Як легко поранити жінку
Безжальністю зайвих думок.
Забарвлює кожен урок
У срібло одну волосинку.
2009

Ти навмисне закрив вікна
Не віддати мене вітру
Ця спокуслива гра світла
Смужки тиші в густий дим

Ти заходиш в мої титри
У кімнаті на півсвіту
Цей спекотний мотив флірту
В голий вечір блідий грим

Ти навмисне відкрив вікна
Розділити мене з вітром
Цей солодкий етюд літа
Насолода у твій дім.
27.10.09

ми пройшли крізь зачинені двері,
та за ними була лиш пітьма,
і така, наче туш на папері –
непроглядна, ворожа… тюрма!

і захлопнулись стіни, мов стулки
безіменної мушлі на дні,
зникли двері у пастці шкатулки,
розчинившись навіки в пітьмі…

Галактика Загублених Горіхів –
кисіль ночей, що досі не застиг,
мабуть, через слабку розчинність втіхи…
хоч швидше через впертість молодих,
які не встануть з місця, хоч би й місяць
палив їм лиця холодом і сном,
осатанілим наскрізь мракобіссям,
ззовні ж оброслим соромом й лайном.

вкради себе самого в себе!
ти ж лише свій, із власним «я»…
та пам’ятай: хоч ти і з неба,
та забере тебе земля.

Біда завжди приходить
Коли її не ждеш
І за собою водить
Біду-сестрицю теж…

Та знай, вона минеться,
Як віриш ти в святе,
І доля усміхнеться –
Чар-зіллям проросте.

Немов, оте снодійне,
Мине циклічний круг,
Коли плече надійне
Тобі підставить друг…

27 жовтня 2009 р.

З пучини морської, із піни я вийшла до тебе,
Босóніж ступила на срібний пісок узбережжя,
Втонула холодна зоря у ранковій очей голубіні,
І п’янко у косах розлився дурман золотої лілеї.

Упали сирійські шовки й оголилося небо,
У тінь під бровою сховався, блідніючи, місяць,
По мармуру шкіри скотились солоні краплини,
Розсипались перли рожеві під ноги росою.

Закохане сонце розкинуло тепле проміння,
Несміло торкнулося тіла стрункого багрянцем,
Я вмить розчинилась, і стала прозора, мов пісня,
І криком чаїним злетіла над сонною гладдю.

Світало…

І обрій палав незбагненно коштовним камінням…

Я берегом мокрим пішла у свої володіння.

Розлетілось щастя на малі частини
І ілюзії крихкі повстали в монументи,
Я в останній розпач вже тепер полину –
Я боюся жити й не боюся смерті.

Виливало горем із душі терпіння
Неживим розлитим криком безнадії,
Проросло нечисте це в землі насіння,
Що давно у полі бур’яном видніє.

І пішли стежками страху горизонти,
Імпресивним болем душу обвива,
Де не було світла, де не було сонця,
Лиш в тіні видніла там твоя фата.

Ти відкрила очі, полонила розум,
Поселила в погляд лиховісну суть,
Заспівали в холод божевільні грози –
Це вони у прірву вже мене несуть.

І моя катівня вже стоїть з косою,
І горять пекельні тління смолоскипи,
Як же я не хочу бачитись з тобою –
Я боюся смерті, я ще хочу жити.

Люблю я вірно музу, як дружину,
Ще з юних літ, як пісню і весну,
Як рідне слово й рідну сторону,
Люблю в сумну і в радісну годину.

Не вмію я любить наполовину,
Тому й кладу рядки, як борозну,
Торкнувши кожну трепетну струну,
Я випускаю вірша, як пташину.

Якщо побачите, то не ловіть,
Хай він у небесах душі літає,
Благаю вас, не снуйте зразу нить,

Бо у неволі – пісня помирає.
Не зачиняйте душу, наче кліть, –
Вона без сонця й слова засихає.

Червоним-чорним. І чого це так?
Чому просили Ви мене розшити
рушник для Вас. Там голубки і мак,
і ще якісь невизначені квіти...

