Так боязко чекаю того дня,
Коли прийдеш і принесеш троянди.
Візьму собі усмішку, навмання,
І ждатиму тебе біля веранди.

Як боязко... Сіріють десь тумани...
Осінній сум березу пригорта.
Моє чекання на межі омани.
Я вірю в те, що десь є самота...

Я - не самотня. Я - сама у себе...
Була. Ти ж душу не віддав -
Сама забрала. Може б і не треба..? -
Та ти мене про це не попрохав.

Нехай, - пусте. Минуло все минуле.
І кожен день ще душу не зламав.
Не згадую вже те, що призабула,
Та вітер знов мені тебе шептав.

Листок осінній хтось зронив з берези.
Заяскравів в чужих руках букет...
Ні, не з троянд. - Мої рідненькі - фрезії.
Пройшов повз серце рідний силует.

Невже прийшов?.. А я вже й не чекала.
Обпік в душі очима мій секрет -
Я ще ніколи ніжно не страждала,
Тримаючи із фрезії букет.

Такий...однаковий..? Та щиро привітаєш -
Всього три слова :"ЛІНО, з днем народження!"
А я ж НЕ ВІРИЛА, що ти мене читаєш!
Та все ж, чекала. Боязко. Щодня.

28.09.10 21:58

Багряні сутінки. Огранена роса.
Начищене до блиску небо.
І сутінню обличч чарується краса.
Ну, і чого ж тобі ще треба?!

Танцюють вогники світанку на воді.
Цей танець наш...й слова. Не пам"ятаєш..?
Я знаю - МИ НА СВІТІ НЕ ОДНІ,
А тільки ти мені так душу зачіпаєш.

Й вона зривається. Над прірвою літає.
Одвічний сум там струшує крильми.
Й отак по волі...волі. З а б у в а є ш,
Були якими боже
-
вільними
людьми.

Замріялась. Засумувалась. - Зникло.
Лишились сутінки, роса...і просто Небо.
Чи...може, й сутіні насправді не було?
Обличч - мільйони. Іншого - не треба...

Ну, що ж я можу сказати..?
Ти ж знаєш - мовчання одне.
Я вчуся свій біль тамувати,
Хоч знаю, що він не мине.


29.07.10 23:25

Торкає душу загадковий спомин...
Смаглявий вечір струшує зірки...
Серцями вже немає перемовин,
Їх замінила доля...і роки!

Все в нас було. І що в нас залишилось? -
Зірки і небо. Море і зірки...
Та й то - усе на двох розбилось
Безсмертним порухом руки...

14.09.10 22:15

Я не стану такою, як люди!
Я не буду такою, як скажуть!

_____ _____

Я дякую, що ти в мене є!
Просто справжня, як крапля дощу.
Ідеальних людей не існує!
І в душу я їх не пущу!
Бо страшенно не люблю нещирості
І дволиких, що добрі "в лице".
Я сповідую правду вірності!!!
І теж дякую тобі за це.

_____ _____

Давай на сьомому небі зустрінемось!
Потримаємо час у руках.
Давай, ми зірками лишимось...
Один в одного...в іменах.

_____ _____

Я б пам"ятала те, що треба пам"ятати...
А забувала б те, що пам"ятать не слід.

_____ _____

Я ТАКОЇ свободи не хочу!
Я не хочу оту, хоч якусь...!
Це свобода, коли ти ховаєш очі,
Коли кажеш про неї комусь??!

_____ _____

І знову вечір. Знову дім. І ти...
Такий ... простий. Такий мені знайомий.
Я знов вдягаю крила самоти,
Щоб відлетіть на поклик загадковий.
Ти знаєш, а там - моє море...
Ти знаєш, а тут мої зорі...
_____ _____

Кілометри - це відмовка просто.
Земля ж - одна. І ми на ній - одні!
А долі, всі дорогами пошиті,
Пірнають в час...в хвилини...і у дні.

_____ _____

Це літо почалося майже вчасно.
Пригріло сонце. Заквітчалися луги.
Та ніби і в житті усе прекрасно...
А пам"ять зводить серця береги...
_____ _____

Велика септима дратує вуха скреготом,
Прозоро-білий весельчак гойдає решето,
Збирає сяйво у сферичні кола-видива,
Куди коханий повсякчас свій погляд кидає.
Руйнує думка родіоли слів скуйовджених,
Це є початок, не кінець на гору сходження.
Парадоксує відшуміле гасло раціо
Із рухом потягів, що гучно мчать від станції.
Кидаєш потайки ідею у прогалину –
Критичне вето універсуму заспалому.
Невпинний рух у далі кличе знову
І хочеться почати все ab ovo.

Взревел Перун благим славянским матом,
Из глаз он сыпал искры над землей.
Испуганные тучи, как цыплята,
В табун от страха сбились грозовой.

