Блукаючи у ночах навмання,
Втікаючи щосил від свого я,
Ти все ж відчуєш погляд на спині
І викрикнеш "Відстань!" в пітьму, мені.

Не підпускатимеш до себе -
Попутників тобі не треба.
Та не втікай, бо друг твій я,
Бо берегти - це місія моя.

Коли дійдеш до вістря забуття,
Звідкіль уже немає вороття,
І понад прірвою почуєш вітровій -
Це я кричу тобі щодуху: "Cтій!"

2023-08-22

Коли б я міг
Воскресити твій майже забутий голос
У провінційній квартирі,
Яку обживають давно як, чужі голоси,
Через стільки часу, віддаленості від нього,
Нахлинуть з відлунням схололі, потерті часи.
Наче музика для обивателя в партитурах,
Яку не спроможний зіграти по нотах, але
За назвою в пам'яті звуки її віднаходить
І слухає спогад мелодії, спогад краси.
Твій голос десь там, десь під тонною інших, у стосах
Літописів сонця, світанків, любові та зим,
Його зберігає схолола відлуннями тиша...
Послухай, я воскресити його б не зміг.
Від краси, що привласнює мить залишається тільки
Вага від нещасної ляльки, лахміття та пил,
На якому самотність виводить своє прокляття
І зважує слово та пір'я обскубаних крил.

05.07.2023

Присвячується сусідці Катерині Михайлівні

Визирне з фіранки
Лісовий масив,
Вже о шостій ранку
Хтось ввімкнув полив.
Катька, Катерина,
— кажуть всі підряд.
А вона людина,
За вісімдесят.
Скрізь не суне носа,
А наводить лад.
Сивину у косах,
Наче снігопад,
Зафарбує хною,
Губи підведе,
Спішною ходою
Нам назустріч йде.
Усмішка — розмаєм
Ще гука здаля
— Гроші я збираю! —
(Часом дошкуля.) —
З сьомої квартири
В Толі рецидив.
П'ятдесят чотири,
Майже, що не жив.
Дайте скільки в змозі,
Добрий він, авжеж? —
Стане на порозі
Й милосерддя жде.
Очі, наче вишні,
Долею з-під вій,
Розженуть колишні
Хмари дощові.
Розмовляє дзвінко,
Чути на весь двір.
Справедлива жінка,
Ти мені повір.
Робить все з розмахом
В домі без кінця,
Лікарка за фахом —
Зцілює серця.
І стосовно ліфта
Дзвонить в КМДА,
Доглядає квіти,
Хоч немолода.
Ремонтує сходи,
Знає все про всіх,
Людям щиро годить —
Спільний оберіг.
І таке буває,
Що латає дах,
Бо її тримає
Небо на руках.

21.08.2023р.

А сонячні промінчики
Стрибали по калюжах
І цілували личенько
Тобі, мій юний друже.

Й ти мірятимеш глибину
Калюж тих зними знову,
Подивишся чи не втонув
Кораблик паперовий,

Якого з друзями пускав
Після дощу раненько.
А зайчик сонячний стриба
І зігріва серденько.

2023 р.

Із О.А.Галича

...Отже, суддя Бідо, який, до речі, чудово про­водить сьо­годнішню зустріч, просто чу­до­во, зро­бив догану англійському гравцю, – і матч триває. І зно­ву, дорогі товариші вбо­лівальники, дорогі наші те­ле­гля­да­чі, ви бачите на ваших екранах, як всту­пають у дво­бій цен­траль­ний нападаючий англійської збір­ної, про­фе­сі­о­нал із клубу «Стар» Бобі Лей­тон та наш чу­до­вий майстер шкіряного м’яча, аспірант Мос­ков­сько­го пе­да­го­гіч­но­го інституту Володимир Ля­лін – ка­пі­тан та улюб­ле­нець нашої збірної! У цьо­му єди­но­бор­стві (до речі, зверніть увагу, цікавий іг­ро­вий момент), от­же, у цьому єди­но­бор­стві су­пер­ни­ки змагаються не тільки в техніці во­лодіння м’я­чем, а й у розумінні само́ї, так би мовити, при­ро­ди гри, в умінні пе­ред­ба­чи­ти та випередити най­тон­ші стратегічні та тактичні задуми суперника...

– Він мені по яйцях цілиться,
рижий Бобі в ролі генія,
він за те у них і ціниться,
кожний гол – окрема премія!

А я́ йому – на мигах, рижому:
як не крути фінтами свіжими,
поці́лиш в мене – я, бля, виживу,
а я́ поцілю – ти, бля, виживи!

    Ти гадаєш, бля: зустрівся з дикунцем, –
    ну, а я зроблю культурно і тихцем.
    Я, бля, вда́рю – вже не встанеш із землі,
    а свистун цей – не помітить взагалі!

        ...Кривить фізію усміхнену –
        от осел! –
        й мимрить відповідь по-їхньому:
        «Very well...»

...Суддя Бідо фіксує положення поза грою – чудово про­во­дить матч цей арбітр із Фран­ції, чудово, по-справжньому спор­тив­но, суворо, по-справ­жньо­му ар­бітр між­на­род­ної кваліфікації. Отже, вільний удар від на­ших воріт, м’яч рикошетом знову по­трап­ляє до Бо­бі Лейтона, який в оточенні інших грав­ців по цен­тру просувається до нашого штраф­но­го май­дан­чика. І знову перед ним по­стає Володимир Ля­лін. Во­ло­дя! Во­ло­деч­ка! Його не обдурив фінт ан­глій­ця – він пе­регороджує йому дорогу до наших во­ріт...

