Загостреним кінчиком
Місяць торкнувся
Моєї душі -
Дірку зробив.
Через дірку
виглядає
дике єство
моє.
Хто мене
вчив
бачити небо,
ловити зорі?
Добре, що
ти
Є...

В галоп! В галоп! Не стримую коня,
Його не встиг я навіть осідлати,
Бо миготять навколо нас не дати,
А беззаконня, мафія, брехня...

Ти мчи, мій коню, не зважай на крик,
Не зупиняйсь, бо вже готові пута.
Щодня їх носить хитрий чоловік,
Його ім'я всі знають - екзекутор.

Скрізь беззаконня, мафія, брехня.
І скільки ще народові страждати?
Замиготять, немов дієзи, грати...
В галоп! В галоп! Не стримую коня.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

дізнався про своє життя
а саме про те що воно реальне
зовсім випадково підслухавши
розмову старого волоцюги
з його старим псом

той невдаха розповідав своєму
сонному другові якісь байки з
його старого еміґрантського життя
хоч вони й були не надто
цікавими але пес все-таки
не дозволяв собі закрити повік
і повністю заснути

мабуть тварини знають про
толерантність, тільки як
її можна виразити до тих
хто тебе завжди називає
скотиною - ось про що
думав волоцюга загортаючи
мертвого пса у стару ковдру
щоб йти і йти далі в інші міста/місця

я прийшов...
ось тобі моя карма
тепер можеш розітути її
наче віварного пса
просто вздовж худого хребта
певен, тебе вразить несиметричність
отих кривавих плес
де ще кволо тріпотітиметься
худа рибина мого воскресіння
не жалій її
зачепи нагостреним гаком
та лупцюй з усіх сторін
вона ж у відповідь буде жадібно
бо востанє
хапати залишки повітря
не бреши що ти того не хотіла
розтягуй бажання
нанизуй мою душу
на сталеві леза свого гніву
немов маслини
мов вчорашні сновидіння
закрий усі порти і портали
якими до мене приходить життя
зачини усі вікна
не дай мені нагоди вдихнути
коли-небудь вранішнього диму
злий усі залишки моїх небес
до шумної каналізації наших протиріч
нашого небачення і незнання
того що нашим коханням
колись захоплюватимуться інші

Мої Сонечка втомились
І усміхнено вже сплять
Зірка з неба прикотилась –
Моїх діток колисать.
Зірка-зіронька яскрава
Взяла хмари в лантухи,
Поки діток колисала –
Плела небу кожухи.
Кожухи пухнасті були,
Гріли небо уночі.
Навіть зіроньки поснули,
До світанку ідучи.

20.09.09

Твой город -- нездешний, забудет что мойры
тебе накурлычат в июль,
садившийся в лодку к нездешнему Ною
плывущий под землю к нему

в ладони зовущие лунного гипса
чужим и чумным -- посмотри
все стены твои на восток от Египта
желты и в пшеничной пыли

оцепленый стражей от терций до вигиль
и мрамор его некрушим
от детства когда потерялись все игры
до выросших будто витрин

лишь скажешь ему что пришел ты и сразу
как влага фонтана и льва
его черепичные кровли и астры
все будут смотреть на тебя

как лето и дождь сквозь отдушины грома
им больше другими не стать
на твердь тротуарную выйдешь из дома
следы лишь свои терять

VII 09

(Читаючи Ігоря Павлюка)

Літній день, немов крислатий бриль
З жовтого на біле майже вигорів…
Яблуком чаклунським на таріль
Вірш упав, такий бентежно-Ігорів.

Покотився приказкою снів,
Казкою медвяно-хлібосольною,
Зорі засвітив, загомонів
По Дніпру, по Бугу, аж до Ольвії…

Заяскріло у тарілі дно,
Сплаву золотого і блакитного,
ніби неба випило вино
Степового, сонячного, житнього.

А за степом – вікові ліси,
Чорне море, блискавками зморене,
Полином прогірклі голоси,
Чаянь чайок, хмарами незборених.

На долоні яблуко беру,
Ніби йду у безмір на побачення,
Де Сварог чекає і Перун
Віршослово, Ігорем освячене.

