Як тобі не-живеться? Чи всі зашнуровано рани?
Відпустивши коріння, зростає і важчає хрест.
Потойбічна зима все кровить і кровить снігурами,
електронні хорти на сторожі забутих адрес
відгризаючи тіні від себе, спокутують вірність…
Я тоді тризіркову твою висоту не взяла…
Біла готика церкви і небо, пошите навиріст
ще не раз пересниться… А нині - мала
наша гойдалка тінню малює тонкі паралелі
на глухому піску, де зрослися дитячі сліди.
Як тобі не-гойдається, сонце? І світ на тарелі
по скибках пізнається. Не обертайся, іди…
Бо вже казяться пси і вгинається ніч, як лозина
бо зірватися – значить упасти губами на крик.
Ти живеш… На снігах… На мізинчику сонного сина,
і на всьому, до чого торкатися звик.

Що лишилось по нас? Недостуканий рок, недовивих
потаємних суглобів, терпкий аромат глибини,
наче перший кальян, і остання надія на видих…
Як тобі там не-дишеться? Вже коли що, не-дзвони…
Снігурі - не поштові. Їм важко приносити вісті.
Скориставшись корою, хоч краплю смоли напиши…
Я тоді не сказала… Мене перекраяло місто.

Я тоді не взяла висоту.
Бо хотілось вершин…

У весняному білопінні –
Нарциси –
спалахи салютів.

***
Нам незатишно – весна
йде з потугами до тями.
то ясна, а то сумна,
то зриває дах вітрами.
Облітає білий сад
помаранчів, що безлисті,
прикрашає безліч вад
парку дике позамістя.
Й почуття від тих окрас –
ляпас – різко і навихльост
– Ах, незатишний Парнас,
як цей бруд з нічого виріс..?
Переможних дій трива
битва – у п’янких розмовах:
свято справ не на словах,
а на глузд, а чи здоровий..?

Минає хвилина
Хвилина нещастя,
Єдина хвилина,
Хвилина прекрасна

Залишиш ти сон мій
Й заплаче все місто
Для чого кидаєш?
Мені тут так тісно.

Минають години
Пливуть, мов роками
Наснилась сьогодні
Стіна, що між нами

Стоїть неприступно
Й мене не пускає
Для чого, навіщо
Це все, я не знаю.

Як день наступає,
Ховаюсь від світла
Без тебе все стало
Таке не помітне

Яочі закрию
Й у мріях блукаю
Я жду, що озвешся
Тебе я шукаю!

Тужитиме небо
Блакитне дощами
І дощ цей навіки
Залишиться з нами,

Бо небо це плаче
Як я, щохвилини,
Залишу надію
Останні години

Тривоги сумні
І пусті сподівання,
Для мене цей день,
Немов перший й останній.

Що може змінити
Єдина хвилина
Що щастя і радість
Я в ній залишила.

Хвилина ця сниться
Сумними ночами
І знову навіки
Залишилась з нами

Міняє життя все
Єдина хвилина,
І втрати і радість
Вона розділила.

Минає хвилина,
Минає життя
З хвилиною й будем
Іти до кінця!!!

2010 рік

Мій світлий ангел ховає крила,
Вуста шепочуть : “Куди ідеш?”.
Втрачаю спокій, втрачаю сили,
Душа блукає поміж людей.

Мій світлий ангел давно втомився,
Моїм жалінням нема кінця.
Куди й навіщо від мене дівся?
Для чого ж вічне ти обіцяв?

Мій світлий ангел кохає іншу,
Мене - у прірву, туди, де біль.
Колись ридала, сьогодні — смішно.
Бо ти не ангел...
Затям собі.



05.05.2010р.

Намокли шляхи між нами.
Негоду, дощі прости.
Пов’язані ми роками,
та світ зав’язав не ти.

Зустрілись на роздоріжжі
у тінях від парасоль.
Твій погляд по венах ріже
без леза. Тому дозволь

не глянути в очі навіть,
пройти, як пройшли літа.
Цей світ помилки не править...
Я також, на жаль, ще та...

