

Але чомусь бентежить часом душі,
Сльозою давньою відлунює у сні...
Санчата - вниз. Сніг мерзлий - аж пекучий.
Берези сік - п"янкий, як мед весни.

Медові весни цифрового ряду
За рік чи два загубляться у числах.
Яскраві перші враження - позаду
Мій мозок зверне й архівує стисло.

Навряд чи скоро ті відкрию файли,
Задумавшись, чому ловлю я вітер,
Коли і як Іваном став Купайло,
І де воно, заради чого варто жити?

В наш час життя вартує небагато.
Воно безцінне - бо ж нема ціни -
Для більшості, бо кожен може мати,
Забрать чи дать - так думають вони.

Проте, ніхто не здатен пережити
Ті ж почуття, що тішили колись,
Ту ж мрію мріять, ту ж тугу тужити,
У тому ж руслі із собой зійтись.

Та кожен може цінувати те, що має:
Самотність, ніч, цей місяць за вікном...
Чи - тиша, спокій, мляво закипає
Горнятко кави, любе нам обом.

У цьому - сіль. У цьому рух і спокій.
І нерв, напнутий струнко, як струна.
Глибини пам"яті і прагнення високі -
Все здатна умістить ця мить одна.

Отож, не варто плакать про минуле -
Цей сон давно вже нанівець зійшов;
Майбутнє - темне і непевне... І - чи буде?..
Впізнай всередині і щастя, і любов.

2009р

Пливе імла-така густа,
аж фіолет скрапа прозоро
на білі полохливі зорі,
кудлато- в небо пророста.
Блукає тиша....Сни її
бентежать попасом. А може,
бурхлива ночі тінь тривожить
хмільне безсоння солов’їв?
Прозора мла – до глибини
думок лоскітних, в ніч пролитих.
Колінносхило у молитві
скрипалять небо цвіркуни.
Імла, що вітер розтрусив
вологим листя шумовинням
у ніжні пахощі жасминні,
в дрібненькі крапельки роси....
Земля притихла – ні шелесть.
Ще тільки ночі половина,
заким півняче горловиння
на шмаття ніч не роздере.
Проклюнув місяць угорі
тонкого неба шкаралупу,
і мов курча, на землю лупа,
де тіні-наче упирі.
У грудях ночі ще дріма
співуча сонячна Лелія....
Згасає, щойно звечоріє -
мов не було її й нема.
Лиш на світанку розцвіта,
скресає серця ясноцвітом,
пливе, мов усмішка над світом,
гаптує вічності літа.

В таку погоду можна тільки пити
Гіркополинну суміш швецьких трав.
Уже б і дощ, здавалось, перестав,
Графіті осені поплямувало плити
Мишаво-сірі. Жовтень наслідив
На аркушах буденного реалу.
Сьогодні осінь небо вкотре прала,
Щоб звести плями веселкових див.

Ми не збіднієм тим, що віддаємо.
Дні згорнені сувоями церати.
В таку погоду добре Книгу взяти
І пити Вічне, солодко, до щему.

Зачем же веру вы украли?
И бога позабыл народ.
Хотели быть умней господ?
Но лишь тупей, чем прежде, стали!

Бездушность, подлость, суета,
Царит вокруг, и гибнет радость,
Любовь, взаимность, доброта,
И все без цели ищут сладость.

Ну что ж, таков уж наш черед,
Погибнуть,-цели не достигнув,
Без Бога в сердце в яму "прыгнув"
Мы движим жизнь людей вперед.

Послухай, коханий:
вже стихли відлуння громів.
Птахи відлетіли,
зовучи мене за собою.
Тумани лягають,
і небо сльозиться сльотою,
й калина червона
солодшає від холодів.

Коли зорепади
сплітають коштовний гердан -
то небо заманює
в інше життя висотою -
дозволь біля тебе
хоч хвильку я тінню постою...
І ти не відпустиш.
Ти скажеш:
"Лишайся, кохана!"

Послухай, коханий:
півкроку іще до зими
і листя осіннє
покірно лягає під ноги;
а ти все ніяк
не розгорнеш до мене дороги:
крайнеба тобі заступають
тумани й дими...

