Я гордий з того, що живу у цій країні,
Тут люди добрі, щирі і талановиті
Душею вірні рідній Батьківщині,
Сяйвом добра й любові оповиті.
Земля ж родюча та багата,
Прекрасні ріки, гори та лани,
Ми пам‘ятаємо про траур та про свято,
Ми наче, всі тут сестри та брати.
Бувають звісно люди і не дуже,
Винити, боронити чи жаліти їх не буду я,
Але повір, їм тільки гірше, друже,
У них життя кусюче та отруйне, мов змія.
Пригадуючи діяння прадідів, надієшся,
Що правнуки та внуки їх не підведуть,
Над прикрощами, щиро та відверто ти смієшся,
Продовжуючи, вірний, гордий та правдивий путь.
І бачу, що таких як я все більше,
Таких, хто вишиванку на серця вдягнув.
І знаю жити вже не буде гірше,
Про біди та нещастя я давно забув.
Зупинюся на дорозі, озирнусь навколо
Побачу рідний дім у злагоді і мирі,
Розправлю плечі, наберу повітря,
Та Вільно крикну Слава Україні!!!

Символіка гірського руху, поспішно викарбовується враз,
Монументального кохання серцем, на жаль, немає поміж нас.
Неспинні дні, на конях темряви, ворожать келихом порядку,
Тисячу іскор під промінням ночі, миттєво засівають кладку.
Памфлети вірування гордо, посмертно одяглись землею,
Мить дарування, час фантазій, змішались від поразки в панацею.
О дар!!! Тебе мільйони руками обдерли, увірвав риторики шматок,
Прокинься, та залий з душею, холодний льодяний каток.

Миротворець, що тримає хмари,
Строкато, в піднебесній темноті,
Живе гармонійно та сердечно,
Підкорюючись вірно тишині.

Проблеми позитивні, пролітають,
Вклоняючись Богоподібному натхненню,
Тим часом крадучи почуті фрази,
Спис серцем згинаю повільно й таємно.

Танцюючи вальс, з метою фіксації
Нервового зриву в поетичні рядки,
Свідомо й давно чатую на операцію,
Бо давно вже не ймуть божевільні думки.

Коли до неба залишається пів кроку,
А до зірок ще день пливти,
Тоді то тебе я прийду кохана,
Будемо разом крокувати до мети.

Без болю в серці, в день натхнення,
І думки теж літають в самоті.
Для мене сонце в день ясний на небі,
Приносить стільки ж щастя скільки й ти.

Із року-в-рік нам посміхається свобода,
Та підніматись й далі йти,
Мені допомагає твоя врода.
Любов до тебе в серці та в душі.

Коли зранку ти відчиняєш очі,
Весь світ вливається до голови,
Він заколисаний під гуркіт ночі,
Збудити його можемо лиш ми.

І знову день новий проноситься повз тебе,
Науку, долю і майбутнє він несе.
Від нього вчитися літати треба,
Інакше впадеш втративши усе.

Ні не журися, це лиш подих часу,
Добро закладене в людині назавжди,
Воно розчинить однорідну масу,
І я надіюсь, добрим будеш й ти.

Письменник – слово це придумане з любов’ю
Але слова доходять до душі,
І лиш коли серця залиті кров’ю,
Стараєшся вклонитись доброті.

Цей каламбур проблем лякає безперервно,
І з кожним днем та з року-в-рік,
Але дорослими ставати треба,
Щоб мати славних пращурів навік.

Ні, не дивуйтесь, просто виринає,
Душевний крик, він стіни пробиває враз,
Він топить глибоко проблеми,
Він рятівник, він порятує нас.

Так, не судилось Богом стати,
Не ті проблеми у житті,
Та можу думкою над дахом політати,
І сам-на-сам вклонитися тобі.

За те, що разом подолали ми нещастя,
Гуртом звели ми стіни з слів,
І ми приборкали напасті,
Котрі павук лінивець нам наплів.

Я дякую за те, що разом з Вами
Ми йдем вперід і день-у-день,
Несем маленьку крихту правди,
У світ шалених, неприборканих ідей.

Що заважає жити вільно?
Статус? Гроші? Королі?
Чому коритись божевіллю?
Бо віддаємося не тим ?

