Не я, вона - майстриня все ж таки
Одна із помилок моїх… цікаво,
А що як уявити навпаки
І запросити ( підсказує) на каву…

О дівонько, приставлена з небес…
Надіюсь, цього разу не відмовиш?
Повіримо, що я й для цього скрес
Як тільки но згадалось про підкову…

І відтепер ні жмені самоти…
А капелюх і шпага задля фарсу…
А вам, любязні, заздросні роти -
Зателефонимо із Марсу…
20.03.2023.

ІМи ніколи не були братами
із юрбою орків-упирів.
Нас гойдали різні матері
як дітей Яфета, Сима й Хама
і єднали протягом віків
чільною культурою одною
із улусом силою дурною,
нищачи традиції дідів,
та немає паю із ордою
у народу і її митців.

ІІРаді і аматори халтури,
і хамелеони-трубадури,
що почули гасло, – ніс утри
тим, що свій задерли догори.
Ордени духовної культури
все іще купують автори.
В їхньому оточенні триває
акція розведення лохів,
у якій бабло перемагає...
у літературі й поготів
іншої дороги до верхів,
як альтернативи, не буває.

ІІІСлаві і «героям» на віки
не бракує легкої руки.
Але є одна пересторога,
іронічно кажучи і строго, –
де-не-де буває навпаки...
є лохи, і профі, і совки....
і поети... іноді від Бога,
інде, від лукавого, таки.

03/23

Яких ще слів в тобі не знаю я,
А ті, що знаю – чи вони потрібні?!
Як в безворушші сказанність твоя,
Що ясним небом зрівнює подібність.
Так в тихім небі спалахне зоря
Тобі явившись в дивному сузір’ї
І ти впізнаєш серцем немовля
У цьому обважнілому склепінні.
В годинах вічність бавиться у дні,
В собі з’єднавши цільні половини;
Так ніжки циркуля описують земні
Та безконечні обрії дитини,
І в цій недосконалій повноті, -
З тобою я, а ти в мені віднині.

03.06.2019

Достатньо іноді лише одного кроку,
коли людина на межі добра і зла,
шоб спали маска і ошатне убрання,
якими прикривалася душа.

У мить цю зайві будь-які слова,
бо раптом усвідомлення б'є в груди –
пред очима чорна, як зола,
душа усіма проклятого Юди.

Питання спалахом пульсує в голові
при погляді на постать осоружну –
бруд тіла завжди можна змити в дУші,
а де і чим змивати бруд душІ?


20.03.2023 р.

Коли нею керує диявол
І первісні в душі почуття, –
Відступає людина від правил
Та порушує норми життя.
Незалежно від міри потреби,
Наповняє украденим дім,
Підгрібаючи всюди під себе
Те, що має належати всім.
Обґрунтовує вчинки й ідеї
Невиправна злодюга лиш тим,
Що держава бере більше в неї,
Багатіючи також чужим.
Так привласнюють спільне обоє,
Що прокляттями сипле юрма,
Бо не стало вже коштів на зброю
І надії на правду нема.
20.03.23

Змордований тривогою і болем
Осмислюєш намарність суєти.
Одвічно людство дибає по колу
І поміж ними затесався й ти.

Даремні чудернацькі круговерті,
І викрутаси в той чи інший бік.
Життя – то безупинний рух до смерті.
І зо стезі ніхто іще не втік.

ІОдужують поволі українці,
минуле виліковують своє,
упоратися тяжко наодинці.
та мусимо, допоки сили є.
Історія уроки викладала,
а ми не надавали їм ваги...
мечі перекували на орала...
за це нас вирізали до ноги
і спокою ніколи не давали
ні зовнішні народи-канібали,
ні внутрішні провладні вороги.

ІІІ поки є ще ця нечиста сила
та сатана у рясі із кадилом,
чекати довго до її кінця
і виносу недопалка-мерця.

Живуча підла нація батия
і обухом її не переб’єш,
але обмежують нащадки Кия
імперію, якій «немає меж».

Немає місця нелюдам убогим
ані у небі, ані на землі.
Навіки наші розійшлись дороги
у цьому світі, де є москалі.

Немає сенсу біснувате вчити
ані у школі, ані на війні...
хай у Гаазі, як не у вогні
відкине сатана свої копита.
Хороші росіяни – це убиті
заразні параноїки чумні.

ІІІМосковія по розвитку своєму
відстала від Європи назавжди.
Навіщо ці содоми і гареми?
Заповідали прадіди-діди –
назовні вивертати душі темні,
аби щезали явні і таємні
перевертні та ідоли орди.

03.2023

Інструмент камертон…
Інструмент камертон…
Упіймай, як цвіте азалія.
Жоден бутон.
І от – бутон.
Квіток аномалія!

А як цвіте і відцвітає любов?
Бов-бов!
Бов-бов!
Як серце на жилці гойдається.
І от – помиляється камертон.
Інструмент камертон помиляється.

28 лютого 1994 р., Київ

Ночь, тишина глубока
Шёпот волн переходит в мелодию
Где-то в вакууме, далеко и одна
Наблюдаешь за нашей пародией

Ты по красивому бледна как всегда
Интересно, каковы Твои мысли
Я знаю,Тебе не присуща вся суета
Ведь имя твоё останется чистым

Ты, возвышаясь над всеми
Красивейшее из небесных всех тел
Хоть незаметна, погружаешься в темень
В то время как кто-то горел