Рахую хрестик: вгору, вліво, вбік –
пташки клюють вже кетяги калини.
На дворі – чули? – двадцять перший вік
всі в Інтернеті майже щохвилини.

Тим більше дивно. Я стелю нитки,
я хрестиками вистеляю ночі
одні на двох. Між нами є роки,
які я рахувати вже не хочу

Віталій Рибко.
"сховай мерщій
сховай і не показуй
сховай свій страх"


Сховати страх? Скажи мені – куди?
В яку душі нещасної шпарину?
Не уявляю більшої біди
за страх, що виїдає серцевину.

У світі цім, на жаль, мабуть, богам,
таки до біса є чого боятись.
Чи у бою із страхом сам на сам
на перемогу варто сподіватись?

О так! Одна з найбільших насолод –
в такім бою кривава перемога!
Але ж… лиш абсолютний ідіот
спроможний не боятися нічого.

Байдуже серце не боїться втрат.
Тож страх… А що? Нехай собі існує,
і б’є душа сполохано в набат,
й думки стають молитвою не всує.

Страх заховаєш десь на дно душі,
а він вросте корінням, як пухлина,
і душу продаси ти за грошí –
в полоні жаху люди наче глина.

Тож не ховай! Випрόбуй міць долонь,
зроби ланцюг, думки скрутивши туго,
й або души, або припни вогонь,
щоби не зміг тебе вкусити вдруге.

І раптом стане опліч хтось такий,
хто страх свій не приховує за сміхом,
від жаху не звивається, як змій,
й тому об землю вміє бити лихом.

-Я не скажу «Не бійся» - мовить він, -
бо теж не вмію жити й не боятись,
я зі страхами бився сам, один,
давай удвох не будемо здаватись.

Можливо, що ніхто і не прийде,
але подумай сам – ну що із того?
Він точно є, не знаєш тільки де.
Десь там – за обрієм з твого порогу.

Фіолетовий смуток ночі
Обняв
синій холод розлуки.

Блакитний простір бажань
Зустрів
зелений погляд надії.

Жовтий зблиск зваби
Видобув
оранжевий спалах чуттів.

Загорівся
червоний вогонь Любові.

Нетутешність...
Теплі гнізда в терні.
Світлий вітер.
Золото.
Журба.
І дощі – немов життя – перервані,
І калина у тонких губах.

Дерев’яно.
Рідно і туманно.
Ще й ворони –
Вірний крик землі, –
Так-от балансуючи на грані,
Гріють лапки на моїм стволі.

Самотіє яблуком на груші
Сонце водянисто-кров’яне.
Тишу зір лиш серця звук порушить –
І мине...

Хтось уже не має сили жити,
Бо нема ні сенсу, ні смаку...
І вмира останнім ворожбитом
Білий кінь на чорному скаку.

...Так-от все.
Нема й мені ілюзій.
Віддались кохані й королі.
Продались або спилися друзі...
А слова для пісні замалі.

За вікном гуляє п’яна воля.
Нетутешність.
Холод.
Зорі.
Дно.

І кричить хтось:
«Коля! Коля! Коля!..»

Але Колі, видно, все одно...

Фонтаном б"ють емоції,
порушено пропорції,
ми ділимо на порції
і правду, і брехню...
Ми живемо в Євразії.
З якоїсь там оказії
придумуєм фантазії
про правду і брехню...
Верземо нісенітниці,
даєм якісь обітниці,
здригаємось - самітниці -
як правда і брехня...
Б"ємо на сполох глеками,
вмираємо лелеками,
одні одним далекі ми -
як правда і брехня...


2004 р

Множаться гріхи мої й ростуть,
наче маслюки у лісосмузі.
Дай не загубити свою суть,
Зглянься наді мною, о, Ісусе!

Біси легіонами плетуть
Сіті, я для них мов куля в лузі.
Сили дай тенет цих оминуть,
Боже, не введи мене в спокусу!

Слава Тобі в Вишніх, я - живий.
Хоч і не уникнути ілюзій,
Лик святий колись побачу Твій,
Боже Всеблагий? Тобі молюся,

Не моя хай воля, а Твоя.
Древ животворящих доторкнуся
І на мить прозрію грішний я.
Змилуйся, о, Господи Ісусе!