У нас все просто – встав, помився,
Поїв, вдягнувся, поголився,
Узяв газету, от халепа,
На мене нова вже дурепа,
Очами дзиркає, правдиво,
І обіцяє нове диво...
Газету в нервах ти помнув,
Подумав, гаркнув і...забув.

Настане час коли не зможеш,
Ні встати, ні вдягтись, ні прокормитись,
І от тоді згадаєш пику,
Яка кричала - треба битись!!!
За віру, правду і любов,
За дітвору, за мир, за кров,
За Батьківщину.....
Тобі все важче це сприймати,
І сил нема прогодувати,
Сім’ю, батьків старих, що дали
Тобі життя, на зламі літ...
Але не можеш, хочеш правди,
Ти віриш що дадуть той пліт,
Що понесе тебе далеко,
І допоможе у житті,
Що згасить теє вічне пекло,
Що дасть майбутнє і тобі...
І мрія твоя наче свічка,
Жевріє, крапає теплом,
Але згасає помаленьку,
І виметеш ти помелом,
Віск брудний, що залишився
Від вражень, сподівань, надії,
Він правдою у груди бився,
В ту ж мить розплавив вічні мрії.
І от коли ти розумієш,
Та намагаєшся кричати,
Тебе не чують, бо давно
Весь світ роздерли ті – мордаті.

Та свічка моя ще жевріє,
Теплом ділюсь я з усіма,
І поки я живу та мрію,
Поки об’єдную слова,
В потік надії й сподівань,
Що вірою несе майбутнє
Він розірве кайдани знань,
Що сковують життя розкуте.

Цибулька, часничку зубочок,
Трішки горілочки й сала шматочок
Маслом та медом перемазаний хліб,
Заварний, солодкий, запашний окріп.
Загонять в кут глухий, хвороби,
Хутенько оздоровлять організм,
Знову відчуєтє життєву вроду,
Впевненість, енергію та оптимізм.

*
Осінній ранній вітер
Припадав
До вуст розгарячілої дружини:
Синіли пелюстки-вуста
Жоржин.

У нашому місті
є вантажівка.
Щоранку вона
починає мандрівку.
Розвозить однак
не каміння й пісок –
У кузові в неї
повнісько квіток,
Веселих, усміхнених,
просто барвистих –
По вулицях їде
вантажка врочисто.
І їй не потрібно
ні краплі бензину –
На сонячнім світлі
працює машина.
Як сонце сховається
трохи спочити,
То досить автівці
водички налити.
Кому нині сумно,
кому нині гірко –
Усіх порятує
оця вантажівка.
Коли раптом настрій
невдало-похмурий –
Ромашечку-сонце
вона подарує.
Чи хтось ненароком
чомусь вас образив –
Троянду візьміть
і поставте у вазу.
Комусь так самотньо,
ще й саме сьогодні –
Конвалій букетик
лягає в долоні.
А трохи заплакало
дощиком небо,
То айстри веселі –
якраз те, що треба.
Чи холодно стало,
мов серед зими –
Беріть чорнобривці,
зігріють вони.
А настрій чудовий –
також завітає,
Колись незабудка
цей день нагадає.
Радіють усі –
і дорослі, і дітки.
До вечора в кузові –
жодної квітки.
І втоми не знає
ця диво-машина,
Добро всім даруючи
кожної днини.

2009

& 3 &

& 3 &

Не вартий сум щербатого червінця,
Я б з радістю його комусь віддав,
Щоб не душив ночами, як удав,
Щоб туга не з’являлась, як блудниця;

Щоб не колола думка, ніби глиця,
Щоб я у снах радів, а не ридав,
І на чуття, немовби кригоплав,
Не сунула ранкова громовиця.

Ти пам’ятаєш? Навіть навесні
Повзуть у душу сумніви, як змії,
Повзуть кругом, як тіні по стіні.

Мій сум, як друг, на згадку він швидкий,
Від нього я втікаю в ліс чи в Київ,
Бо він завжди набридливий такий.

