Приїхав мій молодший любий брат
З кленовим листям суму на манжетах.
Після веселих і хмільних пригод.
З чолом розумним й пальцями естета.

Мій братику! Обійми на плечах
Лишають мокрий слід, ідуть у землю.
Ти був далеко, довго і мовчав,
Не подавав і звісточки про себе.

І от тепер – цілунок на устах
По-братньому залишено для тиші.
Ти тут. Ти є. Ти вільний, ніби птах.
Ти ще ідеш. Ще падаєш. Ще пишеш.

Алеї промерзлі
Самотніють пахним листям…
Доволі, що осінь…
Доволі, що сотні доль
Блукають міжлюддям.
І ґвалтом долонь взялися
Порожні кишені…
Лелече колись гніздо
Змаліло в безптастві…
Доволі, що осінь…
Вітер
збентежено морщить
Дитячі ще чола хмар.
І ніде згубитись,
І ніде хоча б зігріти
Стару ностальгію,
Що проситься вже й сама.
Мелодія листя
Лягає комусь під ноги,
І стогне, і плаче, і корчиться,
Бо жива.
Доволі, що осінь, а людям і не до того…
В країні самотностей,
Певно, тепер жнива.


2010

Вчорашнім, теперішнім і майбутнім



Вздовж вулиці гірлянди ліхтарів

Укриті пилом жевріють ночами, -

Тому стоїть і темінь перед нами

Й позаду ми не бачимо слідів.

Так, навмання ступаючи ногами,

Я з вами поруч ще учора брів.



Багато шуму в тиші німоти,

А світла у пітьмі було замало,

Коли мене до себе ви гукали, -

Тож і не зміг до вас я підійти.

Та ви мене, напевно, й не чекали,

Збираючись ізнову у гурти.



На сірім тлі заплаканих небес

Зруйноване життя і спопеліле.

Невже таким ви бачити хотіли,

Омріяний людьми наш край увесь?

Не хочу і не стану від невмілих

Чекати перевтілень і чудес.



За себе я єдиний відповім, -

Та хай мені із вас розкаже кожний,

Чому у мене нині двір порожній,

Коли так важко вік працюю в нім?

Хай буде вам від слів моїх тривожно,

Як жити через вас сьогодні всім!

Жовтим листям покрилась земля,
І у вирій птахи відлітають.
Не спішу, не хвилююся я,
Не купую нічого до чаю.

Не крокую вперед і назад,
Циферблат я уже не вивчаю.
Сонце котиться швидко на спад,
Лише я більше не поспішаю.

Бо не звуся вже сонцем давно –
Ти знайшла собі інше світило.
Другий поверх… Відкрите вікно.
Завітав би, та зрізані крила.

Мы давно привыкли к такой обстановке -
Ложимся поздно, просыпаемся рано.
Привычно уже - "Водитель, на остановке!"
В мыслях - очертания родного дивана.

Мы привыкли сидеть в тянучках,
Ведь наше детище - городской трафик.
Мы научились делать из пера авторучку
И каждый день кого-то шлём нафиг

Нас весна не радует птицепеньем.
У нас режим - и нам по барабану!..
Вот так, в душевном пребывая забвении,
Ложимся поздно, просыпаемся рано.

Но радует лето. И это важно!
Но для большинства оно - только повод
В луже нефти поваляться на пляже -
Недельку-другую. И на работу снова.

На работу! К стеклу лбом прилипнув,
Угрюмо созерцаем себе подобных.
Читать в подземелье мы тоже привыкли.
Просыпаемся рано, ложимся поздно...

Осінь. Дні коротші стали,
Літня, зніжена пора
Відцвіла. Позамовкали
Дзвінкі струни гусляра.

Осінь. Вийду в сіре поле,
Де туман, розливши даль,
Трьох дерев галуззя голе
Сповиває у печаль.

Осінь. Опустілим садом
Пронесеться вітерець,
Закружляє з листопадом,
Мов з дівицею юнець.

Осінь. Я в її мотиви
Баскі думи запряжу.
Вечорів слизькі обриви
Сяйвом серця змережу.

Осінь. Висиплю на зорі
Мрійні блискітки очей,
Почуттів світи просторі
Пронесу крізь млу ночей.

Осінь. Стану мандрувати
Лабіринтами надій,
Доки, раптом, сніг лапатий
Не задзвонить сріблом їй.

2002

Я бачу осінь. Осінь каже - "Все!
Гуд бай! Соу лонг! Адью!” – ну і так далі,
Я бачу – там Семен теля пасе,
А там – зворотна сторона медалі.

Я бачу все, неначе той рентген
Я зазираю в саму серцевину,
Я бачу, як вмирає Карфаген,
Я бачу – Леннону стріляють в спину.

Першопричину бачу всіх причин,
Як гине правда, звідкіля беруться чвари,
Але на смак ця правда – як полин,
І я вдягаю чорні окуляри...

