Спешит рука, тянется
пальцев ногами,
из гранита жидкого
Ощущение лепит,
и, словно дороги нет,
но скорость – славная.
И светофорные
порваны сети.

Не надо - дрожать
над стоп-указателем!
Убрать - догмат,
И соблазн его нарушать.
Одним словом,
лицемерием не уподобляться
браконьерам-
-вегетарианцам.

Не преследуй мишени
Глупенько круглые,
Не тупи об их
Неподвижность око.
Раньше мишеней
- Звери с глазами-углями,
Нюхом охоться
на самых далёких.

За это, быть может,
осудит империя,
в колизее возницей-
-рабом запроторит.
Будешь по кругу
Клоун носиться в перьях,
Пока не найдешь
Таран - траекторию.

И когда неожиданно
цезарь заплачет,
коня загрызи
в колеснице,
впрягшись, галопом
схвати горящие
мира уздечки
зубами десницы.

2010ЛИП05

Мій оголений нерв. Моя вибита клином емоція...
Як на металомісткість у тілі жорстка перевірка.
Та чомусь не залізна я. Лиш на губах моїх гірко.
Певно, кров і залізо в мені у відмінній пропорції.

Це так схоже на „Ти мені віриш?” чи „Досі люблю”.
Там де люди прощаються, вже починається блюз.

Мій розхитаний світ. Блазнюватий і хитрий однаково.
Випробовуєш. Ловиш. І кидаєш. (Щоби зловити).
Я всміхаюся вдячно і сплачую (Господи!) мито.
За вечірню зорю. За півподих. І вчення Сократові.

Застывшая глазурь города на вершине холма,
Полимеры. Хладнокровных зданий его сурьма
Усердно впитывает в себя календарь,
Предвкушающий даль.

Цинк, крыш цинга, пробки и маяка клык, -
Вестимо, не то, к чему ты привык.
Небо, с доброй примесью пыли,
Мерно сопит на шпилях.

Полоса реки, даже скорее полоска.
Мосты цепляются за ее плоскость,
Кажется им от чего-то страшно
(Впрочем не важно).

Застывшая глазурь города на вершине холма,
В его тени прилегла отдохнуть тюрьма:
Нежится в холодке, прогоняет осу,
Ковыряет в носу,

Потом, конечно же, ест свои сопли
(Вдали доносятся чьи-то вопли).
В этом смысле, тюрьма
Бережет свои закрома.

Город, тем временем, холодно смотрит в сторону.
В ту, где неспешно кружатся вороны,
Словно в танце. Где-то шумят акации.
То и другое - признаки гравитации.

Люди бегло рассыпаны по мостовой,
Будто мелочь, а постовой совой
Таращится людям вслед.
Скоро обед.

Асимметрично шаркают автомобили,
Туда-сюда. Над облаком пыли
Стройно высится светофор
И их не видит в упор.

Застывшая глазурь города вдруг потекла,
Как река составленная из кусков стекла,
Пенопласта, проч. И это -
Как бы означает лето.

август 2010

Ваше Величество, ваши королевские Высочества, уважаемые члены Нобелевского комитета,
Сейчас я буду оправдываться, юлить, расшаркиваться, в общем говорить о мире, и это -
Главные принципы демократии, гласности, внешней политики, государства вообще.
Не то чтобы я был плохим человеком. Нет. Но такова природа вещей.
Ваше Величество, ваши королевские Высочества, уют ваших стульев, кресел, диванов
Подразумевает возможность моих миротворцев добросовестно обчищать караваны.
А я снабжаю их жвачкой, куревом, пулями и письмами от родных -
Я хороший человек. У нас в стране не бывает иных.
Сейчас мы с вами будем говорить о заботе о ближнем, а о заботе
О дальнем мы поболтаем в том случае, если он работает на заводе,
На фабрике, шьет кроссовки. Речь отнюдь не идет о производстве хлама,
Я ни в коем случае не враг Буддизма или Ислама.
Просто мир в опасности, мир шаток, зыбок и чрезвычайно не прочен.
Я, закатав рукава по локти, пытаюсь его спасти. Ну, а во всем прочем
Местные жители мне, как любому другому на этом месте, цианистый калий
Пророчат. Закрыл Гуантанамо, чтоб они там не возникали.
Мы тут с Димкой болтали о разоружении, смеялись, скушали по бутерброду.
Мы конечно не откажется от нашего оружия. Действия подобного рода
Никогда, ни за что не принесли бы демократию на Балканы. И, кстати,
Теперь мы знаем: руины - это залог демократии.
Я являюсь глашатаем мира, свободы, равенства и, конечно же, братства,
Хочу чтоб улыбалась любая конфессия. Любое племя, любая паства.
Это значит, что я никогда не отдам вам свои ядерные ракеты,
Уважаемые члены Нобелевского комитета.
Ваше Величество, в том мире, который мы топчем, в котором мы все живем,
Любой президент может купить электорат дешевой жрачкой и доступным жильем.
Но я несу в него благо, свободу, равенство и, конечно же, братство.
И это я еще до Сомали не добрался.
Ваши королевские Высочества, я стою вот тут, перед вами, и это
На самом деле прекрасно. Уважаемые члены Нобелевского комитета,
Что касается Премии Мира - любой убийца, тиран или же вор,
Благодаря Вам, может сказать:
"Ваше Величество, спасибо за оправдательный приговор"

2010

Затужавіли думки без роботи,
Заколисані в гірських ручаях.
Розляглися поміж гір безтурботно
Неквапливі, як хмарки, Ясіня.