Вітер десь свою звичну ласку забув,
Вечори зреклися затишку пряного,
Навіть чашка випитої кави біля губ,
Знову швидко стає порцеляною.
А була ж моїм прихистком досі...
На дорогах пахне листям і булками,
Ми, перЕсічні громадяни країни під назвою Осінь,
Все ще бігаємо босі провулками.
Дощ почнеться - надовго прощатися з крилами.
На землі після неба здаються всі надто кволими,
Розуміючи,- вижити доведеться своїми силами -
Стає холодно...
19.09.09

Я прийшов. У сутінках німих
Ти мене спочатку не впізнала.
Вирвавшись із пут доріг земних,
я прийшов – бо Ти мене чекала.

Назавжди в пітьму полинув час,
не одна зоря з небес упала,
і хоча роки ділили нас,
я прийшов – бо Ти мене чекала.

Наше щастя берегом пройшло,
павутиння доля нам зіткала -
та назавжди зникнуть не змогло,
я прийшов – бо Ти мене чекала...

Ти без слів пробачення мені
Поглядом вологим дарувала.
Як люблю я очі ці сумні!
Я прийшов – бо Ти мене чекала!

Ти мене навчи кохати так,
Лиш як Ти одна мене кохала.
Я прийшов – бо це Любові знак.
Я прийшов – бо Ти мене чекала...

22.07.08р.

У далечінь вже стелеться дорога -
а в серці прокидається печаль.
І кроками важкими до порогу
я йду... не зупинити час, на жаль.

Мене робота кличе за тумани.
Вже поїзд скаламутив тиху ніч.
Газети і пусті книжки-романи
супутниками стануть віч-на-віч

у самоті далекої дороги...
Але мені згадаються не раз
твої переживання і тривоги,
вуста гарячі, що зупинять час.

Я поцілую ніжно твої очі
і присягну цілунками про те,
що в чужині далекій не зурочить
ніхто кохання наше золоте...

І ангели, котрі в купе зі мною
везуть любов Твою в далеку путь,
мене врятують від журби нічної.
Твій голос рідний скаже: „Не забудь...”

18.07.2008

Печаль вітрів, мовчання зим
і гір спокійний сон я бачу.
Я відчуваю, що за цим
є інший зміст Природи наче.

Дишу я повними грудьми
на верховинській полонині.
Десь там маленькими дітьми
ми загубилися донині.

Я розчиняюся у снах,
де предки грають на трембітах.
В примарних хмарочках-човнах
пливуть казки-легенди в квітах

в краю Дитинства чарівнім,
де я – замріяно-щасливий -
бродив, вслухаючись у грім,
і сміх дощу, і шепіт зливи...

А звук ранкових косовиць
щемить... і кличе знову в полі.
І запах пасок-паляниць
серця освячує і долі...

Там мама жде мого дзвінка -
від вічно зайнятого сина.
І все простить її рука,
ці рідні очі і сивини...

І я зумію, я прийду!...
Втечу з рутинного полону
і стежку батьківську знайду.
Торкну від сліз щоку солону...

02.07.08

Ти, кажеш, на гачок піймався?
Але признайся – закохався,
лише до мене серцем линеш,
телефонуєш щогодини,
приносиш квіти, шлеш записки...
Ох, вітрогонистий хлопчиську,
чому в житті так випадає:
ти покохав – а я страждаю...

1991 чесно, не пам’ятаю точно,
але хай. це не смертельно :)

Смішна Марійка
Четвертокласа
Де коні гриви свої пасуть
Збирає в ніж маслюкове масло
Збиває боса чебрець-росу
Молочнокоса
У павутинні
Лякає зойком в'юнких вужів
Де сплять загрибленими ялини
У лісу й осені на межі
Дірявить чорним нора лисиці
-Невже не страшно одній у бір?
Рубіном грає пізня суниця.
Зірвала.
Вмилася.
Посміхнулась.
Я сам собі усміхом відповів.

2009

Ти добрий Бог. Молитися б і жити.
Загіпсувати ляпас другої щоки.
Торішній гріх відкаяти. І квити?
Висять горіхами нелущені гріхи...

Ти сортував на вправні і на руки.
Призначив спадок, чи накликав родове.
Кого до ліжка. А кому наруги
Для тонусу. Де тонко. Чи таки порве.

Подай рахунок за оренду тіла
Під двадцять з лишком невагомої душі.
Плачу готовністю. Й лечу невміло.
А клекочу. Аж вирій мій завіршовів.

