У дозрілому житі
В’ється стежечка в’юнко.
Дзвонить вітер колоссям,
Дикий коник сюрчить.

На достиглому полі —
Ген волошки синіють,
Там купалося небо –
І лишило блакить.

На достиглому полі
Там таке розголосся!
Сміх русалчин piano
У жар-маках лунить.

У дозрілому житі
Причаїлася пісня,
Яку чули ще скіфи...
Досьогодні бринить!
8-06-2003

Не тужи за мною...
Сльози на очах,
Я завжди з тобою,
Ти в моїх думках.

Кришталеві сльози,
Ніжний голос твій
Буду пам’ятати
На землі чужій.

Не розлучить море,
Не розлучить час
І вітри холодні
Не розлучать нас.

На чужину їду,
У далекий край,
Дівчино кохана,
Міцно обіймай.

Пригорнись до мене,
Пригорнись ще раз
І ніщо у світі
Не розлучить нас.

Я чекаю... потемніло,
Де ж ти забарилась?
Вже й мобілочка у мене
Майже розрядилась.

Обіцяла, що зустрінеш,
Та чекаю марно,
Есемесочку відправлю,
Що ти мучиш гарно.

Есемесочку відправлю,
Тупну ще ногою,
Серце груди розриває,
Змучене тобою.

Серце груди розриває,
На шматочки рветься,
Та вмить буря затихає,
Як сонце всміхнеться.

Та вмить буря затихає,
Як на Чорнім морі,
Подаруй мені кохання,
Віддай хвилям горе.

Нехай горе те потоне
У блакитних хвилях.
Я чекаю... зорі сяють,
Де ж ти ходиш, мила?


відповідь:

Я картоплі наварила,
Пиріжечків з м’ясом,
Є вареники із медом,
Борщ зелений з квасом.

Потім в хаті прибирала,
Мамка задрімала…
Я тихенько шмиг за двері…
Та й тебе шукала.

Стала мила заробляти
Більше, аніж я, –
Не сидить тепер у хаті
Жіночка моя.

Вже вареників не варить,
Як колись, мені,
По мобілці розмовляє
Мила цілі дні.

Не готує, не цілує,
Свариться та п’є,
Чи той бізнес того вартий,
Серденько моє?

Заробляла мила гроші,
Та прийшла братва –
На могилі свіжі квіти,
Стоптана трава.

На чуже добро охочих
Дідько в дім приніс,
Ні грошей нема, ні жінки, –
Тільки море сліз.

Ти був провісником страждання,
Мені приніс ти стільки болю.
Коли покинув, сподівання
Лишили на щасливу долю.

Ти був найкращий, ти був мій.
Увірвавшись ангелом в життя,
Зірвав емоцій повний рій.
І повністю відкрилась я!

Ти був для мене ідеалом.
Від чар твоїх не тямила нічого.
І думала, що був мені ти даром.
Та не підозрювала я нічого злого.

Ти був дияволом у плоті,
Що звабив душу мою й тіло.
А потім залишив в болоті,
Як мною гратися набридло...

Ти був, ти був...Тепер тебе не стало
Життя зламав. Чи так все мало бути?
Без тебе кращим це життя не стало.
Шкода, не можу я тебе забути.

Порошкове молоко,
М’ясо й сало – з сої,
Для вибагливих людей
Імпортні напої.

Консервантів повний віз
В нирки та печінку,
Щоб могли ви раз на рік
Покохати жінку.

Зуби висипались вже,
Шкіра з рук зникає
І професор вам нічим
Не допомагає...

Щоб кадилом не махав
Батюшка журливо
Вибирати їжу нам
Треба шанобливо.

Книжку дівчина читала,
Хмара небом пролітала,
На сторінку дощик впав,
Вітер блузку хутко зняв.
І на ніжні білі груди
Задивилися всі люди.
“Мерседес” спинився вмить
Та Петренко не свистить –
Він не може працювати,
Він не хоче штрафувати,
Він на ніжні білі груди
Задивився, як всі люди.

Пролітав літак над нами,
Над квітучими садами
І здивований пілот
Ледь не врізався в капот.
Штурман Вова зажурився
І за голову схопився,
“Зупиніть літак” – благав
І зітхав, зітхав, зітхав.
Він на ніжні білі груди
Задивився, як всі люди.

