Ти казала: живемо допоки є сніг, —
І пішли снігопади від грудня над нашим містом,
І ми скаженіли від щастя, від снігу, що падав до ніг,
Як ночі стелились прозорим легким батистом.
Ти казала: живемо допоки є сніг, —
А те, що промовиш, зі сміхом нехай, не стерти
Із пам'яті.
Зима промайне і завершить засніжений біг,
Та поки — живем, за прогнозами гідрометцентру.
І ми прожили. У провінції білих доріг,
В засніженій кулі різдвяного неба над нами,
Де хмари і зорі здавалися мов крижані,
А вітер все віяв, заносив будинок снігами.
Мигтіли гірлянди і плазмовий торохтій,
І ребра диванні згинались, і третє з коліном
Прогнулось і тріснуло під ваготою хотінь.
І березень був, і квітень минув зі снігом.

30.10.2021

Мене на площу привели для страти,
я ледь дійшов з розбитими ногами…
У вічі пильно подивився кату,
і відповідь отримав батогами.

Навколо раптом все зареготало,
коли із натовпу каміння полетіло…
Одразу сонце зовсім чорним стало,
неначе в небі вирили могилу.

На мене насувався подих зламу -
розчавили, принизили, зламали…
Але я відчував флюїди мами -
в її обійми заповзав, як равлик.

А потім все замовкло, оніміло -
хтось вимкнув регіт бісових симфоній!
Мов човен, пропливало мертве тіло
в калюжі теплій і такій червоній…

Та раптом дівчинка - руда, як сонце,
питає тихо, чи я буду пити,
так очі світяться, неначе два віконця…
Я зрозумів, що буду далі жити.

Але тягар образ з плечей я скинув -
вони ж не знали, що було робити…
Засяє знову сонце в небі синім,
щоб просто жити…
Жити і любити.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

