БІЛОРУСЬ

Земля Білорусі! Бори та діброви,
Поля золотисті, трава і моріг.
Мов грона червоні, цей захід багровий,
Мов клекіт лелечий - струмків перемови
І в шумних деревах стрічки всіх доріг.
Земля Білорусі! У висі прозорі
Ти дивишся радо очима озер.
Ночами, мов яблука, падають зорі,
Зникають у водах. у чорних розорах,
У травах, що росами сяють тепер.
Билини прадавні, легенд сивих тайни
Пливуть, як під сонцем щедротним човни,
По краю зеленім, просторах бескрайніх
Від Німна до Сожа, від Буга до Гайни,
По хвилях Дніпра й широчіні Двіни.

Чистими звуками справжнього серця
Білому світові плакать дано.
Розумом варто збагнути усе це,
А не дивитись зніміле кіно.

Голодом вірності мліє Природа –
Вірності Небу, Траві і Воді.
Крайчиком совісті ходить Нагода
Бути природними в душ наготі.

Спрагою здавлює горло до болю –
Згадкою мучить дзвінке джерело.
Розум епохи зацьковує волю.
Б’ється у клітці останнє крило.

Біле крило животворного світу
Шансом останнім нагадує всім :
Крилам сталевим не хочеться жити –
Жити захочеться тільки живим!
2009

Без тебе, музо, в світі нікуди...
На те, що ти прийдеш чекаю знову,
З легкого помаху руки твоєї
Народжується слово...

Коли тебе нема не сплю ночами,
Шукаю спокій в стінах чотирьох,
Готовий був змиритись, що тебе немає
Коли прийдеш-те знає тільки Бог...

Я так хотів сховатись від війни,
Але вона знайшла мене цілого,
Тепер стою біля стіни і молюсь Богу,
Щоб її знесли...

Вона впаде, та побудують нові,
На її місці виростуть нові дахи,
А ми з тобою будем завжди двоє
там, де ховаються птахи...

Осінь, гарна молодиця,
Розгулялась, веселиться,
Прикрасила все барвисто
І шипшинове намисто
Одягла собі на шию...
Та чого тільки не вміє
Осінь, щедра господиня!
Гарбузи, картоплю, дині,
Все зібрала із городу.
Не забула й про погоду:
Заховала у тумані
Сад, де яблука рум”яні.
Там, де груші соковиті
Зранку дощиком обмиті,
Листя жовте розтрусила,
Де береться в неї сила?
Осінь гарна молодиця...
Літо нам вже тільки сниться.

Остановись и помолчи –
в себе пустышку носим,
пока там наши палачи
блуждают между сосен;
глаза фискалят, рот зашит,
шаги нежнее замши;
к себе в безумие спешит
такой спокойный Гаршин.
В сплошном бездействии, покое,
трудяге-солнцу не в пример,
еще при жизни упокоен,
еще при смерти старовер.
Но всё течет,
ты слышал – «Всё течет»
и изменяется, в обмен
на рваный слоган.
Кто выпал из обоймы,
тот не в счет,
прощанье с родиной
скрипачит Коган.
Мы не прощаемся,
мы снова будем жить,
растить детей
и по возможности – потомков,
портвейном марочным
и словом дорожить,
пускай не целиком,
а в качестве обломков.
Наверняка нам будет не до смеха
и как-то страшновато между делом,
но на вопрос «Как, ты еще не съехал?»
пошлем их всех к токующим карелам.
И скажем мы, ни за какие тыщи
не нужен нам их сытый тарарам –
зовут к себе родные пепелища,
саднит любовь к отеческим гробам

Город, прохожим исхоженный,
местами загажен вполне,
кривляется сонными рожами
на рыночной той войне.
Зальется, а песня звонкая
теряется, как на ветру,
а знаешь ли, ниточка тонкая,
быть может, порвется к утру.
А впрочем, ты строй, отстраивай,
наращивай мясо и жир,
себя, как пирог, наслаивай,
ты, в общем, еще и не жил.
Тебе невдомек, златоглавому,
что тысячу лет подряд
в крови добывали славу мы,
и каждый по-своему рад,
что время еще продолжается,
и ты продолжаешься в нем,
живешь, надрываясь, маешься,
грешишь и столетьями каешься,
распродан сегодняшним днем.
Судьбина твоя десятинная,
аскольдовая судьба,
ты жертва времен бессильная,
великая голытьба.

