А колись на хатині бабусиній
Не було черепиці, ні шиферу,
А солома сміялася радісно –
Ніби золото – сонячним вихором!

Як новенька, було, то виблискує;
Постаріє, дощами пронизана, –
Тьмяно-сірою хмаркою дихає,
Горобців відганяючи списами.

А під стріхою – ластівки весело
Метушаться-турбуються дітками,
Пісню, з теплого краю занесену,
Так щебечуть, мов пісня та виткана.

Тчуть-снують – мовби сонечка промені
Хочуть в стріху вплести між соломою.
А вночі, як поснуть вони, стомлені,
Чують діти їх сни. Невагомою

І прозорою ниткою вишиють
Сни рожеві пташата під стріхою,
І під осінь весну знову вимріють –
Як додому повернуться з втіхою.

Стріха в хати лежить – мов на пагоді...
Як онуки почнуть щебетати,
То бабуся всміхається лагідно:
– Ластів’ята мої, ластів’ята!..
2005

Синьо. У лісі так синьо,
Мов перекинувся світ
І впало додолу небо,
Заплутавшись поміж віт.

У лісі пахне весною,
У лісі насправді весна!
Вона простелила тут небо,
пташками дзвенить вона.

Холодно ще і голо
Серед пустих верховіть,
А десь під розстеленим небом
Листя торішнє спить.

Стрілка зелена гостра,
Пронизливо-синій квіт –
Як добре для проліска вийшло,
Що перекинувся світ.

Ну як би йому жилося
Там, серед хмар, угорі,
Якби ми прийшли до лісу
О ранній весняній порі

І не знайшли першоквітки
На голій і сірій землі?..
Ну, хто б подумав, що небо –
То проліски сині малі?
2005

В бабусинім саду достигли сливи
і літо бабине заплуталось в траві.
Куди, лелеки, ви куди, куди ви?..
Над Пслом туман і тіні, мов живі.

Вгрузає в землю найрідніша хата,
де перша внучка народилась – я.
Із лісу вечір суне волохатий,
сова летить – і мре душа моя.

У дідуся в дворі темніють сосни,
пісок, і хвоя, і пахкий полин...
Для мене – Всесвіт в цьому мікрокосмі:
шишки збирає правнук Ваш – мій син.

Болить. І біль чомусь тонкий і світлий,
а течія стрімка. А лотос де?
Й вербі болить. Од болю гнуться віти
і плаче листя, і пливе, й веде...

На грядці бур’яни, і всюди пусто.
Прокинусь рано, вийду по гриби...
Я не знайду ніяк листка капусти –
пече бабуся хліб... Якби, якби!..

І знову вечір, і зоря червона,
в сухих козельцях чмишуть їжаки...
Це – мого серця заповідна зона,
де чую дотик рідної руки.
2006

А нам здавалося: пройшло все чисто:
його взяли і вивели за місто,
а там – всього лише дещиця крові,
і ту розмили роси світанкові.
Та все було інакше, о, інакше!
Так, як тоді воно бувало завше...
Були різки, і “кішка” з пазурами,
і в муці нелюдській Мадонна – мама.
Був хресний хід – найперший, невмолимий.
Була весна. Мабуть, цвіли оливи...
Вінок із терня впився в плоть жертовну...
Чи може Бог уподобитись овну?
Людина тягне, йде, то пада раптом,
і шкіри висять скрізь криваві клапті.
Нестерпна спрага, біль. Де межі болю?!
Хутчій кінець, що дасть жадану волю...
Та жертва вимагає крок за кроком
для свідків змалювать панно широке.
А фарби вибір, як завжди, скупий –
червоне все, лиш вечір золотий.
Той вечір, що настане після бурі,
коли покинуть стражники похмурі
пустельні схили пагорба святого,
не стрівши по дорозі вже нікого.
Десь був Петро, і прийде ще Хома,
прощення Агасферу вже нема,
у зашморгу – кому було найважче,
минули розпач, біль... – і все це нащо?
А ранок устає, й холодні роси
омиють Божі руки й ноги босі.
І сяйво прийде в світ і в людські душі,
бо Він сказав: “Їх врятувати мушу”.
Хто Він: чи Бог, чи, може, чоловік, –
того ніхто не знатиме повік.
Але Він був, і це Його офіра –
вогонь добра, любові, щастя й миру.
2003

