Зимовий вечір,всюди тихо,
В душі не сказані слова
"Пробач", "прости" і таке інше...
Невже це - я?? невже це - Я?

Зустрінь мене і все минеться
Я прокажу тобі слова
Які віллються в твоє серце
І знов горітиме душа

Закрию очі - ти зі мною
Такий простий, немов дитя
За що ж це я отак з тобою?
Прости мене, моє маля...

Трави схилилися – спатоньки-спати,
На деревах листя – золотисті шати,
В сонці купаються яблука стиглі –
Матимуть яблука сонячний вигляд.

Почорніле поле закриває очі –
Осені раде, бо спокою хоче.
Сонце всміхається нам наостанок,
Але ужé став холодним світанок.

До вирію треба птахам відлітати,
Дзвоник співає: «До школи, малята!»
Вітер розносить уже прохолоду,
І наче впала крижинка у воду.

Вже розлетілись малі павучата
На павутинках – домівку шукати.
Сонні комахи шукають шпаринок –
Зимовий чекає на них відпочинок.

Ховається холод в ранковій імлі,
Тишу-колисанку наспівує землі,
Сон навіває деревам і квітам
Про сонце ласкаве і лагідне літо.

«Осінь, Осінь» - сумно листя шепоче,
Листя з птахами до вирію хоче,
Тільки не вміє далеко літати,
Стелиться килимом – землю вкривати.

Небо посивіло з суму за літом,
Плаче дощами, хмарами вкрите.
Вітер бешкетує, холодом лоскоче
Стали дні короткі, стали довгі ночі.

Змерзли у хмарці маленькі краплинки –
З неба посипались перші сніжинки.
Морози провіщують кішка і птах –
Зиму стрічати йде Осінь на шлях.

Жовтими промінчиками очей
Блідо-рожеві троянди
Спостерігають за
Мною і ним у вітальні.
Чверть години тому
Я поставила їх у кошик
Додавати кімнаті витонченості.
Він приніс їх заради любові
До мистецтва німого кіно.
21.04.08

Ось небо. Вічне і завжди мінливе.
Над горизонтом - хмар хвиляста грива.
За ними інша хмара височіє,
Її вершина, наче сніг, біліє.
Над усіма здіймається та хмара,
Немов гора, немов Кіліманджаро.

Проходить мить - і не лишилось сліду
Від цього неземного краєвиду.

(за мотивами однієї газетної статті)
"От Москвы до самых до окраин
с южных гор до северных морей
человек проходит, как хозяин..."
(слова з пісні)

Розповім я вам, панство любеє,
та й бувальщину, та й билиноньку
про статут про свій, монастир чужий --
у прислів'ї як давнім мовиться...

Як до міста раз, та й до славного,
до величного й стародавнього,
що знаходиться у Німеччині
і Берліном звуть, та й столицею,
на постійнеє на помешкання,
та й прибув один із Туреччини --
літаком ачи може потягом,
пароплавом чи скороходами
над землею біг -- ми не знаємо.
Може в нього був, та й у власності
килим-самоліт зі старих часів.
Але ось він тут, молодик ставний,
той що турком був з діда-прадіда...
Та ж, відомо всім: турки -- славний люд,
всі народи їм мають кланятись,
цілувати їх аж під поперек.
Тож, забув юнак, що не вдома він,
і качати став, та й права свої:
"Я нємєцкую тарабарщіну
вашу нє пайму, да і нє хачю.
Ну-ка, школу ви здесь турєцкую
для маіх дєтєй і нівєрсітєт,
штоп калякалі па-турєцкі там,
мнє прідумайтє, да па-бистраму.
І тєлєканал, да і радіва,
і ґазєти здєсь, да журнальчікі,
саатфєтстфєнна, штоп турєцкіє.
І мєчєть вон там, на пріґорачькє.
Ну і ви мєня уважать далжни:
ґость -- панятіє єсть сфящєннає,
патаму са мной разґаварівать
па-турєцкі ви ліш абязани!"

...А мораль така у билиноньки:
як гостюєш десь, та й запрошений
сісти за столом із господарем,
НЕ КЛАДИ НА СТІЛ НІГ, РОЗЗУЙСЯ ХОЧ!

25.11.2008

Цей ранок стрічає мокрим дощем,
З учора налив по самі вінця.
Цілує у губи, ніс, щоки, лице,
Ховає за хмарами сонця проміння.
Небо невиспане, сіре, замурзане,
Просить води, дати вмитись.
Сльози небесні за вітром розвіялись,
Їх вистачить, аби втопитись.