Ніхто не ввійде у прочинені двері,
Не скаже «як справи» чи просто змовчить,
І сірий піджак в кольоровім етері
Одіти чи зняти в чужу середмить.
Ця пісня чи просто настійливий стукіт
Вливається болем крізь піну повстань
Не буде ніколи пройнята, почута
І тихо відійде у шепіт зітхань.
Нірвана самотності душу волочить
Німу і пустинну немов божевільну,
І було б все просто, та квилить неспокій –
Кидається в погляд роздільний.
У безвісті більше нещастя й розпусти,
Хоч деколи ми і живемо злиденно,
Та є сподівання, гріховність відпустить
Забутий для серця нещасний священик.
І було б все добре, не треба запитань,
Спустошили совість, згубили в пітьмі,
Бо ми ж пов’язались із їхньої ниті –
Здається повірили в казку чи міф.
І скільки ж пройде тих років серед часу,
Залишу надію, хай ще поживе:
Знайти серед пакостей наших-ненаших
Щось дійсно душевне, можливо святе…

04.05.10

а ты споешь мне колыбельную, милый?
закроешь влажные глаза покрепче?
ударишь в мой висок гитарным грифом?
шестой своей струной пробьешь мне сердце?

2010

Серед жайворонків і хрущів,
і дерев зеленобрових,
серед космосу полів і сіл
в ароматах бузинових
я лечу
на ровері…

(а може, тут і я хрущ, а може, і я жайворонок?)

(2010)

*ровер (галицьке) - велосипед

Дома стареют медленней, чем люди...
Их каменная плоть презрела Время.
Забот мирских докучливое бремя,
что боги подают на звездном блюде,
их не волнует. Потому так было, будет -
Дома стареют медленней, чем люди...

Ніби печатка
Клена весняний листок –
Віза у всесвіт.

На Україні раптом стало тихо.
Чорніють хмари. Вітер підвива
на цвинтарях задавненої пихи,
де бадилинням проросли слова,
поховані в закинутих могилах
повстань і війн, пісень і просто мрій, –
тож тиша нишком кореніє в жилах
того, хто болем поки що живий,
але вже розпадається поволі
в пустель і пустослів’я ниций час
на спогади, на молитви, на долі
усіх, що будуть, будуть після нас,
бо хай німа
сторожа кладовищна
у загорожах
лад дає траві,
та їхні скіски
вже гнівливо свищуть
і зблискують,
як блискавки вгорі.

Ничего не написано боле:
многоточия, пустота -
словно взглядом, пронизанным болью,
смотрит бездна из-под моста.
Но с безмолвным точным падением,
заостренные для строки,
как непроизнесенные тени,
ненаписанные стихи
высыпаются семенем в пропасть,
солонее, чем пот с креста,
чтобы золотом высшей пробы
из безмолвия прорастать.

Самотина лірична.
Не хочу майже нічого.
Лежати й дивитися в небо зоряне чи лелече.
Вітер глибокий.
Хата крилата, їй-Богу.
Річка – як довгий осінній вечір.

Серце коханої – наче обличчя долі.
Яблука білі.
Небо – як хліб із сіллю.
І, як шрами на шаблі, що боролась за волю,
Пахне сушене зілля.

Дзвони убиті дитячих рук поцілунком.
Над лісом повітря синє, як очі.
Але душа по команді «Струнко!»
Уже нічого не хоче.

Крила від німба згоряють на білий попіл.
Так загоряються яблуні білим світом.

Уже немає для крові ні азії, ні європи,
Але літа є, літання, літо,
Море бездонно красиве,
Трава між могилами рідних…
Самотина лірична.
Худенькі стежки свічок.

Душа задивилась на тіло.
У небі – аж Бога видно,
Складеного зі світла
Падаючих
Зірок.

Серед протоптаних доріг, стежок вузеньких,
Мов зачарований, поріг моєї неньки.
Не відречуся від плетіння чи кужілля,
Понад яким вона думками ворожила.
Де сподівалася доньці подарувати
Життя яскраву незбагненність...вічна Мати.`
2005 р.

