Я мечтал быть собакой, большой, шерстяной, лохматой,
верным другом, отлично знающим как это делать,
но тогда зодиак был залеплен зимой и ватой,
и душа моя вниз человеческой полетела.

И упала на снег, и осталась лежать до лета,
а точнее в апреле, какой-то залетный аист,
обнаружил меня и заставил бродить по свету,
вот с тех пор я, как ветер, по этой земле скитаюсь.

На беду воспитан этой белой залетной птицей,
ни гнезда, ни земли, но с врожденной привычкой выси,
я куда бы ни шел - оттуда мне не возвратиться,
да и некуда, и потому не имеет смысла.

А куда же идти? Если все обратить по кругу,
то вернешься в точку, откуда все и начиналось,
я пытался жить, я кому-то протягивал руку,
а в ладонь прилетал плевок под названием жалость.

В городке неизвестном меж ребрами двух империй,
где правители спорят, чей карточный домик выше,
я стучался в двери домов и трактиров, но двери
были заперты, и мне навстречу никто не вышел.

И бескрылостью, словно смирительною рубахой,
я связал себя, чтобы случайно чего не сделать,
я мечтал когда-то родиться лохматой собакой,
но теперь уже и этого не хотелось.

нема

До всіх нас непомітно,
Неначе горобець,
Крадеться неминучо-
Неконтрольований кабздець.

Історія нас учить,
Що ми дурні й тупі,
І всіх нас під-жи-дає
Кабздець на букву "пі".

Не встигне і пробігти
По спИні морозець,
А вже чека на тебе
Твій персональний "бздець".

Один лиш порятунок:
Якщо уже ти мрець.
Якщо ж живий - готуйся
Зустріти свій кабздець.

Кабздець буває різний,
Та результат - один.
Ти можеш лише вибрати
Улюблений бензин,

Ти можеш тілько вибрати
Мотузку до лиця,
Завод, де варять мило, чи
Виробника стільця.

Якщо ж ти будеш все життя
Держатись молодця,-
Ти зміниш - в кращім випадку-
Лиш дату кабздеця.

- У чому сенс життя? – пита внук діда…
А дід онукові: - Мой-мой.. У боротьбі…
Як вовча зграя вперто йде по сліду –
Так двоє з них змагаються в тобі…

…Не на життя – на смерть у герці б’ються,
Переминаючи, як млин, твоє нутро…
І у невпинному двобої не здаються,
Один – суть Зло, а інший – суть Добро…

…І доки ти живеш – триває бійка…
Безкомпромісна січа, буря, вир…
І лиш коли пересихає дійка,
Душа твоя на Тому Світі має мир…

…І внук спитався: - Ну, а хто ж з них переможе,
У чоловіка, що під Сонцем ґаздував?...
І дід сказав: - А той, якого він, дай Боже,
Усе життя підігрівав і годував…

…Роки пройдуть, і ти, мій сину, ставши дідом,
Обмолотивши сніп тугий своїх років –
Не позабудь, своєму внукові повідай,
Прадавню казку про життя і двох вовків….

Кумпала Вір, 19.05.2010 року,
м. Хмельницький

Щастило полю: роси замість сліз.
Тепер - лиш губи тріснуті. Похмуро
Й повільно очі опускаю вниз -
У мене, мабуть, теж температура…

В саду гірлянди – теплі світлячки…
На вигляд – справжня. Є одна загроза…
Торкнувся хтось холодної руки,
Але мене вже п’ятий рік морозить…

Під берегами – річка жде дощів…
Як я і поле. Рухається кволо…
Бракує серцю випадкових див…
Мабуть, там щось іще не охололо…
2010 рік

Залиши мене для себе,
Для світанків незабутніх:
Буду я тобі за свято,
Буду я тобі за будні.

Буду я тобі за сонце,
А опівночі – за місяць,
За дощі, вітри, морози,
За пустелі і криниці.

Буду я тобі за Музу,
За родзинку, щіпку солі.
Залиши мене для себе:
Буду я тобі за долю.

