Я йду шляхом невірним і жорстоким,
Я бачу знаки крізь, та не боюсь -
Я знаю, що лишýся одинока,
Бо десь на тім шляхові помилюсь.

Я плетиво з любові і натхнення
Стягнула у великий вузол мрій,
І, може, у безпеці сьогодення,
День завтрашній - загроза безнадій.

Я не кохаю того, хто не вартий,
Та тягнуся до того, хто не мій.
Втрачаю час на ідіотські жарти
У сóбі незлікованих повій.

У натовпах холодних перевтілень
Міняю все, та маску я лишу.
Я друзів і коханих - всіх покину,
Це вірно так, як зараз я пишу.

Суджений, любий і кровний,
кроєне тіло твоє
з хвиль нанесла я безмовних,
вибгала плач в муміє.

Діти жука-скарабея,
зір та комет бурлаки,
вийшли на світ з-під твоєї
плоті, мов з храму думки,

і покотили Кеметом
світле відлуння жади,
повної прощі і лету
крапель живої води.

Душу вкладала у тіло.
Серця мого легковій
дихав метеликом білим
над пелюстками із вій.

Радістю вмить загорілась
і спопелила пером
кров`ю набрякле, зболіле.
Пекло зів`януло сном.

Бачу тебе, мій коханий,
як ти стікаєш в сльозі –
і в зарубцьованих ранах
сонце міняєш на сіль.

Падай Маатовим Пір`ям –
так мені легко... до трем.
Щастя тоді... коли вірять,
з вірою час перетрем.

І, десь дрібніша піщини,
хай насипається тінь
храму, де вільно пустині...
попри стагнацію стін.

4 Жовтня 2010

І син біжить, і кров, звичайно, горлом..
По рейках – час, і линва – між долонь,
Усе з нейлону, й сам ти є нейлон,
Коли лежиш серед кімнати голий,

Коли блакитне сяйво ліхтаря
Проходить крізь дрімотний твій неспокій,
Минає ніч – витончується кокон,
І дня гряде розжарений снаряд..

..Ще не любов – один лиш вітер втрат
Наповнює то відра, то вітрила..
А втім, чи ж не вона мене відрила
З-під шару дружб і непотрібних братств?

Чи ж не вона ввижалася мені
Безжальною і бажаною? Може,
Вона в собі тримала скресле море,
Як я в собі – розріджений граніт..

..Усе – нейлон. Ще не життя, не плоть:
Наразі це – лише можливість смерті.
Біжи! Крізь сни і снігові замети –
Біжи, допоки сонце не зійшло.

У сховищі ядер – гарматних і бензольних
З’являється протяг і проситься назовні –
Туди, де із неба стирчать, мов голки, зорі,
Й прозова вітрина скидається на став.

Жовніри лишають в болотах свої зойки,
Повзуть навмання – безголосі і безокі,
Вгрузаючи ліктями в тіло Амазонки…
…Вона, не читаючи, палить його листа.

Вона залишається там, де давно зайва:
Непрохана гостя, неждана ніким зайда.
До зриву – півкроку, а втім, так було завжди.
Жандарми шукають в підкладці пальта драп.

Тумани – густі, наче витесані з яшми.
Ти дивишся вгору і тупо кричиш: за що?
У кожній мотузці ти вгадуєш свій зашморг.
Стискаються стіни бензольного ядра.

Годі, Господи. Хто з нас вартий своїх надій?
Так вже вийшло - вона не йде мені з голови.
Чим ми стали за кільканадцять щасливих діб?
Вовна й тирса – лялькові душі: зшивай і рви…

Біла крейда, червона фарба, важкий скелет –
Все збігається у розпечену больову
Точку, ось воно – невимовне, даремне, зле
Серце ляльки – бавовна й тирса… Зшиваю, рву,

Не розводжу спиртів, схиляюся до кислот..
Часті гості, нечемні черги, брудні коти…
Пам’ять вимкнувши, активую автопілот.
Годі, Господи, можеш більше не берегти.

Прокинувшись, знову ковтаю густий грудень
Ну себто, встаю і одразу берусь пити.
Не знаю, навіщо вважати себе грубим
Настільки, щоб йти і дивитись на ці пики.

Ну добре, нехай, я жартую (це ж так – вірші),
Але, як і ви, ігнорую люстро: нудить.
То з чого б це раптом ви мали мені вірити?
Не вірте мені. До побачення. Все буде

Нормально. Толстой, Достоєвський, Жадан, Кафка..
Написано все, а паперу іще повно.
Слова розлітаються - гострі, немов скалки,
І падають долі – безспірні, немов порно.

Нічого не буде. Нормально: вставай, падай,
Вдихай, видихай, ігноруй, не люби, сліпни..
А день добігає кінця, і пора спати.
Лягай, не знімаючи джинсів, пускай слину.

Коли вода у чайнику майже кипить, я майже йду,

майже зачиняючи за собою «майжедвері» - залізну бляху.

Я майже кричу крізь мовчання , прикриваючи голос за страхом.