2009

Її підступності немає меж.
Не помічаєш, як програєш.
Вона текуча, немов пісок.
У ній потонеш за кроком крок.

Із слів пошиєш ошатний одяг.
Але до жартів у неї потяг,
Бо весь той одяг тобі здається.
«Король же голий!» - вона сміється.

Здається, знаєш чарівне слово.
Та тільки скажеш – і голий знову.
За кожним словом зринає сутність.
Не замаскуєш її присутність.

А ти так хочеш той успіх мати.
Заради нього ошатні шати
Зі слів складаєш собі щоденно.
Дволикість людства – це так буденно.

І знов марнуєш ти купу часу.
Зі слів малюєш собі прикраси.
Та їй байдуже – роздягне знову.
Вона це вміє. Вона – розмова…

Понесу Тебе я на руках.
Щоб ввечері ген за небокраї
відвезти на місячних човнах
вдалину, де світло вже зникає.

Запалю свічки тремтливих зір,
постелю духмяні покривала
з квітів, що цвіли посеред гір,
та на тлі Твоєму вже зів’яли.

Я руками хмари розведу,
щоб змогла побачить, як світає.
Руту зачаровану знайду,
вітерець у лісі заховаю.

Хочу, щоб гойдала тихо ніч.
Щоб зірки тремтіли від бажання!
Щоб були з Тобою віч-на-віч
ми удвох на Озері Кохання...

08.02.2009

..Давай танцевать танго потрескавшихся пластинок,
Двигаясь в ритме плавном дождя, целующего брусчатку..
То попадая в прожекторный свет витрин магазинных,
То растворяясь в темной ночи звездными отпечатками..
..Давай петь дуэтом в ля-мажоре - наглом и блюзовом,
Мое контральто с твоим баритоном созданы друг для друга
И теплые волны медовых секретов раскроют все шлюзы-
Сближение и состыковка двух кораблей на орбите нетрудны.
..Давай сосчитаем оттенки рассветно-закатных пейзажей,
В четыре руки написав наш сюжет на волшебном мольберте..
Пастелью, маслом, соусом ли гуашью - не так уж важно..
Важнее, - окутав друг друга истомой, в нашу сказку поверить..

Цілувати заплакані очі –
щоб не було ні болю, ні сліз.
Щоб не було образ тих жіночих,
що їх я, Чоловік, вам приніс...

Щоб не було болючого щему
від невдало народжених слів,
від двозначності, що принесе нам
лиш не те, що сказати хотів

я насправді тоді... чи сьогодні?
Живучи (чи тоді,чи тепер?)
лиш думками – торкнутись безодні
почуттів заборонених сфер…

І хоча не вдалось оминути
цих сльозин, що блищать на очах,
я бажаю вам зіркою бути
що яскраво горить в небесах…

Зорі інші не зможуть горіти,
квіти інші не зможуть цвісти!!!
Їм надії нема - зрозуміти
Ваш Жіночий секрет Чистоти…

15.05.2008р.

Де береги любові я побачу
і промінь почуття, що не згорає?
Чи я дізнаюсь, що для Тебе значу?
Як упіймати те, чого не знаю?

Навіщо нам іти по краю долі?
Чому самотньо в серці вечорами?
Про що мовчать стурбовані тополі
і зорі, що тремтять вночі над нами?

Чому так складно мріяти про Тебе –
таку близьку і водночас далеку?
Навіщо - коли треба і не треба –
моїх думок в Твій край летять лелеки?

Яким би був до Тебе дотик перший
і зоресвіт очей твоїх шовкових?
Чи поцілунком ніжним перевершиш
все, що у снах я мріяв кольорових?

Чи Ти мені писатимеш віршами,
як я шепочу всім єством до Тебе?
Чи будеш виглядати вечорами
зорю, що нас єднала через небо?

Які складні й пекучі запитання!
Якщо ми відповісти не зумієм -
Ти просто поверни моє Кохання.
Нехай воно зі мною спопеліє…

12.08.09

Щось сталося... Поночі знов, напевне,
упав весняний, пустотливий дощ,
на скору руку штрих-пунктиром ревно
покресливши малюнок вулиць, площ.