Ночей передзимок
проймає - пече до кісток.
Полуденне сонце
не може - не хоче - зігріти...
Невже залишилось
вчорашніми веснами мріти,
чи все ж перекинеш
від себе до мене місток?

На цвинтарі чеснот і почуттів
стою одна в скорботному мовчанні.
Аби хоч вітер десь зашелестів,
чи ворон скрикнув голосно востаннє...
Не світить сонце, холод обійма,
не видно ні любові, ні страждання.
Нема нічого - тиша гробова,
та порожнеча вічного чекання.
Нема ані могил, ані хрестів,
неначе все - єдина домовина...
Щоб вогник десь в пітьмі замерехтів -
аби на мить відчуть, що ти ЛЮДИНА!
Та що ж це з нами сталося й коли?
Чому не відчуваємо провини?
До чого українців довели,
що й почуття сховали в домовину?

2002

Життя - це чудо, подих вітерця,
Який несе, немов пір'їну,
Здуває пил з спітнілого лиця
Й тихесенько штовхає в спину.

То підкидає вверх, то різко вниз
Опустить до землі й підніме знову,
То в піднебессі міряєш обнову,
То на землі несеш вітрів каприз.

І все ж ми любимо його,
Хоча не мало відчуваєм горя.
Мов хвилі синього, сумного моря,
За вітром несемось - життя свого.

Осінній подих рідної землі
Порушив спокій літньої пори,
Уже курличуть в небі журавлі
І листя жовте сиплеться згори.

Буянить вітер, віти гне додолу,
І першими краплинами дощу
Заплаче небо, раннє, світанкове
І темне від образи на пору.

Приходить осінь, мовби непомітно,
Зелений колір в літа забира,
І вже птахів не чутно і не видно.
Якаж сумна осіння ця пора.

Сберечь бы глубину последних слов,
Последний луч, последний зов ветров,
Последний блеск росы и запах трав,
Последний плач весны среди дубрав.

Постичь бы истину в ночной тиши
И шёпот звёзд во тьме не заглушить,
Понять бы танец языков огня –
Всё это дарит смысл началу дня.

1996г

Після дощику в лісочку
Поздіймалися грибочки.
Де лиш гілка шурхотне −
Видивляються мене.

Знов "то−тут−то−там" співає
Поїзд із вагонами,
Осінь барвами вітає −
Жовтими, червоними.

На пеньках ростуть тісненько,
Ніби всіяно, − опеньки,
А в дубовому бору
Безліч білих наберу!

Стежки геть порозбігались...
Щоб не заблукати,
Звідки сонечко здіймалось
Варто пам'ятати.

Щільно геть північнім боком
Стовбури убрані мохом,
Треба не панікувать,
Напрям правильний тримать,

Слухать ліс і слухать тишу,
Голоси автошляхів,
Мірний стукіт залізничний,
Перегуки грибників.

Про орієнтир подбаєм −
Цілий кошик наскладаєм!
Пам'ятати варто, друже,
Якщо впевнений не дуже,

Гриб сумнівний краще викинь,
Щоб не сталося біди,
Бо нема від смерті ліків...
Небезпечні є вони:

Мухомор, бліда поганка, −
Тож на горе забаганка
Може враз перетворитись,
Як уважно не дивитись.

Ось і все − вже повний кошик
Назбирала я грибів,
Та іще й упало в зошит
Декілька нових рядків.

Недарма ходжу лісами −
Я полюю за віршами.
Свіжу приповідку цю
Своїм діткам принесу.

2010р

В безшумному мороку зникають сліди...
Повільно опускаючись туманним покровом
Відходиш від мене, кричу я :"Не йди!"
Та голос захрип...не поверну я словом.
А може з промінням розсієш туман?
Обіймеш, як вперше, ласкаво приголубиш,
Ти ж знаєш, що ти для душі- є дурман
До якого звикаєш, якого полюбиш.
Та в попіл щоденний перетворив ти багаття,
Розсіяв його у туманні ти дні,
Розп'яв ти кохання й лишив на розп'ятті
Спотворені наші коханням сліди....
2010р.