— Знімай пальто.
Тримай —
ось чай гарячий.
Не обпечи уста...
Спочинь з дороги.
---------------------
— Ось я малий,
то тато-мама...
Ти пий, ти пий...
Я просто гляну,
Чи ти не сон,
а чи не
приверзлося.
--------------------
— Твоя рука...
Які тендітні пальці...
Замерзли любі?
Дай-но поцілую...
Ось я, торкнись,
Ще зранку брився...
Я так люблю...
Пробач, що я
колючий...
-----------------------
А хочеш я
до зір дістану?
А може ковдру?
Мила, ти зігрілась?..
НЕ метушусь —
Я місця не знаходжу....
Дозволь торкнусь —
Чи, часом,
не наснилась.
©ммв

Сніг відбілює чорні плями.
День хмеліє, як від вина.
Кожна мить, як новий екзамен,
що пронизує аж до дна.
Аж до дна,
до самого денця
проникає життя,
як струм.
І крізь призму живого серця
відчуваю життя і гру...
Що крім мене, ніхто не спинить
тої музики…
Білий сніг
я ловлю, як мала дитина.
І вальсує життя в мені.
Ох, які ці хвилини щирі!
О, який милосердний час!…
Це життя у своєму вирі,
що одвічно пульсує в нас.

підніми свій погляд
поглянь увічі
адже час не точний
адже ти не вічний

підкори цей простір
за горіх не більший
адже час пророчий
адже ти сильніший

зазирни в цей морок
у світи горішні
адже час порожній
адже ти безгрішний

прокляни самотність
ти вже не тодішній
адже час минувший
адже ти вже інший

ще темно було
а мені вже довелося піти геть
йти і не оглядатися
навіть не тому
що це погана прикмета
ти попросила...

вже ніби й стемніло
ти йшов поволі
даючи ліхтарям право не гаснути
не ховати тебе такого
щоб я змогла запам*ятати
ти не оглянувся
як я і просила...на жаль

Дощ мережить озера поверхню,
а весна по перса у воді,
сірі хмари від ознобу шерхнуть,
ну, а ми, немовби молоді
стоїмо на перехресті світу
між застиглим смутком і цвітінням,
де крізь наші душі - білі квіти,
де щаслива мить – до потрясіння.

протиріччя
нудьгою окреслено
написане колись
сьогодні закреслено

вчора випале
майже розтоплено
збагнуте сьогодні
завтра буде розтоптано

Бо до тої біди небагато: всього два кроки
Крок до себе самої, а другий... Ну, власне до.
Ти іще пам’ятаєш тлумачення слова „Спокій”?
Це щось спільне із осінь-трава-кордон?
Ні то й ні... Бо не дуже й хотілося того щастя.
Мотузки розірвуться й шукай, лови!
Ти що міряв кайдани моїм зап’ястям,
Не подужав і мовчки зійшов на „Ви”.

Де би взяти таку конячку й таку дорогу,
Щоби „Вйо” і до неба, чи ген туди...
Щоб гіркої попити із мудрим Богом,
Ще два кроки... До себе і до біди.

Ах, яка була нам Бона* ця,
І новини – ті, і ті…
Витіка життя з Японця:
П’ять дірóк у животі.

Тіні викреслені птахами,
Сонце в небовій руці.
Президенти з патріархами…
Злодій-вор всія Русі…

Я – з Іванами й Миколами,
І вони зі мною теж.
Їх не знать за видноколами,
Та й не треба їм безмеж.

Але все, бува, окременцем
Заслухаюся в світи.
Час прописує над Кременцем,
Мов за ядрами, сліди.

Спільний час. Усім. Доконче так.
Всім єдино – простір-час…
Витіка життя з Япончика
І ніхто не поміча…




* Бона – гора в Кременці на Тернопіллі

2009, 9 серпня

Час іде. Тужáвіє потрошку
чар цих невигадливих споруд.
Місто все в меморіальних дошках
віршів, що примарились отут,

де здавен прокляття й силу Сходу
всотував у кров і все беріг,
душу, ніби череду у шкоду
потайки пускаючи у гріх.

І шматки себе в жіночі вічі
клав і крав жагу та кольори.
Потьмяніле те десятиріччя
покотилось пляшкою з гори –

повз нові шляхи й законодавства,
але й на межі тисячоліть,
має платтям дівчина грудаста,
має... Бо куди ж її подіть.

І, п’янкá, тремтить у кожнім нерві,
і, не розбираючи шляхів,
плине щем у повітовім небі,
над чаклунством верхніх поверхів...



1998

как Алигьери
адовы ступени,
как древней мушке
тело янтаря,
как рыбам тина,
как кулисы сцене,
как букварю
слова от «а» до «я»,
как контрабасу
только голос низкий,
как пальцев пять,
чтоб сжать их в кулаке,
ты нужен мне,
как Риму Папа Римский,
как рваный ритм
верлибровой строке.