З малого я страшенно полюбляв
Вивчати все про битви і походи.
Собі у зошит схеми малював,
Які в журналах і книжках знаходив.
Здавалось, всі відомі битви знав,
Читав про війни і про полководців –
Хто, де, коли і як перемагав,
Хто із ким бився, на чиєму боці.
А це тому десь із десяток літ
Зустрів для себе битву незнайому.
Схотів в тім розібратися як слід –
Чом вона стала лиш тепер відома.
Я маю на увазі Молоді –
Село, де москалі й татари бились.
Чому про це мовчали всі тоді,
Тепер же, як зі ступою носились?
Не може ж буть, що майже п’ять століть
Про битву цю ні словом не згадали,
А тут вона прославилася вмить…
Чи знову москалі щось прибрехали?
Не помилився. Знову на брехні
Новенький міф ті москалі склепали
І знов тому радіють, як дурні,
Бо ж чим вони ще вихвалятись мали?
Тож по порядку, щоби і всім вам
Усі ті брехні зрозумілі стали,
Я головне про битву передам…
Подіям тим таке передувало.
В Московії сидів великий князь
Іван, який для чогось Грозним звався.
Він залякати так своїх старавсь,
Щоби й чужий поткнутися боявся.
Коли ж в країні вже дрижав усяк,
Лише ім’я правителя звучало
І не здолати страх отой ніяк,
Душа Івана царства забажала.
Схотів буть рівним всім царям отим,
Які в Константинополі сиділи.
Щоби Москва зробилась – Третій Рим
І християни всі у рот гляділи.
Таж патріарх повинен згоду дать
На те та ще й Собор також Вселенський.
Рішив посольство у Стамбул послать
З багатими дарами –честь по честі.
Як там було – того ніхто не зна.
Чи патріарх дав грамоту, при тому,
Собор не повідомивши, однак.
Чи ті ні з чим вернулися додому
І вже в Москві намалювали то.
Від москалів другого й не чекати.
В Московії не здивувавсь ніхто.
Та, коли те по світу стало знати,
То кримський хан Девлет Гірей озливсь.
Він був царем. Москва – його васалом.
І тут васал нахабно так повівсь,
Схотів, щоб його з паном порівняли.
Тож послання відправив до Москви,
Аби Іван негайно зрікся того.
Як не зречеться – то не буть живим,
Орду свою хан приведе по нього.
Іван же звик, що він для всіх страшний,
Рішив на те уваги не звертати.
І поплатився. Хан страшенно злий
Прийшов аби того в Москві дістати.
Війська московські по шляху розбив,
Аж під московські стіни підібрався.
Іван в штани від страху наложив
І у Ростов ховатися подався.
Хан постояв, чекаючи «царя».
Не дочекався. Став Москву палити.
А дерев’яні стіни так горять,
Що довелось від жару відступити.
Та попередив, що, коли Іван
Не здумає від титулу зректися,
То знов з ордою прийде в гості хан
Й тоді уже йому не вберегтися.
Та рік минув, в Івана страх пропав.
Подумав, що воно якось минеться.
Хан своїх слів на вітер не кидав
І знов орда з Молочних Вод мететься.
Проте, дійшовши до Оки-ріки,
Орда спинилась, хан послав Івану
Останнє попередження, яким
Хотів би повідомити – не стане
Йти на Москву, як покориться він.
Послав посольство та і став чекати.
А цар в Москві метався поміж стін,
Вже ладний був умови всі прийняти…
Та ж слуг дурних у нього вистача,
Бо ж кожен прагне услужить Івану.
Князь Воротинський з поміж них, хоча б.
Іще не злікував душевну рану,
Що цар засумнівався в нім. Рішив
Себе на полі бою проявити,
Бігом зібрати військо поспішив,
Яке кордони мало сторожити
Та й навперейми ханові помчав.
Той, як відомо, на Оці спинився.
Й москаль з гармат стріляти розпочав
Із-за ріки по хановому війську.
Хан розлютився – що то за мана,
Чи ж так слуга господаря стрічає?
Хотів за річку перейти, однак,
То важко, коли ворог так стріляє.
Хан не схотів тут військо положить,
Та мурзам повелів загони брати,
Оку в другому місці переплить,
Його на тому боці зачекати.
Поки ж стояв і москалів дурив,
Мовляв, не здатен річку подолати.
Та, ледь від мурз він звістку получив,
Що перейшли і може він рушати,
Тихенько знявсь, понад Оку пройшов
Та й на той бік спокійно перебрався.
Зібрав орду та й на Москву пішов.
А Воротинський ще стріляв, старався.
Лише при дні помітив він обман,
Злякався дуже – цар бо не пробачить,
Як до Москви навідається хан.
То й голови позбудеться він, значить.
Зібрав все військо й кинувся услід,
Як та собака, що ведмедя травить.
Бо ж тут йому задуматися слід
Вже про життя своє, а не про славу.
А хан тим часом на Москву іде,
Військ на шляху своїм не зустрічає.
Здається, що Москва от-от впаде.
Хоча, чому там падати – не знаю,
Бо ж хан минулоріч її спалив,
Хто ж би за рік зумів відбудувати?
Та ж хан Івана упіймать хотів,
Аби його належно покарати.
Іван, як тільки про таке узнав,
Здавалося, ще більше налякався,
Штанів в дорогу запасних узяв
Та й чимскоріш у Новгород подався.
Все ж Воротинський хана наздогнав,
На п’яти взявся хану наступати.
І хан озлився, із ордою став,
Щоб москалям по шапці добре дати.
Побачивши, що ворог не біжить,
А повернувся, щоби в бій вступити.
І Воротинський зупинився вмить
Та взявся готуватися до битви.
При Молодях понад ріку Рожай
На пагорбі він табір свій поставив.
Відкрито в бій вступить не побажав,
Той табір гуляй-городом обставив.
Гармат націлив, що не підступись
Та й на орду намірився чекати.
Аж тут і хан з ордою нагодивсь
Та спробував москальський табір взяти.
Не налягав, бо уже знав тоді,
Що у Москві Івана вже немає,
Бо в Новгороді той уже сидів,
Лиш попелище у Москві чекає.
Іще чекав, що з’явиться Іван,
З повинною постане головою.
Даремно сподівався на те хан,
Бо ж справу мав з брехливою ордою.
Тим часом отой табір штурмував,
Хоча й не сподівався його взяти,
Бо ж він ні сил, ні досвіду не мав,
Чого ж тоді людей даремно слати?
Так в сутичках минуло кілька днів.
Аж посланця у полі перейня́ли.
З Москви до Воротинського летів
З листом. Його уважно прочитали,
Ще й посланця добряче потрясли.
Та все зійшлося з тим, про що писалось.
Мовляв, з Москви полки у поміч йшли
І їх там вже до біса назбиралось.
Що ті полки очолив сам Іван
І уже скоро вдарить йому в спину.
Хоча, насправді – то усе обман.
Іван сидів у Новгороді сиднем.
Ніхто війська ніякі не збирав,
Сиділи тихо у Москві, як миші.
Ризикувати хан, однак, не став
І свої плани поки що облишив.
Та повелів збиратися орді
Й вночі тихенько в Крим собі подався.
А Воротинський в таборі сидів,
Аж доки вже і ранку не діждався.
Лише тоді побачив, що нема
Орди у полі. «Утікають, кляті!» -
Подумав, почав військо піднімать,
Аби у полі ту орду догнати.
Гнав до Оки, загони два зустрів
Татарські в полі зовсім невеличкі
Та їх всією силою побив.
Звідтіль вернувсь, не став іти за річку.
Орду не бачив, тож і не здолав,
Вона собі спокійно степом мчала.
Та він цареві грамоту послав,
Як та орда розбита утікала.
Питається, а битва, власне, де?
Де перемога? Де розгром ворожий?
Коли орда спокійно в Крим іде,
Хіба ото на втечу чимось схоже?
Ба, навіть більше я скажу про то.
Як переможця у Москві вітали?
Із квітами не зустрічав ніхто
І, навіть, в руки катові віддали.
Та сам Іван при катові сидів,
Щоб бачити, як злидня катували.
Той після ката довго не прожив,
Тож незабаром рідні й поховали.
А, щоб дурний в політику не ліз,
Іванові не плутав його карти.
З царем своїм Іван би помиривсь,
Бо з паном сперечатися не варто.
І «поминки» б належні заплатив,
Хай без корони клятої зостався.
А той чогось на хана налетів
Івана думки, навіть, не спитався.
Послужливі всі дурні отакі,
Гадаючи, що пану вірно служать.
А наслідки для пана, ой, гіркі
І виправити потім важко дуже.
В Москві була традиція завжди –
По перемозі храми будувати.
Та спробуй, храм по битві цій знайди?!
Його нема – нема що відзначати.
А далі ще цікавіше пішло.
Іван злякався, що орда нагряне.
Посольство в Крим відправлене було,
Що князь Іван схилився перед паном.
А, щоб усе на жарт перевести,
Касимівському ханові Булату
Велів він царський титул піднести,
Самому лиш московським князем стати.
Для когось жарт, насправді ж то було
Івана перед паном покаяння.
Мовляв, якеєсь марення найшло,
Але надалі він покірним стане.
І знов дари до Криму повезли,
Як «переможці» мають і чинити.
Отак от москалі перемогли
В отій тепер напівзабутій битві.

