........Цигани ви…
_____________О Олесь

Державотворення,
державозговори
у коаліціях,
там нерв оголений,
а дух – зневолений
кульга на милицях.

Яке призначення!
Роки утрачені,
і брудом вквацяні
Немає значення,
нема тлумачення
значкам на лацканах

Надії зібгані,
древко розтрощене
посади в китицях.
Страшна руйнація,
народ – не нація,
в ярузі либиться.

Брехня аж піною,
як юшка з кабиці,
що знову вариться
немає нації,
вона не значиться,
де панство лається.

…кому лишитися,
кому лишити все,
кому утішитись.
Народ заламаний
Народ безмовствує…
– Цигани Ви…

Вот теперь, провожая темным взглядом круги
в разошедшейся мутно-весенней ледовой тверди,
я ищу глазами невыдуманных других
для того, чтобы взглядом сказать: «никому не верьте».

А весна звенит в голове: в тридцать семь и семь
на термометре вирус оттаял и пьет простуду,
невозможно жить, разлюбив тебя насовсем…
…я помыл посуду, я был счастлив, уже не буду…

Всі ми родом з дитинства.
Таємно приховані в нім
крихти-зародки вад,
перший крок навпростець
чи ліворуч,
і слова несміливі,
що з часом зросли в панівні.
…Всі ми родом з дитинства.
Згадаймо!
Ці спогади поруч.

1

…Він ніколи не вмів будувати фортеці з піску.
Та бажав перемог й визнання.
Він німів від безсилля.
Затискав у кулак між піщинок образу гірку –
і котрийсь із умільців ковтав перемогу із сіллю.

2

Він повірив,
що міць –
то одна
із найбільших
чеснот.

3

Залишились в дитинстві нещадно зруйновані замки.
Свою силу плекав,
і по головах ліз до висот
так незграбно і грубо.
Пішак
продирався
у дамки.

4

А якби він навчився творити піщані дива?
Будував би міста?
(І в сім'ю приносив копійчину?)

N

Шлях простих перемог він обрав.
Не зважав на слова.
Тис щосили кулак.
А між пальців
сочилась
(В)країна.

15.02.2010
_____________________________________________

Примітка: Автор не наполягає на вірі у ВИПАДКОВУ схожість героя з реальними людьми.

Я сліди залишаю в житті -
на снігу,
на папері...
А в тім,
ще й -
у душах,
думках
і серцях...
СПОМИН, - ось філософія ця!

Я сліди зберігаю в собі:
слово,
очі чиїсь голубі,
погляд,
ґудзик
і вічність чекань...
Філософія ДАВНІХ КОХАНЬ!

Чорна кава за білого дня,
мій Чубай,
мандри десь навмання,
книги,
фото
і Львівський нічліг...
Філософія ЗВИЧОК моїх!

Дивні зустрічі дивних людей,
диво-музика скрипок і флейт,
ліхтарі,
балакучий водій...
Філософія ДИВНИХ ПОДІЙ.

Голоси, що тривожать вночі,
тихий шепіт:
"Пиши!
Не мовчи!",-
і на клаптиках нові слова...
Філософія ВІРШІВ жива!

Вірю!
Знаю!
Дивую!
Живу!..
Філософію творю нову.
Кожна думка -
як символ,
як знак...
Кілька речень ab hoc et ab hac.

26.12.2010

__________________________________________

Примітка: Ab hoc et ab hac (аб хок ет аб хак) - (лат.) Про те, про се; про все по-трошки.

Весна, насправді, - це стан душі,
Коли у серці не йдуть дощі,
Коли біль втрати в нім не щемить,
Як чуєш - щастя вогнем горить,
Коли згораєш - та не до тла,
Але не носиш у серці зла,
Як відступають усі страхи
І ти долаєш свої шляхи.
Коли літаєш на крилах мрій
І ти готовий завжди у бій -
В ім"я Любові, Добра й Краси -
У СОБІ ВЕСНУ ЗАВЖДИ НОСИ!

Мої мрії, як птахи у небі
Недосяжні, зухвалі, стрімкі
І ніщо не зупинить їх лету,
Ні невдачі,ні втрати сумні.

Я з думками злітаю мов птаха
У безмежного неба блакить,
Забуваючи, що я невдаха
І в житті мені лиш нещастить.