Ну як би так сказати нелукаво,
відверто-щиро-чесно-від-душі,
не вводячи нікого у неславу, –
навіщо люди шкрябають вірші?
І я шкребу. Деру папір безбожно –
натхнення!.. А таланту крихта є?
Либонь, і без Пегаса якось можна:
затюкали – утерсь – і за своє...
Писати манія – хвороба вже й не віку –
епохи цілої! – вчепилася, мов рак!
Пече й свербить долоня права чоловіку –
це вірний знак: не втриматись ніяк!
І ми грамузляєм лексеми-фрази-тексти:
до форми зміст, і форму – до зміста –
і домодерні, й постмодерні (next-и!),
забувши геть, що геній – простота.
Що лиш один, мабуть, з кількох мільйонів
народиться – воістину піїт! –
із серцем чистим в Бога на долоні –
і не шукатиме, чим здивувати світ.
2000

Я була тигрицею і ланню,
Яру кров у жилах зупиняла,
Від жаги вмирала до світання...
А тобі й того було замало.

Я себе зав"язувала в вузол,
Я собі на горло наступала,
Оберталась в замкнутому крузі...
Та тобі й того було замало.

...Отак, дійшовши до самого краю,
Одного разу вичерпалось свято.
Тоді просив мене: візьми усе, що маю!
Але мені вже було забагато...

2009

Життя, котрого не було.
Світанок, на примару схожий.
І одинокий перехожий.
І птаха впала на крило.

Стиснулось серденько моє...
А сон, як завше, - без фіналу:
Розбурхав і пішов у хмару!
І сонце заспане встає.

Осіннє небо тисне ваготою,
Спресовує, ущільнює печаль.
І відчуваю - я під ним не встою
Без міцності твого плеча.

Вітрище стрепенувсь мерзлякувато,
Жбурнув під ноги пригорщу сльоти.
Мабуть, було на свята забагато...
Хоч ти мене від суму захисти!

І ти прийшов. Крізь хляпатоху й темінь,
Поміж дощем - і навіть не намок.
Приніс пахучі пізні хризантеми,
У спомин літа - радості ковток.

2005

Плекаю гріх за смугами фіранок.
Я - деміург, пізнала ліпшу з мов,
Створила ідола. Тепер в осанну
Ціджу не воду - із аорти кров...

Вдивляюся в його мінливі лики.
Руїни. Вежі. Долі - на кону.
Мій непідкупний ідоле, владико,
Відкрий безсмертя вірша таїну!

Чужого не жадаю, чад не краду.
Я відбираю барви - не життя!
Гойдаються вогненні анфілади...
Міць у рядок тече без вороття...

- Приніс цидулку про січневу стужу...-
Шерхоче у кватирку Листопад.
Зигзиця вмовкла на розлогій груші.
Чи встигну написати вірш без вад?

В лабетах ночі Я - свіча покірна.
Усотує сльозу прадідна персть.
Це самоспалення - роковане, офірне.
Так Фенікс у вогні стрічає смерть.



2005-2012

Ми з тобою, коханий, неначе в театрі дві прими.
Що життя – це театр, знаєм ми не з книжкових рядків.
Ми зіграли і те, як були ми до болю чужими,
Ми зіграли і те, як мене ти до болю хотів.

Ми зіграли і вірність, і відчай, і щастя, і муку,
Ми зіграли й шаленство, й пекучу байдужість батьків.
За лаштунками сцени ти міцно потис мені руку,
Щоб сказати, що друг ти віднині й навіки віків.

Ми до гри залучили блаженні небесні хорали.
Нам вони дарували нестримний порив і екстаз.
Ми просили, щоб скрипки й цимбали гучніше звучали,
Щоби музика вічна любові до неба лилась.

Ми – театр двох акторів, глядач в нас один – тільки небо.
І воно нам сказало, насупивши брів горизонт:
Ви достатньо зіграли на нервах що треба й не треба.
Хоч завісу спускай й відбирай Богом даний талант.

Починайте-ж бо грати нарешті, що вам призначалось,
Вам достатньо і вміння, й таланту, і сцени в огнях.
Ви в антракті задовго, вже й критики вас зачекались.
Вже давно вам на сцену ваш третій дзвінок пролунав.