Летить душа
за небокрай -
у тихий рай…
Не поспішай!

Моя душа,
як на хресті, -
на самоті…
Не залишай!

Моя душа
ковтає жаль
чужих страждань…
Не зневажай!

Кричить душа
від тих заграв -
червоних справ…
Ні, не прощай!

Летить душа,
за небокрай -
у тихий рай…
Не поспішай!

Не поспішай…
Не поспішай…
Не поспішай…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Котик носика подряпав
Із прихильности до чічки,
Залишив відбиток лапи
На її пахучім личку.

Не спинить авторитетом
Грацію оцю простую.
Не журися, грізна тето,
Дай твій носик зацілую.

Лапа де пройшлась котяча,
Цей стражденний ніс–каліку,
Я із запалом юначим
Згоден го́їти довіку.

2011

Зневаги чом багато у суспільстві?
Чому неправда поглинає світ?
Чому усюди підлість і насильство?
Невже людський вироджується рід?

Ми уявляли так собі сучасність?!.
Бракує запитань і навіть слів,
бо жадібність панує та безкарність
і розбрат усіма заволодів!.

І не відмити ті родимі плями
ні в чистий, ні у будь-який четвер.
Як людство не повернеться до тями,
невдовзі пролунає – світ помер!

Натхнення — це не зовсім те,
що з'являється раптово.
Натхнення заховане в глибині,
на дні творчої душі.
І навіть якщо зараз немає того,
що могло б дати крила.
Подарувати квиток у світ,
інакший своєю реальністю.
В ньому зовсім не існує
тривоги, суму і проблем.
Там панує вир емоцій, почуттів
і жаги висловлення думок.
Без болю і образ.
Без сліз і колючих фраз.
Там кожне слово сплітається
у довгі речення.
А кожне речення створює
відображення самого серця.
Їх не перевіряють на помилки.
Не шукають сенсу
і логічного порядку слів.
Там панує свобода
й вираження щирих почуттів.
Чисте полотно,
де твориш без сумнівів.
Бо не встигаєш задумуватись
про щось не головне.
Те, що виявляється
й зовсім не важливе.

12.04.2023

Там, де стигне врожай
в українській бабусиній казці,
там, де з русла Дніпро
забігає у жилку мою,
під камінням недугів чи
в довготривалому щасті
Україну свою
я безмежно люблю.

30 березня 1997 р.

Що то є – слово?
Яка нагорода –
кинуте долі з брязкотом раз?
Дуже коштовне з кишені пораз-
ок! – Безумовна!
Всевизнана врода
слова монетно чудово-
го!
Б'є батогом язика об... каміння?
Ба! – Піднебіння.
Слова проміння
б'є по мені.

Золото в огні!
Золоогні!
Золотогнів –
слово вишукано кинуте.

13.07.2020

А небо у сумнівах: вбратися нині сіро –
в сорочку з дощами, як з смугою бахроми,
чи тільки в серпанок молочний на голе тіло
і блиск усерязів – цей зірний дарунок тьми?

Ще заспане небо, ще хмари – його повіки,
припухлі спросоння, важніють над оком дня,
ще промені сходу летять, як негострі піки
у ріки, мов з дзеркальцем грає мале чортеня.