Та за своє життя я не каюсь,
Що назначено мовчки знесу
Без надії усе ж сподіваюсь
Знов плекаючи мрію нову.

Господи! Помилуй і спаси!
Господи! Провітри мою душу.
Якщо ти в мені іще єси
А чи споглядаєш? А чи скрушно
З висоти зітхаєш під плачі?..
На мене, комаху, сиплеш зорі.
Не забув мене. Забув а чи?
Хто ж то щойно: «Горе моє, горе…»
Господи, драбиночку тримай.
Я пишу драбиночці щаблини.
Хай поезія про мене мріє. Рай?
Теж хай мріє про вірші Ірини.
Господи, помилуй і спаси!
Дякую за дар, удар – тримаю.
Молитов майбутніх голоси
Цілі хори. .. Але я встигаю.

27.02.2010

Молюсь на глаза твои, полные меда,
на брови, где грусть сединой залегла.
Молюсь, чтоб под их крылатые своды
поменьше стекалась тревожная мгла.

Молюсь на слова, даже те, что без смысла.
Молюсь на молчанье, на искренний вздох.
На смех твой молюсь и репризы артиста,
на шуточки, где неизбежен подвох.

Молюсь на задумчивость и на драчливость.
Молюсь на мальчишество, на сарказм.
На быстро иссякшую лорда учтивость
и страстность, переходящую в спазм.

Молюсь на походку идущего ярко.
Молюсь на случайную встречу в пути.
Молюсь на далекую светлую арку,
куда неизбежно должны мы войти.

Молюсь на последнее наше свиданье,
на вектор судьбы, что сквозь сердце прошел.
Не веришь? Не новое слышишь преданье?
Молюсь о неверующем всей душой.

2002

Цілуй мене під парасолькою —
хай злива колом обведе,
а блискавиця в серці зойкує.
бо ми раюєм аби-де.
Цілуй мене між сліз плаксивиці-
негоди й заздрощів людських.
Калюжа бризкітками гривиться
навколо наших змоклих ніг.
А ти цілуй і знов зохочуйся.
Не руш мовчання. І тримай
за руку й ручку позолочену,
поки пливе дощем трамвай.
Зійдуть цілунки з вуст обвітрених,
переколишеться капіж.
А якось треба вічність витримать
цілунків і бажання між.
Цілуй мене під парасолькою.
Наш світ маленький тет-а-тет,
де пристрасті взаємне соло
співає протиріч дует.

Я в эту ночь была одна
с душою обнаженной.
Молчанья плотная стена
в углу с твоей иконой.

Тогда закрыты были все
к тебе желанья двери.
И только забрезжил рассвет,
тоска моя умерилась.

Моей любви нет выходных —
все будни искушенья.
Вот почему удар под дых
мне эта ночь терпенья.

2002

Довга вічна зима. Білі сніжні замети.
Сили злі чи природи черговий каприз
вбили мрії усі і бажання і злети?
Замело. Отже настрій кривою униз.

Я заручник стихії і вітру, і снігу.
Я безсилий впливати. У злобі слова.
Мій знервований крок по квадратному лігву.
Я не їду до тебе. Не перша доба.
21.01.10

Просто кава.
Давай з тобою просто вип’єм кави,
Навпроти будинку в якому живеш,
Відверто поговорим про кохання,
Яке утратили не визначивши меж.

З тобою буду чесний та відвертий,
Розкрию свої карти що в душі,
Із твого боку прошу відкрий серце,
Та просто розкажи як ти живеш.

Розмова вийде в нас мабуть коротка,
Ховатимемо погляд десь у бік,
А потім помовчавши трошки,
Розійдемося долями на вік..

Лютий 2010

Колише зорі ніч,
Лиш ти, лиш я і тиша,
Усе довкола нас,
Забулось тихим сном,
Сріблиться білий сніг,
Зима морозом дише,
Студений вітер стих -
заснув десь під вікном...

З тобою ми удвох,
Вином горять бокали,
Шовкову терпкість губ
дарує щастя мить...
Ми п'єм свою любов -
вуста до вуст припали,
бентежиться душа,
бурлить шалено кров...

Колише зорі ніч,
Дрімає сонна тиша,
Шепоче місяць сни,
Гойдаючи серпом,
Іскриться сріблом сніг
Мороз по шибах пише,
Ховаючи від зір
Картину за вікном...