Умивши зранку заспану бруківку,
по старовинних бляшаних дахах
побіг він у захмарену домівку -
примарний спомин у шматочках-снах.

Прокинувшись, люблю я чути місто.
Далекий дзвін - як двісті літ назад.
В повітрі зранку затишно і чисто,
на сході сяє сонячний парад.

І знову на землі настане ранок,
а ніч сховає сумніви у снах.
Я, загорнувши серце у світанок,
знов потону в рутинно-сірих днях.

Знайду себе - а може, розпорошу.
Можливо, день складеться невпопад.
А буде важко – ранок я попрошу
дзвінким дощем вернутися назад.

Хоч нас гойдає ніч під колискову,
життям, як грою, стомлених дітей,
я сподіваюсь, що вдосвіта знову
мене розбудить Ранок-Соловей...

23.03.09р.

Ти - Зорепад зачарованих мрій...
Ти – моя Радість і Смуточок мій.
Ти – як Усмішка щаслива, ясна.
Ти – наче Пісня в гаю голосна.

Ти - моя Нічка, що пестить мене.
Ти – моє Світло, що сум прожене!
Ти - наче райдужний спалах Вогню,
Ти - моя Сталь, що дарує броню.

Ти – мій Прихисток, коли буревій.
Ти – як Розрада в печалі сумній.
Ти - як Троянда в пустелі пісків,
Ти – моя Мудрість в безодні віків.

Ти – як у квітах шалена Весна!
Ти - мелодійна Кохання струна.
Ти – наче росяний Спів солов’я,
Ти – моя Жінка. Назавжди моя!

12.07.2008р.

Свіжістю ранок бадьоро дихнув
У місті розморено-соннім.
Променем сонця чуттєво торкнув
Замружені рами віконні.
Ніжно-зеленою свіжістю лип
Наповнив легені майданів,
Змовницьки-тихо легкий вітроскрип
Підсипав у крони каштанів.
Сповнений спраги відчути на мить
Медову любові живицю,
Лагідно квіти росою умив
Й вустами небес притулився.
........................
Ранок на жаль долічити не встиг
Останні духмяні краплини –
В посмішці сонця раптово застиг,
Вдихаючи запах бензину.

2009

Крапельками дощу
Стукає ніч у хату.
День вже цього не чув,
На піч умостився спати.

Місяця гострий ріг
Промінь кинув крізь шибку.
Спати піду на стіг –
Там сонце ранішнє видко*.

Літній короткий дощ
Боявся іти, з д а є т ь с я.

Бруківка широких площ
Краплинок дощу нап’ється.

Така ця коротка ніч…
І дощ цей такий миттєвий…
І місяць вже ліг на піч,
Знайшовши сузір’ям Лева.

* видко - видно (діал.)

Мій хлопчику (хоч зовсім і не мій)
із лагідними синіми очима, –
занадто часто бачу тебе в сні:
прийдеш і тихо станеш за плечима...

Не озирнусь, не мовлю навздогад –
це ти, коханий? –
прогортаю тишу...
Чи випірну зі споминів – у сад,
де ніжні айстри смуток свій колишуть?..

1991

Мне посвятили тысячи поэм,
Сердца и души рвались на кусочки,
Я не читала... Мысли мои с тем,
Кто вдаль ушёл, не написав ни строчки...
Мне подарили множество картин,
Мне их знакомы творческие муки...
Но мне дороже всех лишь тот один..,
Кто кисточку не взял ни разу в руки...
Мне подарили музыку, и вот
Прекрасных скрипок плачь, виолончелей...
Но мой "Оркестр" не знает даже нот,
Без голоса, без слуха мы б не спели!
Но несмотря на это только он
Мой стих, мой танец, сон, пейзаж и лира,
Необьяснимый стон, далёкий звон,
С гарячим сердцем, в этом странном мире...

Тіло, пригадай не тільки, як ти люблене було,
не тільки ложа, що для тебе застилались,
але і ті бажання, що для тебе
палали в широко розплющених очах,
які тремтіли в голосі – і будь-яка
раптова перепона їх могла спинити.
Тепер, коли це все уже в минулім,
здається, наче знов оцим бажанням
ти піддалось – о, як вони палали, пригадай,
в очах отих, які дивилися на тебе,
і як тремтіли в голосі несказані слова, о тіло, пригадай.