Капітан в бінокль дивився
За місток перехилився
І в Дніпро з кашкетом впав,
Добре, шиї не зламав.
“Пароплав без капітана! –
В рупор крикнув боцман Ваня.
Стоп машини, вниз човни!
Та хутчіш, хутчіш мені!”
Врятували капітана,
А у нього в серці рана –
Він на ніжні білі груди
Задивився, як всі люди.

Мчав на ровері¹ хлопчина,
Дивиться – сидить дівчина,
На її розкішні груди
Задивилися всі люди.
З ровера юнак стрибає
І тюльпани вмить зриває
Квітами її він вкрив
І на ровер посадив.
Засоромилась дівчина
Стали щічки мов калина.
І поїхали вони
Від людей в квітучі сни.

Я б став добрим котиком
У житті новому,
На твої б я ніжки ліг,
Лапками зняв втому.

Муркотів я б цілий день
Лагідно до тебе,
Котика погладити
Аж за вушком треба.

На подушку б поряд ліг,
Хвостиком укрився
І на тебе цілий день,
Цілий день дивився.

Вусиками б лоскотав
Я рум’яну щічку,
Біля тебе вартував
Як сержант всю нічку.

Ти б вже котика свого
На руках носила,
І сметанкою щодня
З блюдечка кормила.

Косою час махне - як у жнива,
Впадуть колосся, силою налиті,
У тиші прозвучать сумні слова,
Слізьми гіркими в день важкий сповиті.

Лікує час – лікує, та не все!
В вогонь та воду нас життя жбурляє,
То знов надії щедро роздає,
То муками знов серце огортає.

Так сонце сяє в хвилях голубих,
І небо - чисте, тихе та прозоре.
Та блискавка у хмарах грозових
Розбудить бурю й кине в скелі море.

Мій спокій, мила, у очах твоїх –
Веселих, чистих, ніжних, чарівних.

немає сенсу в ловленні примар
подій і почуттів,
яким не бути.
залишився похмілля перегар,
і то не справжній.
тихо прийде лютий,

а там і завесніє.
прощавай,
навіщо в очі сипати пилюку.
ти кажеш золота вона?
нехай.
тверезіша реальність
і сторука -

одні з тих рук підштовхують
вперед,
частина - вбік,
ще інші десь у прірву…
і тільки дві закутають
у плед,
зготують чай і право на перерву.

Не дивися мені у вічі,
Бо сьогодні вони не п’яні.
Але знаю, ти мусиш (ти ж – слідчий!)
Розкривати серійні кохання.

Ти не знаєш: я – вбивця чи жертва;
Чи я поглядом вбити у змозі?
За любов ти готовий померти?
Ні?
Тоді нам не по дорозі!

Всё было просто, как во сне
И им завидовали все.
Они так искренне любили
Друг друга сильно так ценили
Сердца их бились в унисон,
Но грубо предал её он.
И сказка кончилась - как жаль!
В её глазах теперь печаль.
Она страдает день и ночь,
Не отходя ни шагу прочь
От окон дождиком умытых,
И мыслей им одним забитых.
Она хотела всё вернуть
И крикнуть громко: «Всё забудь,
Ведь я простила, отпустила
Обиды прежде, что таила»,-
Но поздно было всё менять
И ей его уж не обнять.
Хоть знает - виноват был он,
Ведь жаль таков любви закон.

Мечты дают надежды нам и крылья,
Величием спасают от бессилья,
Приносят радость, смех и счастье
Нас, заслоняя от ненастья.
Возносят нас над миром всем,
Но разрушают жизни цель.
Мечтами жизнь не заменить,
Стараться их осуществить-
Вот в этом смысл грёз прекрасных,
И, может, капельку опасных.

Присвячую світлій пам’яті Олексія Олексійовича Покамістова, інженера крюківського вагонобудівного заводу, репресованого в 1937 році і безпідставно звинуваченого у шкідництві. Він єдиний із усіх арештованих не визнав себе винним і не оговорив нікого з колег. Тільки через двадцять років Олексій Покамістов, пройшовши пекло ГУЛАГу, повернувся в Кременчук. Всі інші учасники так званої “шкідницької групи” були розстріляні ще в 1937 р.

На допит викликали серед ночі.
В кутку чорнів залізний сейф, як дот.
І лампа Ілліча сліпила очі,
І слідчий щось писав собі в блокнот.

