Выхожу один я на дорогу;
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит.

В небесах торжественно и чудно!
Спит земля в сияньи голубом...
Что же мне так больно и так трудно?
Жду ль чего? жалею ли о чём?

Уж не жду от жизни ничего я,
И не жаль мне прошлого ничуть;
Я ищу свободы и покоя!
Я б хотел забыться и заснуть!

Но не тем холодным сном могилы...
Я б желал навеки так заснуть,
Чтоб в груди дремали жизни силы,
Чтоб дыша вздымалась тихо грудь;

Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
Надо мной чтоб вечно зеленея
Тёмный дуб склонялся и шумел.

1841

Сатанів смарагдовим сатином
дивиться озерними очима.
Дістає верхівкою до хмари
гріммівська задумлива ялина.
Клен збудила пісня солов"їна,
що в долині Медобори ллється,
і метелик маків цвіт лоскоче,
що ось-ось здається засміється.
Сонечко- корундова прикраса,
в пелюстках кульбаби заблукало.
Золотиста бджілка-крапля меду,
запашним нектаром ласувала...

їду додому... збираю валізу... влізе-не влізе? влізе-не влізе?
лишу ключі... вимкну все світло... воду ... серце слізне... не влізло...
не помістилось... лишаю тобі... на спомин... на здогад...
там колись нескладний поставила код,
але як розгадаєш буде вже пізно...

мені самій воно не потрібне... дурне-турботливе... куплю залізне...
шукатиму з ним карколомних пригод,
стану смілива і відчайдушна
і перестану жаліти болю для себе й тої хто стане навпроти,
я буду проти... я буду боротись...
не буду боятись... ні кров, ані опір мене не зупинять...
неправда...

поїзд буденно рушає на південь,
поїзд байдужий до наших мовчань,
в нього цілком автономнії ритми,
в нього небом заданий темп,
їду... все глибше в’їжджаю у темінь,
їду... і грузне печаль у турботах,
їду...

натягую колії наче мотузку і тягнуть мотузки вперто назад,
відмовляють напружені м’язи і мозок,
у напівбожевіллі ворушаться губи:
дотерпіти... вже скоро тунелів рятунок,
де у темряві – світло... де усе перетреться у спогад...
лише я і дорога... і мотлоху повна валіза...

2009 р.

Сіра кішка бігла нишком
Через тишу сіней сірих.
Сіра мишка гризла тишком
У підпіллі сир зіпрілий.
Сутінкову постіль слати
Над землею стало ліньки -
І посипав сніг на хати
З торби, з горба місяць срібний.

2009

Я б ще могла упасти на плече -
І слухати, як серце шаленіє.
Тратують сизі покотьола степ...
Віоли...
флейти...
бубни...
Свайба, Вітре?

Я б ще могла тебе відвоювать
У Хмари - легковажної білявки.
Але куди подіти пам"ять зваб?
Без тебе сяйво плес в персти вбирала,
Без тебе спопеляла колосок...

На висоті розпуки в дощ забаглось
Спалити дім твій,
гострокіл,
садок...

Я влучно кресонула - сад палає...


2005

Розмінюватимеш вечори як монети
із дріб'язком у кишені
із давніми друзями
із білим вином
із віршами
що заблукали непочуті
і прокуренім кафе
десь пів на першу

неосвітленими дорогами
повернешся додому о третій
вкотре не з тим
знімеш із себе прикраси
і сліди від чужих поцілунків
акуратно сховаєш у скриньку
із маленьким гіпсовим янголом
замість кришки
змиєш із себе рештки косметики
легкості
флірту

хтось постукає в двері
і якби відчинила
то побачила б на порозі п'яні вірші
що пів ночі шукали дорогу додому
але не відчиниш

скорчиш гримасу
тріснутому дзеркалу
залишиш посмішку
таку як сльоза
і втомлена впадеш у ліжко
тоді до ранку буде снитися море
і горланитимуть попід вікнами
захмелілі вірші
що не втраплять ніяк до хати

2009

Над містом сутінь і сум’яття,
І ненаставана теплінь.
Тінь яблуні в снігу – розп’яття,
І я – себе самої тінь
Ношу над містом посірілим,
Що з хмар шкарлупи лущить дні.
Самотньо в місті цім мені
І яблуні, що власній тіні
Схиляє голову сумну,
Бо їй до скроні прикипіло
Червоне яблуко доспіле,
Тож нам замолює вину.