Переклав з новогрецької Назарій Назаров

Θυμήσου, Σώμα...

Σώμα, θυμήσου όχι μόνο το πόσο αγαπήθηκες,
όχι μονάχα τα κρεββάτια όπου πλάγιασες,
αλλά κ’ εκείνες τες επιθυμίες που για σένα
γυάλιζαν μες στα μάτια φανερά,
κ’ ετρέμανε μες στην φωνή — και κάποιο
τυχαίον εμπόδιο τες ματαίωσε.
Τώρα που είναι όλα πια μέσα στο παρελθόν,
μοιάζει σχεδόν και στες επιθυμίες
εκείνες σαν να δόθηκες — πώς γυάλιζαν,
θυμήσου, μες στα μάτια που σε κύτταζαν·
πώς έτρεμαν μες στην φωνή, για σε, θυμήσου, σώμα.

Я прошу – затуляйте вуха,
Надто голосно вітер віє
Відголосками хмар осінніх,
Розхриставши легкі сукенки.
Я боюсь, що зваблений ними,
Посилаючи їм цілунки, забажаєте
Полетіти по хвилястому морю – небі.
Замість ніг – кульгаві копита, замість
Рук – темно-сірі змії. Але очі тамують
Спрагу золотавим чуттєвим блиском
Приголомшливого металу, переносячи від
Колиски до колиски дитину – зірку. Зберігаючи
Ніч в полоні, закривають крила і тихо переспівуються
На мові , що померла сторіччя тому. Надто втомлені –
Розгадати і віддячити теплим словом подорожньому
За дарунки, відривають душу від тіла. Залишаючи в грудях
Спокій. Вії на самшитовому обличчі виряджаються
Для люстерка, одягаючи синій колір. Лазурит і крихка
Піала з чорноокого серця в’язня навівають сумні обійми
На прощальному фоні квітів. О, морські наспівані мрії!
Скелі важко зітхають, постіль не розстелена і забуті
Білі сукні на жовтих стрічках. Не просохнути присягнути
За останні чотири роки, бути вірним, служачи моді на
Вузькі панчохи і губи – зачаровані у бордовий.
Я заснула у хащі – пащі, і занесена снігом – димом,
Доки дерево не розквітне і дорогу люди не знайдуть.
Не співайте більше осінніх, заблукалих казок нащадкам,
Я похована в ситій рибі і прокинусь в темряві світу.
Першим подихом пролунає зойк музичної арфи музи
Де розбите важке корито і прозорі, як сни медузи
Розтають в передсмертнім сяйві величавого сонця, коси
Розплітають русалки досі, не одягнуті й неохайні.
21-23.08.09

Народе мій!!! Я тихо мрію
Коли ти вже пошлеш месію?
Коли вже на земній орбіті
Знайдеться місце для еліти?

Коли побачимо країну,
Яка повстане із руїни?
Коли повіє вітер змін
І ми піднімемось з колін?

Народе мій!!! Я тихо мрію
Коли ти вже пошлеш месію?
Коли із безвісти зірок
На землю явиться пророк?

Сонце зайде за обрій,
Вечір постукає в двері
Місяць дістане із торби
Зорі й розсипле по небі.

Вітер хмару колише,
Спокій не спить на долоні,
Дощ свої сльози залишив
На сонному підвіконні.

Ніч ковдрою ляже,
Вкриє стомлену землю,
Свою казку розкаже
І попрощається чемно...

Сонце вийде з-за краю,
Визирне ранок з-за горбу,
Місяць зірки позбирає
І заховає у торбу...

Где можешь,
Правду ты найти?
Склониться,
Помолиться.
Очистить душу,
От тоски,
И чистотой,
Любовью -
Как водой упиться...
Слова найти,
Проникновенные,
Такие, чтоб
Дошли.И душу -
Волновали.
Глаза увидели,
Вдали, тот образ,
Своей любви.
Так зажглись,
Душа, чтоб пела и,
Смеялась...
Лицо -
От счастья, так сияло...
Сердце, там внутри,
Песней отзывалось...
Прийди и помолись,
Покайся, прислонись,
У Бога счастья -
Попроси,
Благословенья и
Любви...