А ти відчуваєш у рипінні старого чорно - білого телевізора вигаданість якихось імен,

моє серце говорить ( тобто мовчить) про те, що я дуба врізала. За дверима тепліше, там літо розмальовує балончиком стенд,

хоч слова тут менші й гостріші, їх доводиться купувати, аби бути ближче до того, хто щасливіший у брутальному світі.

Я кажу в повітря , що добре б дощу, і шукаю у спеці вітру,

ти кроків моїх не чув?.. Твоя думка, як жінка вагітна, поважна і надто чуттєва.

Але кавою наркоманить , когось обманює, марить Славою - вокалістом,

та зустрічає щоразу басиста, і кричить під дверима десь триста

разів, ковтнувши триста , зникає миттєво: « ви , як жінки декабристів,

ідете за кимсь, а я йду від когось!!!»

Ті, хто мені наснились, не вірять у рай і Бога, просто не вірять. Коли майже стемніло, і майже ніч вкрила чужі тіла, хтось покликав до того, кого ти хотіла. І ти бачиш якісь коридори, якими у дитинстві йшла я, розглядаючи вказівники, у старому телевізорі немає режиму повтору , ти не лишаєшся навіть на плівці, а під ногами путівники з інших міст лежать на бруківці . Коли вода у чайнику майже холодна, тоді я майже прокидаюся,

майже розплющивши очі, бачу Майжетебе.

Заберуть

вона твоє все: твої ліки, твій цукор у чаї,

навіть, коли ти вкотре її втрачаєш,

вона прийде вранці, змокне під жахливою зливою

та не читатиме нотацій про те,

якими ви б могли бути щасливими.



Просто розсуне штори, наллє мінералки,

назве тебе «чортом» і «горем»,

тоді міцно поцілує в чоло. І уламки

посуду від спільного моря

поки не викидати у смітник.

Якби ж наступного тижня ти тільки

з тієї квартири не зник.

2010

дерево горлом біжить -
задихаються плечі
руки твої не вигадую
губи згубила
можна - не можна забути:
вкусила як вечір
хто я з тобою?
Русалка
Харибда і Сцилла

2010

Холодні дощі, листовії і ...осінь.
Туманами сонце полонить вуаль.
Хтось прагне весни, хтось вимолює :”Досить!”,
Та стелиться листя на мокрий асфальт.

Холодні дощі, розпоясаний вітер.
Осіннє тепло - то осіннє тепло.
А, все ж, у саду ще цвітуть жовті квіти
На згадку про те, що було і пройшло.

Холодні дощі на подобу похміллю.
Сп'яніння кохання зникає в імлі.
Він бачив Її і омріював Мрію.
Омріював Мрію й ...намріяв Її.

Холодні дощі й листовії у спадок.
Надумане світло чужого вікна.
...Цвітуть жовті квіти осіннього саду.
У шелесті осені Він і Вона...

1990р. - інтерпретація 2010р.

Долі перегорнута сторінка...
Спогадів притихлі голоси...
Наче рання осінь - літня жінка
В аурі прив'ялої краси.

Втомлена, сумна і непомітна,
Та чекає й досі в кожнім сні -
Юність, що мов птаха перелітна,
Так зненацька щезла вдалині.

Рання осінь... Може, ще не пізно
Погукати з вирію любов?
Ще душі у клітці буднів тісно,
Ще вогонь жаги не охолов.

Є ще шанс затримати значиме,
Щось незгасне - ще в очах цвіте.
Наче купина неопалима,
В серці жінки - літо золоте.

04.10.2007

Давай помовчимо - нема чого казати.
Все сказано... до нас, не нами, не про нас.
Потріскану стіну хитнув наріжний атом,
коли старі мости розводили якраз.

Мовчи, не говори, роз’їдемося тихо,
як два сліпих авто без вікон без дверей
з музею секонд хенд, де власником, на лихо,
не добрий айболить, а звідник бармалей.

Насупиться услід стара пліткарка осінь,
обпершись на ціпок і зціпивши вуста,
а далі чхне на все і, висякавши носа,
поплентається геть з обридлого поста .

У дощу великі ноги
від небес і до підлоги,
намочив би все.

Він такий: не взує капці,
а кап-кап — і в сивій шапці
воду нам несе.


Ну а ми хіба травичка,
чи вазон, чи синя річка?
Нас не поливай.

Лийся в чайник і в калюжу,
а коли наллєшся дуже —
припливе бабай.


І побачить мама, і побачить тато,
що його не страшно навіть горобцям,
що бабай ніякий не заволохатий,
а сумний і мокрий. Шкода стане нам.

Ми його до себе візьмемо додому.
Тортика спечемо і наллємо чаю.
І в лякальну казку не дамо нікому,
а вкладемо в ліжко: спи, малий бабаю.

Сумує Осінь.
Звісно – жінка...
Їй завжди хочеться тепла,
А щастя – промайнуло стрімко:
Ще вчора айстрами цвіла...

І ця коротка зустріч з Літом
П’янила яблуками з віт.
Ну, як же?..
Як же не жаліти?
Як не заплакати услід?!