Танцюють двоє впарі:дощ й гроза,
Два листя на бруківці, ти і я...
Танцюють двоє, схрестившись у обіймах:
Вогонь й вода, як дені і ніч,
Як ти і я...
Твої уста так близько, дихають у скроні
моя рука в твоїй долоні
Втрачаю голову, як чую спів,
від запаху твоїх духів.
І поруч тебе дощ стає теплішим,
вогонь не обпікає, як колись...
Твої слова... твій перший па...
Цей танець: щастя й мить розлуки
коли відпустиш мої руки...
2010

Любове, виведи мене
З війни, що роз'їдає душу,
Із тих боїв, що раз у раз
У снах переживати мушу.
Із тих атак, що в них веде
Не пам'ять, а нечиста сила,
З вогню того, який давно
Терпіти й пити вже несила.
Любове, винеси мене
На крилах ніжності із пекла,
Із рук не змилася ще кров,
Кров спогадів і ран запекла.
А потім приведи мене
До того, хто стріляв у мене,
Йому руки я не подам,
А обійму його. Ой, нене!
Хіба його у тім вина,
Хіба моя у тім провина,
Що полонила нас війни
Брудна сталева павутина,
Що у горнило тих подій,
На амбразуру власним тілом
Нас кинули… Й навчили нас
Весь світ сприймати під прицілом.
Любове, виведи мене
У світ свободи, щастя, миру,
Людей ображених, святих,
Вождів, що бісяться від жиру…
А, може, краще там було,
Де лиш свої були й мішені,
Де все було простим, мов смерть,
Неначе дуля у кишені.
А, може, краще буде там,
В раю, у пеклі, в Божім слові…
Любове, виведи мене
З проблем земних у світ любові…



2005

Мир кино: все мужчины – с Марса,
а все женщины - дети Венеры.
Обойдусь без пустого фарса,
над Парижем летя без фанеры.

Все красиво на синем экране,
в жизни страсти кипят иные,
и мужчины порой – марсиане,
пучеглазые и смешные.

Марс – Земли и мужчин опора,
Бог войны неплохим был плутом.
Обойтись можно здесь без спора,
признаю я: да, Марс, да, круто,

что летают на эту планету,
и что Марс – не совсем пустыня.
И что жизни на Марсе нету –
этот тезис немоден ныне.

Мне твердят порой без причины –
мы на Марсе посеем и вспашем.
Интересно узнать, мужчины,
а любовь есть на Марсе вашем?

27.10.2010

Чіпкої пам’яті неволя
Мене в минуле повела, -
Була найпершою від поля
Остання хата край села.
У друга кращого гітара -
Свідоцтво творчих юнаків, -
Співати сам, на жаль, бездара,
Я полюбляв друзяки спів,
Бо він співав, мов райська птиця,
В гаю убраному у цвіт,
Хоч воду дудлив із криниці,
Щоб під "Висоцького” хрипіть.
А тільки з горла хрип відхлине -
Він не доспівував куплет, -
Ховався десь за кущ калини,
Давився димом сигарет.
Зніяковілий аж до дрожу,
Не міг сусіда мій збагнуть,
Що не потрібно бути схожим
- Самим собою треба буть!..
Йому б слухач сьогодні тільки
І заведе він пісню ту,
Яку попросять, - а горілка
Притишить давню хрипоту.

хтось скаже «гоп» а хтось не перескочить
кричатиме несміло про своє
між викиднями змореної ночі
шукати важко а знайти – не є
узагалі можливим… світ торочить
що він зникомий... «фермою» Лур’є
керує смерть… не зазирає в очі –
їсть поїдом двобої виграє…
та все одно життя – живий ковточок! –
вертається…

Жовтень спроквола хитає верхів’ями
Гілля безлистим лиша.
Постаті блякнуть у переддощів’ї,
Вирію прагне душа.
Протяги тишу нанижуть на вечір,
Час уповільнює крок.
В небі нічному ганяє малеча –
Дітки великих Зірок.
Плигають долі, на нашу планету,
Певно, солодку здаля.
… Вечір мою перегірчену Лету
Навіть і не вимовля…

10.2010 рік

В таку погоду можна тільки пити,
хмеліти у туманах і словах...
Мій зовсім сивий і сумний піїте,
я, наче ти учора, не права...
Розлий обом пробачення в бокали –
таке воно невигране, як ти.
Останнього у серпні не сказали.
То, може, осінь маємо пройти?
26.10.10

Вітер.