Біла стеля, неначе пустеля,
Запах ліків, білі халати,
Не соромтесь, не бійтесь - відкрито,
Заходьте до мене в палату.
Душевна, тепла розмова
Зміцнить мої нерви,
Вип’єм чаю – зігрієм серця,
Поговорим відверто.
2006

Ніщо не виклика захоплення
І дику радість у очах. Хоча…
Світ, мов звіринець,
Сиджу у клітці, наче птах.
Марні шукання й сподівання
Вдосталь виснажили,
Тягнуть вниз. Сказати вихід?
Це ж сюрприз.
Сюрприз життя готує,
В блискучій обгортці.
А розвернеш - і з жаху вмреш.
Вже сидячи в своїй коробці
Очікуєш наступного сюрпризу,
Ти насторожі. Душевна криза.
Тоді залізеш у коробку
І сидітемеш. Нема довіри до життя,
Бо дурить нас, лише як може.
2006

Щоб криза нас не діставала,
Щоб Україна процвітала,
Безбідно щоб усім жилось
І добре їлось і пилось,
Щоб люди гроші заробляли,
Податки в шафи не ховали,
Щоб не за кольором вони
Були і в шані і в ціні,
Щоб їх за гроші не купляли,
Щоб синіх білим не лякали,
Щоб не лякали навпаки
І щоб великі кулаки,
Як аргументи, не здіймали
Чоловіки в сесійній залі.
Для цього є великий двір,
Ідіть до нас, шановний сір.
Бо про життя людей нічого
Ви не дізнаєтесь нового,
Ідіть до нас та поживіть,
Тоді й почнете щось робить.

Податки зменшіть для початку,
Зніміть тягар важкий податку
З плечей селян та фірм малих –
Ви ж розкулачуєте їх!
Цивілізовані закони
У нас чомусь ще не в законі,
Театр дивитись все життя
Втомився вже, їй Богу, я.
Хто винуватий? Що робити? –
У найми скільки нам ходити?
І скільки ще потрібно сліз
З реформами щоб зрушив віз?
Ми вже втомилися чекати –
Життя іде, старіє мати,
А ви все ділите добро –
Країну, Київ та Дніпро.

Яке байдуже й сонячне опівдні
це давнє місто. Так я і хотів,
смиренним бути, наче ґанки мідні,
де жовтий плющ недавно шелестів:
нехай отруйну спрагу почуттів
заступлять барви осени погідні.

У них розтануть незнайомці рідні,
і зацвітуть у людній самоті
Твої звабливі обіцянки срібні,
такі ж нездíйснені, такі ж святі.
Не маючи надії на меті
вони тепер безжурно-самоцвітні.

Їм горниці вготовані догідні
в наполовину срібній голові,
вони розсиплять спогади тендітні
в укритій срібним порохом траві.
І навіть сірі мури вікові
стоять сліпою радістю вагітні.

Освятять вечір у вологій пітьмі
блідих костелів гори мовчазні,
і коло них урочі, старожитні
реклам тривожних матові вогні.
Та вже несила вірити мені
у ці живі прозріння заповітні.

Старі відбитки радісного болю,
ви знаєте, що знову зацвісти
я вже ніяк себе не приневолю.
Зі свого каземату самоти
я можу вам у жертву принести
лиш осінь, Львів і трошки алкоголю.

2008, пізня осінь

Колискову тобі заспіваю тихенько.
Поцілую в чоло легенько.
Підіб'ю подушку та ковдру поправлю.
І серце своє біля тебе зоставлю...

Міліють ріки вулиць,
Й не так уже шумлять -
Зникають голоси околиць -
Люди сплять...

Якщо ти дивишся в своє вікно,
То знай, що я роблю те саме.
Знов розправляю я своє одне крило.
І я також не в згоді поки з снами..
Також вдивляюся у кожні із очей,
Які по черзі гаснуть..
Я, як і ти - володарка своїх ночей,
Хоч поступаюсь троном часом.
Також знаходжу в темряві спасіння.
Найкращу музику я чую - тишу.
Не подолаю я сама земне тяжіння -
Своє крило тобі, теж однокрилому залишу.
За себе і за мене ти -
Злети...

Вдивляюся я знов у чорне небо.
Солоний присмак на губах.
Я знов пишу вірші лише дя тебе..
Сумний, самотній, однокрилий птах.
24.11.2008

Холодний вечір випускає па́зурі,
Шматує вітер хмари нашоро́шені,
І зорі з неба підглядають на́зирці,
Такі поодинокі і непрошені.
У далечінь холодну запроторені,
І у сузір*ях назавжди прописані,
Свою стежину в небесах виорюють,
Провидиці зі списами первісними...
Хто заздрить зорям у повстині-матриці?
З бездушними лабетами- орбітами?
Холодним дивом можна милуватися
Та хто його у всесвіті любитиме?