– Можеш бігати хоч милями –
я зловлю тебе, куркулику!
А фінти із фіглі-міглями –
це́ все, рижий, гра на публіку!

Не вважай мене за зайчика, –
вже траплялись нападаючі!
Що́ я, бля, не бачив м’ячика?
Буду бігати світ за очі?!

    Я стою, а цей тутешній фаворит
    знову рветься лівим краєм до воріт!
    Я – на поміч, певна річ, воротарю;
    рижий – з ніг, і я так чемно говорю:

        «Ладив гол, по-товариському?! –
        Пий крюшон!»
        Він – з газону по-англійському:
        «Danke schön...»

...Так, дивно, дивно, просто незрозуміле рішення – суд­дя Бідо приймає звичайний силовий прийом за по­ру­шен­ня правил і призначає оди­над­ця­ти­мет­ро­вий удар у наші ворота. Це неприємно, це не­при­єм­но, несправедливо і... а... ось тут мені під­ка­зу­ють – ви­яв­ля­єть­ся, цей суддя Бідо просто чудово ві­до­мий на­шим журналістам, як один із най­про­даж­ні­ших по­лі­ти­ка­нів від спорту, який у роки окупації Фран­ції спів­пра­цю­вав із гітлерівською розвідкою. Ну, отже, м’яч встановлений на оди­над­ця­ти­ме­тро­вій поз­нач­ці, хто ж би­ти­ме, а, ну, той самий Бобі Лей­тон, він про­сто симулював травму, ось він роз­бі­га­єть­ся, удар!.. Так, прикрий та несправедливий гол, до речі, єди­ний гол за всю цю зу­стріч, єди­ний гол за пів­хви­ли­ни до закінчення мат­чу, єдиний і не­спра­вед­ли­вий, при­крий гол, забитий у наші ворота.

– Так, заслуги наші півнячі:
гру просрали, попри заходи...
Добре б, це було на Півночі,
тільки – ні, це, бля, на Заході!

От тепер і слухай скривджено
Федерації нотації:
«Як же не зробив ти рижого,
де ж твоя кваліфікація?!

    Вас, засранців, опікаєш та ростиш –
    ви, тимчасом, підриваєте престиж!
    Ти ж – радянський, ти ж міцний, як феросплав!
    Як почав – так і роби вже, щоб не встав!»

        І засіданню спортивному
        на бюро
        відповім я по-партійному:
        «Буде зро!..»

(2023)

Як тільки у спогади юність
З’явилася врешті сама, –
Здалося – світанок насунувсь
І зникла тривала пітьма.
Розвиднилось швидко й принадно
Мені усміхається світ
Довічний, яскравий, доладний
І пряний, як липовий цвіт.
Вслухаюсь, вдивляюсь, милуюсь
Безмежно красивим життям
Тоді, як з’являється юність,
Тоді, як бажаю це сам…
22.08.23

На атоми я розберу любов,
молекулами питиму кохання.
Не пожалію у багаття дров,
аби палала ватра до світання!

І по краплині питиму тебе,
як спраглий подорожник у пустелі,
до вечора, що заведе в едем,
на мить не покидаючи постелі!

А ніч нам справжнє диво принесе
і, захмелівши в чарівнім польоті,
про те кохання напишу есе,
смакуючи твоїм нектаром плоті!

Наче небо прорвало –
дощ стіною і град.
Та цього було мало –
вітер кинув десант.

Закрутило акації,
зав'язало вузлом.
Від струнких тополь грації
залишивсь бурелом.

Тільки як по команді
все ущухло за мить.
Може котрийсь архангел
враз Іллю насварив.

21.08.2023

Нетерпеливиться рокам – спішать у вирій,
Туди, де сонце день утомлений скидав.
Та вабить душу до села в куточки щирі,
де у криниці незамулена вода.

Несе коромисло дівча у вишиванці –
а спокій ранок через неї загубив.
Вона – як мальва, що розквітла рано-вранці,
милує око тут… у затінку верби.

Почуте в юності – в картині роздивлюся,
бо підсвідомо край у соняхах люблю.
Оте дівча – моя улюблена бабуся,
на їхній хаті – із соломи капелюх.

Вже оповідки десь у пам’яті розмиті,
а від криниці – світлі спогади й печаль….
Нетерпеливиться рокам… спливають миті –
і знов із сонцем день утомлений промчав.

Ніжився у гамаку мармеладовім
ягідний вечір під кронами слив,
яблучка райські в отавах смарагдових —
ніби рубіни тут хтось розгубив.

Тиха розмова на лавочці кованій
про незабутні минулі роки,
спогад бентежив і ти зачаровано
потай торкався моєї руки.

Пазли не склалися, рейки не сходяться —
пізно лишатись і рано піти.
В липні обсипалась чорна шовковиця,
не відшукати і до сліпоти.

Здмухував куряву легітко віялом,
пестив губами терпку череду.*
Та твої чари на мене не діяли,
хоч феромонами пахло в саду.

Череда* — рослина

20.08.2023р.

Сиджу, неначе перед смертю,
Бездумно дивлячись на світ, –
Життя змогло нарешті стерти
Безповоротно в давнє слід.
І мрій позбавити вдалося
Мене нещадному йому,
Бо я сиджу й дивлюся скоса
На щастя прагнучу юрму.
Хтось за минулим днями тужить,
Хтось шле майбутньому привіт, –
А я сьогодні вже байдуже
Сприймаю все, чим повен світ.
21.08.23

У мого дерева від пращурів коріння,
Проросле в ґрунті ріднім благодатнім.
Зі стовбуром міцним приходить завжди вміння,
Життя іде від батьківської хати.