— Ми судимо тебе за намір зради —
Луною по склепіннях загуло —
З метою повалить радянську владу
Ти на заводі звив своє кубло.

Тебе давно вже взяв я на замітку,
І класове чуття не підвело,
Бо варто лиш було смикнуть за нитку,
І ось воно: шкідницьке ремесло.

Ти вісь проектував з тонкої сталі.
В вагонну вісь дефект навмисно вніс
Із замислом, що сам товариш Сталін
В вагон зайде. А потяг — під укіс!?

— Абсурдне звинувачення! Не згоден!
Коли ми завершили цей проект,
Одержали дипломи й нагороди
За міцність і новаторський ефект.

Все, що було у світі найновіше,
Ми втілили в майбутній наш вагон.
Він легший, досконаліший, міцніший.
До речі: він товарний. Де ж резон?

— Революційну совість не обманеш!
Красива казочка, та є одне “але”.
Ти що, очкарь, мене за дурня маєш?
Ось тут зізнання всіх твоїх колег!

…Рядки брехливих доказів і свідчень...
Не відрікайтесь, друзі! Нащо ж так...
Я вірив вам. Невже тортури й відчай
На цім папері залишили знак?

— Ну! Прочитав? Що, правда очі коле?
Потер набряклі руки м’ясника.
— Ви справді вірите, що вороги навколо?
Чи то партійна лінія така?

— Мовчати! Закарбуй собі на носі:
Тут лише я питання задаю.
Хизуєшся, що не зізнався й досі?
Ми зараз допоможем …мать твою...

І били. Аж здулися жили бичі.
Терзати плоть – давно набутий фах.
Підняв криваве місиво обличчя:
— Ці прапори... Як червоно в очах...

— Оклигав! Що, відчув на власній шкурі,
Як нам, чекістам, правити лапшу.
Ми й не таких ламали товстошкурих.
— Ось тут підписуй!
— Ні. Не підпишу!

...Світ вирина із темряви помалу.
Ось та межа. За нею – небуття.
Що я? Мільйони безвісти пропали.
Загинули нізащо, без пуття.

Хіба це влада рад? Стелили м’яко.
Ні, не такий ми обирали шлях.
А марення кремлівського маньяка:
“До комунізму !..” На людських костях?

— Вставай! Піш-шов !.. — І люттю грають жовна —
Молися, гад! Затвердили згори
Зустрічний план на честь річниці Жовтня:
Ще розстрілять вас сотні півтори.

Зіницю стволу точно в серце править.
Ще подих... Ну ж бо! Подих! А не хрип.
І мов крізь сон: “Наказ! Цього — відставить.
Ще не зізнався. Дуже впертий тип.”

Кріпись, Альошо! Двадцять літ розлуки
«Великий мудрий Вождь» тобі відвів.
Ти ще не знаєш про нелюдські муки,
І холод льодяний колимських таборів.

Десь там безіменно, на згублено-дикому в літеплі острові,
Півтемрява в'ється по стегнах і стегна чутливо гойдаються.
Залюднені нами піски і дерева молочно-кокосові
По черзі нічлігом і тінню лежать і стають замість раю нам.

Так світло від тебе, так тихо до затишку понаднебесного -
Пірнати у хвилі і сни, обійнявшись руками-ліанами.
Тепло, як гольфстрім океаном, розлити широкими сплесками,
В лазурному погляді заякорúвшися, ніби у гавані.

Ані порятунку не треба, ні світу з чужими новинами,
Лиш риси твої впізнавати на дотик зорею ранковою.
Сліди, як автографи спільні, лишати по дну, де ходили ми,
Щоб риби услід шепотілися нашоподібною мовою.

2010

Я невільник у тебе в полоні,
раб обставин і звичок лакей.
Мучать думи, глибокі, бездонні,
не приходить у спальню Морфей.
Ти дай знак мені жестом чи словом,
натякни - біля ніг буде раб.
Прилетить блискавицею з громом,
чи в мороз і густий снігопад.
Помани під зірки новорічні,
і у дзвони Великодніх днів,
ти скажи мені в грудні, у січні...
Тільки знаю – не буде цих слів!
Відшумлять швидкоплинні сезони,
в тайні, в мріях помре дивний стан.
З відчуттями легенької втоми
я закрию цю книгу-роман.
23.01.10.

Іржавий колір на деревах
Перлах
Іржавий колір на монетах
Стертих
іржаві лиця перехожих
може
іржава осінь ця
різноголоса
Боса.