ноябрь 2009

Шосейка щось крізь рідний вітер свисне
і кане в осінь, тиху і глибоку.
А навкруги - шорстка моя дідизна.
Махновщина на всі чотири боки.

Приземиста. Притихла. Спорожніла.
Лиш сонях он, чорніє, ніби циган.
І замашні шаблí ростуть із тіла,
і щемної брови нестерпний вигин

розвіявся, як теплі пасма кави,
як мокрий брук. Я в них уже не вірю.
І борозну кладуть у небі гави
грудками чорними - на сірім.

Змарнілі предки підуть борозною,
легенько наступаючи на груддя.
Над соняхом, над полем, наді мною...
І тугу переорять мені в грудях.


1996

Україно, нене рідна,
Чому ти бідуєш ?
Чому ти, як сходить сонце,
Нас, дітей, не любиш ?
Твої діти в цілім світі
Горбляться на пана,
Кожен мріє про жар-птицю,
А вона примарна.
Кожен хоче собі долю
Та іскристе щастя.
Летимо ми вітром в полі
Поки не погаснем.
І не має сліз за нами,
Нема панахиди
І простеньке, добре слово
В тишу не полине.
Україно, серцю мила,
Зупини поразку,
Ми втікаєм- уповаєм
На чужинців ласку.
Ми втікаємо і мрієм
Про свою жар-птицю.
А насправді, все що маєм-
Пір"я від синиці.
Україно, Україно,
В полі вітер свище,
А з роками наші мрії-
Гірке попелище.
Ти би знала, як чекаєм
Ми на твою ласку.
Ти би знала, скільки віри
В цю чарівну казку.

24.10.2008

* * *

Пишу тебе я в этот день,
День сладстратия и неги.
Мне никогда писать нелень,
Под светом этой старой Веги.

Как быть когда тебя со мною нет,
Что делать мне когда скучаю.
Ведь мне уже немало лет,
Тебя я взглядом обнимаю.

Писать мне попросту легко,
Мысль стелется по белой бумазее.
Но на душе мне так тепло,
Как будто я тебя лелею.

Мне просто тихо и светло,
В душе горит огонь рассвета.
Мне надо только лишь любви тепло,
Я не способен жить без света.


И свет любви во мне не гаснет,
Тобою полон мир моих страстей.
Тебя мне просто не хватает,
Твоих бездонных теплящих очей.

Комета страсти безмятежной
Летит на всех порах любви.
Где стратсь души твоей той нежной
Мне открывают полноту любви.

Тобой дышу, живу и просыпаюсь,
Ложусь и засыпаю вновь.
С тобой душой я отлетаю
И возвращаюсь вновь и вновь.

Где мир любви - там счастье и страданье,
Отрада сердцу, нега и покой.
В словах любви ищу я состраданье
Мне не страшны мороз и зной.

И вот я снова с замираньем,
Читаю образ нежный твой .
Мне сладостно твое воспоминанье,
И образ твой незыблемый такой.

Заканчиваю опус свой любовный,
Скрипя пером по белой бумазее.
Готов всю жизнь тебе прислуживать в
ливрее,
Готов я совершить свой подвиг скромный.

Львов,11 декабря 2008 года божьего.

Напоїти б тебе чар-зіллям!
(чи хоч липовим чаєм із медом)
і закутати в теплу ковдру,
і дивитися в ніч... А небо
вже складає із зір букети.
Он гарцює нестримний вітер
під ворітьми із першим снігом –
теж не знає, куди подітись.
Очі в тебе волошково-теплі,
ти сьогодні – герой моїх снів.
Нас єднає самотній вечір,
але прикро – роз’єднує Львів.
Поспішає за серцем годинник,
на подушці ромашка цвіте,
хризантемами пахне кімната...
Я б до тебе! Я б тільки до те…
А надворі легкі пасьянси –
снігопадом ворожить вечір.
Напоїти б тебе чар-зіллям
і обняти ніжно за плечі!
Гіркувато-терпка хризантема
тихим подихом сни обвінчає.
Обійняти б тебе й напоїти
чи чар-зіллям,
чи липовим чаєм.

2009

Ось і Стікс... Перевізник Харон,
і життя - нескінченності митниця.
Переправа триває, мов сон,
до якого я встиг запізнитися.