Лечу за небокраєм навздогін
З очима королівського пінгвіна,
Лечу на Схід, де мудрий жив Ібн-Сін,
Бо я люблю читати Ібн-Сіна.

Говорять, що вмирати треба там,
Де народився,де твоя Вітчизна,
Але ж немає тут життя птахам,
Тут не життя,тут вічна,вічна тризна.

Тут стільки вже обіцяно було,
Що зовсім не лишилося вже віри,
При владі тут вгодоване мурло,
Котре коха пінгвінів у всі діри!

Оцю любов я на собі відчув,
Це почуття, мов проковтнув гидоту,
І з висоти пташиного польоту
Тепер я бачу: дурень же ж я був!!

Я усвідомлював так болісно ту суть,
Що скрізь в верхах-дегенерати ниці,
І з їхнього добра пінгвінів жруть
Руді й нахабні виродки-лисиці.

Нас до межі такої прірви підвели,
Що далі – нікуди уже, могила,
Та ми усе ж таки птахи, хоч не орли,
І я згадав, що в нас іще є крила.

І я зробив назустріч прірві крок,
І вітер сам здійняв мене угору,
І я покинув цю Содому і Гоморру,
І полетів на Схід у край казок.

А ти, країна бидла і рабів,
Чиновників і бандюків країна,-
Гуд бай, на тебе чхати я хотів
Із висоти летючого пінгвіна.

Упасти жовтим листом з гілля
Під ноги всім - хіба не божевілля?
Згоріть на полум'ї, щоб з димом полетіти.
Звільнитись від мирської суєти - лиш захотіти.
Та лист один не може шелестіти,
Знайдуться й ті що схочуть руки гріти.
В осіннім спаласі - сухою гілкою,
В нічному небі впасти зіркою.
В німому крикові нема покою,
Хто ж доле виплекав тебе такою.
Могла б гербієм в чужій колекції,
Або приправою при оселедцеві.
Не так судилося, та й не бажалося.
Помниш гриміло як , а ти сміялася.
За кроком крок долаєм рубежі.
Та поміж нас пересуди чужі,
Немов ножі.

2002

Вдягнувши пояс вірності на очі
І ув*язнивши тіло в паранджу,
Сховаюсь я за темрявою ночі,
Сховаюсь і нікому не скажу.

Я буду десь за сивими дощами,
За листопадом, що повзе у ніч,
За журавлиним клекотом прощальним.
Ти не шукай мене там і не клич.

Сховаюсь я від тебе якнайкраще,
Та прийдеш ти тим образом зі сну.
Відчую я твій смак гіркий, неначе
Зробила осінь чай із полину.

Відчую я на відстані твій запах:
Гріхом ти пахнеш, літом і вином,
Ще ароматом чабрецю і м*яти,
Ще морем, сонцем, полуденним сном.

І погляд я відчую твій сміливий,
Він кличе у незвідані світи.
Тебе відчує моє спрагле тіло –
Тепер його володар тільки ти.

Почую я твій голос серед гілля,
Бо то не вітер в листі шелестить,
І це не він шепоче про весілля
Й співає про кохання через мить.

Вдягнувши пояс вірності на очі,
Я думала, що відверну біду.
Сховаюсь я за темрявою ночі.
Та все одно сама тебе знайду.
17.10.10г.

Подай мені руку над прірвою,
Бо недалеко вже край.
Поки серце жевріє з вірою,
Ти руку, прошу, подай!

Не стань в цю хвилину демоном,
В глибини не підштовхни.
Не переймайся - усе мине,
Бо віщими стануть сни.

До миті цієї зболено
Стелилась канва доріг.
Ще поле не переоране,
Та скроні посріблив сніг.

Все думане-передумане
Туманами відпливло...
Подай же руку, кохай мене
Безтямно, ще як не було.

Тож знову я буду щасливою,
І вже не бентежить край.
Буває ж зла доля мінливою...
Дай руку і не відпускай!

Прощай і все, нічого більше
Тобі не хочу я сказати,
Тебе б забуть мені скоріше,
Хоча й нелегко забувати.

Хіба ж таке забути можна,
Хіба ж таке забуть можливо?
Нагадує про тебе кожна
Травичка, кущик, вишня, слива.

А яблуню ту пам’ятаєш?
А грушу ту? А абрикосу??
Таке ж повік не забуваєш,
У літо-зиму-весну-осінь...

Таке забуть- не здатен розум,
Хоч стій, хоч плач, хоч плигай гопки, -
Хіба що захворіть склерозом
Чи... трепанація коробки?..

Олександр Зубрій
поезія “Прочитанная книга?”

…Бессчетно читая любимую книгу
Я в чувствах вскрываю иные оттенки,
Мелькнувшие молнией в сладостном миге,
Когда прикоснутся коленка к коленке.

Дыхание станет неровно-единым,
А руки плющом обовьют мою шею.
И я, в поцелуе сжигающе-длинном,
От нового смысла совсем захмелею.