Лазіщина, Лопушанка і Тиса
Поспішають до далеких морів,
А Говерла – королева-актриса, –
Величаво поглядає згори.

І куди лише дістанете оком,
Всюди трави, чагарник і ліси.
Синє небо, незбагненно-глибоке,
Запах сіна і перлинки роси.
21.08.10р.

Я замикаю у коло
Лінії наших доль.
І нерозораним полем
Йду у світло твоїх долонь.
Вірю: нам вистачить сили
Зорати й зібрати плід.

Лиш би ноги не підкосились
Під вагою думок і літ!

любов-іграшка, любов-красива-штучка,
любов - поцілунки глибокі зі смаком опію
тіла приземлені, руки приручені,
очі - копії.

любов - кіно: комедія, порно, триллер.
всі дні - райдужні, всі книги - цікаві.
любов - банальності: ангели з крилами,
ніч, кава.

любов-стрибок, любов-кроленя-налякане.
любов-ліс, любов-небезпека, наче
в маленьку пастку потрапляє лапками
і плаче.

ходим по світу
весни і літа
з вирваними крильми

я не філолог
ти не флеболог
чи й математики ми

літ не рахуєм
скільки вже всує
сохне Дніпро і Дунай

серце безвенне
плаче безвинно
нищено батьківський край

душі роздерто
пам’ять затерто
не українці – чума

слово забуте
воля закута
свого не мало - нема

хижії круки
викрутять руки
та не розірвуть вуста

впадем донизу
голубе сизий
та доживемо до ста

ми звіробою
візьмем до бою
скріпками стулимо шви

ще політаєм
світом безкраїм
нас хижий круче злови

27/08/2010

Я до тебе в сон прийду раптово -
Лицарем на білому коні -
І на щастя залишу підкову
Й видива чарівні, неземні.

Я до тебе в сон прийду неждано
Щемним звуком, як віолончель,
І волосся струни, як мембрана,
Зазвучать, немов їх пестить Лель.

Я до тебе в сон прийду навально,
Як в долину - ярий водоспад,
На байдарці запливу у спальню,
Між камінь потрусь вперед-назад.

Оповию маревом обіймів
І жадання шалу увіллю...
Запалю вогнем тебе хмелійно -
Пензлем полум"я мене малюй.

Намалюй мого волосся хвилю
В серфінгу любовних колихань,
Пестощів розбурхане свавілля,
Тихе щастя втомлених зітхань.

Намалюй любовне світле ложе,
Білий балдахін у зорях весь...
І як легіт подихом тривожить
Легку ніжність хмарних піднебесь.

Намалюй мої прощальні - ласку
І цілунок у ранковий час,
І кохання незабутню казку,
У яку возносив нас Пегас.

27-28.08.2010

море, від водоростей м"яке,
сіре каміння кладе до ніг.
я твоя барбі, а ти мій кен.
наша релігія - гедонізм.

літо кидає нас в море щасть,
мрій неосвячених чорний чай.
ми забуваємо вік і час.
я твоя герда, а ти - мій кай.

вперше повіримо в те, що десь
пост-апокаліпсис наш на двох.
я твоя повністю, ти мій весь.
наше майбутнє м"яке, мов мох.

море стомилось нести арго.
що ж, повертайся у свій іолк.
ми забиваєм останній гол.
я - твоя юля, а ти - мій о...



(літо 2010)

• •
І сонцем тане у багряній піні
його бездомний човен - вдалину,
дівча у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню,
та Одіссея друг - осінній вітер,
уже здуває позолоту літер,
зі скель у море сипле: „я люблю!..”

Та безпорадність у мені
Дарує силу серцю твому,
І я не знаю чи живі
Ті руки з льоду…
І я не знаю чи ще щось,
Би нам вдалося врятувати,
І так цікаво чи є той хтось
Про кого схочеться писати.
І дивно те, що кожен день
Я прокидаюсь без мети,
І може справді мені лінь
Робити щось, кудись іти.
І може я всю силу серця
Порозтрачала на дурниці,
І може я не заслужила щастя,
І я дарма стою на місці…
І може це кінець…не знаю,
Та не хотілося б от так
Дізнатися, що не кохають
Мене…

Забувши про спокій рахую хвилини,
Згинаючи пальці покоцаних рук.
Десь були ті мрії малої дитини,
З яких залишився один лише звук.
Старий звук мовчання нічого не скаже,
Лиш холод приносить він, іноді страх.
За тебе душа моя в болю поляже,
І піде туди, демрій моїх крах.
От так все в душі моїй в’яне і сліпне,
От так все вмирає знову і знов.
Чого ж тоді я відчуваю як гине,
Та знову повірю влюбов?
Чого віддаюся на ті ж самі крила?
Хоч знаю, що впаду і в то й же момент,
Утрачу усе чого так я хотіла,
І в грудях не серце – холодний цемент.
Й страждань недоречних ніколи не збавлюсь,
Вони переслідують душу мою,
Любові до тебе я не позбавлюсь,
Бо все, що я маю тобі віддаю…

Твоя улыбка
несёт ошибки
дорогой зыбкой
из прежних лет.
Берёт дрожанием,
любви желанием,
весны касанием,
и “да”, как “нет”.

Я в ней летаю
и погибаю,
с огнём играя.
Воспламенясь,
взлетаю, таю
в желаний стае.
Не угасая,
целуй меня.

Глотай, как воздух
сплетай, как гнезда.
Теплее звёзды
и ближе сны.
Во мне сживутся,
в меня стекутся
и улыбнутся
цвета весны.

Как станет жарче –
цвета поярче.
Но вот пожар чем
нам потушить?
Убив улыбку,
признав ошибку,
дорогу – зыбкой,
не для души?