(2009)

Стою над прірвою, як ніч,
Така щаслива й екстремальна.
А ти дивишся й мовчиш,
Тепер я знаю – все нормально.

Стою і дивлюсь в небеса,
Які не впадуть вже ніколи.
А ти мені колись листи писав,
Коли ми ще учились в школі.

Стою над прірвою давно,
Багато років пролетіло.
В руці цигарка і вино,
і наче блискавка по тілу.

Тепер ми різні, як світи.
У кожного свій дім, життя, родина.
Чому ж мене ти відпустив?
Тебе я бачу, дивлячись на сина.


2008

Акварель буденного ранку
Паморочить голову,
В повітрі – гіркий присмак кави.
Я – на балконі,
Спостерігаю як вирує життя.
Не бачу в цьому нічого дивовижного…
Це банальна проза
Тижня, що розпочався…
2009р

Вогняний дракон сонця
Заглядає у моє вікно,
Душа розбита об скелі кохання.
Мрійник перестав бути собою,
А поет – писати вірші.
Що трапилося?
Невже так подіяла капсула часу?
Не знаю. Не хочу знати.
Це моє життя.

У душі порожнеча.
Краплини дощу стікають по тілу,
Як по вітрині нового супермаркету.
Я втратила гідність.
Мені соромно.
Я хочу провалитися крізь землю,
Щоб більше ніколи не побачити
Того, хто це зробив.
2008р

Не йди, зачекай,
Згадай,
Що було…
Землі зойк
На краплинці роси
Ти
І я
Твоя
Ще…
Щедрий дощ
Змив усе…
Все!
2009р

Йди сюди – стій - мовчи
Там – вона – кричи
Плач -втікай
Виливай любов
Мою
В капсулу часу
Несу я
ЇЇ
Як вагітність
Твою
Часу просинь
Мовчу - блюю
2009р

Холсты дорог расскрашу неумело
Вечерне-мягким светом фонарей.
И бъется в окна ливень переспелый,
и льнет к губам, и обжигает тело.
Ведь я не тлела... Господи, горела!
До тла, наверно... Холодно. Согрей.
Или казни. Я пала на колени.
Отсентябрит. Долой листву календаря.
До казни ночь и сказок нет. Лишь тени,
но только не в углах - в глазах оленьих.
И звон в ушах, как дьявольское пенье.
Тревога. Люди. Виселица. Яд.

Листопад 2008р.

…Щоб співати колір чорний,
Дав би голос свій.
І тобі одній покорний
Я співаю колір чорний,
Бо це колір мій…

Степан Руданський

Ой, коню, мій коню,
Коню мій вороний...
Неси мене коню,
Та й в безкраїй степ...
Би-сь я не боявся,
Як кричать ворони...
Би-сь я тай не видів,
Сей страшний вертеп...

Ой, коню, мій коню,
Добрий побратиме...
Дай, тя розсупоню,
Й відпущу у світ...
А сам онде сяду
Долі, на осонні...
І почую, Боже,
Слово-заповіт...

Хай все сходить жито,
Яре та озиме...
Хай цвітуть, як квіти,
Люде на землі...
Хай вгорі кружляє
Сонце літа й зими...
Хай курличуть в Небі
Сиві журавлі...

Як же хтів я жити
У міцній державі...
Як же хтів зложити,
Я єдиний храм...
Де ж ти, мій народе:
Зубожів, зіржавів?..
Вкотре просиш свитку,
Щоб прикрити срам...

Хто ж тобі поможе,
Братику-вкраїнцю?..
Може, лях, а може,
Жид або москаль?..
Хто ж тобі дасть правду:
Таляр чи червінці?..
Хто ж тобі почепить
На хресті вінка?...

Нащо ж нам та межа
З заходу до сходу?..
Ріжуть нашу волю
Навпіл по Дніпру...
Де ж між людом єдність,
Рідний мій народе?..
Ой, у що ж ми в`язнем,
Чи в ярмо, чи в пру?..

Ой, коню, мій коню,
Коню мій вороний...
Сльози й сіль – солоні,
Гіркі – піт і кров...
А над полинами
Як сирітка, сонях...
А в душі у мене
Як стерня – Любов...

Кумпала Вір,
12.05.2006 року, м. Хмельницький

Він дивився на патетичні гірські хребти,
Умліваючи від розуміння, що бачить Бога у профіль.
Пляшка віскі давно скінчилась. Від цього вже мало б гребти.
Але навряд чи - його. Він же у цьому профі.

