Ехать в трамвае настолько мерзко -
Можно только смотреть в окно
(Единственная допустимая картинка).
На перекрестке времен, маршрутов, заученных текстов:
Точнее – воплей Одесского рынка
Сумасшедший кричал, как стреляли
В карамельный рассвет.
У него, вырывавшийся пар на морозе,
В небе выдал такие узоры,
Что барыги и клерки Привоза
На секунду затихли, как будто
Увидев что-то, что их не касалось.
Но потом все опять продолжалось:
Так и не успев начаться
Воскресение хлопнуло дверью…

Сумасшедший кричал до полуночи –
Единственный, кто был свободен.
Воскресенье его – лишь парад
Метафор, украденных у подворотен.

2009.

Мой цвет волос - русый,
периодически - черный.
Я видел как облака
Истыкали ратуш шпили.
Уже относительно сильный.
Навзрыд задаю вопросы.
Умею держать стакан.
Мои стихи - о любви.

Пытаюсь оставить след.
Надеюсь, даже красивый.
В лужах, где бьют отражения
Рисунки углем на стене.
Спасибо, все слишком яркое.
Кроме мечты в перспективе
Любое прошедшее "было"
Превратить в "так хотелось мне".

Иллюзи дорого стоят.
Мой дух - заплатить годен.
В последней графе жирно -
АБСОЛЮТНО СВОБОДЕН.

2009.

О как красива ты, мила!
С тобой мне быть приятно рядом,
Ты, как свободная стрела,
Всех покоряешь чутким взглядом.

В моих глазах ты слез не видишь -
Их не могу делить с тобой,
В тени прошедшей жизни дышит
Устало-грязных слов прибой.

Не верь словам - лжецы мертвы,
Их контролирует мой разум,
Дистанции "без чувств" верны-
Приказ был строго отдан стражем.

И ты дословно все поймешь.
Мы будем робко веселиться...
И скромно спросишь:"Ты придешь?" -
Не разрешив на век проститься.
23.08.09

місто-тіло часом пошкоджене
над тобою літять дні-птахи
я в тобі навпаки перероджена
замурована на віки.

ящірки сьогодення
там де попіл мир і війна
висотують нові нетленні
вічні свої імена!

"И дышит нам в лицо
дракон-забой жарою"
Іван Нечипорук

Хто в небо лине,
Кому – в глибини,
І від нуля
Розлуку лічить
Не на хвилини
Вона, земля.

Щоденно вої
Ідуть в забої
Тепла задля,
Але ні крихти
Не дасть без бою
Вона, земля.

То жар, то вибух,
Вода і крига
Тіла схиля,
Ні вниз, ні вгору,
Трима в покорі
Вона, земля.

Поглянь-но, брате,
Йдемо збирати
Удень зірки,
Пліч-о-пліч стати,
Бо ми – солдати,
Чоловіки.

Така робота,
Крокуй, піхото,
І від нуля
Така вже доля,
Ми орем поле
Твоє, земля.

Підземне поле
У чорнім лоні
Твоїх скарбів.
Аристократи…
Сто раз продати
Твій біль і гнів.

Каріатидо…
За що купити
Твою сльозу?
Чим оцінити
Ті білі квіти,
Довічний сум?

Він не із криці,
Твій білий лицар,
Тремтлива плоть,
Йому нелегко
У пеклі штреку
Себе бороть,

І все ж, уперто,
Незламно-твердо
Щодень – з нуля
Ідуть в забої
Мої герої.
Твої, земля.

Сотворю собі літо і виліплю в літі себе.
І тебе, щоб удвох зустрічати і пестити вечір.
Заодно сотворю собі небо, як льон голубе,
І трояндовий сад,
у якому пташина
щебече...

Сотворю собі рай, сотворю, бо й насправді пора.
Закосичуйся, літо, визорюйся світлим буршти́ном!
І стікатиме пісня росинками див з-під пера,
Малюватиме пензлем душа
вже достиглі
картини.