 
Променад, усе дальше від хвиль
У лимонадний, напевне, бриз
Хай летять невідомі птахи
Із риштування, мабуть куліс

Чарівник зі світлого світла
За легким північним акцентом
Реквізує гумові ікла
Загоїть легальним абсентом

Барабанні твої кісточки
Загорне у файний джез-хаус
Аби твій вовкодав одпочив

Павучий тремтячий стеклярус
Заплутає шум гармонійний
У тонкий театральний хаос



 -&-




 

Це зовсім не боляче – падати в прірву.
Летіти й усе. Ніяких перешкод.
І що тут такого, що знизу каміння?
Ну й що, як стрибнула з небесних висот?

Сама я стрибнула. Мене не штовхали.
Летіти у прірву – що ж буде простіш?
Ось тільки щось довго чекати на зустріч,
На зустріч з землею. Повільно. Скоріш!

О Господи! Боляче! Дуже! Нестерпно!
І страшно… Як страшно так падати вниз.
Мене підштовхнули, та крила не дали.
Всміхнулись, знімаючи залишки риз.

Мої сльози – дощ із хмари.
А слова – пташиний спів.
Посмішка – це кущ троянди:
Я всміхаюсь – він зацвів.

Світ великий, неосяжний,
Я ж – маленька і слабка.
Як впаду, мене підніме
Сонця промінець-рука.

Одяг мій – це лісу шати,
А сережки – то зірки.
Серце ж моє – разом з сонцем.
Я пройду так крізь віки.

Летіти на крилах кудись в небеса
І жити в польоті – це справжня краса.

Як вітер жорстокий зламає крило,
Не падай у відчай – таке вже було.

Звичайно, без крил, хоча б одного,
Не можна злетіти до сонця свого,

Побачити складно небесні дива.
Ти мусиш почути жадані слова.

Ти мусиш почути: «Все добре! Не плач!
Все добре!» Ти вітру образу пробач.

Прислухайся добре, почуєш ти їх,
За вітром прилинуть, мов радісний сміх.

На поклик цей дивний сміливо іди,
Цих звуків чудових джерела знайди.

В кінці буде світло і мрія твоя,
В кінці твого шляху, там буду і я.

Ми зцілимо крила, і ти полетиш.
Й забудеш у щасті віддячити лиш.

Нічого, лети. Це мрія твоя.
Дивитись услід – вже доля моя.

Але все нормально. Я теж відлечу.
Як тільки поламані крила зцілю.

Якби ти знала,
Як серце завмирало.
Гаряче - билось в римі льодяній
І пам'ятало усміх твій,
Коли ти з іншим виринала.

Про гаму почуттів,
Що вовком завивала,
Романсом що звучала
Під шквал омріяних морів.
Якби ж ти знала...

1999

Байдужий погляд крижаним вітрищем
Дмухнув у душу холодом німим,
А я колись так милувався ним,
Тепер у ньому тільки попелище.

Любов як тінь, де сонце – там вона,
А де пітьма – не видно її сліду,
Я з темряви до світла знову їду,
Тікаю геть із мертвого човна.

Я там живу, де жевріє вогонь,
Де почуття вирують наче море,
Мене ведуть яскраві, ясні зорі
До небайдужих, люблячих долонь.

Нікому не відомо...
Що буде за три роки.
І скільки моїх снів,
І Скільки твоїх кроків...
Ніхто не може знати,
Що станеться зі мною.
Але мій охоронець...
Літає над тобою.
Ти чуєш життя голос,
Живеш і просто будь...
А я, мабуть, попрошу !
Мене ти не забудь !