2009

ти з’явився на мить,
щоб назавжди піти,
щоб назавжди лишитися тінню,
щоб ніколи не стрітись
в моєму житті,
не дивитись зі мною новини.
ти з’явився тоді,
щоб не бути тепер,
щоб не бути ні завтра, ні потім,
щоб не стати лиш другом
в світі вічних манер,
в світі стертих забутих мелодій.
ти з’явивсь на момент,
щоб надовго лишить
в моїх файлах свої повідомлення,
щоб забути про все,
все забути за мить,
навіть образ мій осінню втомлений.
2008

Це не дощ, а сльози неба
На потомленій з чекання,
На розпеченій й забутій
На долоні помирають.
На долоні помирають
Від занадтого кохання,
Від цілунків ніжних надто,
Від занадтих слів останніх.
Від занадтих слів останніх
І тривалих довгих пауз
Між виставами, ролями…
Надто все було між нами.
Надто все було між нами:
Ритми серця, колір ночі,
Все скінчилось. Інтермецо.
Більше надто вже не хочу.

2008

Хай ваблять зір коштовні діаманти,-
Вони мені подобаються теж,
Зненавидиш ти статки і таланти
Як друга у душі не збережеш.

Бо дружбу не вимірюють словами,
Розпізнають не в щасті, а в біді,
Плекають не годинами – роками,
Укріплюють в турботах і труді.

Без дружби і кохання неможливе,
Бо другу – як тобі – усе болить,
За тебе в бій він кинеться сміливо,
Не зрадить, не засудить ні на мить.

Пробачить все, бо любить як і мати,
А як спіткнешся – витягне з біди,
Йому ж потрібно зовсім небагато –
Уваги і людської доброти.

Хай справдилися не усі бажання,
Повір мені – вони не мають меж,
Погасне щастя, віра і кохання
Як друга у душі не збережеш.

Храни спокойствия очаг.
По линиям огня
я проливаю свет.
Ты до последней капли дня
держись меня,
любви дыши в ответ.
Пускай завистники молчат
улыбками слепя,
разбрасывая лесть.
Мы не отступим ни на пядь,
им не отнять
всего того, что есть
для передышки – море слов
и тени от ресниц,
следов касаний нет,
взгляд ослепителен, как блиц.
Молчаньем птиц
увенчан наш обет.
И, словно метки на мече,
я чувствую себя
и нахожу твой пульс.
Храни спокойствие любя.
Зажгусь опять
под беглым ливнем пуль,
твою я пясть
сожму.

3 Февраля 2010

... а люди кажуть “віхола гуляє”…

Стежкою тихою
Мріялась віхола,
Вечір морозяний
Звабила зоряно
Сяйвом блискучих прикрас.

Звуками ніжними,
Нотами сніжними
Вечір заманював
Горду коханую
В небо на перший вальс.

Плечі оголені,
Ще не ціловані,
Вкрила мереживом,
Трохи збентежено
Руку йому подала.

Звінчані тишею
Землю залúшили.
В чистому мареві
Ніжністю станули
Вальсу два білих крила.

2010

...Стіна дощу...

Крізь місто парасоль
ти йдеш.
А я махну Тобі рукою
через вікно.
Думками я з Тобою
іду.
А дощ співає
до-Мі-Соль
у листі.
Вітер збурює думки
забуті.
У калюжах краплі-сльози
пролиті кимсь
ще в теплі літні грози,
десь там -
за склом.
На відстані руки...
...Стіна дощу...

30.10.2008

Не гріх сю ніч губити і плекати,
Не гріх незайманість, і сивина не гріх...
Ще вчора так хотів тебе кохати,
а вже сьогодні захотів але не зміг...

Займись вогнем й коханням одночасно,
і зранку мої зморшки розведи
рукою, що давала вчора ласку,
а зранку помахала назавжди.

Веди мене дорогою стрімкою,
туди, де подорожники й полин...
Півроку тому я була з тобою...
Сьогодні я одна і ти один...

Веди мене у пам"ять опівнічну,
де вже не чути сивої сови...
Минуть роки, так само прийде січень,
а поки говори лиш... Говори...

"Революция без танцев ничего не стоит" © "V for Vendetta".

Ю.С.



Грязный,
Хромой,
Небритый,
Прошлого с вечным помесь,
Спит горизонт,
Укрытый
Сизой грозой по пояс.