Та свіжого вітру ковток збадьорить одразу,
бо липою пахне, бо літеплий, бо п'янить.
І небо накине не одіж, а тільки фразу:
пора вже снувати, подай мені, сонце, нить!

Стає очевидним – дощі раптом вийшли з моди.
Хоч скільки б відтінків не вигадав звичний ґрей,
та сім кольорів веселкових – вершина вроди,
що дуже пасують блакиті його очей.

27.06.2020

Що малюють наші діти?
Жовті та блакитні квіти,
Сонце, біленькі хмаринки,
Відбудовані будинки,
Школу, стадіон, садочок
І заквітчаний куточок.
На асфальті у містечку
Котик, Зайчик і сердечко,
Мчить додому потяг тата,
Перемоги світле свято!

І малеча має хист :
Цей малюнок — щирий лист,
Надихають любі діти
Рідний край наш боронити.

І знов прийшла красунечка весна
З дощем, теплом й пташиними піснями.
Лишень не сплюндрувала би вона
Її красу чудову й величаву.

Хай не затьмарюють дими страшних пожарищ
Ніжний вербовий й калиновий цвіт,
Ворожі щоб ракети не літали,
Лиш лебедята в небі голубім.

Лелечий клекіт над хатами чувсь
І тихо воркотіли голуби.
Люди, зупиніть війну, прошу,
Щоб кожен з нас позбувсь страху й біди.

2023 р.

ІНе вистачає у тайзі землі
на кожного кацапа-окупанта,
на готовеньке лізуть москалі,
аби роти неситі напихати.
І це було... до часу, до пори.
Але ж не до кінця оцього віку
терпіти їх? Та чорт його бери,
коли воно на голову каліка.

ІІОдне уже готове у тюрму...
і не відомо йолопу, чому
його остерігається Європа,
якої не цураються укропи,
які дають по голові йому –
утіленню огидної мерзоти.

ІІІАле не кращі за чужу свиню
свої скоти, фальшиві патріоти.
Опінія на внутрішньому фронті
така ж як і на лінії вогню.
Бояться перемоги тайні слуги
і явні емісари недолугі:
у рясах біси, офісні кроти
і їхні мироносиці-папуги
не відаючі, на хіба іти
за голосами неука-хапуги,
заручника своєї сліпоти.

04/23

Сходить сонце наді мною.
Сліплять очі промінці, –
Прикриваючись рукою,
Бачу золото в ріці.
Золотиться тихе плесо
І блищить яскраво рінь,
Хоч верба довготелеса
На красу роняє тінь.
Лиш вербичці духовитій,
Певно, досі невтямки,
Що не можна зупинити
Всі промінчики верткі.
Сонця блиски променисті,
Жовтуваті і руді, –
Протикаються крізь листя
Й золотіють на воді.
13.04.23

Вже й сніг розтанув непомітно…
А про дощі не тут, окремо…
Весна втече, проснеться літо.
Ну що ж нехай, як розіпнемо…

А як інакше, не без цього?
А в осінь всядемось в садочку…
І ти промовиш - ради Бога,
Давай на закусь з огірочка…

А я б не проти з поцілунка…
Він самий раз для розігріву.
Та що вже я, це ж ти чаклунка
На полі спільного посіву…
12.04.2023.

Бо усе, що я маю, – свобода сказати слово.
Ця свобода на дотик, як перший червневий грім.
Зодягнуся в мурахи – так трепетно, так святково,
коли небо – оркестр, і тисячі скрипок в нім.

І від кожної – струни сягають у мене нервом,
аж спазмують у череві, пальці судомно гнуть,
або в голову вибухнуть, вчинять там справжню мерву
і, мов прапор звитяжності, тіло моє напнуть.

Це така насолода – можливість носити волю,
як блискучу прикрасу між поглядів заздрих тих,
хто злякався грози і тікаючи геть по полю –
заросився в коліно, згубив своє слово й стих.

25.06.2020

Я розсипала душу на вітер, на сильний вітер,
щоб поніс її вгору – до сосен і вище них!
Ще комусь буде здалеку мною ледь-ледь боліти,
затамує він подих при думці, що вітер стих,

та обскубані хмари пливуть непорушним небом,
отже час не спинився, відтак і життя трива...
Є вона! – спам'ятається вчасно, – чого ще треба?!
Линеш, вітре, то линь собі з Богом! Навік бувай!

18.06.2020

День потопає в обіймах з густою мрякою,
сонце відсунула з шляху, мов п'яти Якова*.
Та яково тобі, сонце, як в хутрі яка, йти
обрій штовхати у цю незугарну м'якоть?

Знаково – першим просочиться дню за пазуху
передсвітанковий холод, як рій із пасіки.
Літепло літнього ранку утреться насухо,
спізниться, але мистецьки додержить павзи.