1 марта, 2023

- Скажи, дідусю, ти ж козакував? –
Онук у очі діду подивився, -
Косинського часом не зустрічав
В часи, коли він із Острозьким бився?
Дід усміхнувсь онуку: - Та ж було,
Доводилося Криштофа стрічати.
Мене тоді якраз із ним звело
Бажання, щоб на ляхах зло зігнати.
Бо ж одурили кляті ляхи нас –
Супроти турок у реєстр набрали…
Та й розпустили через якийсь час
Ще й заплатити жолд не побажали.
Тож тисячі козацтва взагалі
Зостались без доходу і прожитку.
І, зрозуміло – всі страшенно злі
Були на ляхів, ладні відомстити.
І серед тисяч випищиків тих
Був я також. Куди було податись?
Куди було прикласти рук своїх?
Бо ж до ріллі не будеш повертатись.
І тут Косинський раптом появивсь.
Я чув: з Острозьким в нього негаразди –
Князь землі відбирати заходивсь,
Що кролем даровані. Щоправда,
Ту землю Вишневецький відібрав
Та вже продав Острозькому. Одначе,
І той і той козака обібрав.
А Криштоф був не з тих, хто би пробачив.
Між козаків він добре знаним був,
Авторитетним, можна так сказати.
Тож, ледве Криштоф до Січі прибув
Аби на спротив козаків підняти,
Знайшлось багато поміж них таких,
Хто зуб великий мав уже на владу.
Щоб відомстити, врешті, кривд своїх,
Косинського вони прийняли радо
І гетьманом обрали, аби він
Повів на волость правди пошукати.
А там збігались вже з усіх сторін
Ті, хто вмів добре шаблями махати.
Я теж, заледве заклики почув
Іти за правду, довго не вагався
І в Піків до Косинського прибув,
Де він якраз із силами збирався.
На Білу Церкву рушили звідтіль,
Міста дрібні під свою руку брали.
Здались нам Канів, Корсунь без зусиль
І в Богуслав ворота відчиняли.
Ми досить мирно у містах велись,
Лиш гетьману присягу вимагали.
А тих, що упиратися взялись,
То на науку іншим – розстріляли.
Кормились, звісно, коштом тих міщан
Та ще Острозьких землі розоряли.
Приїхав сам був Оришовський Ян
Нас умовляти – слухати не стали.
Аби хоч трохи втихомирить нас,
Нам, навіть, жолду привезли частину.
Та ми уже озлились на той час
Й прощати не збиралися провини.
У Білій просиділи до Різдва,
Тоді уже в Трипілля перебрались.
Нам ляхи обіцяли на словах,
Як розійдемось – вини всі прощались,
Лиш Криштофа щоб видали ми їм.
Та ми на них лиш плюнули звисока.
Та Переяслав узяли за тим,
Що за Дніпром уже із того боку.
Улітку син Острозького рішив
Нас розігнати і прибув з військами.
Побачив тут, що надто поспішив,
Що йому гору не узять над нами.
Прикинувся, що він прийшов, мовляв
До нас на перемовини, з тим самим:
Косинського віддати вимагав
І розійтись. Ми відбулись словами,
Що всі над тим подумаєм. Із тим
Він і подавсь, не солоно поївши.
А ми тоді зібрались вслід за ним,
Бо ж тут сидіти не хотіли більше.
Всі землі, що в Острозького були
На Київщині, ми вже розорили,
Тож на Волинь тепер за тим пішли,
Й там насолити князеві хотіли.
Ми брали все, що до душі було
В маєтках панських, а тоді палили.
Нас вже ніщо спинити не могло,
Бо ми все більше набирали сили.
І не дивились, що прийшла зима,
Коли навколо здобичі багато…
А шляхта, бо ж спасіння їй нема,
До короля взялася узивати
Про поміч. Той надумався було
Послати військо та Замойський вперся.
З Острозьким в них не гладко щось ішло…
Не знаю, що, бо ж я між них не терся.
Тож посполите рушення тоді
Король зізвав з Брацлавщини, Волині
Та Київщини. Гетьман наш сидів
В Острополі, коли прийшли новини.
Одразу став докупи нас збирать,
Бо ж ми усі по краю розбрелися.
Поки устиг в Остропіль всіх зізвать,
Вже в Костянтинів вороги зійшлися.
Й не посполите рушення. Із ним
Ще і хоругви прибули магнатів,
І найманці угорські. Військом тим
Острозький Януш взявся керувати.
Хоча зима холодною була,
Морози, мов скажені, лютували,
Ворожа сила проти нас пішла,
А ми чинити опір сил не мали.
Тож гетьман у Острополі лишив
Загін маленький поспостерігати,
А своє військо чимскоріш повів
На схід, щоб десь позиції зайняти
Більш вигідні. Та, як не поспішав,
Далеко відірватись ми не встигли.
Остропіль швидко ворог подолав
Й вони за нами чимскоріш побігли.
Ми тоді лиш до П‘ятки підійшли
І думали у місті відсидітись.
Та плани, видно, в гетьмана були
Якісь другі. Рішив у полі стрітись
Із ворогом. Тож нам і повелів
Рухомий табір із возів ладнати
І табір той до пагорба повів,
Аби на ньому бій, нарешті дати.
Хотіли ще насипати вали
І табір наш ровами обкопати,
Та ж не вкопати мерзлої землі.
Надія на мушкети та гармати.
А тут й вороже військо підійшло.
Лиш табір наш на пагорбі уздріло,
Як посполите рушення пішло
В атаку. Та, лиш ближче підкотило,
Як ми впритул ударили з возів
З гармат, мушкетів. Їх ряди змішались.
Багато хто на землю полетів
Та так на ній лежати і зостались.
А особливо коней полягло
На полі тім. Кінноту би послати.
Та в нас її якраз і не було,
Не мали чим ми шляхту добивати.
Полишивши забитих на снігу,
Вся шляхта розвернулась, відступила,
Кривавий слід лишивши на бігу.
І тут у бій вступила нова сила –
Хоругви, що магнати привели
І, перш за все, Острозького гусари.
Вони кривавим полем тим пройшли
І на наш табір завдали удару.
Оскільки не було ровів, валів,
Вони близенько зовсім підступили
І довгі списи їх без зайвих слів
Всіх наших від возів тих відтіснили.
Не маючи чим битись проти них,
Ми мусили на відстані триматись.
А жовніри пустились з усіх ніг
Розтягувати табір, щоб ввірватись
Всередину. А далі вже страшна
Не битва – різанина почалася.
Тут знову кінна шляхта підійшла,
Що спершу взяти нас не спромоглася.
Тепер же повгамовувала гнів
І мстила нам за всі свої невдачі.
Нікого ворог клятий не жалів,
Хотів упень всіх вирізать. Одначе,
Косинський кілька сот нас згуртував
І, вирвавшись із табору, подався
До П’ятки. Нас ніхто не перейняв,
Бо ж кожен кров’ю в таборі впивався.
Коли вже наш помітили відхід
Та кинулися слідом, пізно стало.
Ми в П’ятці укріпилися, як слід
І вже зустріти ворога чекали.
Хоча тоді й хвалились вороги,
Що тисячі там наших положили,
Самі ж малими обійтись змогли
Там втратами. Інакше було діло.
Побачивши, що знову штурмувать
Нас доведеться, шляхта разом скисла.
Отож, багато в них лягло, видать
І довелося по другому мислить.
Нам також непереливки було,
Косинський тому посланців відправив
Для перемовин. Часу не пройшло
І ворог вже погодивсь на ту справу.
Оскільки битву виграли вони,
Тому й могли багато вимагати.
Та їм достало і тії війни,
Козацтво не схотіли дратувати.
Косинського лиш вимагали знять
Із гетьмана, награблене віддати
Й на Січ спокійно можем вирушать,
Лише магнатські землі оминати.
Нас же цілком влаштовувало те.
Домовилися та і розійшлися.
Косинського «зняли» тоді, проте
Він старшим нам, все рівно, залишився.
І навесні вже на наступний рік
Знов нас повів за правдою шукати.
Отримав у Черкасах кулю в бік
І нам назад тоді прийшлось вертати.