Ну что ж, бывает.
Желаний стае,
испепеляясь,
просить огня.
Соприкасаясь
и погибая
улыбкой тая –
целуй меня.


Юрій Лазірко
поезія “Целуй меня”



пародія


Напевне згину,
До тебе лину,
Думки дістали –
Пройшли роки…
З вогнем не жарти,
Ну, ще півкварти:
Гасити серце –
Згорить таки!

Про тебе мріяв –
Весна так діє,
Ти цілувала
Мене у снах
Без слів і реплік,
І зорі теплі
Обох манили
У небеса.

Таке буває –
Бажання маєм,
А як до справи –
Ножем хоч ріж.
Що може дотик!
(Як ти не проти)
У вушко й ротик
Цілуй міцніш!

Були помилки,
Сховаю вилки,
Смієшся мило –
Ну ти мастак!
Усе пробачу…
Як справжній мачо
В екстазі плáчу,
Почувши:“Так!”

Нервозность в коллективе,
И смесь азарта и волненья,
День начат с ревизора.
Сижу, смотрю, как продвигается работа.
А мысли о другом, неделовом вопросе…
Всплывают образы в глазах,
Черты зовет к себе коснуться.
И вспоминаешь каждый шаг,
Проходит мимо, смотрит на тебя.
Своей красой играя,
Пленяя разум и слеза…
Кричит о боль расставанья.
Жизнь развела в одно мгновенье,
И больше нет определенья.
Лишь только образ и слова,
Виктория люблю тебя,
В ответ лишь тишины призренье.
Ревизия закончена и ревизор ушёл,
Всё стало как обычно,
И я пишу стишок.
О том, что образ милый преследует меня,
Когда глаза закрою,
Иль просто отвожу,
Спасибо вам Виктория!
За то, что вас люблю.

Николай Блоха 26.08.7518 год (2010)

Це сонце з тобою погралося в спеку таємну,
І очі блакитні блищать, як небес бірюза.
Кокосовим соком стікаєш по скронях таверні,
Де бриз приголомшливо бризкає голосом щему
На спогад тобі. Цупка виноградна лоза,

Де діва низала сон мушель на виткану нитку,
Де тихий олтар і оранжеві птахи одеж,
Котилось в мохіто твоє завороження свідка,
Світанки стояли, як горді йогині . І швидко
Твій погляд злітав над гірськими царинами веж.

Лавандовиндові кручі і лаврові віти для тебе,
Де світ ялівцю й кипарисова квола хода,
Де юний Персей для тебе вишукував перли,
І дикий кизил рахували орлиці на зерна,
Де тіло спіймала у сіті прозора вода.

І лиш доторкнешся смаглявої вилиці серпня,
В ній - серпиком місяць і зорі розкидані ниць,
Я знаю, згадаєш , мідяк в білу піну повернеш,
І вип'єш текіли із квітки агави. Нестерпно
Потягнеться думка до жінки із роду правиць.

Персею тривожно. Незримо поранено душу.
Посаджено серце на твій абрикосовий клей.
Він довго досліджував лона потоптаних мушель
І пахло медами, і морем, і соком із груші.
Від білої майки, самітнього хлопчика-гей.

А давай втечем від світу
І підем на захід сонця,
Де гучні сурмИ трембіти,
Візьмем лиш тепло в долонці.

А давай втечем до моря,
Нас зустрінуть крики чайок.
Ти накличеш мені мОру,
Я ж тобі вкраду світанок.

А давай втечем на острів
Від обов'язків, законів.
Чи покличем тепло в гості
І наставимо вазонів.

А давай ти не відпустиш
Мою руку назавжди.
Не підеш кудись, не пустиш
У тенета самоти.

А давай не знать спочинку,
Віднайдем де неба край...
Ну давай хоч на годинку,
На хвилинку лиш, давай?!
26.08.2010 р.

Откуда в тебе столько пищи и гласности?
Зачем задеваешь натасканным взглядом?
Чуть выше колен – ты вне поля неясности,
летят тормоза и ремни безопасности,
и тушится тушь, прожигает помада.

Чуть пудрой встряхнув, погребая погрешности,
ты следуешь хватко журнальным премьерам,
создав, для приличия, ангела внешности,
с глазами-убийцами, снежною нежностью,
движением губ подражая гетерам.

Цена оценимая, правда со скидками,
коль время торгуется – значит, есть повод.
Мне б сладость твою шоколадными плитками
всю ночь покупать языками-улитками,
виной непопутной, вином из портовых…

А съест лимузин – и ты станешь игрушечной,
мяукая бешено, сколько им надо,
припрятав размашистость в тесных подушечках.
Тебя прозовут, но, наверно, не душечкой,
но счетчик включён, нету места досаде.

Где тело – товар, продавайся втридорога,
ведь ты бы могла стать богиней, царицей.
Присядь, собирай в ожидание шорохи,
пока толстосуму насыплется пороху.
Сошлись полюбовно пшено и жар-птица.

18 Августа 2010

Твоя улыбка
несёт ошибки
дорогой зыбкой
из прежних лет.
Берёт дрожанием,
любви желанием,
весны касанием,
и “да”, как “нет”.

Я в ней летаю
и погибаю,
с огнём играя.
Воспламенясь,
взлетаю, таю
в желаний стае.
Не угасая,
целуй меня.

Глотай, как воздух
сплетай, как гнезда.
Теплее звёзды
и ближе сны.
Во мне сживутся,
в меня стекутся
и улыбнутся
цвета весны.