30.12.2009

Знали стіни мою історію.
В синіх килимах холод плив.
І звивались в німій агонії
На віконницях крапки злив.

Шепотілися мідні дзвоники.
В кранах тихо текла вода.
І дивилася з фото скромно так
Мила мама – ще молода.

Знали стіни – і вже не квапились.
В синіх човниках холод плив.
І любов, що колись тут трапилась,
Огортав сивобровий пил.
26.02.2010

Зцілуй з обличчя крапельки роси,
зцілуй востаннє та іди до дому.
Ти їй нічого більше не даси,
хіба що сум, хіба що біль і втому...

Тремтять рамена в білому боа,
нога шукає срібний черевичок:
- Кінець вистави, вам уже пора –
не змінюйте так просто давніх звичок.

Сценічний грим. Його змивати слід.
Ідіть собі – на це дивитись сором.
В панчосі дірка – від кохання слід....
Квитки і квіти...
Ваш аншлаг не скоро....
1999

Ти ідеш, перехожий, зауваж на хвилинку,
як тікають урозсип жовті очі будинків,
зазирни в їх зіниці, що украй асинхронно
рефлектують на тебе, б’ють на сполох у гонги.

Одягаючи штори - захисні окуляри,
залишаючи тіні силуетів примарні,
і, вагаючись, певне, чи вартуєш вистави,
вікна стулять повіки почергово небавом.

Перехожий, ти, схоже, в паралельному світі,
де ліхтар, теж самотній, вірно так тобі світить,
де тебе не добила остогидла реклама,
де слова, що застигли, геть із іншої драми.


лютий 2010 р.

Роздавши ордени і всі медалі,
Екс-президент ночує на вокзалі...

На березі ріки, в долині,
Між віковічних білих гір,
Як пам’ять древності, донині,
Собор возноситься до зір.

І час не владний над Собором,
Ані над золотом хреста.
У піднебессі неозорім
Сіяє нам його краса.

Тут віру предків люди свято
В своєму серці берегли,
Пізнали мудрості багато
І нам її передали.

Усім зневіреним вдихали
Вони надію у серця.
Тут люди наче прозрівали,
Пізнавши велич їх Творця.

...Та ось, покинули святиню
Усі, що тут жили віками.
Стоїть Собор самотньо нині,
Стоїть, всіма забутий нами.

Тому й сьогодні так бракує
Нам величі його, святого.
Лиш той в душі її відчує,
Хто зверне погляд свій до Бога.

І може з вірою прийти
До нього в мить розчарування,
У час журби і самоти,
В хвилини відчаю й вагання.

І привести своїх синів
До древніх стін цього Собору,
Згадати мудрість праотців,
Піднявши погляди угору.

Туди, де золотом хреста
Сіяє вся небес блакить,
Де віра в серці воскреса
І Боже слово в нім звучить...
1999р.

Живу в державі втрачених надій
І сподівань, похованих навіки.
Де треба йти – тобі накажуть “стій”,
І ти стоїш: невільник чи каліка?

Система, де панує лиш свавілля,
Яка людину волі позбавляє,
Мов поле, де росте отруйне зілля,
І ліків від якого в нас немає.

Нема? Чи, може, не шукали
Тих ліків від своїх страхів і вад?
Самі себе давно ми ошукали
І все невпинно котимось назад.

Та час настав сказати “ні” неволі,
Сказати “ні” злиденності своїй.
Пора кермо забрати у недолі
Й піти нарешті з ворогом на бій.

Пора з обіймів вирватись біди,
Зректися ідолів, що волю в нас приспали.
Пора зійти зі шляху в нікуди
І відродити те, що поховали!
2000р.

В життя є тисячі принад,
Воно барвисте, мов весна.
Є в нім любов і колір зрад,
Є шлях наверх і є до дна.

Життя солодке, наче мед,
Та водночас - гіркий полин.
Та ми уперто йдем вперед,
Мов підганяєм часу плин.

Нераз збиваємось з шляху
І озираємось назад,
За мить – позбулись вже страху,
Бо шлють нам милість небеса.

Життя так схоже на політ:
У мріях линем в небеса...
Та невблаганний білий світ,
Чи ж не для всіх його краса?!

Бо відівчились ми літать,
Немов собі відтяли крила,
І наші душі наче сплять,
І десь згубилася вся сила.