Але...
Хіба це буде вічно?
Загоїться і ця печаль:
Твоє проясниться обличчя,
Почувши весняний ручай.

1.10.10р.

Я спатиму з відкритими очима,
вивчаючи зі стелі ту науку,
як несучи зміюку за плечима,
від болю жала не терпіти муку.

Складну науку, як п'ючи отруту
із рук свого усміхненого ката,
відкрити серце на поругу люту
і жити, бо не час іще вмирати.

Всміхатися також... Сльоза зрадлива
занадто цінний, щедрий подарунок,
для тих хто їх чекає цілу зливу,
вона для них, що Юдин поцілунок.

Не дай, сльозо, же свідчення такого.
Сховайся, сестро, стрінемось таємно,
коли вклякатиму молитись Богу,
а все довкола вкриє нічка темна.


2010

Бачія Патара
поезія "Щира українка"


Лечу за небокраєм навздогін з очима королівського пінгвіна,
А слідом “лине“ жінчин макогін, який метнула збуджена феміна.
Кохана, стримайся, не до добра така твоя безтямна поведінка!
Не віриться, що ти з мого ребра…Згадай, ти ніжна українська жінка!!!

Я все зроблю, де список? Дай сюди. Куплю капусту, моркву нашинкую,
Пів літри солі на відро води...Та охолонь. Звичайно, покуштую.
Яка ж у мене господинька ти! Таку і днем з вогнем не відшукаєш!
Корзина де, не можу віднайти?.. Біжу!!! Мовчу... Ти вже відпочиваєш...



Пародія

Ти охолонь, кохана, охолонь –
Нервуєшся від підозрілих версій…
Та що ти! Що ти! Тільки «Оболонь»,
І поспіхом. За морквою. У черзі.

Не віриться, що ти з ребра могО,
(Хоч знають всі, як створена людина)
Нівроку список! Проти я ? Ого!
Ти з макогоном – то страшна картина.

Та ніжна… Ніжна… Тільки не метай
У мене все, що маєш під рукою.
Я й так уже, як в баночці минтай
Із щукою зубастою…такою…

Присів – пробач! Уже лечу… Лечу…
На ринок вп’яте – тіснява і мати.
Чотири сумки. Як я заплачУ –
Ти гаманець мені забула дати?

На очі – сльози! Як колись я жив!
А нині маю стільки прасувати…
Приб’єш напевне – знов пересолив
(Язик пече щохвилі куштувати)

Хіба таку ще десь з вогнем знайду?
Темніє… Файно – близиться година
Як з трепетом до ліжка підійду
З очима королівського пінгвіна.

Я все зробив! По списку! Навіть більш!
Під ковдрою ввижається акула…
Не зміг, Кицюню, впоратись скоріш.
О, слава Богу! Ти уже заснула…


4.10.2010

В ажурній білій шалі
Старим осіннім парком
Вона ступала легко
Крізь променів тепло,
А літо проводжало
Улюблену коханку
І до щоки тулилось
Востаннє, як могло.

Вуста зі смаком вишні
Торкнути не посміло –
Його б тоді спинити
Не зміг уже ніхто...
Пригадувало тільки,
Як трепетало тіло,
Тепер таке далеке
За складками манто.

А спогади кружляли
Ще зеленавим лúстом –
Зізнанням запізнілим
Стелилися до ніг.
Вона їх у букетик
Збирала й ненавмисно
У пам’яті складала
Мозаїку утіх...

Порив різкого вітру
Привів обох до тями:
Коротка мить прощання –
Цілунком до руки –
І постать невагома
Розтанула в тумані.
Зосталось лиш бажання
Із присмаком терпким.

В ажурній білій шалі
Вона пішла у осінь...
2010

Нехай у мене змерзають ноги і хрипне голос,
Послухай: будь моїм декабристом, а я - твоєю.
Повітря зимне - холодне щастя - маленьке, голе -
Тремтить в легенях, лоскоче ніздрі, шипить змією.

Я грію руки в думках про тебе, я грію губи,
Я не віддамся, я не продамся. Твоя - навіки.
Послухай, будь моїм декабристом, святим і грубим,
А я навчуся коню на спину стрибати з вікон,

В хати палаючі йти наосліп, річки долати...
Стискає груди холодний грудень, кусає ноги...
Послухай, я тобі не дружина, донька чи мати,
Але - ти будь моїм - декабристом, а краще - богом.

Sms - та й не одне -
я відправлю, і в турне!
Не одразу.Зачекай:
sms відправлю хай.

Що?Який дорожній знак?
FORD FIESTA - й просто так?
Як шляхетно!Сам процес...
Сота картка МТС.

Колір виберу "бордо",
сяду з облизнем в авто.
Ще й потрачу sms
на солярку з МТС.

Фільм Бадрова: "Друг" чи "Брат"?
Десять балів?.. П'ятдесят!
Що? Я в топ-відсотку вже?
Картка FORD мій береже.

МТС... Яка тут тінь?
Мати sms-сумлінь!
Активуй на ранок знов
марево самих розмов.

3.10.2010

У мерехтінні півзабутих міст,
Шляхів і сіл – послання, як наслання.
Ніким невчутні гикання і свист
Клубочаться під хмари православні.