Лакома думка – світанку червону ягоду
за первородство щоденне віддати загодя,
докіль це літепло грубих не пустить пагонів,
спадщину взявши за правом і суду, й змаги.

16.06.2020

*Яків – з івр. "п'ята". Вийшов з лона матері другим, тримаючи брата Ісава за п'яту. Викупив у брата первородство за чечевичний суп, після чого Ісав отримує ім'я Едом – з євр. "червоний"

Червень хрестиком вишивається на багнистій землі-канві.
Спочиває зело розмотане із клубка шерстяної нитки.
Я згубила сандалю з правої у невикошеній траві,
а знайшла поцілунки росяні від мізинця повздовж до литки.

Між дівчатами й досі водиться дрібно плакати до грози:
мій коханий повищав з осені, та за травами не видніє.
Може, викрала його іншая й міцно держить, як за гузир,
а ясненький мій так пручається, аж знеможе та полотніє?

Світить сонце, та якось з підступом: то зашкіриться, то зайде.
Певно, має ще власні вигоди над подолком природи-неньки.
Червень зливою, яко голкою, густо нитку в узір веде.
Я згубила б і власну голову, лиш би милий з'явився всенький!

13.06.2020

Хто я, скажи, що тут в гримасах віри
Одній тобі у вірності клянусь,
Що в погляді твоїм боюсь довіри,
А більше, щоб довірилась боюсь.
Що чуйних слів патетика нестерпна, —
Пустинний берег відданий хандрі,
В твоїх слідах шукає знак безсмертя
Самотній друг на стоптаній землі.
І змірює своїм байдужим зором,
В таблицях мір піднесену красу,
Що за гримасами приховує свій сором,
Жаліючись видушує сльозу.
Він роздивляється в заломлених зап’ястях,
В лукавстві рук і холостих очах,
І жест, і погляд їхнього нещастя,
Живу любов, що губиться в слідах.

06.06.2019

Ну, ось і ти обру́чку одягнув,
не дотягнув до сорокі́вки, синку…
Так довго довелось чекать… війну,
аби знайти свою єдину… жінку!

Тож злагода нехай завжди між вас,
кохання ні на мить не покидає,
не забариться перемоги час
і ве́сни ще порадують розма́єм!

Іще збере́мось за одним столом,
піднімем за дітей і перемогу,
а нині носиш зброю та шоло́м
і ми за тебе молимося Богу!

Розхлюпував Квітень пахощі
у яблунях білоцвіту,
висіював щедро з пригорщі
кульбаби у малахітах.

Угледіла, ніби вперше я,
як вруниться світ весняний,
коралями ген мережиться
роса на траві духмяній.

Кулоном сусальним блискає
Світило на серці неба,
та вмить пронизала блискавка
стрілою плакучі верби.

Гадала, що все розгадано
в природних дивах містерій:
Боялась, як дідько ладану,
кохання впустити в двері.

Здавалося, все побачила:
зрадливу любов до "гробу",
квапливих ночей побачення,
і пристрасті до ознобу.

Я Квітню тремтливим почерком
поеми в саду писала б,
та липню єдиним розчерком
усе віддала, що мала.

11.04.2023р.

Сни твої розвіються.
Сни твої забудуться.
Аж ніяк не втіляться.
Підуть і заблудяться!

Руки простягалися.
Ноги не верталися.
Очі здогадалися.
Не було – а сталося!

Сталося, що малося,
що насправді снилося,
на яву збувалося,
в очі ж не дивилося.

Може, ти осмілишся,
поки в цьому горі я:
наді мною схилишся,
й трапиться історія!

Вечір мій прові́даєш.
Вибач, рани точаться.
Більше не завидуєш?
Дай води – та́к хочеться!

Слів мені – по за́в’язку.
Сліз – по вінця ві́нцеві.
Снів – по яв без за́́хистку
й очі твої сфінксові!

Сни твої розвіються.
Сни твої забудуться.
Аж ніяк не втіляться.
Підуть і заблудяться!

9 листопада 2005 р., Богдани́

Невипадкова зустріч.
Випадково.
Торкання двох несхожих шкір.
Скажи хоч щось.
Сполучне слово.
Улесливо.
Наперекір.
Імла прийшла на теплих лапах
і охопила, оплела.
Запам’ятати хочу запах
твого нерідного тепла.
А завтра знову буде стріха
вітати танком соломин.
Мій дім отам, мене він кликав,
він йде за мною навздогін.
Залиш мене отут з собою
своїм осердям.
Природнюсь.
Моєю долею людською
з твоїм приреченням сплетусь.
Не відпускай мене у ирій!
У позолоту сонцеднів.
Ти би мене утихомирив,
я відчуваю, ти б зумів.
Не відпускай!
Мовчиш.
Стискаєш.
Я розумію. Два світи.
Затисни дужче. Аж до краю.
Й поволі відпусти…

11.04.23

Стигне ранок імлистий
Без яскравих одеж, –
Пахне квітами місто,
Після гару пожеж.
Додивляються діти
Заспокійливі сни, –
Добре жити на світі
Без боязні війни...
12.04.23

Ніколи не шкодуйте добрих слів,
назустріч кроків, дружніх поцілунків.
Не зчувся – день у вчора полетів,
у вечора сховався за лаштунки…

Обіймів не жалійте, милих фраз,
а співчуття чи участі – хоч дрібку.
І уникайте грубощів, образ –
даруйте доброзичливості скибки.