А залишився тільки страх,
Страх до всього, і навіть ...жити,
І мало хто з нас в небесах
Ще прагне крила обпалити!

Нема почуттів,
Нема, що сказати,
Немає бажання їх знову шукати.

Дірява й потерта
Торбина дорожня
В мене тепера вже зовсім
Порожня.

Бо вітер розвіяв
Останнії крихти,
Та пізно за ними вже бігти...

Все інше моє
Вже давно розікрали
Трикляті іуди, за гроші продали.

Вже б краще продали
за гроші великі!
Куди там - за безцінь! погані шуліки...

Та все ж я тримаюсь,
Свій розум загострив.
Я - Континент, а не загублений острів.

Континент завеликий,
Не Вийде Продати Того Що Не Можна Руками Обняти.

Спраглий, голодний, до нитки обдертий,
Я йду по воді до свого Континенту.

Навіщо ж торбину стару я латаю?
Бо знаю:
Скарбів там багато,
Куди вирушаю.

2006ВЕСНА

Я Вас науявляю – от і все.
Ніхто нікому й шеляга не винен.
Лиш вітерець здалека принесе
Чарівний голос у зимову днину.

А ще давно забуті відчуття
І ваші очі в затінках вуалі
З якогось потойбічного життя,
Що знову кличе в нескінченні далі.

І Вам від цього зовсім не болить.
Мені від цього – солодко і дивно.
Я Вас науявляю тільки мить –
І жадібно, і млосно, і ... невинно.

Королям нужны поэты,
а поэтам — короли.
На взаимные сюжеты,
на взаимные рубли.
1997

Чому нема для мами колискової,
щоб ніжним голоском покликать сон?
Нас доля так відчуженням заковує,
що ми їй замовкаєм в унісон.
Хіба для мами мало слів бентежних?
Вона ж у Бога — теж мале дитя.
І Бог за нею, наче батько, стежить,
щоб не порушене було світобуття.
Для мами — колискова калинова,
і шум верби, і плюскіт джерела.
Хай кожне слово буде вдячним словом.
Щоб мама, як в колисочці, пливла
у пісні — в теплих крилах колисання.
Хай мама спить, бо ранок у труди
розбудить — розворушить сповивання...
Та Бог постереже добра плоди.

2000

Туман і спокій. Тиша і туман.
Ласкаві зорі сплять і не співають.
Заснув, не скинувши обгараний жупан,
дуб-старигань. День довго запиває
утому осені забіленим дощем —
таким дрібним, що наче біле пійло.
Десь в білім мареві криниченька кряче
старою корбою. Верба холодним віялом
торкає струни тину край села.
Та музики не чути і не буде.
Іде крізь мряку сіра і мала
людиночка, несучи серце в грудях.
Іде, як день останній о порі
осінній — йде, як вічна даль заземна.
Кудись осліпло мружать ліхтарі.
Та байдуже! Туман. А потім — темно.
2001

Кулі кольору сметани
У кропиві, наче в бані,

Вимиваються дощами,
Вигріваються боками.

Це не м'ячики, малята,
Не смачна цукрова вата —

Це гриби у білих свитах,
Теплим сонечком зігріті.

Тато-ліс і злива-мама
Кличуть їх дощовиками.

Чисті, вмиті, чепуристі
Примостилися на листі

І рахують, скільки чапель
На траві збирають краплі.


2010

Навіщо сонце?Пітьма переможе...
Навіщо радість?Сум мене вб'є...
Життя навіщо?Смерть більше може...
Чому не вмираю?Я все ще є...
Навіщо світло?Навколо все чорне...
Навіщо люди?Я ж зовсім сама...
Голуби навіщо?У небі ворони...
Чому від горя ліків нема???
Навіщо сміх?Все тоне в сльозах...
Чому ці дощі мої сльози не змили?
Усміх не грає давно на устах,
Бо хмари місяць від мене закрили...
О,той повний місяць,який я любила,
Чи серпик тоненький,з яким я жила...
І от чорна хмара мій місяць закрила,
Невже я навіки лишилась сама?
Невже лише темінь зосталась зі мною,
Невже й помиратиму на самоті?
О,небо!Пошли мені чорнії крила,
А-ще менше болю в бридкім цім житті...
Навіщо вмовляти?Ніхто не зважає!
Навіщо терпіти?Всерівно помру...
Навіщо казати?Ніхто не почує...
Немов з воску свічка я швидко згорю..