Позагинають ноги мамаї
У небесах. І зірка проросте там.
А де ж таки мої? Де всі мої?
Пласти вітрів над гóродом і степом…

Осінній грай. Осіння
Блискуча му-зи-ка
Мов річка по камінню
Тече й не витіка

За трепетом за світлом
Домá із сірих плит
Де дівчинка зі світу
В який хотілось плить?..

… Якісь нові плакати
Вожді нові якісь
Фургон що з Аліканте
Лимонів понавіз

Тече усе минає
І крона золота –
Немов пташина зграя
На місці відліта

А збоку сунуть хмари
І сúвіють шляхи
І сяє сяє пара
Долонь – і з них цвяхи

він поет ніби справжній усе заримує
не залишить за кадром ні спеку ні сніг
у гонитві за музами зіб’ється з ніг
і заплаче за жертвами жана гренуя

все розпише до літери – вічне й не дуже
правду виріже стилосом по-живому на тлі
зажиттєвого досвіду – щоб він зотлів!
і – без жартів – ховайся він всюди мій друже

…влітку пише про літо узимку – про зиму
восени – лиш про осінь навесні – про весну
всесезонний поете ніхто б не заснув
під дощем на осонні у пошуках рими

Сестро моя інцестна,
З мороку днесь ізціли.
Груди тугі відкресли
І молоком протекли.

Палить в золу безУм цей,
Губить Ріка береги.
Точка осердя сонця
Кров’ю розмітить круги.

Сестро моя зболіла,
Мужа змінила на тлін.
Зніжений лотос тіла
Зрощує Сокола тінь.

Нут розчесала зорі,
Холод болить, наче сталь.
Горе, зачатий горем!
Вічно-незгойна печаль.

Крізь усипальню храму,
Всіх перероджень спіраль,
Серце ятрить придАним
Твій ієрогліф добра.

Рабська душа колінкує,
Мітить на тризну тебе
Всім скорпіонам і всує…
Сином розплата гряде!

Сестро моя до рани,
Страднице, зболена в світ!
Вірнице неустанна,
Випестуй крила на зліт.

Небо сувоєм висне,
Тужить на синь вагота.
Звивно до болю блисне
Кобра хрящева хребта.

Сестро моя! Невісто!
МОго осердя печать.
Персам дозрілим тісно…
Так полинОво гірчать…

03.10.2010

Затулю від осені вікно,
бо у мене у кімнаті літо.
Ще вночі комар летить на світло
монітора. Мерзну все одно.

Склянка чаю, капці і халат
(батареї не вмикають вчасно).
На світлинах літо ще не згасло
і засмага, ніби шоколад.

Вимкну телефони на добу,
від розмов сховаюся у тишу,
пошту непрочитану залишу
і не відповім – а це табу...

Затулила вікнам білий світ.
Ще про літо думка на папері.
Тільки осінь прочиняє двері –
син з букетом листя. Ну привіт...
Жовтень,2009р

Живе, стрічаючи світанки,
Закохана у небо й зорі.
Десь, приміряючи серпанки,
Читає сни своєї долі.

Завжди щасливою здається...
А що там в неї у душі..?
Чому так швидко серце б"ється,
Коли згадає ті вірші?

Вона ж ПОЕТ!.. та вірші пише
Не на папері, як усі...
Вона їх в серці має більше,
Чим є на травах всіх роси!

Там кожне слово - незалежне,
Кожна строфа горить вогнем.
Світанком спогадів безмежних,
Відкрила душу, мов ключем.

Я бачила оті вірші,..
Вона навчила їх читати.
В очах - у дзеркалі душі.
Мене навчила віршувати.

Урок - один. І зветься він життям.
І поки я живу ще на Землі,
Я дякую щоденно небесам,
Що є такі ще в світі ВЧИТЕЛІ!


03.10.10 20:21

А Всесвіт, то - безликий темний простір.
Зрідка туманний, трохи мовчазний.
Такий самотній ... з інтегралом зоряним.
Сам у собі, на щирості скупий.

Він дивиться у мене, мов в свою
І я дивлюся...й мало що не плачу...
Мене немає вже у цім краю...
Я своє лихо краєм світу трачу.

А там - ще крок ... й Галактики немає,
Замерзнуть в просторі гарячі полюси.
Про неї вже ніхто і не згадає,
Крім просто часу й суму полоси.

Ніхто до неї більш не прийде в гості.
А що...була собі Галактика... - й нема.
Їй правила були - занадто просто,
ВОНА Ж ЗГОРІЛА, а не прожила!

Дай руку! - В неї крил немає.
А попереднє поклади на почуття.
Ні, не побачиш як вона страждає,
То не Галактика, то просто була я.

Ще крок - і все...Залишиться лиш погляд,
Яким мене у зорі поведуть.
Дай руку, без причини. На угад...
Комусь - на згадку, а тобі - ...забудь.

Ще крок... - Благаю, розучи ходити!
Такі холодні очі у зірок..!
Я розцвіту, коли зав"януть квіти,
По той бік сонця, серця - всього крок.

