осінні крила лоскочуть п"яти
стежки зв"язали у снопи
і знову змушують чекати
відпустки волі
зараз спи

заручники роботи
в"язні правил
рахуйте дні до сонця і зарплати
навчайте босомріїх жити далі
вербуйте подих у робочі грати

клаустрофобія у ваших рамках
тісні знайомі
туфлі
рими
я буду вільна доостанку
тому і лишимось чужими

осінні крила лоскочуть п"яти
розпластались дороги
ти хотів
на вістрі спокою тримати
я побрела на заклик вітряків

Лід не розтане. Зима не мине. Не мене
Намалює мороз на холодному склі трамваю.
Не здурію – домрію. А там уже навіть не
Побоюся сказати, що я тебе відпускаю,
Ніби пташку, чи змія з паперу (або змію).
І рука не тремтітиме, зціпивши міцно зуби,
Розірву павутинку. Ти вільний, шукай свою
(Чи чужу, чи яку вже захочеш) інакшу згубу.
І якщо серед хмар, серед прянощів злив п’янких,
Ти згадаєш мене, як примару (або пригоду),
Зрозумієш, що в небі немає давно таких,
Це і буде для мене найбільша винагорода.

Вечірнє місто запалало світлом ліхтарів,
І гул розмов вже стих біля будинків.
А ти летиш, не забуваючи ні на хвилинку:
«З тобою бути він не захотів».
Зачинені вітрини магазинів нагадують,
Що час також летить.
І вітер прошепоче в цю хвилину
«Ну зупинись ти, хоч на мить.
Куди ти так летиш?
Кого ти хочеш наздогнати?
Чого мовчиш?
Що, соромно сказати?»
Та ти летиш..
Не бачиш вже нічого,
Летиш крізь безліч звуків,
Безліч вчинків.
Між спогадами, оминаєш почуття,
Летиш у мрії, без препочинку..
Летиш... летиш у небуття..

Де москаль,
той сучий син?
Де отрута –
діоксин?

Доотруїти
вже рад
брехуна
електорат.

*тетрахлордібензапародіоксин

Зошит «Дитячі віршики»

Згадай мене під срібний дзвін дощу,
Під тихий шелест липи на світанні,
І я в думках до тебе прилечу
Віддати почуття свої останні.

Згадай мене у гомоні лугів,
Що миють в сонці очі волошкові,
Й хмільного літа зоряний мотив
Розсипле краплі пізньої любові.

Згадай мене у спалахах зірниць,
В крилатих кронах яблуні і сливи,
Й медове щебетання синіх птиць
Проллє над світом солов'їні зливи.

Згадай під журавлиний плин сторіч,
Під світлий звук вишневої сонати,
І подих серця донесе крізь ніч
Все те, що я не встиг тобі сказати.

2008

Берези вдягнули зелені хустини,
Хміліють левади в ясній далині.
І бачу я літа червоні жарини,
Що нас розлучили в жорсткокій борні.

Тебе я любив, і були ми щасливі,
Але почуття розчинились, мов дим.
Нехай збережуть солов'ї незрадливі
Кохання слова у гаю запашнім.

Замріяні клени в сорочках яскравих,
У синьому небі летять журавлі.
І чується все на солодких отавах
Напоєне дихання неньки-землі.

Ранковий туман огорта сонні луки,
Вогнем одцвіли всі зірки за селом.
І плаче той птах, що у хвилях розлуки
Розбив наше щастя холодним крилом.

2000-2008

Робиш послугу –
Не без спротиву.
Ніби спробу
Мого осягнення.
Небезпечно-свавільне
Прагнення –
Зупинити
Циклічність змін.

В рафіновану тишу
Пробую
Недодати
Краплину правила.
Повертаю тебе
Неправильним –
Гіршим чином
Твоїх сторін.
11.09.08

всё так, как есть: живи века -
не сыщешь на себя управу,
убудешь от того вершка,
который сам себе прибавил,
вернувшись к тореной судьбе
сквозь тернии чужих обочин
с не своего, с не по себе,
с наискосок и c так короче,
высокий разведи огонь,
мир запрокинь и, веки смежив,
сними с души себя, того,
кто был тебе так неизбежен.

Скажіть люди , що то далі буде?
Як замінять розум
Компюторні файли,
А ми у програмі
будимо зайди?
Розумом керувати буде монітор
А в живі голові
буде затор.
розумом і ділом компютор керує,
кажуть, у прогрес
людство крокує.
Який то біс прогрес ,
Якщо без роботи
Атрофірується прес.
Розум сам не працює
Не читає
Із компютора користає.
Покоління підросте
Атрофірованим буде.

Хто ТИ?
Та, що згубилася у часі...
Блукаєш поміж бути і не бути
Шукаєш чи то віру, чи то щастя...
Навіщо вигнала себе із Раю
Сліди свої присипала печаллю
Як пасербиця неба ти землею клячеш
Вгадати пробуєш, що мантра долі значить

Хто ТИ?
Той, що є завше їй супроти...
Що зрікся розуміння суті болю
Жбурнувши в прірву забуття імення своє...
Втекти бажаєш від своєї тіні
Закривши очі кажеш ти на чорне – біле
І вперто обираєш глухий кут зневіри
З байдужості у собі зводиш стіни

І на краю свідомості стоять чужими
Два наслідка єдиної причини
Вона йому кричить
- Це звична серця чулість...
А він у відповідь
- Є божевільна ця нормальність.