ти став на горі всесвіту
ти підкорив собі кожне село у царстві
ти маєш найкращих рабів і наложниць
і щороку збираєш багату подать
і вороги тремтять від твого імені

усі знають ти улюбленець неба
пил з твоїх капців збирають як диво
без твоєї волі не сідає сонце
врешті-решт ти стомлюєшся і вирушаєш
народ ховає тебе з усіма почестями

минуло шість тисяч життів
твоя держава пісок твої підлеглі порох
пам'ять про тебе зникла з останнім деревом коло могили
твої кістки дістають археологи
ніхто тебе не зрозуміє ніхто не оцінить величі

Попелюшки сьогодні не в моді,
скромність втратила свій п"єдестал,
в інституті дівиць благородних
куртизанки влаштовують бал.
"Не формат" уже лицарі з кіньми,
серенади упали в ціні,
кануть в Лету герої всесильні.
А жінки, як і завше, сумні...


01.12.2009 р

Червоний шовк на білому снігу.
Стоїш самотня. Сльози, мов крижинки,
вкривають інеєм сукенку дорогу.
А ти - байдужа. Ще б одну хвилинку.
Дрімучий ліс, протяжний вітру свист,
ніч сіє в душу всіх жахіть зернинки.
Напишеш кров"ю свій останній лист.
А далі - байдуже. У тебе ще хвилинка.
Він не прийшов. Так, певно, Бог велів.
Це, типу, жарт жорстокої богині.
А хто догляне двох твоїх котів?
А... Байдуже. Скінчилася хвилина.


01.12.2009 р

вулиця пахне солодкою ватою та цигарками за шість п`ятдесят.
перехожі вдивляються один в одного, в дорожні знаки, будівлі та
репродуктори, які, або безсоромно брешуть, або мовча висять
на стовпах ліхтарів, наляканих висотою, бо вона, висота,
обмежена кілометром повітря, обмежена сама по собі,
в ній нам всім здебільшого було б тісно,
і не важливо, хто сильний, а хто слабий, бо всі слабі-
і люди, і манекени у центрі міста.

вулиця пахне сміхом дітей, батутом та ниттям волоцюг.
перехожі вдивляються в хмари на небі. бояться зливи.
скоріше сивий негр із дельти перегризе свій ланцюг,
ніж хоч один із них врешті стане щасливим,
бо щастя передбачае необхідність його утримати біля себе,
в собі, у інших. у щасті нам всім було б тісно.
(так само як в висоті, обмеженій знизу асфальтом, а зверху- небом)
і людям, і манекенам у центрі міста.

від вулиці тхне міддю, відрижкою та шкільною крейдою.
перехожі виглядають так, наче потрапили сюди випадково.
розглядають будівлю офісу, в якe мають нагрянути рейдери,
звісно якщо їх не раптово не випередить податкова.
репродуктори на ліхтарях в анфас нагадують іржаві грати:
мовчи, не мовчи - все одно посадять на вістря,
а туди, все таки, краще не потрапляти,
ні людині, ні манекену у центрі міста.
01.12.09.

Вгамуй мою тугу
І вперше, і вдруге.
О Божая Мати,
Ти маєш все знати.

О Діво Маріє!
Про щастя я мрію.
Скажи мені ти,
Де його віднайти?

Чи в небі блакитнім,
Чи в золоті житнім,
Чи в нічки-циганки,
Чи в росах світанку?

Шукати я стану
У посмішці мами.
В ключі журавлинім,
В намисті калини.
2002

Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здiбний, —
минулому немає вороття...
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?

23.10.90 р.

* * *
У кожного є свій Пілат,
Останній день і Гетсиманський сад,
І перший камінь рабського буття,
Що трощить справжнє, зоряне життя.

Ти так любив цей неповторний світ,
Краса і честь були твій меч і щит,
Тепер в очах вертепна каламуть
І крила, як колись, вже не ростуть.

Вітрила спущені і кряче зла юрба,
Що скінчилася зоряна доба,
І піднімаючи з землі важке кайло
Берешся за буденне ремесло.

Феніксом,
Феніксом,
Будь собі, дівчинко,
З крилами-мріями
Геть обгорілими.
Із ассирійською
Вдачею блудною,
З духом безсмертя
І дивною формою
Полум’я вічного.
Будь собі, дівчинко...