Сполохи життя згасають швидко.
В’ються переплутані стежки –
Не збереш тугим плетінням в нитку:
Не даються, думам навпаки.
Я шукала в безлічі стежинок
І широких у світи шляхів.
А вони сховалися в барвінок
Твого серця
від нещадних злив.
Гострим зором бачиться під осінь:
Щасливіше тих часів нема.
Спогади заплутались в торосах,
А на серці - злив солених смак.
Але знову сонце бовваніє
Передвістям щастя і тепла:
Це онуки – промені надії.
Їм тепер я серце віддала.

Матінка віночок-оберіг звивала,
Калину та вербу у плетіння клала,
Бо від цього зілля – символа Вкраїни,
Рожевіє врода кожної дитини.
Злагодою й миром ластівка багата.
То ж нехай гніздиться на вежі й на хаті.

Дарував лелека щастя й охорону,
Для краю та роду. Для рідного дому.
А зозуля років насипала більше,
Тому й пташеняток ...підкидала іншим.
Зв'язувало поле кохання віночок
З рум’янцю та вишні, калини квіточок.

Вплітало між ними любистку й волошок,
Щоб жили щасливо в подіях хороших.
Віночок надії з маку чарівного
Дарували люди козаку в дорогу ,
Аби був хоробрим, плекав свою силу,
Не був соромливим, кохаючи милу.

Від очей недобрих та від злих навроків –
Клечальная сила з полину над оком.
Чаклунськеє зілля у тому віночку:
Захищає сина, береже і дочку.
А в’ється барвінок – то душі безсмертя.
Деревій смакує нескорену впертість.

Ромашка в плетінні – чистота і цнота.
В яблуні та вишні – мамина турбота.
Береже безсмертник у вінку здоров’я,
А ружа та мальва – надію з любов’ю.
Відданість любистком зміцнюється в домі,
Відганяє злеє та долає втому.

Півонія – віра. Хміль - гнучкість та розум,
Почуття ховають від злив та морозів.
Доброго бажаючи – не вплітай гірчиці,
Дурману, осоту, ягоди-вовчиці.
Папороть нечисту відкидай, бо доля
Близенько чекає, не за дальнім полем.

...Матінка стрічками вінок веселила.
Приплітала синю, жовтесеньку, білу,
Бо кортілось неньці, щоб доньці жилося
Під блакитним небом, з водою, з колоссям.
Жовта стрічка – сонце, рожева – багацтво.
Радість в милих вічках – щасливе юнацтво.
Хто парубка має – червону вплітає.
...В барвистих віночках дівчата гуляють.
2005 р.

Терпне небо – терпи,
свисне куля – святій.
Впиті винами з тіл,
просихають степи.

Ти – маля ковилі,
засинай, сину, сни.
Табуни вороних,
вороння, журавлів

пронесуться без слів.
Оніміє душа
без ікон і гроша,
стане пухом землі.

Ржа спасеться в дощах,
вийде жерлами гільз
і їдке, наче цвіль,
гроно сонця в очах.

Розполошений біль
приведе кобзарю,
мов для Бога – зорю,
що ятрить звідусіль.

А напнеся струна –
аж задихає плач,
мов криївка тепла
й Батьківщина зрина.

І згадаєшся ти –
ще безвусий юнак.
Полонила війна,
охрестила святим.

Терпне небо – терпи,
що не куля – то син.
Море випито вин
за любов і степи.

4 Травня 2010

Важкі часи. Твоя прадавня суть
у суперечці за любов і віру.
І боляче. І знову не збагнуть
ті, що ніколи не кохали щиро,
чому ти відпустила... а сама
ридала потім і ламала руки...
А відпускала ж – начебто німа,
оглухла зовсім – не зронила звуку...
Важкі часи. Але хіба могла
ти подих у руці тримати вічно
і промінь сонця, коли все – імла?
Ти відпустила... Нагодились вірші.

Червень, 2009

Кричить десь час в полоні пустоти,
Та не для нас,не крикне «Повернись!».
Не знайде слів на сторінках життя,
Щоб заридати й стати небуттям.
Не витисне брехливої слози,
Із почуттів не зробить вже грози.
Думок той злиток не вкраде,
В вогонь тих слів не зазирне.
Хоч істина уже щемить,
Та «Повернись!» не закричить.

