І ось все скінчилось,
Вже нічого нема.
Ні кохання, ні дружби,
Ні тепла і любові.
Сиджу на даху будинку
Курю сигарети які вона так любила,
І попиваю червоного вина,
Рахую останні хвилини життя...
А як же обіцянка яку ти дала?
Що будеш жити поки живе вона.
А як же той танець?
Який ви так і не станцювали
Так багато планів і всі вони розбились на сотню частин.
Но ти не здаєшся, як вона не здавалась ,
І просто існуєш, як й існує вона...

«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
«Оце так стрічати гостя
Між жидами повелося ?
Не поможуть замки ваші,
Як плечем двері підважу».
Всею силою наліг, –
Мало не звалився з ніг,
Бо була на те причина –
Двері ж тільки-но причинені.
У світлицю Довбуш входить
І на діда шаблю зводить.
Бородань стоїть незрушно
Та губами ледь ворушить .
У руці трима чарчину
І не кліпає очима.
«Чом стоїш, мов пень гнилий?
Таж вина гостю налий!..
А... не хочеш говорить?..
Перейдеш ураз на крик!»
Опуска Довбуш шаблюку
Прямо дідові на руку.
Та на подив чималий
Лиш вина трохи пролив.
А од крапель лезо сталі
Преважким опришку стало.
І шаблюку, що все крушить,
Вже не в змозі з місця зрушить.
Реб Ар’є (це був той дід)
Освятив шабесний хліб
І, як здавна повелося,
Запросив до столу гостя.
І пили удвох, і їли
Під сумний спів заметілі
Два тутешні ватажки:
Проводир грізних опришок
І знавець Святої Книжки.
Зустрілися ворогами,
А прощались другарями.
Так було, а чи інакше –
В Коломиї знають краще.
Та відтоді і опришки
Спочивали в шабес трішки.
...Перш ніж знятися у небо,
Пригадав Олекса ребе
І сказав в останню хвилю
В товаристві, серцю милім:
«Хлопці, топірці сховайте,
Крові більш не проливайте,
Бо кров людська – не водиця,
Проливати не годиться».

Над горбовиною - стигла, огрійна заграва.
Падає місячний квас на обрусся небес.
Зимно. Долоні крижавіють в піхвах обави,
Це - Україна. Помер я тут. Всоте воскрес.

Бо вогнептах не вмирає навічно. Хоч треба.
Гибіють навіть безсмертні. А я хто такий?
Ні горобець, ані голуб, ні сойка чи лебідь,
Крила поламані, наче у сосни гілки.

День із Дніпром гомоню, Потім вік наодинці
Сам із собою. Невесело, як не крути...
Як на землицю богів наступають чужинці -
З попелу кличуть повстати молодші брати.

09.01.2023р.

Не кажи мені, скільки,
лиш одне – «Ювілей!»
Для красивої жінки
ювілей – привілей.

А тим більш – для актриси,
з гордим прізвищем Швець,
всі вітання й репризи
зводять сум нанівець!

Ой, Оксано-Оксано,
ти підходиш для всіх!
І для мене так само
ти є квіткою втіх.

Перша втіха – розмова
чесна і рятівна.
Друга – вдачі підкова.
Третя – губи з вина.

Далі руки і рухи,
сльози й голос-тіроль,
сміх із силою духу!
Роль за роллю у роль!

І коли в твої очі
зазирає глядач –
вже не знає, що хоче,
бо з ним сміх був і плач.

Я ж коли в них дивлюся,
в море це голубе, –
у барвінку топлюся
і не чую себе.

Там, де зараз немає війни
Сплять спокійно дорослі і діти,
А до нас не вертаються сни
І тривога присутня щомиті.
Нам усім додалось сивини
І неспокій роз’ятрює груди,
А отам, де немає війни,
Про оце все не відають люди…
09.01.23

Тож, що є затишком душі?
Де є пристанище одвічне?
Хто нам союзник пліч-о-плічний?
І що комусь мої вірші?

А я нікому не віддам
Своє пристанище, потіху,
Я не піддам їх злому сміху,
За всі багатства не продам!

Бо кожен у душі – поет
І кожен у серцях – повстанець.
Вдягай собі на плечі ранець,
Згортай до нього свій намет

І йди шукати власну тінь!
Шукай свій затишок і втіху!
Позич в дорогу горстку лиха
У попередніх поколінь!

Літо 2014

О спокою мого крихто,
Прости мене, доле моя!
Бо з сорому знову притихла,
Бо з гонору згаяла "я".

Бо з сухості серця не плачу.
Мої протиріччя вгамуй!
Бо з відчаю втратила вдачу,
У світ відпустивши саму.

О доле моя терпелива,
Така неприступна, мов січ,
То вітер, а я – не брехлива!
Від себе тікатиму в ніч.

А ти, що залежна від вдачі,
На що сподіватись могла?
Поглянь, хай без сліз, але плачу
Й ніхто не цілує чола.

А ти, що чекаєш випа́дку,
У чім винуватиш мене?
Твого я не власниця статку,
Втрачаю, що в руки пливе.

Хиткого і скутого шансу
В час скрутний, нужденний гляди.
У шансу випрошуй авансу,
Від мене лиш вчинків не жди.

22.06.2014

А якщо забуду за весну –
Лебедино, отже, не любила.
Розгорну свої зімнуті крила
І прокинусь з затяжного сну.

Я скажу прости ясному дню!
Мій найближчий, охмілілий, вірний,
Мій найперший раб, цілком покірний,
Що не викличе за сум мене на прю.

Неосяжною була, на жаль,
Вся чарівність дня цього відверта.
Та раптово – вся несправжність стерта,
Мов знялась з очей густа вуаль.

Ти для мене – неосяжна даль
Не тому, що на сходину вище, –
Серцю серця зледеніле днище
Виду обітне горизонталь.

Ти мені – не втіха, не печаль.
Мабуть, винна я перед тобою
За любов, закутану у волю,
Що стискала, наче горло шаль.