КРила припали порохом,
Бо я більше уже не літаю
Мрії припали порохом,
Бо я більше уже не кохаю
Щастя припало порохоп,
Бо я більше уже не мрію
Душа припадає порохом,
Бо я вже втратила надію
Не кохаю, не мрію, не плачу
Я пробачу. колись пробачу

Навіщо я лягаю спати
І поринаю у світ сновидінь
Навіщо мені кохати
Якщо кохання піде в тінь

Бо такі почуття і людина
Не здатні співіснувати
Бо не судилось вибирати
Мені чи почуттю вмирати

Шукають всі з азартом,
Хоч може це в спадковості,
Докази і факти
Своєї винятковості.
У когось чогось більше,
А хтось щось краще вміє,
Лише найрозумніших
Ніхто не розуміє!

(переклад)


Щось причаїлося млосне в немовленім слові,
Ніби спокуса, що спалює дух страстотерпця.
...Осінь-черниця - догідно, безмовно -
Ливнем терпким утішає роз’ятрене серце.

Тихого ранку діждатися б, наче спасіння,
Сну-забуттю мимоволі віддавшись на милість:
Може, обарвиться вкотре та пряжа ефірна,
Що і теплом , і впокоєм колись мені снилась.

Плетиво снів не розвішу над ложем відразу.
Може, їх жестом квапливо-глумливим порушиш.
Так вже було наяву, що абсурди й образи
В прірви сутемінь штовхали підранену душу.

Слово блукатиме з ядом бездолля, агоній...
Вже не почуєш, як шелех, молитву пощади.
Вітер із кленів зірве золотасті корони.
В осені здавна існують розруйні обряди.



19 вересня 2009

----------------------------------------------------------------------------------



Что-то таится, томится в несказанном слове,
Как искушенье, что мучает дух страстотерпца, -
... Осень безмолвно - которую ночь - в изголовье
Терпким дождём утешает горячее сердце.

Тихого утра дождаться, как будто спасенья,
Сну-забытью поневоле сдаваясь на милость:
Может увижу, как раньше - в ином измеренье -
То, что теплом мне и ладом когда-то приснилось.

Я и тебе этих снов не отдам и не выдам:
Вдруг торопливо-насмешливым жестом разрушишь,
Здесь, наяву - как бывало - абсурдом, обидой
К некому краю толкая продрогшую душу...

Не проговоренным слово, но приговорённым
Будет метаться,
уже не моля о пощаде.
Ветер с деревьев сорвёт золотые короны, -
Есть у осенней поры и такие обряды...



Автор першотвору - Тетяна Селіванчик


2009

Із диптиху

2

І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
Т.ШЕВЧЕНКО

Повік не постаріє серце кобзи,
Як житиме хоча б один кобзар.
І не погасять найсильніші грози
Вогонь любові і надії жар.

Це вільний спів, а не апофеози,
Слуга – це ти, а він свободи цар.
І не ставай у войовничу позу,
Побачивши любителів гітар.

Нехай лунає в юних душах пісня,
Немов небесна музика звучить,
У дружних потисках не слабнуть руки.

Це твій, народе, геній і провісник
Тобі співає вічно доброхіть,
Це він – апостол правди і науки.

Пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років

Вмирала мати у самотній хаті
В жахливу, чорну, лихолітню днину.
Голодна смерть збивала домовину,
Поспішно шила саван із латаття.

За себе, грішну, не молила Бога,
Терпляче прикусивши біль вустами:
«Як я піду, що ж буде, дітки, з вами?
Чи вас зігріє ця хатина вбога?

І хто ж нещасних сиріт пожаліє,
Хто витре безпритульні сльози втрати?
Кому не довелося помирати,
Той матері тривог не зрозуміє.

Тапчан давив, як доленосна плаха,
Думки смоктали мозок, наче сліпні:
«Помилуй, Боже, доньок малолітніх...», –
Безтямно простогнала бідолаха.

«Голодні знову полягали спати»…
Та діти не простягнуть більше руки,
У пагорбі скінчились їхні муки.
До нього вік торує стежку мати...

(2006-2009) р.

Я о смерти – не шучу...
Сел комарик на свечу,
А она как раз горела...
Огоньком взметнулось тело
И упало в парафин.
Словно гордый сын Афин,
Он всегда стремился к свету,
В жадном поиске ответов...