Но только миг -
И слышно,
Снова ревёт от злости,
Чьи-то врата
Во вышних
Бьёт
Золочёной тростью.

Солнце плывёт,
Что рыба
В море, где рифы молний.
Прыгну туда
С обрыва -
Станет тогда
Тепло мне.

Только не плачь,
Родная,
Только не жди
Напрасно.
Сердце, гори,
Роняя
Капельки краски красной -

В море, где души
Танго,
Томно дыша,
Танцуют...
Сладко,
Так сладко
Там, где
Слёзы дожди тасуют...

Карта не в масть.
Не к месту
Крестиком вышит запад.
День,
Отслуживший мессу,
Выпьет
Закат мой
Залпом.

Солнце палит,
Что крейсер.
Шепчет:
Пора брать Зимний.
Грейся теперь,
Не грейся -
Свет упустил,
Разиня.

Но получил награду -
Выжал из сердца,
Выжил -
И среди сотни радуг
Вижу твою.
Я вижу.


2009

***
Ці сходи у небо або на горище.
Будинок знесуть – то живи.
Бляшанка багаттям горить і чадить ще.
Під стіну з картону й трави
зробив собі ліжко. Пожитки нехитрі,
з якими прийшов у весну.
А літом ти спатимеш інколи в скирті –
думками – в сузір’ях до сну.
По сходах іржавих крокуєш по зорі –
визбируй – для тебе усі!
Захмарилось небо. Пробач. I’m sorry.
Самі лише сльози в руці...

Шлях до зірок лежить крізь терни
Ілюзій власних і химер.
Чому цей шлях обрали древні?
Тому, що був сліпий Гомер?
Пройшли віки, епохи, ери —
Та путь, яким пройшов пророк,
Відтворюють нові гомери
За кроком крок.
Оракули сліпої долі:
Співці, поети, кобзарі —
Тернистим шляхом йдуть до волі,
Держав своїх поводирі.
А шлях, який обрали зрячі:
Асфальт, бруківку і бетон —
Відтворюють раби ледачі,
Що будували Вавілон.

В народній пісні — наша горда суть.
Із неї наші корені ростуть.
Із неї б'ють джерела ключові,
Із котрих п'ють і мертві, і живі.

Та лиш від старших
Пісню рідну чуть,
А юні — РЕПом голови товчуть.

О юносте — життя солодкий гріх —
Не переймайся мудрістю старих,
Очима спраглими
Строкатий світ вбирай,
Та в зрілості — у себе споглядай.

В культурі РЕПовій
Не знайдеш глибини,
У душах репаних
Воюють бур'яни.

І в ріднім небі поростуть кущі
Без пісні — української душі.

Як копав козак криницю —
Любу земленьку копав,
Наче стіни під дзвіницю
Під козацьку мурував.

Не просту знайшов він воду —
Били тут живі ключі.
Тут святились до походу
Грізні шаблі та мечі.

А опівночі — нелюбий,
Як на раду йшов сюди.
І відчай козацьким чубом
Нахилявся до води...

Де тепер оті криниці?
Нам вода тече із труб.
Нам, нащадкам, тільки сниться
Дзвін криниць та сивий зруб.

Перед дзвоном благовію.
Не скорблю про ті часи.
Чую іноді: мілію
Без криничної роси.

Хоч на хвильку б прикипіти
До святого джерела,
Щоб у дітях розбудити
Пам'ять серця і чола.

цмокає спирт язиком ожиновим
серце так само розмірено еЛ
гроші, націлені на поживу,
падають, мов орел

стрінемось, ангеле, вечоріше,
як за пароль віддаси перо
гріш, від якого залежить рішення,
падає на ребро
2010

мстива ожина вплітається в ноги до жил
гори і гори і тільки один і нікого
встигнеш нажитися доки докличешся бога
крізь жебоніння струмків і бряжчання ножів

бартки іржавіють їх не тривожить луна
славні династії диких котів у руїнах
запах живиці і біль у забитих колінах
тільки ожина ожина ожина одна
2007

Снег, но ты ему не рада.
Вечер – жгучая тоска.
Было – не было. Так надо, -
"Без тебя моя рука".

И до слёз, до боли вязкой
Тянет за душу: «Не тронь».
Бьётся в окна зимней сказкой
По стеклу твоя ладонь.