Загрузнув день у сонячній імлі,
Вершкові хмари смакували обрій.
Усе втішалось на землі,
І сонце красувалось в небі гордо.

Річки розкинули блискучі рукави,
Трава ромашки білі тихо ткала.
В твоїх очах сіяли кольори,
Що теплим літом я у тебе вкрала.

Ти створюєш пожежі в мому серці,
Вискубуєш із мене ти життя.
Затята боротьба в жорстокім герці
Між правдою кохання й небуття.
Зростає тиск у скронях від любові,
Щемить в душі краплина каяття.
Та захлинається вже серце болеем…
Ти виграв бій,та втратив майбуття.

Зима … Літає хуртовина,
Мороз куса обвітрене лице.
А я стою, закутана в хустину,
І сніг далекі спогади мете.
Стою, куди іти не знаю,
Немов на роздоріжжі почуттів.
Зима розбуджує чуттєву гаму,
І камінь, навіть той зомлів.
А я стою, немов чогось чекаю,
Вже другу шкіру знімає з мене шквал.
Та в середині в мене все палає,
Бо хтось з’явився, невже не бачиш, там?
До мене просувалась сіра постать,
Одягнена у шубу з дивних слів.
Вона забрала із лиця волосся,
І я побачила царицю снів.
Вона накинула на мене білий шепіт,
Він сплів мережку тую звукову.
І мов, якийсь словесний трепет,
Полинув вірш у мене з вуст.
Пройшла година, день, а може й більше,
Я поетичну ниточку тягла.
Та зникла хуртовина білосніжна,
З собою й постать потягла.
Пройшло багато років з того часу,
Це показала сивая коса.
Невдовзі я дізналась правду –
Це був лиш сон – реальність не така.

Я піду по п*ятах за тобою,
Я кометою впаду із неба.
В забуття поведу за собою,
Ніжно душу заберу у тебе.

Я у твоїх снах залишуся,
Мені затишно там із тобою.
В твою музу перевернуся,
Я життя твого стану рікою

Я ніччю буду твоєю,
Берегтиму твої таємниці.
Грайливо вколю зорею,
Пристрасть навію в зіниці.

Схоплю і буду душити
Силою свого кохання.
Спробую густо розшити
Мріями твої вагання.

В твому серці я поселюся,
Змушу його танцювати.
Казкою я залишуся,
Що може реальністю стати.

Я стану твоєю тінню,
Огорну твої мужні плечі.
Ще здивуєшся мому вмінню
Залишатись навічно в серці…

Мені ніхто вже не бажає "На добраніч!",
Та й не до "спати" вже мені чомусь.
Ніякої сименрії...і несинхронна північ
Розказує мої казки комусь.

Я не пишу. Писати зараз я не можу.
Мені чомусь з думками не зійтись.
Словами тишу ще раз потривожу,
Моє чекання, дзвоном одзовись.

Звідки взялося це слово,
Хто його придумав?
Вам нікому не відомо,
Знаєм лиш ми з кумом...
То було в шинку одному, -
Ми там пили пиво.
Й не відчули, як потому
Сталося нам диво…
Так за кухлем десь четвертим..,
Не встигли й допити,
Як до нас підходить бармен,
Щоб му заплатити.
Поки ми збагнули толком,
Що, куди й до чого,
Нас немов тим «русским током»:
В гаманцях – НІЧОГО!
Ми здивовані, нервуєм
«Що маєм робити?»,
Та й барменові говорим, -
- Дайте нам допити!».
І уже не хлепчим пиво,
Цідим через зуби,
Тягнем час як можна довше…
- Куме, щось придумав?
Кум у відповідь знітився,
Затискав плечима,
Аж тут дивлюсь
Сидить муха куму між очима.
Я до нього й промовляю,
Тихо й обережно, -
- Замри, куме, не ворушся.
Постараюсь ніжно...
Й одним махом однов лівов
Збив муху до кухля...:
- Ото маєш тобі пиво!
Та тут муха здохла!!!
Кричу гучно – деверсую,
Кум мене спиняє:
- Зажди, - каже, - отакої!...
Бармен підбігає:
- Я вас прошу, не скандуйте...
- Вибачте, тут муха...
Й заплатити Вам, даруйте,
Нам не хватить духу.
Тож або ми замовкаєм
Й не робим „реклами”,
Йдемо звідси, не плативши,
Своїми ногами,
Або ж зараз, начувайтесь, -
Втратите клієнтів...?
- Ні, ні, що Ви, не хвилюйтесь,
Вибачте, бувайте...
Отак ось то нас із кумом
Муха врятувала.
Вийшли з шинку ситі пивом
Ще й пожартували!