2009

Та треба далі жить. Відпустити його.
Він мене по-ходу давно вже з речами за двері виставив.
Танцювати східні танці. Ждати принца-нє-наркамана
І з усього цього хаосу хоч якихось зробити висновків.
Заварити галімої кави, головне, щоб була гарячою.
Випити її, побачити он-лайн 70 відшліфованих додіків.
На чиїсь "как дєлішкі?" з моєю дурною вдачею...
Краще офнути комп. Позвонити якійсь там подрузі,
Якщо ще залишились такі. І свою неприкриту прострацію
Виливати із себе на поки здорові голови.
Я така ідіотка! Певно, маєте рацію,
Коли кажете, всі ми з одного, з прокислого, тіста зроблені.
Я не вбила тебе, але віру сильно скалічила.
До кінця наших днів,- як не здохне, кульгати на милицях,
І кричати їй скошеним ротом: "Немає нічого вічного!"
І плювати мені у спину в твоєму німому відчаї,
Розчарованій у воді на моїх помарнілих вилицях.
03.12.09

В обіймах у зими
затерпли хризантеми.
Чи доля ще мені
зомліти від снаги?
Якщо дитячий крик
не зранить ранок темний,
Крик жінки уночі
не матиме ваги.
Вгадати зможу я
бажання хризантеми?
У неї в бровах
свіжо так мороз пашів.
Я про таємний біль
нескінченої теми,
Як дихають за комір
сироти вірші.

Десь на небі живе дивовижний павук.
Має він кільканадцять умілих рук.
Виплітає сніжинки,
що летять із хмаринки.
Мов сухенькі скоринки,
під ногами хрустять!
Мов коштовні лаштунки,
білим шовком блищать!
Мов казкові дарунки-
Сріблосяйні малюнки.
З діаманта сережки
Павукові мережки!

"Так ніхто не кохав. Через тисячі літ..."

Володимир Сосюра


1

Муж був поетом. А жона Гвіат –
Модисткою пальто і капелюхів.
Він торохтів у рань про “плагіат”,
На свята їхав до сестер у Глухів.
Вона дивилась фото в стилі ню
І мріяла про діточок, сад, сливи...
А в листопаді в ательє забіг співун -
Дверима гепнув... І під шурхіт зливи
Мрійливо запитав: "А хочеш слив?".
Муж - на межі. Ні в бар, ні до спортзалу...
Модистка закохалася до снив...
У серце кобра пристрасті вповзала!
Не мала молодичка тих принад,
Що здатні в кліть зазвати соловейка,
Тож пригадала: муж у снігопад
Вручав їй гімн із келишком глінтвейну.
Підносив екзотично - на свічі.
Співав натхненно. Дав манто з шиншилли.
Потому став шукати хрін, ключі...
Той аркушик на дзиглику лишили.

Гвіат поклала диво те в бісквіт.
Співун його знайшов у перший вечір...
Зрадів безмірно, бо стомився гріть
Невправним юнкам худорляві плечі.

2

У ательє обшарпане "Мечта и явь"
Не понесу ні шовк, ні твід, ні байку.
Гвіат раює у котеджі солов"я.
Рік вишиває бісером фуфайки...


2007-2012

Люблю зиму, її оздобу білу
І тих лісів замріяність відцвілу,
Люблю бродити полем в самоті,
Збирати перли вражень золоті.

Люблю прудку, грайливу завірюху,
І вітерець, який летить щодуху
Над гладдю срібла в далі крижані,
І ті прозорі, кришталеві дні.

Люблю мороз – мороз чіпкий, тріскучий,
Його розгул і затишок скрипучий,
Коли природа, схована у сон,
Рясним снігам свій уступає трон…

Пожовкле листя облетіло,
Покривши землю, мов килим.
А ще недавно зеленіло,
Здавалось ніжним і чудним…

Та час минув, скінчилось літо,
Погасли благовісні дні.
В журних полях зів’яли квіти,
Замовкли птахи в тишині.

В осінній тиші задрімали
Дерева голі, в забутті,
Немов назавжди поскидали
Свої прикраси золоті.

Лиш вітер піснею сумною
Над ними тихо шелестів
Обпалим листям і травою,
Немов їх розбудить хотів.

Випити світ із трубочки
Змучене соло вересня
Збуджені кроки вулички
Змочений келих хенесі.

Випити світ по крапельці
Вилиті з бронзи сутінки
Вибух моєї матриці
Вимір живої сутності.