Де груддя тіл, неначе листя пале,
пропахло спокоєм і слави димом
непевно сонце пробирає талим.
Напевно Богові було би зимно

скидати око, де війну приспали
під пухом янгола нехерувими.
Із того зимного в неперестале
переливається душа незримо.

Очима гострими – стрілою тиші,
мов духом пороху із горла-дула,
впивайтеся, смакуйте се безсилля

і не питайтеся кого колише,
кого багаття білопіре тулить,
ледь оніміючи від божевілля.

21 Травня 2010

На прю багаті щастя постулати.
Бої притихли. Схлипуючи збито,
закутані у темряву кошлату,
два табори розбилися спочити.

Ворожа лінія масна і м`ята,
розбіглася до ранку перешитись.
В обіймах смерті засинає кляте
і те, заради чого варто жити.

Обачно час купився низькозорий.
Як варту виставив – то ватру вигнав,
аби вона язичницею стала,

добралася жебрачкою на зорі.
Се місце лінії займає стигма,
де груддя тіл, неначе листя пале.

20 Травня 2010

Їли куряву і краяв стегна хлист.
З мила, піною – виходила пегастість.
У небите-ще – копито зодягли,
на нестелене ненавчені упасти.

Ніздрі й гриви обтесали вітру чуб.
В серцевину заганяли шаблі хугу,
від свинцевого рідішали дощу
аж багряна повня розійшлася лугом.

Потяглись самотньо, зношені сідлом.
Порозхлюпували вершників і втому.
Позникали, змиті місячним гало.
Шкандибали злою вісткою додому.

19 Травня 2010

У травні сніг буває часом,
Кружляє тихо над життям.
І серцю хочеться відразу
Вернути втрачене.

Та ми щасливі, хоч не разом,
Плекаєм різні почуття,
Сердечні рани ніжно змазав
Бальзам пробачення.

Іду весняним теплим парком,
Ховаю погляд в небеса.
Смертельний біль і знову жарко,
Багаття спогадів.

Дивлюсь на те, як стало гарно
Навколо дихає краса.
Кричу :”Вернись”, та бачу, марно,
Та й ти нічого не сказав.
Суцільні здогади.

21.05.2010р.

В лігвищі,
В кублі гадовім,
Там,
Де не бачить зрячий, -
Сонце ясне вигадую, -
Жовтогаряче.

Там,
Де слизьке і миршаве
Точить язик і зуби, -
Я огортаюся віршами,
Музику шлю по трубах.

Там, де кінчають зрадою,
І починають нею ж, -
Небо із тріском падає
На
Одвічну Помпею.

Стати нічною тишею?
Каменем?
Гадом?
Пилом?..
Як же повільно більшають,
Пір`ям беруться крила…

А мені до тебе, як до дельти Нілу -
двісті сорок грізних, наче Сфінкс, хвилин,
двісті сорок літрів синього чорнила,
двісті сорок урвищ і ще п'ять мілин.
А мені до тебе, як до Евересту -
двісті сорок нервів, стиснутих в кулак,
двісті сорок болів і дурних протестів,
двісті сорок зморшок, лобових атак.
А мені до тебе - двісті сорок віршів,
що не тонуть в морі, не горять в вогні,
двісті сорок довгих подорожей піших,
двісті сорок перлів, схованих на дні...


11. 05. 2010 р.

Навхрест залатані вікна,
спогади, зібгані в жмут.
Бути самотньою звикла
без панацей і отрут.
Знову зриваю шпалери,
вишиті бісером снів.
Так, я самотня... Холера!
Як же цей шторм знавіснів!
Біс із ним... Гірше не буде...
Совість, страхи - під замок.
Завтра - круїз на Бермуди,
і з парашутом стрибок...


11. 05. 2010 р.

Перелякані люди давно не чекають Месію,
довіряють данайцям, котрі їм дарунки приносять,
від жорстокої правди впадають у стан амнезії,
відчайдушно фарбують ледь-ледь посивіле волосся.
Перелякані люди не звикли дивитися вгору,
і читати уголос вірші, продиктовані серцем.
І ніхто з них не гляне, що ж сховано в скриньці Пандори,
не промовить ні слова супроти знущань Громовержця.
Перелякані люди ховають "заначку" в матраці,
а образи і сльози - в коробці з-під синього плаття.
Перелякані люди не люблять яскравих паяців,
і не вірять, що можна у снах кольорових літати.