08.06.2014

Я ніколи тобі не казала
Найпотрібнішу кожному фразу.
Ця мовчанка завзято в'язала
Не брехню, а таємну образу.

Може, сказане вмить горобцями
Відлітає до Чорного моря,
Щоб на серце не впасти рубцями,
Упивється солі та горя?

Я ніколи тобі не казала
Те, що в думці ростила віками,
Лиш тихенько плечима знизала, –
Все осиплеться разом з пісками.

Все озвучене тліє повільно.
Все важливе стає неважливим.
Вже не золото – досі не срібло.
Все відсіється часом примхливим.

10.2013

Із надгробку хмурий погляд кине зла жінка.
Що тривожило її тієї днини й не тільки?
Певне, дармо так подобалися собаки,
Бо в зубах не принесуть букети із маків.

Та й, напевно, не любила квітів зла жінка,
Бо без них могла прожити легко, й не тільки,
Як жила вона роками твердо без віри,
Аж надії й сподівання з нею старіли.

І сварила вона слабкість, потяг, постійність.
І створила вона в серці протяг осінній.
Засипало її листям жовтим і градом,
Керував в душі північний вітер парадом.

І шукала вона сенс у праці та буднях.
Зради й страх лягли важким камінням на груди.
Панував в пісках думок її спокій пустельний,
А по лініях долонь читався смуток смертельний.

2014

Отак тебе вбивали, моя маленька мріє,
Отак тебе терзали погані язики.
Для тебе сонце сходить, для тебе вітер віє,
А тут тебе кололи з усіх боків штики.

Коли ти народилась, моя смілива думко,
Я навіть похитнулась з розкутості бажань.
Зусиль пішло чимало, щоб ти звучала лунко,
Та я тебе прийняла без докору й вагань.

З тобою ми на пару і плакали, й сміялись,
Аж я навчилась жити із відчаєм твоїм.
Не раз тебе шалену я в сутінках зрікалась,
Та кожен раз хворіла, як піддавалась їм.

Я так тебе плекала, немов лозу тендітну:
Тобі то сонце в'яжу, то радощі пряду.
І якось ти приснилась мені в неділю Квітну.
Чекала, що на щастя, а вийшло – на біду.

Тобі життя замало, а вічності не треба.
Я думала, дам волі, позбувшись всіх дверей.
А вийшло – поділила на дві частини небо:
Одна для мого серця, а інша – для людей.

Отак тебе вбивали, моя маленька мріє.
Тебе живу зрівняли із міфом з-під пера.
У кожнім поколінні твоїм завзяттям віє,
Та тільки дурні вділять тобі шматок добра.

04.06.2014

На три пори року приспали, на три пори.
І три рази ноги скували сухі вітри.
І тричі стихії долала одним крилом.
І тричі пороги збивала міцним чолом.

Кутами своїми гордилась аж три рази,
А з неба гризоти котились у три вози.
Потрійної кривди набралась на три життя
І три рази з домом прощалась без вороття.

І тричі її проклинали за доброту.
І тричі любов випивала за гіркоту.
І три сторони відкривались її шляхам,
А горлиця сиза літала то тут, то там.

А на четвертий бік подалася – проснулась.
До четвертого порогу припала – кров не хлище.
Як четвертий кут відшукала – здригнулась.
На четвертім прощанні з домом – дім ближче.

Як з четвертої чаші надпила – стало солодко.
Добро віддала до останку – не мстилися.
Вчетверте з кривдою вона говорила коротко,
Бо з четвертої спроби набеса відкрилися!

Бо четверта сторона розхристана – це схід сонця.
Бо четверта пора року неприспана – весна–красна.
Бо четверта стихія нескорена – вогонь серця.
Бо четверті вітри знеболені – подих щастя.

Весна 2014

Вашій пам'яті віддана шана була.
Жаль, нащадкам либонь не збагнути смислу.
Ваше слово, немов наконечник спису.
Вашій творчості – слава, честь і хвала!

І чия в тім заслуга, і дума чия? –
На бруски розбирали Вас, наче руїну.
Ви усіх там присутніх в коротку хвилину
Засміяли б палкіше, ніж біду й москаля,

Адже з завчених реплік митця не збагнуть.
Там усе, в що вкладали Ви душу і серце
Примітивним здавалось, і зло відверте
Я читала у Ваших очах, і лють.

Породили цю лють не образи й гніт.
Певно, брало Вас зло за отих безсилих
Проти власних гріхів і до поля лінивих.
І сповнялось образам тим двісті літ.

05.03.2014

Помолись за мою Україну!
West, please pray for my dear Ukraine!
И восток, за мою Украину
Помолись вместе с жаром свечей!

Твердо й палко, з гіркими сльозами
Присвяти хоч хвилинку зі ста
Для рятунку моєї держави,
Ублагай у молитві Христа.

Долучись до життєвого плину,
Бо ховають синів матері,
Оскверняють Святую Родину
Безсердечні оті упирі.

Отче, в чорну, гнітючу годину
Запали їй досвітню зорю
І прийми нашу неньку Вкраїну,
Як пречисту невісту Свою!

03.2014

Люба наша, рідна наша ненько,
Батьківщино мила і свята,
Ти прийми, як скотиться тихенько
Нам з очей стурбованих сльоза.

Не відкинь, бо то є знак любові,
Що з коріння серця струменить.
Нею змиємо сліди запеклі крові,
За яку душа твоя щемить.

Ти прости, що довго твої рани
Омивали сіль і гіркота,
Що ховають степові тумани
Голови в могилах без хреста,

Що за гріх, не свій, а наш – не родиш,
Не цвітеш, не ллєшся молоком,
Що синів собі негідних плодиш,
Неспроможних зжитися разом.

03.03.2014

А під синім небом майоріє стяг –
Так вітають вільних у своїй неволі.
Вже комусь забитий у долоні цвях,
Інші ще чекають подарунків долі.

Хто тобі розкаже істину святу?
Хто тобі порадник у твоїм терпінні?
Дмуть вітри зі сходу на свою біду.
Дмуть вітри із заходу в звичнім збайдужінні.