Я усыплен пустячностью событий,
придавлен, как всегда, обвалами времен,
но эта детскость, возбужденность прыти,
как яркий сон, без всяких перекрытий,
не будет мне, не будет мне вменен.
Я знаю, не бывает слишком поздно,
и то, что где-то слышал невзначай,
был тихий всхлип, всего лишь ритм венозный
(его я научился отличать).
Еще ребенком падать научился,
вставать не научился до сих пор;
всё возле жизни хлопотал, толпился,
набрал всего, а вышел перебор.
Возьми что хочешь - дай мне только силы,
Вергилий мой, мой Мастер золотой,
слезу перекроить, оправдывать могилы
(и что мне визг литературной Сциллы?..) -
в твоей поэзии быть точкой, запятой

Світлій пам’яті ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА


Росте і плаче квітка молода,
На цвинтарі, у древнім місті Лева.
Чи то на дворі осінь золота
Чи то миттєва літня злива.

Росте і плаче квітка, хоч весна,
Ридає й квітне в лютії морози.
Коли на дворі сніг – живе вона,
Але спинити сліз гірких не може.

Росте і плаче квітка з того дня,
Коли каштани ясно засвітились.
Коли святая матінка-земля
Невинне тіло назавжди накрила.

Росте і плаче квітка кожен день
І не одну весну вже ллються сльози.
Нема співця серед живих людей.
Хто пісню покохав , його забуть не зможе.

Нам не забути водограю спів
І неповторну мить, як рута квітне.
Хто любить пісню, той віднайде слів,
Щоб квітку, хоч на мить, зігріти.

Є в ясності осінніх вечорів
урочиста краса і безгоміння,
зловіщий блиск, червоний тон кущів,
листків пожовклих легке шелестіння.

прозорими туманами блакить
вже сиротливо землю сповиває.
Передчуванням блИзьких бур на мить
рвачкий, холодний вітер пробігає.

Безсилля втому ллє. Воно само –
та лагідна усмішка зав’ядання,
яку в живих істотах ми звемо
красою соромливою страждання.

Не дари мне красные цветы
те, что твоим сердцем не согреты.
Знаю, что меня не любишь ты:
по глазам читаю я об этом.

Красные цветы- ведь это кровь,
та, что через сердце протекает.
Это -незабвенная Любовь,
от которой наши души тают.

Не дари мне красные цветы,
зря в душе не вызывай страданий.
Для меня всех лучший в мире ты...
но в ответ - пусты глаза молчаний.

Что ж, дари мне эту красоту,
что лучами солнышка согрета..
Я в замен тебе Любовь дарю:
что нежней цветов и лета.

Близость тел и близость рук,
Близость взглядов….
Кто ты: враг или мой друг?
Стоп! Не надо!
Промолчи и будь таким,
Как ты хочешь….
Я и ты, и стук сердец
Этой ночью.
Близость тел и близость рук,
Что же с нами?
Сладкий ток накрыл нас вдруг,
Как цунами.
Лунный свет, стук сердец
И молчанье….
Вот и все. Закрылась дверь
На прощанье
Я скажу, тебе, мой друг –
Ты послушай –
Эта ночь – лишь часть мечты
В наших душах.

Болить і знову вибухає,
Кипить і рветься і кричить,
Давно життя уже немає,
Але вона ще хоче жить.

Коли всі сплять,вона співає.
У білий день вона мовчить,
Та не від страху...Вона чекає,
Чекає вирішальну мить.

Усі сміються-вона плаче,
Нема з ким веселитись їй,
Та не від смутку,бо гаряча,
У вічній гордості своїй.

Несамовита,горда,божевільна,
Відривається під джаз,
І натура в неї сильна,
Не така,як у всіх вас.

Що про неї тут казати,
Не така вона як всі,
Хоч і має свою слабкість,
Віддаватися собі,

Віддаватися природі,
Розмовляти на самоті,
І кричати собі годі!
Годі жити у брехні.

Та брехня це не те слово,
Що підходить точно в ціль.
Егоїзм гризе наново,
Душить,давить,як та міль.