У дерева гілля таке розлоге,
Рідні в нім чиста кров тече завзято.
Бруньок нових зародження від Бога,
Пишалися б і батько й рідна мати.

Цілюща сила від дітей, онуків,
Віддячує плодами роду древо.
Піклуються про нього вмілі руки,
І обіймають душі променево.

Де ти дзвонитимеш завтра
дзвоном своїх сережок?
Не допалила "Ватри"
і поповзла в сніжок.

Побігла понад тином,
вимазала бурнус,
ні, це не ти скотина;
ні, це не я – Стус.

У пальті старої моди жінка,
мов в деревах древніх тротуар.
От така твоя моя сторінка,
от такий тобі мені кошмар.

Цирк та й годі у твоїх зіницях,
не перебродило ще вино.
Ти найкраща в світі молодиця,
перехрестя: "він", "вона", "воно".

Триєдина, тризна і тризуба,
не боїшся жодних потрясінь,
лиш одне питання ставиш руба:
де ти є сама, а де є – тінь;

а те, де дзвонитимеш завтра…
(ет, я вже сам не свій).
Який з мене буде автор,
коли не співатиму їй?!

2–13 квітня 1992 р., Київ

Один колір, одна якість,
хоч обгортки різні.
Не сховати гріха шило
навіть у харизмі.
***
Чужих людей життю
увагу приділяє
той, хто свого життя
щасливого не має.
***
У намаганні іншого
поставить на коліна
сам можеш залишитися
без ніг.
А старість може плакати
сльозами крокодила
за тим, що у юнацтві
не беріг.

20.08.2023

«Народ скаже – як зав’яже!» Прізвисько, буває,
Краще всіх характеристик когось представляє.
На Січі отак новеньких завжди прозивали,
Головне щось у людині добре підмічали.
І приклеїться, і ходить людина по світу
Із тим прізвиськом – не треба й паперів носити.
Чомусь Криса той на пам’ять прийшовся одразу.
Хай потомки не сприймають все то за образу.
Але ж прожив чоловік той життя, слід зоставив.
І найкраще про людину кажуть його справи.
Сам він родом із Крилова, із шляхти дрібної.
Був розумним, вельми хитрим, удатним до бою.
Хутко міг пристосуватись, стати на бік сили.
Ледве но Річ Посполита була захмеліла,
Як він став на бік козацтва. Вже на Жовтих Водах
Зумів себе проявити, коли мав нагоду.
Коли ляхи захотіли вже було здаватись,
То заручниками треба було обмінятись.
Від козацтва зголосились Кривоніс та Криса.
В атлас, кармазин і панцир багатий вдяглися,
Щоб статечно виглядати й подались до ляхів.
А ті уже на ту пору аж тряслись від страху.
Бо сірома насідала, наказів не чула.
Вже аж під сам ляський табір на ту пору була.
Криса зорієнтувався та і упросився,
Коня взяти і нагайку в ляхів зголосився,
Щоб сірому розігнати. Ті в розпачі були,
Дали згоду. Та по тому тільки його й чули.
Кривоніс той самий фортель встругнув слідом ляхам.
Ну, а битва закінчилась для них повним крахом.
Піднялася зоря Криси високо відтоді,
Зробив його полковником Богдан при нагоді.
Врахував, що той проноза, завжди знайде вихід
Та, напевно, возвеличив козакам на лихо.
Бо на полі берестецькім той і проявився.
Поки іще Богдан вдало із ляхами бився,
Криса з полком був у гущі та шаблю кривавив.
Але скоро у Богдана врознос пішли справи.
Кримський хан покинув поле та у Крим подався.
Богдан слідом - повернути того сподівався.
А козацтво відступило та і окопалось.
На повернення Богдана іще сподівалось.
Оточили табір валом, ляхам не здалися.
Іще десять днів по тому табір з ляхом бився.
Хоч надії ніякої козаки мали,
Але всі атаки ляхів вперто відбивали.
Заодно до перемовин з ляхами вдалися,
І полковники до ляхів в табір подалися.
Серед них впросився й Криса. А чого ж не взяти?
Він зуміє знайти вихід, військо врятувати.
Але Криса не для того тоді зголосився,
Він надумав здати ляхам все козацьке військо,
Бо ж побачив, що тут ляхи можуть взяти гору,
Все прикинув – помирати не бажав так скоро.
Тож опісля перемовин назад не вернувся,
І на ворога козацтва умить обернувся.
Розказав усе, як ляхам козаків здолати,
Де які в козаків сили, які мають втрати.
Розповів усі секрети, не ховав нічого,
За що король простив вини й помилував його.
І тепер уже той Криса ляхам вірно служить,
Аби усі свої втрати швидко надолужить.
Набира таких же самих, щоб ляхам служили
Та старається для ляхів з усієї сили.
То він козаків збирає, то татар приводить,
Завдаючи Україні чималої шкоди.
Як Юрась Хмельницький кинув москалям служити,
Криса тут же опинився серед фаворитів.
В Переяслав полковником той його призначив…
Та в Сибіру опинився полковник козачий.
Москалі усіх невгодних туди засилали,
Які їм живими в руки раптом попадали.
У далекім Єнісейську провів він два роки,
Хоча зрадництва добряче засвоїв уроки.
Служив Хмелю, служив ляхам, москалям, одначе,
Не погодився служити. Усе ж, честь козача
Взяла гору, було гидко москалям служити,
Краще уже у Сибіру весь свій вік дожити.
Москалям же нетерплячка – охрестить схотіли,
Бо, мовляв, не по обряду козаків хрестили.
Але Криса з козаками вперлися добряче
І сказали, що в них справжнє хрещення козаче.
Тож москалі й відступились. Кілька літ минуло
І козаків-полонених назад повернули.
Обміняли на таких же москалів. І Криса
Повернувся, щоб служити далі ляхам, звісно.
Тож, його також руками творилась Руїна
І стікали ріки крові з неньки-України.