Не відпускай...і не бери за руку!
Таке воно, кохання: клич - не клич...
Бо хто зуміє вижить в таку муку,
У того серце - найцінніша річ!

01.10.10 21:31

Мій смуток зітканий з вітрів,
Що дмуть у далеч неозору.
Ще вчора серце біль ятрив
Від цих самотності повторень.

Я йшла пустелями оман,
І сон про щастя тільки снився.
А нині смуток, мов туман,
В кохання сяйві розчинився.

Мій смуток зітканий з дощу,
На колір він жовто-багряний.
До тебе в мріях полечу,
Щоб спити спраглими вустами

З душі твоєї джерела,
Аби любов'ю дух наситить,
Щоб попеліючи до тла,
За мить, мов Фенікс, відродитись...
3.10.2010р.

Ліворуч голуби визбирують зернята.
По праву руку - кіт із лисячим хвостом.
Ховається в під'їзд. Фотограф каже: "Знято!".
За блискавкою - грім. І тиші кілька строф.

А він, рудий, таки утік від об'єктива.
Злітають голуби, відчувши мить гірку.
Над містом і мостом нависли негативом
Великі шмаття хмар.
...І канули в ріку.

Червоний небокрай. Невизбирані зерна
Зібрав осінній дощ - проявник і фіксаж.
А з глянцевих калюж, зупинена майстерно,
Прекрасна мить життя дивилась в небеса.

2-3 жовтня 2010 року

І босі яблука летіли у траву,
І мокрі коси дощ сушив на вітах.
Сестрою сіре сонце я назву
І кину жмут думок своїх на вітер.

Хай забере їх синій шал годин,
На нитку вечора наниже, ніби перли.
Мій сум – мій син. Мій безпорадний син,
Котрий, як виросте, ніколи вже не верне.

1993

Цілу нічку ридала. Нестримно, надривно і тяжко.
Чом покинув мене, залишив на холодній росі?
З ким я пісню кохання співатиму, мій солодашко?
З ким вночі я у полі збиратиму зорі усі?

Цілий ранок блукала – і простоволоса, і боса…
Цілий ранок під ноги кидала йому багрянець,
Злото сипала, лагідно кутала в мокрії коси…
Але він був як скеля. А він для кохання був мрець.

Як страждала княгиня, пишновласа краса-Ярославна!
Чути було, як кров їй у жилах пульсує, тече.
І краплини зі серця на шати упали єдвабні,
І вже нитка скарлатом червоний свій відтінок тче.

«Свіченята-берізки! Горіть, тріпочіть і палайте
За кохання шалене, що Мойри забрали у нас.
Князю, князю! Ти зрадник. Ти так насміявся із мене!..
Ти встромив ніж у серце. Не згоїть той шрам навіть час».

…Утомилась, нещасна. Упала, знесилена, в полі.
І розкинула руки, і душу відкрила вітрам.
І так буде щороку. Така вже у Осені доля –
Прометеєм всесвітнім складати офіру богам.

І щоночі -- дощі із краплинами крові зі серця
На дерева спадають. Тому й червоніють вони.
Сушить золотокоса свій одяг безцінний на шворці,
Ходить боса аж доти, поки не зустріне Зими.

А Зима – то бабуся. І мудра, й багата на ласку.
Лиш вона залікує розпечену в серці любов.
І засне Осінь міцно. Й у снах споглядатиме казку.
…Їй присниться той князь, що улітку полюбить ізнов.

2007

Осінь талію осину
підпереже, вигне спину,
цокне хвацько закаблуком,
у боки уперши руки,

розметає злоті льоки,
піде в танець, ще й підскоком.
Полька з гудзом, полька з перцем,
а в кишені тільки крейцер -

змарнувала всі таляри
на туман, що плине яром,
на шовкову павутину,
білі айстри попід тином,

розтранжирила дукати
на діброви сорокаті,
переліски багрянисті,
відчайдушну вохру листя

з верховітття аж до споду,
на дими довкіл городів,
на коралі горобини
і на пісню журавлину...

Ой танцюй, скачи, небого,
не залишилось нічого -
за душею тільки вітер
і дірява тінь від літа.


вересень 2010 р.

Хмари як неба зажúмки,
відкривається – пишу…
і не загоїться крушина…
поезія – найтонший шурф…

У віршах, як в боргах, нічого…
Знов збірка, ще, іще, іще…
найвищий храм – із мови, чорне
світлішає… страх смерті щез…

і рими наче адмірали
(метелики) – душа по шву…
У вірші кожному вмираю,
народжуюся і живу.

Оздоблений цупкими хоругвами,
Із розмахом козацько-залихвацьким,
Окремий полк затерся між рядами
Контейнерів із мотлохом китайським.

Окремий він, чи ні, судить не буду.
А може "розокремлений"? Як рота?
Частина є? Тож, знайдуться і люди,
А там, диви, підтягнеться й кіннота.

Зате від генералів - повні штати,
А от, скажім, у толоці житейській
"За пляшкою нема кого погнати",-
Казав майор у формі міліцейській.