Егоїзм її руйнує,
Самолюбство в дзвони б'є,
Що в середині панує?
Зло? Добро? Чи мабуть все?

Все,що є у цьому світі,
І страждання почуття,
Як боротись? Як з цим жити?
Як іти у майбуття?

Чи закрити на все очі,
Й жити,нібито нема...
Всього того,що так тріпоче,
І рветься,душить...Вона сама!

Сама собі у тмі блукає,
І щось без тями собі внуша,
Вона вихід з тьми шукає,
Бо вона-моя душа!!!

Хто рідніший в світі є від мами ?
В кого серце із-за нас болить?
І чому так рідко і так мало
Дякуємо їй за це, скажіть?

Чиє серце найтепліше в світі ?
Чиї руки завжди – наче крила?
А для кого діти – милі квіти ?
Незабути б, що під серцем нас носила!

Хто чекає нас з доріг далеких
І у світ із слізьми відправля ?
Хто руками мов крильми лелека,
До грудей підносить немовля ?

Хто завжди ночей не досипає
І пильнує, щоб не змерзли ніжки ?
А кому ми просто забуваєм
В день весняний принести підсніжник ?

Хто є найпрекрасніший на світі
І чарівний, як сама весна ?
І від кого друге сонце світить ?
Світить на яву, а не у снах.

І у кого осінь не питає ,
А в волосся срібло запліта ?...
І чому ми просто забуваєм ,
Що вона для нас, немов свята?

Оксані Первовій-Рошці присвячую

Вузенькими доріжками ступаю зачаровано,
І посмішка від захвату ясніє на лиці.
Бруківкою устелені, між горами заховані,
В душі закарбувалися чудові Чернівці.

Церквами золотавими, будинками барвистими
Стрічали люди радісно з любов'ю у серцях.
І я, зігріта ласкою і вірою вколисана,
Душі своєї часточку лишила в Чернівцях.

Зривається і падає пожовкле листя осені,
Один листок залишиться у мене у руці.
Ніколи не забудеться це небо, повне просині.
Й душа завжди вертатиме у милі Чернівці.

У неї boob-ки – столики для пива,
тарануваті очі, гуляй-поле – мац.
А крутить ним – не дивно – диво хтиве,
же під прямим кутом впирається. Абзац.

Який цокотний голосочок – ріже,
переливається, мов з пляшки самогон.
А як нагострить язика, то вижу
як цнотна ніжка залізає на пагон.

У неї сала – мов пісень амурних,
від нього насолода, топлена, мов сир.
У хаті – цибулясто і мур-мурно,
а до стодоли ми веде за носа чвир.

Візьму бандуру малострунну – банджо,
закручу оселедця в стилі льококо,
заб`ю на Тексас, кляті такси й ранчо,
поїду вурдитити в Деканьку молоко.

А як в бандурі `у` на `е` замінять –
піду дивитися на Спаса бокс, за фрі.
Отож. Хеллов тобі кажу, бамбіню.
Пора на сіно – годувати комарів.

18 Вересня 2009

Нікому я не треба
Ніхто мене не лю...
Підстрибну я до неба
І зірочку зловлю

Ой зоре моя, зірко,
Скажи мені, скажи
Чому так жити гірко
Над прірвою у жи...

Чому так жити солодко
І кисло водночас?
Сьогодні друг твій- золотко,
А завтра – підарас.

Сьогодні ти весь в білому,
Як лицар на коні,
А завтра прокидаєшся
По шию у лайні.

Сьогодні ти є бекою,
А завтра вже не бе...
Сьогодні трахнеш гоміка,
А завтра – він тебе.

Сьогодні ти на Банковій,
Банкуєш всім на зло,
А завтра на Лук”янівці
За вкрадене бабло.

Ні в чому ти не впевнений,
Що добре, а що – ні.
Сьогодні ти є натурал,
А завтра – онані...

Сьогодні долар падає,
А завтра він росте.
Я вже давно помітив:
Що щось в житті - не те.