ти звала мене сонечко
я звав тебе сонечко
так ми і жили
два сонечка
на спітнілій долоні
божа корівка
полети на небо
дай божим діткам
молочка

Веселий вересень у лісі
повісив ліхтарі.
І сонце на злотистім списі
гойдається вгорі.

Гаптує вечір жовтим шовком
блакитні килими.
А чорний пень зробився вовком,
повившись у дими.

Підносить кожен ясень келих
пінливого вина.
Тож як я серед них, веселих,
не вихилю до дна?

Розхристана й простоволоса,
в ялиновій юрбі
мене береза злотокоса
стрічає на горбі.

Бере за руку, яснозора,
і в шелестливу тінь
веде, спокійна і прозора,
немов у свій курінь.
09. 33

Дозвольте Вам, друже, потиснути руку?..
Скажу просто: «Я Вас люблю».
Образи, наче по мапі, вишукують
по зеленому євангелію

Вітри, щоб закручувать воду стеблами,
пророщувати гуркотіння ріні в тиші…
калЮжами шматки неба розстелені,
промінчиком на краплині карбуються дощів тижні…

червоно горить суниця, наче після ляпасу щока,
мозолЕм кривавим на долоні Сонця слово лопнуло –
і полилАсь поезія голосом Назарія Яремчука…
і бився Кримський півострів у море лобом;

і гори в тумані м’якшали,
слова, як вОди взимку, тужавіли;
і жуки ставали маршалами,
а пуголовки жабами…

Танцюють тіні врізнобіч серед багать,
і з ними вірш Антонича – упрів…
В літературі слова «Богдан-Ігор» стоять,
немов дві крапки в літері «Ї»…

Зморшками під слізьми щем грав…
Між болем і горем –
як між Франком і Шевченком…
Наче слово «країн» між літерами «У», «А»…
Привітанням – життя розчІмхав…
Рими ловив, мов пух тополиний, – губами…

Пруг сонцем – зверЕснув,
позіха ойкумЕна…
Покотилися три персні
в пащу Лева…

Звісно, поети жуки, та не всі хрущі…
Поети не живуть колоніями, як корали…
Чуєте? Під римами щось тріщить?
Це лізе «Антонич… звіря сумне і кучеряве»…

1
Крізь темні хащі сумнівів щоденних
Ішов по мудрість предок мій натхненний,
Спіткнувшись - падав, і зітерши піт, -
Привів мене в цей дивний світ зелений.

2
Ти дарувала й ласку, й доброту,
І мріяв сад у щедрому цвіту.
З-за хмари виринав раз по раз місяць, -
І досріблив сяйливу наготу.

3
Скажи мені, немов сестриця, ноче,
Як в серці слово зберегти пророче,
Щоб мій лякливий, слабосилий дух, -
Стояв несхитно проти поторочі?

4
Ти слів лихих ковтай гіркі пілюлі,
Слова вбивають душу, ніби кулі.
Її покинув сором - це сигнал,
Що хтось даватиме у спину... дулі.

5
О, вороже, тебе я не боюсь,
Помститися тобі - я не клянусь.
В твоїх очах зрадливий бачу острах , -
Коли говориш про є д и н у Русь.

6
Моєї хати, доле, не минай,
Фортуну ти сестрою називай.
Без вас обох - моїй душі так важко, -
Мов я навік покинув рідний край.

7
О, хто ж вас прочитає, рубаї,
Душі дзвінкої пізні солов'ї?
Чи вас читач самотніх не покине?
Дзвеніть у душах, ніби ручаї...

Зі зб."Veritas in profundo"(1998)

Я прихилю це небо волошкове,
І Богові - за тебе помолюсь...
Як музику, творю молитву знову,
Бо так навчив мене мій друг - Ісус.

Я подарую зорі світанкові,
Щоб ти збагнула - таїну небес.
Торкнися серцем до живого Слова,
Хай знає серце, що Ісус - воскрес!

Я подарую квіти росянисті,
На тебе кожна схожа, мов сестра.
Я подарую сонце променисте -
Для радості, для щастя, і добра.

Я подарую кетяг калиновий,
В лілеях снігу він палахкотить.
Ти вслухайся в зимовий шум діброви,
Й твоя душа, як скрипка, зазвучить...

Я подарую все, що ти захочеш,
Віддам тобі півцарства, що придбав,
І ми удвох - в п'янкі, весняні ночі
Послухаєм зелену пісню трав...