А орденів!!! Як плями на корові
Ті бляхи поліровані яріють.
Пливуть чини, вгодовані й здорові,
Аж перехожі в місті тетеріють.

Чи кров вони мішками проливали?
Чи у боях з міськими "вітряками"
Тих нагород у кошик назбирали,
Щоб бути "неформалами" між нами?

Можливо, їм немає рівних в славі,
Подивимось на те, що буде далі.
Хотів би я лишитися неправим
У вірші про "фанерних" генералів.

30.10.2008

Намалюй мені світ без ідей
буде холод, усі вже втомились від класики.
буде ніч, буде день, все іде, як іде,
якщо світ - маскарад, то давай поміняємось масками!

я натхненна у тиші дощу
я окрилена осінню й мрякою
шепочу без плачу ти не чув
тої ночі я справді плакала

світ - алюзія снів. намалюй, як ніколи до цього!
продиктуй мені посмішку, рухи і стиль
і натисни на час. це маленька моя перемога
невагома й тендітна і хто би її захистив...
02. 10. 2010 р.

* * *
У згасаючих променях
Табуни коней вечора
Навздогін спогадам летять...

* * *
Ці чорні ряси…
Вони теж прийшли сюди
Милуватись квітами.

* * *
В очах твоїх
Бачив тільки Порожнечу
Заплющу свої…

Читаючи Рембо

На п’яному кораблі
Попливу в країну осені
Вічної і хмільної…

* * *
Чорна осінь.
Ліс кольору погару.
Епоха занепаду…

Споглядаючи помаранчі

Для радощів нам
Так мало потрібно:
Яскраві фрукти…

* * *
Дивний трунок
Дарував натхнення
Шанувальнику…

* * *
Ночі теплоту
Знайду у темряві серпня…
Радість обіймів.

* * *
Осені – жебрачці старій
Золоті монети слів
Подам…

* * *
Осіннього листя пожежа!
Згорю на цьому багатті
Наче єретик…

* * *
Одягнув черевики.
Краще б костур повісив
У південних горах!

* * *
У кожному листку опалому
Бачив сторінки
«Весни і осені»…

* * *
Старому монаху
Чи судилось побачити ще
Як квіти пелюстки гублять?

* * *
У світі несправжньому
Споглядаю підробки
І речі непотрібні.

* * *
Осінню глухою
Все старіє – і клумба,
І я, і мій кіт…

* * *
Блукаю в самотності
Але хтось споглядає мене
Із глибини неба…

* * *
Цікаво довідатись –
Який килимок лежить
Перед дверима Всесвіту…

* * *
Так само вітер
Наше життя обірве
Як ці листя…

* * *
Вдихаючи аромат кави
Думаю про володарів східних
В своєму гаремі…

* * *
Крізь хащі кропиви
Йду зі свого села
Назавжди…

* * *
Про вічність повільно
Старі монахи розмовляють.
Осінній ліс…

* * *
В осінь поїду
Глуху і понуру
На ослику старенькому…

* * *
У густому повітрі
Малюю образи
Прямо на хмарі…

* * *
Під парасолями
Ховаємось не тільки
Від дощу. Осінь...

* * *
Стара осінь
Вимила фарби дощем
Цього світу…

* * *
Наче равлики
Назустріч осені глухій
Будем повзти…

* * *
Мій сум літає
Злої ночі кажаном...
Свічку б запалити!

* * *
Модриновий ліс!
Дихає прозорістю
Рання осінь…

* * *
Прапором накрийте
Старого воїна
Солдата Долі…

* * *
Шматок китайки
Вітер поніс у небо...
Тополя в степу.

* * *
Дізнатися б тепер
Навіщо в цьому світі сну
Досі живу?

* * *
Несе мене сон
Пливу… На берег який
Викинуть хвилі?

* * *
Із них би скласти
Цього життя кольорові сни!
Але осінь… Навколо…

* * *
Ми бачимо все нові сни
Чергою нескінченною…
Коли яву побачимо?

* * *
На березі річки
Даремно чекаю паромщика.
Постарів і він…

* * *
Стукіт дощу
Серед сірості осені
Навпіл розділемо сум...

* * *
Осіння нудьга
І в мене в душі,
І в дерев сплячих…

2010
(фото автора віршів)

Як би перепливти
На той бережок,
Де зелені луки
квітучий садок.

Там вічно лунає
спів райських пташок
я б вільно там дихав,
і вільно поміж трав
пробіг вільний крок.

Там відсутня писана,
Як жити конституція.
Там ще не розножилась
Політична проституція.

(Низка неканонічних танка)

* * *
Трава і квіти
Народжені сонцем.
Але і тіні
Чорні, незграбні –
Його діти...

* * *
Думаючи про життя
В епоху занепаду
Думки про близьких…
У цьому світі давно
Втрачений Шлях…

* * *
Стару гордість
У скриню сховавши
Вирушив у подорож
За дивним трунком
Схованим в скло…

* * *
Згадую вітер –
Теплий подих червневий.
За вікном оснінь...
У розкошах холоду
Зігріє тільки пам'ять...