Не було багатих, бідних,
у водоймах заповідних
плигав сам у юшку пструг*,
не ждучи на диктатуру,
сам ведмідь приносив шкуру,
честю жінки був супруг,
і така прийшла морока –
мало вуха, мало ока –
РУХ!
Ніби вже й були умови,
щоб злилися братні мови,
щоб у всіх єдиний дух,
і такий почався розбрід,
і не просто розбрід – розбрат,
де поділять виднокруг,
і поділять не по карті,
а розділять поміж партій –
РУХ!
Круглолиций ідеолог
в телефони б’є на сполох,
від безсоння аж опух,
слово сказане – і крапка,
а тепер готуйся раптом
до всесвітніх завірюх,
бо й діаспора проклята
визнає не партократа –
РУХ!
І невістки-комсомолки
не вмикають кофемолки
біля загнаних свекрух,
і в червоного, як дата,
молодого кандидата
корінь мислі перетрух,
вчора видним був ученим,
а сьогодні став нікчемним –
РУХ!
Вийшли віру піднімати
недобиті уніати,
не озлившись від наруг;
під парламентом студенти,
не тікають дисиденти
за чужий вечірній пруг
і, зірвавши мудрі плани,
москалів не б’ють львів’яни –
РУХ!
В молодого генерала
в струнах-жилах кров заграла,
зачесались руки – ух!
Але вірники на прощу,
а невірники – на площу:
годі тішити нам слух
казочками про братерство,
досить нас любити черство –
РУХ!
Лає рать камінночола
нерішучість Горбачова,
і шумить старий лопух:
треба руку нам залізну
на шляху до комунізму
і кашкет, не капелюх, –
і застрявши в грізнім кроці
в тридцять сьомім чорнім році
недарма осліп, оглух –
РУХ!
........
І у Києві, й у Львові
ми обійдемось без крові,
світить нам не меч, а плуг,
нам не стане другом, братом
навіть зовсім мирний атом –
за вождя нам тільки дух,
загороди, нагороди –
нам лиш те, що від природи, –
РУХ!
Збірка "Спитай себе", 1992, Ужгород: Карпати

Іще Землі і Неба не було,
від Сонця промінь перший відколовся
і проштрикнув безодню, мов джоло, –
уже тоді з тобою довелося

нам стрітитись на зоряних шляхах:
над вогнищами каменів, заліза,
де невідомість булькала і жах,
і лава із щілин пашіла, лізла.

Уже тоді кохання розцвіло,
уже тоді нас доля поєднала.
Іще нічого в світі не було,
але кохання наше трепетало…

Тремтів Господь, мов ранішня роса,
як щастя наше йому в снах являлось.
Тому й створив він Землю, Небеса,
і це Життя, щоб ми навіки поєднались…

Засинати – нескладно,
Прокинутись значно важче,
Речі вартують подихи,
На сніданок кавова гуща,
На вечерю – косметика з
Облич невідомих актрис,
Такі щирі вуста невідомих поетів,
І я засинаю спокійно,
А прокидаюсь з думкою -
Рівно місяць.
Місяць тому ти торкався ліжка,
Вдягався, вмивався, снідав.
Рівно місяць тому ти пам’ятав
Значення всіх цих речей, що
Вартують подихи,
Та чи варто?
Рівно місяць тому ти почав
Нове існування. Сумісно
З предметами, якими ми захоплювались
Чи ігнорували. Не так важливо,
Але рівно місяць тому ти
Зупинив пам'ять. І я мушу
Розпізнати сама, що до чого.
Рівно місяць,
Ти дивився і як не банально –
Мислив!
Уявляв мене поряд, а може,
Не мене, але байдуже з часом
Помилки пробачаються снами.
- Відчувайте! я поруч. Я з Вами….
2008

Холёный кот, смотрел в мои глаза,
Он понимал, что я люблю тебя.
В его глазах я видел пониманье,
О том, что жизнь полна разочарованья.

25.11.08 г. 17:15

Ось Океан життя, а в нім – плавець
поміж плавців, машин, будівель, вулиць.
Житейських бризок пристрасний ловець,
наїзник хвиль, артист, паяц, безумець.

А ось плавець, в якому – Океан,
в якому сонм світів, безодня грізна,
і на краю – каприз, самообман:
артист, паяц, безумець, хвиль наїзник.

Ти налий мені вина.
А може чаю?
Я тебе не на...
Не вибачаю.
Заліпив твій сніг
Усі повіки.
Так багато їх –
Болота ріки.
Так гойдав мене
На своїх косах,
Та усе мине,
Бо була боса.
Орендую ніч,
Засиплю ранки.
Це чудова річ -
Твої фіранки.

Порепаний лапатий сніг
На мокрому асфальті.
Пісочне місиво для ніг,
Новий доробок шпальті.

Солоні ванни для чобіт,
Багато Аріелю.
Для прибиральників робіт,
Як кістка Спанієлю.

Прищаві підлітки кида
Болотом в перехожих.
Не змиє це проста вода.
Тут Gala допоможе!

У павутинні довелося
боротися з останніх сил
метелику, який у просі
волошку крильцями білив…

А кропива так розрослася,
в повітрі наче аж свербить,
і місяць загубився в часі –
духмяним яблуком висить…

І подих свій затамувала
Світань – нарешті вже прийшла…
Зірки спеклись на гладі ставу,
немов на деці шептала*…

 Славія – легендарна земля давніх українців.
 шептала – сушені на сонці абрикоси чи персики з кісточками.