Випити світ приречено
Спрагло вертати втрачене
Стишеним звуком вечора
Сипати сіль пробачення.
6.12.09

 
Стрічкової ночі, відлуння ключів
Коридори в однакових лампах
Вівтарі слів сатирично святкові

Задимлена арлекінівська рампа
Хтиво гнуті культові статуї
Дзеркально розсіяні кулі звуків

Зникаючи тисячами провулків
За ногами коронний Сент-Луїс
У сріблі Місяця з-під покрівлі
Ампірна брама будинку отрути

Час полювання на зяючі скрути
Залізні звірі в чадній годівлі
Шаленіючи на хмільнім весіллі
Де бенкетують пурпурні спрути



 -&-




 

У скляних сарафанах принишкли вогні
В дзеркалистих словах срібляна осторога.
Ну то що ж, ми побачимось? буде нагода?
Ну то ж як, ми почуємось? Хто-зна, чи ні?
Я вся стала як дим, кругляна і прозора,
Без опуклості фраз і без змісту кісток,
Не тривожте мене, я вже Пані Покора,
Я заходжу до вас через вікна й замок.
Не гасіть ліхтарів, віщунів німих ночі
Загорніться в плащі, теплий смуток доріг.
Довга тінь за плечем, зазирну в Твої очі
і від погляду вдаль, тихо випаде сніг...

(медитація)

О здмухни мені печаль із серця,
Темні хмари із чола розвій,
Музикою хвиль твого озерця
Мов руками любки, оповий.

З мозку - чорних роздумів пухлини -
Витягни без скальпеля мені.
Хай русалка із води прилине
Й відганяє марення сумні.

Дзенькають по черепиці краплі,
Ніби дощ танцює на даху...
Хай в стихію радості потраплю
Навіть у годину цю лиху.

5.12.7517 р. (Від Трипілля) (2009)

Сердце рыхлое, как земля,
На которую рухнули наши мосты,
И теперь, начиная с нуля,
По утрам поливаю цветы,
Жду весну. Заправляю постель.
Вместо кофе пью слабенький чай...
Никакая гроза и метель
не нарушат мой рай.
Я за серою гладью окна
Вижу мир, не чужой и не мой.
О, вон там я ходила одна,
А вон там,- с тобой.
И когда меня спросят о том,
Не тебя ли так тихо я жду?
Я отвечу что нет, все в былом,
И глаза отведу)
4.12.09

бруд витираючи з мокрого чорнозему,
волочачи зламані крила по темному листю -
так повертається осінь в забуте місто,
вводячи у розмову сезонів рему,
молочні тумани, що так п"янять повітря,
сповнюють груди чадом, блокуючи видих -
так повертається осінь, ходою сновиди,
ріжучи мряку лезом, самим вістрям...
в ритмі своєї пісні оголить крони,
гілля, нехай лоскочуть набряклі хмари...
осінь - пастух перистих овець отари...
знову зжене їх в дощ, або граду гроно...
мокра земля під ногами змісилася тістом.
знаєш...тому не дійду, хоч би як близько
до тебе...землею іти мені надто слизько...
волочачи зламані крила. усе. без змісту...

(переклад)

Сьогодні знов листа не принесли:
Забув писати милий чи поїхав;
Весна – як срібна співаниця сміху,
Човни в затоці – серед плину мли.
Сьогодні знов листа не принесли…

Він був недавнечко зі мною поряд,
Такий залюблений, ласкавий, мій,
Та це було в білявий сніговій…
Цвіте весна, я – у печалі, зморі.
Він був недавнечко зі мною поряд.

Вчувається легкий тремкий смичок,
Що б`ється від незміряного болю,
А раптом серце надвоє розколе –
Лишиться недописаним рядок…

2015




-----------------------------------------------------------------------------------------

Анна Ахматова


Сегодня мне письма не принесли:
Забыл он написать или уехал;
Весна, как трель серебряного смеха,
Качаются в заливе корабли.
Сегодня мне письма не принесли...

Он был со мной еще совсем недавно,
Такой влюбленный, ласковый и мой,
Но это было белою зимой,
Теперь весна, и грусть весны отравна,
Он был со мной еще совсем недавно...

Я слышу: легкий трепетный смычок,
Как от предсмертной боли, бьется, бьется
И страшно мне, что сердце разорвется,
Не допишу я этих нежных строк...

Сину


На вибрики твої вже не зважаю.
І не смакує маковий пиріг.
Лунастий голос мала. Захрипаю...
Таркатий плед мені не допоміг.

Мов куля розривна –
мільйон осколків –
Поранила окрилля, лоб, гортань.
Знесу ці муки без вина і соків,
А ніч-мольфарка дасть бальзам для ран.

Так сув’язь
вибухає
стиглим
плодом!
Болючий, благодатний днів ясир,
Бо він - предтеча вільготи-свободи.
Зросте мій голос - і углиб, і вшир.