* * *
Слухав тишу
Розмову мовчання
Метеликів літа.
Звичка до діалогів -
Луна самотності…
* * *
Літом ласкавим
Споглядав життя мурах.
Заснути б з ними
Цієї осені понурої
У лабіринтах темряви…

* * *
Згасив би свічку
Назавжди.
Але занадто згусне
Вічна темрява
У світі людей…

* * *
Очищуючи свідомість
Від непотребу старого
Пробую стати собою.
Але не судилось!
Старе горище. Думки.

* * *
Небо споглядав.
Спокій порушив
Птах залізний,
Що з неба впав.
Гуркіт вдалині…

* * *
У старих озерах
Забутого краю
Оселитись хочу
На дні…
Знову осінь.

* * *
Назбирати б клаптики часу
Пошити б із них вітрила
Поплисти б у нескінченність
Де з вічності варять трунок...
Осінні дні.

2010
(фото автора віршів)

Як жити далі у печалі ?
З джерел душі сльозини талі
Течуть холодні і рясні
Всі ночі, дні.
Як рятуватися від суму,
В яку зануритися думу,
Щоб серце, розчинившись в ній,
Свій чуло бій.
Куди податися від себе,
Розбитися об ствердле небо,
Розсипатись іскрінням зір
На льодяних вершинах гір.
Чи, може, в сонячній короні
Згоріти, втікши від погоні,
Від переслідувань жури.
Забутись до пори.
Гадати марно…
Світом гарно
Пливуть тумани.
Ляже хмарно
Прогірклий обрій в сонні дні,
І на крилатому коні
Прилине ніч. В її вуалі
Заплутавшись пощезнуть далі.
Їх місяць спробує знайти.
І на небеснім карнавалі
Збере проміння позосталі,
Сплете їх, мов стальні прути,
І зіллє на пітьму журливу
Яскраву, світоносну зливу.
З темряви виринуть хати,
Явивши зору зблідлі стіни,
Дахів тьмяніючі руїни...
Туга вагою в сотні тонн
Пройде крізь сон…

Блукає осінь в позолоті втрат.
І б’є дощами навідліг у шибку.
Колись – один на двох квітучий сад,
Тепер одному – дві розбиті скрипки…
Колись здавалось – вдвох летіти ввись!
А більшим щастя просто не буває.
Коріння слів вузлами узялись.
Листок останній списано. До краю.
І ти не той, і я уже не та.
І тінь не ляже на весільну сукню.
Коли остання взята висота,
Усі теорії відносності відсутні…

Я тебе розкохаю й забуду.
Стигне кава під стукіт коліс.
Їду. Вироком Вищого Суду
Наречена виходить «на біс».
Словникові ускладнення долі –
Тут щільнішає пам’яті крок.
(Певно, наші заручини кволі
Мали надто аморфний зв'язок).
Я тебе розкохаю і витру
Посилання на згадку про нас.
Бачиш, серця розструнену цитру
Я ховаю у сейф НЕобраз.
У жовтневій сонаті стихає
Щось, від чого б пожовк Мендельсон.
Я до смерті тебе розкохаю,
Мій прадавній, правіщий мій Сон.

Туман холодний на плечі сяде,
Проїде верхи кварталів кілька.
Здригнеться птахом промоклим гілка,
(Їй, певно, сниться цвітіння саду).

Без парасольки іду проспектом.
Осіннє небо похмуро-сонне.
Вже вечір всівся на підвіконні,
А дощ незвично-привітно теплий.

І незрадливий мій ангел – віра,
Як завжди, поруч, мов тінь чи думка.
Промокле листя складаю в сумку,
Всміхаюсь людям байдуже-сірим.

Хтось оглянеться – я може хвора?
Махне рукою – дивачка, дійсно!
А все так просто, у рідне місто
Я повернутись змогла лиш вчора.

Маленька Умань! Чим прив’язати
Змогла ти душу мою так сильно?
У нас щось в долі занадто спільне.
Ти також жінка, тривожна мати,
Ти неповторна, жагуче-різна,
І непідвладна законам часу.
Дивись, півкроку лише до щастя –
Знов повернутись у рідне місто!
Хоч хмари часу з вітрами в змові,
Душа не мокне! Як воскресіння,
Маленька Умань, я в дощ осінній
Повернусь знову
На міст Кленовий.

Выйдя тихо из подъезда,
Я направился в кино.
Я не видел, что случилось,
Я не помню ничего.
Не заметил как их били,
Занесенным кулаком.
Не заметил, что та палка
Оказалась со гвоздём.
Не заметил, потому что...
Это ж били не меня,
Разве нужно объяснять мне,
Всё ж понятно, господа?

02.10.2010

Я потрясен.И вывернут я наизнанку. Не продают в киосках больше “Иностранку”.
Не продают в киосках больше папирос,
Не брился я, совсем зарос…
Я за трамваем не могу угнаться,
И в облака мне больше не подняться…
Я потрясен.
Убит я наповал…
Не в силах я смотреть на самосвал,
Перевозящий стадо душ…
И не поможет мне холодный душ,
Ни эскимо в красивой упаковке
Ни вырезки газет без заголовка…
Я потрясен…
И нет мне утешенья…
Покинуло меня внезапно вдохновенье…

25.05.2009

Терпляча мить – коли приховано болить.
Протерте і полатане від зносу,
тримається на тім чого вже досить –
і райських яблук, і словесної смоли.