Я не сдавалась,
Просто много сил
Сбежало с мыслями о воздухе холодном,
В который превратился как-то ты,
А мне осталось только много боли.

Вдохнуть не вышло,
Я не расцвела,
А после только лишний раз замерзла
Что ж ожидаешь? Я все отдала...
Себе оставила лишь слезы и тревоги.

Но не грусти
Я не сойду с ума
Тебе в отместку, или даже более,
Я знаю точно – буду не одна
Встречать в туманных сумерках другое.

Хоч дорікають націоналізмом,
А хтось пихато вимовить : "Сєло!",
Ти порахуй хоч трохи, хоч приблизно,
За Україну скільки полягло.

Згадай, як здавна билась з ворогами,
Держава наша, й нині молода,
Як з боєм українськими степами,
В Європу проривалася Орда.

Згадай, як помирали за Вкраїну,
Як Січ громила ляхів і татар.
І крові як останнюю краплину,
За нашу волю віддавали в дар.

Згадай, як ми тоді любили,
Свій край - безмежнії поля.
І поки вистачало сили,
В бою здригалася земля.

Згадай. Прокинься, поки це можливо.
Прокинься, поки ще є час.
Прокинься, бо почнеться злива,
І все закінчиться для нас.

Там, в глибинах далеких, у сивій пітьмі віків,
У криках дзвінких лелеки, у постатях прабатьків,
В безмежних степах просторих, в обличчях старих дідів.
У ночі, у світлих зорях, де подих старих богів.

Десь там, де втрачаєш себе, забувши своє ім’я,
У чорній хустині неба, в забутих давно краях.
Десь там ми колись бували і всі,як один, підем,
Там доля живе і слава, що кличе своїм мечем.

Там стукає наше серце, і душі палають там,
У Всесвіту швидкім герці, де наш безкінечний храм...
Достоту того не знаю, чи був там колись, чи ні,
А може - не було раю - і бачив я все вві сні?

Не знаю. Та серце мріє, що все це - не просто так,
Що в світі ми не чужії, що кожна подія - знак,
Що кожен колись згадає, відкуди усе пішло.
Чи було колись? Не знаю. Давно це усе було.

З-під купи хмизу в"ється цівка диму.
Дим стелеться і сіється між сосон,
І крони їх у сивому серпанку.
Жучок біжить від вогнища щосили.
Вогнем взялась зелена вітка хвої,
Затріскотіла, пихнула й погасла.
Та знизу, з-під гілок випурхує живий
Червоний язичок вічнорухливий.
Притух, і раптом спалахнуло
З усіх щілин, заструменіло вгору
І - гоготить багаття!
Язик вогню, роздмухуваний вітром,
Схопився за оцупок деревини.
Мов здобич звірова, запручалася гілка
І тріснула пучком яскравих іскор,
Посунулася вниз.

А вітру гул в старих верхів"ях сосон
Несеться здалеку і вдалині зникає.

Частка вогню від решти відділилась,
Пірнула у траву і згасла без поживи.
Вершечок гілки, сизий і крихкий,
Розпався попелом. Навколо жаром диха,
Потріскує деінде ще вогонь.
Перегоріло.
За мить, для ока невловиму,
Вмирають і спалахують нові
Скрізь по вугіллю цяточки вогню.

Бачить око, чує вухо:
на Вкраїні сліпо й глухо,
кардіограф рівно пише,
і Чорнобиль рівно дише,
і моря, давно прогнилі,
не здіймають зайві хвилі,
і стійкі дими-атланти,
і не мечуться таланти,
і не мучаться мутанти,
йдуть сновидами на вахту
шахтарі у гиблу шахту,
і продрімлюють вагони
аварійні перегони,
і зубрить у сні студентство
курс наук про благоденство.
Снять на дачі генерали,
що Афган і Прагу брали,
і молодші командири
мирно марять про квартири,
і редактор райгазети
снить про кахельні клозети,
а підлеглі журналісти –
як за нього в крісло влізти,
і колгоспник марить сином,
що примчиться лімузином
і приструнить тих, которі
у колгоспівській конторі,
і бурмило спить у лісі,
спить обріз бандита в стрісі,
сплять Брюховичі, Херсон,
сплять гендляр, шпигун, масон –
СОН!
Коли раптом око бачить –
що це значить, що це значить?–
ворухнулись на Вкраїні
нерухомі досі тіні,
коли раптом вухо чує –
ненадійно ніч ночує
і якісь непевні звуки
забродили, йдуть до злуки,
звуки й тіні, звуки й тіні –
та невже це на Вкраїні? –
і зчинилося сум’яття
від степів до Закарпаття,
від Полісся до Одеси,
від Одеси – аж до преси,
закричали й телецентри,
що за доляри й за центи
Україну капіталу
хтось загонить на поталу,
а куди не дійде теле-
репродуктор там намеле
гречаної вовни повно,
всіх обслужить поголовно,
а якщо й цього не досить,
із трибуни заголосить
представник народних слуг,
або ні – народний друг:
– РУХ!