Когда цветок из Красной книги мифов
Вновь не зацвел в купаловскую ночь,
Перун не в силах гнев свой превозмочь
И предвестил земле сплошное лихо.

Все небо он отчаянным галопом
На жеребце мгновенно облетел,
По тучам с силой грозною похлопал,
И выбил дух посредством молний-стрел.

Упал тогда Перунов гнев на землю,
Обрушился всем небом на поля.
Прижалась поцелуем вдохновенным
От жажды к струям жаркая земля.

А гнев разлился озером бескрайним
По всей степи, по рекам, городам.
А вся земля от края и до края
От тяжести заплакала тогда.

Сменил Перун свой грозный гнев на милость,
И засиял Ярилов яркий свет.
А с солнцем вдруг надежда появилась:
Когда-то расцветет Перунов цвет.
2010

Моєму вітру закортіло в ніч.
Твоїм словам свербить іти у люди.
Але, на жаль, уже не в тому річ,
що відбулось, а що лише прибуде.
Ніколи не пиши мені віршів
і коментів у сітях Інтернету,
бо час минулим літом відпашів
і почуття поринули у Лету.
Але, на диво, ми удвох іще,
такі чужі і рідні, аж до болю.
В моєму вітрі навпіл із дощем
готові до цілунку чи до бою.
30.09.10.

травмоване тавро і слід нерівності
де світла не було не буде милості
а шкіру з двох сторін у кров попечено
навіщо цей кармін мені приреченій
ти друг порадник… хто? слова з харизмами...
яскраве шапіто – виставу визнано!
і бум і тарарам і пил узбіччями
харам зулмі, харам на все крім вічності.

Молилися живі уже за мертвих,
А мертві все молились за живих,
Ото, коли б до часу їм не вмерти,
Вони б жили за себе і за них.

І їх навчили б розуму і долі,
І крихта хліба їм була б смачна,
А так… Дивись, живі, – та не на волі,
Одна мета, – як п’яному корчма.

І білий тин зарослий бур’янами,
І вікнами пустими – хутори,
Хто приведе живих тепер до тями,
Живих, але до часу – до пори?

Усе пішло із молотка за безцінь
І деревИна і заліза шмат
І щастя завойоване у герці
В руках чужих недолюдків – вар’ят.

Спинився час, хоча летять ракети,
І маятник усе ще не застиг –
Молилися живі уже за мертвих,
А мертві все молились за живих…

сонця більярдну кулю
загортає у хмар рушник
кельнер-вечір
і з маху лупить
в скроню обрію
валить з ніг
захід фарбується кров'ю
що темніє згортаючись
рана
вкривається кіркою темряви
вкривається кіркою рано

і незримі механізми ночі підносять
місяця диск хромований
над лісосмуг кучерявим волоссям
над засмаглим тілом промзони

2010

Сторож явно не Вільям.
Шóфер не Франсуа.
Темні люди на білім.
Бо не май. Бо зима.

В їхніх головах – щó там?
Вся сукупність життя.
По неголених щоках
Мені бліки тремтять.

Збайдужіння. Цікавість.
Гул. Хрещатик. «По сто»…
Ось іду, матюкаюсь
Вас невидимих до.

Злого умислу жодного.
Все гранично просте ж…
І немає Холодного.
Вогнепального – теж.

* * *

Я люблю вас, мої ближні, безпородні,
І здається, що сьогодні кожен варт…
І дерева, золоті і безборонні,
Всі обметені вогнем з підземних ватр.

І ляга на теплі землі навскоси нам
Звук сурмú – ходіте, люди, веселіш.
А нещастя, острогú і темні зими
Позабрали із собою москалі ж…

Хай тремтить мені на дальнім силуеті
Рідне сонце, ще ясніше крізь сльозу.
Сірі сутінки, собаки соловецькі,
Йдіть у Пєнзу, троюрідні, чи в Пєнзу.

Так то, ближні, безіменні, безпородні,
Я таке сьогодні трохи ніби бард.
Та і ви, і ви не ті якісь сьогодні,
Намело на вас тепла із Божих ватр…

У бані в шпарку підглядав,
і бані – очі.
Ти соромливо затуляй
ото же хоче...

Кохання баглося країв,
спирала пара.
А він би тую пару їв
її би шпарив.

Ошпарював до наготи
і до щілини.
У нього тіко моготи –
відра не скине...

По барабану серця стук –
які там дині.
Ждання душ і мила з рук
у дзюрці гине.

І крик любасі по той бік
такий горлистий,
же мало дупи си не спік
до рур паристих.

А зовтра клюбна гупота
пройде по вуху.
Ну де ж ти серце, дупо та
шпаринно-руха.