И бархаты кожи обложки лаская,
Листая страниц шелковистые глянцы,
Не знаю, хочу ли в безгрешие рая,
Где чувствовать буду себя чужестранцем.

Коль книга любима, то время не властно.
Чем больше читаешь - тем меньше стареет.
А смерть за любовью приходит бесстрастно
Лишь к тем, кто читать до конца не умеет…


пародія

Рука на коліно… Які там відтінки?
Напружився весь, аж в очах зарябіло…
До ліжка б дійти, не тримаючись стінки:
Рядочків не видно – то чорно, то біло.

Про зміст краще завтра. А нині… А нині
Цілую вгорі, починаючи з пальців…
Люблю обкладúнки зелені і сині,
Коричневі в “маті”, і білі у “глянці”.

Зривається подих – Ви дивитесь в очі.
Як той іноземець слова підбираю…
Я прагну… Надіюсь… Соромлюсь і хочу
Листати із Вами сторіночки… раю.

Пробачте за безлад – прибрати не в стані
(Ногою відсуну комп’ютерну мишку)
Присядьте поближче ,ось тут, на дивані…
Про що ми із Вами? Ах, звісно, про книжку!

…Іще поцілунок – розтанула крига,
Себе відчуваю і богом, і паном!
Ви вся – наче та непрочитана книга,
Що третю годину лежить за диваном…

Стемніло. Ви йдете… Втікають Амури…
Цілую. Удачі! – Удачі навзáєм!
“На вогник” Ви файно отак заглянули…
Приходьте назавтра! Іще почитаєм…


17.10.2010

Доживають поети в підкаблуччі дружин,
П’ють уранці кефір, чимчикують в контору.
Тільки зрідка, буває, гірчать, як полин,
Присмак рим, слина слів та надій мертве море.
А із пам’яті знов проростає життя,
Переповнене спрагою віршотворіння.
Де поділося все? Щезло без вороття,
Наче в ґрунті сухому пропало насіння.
Вранці раптом нікчемний зродився рядок,
Черв’яком переповз в рафіновану прозу.
Так у вазі конають бруньки верболозу.
Так буденність плекає одномірність думок.

Я Чорний Ангел, скинутий з небес,
Лежу в багнюці й не очікую чудес.
Ридаю над могилою старою.

Забрала у мене прекрасні крила,
І кинула сюди найвища сила
Блукати занепалою марою.

Куди ж подітися створінню нелюдському
І як навчитись жити в світі цьому?
Коли не мала я ніколи плоті.

Й не знаю я, як підвестися на ноги,
Бо не торкалися вони дороги.
І руки не були мої в роботі.

Чим провинилася скажіть я перед вами,
Що маю гріх такий сповідувати роками
Існуючи із тілом і душею.

Я вже не Чорний Ангел, й не людина
І того й іншого мене лиш половина:
Не прийнята ні небом, ні землею...

Улітку



Із ранку, пташиним оточений хором,
Дбайливо слова заплітаю в рядки.
Чи вистачить хисту побачене зором
Унести у вірщів барвисті вінки?
В духмяному сяйві засмаглого літа
Купається поруч навколишній світ:
Клопочуться бджоли натомлено в вітах
І щебет пташиний спадає із віт.
Метелики сплять позолочені сонцем,
Немов чорнобривці в прив’ялій траві.
І світові навстіж розкрите віконце
Виловлює запахи й звуки живі.
Нечутно снують між деревами тіні
Прозорі та теплі, як мами сльоза.
Неначе сусідка повисла на тині,
Безвітрям пригнічена ледь дереза…
Приваблює казка веселого літа
До себе з дитинства мій погляд і спів.
Душею і тілом вдається зігрітись
В яскравому світі її кольорів.

2010

Моя кохана, ти вже спиш
У пісні колисковій,
Які тепер ти бачиш сни:
Чи віщі, чи казкові?
А я не сплю. Я ще сиджу,
Пишу вірші до ночі,
Щоб радість вислати в твої
Сумні безслізні очі.
Щоб ти всміхнулася мені,
Розклеївши конверта,
Щоб посмішка твоя була
Щаслива і відверта.
Щоб ти раділа, над столом
Я низько нахилився...
А поки лист тебе знайде,
Щоб я тобі приснився.


2002

Світ облітає. У нього не вистачить сил
золота стільки тримати на плечах у кленів...
Світ облітає, а ти ще напрочуд зелений,
ти ще цвітіння кульбаби в мені не згасив.
Що мені осінь, коли зацілована я
травнями серця твого і липневою ніччю?
Світ облітає у срібло майбутнього січня,
я вже у літі навічно і вічно твоя...
16.10.10.

А він – не такий, як усі,
і тим перехожих дивує:
в своїй незбагненній красі
у жовтні вогненнім – квітує!
Іржаві сусіди-брати
вже кволою втомою повні,
та сну заважає прийти
його витривале безсоння.