І хоча йому трохи двоїлось, він бачив сутність речей,
Так, як її відчуває дитина у материній утробі.
Вогниками в очах нагадував одночасно Ісуса і Че,
Він був сам собі бунтом і вірою - в одній особі.

Він напевне вже знав,що нема вороття,і квит.
Вибираючи лід з бороди, усміхався німо.
Його не треба було навчати ширше дивитись на світ,
Він і так бачив надто широко - як панорамний знімок.

І,коли його вже не слухались ноги,він знав:це смерть,а не страта.
І упав у сніг, не обтяжений вибором домовини.
Мабуть, у його поглядах на життя було надто багато
від погляду неприрученого вовка на вогнище первісної людини.

листопад 2009

«Перша і головна заповідь письменника:
Не збреши…»
Оксана Забужко

...Я дивлюся на свічку, і бачу, як Пан диригент,
Затіює магію світла на темних підмостках...
І як Ви п’єте кожну-долю-півтакт-напівмент,
Зливаючись з ним, відчуваючи хосен і млосність...

Це – Ваш Білий танець: відверто, й (авжеж!) еротично...
Ви у полум’ї жовтих свічок, як Зоря, горите...
О! Усі Ваші па! Посолонь,
Граціозно,
Дотично,
Обходите Ви, ніби Всесвіт, приміщення те...

...А як Вас дратує вгодована лощена мавпа:
- Свєчка справа чадіт... Там би в тєму – бенгальскій вагонь! -
В мить оту Ви готові-на-все – розчахнули би навпіл,
Цю банкноту смердючу з лайном аж від гузна до скронь....

...Але – ні! Бо в цей мент Він відкине свої рукавички,
І полонить Вас всю в худорляво-нервове-гілля...
У цю мить Ви – Офелія?... Може – поліська Марічка?...
Полоните датського принца?... А мо`ж в Острозі короля?...

...Чи то капає віск, чи то капають-з-свіч Ваші сльози?...
Феєрія вогнів… Напівдоля-півтакт-напівмент…
Ви повільно йдете-через-зал-на-свій-кін, вільна й боса...
Рукавички – убік!... У свічок є новий диригент!...

Кумпала Вір, 23.01.2008 р.,
м. Хмельницький

*
Осіння мряка
холодом пройма.
Тягуча мжичка гірша навіть зливи.
Мої страждання
нидіють також.

*
Я водяному радувавсь свистку
В дитинстві.
Так гірський струмок щебече.
Хоч би вода
не пересохла в нім.

Я прошу - не потрібно істерики.
Я не відьма, повір же. Ні!
Просто тонкощі езотерики
Зовсім трішки відомі мені.

Шабаші не вітаю й есбати,
Не гадаю на картах й свічках,
На мітлі не умію літати:
Перед цим відчуваю жах.

Не дивлюся я злу у вічі
Й просто так люблю чорних котів.
Ну, а ти (як в Середньовіччі)
Що, спалити мене хотів?

У інший вимір
Ліжком пізнім рейсом
З тобою чи без тебе полечу…
Аеропорт довір,
Де з часом, що відбутий Уельсом,
Вже вікна розчинились від плачу.
Де кожен з нас
Кавові і помадні
Вуста оближе наче пластилін, –
Це перший клас,
Шовкові простирадла,
Де пити можна тишу з білих стін.
Валіза осені
Й кохання у руці
В чекальному без тебе терміналі,
А люди списані
Неначе олівці
Тісняться на вокзалі як в пеналі…
А ти не ти…
Порожня невагомість…
Де вже не мають значення ім’я
Й слова "прости",
І "ні" - натомість,
Бо я уже зробилася не я.

Стоголосся древніх мов -
Затуманене сузір*я
Проростає у розмовах,
В перегомонах насіння.
Вишліфовує утому
Наполегливих поляглих.
Їхня сила й міць у тому,
Що не всі Сини заклякли,
Налякались, зубожіли
Й у душі дірки латають,
А квітуючий Раю крайок,
З радощами доглядають.
Святе Слово Бога-Рода
Відродити світлом Серця.
Нас очікує Дорога!
Ну ж бо, браття, всі до герцю!

Зупини мене впертим цілунком,
Не давай відійти ні на крок.
Нехай розум викручує в’юнко –
Відціловуй тверезість думок.