Туман попелястий улігся на простір земельний,
І коник його - пелена.
Мишасто-химерно проникли мазки акварелі,
І пили світанок до дна.

І десь у тумані блукали надії прим*яті,
І втоми змарніле лице.
Крізь морок ледь-ледь пробивалися струмені м*ятні
З невидимим світла різцем.

Туман ненадовго, нас кличе до волі дорога,
Розсіється сизість думок.
Хоч вип*єм за правду життя ми гарячого грогу,
Лиш віра рятує у строк.

Сяє сріблом серпневий серпанок,
Ронить роси прозорі ранок,
Кожна квітка ковтне краплинку,
Пелюстками пригубить перлинку.

Того трунку торкнуться й трави,
Зачерпнути захоче у збанок
Світлий-світлий свій сонце-сонях
Та всміхнеться й всміхнеться й відступить втома.

2023 р.

Сяє сріблом серпневий серпанок,
Ронить роси прозорі ранок,
Кожна квітка ковтне краплинку,
Пелюстками пригубить перлинку.

Того трунку торкнуться й трави,
Зачерпнути захоче у збанок
Світлий-світлий свій сонце-сонях
Та всміхнеться й всміхнеться й відступить втома.

2023 р.

Себе він начебто в печеру ув’язнив.
Од клопотів і чвар одбувавсь молитвами.
Покірно щоку підставляв, коли нізащо били.
Осуджувать боявсь навіть мерзенні вчинки,
бо змалечку завчив: «Не суди і будеш не судимий!»
Узимку сорочку віддав на пропиття якомусь волоцюзі.
Сам простудивсь і вмер невдовзі.
І ось перед Всевишнім він стоїть
і усміхається в передчутті близького Раю.
А поруч – грішник, що перед смертю покаятися встиг.
«Ступай до янголів!»- Господь велить йому.
«А я ? Що робити мушу?»- питає праведник.
«Нічому корисному ти ближніх не навчив.
Ніхто не годен повторить твій «подвиг».
Мої створіння щодня грішать і каються.
Отож, вертайсь на землю грішну
і, як усі, хоч трохи поживи по-людськи».

P.S.
Хто недругів і друзів не нажив,
Вважай на світі цьому і не жив.

ось у тій стороні проживає страшенна потвора
змарнотратили час коли була вона ще відносно мала
вже дебела гігантська м’язиста і злобою хвора
невситимо нестримно смакуюче зла

їй у радість встромляти в живе свої ікла
драти в шмаття життям обдаровану плоть
вона дужа почвара та ще й до безкарності звикла
збіса важко цю сучу мерзоту збороть

ось у тій стороні проживають славетні звитяжці
що колись зголосились боронити світ від потвор
бо вони чільні лицарі ті що підхожі найкраще
позбуватись почвар припиняти почварів терор

та чомусь не ідуть хоча вислали добрий топірчик
обіцяють за місяць прислати іще
це ж неважко отій кровожерній потворі
тим топірчиком трохи подряпать лице

це її вгомонить це заставить її припинити
може навіть домовитись з нею удасться хто зна
почекаємо є на звитяжність ліміти
на комфорту шкалі за геройство в наш час зависока ціна

ось у тій стороні проживає страшенна потвора
а у тій стороні ті хто здатен спинити її
як же трапилось так що сьогодні іще одне горе
принесла ця гидота зболілій вкраїнській землі

***
Ногою однією ми у НАТО,
а другою... не вистачає сил
узяти й зафутболити за ґрати
реципієнта шостої палати,
аби угомонився русофіл.

***
Відомо де, для чого і чого
засмічували мізки комуністи,
що українська нація – нацисти,
та невідомо нащо і кого
виховують сьогодні пацифісти.

***
У декого і тачки, і хороми,
і хитрі не такі уже й дурні,
і не одні, напевне, воєнкоми
у голові яких не всі удома,
а хобі – багатіти на війні.

***
Оратори – хороша креатура
народу, влади, армії... але
якщо це увертюра диктатури,
то краще за водою по Амуру
нехай собі іде за кораблем.

***
Десь і людей рятують ескулапи,
і ворога, який іде у рай...
о, воїне, собаку оминай,
а у бою скаженого кацапа
жалій, не рань, а зразу убивай.

***
І тіло, й ноги наші не із глини,
кров не водиця, але воля – криця
і тільки меч рятує Україну...
а от на щит із тризубом віднині
до сходу сонця гавкає лисиця.

Резюме
Попереду і грози, і морози,
та буде перемога ще і... сльози
і радості, і горя довгий вік,
аж поки зарубають малороси
у пам’яті, на лобі і на носі,
що їм дає і дав чужий язик.

08.2023

Як чудово на свято
видзвонюють дзвони.
І душа за тим звуком
полинула ввись.
Запах яблук і меду
і квітів бутони -
от і Спас завітав.
За бійців помолись.

19.08.2023

Серед нічних зірок є зірка,
яка зовсім не схожа на інші.
Цілком і повністю інакша
за кольором сяйва і плином думок.

Вона не повторює слова
мільйонів своїх друзів і ворогів.
Навіть коли змагається з ними,
вимірюючи яскравість їхніх пелюсток.