Як музика, звучить молитва знову,
То голосно, то шепотом чомусь...
Я прихиляю небо волошкове, -
І затихає світ, а я - молюсь...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Тобі, Житомире, як серця квіт,
Віддам я з пошанівком ці сонети.
Вони стрімкі, як зоряні ракети,
Ясніє у душі безмежний світ.

Я звідусюди шлю тобі привіт,
Очей не сліплять золоті монети.
Чуття ці щирі, мрій високі злети –
Для тебе я плекаю сотні літ.

І знову я милуюся тобою,
Заквітчаний весняною габою,
Всміхаєшся до житньої судьби.

О, друже ясночолий, батьку сивий,
Нап’юсь твоєї – і снаги, і сили,
Й любов до краплі переллю тобі.

Декамерониться епоха
і Гельдерліном віддає,
ми живемо сяк-так потроху,
і не рятують сльози Броха,
швидкий для всього присуд є.
Тріщать імперії великі –
ущент розносимо, і сад
вишневий, – та шпирхають ліки
поживні – у тендітний зад.
Отой займенник без імення,
від «я» до «ми», і врешті – «я»,
з печаткою кровозмішення,
свіжопоголена «свиня».
Воно тавро, воно таврує,
ось-ось – і хлюпне через край,
у морі бовтається буєм,
нікчема, все йому «нехай».
Мені ж бо все болить –
я бачу ті обличчя,
і очі й руки, і тепло тих слів –
у пам’яті моїй… дивись, весніє вмить,
дивись, весь світ – весна оклична,
спить суходіл в обіймах островів.

Крізь заплакані вікна
Спокійна утроба
До срібла ніяк не звикне,
Поглинула небо
Пройшовши крізь тебе,
Розсіює сонячні п’ятна.

Останній напиток
Крізь мокру душу
Смакує осінній смуток.
Брунатну тишу
Морок ворушить
Листопадінням з луток.

З чашкою кави,
В аромо-дурмані,
Сяду в саду на лаві.
В кудлатім тумані,
У теплім каштані
Осінь заспить ласкава.

Як воно –
бути вітром?
Ширяти над цілим світом,
не знати ніколи втоми,
всюди бути як вдома?
Як воно –
без кордонів:
сідати на підвіконні
і зазирати в очі
птахам,
дихать пророчо
над лісом,
над полем доти,
поки солодкий дотик
сонечка
на світанні
усміхнеться в тобі й розтане…
Як воно –
бути вітром?
Голубити трави й квіти,
здіймати високі хвилі
і мчати кудись щосили,
спіткатись
об білі хмари
і не чекати кари,
танцювати з дощем
незвично,
не мати поганих звичок…
Як воно –
бути вітром?
розчиняючись в цьому світі,
на вершинах дерев
гойдатись
і не плакати,
не встидатись,
підкрадаючись обіймати,
шепотіти про щось,
кричати,
повертатись коли завгодно,
не зважати
на вік і моду,
рвати листя,
садити квіти,
не давати нікому звіту,
заплітати дими у коси,
цілувати чиєсь волосся...
Як воно –
бути вітром?
В БОЗІ від БОГА
вільним
жити, як серцю вгодно,
он де моя СВОБОДА.

Зустрілись ми за юних днів -

він впав мені в обійми;

Промовив: "Брате, серед снів,

знайдемо смерть чи славу спільну!"



Зустрілись ми із плином часу,

Зустрілися на ринку;

В обійми впав й сказав одразу:

"Ходім, друже, до шинку!"

Сторінку і вогонь, і жорна, і млива́, *
сокири лезо, і утятий нею волос -
Бог береже усе; а над усе – слова
любові і прощень, неначе власний голос.

В них б’ється рваний пульс і чути кості хруст,
і заступ будить їх; - прямі і глухуваті,
о, де життя одне, вони зі смертних уст
виразніше звучать за Ті, у Горній ваті.

Величності душі через моря чолом -
за те, що Їх знайшла, - тобі і тій, тілесній,
що в ріднім краю спить, де за твоїм пером
давався мови дар безмовності Вселенській.

Моя мрія, як пушинка
Угору здійнялась
Й легенька, як хмаринка
По небу понеслась.

І сипле, сипле щастя!
Дарує нам життя
І почуття незгасні, –
Любові це іскра.