Ділені між псами плоть твоя і кров,
Терзані терени. І синів, і дочок
Продавали в рабство, а з чужинських мов
Сплутали узори вишитих сорочок.

Гнобить ворог пам'ять світлую отих,
Що тебе підняти прагнули з руїни.
Скільки ще зготують твоїм дітям лих,
Стільки ж раз спіткнуться, люба Україно!

03.03.2014

Дзвонили церковні дзвони.
Кричали: героям слава!
Гриміла зброя.

Покірні били поклони.
Вночі почалась облава.
Вкраїнська Троя.

Пани сторожили трони.
Раби добивались права.
До бою!

Бандит не знімав корони.
Святилась нова держава
Кров'ю.

19.02.2014

На згадку про зиму
Нам буде багряний сніг.
І тих, що забули, сміх.
І тих, що вбивали, плач.
І гріх.

Але тоді
Ми матимемо волю святу
І наша доля
Нам не скаже: спіймай!
І підкоривши
Якось гору круту
Не осягнемо,
Де країні тій край.

07.02.2014

Учити букви трохи мука.
У перший клас іде онука.
Буквар не хоче в руки брати, -
Малій лише з ляльками гратись.
Бабуся книжку знов дитині:
- Ось букву «Ч» вивчаєм нині.
Питає дівчинку бабуся:
- В яких словах така є буква?
Мала відразу каже швидко:
- Печення, чай і сковорідка.
- А сковорідка тут при чому?
Де ж буква «Ч» у слові цьому?
- Та як то де? – аж смішно внучці.
Там буква ця якраз у ручці!

08.012023

Сяйте, навіть у темряві,
І астя засвітить
Нам перемогою
Кожному зірка своя
Світить дорогою.
Куди заведе нас?
Бог тільки знає.
А ми у серці
Цілі плекаємо.
Шлях до мети
Може й тернистий,
Ним ідемо
Думками чистими.
Не сумніваймося:
Ясна дорога.
Не переймаймося
Скоро засяє нам перемога!

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову й знов кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
...Гріх – таїну виносити на світ.

І
Поета муза надихає,
коли являється сама,
ну, а якщо її немає,
то і його, вважай, нема.

Йому із нею по дорозі
і при свічі, і у пітьмі,
і у жару, і на морозі,
і, непомітно... у юрмі.

ІI
Отак і живемо окремо
у день ясний і уночі,
аби її цікаві теми
не оминали читачі,
аби, читаючи... мовчали,
неначе риба у воді,
і то не тільки-но тоді,
коли завищуємо бали...
........................................
Удачу знаючи свою,
я пропоную нічию...
але якщо полуда в оці
Феміди на чиємусь боці,
вікторії не визнаю...
ціную лаври переможця,
але у рівному бою.

ІІІ
Повторюю одну й ту саму
у стилі ретро... фуґу карми
на обертонах житія,
яка не є, але моя –
як і поезія... звичайна...
іде у люди звідусіль,
коли одного вистачає,
аби читали майже всі.
Та як у декого бувало,
собою хизуватись мало...
хоч і не чути голос мій
і рідко аплодує зала,
але в мелодії моїй
немає тоніки кімвала.

01/23

А ніч співає ніжно і відверто,
І я, як справжній відданий фанат,
Все поспішаю на її концерти,
На своє звичне місце в перший ряд.
Вона іде… І вабить всіх відразу
Найменша в її образі деталь,
Завжди зі смаком дібрані прикраси,
Розкішна сукня, на очах вуаль.
Вона така чарівна, таємнича,
І кожне те, що хоче, поміча, –
Так гармонійно на її обличчі
Переплелись і радість, і печаль.
Ось перший звук торкнеться ніжно слуху,
І голос десь далеко полетить!
Все ідеально: образ, пісня, рухи –
Я погляд не відводжу ні на мить.
Вона до кожної душі торкнеться,
У неї є до цього хист і дар,
Почує й підспіває кожне серце –
Усім близький її репертуар.
Немає зовсім зайвих декорацій,
Лиш зорі та самотні ліхтарі.
Спокійно. І відсутні папараці.
Під пісню ночі полечу до мрій.
Я з нею відповідь на все знаходжу,
І пісню їй сьогодні напишу,
Хотіла б я на неї бути схожа,
Але ж я чорний колір не ношу…
А ніч співає… Як вона співає!
І кожну ноту правильно бере,
Я їй сьогодні точно підіграю –
Прості ж акорди, навіть без баре.
Уже світає, але точно знаю,
Лиш добігає день свого кінця,
Я знов на звичне місце поспішаю,
У мене просто VIP-місця!
2020

«Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче…»,
Ти ж ніколи не мирився, як неправду бачив.
Ти ж ніколи не корився нікому, крім Бога,
По протоптаних, відомих не ходив дорогах.
Ти шукав своєї стежки, самому топтати
Аби, врешті став, козаче, ким і мріяв стати.
Не цурався, що ти русин, із тим не мирився,
Коли хтось, було, на тебе звисока дивився.
Доля дала народитись в багатій родині
В Теребовлі на коханій серцю Україні.
Із високих мурів замку дивився на Гнізну,
Що змією омивала ту фортецю грізну.
Проріс серцем в тому краї та невпинна сила,
Тяга – більше світ пізнати, тоді підхопила.
Не жаліли батьки грошей для любого сина,
Поїхала вчитись в Краків їхняя дитина.
Дались легко їй науки та всілякі мови.
Коли хлопець повернувся в Теребовлю знову,
То уже був не спудеєм, а мужем ученим,
Міг би з нього вийти писар гарний чи священик.
Та батькам хотілось дуже, аби син піднявся.
Тож тоді він до Варшави у пажі подався.
При дворі піднятись можна, зв’язки добрі мати.
Дивись, тоді і посаду гарну можуть дати.
Та душа того не хоче, свободи шукає.
А характер же гарячий – зразу вибухає.
Та іще ж кохання перше – красуня Потоцька.
Тільки ж родовід русинський не на його боці.
Не схотіла його панна, іншого обрала,
З Казановським свою долю дальшу поєднала.
Хотів було кулаками вирішити справу
Та заледве не потрапив шляхті на розправу.
Кинув службу королівську, у Краків подався,
У магнатів у Тарновських працювати взявся.
Секретар він непоганий аби не характер.
Довелось у Оссолінських службу починати.
Потім уже до Ніщинських в Баранів подався,
Там уже в бібліотеці працювати взявся.
Але й там не всидів довго, не така натура.
Захотілося пізнати і чужу культуру.
Тож до Падуї подався новину пізнати.
І п’ять років гриз науку, навчився багато.
Відчув справжній дух свободи. Коли ж повернувся,
Знов зі зверхністю від шляхти польської зіткнувся.
Хоча був він уніатом й не бідного роду,
А, все рівно, був для шляхти нижчої породи.
А вже ж погляди у нього про віротерпимість,
Навіть, в батька викликали до нього немилість.
А він вже не міг інакше, говорив, що думав,
Не хотів й не міг терпіти шляхетського глуму.
Тож і місця не знаходив, аби працювати,
Ніде бунтаря такого не хотіли брати.
Не схотіла душа вільна нарузі схилятись,
Вирішив юнак все кинуть, в козаки податись.
Можна було йому піти в гусари крилаті,
Чи то у артилеристи, із гармат стріляти.
І то, і то – престиж, слава. Не став туди пхатись,
Вирішив у реєстрове козацтво податись.
Іще зв’язки збереглися при дворі у нього,
Тож почав, не як звичайно, з козака простого.
Дав полковника одразу король Станіславу
І відтоді стала сходить зірка його слави.
Між козаків реєстрових відчув себе вільним,
Те до чого душа прагла його дуже сильно.
Степ безкраїй, дух свободи, бої і походи
І навколо річ лунає рідного народу,
За якого можна битись, можна помирати,
Бо у кожнім відчуваєш чи друга, чи брата.
Десять літ водив свій полк він, захищав країну
Від татарського набігу. Орда, мов об стіну,
Розбивалась об козацтво, що край боронило.
Усе більше відчувало воно в собі силу.
І Станіслав Мрозовицький перший з козаками
Вдихав волі повні груди вільними степами.
Думав, що душа бажала пізнавать науки,
А, насправді, вона прагла взяти шаблю в руки,
Щоби волю боронити рідного народу.
Ради того й життя власне віддати не шкода.
Був Станіслав Мрозовицький колись уніатом,
Здумав тепер Морозенком – православним стати.
Зрікся ім’я Станіслава, Нестором зробився.
Таким в пам’яті народній він і залишився.
Коли рвати, то одразу з минулим, колишнім.
Помер батько і маєток синові залишив.
Він відмовився – хай буде мачухиним дітям,
А йому козацька воля краще всього в світі.
Його полк у Чигирині був добре відомий,
Бо в степах не давав спуску ніколи й нікому.
Татарва його боялась, неначе шайтана,
Розбігалися одразу, як з полком він стане.
А тут саме Хмель закликав стати проти ляхів.
Було що йому втрачати, але він без страху
Кинув службу королівську, підняв полк й подався
До Богдана. Стати в поміч тому сподівався.
Бився і при Жовтих Водах, при Корсуні сміло,
Реєстрові з ним рішуче в атаки ходили.
За сміливість і безстрашність Хмель його відзначив
І в полковники на Корсунь і на полк призначив.
Зібрав Нестор всіх корсунців до полку нового
І зробив елітне військо незабаром з нього.
Були ладні йти козаки і в вогонь, і в воду,
Куди лиш полковник скаже – в спеку і в негоду.
Поки Хмель творив державу по Корсунській справі,
На Волинь та на Поділля козаків відправив,
Аби гнали звідти ляхів, народ піднімали,
Щоби ляхи у тих краях спокою не мали.
Кривоніс гасав Волинню, Ганжа на Поділлі,
Морозенко в тому краї також був при ділі.
Піднімавсь народ, за коси та за вила брався,
Утікали пани-ляхи, хто живий зостався.
Збиралися у загони, щоб мать більше сили.
І без війська і Поділля, і Волинь звільнили.
А тут ляхи стали військо велике збирати.
Настав час тоді і Хмелю уже виступати.
Скликав хлопців він до себе, прийшли в повній силі.
Під Пилявцями і військо вороже зустріли.
Зіткнулися знову ляхи в полі з козаками,
Зійшлись ляхи серед греблі з нашими полками.
А найперший Морозенко на конику грає,
Веде корсунців у битву, жалості не має.
Летять голови ворожі від його домахи,
Утікають воріженьки та дрижать від страху.
Ледве чують, що з’явився Морозенко в полі,
То тікають та прохають зглянутися долю.
А народ уже про нього і пісні співає,
Бо надійного у ньому захисника має.
До душі припав він Хмелю, в бою ж його бачив,
Над кіннотою всією він його призначив.
Веде Богдан своє військо, на Збараж ступає,
Поряд із ним Морозенко на конику грає,
А за ним полки кінноти – козацька еліта.
Нехай спробують-но ляхи ту силу спинити.
Зачинили ляхів в Збараж, звідусіль затисли.
Ті уже й тікати раді до самої Вісли.
Але й миша не проскочить, не пролетить птаха.
Сидять в Збаражі голодні та сердиті ляхи.
Іще трохи і дотиснуть. Аж тут вість наспіла,
Що король веде у поміч чималеньку силу.
Лишив Богдан трохи сили ляхів не пускати,
А сам з військом геть подався короля стрічати.
Ляхи з голоду сердиті прорватися прагнуть.
Аби стримати їх треба багато відваги.
Якось вдарили ті ляхи по полку Бурляя.
Сам він, бувши серед перших, вже кров’ю спливає.
І Богун криваву рану у бою отримав,
Його полк ворожу силу велику не стримав.
От-от вирвуться на волю крізь козацькі лави.
Бачить Нестор Морозенко, що погані справи.
Підняв свій резерв і кинувсь той пролом закрити,
Аби вражу ляську силу в поле не пустити.
Налетіли, наче вихор, козаки на ляхів,
Ті не стримали удару, подались від страху.
Іще трохи й будуть гнати козаки їх силу.
Але доля – підла баба, коня підкосила.
Упав кінь під Морозенком, і він упав долі,
Не встиг, навіть підхопитись – аж ляхи навколо.
Накинулись із шаблями, посікли, побили.
А коли вже козаченьки на них налетіли,
То відбили… Іще дихав, намагався встати,
Але видно, що вже скоро йому помирати.
Розігнали тоді ляхів, у Збараж загнали,
Але радості від того козаки не мали.
Помер славний Морозенко, закрив свої очі.
Плачуть мужні козаченьки, вірити не хочуть.
Гетьман сам сльозу не стримав над Нестора тілом.
Всі полки із ним прощались, стяги опустили.
Проводжали із салютом славного козака.
Не було того у війську, хто б за ним не плакав.
Навіть , небо заюшило, зливою проллялось,
Коли славні козаченьки з Нестором прощались.
Гірко - рано обірвалось так життя козаче.
«…За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче».