Авжеж, її сяйво найяскравіше з усіх.
Жодна інша зірка не здатна
здіймати бурю почуттів.
Лиш крихітка «сяйво» спіймає їх всіх.

Вона шукає добро там,
де злом понівечені блакиті.
Вона вбачає людей
лише за їхнім поглядом.

Одна ця зірка на нічному небі
шукає схожих зір на себе.
Та знову й знову забуває,
що нізащо їх не знайде.

02.08.2023

Цього́річ рясно яблука вродили,
звисає до землі важке гілля́!
Старався, певно, з усієї сили
з вологою пророк, святий Ілля…

Лягає у валки потужний колос,
аби на стіл дістатись колобком,
і трави у лугах стоять у пояс,
несуть корови з паші молоко…

У со́ти меду наносили бджоли,
а в глеку дозріває житній квас…
Вплітається у споконвічне коло
в гарячім серпні яблуневий Спас!

Стоїть, немовби хлопці-оборонці,
уздовж дороги соняшників стрій.
Досушує жарке південне сонце
отави, літом скручені в сувій…

На зсуві літ, на переломі долі,
не тільки Україна – цілий світ.
Чи допоможе у кривавім полі
укотре нам старий Новий завіт?.

Ворожі гради сіють смерті стро́нцій
несу́чи світу, як завжди, своє…
Та незбориме українське сонце
з-за обрію нестримно постає!

Роки злітають, як пожухле листя.
Оголеність душі осінньою порою
Мінор стискає, вітер рве намисто
Калини, що схилилась низько над водою.

Вуаль фотографічна поглинає,
Туманом прикриває золота сусальність.
Здається інколи: дійшов до краю,
Але веде осіння мудрість у реальність.

І серце довіряєш тільки Богу,
Тебе не зрадить, не розтрощить вітром сильним.
І по життєвій ти ідеш дорозі,
І не зважаєш на осінні заметілі.

Колись був соняшник конем,
А я не знав про втому, -
Гасав щоліта день за днем
По вулицях на ньому.
Здіймалась курява увись,
Коли летів прожогом, -
І шлях привітливо стеливсь
Щасливому під ноги.
Тікали кури й горобці
Від нас, коли згарячки
Шмагав лозинкою в руці
Упрілу вкрай конячку.
Я лиш тоді кричав: Ура!..
Повсюди безтурботно,-
Дитинства радісна пора,
На жаль, безповоротна...
19.08.23

Стікає день по шибці сумовито,
Дощить, хоча не сильно, та давно...
Намокле листя обриває вітер,
Кидає у заплакане вікно.

Зажурене знадвору заглядає,
А там, у книзі трепетні рядки,
Що сповнені тужливої печалі,
Та пам'яті про доторки палкі.

Усе пройшло, зійшло, обіч снігами,
Туманами укутало роки.
Ту порожнечу, що лягла між вами,
Нові заполонили сторінки.

У різні боки розвели дороги
У бігу літ заховано сліди,
Ви, як підранки, що були не в змозі,
Одне на двох кохання вберегти.

Холодний дощ своє Andante стишив,
Насипав розмаїття пелюсток.
А ти ізнов, свої складаєш вірші,
І тулиться до скла рудий листок.

13-18 серпня 2023 року

Сідає сонце за дерева,
І прохолоди благодать
Тебе наповнює хвилево,
Немов цілюща та вода.

Жовтавий відсвіт залишає
Світило денне у гіллі,
Готуючи смарагди гаю
Вже до осінніх барв і слів.

А вітер у пориві шалу
Всі хмари пестить навмання --
За те, що геть позакривали
Від нього люту спеку дня.

18 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Довіряла щиро, як недивно,
Таїну і друзям й ворогам.
Краще б ти пішла, моя дитино,
Сповідатися у Божий храм.

Не дарма говорять мудрі люди:
"Гірше від крадіжки — простота."
За один лиш поцілунок Юди
Розіп'яли на хресті Христа.

Відтепер сховаєшся у мушлі,
Щоб не дорікали без підстав,
Не пускала би нікого в душу,
То туди ніхто б і не плював.

14.08.2023р.

Ти можеш шукати у потемках ночі
Слова, що запалюють мертві плафони
Блукати відлунням в старім коридорі
І слухати холод січневих вітрів;
Вдивлятись у потемки середньовіччя
В зруйнованім серці чийомусь, щоб зважити
Власну облуду з безмовною радістю
Впевнившись в кращості читаних книг.
Молитися в храмі ресентименту
Із чорного требника месу справляючи
В голос під купол моралі читаючи
Попіл написаних-спалених слів.
Якщо ви не звідси – покиньте приміщення,
Шукайте мазками дорогу до Хоппера
Відкинутих крісел, до сонцепоклонників
Подалі від люстри і штучних світил.
Любуйтесь рядками нової релігії,
При свічці де тіні здаються голодними
Хижими звірами, що підкрадаються
Пащею мороку, важкістю лап.
Бійтеся класики, пийте з надщерблених
Келихів чорну стривожену звуками
Ніч, що готує коктейлі туманами
Ніч, що жарини роздмухує фар.
Пийте, впивайтеся власною юністю,
Сонячним вибухом радості, вічності
Поки безсмертя в тобі не закінчиться,
Поки ти сам не загинеш в собі.

14.01.2023

Забирає війна найкращих,
Котрі землю боронять свою,
Це рідненькі дітоньки наші
На жаль гинуть в запеклім бою.

Непоправна для нас це втрата,
Бо найвища цінність - життя.
Про всіх будемо пам"ятати,
Хто загинув.Хоч дні летять.

Не забуде нікого Вкраїна,
Хто на захист Вітчизни став.
І про доньку свою, і сина
Пам"ять житиме у віках.