10. 05. 2010 р.

Імперські задуми вождів,
Неначе шило з мішковини,
За неспокійних наших днів
Вилазять духом сатанини.

І зріє деспот у серцях,
Що пив, як воду, кров мільйонів,
І знов його на кумачах
Несуть очільники червоні.

Безглуздю відданий народ
Укотре вірує в оману,
І радо йде на ешафот,
Хвалу співаючи тирану.
05.05.2010р.

Я утікаю ніччю у сади.
Мені не треба теплої одежі.
Віддайте струни, дримби і дощі.
Візьміть пороги, береги і межі.
Рятуйте листя, мокре від очей.
Ночей багато - слів не вистачає.
Це кругообіг. Це шалений біг.
Це Білобог. І значить, він чекає.
А зорі, зорі - вервиця небес.
Душа жасмину котиться у поле.
О доле-доле, доли - як хорти,
дугою спини, лащаться із болем.
А трави, трави - зойки поколінь.
Біліє строго хусточка кульбаби.
Учора вишня Либіддю була -
і груші ще дзвеніли, як дараби.
Учора все пригадувало сад:
я не змогла у спогаді стояти.
Я утікаю. Ніч мені - ріка.
Стає на небо місяць, як на чати.

2010

.глибокі сині небеса
.торкаються твоїх долонь
.сиди під столом сиди
.сліди минулого сліди
.рви папір рви

.ти незахищена душа
.і сліпить очі той вогонь
.веди за руку веди
.біди уникнути біди
.спи сліпа спи

.світанок променів іша
.у серці терпкістю полонь
.лети подалі лети
.знайди ти істину знайди
.сни згадай сни

.

Як вперше виїжджав із дому
Покидаючи батьківський поріг.
Вирушав у даль не знайому
Матері вклонився до ніг.

Попрощався з батьківською хатою
І покину рідне село,
Натхненний мрію багатою -
Мріям збутись було не дано.

Дороги- дороги стелились
По чужих невідомих краях
До рідного краю стелився
Позаду залишений шлях.

Тепер я свідомий в пригодах,
Прийшлось би повторити, те що було
Не покинув би батьківську хоту
Не покину би рідне сел

21 травня 2010 Слободський.

Я ничего не жду,
Просто любила-
Теперь не люблю.
Своей жизню живу,
Рисую, стихи пишу,
По ночам молюсь Богу
И верю в судьбу.
Считаю дни вместе
И месяци отдельно.
Скажу слова,хоть и солгу.
Тепло в сердце зберегу.
Так легко разтоптать
Ракушку на берегу.

21.05.10

Зачем судьба
Тебя мне подарила.
Это тепло и свет,
Что ты и луна дарила.
Зачем судьба
Тебя у меня украла.
Быть без тебя одна
Поверь очень устала.
Мгновений радости
Порой как лета ожидала.
Но ты дулеко
И жизнь моя пуста.
Тот мир, что в нем существуем
Без тебя не мил.
И з каждим днем
Все сильнее ты любим.
Дорога к счастю знаю трудна!
Но чего би не уготовила судьба
Вера во мне живет всегда.

6.05.10

Ми народжені
Бути вільними.
Обирати самі
В чому є сильними.
Працювати чи віддихати,
Танцювати чи курити,
Ненавмдіти чи любити.
Марнувати час
Чи насправді жити.
Розкрити на зустріч долоні,
Звільнити в собі людину.
Віддати данність долі,
Що невтомно
Посилає знаки.
Та серцю бракує
Деколи відваги.
Зустрітись з тобою віч-на-віч.
І не потрібні відзнаки,
Коли нагородять найдорожчим-
Благословенням Господнім.

Крокує повінь в потойбіччя днів,
Міська багнюка засипає тишу.
Солодку казку в купі твоїх слів -
Холодним попелом в руках колишу.