Лоскотатимуть губи цілунки пухнастих кульбаб,
І зомліє земля від такого небесного щастя,
Там, де Божою милістю ти і володар, і раб,
І нічого у світі
блаженного раю
не застить.
…Сотворю собі літо!

У контурах паризьких сірих вулиць,
в мелодіях середньовічних стін
не я одна, а тисячі позбулись
своїх нездійснених неспілих мрій.

Смакуючи незвичністю вина
(хоча незвичність тліє майже зразу),
роздумую, чому така вона –
Країна Мрій?.. Ввімкнемо нову фазу,

де видно втертий пасажирський бруд
і спів, сюсюкання ніч-наркоманів,
і збочень запахів добрячий жмут,
злочинство процвітає: не на грані.

Звичайно, справжні майстри із майстрів
творили наяву архітектуру,
та все затьмарює модерність снів,
що снами лиш назвати можна здуру.

І на остаток знов ковтну вина,
заїм уже набридлим круасаном
розчарування. Захват все мина…
Не сипле більше на свідомість градом…

Голубенькі очі у Яринки,
Наче неба чистого краплинки,
Неба українського ясного,
Де пливе велична тінь Дажбога.

Він Украйну нашу щиро любить,
Променями сонечка голубить,
А іще дає усім нам силу
Бог весни, чудесний Бог Ярило.

Він дощі на землю посилає,
Все тоді буяє, розквітає,
І росте собі й моя дитина,
Донька сонця світлого - Ярина.

7504 р. (від Трипілля) (1996)

*
У спеку
Вітер доторкнувсь до листя,
Аж затремтіло,
мов востаннє дув.
Як почуття ждемо у нагороду.

Візьми мою руку і ходімо у вічність
творити свою зі ста тисяч казок,
дарувати Любов, Щастя, Рaдість і Ніжність,
щоб дістатись далеких та світлих Зірок!

Війнути на міжзоряні планети,
Трунку хильнути і спитати
Де ти, Любове моя,
Ти, що схожа на примару?
Я віддаю себе уповні на поталу.
Приреченою будь терпіти біль,
Нареченою будь ім'ям моїм.

Ми не були з тобою в храмі.
Рушник весільний не для нас.
Не нам майстрів ікони давні
і золотий іконостас.

Для королеви без корони
з дзвіниці, так, немов із хмар,
не прозвучали срібні дзвони.
Не об'єднав святий алтар.

Ми не блукали серед степу,
нас не п’янила сон-трава
ні в літній дощ, ні в сильну спеку
не заманила ковила.

Ми не були з тобою в житі,
де мак, ромашки польові
ростуть у сонці оповиті,
покриті пилом в куряві.

Не освятились диким степом.
Не обвінчали небеса...
Милуюсь на столі портретом.
Мій ангел, чистий як роса...
18.08.2009р.

Можна прослухати,подивитися тут -http://www.youtube.com/watch?v=Mg844v9XMnM

І знову слів катма для перемовин,
Як ніби пластир горло заліпив.
Росте доба, а тільки тіло ловить
Відсутність руху і відсутність злив.
Вдихаю літа, тихо ніби ладан,
Вечірній заспокійливий ефір.
Пора відпусток -
хмари вийшли з ладу,
а я живу усім наперекір.

Останній склад слова «миші»
в оборонній поставі Доба шепоче,
як моноклева кобра, звишки
із Всесвіт перед Господом-ловчим;

язик роздвоєний, мов літера «еЛ» з абзацу
заголовна… У Доби ніч – роздута,
плеската грудина кобри. ВорАться
своєю душею у небо хочу. Пута

розірву, поскидаю з ніг диби,
щоб на спині кобри, де світиться,
жовтизною себе угвинтити
пломенистим кільцем – другим місяцем…

Хто пожаліє тебе, як не осінь,
Заплаче дощем над тобою –
І вже не один ти зовсім,
І вже заплаканих двоє.
Іноді хочеться просто
Відчути спорідненість душ,
Хай це буде і осінь -
Слизька і холодна, як вуж.
2009