Летить журавлик в піднебесся,
Ніжна хмаринка міниться й пливе,
Журбу навіює і сум
Таких знайомих потаємних струн.
Ще так недавно зовсім незнайома,
А вже тепер глибоко в серці леліє ту любов
Хмаринка в чистім піднебессі.
Любов тужливу, любов глибоку, вірну,
Любов на крилах пісні – чисту і безмірну.
Летить журавлик над ріднею землею,
Востаннє глянув
І полетів із піснею своєю.
І пісня ллється небокраєм
З теплом і радістю в чужі серця.
Несе вона з собою крихту раю
З землі до неба, ввись до журавля.

В Шварцвальді, напевно, зима
Кружля на околицях міста
І землю вкрива падолистом
Своїх не розкиданих шат...
Я знову „качаю права”,
Гризуся за місце під сонцем...
То, мабуть, вигулює стронцій
В повітрі, у водах...в слова
Чомусь проникає токсин –
Стають вони метафізичні...
А я...Я ще вірю в дива...
І в Київ приходить зима

(из сусеков)

Полез муравей среди ночи в машину —
наехал колесами дядя плохой…
Залез муравей злому дяде на спину.
Но дядя был занят и вовсе не злой.

И чудно дурашке: какая большая
и мокрая дяди плохого спина!
За то, что он ночью, слепой, заезжает
в чужую квартиру — до смерти война!

«Его укушу — только выберу место.
И тетю под ним укушу. Поделом!
Только от этой кровавой мести
забудусь здоровым счастливым сном.

И будут мне сниться два голых тела
в машине, куда муравьев наползло.
То дядя на тете был сильным и смелым.
А в остальном, точно, не повезло.

КУДА мы проникнем, как только представлю!
За ЧТО мы укусим! Достанем за ЧТО!
Природу беречь я дядю заставлю.
Он это себе одним местом зачтет.

Вот тетю мне жалко: успел я заметить,
что дядя на тетю наехал — ого!
Но так ей и надо, скажу вам на это.
Пускай бы наехала на него!

А так — они оба — враги нам навеки.
Им нет оправданья за секс в лесу.
Нет жалости к голой спине человека.
Я наш муравейник от секса спасу!»

При кориті рохкають
підсвинки і свині.
Кабанці торохкають
рилом по цебрині.

А вже сита братія
стогне після праці…
Наша демократія –
помінялись паці.

двоє з одним хребтом, односпинні двоє
в темні водойми лиця схиляють, тануть.
чотирируко леліють сумісну рану.
порозуміння між ними стоїть стіною.

мали якби неспільне, то що б віддав ти?
скільки б себе для мене відтяв, відкраяв?
іншість – інакша, іншість не знає правил.
це наша близькість нас розриває навпіл.

плесо блазнює, плесо дрижить і дражнить.
піниться подих, перетікають губи
з лика на лик невпинно. котре з них любить?
двоє дзеркал воюють за те, хто справжній.

це за бажання сплівшися здатись помста.
наша подібність плодить маленьких монстрів.
наша подвійність схожа на нуль в квадраті.

ми до останку маємо що втрачати –
двох осоружних себе. але це не просто:
з ранку до ночі спільність стоїть на чатах.

ти мій фантомний біль – не вщухай, не раджу.
ти особлива кінцівка, якою гладжу
речі невидимі, речі, що трохи за.

за ніч стаєш майже з серце моє завбільшки,
саме такого вміщає це кляте ліжко.
що б ти, цікаво, нині на це сказав?

ти моя шкіра – знята, на цвяшку висить.
кожен рецептор просить, мовчання бісить,
ходить між ребер біль на підборах лез.

лізь в мою рану весь – досить пальці класти,
рот твій найліпший пластир, ти добрий пастир.
вию беззубо. я вже не можу без.

ти моє третє око – сліпе і зайве.
(він мене знає, отже усюди знайде,
отже фортеця із подушок і ковдр

вже неспроможна стримати цю навалу).
чим ти інакший? безліч же вас бувало,
тільки такого – марного – не було.