Снег, как диво сновиденья, -
Обмануться и забыть.
Что же ждёшь прикосновенья?
- Больше некого любить.

На вибори! На вибори! На вибори!
Ми для нащадків – кращу долю
в и б о р е м !

На щастя!
На здоров’я!
На добро!
Щоб квітла Україна,
І співав Дніпро!
3.02.10

Так сталося, що після ряду літ
О Львів, ти передав мені привіт,
Яскравим поглядом і щирою усмішкою
Львів*яночки,- щоправда вже заміжньої

Й відновлюються в пам*яті як сон
Вузенькі вулички твої, аккордеон,
І вуйко Шура граючи на нім,
Запрошував в гостинний теплий дім...

Згадалися студентські шумні роки
І по бруківці вулиць тихі кроки,
Коли вже засвітились ліхтарі,
І в цілім місті лише ми одні...

Щемить душа і млість наповнює мене,
І очі стали ніби трохи мокрі..
Не думалось тоді, що все мине
Що Львів і я - ми станем одинокі...

Так хочеться покинути усе,
Квиток на поїзд - і в твої обійми..!
Моє кохане місто золоте,
Благаю я, візьми мене у прийми..!

Вона не знає, що одна у світі,
Дадаїстична, символічна, сита,
Пелюстка зубожілої культури,
Заперта силою Його мускулатури.
Сліпа, бездумна, трохи на підпитку,
Зарита у холодну чорну нірку,
Тріпоче язиком, зливає жовту сечу,
Пливе в епістолярну порожнечу.
Вона не знає і не хоче знати –
Їй краще світ за себе покарати.
Товкти холодне тіло до півсмерті,
А там – воскреснути, віддати серце.
Шкода, але світогляд не для неї,
Блукають у блокноті «злі есеї»,
У заморозках інію блідого
В той день, коли стояла біля Нього…

Губи сю ніч, як зоряне намисто.
Губи, мов сміх, чи на долоні сніг.
Губись в мені, у слова палім листі.
В таких устах губитися не гріх.

Займись вогнем – тобі не позичати
Свою незайманість, моїх сивин.
Заграй у пляшці щастя непочатій
і засмакуй терпкішою із вин.

У дзвонах серця розцвіте наш вирій,
розпустяться у ласки пелюстки.
Губити ніч – як пригубити щирість,
Переплітати лінії руки.

І в любощах, розчинені і злиті,
Жагу втамуємо до дна, а там
У самоті, у непорочній миті
Два янголи збудують храм не нам.

3 Лютого 2010

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти дивитимешся
в очі часу,
вони здаватимуться
зеленими.
Тебе збентежить цей спокій.

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти захочеш
дізнатись про Сфінксове
серце,
Воно здасться знайомим.
Ти втечеш від видіння.

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти ховатимешся
в розпеченому піску,
він нагадає про сніг,
і ти зрозумієш:
це знову початок.

Пиши мені, сонце, зимою.
Квітками по білому тлі!
Словами своєї любові,
збуди знову радість в мені!

Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Вже й не ревуть, як сіна їм не дать…
Обманно-незалежна благодать –
мов місяць для вовків-злодюг уповні.

І знов чуму-холеру вибирать
нас кличуть посмішки медово-ядо-ртутні.
Обіцянок святих небесна рать –
бальзам на рани вільних душ розпутних.

Допоки сало й мед, і спів сирен
топтатимуть у серці голос роду,
не зійде сонце нам нових імен.
Воли мовчатимуть. Не буде і народу.

2010

«…янголи-paparazzi підглядають за душею»
Стронговський

Янголи-папарацці підглядають за душею
готують сюжет – чергову сенсацію
одного дня, одного вечора
очікують на Предтечу
їдять ванільне печиво
з муки небесного ґатунку
кидають монету:
чи попросить душа рятунку
скаже правду чи збреше
орел чи решка???
2010

Збережу на пам'ять дотиками губ
Смак на них тривкого карамелю.
Божевіллям ведений чергових згуб
Від кохання з домішками хмелю.

Сховає обрій атрибути дня,
Лишивши місце мріям перспективи
Як питимемо з спільного горня
В стосунки вносячи щоразу корективи.

Я обіллю тебе покровом і теплом,
Немов росою на досвітні квіти,
Віддавшися взаємно загалом
Як у надійні руки батьку діти.