30 Вересня 2010

Люлька.
Місяць туманний...
І ти,
І я...
З ЖЕКо-зеківським штампом:
«Вибув»...

І. Павлюк



А що воно краще, любий,- зразу не розбереш:
Жили рвати на рими з окопних одеж,
Вірити в те, що скалки в оці подібні до веж.
Вмились би люди…

Літо фіалкове, осінь - Софіївській дзвін.
Мати Софія маля підіймає з колін,
І повстають графіті згорблених стін
Одуд лікує застуди

Всіх протиріч і постріли в потерчат.
Хист обвиває плющем заюшений чат,
І вже не сила небу в долоні кричать
Притчі про мудре.

Йога, неначе еленіум – жарко снігам.
Наче обойма, закинута в космос ,богам:
Лотосом синім сповідь на мить застига
В оранжевих грудях.

Очі відкриєш : Віра, Надія, Любов.
Іван-киванці готують кленове тавро.
Інервація спогаду – вилитий бром.
Колії худнуть.

Вишиті степом в червоно-червоні хрести,
Хроноси квітів і свято святої роси:
Вірші.
Розсипаний лід бірюзи –родео зубрів.

Я любила тебе кожну хвильку життя свого. Навіть
Ще до того, коли ми зустрілись. У кожен мій вірш
Ти приходив як Доля, що думала я, не злукавить.
Я її викликала на сповідь на білий папір.

Я любила тебе до ув'язнення в грішній цій плоті,
Коли ти ще хлоп'ям говорити вчив тиху струну.
Я волосся твоє цілувала промінчиком жовтим,
Кращі в світі сюжети тобі готувала до сну.

Я не переставала любити тебе і в моменти,
Коли ти забувався у пестощах інших жінок.
До народження ще я хотіла від того померти,
Що з тобою вже я не станцюю весільний танок.

…Тож коли ти прийшов, я так довго чекала й любила.
Тільки пізно тепер викликати нам щастя на біс.
Я тобі віддаю свої сповнені мріями крила,
Вірші й серце, яке й так належало тільки тобі.

Я любила тебе одночасно востаннє і вперше,
Як викреслював відчай твій слід із моєї душі.
Розливалася фарба, ламався графітовий стержень.
Ти приходив у сни, прокрадався в чергові вірші.

Я втрачала себе, а мені ти, на жаль, не належав.
Я чекала тебе. Ти ж ховався за ночі світи.
Я любила тебе… Як ніхто. Я губилася в межах.
І тому що люблю, я не можу тепер не піти.

2010

В перукарні біля клена
Сушить Білка хвостик феном,
Бо ходила по горішки
І під дощ попала трішки.
Мокрий хвостик, мокру шубку
Треба висушити хутко.
Адже Білочка – ласунка,
Ще й до того ж чепурунка!
:)
2010

Прячусь в комнатах я теперь
От осеннего светлого солнца.
Ты захлопнул в свое сердце дверь,
И звонок мне теперь не смеется.

Прячусь в комнатах от потерь
Жизненных сил во влаге
Слез соленых… Ты победил,
Как коммунисты в Праге…

Прячусь в комнатах от любви,
От ребяческой нежной глупости –
Незабытый мой друг, прости,
Не избежать мне участи

Удаленных из мира грез,
Желтой листвою в лужи…
Господи, как же сушит
После выпитой соли слез!

Прячусь в комнатах от хандры,
От любимой холодной осени…
Незабытый мой друг, верни
Урну с пеплом души! В ноги босые

Упадет голубая лазурь
И растает в серости лужи…
Льву не легкость лань и косуль,
А лишь вкус на губах их нужен…

від битви шовковими подушками
до комплексу втраченого ребра -
ти сам напросився на роль Адама:
ось яблуко правди – кусай, пора.

мені довподоби зіграти Єву,
прем’єра вдається - чому б і ні?
зацитькує правду сліпе forever -
дамо йому фори у кілька днів.

і змій наш повірить, що білий лебідь,
люб’язно прикусить гидкий язик.
нарешті,
хтось візьме вину на себе,
як справжній, не з пороху, чоловік.

2010р.

Пересушене горло вина
Відбродило у манго і персик,
Бірюзою означені перса:
Ти не жрець благородний – шаман!

Я в гранатових зернах одна,
Перевтілень Сехмет більш не буде.
Перепалене сонце остудить
Кішка Баст – срібнолика жона.

Поклоніння тобі – то дурман,
У підгорля зло мітить пантера,
Твій портрет аж до вохри я стерла,
Роз’ятривши вщент серце до ран.

Зазміїлась браслетом рука,
Ієрогліф приховує двері,
І пергамент як згусток містерій,
Грань між «буду» і «щезну» тонка…

Води Нілу не відають дна,
Страх шкарубкий вже липне до стелі.
Я одна на зчорнілій постелі
І забракло у горлі вина.