І коли це ми - малята -
уступили на поріг
школи... Нині - інше свято:
вибір долі і доріг.

Приспів:
Кличе мрія кришталева.
Ми - Карпатської Землі
королеви з Королева,
з Королева королі!..

І літа і весни мчали.
Праця то була - не гра.
Нас плекали, нас навчали.
А тепер - у світ пора.

Приспів.

Школо, дякуємо, мамо!
Вчителям - низький уклін!
І батькам - уклін! Бог - з нами!
Нас вітає божий дзвін!

Приспів.

Травень 2010

* Тема очікує музичного
вирішення.

В танку кружляє осіння жовтінь,
Ховає в хащу свої літа.
Шепоче, ніби ще буде потім
Пора зелена і золота.
Не заперечуєш? Що й казати!
Сприймає кроки хрумтливий сніг.
І покоління твої завзяті
Складуть про долю нові пісні.
Не сперечайся: весна ізнову
Згойдає в гніздах пухке перо.
...Щедрує місяць передранковий,
У кожну хату веде добро.

Побредеш у світанки серпневі
Пізнавати суміжностей грань
До туману, що спав на ромені,
Та до грому, що з нотами грав –
Блискавкáми заб’ється крислато:
„Збережи дзвони слова про них
Та ще встигни комусь передати
Амбру їх пелюстків запашних.

Новобужжя з Одеським пероном
Золотавим натхненням зів’єш.
Степ і море –споріднені в скронях –
Знов закличеш у долю – без меж!
Там, на схилі ясних землебачень –
(Адже й зорі уверх не летять!), –
Їм
нащадками й словом
віддячиш
За проведене з ними життя.
Віддаляючись, мирно тішся
Випадінням в ліричний стан,
Бо ще гніваєш сонну тишу,
Ще ... іскрить страстей океан!”
.07 р.

Накрутив брунастих кольорів,
Розмішав у зелені осінній
Час, що вже під вересень
знесилив
Л і т о, зацукроване в добрі.
Позбивав горіхи і каштан,
Жолудеві кульки, а калину
Напомадив густо. І за стан
Обійняв червону горобину.
А коли залишилось прикрас, –
На весілля їх приніс, до вас.

Я - сонцепоклонник.
Я - словопоклонник...
Та з мертвих колод не майструю богів.
Нехай дорікає філософ-законник,
Що вийшов я геть із його берегів.

Я вчусь у річок, що підважують кригу,
Ідіть критикуйте весняні річки!..
Я небо вечірнє гортаю, мов книгу, -
І зорі, як букви, стають у рядки.

Слівце помірковане,
Кволе,
Обачне
Мені не годилося там, у бою.
Об Сонце, неначе об коло наждачне,
Я вичистив совість і душу свою.

І слово - назовні,
І серце - назовні:
Дивіться, читайте, -
я вийшов на суд.
Стоїть моя доля, як місяць уповні.
Не знаючи збочень і темних облуд.

Поезія - це не лампадна олива:
Я в неї впускаю космічну добу.
Та тільки почуєте слово зрадливе.
Беріть і карайте...
На смерть.
На ганьбу.

Листя в проталинах - як мідяки.
Сонце кублиться у хмарах.
Ковдру зими продають граки
На лісових базарах.

Де покупці?..
Покупців нема.
Де бариші?..
Баришів не густо.
Піде з базару горбата зима
Без іскрометного хрусту.