Прозорі зелені листки –
беззахисні і... відчайдушні –
з каштана міцної руки
ще сили виборюють мужньо,
тепло і надію дають...
І згадка зігріє в негоду
про те, як дивак-баламут
ослухався волі Природи.

Він листям своїм молодим
і квітом свічóк промовляє:
– Хто змушує бути таким?
І що я, дивак, з того маю?
Якщо в моїх жилах – весна,
чи варто на осінь зважати?
Така моя доля рясна:
цей світ до нестями кохати!

Я знаю, що перший мороз
тріумф мій зірве на півслові,
та вас мені все ж довелось
зігріти свічками любові!
...І справді – два світських коти
під ним вже герцюють за даму,
а решті – затисло хвости
в лаштунках осінньої драми.

Роздавши всі статки свої,
їх мало, та є вони всюди –
живуть диваки на землі:
коти, і каштани, і люди...

2008

Вас не було лише маленьку вічність.
Тривога в серці. Сум в кутку душі.
Біля воріт чекали мовчки вишні,
Струною натягнулися кущі.

Усім Вас треба. І тепла, й турботи
Не вистачає, поки Вас нема.
Зіщулилась незроблена робота
І в руки не дається нам сама.

Вертайтеся, рідненька, до порога,
Хай біль повз нас минеться-пролетить.
Ми віримо. І молимось до Бога.
Та серденько без Вас усе ж щемить.

не повірю тому хто сміється в обличчя
безнадійно закоханим дням
ніби страху не має до Того Хто притчами
говорив говорив… і відтяв
власну волю і порухи серця – і біль цей
самотужки прожив – для усіх
…в серці дерева хресного – вічними кільцями
дар безсмертя... хвала красі...

Поржавіла радість осені.
Голос хмарки з дна ріки.
Ми не там шукали.
Ось вони –
Богом писані рядки:
На сльозі пташини віщої,
Що покинула гніздо,
На руці зорі найвищої,
Яку ще не мав ніхто.

Темний промінь над калиною.
Тінь корони і хреста.
Щось одне із них покину я –
З ніжним матом на устах.

Чищу душу свою віршами.
Хрест – мов крила в напівсні.
Маячить корона миршава,
Не призначена мені.

Від корони я відкоськаний.
Від хреста ж – ніяк, ніхто.

Поржавіла радість осені.
Дощ у склянках
Грам по сто...

Спасибі тобі за те,
що ти подарував мені спокій.
Спасибі, моє святе,
що плинуть з тобою роки.

Спасибі тобі, що день
почнеться з думками про тебе.
Спасибі, моя "мігрень",
що думаю більш не про себе.

Спасибі тобі за те,
що стала дорослою трішки.
Спасибі, моє мале,
що ділиш зі мною ліжко.

Спасибі тобі, що дощ
малює на вікнах свято.
Спасибі тобі, що ти
дозволив себе кохати..
2010

Минає час і у звороті
Думок подрібленних стоїть
Мара, як ніжний сон свободі
належно вправленний в зеніт.

Створивши безліч примх і звабок,
Зірвавши краплю з Небесі,
Я віддаюсь в обійми-лапи,
Що Доля вертить в колесі.

Колеса сутичок і мрій
Хапають куцими руками.
І пломінь сонця в тій землі,
Якою в нас кидають плани.

Думки - пожертвую життю,
Надії скормленні роками...
Мій світ, я так тебе люблю
З твоїми талими сльозами!

2010

доки про тебе мріяла - мрій розгубила решту
кроком до тебе міряла степ - загубила мешти
вірний мені довірливий годі тобі блукати
дурно махати крилами на чужині мій брате

ждати твого повернення - синім вогнем горіти
серце моє не з кременю важко йому мій світе
я за тобою - колами слідом (укотре) - горлиця
чуєш лечу мій голубе вітер до мене горнеться

… погляд вицвів… у зморшках
чорніють потоплені посмішки…
кожне око, як мóршень,
на лабетах Біди… «В горóсі

лопатки знатимеш!». Сльози
скам’яніли – не видушить… Гíркість
в тембрі голосу… Досить…
болючі-болючі вісті…

Про що не спитаєш – у відповідь
байдужі слова підкреслені…
сумирна розмова, як вíдпуст… «Їдь,
горе моє»… Ні, не весело…

І почав чоловік сей малíти:
єдина дитина відколи
зробилася інвалідом,
недоумком… Нéлюди голову

пробили… вночі перестріли
сина… Душа горе мерéндже…
«Їх знайшли, посадили… Тільки
жити не легше…»

Ужаль кинджальним жалом без жалЮ,
Без співчуття, без літості і звуку.
Зелом я перегірклим постелЮ
На постіль пустку, що цілує руку.

Давай, пускай свою отруту в стан,
Коли мігрень – наївний самозахист.
Не стань прокляттям, що прорісши в стан
Тонкий, так тонко помережить навхрест.

Відторгненій, відреченій від снів,
У стигмах кленів осені так тісно.
Переболів, перегорів, зітлів
У спогад, що рубцює нині й прісно.