Нарешті повертаєшся додому…
Не зі щитом, на жаль, а на щиті.
Вже весняного не почуєш грому
і верби не побачиш золоті…

Ти, друже, у краю, де вічна тиша,
де не співають рідні солов’ї.
Не набереш уранці, не напишеш,
не розповіш про радощі свої…

І там таких зібралося немало,
хто не чекав, а московита бив…
Не осягнуть широкому загалу,
як щиро Україну ти любив.

У нас і далі йдуть бої криваві –
найкращі умирають за життя!
Зустрінемося ще, на переправі…
Ти переміг, ступивши в небуття!

Нормально часом відчувати
купу дивних емоцій
і незрозумілих почуттів.
Цілком є звичною
незмога розібратися в собі.
Часом складно визначити
хто є хто і що є що.
Іноді не можеш побачити
справжнє обличчя людини.
Іноді не полишає
відчуття провини.
Минають тисячі спроб,
години марного страждання.
Ти все ще докладаєш зусилля,
отримуючи у відповідь
лише безсилля.
Втрачаєш віру в те,
що можеш цілком і повністю усе.
Уяви, скільки всього втрачаєш,
жахаючись,
що прийде неминуче?
Скільки емоцій ховаєш,
боячись,
що відчуєш щось болюче?
Ризик, наче страх з дитинства.
Із часом розумієш,
що не так вже й лячно
зробити крок у бік таїнства.

07.01.2023

непевне тут
незнане там
світ у тобі
і ти у світі
в якому
все
пошите з миті
і спалах усмішки
і біль

вбираю
проблиски весни
крилаті клекоти
на стрісі

хай невідоме
кроки бісить
поляжуть певними
вони
за мить
попереду
тривку
ту неосяжну
й неминучу
за вітер
спогаду колючий
і непідставлену
щоку

хай відкриваються
серця
мов соняхи
в долонях літа
і буде
де теплу летіти
словам текти
з-під олівця
ще ненастояним
мерло
вже опапереним
хореєм

хай втіха
що стає моєю
дарує відчаю
крило

радіти тут
що ти не там
шукати те
від чого
ясно
що неминуче
теж погасне
а наболіле
проросте

23 Серпня, 2019

устонькам
солодце
солод
це соло рядка
хто хоче спокою
молиться
ти не вагайся
звикай

в мене невдавані
крайнощі
серця
некраяний край
де тобі буде
так файно ще
просто
без вислуги
в рай

просто
без ясності
в любощі
а без вагання
до зір
хай не солонуть
ці губи ще
і нашепочуть
повір

хай вже
всі міри
розхристані
німбів
звивання
ти є
та
наймиліша
без відстані
гриму
панчіх
і бюст'є

ніч
спонукає
до ніжності
тане у дотиках
ляк
і заникають
розбіжності
любо
моє ангеля

рухи
нагадують
човника
що без команди
веслуй
пальці
незрячі
паломники
солодко
мила
цілуй

22 Серпня, 2019

вона
усе
до чого йшлося

той іній
на моїм волоссі
і коло
обігу води

вона
оте
не приведи
і те
приборкане вітрами

в устах
народжена
із гаму
і гами
кольорових снів

та
що купається
в мені
коли весна
у білих гетрах
а далині
бракує метра
до кулі дотягнути
ціль

вона
моя
на рану сіль
на ранок
запах кави млосний

за неї
я
одноголосний
у справах
серця
і меча

до неї
янголи
з плеча
себе у відчаю
палили
а небо
не давало сили
підняти мрії
вище слів

як та зернина
у ріллі
вона вбирає
тембри світу
аби розлуки мить
зігріти
коли не йдуть
а вже летять
коли не дихають
не сплять
а позбуваються
баласту
що накладався
пласт за пластом
той денний макіяж
для гри

мені так ясно
як горить
її єство
неповториме
що просто так
лягають рими
без щіпки пафосу
і прі
і контури плете
поріг
іще небаченого
дива

яка вона
у всім
красива
яка вона
лише моя
краплина
неземного
я

21 Серпня, 2019

Понад хатою неповний
Місяць стишує політ, –
Зажурився невимовно
Від біди важкої світ.
Ніби навпіл розкололось
І роздвоїлось життя, –
Не звучить на повний голос,
Як учора, майбуття.
Неприємно леденіє
Брук розбитий на соші, –
Тільки іскорка надії
Сяйно світиться в душі...
08.01.23

Хочеться озватися у польоті птиці,
Променем яскравим в небесній блакиті,
Вітром натхненним, колиханням вітів,
Кришталевим дзвоном, різнобарв'ям квітів.

Хочеться озватися ранньою весною,
Березневим холодом, тихою журбою,
Хвилиною втіхи для чужого серця,
Живою водою з чистого джерельця.

Хочеться озватися усмішкою матері,
Скромною величчю постаті знатної,
Часточкою доброго у людині справжній,
Подвигом окриленим у справі відважній.