2006-2012

- Вже – Хуаніто... Та для мене – Йванко! -
Бабуся Віра змахує сльозу. -
Плекай дитя, чорноволоса Б’янко,
І пригортай, мов неня, у грозу...
У Римі Хуаніто, любий внучок.
Не буде тут сирітка старцювать...
Сльозини
скрапують
на обмальовку
ручок.
- Чекаю стрічі. Рано помирать…
Сорочку вишиваю онучаті -
На осінь обіцяли привезти!
Не в хаті їх зустріну – в інтернаті…
Погляньте, лікарко, на фото і листи!
Біжить у Римі по алеї парку...
Я вже придбала Йванкові м’яча!..
Просив сусід з конверта жовту марку -
Я не дала! А в Рим...дала внуча...-
Отак бабуся Віра щебетала
У інваліднім кріслі край вікна.

І хрестики
на льон
уміло
клала...
І три світлини осявали рань...



2005

Стріляймо в упор. На виліт. Друже, прикрий-но!
Ті хлопці давно вже готують на нас облаву.
У тебе на поясі кольт, в мене - ніж. Нехай ненадійно,
Але ми найкращі. Ми профі своєї справи.

Давай, діставай з рукава свою карту, нумо!
У нас флеш-рояль і віскі гарцює в венах.
Береш мене міцно за руку, і так пробиває струмом,
Що поруч в автівках спрацьовує вмить сирена.

Ми схиблені біллю. Ми адреналінозалежні.
Цілуємось в темних провулках брудного гетто.
І протизаплідні в кишенці, мов протипожежні.
І вибухом віє від тіл на капоті корвету.

В фіналі ж ніхто не помітить порожні лузи.
Коли ставка - смерть,і це наш останній покер
І доля нарешті дістане свій піковий туз,
Та в нас буде джокер!

Війна… Абхазія…
Плекать ту дату важко…
Біда стиха (а кров зіллю)…
Дата Туташхіа…

Горів Нагорний Карабах…
…аби ті
люди жили … В очах
малята вбиті

сміються тінями в’язниць,
цвіте купава…
Раненько йде Гриць
з вечорниці…
Зілля копаю…

У тиші нічній, до господи
В єдинім небеснім строю
Безсмертна душа мого роду
Приходить у пам’ять мою.

Я чую грядущого рокіт,
І предків далекий мотив.
Орійці мої світлоокі,
Де нині ваш плуг золотий?

Орійці, і скити, і руси –
Ви різні у назвах лишень –
Стривоженим поглядом Буса
Вдивляєтесь в нинішній день.

А буйні вітри не вщухають,
Жбурляють сніги з верховіть.
Супроти бандитської зграї
Народ на Майдані стоїть.

Плечима підіпремо небо!
В минуле нема вороття.
І нашу Вкраїну для мене, для тебе
Вкарбуємо в Книгу Буття.

Нам буть сіячами довіку.
Новий розвидняється день.
- Дай Боже вам повні засіки -
Ледь чутно лунає з давен.

28. 12. 04.

Печальне серце просить каяття,
Ридає потайки душа несміло.
О Господи, невже в цім сенс буття?
Буває так що й чорне стане білим,
А спогад лиш ятрить вчорашню рану.
Чому нам випадають лише драми?!

1997

Молодик згорнув доріжку
І приліг поспати трішки
В темряві нічній.
Натомились жваві ніжки,
Затихають крики-смішки
Сонно серед вій…

Мерехтять зірки далекі,
Наливає сяйвом глеки
Дядько Водолій.
Таємничим космотреком
Відміряючи парсеки,
Мчить планета мрій.

А на ній - фантазій діжка:
Літо бавиться у сніжки,
Взимку – буйний сад…
Восьминоги ходять пішки,
Роздають смачні горішки,
Синій шоколад…

«Диво-птиці, диво-звірі :
Та ніхто б і не повірив,
У такі дива.
Я і сам ото, допіру,
Дивувався понад міру,
Що таке бува.

Від магічного салату
Височезним став,як тато,
Лиш без бороди
Побабахкав із гармати,
встиг на вітрі політати
В чарівні світи.

На планеті - стільки волі,
І не треба йти до школи -
Вік би тут сидів.
Та зламав якісь паролі,
І завис на парасолі
Поміж полюсів…»

Верескнула раптом кішка -
Все злилось уперемішку,
Ніби водоспад…
Позіхнув Юрась у ліжку,
«Зореліт» вхопив за ріжки –
Час уже назад.

04.12.2009 р.

Богами вам еще даны
Златые дни, златые ночи,
И томных дев устремлены
На вас внимательные очи.
Играйте, пойте, о друзья!
Утратьте вечер скоротечный;
И вашей радости беспечной
Сквозь слезы улыбнусь и я.