Діліться усмішкою, щирістю, теплом,
на ввічливість скупитися не варто.
На вулиці, удома, за столом –
додайте ще і людяність у кварту.

Ніколи не шкодуйте доброти,
а гарний настрій – то приємне зілля.
І будете зі щастям ви на «ти»,
від цього не трапляється похмілля!

Лоскоче вітер… сміх, тай годі.
Дзвіночки сердять, ніц зв’язку,
А справ зібралось на городі -
Висять, щоправда, на гвіздку…

Сідає сонце… Божий обрій
Ніяк не втримати… Дива
А ще святі… а ще недобрі
Журливим дріб’язком сплива…

І тягне душу на гвіздочок
А тіло знову за своє…
І поміж ними холодочок
Цікаво, що із них моє?
12.04.2023.

Я кинув курити вчора вночі
Стояти там,на балконі,тепер жодних причин
Моє улюблене місце,після старенького ґанку
Не лягаючи спати, я зустрічав там світанки

Там нікого ніколи не було
Лише я у своїх думках
Самотньо вірша писав свого
А потім навіть не читав

Там народилася вся моя рима
Щоночі я сидів там під світлом свічі
Цей балкон дарував мені крила
Але я кинув курити вчора вночі

-Там нікого ніколи не було
-Лише я і мої думки

16 серпня,2022

І знов в мені до мене мною
Цвіте сім неб… волосожарі
Голубять очі сивиною….
Одне із них - моє ферарі…
Я згоден годен згоди тої
Перецвіте візьме і зникне
І знову сумніви… застої…
Та світло вже ніхто не вимкне!
11.04.2022.

Я несу тобі квіти -
Світанковий жмУток.
Весняні мрійноцвіти -
мій тобі подарУнок.

Я несу тобі сяйво,
У долонях тримАю.
І не буде вже зайвою
моя пристрасть-кохання.

Я несу тобі слово -
це таємне зізнання.
Хай воно і не нове,
але все ж не останнє.
11.04.23

Укласти мир воно готове,
не відновивши статус кво,
а пістолет – напоготові,
і знову суне кулю в ствол!

Та «міль» несе всьому народу
ідеї братнього злиття:
кайдани миру і свободи,
а ще – петлю для забуття.

Бо сіє прутень в Україні
лише біду і люту смерть.
Уже очікує скотину
болотяна мокшанська твердь!

Безпо́міч наша – у чужій руці.
Немає блага правоті́ не Вкрайни.
У нас є сила при Русі кінці́
прожити й жити вічно й файно.

Не о собі співає соловей,
як жи́то жи́ттє і своє, й совітське*…

22 липня 1989 р., Богдани́–Київ

–––––––––––––––––––––––––––––––––
* у першому варіанті автора: «радянське»

Червоними духмяними зірками
у небо задивляються тюльпани –
там сяють їхні сестри золоті.
В народі кажуть – від землі до неба,
але красі і вічності не треба
долати відстань для єднання взагалі.

10.04.2023 р.

Вечір поволі краси дивовижу
ночі на плечі одяг.
Груди наповнює маревом свіжим –
чисте повітря звитяг!

Сіються зорі у срібне свічадо,
виграючи поміж хвиль.
Тихо звисає над місячним садом
всесвіту зоревий шпиль…

Пада у воду яскрава зірниця,
наче небесний кришталь,
і діамантами купол іскриться!
Але в уяві, на жаль…

У Хундарєва Юри є Пегас.
А в мене - ловка, сатирична клізма.
І хоч у віршуванні дядя - ас,
Поставлю, бо інакше буде пізно.

У розкаряку , конику, ставай
І підніми хвоста, а то розсерджусь.
Та звідти зирить Юри голова!
Таке, панове, бачу я уперше.

Голівонька застрягла! Хай бог ми!
Коняка хоче перднуть та не може!
А мій Пегас, як пшукне, то громи
Вчуває літератор, мабуть, кожен.

Із живота коняки чути шум,
Аж хреститься під тином баба Галя.
Лозиною іззаду ворушу,
Аби скотина більше не страждала.

11.04.2023р.