В платну клініку приватну
Дід приплівсь охоче.
Бо новину досить гарну
Уточнити хоче.
- Чув рекламу вашу нині,
Що особі кожній
Тут у вас, у вашій фірмі
Розмір збільшить можна.
Діда прийняли душевно.
Трохи розпитали.
Та старалися даремно.
Враз сміятись стали.
- Розмір збільшуєм. Це правда.
Недочули щось ви!
Бо ж про пенсію в рекламі
В нас не було мови.

19.03.2023

Хто в порухах твоїх любов застане,
А в погляді розвідавши жагу,
Зчитає сон, що в серце проникає,
І важить більше за його вагу.
Чи зважиш ти хто з поглядом навпроти?
З твоїх очей причасником зійшов,
І в порухах, що снять круговороти
Засвідчить чемно віддану любов.
Та хто ж вдихне його тремке видіння,
Коли в тобі не розгадавши ключ
В собі відчує інше ваготіння,
Яке з безумством ходить обіруч.
У тих орелях лиш одне призначення,
Гойдати те, що вже немає значення.

03.06.2019

Яка різниця, в чому ти обутий,
як під ногами вулиці Парижа?
І не лякає емоційна скрута
у трикімнатній європейській хижі!

Нема різниці з келиха чи фляжки
смакуєш ром у добру сотню років,
якщо пісні тобі співає пташка,
що надихає вже віки пророків!

Яка різниця – є в руці ліхтарик,
коли зоря горить на видноколі,
і не смертельно, в парі ти, без пари…
Але важливо – з ким ти ділиш долю!

Хоч летять в Америку
Скривджені війною, –
Проявів істерики
Меншає весною.
Бідами обідрані
Тилові герої
Стали пити відрами
Дорогі напої.
З рідних міст не вибули,
Хоч і постраждали
Тут, де досі вибухи
І сирен сигнали.
Зранку аж до сутіні,
Захмеліле військо
Проклинає путіна
Та усе російське…
19.03.23

Із маршрутки пізно ввечір
Жінка йде додому.
Голова болить, до речі.
Косить ноги втома.
Чує ззаду крики й кроки.
Люду ж більш немає.
Тип якийсь худий, високий
Щось кричить, горлає.
Йде за нею досить швидко.
Щось плете, бурмоче.
Треба руки в ноги, рибко.
Щось він, певно, хоче.
Може, бовдур. Може, й п’яний.
Може, злодій бути.
А здожене,- ще пристане.
Краще, певно, бігти.
Та у двір. А він за нею.
Вже й маха руками:
- Щось сказати тільки маю.
Лиш прийду до тями.
Підбігає в чорній куртці
Дядько, мов тополя:
- Чи не ваша у маршрутці
Синя парасоля?
Та зо страху – переляку
Ледве це почула:
- Так. Моя. Синенька в цятку.
Точно! Я забула!
- Бачу, бігаєте швидко.
Я ж не звик ганяти.
Той автобус недалеко.
Можна ще здогнати.

17.03.2023

Поки обдумую образ
Дії тяжіння до справи, -
Рима, як хмарка за обрій,
Геть подалася з уяви.
Слово відштовхує слово
І не пускає в рядочок
Вислів якийсь помилковий,
Що потребує уточнень.
Зайвою є позолота
Рим дієслівних між інших, -
Єдність думок і зворотів
Завжди збагачує вірші.
18.03.23

Згадав я дві історії старі.

Одна – про хлопця із КАДІ.
Він стрів дівчИну, закохався
і на побачення до неї
почав з гуртожитку кімнати
усе частіше утікати.
Товариші як не питали:
і хто, і де, і звідки, –
хлопець тільки мовчки
кімнату залишав.
А по закінченню навчання
вони побралися й поїхали
із Києва удвох.
Пройшли роки,
можливо, більше двадцяти,
і хтось з колишніх друзів
згадав на зустрічі в КАДІ,
що у цієї пари
вже є дорослі два сини
і що разОм живуть вони.

Друга історія
про хлопця із КІБІ.
Зустрів красуню він,
всім нею вихвалявся.
І друзі, і товариші –
всі знали про стосунки ті,
ще року не минуло –
вже наречена у фаті
і три весільних дня гучні
помпезно відгуляли.
А потім, рік іще не сплив,
та розлетілись, хто куди,
недавні молодята.

Мораль проста:
один із них як діамант
любов беріг,
а інший – розбазарив.

18.03.2023 р.

(уривок)

Чатують з схованих шпарин в голодних свідках очі,
Та мислиш ти: «Свої діяння в тиші схоронив»,
Вчинивши ж підле зло, під злим покровом ночі,
Ти сам не знав, а таїну розкрив.

І
Зоріла ніч в вогких травневих шатах,
У хвилях сяйва місячних блукань,
І в цім промітті бачилась розплата,
Гроза, нізвідки вибухла, булатна,
В знамення тихих, страчених зітхань.
Нізвідки вмить зчинились вітровії,
Як із небес зійшла промітна тінь,
Шубовснув спалах, мов зімкнулись вії,
З набряклих хмар спустились срібні змії,
І безліч гніву сповнених створінь.
Мов полоснув хто скальпелем по сфері,
Як з лона місяця з’явилася рука,
І в згустках хмар в побляклій атмосфері,
Скресала плоть у видноті химерній,
А в ній буяла дика нагота,
Яку ніяк не спишеш на папері.


ІІ
І в цій молочній млі в звучаннях грому,
Метнулись зорі повз вощаний шпиль,
І ваготіли в вихорі страшному,
Черкання світла при дощі рясному,
І буря вивергала лячний квиль.
В склепінні неба вирвалась хорея,
В палких, строкатих лініях грози,
І випинались з тучної лівреї,
Дугою клуби в місячній камеї,
Із бірюзовим відблиском роси.
Стрімливо буря вщухла, як ступила,
Вона між зорі, в плетиві нічнім,
В ході цибатих ніг жарінь манила,
І в бризках з хмар лілового чорнила,
Зійшла з висот, де захлинався грім,
І перса в безвинності розкрила,
Та глуму не було в лиці хмурнім.

ІII
В тремких розливах роздавались кроки,
Пагіння крон схилялося до ніг,
І в цій покорі клекотав неспокій,
Коли пила з тіней калюжних соки,
До поки обрій сяйвом не знеміг.
В провалля тьми злягла уява хвора,
Злетівши стоком спорожнілих снів,
Сон розуму, як бач снує потвору,
І страх земний, що дивиться угору,
З цього видіння вирватись хотів.
Крізь лите скло в тьмяних його відливах,
В північнім часі розпашних годин,
Щезав в упитій вулицею зливі,
Холодний образ. І душа мрійлива,
Звільнялась від розмарених картин.
Але поглянь, двійник з якогось дива,
Явився нам без відома причин.