Думаешь, его душа
Улетела прямо в рай?..
После смерти
Ни «шиша»
Нам не светит –
Так и знай!
(1999-2009)гг.

Ці рани не загояться ніколи,
вони так само вічні
як спогад про перший візит до школи,
як серця поштовхи сейсмічні.
Хоча, можливо, це така анатомічна особливість,
контакти для підживлення німбів.
Але чому ж вони мають властивість
діяти, ніби
сонце, що обпікає спину
коли я перед народом,
по-ексгібіціоністськи знявши свитину,
демонструю ці виразки, змащую йодом?

(для гарного настрою і відваги)

Мишки, мишки!
Раз! Два! Три!
Сірі вушка догори!
Ось – Чотири!
Ось – і П’ять!
Нумо весело стрибать!
Далі буде –
Шість і Сім!
Посміхнемося усім!
Вісім! Дев’ять!
Це кота
Ледь смикнемо за хвоста,
Бо вже – Десять!
Наш девіз:
“Ми безстрашні – вгору ніс!”

Ну а далі?
Цю зарядку
Починаємо спочатку...

2009

Із диптиху

1

Хай височить Тарасова гора
Над мовчазними, сивими віками.
І рідний голос чуємо серцями,
Бо кличе він до волі і добра.

Щодня читаю сину “Кобзаря”,
Хвилює книга мудрими рядками,
Злітає білокрилими листками,
Серця нам осяває, мов зоря.

В дитячу душу, наче зерна, сію
Поезії відгранені слова,
Під небом літ їх проростити мрію.

До Кобзаря, як матінка до сина,
Припала зболено земля жива,
І горлицею тужить Україна.

Я цього літа, ніби дощ,
Якого всі чекають та даремно.
Він завжди є, але не там де хочуть.
Просять, чекають, кленуть.
Вже й по небу хмари пливуть,
А дощу немає,
і закипає лють.
Як далі жити, як без нього буть?
Страстна дорога -
завжди самота.
Так саме та,
яку ти сам для себе.
З хрестом на собі
і на перехресті.
Хай буде дощ, даруйте,
слово честі!
Я сам його чекаю і молю.
Питаєш чи кохаю?
Так люблю
Коли йде дощ,
А ти мені шепочеш
Дощем тебе нікуди не пущу
До щему, до душі,
Аж до самого себе.
Як ти не йдеш
То я прийду до тебе.
2001

Вечірнє листя тихо шелестить.
Настане ніч, ти звалишся від втоми.
І сон до тебе з вітром прилетить,
У снах, як в ночі теж свої закони.
Чарівна мить і ти уже летиш
Туди де день губив своє чекання.
Його в тобі він знайде тільки зрання,
А зараз тільки ти і тиша тиш...
Шукаєш дива, а його немає
Воно в тобі, знайди мене гукає,
І поруч принц на білому коні
Бо разом всі буваєм лиш у сні.
І подарує він тобі твою надію,
А ти взамін йому дасиш його.
Чому ридаєш серденько? Чого
як я тебе зустріну так радію?
Сама собі у снах снуєш свої бажання.
Хай мої мрії ловляться на них.
Вщухає вітер зла, він вже затих.
Я стану твоїм сном , а ти моїм...
2000

дощ б'є у вікна
наче стиглі черешні
прикипає до твого тіла
говорить у вухо
щось про солоність
морського вітру
дещо
про тріщини твоїх нігтів
і читаючи їх
як атласи
зав'яззю пуп'янків
щирить зелені рани
вростає у пасма
твого волосся
заплітає їх
ґудзами на пам'ять
і ґудзами на вірність

у твоєму подиху
більшає вологи
ти борсаєшся
перемагаєш
але що тобі тепер
мої обійми

1

Я третю днину відчуваю вірш.
З передсвітанку п’ятниці - вагітна.
Вже очі починають палахтіть…
Вже розрум’янилися думи і ланіти…

Рахманний муж цих змін не поміча:
Мій стан прихований від ближніх, потаємний.