У небі журавлі курличуть
Й зникають десь у вишині,
І в даль мене з собою кличуть,
Та полечу на власному крилі.
25. 10. 2000 р.

Вже сонце спатоньки лягає,
А небо його колисає,
Ставши рожевим та блідим,
Жовтим, гарячим, золотим.
Співає вітер мелодійно.
В повітрі тихо та спокійно.
Ось соловейко заспіває,
Бо голосок чудесний має.
Прокидається зоря –
Донька місяця мала.
Там, недалечко, по стежині
Прямує матінка в хустині.
І щось несе,
Таке смачненьке,
Бо вже вечерять час.
2008

Там, де зелені діброви,
Там, де квітучі гаї
Сидить дівча чорноброве,
Співають їй солов’ї.
Смутком повні в неї очі,
Ніжні очі, карі очі.
Плаче серце те дівоче,
А душа на волю хоче.
Біля неї кінь красивий,
Сильний він, золотогривий.
Сум той і його проймає,
А як лиш дівча згадає,
Як хороше було в родині,
Не те що тут – на чужині.
Не почує більш ніколи
Як мати співає,
А батечко ніжно-ніжно
На кобзочці грає.

Ніби звук якийсь долинув
В неї за плечима.
Сум серденько їй покинув,
Радість охопила.
Це ж знайома пісня мами!
Це батькова кобза!
Це рідненька їй домівка,
Глиняна її долівка.
Мале ліжечко дитяче.
Зараз з радощів заплаче.
Неймовірно! Що ж це сталось?!
Неможливо! Що ж таке?!
Просто спати захотілось
І жахіття те наснилось!
Так не зглянешся, як в сні
Проживеш свої ти дні!
2008

Осінь. Метелик. Холодно скоро. Де ж ти взялося?
Ніч-безрукавка. Місячна меса. Вітер. Волосся.
Так от самотні раптом найближчі і найрідніші.
Дівчинка-рута. Хлопчик-метелик. Море і тиша.
Сходинки тілом зверху-донизу... Пальці чи крила?
Як ти ліпив мене вміло вустами! Як я тремтіла!
Звуки злітали зойком над морем білі, мов чайки.
Звуки сповзали, звуки змивали гордість мовчанки.
Осінь. Метелик. Як же нам бути? Холодно ж скоро.
Все іще буде…
Дівчина-рута, фото і море.

Крізь дощ забутих сліз
Ми вдаль дивились одиноко:
Твій жалю зрілий сентименталізм
І мій модерн у вигляді бароко.

На дві дороги розділили нас:
Одна на гравій, інша на пісок,
Де спалах монотонний у вікні погас,
Хоча до нього був один ще крок.

Старі листи, бажання їх роздерти,
Хоча вони давно вже віртуальні,
В екрані нерозкриті два конверти,
У загадки електрики убрані.

Голодна проза завжди на сніданок,
Банальність у поезії ще ближче до вечері,
Коли твій запах стукає на ґанок,
З тобою входить непомітно в двері.

І я готовий розірвати цю «любов»!
Заради неї сяду я за ґрати,
Щоби не чути цих нудних розмов,
Аби тебе ніколи вже не знати.

Чи бачив ти коли-небудь,
Як зорі танцювали,
Як місяць осявав їм путь,
Як в травах розсипались?
Я бачила це наяву,
Як разом ми стрічались,
І в пам‘яті я бережу
Ці спогади яскраві.
08. 09. 2009 р.

Знову в серці моїм посміхнулась весна
І розквітла душа світанково.
Ввечері Муза до спальні ввійшла,
Підморгнула мені загадково.
І здалося тоді, що вона
Виглядала якось веселково.
Я збагнула, яка це краса,
Як довкола усе тут чудово!
І у серці моїм посміхалась весна,
І раділа усьому навколо…
08. 09. 2009 р.

Якщо згорять свічки надій,
Ти серце запали.
Злети - і в небі юних мрій
Повстань супроти мли.

Розкрилюй, сину, крила дум,
Не бійсь крутих висот.
Несе в душі печаль і сум
Одурений народ.

Омани сірої туман
Рубай мечами слів.
Повір, прокинеться титан -
І дужо зрине спів.

Зі зб."Cерце невмирущої кобзи"(1997)