=================

Написано в автомобілі дорогою додому в Черкаси з Форуму Видавців (не доїжджаючи Жидачева)

південний берег
сонце
кохання безум
жаркого літа
почуттів
імпреза
розбиті хвилі
сіль
пісок
небесний мармур
любити море
як тебе
мій фатум
карма
солоний бриз
цей дім без стін
цей світ безмежний
у море впав
останній промінь
впали вежі
зникають відстані
ми на межі
де прірва з раєм
вже летимо
так дивно
схожі
на білих чайок

1.
Покохав якось Член Членкиню,
А вона йому – тиць!- у диню:
- Не для тебе мамка ростила,
А СПУ-це велика сила!
І не зазирай мені в рот,
Бо я красіва- а ти урод!

І від горя такого Член
Пожовтів і засох, мов клен.
А Членкиня живе собі й досі. А шо?
Їй і одній харашо....


2.
Покохав цап Семен Козу,
Ходить все і пуска сльозу:
-Я кохаю тебе, моя кізко,
Від кохання аж плавляться мізки!
Ця любов – наче в серце кинжал,-
То ж приходь ниньки на сіновал!
Буду ждати тебе, моя мила,
СПУ- це велика сила!

Кізка каже: з якого б це дива?
Ти –урод, ну а я – красіва!
Не прийду я до тебе, Цап,
Бо я вкраїнка, а ти – кацап!

3.
Покохав дід Іван Бабусю,
Її звали в дитинстві Маруся,
Вона була дуже вродливою,
Перебірливо-вередливою:
Тому дам, а тому не дам,
Ото такий Мандельштам.

І тоді вона Діда відшила,
СПУ- це велика сила!
А тепер вона була б радою,
Щоб її – та всею громадою.
Але стогне Дід від подагри,
І тепер він ніхто без віагри.

4.
Покохав Удавку Удав,
Як востаннє її обійняв,
Так кохав її палко-
Аж вдавилась Удавка,
А він все кохав і кохав-
Аж поки й сам Богу душу віддав.

Й проковтнула обох їх могила,
СПУ- це велика сила.

Між іншим, Удавка була красіва,
А Удав, як обично, урод.
Хоча хто їх там розбере?
Може, й наоборот?

5.
Покохав якось Бик Корову,
Ну а потім знову і знову,
І корові сподобався Бик:
В нього файний і довгий патик.
А що іще треба Корові,
Як не палко-палкої любові?

Ред Бул надає Бику крила,
А СПУ – це велика сила!

І покохає Членкиня Члена,
А Коза – цапа Семена,
А баба Мара – діда Івана,-
Творить чудеса гуарана!
6.
Покохав якось Кінь Кобилу
На усю свою кінськую силу.
А вона – нітелень,
Сіно жре цілий день
І читає “Руслана й Людмилу”.

Кінь і так, Кінь і сяк,
То троянду, то мак
Несе їй, неборак,
А вона йому –фак!

Отака була вредна Кобила,
СПУ – то велика сила.

КОЛІР СНІГУ

Нічого барвистішого,
Ніж завихрений сніг,
Я не знаю.

Який він був синій,
Коли замерзав я
У холодній хаті
Чи самотній на вулиці!

Який був рожевий,
Коли я струшував його з плечей
Тієї, що принесла щастя!

Який він був чорний,
Коли замітав
Слід прощання
З батьківщиною!
Який був багряний
На брустверах наших окопів!

Який був іскристий і світлий,
Коли діти,
Приносили його в подарунок!

Ось чому я не знаю,
Якого кольору сніг
Насправді.

Не губися, не...
не вбивай мене...
я тебе знайшла між доріг.
я такий пройшла
непочатий світ
До твого простого "привіт!"

І на твій поріг, наче оберіг,
Цвіт черемховий обірву, -
З краю зачарованого прощань
Я принесла гілку живу.

Ніжний, не мовчи,
щось розпитуй чи
Синім поглядом привічай,
Зачаївши сум у густій брові.
...Відступаю в білу печаль...

I живи, і мрій,
нерозлюбний мій,
Хай цвітуть черемхи нові,
Хай клюють із рук
дні і голуби,
Тільки ти... прошу,
не губись...

Морозом по цвіту, по цвіту, до світу,
До воску розтали світанкові свічі.
У рвійнім розвої свавільного вітру
Нелегко тобі зазирнути у вічі.
І хто легковажить? Ні долі, ні дому.
Доволі! Що день, що не день - без отвіту...
Пагіння - як вії, опущені долу...
У дерева довга дорога до квіту...

ДЕНЬ ДОБРИЙ...