Хочеться докластися до справи важливої,
Мудрості вічної, сотворіння дива,
Праці важкої для легкої долі,
Терпіння одвічного, що позбавить болю.

Хочеться докластися до будівлі дому,
Як наріжний камінь, забути про втому,
Виростити дерево із розлогим віттям,
Де птахи співучі вберуться в суцвіття.

І себе відчути часточкою вічності,
Миттю, доповненням до життя чарівності,
Піщинкою берега за віки розмитого,
Течією теплою моря вкрай розлитого.

10.2013

Впродовж всього життя на широких вітрилах
Пронесу я любов незбагненну свою.
Поселю її десь на небесних світилах,
Запалю щастя вогник – яскраву зорю.

Я зігрію очима споріднену душу,
Обласкаю усмішкою кожну струну
Серця цього найближчого, від чуття якнайтихшого
До гучної розпуки промовлю: люблю!

І незламна, й швидка, як ніхто справедлива,
Промчить згадка-стріла крізь реальність та сни.
Не згадаю образ, буду вірити в диво,
Збережу лиш найкраще з п'янкої весни.

Обігне пам'ять гнучко тривоги та смуток,
І відсіє лиш добре з коротких епох.
Не присвою любові своєї здобутки,
Та вшаную ту ніжність, що дав мені Бог.

І на тихому-тихому обрії літ,
Як накриють спогади серце печальне
І згадається мрій юнацьких політ, –
Образ твій розжене хмари мого одча́ю.

16.10.2013

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою розквітають грози,
Ясніє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З чужих пісень.

Я не сама, це вже напевне, –
Є цілий світ,
Є Бог, який не надаремне
Добавить літ.
І я не хочу потонути
В своїй душі.
Хай ллється сміх! Хай ллються сльози,
Течуть вірші!

О, не забути б, не забути б
Мені цю мить!
А пам'ять – в діри, знову віра
Моя димить.
Ми ці дороги потоптали
Не раз й не два.
Дай, Боже, щоб за нами й далі
Росла трава!

А пам'ять – в діри, знову віра
Проспала вік.
Цей час осінній на зневіру
Мене прирік.
Лиш не забути б, не забути б
Багряний лист!
Не розміняти б з плином часу
Вітри на свист!

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою засинають грози,
Німіє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З моїх пісень.

10.2013

Я тільки хочу, щоб щоразу,
Коли на рідному плечі
Вкладаю голову, – образу
Зняли з очей вуста твої,

Щоби з чола шалену втому
Цілунком довгим випивав,
Щоб жінку – сонце свого дому –
Повік з обійм не випускав!

08.10.2013

Сварить вчителька хлопчисько
Перед класом біля дошки:
- Книжку ти не бачив й близько!
І не вчив, признайсь, нітрошки.

Навіть думати не хочеш!
Як тобі не сором досі?
Безголових всюди, хлопче,
Не цінують нині зовсім.

Той очима вперся в стіну,
Мовчки слухає невтішно.
Але десь через хвилину
Бачать всі, що хлопцю смішно.

Зачепило трохи слово.
Каже їй: - Не всі мудрують.
Знаю, навіть безголові
Часто мудрими керують.

В магазині риби повно.
Дайте відповідь, як хочте:
Чом це риба безголова
Завжди коштує дорожче?

07.01.2023

Я вдячна всім, хто стрінувся в житті,
Найперше тим, хто був в нім нетривало,
Та слід залишив теплий на душі,
Що й досі гріє, наче покривало.

Усім отим, що на шляху колись
Губили перли, я ж бо підбирала,
Чиї слова в світогляд мій влились,
Аж я про них ночами міркувала.

Пройшли, мов сніг, навіки й поміж тим
Вони оту свою живильну воду
Віддали щедро, окликом простим:
Шануймось! Ми ж усі з одного роду!

Відхід цей був однак не без мети, –
Отак, як в пізні весни тануть криги,
Щоб дати шанс снігам ще раз мести
В нове життя, до іншої відлиги,

Так і вони колись то ще впадуть
Мені на пам'ять світлими словами.
Цей слід в житті повік не заметуть
Нові часи з новітніми снігами.

Осінь 2013

Чи та любов, що є в мені, сама дорогу знає?
Чи так сміливо серце б'є, бо щось святе тримає?
Чи за законами життя летить душа, мов птиця,
Туди, де колом на піску окреслені границі
Людської долі? Вже давно окреслені границі,

Та важко відшукати шлях, коли не маєш гуру,
І важко бути полоненим, коли не видно муру.
Так важко позбирати пазли – свого життя пороки,
Коли вони ховались пильно у серці довгі роки.
Під тягарем життєвих буднів – у серці довгі роки!

Зібрати б волю у кулак й боротися з собою!
Прийняти кожен свій порок, самим латати долю!
Переступити через страх, принизливі події
Й зуміти вгледіти проміння одвічної надії!
На власне щастя без обману – одвічнії надії.

Я вірю, що вже йду туди, куди повинна йти!
Я вірю, що моїх навпроти – лежать твої сліди!
Я вірю, що у цьому колі не буде пустоти,
І жодні мантри не потрібні, щоб вгледіти світи
Сердець великих – наших двох. Розгледіти світи,

А в тих серця – бажання, воля, щоб огорнути світ,
Їсти, молитися, кохати, губити грона бід,
Прийти з усього, все ввібрати, наповнитись сповна,
Щоб знову іншим все віддати, п'яніти без вина,
Лиш від любові, від любові п'яніти без вина!

Осінь 2013

В церкві молимось за графіком,
В дружбу входимо за трафіком,
Плачемо коротким вигуком
І боронимо серця.

Миті всі, що між роботами,
Обкладаємо турботами.
Що було – зійшло пустотами,
Тож чекаємо кінця.

Між годинами і днинами
Нехтуємо сном, родинами,
І чиїмись злими кпинами
Творимо в собі борця.

А як вийде час – благаємо:
Чи на стіни лізти маємо?!.
Вже ту мить, мов скарб, тримаємо
І шукаємо Творця.