Задивлена у небо,
ніби в люстро,
в уяві твій малюю силует.
Хоч ти не принц.
І я не попелюшка.
Але звучить у серці той сонет…
І серце –
повне музики і казки,
і віри в чудо,
бо любов моя горить так ясно,
спалюючи маски.
Хоч ти не принц,
не попелюшка я…
Я не боюся,
що проб’є дванадцять
і все мине,
розтане, як туман –
я творю казку у своєму серці.
Я кожен крок
змальовую сама.
Опівночі шепну тобі на вушко:
шукай мене,
якщо любов жива!...
Хоч ти не принц,
а я не попелюшка –
ми від природи здатні на дива…

Стеблинка.
А в кроні майбутнього дуба
Вже вітер співає.
Невже ти не чуєш?

Ікринка.
А короп дзеркальний на плесі
Вже скинувся дзвінко.
Невже ти не чуєш?

Хмаринка.
А блискавка вже розщепила
Березу на друзки.
Невже ти не чуєш?

Дитинка.
А янголи вже «Алілуя»
Гуртом заспівали.
Чуєш?

Парасоля спала в наплечнику,
а стосунки були в минулому,
Ми були невимовно гречними
то ж плачі гамували кулями…

Ти малюєш майбутнє прозою,
Я карбую контури відчаєм.
Припинаєм мрії наркозами,
щоб вони не втекли до інших.

В цьому світі білка і каменю,
Де панує байдуже слово.
Може бути і білий – траурним,
Може й чорний бути – святковим

Захотілось Черепасі
Імідж поміняти:
Панцир зараз не на часі,
Й колір сіруватий…
От вона й придбала в дебрях
Суконь повну шафу:
А-ля кобра, а-ля зебра
І а-ля жирафа…
Приміряла довго, чинно,
Й задля епатажу
Посунулась на стежину:
Що громада скаже?
Як хотілося овацій
Амбіційній пані!
Та отримала за працю
Лиш розчарування…
Звідусіль самі лиш зойки
Й вигуки лунали:
Хто ж це Вам біди накоїв,
Та що ж з Вами стало?
- Хто насмілився обдерти,
Вас, таку хорошу?
- Бідна і невинна жертво,
Подавайте в розшук!
Засмутилась Черепаха –
Хоч стрибай із мосту!
Поміняти одяг – махом!
А імідж – непросто…

Прапор блакитний
Майорить над нами,
Голубизна небесна
Шелестить житами.

Цвітуть маки над полями,
Жито колоситься.
В країні вольні- вільні
Народ веселиться.

Овіяний вітрами
Прийшов крізь віки
Тепер його несуть .
Смілі парубки.

Вороги топтали ,
У тюрмах морили.
Люди піднімались
З прапором жили!

Не потопчуть більше,
Не зламають стяг!
Прапор до свободи
Вказує нам шлях!

І нехай лютує
Кляте вороня,
У неволю більше
Нема вороття!

Осінь, дівчинку маленьку,
я гойдаю на колінах,
а по шибах дощ забренькав,
плине, мов на хвилях ліні.

Навантаживши в трамваї,
млу розвозить вечір синій.
Заблудився він між ліній.
У півтемряві співають
Тихі вйолончелі ліні.

1937
"Каравели"

*
Поручні кладки
покрилися мохом.
Стежка, що до храму веде,
ледь-ледь визирає з-під поли
споришу.

(За Н. Ніколаєвою)
Осінила хрестом себе праведним подумки,
В пориві добра тянулась лиш ввись,
І вірила щиро, надіялась, каялась,
Ввійшла вона в церкву, хотіла спастись.
Не знала, – без хустки не можна,
І тихо хрестилась, – лиш ліва рука.
А в церкві так душно, так тісно…
Поруч озвалась жінка стара:
– Куди ж ти, дівице? Без хустки не можна,
Жінка у штанях спокуша до гріха.
– Пробачте, не знала… Іще молода…
Я свічку поставлю й вважайте – пішла.
– Ти хрестишся лівою! О Господи Боже!
Привів тебе, мабуть сам сатана!
–Ну що ви! Ви ж мудра! А щодо хреста…
Важить багато він… Лівша я. Хіба в цім біда?
– Ікони купила? Знаю, що дорого.
Вертайся назад, якщо грошей нема.
– Навіщо так, матінко?..
– Даремно чекаєш. Його тут нема…
Устелена терном дорога свята.
А звичай не знаєш, то й місця нема
Тобі в домі Бога. Лиш богобоязливому
Дорога до неба дана.
Ну що ж забирайся! Не треба ридати.
Далекі такі як ти від Христа.
Вона виходила сльозами умита,
Без віри, надії… Й любові нема.
Бува не для всіх двері церкви відкриті.
Духовний лиш храм нас до Бога взива.