2009
Верхня полиця вагону потяга №63 "Оберіг" Київ - Харків десь перед Полтавою

Людина фліртує зі злом
Замість любити Бога,
Не знаючи, де перелом
Життя непрямої дороги.

Любов – неодмінна вимога
Бути з тим, кого любиш - увесь.
Людина ж існує убого,
Не тут і не зараз, а десь.

Бути сильним - нечастий симптом.
Стати цільним - важка перемога.
І фліртує людина зі Злом –
Замість любити Бога.

Звір – людино, це завжди звір.
Зроби собі, врешті, зізнання.
Бува, й безневинний флірт
Закінчується зґвалтуванням.

2006-2009

Не покидай мене,
Мій вітре любий,
Уста твої - пелюстки запашні
Рознось усюди і усюди...
Ти поцілунок свій даруй мені
І занеси мене у поле,
Щоб я могла відчуть твої
Палкі обійми - ці простори...
Не смій мене покинуть, вітре,
Із ним, із сумом цим важким,
Жени його від мене, любий,
І я буду з тобою -
де захочеш - всюди!
Моя ти мрія, вітре!
Бо ти такий як я!
Буваєш теплий, ніжний і
грайливий,
А інколи, коли прийдуть морози -
Ти вибухаєш наче хвилі...
Ти вітре вірний, друже любий,
Твої пісні я чую щирі,
Що наболіло на душі
Не бійся розказать мені,
А я скажу тобі...
І знов свої уста- пелюстки запашні
Ти будеш дарувать мені...

2007 рік

РУБАЇ ***

1
Мелодії Творця – у логосі краси,
У пуп’янках троянд, у крапельках роси.
Мелодії Творця – у музиці кохання,
Що нам серця єднає, душі й голоси.

2
Зоря безсмертя сяє у коханні,
Немов далека зірка у тумані.
І з радістю її побачить той,
Хто йде назустріч милій без вагання.

3
Володарко улюблених лілей,
Ходжу я слідом, ніби твій лакей,
І лину серцем, наче голуб сизий,
До білосніжних маківок грудей.

Життя зупинилося, тиша навколо.
Застигли ілюзії, стали прозорі,
усе зупинилося, зникли думки,
немає куди, навіщо іти.

А ти стоїш, серце моє тримаєш
і ніби життя моє забираєш.
Мовчанням своїм б'єш боляче серце,
пусти мене, так буде легше

Не має думок, не має страждань,
не має нічого, ні сподівань,
не має ні серця, не має душі ,
ти все в мене вкрав, хоч відпусти.

Як би я могла поділитись з тобою,
кохання мого вистачить двом,
але не потрібно, для тебе це гра,
твої почуття лиш порожні слова.

Чому ти мовчиш? За що мене караєш?
Чому то кидаєш, то підіймаєш?
Зі мною не можеш буть, хоч не знущайся.
Іди собі тихо і не прощайся.

Я знала кохання,
я знала страждання,
солодкі стрічання
й гіркоту розлук...
Я бачила небо
у світі без тебе,
і більше не треба
мені твоїх рук...
Я була весною,
твоєю журбою,
жорстокою грою
на струнах сердець...
Я чула про Бога
в стаєнці убогій...
На голу підлогу -
гарячий горнець...
Я бачила бідних
людей,непотрібних,
та все-таки вільних
від шуму життя...
Ховала неспокій
у рові глибокім...
І плакали роки
з риданням,з виттям...
Я сіяла звуки,
я рвала малюнки,
калічила руки
об скелю журби...
Втікала від згуби,
кусаючи губи...
У небі беззубім
не було біди...


2004 р

Треться спИна о чужі спИни,
За спинами спини,і чиєсь коліно,
За шкло не попасти,
На шкло й не дихнУти,
В маршрутку податись,
В маршрутці загнутись.

Я объявляю о прибытии в Вену коротких корабликов-кубиков-ноликов…
фокусы-в-шляпке-с-припудренным-носиком-и-белым-кроликом-кубиком-ноликом.