Я впізнавав тут кожне плесо,
Душа торкалася до віт.
- День добрий! - я шептав березам.
- День добрий! - чулося в одвіт.
І серце билось так незвично,
Немов у дні юнацьких літ.
- День добрий! - привітав я річку.
- День добрий! - чулося в одвіт.
Ішов туди, де міг напиться,
Від спраги був не милий світ.
- День добрий! - я казав криниці.
- День добрий! - чулося в одвіт.
Шукав я, вдячний, добре слово,
Землі вклоняючись за квіт:
- День добрий вам, гаї, діброви!
- День добрий! - чулося в одвіт.

Стугна

Летюча зірка одинока.
Смерковий оксамит снігів.
Надсиня Стугна. І глибока
печаль, що вийшла з берегів.

Світанок

Я проснусь, піду на ганок.
Сіють зорі казку там,
Синім котиком світанок
Лиже сонні шибки рам.


***
Я - мов той первоцвіт:
все життя на тонкій вразливій ніжці,
але вітру його не зламати!


Вечір

Сонечко із неба покотилося,
За дуби гіллясті зачепилося,
і висить червоне, помережене,
між вітрів холоне, невбережене.

***

Верби плакучі жовтавим шовком
день завіяли,
пахне землиця цілющим соком
в дощу під віями.


Сальвії

Багряніли сальвії у саду,
Так немов накликували біду,
розтрусили море червоних сліз.
Покотилось літечко під укіс.


Біля річки

Дощем уже пахне. Гроза
ще мить - і хлине.
Висока вода. Лоза.
І пух тополиний.

Вже ходить вечір, тихий вечір,
Чарує душу тишина.
Щаслива й лагідна малеча
Під казку тихо засина.

Вже ходить вітер, добрий вітер
Навшпиньках там, коло воріт.
За ними сплять ласкаві квіти,
Заснув рожевих яблунь цвіт.

Вже ходить сонко, тихий сонко,
Як сивий, мудрий наш дідусь.
На килимку вуркоче тонко,
За день набігався котусь.

І прийдуть зорі, ясні зорі
У світанкові, добрі сни.
Заграє ранок яснозорий -
На струнах саду голосних...

Із видихом останнього набату
надходить полум`я омити тіло
в назбираній заздалегідь відплаті.
Його язик розв`язаний та вмілий

до того ж тонко вміє пробирати,
що залишає вітру видму стлілу,
де, мить назад, заступники крилаті
вовтузились, під вухом торохтіли,

мов калаталом, підсвідомим "Гірко!"
Уста розносяться, а не ворушать...
Не вчувся відколи землі не стало,

на еполеті неба замість зірки
вам, палії, загнали мертво душу.
Десь біль розсіявся, і засіяло...

17 Вересня 2009

Межсезонится нынче погода,
застревая в глазах горожан.
Знаешь, друг, мы выходим из моды,
на ветру наши жизни дрожат.

Тишиной набивая карманы,
анонсируя будущий взлет…
Нас «вчера» никогда не обманет,
но «сейчас» все настойчивей врет.

Слитки времени, мякоть вселенной,
боголюбово сердце мое
проливается волжскою сеной,
соловьем в поднебесье поет.

Кому-то даже счастье показалось.
Нахмурилось, пожухло, отцвело,
а мне всегда навязчиво икалось,
вдоль по судьбе ходило помело.
Я был не рад, но принимал на веру
шаги навстречу, руки на плечах,
и яркий сон, но чаще – серый, серый,
и эту невозможность закричать.
Водил себя по круговой поруке,
горластый пивень, пестрый какаду,
всегда готовый к шумной заварухе,
себе на зло, а чаще – на беду.
Но так и не надломленный похмельем,
веригами, как праздностью, гремя,
так неожиданно подхваченный весельем,
я всё вдыхал, но выдыхал себя.

Декамеронится эпоха
и гёльдерлинится слегка,
а мы живём совсем не плохо,
смеёмся над слезами Броха
и судим всех издалека.
Громим империи и царства,
под корень, – и вишнёвый сад,
но витамины и лекарства
нам колют в персиковый зад.
Местоимения без места –
от «я» до «мы», и «я» в конце –
всегда несут печать инцеста
на свежевыбритом лице.
Оно клеймо, оно сургучит,
оно наличностью полно,
летит себе с той синей кручи
ему, пустышке, всё равно.
А мне не всё равно,
я помню эти лица,
глаза и руки, тихие слова –
я помню всё… смотри, уже тепло,
смотри, уже весь мир – теплица,
к материкам прильнули острова.