Блукає місяць в лісі почуттів:
Виводить очі з мокрого страждання.
Голодний вовк мене в сарай завів,
Готовий з'їсти без перевдягання.

Брутальний вітер вирвав з корнем хлів,
Звільнивши душу з пащі вовкулаки.
Спасибі, що за мене попітнів -
Хто ж знав, про підлість хитрої собаки?!

Я вплету у віночок печалі,
Квіти радості теж вплету.
Я тебе серед інших впізнала
І тебе серед інших вкраду.

Заквітчаю віночком долю,
Застелю пелюстками шлях,
Заведу тебе в макове поле
І присплю у червоних краях.

Я вкраду тебе легко, звабливо,
До безтями, вкраду назавжди,
Бо люблю тебе, мій сизокрилий,
Й хочу, щоб полюбив і ти.

2010

Ідуть дощі - холодні, з гіркотою,
Неначе в саму душу проника,
Аж пам'ять серце боляче стиска,
Повінчана я наче з самотою...

І кожна ніч - мов вирок у лице,
Мені навідмаш кинутий від долі.
Навіки я повінчана з цим болем,
Мабуть, за щось покарана Творцем...

Ідуть дощі, у серці йдуть дощі,
Змиваючи солоний присмак туги.
Чи дасть мені ця доля шанс удруге
Знайти розраду зраненій душі?...

Минуть дощі, а з ними вщухне й біль мій,
На серці рани час запорошить.
Тамую за любов'ю ненасить
У своїх мріях, трохи божевільних...
21.05.2010р.

Останній дзвоник в юних школярів.
Останній дзвоник — повістка в життя.
Востаннє — усмішки вже рідних вчителів,
В волоссі бантики і бантиком уста.

Останній дзвоник. Спомин поминальний.
Він дзеленчить у серці моїм досі.
Такий похмурий і такий печальний!
Згадалося дитинство ніжно-босе.

Останній дзвоник. Сльози на очах.
Сорочку — праскою і праскою — по серці.
Як я живу без тебе? Як?
Моя любове, моя перша.

Останній дзвоник. Голкою у душу.
Останній дзвоник. Ти десь там, десь там.
Я ледве вибрела із сліз на сушу.
І ці рядки присвячую я Вам.

...

Улыбаются цветочки на груди и талии,
Соблазнительно и томно опуская взгляд.
Утончённый аромат – с берегов Италии, –
Будоражит резвых мыслей радостный отряд.

В этом ситцевом наряде ты цветёшь, как лилия.
Я смотрю и наслаждаюсь – и к чему слова,
Ты стоишь со мною рядом – вот она идиллия...
Только жаль: у нас в подземке не растёт трава.

Ведь цветам нужны листочки, солнышко и ласточки.
Без тепла им очень грустно и без ветерка...
Я хочу тебя коснуться в этом летнем платьишке,
И сметая все запреты,
Тянется рука.
18.05.10г.

Маленький демон в моих волосах
Он злой и коварный, но милый
Он знает все о блеске в глазах
И владеет не дюжей силой

Мой маленький демон, мой добрый шептун
Сидит он над правым ухом
Он знает тайны молоденьких лун
И вяжет слова мягким пухом

Мой маленький демон – смешной и жестокий
Мне выковал обруч из стали
Из камня вытесал песенки строки
Но нот не нашли, хоть искали

Мой глупенький демон, влюбленный ревнивец
Плетет мне на утро косы
Не бог хоть колдун и немного провидец
Не любит пустые вопросы

Мой маленький демон, когда я уйду…
(На кухню за чашкой кофе)
Возьмет и утонет в зеленом пруду
Из тоски. Мой нежный пройдоха…

Хто це там, на паркані,
Спати не дає мені?
Та це ж півень-задерика
Так горлає “ Ку-ку-рі-ку!”,
Що аж ген з-за небокраю
Сонне сонце визирає.