Сумління стукає у вікна,
Любов тече по батареях.
Береш мене у свої ікла,
Не маю спільності у феях.

Еротично ламаю стосунки,
Виганяю твій запах за двері.
Вибачай, що така я ласунка,
Не ділюся кривавою Мері.

– Я б полоненим став твоїм
Тобі покірно склавши зброю,
Чому ж ти поглядом чужим
Перемовляєшся зі мною?

Я не банкір, не офіцер,
Я без посвідчення “Впустити!”
Не маю титулу я “сер”,
Та можу вільно говорити.

– Таких, як ти, тут сотні з три
Пороги наші оббивали,
Ти лапті звідси забери
І йди собі, поки не дали.

Мій дім собаки стережуть,
Вони сміливі та слухняні,
Штани до поясу порвуть
Вони за честь своєї пані.

– Коли б тут лев тебе стеріг,
Я б з ним домовився, панянко,
Троянди я б тобі до ніг
Поклав, напевно, ще до ранку.

Вони мали завдання – жити,
Та Зло – з будь-якого боку:
У часі, гріхом оповитім,
Безвинно не зробиш кроку,

Бо правдонька десь заблудила,
І думай-не думай – горе.
Вони, надриваючи жили,
Повзли (так здавалось) вгору.

А наволоч правила світом,
І бруд називався чистим.
Було їм доручення – жити,
Щоб мури зубами гризти.

Обпалили їм крила війни,
І, зігнувшись від болю втрат,
За провини свої невільні
Заплатили вони стократ.

***
Нам їх легко судити нині,
А вони, між двома вогнями,
прожили свої дні полинні,
Щоб відкрити нам Часу брами,

Щоб були ми у цьому світі,
Терези у руках тримали,
І гріхи їхні, горем вкриті,
З душ обвуглених познімали.

Живемо насправді у своїй країні,
А себе поводимо, наче на чужині.
Волю, славу, гордість - сховано в могилі!
Підкорились люди, ми тепер безсилі.

Кожен каже :"Нащо - бути патріотом?"
Кожен хоче їсти, роззявляє рота.
І усі чекають милості від Бога.
Щоб раптом відкрилась в добробут дорога.

Подивись круг себе - нікого немає.
Тільки про своє кожен думу має.
На свою країну багатьом начхати.
Клянуть Батьківщину, що маленькі хати,

Що маленькі хати, що важка робота,
Що вареник сам - не летить до рота!
Нас перемагає жадібність і хтивість,
Самі здаємося, на потвори милість.

Йде війна без крові, без вогню й заліза,
Боротьба за душі, розумова криза.
Битва за Вкраїну, жахлива облога!
Хто, якщо не ти? Крім тебе нікого!

Двері затиснули протягу хвіст,
Тюль потягнувся, скрипнула рама…
І закипають ненависть і злість,
Міцно до серця притиснувся: «Мамо…»

Біль і скорбота…гризота… задьор…
Душу затиснула совість у кліщах.
З банею репнутою сірий собор,
відринутий Богом, дивиться тріщиною…

Одночасно грішать, слідом каються…
Хвилі хлюпають об корабельний борт.
Ніздрі коброю роздимаються:
запалити і викинути зірку – аборт…

Про все на світі хоче
Мала Маринка знати,
Тому їй необхідно
У мами розпитати:

Куди втікає сонечко
Вечірньої пори,
Й навіщо забирає
Яскраві кольори?

Чому на небі зірочки
Маленькі і ясні,
І до якої гілочки
Прикручені усі?

Навіщо умиватися
Щоразу до їди,
І як це киця миється
Не маючи води.

Курча у нас лупилося
Сьогодні із яйця.
- А звідки я з"явилася?
Запитує маля.

Чудненька, мила донечко,
До крапелики роси
Спустило промінь сонечко
Й на світ з"явилась ти.

Барвисті, мов веселка ,
Питаннячка й рясні.
І деколи я чую
Їх навіть у ввісні.

Напевно, завтра вранці
Піду куплю словник.
А також, пошукаю
Великий довідник.

Маленьке миле Сонечко
У ліжечку сопить.
Як добре, ой як хороше,
Коли Чомучка спить.

– А знаєш, ти був правий –
воно не варте безсмертя,
сиропне те існування
під вічно сонячним небом...

Йому було б просто нудно
без нас лишитися раптом
у заростях цих едемських
серед тварин безсловесних.