ІV
В легкім вбранні з тонкого маркізету,
Пашіла плоть в принадності своїй,
А на руках трималися браслети,
В тонкому ж поясі гойдалися кисети,
Ох скільки ліній звабливих у ній!
В поспілих грудях дихання здіймалось,
Гарячим духом пах її парфум,
В очах кокетство пристрасно кохалось,
І без торкань, до тіла доторкалось,
І пронизав в блаженстві серця струм.
Ім'я назвала… Ах, цей чудний голос,
Ах, скільки барв спліталося у нім,
Мов в древній знак – містичний уроборос,
Все смертне вмить й живе зімкнулось колом,
Та стиснути красу в обіймах, втім,
Й вінок сонетів був би надто кволим,
В травневім запалі, і серці навіснім.

13.08.2019

Я закохався? Ні, не може бути!
Це нереально-дивовижний сон!
Одіти добровільно знову пута?.
То лише виграє тестостерон!.

Ти закохався у свою уяву! –
нашіптують зусюди голоси.
Гуртує свиту люцифер лукавий
і так було завжди, у всі часи…

Я закохався чи сьорбнув отрути?
Можливо сон або самообман…
А може дідько усі карти сплутав?
Ні, то таки уже природний стан!

Люблю тебе до захвату, до болю,
вже полонить психоделічний рок…
І кожна ніч – побачення з тобою,
і кожен сон – мандрівка до зірок!.

Ти забагато думаєш про те що було і що буде
Забудь, це не важливо і ніколи не стане
Яка різниця що подумають люди
В тебе й без них заглибокі рани

у тебе є право бути щасливою
Є право радіти і посміхатись
У найбільшу негоду, навіть під зливою
Ти маєш продовжувати сподіватись

Чого б це не коштувало, будь завжди
усміхнена
Благаю, сподівайся на краще
Ти будеш, будеш скоро звільнена
Як би не було болісно, як би не було тяжко

7 лютого, 2023

Життя одне… У кожного одне –
інакше не було, нема й не буде!
І хай там що – колись воно мине…
І байдуже, що потім скажуть люди!

Частину більшу вже пройшов шляху,
а смак лиш починаю пізнавати…
Хоча не відчуваю я страху,
та жаль часу даремно марнувати.

І кожен день вже на вагу світил,
стікають по чолу краплини-миті,
тьмянішає зірок небесний пил…
Усе, усе не вічне в цьому світі!.

Життя одне… На жаль, всього одне.
У кожного своя Голгофа, Троя…
І лише той, хто вчасно це збагне,
його смакує щонайменший прояв!.

І
Куцому до зайця не далеко.
Недалекі їхні візаві:
когуту ку-ку у голові,
жаба уповає на лелеку...
висловити легко і нелегко
уявити, – це є селяві.

ІІ
Наче, окуповані: майстерні,
конкурси, комісії, журі...
що не член із еспеу, то геній,
що не судді, то коняки темні,
що не витвір – опус попурі.
Місія совкової культури:
грамоти, дипломи видає...
авторами куплені в натурі
як нове досягнення своє.
Попереду ті, що визначають,
де, кому, за що, який калим...
є лауреатом головним
той, що найвеличнішого славить.
Тішимося іродом новим.

ІІІ
Всі укази видає найвищий:
хай і гірші, але кращі інші, –
вирішили слуги очмани
і городять члени і чини
вищі перелази і тини.
Офісу і коміку видніше...
...............................................
Видно зацікавлені вони,
щоб ішли у засвіти да-Вінчі.
Їм не заважають пересічні
номінанти дір на ордени.

03/23

Як в тирі, на полицях шафи
стоять Пушкін, Блок і Толстой.
Міркую: із кого почати
чинити розправу і суд
за знищені храми мистецтва,
музеї Приймаченко, Сковороди...

Ніколи не славив чужого
та на бомонд ворога,
не дивлячись на обставини,
не піднялася рука.

17.03.2023 р.

Вчорашнє «Дякую» упало на асфальт
Сьогодні зранку,
Щоб стати чорнотою чорних шпальт
Ще до світанку.

Вчорашнє «Дякую». Чиїм воно було,
Що за водою
Пішло і стало на крило
Над суєтою?

Чом не злетіло, не зірвалось стрімко з уст
У синій простір?
Чом не припало до душі комусь,
Не стало гостем?

Розіпнуте на струнах чорних шпальт,
Розбите друком,
Вчорашнє слово, те, що впало на асфальт,
Чи стане звуком?

12.01.2023

У завислому тумані,
Над притихлою рікою, –
Сонце жевріє ще зрана,
Мов пригашене імлою.
Синь води та зелень луків
Прив’ядає поступово
І приходить час розпуки
У напливі присмерковім.
Хоч чекаю безнастанно
На прояснення майбутнє, –
Днині думка притаманна
В цій поезії присутня…
17.03.23