гарного. надто рідного, аж чужого.
як воно так, що якщо не тебе – нікого?
ти мій поріз. проріс і зацвів вогнем,

виразкою. розкрились солодкі ранки.
як воно їй – прокидатись з тобою зранку?
як воно їй? ми обидві не доберем.

так, коли ніч заступає нам денні „треба”
темною звабою „можна”, тоді до тебе
я простягаю слово, яким мовчить

плем’я маленьке наше. я свято вірю
в день, коли хтось без імені, хтось без шкіри
тоншати і не рватися нас навчить.

дванадцятий місяць рушає, порох
здіймається. скоро постелить снігом
зима. таке невимовне горе
триклята тріщинка в тілі криги.

і ми, що заледве звелись на ноги,
раптово не чуємо під собою
ніг. і замість всіх звичних логік
сніг. лишився на полі болю

слід. і більше не можна ближче,
ніж до, тому що інакше „після”
не буде, тому що у вухах свище
вітрище, тому що місця не містять,

а мстяться. крізь темінь лягають тіні
майбутнього. класик дотримав марки -
а ми? кавалери стрічок, сплетінь
безсонячних. раптом прийшла зима, й ким

нині прокинемось – з ким, тим паче,
ляжемо. хто нам настачить стільки
ближніх, хто нам чужих настачить,
тих що із ними будемо ніжні,

тільки по-справжньому. прав, корися
приписам крові, вкривайся кроною
простору й ступору. з наших місій
жодну не виконав – і не виконуй,

збийся – із кроку, набік, як ковдра
зранку. такий невимовно перший
ліпший, такий невимовно гордий,
збий-но пиху з мене, поруч лігши,

збий з мене масло. пругів солодких
посмуг розпише вчорашню білість
болісті. вийшло, що на колодках
совісті в мене хіба що щирість.

гибла пора для птахів і звірів.
вистигли перли між стулок устриць
і вуст. таке невимовне „вірю”
росте із криги тобі назустріч.

суне дванадцятий. день як місяць
ночі, а ніч наче рік без світла.
меседж між літер очима місиш,
смисл уже витік – лишився вітер.

залило вороняччя повінню
світ насуплений
проступа крізь долоні й сутінки
лик захований
не дотягнешся – дуже високо
світла стеля
зимний морок кохання вистудив
у постелі
помолись на одному подиху
біль закривши
щоб сховали тобі під подушку
тінь із крилами

Кегебіст освячує бандита,
хрестом освячує в царі.
Зібралась вже
велика свита –
держав і кланів главарі.

Братаються і цар і злодій –
як ті сіамські близнюки.
Неначе в зоні
на колоді
возносять зека
бандюки.

Що за країна –
вже не вперше
фальсифікація, суди.
Вкраде, підкупить, перебреше –
і вже на троні він сидить.

А, може, й ти такий ж?
Резонно…
Такий ж, бо що не говори,
твоя країна – то є зона,
де правлять зеки й главарі.

Та вже й без нації,
без роду,
не українець – «гражданін»,
і Україна без народу,
і українці без штанів.

І не проси на цю подію:
«Помилуй, Отче, що єси!»
Проси, щоб дав тобі надію…
І Бога і себе проси.

2010-02-25

Ярина Тимош

Великий Піст…
То й що?
(здоров’я зірвав…)
Зайшов до букініста,
щоб здати Драйзера…

І стисло продавець… відразу:
«Не в моді: гривня – книжка…»
І в мене виросла така відраза,
як творчість того, хто у торбі,
звишки…

На світ, на себе – зливсь…
Гріхи – давняшні.
- Отак мо’ хтось колись
мої… за пляшку…

...ця груша росте тут ще від тих часів,
коли на місці нинішнього села шумів ліс;
усі інші дерева прадіди вирубали, спалили,
а грушу лишили;
якогось там року блискавиця влучила в стовбур, підпалила,
то йому довелося гасити, рятувати “маму”.
(Василь Рябий, “Хто як Бог”)