Людське життя, немов потік
Стрімкий і неспокійний, -
Прямолінійно й з боку в бік
Несеться конвульсійно.
Учора чисте, як блакить,
Сьогодні - каламутне, -
Петляє, крутиться, шумить,
Або журчить ледь чутно.
Торує визначений шлях
Крізь незлічимі гатки,
А далі - губиться в світах,
Лишаючись у згадках...
11.04.23

А війна зруйнувала і села й міста
Та горять пшениці і палають ліси,
Над убитою матір"ю плаче дитя.
Подолати це горенько де взяти сил?

Гинуть не тільки люди, а звірі й птахи,
Лише чути як смаленим пір"ям смердить.
Нам накоїли лиха ці злі вороги,
Але ми переможем й позбудемсь біди.

Наші воїни мужні найкращі з усіх
"Другу" армію світу зуміють здолать.
І розквітнуть сади й заспівають птахи,
Сонце миру у небі тоді засія.

2023 р.

Жаба бажа
жала. Лажа...

2023

ІНе нарікаю я на долю.
Хоча досягнення малі,
та не поламані щаблі
драбини в небо із юдолі.
У кого щастя не було –
йому нещастя помогло...
.........................................
Воно і досі на престолі,
а біля хати москалі.

ІІНе зобов’язаний нікому,
але виконую оброк –
аби навіки не замовк
мій тихий голос... і по тому,
як на віки піду додому,
ще зачитають до дірок
мої поезії, а нині
нехай би хоч одна зі ста
лягає на чиїсь уста,
ще не затяті у гордині,
і подивує читача
прозорий стиль, а не полова
і з шанувальником розмова
плугатаря і сіяча.

ІІІІти у засвіти зарано.
Моя душа – це мій грааль,
не удостоєний пошани,
та це вже не моя печаль,
що озолочують цигани
мою духовну пектораль.
Допоки ще на світі маюсь,
поетом бути – не порок,
«караюсь, мучусь і не каюсь»,
бо як умру, то як дізнаюсь,
чи в Україні є пророк.

04.2024

Дорвалися до влади арлекіни
на тьмяній хвилі шабашу бариг.
Вже накриває словоблуддя піна,
і нудить від шахрайства та інтриг.

Врядилися паяци в однострої,
вони «герої» в нинішній війні...
Як легко научать мистецтву бою,
коли той бій гримить... удалині!

Із клешнею туди зелена жаба,
де кінське не ступало копито́.
Якщо не дати відсічі нахабам –
загубить і державу шапіто!.

Хмариться. Парко. Вись затягнулася старкою.
Плівкою збрижиться неба сиваве дно, коли
коні гривасті галопом по ньому з заходу
вискочать, ніздрями втягуючи вологу. І

википить на плиту, зашкварчить молоко його,
хлюпне на дах і в ябчанку сонця ранкового.
Вмочиться булка повітря і чубчик голуба
в білу ріку, що спричинює в небі повені.

Зломиться, яко закляття, дощів посудина
з натиском дикого стада, що ставить груди на
захист дахів цих від спеки та ще й від студені.
Коні вітристі вихлепчуть молоко.

09.06.2020

Пам'яті В.О.
"Для чого ці пусті балачки?!" В. О.

Ви померли вчора, у сорокаденний дощ.
Небо сталось суворим, гортаючи вчинків книгу,
приміряло на себе задушливу тишу прощ
і прогрішень відлигу.

Чи померли Ви тихо, чи лихо здійняло шум?
Та облишу гадати, Ви ж сприймали виключно факти.
Все, що знали про Вас, всі, хто знав Вас, згадаймо нум!
І в нікуди: ну, як там?

Ви смішили серйозністю всоте кинутих слів,
присипляли бубнінням, пробуджували в вимогах.
Ви – мов ґрунт, що горів, горів, а вчора от догорів,
бо вже неспромога.

І далеко за обрій, до кого Ви і по що
відійшли торф'яної пожежі ядучим димом?
Вас, напевно, любив хтось давно й чекає давно,
тож ідіть пілігримом!

05.06.2020

Краплі дощу на пошерхлій бруківці грають в шум.
Шелехом стишеним листя гортензій грає у краплі дощу.
Квіття гортензій ще поки різниться помежи листя,
згодом – все злиється.

Дівчина-вирвиця, коси зміїсті, бавиться, чиниться блідолиця
голою глицею, спільниця вицвіла неба стовпом стоїть.
З неба, як з черева, в листя, як в світ, дощ, як слова,
цебенить.

Дівчина винесла краплям горшки.
Дощ – навпрошки.
Квіття краєчки щербляться об лезо дощу.
Шум.

Дівчина – неба милиця, з небом змириться,
обіпреться на тім'я їй, мов при обіймах – вилиця,
і по ній, і по її щоці
(ось вони де знаходяться – куцих шляхів манівці)
з ока Господнього повна сльоза на бруківку виллється.

Грають по лицях відблиски лиць чужих,
в краплях дощу відбиті.
В краплях помиті квіти гортензій – повно налиті кольором. і на мить
дівчині-китиці здасться, що Божа рука
пестить її по потилиці.