2023 р.

І восени очікує на розі радість.
Туманно-сіра пелена недовго.
Поглянь крізь сум, через скляну віконну раму:
Вирує чарівна миттєвість долі.

Рум*янець листовий і полум*я калини.
Кружляє сухозлітка - вітер грає.
Не клином білий світ зійшовсь, не гострим клином,
У виборі щаслива, ти ж не бранка.

А він не той, яким тобі здавався зразу.
Душа споріднений відчує порух.
Минулого відносить вітер мнимі фрази.
Ти придивись уважно: щастя поруч.

Скільки вулиць, сош і площ
Пам’ятають очі,
Стільки стерлося підошв
(Лиш би не зурочить).
Ой життя моє, життя –
Туфлі і сандалі, –
Бракне коштів на взуття,
А йому все мало.
Стали зношеними вщент
Модні босоніжки,
А життя благає ще
Потерпіти трішки…
18.08.23

/терцина/

Шкода́, та лі́та вік не пожалів:
крихти́на серпня позолотить крону
і відлетить з печаллю журавлів…

Край землеробський нищать люті дрони:
життя руйнують і житло щодень,
та закриває рідне оборонець.

А ти – в тилу – городами ідеш:
з родиною копатимеш картоплю,
від голоду рятуючи людей.

Приліт. Червленим багряни́ться обрій,
та не лякаєшся давно: війна ж…
Не підведеш захисників хоробрих.

Збивають дрон ворожий… Цілься! Вмаж!
Спостерігаєш під кущем розлогим
і подумки читаєш «Отче наш»,

Бо віриш в українську Перемогу,
як в урожай із батьківських полів.
Старіє літо… сивіє… рве стогін:

Війна… ще й лі́та вік не пожалів…
… а ти в синочка віруєш і в Бога,
у дух міцний козацької землі.
Ми – з нього!

А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних той найбідніший,
в чиєму серці не звучить вона,
аби розрадить в мить найгіршу.

На небі, мов насіяно – зірки.
Ще місяць, певно, спочива в ярузі.
Багаття блима над ріку на лузі.
Легким туманом тягне від ріки.
Навкруг багаття хлопчаки сидять.
По лузі коні спутані пасуться.
І голоси притишені несуться,
Бо хлопці між собою гомонять.
І старші, й менші. Старші, на правах
Досвідчених, малечу поучають.
Ті, як належить, їх слова сприймають,
В очах цікавість світиться жива.
Коли розмова затиха на мить,
Хтось у вогонь паліччя підкладає,
А хтось нове питання закидає.
І знов розмова, як вогонь, горить.
Отож, один з малечі і пита:
- Скажіть, а звідки коні узялися?
Чи то вони одвіку вже велися?
Найстарший на таке зареготав
Та й каже: - Хто ж про те іще не зна?
Хіба батьки тобі не розказали,
Коли і як найперше коні стали?
Той знітився, немов його вина
У тому. Але старший проказав
Повчально: - Такі речі треба знати.
Як же ти можеш коні випасати,
Не знаючи, як перший кінь постав?
Та добре, слухай. Слухайте усі,
Хто ще не зна, де коні узялися.
Події ті давно вже відбулися,
Ще у часи, ледь наш Господь успів
Світ сотворити, а у нім – людей –
Адама й Єву, що в Раю сиділи.
Усе, що можна, вони пили й їли,
Не мали заборон вони ніде,
Окрім, хіба лиш дерева добра
І зла. Адже плоди із нього
Були під забороною від Бога.
Тому ніхто з людей їх і не брав.
Але завівся у Раю один
Підступний чорт. Як він туди пробрався,
Що, навіть, Бог про те не здогадався?
Отож, узявся спокушати він
Адама плід із дерева зірвати
І скуштувати. Та Адам, однак,
На ті спокуси не купивсь ніяк.
Тож чорт узявся Єву спокушати.
А ті дівки, ви ж знаєте які?!
Їм варто гарних слів наговорити
Й словами тими легко підкупити.
Купилась Єва на слова такі.
Давай тоді Адама спокушати,
Зірвати заборонений той плід.
Адам не встояв. Скуштував .І світ
Тепер став по-другому він сприймати.
А чорт дививсь на те і реготав,
Бо ж його хитра підлість удалася.
Бог, звісно, хутко про той гріх дізнався,
Морочитися із людьми не став
І вигнав з Раю, ще й сказав услід,
Щоб хліб свій тепер в поті здобували.
Нелегке у людей життя настало,
Щоденні, й справді, мозолі і піт.
Адам соху із дерева зробив,
Зорав ділянку, сам, як віл тягався,
Засіявся, боронувати взявся,
Щоб птах зерно на полі не поїв.
Тяг борону, напружував всі сили.
А чорт на бороні отій сидів
Й підступним своїм вигадкам радів…
Бог з ангелом тоді якраз сиділи
На хмарці і дивились звисока,
Як потом хліб Адам свій здобуває.
Тож Бог помітив чорта та й питає
У ангела: - Ти бачиш псяюка́,
Який розсівся ген на бороні?
- Та ж бачу, Боже. – Зроби добре діло.
Бо ж бачу, що Адамові не сила,
Що, навіть, жаль зробилося мені.
Зроби із чорта доброго коня,
Нехай вже він ту борону тягає.
Отож, на землю ангел той злітає.
І, поки чорт Адамом поганяв,
Узяв оброть й на чорта враз накинув.
І тої ж миті чорт конем зробивсь.
Говорить тоді ангел: - Зупинись,
Адаме, Бог послав тоді скотину,
Що зветься кінь. Скидай-но упряж ти!
Щоб не самому борону тягати,
Коня цього у неї запрягати.
Йому за тебе все тепер тягти.
Отак-то перший кінь і появивсь.
А, що від чорта… іноді буває,
Що отой чорт у ньому просинає
Й тоді за ним у два ока дивись…

Знову кинуся в прірву твоїх почуттів,
звідки справжній мій голос навряд чи озветься!
Я лише прошепчу: «Чи цього ти хотів?»
і за серце вхоплюсь – це аварія серця.