Було то у часи тепер далекі,
Коли в дикунстві люди ще жили.
Ще пірамід ніяких не звели,
На антилоп ще полювали предки
Тих, хто ті зіккурати возведе
У Межиріччі, що сягнуть до неба.
Вирощувати щось в землі для себе
Навчились люди лише де-не-де.
Що знайдуть – їли. Ще жили в печерах.
А, де нема – ладнали халабуд
З гілок і листя, в них й селився люд.
Як вполював що, то тим і вечеряв.
Ото хіба Ієрихона вже
Й Чатал-Гуюка височіли стіни.
Ліпили де з каміння, де із глини
Тісні домівки. Поміж них вужем
Іще тісніші вулиці були,
Що й перехожим важко розійтися.
Та ж люд в міста ті неспроста селився,
Бо ж навкруги їх дикуни жили,
Що заздрісно дивилися на світ,
Де люди можуть досхочу поїсти.
Не кожному дало притулок місто,
Для того за душею мати слід.
Тож, як на світ поглянути згори,
То скрізь дикунство між людей панує.
Лиш де-не-де міста вже люд будує
Найперші з тої давньої пори.
Десь починають землю оброблять
Або стада худоби випасають.
Та сторожко навколо озирають,
Чи хто не йде, аби добро забрать.
Коли ж із Анатолій, Палестин,
Де люди почали інакше жити,
Могли б ми ген на північ полетіти
Над морем Чорним, ще тоді пустим,
Бо хто ж на те міг зважитись тоді,
Щоб в море вийти, плавати по ньому?
Так от, якби краї маловідомі,
Хто із небес високих оглядів,
То від Карпат поміж Дністер і Прут
Побачив би здивовано картину:
Міста і села над річками тими
Десятками і сотнями встають.
І схожі всі один до одного.
Як правило, майдан у центрі – коло,
Великі хати купчаться навколо,
Причілком до майдану отого.
Згори – так наче сонечко тобі,
Яке навкруг проміння розпустило.
Чим більше люду у селі тім жило,
Тим більше кіл з будинків. Далебі,
Як сонечка по всім степу лежать.
Навколо густо ниви зеленіють,
Ячмінь, пшеницю, просо люди сіють.
Стада худоби по степу біжать
У пошуках солодкої трави,
Якої по степу кругом багато.
Є де худобу людям випасати.
А там бики, корови, вівці є,
І свині, табунами ходять коні,
Ніхто їх не тримає на припоні.
Тоді худоба більше і дає.
У тих містах і селах жив народ,
Якого ми трипільці називаєм,
Бо справжнього їх імені не знаєм.
Жили, робили на землі. Так от,
Я про одне з таких великих сіл,
Чи, може, міст хотів би розказати
Історію. Кому цікаво знати,
Опустимось і глянемо навкіл.
Дорогою, що вздовж ріки лежить ,
Йде чоловік із торбою на плечах.
У ній, мабуть, найважливіші речі,
З якими можна у степу прожить.
Обвітрене лице до чорноти
Говорить, що багато він блукає,
Своє лице до сонця підставляє.
Що змусило його отак іти,
Сказати важко. Бо ж в часи оті
Всі люди роду-племені тримались
І від своїх осель не відривались.
Отож людину стріти на путі
Було нелегко. Як товар везли –
Там мідь, чи кремінь, чи то посуд,може,
На волокушах, зазвичай, дорожніх,
Які чи коні, чи бики тягли,
То йшли гуртом. А поодинці – ні.
Хоча розбоїв мало на дорогах,
Воно й від хижих звірів засторога.
Людині важко у степу одній.
Та чоловік уваги не звертав
На те, ступав і широко і легко.
Уже й село видніється здалека,
Навкруг жовтіє нива золота.
Жінки пшеницю з того краю жнуть,
Серпи в руках мелькають дерев’яні.
Пластини міцно вставлені крем’я́ні
Зрізають стебла. У снопи кладуть.
А слідом діти ставлять у стіжки.
А там чоловіки вже рало тягнуть,
Під новий урожай зорати прагнуть.
Тягти те рало – труд такий важкий.
Помітять чоловіка на шляху,
Подивляться, чи то який знайомий
Із пасовиська поверта додому.
Чи, може, вість яку несе лиху.
Та й за роботу. Вже біля села
Садки ростуть – там яблуні і груші,
Смородина, калина тішать душу.
Людина кожна скуштувать могла.
Та чоловік, хоч і з дороги був,
Не рвав нічого, рушив до майдану,
Де, знав напевно, зазвичай застане
Старійшин. Ледь з дороги завернув
Й одразу попід хатою в тіні
Їх і побачив. Підійшов, вклонився.
- Ти, чоловіче, звідкіля прибився? -
Спитав один, - Сусіда нам чи ні?
- Ні, не сусіда. З дальніх я країв.
Пройшов земель і сіл таких багато.
У вас тут хочу на спочинок стати,
Можливо і закінчаться мої
Отут дороги. Може, десь піду.
- А як же звешся? – Звуся я Папаєм.
- А, чоловіче, хист до чого маєш?
- Всього потроху. Як у вас знайду
Для себе втіху – лишусь назавжди.
Як на те, звісно, дозвіл буду мати.
- Ну, що ж, є в нас для подорожніх хата,
Живи поки собі, але гляди,
Порядки наші рушити не смій,
Бо проженем, а то ще і скараєм!
- Шановні, я порядки ваші знаю,
Вже проживав в місцині не одній.
Отак Папай в селі і залишивсь.
Спочатку всі на нього озирались,
Чужого зрозуміти намагались
Та він спокійно, не нахабно вівсь.
Поволі звикли. В хаті не сидів –
То він у полі, то із пастухами,
То у гончарні возиться з горшками.
І все він знав, і всього він умів.
І, навіть, те, чого у тім селі
До цього і не вміли, і не знали.
Хоча би рало, полем що тягали
Та сили укладали чималі.
Раніш не знали, правда і того.
Мотикою ямки лише копали
І колосок у кожну укладали,
Надійно засипаючи його.
Зерно із того й виростало в них.
А потім хтось придумав оте рало,
Яким твердючу землю і орали.
Тож додалося площ їм посівних.
А як інакше – бо ж село росте.
Нові роти – їх треба годувати.
Мотикою того не накопати,
Хоча і рало – діло не просте.
Папай з тим ралом полем теж ходив.
Та волокушу із биком побачив,
Сів собі та й задумався добряче,
А потім більше рало спорудив.
Місцевого умовив коваля
Ріг того рала міддю обкувати.
Став оте рало до бика чіпляти,
Як волокушу. Всі лише здаля
На те дивились. Вийшов в поле він,
Бика того легенько поганяє,
А сам на рало добре налягає
І запросто пройшов один прогін,
За ним іще. І глибше рало йде,
І менше сили треба витрачати,
Адже не треба рало те тягати.
Бик його тягне, а орач веде.
Робить таку роботу залюбки.
Взялись чоловіки биків привчати
Та рал собі великих майструвати.
Зорали скоро землю вздовж ріки,
Щоб можна було всіх прогодувати.
На тих полях ячмінь густий стоїть
А на других підня́лася пшениця.
На хліб вона, щоправда, не годиться
Та кашу з неї запросто варить.
Поки возились з тим чоловіки,
Папай став до гончарства придивлятись,
Як гончареві важко управлятись,
Втрачати скільки сил своїх, поки
Той горщик вийде. Глину заміси.
То добре, що своєї вдосталь мали,
Попід високим берегом копали.
Качали до тонкої «ковбаси»
Й ліпили стінки посуду з того.
Та цілий день навкруг стола ходили,
Все вище й вище стінки ті ліпили,
Поки і зліплять горщика всього.
Папай за тим довгенько пригляд вів,
Аж доки зрозумів, як поступати.
Спочатку взявся стовпчик закопати,
Вершечок потім в ньому закруглив.
Зробив стільницю круглу, продовбав
В ній ямку, щоб зі стовпчиком співпала.
А далі справа геть простою стала,
Надів стільницю на той стовп і став
Її крутити. Хоч нелегко йде
Та ж крутиться. І гончару вже легше,
Навколо столу цілий день не чеше.
Рукою однією круг веде,
Другою ліпить горщик, миску чи
Якусь макітру. Швидше йде робота.
Вже й горщиків багато біля плоту,
Щоби гарненько випалить в печі.
А у Папая інтерес пропав
До гончара. Він знов ідею має,
Удома щось пиляє і стругає.
Хоч кожен, мимо йдучи, зазирав
Та мало що із того зрозумів.
Якісь круги під стіну дерев’яні,
Дрючки тонкі, обтесані старанно.
Папай же дірки у кругах свердлив.
За кілька днів докупи все зібрав:
На ті дрючки надів круги гарненько,
Та закріпив їх чопами міцненько,
Усе то волокушами з’єднав.
Привів бика, запріг у все оте.
І бик потяг – воно і покотилось.
Всі люди зачудовано дивились –
Таке б, здавалось, рішення просте,
А от ніхто додуматись не зміг.
Не довго, правда, думали-гадали
І возом ту диковину назвали.
Так що Папай і в тому допоміг.
Багато іще вигадав дрібниць,
Якими люди гарно торгували
З сусідами: і кремінь з того мали,
І мідь, й бурштин – везли із різних місць.
Так і казали: «То Папай нам дав!»
Звідтіль і слава про його́ пішла,
Та на віки його пережила.
Мабуть, ніхто такої і не мав.
Відтоді проминули сотні літ.
Міста трипільські вже давно пропали,
Травою ті місця позаростали.
Поволі почав змінюватись світ.
В Єгипті піраміди почали
Вже зводити, в Шумері – зіккурати,
Міста уже взялися будувати.
В степи у наші скіфи вже прийшли.
Змішався з ними весь місцевий люд,
Навчивши скіфів землю обробляти,
Горшки ліпити та вози ладнати,
Що з давніх пір уже уміли тут.
Вже мало хто про тих трипільців знав,
А от Папая досі пам’ятали,
Його уже за бога скіфи мали,
Який із неба їм дарунок дав –
Плуг і ярмо, ще чашу і сокиру,
Які молодший Колаксай узяв
І скіфам той дарунок передав,
Яким і користуються допіру.