Жрець казав: вбереже талісман
Від повторень світів, перевтілень…
Захміліла від крові - не зцілень
Жде Сехмет, і вона не обман!

Чорне сонце спадало у схрон,
І посліпли враз лебедям крила.
Віднайшла у собІ вкотре сили,
Щоб набіло завершити сон.

30.09.2010.

Люлька...
Місяць –
Задимлений мамонта ріг.
Тютюнець –
Конопля і вишня...
Порожнеча, втамована сумом доріг,
Воскреса, як любов колишня.

Я маруджу собі, що в житті є сенс,
Що згадають мене нащадки,
Буде грошей багато,
Слава і секс...
Ще й усе, як тоді, –
Спочатку...

Захлиналися кайфом.
І Сонце-Бог
Обіцяло зігріти світло.
І плящина пітніла –
Одна на трьох...
І дівчата гули на мітлах.

То ж горіла душа,
Як бікфордів шнур,
Під сльозою, вином і морем.

Йшов з мечем Христос,
Кликав на війну...
Бісенята співали хором.

А пізніше була Запорозька Січ,
Гайдамаки,
ОУН,
Майдани...
Радість смішно печальна,
Що згинем всі, –
Як бальзам на душевні рани.

Все повернеться знов
«На круги своя»:
Динозаври...
Великий Вибух.

Люлька.
Місяць туманний...
І ти,
І я...
З ЖЕКо-зеківським штампом:
«Вибув»...

Щиро вітаю всіх митців ПМ зі святом ВІРИ, НАДІЇ і ЛЮБОВІ!!!

Повітря дихало дощем.
Вона стояла на пероні.
На вже чужому підвіконні
Лежав порожній портсигар.
Поміж буттям і забуттям
Чекала потягу. Нізвідки.
В нікуди рейсом, без помітки,
В котрім чи зникне, чи втече.
Повітря дихало дощем.

Легені дихали слізьми,
Котрим не окропити вії.
Серця томилися навієм
Розіпнутого почуття.
Він залишався десь і скрізь.
Вона стояла на пероні.
А підсвідомості безодня
Тягла минуле із пітьми.
Легені дихали слізьми.

Самотність дихала в лице.
Надія дихала в постскриптум.
Вона і Він – смичок і скрипка
В конвульсіях замовклих струн.
Фальшива тиша. Дум табун
Кричав до хрипу, різав струни.
Кохання рвалося із трунви,
Не примирившись із кінцем.
Самотність дихала в лице.


Кошмар агонії грози.
У зачаклованому колі
Хтось вирішив здурити долю
Й назустріч крок не зміг пройти.
Хтось вчасно не сказав: «Зажди!»
Хтось вчасно не почув пробачень.
Колись комусь хтось не пробачив.
Квитки, перони, поїзди.
Кошмар агонії грози.

Крізь біль і невгамовний щем
Надія гойдалась на вітрі.
«О, Боже, вилікуй повітря,
Перенасичене дощем.
Не через караван років,
А поки ще не надто пізно
Верни в життя невинну пісню,
Котра таки не вмерла ще
В повітрі, зморенім дощем.

В повітрі. Зморенім дощем
Надія линула в постскриптум...
...Маестро взяв смичок і скрипку
Й ожила казка двох сердець.
Початок переміг кінець.
В інтимі зазвучали струни.
Кохання вирвалось із трунви,
Заповнивши собою вщент
Довкілля, зморене дощем.

Одвічна повість двох сердець.
Роман, трагедія чи драма.
Та над життями, над віками
Хай возвеличиться Любов.
У вирі непорозумінь
Вона і Він – смичок і скрипка
Хай пам’ятають про постскриптум.
Хай не знаходить свій кінець
Інтим цілунку двох сердець.

2000р.

Він мене, наче книгу вивчав,
Між рядками блукаючи легко.
І ковтав мій скривавлений час,
Мов якийсь самогубець таблетки.

Він мене, як поему читав,
Хоч ненавидів ритми і рими.
Він мене надсилав у листах,
І губив між листами чужими.

Він мене вимовляв по складах,
Хоч неправильно наголос ставив.
З перших літер мене розгадав,
І зіграв, як найкращу виставу.

Він мене, наче драму писав,
І вигадував різні сюжети.
Він і досі — мої небеса,
Ну, а я лиш далека планета.

29.09.2010р.

На моєму дивані ,як Каїн,
Як жага до життя крізь подертий кондом
Ветхий Фредді благає ,хрипить, вивертає :
Open the doors!Open the windows! The show must go on!