1816

Колись прийдемо ми удвох,
Не домовляючись про зустріч,
Згубивши суєту тривог
І оминувши неминучість.

Стежками сонячних слідів,
Зірок молочними шляхами
До озера, що між лісів
Цілує небо берегами.

У дикій тиші почуттів
Замруть серця у здивуванні.
Забудеш ти, чого хотів,
Забуду я усі вагання.

Зіллються наші манівці
На прохолодному камінні...
І ти на рідному лиці
Зцілуєш сльози безпричинні.

2009

Приходить Час. А ми знайомі?
Уперше бачу, як масні
Його покручені долоні
Вручають скептику мені.

Даруй, кажу, якого плуга,
Хіба весна - потреба жнив?
Ще всіх думок не переплутав,
Не всі бажання приручив.

Вогню було так мало, шалу.
У моногамії журби
Ще тятиву не напинали
Високовольні проводи.

Я йду собі. Не строк у себе.
Доріг без ліку в'ється, тьма.
А ту невіру хмар у небо
Ти, старче, витягнув дарма.

2001

Літній вечір тихо рожевіє,
Захід сонця гасне на воді.
Перша зірка в небі сиротіє,
Простягнувши ромені руді
До землі… Земля лягає спати
В ложе невгомонних цвіркунів.
Буде місяць ниви колисати,
Вкривши їх теплом солодких снів.

Ніжна ніч в дрімаючі долини
Нашепоче чари сновидінь,
В рої колисковому полине
Над селом, закутаним у тінь.
Буде мчать на крилах величавих
Від смеркань до ранньої зорі,
Доки у полях зеленотравих
Не задзвонять в роси косарі.

2005

Мою гординю згасить стародрук.
Із титулу зачепить душу вензель.
На сторінки зійде натхнення рук.
Злякають книжку зайди сорок весен.
Коли прапрадід мій садив городину,
Ця книжка вже тоді була старою.
Хто не читав, для того німотою.
А когось вік її прадавнім надихнув.
Магічних істин спрощені слова
Пережили руйнації всіх воєн.
Тут дух віків щозору оживав.
Не взагалі, а кращий його прояв.
Коли піду за прадідом, за пра...
У чомусь бідна, в чомусь із надлишком,
На спас душі, як дух цілющих трав,
Прийде до внука старовинна книжка.

Віють – не віють
Крила серпневої ночі.
Як легко упала вона
На каменисту долину.
Як освітила гори,
Як потік розсрібнила!...
І тихо в долині.
По диких заломах скель
Чорніють тіні глибоко,
Тут кущі будяків,
Там білі кості,
Що смерть розкидала.
І тихо в долині.
Тільки цикади сюрчать.
Наче струмочки течуть,
Наче розточені ллються.
Віють – не віють
Крила серпневої ночі.

З книги "Вересень" (1927)

Вже ані словом, ні співом,
ні блиском очей не приваблю
Юного серця.
Та є в мене доня, мій паросток ніжний,
Буде любити мене і вечірнього.
Буду їй милий
Навіть тоді,
як затихну під брилами смертної
ночі.

Із збірки "Медобір"

-Учителю, є істина на світі?
-Так, є, та тільки не в освіті…
-А де ж вона і як її знайти?
-Я знаю це так само, як і ти…

-Цілителю, є істина на світі?
-Буває, та зникає при бронхіті…
-А ліки можуть тут допомогти?
-Я знаю це так само, як і ти…

-Історику, є істина на світі?
-Була колись, писали на санскриті…
-Можливо, є у давнину мости?
-Я знаю це так само, як і ти…

-О, Повелителю, є істина на світі?
-Звичайно, є, це знають навіть діти!
-А де вона, покажеш? – Покажу.
Вся істина це те, що Я кажу!
2009

Якщо хоче коханий піти,
не тримай його, відпусти.
Хай пройде свої сто доріг,
хай шукає душі оберіг.
Хай відчує біль серця вночі,
хай циганські віднайде ключі.
На сто першій зустрінь його ти,
нагодуй, і напій, й спать вклади.
Й розкажи йому перед сном,
як стояла ти під вікном,
як чекала із трьох доріг
того, хто любов не зберіг.
Як з четвертої штору закрила,
більш не плакала й не тужила.
А до сотої геть забула,
як дурною й наївною була.
І як вибере він сто другу -
стань йому не коханою - другом.