Злі язики, ці смолоскипні гірчаки –
чужого щастя пастухи. У стійла,
женуть у пересуди грішне тіло.
А ляпасний з ланіт вогонь – такий їдкий,

блідий, мов мрець. Лапач він куль і сну їдець –
синдром набутого їдом-би-їсти.
Моє, заплакане в безлюдді, місто
ступає босоніж по битому... сердець.

О, сльози ті! Не розбереш в нічній сльоті...
Із неба кров, а кровоточать крівлі.
Такі невідоротно-очманілі
уста закутують цигарки плаз у тінь.

Здається все. Коли здається – то несе
тією тінню неминучу втрату,
настояна у пустоті, кімната
буттю, вгодованому думкою про сенс,

про серця бій, котрий лишає по собі
відбитки винні проби золотої
і дилатацію – як дім ізгою.
Коли приховано – терпливо, далебі.

1 Жовтня 2010

Аркушем чистим -
як степом неораним.
Небом безхмарним
лечу я лелекою.
Листям осіннім я стану
чи вороном?
Інеєм-холодом?
Літньою спекою?...

Скоро до тебе -
дощем несподіваним,
краплями літер
у вікна завзятими.
Під найріднішим
епіграфом-іменем
вірш напишу
почуттями розп'ятими.

Болем розлук
і, напевно, надією,
я заримую
це мокре віконечко!
Ранок прийде,
розфарбований мрією,
зітре вірша мого
гумкою-сонечком...

Загорни мене в простирадло ,
В білий саван ,цілуй вуста,
Щоби кожне осіннє падло
Знало : тепла квартира – пуста.
Закури , хай із димом лізе
На поверхню і сум. Ніштяк.
На хвилини лягає залізо
Перестьобаного життя.
Там де ніч піде в дощ – там спокій.
Сіроокими двоє лежать.
Світло гасне , бо світлу пофіг.
Сірооким нікого не жаль.

2010

І заблукала я у гніві і брехні
І вже не хочу думати про те
Що хтось у світі може помогти
Відкрити браму щастя і надії
І річ моя веде не в Україну
А у ввесь світ котрий все погиба
І кожна хвиля що із шляху зб'є нас
Поможе нам вернутись у буття
Відкрити очі й гіркою сльозою
Подумать: ну чого то усе так?
Чом все, що скоєне себе руйнує
І чом ніхто не висуне кулак?
У думці ми усе вже зрозуміли
І погляд різко одверта
І не поможемо бо нас є одиниці
А злодіїв у світі є сповна

Зимно й тужно. Щезли люди,
Нема оплесків, квіток.
Як шалено дишуть груди –
Це страждання? Чи танок?

Відбивають ритми серця
Ще натхнення не згаса!
Лід замерзлого озерця
Ріже лезо ковзана.

І малює квіти свіжі –
Дивовижні і сумні,
Не розв’яже – так розріже
Вузлики життя тугі.

А воно все в’яже й в’яже
Прямо вузлища – бува.
Їх намистечко вогнисте
Давить шию, як змія.

В царстві льоду все здолаю!
Вихрем танцю закручу,
П’ю сніжинки і згораю,
Ну і все ж таки – живу!

В снах печального поета
Виллю біль свій із грудей
І зустріну сонцем злету
Всіх закоханих людей.

2010

Завтра п`ятниця,
скоро зарплата.
Добре п`яниці,
нашому брату.

Файні матися,
перепочити,
дружньо взятися
пляху розлити.

  >  Я без-Людний
  >  і без-Любовний.
  >  Робінзонний,
  >  на либу повний.

  >  Та бомжую
  >  не на Багамах,
  >  не бімбрую
  >  багама-маму.

  >  Сонце скисне,
  >  і копне качка.
  >  Як не трісну,
  >  нап`юсь до ср...

Рачкуватиму
крабно бордвоком,
зупинятиму
гойдалку ока.

Файні матися,
перепочити,
дружньо взятися
пляху розлити.

1 Жовтня 2010

(переспів на мелодію “Тече річка невеличка”)

Стежка в’ється круто вгору,
До старого замку,
А у ньому Вітер держить
Гарну полонянку.

Вітре буйний, Вітре дужий,
Подаруй їй волю.
Хай гуляє дівчинонька
І шукає долю.

Вітер хитро брови супить
Та й відповідає:
- А на дверях мого замку
І зáмків немає.

Для моєї полонянки –
Жодного полону...
Тільки я – лиш прилітаю,
До серденька горну.

Дівчинонько молоденька,
Дівчинонько мила,
Нащо сéбе з буйним Вітром
Ти занапастила?

Дівчинонька засміється,
А по тім – заплаче:
- Бо крім нього моє серце
Жодного не бачить!
2010