Жовте листя біжить по тротуару,
Осінь грає в золоті литаври.
Сонце вчора ще було яскраве,
Зелено сміялися всі барви.
А сьогодні – скоро буде завтра,
Сумувати, друзі, нам не варто:
Чисте небо грозами умите.
Через рік знову буде літо.

Знову буде літо – трошки зачекайте,
Хай мороз і вітер – а ви не зважайте.
Сонце світить десь над небесами
І зігріє скоро нас із вами.

Хай лелеки полетіли в вирій,
Десь далеко уже інший вимір –
Нас туди ще колись запросять,
А покú-що – тільки-тільки осінь,
Наша осінь золото-багряна.
Може, досить сипати словами:
Нагадають нам осінні квіти –
Через рік знову буде літо.

Знову буде літо – трошки зачекайте,
Хай мороз і вітер – а ви не зважайте.
Сонце світить десь над небесами
І зігріє скоро нас із вами.
2007

Кожен раз - як останній.
Наче вересень - світло прозорих мовчань.
Кожна зустріч - немов у Карпатах світанок.
Кожен усміх - печаль...

Весь світ – в тобі, не ти у світі…
І, навіть сни... Ти тут і там.
Твоя душа, що повна світла
святкує на землі життя.
Коли смієшся ти, чи плачеш,
Коли співаєш, чи мовчиш –
Усе міняється, а значить,
Міняєшся спочатку ти.
І ти коваль своєї долі,
одвіку здатен на дива,
даруєш світу подих волі
і світ, як квітка, ожива.
Даруєш світу струмінь світла,
Що з Джерела Любові б’є.
І в танці почуттів розквітлих
Себе нового пізнаєш.
Ти пізнаєш себе нового,
щоб впевнено йти до мети.
І пізнаєш самого Бога,
Якого часткою є ти.

Розкажи мені мовчки про зорі.
Говорити так просто без слів.
Ніч безмежна і майже прозора,
Нас запрошує щедро в політ.

Розкажи мені мовчки про вітер,
Що у полі торкається трав.
Погляд твій у моєму розквітне
І відкриє заквітчаний рай.

Поговоримо мовчки з тобою,
Як туман пеленає село…
Ми народжені в світі любов’ю,
Щоб нести йому світло й тепло.

Розкажи мені мовчки про зорі…

Уже не кличуть в небо журавлі
І серце вже наїлося кохання
І хилять голову
                            все нижче
                                                до землі
Моєї пам"яті осінні завивання

Уже не збудеться
                                 все те,
                                            що не збулось
Лише до бога принесу свої зізнання
Душа мовчить,
Все снігом
                   замелось
Із стріхи краплею
                               на лід
                                           моє чекання...

2009

Хтось кинув на місяць уповні: орел, а чи решка...
А він покотився за хмари і на́взнак не падає,
Висить собі в небі велика циганська сережка,
Пророцтвом своїм не лякає нікого й не радує.

Лягають сузір’я на темну нічну скатертину,
І тихо шепочуть згори, що пророцтва збуваються,
І кожному душу колишуть, неначе дитину,
І зірка на щастя з високого неба зривається.

А далі прощення, прощання і знову в дорогу,
У першу, в наступну, а може комусь і в останнюю,
Був місяць уповні, а нині уже круторогий,
Він просто мінливий і жодного з нас не обманює….