Гуде осінній вітер, гонить хмари,
Скрипить сосна.

Далеко десь зароджується гомін,
Котрий росте і шириться довкруг,
І наближається, і набирає силу.

Враз зашуміло листя на березі,
Розгонисто гойднулося гілля,
У різні боки рвучко захиталось.
Здвигнувся стовбур дужої сосни.

Затихло.

А в лісі знову зашуміли крони.

* * *

2010.

зі скляних очей осінніх
котяться дощі,
листя витончені тіні
туляться до щік.

голоси в мовчанні гаснуть,
крижаніє час.
зайда-осінь так невчасно
розлучає нас.

перемелює найкраще
у нікчемний пил,
щоб вчепитися в «нізащо»
із останніх сил.


2010 р.

Для кожного із нас життя — це книга.
Та ми самі в ній пишемо сюжет.
В одного він холодним є як крига,
А в другого — палає як брикет.

Початок книги, то завжди є казка:
Фантазій кольорових повний рій.
Дитячі спогади - найкраща життя частка,
Як безліч нездійсненних милих мрій

Пізніше все міняється раптово,
Так, як стають всі діти - бунтарі.
Сюжетна лінія тепер не кольорова.
Й думки стають всі гострі, як ножі.

А потім нас з'являється роман,
Про перші почуття і про кохання.
Про перший в кожного в житті обман,
Який приносить біль й розчарування.

І тут шляхи розходяться у всіх,
Хтось далі пише по житті романи,
А хтось будує детективний стріх,
Чи пристрасні і ексцентричні драми.

Але усі ці фентезі й поеми,
Гострі пригоди чи історичні чвари,
На старість літ народжують проблеми,
Тоді і пишуться безсмертні мемуари.

26.10.2010 року

Ты вдыхать перестал меня,
говоришь, не летают люди,
сказки – вздор, и любовь – фигня,
ты забудешь, и я забуду.

Ты – забыл, но забуду ли я.
Ты забил. Мой удар – по сердцу.
Пусть мне душу обвила змея,
мне ни соли не нужно, ни перца,

чтоб почувствовать жизни вкус.
На губах до сих пор горчица.
Ты, любимый, направду трус.
Да, я ранена, но тигрица

не совьется кошкой у рук,
не попросит хлеба и ласки.
И "люблю" не напрасный звук,
и живут в поднебесье сказки.

26/10/2010

Я - пил з ваших ніг,
що повернеться в лоно доріг.
Я - квітів вінок,
як веселий строкатий танок.
Я - сонячний день
і мелодія ваших пісень.
Я - подих вітрів,
що застигнуть ніяк не зумів.
Я - шелест джерел,
що напоять вас кров"ю земель.
Я - хмара сумна,
на яку вже чекає весна.
Я - сльози дощу
і слова за вікном шепочу.
Я - буря, що йшла
і веселками небо вдягла.
Я - смуток і біль,
що поглинули радість і хміль.
Я - те, що пішло,
те, що є і повториться знов.
Я - те, що існу-
є, співає, чарує весну.
Я - вихід і вхід,
я постійний мінливий весь світ.
Я - пил з ваших ніг...

1999р.

Всі нерви вже давно акредитовано
Аж до останнього складного рівня,
Роздратування в рухах закодовано,
А спокою того...можливо, з півдня.

А може, день до вечора - змарновано,
Не хочу оздоровлень з півдня.
А може мрії мої пошматовано,
Мов пір`я зі старого півня...

2010р.