Как станет жарче –
цвета поярче.
Но вот пожар чем
нам потушить?
Убив улыбку,
признав ошибку,
дорогу – зыбкой,
не для души?

Ну что ж, бывает.
Желаний стае,
испепеляясь,
просить огня.
Соприкасаясь
и погибая
улыбкой тая –
целуй меня.

17 Августа 2010

1975-ий...
Юний ще футболіст, він найкращий гравець Європи:
золото "Золотого м'яча" йому до вподоби.
Кубок кубків - за ним, УЄФА в руках Суперкубок...
От такий футболіста й команди його здобуток.

1992-ий...
Впевнений удостоївся з тренерського вже місця
ордена преподобного Нестора Літописця;
ордена "За заслуги"... А втім, ще й пізніше вдруге -
третього знову ступеня ордена "За заслуги"!

2006-ий...
Форварду-бомбардиру минулого - нова слава!
П'ятого орден ступеня Мудрого Ярослава.
Успіх національної збірної України.
З нею до чвертьфіналу йшли друзі із Батьківщини.

15 квітня 1972-ого...
В Києві у ворота "Дніпра" забив гол він вперше...
Двісті вісімдесят та ще й три - йому всі належать.
Ну а всій Батьківщині належить він -
це Олег Володимирович Блохін.

Запала мовчанка, тривожна, липка і нестерпна.
Занозою нила у грудях… назовні просилась
сльозою і криком… та я посміхалася тепло,
бо я ще вдавати щасливу не втратила сили…
Бо я була… Боже, я просто любила і била
останню гординю в собі ради, може, ілюзій…
Шукала твоїх почуттів в попелищі і пилу,
чекала на тебе, мого… і зникала у тузі…
Стікала дощами, на вітрові віяла душу,
ховала розпуку і біль по кутках і шухлядах…
Запала мовчанка тоді… Я ж і нині не рушу
виразної посмішки... наче від погребу ляди….

Сумом пахнуть у жовтні айстри,
Мабуть, старість ляка підсвідомо.
Де Ви, мій недосяжний майстре?
Рими – це не пісні – судоми.
Творчість? Так Ви сказали якось?
Дуже глибоко мислите, пане!
Щось так зненацька в душі зламалось.
Рік досить стрімко й невпинно тане.

Стрімко… так безнадійно стрімко…
Чом так минають роки?
Вчора я не любила скрипок,
А зранку душі торкнувся
Спів ніжних струн жорстокий.
Лінії на долонях –
То сподівання марні.
Виблисне сніг на скронях,
Вицвітуть очі гарні.
Стрімко… так безнадійно стрімко…
Душі вже тепер - за двісті.
І повна поштова скринька,
Та не листів – а листя.
Бо ж над землею - жовтень.
Він надіслав свідомо
Листя кленове жовте
Вітром до мого дому.

Зболені очі. Зламана воля.
Доля.
Жах у повітрі. Руки до неба
Треба.
Жити-радіти (може, це жарти?)
Варто.
Мозок в тумані. Вічна надія…
Мрія?
Хаос у серці. Віра у чудо:
Буду!


2010

від самотності німіють пальці,
стиснуті до болю в надвечірній позолоті міст...
недоречно так і як завжди невчасно
облітає у саду вишневий цвіт...

замітає наших снів сліди золочені,
назавжди вертає в ніч де зорі
до землі злітали сотнями облич
доторкнутись наших крил любові…

від самотності на серці гірко-гірко,
на душі тривожно й так зловіще...
загасає всоте в небі зірка...
не загадую бажань... навіщо?

під шпалерами – стіна,
за стіною – така ж клітка;
в телебаченні війна…
а що ти?! – пуста агітка!

жертва проданих кутів,
загнана сама собою,
й вщент наївних сліпих снів
із будильником «до бою!»

час спинитись! наказ: стоп!
озирнись, що за тобою!
надто довго били в лоб,
щоб запити тінь водою.

проковтни твердий цей біль!
толку що його кусати?!
кров гірчить звісно ячмінь,
але ж треба щось вдихати…

вийди з свого гаманця,
ринок ширший за лінійку;
вийди навіть за поля!
там не гріх дістати й двійку.

втім, забудь усе і спи!
ретушованих фіалок!
залишається лиш «ти»
їхніх днів тупих здогадок.

Гламур у випарах вина -
Вокзал. Кіоск. Дешеве чтиво:
Його переглядають хтиво
Непевні типи з бодуна.

Купуй, і мозок не труди,
Сучасну класику дебілів.
Он, пістолет у тебе цілить,
До пекла ключ. Тобі туди?

Ось - зло помножене стократ.
Хіба, заради генотипу,
Прийти туди зі смолоскипом,
Та й кинуть. Хай собі горять!

За строк короткий, та лихий
Так безнадійно отупіти...
Які слова? Який епітет
Ти заслужив, народе мій?

І я, як часточка твоя,
Як непомітна порошина,
Своїм вимірюю аршином,
Собі - найперший судія.

Гнилими тельбухами тхне
Нова поезія і проза.
І зупинить ніхто не в змозі
Оце невігластво сумне.

Хто там на головних ролях?
Неандертальці! Графомани!
Розпуста мізки дерибанить,
Торує виродженню шлях.

Мовчу й до витоків тягнусь.
Нехай я - дурень несучасний.
Сміюсь і плачу одночасно,
Та знову, плачучи, сміюсь.

01.02.2009

Вважаю, він чимало нам зробив
Для волі у особі дисидента.
Пером озброївшись у війни він ходив
І не боявся різних президентів.