Згоряє день…
За шторами смерка…
Ще вірш – в мені,
ще з ним я вештаюсь…



2

Моя вагітність – не розпусти плід.
Супружник – осторонь, до тяжі не причетний.
Тече
із серця
(це ж – пологи!)
крів,
Обарвлюючи хмари і бескеди…

За сповитуху – Північ гомінка.
Чим заплачу за поміч,
тишу,
стилос?
Дитя моє вона благословля,
Батує гостролезо пуповину…

Ми з нею – подруги сердечні і… рідня.
Ми з нею - у мар світі - рівнозначні:
Комусь вона, смаглява, підсобля,
Комусь – невмисне – виплітає пастки,
Комусь – колиску, зраду чи хреста,
Комусь – дорогу через оболоні…

Кричить мій вірш…
у сповитку листа...
Є лиш сльоза. Йому б...хоч краплю моні.


-----------------------------------------
прохання не оцінювати.




2007

Піщані стегна пестять хвилі
Від стогону до шторму.
Юнак і Море. Мáрлін в пиві
Зітхає по Старому.

Рибальські сіті на фіранках.
Це марно - довіряти,
Коли наяди - в полонянки,
А моряки — в пірати.

Вкривають вірою на дотик,
Столикі
йдуть месії.

Хіба думки ще звести в цноти
У тілесах повії...

2001, 2009

Невже моя душа не важча туби мазі,
П’ятнадцяти пігулок,
мензурки з аш два о?
І тіло маніяка, і тіло психіатра -
Усіх, кому „потрафило” потрапити у морг,
По скону трішки легшає.
О ні, не кілограми
Злинають тихо-мляво крізь хмари в небеса,
А лише кілька грамів, мізерних вісім грамів
Ефірної субстанції плоть мертву залиша.

В часописі блистіла
оця перлинка-фактик...
Круг мене сіть не виплете Олжа - бридкий павук!
Та за відтинок часу, що ці рядки писала,
Хтось приручив тарпана,
когось в лоб
цюкнув крук,
Когось єство відчайне
штовхнуло в лапи тигра,
А легкодух лякливий на крок не має сил…

В усіх землян душа - по вісім грамів?
Дивно…

– Безглуздя… -
думний сонях шепоче,
шерехтить...

Візьму пігулку в руку.
Ваги не відчуваю,
Моя вузька долоня - не шалька терезів...

Невже душа поета не важча туби мазі
Чи жмені тих пігулок, що грип узимку з’їв?




* - пізнай себе (лат.)


2003

Розбилось серце в тисячі осколків
І біль пронизує мене наскрізь.
Тебе нема! Здається світ промоклим
Від сліз моїх, моїх пекучих сліз.

Тебе нема. І більше вже не буде!
Це горе випало мені чомусь.
Я більше не впаду тобі на груди,
Я більш до тебе вже не пригорнусь.

Навіщо світ? Мені його не треба!
Без тебе зупинилося життя.
Мені уже не треба сонця й неба,
До щастя більш немає вороття.

Ну як ти міг покинути так рано?
Щасливих мало бути стільки днів!
Не заживе в душі у мене рана
І не затихне в серці тяжкий біль.

Прости, що мало я тебе любила,
За нелегкі зі мною роки й дні,
За те, що я зробила й не зробила,
Прости мені. За все прости мені!

Вичищала підвал, зігрівала в долонях
Цибульки тюльпанів—
Захотілось нектару і світла
Маленьких червоних торшерів,
Коли сни перелітні повернуться з вирію
Птахом останнім,
А зима пригадає як дівкою була
(до нашої ери).

Витирала до блиску підлогу
І кетяги тіней торішніх—
Сподівалась за ними знайти
Відображення вогкого літа.
Пам’ятаю, як мама казала
Не прагнути жити поспішно,
І по краплі збирала
М’яке шумовиння туману для квітів.

Ще так довго чекати на вирок снігів
Та амністію травня,
Ще десятки разів охолонуть долоні
І я охолону.
Може, встигну (ой, мамо, прости!),
Прикриваючись терміном крайнім,
І собі прорости і вписатись одразу
В тюльпанну колону.

Золотавими росами розсипається травами,
Просинається з осінню перестигло-лукавою,
Наче небом дозволено не питати про істини,
І залишили в спокої у своїм передмісті.