Не шануємо тутешнього –
Не впізнаємо справдешнього.
Та відцвілого, пройдешнього
Не вплітають до вінця.

А коли б на подвиг зважитись,
Не ховатися, не скаржитись,
На думках своїх не смажитись –
Був би простір для митця!

Осінь 2013

Пожовтіла Ваша осінь, пожовтіла.
Я не думала про неї й не хотіла
Зазирати в недописані сувої,
Дослухатися в них тиші вітрової,
Бо дарма, що нам не знати всіх обставин,
Й без підстави довіряти – проти правил.
Люди ж часто не такі, як їх малюють.
Зазирнула в Ваше небо – усміхнулась.

В моїй пам'яті Ви осінній, пізній.
Там чужий, та для когось і свій, і рідний,
Мов печаль, та така таємна й тиха,
Мов приємність душі, її вірна втіха.
Бо таким, як оті, що кричать, не станете,
Хоч би Вас і щодня до болю ранити.
Бо спасіння в цей день шумливий – плинне.
Бо найперший, кого назву: Людина!

10.2013

Місто знову мені чуже,
Люди знову мені байдужі,
Наче холодом з душ несе.
Я боюся цієї стужі.

Вже не палить своїм вогнем
Нитка долі чужого міста.
Десь почулось: і це минем!
І здалося, ця думка – злісна.

Сиплю погляди крізь людей,
Бо не вловлюю в стрічних суті.
Людні вулиці без очей.
Кольорові – давно забуті.

Місто знову мені чуже,
Не попутні старі маршрути.
А домівка, а рідність де?
А без цього як далі бути?

09.2013

А у Карпатах знову дощ –
Карпати плачуть.
За непогоду вдячний кожен,
Хто спеку бачив.

А у Карпатах знов тумани –
Мої обмани.
Тверезо думати не в змозі,
Бо серце п'яне.

Цей дощ холодним і жарким
Є одночасно.
Земні за звичкою говорять,
Що він невчасний,

А я надіюсь на його
Палючу студінь,
Як на єдине джерело,
Що біль остудить.

Я під розламаною навпіл
У небі хмарою
Піймала думку, що не буде
Душа упалою.

Нема ненависті й любові
Нема ніякої.
Є тільки дощ, що у знемозі
Лягає мрякою.

Є тільки дощ, всеогортаючий,
Всепоглинаючий.
Є тільки дощ у цій місцині,
Журби не знаючи,

Окремий світ жалем просочений,
Дощем намочений.
Мрякливий дощ кимось зурочений,
На час відстрочений.

Не має сил цей тихий дощ,
Тримаюсь здогадів,
Щоб змити враз у пізній час
Частину спогадів.

Не маю сил уже судити я,
Не можу злитися.
Не маю сил сьогодні плакати,
Лише – коритися.

Мені б стікати по щоках,
Лягати росами,
Губитися дощем в руках,
Мовчати прозами!

А ні, – забути власний страх
І жити вірою,
Допоки час – Карпатських гір
Пройнятись силою!

09.2013

Літо моє красне, бий мене у скроні!
Висуши вітрами змучені вуста!
Лий дощі холодні у мої долоні!
Повипалюй коси, мов красу літа!

Тільки задихнутись від жаркого кисню
Не дозволь завчасно – це уділ слабких.
Обтяжілі хмари не гони навмисно,
Не ховай у зливі сліз моїх гірких!

Загартовуй волю небом перемінним!
Я кохати буду кожен хмар політ.
Хмари дужокрилі хай галопом кінним
Надбіжать з вістями, облетівши світ!

Хай до мого дому рвуться журавлями!
Хай до мого серця, наче до гнізда!
Хай моя подяка – криком над полями
За прожите літо, за усі літа!

08.2013

А вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
І я, напевне, сміливіша,
А вечори уже не ті.

І сни не снилися давно,
На них чомусь бракує часу,
Ми загубили в днях окрасу
І сни не снилися давно.

І ночі зовсім вже нема,
Вона спинилась на порозі,
Відмовившись у допомозі.
І ночі зовсім вже нема.

В буденності плодили гнів,
А наплодивши понад міру –
В безлюдді свят шукали віру.
В буденності плодили гнів.

На запозиченім умі
Ми власні долі будували.
Усе збудоване ламали
На запозиченім умі.

Одна відрада – вечори.
На них тягар скидали спілий,
Ховали страх у одяг білий.
Одна відрада – вечори.

Та вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
І я, напевне, сміливіша,
Та вечори уже не ті.

07.2013

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила.
Полетиш у незнані далі,
Там поглянеш на трави впалі –
Застеляють собою доли,
Бо накрили їх сніжні гори.

Там, де вже полонина сніжна,
Зажурилася квітка ніжна.

Не сумуй, моя квітко ніжна,
Під снігами – весна безсніжна!
То є час для твого вінчання
З тим, хто чув про святе кохання.
Вийде сонце удень з комори
І розтопить ці сніжні гори!

Там, де ночі йде зміна вчасна,
Зажурилася зірка ясна.

Не сумуй, моя зоре ясна,
Хоч далека ти, та прекрасна!
Марно перли тобі рівняти,
Як бажання почнеш здійсняти.
Як заглянеш у тихі води, –
Заливаються світлом броди.

Там, де тиха вода та чиста,
Зажурилася річка бистра.

Не сумуй, моя річко бистра,
Бо скорилась земля горбиста!
Ти обмиєш її відроги
І обтешеш круті пороги.
Всі дороги тобі відкрились,
Ти, мов птаха та, в небо звилась!

Там, де хвиля скалу пробила,
Зажурилася птаха мила.

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила!

07.2013

У коліно б'є трава, люба моя зелень,
Залоскоче по нозі – серденько веселе.
А за чубчиком гілля заховалось сонце,
Як загляне крізь шпарину, – усміхнуся конче.

Йду стежиною виткою босими ногами,
Покрутилася, мов змійка, рідними полями.
Далі – кладка, потічок перетну сміливо,
Пригадаю, як ношуся ще за дня журливо.