Як застигло це море, це море мережаних піль.
Як стинається вгору праголос, сопрано діброви.
Я уранці була там дощем, аж до щему була там з дощем,
повна срібла і злата, готова на вічні розмови.
Ген ячала булатом, бо падали листя ножі,
піднімала такі та ховала в книжки на вокзалах.
А колись-то свідомо тремтіла у сні:
бо діброва в мені розквітала сумними листками.
Я ножами текла у кишеню моєї землі,
то чавила цю тишу, котра заколисує зруби.
Аж до згуби дійшла, ніби щойно дійшла до межі,
і ревіла далеко за обрієм зраненим зубром.
Скільки літ їй було, як мене занесло у цей світ?
Скільки часу минуло, що я в ній відкрила минуле?
Від очей ніби множаться люди, неначе нулі.
Та одне із полотен Зарецького скрапує всюди...
Я могла написати сто віршів між цих ось дубів.
Задубів мій продимлений голос і вийшло шептання.
У свідомості біло від білих квіток і пеньків.
То вони, мов коліна, бездумно схилилися в травах.
Їх рубали, тоді я рубанком горіла у сні,
ніби мною тесали майбутнє, що грубо вросло у минуле.
Хто забув? А гілки, наче руки, шкребуться у сніг,
ні, у землю під ним, як у мене. Тож я не забула...

2010

Осінь.
Осінь тихо підкралась до мене,
Осінь в мріях,думках,почуттях.
І вмирає все буйство зелене
У гілках,у траві,у словах.

Пролилися краплинами сльози
По землі,побудинкам,щокам.
Дощ все змиє,а перші морози
Не дадуть вже промовить вустам.

Ще хвилина,година,ще днина
І замре все в холодній імлі.
І опустяться втомлені крила,
Ляже сніг на душі й на землі.

Спізнавши забороненого плоду
упала і піднялась водночас,
Враз втратила і здобула свободу,
Відкривши світ без масок і прикрас...

І сльози капали від щастя і від болю,
Як луснув навпіл мій колишній світ,
Здивовано в руках тримала долю,
де рай і пекло полишили слід...

І падав дощ в сльотаву сіру днину,
І квітнув у душі блаженства сад,
Малюючи життя свого картину,
Вмирала і родилась знов стократ...

Тепер я знаю - рай і пекло поряд.
Та ні, не поряд - сплетені в одно.
Є чорне і є біле - всі говорять...
Насправді - чорнобіле полотно.

20.12.09

Човником до берега -
що привіз нам березень?
А привіз нам радощів
у весняній пригорщі,

потічки- проталини,
щоб потіху мали ми.
Перші квіти проліски
визирають боязко,

чи мороз не вигубить?
Ущипне врядú-годи -
сонечко приластиться,
прожене напасника.

Заспіває пташечка
виповзе мурашечка,
білий світ – обновками.
Йде весна з коновками!

Зажурилися бурульки:
Кап! Кап! Кап!
Снíгові зробилось мулько:
Хляп! Хляп! Хляп!
Пташка сіла на галузку:
Ців! Ців! Ців!
Промінець мені на руку
Сів! Сів! Сів!
Я проміньчика швиденько –
Хап! Хап! Хап!
А він – зайчиком од мене:
Ха! Ха! Ха!
Сонечком усіх лоскоче
День! День! День!
А Весна вже у дзвіночки -
Дзень! Дзень! Дзень!

2010

God, holding everything in
Him, is tangible therefore;
He comes into being
when we draw breath for words.

Old like the Testament,
New like one, too. We're
only a rusty thread
upon his white workwear.

God is interconnect,
we are a fraction, a part
randomly incarnate.
And that is all we are.

Оригинал: Вера Полозкова, "Проще говоря"

Бог заключает весь
Мир, оттого Он зрим.
Бог происходит здесь,
Едва мы заговорим.

Бог, как Завет, ветх.
И, как Завет, нов.
Мы - рыжая нить поверх
Белых Его штанов.

Бог - это взаимосвязь.
Мы частность Бога, Его
Случайная ипостась.
И более ничего.

*...translating Polozkova at 3 a m...

На захист „справжнього” президента

Зникни, помаранчевий агресор,
Заходу ворожого агент!
Тож тепер в країни є „проФФесор”
Справжній, легітимний президент.

Держмайно не тільки на паперах
Береже: в теракту впавши мить,
Своїм тілом в півтора центнера
Він зумів асфальт не проломить.

Як же його можна не любити,
Прагнути повісити за те,
Чим колись не спромоглися вбити,
Цілившись у серце золоте?!

Наче та лисиця, щирий, чесний
І до того ж мудрий, ерудит...
Він усім нам – наче батько хресний!
А ви: „Президент – і той бандит...”