Не відповість на жодне з питань -
Просто весна, та й годі.
Кленам насниться клекіт повстань
В їхній зеленій породі.

Хтось там когось переміг, поборов.
Будуть і ліві, і праві.
Буде пролита зелена кров...
Справді чи тільки в уяві?

Просто весна, - як у всі віки,
(В когось, можливо, остання).
Пнеться трава, вибухають бруньки.
Просто звичайне зростання.

Вічності крутолобий віл
Крутить світила імлисті.
Може, ми також лише хлорофіл
У галактичному листі?

І течемо,
течемо, як струмки,
У неосяжних чарах...
...Ковдру зими продають граки
На позахмарних базарах.

золоті пасма день накрутив на дрібні папільйотки
і з букетом кульбаб сонцесяйних біжить на трамвай,
вітерець – ні шелесь, що ж, погода сьогодні «нельотна»,
та і змій паперовий, роззява, посіяв права.

«стук-стук-стук» із колісного-трамвайного чути оркестру,
поворот скипу-рипу пронизливо котиться з нот -
вузькорейка дорогу у вигинах весело креслить,
щоб вагони старанно вивчали весняний фокстрот.

і, мурмочучи щось переливне з альбому Вівальді,
день іде півпорожнім вагоном і сіє тепло,
пасажири всміхаються сонцю в розхристаних пальтах,
а кульбабам, розсипаним, сниться, що так і було.

Заримована коханням,
Редагована життям,
У процесі забування
Я дійшла до забуття.

Забуваючи розлуку,
Я забула про любов.
Не тягни до мене руки.
Я щаслива. Ти пішов.

Зупини цей слововилив
І густий потік морфем.
Божеволію на хвилях
"Загубилася-FM".


04/05/2010

2.30

Стоїш мені – мов зірка над хрестом.
Мов пташки зойк над скіфськими бабами.
У нас дітей нема.
Лиш віршів том
Я написав –
Скидав із серця камінь...

Я жив тобою сотні різних літ
(На вік душі вік тіла мало вплинув…).
По суті й зовсім не змінився світ…
По суті – зовсім:
Був і є калиновим.

І я тебе розмінював на… все,
На рвані грішні зустрічі, на вина,
Безпечний секс і небезпечний сенс,
На батька, сина… і на батьківщину.

Чекає нас давно самотній Бог
Там, де ж дерева хлібні й коренасті.
І біс також хотів би нас обох,
А не окремо заманити в снасті.

Природа ж бо – великий драматург –
Нас розділила, щоби знов спаяти
В єдину пісню трепетну, густу –
Й покласти спати…

Спалахнула зірка, та й на овид,
переплутала із ніччю день –
ранок починається, на подив, –
з філіжанки кави і пісень…

У бокалах – залишки Боржомі,
клапті болю змию з пазурів,
залишаюсь і надалі – homo,
Як би ти не думав, й поготів…

Спозаранку вмиюся до сонця,
най омана йде за рубікон,
божевіллям зблиснуть мої очі
для життя, що дибиться на кон…

Вырвать бы силой стиха
ложью вскормленное жало,
что Украина ...пропала,
с миром погрязнув в грехах.

Выполнить силой молитв
самоотверженно, тихо,
как на охоте волчиха,
то, что природа велит:

В жестком незримом бою
с мир искушающей силой
Выстоим, краю мой милый!
Зори об этом поют!
2010 г.

Юній художниці м. Харкова
Повидиш Олесі

Ну ж бо, мріймо, Олесе,
Про заможність країн,
Про міста, де над плесо
Тьохкотять солов’ї,
Про майбутнє ... під сонцем,
Про щасливішу мить –
Не з малого віконця,
А між світом –людьми...
Відобразь на картині
Всю космічність ... Вона, –
Ми ж у цьому не винні!–
Є найліпша для нас!
2008 р.

Вже весна медовим духом зиму відганяє,
А до свого подвір’ячка шпак не прилітає.
–Де ти, шпаче, забарився, де блукаєш досі?
Чи тримаєш напрям інший, закликаний в гості?!
Під балконом у чеканні зітхає кубельце,
А у мене ...вже помітна тривога на серці:
Ти образився, можливо? Чи загинув може?
Хто додому повертає, –помагай їм, Боже!
А якщо забув дорогу до рідної хати,
Де високий красень ясень в розкішші крислатім
Плете віти, –
згадай пісню, що доля співає,
Коли серце закохане –весняним розмаєм!
2000 р.