Телевізору скло –терапевти , гештальти.
Душі влазять в натягнутий гумо-капрон .
Крізь прогнози погоди віщають криштальне –
The show must!The show must! The show must go on!

Якщо чесно , то робота ,родина,стосунки
У мене асоціюються з доном Карліоне , всередині якого
Існують коти,апельсини і пропозиції,
Від яких не можна відмовлятись ,
Бо кому вона потрібна,та дірка в голові?
Та–та-да-да-да____та-да-да-да____та-да-да .Чи не так ?

Ветхий Фредді замовк ,обірвали антену
Хулігани ,- чи сніг крізь новини – закон?
Божеволіє місто,лише хтось непевний
Пожовтів під під’їздом під Snow must go on .

2010

Іван Гентош. пародія " СПРАВИ РОДИННІ "

Білий сніг, чорна ніч.
Що у світі коїться?
Не збагну, в чому річ –
У очах щось двόїться….
Вивів хтось за поріг
(Певно, я подякував)
Хто то Кума запріг?
Розуму ніякого!
І кожух був, і кінь…
А корчмар вже лається.
Ех, щось думати лінь –
Завтра пригадається.
Як зійдемся – умú!
Вип’ємо, щоб збýлося!
Кум – дрова! До Куми!
Решта все забулося…

пародія


Смуга біла, смуга чорна,
Зимонько-зима,
Хто до серденька пригорне,
Як Кума нема?

Наливали, щебетали
Дворові дівки,
А закуски було мало,
Єдні маслаки.

А вляглися спочивати -
Кожуха нема,
І босоніж вийшли з хати,
А навкруг - зима.

Як тоді я не заслаб?
Де взялись уми?
Добре, що Кума була,
Біг я до Куми !

П'яту чарку підіймали
За Кума й Куму!
А що було, друзі, далі, -
Я ума не йму...

‘За картавість ніхто не картає’, –
Думав хлопчик, над трупом стоячи.
Депресивним узбіччям звичаєм
Їхав потяг, суглоби ломлячи.
Млосним жиром засмажено-плісних
До пательні млинців приклеєних
Роздувало в відчинені вікна
І нестримно тягло алеями.
У сусідів гуляли весілля,
Тхнуло тортом надміру зсолодженим.
До кватирки вдиралося гілля,
І кричало життя народжене.
Бігли двором дівчата з кісками,
А любасі, забувши про сором,
У екстазі зі сміху прискали
І тікали лунким коридором.
На асфальті, спеченім спекою,
Діти голосно в класики грались.
Він себе уявив лелекою,
Бо йому тоді так здавалось.
Він себе уявив усміхненим,
На одній нозі баластуючи,
І розміреним кроком стишеним
Він подався, з вікна простуючи.
А дівчата манірно стрибали,
Виробляючи ніжками па,
Тільки хлопчик дивився схиблено
Із затемненого вікна.
Він хотів щось сказати татові,
Той в багрянці вже міцно спав.
Й посеред віртуозно-дівчачого
Загубилось хлопчаче: ‘ПА…!’

***
Бліда змія впилася в очі хижо,
Направду жало тягне до руки.
На чоловіка хлинули думки
Гіркі, звабливі, радісно-нервозні…
Давай станцюєм твіст на струнах ночі,
Крізь вогкі пальці, змочені в вині.
Пізнай мене. Ми в темряві одні.
Сумні, дурні. Живемо час від часу…
Він п’є, ковтає жадібно, нестримно,
Мільйони шпильок в горло уп’ялись.
Солодка трута тягне тіло вниз.
Він хочу жити зараз, тут, тепер…
Готовий трунок. Зирить в очі смерті.
Цілюще питво вип’є без терзань.
У світі забагато зайвих знань.
Дивак сьогодні не на жарт відвертий…
Зведи у небо очі, милий друже,
Ти сам спаситель власного життя.
Іде-простує стомлений кістяк.
Поглянь… навколо…й не чини гріха.

Філософе, прекрасний, незрівнянний,
Лишіть матерію сувору хоч на мить.
Легка незграбність, молодість духмяна
Ще грають в вас, хвилину зупиніть,
В моїй уяві, збудженій до краю,
Субстанціально виражена тінь.
Думок химерних матові примари
Штовхають розум в ординату змін.
Прозорих суджень товпище за муром
Мого єства. Лиш матрицю пізнать.
Ідеї світ статичність нівелює,
І 2Х2 ще може бути п’ять.