2009

Послухай, відлітають журавлі.
Хотів я, щоб почула це ти, мила…
Яка би муха зранку не вкусила,
Я чую, відлітають журавлі.
Які би круки каркали в гіллі,
І як би бруд на нас й під двері лляли,
Вони водою нас не розілляли.
Я чую, відлітають журавлі.
І я не знаю, що таке любов.
Звук водоспаду, стогін на світанку,
Чи серця два в шаленім ритмі танго.
Є журавлі у небі знов і знов.
І звук цей – то найвищий неба знак,
Що ти зі мною поруч, всюди й завше.
І знаю я, кохати треба так,
Щоб журавлі не відлітали в вирій наші.
І хай між нами будуть сотні миль,
І справи, і паперів кілометри,
І гори, й доли, й снігові замети,
Нас жоден не покине журавель.

2009

1

Я – біла глина у твоїх руках.
Нестримно
кружеля
гончарне
коло…
Вже обпалилась у п’ятьох печах…
Не став у перію за покотьола!
Я ж – амфора. Налий вина, води…
Колише
ярий сміх –
творінь колишніх…
Я застелю гончарний круг. Іди!
Остигла, майстре. Облетіли вишні.

2

Не рук боюся – твані слів, копит,
Німої висоти, сердець охлялих…
Скажи, чи ти кохав, коли ліпив,
Коли найперша піч вогнем залляла?
В поливу ти додав сльозу, піт, кров.
Червіньку й сажу пізнаєш наосліп...
Чому ж спинився? Ні, таки пішов –
По глину і череп’я – в зимну осінь…

3

Ганчір’я…
Плями…
Стигми…
Кажани…
Де ж зорі? Ти всипав і стан, і стерні…
Опону смутку вчора відслонив –
Хотів переступити в рай майстерні.
На кучерях блищав міцний обруч.
Масної глини пласт упав на килим…
Тепер мене не візьмеш голіруч –
У шосту піч навік переступила.

2007-2012

Хайку

***
Столітні дуби
На узліссі стоять –
Природи живі мудреці.

***
Хотів напитись,
Підійшов до криниці –
Великий замок.

***
Заплакані вікна
Не витерти вітру –
Осінні дощі.
***

Що найстрашніше
У цьому світі?
Твоя байдужість.

***
Багато знайомих
На цьому кладовищі, –
За день не обійду…

*рідкісний птах (лат.)

Досить надіятися на людину,
Котрої дихання в ніздрях її:
Бо що вона значить?

Ісайя, р.2, в.22



1

Агов, синочку! Досить м’яч ганять.
Умощуйся зручненько на канапі...
Екран. Війна... (Discovery канал).
Шеренги...
Вибухи...
Концтабір...
Мапи...

Як Гітлер-маніяк зібрав у рать
Рибалок, лісників, юристів, клерків?
Мій дух бунтарський не збагне ніяк:
Чом плебс повсюд ідіотично-темний?
Люд в голоднечу голову схиля,
А підійма, аж склери фарбить крівця,
Коли синіє владар-гуртоправ:
„Прорвать кордони!!!
Так муштрують звіра -
Хортиська-пса - за помахом руки
Вгризатися в крило чи шию птаха.
Дивись, мій сину! О, та ти вже спиш.
Біжать бійці до вражого Рейхстагу...
Не вчили їх спасатись - назадгузь.
Усі - на дзот... під гусениці танків!
Пропав безслідно в ту війну дідусь...
Мак... Молочай...
Війни лункі плацдарми,
Де командир від крику захрипав -
І чув боєць пронизуватий шепіт...
А може, він, відважний, не кричав,
Бо мав харизму, що стриножує підлеглих...


2

Мільйонам дар цей
Бог у руки вклав,
Комусь, таких мільярди, влив покірність.
Куди по смерті втрапиш - вибір дав:
Під пресом схизми
чавиться
амбітність…
Сумирних милують і владарі, й вожді.
Чи варто їх заковувать в кайдани?

Когось – покірно – втиснуть у граніт,
Його ж – покірно – звергнуть з п’єдесталу.

...Амбітність - імморальна. Злочин. Гріх?
Я - гонорова. Ідолів не славлю.

Чому ж одвік амбітним, саме їм,
Судився жезл харизми - усевладний?





2005

Мечтам моим полезно б иногда,
Покинув голову поэта,
Увидеть мир без призмы глаз.
Растаять облаком, пустившись в пляс,
Присесть, устав, на землю где-то,
Проникнуть в дом чужой. Но вот беда,

Плутовки знают – в жизни сила,
Болезненное растворенье
Придавит камнем облака;
Так даже, если чаша глубока,
Одно всего прикосновенье –
И лучшее вино уж зауксило…

Но не поймут, глупышки, что поэту,
Заблудшему в познаниях судьбы,
Совсем не сладость меда дорога…
И даже, если чаша глубока,
С улыбкой выпьет, пробудив
В сомнениях неверие к запрету…
20-21.11.2009

І ямбами твоє ім’я в потилиці!
Так нудить... Певне, творча гіпоксія:
Один удар – і в серця зводить вилиці.
Подайте запальничку! Може стліє...