Я бачу осінь шурхотом з−під ніг,
І на щоці − ледь мокрими сльозами
Із неба. Може дощ, а, може − сніг...
Лиш образи непевні за словами...
Я бачу ліс пошерхлістю кори
І ароматом свіжої живиці,
Я бачу лід, що дотик мій зігрів −
У воду, а був твердий, наче криця.
Я бачу день у тембрах і тонах,
Я бачу ніч у тиші й відголосках,
На смак, на дотик, в трепетних словах,
Мій колір − звуком виписаний плоско...
Чи кучеряво?.. Що ж мені робить?
Не можу розв′язати цю дилему...
Не знаю я, як райдуга звучить,
Яке на дотик може бути небо −
Не знаю... Та на смак воно гірке
І невимовно сповнене покори.
І мої очі дивляться на те
З криниці серця, й прозрівають зорі...

2010р.

Січень місяць і дзвоник останній
Пролунав – проводжав Тебе в путь.
Всі завмерли, і серце в чеканні:
На порозі вже учні тебе ждуть.
Не дождались вони біля школи,
Всі пішли у широкі світи.
Не злетяться в гніздечко сини.
Проводжав Тебе дзвоник останній
В ту дорогу, останню в житті
Все село було в сірім риданні,
Були люди усі в каятті.
Ще і сонце з-за хмар визирало,
Те проміння – усмішка твоя,
На щоках в нас «роса замерзала»
Ми з тобою людина-зоря!!!
Пам’ятати Тебе завжди буду
І писата вірші, як і Ти,
Ще служитиму Богу і люду
І піду у незнані світи.
І хотілося б Тобі сказати:
Що надію, яку Ти нам дав
Понесем її щиро і цінно,
Збережем у серцях навіки.
Ти дорогу, щляхи нам вказав,
Лиш забув нас провести,
Як неначе матуся і тато,
Проводжали дітей за мости,
І накази давав напутні
Говорив щоб були ми людьми.
Вибачай нам якщо ми були:
Неслухняні, нещирі, невірні,
Вибачай нам і ще раз прости!
Ми були усі в справах турботах
Але швидко вертались сюди,
Бо в шкільних тих гарячих потоках
Ми з Тобою дружили завжди
Ти навчив нас науці, роботі,
Піклувався про нас кожень день.
Я Тобі так низенько вклонюся
Наш Сергійко, привітний-шкільний
І за Тебе я богу молюся
Щоб простив Тобі гріх той тяжкий,
Так ! Ти прощавсяіз нами – дітьми,
Ми н6е знали що враз навіки
Не змогли і тебе не втримали
Десь пішли в невідомі світи
Пам’ятати ми Тебе звше будем
І співатимем Твої пісні,
Наш учитель, ми Тебе дуже любим.
Не забудем ніколи в житті.
Вже минулобез Тебе півроку
Нам здається, що досі живий,
Ти сидиш і чекаєш уроку,-
Тільки клас без тебе пустий.
29.01.2000.

В таку погоду можна тільки пити,
Мрячить, і тіло бродить як фантом.
Я тінню зрадництва по горло досі ситий,
Мов п’яна осінь, що вовтузить до вікон.

Голодна юність застигає в передмісті,
Квилить собакою, скавчить під’їзд, квартира.
Бетонний крик у вікна слів пронісся,
Засів у відчай, в тугу, що накрила.

Самотня пам’ять наливає щось у склянку,
Не гріють труби, завоздушило тепло,
Я дім закрив, на двері звісив клямку:
20-го опалювальний включиться сезон.

Зірватись з місця, вийти в двір пасторій,
Шукати погляд з тих блідих облич.
Я ж знову, осінь, анонімно хворий,
Ти дощ в калюжах не чіпай, облиш.
26.10.10

Питання...питання...питання...
Завжди ви в моїй голові.
Чому ми чекаєм світанку,
Чи страху у темній порі?
Чому соловейко співає?
Чому ми читаєм вірші?
Чому вітерець розмовляє,
Чому не мовчить уночі?
Для чого на світі страждання?
Для чого у світі війна?
Навіщо тоді нам бажання,
Якщо неспокійна Земля?
Чого нам чекати в невдовзі,
Що прийде у дім наш тоді,
Коли вже все людство в знемозі,
чекає на смерть в самоті?!
10.01.2000.