Трирічно-триєдино дивний птах –
Це ти і я. І місяць. Сонний триптих.
Від розкоші мелодія гірка:
Скрипаль в провулку перепестив скрипку.

Ховає місяць молоко у дзбан,
Таврує трави в магію капризно.
В рівчак рунічно крапає із ран
Кохання, невзаємне на трутизну…

16.10.2010

Мы все еще живы, видимо в этом вина
Или она в вине, но в нем же, вроде бы, истина?
Люди не могут плакать, искупая сполна,
то, что они еще здесь
а притворяться бессмысленно.
Тысяча предисловий, только один эпилог,
и то,если успеть спеть лебединую песню,
прежде, чем истлеют все твои сотни строк,
все деяния. И тогда после первых "двести"
кто то пошутит,кто то, смеясь, в ответ...
Нет тут вины, под чистыми небесами
У нас есть еще не один счастливый рассвет.
Цветами, стихами, бодрыми голосами
Храня перед собой же святой нерушимый обет.
Чтить память ...
2010

Улітку



Із ранку, пташиним оточений хором,
Дбайливо слова заплітаю в рядки.
Чи вистачить хисту побачене зором
Мені описати – іще невтямки?
В духмяному сяйві засмаглого літа
Купається поруч навколишній світ:
Клопочуться бджоли натомлено в вітах
І щебет пташиний спадає із віт.
Метелики сплять позолочені сонцем,
Немов чорнобривці в прив’ялій траві.
І світові навстіж розкрите віконце
Виловлює запахи й звуки живі.
Нечутно снують між деревами тіні
Прозорі та теплі, як мами сльоза.
Неначе сусідка повисла на тині,
Безвітрям пригнічена ледь дереза…
Приваблює казка веселого літа
До себе з дитинства мій погляд і спів.
Душею і тілом вдається зігрітись
В яскравому світі її кольорів.

2010

Тиша дзвенить в телефоні
Серце втрачає свідомість.
Побудувала кордони,
Щоб захистити совість.

Міста чужого подих,
Думається про сонце,
Це невеликий подвиг
Довіритись незнайомцю.

Я зостанусь навічно
Тут, де немає вітру.
Дівчинкою трирічною,
Посмішкою в повітрі.

Упасти, зависнути або застрягти у ліфті
З тобою разом ніби жертвою на павутині,
Аби виглядало усе випадково-невинно:
І очі зелені,
І шанси у мене
Малі –fifty- fifty.

Ти здалеку будеш вивчати мою поведінку
(В неволі свої мотивації та установки)
І навіть слова не сприйматимуться як відмовка,
Бо, власне, кого ти шукаєш у дівчині-жінку?

Для тебе і створена ця ситуація, знаю,
Відключення світла і дні неприйомні у ЖЕКу,
І голос із шахти не може прорватися ехом
Як дикий звірок, інфікований вірусом зграї.

Давай, спокушай мене чи відштовхни і прощайся,
А я залишу поцілунком візитку на шкірі.
Від мене немає ніякого виходу, віриш?
І в цьому твоє пожиттєве прокляття і щастя.

А я чіпляюся за цей минущий світ,
рву кігті за "своє", мов кішка дика,
так ніби є в нім цінність превелика...

А що в нім є мого? Неясний слід
життя стежини...
Хто ж у тому винен,
що я собі намріяла сама,
як, народившись, віру вспадкувала,
що маю щось?
І з тих часів - пропала...
Життя моє, мов зіткане з тривог,
боязні втрат... І бачить Бог,
як душу біль пекучий обіймає,
і рве, і сіпає, і кров"ю обмиває
нещасне серце.
Правда ж в тім -
ніщо й ніколи не було твоїм,
ніщо й ніхто нікому не належить...
У кожного призначення своє,
і треба вміти дякувати Богу
за довгий шлях,
чи незначну дорогу,
що йдеш пліч-о-пліч з тими,
хто й по розлуці
в серці, наче стигми
живою пам"яттю для тебе є...
Зізнатись в цьому -
справа нелегка.
Прийняти - важче, важче у стократ,
бо вперто серце не бажає втрат -
а дорожить, і любить, і страждає...

2010

Пригорнися до серця, забери мене із розлуки,
Бо кохання ріка вже не має своїх берегів.
Мов бездонне джерельце п'янкої, солодкої муки,
Віддзеркалює зорі, до своїх повертає кругів.

Поверни мене в рай, в той, що співом пташиним озветься,
На бузкових вітрах принеси мені весен красу.
Грай, сопілонько, грай пісню ту, що коханням зоветься.
Крізь печалі і радість мелодію цю пронесу.

Я не можу інакше - лечу й приземлитись не вмію.
Безоглядний політ на семи легкокрилих вітрах.
Так бездумно і просто назустріч несусь буревію!
Ні за чим не шкодую, лечу, мов приречений птах.