Ти – моя любов,
Я твій – поцілунок.
Ти – мій дивний світ,
Доля й порятунок.

Щастя ти моє,
Квітка,що не в’яне.
Сонечко яснЕ,
Ніжне і кохане.

Ти – моя зоря,
Вічна і єдина.
Та, що не згора
В піднебессі синім.

Ти – весняний цвіт,
Спокій і тривога.
Я – в тобі політ,
Ти – в мені дорога.

Тисячі зірок, тисячі вогнів
Що нам освітлюють дорогу
У потоці днів, іду до нього

З іншими жартую
До інших усміхаюсь
З хлопцями фліртую
З багатьма я граюсь

Буваю весела, буваю сумна
Та чомусь на серці туга одна
Я за ним сумую, можливо і ні
Та чомусь так часто сниться мені
Той ласкавий погляд
І ніжні вуста, як тихо шепочеш
Чудові слова: "Я тебе кохаю,
У мріях своїх міцно обіймаю
І на тебе мила я лише чекаю..."

Розлетілись по дорозі рози,
Які не раз ти дарував мені,
Прокрапотіли дрібно сльози
Гарячі, щирі і палкі...

Не від страждань і горя плачу,
А від любові почуття,
Прекрасний ранок в снах я бачу
І очі карі все життя.

На серці радість і сумління
Чому в очах моїх сльоза?
Герой ти мій чи лиш видіння
Ніким не бачена краса?

Холодний дотик, білий сніг
Гарячі губи, тане лід
Шалений серця швидкий біг
В душі моїй залишив слід...

Дикі коні скачуть у траві,
Їм вітри дикіші б‘ють у груди.
Світ здригнувся як на тятиві,
Він ще спить і не чекає суду.

Впав горіх в осінню тишу дня.
Вже птахи готові до відлету.
Коле п‘яти золота стерня,
Коле душу зболену поету.

Жовте поле охопив гіркавий жаль.
Носять його в дзьобах перепілки.
В небі, що сіріє, наче сталь,
Голос надломила свій сопілка.

З фарб нестримної навали
в ранковій майстерні
віття-руки малювали
небеса пастельні...

(2007)

– Ма!... Мамо! –
Дитина гукне у дворі –
За давньою звичкою досі
Зриваюсь на поклик...
Спиняюся... і...
Як в дзеркалі,
Бачу в чиємусь вікні
Ну майже себе,
Юну зовсім...

Чотири довгі роки
Ти вірила в його любов.
Вслухалась в шепіт сосен,
Чекала знов і знов.

Але чомусь він не прийшов.
І гірко так чомусь на серці стало.
На небі місяць знов зійшов,
А ти усе чекаєш.

Чи прийде він, чи ні
Тобі того не знати.
Мабуть судилося таки
Ще трішки почекати.
17. 06. 2000 р.

Який чудовий день!
Осіннє небо посміхнулось,
Розцвів трухлявий пень
На землю сонце повернулось.

Долинами імлистими
Поміж зелених снів
Волочачи лаписьками
Старезний Дідо брів.
Брова над світом – хмарою
А погляд з блискавиць
Керує днів отарою.
Озера горілиць
Лежать і воду хлюпають
Під ноги… Хай іде!
Старезні п`яти гупають
Аж білий світ гуде.
Лякаються від поступу
І ріки і стави.
Мов та трава під посохом
Розложисті дуби.
Затертий буреломами
З під ніг зелений ліс…
Шлапає Дідо втомлений
До обрію навскіс.
Вітрами свитка зіткана
Й туманом-полином
Покрита наче сіткою.
А під полою сном
Спить муркає… й очицями
Зірок вночі на світ
Годований вовчицями
Мов тьма старезний кіт.
Де сяде Дідо втомлений?!
Чи ранок чи вночі
По світу ноги-корені
А на горбу сичі
В гніздо недбало кладене
Позносили роки
Й сороки щастя крадене
Ховали у боки
На кошик бриля шитого
І серед сивих кіс
Стрекочуть з неба високо
Що Дідо йде крізь ліс…
Долинами імлистими
Поміж зелених снів
Волочачи лаписьками
Між сірих валунів
У ніч Різдвяну повагом
Присуне і до нас
І з вікон зорі посохом
Зітре всі Дідо-Час!