Він правду у неволі говорив,
Страждав за незалежність України,
До берега належного доплив,
Щоб показати нам прекрасну Батьківщину.
25.08.2010 року Львів

Минув цей день, а я усе шукаю
Заради чого нині щось робив
І інколи себе чомусь лякаюсь -
Буває, не туди я з впевненістю брів...

А кожен день шукає майбуття
У риску замальовує буденність.
Шукаєм щастя... Може надарма
Прийдеться днину забивать до смерті?
25.08.2010 року Львів

Между истиной и бредом
Аж до пены на губах,
Рвя все узы, тут же следом
Алчет ласки детский страх
За души своей огрызок.
Мир страдальца дик и низок.

аМнезия на сегодня,
зАбыванье о вчера…
зРят несчастную в исподнем
мАссу тела доктора,
уЗнавая еле-еле
уМ, погибший в этом теле.

Мир, не понятый ни кеМ.
Редок свет: туман да тьмА.
Наяву любой кошмаР.
Бед надуманных сумА.
Устрашающий прогноЗ:
Нет ухода от проблеМ…

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Ось вже і пам*ятний міст простягнувся:
арок підйом пробиває повітря,
із водобігом єднаючись тихо,
що розширяється й легко буркоче.

Чорні руїнища Лоді помчали,
схилом зеленим вдираючись вгору,
щоби здолати покірне узгір*я.
О, прощавай же, історіє людська!

Тут, - коли ромульський дух войовничий
з варварським стрівся в залізнім двобої,
мстивая лють палахтіла міланців,
всеіталійську пожежу здійнявши, -

ти все від Ларія до Ерідана
вниз проминала, о Аддо, в жаданні
спокою, з шепотом гордо-величним
перетекла мовчазні пасовиська.

Як по хиткому мосту під громами
йшов у вигнання блідий корсиканець,
що, молодий, став судьбою століть двох,
ти все плила собі, змивши в дорозі

кров і тевтонську, і кельтську, о Аддо -
тут над тремтливими плесами чути
в давні часи щось було нестерпиме:
дим із гармат розлітався мерзенний.

Змовкли останні французького грому
вдари у надрах землі незглибинних:
з чистих, прозорих потоків піднявся
білий, сердечно здивований волик.

Де ж ви поділись, орлята Помпея?
Де ж ви, царя волохатого Швабії
птахи¸а чи корсиканця блідого
вірні орли? Плинь же, Аддо блакитна!

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
Мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Сміхом дзвенять небеса олімпійським –
і затремтіла земля: кожна хвиля
полум*ям лагідним затріпотіла,
сповнена свіжого чарів кохання.

Пахощі з юних лугів полетіли
понад сирою рівниною м*яко:
хвилі порушують зрідка звучання
стогону й усміху ніжно пестливе.

Човен легенько пливе, між краями
двох берегів плодоносних прозора
котиться річка, привітно кивають
вздовж її шляху величні дерева.

А під деревами, понад тинами,
цвітом укритими, жваво гасають –
щоб покохатися – одне за одним
птахи у променях злато-рожевих.

Плинь крізь рожеві огні надвечір*я,
плинь, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія, бог же кохання
всюди амброзії пахощі сіє.

Поміж багатих лугів, в золотому
сонця промінні аж до Ерідана
мчиш, аби злитися з ним, а де захід –
сонце невтомне за обрій сідає.

Сонечко! Аддо стрімкая! Душа то
плине Елізієм слідом за вами.
Де ж вона, де разом з нашим коханням
спільним, о Лідіє, згубиться врешті?

Сам я не знаю; та любо в відлюдді
в млосних очиськах її потонути,
Лідії себто… течуть невідомі
наші запрагнення і таємниці.

Прощатися – що стиснути в руці
Блискуче лезо, гостре до судоми.
Прощатися – узяти на приціл
Усе, що час колись зведе до коми.

Прощатися…
І подумки, і так –
Слова переставляючи, мов шахи.
Це – зупиняти на семи вітрах
Старий вітряк одним єдиним махом.

Це всі річки звернути в інший бік,
Це всі дощі пролити водночасся,
Це розпустити, як намисто, рік,
Який зібрати наново не вдасться.

Прощатися, і вірити, що тре-
ба саме так: перекопати бувше,
Допоки час земний не перетре
У сніг це літо, і у землю груші.

Це обнулити всі свої чуття,
Себе самого заново почати,
Це – не сягати зони покриття
Кипіння серця, стати емігрантом…

Прощатися – останній вбити цвях,
А втім, якщо до цього – що зупинить?
Це так життя хотілось би – в роках,
Коли уже лишилось у хвилинах…

Часу, на який так багаті дерева –
У мене немає.
Вони можуть довго дивитися в небо, -
А я - не можу.
Вони можуть стільки сказати осені,
Яка їх приймає,
Яка їх огорне собою (як і мене колись),
Сни наворожить…

На час, яким так багате каміння, -
Я не багата.
У нього – сотні мільйонів років
І до і після.
Воно іще знало мого праотця і прабрата,
і знатиме, хто
Обірве мій рід, як пісню.

Час, на який так багате море –
Мені не потрібен.
Спробуй отак нескінченно
Приймати у себе
Вітер,
Утоплених,
Тугу німої риби,
Яка вже пізнала,
Що над головою – небо.
3.08.2010.

Коні розтріпані,
Розхарапуджені
Випили небо без лишку, до дна.
Чорна сторожа десь
Сонно і знуджено
Брязнула зброєю. Панна одна.

Плаче Принцеса ридма безупинно –
Шкіру повік вже роз’їло слізьмИ…
Ніч обеззорена – дівка причинна,
Тіло неторкане: на ось – візьми!