Ну що, маестро, - підтягуй струни,
штани, народ і –
ходімо грати!
Нехай дивуються: Паганіні –
у ці палаци,
у ці палати…
Нехай милуються:
Бах і Моцарт,
і Брамс і Скорик.
Тебе почують обов’язково! -
як не зсередини,
то - знадвору.
Вдаряй гучніше!
Хай зводить пальці
і підборіддя.
Веди солодше!
Чаруй красою
традицій Відня.
Хай буде легко.
Хай важко буде
від сну і жиру.
Веди, маестро!
Від меркантильних,
бридких і сірих…
Я тут, з тобою:
твої лаштунки –
мої пенати.
Натхненно тільки,
якщо не можеш
уже не грати!
І поки чисто
звучати буде
струна не всує, -
Гріхи ночами
твої, маестро,
всі відмолю я.

Світло розтало цукеркою. Вечір.
Ти поза зоною. Може, доречно.
Сиві шпалери і тіні плафонів.
Сон, як цілунок, лягає на скроні.
Може, опівночі ляже у фібри
голос нарешті – мобільний на вібро.

Нічка-спокусниця
знову десь нудиться
там під вікном,

вечір ховаючи,
все затуляючи
синім крилом.

Росами осені
рими непрохані –
кішками в дім.

Труться і туляться –
лиш не на вулицю,
в холод і дим.

Буквами-лапками,
ночі загадками –
ось і вірші,

тільки замріятись,
щиро повірити
ти не спіши...

Витікають із хмар перестояні згірклі меди.
Утікають з-під ніг перетоптані звичні твердині.
Самосуд ще триває, та я не вернуся туди.
Самоосуд звершився:"Самотність", - написано синім.

Закінчились думки. Тра’ купити іще цигарок.
Цілий світ заснували слідами розбещені лярви.
Нині з моди виходить банальний терновий вінок.
Нині входять у моду пишноти, амброзії, лаври.

Ви-тікатиму тихо, як Ви. Дише час: тік-не-так.
Перший сніг (і останній), в цілому, погоди не робить.
Просто в груди, як титул, всмоктався роздвоєний знак,
Наче знак розділовий, що впевнено речення дробить.

Затаврована ним, яко смертниця в довгім плащі,
Не співатиму більше. Від рота слова оддираю.
На околицях співу все’дно: хоч співай, хоч кричи.
На око-лицях лиць у Всевидяче Око впадаю,-

Ні в дитинство, ні в сон, ні у ноги, як падають ниць.
Біла магма сльози поглинає сьогодні і вчора.
Тінь тернової гілки – на чистому аркуші шкіц.
Я - черниця його. Я сама одягнулась у чорне.

Нездійсненне бажання: шукати чиїсь голоси,
Засотатись між них, закрутитись у лялечку-кокон,
Бо майбутній метелик не зна про набридливий сніг,
Що здогонить незмінно - не з того, то з іншого боку,

Зариштує повітря, спинивши знервований біг
На око-лицях лиць, що тремтять у Всевидячім Оці.
Передчасне знання диким холодом цілить під дих:
Передчасне успіння - це сніг, що завмер на півкроці.

2003-2009

Для порока уж нет преград -
Чернокрылие мне дано,
И со мной по дороге в ад,
Да не всё ли тебе равно:
Когда яростью страсть в очах,
Не упомнишь, что тело – прах….

Так, раскрываясь, даруют жемчуг
Раковины - что-то губы шепчут,
В танце сливаясь в одном адажио,
Виво, виваче... - за что отдашь его? -
Этот безудержный дикий вальс,
Вечный, как два-три-раз.

Так половинки (казалось, дольки
Лишь единицы) - по правде только
Пара нулей - неделимых, суммою
Равных полуночному безумию,
И бесконечность сложивших вдруг
С помощью губ и рук.

Танец над пропастью неба синей -
Той, что так сладко нас в ноябре манит -
О па-де-де неуклюжих душ!
И - круазе параллельных линий,
Па-де-сизо на простынке времени,
Искрами среди стуж.

Словно ты зодчий из Вавилона,
Выкидыш ранний земного лона,
Слово забудешь для всех единое,
Ибо для вас своя гильотина и
Ночью слепой и при свете дня
Речь - языки огня.

Сохнешь, и рёбра идут на хворост.
Мысли бегут, позабыв про хворость,
Прочь от огревшей их инквизиции.
Видно, недолго с огнём возиться им.
Сердце, нужна ли тебе, ответь,
Эта охота [на] ведьм?

Сердце согреет - увы, сгорая, -
Сердце. Но если из дома змиева
Выйдешь с любовью живой вдвоём
И среди пепла земного рая
Сердце, как птицу, найдёшь - возьми его:
Это теперь твоё.

Для звіра,
що, не кліпаючи,
ловить
застиглий пострах
у людській горлянці
і рве зубами час –
безпеки панцир,
як грім небес:
«ми – однієї крові»

Коли шипить,
визміюючись знову,
напруження
словесного двобою,
де від ненависті
за крок
зійшлися двоє,
шепоче хтось:
«ви – однієї крові».