Руки. Долоні. Ніжні пальці.
Груба шкіра. Вздуті вени.
Щетина. Кирпатий ніс.
Погляд,що роздягає.
Це все - чоловік.
Трохи схожий на мавпу,
Але такий сексуальний.
Вміння тут ні до чого.
Жінка. Цим все сказано.
Але...знову руки, долоні,
Ніжні пальці...
Вміння роздягатися і любити
Грубу шкіру, щетину, кирпатий ніс.
Все банально. Головне -
Чоловік, що схожий на мавпу.
А твої руки тут ні до чого.

Квітковий зорепад,
Калейдоскоп думок.
Був вчора снігопад
Із крижаних зірок

Сьогодні обпалив
Ти поглядом своїм
І в серце упустив,
Й заволодів моїм.
10. 07. 2009 р.

Ростуть у мене крила.
(Дивне відчуття)
Для себе стільки я відкрила,
Здається навіть підросла.

Так хочу я літати,
Все вверх, в небесну синь!
Мій друже, годі спати!
Душею в світ поринь!

Тут все таке величне,
Все манить, кличе, зве!
Водночас все так звично,
Й водночас все нове!
25.09.2002 р.

На нашій демаркаційній лінії
як на фронті – завше без змін
горизонт тут на рівні колін
знов притягує хмари осінні

ваблю хмари, дощі і калюжі
і навмисно пришвидшую крок
крихкість променів… марність ілюзій…
тіні стертих, забутих зірок

обертання твоєї планети
я вивчаю у свій бінокль
твої очі блищать як монети
і мовчать як туман і пісок

твої кулі шрапнелями сливок
знов попадають глухо в траву…
твій написаний, вивчений вирок…
на безмежжя мікронів порву

я забуду мовчання, світанки…
код істерик, пін коди, ключі
знову мрії мої, мов танки
наче гусінь повзуть… не мовчи…
2009

відрікаюсь від тебе
тричі
сезонна аскеза
триватиме
ціле літо
коли перебродить невипита
ніжність
залишиться оцет
і спека тягтиметься надто довго
так що розплавлені наші сни
стануть схожими на смолу на асфальті
яку так не легко відмити від ніг
та сандаль
ніяких скандалів
відрікаюсь від тебе
тихо
впадаю у літню сплячку
навіть біль засинає
чи то помирає
як відома артистка
наковтавшись снодійного зречень

закуто звіра в залізні ланці,
щоб присмирнів, щоби не рвався,
щоб не ятрив душу, не мучив,
любов'ю і ласкою приручений.
образи і пристрасті шалені
забув він геть.
іде до мене
і сипле ніжність із очей.
2007

Не дивись на мене, хлопче,
Бо ти ще маленький.
Заховай свою дитячість
Під спідницю неньки.
Відвернись і не дивися,
Кажу тобі, чуєш?
Досить того, що зі мною
Ти поруч ночуєш.
Не мруж очі, не розсіюй
Крізь повітря погляд,
Досить того, що ми сіли
Ув однакий потяг.
Досить тобі чаклувати
Навкруги примари,
Я ж бо здавна виплітаю
Задумів отари.
Я ж бо днюю і ночую
У пустельнім домі,
Морські квіти дивом вкриті
Тобі невідомі.
Досить пильно виглядати
Зручної нагоди,
Бо фізична не тотожна
Душевній нагОті.
...Крихту погляду віддавши
Взамін на поталу,
Я мережаю-ниткую
Думослів отару...

*
Багато слів пішло, аби зв’язати
Любовну сукню милій.
Та по швах
Тріщить вона, як тільки приміряти
Збирається, бо ниточка гнила.

Піти, піти без цілі і мети...
Вбирати в себе вітер і простори,
І ліс, і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать: "Цвіти, цвіти!"

Аж власний світ у ній почне рости,
В якому будуть теж сонця і зорі,
І тихі води, чисті і прозорі.
Прекрасний шлях ясної самоти.

Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу
І мудрості вином розвести тугу,
Бо, може, це нам вічний заповіт,

Оті мандрівки дальні і безкраї,
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.