От би півні всі мовчали –
Ми б із сонечком ще спали!
2010

Давай забудемо про час
У час, коли ми тільки двоє,
Понавигадувані ролі,
Хоча б на мить. Хоча б на мить…

Полиньмо у безмежний вир
Хай безнадійної надії.
Хай попри віяла навіїв,
Нас не лякатимуть вітри.

Твоє крило – моє крило.
І тільки лет, і тільки простір,
І так невимушено просто
У тільки наших небесах.

Та постріл дня розвіє сон.
Одягне дійсність отрезвіння.
Чужі безликі сотворіння
Мене повернуть з небуття

В життя, де мрію і життя
Перетинає нездійснення –
Стіна без вигляду і ймення,
Котру дивак, долаю я...
2010

Пригадуєш той берег ночі
І човник наш на хвилях мрій?
А як слова “Помилуй, Отче!”
Тривожно шепотів прибій?

Помилуй прагнення любити,
В хиткому човнику пливти,
Дарма – без весел...
Ех, якби-то...
Помилувані я і ти...
2010

Не соромлюсь тепер винуватців запліднень і пилу -
На запилених вулицях струшую острах в траву…
Випробовую велич. І дякую, що запросили
У волошковий день, у якому, здається, живу…

На наперстку тривог – виокремлюю (з даху до столу)…
Чітко відданий рід. Над покликанням – гамір лелек…
Таємниця життя не розгадана буде ніколи,
Як балада про матір - записаний святістю трек…

Тихий зговір страждань. Не залишить осмислених рішень…
Правдолюбні ромашки усі віддадуть пелюстки…
Але серце чомусь за потребою стане палкішим
Чи, можливо, як погляд, уперше занадто різким…

Закохається відчай. І втратить останню довіру…
Теж зіллється із цвітом старого бузку й черемхи…
Не соромлюсь людей. Я їм вірю. По-справжньому й щиро…
Все, що буде і є, - це сумирність й одвічні гріхи…

Все, чим світиться день, - тривіальні стискання кульбаби…
Розмежовує травень. Й розкаже зворушено про
Те, чого не було. І про те, чим схвильовані граби,
Що в найближчому гаї омріюють вічне добро…
2010 рік

***
Вимикаю бур’ян.
Перекопую ґрунт.
А на яблунях цвіт –
Ніжні пуп’янки болю.
Сонце рветься в зеніт.
Сім позичених струн
Розділяють мій світ
Вже на дві різні долі…

19 травня 2010 р.

Блукаю в погляді чужому,
Неначе рідні очі ті.
Не хочу рухів, слів, нічого!
Шукаю щастя у житті...

Дивлюсь на колії, трамваї.
Вони ж як люди - все біжать.
Усе життя когось шукають,
Усе життя - вперед,назад...

Дощем весняним напоїти
Потрібно кожного із них.
В трамваїв також будуть діти,
На львівських вулицях пустих.

Трамваї всі летять до когось,
У них же клопоти свої.
Та десь на світі є дорога,
Де мій зустрінеться з твоїм...


20.05.2010р.

Надеваю наушники слепо

втягиваю грудью фимиам

Я выгляжу всецело нелепо

Будто бы здесь я не своя



Не для этого мира, не в этой вселенной

Заблудала судьба и назад нет пути

И во всей этой жизни приторно-бренной

Мне бы дожить всего до тридцати



Мы не знаем как сюда попали

И вполне неизвестно когда уйдём

После долгих часов печали

Находим выход и думаем, что переживём



Перестроим мосты ранним утром

И тогда откроются наши глаза

Ведь мы так отчаянно и необдуманно

Разбиваем чьи-то сердца



Забываю…открываю глаза с улыбкой

Ставлю свечку и поднимаюсь с пола

Знаете, ничего не бывает вечно

Так запомните вашу жизнь надолго



Не жалейте о сделанном

И не плачьте об утраченном

Если было ваше – вернёться

Если нет – то значит так и надо



Но не теряйте того, что дорого

Даже если кажется, что не время

И если к вам со всей душою

Не обламайте крылья вере



Выходя из храма я оборачиваюсь

Что бы попрощаться с ним на много лет

Ты только назад возвращайся

Я буду ждать, любимый мой человек

(2010)

Коли собі ти не належиш,
Так, іноді, стискає в грудях,
На мізки тиснуть псевдо-межі,
Яких тримаєшся на людях.