Він каже, що всіх любов’ю
небесною вкрив – як мило!
А я дарую кохання
із присмаком білих лілій,

із місячним сяйвом стегон,
з хрипким північним бажанням,
коли прохолодний вітер
танцює танго з зірками…

Бувай... переказуй Адаму,
що я його пробачаю,
хай пестить свою відреберну
покірно-вірну дружину,

незнане – воно небезпечне,
незвідане – ще страшніше...
............................
і знов понеділок - ab ovo,
а замисел був чудовий...

Ти музика моя...і що ще тут додати?
Моїх мелодій-снів шалений ритмобій.
Твою красу вдихну у зоряну сонату,
Бо ти моє життя в кардіограмах мрій.

У мене є струна, а в тебе - в косах весни,
У мене є любов з троянд і хризантем.
Із цих чарівних слів в містеріях небесних
Я певен, складено немало теорем.

Ти берег моїх дум, ти світлий мій неспокій
Ти невблаганний сум солоно мокрих вій
Та понад все й усе - ти щастя карооке
Моє і не моє, хоч я давно вже твій.

Мороз на вікні,
І гарно мені.
Маленьке віконце
На кухні в селі,
Сніги замели
Село звідусіль...
І нащо той смисл,
І нащо та ціль,
Коли це навік,
Доки й бути мені -
Мороз на вікні,
Мороз на вікні...

Мов дрантя й шмаття потоптати її душу
у світлі місяця, під музику ночей.
Брехня. Нечесність. Ти не бійся. Заворушу
війська для бою переможного — з плечей
впаде обов'язок миритися догматам,
і жити чітко за інструкцією. Ти
своєю ревністю прикув її, лещатам
змиритися — змирилася. Давай, лети!
Ти ж вільний птах, не те що... А вона... Сидить
в кайданах параної й страху зморена
контролем, мов під вартою. Єдина мить -
з темниці вийшла з вигуком “Не зборена!”

Нарешті, Господи, відкрились в неї очі,
вдихнула свіжість ще не зниклої роси,
повірила в численні сни, що мов пророчі
застерігали... Далі сам неси
свої нездійснені фантазії-ідеї.

Відчуваю музику, що лине
десь від Сонця, ніби грає домра-альт.
Я міцна, потужна стебелина,
що пробилася, прорізала асфальт.

Ні, моє кохання не для сміху –
присягаю святим хлібом і вином,
Бог мені лишив єдину втіху –
помолитися за тебе перед сном.

У своїй блаженній ліні
сплять гетьмани на Вкраїні,
сплять події і надії,
сплять співці і лиходії,
сплять благання і прокляття,
сплять Донбас і Закарпаття,
сплять воли, бо ясла повні,
сплять стовпи вельмишановні,
спить сексот і спить собака,
спить топір і спить рубака,
спить Дніпро без чорториїв,
спить, на плоть начхавши, Київ,
сплять Чорнобиль, Конча-Заспа,
сплять священики і паства,
сплять поминки і банкети,
сплять пікети і ракети,
сплять долини й високості,
спялть слова, думки і кості,
сплять лікарні, ресторани,
автохтони, автокрани,
чорний кіт і біла мишка,
над колючим дротом вишка,
майстер пензля і доїння,
діти й мати-героїня,
самобутня анонімка,
інвалютна зірка Нінка –
супердівка, супер... –
СПЛЯТЬ!
Та не спить недремне око,
із кіота одиноко
прозирає ніч незмінну –
лиш одне на всю Вкраїну,
подароване Москвою
око цербера застою.
На Вкраїні темно й глухо,
та не спить недремне вухо,
ніч прослухує камінну –
лиш одне на всю Вкраїну,
та при ньому – весь наш сором
із навуходоносором.
Око бачить, вухо чує:
зле Прибалтика ночує.
в сили вірить надприродні,
у свої фронти народні.
Бачить око, чує вухо:
на Кавказі теж неглухо,
незвичайні біоструми
забродили у Сухумі,
у Тбілісі – як у лісі,
в Єревані – як на грані,
у Баку – як у Техасі,
в Карабасі – як на пласі,
що в них там, під спільним дахом, –
не збагнуть і Бог з Аллахом.
Вухо чує, око бачить:
вічна дружба щось партачить,
утікають, як чужинці.
з дому турки-месхетинці,
не в своєму ніби ложі
Волга й німці на Поволжі.
а татарам кримським стриму
теж нема – схотіли Криму.
Ворушаться й молдавани,
що гостинність удавали,
а тепер і гагаузи
рвуть із ними дружні узи.
Пригадали білоруси,
що не в сні життя – у русі,
вже й Росія – не месія,
на месію жде й Росія,
і не влежать, мов бездомні,
сестри й браття автономні.

........
Але далі на Вкраїні
люди сплять і їхні тіні,
сплять і помисли, і голос,
сплять і праліси, і колос,
і на прапорі блакить –
СПИТЬ!
("Спитай себе")

Осінній спалах хризантем,
Бентежний дотик вуст знімілих...
Я поведу тебе в Едем
Гаїв, печально обважнілих.