День без победы, неделя без совести, риск безысходности, грех безмятежности,
Завтра разорвано-роздано-продано-белому-кролику-кубику-нолику
Иголкой-под-кожу-кубики-нолики-и-белые-кролики-и-смешно-до-коликов
Нервно-захлопнуты-громко-до-паники-веки-калиточки-окнА-подоконники,
Пол-провалился-до-кубиков-ноликов-сломаны-стульчики-сядем-на-столики-
И-снова-подкожные-кролики-нолики-смешат-до-коликов-глаз-подоконники,
Шторы-опущены-губы-раскатаны-желчно-разрыто,но-хорошо-спрятано
Всё-что-не-вынюхал,всё-что-не-выколол, всё-перепрятано, всё-перезакопано.

Звёздные-глазики-лодочкой-звёздною-спрячут-белила-белков-в-каппилярчиках-
Красные-глазики-сопящие-носики,-снова-расстреляны-на-подоконниках.

Завтра-отплытие-завтра-отбытие-в-Вену-наездились-кубики-нолики, в мелких корабликах,
с-матросами-в-кубриках-где-нервные-фокусы-всё-побеждают-в-крестики-нолики,
-кубики-кролики.

Кто вы такие, папы детей?
детей-наркоманов,детей-алкоголиков.

До 100 річчя від дня народження батька і 95 річчя від дня народження матері

Батькові

Він любить свій сад над усе,
а доля йому вготувала коня.
Діти віз обсідають,
як восени гарбузи,
позаду один почепився і тягнеться…

За возом його завжди
здіймається курява…

Вдосвіта він у саду
мугиче пісні,
не тому що не знає слів –
він думає, слухає шпаків,
вони, як він, коло хати
тільки до сходу сонця.

За возом його завжди
здіймається курява…

Батько не любить
їзди швидкої –
просто спішить до людей.

Четверо дужих коліс
захекаються у спеку,
творячи міражі,
в негоду намотують тони грязі
на ободи.
між їх промінців дерев’яних,
мов у віконцях незасклених
даху,
горобці сідають без страху.

Ґедзі кусають коня.
Тут їх більше,
ніж у батька мого,
знадвору в комору
набито цвяхів,
на яких вже давно
не сохне тютюн –
засмагали і схудли вони
від часу.

Бджоли,
як на щільник,
на комору летіли…
Замість меду вони натикались
на дим,
що клубився в бійницях,
які просвердлив собі шашіль.

Поруч батько курив.
він зроду бджіл не боявся,
навіть і тих,
що дзижчали
свинцевими крильцями
над головами,
шукаючи квітку свою.

Всю війну на підводі.
Смерть на кожному кроці
просилася підвезти.
Батько був невблаганний,
як сонце,
від сходу до заходу -
і він переміг.

Ви б його бачили
серед яблук і груш,
серед вишень і слив…
Завжди біля нього
найбільше людей –
це найдорожча ціна для нього.
На базарі він часто,
та ніколи
його не застанете.
Так він стоїть з півгодини
і плоди віддає за безцінь.

За возом його завжди
здіймається курява…

Якби не паркани
і зелені хаос
можна було б іще здалеку
бачити –
батько їде селом:
чистий душею,
і кінь в нього білий.

За возом його завжди
здіймається курява…


Матері

А на подвір’ї мати
пере простирадла білі –
сини приїжджають завтра,
внучата.

Важко дихає балія парою,
хукає матері в руки.
Перші заморозки на віях.

А через двір увесь
прищіпки на дроті,
немов ластівки,
хвостами донизу
й сумують,
що небо сьогодні похмуре
і обличчя сусідки.

Діти її забули,
знати не хочуть…
Вибрикує у городі корова –
скинуть не може
лайку своєї хазяйки.

Сокира гріє носа в колоді,
криничкою складені дрова...


Мати не чує холоду знадвору
у руки –
пошерхлі, що потріскалися
замолоду.
Руки,
якими пестила, шила,
орала, косила –
руки,
якими плакала і сміялась.
Тільки, коли притуляє руки до груби,
тільки тоді вона відчуває:
холод в шибки заглядає –
скло з середини потіє.