1928
"Серед озер ясних"
"Каравели"

Я люблю Тебе знову і знову!
Я люблю найміцніше за все!
Я люблю Твою ніжність чудову!
Я люблю, Сонце, тільки Тебе!

Я люблю Тебе, Сонечко, щииро!
Я люблю так: "Навіки люблю!"
Я люблю Тебе в спокої, в мирі!
Я люблю цю усмішку Твою!

Я люблю Тебе, Сонечко моє!
Я люблю Твої очка та ніс!
Я люблю Твої губки медові!
Я люблю Тебе, мила, до сліз!!!

2009

Це так дивно - що ти мені досі снишся.
Досі, буває, заглянеш в вікно.
Я ж пішла... Ти, виходить, лишився?
Там, де наші сліди - між вічністю й сном.

А я - знаєш, я знову, буває, плачу.
Тільки зовсім не гірко - вже плачу тихо.
Ми свої почуття називали удачою.
Та удача мені повернулась лихом.

Що дивніше в мені - я й не знаю:
Моя пам"ять, яка десь тебе береже?
Чи втомлене серце, яке забуває?
Чи ангел, який мене стереже?..

Мабуть все це разом називається жити,
Переходити поле і впасти у рів,
Полюбити, повірити і... Далі жити,
Коли ти так зненацька виринаєш зі снів.

Камінюччя гаркавить щебенем…
Для рядків і літер – каламАрок –
мов яскиня. Віршами ущЕрити
душу намагався в світі – марно…

Вночі дзеркАла важчають на тишу
і підіймається вода від звізд і туги…
І човгає по небу місяць клишаво.
Запряжені думки в сновиддя цугом…

Мов немовля, яке іще не в силі
тримать голівку – яблунева гілка,
що від плодів зігнулася… Простибі,
хто цілиться в брову – влучає в зрілко…

Відро з бідою в хриплому колодязі,
мов харкотиння в бронхах, – рветься ретязь…
Розладдя відірвались від конОв’язі,
помчали не галопом – чваром. Б’єтеся,

як чарочки, що тост скріпляють цоканням.
Оунівське знамЕно навпіл вичорнить
чорнозем, мозолі… Купрінська цнота ям?
Лише з добром спроможна гартівнИчим

людина стати, задинАти прірви…
Поезія іде до серця цюпасом.
І мови чистота – душі замірка.
Волошками поміж пшениці злЮпався

на хліборобів Фавн… Ця лайка файна!
Не око – серце підставляю ворону –
викльовуй, засівай матюччям займань.
Під носом косовиця, та не орано

на розум у поета, що мов кайлом,
хребет перебиває мові… матом.

Ти, море, що із чайками живеш
За сонцем перелитих видноколів.
З перлинних розплітаючися веж,
Пісочні коси смикаєш Еолу.
Відкрай жаги невидних берегів,
Калейдоскопу зоряних баштанів.
Сідлай горби тримаючих китів –
І попливем без дна, що під ногами


2009

Я прийшов у цей світ з метою
щоб прожити пройти і піти
зорепадами_снігом_водою
просто падати – легко текти

і крізь все це земне баговиння
в ритмі спеки – у кронах дерев
потрапляє в земне тяжіння
жовтий лист між галуззя химер

дав би Бог так в житті
не заплутатись…
і не стати таким як усі
не благати, не скніти
не мучитись…
не тримати гріхи в собі

у суспільстві завчених тем
носиш шмотки, бо ти – м а н е к е н
наливаєш у чарочку правди
трішки льоду, жіночої зради

о-о, який в нас виходить коктейль!
мрія кожного. Aufwiedersehen!
ніч така місячна – зорями проситься
в душу до тебе – тобі вже не хочеться...


Нічого й Нікого!

2009

І-к.
Серце моє тремтіло,
Вуста шепотіли «люблю»;
Пристрасті прагне все тіло, -
Я муки кохання терплю.

П-В.
Тільки ти є для мене коханням насправді,
Тільки ти є тим світлом у моє майбутнє.
Все життя я шукав тебе, скажу по правді.
Ти мій янгол, моє божевілля могутнє.