1
Хто скаже нам - раби чи не раби?
Колись і ми замінимо герби.
Самі зробити мусимо найважче -
Перехрестити душі і лоби.

2
Хіба ж я став захисником брехні?
Допоможіть нещасному мені!
Мене ніхто не бачить і не чує,
Хоч я до всіх - волаю день при дні...

3
Лиха зневіра, мов страшна недуга,
Що вбила матір, батька, й мого друга,
Поставить хоче на коліна всіх, -
І скалять зуби - злодій і хапуга...

4
У жорна гніву падають слова,
Немов під ноги - скошена трава.
І кожний нерв напружений докраю, -
Неначе під стрілою - тятива...

5
Лиш обійшовши гострі всі кути,
Зумів ти своїх друзів зберегти.
Хто ж вороги твої? Скажи відверто,
І я тоді скажу тобі - хто ти.

6
Назустріч сонцю ми щодня ідем,
А сенс життя не скоро ще збагнем.
І хто нам скаже, чи ми вчасно вийшли?
І чи веде дорога ця в Едем?

7
Забутий знову Богом і людьми,
І серце обливається слізьми.
Один, як перст, стою на роздоріжжі, -
І б'ють у груди - нелюди й громи.

Зі зб."Luх veritatis" (2005)

І скучно, і сумно, і нікому дати руки
У хвилю душевної скрути...
Жадання?!.. Примарні і вічно даються взнаки!
А кращі йдуть роки - і їх не вернути.

Любити... кого?.. Тимчасово – марнота потуг,
А вічно любити незмога.
Заглянути в себе? – минулого втрачений дух:
І радість і муки - що дійсність убога...

А пристрасті? – рано чи пізно солодкий недуг
Од розсуду никне без лишку.
І навіть життя, як поглянути пильно округ,
Нагадує тільки нікчемну насмішку.

На бруківку лягає осінь,
Стеле постіль руда лисиця.
Те, що влітку нам не збулося
Восени дощами насниться.
Сипле тіні багряні калина
Розпашілими сонця щоками,
Те, що влітку нам збулося,
Неодмінно прилине з роками.
Загортає у листя-обгортки -
Тимчасове убрання на душу.
Що ти квилиш у небі, лелеко?
А, шукати кличеш Пурушу!.
Осягнути наступну сходИнку,
Відчуваючи багатоликість,
Із’явився у світ одинокістю,
І підЕш – одинакова дикість…
У долоні суха павутинка.
Колискову наспівує вітер
І розчісує місяцю коси,
В лоні - літо, на плечах - осінь…

Які вони прекрасні
Під сяєвом світил -
Закохані коханці,
Сплетіння душ і тіл.

Мереживо небесне
Прикрило їх нагу,
Тож Амурець облесний
Послабив тятиву -

Сюди його не кличуть,
Хай стріли береже.
Кохання, склавши крильця,
Сон їхній стереже.
2006

Кермо, як дівчина, тремтить,
Хоч напрямок давно знайомий.
Авто, прискорюючи мить,
Щодуху мчить мене додому.

Стрімкі малює віражі
Дороги стрічка – прямо в небо,
Немов запрошує: ”Біжи!”
І я біжу – лечу до тебе!

Відрядження – на кілька днів –
А я уже втрачаю розум:
Я ж сам поїхати хотів,
Не відчуваючи загрози...

А зараз, дивлячись вперед –
Готельні вже набридли прийми,
Не до смаку свободи мед –
Я прагну
У твої
Обійми.
15.09.09р.

У колі недругів -
я чую гострий сміх,
Бо вік живе в моєму серці, та -
є д и н а...
Яка вона?.. Скажу...
Вона ж найкраща всіх!
Святе й прекрасне ймення має:
У к р а ї н а!

Вона ж і любляча,
й байдужа,
й мовчазна...
Вона ж така велика,
і така маленька!
Як осінь, золота,
й співуча, як весна...
Моя!
Моя - ти чуєш? - Матінка...
Це - Ненька!..