***
Не оплакуй мене. Хто тобі сказав, що я померла?
Я просто хвилинно перестала жити,
Втомилась від байдужого чекання твоєї незмінної відповіді:
«Спасибі. Тобі того ж».
Скупо. Все, що ми написали один одному.
Круто. Бур’янчики життя водять нас навколо пальця.
Зимно. Від пекельного полум’я у душі через тебе.
Жахливо. Від передчуття того, що ми ніколи більше не летітимемо поруч у цьому житті.
Меланхолійно. Птахи знову несуть пахощі моїх парфумів у київські мурашники.
Докорінно. Змінюю свої переконання і авторитет «зубрилки» .
Стильно. Від сьогодні починаю жити по – іншому. Табула раса.
Вільна. А може, просто належу іншому?

Знову сонячний глек покотився, але вицвілий сонях чола
повертає уперто на південь, мов не вірить у зими чужі.
Я тобі напишу не вірші. У шухляду старого стола
не сховаєш на пам’ять про весну недотлілу жарину душі.
Я питаю у себе щодня: ти вже був чи ще тільки наснився?
І летить в нікуди колісниця чи то колесо крокове днів –
від тих обертів крутиться світ, як одвіку, напевно, крутився.
Поки хтось про високе молився, день навколо давно обмалів,
тільки рінь від розмов та дощі, що давно оселились у місті.
Грають осінь музики троїсті – листопаду стрімкий краков’як.
І давно би не вірити снам, не чекати ні пошти, ні вістей,
але серце, заклякло-безлисте, просить дива хоча б на мідяк.

Роман Скиба
поезія “* * *”
збірка “П’ЯТИЗНАК, або ЖИТТЯ І НЕЖИТЬ”


Білий світ, білий сніг.
Висріблена вулиця.
Хто – дійшов, хто не зміг;
Решта все забулося.
Хто там коней запріг?
Хто на санях скулився?
Білий світ, білий сніг,
Решта все забулося…



пародія

Білий сніг, чорна ніч.
Що у світі коїться?
Не збагну, в чому річ –
У очах щось двόїться….
Вивів хтось за поріг
(Певно, я подякував)
Хто то Кума запріг?
Розуму ніякого!
І кожух був, і кінь…
А корчмар вже лається.
Ех, щось думати лінь –
Завтра пригадається.
Як зійдемся – умú!
Вип’ємо, щоб збýлося!
Кум – дрова! До Куми!
Решта все забулося…

29.09.2010

Я у тобі знайшла притулок
Від самоти, що вік тримала.
Давай залишимо в минулім
Усі печалі!

Для тебе стану свіжим вітром,
Який вдихатимеш у груди,
Що з твого серця сльози витре
Й любов розбудить.

Я джерельцем для тебе стану,
З якого питимеш щорання,
І залікую твої рани
Своїм коханням.

А ти - стань терном, що звиває
Навколо мене тугі пасма,
Мій дух від щастя підіймає
Під зорі ясні.

Вдихни життя у мої крила,
Які від лету потомились,
Щоб віру знов я воскресила
У неба милість...

Душа в душі знайшла притулок
Від самоти, що вік тримала.
Усі печалі у минуле
Повідступали!
29.09.2010р.

За нами місяць підглядав
у шибу опівночі,
і соромливо затуляв,
ховав у хмарах очі.

Кохання баглося йому
солодкого напою,
шаленства, пристрасті вогню,
що ми пили з тобою.

Мов барабана серця стук,
мелодія кохання -
сплетіння душ, сплетіння рук
і тіл палке єднання.

Під ангельський Амура спів
кохання танцювало,
а місяць щире срібло лив,
і ночі було мало...

2010

Душі своїй знайшла я пристань
В твоїх волошкових очах.
Тепер це щастя променисте
В мені тріпоче, наче птах.

І я немов цілую долю
За те, що ти в мені тепер,
Що нам любити Бог дозволив
І ми - немов єдиний нерв.

У мить розвіялася темінь,
Коли мені зустрівся ти.
Лише боюсь, що розминемось
У цих пустелях самоти...

Крізь всі світи любові промінь
До нас нарешті долетів!
Вже не гірчить вчорашній спомин,
Він у мені навік зотлів.

А знаєш - я вже не боюся,
Що розминемось у світах!
Яка ж невипита спокуса
В твоїх волошкових очах...
29.09.2010р.

То є конче ще раз…,
та не Конча де Заспа.
То колгоспний камаз,
залізай-но, будь ласка.

Хай же тіла літак
на летовище сяде.
Я тебе нині так...
заведу у ламбаді –

будеш бачити сни,
оселедці Памиру.
Тіко глянь у штани,
бачиш голову звіра,

же торчит з-під парчі
і готова до втечі.
Ти до губ приручи
хай же з них си нахлепче.

Хай намуляє зір,
не піщинка ж у оці,
то голодний мій звір
пожалій його, хойці.

Хай кохання зайде
мов худоба до стайні.
То не конче... в тебе,
аби було нам файні.

Язиком по стегні
і до губ соромливих
зазміїтись мені
у крамольних курсивах.