Перелічені спогади на майбутнє, на завжди,
Де сплітаються долями і відлуннями спраги,
Де вінчаються зорями у нічному намисті,
Золотавими росами розсипаються тісно.

* * *
Голос білої скрипки – мов першого снігу чекав.
Та наразі цей дощ аж кричав, не хотівши сивіти.
Дітлахи мегаполісні дзвінко сякались в рукав.
Розмивалися спиртом червоним
Деталі пластмасових квітів.

А збудована ще «при совєтах» «промторжа» корчма
Чатувала на душі, сварилася з церквою злою.
Завертали до неї і ті, в кого мами нема,
І посварені з друзями, з часом, собою...

Чорнобрива печаль у куточку сиділа одна.
Лиш вона була справжня:
Все інше за гроші куплялось.
І зміїлась дорога – як піснею рвана струна,
І неясно було: вечоріло, цвіло чи світало...

Було ясно лише, що стріляли у спину мені.
Вітер вірша ще з кров’ю зривав –
Мов з козацького дуба.

Але скрипка горіла в хрестато-туманнім вікні...
І питання – не бути чи бути –
Різьбилося руба.

Холоне світ і стогне млосно Тишею,
Безглуздий кріт ховається в нору,
І польовою злодійкою-мишею
Три колоски я для дітей вкраду.

Їхні очиці, рученьки безкровні
Роздерти ладні навіть сатану
За жменю зерен. Лиця, болю повні,
Конають за партійну сарану.

Копаю ямки для своїх найменших –
Їх голод не зуродує на біс.
А там весна і, може, буде легше…
Совітське стерво плаче з-за куліс.

Було село велике з кіньми, свинями,
З собаками брехливими, з курми.
Тепер нас двійко… З животами-динями
Чекаємо закінчення зими.

Иголку ищем в стоге сена,
тоску в полях вселенной сеем.
А связи нет как нет обратной,
молчат, не отвечают братья.

Быть может те, кто нас моложе
еще изобретают ложку…
А старшие – мудры как боги.
К чему им прошлые тревоги?

Как видно нам нужны мы сами…
И весь вопрос: со стороны
увидеть трезвыми глазами –
как мы глупы, как мы умны.



поч. 80-х

" у парі усмішка й сльоза,
що вирвати вона не знає
у Данко серце чи у Кая..."
О. Пашук.


щемлять у серці дивні люди,
лаштують чергування судні,
і дай їм Бог , і дай їм Бог.
сміються з бісенят маленьких,
що мружать очки срібнолико,
і ауру смішну і дику
втискають в правила благенькі.

як в декольте думок не плутай,
та не зав’ яжеш слову руки,
устам не вивісиш замок.
а замок, де чи Кай, чи Каїн,
оберігаючи карає,
де музи балуються чаєм,
і чайки зойком зошит крають -

стоїть вмурований у світ
стоїть і дише - хлороїд,
аж зірка скотиться на хрестик,
і п’ять перлинних ритуалів
зійдуть , як сонце , поміж кіс
на ще непізнані причали…
й чаїнка в океанах сліз.

які засохнуть в білу манку
їх злижуть люті пуританки
мізерних містик і оман.
і манна, наче мавританка,
скелет схова свій за куліси.
смакує нині серцем Данко
кактусорукий Містер Твістер.

а ти мовчиш, мовчиш і дишеш,
як замок з льоду. ..Вірші ніжно.
немов гадання плем'я майя,
майнуть на Київ і Париж,
слухняним дзвоном облітають.
між серцем – ніж…

То стрічались, то розминались,
розлучились на розтоках міст...

Максим Рильський



1

Пробігла...Прослизнула мимо Вас.
А Ви і не помітили - Жар-птицю...
Я зазирала навесні у клас.
Вершки давала з пальця Вашій киці...
За Вами залітала у трамвай!
Чекала у фойє кінотеатру...

Вас лихоманило... Шептала: Теплий чай...
На ніч - "Фервекс"... О, вже допомагає...

Я намисли розвіяла тяжкі,
Пересадила в ґрунт кімнатні квіти...

Ви озирались...
Ви котились - Грім...
Мене Ви не помітили - за Вітром.

2

Ви роздобріли. Я люблю струнких.
Жона вагітна...Самокат. Хлопчина.