Там небеса, ліси, сади
Горять у барвах листопаду,
Там пісня ллється з висоти
Ключів лелечого параду.

Там серед диво-горобин
Жоржин палає біль червона,
Там візерунками краплин
Блищать калини пишні грона.

Там спкій, щастя молоде,
Зіркаті ночі пестять груди.
Там все цнотливо молоде.
І чудо-мов би і не чудо.

Давай туди разом підем.
Туди є стежка.Чуєш, мила?
Я поведу тебе в Едем,
Гаїв печально обважнілих.

Я не бачу тебе. Та є передчуття
очікування щастя і любові.
І це мій шлях до тебе – у життя,
і подорож обох нас у любові повінь.
Ми тягнемось до неба. Наша хіть –
як вхід і вихід через піхви Бога.
Любов – то Всесвіт, а життя – то мить.
Та їм обом – одна дорога.

Коли вже замете снігами,
що ні проїхать, ні пройти,
і на землі не стане й плями,
і сніг сховає всі сліди,

сліди суєтності, тривоги,
сліди бажань і каяття –
я не піду шукать дороги
свого вчорашнього життя.

А стану снігом. Білим снігом.
Невинним наче немовля.
І засміється білим сміхом
новонароджена земля.

Блаженний сніг, він знає небо.
Високоплинний Білий птах
змахне крилом і вже не треба
блукати по чужих світах.

Нема свого – нема чужого…
Є тільки біла круговерть.
І пада сніг… А що до нього?
Розлука з ним, і сон про смерть…

Мій білий сніг не сон, а дія.
Душі людської ніжний цвіт.
Останню замете – надію,
і починається політ…

Якою на смак буває дзвінка пітьма?
Хай б'ють
на проміння,
б'ють на дзеркальні
друзки!
І вітер навідмаш ляскає по щоках,
І сльози дощу звертаються на вустах,
І шкіру пече промокла до серця блузка…
Суши-не суши, в цій осені ти сама.
…………

І танець – не танець битим небесним склом,
І блідне обличчя кольором зорепаду.
Тікай від дурного червня до листопада!
І думай, що це спасіння.
Що це – не зрада…
Хай зів'є собі у грудях м'яке кубло,
Й руками твоєю шкірою пише море…
Поетко, дивачко, дівчинко,
к бісу сором!
…………
Малюй-не-малюй на вікнах травневий цвіт,
Здирай-не-здирай долоні об перший лід,
Жени-не-жени від себе липкий туман,
Гори-не-гори –
а знову прийде зима...
…………

Змиває з чернеток місто_чорнильних_мрій,
Змиває у ніч холодні дзеркальні друзки,
Змиває вчорашнє сонце з тремтливих вій.
Поетко, дивачко, дівчинко, боягузко…
Ридай-не ридай,
цей дощ все одно не твій.
…………
І звідки така покора,
сонливий щем?
Відпустиш – і стане легше.
Лети, голубко!
Мій Боже, я так надихалася дощем…

Хай осінь тебе зігріє
липким плющем,
Поетко, дивачко, дівчинко,
перелюбко…

Пам’ятаєш, Вкраїно, той дивний смак голодомору?
Пам’ятаєш опухлий і напівпритомний жах?
Лікувалась земля, на тиранів і деспотів хвора,
А недуга лишилась на встромлених в горло ножах.

А двадцятому віку було лише тридцять три роки...
І приходила смерть не з косою тоді, а з серпом.
Пам’ятаєш, Вкраїно, оті замордовані щоки?
Пам’ятаєш ті шиї, задушені житнім снопом?

Пригадай, як вершився страшний суд тоталітаризму,
Що страчав і виносив вердикти до болю прості.
І тримали кати, наче хрест, ідеал комунізму,
Й розпинали народ на зчорнілому тому хресті,

І збирали дань смерті – про це не розкажуть аннали –
Не минувши жоднісіньку хату і жоден куток...
Ну, чого так принишкли, недозвіри і канібали?!
Розкажіть, чи багато пожали тоді ви кісток.

Що, товаришу Сталін, солодке убивства захмілля?
Розкажи нам, народів всіх батько і вождь всіх страхів:
Чи ти бачив той голод з очима напівбожевілля?
Чи хоч раз куштував горобців, лободу й ховрахів?

Розкажи нам про запах безкровної смерті мільйонів
І про кровну смерть тих, хто зварився в чужім казанку,
Як за золото й срібло іконок, хрестів й медальйонів
Продавав напівтрупам ти мить існування п’янку.

А безвинних дітей, немовлят убивав ти навіщо,
Давши ніж тим, чий розум згасили інстинктів вітри?!..
Все ж було в тому році таке щось зловісно-провіще,
Бо й Ісусу в день страти також було лиш тридцять три...

... І справляв геноцид свій бенкет, торжество сатанічне,
І блукала, блукала повсюди червона чума,
І мовчання села переходило з часом у вічне,
Тільки де-не-де чулось: „Матусю... дай хліба...” – „Нема...”