Тож насміхайтеся, кепкуйте...
Не мовчіть!
Усіх синів зрадливих -
зустрічає Мати...
Я вас благаю:
"Схаменіться хоч на мить,
Бо їй колись усе ж -
набридне вас
прощати..."

О ні! Не стих насмішників
колючий сміх,
Але живе в болючім серці, та -
є д и н а...
Вона ж - і наймиліша,
і найкраща всіх,
Бо це ж колиска мого роду -
У к р а ї н а!

Нова редакція, 2009.

Як важко жити, люди, у брехні.
Як важко правду у собі таїти,
А совість мучить душу кожні дні,
Лишається лиш прощення молити.

Із мужем я живу вже тридцять літ,
Та от біда, його я не кохаю…
І одружилася, бо мала я живіт,
А от від кого? І сама не знаю.

Він був багатий і мене любив,
Тупа я баба, що ж не вистачає?
Мені він золото і соболі дарив,
А серце спокою і прощення шукає.

Могла б покинути його й собі піти,
Та двох дітей від нього я ще маю.
Він любить діток наших сильно всіх,
Але й мене він не відпустить, знаю…

І що йому лишень я не робила,
Знущалася, життя йому травила,
А він на вибрики всі - очі закривав,
Тому, що все терпів й мене кохав.

І хоч як сильно мужа поважаю,
Та серце вік не зможу я манити.
Душі моїй чогось не вистачає.
В самотності до скону хочу жити.

Дівчата, юнки, не робіть дурниць!
Не зможете прожити ви в омані.
Хоча омана – це солодкий гріх.
Та він не довгий, наче у тумані.

І хоч усе, що мрієш, будеш мати.
Та спокій не поселиться в душі,
І знайте, що життя можна зламати,
Всім ближнім і насамперед собі…

Подиху твого дотик
Сліз моїх штучний смак
Твоє розважливе – Проти?
Моє відчайдушне – Так!

Светра твого одягала
Танула від жаги
Мала врешті що мала
Те що було до снаги

Зайвого не питала
Ти не казав дурниць
З гідністю віддавала
Гідність свою на ніч

ідучи з дому
він зашивав кишені з зовнішнього боку
щоб посеред дороги
не загубити свою власну самотність
і впродовж всього життя
ідучи з дому
він щораз губив її посеред дороги
бо дірка у кишені була зсередини

В тяжелом воздухе пригородной электрички
Туда-сюда снуют контролеры – обычный обход вагонов –
Контролеры, чтоб исключить любой переход на личности,
Носят грязно-синюю форму, на которой висят погоны.
Я еду домой, дышать тяжело, никто не откроет окон,
Мелькают сосны, дома, теплотрассы, промзоны,
И тянет по венам железнодорожным потоком
Вагон за вагоном, вагон за вагоном, вагон за вагоном…

Толстая женщина, сидящая на скамейке с краю,
Читает молитвенник и шевелит губами,
А рядом старик с газетой, внимательно выбирает
Лучшего меж разноцветными яценюками.
На подъезде к станции наступает безликий вечер,
Усиливающийся людской толкотней и матом,
Хриплый голос орет: «Станция Ново-Беличи,
Наступна зупынка то ли ад, то ли Улан-Батор»…
И вот попробуй-ка отыщи среди всего этого пелевинскую Внутреннюю Монголию.

Я люблю велику тайну
Тихих, зоряних небес.
І в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес.

І прозріли серця очі,
І розкрилися вуста.
Я побачив серед ночі -
Сина Божого - Христа...

І хоч я щасливий нині,
Не забуду дні тривог.
Усміхнеться Україні -
Милосердний, браття, Бог...

Тож любіть велику тайну
Тихих, зоряних небес,
Бо в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес!

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Холодним вістрям пробиваюсь в ірій,
землі лисніє виношена цата,
а під короною глибоко-сіре
обличчя неба – вилита Ерато,

небогомазане від часу Ліра.
Розібране, мов світло у цитатах,
воно всміхається усім хто вірить,
виплакує себе за біль утрати.

Коли душі та серцю по кишені,
то набирай по вінця чашу співу,
ковтай сльозу настояну в рубато.

Ти граєш сам себе собі на сцені,
збудованій на перехресті зливи
із видихом останнього набату.

17 Вересня 2009