Немає «хочу», є «повинен»,
Мигають кадри на екрані.
А, може, сам у тому винен?-
Не дав боліти першій рані.

Укотре позабувши втому,
За рухом думки пильно стежиш.
А, може, щастя саме в тому,
Що ти собі вже не належиш…

2010

В моєму серці ти - репатріант.
Здолавши всі земні й небесні сили,
ти повернувся - втомлений Атлант,
котрому з пліч зняли важезну брилу.
Ти був не мій. Ти геть не тих кохав.
Не в тих обіймах ти шукав притулку.
А я ридала трепетом октав,
блукала в, зритих шрамами, провулках.
Ти повернувся - гордий, як Синдбад,
як Одісей - розсудливий і щирий.
В моєму серці ти - репатріант
із необмеженим лімітом на довіру.


14. 04. 2010 р.

Перемеленим попелом
стежку до тебе встелятиму,
божевіллям розтопленим
ватру журби підживлятиму,
запиватиму кавою
черстві надії сплюндровані,
лікуватиму травами
душу навскіс препаровану,
у шпаринах шукатиму
сліду твого прохололого,
не віддам тому катові
запаху твОго ранкового,
розливатиму спомини,
наче бензин, між кімнатами,
рухом впевнено-стомленим
іскри з коробки вийматиму...
Ти не згадуй поганого
в день, коли дзвони кричатимуть.
Просто смійся з оргАнами,
й плач, коли землю кидатимуть...


13. 04. 2010 р.

Натомлене місто вляглося до сну горілиць,
суворий архангел стоїть непорушно на чатах...
В моєму архіві нема вже порожніх полиць,
я навіть забула в котрій з цих коробок твій запах.
Придумаю завтра, куди б "копірнути" тебе.
А може, простіше натиснути клавішу "вихід"?
Ти став раритетом, як сингли від групи "Любе"...
Архангел, як завжди, нас грішних боронить від лиха.


05. 04. 2010 р.

блідавість тіла розсипана розлита
посеред полинового плетива літа
росяний вермут на втомленість квітів
зоряний хлопчик на червоній кобилі
стікає водою з долоні
у пошуках краю світу
по-над прірвою
по-над вирвою

***
Гуляє вітер полем, як лоша.
А у думках зринають нові мрії.
Краплина сонця – то моя душа.
Ковток повітря – то моя надія.

Знов забілило сніжним цвітом сад,
І квіти умиваються росою.
Та я шукаю в світі цім принад…
Хоч не знаходжу в них я супокою.

І знову думка в далечінь руша,
Лише в дорозі серденько радіє.
Промінчик сонця – то моя душа.
А подих вітру – то моя надія.

18 травня 2010 р.

Я давно вже мрію про волю,
Про будиночок у селі,
Необуздану дику природу,
І більш нічого не треба мені.
Я такого дикого нраву –
Дух гір бурлить в душі,
Хочу несамовиту забаву,
Адреналіну кортить мені.
Забратися високо в гори
Й вітром злетіти вниз,
Оглянути з неба доли
Й залетіти на чийсь карниз.
І вгору знову мене тягне,
Щоб різко зриватися вниз,
Така доля вже в мене,
Вічно боротись за жизнь.
Я хочу в село на природу,
Віддихнути від цього буття,
Такого священного спокою
Більше ніде нема.
02,2010-03-19

Нема села, нема в силі народу –
Все здохло, вмерло, виїхало
Світ за очі - лиш би далі від городу,
Кому треба – тягти ото ярмо.
Будуємо Чехію, Польщу, Італію,
А дома демократія повний капець,
Поповнюємо всюди нашу діаспору,
А Україну просрали вкінець.
Нікому не потрібні і всіма забуті,
Знайшли свій притулок в світах,
Гастарбайтери – гроші кров’ю і потом добуті,
Щастя і доля на материнських сльозах.
Діти безбатченки, Жінки не жінки
Всіх потягнуло в далекі світи,
Україну віддали – звільнили престол,
Руський наш брат загріб нас в подол.
Українці є всюди, лиш на Вкраїні нема,
Тому "руський язик нам надо",
Так Вам і треба, як мозгів нема-
"Будем кормить соседа".