Сплакана свічкою,
Зранена стигмою,
Так прирікає тобі Зодіак.
Лицарі немощні,
П’яно-нестримані
Топлять в браваді липкий переляк.

Холодно в замку. Вростає каміння
В Панни дівоцтво, що вже відбулось.
Льоля наситилась запахом тління,
Ну ж бо, Драконе, глянь – жертвенна – ось!

Нафіміамлено,
Навстіж відчинено,
Нікуди бігти Принцесі німій…
Вітер не вистудить,
Сонце не вигоїть,
Знаки офіри обмежують: Стій!

Глянцем прописано днесь риму тіла,
Голим по білому… їжа богів.
Це для Дракона в сто років офіра…
Дівич північний з розпуки згорів.

Чарами згублена,
Вироком скривджена,
Шрам амальгами як слід заборон…
Погляд приречений
Птахом у дзеркало:
…З срібного глянцю всміхався Дракон…

25.08.2010

Одиночество.

Унылость без просветная,
Осенних дней прикосновение,
Уход из лета, возвращение к бытию.
Работа, дорога, квартира пуста.
Обыденность, три точки пустота.

Всего лишь пару дней назад,
Курорт, роман, и не до сна,
Пьянили сладкие уста,
Хмелело тело и душа,
Вкушая плоть, глоток вина.

Сегодня грусть и пустота,
И только фотографий толще пачка,
Роман закончен, недостаток,
Её черты, воспоминанья,
Наводят грусть, её признанья.

Работа, дорога, квартира пуста…

Николай Блоха 25.08.7518 год (2010)

Привіт, мучачік,
нап’ємось чачі,
підем на каву і в кіно.
У мене свято,
чудова дата,
я мужа кинула давно.

Ти поцілуєш,
о... нижче, чуєш…
скажу приємні я слова.
Та ти не слухай,
сміються вуха,
ще й кружляє голова.

Нехитре діло,
ти скажеш вміло,
що я красуня неземна.
У ліве вухо
влетіла муха,
з якої я зроблю слона.

Та що це раптом?
Все небо в крапку
згорнулось за єдину мить.
Якийсь мучачік,
а поруч кляча,
за два ряди вперед сидить.

Що за карга ще?
О Боже, нащо
послав її до райських лав.
Згадала зразу,
ото зараза,
у мене стільки наглих справ.

Мозоль натерла,
шиб не дотерла,
і недокошена трава,
зламала ніготь,
забила лікоть,
ще й розболілась голова.

Яка я злюка?
У скроні стука
вендети спрагла нагла кров!
Яке кохання,
яке до рання?
Яка до біса тут любов?

Де моя праща?
Ти що, не бачиш?
Палкі до чого тут слова?!
Яка каргуся!
О, я помщуся!
З колишнім жаба вже нова…
Ча-ча-ча…

25.08.2010

В День прапора – я завше патріот,
Розшиті сорочки, рюкзак і дами,
«Якого правди сила» – я, народ,
Чвалаю вниз печерськими горбами.

Ось банк «Аркада» (скільки тих аркад!),
Там височить голів письменних віче,
Аж раптом, гульк! Примари барикад
Й мундирів синь мені війнули в вічі.

Вчепився зір, як короп за гачки,
За ланки металеві огорожі,
Там впоперек стояли козачки
У кунтушах гетьманської сторожі.

Як до рідні зібрався підійти,
Та наче їх яка блоха вкусила –
Кийки в руках і зімкнуті щити
Шлях уперед мені перепинили.

Я їм про волю, про козаччини віки,
Що я народ, якого правди сила,
Але мені плюгаві сердюки
Російською все популярно пояснили.

Тризуб, шеврони, лички на плечах,
Пішак – худий, в старшини гуз у смальці,
Прорвався крик крізь здогад: «Янича…!»
Та вчасно рот дурний затисли пальці.

Крик задавив і усміх на лиці
Від загорож прискорюючи кроки
І шпиги з «воки-токами» в руці
Мене пасли враз потемнілим оком.

Лантух? Із чим? Та ще й немов ляпас
Волочиться так вільно під Нацбанком.
Летить бруківкою гетьманський тарантас,
А тут цей недотепа й вишиванка.

Іди туди, де викотять меди,
Де гопакує під баси голота,
Під ерос чергової лободи,
А не криви так підозріло рота!

Там, де гранітних Іллічів гриби,
Де бронза й честь для Йосі й Катерини,
Де в офісах астрологи Глоби
Гадають на майбутнє України.

Там, де Славутич гноїщем сплива,
А держслужбовці розмовляють матом,
Де Ющенку за авторські права
Вже платять ковалі і молодята!

Йди на майдан, де юнки й юнаки,
Речуть зі сцени геї і паяци.
А мо підеш в сторожу, в сердюки,
Вельмож пихатих стерегти палаци?

Печерськ оплотом духу був завжди,
А нині служить філіалом зони,
Вже славний прапор наш вряди-годи
На сонця схід відсвічує червоним!

І стережуть його, і хуторки
Чиновництва турецької навали,
Міліціянти – рідні сердюки,
Що завше нам шляхи перепинали!

Їм так пасує назвисько на «ять»,
Опричник в зграї здатен на відвагу.
Їх варто завтра ж перейменувать
І разом з ними замінити стяги!
…
Якщо твій стяг не лише на парад
Для тебе світить золотом й блакиттю,
Змети ці привілеї барикад,
Що нас, як кроликів, позаганяли в сіті!

Повір у чин, не лише в балачки
Обранців, що державність нашу нищать,
А якщо ні – наймися в козачки,
До прапора і до корита ближче!