І серця вже не бились у дикім плачу істерички,
А в очах у сиріт відлунав передсмертний той спів...
Пам’ятаєш, Вкраїно, голодні жнива п’ятирічки?
Ти іще не забула розстріляні п’ять колосків?..
18.12.04

Темно-синій віночок шавлії тремтить,
бджоли в квітах – медовий алфавіт…
Ось такою була та незмигнута мить,
коли він народився в Полтаві.

Розірвавши окладу закови старі,
Пересопницька книга розкрилась;
«Б’ють пороги!» – аж вибухнуло в «Кобзарі»,
коли Симона серце забилось.

Ворухнувся Дніпро, Ворскла стишила плин.
Сонця промені – струни гарячі:
«У Петлюри – ви чули? ви бачили? – син!
Син козачий – і вдача козача!

Україно-Шевченківська з духом Франка,
Заньковецької… Слава Петлюрі!
Але доля його, як той цвіт видюка.
Щирим словом засипле баюри

у зневірених душах, здійме прапори
і відродить Вкраїнську державу…»
Він скосив бур’яни на Чернечій горі,
Та шварцбардила доля кривава.

Анрітореська правда? Немає судді?
Є одна в світі правда найдужча –
По-петлюрівськи жить. Гнів плекай у собі:
Симон – кріпкий; святий, невмирущий.

Собрав в кулак всю силу воли,
Сквозь напряжение ума,
Я слышу звук, исполнен боли -
Трещит гитарная струна.

Натянуты и рвутся вены
И голос хрипнет, онемев,
У губ застыла струйка пены
И я умру, куплет допев.

Пусть после бешеного звука
Вокруг возляжет тишина
Не будет сердца больше стука
И не услышаны слова…

Господи Боже,
Єдиний Господи Дажбоже!
Твоє ім’я – Святе ім’я,
Святий народ, Свята сім’я.
Твій Божий Світ
і світ людини –
Єдиний Світ,
народ єдиний.

Господи Боже!
Єдиний Господи Дажбоже!
Допоможи мені,
моїй сім’ї,
моїй родині,
моїй країні Україні
землі уславлених батьків.

Дай благодать Твоїй дитині
з руки Твоєї, Боже, нині,
у всі часи і навіки-віків.

Господи Боже!
Єдиний Господи Дажбоже!
Допоможи нам.

Господи Боже!
Єдиний Господи Дажбоже!
Дай силу нам у вірі нашій.

”Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”.

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

Не чіпай струну,
____яка бринить без краю,
Яка вже кров’ю облилась до краю.

Не чіпай засмучену вдовицю,
_____яка без мужа мусить вік дожиться,
Якій від нього лиш попіл лишився.

Не чіпай дитя,
_____яке в тривозі ,
Яке без матері зрослося.

Не чіпай мене….
Бо так я хочу…

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Пил космічний, шлях по вічність із дитинства в старість.

Марю........................................................
тим тілом крізь яке я інших їм та іншим п`ю,
сльозами розпускаюся та розпускаю руки,
торкаюся небес - як сплю, як плугом на ріллю
одичавіле поле тну, як воскрешаю звуки.

Воно вмирає - раз, нема, отримую нове -
линяємо разом і маємо себе у спадок -
довкілля, я - і вічно мертве і на мить живе -
міняємо, міняємось, приводимо до ладу.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Через ласку й кару - до Вселенського базару

хмари........................................................
по колу, в нім карма - дві крейди - чорна й біла теж.
Тут продаю себе і тут себе в богів купую,
то зводжуся до крапки, то не знаю мір та меж -
то акції душі - то "up & down", то сабантуї -

то вибрики від сивої кобили у томах -
канонах - вогневих драконах, що палили єресь.
О, келіє судин, до крові збитий, я - монах,
що коло описав, щоб відчинити в серце двері.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Відчумачена Дорога, мій Небесний Царю,

жаром........................................................
що кидає, що піддає та завдає. Мов лід,
бурулькою із неба божа манна крап-за-крапом
собою розмиває, умиває, гріє світ
і кігті він хова, і відпускає - те що в лапах.

І я вже пригадав себе, коли лежав на дні
самім, самим, самотнім каменем у сеці Божім,
отим самим, котрим його каменували дні,
роки, століття, віхи, митці, на світло перехожі.

О, Боже...
Харе Крішна, Харе...
Харе Рама...
Мама миє раму.
Хмари, мамо.
А довкола - старість.

21 Листопада 2008

Благословилось густо-густо
на землю світлу і м’яку,
неповноцінно і безглуздо
проспать поезію таку:

світає! Дихаю тихіше,
щоб не сполохати красу.
А Сонце вище, вище – вийшло…
Я світ збагнув цей завчасу:

червоне сонячне сопрано,
проміння світанкових п’єс…
Стріпнувся День і скинув ранок,
немовби воду мокрий пес.