Дівчина-палиця в небо стриміла і висохла,
в краплях дощу затіяна гра в життя, –
серед гортензій заново зацвіте
для...

04.06.2020

Сонце, вколоте в Божий ріг,
витікає жовтком в таріль.
Та якби ти його вберіг –
я не знала би слова "біль".

Шкаралущею тріснув сміх,
ранить ноги, немов стерня.
Та якби ти його вберіг –
колосилася б цього дня.

Вигріває Вселенну Біг,
з неї вилупиться ім'я.
Та якби ти мене вберіг,
то Вселенною була б я.

02.06.2020

І стане дощ. І пуп'янки півоній
підставлять лиця сонцю до очей.
Цей пишний дощ зачався в Божім лоні.
Як дим росте з палаючих речей –
так проростав і цей розлогий дощ
з небесних товщ у випалені скроні
садів півоній.

01.06.2020

Напишу слова про слова –
соло власних сумнівів, стом,
про усіх сумних за бортом,
про синюшну глиб самоти,
про "пугу", що каже сова,
про усіх, з ким спільно на "ти",
бо для них ця пісня нова.

А опісля – сяду на лід
серед глиб зсудомлених вод,
бо не страшно в нього і під,
бо не чутно з віддалі од,
бо така важка голова
у якій слова про слова!

А ще пізніше –
розгорну на ньому тишу,
таку тонку, як лиш зможу,
таку чудову і гожу,
таку легку і плавучу,
і владну її, і могучу
воді доручу.
А слово віддам пугачу,
бо, кажуть, сова – то є мудра птаха,
лиш відлітати далеко від суші
має прадавній страх.

30.05.2020

Я хочу вийти, та не знаю як.
В моїй кімнаті – двері, двері, двері...
Такі вузькі, мов риска на папері,
і білі, як на лицях переляк.

Я хочу вити, та вагаюсь в що:
у ніч глуху чи вуха незнайомців.
Зневажать звуком, як при фотозйомці,
і, мов не чули, – ти сумна пощо?

Це я тому сумую, відповім,
що відцвіли ріпак і черемшина,
що луснула на перехрестку шина,
а пішохід проґавив долі знак.

Ця відповідь смішною здасться їм,
та й не збагнуть либонь про пішохода,
така вже світу прозова природа.
Зі сміхом сум переступлю відтак.

Вологі віти пізньої весни
розполовинять трас графітні стрічки.
Я хочу пити, та з котрої річки
течуть в долоні кольорові сни?

27.05.2020

Але ж, Боже, яка нестерпність
ці години, що між чужими,
ці розмови про конкурентів,
ця задуха аромаламп!

Надто мало для рівноваги –
ці збережені в фото зими,
ці ванільні поля на сайтах,
цей щодення комфортний штамп.

Вітаміном вагітне сонце,
кругло виведене над дахом,
кличе йти осушити душу,
розділити його страхи.

Як сповіщення на смартфоні –
відкидаю єдиним змахом
все довкруж. І думки до сонця
розлітаються, мов птахи.

26.05.2020

І най би було сонце згасло!
І най би квіти відцвіли!
Слабі слова – на душу масло,
подібні стали до смоли.

Немов підступні долі кручі –
спирають віддихи грудей,
спиняють цим слова могучі.
Чи так зневолюють людей?

Та ми промовили їх з лишком.
Слова, слова, слова, слова...
І манить вквітчаним затишком
дороги стрімкість вже нова,

жадає пахощами квітів
перехопити подих наш,
людей – у долі неофітів.
Найбездоганніший демарш –

словам слова. В смолисте пекло
затягнуть новачків на дно.
Допоки на душі не смеркло –
мілким здавалося воно.

Та все ж і з дна видніють кручі –
угору, вниз, і клином клин...
Слова, слова, слова ядучі
знічев'я маслом потекли.

25.05.2020

У жодну віру не вкладається Життя,
Бо ж усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього,
Бо ж усі вони – повчання й каяття
За скоєні й нескоєні гріхи проти самої Істини.
На пальцях десятьох вміщається вона.
Її для нас Моше (Мойсеєм, Мусою)
На скрижалях передав Всевишній,
Аби од звіра була людина вища...
І вивищилася. І навіть понадміру:
Таких же, як і вона сама
(Не те що якогось людоїда-звіра),
Готова розтерзать за іншу віру.
І вже побожним місця на Землі нема...
На схови атомні перетворились катакомби,
І любу немовлятам материнську колискову
Глушать щовечора протяжним воєм бомби.
О новоявлений до несусвіття Вавилон,
Куди ти тягнешся? Минуле позабув невже ти?
Чи, може, й справді націлився на Армагедон?
Чи байдуже, якким шляхом іти до смерті?