Не брешіть, нікчеми-опоненти!
Знає зараз кожен демократ:
Не всі зеки йдуть у президенти –
Дехто йде в державний апарат.

Ну скажіть, вкраїнці вільні й горді:
Ну хіба і справді не „кАзел”
Той, хто на славетному біг-борді
Смів на „п” змінити букву „л”?

Кожному дамо дуль цілу жменю,
Хто сказав, що ми за білінгвізм:
Мову й третю ще впровадим – феню,
Щоб з лиця Землі зник шовінізм!

Й заживем конкретною братвою,
І засяєм ясно, мов квазар,
Бо пахан наш дружить з головою
І відповідає за базар!

P.S. Майорять знамена біло-сині…
Щось мені подумалось оце:
Подаруйте, ферми страусині,
Нам хоча б одне міцне яйце!
25.11.2004

Зашарудить, запахне ліс сосновий,
вузька стежина йде за небокрай,
зеленкувато-сині барви й пень кедровий,
під пензлем Майстра чудний водограй.

Вдихають очі аромати квітів,
а серце слухає відлуння тихих гір,
і впавши на траву, відчуєш радість миті -
малюють хмари чудернацький взір.

А на спині тягар сьогоднішньої днини,
а за плечима вже прийдешній старт,
і навіть бомки не беруть на кпини,
вода джерельна не змива весь гарт.

Іскринки ватри сипляться на тисячі зірок,
Вкриває тишу зоряна завіса часу.
Мала Ведмедиця кидає дивний черпачок,
перетворилась гречка в казанкову масу.

Химерні дні - над головою небо привідкрите,
На світ дивлюся, мов в калейдоскоп,
Думки, пропахлі димом, вже чекають літа,
Наплечник у шухляді й непримхливий гардероб.

Дощик капає з дахів,
стало менше білих днів,
надягає сонцесплюх
свій крислатий капелюх.

З-за хмаринки виглядає,
сонцекльошом штані має
і моднячі окуляри,
що виблискують, мов фари.

У калюжці чепуриться,
співом пташки звеселиться.
Подає долоньки чисті,
зустріча весну в намисті.

Сто літ,
А може, й тисячу,
Цураючись будніх днів,
Магічно і намагнічено
Твій поїзд руша на Львів.

Сонцем
Низьким пронизані
Вагони промерехтять,
Надія зійде з валізами,
А ти у куточку сядь…

Дивні
Примови списані
Із книг, де катма кінця -
Печаль іще стане піснею,
Лиш, мабуть, уже не ця…

25.02.2010 р.

Чому у моїм серці щемить туга?
Чому люблю тебе, але мовчу?
Чому крадеться біль як волоцюга?
Чому болить мені - а не кричу?

Я знаю, що не проживу тепер без тебе!
Тобою дихаю, насичуюся, п'юсь.
Оглушний щем грудей сягає неба...
Від нього не сховаюсь, не проснусь.

Заб'є тривога в барабанні перепони.
Закрию вуха.Очі затулю.
Ти серце підпалив моє, немов картонне.
Невже зламалась я, невже люблю?

Ну що ж робить, як ти болиш у серці,
Керуєш моїм розумом, життям...
Не в силах я протистоять! І, врешті,
Нестямно віддаюся почуттям :)

Аватар душі моєї, досить спати!
Поспішай мерщій, ледащо, світ пізнати.

По спокійних по дорогах
Не ходи.
У душі тяжких пологах
Родивсь ти.

Ти зі мною…
Мною будь!
Моїм серцем і душою.
Моя суть.

Ти лиш образ , фото, тіло…
Чи міраж?
І нікому нема діла
До двох нас.

Ми помиримось з тобою,
Прийде час.
Вірю, дружим з головою.
Через раз?

Так буває у родині,
Не журись.
Ми брати і ми єдині,
Як колись…

Аватар душі моєї, досить спать!
Ти мене, мене послухай, твою мать.

2010

Весна прийшла. Місто зігріла
Своїм духмяним теплим тілом.
Спітнів асфальт, вкрилось росою
Чоло будинків, та зимою
Ще марить ніч:
Холодним блиском із узбіч
Весняний ранок зустрічає,
Мороз калюжі сповиває.
Та встане день! Сонце засяє!

Березень 87р.