03.02.10

Гіпертрофований мозок
Мабуть, найтяжчим процесом...
Втома...неВИмовна втома
Від емоційного пресу.
Знову судоми-судоми...
НенавісНЕ розбирання
Роздумів, образів,тону,
Потім, мов ліки, КОХАННЯ.
Самокопання сприяє
Розладам нервосистеми...
Я усе далі втікаю,
Та повертаюсь на сцену...
Я усе далі знаходжу
У світі всесвіт реалій...
І повертаюсь у кожну
Мить, балансую на грані...
Розум втомився шукати
Логіку дій самогризства...
Трохи іще поблукаю,
Потім – ЗЛЕЧУ
Із карнизу...

“Ей, душе, ти чиста?”
“Ей, душе, ти скрізь?”
“Ти світла, іскриста
і зіткана з ніжності,
радості й...?”
...
“Я зіткана з болю і сліз”.

(2010)

Багато слів, а почуттів катма,
Освідчується кожній жартома,
Покине доля десь на перехресті, –
І захурделить у душі зима…

Февраль. Тепло и слякоть.
А крыши – сразу плакать.
Наверно, так, капелью,
Прощаются с метелью.

Зима твердит им: «Рано.
Мечтать о красках рьяно.
Весне еще не время
Мороза скинуть бремя».

Но солнце, улыбаясь,
От скуки долго маясь,
Тихонько прошептало:
«Зиме осталось мало!»
2010

Я дощ люблю. Торкаються легенько
краплинки-мандрівниці до чола.
Шепочуть стиха, де котра була,
що бачила чи чула, як жила.
Як в піднебессі шарпають вітри.
Морозно. Зимно. Чубляться громи.
Як мати-хмара долу не пускає,
А зайчик сонячний так весело моргає,
І щось шепоче там про зелен-гай...
Це — гомін Всесвіту.
Пізнай.
2002

Сипся, сніже, на те і зима,
хай іще порадіє малеча.
Вкрий деревам оголені плечі,
зазирни у вікно крадькома.

Що мудріше є в світі, ніж це
ворожіння холодного неба,
що відбілює навіть ганебне
і ховає, мов голку в яйце.

Ще учора темніло в очах,
мерехтіло, мов на шахівниці —
скільки чорного в душах і лицях —
а уранці цей сніг розпочавсь!

Білий-білий — по чорних ночах,
по брудних закапелках і трасах,
чистий-чистий, мов tabula rasa,
як дитя в материнських очах.

Трохи-таки незвично, бо
Смугами руху зустрічного
Нас розкидало…
Тигр із биком зустрілися:
В місті, яке судилося –
Похолодало.

Закрижанілі вулиці
Попід ногами крутяться
Кожної миті.
В місті, де ще прописаний –
Кращі вірші написані,
І пережиті

Спроби втекти від вічності
Ген за географічності
Не за маршрутом…
Місто гіпнотизуюче
Я популяризую, ще
Десь мають бути

Декілька слів несказаних,
Фальші дилем розв’язаних
Всі – алогічні…
Гостем іду непроханим
Містом, в яке закоханий
Навіки-вічні

Ти читала натхненно, переплівши живицею душу,
І наосліп махали в зіницях загострені жала мечів,
Коли дядько мороз горловину повітрям задушить,
Помовчиш вже тоді.
Час прийшов, то не гордуй – кричи!
Випускай з ярих уст білі спалахи гойної ружі.

І ридай тонкослізно дощами по бровах студентів,
Щоб мурашки по шкірі, щоб знали, яка ж ти різка!
Миші – коні гривасті, з гарбуза - королівська карета,
І слова зорепадять із уст, та чекають ножі різника,
У твоєму нутрі перерощена в жито, Джульєто!

Білосніжне волосся розпутає сонячний спалах довіри,
Та ні миті спочинку!
Без рими гарцює епоха твоя.
Злизуй кожну усмішку, що мліє солодким пломбіром.
Гідно оплески глушать, шокуючи ритмом вбрання,
Що прилипло до вен твоїх вишитим орієнтиром.

А тоді принесеться рядами пригнічений сорому гул,
А троянди зів’яли...
Тому й розквітають гранітні гербери,
І гербарій із віршів ловили грудневі вітри нальоту -
Голограмами рими ювелірно нанизані в ниточки перлів.
Завтра випита вся пригадаєш, як вечір кричав :
Іt is cool!