Спитаю в себе, що для мене найцінніше?
Замріюсь, думкою лечу у далечінь,
Туди в дитинство, де я мрію так лишитись
Хоча б на мить, хоча б на день.
Пригадую я теплі руки мами
І перший з батьком сінокіс,
Як з братом бігали степами
І як сусід , м’ячем поцілив в ніс.
Портфель легкий з п’ятірками
І першу двійку, затерту гумкою
В щоденнику до дірки…
Мій перший твір і перші вірші.
Вже юності прийшла пора.
Закоханість у повній тиші,
Чомусь вона була сумна.
І так душі моєї сподівання,
лягли на дно…
Саме тоді розпочалось чекання
Було мені не все одно,
який же шлях мені обрати?
Куди податись, ким же стати?
І я звернула в інший бік,
Не в той, що доля готувала
і не жалітиму повік,
а в той, що серце підказало.
Та як буває сонячно та хмарно
В житті стається і таке,
Що смуток сяде, стане гарно
І тепло й любо над усе.
Тому, іду дорогою надії,
До того, хто мене кохає
Туди, де завжди хтось чекає
до тих людей, що завжди знають:
Вони – це все, що в мене є!

Задухою за тісним склопакетом
То маюся, то лаюся, – тону...
Дахи-невдахи, дротяні тенета,
Ніяк не зловлять нечітку луну.
Примарні лінії, і нестабільні стани,
Несвоєчасна кава уночі...
Блаженне небо, знову невблаганно
Холоне, і так зоряно мовчить.
Закреслюю розхристані рядочки...
Слова – законсервований розкоп.
Я б узялася, та зима відстрочку
Не дасть ні тижня. Запобіжне "стоп!"
Кайданками – на руки і хвилини.
Щоб не іскрило думку від напруг,
Морозами і снігом – заземли-но
І поверховий, і глибинний рух...

2010р

А знаєш, я раптом згадала,
Як починався той день,
Коли я ще зовсім не знала,
Як люди не люблять людей.
Коли я ще не розуміла
Чому я повинна мовчать,
І скласти безсило крила
Й забути, що вмію літать.
Коли не могла я дивитись
В очі, що снились мені
Й боятись тобі наснитись,
І загубитись в тім сні сні.
Коли мені вслід сміялись
Очі холодні й чужі,
А я несла в серці радість,
Яка шепотіла: «Мовчи».
Коли ти пройшов повз мене,
Ніби мене й не було,
А серце назавжди замерзло,
І досі хворіє воно.
А ти і не знав, коханий,
Як той починався день,
Коли народилось мовчання,
Бо я зрозуміла людей.

(із життя моєї мами)

Сьогодні в мами День народження.
Як завжди, літо бабине гуля.
Йдемо до мами без запрошення.
Стежинка до могилки пролягла.
Йдемо вклонитися рідненькій,
Згадати щось з минулого життя.
Стрічає посмішкою ненька,
На фото посмішка така сумна.
Ми мовчимо, слова тут зайві,
Над кладОвищем тиша проплива.
День в золотім осіннім сяйві
Дарує вересень. Й печаль ясна.

За вікном буревій шаленіє,
Обриває пожовклі листки.
Замітає багрянцем до мрії
Задавнілі ледь зримі стежки.
Заметіль кольорів мерехтливих,
Потьмянілим прибоєм шумить.
Сум вщухає в душі і глумливо
Оживає підступно умить.
Промайнуло, мов сон, ждане літо
На вибоїнах болів і мук.
Тільки сонцем я був обігрітий,
А не ласками милої рук.
Не збулось, як гадалося в мріях
Навесні наодинці тайком…
На руїнах надій шаленіє
Буревій сподівань за вікном.

Тримай мене! Не відпускай!
Бо якщо руки з рук - помру!
Тримай мене - не покидай!
Залишиш - в прірву ниць зійду...

Ще трохи мерехтить вогонь
в душі... Ще солод на вустах.
Коли вже серце на ножі -
тримай мене, хоч низько так...

Не покидай, хоч мій - не мій,
Не покидай! Бо я - твоя!
З тобою вже не страшний бій,
З тобою вже і в пеклі - рай!..

2010