Щоночі махає руками –
вона відчуває втому
і старість,
яких наводять судоми
до хати
і ходять домовиками.

І тепер простирадла розвішує,
а вони лопотять їй у груди,
ніби хочуть злетіти…
Вона обережно
садовить прищіпки
на білі хмарки.
Коли вони й виросли
пелюшки?!


Сини

Від учора летіла замерзлими слізьми пороша,
Ніби шерсть із коня, яку вчора рвав батьків батіг,
Коли в поле неждано йому зима-листоноша,
Вість про синову смерть принесла не в трикутнім листі.

Провела нас за хвіртку по літньому вдягнена мати,
Нам давно вже у спину дивилося рідне село.
Вона в хату не йшла, знала будемо ще оглядатись
У надії знайти між вогнів материнське тепло.

Посивілі дими в димарях повлягалися спати,
Електрички гудок десь буксує за рогом села.
І пішла із відром до сараю у сутінках мати,
Де корова на роги зажурену ніч підняла.

Оглядалась на двері в надії побачити сина,
На одвірку рушник, мов хустина в прощальній руці.
Заспокоїти матері тишу було не під силу,
Захлиналися стінки відра у дзвінкім молоці.

Білий кінь спотикавсь по притрушеній снігом дорозі.
Батько в небо дивився на сльози нічної свічі,
І щоб біль вгамувати, він кріпким затягнувся морозом,
Цигарок не знайшовши – сини розкурили вночі.


листопад 1976 року

*
Листочки опадають,
щоб бруньки
на тому місці нові зародились.
Й мої роки
безслідно не прийшли.

все кудись котиться-втікає й тебе змиває, мов листка,
прудка ця течія Хто Знає? ... та й цвях не втік від молотка!

пара зайців – дубль щасливців – знову сховалась в буряках,
тихо регочучи з убивці й пасти з томатів на руках.

чергове спізнення на дизель відбилося на гаманці,
а заржавілий в полі чизель не раз ще підведе женців.

ртутно минають часу краплі, часом щоправда і без змін,
та недарма тут всюди граблі, а на душі постійний сплін.

Втікаєш від світу,
А він вже далеко попереду.
Здивовані квіти
Зів’януть з тобою у середу.
І сонячні ворони,
Білі, як ти, заридають,
Задивлені в сторону,
Де ще на тебе чекають.

А ми з тобою такі різні-
Два береги нестримної ріки..
Ти - через пару днів весна,
Я ж , через трошки, - осінь пізня:
Гриби, червоні кетяги калини
і золоте, не повністю опале листя...
Це не підсніжники, фіалки, сік березовий , шпаки!

Збиваєшся з дихання, з ритму, зі сленгу і
Фламенко думок цокотить у твоїх півкулях.
Бо ролі, що граються чесно завжди складні.
Рулетка. Мушкети. Дві кулі і ще… Півкулі.

Кармінова зала. Кармічні зв’язки. Це ти?
Так легко спіткнутись, почати усе з початку.
Іронія долі: знайшовши тебе, – піти
У пошуках істин, що виростуть на лопатках.

Ще будуть повернення, будуть мечі й щити.
Прийде розуміння, що відстань – поняття хибне.
Що відстань – це тільки привід себе знайти.
В новому житті і мені це таки потрібно.

Колодар,часослов,часопис..
Я у грудях свій подих затис.
Думка впялася в серце, мов спис:
Хто я, насправді, вожак чи артист?

Колодар, часопис, часослов...
Віку дух вже возсів на престол.
Я у сні свою сутність зборов
Долю , наче, спіймав я за руку..

Часопис, часослов,колодар..
Загорівся на серці пожар
Кому нині будуємо, брате, вівтар?
Може час уже скинуть перуку?

2009

Неначе пізній лист осінній,
Котрий відчув холодний іній,
Тремтить на гілочці один...
Живу одна в своїй країні,
Де кожну мить, як у руїні,
Збираю камені розбитої стіни ілюзій
і рожевих мрій...

ночь с 22ого на 23е
десятого месяца
около 3х ночи.
впрочем
в это время
не важно
число
и номер поколения
которое мы позорим.
скулы свело
видениями.
дрожит алкоголем
заря, закутавшись в одеяло.
кашель мостовых врезается
в голые окна квартала.