Згадалося. Затерпло. Заболіло.
Вже спогад-пташка в’є гніздо в душі.
Запахло. Затремтіло. Звесеніло
В очікуванні запашних дощів.

Задушно. Затривожено. Затісно
У цю хвилину думати про тебе.
Якимсь чужим здалося рідне місто,
Якимсь німим постало синє небо.

Затьмарено. Захмарено. Високо.
Спогад — як мрія — сильний і крилатий.
То заплива в глибінь глибоку,
То вирина — й гайда літати.

Згадалося. Затерпло. Заболіло.
Як солодко і млосно на душі!
Запахло. Затремтіло. Звесеніло.
Ступає спогад по м’якій росі.
2008

“О дитя, живое сердце”

О дитя, живое сердце
Ты за мячик приняла:
Этим мячиком играешь,
Беззаботно весела.

Ты, резвясь, кидаешь сердце
То к лазури, то во прах
С тем же хохотом беспечным
На пленительных устах.

1886



“О дитя, живе ти серце”

О дитя, живе ти серце
Переплутала з м”ячем.
Ним ти граєшся уперто
З безтурботністю іще.

І той м”ячик підкидаєш
Ти під землю й в небеса.
Безпечні усмішки ховаєш
На привабливих вустах.


02.05.2010р.

“ОСЕНЬЮ В ЛЕТНЕМ САДУ”

В аллее нежной и туманной,
Шурша осеннею листвой,
Дитя букет сбирает странный,
С улыбкой жизни молодой...

Все ближе тень октябрьской ночи,
Все ярче мертвенный букет,
Но радует живые очи
Увядших листьев пышный цвет...

Чем бледный вечер неутешней,
Тем смех ребенка веселей,
Подобен пенью птицы вешней
В холодном сумраке аллей.

Находит в увяданьи сладость
Его блаженная пора:
Ему паденье листьев - радость,
Ему и смерть еще — игра!..




“У ЛІТНІМ САДУ ВОСЕНИ”

В алеї ніжній і туманній,
Де тільки листя шум звучить.
Дитя букет збирає гарний,
Безтурботно сміючись.

Із настанням німої ночі
Букет стає все яскравіш.
І радіють живі очі
Палітрі дивних кольорів.

Чим менше в вечорі утіхи,
Тим більше радісне дитя
Неначе співом райським, сміхом
Проймає морок небуття.

Знаходить в в”ялості красиве
Блаженства сповнена пора:
І листопад для нього — диво,
І смерть для нього — все ще гра...


02/05/2010

...Не віриться… Невже весна?
Причинна, ніжна, білопінна, –
ув очі, ніби лій, масна,
а тілу – ще кожуха винна.

Здається, тліє у вогні
останній сніг болючим болем,
а пил, брудніший день при дні,
усе щільніш бере за горло.

...і ночі наче й не було,
очам немає відпочинку,
і знову час – всім снам назло
свій день посіяти на вчинки,

…на сходи. Сходами іти…
Чи вгору? …голчасто, квітчасто...
Чи вниз, на стежку, що колись
Ще приведе мене до щастя…

Весна перед дощем
Спраглими вустами промовляє:
"Пошли краплинку з неба, щоб била ключем.
Нехай вона всіх спраглих напуває.

Нехай напоїть вишеньку,
Нехай омиє цвіт.
Нехай затопить тишеньку
І мовчазний отвіт.

Поллє всі сподівання,
Всі мрії хай зростить.
Скоротить нам чекання.
Нехай все відболить.

Нехай натягне райдугу
Над річкою й в мені,
Що стане, мов дорога
Крізь сірі, шумні дні.

Природа вся в чеканні
Завмерла. Не дихне.
У щастя сподіванні
Все молить про одне...

Прислухаюся - ніжний шум
Тупцює десь попереду,
Немов, із їхніх дум,
Що віру мали тверду.