23.08.2010

Я у римах тону океанно,
Так, як ти у моїм світанку.
Ти гукаєш: «Оксано, Оксанооо!..»
А я мовчки пишу на ґанку.

Я хотіла пера і волі,
Глека ніжності, краплі ласки.
То чужа, не моя то доля –
Від Різдва до Верби і Паски.

Знов далеко луна «Оксанооо!»
Я втекла вже на соте ложе.
Я так само жива, так само…
Поверни мою юність, Боже.

Пахне волосся ябком і трохи медом,
Ніби довго тобі блукалося серед бджіл…
Ця зима минає… Закутана теплим пледом
Ти млинці їси і згадуєш свій Поділ.

Твій Поділ зґвалтований іномарками
Ресторації пишні, склепики хоч куди.
Ти гуляла з Андріями там і з Дарками,
Знаєш, брук пам’ятає твої сліди.

Пахне волосся ябком і трохи медом,
І ромашкою (точно!), як у панянок з сіл.
До весни півліта ще, як не жени мопедом –
Він далеко – я тут. Нащо тобі Поділ?

Мої пісні для безголосих,
Не для фанфар мої пісні.
Вони лягають на покоси
Ранковим подихом весни.

Коли коса моя гуляє
По травах у гучних луках,
І аж коли вже замовкає
У вербах одинокий птах.

Мої пісні не для поважних
Перед котрими спини гнуть,
Де бражний дух, де дух бродяжний,
Отам пісні мої живуть.

Отам, де полем ходять зорі,
Де думи думає Дніпро...
Где от берёз в росийском хоре
Белым бело, белым бело,
белым бело.

Ти плід моїх фантазій. Божество,
яким у кілометрах стати просто.
Я сію у повітря спогад–просо,
я обрізаю мрії наче коси
і вчуся планувати не на двох…

Ти кара за мої важкі гріхи,
ти гріх, найбільший мій і найсолодший.
Мій перший біль, моє вологе ложе...
Я ще на сонця пелюстках ворожу
і вірю в силу лінії руки…

Ти плачеш воском вишні у мені
і снігом танеш, і несешся листям...
Я маю сто причин чи навіть двісті
дивитися у недоглядні висі
і знову не сказати вбивче «ні»...

Ти ідол мій. Ти мій поганський бог,
моя печаль, і радість, і провина.
Ти всесвіт мій. Ти друга половина…
Та тільки ти нічого не повинен
про це дізнатись… Ми ж бо не удвох...

Разнежена, бессовестно нага,
за полчаса до нового рассвета,
не помня ни Завета, ни обета,
вступает в непорочные луга.

Её встречают клевер, молочай,
и женщина, смеясь, уходит в лето,
но песенка её ещё не спета,
пока не обернётся невзначай.

И тело одевает шелкопряд,
и за душою – ни пенú, ни пéнни,
лишь лёгкие, изменчивые тени
за нею, словно бабочки, летят.

Мрія Поета
поезія “Женщина-лето”


Пародія

Розніжившись, замріявся увись…
Прокинувся – тебе давно не стало,
Напевне, щось зробив я не по Дао,
І ти пішла… у літо, сміючись…

І ока не стулив, коли б знання:
Ти Мрія, Муза, Диво – знаю точно.
Все починалось гарно, непорочно,
І еротично – трохи навмання.

А тіло літнє і медове аж!
Безсовісна й прекрасна ти у міні
На стелі хтиві безсловесні тіні,
Припухлі губи, вдалий макіяж.

Твій поцілунок в губи – добрий знак,
Та й далі файно все ішло по плану,
Годину цілу стратив до дивану,
Поки не перекинувся навзнак.

З ким бродиш зараз серед буйних трав,
Така прекрасна – в чім родила мати?
Мене з рахунку не спіши скидати,
Я пісеньку іще не відспівав.

Як сама, то проста і добра; у компанії - як всі решту
Виділятись тепер не модно. запалиться, якщо закрешуть
у таких навіть очі брешуть

їх брехня - те саме, що й правда,
бо диявол не носить Prada
на губах червона помада
зрада стилю це ще не зрада
протяг вічно ідеї краде
в порожнечі свої принади
найщиріша любов - до влади

А для чого зайва напруга? все що треба - падає з неба
так напевно завжди не буде ми на хвильку про це забудем
світ тісний і смішний, круглий; суть життя - все сміття
Треба бути до центру ближче - імовірно - тоді не знищать.

розглядає пожовклі фото
ностальгії в очах - ні ноти.
буде плакати. ви не проти?
в неї просто нервова работа
в грудях зліва може колоти
від любові чи від погоди
коли довго колами ходить

Вона з тих золотих дівчаток для яких всі двері відчинені
Уночі ховається в чатах; вдень - за посмішку безпричинну.
А всередині вже мара, Причинна.
25.08.2010р.

Сьогодні я пишу дурню́ - про те, що небо синє-синє,
Що вранці я радію дню й зі мною рада Батьківщина,
Ще спека літня не мина, а скоро осінь знов настане,
Що на полях - озимина, на Окружній - стоять путани,
Що в листопаді лист паде, мете у січні сніг лапатий,
Мороз у лютому іде: "Ану, мерщій-но всі до хати!",
А я в теплі - знов про любов, таку всесильну і гарячу,
До неї риму ставлю - "кров" (а що, буває ще інакша?).
Про секс ви любите? Авжеж! Я розповім про все одразу:
Як розшукати точку "G" і як скорочуються м'язи,
Як з хіттю тіло все дрижить, як піт по тілу проступає...
Вона на ліжку як лежить і він її як роздягає...
Чи є прихований тут зміст? Навіщо цю пишу муру я?
Бо ж маю я до віршів хист - про все на світі заримую!
Опублікую згодом те - і не пектиму зовсім раків,
Що рими тут невдалі вкрай і ритм гуляє, як собака...
У вірші в мене все - "All rigth!" Ідіть ви, критики, до сраки!