Не опиратися,
вдихнути
дивну мову
і розгойдати сонце –
вишню світу
щоби відчути врешті,
зрозуміти,
що різні,
так,
та однієї крові.

2010 р.

Вже склалося –
по янголу на відчуття, та нічого складати,
бо сталося –
пройшла війна по вінця в тиші, рашпілем по ґратах.
І дихати,
як вірити що є за що, коли не пити – то чіплятись
за хрипле "ти",
за трупні запахи вітрів і за любов трикляту.
Куди ж мені,
відкритому листу, пропахлому у біль вчорашній?
Ні імені
від ломоти юрби, ні вогнища, де вгріється домашнє...
Чорнила тромб –
обірвані рядки, немов гілки, а серце – плаха,
цупке нутро,
хоч кіл вбивай у це осіннє голосіння птаха.
Прикований,
на погляди приречений, на їхню вкопаність і сирість.
Приховані,
вони лякають і прошиває – як не вогонь, то сіре.
Таки з`ятрю,
пів-зношений у голосних, напів – на сонці перелитий.
Мов люком – трюм,
задраю щільно, аж до крапки три – нерозуміння світу.
Весна, мов кіт,
сама гуляє по собі і відганяє тіні, де осоння клига.
Які щемкі,
які холодні продихи вірша, крізь паперову кригу.
Йому би йти,
губитися між губ метеликом нічним і розпихати
глухі кути
до гостроти – потреби ліктя, голови і дати.
Полощені,
у третіх півнях перебиті – колінні лінії знемоги.
Чи йти, чи ні,
чи залишатися в тобі моїм словам... до перемоги?
Ах, про війну...
вона замовчена, важкий діагноз – світла не впускати.
–Не промину,
прорвалась куля тільки раз в листі відкритому... солдата.

15 Жовтня 2010

Переорано рими. Засіяно слів на віки.
Переміряно болем і страхом, і, врешті, терпінням.
Простягали долоні, але не знайшлося руки.
Розкидали доволі, та ще не збирали каміння.
Переорано небо – у ньому достатньо зірок,
щоби їх роздавати праворуч, ліворуч у дозах.
А до вічності й краху всього, виявляється, крок.
А що потім? А потім... Неписана проза...

О, мамо моя рідна, Україно,
Повідай у яку лиху годину
Запліднена ти яничарами була,
За що тебе так доля прокляла,
Чий гріх спокутуєш,
За що несеш провину?...
-----------------------------

Вишивка на масці – «Не хвора!»
Хрестик…Хрест з темно-синьої ниті.
Привид смерті – огидна потвора
Розмежовує час наш на миті.

ГОрезвісний вселяється жах…
Чи ми зможем його подолати…
Чи розвіємось десь по світах,
Чи залишимось тут помирати…

Тож бо маємо чим пишатись?
З рушників узори – на маску.
Залишається нам сподіватись
Лише тільки на Божу ласку...

2009

А білетик тролейбусний гірко тремтить.
Заколихане щастя прокинулось й плаче.
Повертатись мені зовсім не кортить.
Від’їджати – тим паче.

Я щодня розриваюсь на різні шматки.
І один із них темний, а другий – світліший.
Мені друзі давно вже не пишуть листи,
У поштовій моїй – тиша…

Знов тремтливими пальцями бачу акорд.
І так боляче, наче не струни, а стріли.
Я ж колись без обману і зайвих турбот
Бути осінню вміла…

Розбитий дзвін глухий, як стогін тиші.
Лічильник кряче – все якась розрада!
Холодний сум розпалює у ніші
Четвертого реактора лампаду.
Останній зимній день. Весна назавтра
Торкне осонням пожовтілу стріху.
Відчуження, в старечім серці карта
Відселення і гомону, і сміху.
… А двері рипнуть сиво й нелогічно,
Тут від життя лишились тільки тіні.
Ламає крила журавель криничний
В німім радіаційнім голосінні.
Земля, така велика й галаслива,
Протягує до Всесвіту долоні.
Їй не до того, що змиває злива
У Прип’ять тишу у четвертій зоні…

Умань 2009 рік

Минувся день - зів'яла велич світу.
Нахабність дум я присмерку прощу,
Бо як раніше дуже прагну жити,
В перервах між краплинами дощу.

Не перша в цьому світі й не остання
Словами щирими Отченашу
Як жінка - ще благаю про кохання,
Як мати - за дітей своїх прошу.

Скінченність світу зовсім не лякає,
Допоки мрію, поки ще пишу.
Хай тільки віра крила не складає
В перервах між краплинами дощу.

2007

Титрами життя
пробігло по екрану.
Білий сніг – не сніг. Сіль
на свіжу рану

Сірий дощ – не дощ.
Лиш вода зі склянки.
Завтра буде щось.
Щось настане зранку

В серце встромлять ніж.
Приберіть солоне.