Не чекай на безмовну покору,
Обійми – аж до болю стисни.
І осінню відчужену пору
Обдури відчуттями весни.

Не зважай на пручання дикунки,
Бо у мріях її – саме ти.
Не чекай – зупини поцілунком
Намагання від тебе втекти.

2009

Дитино моя мила,
Роки біжать, як бистрая ріка,
Тобі сьогодні - тридцять,
А моїй радості меж нема.

Я ніжно до серця Тебе пригортаю
Бажаю радості, щастя і веселого життя,
Щоб доля завжди усміхалась
І дорога життєва світлою була.

Нехай синочки здоровими зростають
На славу людям і потіху Тобі,
Бо в дітях ми свою любов залишаємо,
А в внуках бачимо що це є ми.

Поцілуй і пригорни ніжно до серця
Людину найдорожчу у світі Тобі -
Кохану свою дружину,
Яка так щиро вірна Тобі.

В радості і в злагоді живіть
Ще сто з лишнім літ
Божа Ласка нехай вас всіх освітляє,
А ангельський хор многих літ співає.

13.02.2007
м. Рим

Я назавжди залишуся слухняною дівчинкою,
Лісовим дзвіночком твого минулого
І буду кожним звуком нагадувати про себе.
Ти відчуватимеш мене у дратівливому дзвінку
Будильника,
Чи настирливому сигналі звукової сирени,
У дзвінку до дівчини, до мами.
Ти відчуватимеш мене навіть у банальному шумі
Дороги
Чи вуличної метушні.
Це дуже важливо для тебе, адже інакше
Життя втратить свій сенс.
2009р

Збирає ранок
Тонкі полотна туману.
Пахне черешня,
Біла черешня.

До дому, дому
Садами в’ється дорога...
Як твої очі
Юно світились.

Іду садами,
А пам'ять повна тобою.
Пахне черешня,
Біла черешня.

Як змах крила -
Любов моя;
Така піднесена й свята -
Любов моя;
Вона ввірвалася в життя -
Любов моя;
І спокій - вщент, без вороття -
Любов моя;
Дурман п'янкий, надії щем -
Любов моя;
На душу спраглу - ти дощем! -
Любов моя;
Чуття, що ллються через край,-
Любов моя;
Страждання й світло, пекло й рай -
Любов моя.
2006р

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в воду,
Вороний – на пісок.
Чуєш, дівчина темнокоса
Грає в сопілку червоним рибкам,
Щоб червоні рибки заснули –
I вони засипають.
Чуєш, по звуку звук
Поглинає морок недобрий.
Дальній міст тремтить, як протятий павук,
Будяки підіймають шпаги на обрій
I тануть. В’яжуться гронами
Зорі, пускають віти увіч.
Спи, колихнула запонами
Ніч.

1932

Четвертована чверть,
хоч годинник – не піца, та все ж…
Твоя «альфа-уява»
стигматами тане поволі,
місто, прозою хворе,
зникає десь на видноколі,
і, хоч як не вдивляйся,
не видно хвороби тій меж.
Я сказав би тобі
про твою неповторність, але…
«Абонент – поза Зоною», -
«Зона» породжує втечу,
Тільки вчора з тобою
про це говорили, до речі,
а сьогодні – тумани
між хвилями Па-де-Кале.
Відстань «серце до серця» -
ніколи «лише по прямій»,
кривизною планети
тавровано всі наші кроки,
Чорні вóди на розтин
хоча і не дуже глибокі,
Глибиною залляті
щоденники наших подій.
Розірвати ланцюг,
«поза Зоною» стати також, -
четвертовані кола
нікому вже не відновити.
У тенетах мовчання
чи варто про щось говорити?
Краще «альфа-уяву» -
тротилом в стовпи огорож.

Замок страждав на привидів,
А привиди на мігрені.
Замок був бідний і животів,
Йому снились монети червлені.

Замок вмирав щовечора,
Але привиди ж не злоякісні.
Замок мріяв про втечу,
Та дороги робили капості:

Розбігалися на всі сторони.
Повертатись не мали приводу.
... А над замком кружляли ворони.
... А у замку гуляли привиди.

Твої очі як хрест
Почорнілого неба перст
Що зійшов на мою біду
Вкраду все твоє
І піду туди
Де пітьма розсіває
Попіл досі
Як колосся миль
Мого і твого волосся
2008р