25.08.2010

Хворобливо-дочасні
залисини,
Мов лишай, розповзлися
Карпатами:
Чагарник замість лісу
над Тисою...
Я ще довго від того
не спатиму,
Як смереки прощаються
стоячи,
З небесами омріяно-синіми:
Не зійти, не сховатись...
Як боляче!..
Не розчулити
голосіннями.

Бонзи стануть казково-багатими.
Пні-каліки – розкидано
схилами:
За красу і величність
їх стратили
І зробили потворно-безсилими.
Пальці-корені ранами
змучені,
Захищали цю землю,
як воїни,
Занімілі, зчорніли
над кручами,
Геть порубані –
не заспокоєні.

Та не зламано дух
лісорубами,
Хай оточують, лізуть
навалою,
Четвертують і спалюють
грубами,
Продають... І все мало їм,
мало їм!..

Хворобливо-дочасні
залисини:
Виють пили злорадно
Карпатами.
Чи затихне цей регіт
над Тисою,
Чи, як шабаш відьомський,
лунатиме?

18.08.10р.

Стріла Амура влучила вдруге
У твоє серце, що вже у вінці.
Сім’ї вінок розірвався на дуги;
Тремтить вагання-сльоза на щоці.

І ти не знаєш про завтра – що буде?
Тебе затягує в сіті гріха
І тобі байдуже, що скажуть люди.
В полон взяли егоїзм і пиха.

Та з-під свідомості рветься на волю
Здоровий глузд у обручці святій,
В дитині рідній: - „Не зрадила б долі,
Впевнено й вірно щоб йшла по прямій.”

Як в Гамлеті мучить єдине питання, -
Що крає і серце, і душу, твій світ,
Який побудований щирим коханням,
А зараз зриваєш з вінця цього цвіт!?

Виною цьому мабуть прокляті будні:
Оті повсякденні дрібниці життя, -
Затьмарили промені твого сьогодні,
Згасивши ті перші твої почуття.

У душу свою зазирни через призму;
Найперш розібратись потрібно в собі.
Сім’ю вберегти? „Ренесанс романтизму”, -
Епоха, яку лиш почати.., тобі.

Хіба ж я трішечки не Ваша,
Нічний самотній пілігриме?
Прислýхайтесь... я тут, як завше –
Чуттєва, ніжна і... незрима.

Даремно не ховайте сумнів
Між фалди чорної сутани:
У запалі (якім бездумнім!)
Руки торкнуся я неждано

Тремтінням лагідного вітру.
Яка ж бо ніч ця прохолодна...
Зникає тихо-непомітно
Теплу остання перешкода...



На розум стане мрія старша,
А дні – на усмішку коротші,
Я ж залишуся трішки Ваша,
Далекий пілігриме ночі.

Бризки Чорного моря,
Шелест пінистих хвиль,
Усміхаються зорі
До багряних вітрил,
На старому причалі
Не забувши пароль,
Сотню літ виглядала
Свого принца Ассоль,
І ширяли у небі
Сніжно білії птиці,
І втомились за обрій
Вдивлятись зіниці…
А майбутнє вкрива
Хвиль морських таїна,
І сміється юрба:
„Божевільна вона!”
Ранять серце слова,
Та душа твоя - криця,
Ти не вір тим хто каже:
„Любов - то дурниця!”

Щастя знайде лиш той,
Хто чекати зуміє,
І не зрадить своєї
Шаленої мрії!

Шматочок дощу на моїй підлозі,
Й невпинні грози за вікном...
І я читати вже не в змозі,
Бо очі вкрились теплим сном.

Шматочок слова на сторінці,
Не пам'ятаю на якій...
Десь загубила... А в тарілці
Забула страву своїх мрій.

Шматочок букви на папері
Й застиглий пальчик-показник...
А за спиною скрип - це двері!
Але для мене світ вже зник.

Шматочок сну в моєму носі,
І я лечу, немов той птах!
Ну як не зрозуміти досі,
Що я не можу жити так?!

Шматочок ночі на повіках
Блукає в пошуці надій...
А в голові рояться втіхи
Й тремтять краплини моїх мрій.

Барвами сонця,
блиском веселки
квітне левада.
Світом крокує,
землю чарує,
радість дарує,
Лада.

Кожна пташина,
квітка й билина
жде її радо.
Струнами серця
світ засміється,
луною озветься
Правда.

Квітчані коси
спів стоголосий
лине лугами.
Гей, Весно-красна,
панночко ясна,
будь завжди поруч
з нами!

Дай же нам волі,
доброї долі,
юна богине Ладо,
вірно любити,
з правдою жити,
сонце хвалити,
завжди!

Досить спалаху зірки
Щоб люди надію мали,
Досить підкинути в полум’я гілку
Щоб світло його не згасало.
Досить жарини пекучої
Щоб розтопити кригу,
Досить життя єдиного
Щоб написати книгу.
Сонця одного досить
Землю усю освітити,
Досить єдиної смерті,
Щоб інші прагнули жити,
Досить єдиної краплі,
Щоб з ліків стала отрута,
Досить ривка шаленого,
Щоб розірвати пута.

Дивна і незбагненна
Вічності першооснова,
Здатна творити Всесвіт
Силою слова..