Лікаря? Облиш!
Бачиш, сніг холоне

Ярослав Чорногуз
збірка “Березнева ностальгія”,
поезія “* * * “


Наснилось, ти – ось-ось моя,
Я плоть відчув твою покірну,
Ще не ввійшов, лиш пригортав,
Як обрій – сонце надвечірнє.

Здалось – зійшлися вже краї,
Й нема прогалини між ними,
Та рухи впевнені мої
Чомусь зробилися різкими.

Це – од надмірних почувань –
(Не вірилось, що володію!)
А ти, немов ляклива лань,
Втекла.., і не здійснилась мрія.

…Ні, несправдешні сну жалі,
То зла недоля так жартує,
Нас, мов космічні кораблі,
Любові плавний рух стикує!



пародія

У снах обоє ми затяті –
Терпцю не маєм ні хвилини…
В “Ручному” чи на “Автоматі”?
У снів ранкових два режими…

В пакетику – потрійний клон
(Якесь незвичне пакування)
То сміх – “Союз” і “Аполлон”:
Ось зараз буде стикування!

Я враз стаю такий різкий,
Незвично впевнений і впертий:
Екстаз близький – кричи чи вий!
Ось-ось… Лишились міліметри!

Хай зачекають рубаї –
Покірна ти і дуже здала…
Хвилююсь трохи – де краї?
Нема прогалини – пропала!

Знайдемо, люба! Стільки б справ!
(Ти нині супер – просто диво!)
Ов-ва! Я тільки пригортав.
А результат… Несправедливо…

Ти щось, втішаючи, рекла:
– “Найзаповітніше здійснилось!”
Ляклива лань не утекла.
І не віддалась…То наснилось…

15.10.2010

Ну, що ж ти в’яжеш мене по руках і ногах?
Білий пухнастий , ллєш мені воду за шию прямо з відра.
Бліда долоня - по ній судні вітри студять напасті,
А в них кропивницею ти !
- Здрастуйте, бідна Насте!
І липнеш , як до липучки муха цеце.
- Скажи про це…

Про те, як дерлися ми і самота розливалася, як сироп?
Згорток пискливий…
Яка, іще в біса родима кров?
Лікті тепер кусаєш - біологічна теорія глухоти,
І немає нам діла, куди совість червива захоче повзти.
Ми не чекали батьківської пихи.
Є у нас тато!!!
І тихо.

Лише залишився слід – хода, постава і очі палючі, вовче!
Що ж ти мені каруселі спокус на мобільний торочиш?
Хочеш знати, якого кольору постіль і стіни у нашій квартирі,
Які у нас зливи вродили, які тут захоплення динні?
Ну, як пече, то слухай, Восток – тонка штука Пєтруха!

Крейдяні лиця, обвітрений камінь...
Осінь...
- Курли- журавлі!
Мати побила останнього віника . Батько подер мозолі.
А потім у спину дихало вістря слів і брало слух на таран,
Лобом билась стіна, а по ній розмалював птахів Тарзан,
Ридав поночі, сунувся носом у мамину пелену, хворів.

Вже потім задихала, наче риба, вкинута в добрий став,
Врода чогось стрепенулась, коралі вдягла на Рейстаг,
А потім : ясла, робота – з дев’ятої по двадцять одну.
Було колись напилася ранку і забила твою труну,
Так і йду, як рушничком послалося, поміж чужих вистав.

І добре нам , розумієш , от живимо собі - в маслі сир!
Так, як уміємо, наче пластир зірвали з надбрів’я зір.
Сваримось легко, плавимось, наче морозиво вмить…
Разом є чим передихати, ким десять зим переснить,
От він і тато…
А ти заплітаєш мені павутиною душу і двір.

А пелюшки - лише квіточки, а далі ягоди вовчі на сніг .
Злітала і гепалась доля за батьківський гордий горіх,
Така розпатлана, мов попелюшка -( чайна троянда у грудях).
Судді заплутались, судді - вони ж самі в окулярах люди!
Просто залиш наш поріг, колись ти був сміливим…
І зміг…

Усе сказала, тому – іди, виросте - принесе повне серце води,
Жалість свою розміняла вчора з воронням на проводи,
А тепер психолог каже, що в нас ідеально- позитивна родина!
Де тебе, красене, носило,коли пиляли безумом пуповину?
А тепер сам - плавлений сирок у мікрохвильовці,
Перевертаєш планету?
Забери собі краще, бо гірше згубив.
Лібрето…

Пригости мене чорним вином у гарячому сонці,
на червоному тілі журба - як побита луна.
Я не вірю тобі, але вірю у тебе й за тебе.
Із осіннього неба готується впасти вода.
Я торкаюся пальців - це глибше, ніж можна пізнати.
Не кажи, що нестерпно; волога душа - як рука.
Не роздай мене світу, не перетвори на хвилину,
і не стань мені тілом важкого, як тінь, гайдука.

2010