У коханні пройде непоміченим зло,
і покора солодкою за́вжди здається.
Я уже не згадаю, з ким серце було.
Де нікого нема – там аварія серця.

Аварія серця! Аварія серця.
Воно не твоє – ти сердься-не-сердься.
Аварія серця. Аварія серця!
Послухай його – воно вже не б’ється?!

Я у ложі твоєму, у сніжному сні
граю роль мовчазну, ніжну смерть Нефертіті.
Так остання любов відраховує дні
до аварії серця – найбільшої в світі.

Аварія серця. Аварія серця.
Воно не твоє – ти сердься-не-сердься.
Аварія серця. Аварія серця.
Як порожньо тут – воно вже не б’ється…

23 січня 1997 р., Київ

Розлийте мовчання налитого вщерть
Серця тієї, що випила тугу,
Звуками.
Ноти тектимуть під акомпонемент
Рікою журливою,
Ріками, фугою.
Спадаючи вниз водопадом, впадаючи
В море.

Небо
Тягнутиме тугу смичком
Розриваючись громом
Неначе снарядами.
Чуєш? Спитає вона
Звиваючись
Чуєш? Спитає піднявшись хвилею!
Я стала сильнішою,
Стоголосою,
Я стала мстивою,
І голодною.

І вона розхвилює моря океанами
Скипить, завирує
І стане бурею.
Чуєш? Спитає вона востаннє
Я йду за тобою.
І він почує.

18.01.2023

Орхідеєю білою день розпустився.
У саквах залишилася темрява ночі,
І від сонця з небес золотистая грива,
Промінцями торкнувшись, мажорно тріпоче.

Заглядає бадьоро у чай з саусепом,
Його пахощі з літом злились воєдино.
Серпень в ризу вдягнувсь із зеленого репсу,
І спекотно-гаряча його серцевина,

Мов кохання звабливе, що душу бентежить,
Але все ще знаходиться в скрині таємній.
І так хочеться, щоб віднайшло щастя стежку...
Поки це лише спрага якась невтоленна.

Лишаюся повіреним твоїм
у цій земній і неземній юдолі,
наперекір і долі, і недолі,
аби задовольнятися усім,
що є і буде ще у цьому світі
добра і зла, борні і суєти...
А що нам залишається? Іти,
іти туди, де сонце ще сідає,
усе-таки, на заході щодня,
де є надія на оазу раю
та білого у яблуках коня,
якого ще підковує лукавий,
де родять груші-дулі на вербі
і фіґи для спокуси на агаві...
а люди ходять по алеї слави,
яку самі видумують собі.

08/23

Життя дається нам у боротьбі.
Минає час, і ось – пора у вирій
за обрії і запитання щирі
ти наодинці задаєш собі, –
для чого жив у радості й журбі?
Що залишив? Яка твоя дорога?
Які ще не завершені труди?
Адже тобі не хочеться туди,
де на чеку Харонова пірога
на хвилях течії? Усе мине,
але усе одно чекай мене,
як я чекаю нашу перемогу...
щомиті наближаємось до Бога,
аби любити вічне і земне.

Земля розпечена, як деко.
Ні хмар нема, ні вітерця.
Переминається лелека
З ноги на ногу без кінця.
Тупцює, мов на сковорідці,
Півдня на березі ріки,
Допоки плещуться у річці
Дзвінкоголосі малюки.
17.08.23

Із О.А.Галича

Таки вляпавсь я задля Тонечки, –
гарнітур придбав їй горіховий...
Попервах не брав я ні трошечки!
А вже як почав – так поїхало...

Як пішла трясти прірва-згубниця,
й не сховаєшся десь у затінку!
Натрясла мені дачку в Люберцях,
натрясла мені «Волгу»-матінку...

Гроші-грошики, сви́сти-при́свисти,
ви і слуги нам, і начальники...
А у нас товар – поспіль рідкісний,
не ширвжи́ткові блюдця-чайники!

     Блюдця-чайники, фрукти-овочі –
     там будь-хто хапне, правду мовлячи!

А у нас товар – на любителя:
бідермаєри та Людовики;
коли річ яка геть обідрана –
йде у три ціни й має довідки.

І не плутай тут – миттю висміють! –
ранню Швабію й пізню Швецію!..
А на днях до нас на комісію
принесло одну старушенцію.

А у неї крам – не кришта́лина,
не картиночка в медальйончику,
а платівочки: «Виступ Сталіна»,
рівно десять штук у альбомчику...

     Я умить збагнув: встряв у ха́лепу!
     Бережись тепер злого наклепу!

Тим ораціям – рівно гріш ціна,
чорт її дери геть на атоми!
Чи відмовити, є, мов, тріщина,
чи вивчати їх вже за ґратами?!

Це ж історія для затятіших,
а мені – не в масть їхні ігрища!
Тож, і взяти – жах, і не взяти – жах:
чи то геній він, чи то ні іще?

Он, і в пресі є варіації,
там – полеміка та дискусія...
А з практичної ситуації
як виходити – геть не в курсі я!