бутылка на пятерых.

мы уже давно проебали
все деньги
и слоги.
взглядов людей ожоги.
Монополия На Рассвет
у кого то другого.
этот нервный слепой силуэт
закрывает твердое слово.

квартал безупречно тает
последний ветер поры
рассказал, как за нами скучают
проходные дворы.

РУБАЇ ***

1
Людське життя – багатолика драма,
Нерідко нас охоплює нестяма.
Людське життя – квітучий, пишний сад,
Але є перед ним – висока брама.

2
Тримаєш Ти над нами височінь,
Щоб на серця не впала чорна тінь.
Тому й звучить моя душа органно, –
Пісень безсмертних не торкнеться тлінь.

3
Не розколов я панцер твого “Я”,
Бо тихе слово, наче гороб’я,
Не долетіло до високих мурів,
Що впали від рулади солов’я.

"I am the walrus" John Lennon

Езжайте в Пензу, господа.
Я - морж, стремящийся к восторгу.
Мне чужды хлад и строгость морга,
Я трезв бываю... иногда.

Полным полна вином волна
Щедротами Внешпосылторга.
Как речь советского профорга,
Она резона лишена.

Как солнца светозарный край
Слова и музыка - из злата
(хоть дом - не царские палаты),
У тех, кому похмелье - рай.

Я трезв бываю... иногда,
И мне чужда промозглость морга.
Я - морж, стремящийся к восторгу,
Так в Пензу ж, в Пензу... господа!

2005-2009

"Езжайте в Пензу" - легко заменяется на "подите нах**", и тогда стих обретает свой изначальный пафос обращения к обывателям, пытающимся урезонить мятущееся существо "мытця".

Я – туча!
Полить
холодным дождем?
Я видела флага последний подъем.
Я видела всех
в хрустальном гробу
И в белом во всем.

Я – туча,
и мною придется дышать,
(легкие есть?
Давай, не спеша…)
Всем тем кто не стал
от тоски помирать,
Но чья умерла
Душа.

Я – туча! Я – тонны
сожженных костей,
Я траурный марш
на пять четвертей.
Тебе не прикрыться холодной стеной
От пекла страстей.

Не стану пугать.
Да и страх ни при чем.
Плеваться не стану кислотным дождем.
Я – туча!
Забуду где ты и твой дом,
И жизнь
прекратится
в нем.

2005-2009

У маленького дівчати
Є обов'язків багато:
Мити, прати, прибирати,
Готувати і... читати.

Бо коли дівчатко дбає
І пере, і прибирає,
Але ЗОВСІМ не читає -
Я таке не покохаю.

Бо дівчата мусять знати,
Хай хоч їм це не до шмиги,
Що хлоп'ята люблять книги.

Як не вірите, дівчата,
Поспитайте свого тата!

РУБАЇ ***

1
Я падаю в твоє палахкотіння,
І полум’я червоне, біле, синє
Охоплює мене й палаю я, –
Ми осяваємо цю ніч осінню.

2
Залюблена душа у споглядання,
Як серце у вогонь твого кохання.
Іду з тобою на вершину літ,
Покинувши внизу – важке страждання.

3
Бажання човен під вітрами долі,
Та маяка нема на видноколі.
О, скільки раз твій човен розіб’ється,
Як проминеш ти гавань мимоволі.

Це час, коли із затінку гілок
Лунає дзвінко пісня солов'я.
Це час, коли закохані шепочуть
Такі солодкі клятви і слова.
І хлюпіт річки, й ніжний трепет вітерця
Звучить як музика в покинутих серцях.
І кожну квітку приголубила роса,
І зорі пострічались в небесах,
І в хвилях зупинилася блакить,
І на листочках тьмяна барва спить.
А в небі загадкова невідомість
Так ніжно-темна й лагідно-прозора,
Що настає, як день згаса привітний,
І тануть сутінки у місячному світлі.