29 Вересня 2010

Оксамит на стегні
наче марево, мливо
ти не снишся мені
ти не… мила

ці зап’ястя тонкі
оплітають вервечки
я тебе ні…
у той вечір

я у пташині сни
мила не вірю
ти моя – ТИ
віра й зневіра

ніжну шкіру парчі
понесе в шумовинні
я тебе… чи
ти мене в сновидінні

піщинкою в оці
ти муляєш зір
вкотре чи всоте
мила – повір

ми – мов нестримні
метеори швидкі
всоте інтимні
вкотре – ламкі

сміялося сонце
устами вічності
я тебе конче
в усі обтічності

і ця умовність
усі твої витівки
ще крок – невагомість:
вертаюсь до витоків.
2010

Пишу тобі
і бачу в тому,
Щось надто більше
за вірші,
Твою розвіюючи втому,
Торкаюсь спраглої душі.

Твої листи-дарунки...
Вкотре
Вдихаю ніжність, трепет, шал
І сподівань наївну цноту,
Розчарувань їдкий напалм.

Мені то мариться, то сниться
Найпотаємніша з утіх:
Твій погляд - з присмаком кориці -
І веселковоніжний сміх.

Що можу я іще додати?..
Лиш повторити:
„Попри все
Від тебе звісткам завше радий,
Хай Доля,
хоч куди, несе”.

– Мій побратиме, друже Вітре,
Неси паперу пелюстки,
Аби віршів зізнання-квіти –
Торкнулись любої щоки.
28.09.10.

- Але?!

- Привет!



(Отрывки фраз…

Взволнованность

Забрала

Голос)



- Ну, как дела?

- А как у вас?



(И пауза,

Как невесомость…)



- Опять дождит…



(-Моя душа

И мое сердце…)



-По привычке…

(- И как по лезвию

Ножа,

Скольжу)



А ты?



- Промокли спички…

- Ты ведь не куришь?

Говорил…

- Тебе наврал –

Привычке сдался.



- Скажи, меня не полюбил?



(И голос в трубке рассмеялся)



- Ну, что ты, милая,

Зачем?



-Хотелось знать.

(слеза – за кадром)



- Хоть не любил, но ведь –

Жалел!



( - Скажи кому-то и когда-то!)

-Давай, оставим

Все, как есть?



- Давай! – сказал Ты облегченно.



(Но я не верю, в то, что есть

В сюжетах правила-законы)



- Работа как?

(и смена тем…

Я выдохну перед ответом)



-Да, все окей, и нет проблем!

(не это главное на свете!)



- Я рад. Не буду отвлекать!



(ты поспешил прервать беседу)



Гудки…

Я все же буду ждать,

Ведь обещал приехать летом…



- Але?!

-Привет!

-А как же я?..

(и оборвалась связь контакта…)

Осталось мне

Ответа ждать,

Я получу ответ, когда-то



27-28-сентябрь-2010г.

Вже й слів нема, одне сліпе зневір'я
Вчепилось і кричить- НЕ ВІДПУЩУ
я добру сотню днів, мов пале пір"я
хоч біле, та чорнію від дощу..

Вже сотню днів відірвано скитаюсь,
без права повернутись у крило,
і мов на мої поминики зліталось
Багряне листя. Та усім на зло!

Піднімусь з вітром знов у синє небо,
Діждавшись врешті свій щасливий час,
Й з своєю Волею, й Богів, лечу до тебе,
мій ангел я ж частина НАС!

Зі мною народилася любов,
що не питала чи я знаю слово.
Дитячі сльози й крик лунали мов,
Чітка й найближча в світі мова

Лежав сповитий, й не жалів сльози
Вдихаючи від неньки-мов наставу
Люблю і ти, синок люби!
Й з останніх сил до себе притискала

Пробачте Мамо, я не розумів,
чом часто сльозоточили, не знав...
Лиш щиро покохавши-очманів,
Усе ж тепло - завдячує Сльозам!

Відняло мову- лиш рядки і рими,
невпевнено шепочуть - це ще ти...
Увесь тремчу вслухаючись в хвилини
Чекаючи щоб сльози потекли...

Розплющив очі й ловлю сни,
мов тих метеликів руками,
щоб кольорові не втекли,
щоб не осіли порохами.

Життя іде, лишаючи ремарки,
лишаючи свободу в каятті,
і світ іде, мов образ санітарки,
від болі воодить опіум в пітьмі.

Ти просиш яду, в муках зводить тіло,
Спочатку зойк, а потім шприц в руці,
Від ваших нечистот у грудях нагноїло,
і сльози мимоволі по щоці

Туман в очах- розряд, розряд і тиша
І ще розряд, здається все ж не вмер..
ти захворів, життя в діагноз пише,
в строці з ім"ям лиш надпис - волонтер...