Хай прийде ясна ніч
на зміну всім похмурим дням.
Хай змінить вона голос протиріч
жаданим спокоєм в очах.
Накриє його безголосся
в нечутних словах.

Заговорять вітру голоси,
заслухаються їхнім говором зірки.
Сплетуться ночі вихори
й слідів тонкі відбитки.
З'єднаються їх тіні воєдино,
зіллються силуетів витки.

Хай здіймуться їх постаті,
їх тіні безмежно ясні.
Хай ними вкриється небо
і кожен клаптик землі.
Хай стане тишею галас,
знищить гамін гучний.

Хай його теплі обійми вві сні
стануть легкістю в душі.
Хай стишить він репет
голосів гомінких.
Вічність зміниться
спокоєм горизонтів ясних.

16.03.2023

В цих синкретичних таблицях останніх часів,
В предметах кімнат, що куйовдять й задурюють голову,
Ти перечитуєш заново сотню разів,
Пихате майбутнє тихим і здавленим голосом.
В портретах минулих тасуєш холодні зразки,
Обрядами вщерть примітивними, дивними танцями,
У передпокої співаючи, пальцем руки
Гортаючи пил інкрустований срібними тацями.
Подібно коли в смітнику ти шукав капіляр,
А промивши сплітав, брелок прозорої рибки,
Заради забави. Признайся відверто, ну що тобі той Абеляр?
І що Елоїза? І їх листування потерте, і тобі непідсильне, дике.
І навіть коли оголосиш, як хресний похід,
Шукаючи в зав’язях літер любовну відвертість,
Проголосивши серця, що страждають від бід,
Усе, що проявить голос – твою непричетність.
І твій корабель, що постійно збирає пил,
На підвіконні, ніколи не пуститься милями,
Усе, що подує – це подих, щоб з жовтих вітрил,
Зігнати пилюку, моделі, - не бігти за хвилями.
І весь твій надуманий погляд з прочитаних книг,
Застряглі осколки між яснами слів – афоризмами,
Ти ж не зможеш, насправді, первісне вирвати з них,
Тобі доведеться в кімнаті безсилля визнати.
І страшно коли лихоманкою виступить ліс,
Обступить стіною високою, здовженим конусом,
І здушить перина уяви панічний навіс,
Коли від жахіття уражений випитим голосом.
І ось над тобою портрети і люстри висять,
Тонке ж простирадло здається на дотик двотомником,
І давні, первісні перекази ночі страшать,
О бійся почути і стати їх вірним паломником!

30.07.2019

Крик скаженої рисі.
Кров на людному місці.

Крадькома – так, щоб звідси –
так, щоб далі від міста…

Знов долається відстань.
Знов лишаєшся чистим.

Знов позаду у місті
кров на людному місці.

Причаївся в Поліссі
крик скаженої рисі.

Ліс під листям навислим
збереже чорні мислі…

Од землі і до висі
крик скаженої рисі.

Тільки гріх воплотився –
но́вий план народився…

Ось не вистачить хисту!
Ось над прірвою виступ!

Далі міст, далі пристань.
Далі відстань і місто.

Там – що пити, що їсти.
Тут – подохнеш колись ти.

Так прийдеш, ніби гість ти.
Принесеш добрі вісті.

Уживешся на місці.
З кимось спатимеш в ліжці*.

Цілуватимеш ніжки.
Вдень читатимеш книжку.

А вночі тишком-нишком –
наче котик на мишку!

Гроші в шафі й під ліжком,
гроші всюди, ще й з лишком.

Залишається нижче
познайомитись ближче.

Пошукаймо дурних ще –
і повернемось вище.

26 липня 1996 р., Богдани́

–––––––
* попередній варіант: «в ліжку»

На світі так незатишно без тебе,
Здається все безбарвним і чужим.
А ти десь там, на півшляху до неба
І зазираєш в душі нам, живим.

Попутники із власною журбою
У засвітах зустрінемось з тобою.

Каждый раз смотрю на тебя я как в первый
Каждый раз мне трудно дышать
Обретаю покой постепенно
Я как будто научился летать

Я был раньше несчастен, а теперь я счастлив
Это ты подарила надежду
Сквозь боль и страдания на друг друга глядим
Пусть всё поменяется, но любовь будет прежней

Мне радость приносит один лишь твой вздох
Вздох - воплощения счастья
Найду к тебе путь из миллиона дорог

...Отямлюсь, встану і піду
Куди, подумаю в дорозі?!
А заримовану ходу -
Зашліть сватів, устрінуть в прозі

Не вихваляйте, все що зміг,
Очима вчасно запозичив…
Скажіть, на радість, чи на гріх
Я задарма ото стовбичив

У дощ, у спеку поміж спек…
У черзі, де б не був, слухняно?
А гамір ваш бібліотек…
На читку шліть фортепіану

Отямлюсь, встану і піду
І ради бога, будь що буде
Як тільки згубу віднайду -
Про це співатимуть усюди…
15.03.2023.