текст оригіналу

Twilight (G.G. Byron)

It is the hour when from the boughs
The nightingale’s high note is heard.
It is the hour when lovers’ vows
Seem sweet in every whispered word.
And gentle winds and waters near
Make music to the lonely ear.
Each flower the dews have lightly wet,
And in the sky the stars are met:
And on the wave is deeper blue,
And on the leaf a browner hue,
And in the Heaven, that clear obscure
So softly dark and darkly pure,
That follows the decline of day
As twilight melts beneath the moon away.

Розстебни на мені ґудзики сумнівів.
Повільно зніми з плечей півтемряву думок.
Проведи тонкими пальцями тиші
По спраглій лінії губ.
Скинь до ніг останню тінь захисту
І вогкими вустами бажання
Притулися до оголеної душі.
2009

Пытаясь выбраться из Матрицы и вспоминая пароль доступа.

Нас признали виновными в чистке сознанья
И в греховности наших заблудших душ.
Мы устали от вечного неба ворчанья
И от меди, все время орущей туш.

Воротит от мерзких морд.
Каков же "current password"?

Золото - платина - серебро...
Истина - в курсе банковских металлов.
Словно редкоземельные минералы
Редки настоящие правда и добро.

Разум завис, будто крекнутый "Word".
Бесит реальности лживый аккорд.
Дайте мне "current password"!

Pin-коды, пассворды, магнитные карты,
Душа оцифрована и передана по "Wi-Fi".
Мне бы, да снега, собак и нарты -
И мир стал бы снова похожим на рай.

Падает снег на теннисный корт,
Не вспомнить "current password"…
Жизнь превратилась в кошмарный фарс…
Current password - "Восходящий Марс"!

(найперший вірш)

СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТІ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

На Личакові стояла стара мати,
Батько похилився у журбі.
Скільки міг би ти ще написати,
Та лежиш давно в сирій землі.

На Личакові стояла стара мати,
Батько задивився вдалину.
Мав ти, СИНУ з нами зустрічати
Тридцять першу сонячну весну...

І не раз підпалено могилу.
А навколо – квіти і весна.
Не помер. Кати тебе убили!
Бо любов – провина і вина...

...Із тих пір пройшло часу немало,
Знов шумить рікою «Водограй».
Знов „Червона рута” зазвучала
І пісні лунають на весь край.












© Богдан Сливчук, 1989 р. м. Івано-Франківськ (Станіслав)

Подаруй мені день. Я здалека приїхав сьогодні.
Як на зло, увесь шлях малював дощ картинки на склі.
Уже осені дні облітають і майже холодні,
а уява малює рожевим по жовтій імлі.

Подаруй мені ніч. Подаруй її всю без останку.
Я так довго чекав, тільки в осінь придбавши квиток.
Ти заручнику мрій подаруй усю ніч до світанку.
Жалкувати не треба за наш необдуманий крок.

Вперше осінь прохав, щоб темніло все швидше і швидше.
Сонця диск, мов завис, заблукавши у жовтій листві...
Дощ замовк вже давно. Тільки вітер дерева колише
мріям в такт, що постійно танцюють в моїй голові.
26.10.2009р.

І не жона, й не наречена —
Ішли степами без доріг.
І божевільні квіти червня
Тобі тулилися до ніг.

І яструб довго плив над нами,—
Чого він плив, чого хотів?
Зринали в небо цвіркунами
Жита, від сонця золоті.

Я цвів тобою і для тебе,
І ти світилася в мені.
В твоїх очах гойдалось небо
Із хижим яструбом на дні.

Неначе йду, а ти за мною вслід —
Бігом, бігом, спіткнулася, упала!..
А я й не втямлю, чи палає глід,
Чи ватри на узліссях на Купала…

Скажи, це ти чи це лише мана?
По вирвах гнізда в’ють потворні круки.
Мене ж і смерть і несмерть обмина,
А ти біжиш, зламавши білі руки…

У хитрих душу вижерла чума.
Душі нема! — кричать. Нема?! — не треба.
Душі нема?! — а хто ж вона сама —
З очищами, мов прірви, проти неба?

Вже ліс горить від спалахів суниць.
Жаринами під ноги ті суниці!
Біжи, біжи! Не крикну — зупинись,
Бо там тебе, як відьму, спалять ниці.