02,2010

Аби видались гості хоробрі ,
До читання та мислення гожі:
- Пригощайтеся, людоньки добрі!
Маю слово за хрін не солодше!

Ось вам квашений час, мов капуста!
Ось з городу свіженька ідея,
Мов редиска, повнісенька хрусту!
Ще й сметанка-облуда до неї!

Передвиборне сало жовтеньке –
Дух важкий, але з перцем – то смачно!
Ось прогресу горіх – тут обценьки
Треба брати до рук – однозначно!

Ось вам смажена качка газетна
І законом наварений борщик –
Їжа добра, не індеферентна!
Пригощайтеся, гості хороші!

15 грудня 2006

про тебе думаю
і проростаю
квітами ливанськими
в мовчанні знищуючи серце
і вдаючи
що весело шумить
ріка гіркого сумніву
я посміхаюся

а думка
рветься диким вепром
до плоду твого слова
із ароматом
солодкавого
горішка
кедра

Мій ненароджений малюк –
Ми досі з ним єдине ціле,
Та він уже збирає сили,
Сердечка зміцнюючи стук,
Аби з’явитися на світ:
Почувши спів пташок у сквері,
Шукає заповітні двері,
Штовхає ніжками живіт.

– Вже скоро,
Сину,
Кілька днів,
І зможеш криком привітати
Себе, мене і, звісно, тата:
„Я
Переміг
У цій „війні”!”
19.05.2010р.

Олівець я. Графіт і дерево.
Плоть, заповнена вщент душею.
Олівець я. З хребта і нервів,
Все малюю тонкі лілеї,

Все кришусь на голкасті літери
І до купи слова збираю.
Та моєї, на жаль, палітри,
На веселку не вистачає.

За собою лишаю лінії,
Наче борозни, як дороги,
Тільки всі вони в мене сині і
По них не ступають ноги.

І на лінії кожній – вузлики,
Наче долі переплелися.
Я, на жаль, не малюю музики,
Лиш дощі, небеса, каплиці,

Зорі над розписними храмами,
І вершини, снігами вкриті.
Олівець я.
Буваю зламаним.
І надкушеним, і надбитим.

Час підточить. І сточить, оголену
Мою душу. Йому ж бо можна.
Що мені?
Тільки б задоволеним
Залишився старий художник.

Навпомацки, тривожно, ледь піти…
Лишити на подушці сни і завтра.
І доки догорить мовчання ватра,
розвіятися в лоні самоти.

Розрізати долоню навпростець,
звільнити і звільнитися від болю.
Ти не один, це небо над тобою
загоїться і сонцем проросте.

Поніжся теплим ранком, не спіши,
сніданок на плиті – як звик, як завше.
Та будеш гріти, відігрій від фальші,
бо там, на денці, крихітка душі.

Якби ми опинилися вдвох
У кімнаті з надійним замком,
На шпалерах з квітучим бузком
Наші тіні б до ранку тремтіли.

Ми б пірнули в оранжевий смог
Через сітку двозначних розмов.
Крізь кватирку – у тишу дібров
Разом з леготом ми б полетіли.

Знявши одяг, як вату із хмар,
Ми б кружляли в танку відверто.
І писали дзвінкі лібрето
Наші змучені в сальсі тіла.

Якби ми опинились удвох…
19.05.2010

очі. зажди, тільки день закочу
знаю. цей травень такий доречний
врешті. відкинемо тон пророчий
зайвий, і буде бузковий вечір

ноти. розкидай, збирай помалу
можеш, сьогодні настало справжнє
просто. не згадуй безглуздь віддалень
вилий дешеве, смакуй вінтажним

потім - без нього не обійтися
правда, що правда буває різна
кривда - кульгава стара і лиса
вечір. бузковий і надто пізно...

травень 2010 р.