* * *

Їжте хліб.
Це не тіло Ісуса, це просто хліб.
Наливайте вино.
Це не кров, а кагор – та й годі.
Ми навряд чи в минулім столітті
перемогли б;
у теперішнім
наче з’явилась
така нагода.

Скоро сакурам час.
Потім – яблуням та бузку.
(Як же скучили всі ми
без сакурово-бузкового!
Тож у мріях і досі –
розмай без ракет, без куль.
Ілюзорні ці мрії
набили уже оскомину).

Що війна розпочнеться,
я впевнений був на сто.
Та й багато хто знав
(хоч вдавав, що не вірить): СТАНЕТЬСЯ.
,,, А Спаситель утретє вже
падає під хрестом –
і, на жаль, це не фініш,
а тільки дев’ята стація…

Та гряде Воскресіння.
Посунуть на схід фронти.
Це колись не могли,
нині час покінчити з зайдами.
Доливайте червоне.
У келихи, не в потир.
Їжте хліб.
(Просто хліб. Па-ля-ни-ця. Нічого зайвого).

Ти п’янка, мов ковток вина
І палка до нестями, ревнісна,
А очей вогняна краса –
Віддзеркалення безкінечності.
Пробудила мене від сну
І тепер повний сил, бадьорості.
Відчуваю, що я живу,
Розцвіла призабута молодість.
Пам'ятай: я навіки твій —
Не святий, та давно розкаяний.
Найприємніша із утіх —
Називати тебе коханою.

Жар без тебе згасає холодом
І нікчемні найбільші звершення.
Від любові втрачаю голову…
Я кохати тебе приречений.


15.03.2023

Стягло перевесло всі здриги в недвиги.
І небо вже скресло, і хмари, мов криги,
пливуть собі скресом аж до небокраю.
Я зором, як лезом, своє небо краю.

Між хмар, у прозірах* рясніють дзвіночки,
а я із днів сірих сплітаю віночки.
Події і дати збираю у долю,
щоб порівну мати утіхи і болю.

Усе в моїй волі, ніщо не завада:
ліворуч – хай болі, праворуч – відрада.
Усе справедливо, все чесно і тихо:
праворуч он – диво, ліворуч ось – лихо...

*прозір – просвіт

09.03.23

Три ноги ножиць краяли край долу долівки,
поруч два гризлі гризли вірша задню кінцівку,
вулики вулиць плутали пута у Афродіти,
в мою макітру маку насипте, хай і не зійде,
та задарма матиму я чим торохтіти.

14.03.2023 р.

Можливо птахи, як і люди нудьгують за світлом.
На пляшки з повітрям колись закоркованого погляду -
Чіпляє наліпку з далеким-далеким спогадом
Пам'ять. Чи...
Можливо, птахам однаково і картина світу
Оживає для тих, хто шукає прозорий вихід
З пейзажу безкрайнього неба у вічність підрамника.

12.06.2021

Яку тримаєш сторону, людино,
у вічній боротьбі добра зі злом?
Підтримуєш чию ти половину
і зігріваєш участі теплом?

Ненавиджу і юд, і лицемірів,
говорунів про сталий паритет…
То фарисейство в цім життєвім тирі –
тримати показний нейтралітет.

То єзуїтство, навісні зітхання,
облуда, що випалює дотла…
Нейтралітет у цім протистоянні –
то бути все одно на боці зла!

І доки існуватиме у світі
той піїтет по імені «ганьба»,
а зло плестиме підло рабства сіті –
триватиме ця вічна боротьба!

Не вірю, що все це — вчорашня реальність.
Розмито, нечітко, немовби у сні,
Хоч стіни ті самі, та сама вульгарність
В їх кольорі, сутності та й взагалі...

Блукаю понуро, нема ностальгії,
Одна лише сірість, похмурість кругом.
Немає печалі, нема ейфорії —
Безлика картинність за тріснутим склом.

І небо засмучене, ніби нерідне,
Майданчики, лави — ну, зовсім чужі.
Десь чую відлуння глухе й жалюгідне,
Мов здавлений стогін тремтить з-під землі.

Щодня живу "завтра", а що було "вчора" —
На звалищі пам'яті, наче сміття.
Тепер, мовляв, інший — дорослий і гордий,
Хоча у душі я — те саме дитя.



Червень 2012р.
Березень 2023р.

Усівся каменем до стінки…
Ще не висох з пюпітра слід…
Тягне інколи як до жінки
А ні тріщинок, моноліт…
Зачекайте, пане Лисенко
Нас тривоги тут день у день
Що поробиш, розколисано
Людський фактор для них - мішень…
Дограватимо тую пісню
Що з пюпітра торкалась губ…
Не зважайте на пору пізню
Хай хвилюється душогуб…
14.03.2023.

Низький уклін вам, добровольці,
подяка, шана, слава, честь!
Великим людям, просто хлопцям,
жінкам, дівчатам… Це не лесть.

Життя не шкодували, силу
усьому світу довели.
Вітчизну ви грудьми закрили,
спасли народ від кабали!

І нині мерзнете в окопах,
по лезу бритви кожен час.
Полями і по мінних тропах –
у бій за кожного із нас!

Хвала вам, воїни-солдати,
усім: живим і хто поліг…
Усім, хто міг не воювати,
але зробити це не зміг!

Мені знедавна стала цілим світом
троянда мила, білі пелюстки.
Весною пахне – я чекаю літа,
та осінь посріблила вже виски…

Тендітний стан усе перед очима,
звисають русі коси із рамен.
Не розумію, в чому тут причина,
але чомусь пригадую Кармен…

Усе частіше хочеться літати,
навколо знов співають солов’ї…
Ой, жартівниця ця природа-мати!
Поглянь, чаклунко, на літа мої…

Не Васнецовський «Витязь на розпутті»
І не боксер, котрого так назвали спортивні шалапути,
Що під ударами Кличка змусив Росію сміятися на кутні,-
Стоїть незмінно на розпутті Путін.
В ботфортах Петрових потонувши по самі вуха,
Силкується в нову добу ввійти, та нескладуха:
Ладен би невгамовний мачо
Лізти туди хоча б і рачки,
Але не всі ще вороги потоплені в сортирі,
І журналістів ще не всіх поубивав Кадиров,
Руками обома треба тримать бомбу зловісну,
Отож лишається співати сталінську нудотну пісню:
«Я світ увесь в лещатах ядерних затисну!
А як непокірну Малоросію кровію окроплю,
За тиждень приневолю всю Європу!
Америку умить зітру на порох –
Вона ж віддавна найзаклятіший мій ворог!..»
...Стоїть незамінимий витязь на розпутті.
Не імператор ще, бо ж борсається Росія в каламуті.
За рейтингами, що зашкалюють за двісті,
Не в змозі чуть, як невблаганно з того світу
Вороном кряче Муамар Кадаффі:
«Готуйсь, кремлівський орле, до аутодафе!»