- Не наступайте на дві жмені крихт!
Я голубів годую.
Мимо...
Мимо...


2009

Нехай - одна на всю Полтаву -
Крокую в масці я.
- Авжеж...-
Сусідка вслід сміється.
- Пава... Дави із лука й моркви фреш...

Цибулі маю віз і клунок.
Усеньку ніч жую лимон...
Не хмара - "грип свинячий" суне
Крізь гостроколи заборон.

Біжу я степом... переліском...
Зриваю маску!
Вільгота...
Отак ходили одаліски -
Із запиналом на вустах..
Їх відпускали лиш у море.
Супокій коси огортав...

Геть, тарапати! Де ж ви, сойки?..
Ріка... І...Той, що греблі рвав.

Вербице, клене і каштане,
Чому ж сумливі? Нумо... ну...

Зеленокоса Мавка - тану...
Відкрила лик і таїну.



2009

Він очі наповнює сіллю і смутком,
Зрізаючи усмішку лезом печалі.
Безкрилим нестерпно-набридливим круком
Над серцем німотно кружляє без жалю.

Він слово кидає у дні посірілі,
По закутках вір розпихаючи звуки.
Морозом шукає на тлінному тілі
Останки тепла, що втекли від розпуки.

Він креслить на скронях “десятку” помалу,
І відчаю сніг заклика на підмогу.
А рештки життя віддає на поталу...
Кому? Не збагнути... Несила... знемога...

2009

Шелест крила.
Блукаючі зорі.
Вогнище дум.
Ніч.
Ангел любові
діткнеться душі самоти
і
ти
уже інший…



…Плакала осінь
вітру в розмите плече.
Пропливало дощами
імлисте
намисто
сльози.
На порозі зими
день
розплутував крила снігам.
Лягала негода
на перехолоджену просинь.
Сумно плакала осінь,
безнадійно кохаючи вітер,
що за долею вітру,
гнаний повітрям,
одягався в щемливий мороз.
Та
віддав би всі царства на світі
за півмиті
цілунку
в зелено-осінні уста,
а
осіння сльоза
імлистим
намистом
стікала…
…А
жінка та,
таки тебе чекала.
Втікала,
як і ти,
од самоти.
А ти…

…Вітер
віяв на собі вітри,
розривав
невгамовні судини,
і
надсадно,
безрадно
стогнав.
Гнав
до лиха
повію - безвихідь.
Розганявся
і...
падав навзнак.
А
осіння сльоза
пропливала
імлистим
намистом.
Розтікалася
осінь
безлиста.
Снігом
перебинтоване листя
не обійме
покинутих віт.
Квіти,
душами згаслих пелюсток
крізь
осінній
стихаючий плюскіт
відлітали
у інші світи...

Вітер
віяв на собі вітри
до
жагучо терпкої нестями.
Звідусюди
невільний снігами,
він
загублену осінь гукав,
а
осіння сльоза
теплим спогадом
душу торкала…

…А
жінка та
таки тебе чекала.
Бо ж знала,
як ніхто,
тебе в тобі.
А ти,
в душі закоркувавши біль,
втікав
од себе і усіх,
а втік від Неї,
втікаючи,
шукаючи Її…

Дві самоти
у пригоршні пустелі.
На двох
один
незрозумілий світ,
Де
хтось
когось
чекає
і шукає…

Безлиста осінь…
Вітер без тепла…
До потепління
часових узорів

…Шелест крила.
Блукаючі зорі.
Вогнище дум.
Ніч.
Ангел любові
діткнеться душі самоти
і
ти
уже інший…

2005р.

 
Хамфрі Боґарте, скинь важкі черевики
У цьому сейфі немає вікон
Час приймати розбавлені льодом ліки
Суїцидно присмачені сміхом

Кохана халепа, enfant terrible
Жевріє у затісному мешті
Світ засліплює нікельований нігіль
Індіанські тамтами, та врешті

Час опинитися на розбитім шосе
Від цвіркунів напівбожевільним
У засіяній світляками долині
Зірковий готель cтрічає гостей

Гітарним відлунням осяйно сталевих
Блискавиць електричної церкви



 -&-