це ж віщий сон, і ти то ж я,
мій спогад ллє холодний піт,
і знов пірнаю в сон сповна,
не хворий все ж це хворий світ!

Звідки-б? Тепло після ранку холодного.
Навіть в сорочці зігрітись вдалося.
Бабине літо? Непереконливо!
Краще кажіть "нерозсерджена осінь".

Звідки-ж тепло є? Бува, не з Чорнобилю?
Хмарка срібляста промацує просинь.
Крики знадвору: "Капуста!!! Картопля!!!"
Тихше, кажу! Не розбурхайте осінь.

17.10.2007

Не підкурюй вночі у парку
Старій шльондрі,бо вас обох
На одну жовто–білу цигарку
Розмістити не зможе Бог.
Відлітаю – квитки, етапи ,
Відкриваю консерви – їж.
Розірви мене, наче мапу
Вже відвіданих пунктів - ніж
Води мене в воду, в коло.
Вздовж узбіччя –дорога , дім.
Ліхтарями залишу коми,
Розфасую всі крапки по дві.

2010

Чекання марення надії
Думки зім"яті очі на тарілі
Сп"янілий дух від впертого скитання
Зім"та постіль марні поривання
Це божевілля ностальгічних мук
У серці гниль і купа трутних мух
Роїться і розмножується в тілі
І я гнию зім"ята на тарілі


2010

Кохання має крила,як в голубки,
Що пестить небо подихом зефіру
І розправляє свої крила-руки,
Щоб зорі з них не згинули у вирі,
Бо його крила ніжні, як в голубки.

Кохання має крила журавлині.
І в піднебесся стрімко почуттями,
Неначе в прірву синяви полине,
Кохання вічне, пристрасне, без тями,
Тому що має крила журавлинні.

Кохання має лебедині крила,
Щоб вірність пронести на них крізь роки,
У горі й радості, щоб завжди вірить,
Що це кохання послане нам Богом,
Бо в нього вірні лебедині крила.

Вона була не такою, як інші:
Спокійна та дика, багата та вбога.
Вона нареклася сестрицею тиші
І з місяцем братню обрала дорогу.

Вона була не такою, як інші
І вірила в казки, неначе дитина,
Пускала на вітер сонети та вірші,
Людей мордувала без слів і без спину.

Вона була не такою, як інші:
Лобро плюндрувала і зло зневажала,
Сльозливо-свята і усміхнено-грішна,
Мізерна піщинка й могутя Держава.

Для неї погане здавалось ще гіршим,
А добре шукало шляхи журавлинні.
Вона була не такою, як інші -
Самою собою була Україна.

Ніч вереснева. З коралів намисто:
Осінь жарини любові збирає.
Хитра дрімота залюлює місто
І завмирає.

Спи, моє серце, спи моє друге.
Літо до літа – рум’яна щока.
Все засинає і посмішка друга
Десь засина.

Поні рожева, цікаві піжмурки,
Муркає гойдалка: баюшки –бай.
Дощик у вікна сполохано стука:
Скоро зима.

Спіть мої милі, найкращі малята,
Сонко-задрмко візьме у полон
Стан королівни в золочених шатах:
Дивна Дін- Дон.


А королевич повернеться стиха:
Слізка –дражнилка в подушку тіка.
Лущиться істина гола з горіха:
- Тато чека!

Троїста суть упертого "знавця"
Систематична мудрість грізних поривань
Злий нігілізм немаючий кінця
Серцевий біль і осуд без вагань
Лишись зі мною душу відпусти
Потонеш миттю в омуті зіниць
Лиш кроки смерті змусили знайти
Його вогонь із льодових крупиць


2010

І твого наближення чекав,
І твою відсутність пив із медом,
Протікав між пальці, мов ріка,
Падав у ілюзії крещендо.

Віддавав сповна себе словам,
А в душі приховував сейсмічність.
Вранці жайвір, поночі – сова.
Промінь, перевірений на міцність…

У твоєму мареві вмирав,
В неминучість зустрічі впирався
Й повертав у ранок, як мара.

В дзеркалі себе не впізнавав,
На сонети з вірою розпався –
День набряк на кінчику пера.


2010

Сіро жив, повитий пустотою,
Пасткою прикутий до проблем,
Болем переповнений, тобою,
Барвами знекровлений. До тем,

Що ясніли і не наближався,
На зорю дивитися не смів.
Спів весни не снився, не ввижався
Відблиск обнадійливих вогнів.

Будні переповнювали сутність
Сутінками пліснявих століть
Звуками знедолених октав.

Аргументи відстані відсутні.
День стояв, мов свічка на столі,
І твого наближення чекав.


2010