Нема повернень! І межі — нема!
Є тільки тьмяний вогник серед ночі.
Грозою розпанахана пітьма
Колюччям набивається ув очі.

Кудись пливуть бандури вздовж ріки.
Куди ж бо ви — з єдиною струною?..
І біла тінь коханої руки
На жовте листя падає за мною.

Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,
вельможний наш царю!
Розверзається твердь,
наді мною вогні смолоскипів,—
Воскресаю! Ви чуєте? Воскресаю!

Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.
Ніжні руки мене піднімають
із глини і тліну.
При мені тільки меч мій
та іще золота пектораль,—
Що розкажуть вони цим прийдешнім
новим поколінням?

Я не стану пояснювать — склад за складом
нехай прочитають самі,
Як ішли ми крізь ніч
до своєї найвищої істини —
По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі,—
Але душі нетлінні над світом проносили
чистими.

Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти,
цар царів Колаксаю!
Воскресайте зі мною із наших прабатьківських
міфів,
Воскресайте для світла, як я із пітьми
воскресаю.

Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих
юних очей.

Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.
Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись
чолом і плечем,
Земле рідна, оплачена потом і кровію,—
Скіфіє!

Народжую черговий вірш
у затишку кімнати.
Не продавай себе за гріш,
бо "завтра" може й не настати.
Уп"юсь вином із хризантем -
не смій мене картати.
Достатньо цих банальних тем,
бо "завтра" може й не настати.
Мовчи, хай тиша виграє
свою сумну кантату.
Ще пам"ятаєш, ким ти є?
Бо "завтра" може й не настати.
Не мрій про груші на вербі,
про золоті пенати,
не загубися у юрбі...
Бо "завтра" може й не настати.


2009 р

*
Фарби сповзають,
Капають з листя униз.
Чую стук серця.

Я плачу, чуєш? Мовчки плачу.
Ти - винуватець сліз моїх.
Моя непрохана удача.
Мого натхнення оберіг.

Я плачу, чуєш? Тихо плачу.
І сльози падають до ніг –
Це лава збуджено-гаряча,
Яку ти стримати не зміг.

Я плачу, чуєш? Радо плачу.
У камінцях той плач застиг.
Я вірю: душі неледачі
Дорогу прокладуть із них.

Я плачу. Я блаженно плачу.
Одна між тисячі доріг.
Ідуть сліди. Назустріч наче.
Але зрадливо сипле сніг.

2009

РУБАЇ ***

1
У небесах свідомості моєї
Розквітли знову думи, як лілеї.
В моїй душі божественне чуття –
Небесною осяяне зорею.

2
Говориш ти не `вірші, а вір`ші,
Твоя байдужість ачи лінь душі
Лягає на живу пелюстку слова…
Навіщо мучиш ти його – скажи?

3
Я чую в серці джерело любові,
Моя душа в довірливому Слові.
Я з радістю служитиму йому,
Полине шепіт – я напоготові.

Міддю вилита райдужка ока,
А всередині билася міль
Плечі лижуть блискавки током,
Ти об стіну б’ючись кажеш : «Мій»

В пересудах холоне сніданок,
Чайник висвистів з дому весь сон,
Макраме із колишніх коханок,
В’яже купу дрібних перепон.

Співжиття із безафіксним клоном,
Ніч спротивиться десь на зорі,
Справжня правда сидить на кодонах;
Ще і Бог, як на зло, угорі.

Ти – мрія, я – мрійник,
Ти – фарби, я – пензель,
Ти – муза, я – вірші,
Ти – сльози, я – око.
Художник-Творець випромінює кроки,
Ти – та, що чекає,
Я – той, що іде.

Крізь вічність: «Діждися».
Крізь вічність: «Дійди».
Крізь вічність у вічність,
Прозорість безмежжя.
Та час-океан б’ється об узбережжя,
А доля між ними не зводить мости.

І вічність – лиш вічність.
Казки – лиш казки.
І вірші – лиш вірші.
І сльози – лиш сльози.
Та тільки молю, не вдягайся у прозу
Лишень задля того, що шлях наш такий.
1997р.