Весна під час дощу
Вдихає волю вперто.
Я всім усе прощу
Без пафосу й концертів.

Той дощ усе змиває
У вчора, в небуття.
Лиш небо пам"ятає
Все те...моє життя.

Він напуває віру
У завтрішнє майбутнє.
Він зрощує без міри
Надію в незабутнє.

Веселки мости
Від вчора, крізь сьогодні
В майбутнього світи
Протягнуто мені.

Все мріє по-новому.
По свіжому гіллі
Промінчик сонечка рудого
Біжить у сни мені.

Весна після дощу.
Проста. Без макіяжу.
Нарешті я стереотипи розтрощу.
Тепер я знаю, що краса - без макіяжу.

Тому, напевно, й справжня,
Тому і чарівна.
Душа за маскою - порожня.
Весна - жива. В мені дзвенить вона.

Дощ і весна -
Це, справді, найщиріше.
Є істина одна -
Все спрвжнє - найрідніше.

Душа із-під дощу пірнає у життя.
У казку днів живу
Іде без вороття.
Люблю весну. Щирішу і нову!



02.05.10 22:06

Жовті ліхтарі, світло у вікно...
П"яний сірий дощ і його тепло.
Вії тяготять, сон в кривій душі,
Фото на столі і його вірші...

Сірий п"яний дощ крапає з небес,
А в душі шкребе чорно-білий пес...

2010

Ідеш по вулиці пустій.
Для тебе - пусто.. хоч навколо
Кружляє безліч тих людей
в чиїх очах ти наче квола,
а квола тим, що не така
І погляд їх пронзає спокій.
Зима іде. Іде зима
І ти одна. Ти боса й гола...


2007

Я собі – наче фраєр,
Іду, обіймаю псів.
Вітряно проминаю
Чоловічу красу лісів.

Глибоко пофіг слава,
Гроші, кохання, даль...
Пофіг дитинство навіть.
Але усього жаль.

Жаль, що не пахне м’ята.
Жаль, що усі смішні.
Жаль, що житейське свято
Кінчиться навесні.

Входжу, як ніж в печінку,
В прокляту вічність я.
Шкода, що краща жінка
Вчора була моя.

Жаль, що усе відомо.
Жаль, що не маю крил.
Вперто нервує втома
При закінченні Гри.

Свічка – маленьке пекло –
Рідне, близьке, своє.
Я від себе далеко
Досі, досі ще є.

В щасті нема свободи
І у любові теж.
Тому вмирати модно
В усміхах узбереж.

Плакала тілом вишня.
Предки під нею сплять.
Вийшло життя моє, вийшло...
З балу до корабля.

20 квіт. 96

Чому думки перетікають в вірші,
Чому так тягне їх в сплетіння рим,
Від того не стають вони світліші
І не зникають тисячі проблем.

Душа вмивається віршами, як сльозою,
Перетікає з вічного в святе,
І кинувшись у нього з головою,
Ти розумієш, що життя не те.

Що мало в нас духовності і цноти,
І щирості, любові, як в Христа,
З’їдають сірі будні та турботи
Натомлені, знесилені серця .

Думки перетікають плавно в вірші
Очищується стомлена душа
І ми стаємо за що раз добріші.
І чисті, як розкаяння сльоза.

2010 р.

Я часто думаю про те,
Як у лікарні безнадії,
Утративши імунітет,
Любов’ю важко захворію.

І не звернусь до лікарів –
Вакцина будь-яка безсила.
Я – інфікована згори,
Бо цю хворобу попросила.

В легенях вітер забринить
І будуть вени моря повні,
Як тільки Лікар Головний
Хворобу випише любовну.

Люблю дощі за те, що втому
Проганяють із душі.
Замість крапки ставлять кому,
Неначе з мене сміючись.

Люблю дощі за те, що відчай
Трансформують в теплий сум.
І за те, що всюди й вічно
Торбу спогадів несуть.

Моє життя скидає маски,
Весна розплакалась в душі.
І я розплакалась.Від щастя.
Бо я обожнюю дощі!


02.05.2010р.