04.12.2009 р.

Хайку

***
Мій меч і хрест –
Це материнське слово,
Його нестиму вічно.

***
Як самотньо душі…
Ходить вітер холодний
У нічному саду.

***

Не бачились місяць,
А здалося мені, –
Минув цілий рік.

***

О невмолимий часе!
Навіщо ти приніс
Корону сивини?

***
Келих по вінця.
П’ю по краплиночці –
Осені трунок.

*рідкісний птах (лат.)

1.
прокинулась душа
крилами змахнула
і від землі
не відірвалась

важенне щось тисне
до землі пригибає
від земного тяжіння сильніше
земним тяжінням посилюється

прокинулась душа
але довкола ніч
погляд впирається
в софіт хмар
свічки зірниць
загасив вітер
морозом захохані
тріскають шиби
думок

2.
пригадав:
злість палала в душі
не примусив її
в собі перебути
зовні вилитись дав
пожежею

прогоріла
перегоріла
лишився шлак:
твердий і важкий

камінь

3.
мама говорить:
душу слухай
вона ніколи
поганого не скаже
а як її слухати
коли на душі
камінь

тато каже:
кожну роботу
з душею роби
а з каменем на душі
як

друзі жаліють
ех
продав
чортові душу
а хто ж її купить
якщо на душі
камінь

кохана просить
душу свою
подаруй мені
схаменися!
на душі ж
камінь

4.
пішов до лікаря
душа болить
прооперували
вийняли каменя
подаруйте попросив
подарували

поклав у креденц
під скло
на почесне місце
а до ранку
камінь знову
до душі приріс

вдруге операцію переніс
забрав каменюку
під три чорти викинув
аби не знати
де впаде
тричі сплюнув через плече
і пішов
не обертаючись
а на ранок
знову камінь
на душі відчув

після третьої операції
до церкви камінь приніс
сім служб
відправити над ним замовив
прочитав молитву
і заснув спокійно
а на ранок
знову на душі
камінь відчув

5.
більше
не вирізав
і тепер щоденно
виколупую з болем
від каменюки чортової
по шматочку
і знайомим та незнайомим
в душі кидаю

і маю надію
що колись таки
позбудуся

з цими літерами
сама недогода
пишеш зри
виходить пропаще
пишеш пропащо
виходить хир

далі пишеш земля
і вона розверзається
пишеш воля
і стинаєш плечима
яка в біса воля
який ще у біса хир
його звичайно
також викреслюєш

досить тобі неділі
з жовтим наділом на китиці
досить тобі рум’яна
м’ятого
в кольорі кмину

з ними однаково мусиш
писати мисліте
з ними як собі хочеш
писати мисліте
з ними як собі знаєш
писати мисліте

як собі
вимстиш

2006

ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли
ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені
ідемо до людей у вінках недоспілих олив
у простертих долонях несемо гріхи як окрушини

ми останні пророки в країні вчорашніх богів
ми останні предтечі великого царства диявола
ми зчиняємо галас і це називається гімн
ми сякаємось в руку і це називається правила

а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір
це михайло булгаков надламаним сміхом заходиться
в божевільній труні долілиць повертається вій
матюкається сич ремигає зашумлена хортиця

табунами блукають отари і несть їм числа
по найвищих деревах як дзвони гойдаються пастирі
по незвіданих нетрищах душі виходять на злам
і спалахує небо червоною мічене пастою

розенкранце зі сцени старий канделябр забирай
гільденстерне жени за куліси розгнуздану свиту
покоління майстрів відчиняє ворота у рай
а старий азозелло веде під вінець маргариту

1991

сплітаються пальці сплітаються очі і голови
на стоптаний пляц виповзають картаті слова
а ми залишаємось голими голими голими
ключиця сідниця коліно кулак голова

ховаємо очі за висхлими бляклими плівками
ховаємо в жмені маленьких драґлистих синів
а ви не приходите згорблений відчаєм лікарю
лиш тихе тремтіння повільно повзе по струні

проколює сонце дротинами променів гострими
понуре терпіння обмацує зором далінь
а ви мовчите ув останньому відчаї,
господи
в самотньому небі вас нікому зняти з петлі...
1992