ІІ-к.
В посмішці твоїй вродливій
Гріється моя душа;
В погляді твоїм грайливім
Я спопеляюсь до тла.

П-В. (2 р.)

ПРОІГРАШ.

П-В. (2 р.)
Тільки ти…

І.

Пахла ніч яблуками і у ній фосфорично
Місяць і хата світилися свіжим вапном –
північ безсоння була дуже космогенічна,
та за відчиненим з рипом стареньким вікном
космос трусило зірками і материками
й разом з плодами у нетрищах райських садів
падали стіни споруд і ставали мостами
у космогонії ста позаземних світів.

Луки лягали на бік і сповзали з них трави,
на вертикаль перетворюючи горизонт
у клубочінні міжзоряної порохняви
з впалих у ніч хмарочосів, альтанок, ротонд
десь у модерних Нью-Йорках, старих Назаретах,
та в катастрофах металів, бетонів, пластмас,
ще спали півні на ста невідкритих планетах,
ранку чекаючи й нас.

ІІ.

Півні знов про світання благають,
обростаючи криком вогню,
й цим прощення небес здобувають
і собі, і безкрилому дню,
бо вже сонце впливає в оселі,
вже вростають із боку зорі
марсіянські опалові скелі
в малахітове літо Землі.

І теорія збігів та збурень
катаклізмом цим гне очерет:
на городі он вицвілий курінь
важко хворий на форму ракет
і, по-інопланетному дивні,
з маячками своїх гребенів,
шлях шукають знетямлені півні
між зелених комет огірків.

ІІІ.

Дикунський світ… Неонові шляхи
конкістадори та місіонери
торують в ніч, до запитань глухі
серед дрібних кристалів мезосфери
і в марсіянських бескидів юрмі,
потовченій на гамуз метеором,
не знають, чи пів-так, а чи пів-ні,
сказати тим, хто проситься угору.

Аж раптом бачать, що вони вже тут
і кожен з них вже й сам напевне знає,
що поза стінами хат і кают
чужих зірок ніколи не буває,
що крик завжди дорівнює луні,
а запитання й відповіді – рівні!..
Що на кордоні космосу й Землі
ізнов чекають ранку півні.

Безодня, мов мармур, виблискує глянцями
в грузькій невідомості зоряних трас,
до того пропалених протуберанцями,
що в космосу центрі є кожен із нас.

Він снить гороскопами багатокутними,
по людях віщуючи долі зірок,
а світло стікає краплинами ртутними
в найглибшу безодню – безодню думок.

А з неї – ізнов у якісь інші виміри.
В протонні печери. Крізь кварковий карст.
І хтось налаштовує радіо тримери
на хвилі блукальців – на кожного з нас.

Але, нескінченними нас ще не мислячи,
попід комариними хмарами цифр
горять присмеркових шибок очі риб‘ячі,
немов світловий і прапервісний шифр.

Безодня промінням шифрується й ладаном,
адже її прірву тим смутком пече,
що світлові швидкості не подолати нам!..
Лиш тому, що світлом з нас кожен і є.

*
Хмелію не лише я од вина,
А більше від примхливих поцілунків.
Блука самотня в вишині луна,
А я блукаю
Поміж твоїх пальців.

Вщухла ледь злива,
І я іду
До тебе, милий,
В нашім саду
Вишні достигли
І налились
Соками...Видно
Ми віднайшли
Часточку раю,
Й разом були,
Та не згадаю
Щоб снились сни
Про спільне щастя,
Згоду, сім’ю...
Не пам’ятаю...
Та визнаю,
Склалось,одначе,
Час проминув,
Спеку побачень,
Ти не забув.
Ще пахне тіло...
Смак моїх вуст –
Спогадом лине –
Пристрасті блюз.

Убаюкайте меня, укачайте,
И укройте потеплее одеялом,
Колыбельной песней обманите,
Сны свои мне утром подарите,
Дни с картинками, где солнце голубее дня,
Под подушку утром положите,
Но не ждите, слышите, - не ждите...
Детство убежало от меня.