Я весела, мов сопілка, голосно співаю.
Так ми файно, бо на серці таємницю маю,
З нею вдвох ми нероздільні, як вода з колодцем:
Я сьогодні наодинці розмовляла з сонцем.

Наодинці, хоча поруч було повно люду.
Я ту мову надвечірню довго не забуду!
Там, де поле, доки зору, соняшником вкрилось,
Там, над полем, все до ночі сонечко хилилось.

У коліно б'є трава, вже вдяглася в роси,
Наче коцом огорнулась, спокою бо просить.
Надобраніч зашепоче, запищить під кроком.
Не тривожу її тиші та обходжу боком.

В'ється стежка через сад, спраглий до водички.
Набираю у подолок яблук для сестрички.
Гуси дружньо привітають, хто ж їх мову знає?..
Вірний пес мене на фіртці вже давно чекає.

Подивлюсь на рідну душу, сонну і далеку –
Спить сестра. Клекочуть дружньо у гнізді лелеки.
Наварить смачної зупи мама до вечері.
Тиша впаде, пес – із хати, ніч заходить в двері.

Завтра знову повз те поле, в соняшники вбране.
Пестять серце цьогорічні вранішні тумани.
День пройде, немов година, навіть не згадаю,
А під вечір повернуся до свого я раю.

07.2013

Осипаються липи в одвічному розрізі днів,
Під гарячою парою золотом вкрили дороги.
Написали мені уже з двадцять щорічних томів
Ці чудні килими, що окутують втомлені ноги.

Я дивуюся їм, як і всім, в кого доля гірка –
Віддавати красу на засмічення і на поталу.
Де набралася мужності стільки ця липа крихка,
Щоб любити людей і свого не жахатись фіналу?

Невгамовно цвітуть ці розлогі червневі букети,
Вони кожного ранку чекають на кроки знайомі,
Перехожим дарують нові й ще новіші куплети
Чарівливої пісні про долі, віддавна відомі.

Хоч не кожен оцінить непрохану відданість віття,
Хтось зламає гілля і начхає на цвіт цей духм'яний,
Відхреститься бо тим, що не може ковтати повітря,
Коли здавлює груди той запах, що солодко-пряний,

Та є ті, що проходять, на повні вдихаючи груди
Аромати п'янкі, наче спомин вчорашньої ночі.
Пригадаються всі небайдужі та бажані люди
У хвилини, як липа розпилює золото в очі.

І тамуючи голод долонь і очей безнадійний,
Віддається навіки людина людині думками,
А цвіт липи над нею виконує танець повільний,
Оживляючи в пам'яті втіхи, покриті роками.

06.2013

І серед того бруду і гнилих трісок
Розцвів, як квітка лотоса, окрасив днину
Зажурений, в задумі до кісток
Про долю злого люду – кущ жасмину.

Набралась кожна грішна і свята
Істота в цій закинутій місцині
П'янкого аромату від куща,
Сховавши власну суть у пишнім чині.

30.05.2013

Самотня жінка мокне під дощем.
В руках – пакунки, а на серці – туга.
Ніхто не вкриє від дощу плащем,
Давно опорожніло місце друга.

Не вперше грізним скована дощем
Байдужа жінка, загартована роками.
Зв'язала почуття тугим вінцем,
Катуючи колючими думками.

Самотня жінка плаче під дощем,
Що створений для сліз жінок самотніх.
Як вирвуться з зіниць дурні митьцем,
То вже не буде їм шляхів зворотніх.

Стурбована спинилась під дощем
Холодна жінка. Остуділи руки.
Ввірвалися непрохані крадцем
У душу непідкореної – муки.

Самотня жінка втомлена дощем,
Який любила що є сил одвіку.
Припала до колін палким лицем,
Свого своя, дружина чоловіка.

Шанована, голублена колись
У темряві стоїть цілком безлика.
Невпинно звідусіль звучить: молись,
Самотня жінко злого чоловіка!

05.2013

Я брела просторими вулицями днів ранками.
Побачила, небо хмуриться на дощ.
У повітрі запахло солодко – фіалками.
За кілька годин лийне. Ну, що ж...

Я проходила під розкішними пейзажами,
А над духом моїм розовів цвіт алей.
І проносилися думки в голові форсажами,
Будували свій власний Колізей.

Я на них не зважала, зачарована
Світом білим, солодким днем,
Бо була широкими очима здивована
Малюків у панамках, мов грибів під пнем.

В світі діялось щось неймовірне, п'янке-п'янке!
Навіть дами суворі плили, мов плин води.
Було в кожної серце в той день на диво легке,
А усмішки їхні зривали грона біди.

І я йшла така чарівна, злітав мій дух,
І вітер грайливо-свіжий мене гойдав,
Розносив, як в сніжний ранок, і цвіт, і пух,
З очей мені локони пружні у світ скидав.

Під ноги мені упало, мов чудо з чуд,
Скуйовджене сонце добрих дитячих рук.
Гарячий асфальт для нього – небесне тло,
А зорями йому стало розбите скло.

Дзвінкі, голосисті співи пташок дрібних
Глушили стук каблуків і шум машин.
Брела я на зустріч людям, яких люблю,
І раптом здригнулась: Боже, чи я не сплю?

От тільки б не покидати це місто мрій!
Ти духом своїм величним мене зігрій!
От тільки б не загубити це чудо з чуд!
І де б не була я, сонце, зі мною будь!

17.05.2013

Там прохолодним розлилось туманом
В весняну пору – соковиту, п'яну,
Для дечого уже занадто пізню,
Для іншого там навіть не світало.

В повітрі відчувався смак пригоди,
В два боки часу йшли шляхи далекі.
В серцях було ще більше там свободи,
Ніж навесні у чорного лелеки.

Там різні долі різними стежками,
Я знаю, це було не надаремно,
Схрещалися надійними хрестами
Й ставали там, де під ногами твердо.

І я була там. Я вливалась плавно
У ту ріку бурхливо-таємничу,
Куди струмок свій, хай і віднедавна,
З підземних тріщин голосно покличу.

11.05.2013