     Їхнім диспутам – оптом гріш ціна,
     ну, а я – приймай, бачте, рішення!..

І з усмі́шкою трохи збляклою
я платівку взяв за платівкою,
і кажу старій: – Красно дякую!
Заплачу за них вам готівкою!

І даю свої, а не касові...
Продавці навкруг всі дивуються.
Чесно кажучи, сума – так собі,
та в кишені все ж не марнується!

Примирюсь, гадав, із затратами,
хоч ощадливість потім гризтиме...
Ой, були вони недостатніми!
Почалося тут щось немислиме!

     Я ж зарані знав: встряв у ха́лепу!
     Хоч сідай, пиши чорту жалобу...

Чи помітив сам ту стару народ,
чи базікала зі знайомими,
тільки зранку я мав юрму́ заброд, –
всі з платівками, всі з альбомами!

І росте гора, і у скруті я,
бо готівка вже геть кінчається.
Хоч якась була б десь інструкція!
Та інструкції в нас не мається...

Нанівець пішла дачка в Люберцях,
«Волгу»-матінку – вітер висвище...
Й тільки сумніви ще коцюбляться:
чи то геній він, чи то ні іще?!

     Я ж зарані знав: встряв у ха́лепу!
     Й хоч втопись тепер у михайлику...

(2023)

Не писав би опусу, бодай би
не узрів нечему з конопель.
Та не бійся, не відіб’ю зваби,
на яку полює як на жабу
інтелектуальний журавель.
Та не пхайся до чужої теми,
адже маєш кодло і своє.
Правда очі коле... так і є –
ваші це, а не мої проблеми,
хто себе у мене впізнає.
Є на світі не один лелека
з чорною ознакою на зло,
а повії... наче й не було.
То навіщо ти про неї мекав?
До такого лицаря далеко
кожному, хто чує це тріпло.
Та нехай як хочуть ображають
і себе, і нас такі мужі,
у яких корозія душі...
тема інша... і поети знають, –
самозвані генії щезають
як в сухій пустелі міражі.

08/23

Була таємниця у Льолі і Гриця,
та стала відома для Джері і Тома.
І вже через тиждень у Зіни і Наді
з’явилися дивні жучки у помаді.

Жили таємниці: одна – у копиці,
одна – в гарбузи́нні, одна – в жабуринні,
а друга – у торбі, а третя – у стрісі,
і всі призначались для тьоті Орисі.

Цілком таємно ставлять гриф
на справах тих і справах цих.

Була таємниця у Льоліка й Гриця
та стала відома для хитрого гнома.
І вже за годину у Ніни та Наді
з’явилися дивні сліди на помаді.

Цілком таємно ставлять гриф
на справах тих і справах цих.

Жили таємниці в забутій темниці…

Легенько, наче серпантином
Вітер кружля листочками,
Які лягають попід тином
М"якими килимочками.

А угорі іще зелені
Тримаються на гілочках
Березових та яблуневих.
До фінішу йде літечко.

Воно покошені отави
Залишить всім господарям,
Вдаль полетить із журавлями,
Передасть владу осені.

2023 р.

В-іками невмируща мова,

М-оя вкраїнська серцем мовить.
О-крилена і животворна.
Є-лей тече у кожнім слові.
Ї-ї душа глибинно-щедра

М-ережить пісню, ніби щебет.
О-здоблює та інкрустує.
В-олодарка життя крокує.
И(І) сонячне проміння диску

С-ягає думкою і змістом,
О-азисом квітчастим в полі.
Н-езламна, бо дана їй воля.
Я-скрава, милозвучна, мирна.
Ч-асописів овид обширний.
Н-ащадкам спадок, мудрість цінна,
А-би лиш берегли цю силу.
О-мріяну, живу, стокрилу.

П-ривабливу і перспективну.
Р-ясну врочисту, експресивну...
А все це - сонячна оправа
В-иблискує, іскрить, як ватра.
А- журність мови вчити варто.

Не утішити ні чим
Материнське серце, –
Не лишився син живим
У запеклім герці.
Вправний майстер мирних справ,
Що донині зримі, –
Героїчно воював,
Кажуть побратими.
Честь і славу заслужив
У лиху годину, –
Не ховався за чужі
Тулуби та спини.
На передньому краю
Нищив супостатів
І загинув у бою
За Вкраїну-матір.
Удостоєний відзнак
Та на вроду гожий, –
У труні лежить юнак
І звестись не може.
Він лишився молодим
В пам’яті і серці, –
Тільки втішити оцим
Матір не вдається…
16.08.23

О, магіє тих слів,
Що значать дуже мало,
В осаду беручи твої думки.
Неначе і палкі,
Та силу ту не мали,
Щоб бути оберегом на роки.

Таке жагуче тло
Ховає суть тернову,
Солодкая нуга речей гірчить.
Жадаємо її
Ми відчувати знову,
І мріємо подовжити на мить.

Оманливе тепло,
Що зігріває наче.
Але наснага на короткий час.
О, магіє тих слів,
Які так мало значать,
Вогонь, що не горів, колись погас.


О, магіє тих слів,
Що означають мало,
В осаду беручи мої думки.
Неначе і палкі,
Та силу ту не мали,
Щоб бути оберегом на роки.

5-15 серпня 2023 року.

Як у коханні щось не йдеться,
Занур його в гебрайську мову,
І силою тоді озветься слово.
А як в наснагу сила виросте,
То й до кохання шлях скоротиться,
І ти зневіри так уникнеш,
Що не одного з глузду зводила.
Відтоді рідних слів коріння
Шукатимеш і в мовах інших,
Переконаєшся, що світло –
Не у вікні твоєму тільки.