Змінюється все, що завгодно:
погода, природа, добробут народа,
пори року, колір потоку,
мода, емоції, Windows опції,
цілі і мрії, в новинах події, –
змінюється все, крім людини.

Трус назавжди залишається трусом,
підлий готовий на підлість щодня,
ну а хоробрим – слава навіки
тим, хто за волю віддали життя.

12.03.2023 р.

Це місто снилося мені
давно... ще пам’ятаю
і готику у вишині,
і скелі, де у глибині
тече ріка у наші дні,
водою умиває
високі кручі... береги...
а ось архітектура
моста у вигляді дуги,
і звідусіль, і навкруги
чужі язичницькі боги
та абревіатура
латиницею на стіні
тунелю віадука...
і як в об’ємному кіні
у небі темному – ясні,
урочі зорі у вікні,
неначе сни у руку,
які мене дивують тим,
що білий світ широкий...
зі мною стародавній Рим,
місцями – мій далекий Крим
і де-не-де Вітчизни дим
їдкий, але солодкий.
У ту ж ступаю течію
удруге... це буває,
коли, неначе, у раю
молюсь за душу нічию,
тому у цьому дежавю
її ніде немає.
Як невидимка у тіні
вона іще на волі
блукає у часи нічні
у тому місті, де вогні
горять як реквієм війні
під барабани долі.

03.2023

якби я міг розуміти прості речі -
я б зміг зрозуміти тебе.
твої думки, твою міміку, жести.
нажаль, у мене були двійки з психології,
і звинувачувати когось,
окрім себе,
було б просто нечесно.

я навіть не пам‘ятаю той вечір знайомства,
пісні, що ти слухала,
каву, яку ти пила тричі на день,
блокнот, який носила з собою,
і коли на хрещатику серед тисяч людей,
я впізнав саме тебе, твою постать,
і твоє трохи кудряве волосся.

це мало місце на пейзажній алеї
серед мертвих пагорбів,
що оживають влітку,
і дерев, що колись стояли зелені.
холодна безсніжна зима
змінила майбутнє
та уявлення про все, що я знав
(не звертайте уваги,
це просто слова).
дайте ще секунду для розуміння того,
що тоді відбулося,
і які це мало наслідки.
чи треба було плутати сліди,
як денні торренс,
або краще - просто сховатися?


якби я не прокидався спустошеним,
якби менше думав про роботу і гроші,
скоріш за все я б зрозумів її почуття,
її розуміння і ставлення до життя.
якби я переосмислив все,
що відбулося,
де був не правий і де оступився,
якби я не оберігав її листи,
як ту плащаницю,
а дивився б зі сторони
і приділяв увагу дрібницям,
я б зміг зрозуміти цю дівчину та її потреби.

можливо, я досі так і не знаю її,
або просто не той, хто їй треба.

05/01/2022

Ти розпустиш своє волосся
В день, що згубить усі метафори,
І настане – нічого кращого,
Як розбити античні амфори.
І настане – нічого більшого,
І нічого за подих вічності
В безмовному стані зречення
Від духу мистецтва античності.
Від слова і рими – стриманий,
Твоїм розхвильований поступом,
Як світлом, так і тінями випитий,
В кімнаті, в розвалинах простору.
Не залишиш нічого більшого,
Поклонінню, як формі та лінії,
Безперечно єдиним витвором
В колонах і в контурах пінії.
І в колонах коліна іконами,
І від поясу вище – копія,
І від поясу нижче – лонами,
Храм Венери – твоя історія,
Храм Венери – твоя колонія,
Вищий дух над людськими законами,
Храм Венери – твоя релігія
І корона жагливої сфери,
В рік такий від незмінної ери,
І назавжди у свою незмінність,
Як і вчора, як завтра й сьогодні, –
Не вільні й завжди голодні,
Ми.
P. S. Ваші паломники.

25.06.2019

(присвячується сестрі — Людмилі)

З думок не визбирую, з пам'яті теж,
та рідну світлину сховала подалі,
щоб душу не краяти поки живеш,
риданнями не сповивати печалі.

Холодним дощем запорошений сад
схиляє додолу спустошені стебла.
Махнула крилом в золотий листопад,
забравши з собою пів сонця, пів неба...

Здаля учуваю — відлунює твій
прощальний мотив на просторах блаватних.
Програли зі смертю жорстокий двобій,
утратили віру, вернути не здатні.

Хоч нам залишила на грішній землі
свій образ ясний і сновиддя тернові,
без теплих долонь осередок змалів,
довкола не вруняться маки шовкові.

Не тішить в блакиті політ ластівок,
пудова зажура на грудях камінням.
Зірвали з родинного древа листок,
хоч мужньо трималися ми за коріння.

Небесні канони прописані, та
не згодні на злеті шугати із вежі,
сльозами і кров'ю Ісуса Христа
заповнені всі інтернетні мережі.

Жалобні сповіщення — ще один цвях
у душу забито! О Боже, навіщо?
Скорботні плачі на старих сторінках
скрижалі в глухім потойбіччі навічно.

Невже за гріх людства — покара страшна
розсипала горе, як манну небесну?
Жахлива дилема — Господь й сатана,
чи зло переможе, чи світло воскресне?

У жорнах міцних перемелюють світ,
і кожній зернині готують могилу.
Я всотую спрагло Новий Заповіт,
а розумом й серцем збагнути несила.

13.03.2023р.

А я все стояла
Із хлопцем із любим
Та все цілувалась
Аж губи опухли.
А як кляті кури
Взяли тай запіли,
На двері воду лляла,
Аби не рипіли.
Навшпиньках ходила,
Щоб мати не чула
І не обудилась.
А мати не спала,
Обняла обох нас
Тай розцілувала.

На уроці клас регоче.
Бо дізнались нині.
Що у чомусь схожі наче
Люди і тварини.
Руку тягне учень сильний:
- Це довели вчені.
Я читав, що гени спільні
Маєм ми і свині.
Поруч хтось сміється з нього:
- Бачиш, сам признався!
Ніби схожого нічого,
Я ж то здогадався.
Те, що ти свинюк конкретний,
Я б хотів сказати.
Бо мені контрольну вредний
Знов не дав списати.

13.03.2023