***

А хто є він? -
Десь шепотів пустельний суховій...
А хто вона? -
Вторила джерела вода...

***

Душа тікаючи, блукала в безвісті,
А розум од своїх думок п’янів тверезості

2008

Я сделаю шаг к восходу -
Горячему сердцу дня,
В вечности дни храня,
То сердце нам дарит свободу.

Я с утренней зорькой порхну
Навстречу новым рассветам,
И стану Твоим поэтом,
Кому-то свободу верну...

Горячие чары зари
Окатят боготвореньем
И кто-то уже без сомнений
"Люблю" поутру говорит.

Вiдiмкнути мобiльний,
розiрвати листи,
xто iз нас в чoму винний,
хто збудує мости?

Хто заплатить за сльози?
Відключити життя
Твоє щастя в дорозі
Де нема вороття...

Тебе...У холоді життя й байдужості світанку,
На струнах небуття, до ранку.
Тебе - у вічності й миттєвості оман,
У недоречності і вчасності сама.

Тебе - у місті сонця, серед темноти,
На горизонті попіл в очі й дим.
Тебе - на коліях, у снах і у хвилинах,
У диханні вітрів і кроках, без упину...

Тебе - на станціях, у кольорових снах,
В порожніх і чужих містах...
Тебе - серед мільйонів перехожих,
Серед чужих облич, на Тебе так не схожих...

Тебе - серед дощів, омитих сподівань,
Загублених світів світів, покинутих бажань,
Тебе - серед листів, написаних до тиші
Між стін, де вітер безнадійно свище...

Попіл думок шукаєш серед тиші
Втрачені слова - несказані напишеш...
Між штучних силуетів, сірих, наче тінь
В сучасності неординарних поколінь...

В Тиші холоду німій - зупиняє серце - "Стій!"
В голубій блакиті снів не рахую більше днів...
я з Тобою до світанку...
На зупинці обіцянок

Кайданками вільного часу і його браку,
Кайданками відстані все це...
Зірвалося чи зігрілося
Я досі не знаю з якого боку... в мене серце..


Вогні надії хай палають, -
Ніч давно намальована
А відстань кроками здолаєм
Твоя Неідентифікована

Облиш. Не треба. Ні за що...
Мабуть, я десь поспішила
Я виплачу сльози вчорашні,
А завтра віддам Тобі крила...

Натиснути - і не збагнути
Так легко віддати останнє
І більше не повернутись,
Забувшись в кайданках кохання...

Ведь так было всегда,
и пусть докажут люди -
Уходят поезда,
Так было, есть и будет...
Ведь так было всегда-
уйду, а ты не спросишь,
В беспамятстве страдать,
А, может, даже просто...
Ведь так было всегда-
в кромешной тьме мы ищем
Кому б любовь отдать,
А ход часов всё тише...
Ведь так было всегда-
За нами бесконечность,
Так просто - жить и ждать,
когда проходит вечность...

некольорового картону
кутів уявна глухота
зірве три сімки, дах і горло:
я все скажу! тільки питай!..

небезпідстАвний мораторій
завуалюю в підставнИй:
піймаю й задушу на слові,
хоч трохи схожому на "ні"..

посимулюю виліковність
талановитих симуляцій
до невиття на місяць повний
і до несхрещування пальців..

...й небезпідставно кольорова
вдавлюсь хвилинним болем глухо,
не вчувши бажаного слова...
...чогось подібного до "слухай.."

Перегортаю старий альбом
Читаю пожовклі роками листи.
Боже чи довго у світ
Тягар цей буду нести?
З молоду скали довбав гранітні,
Слова на пір складав.
Такі вони різноманітні
Читаю тепер, я їх не впізнав.
Лежать на папері мовчазні ази
Позабуті, покриті роками.
Віддаль далека, глибока
Пролягла поміж нами.
Лежать тягарем у душі
не дописані вірші.
Повертаюсь я до них,
Не догнати у старості,
Що у молодості не встиг.
Перегорнув старий альбом
Із нього молодість палає
Не допишу з молодості вірші
Старість
в молодість не повертає.

Над землею опустилися
Грізні, чорні хмари.
Можновладці гризуться
Не бояться кари.
Чортополох на городі
Ґазди виривають,
Можновладці між собою
Його засівають.
Звідки то взялося
О таке насіння?
Розпущені ними корні
Вростуть в покоління.
Як ослика,міняти хочуть,
Вони конституцію,
Щоби їм служила,
Була проституцію.
Ще в добавку їм потрібно
Парламентаризму,
Щоб не знали ми порядку,
Жили би в юдизму.
Ми бажаємо,щоб щасливо
Виростали діти
Щоб спокійно працювати
Домом володіти.
На престол їх поклали,
Звідки було знати?
Що вони між собою
Шкуру будуть драти.




Драти - дерти

I.
Засів надовго -
перезимовую мізерну скованість
у дотримуванні власної думки.
Обіцяю - бути твердим
собі на зуб,
але розраховую
на його наявність.

II.
Заробляю повагу,
як бідний в торбу,
і відразу ж
роздаю її ілюзіям.
Голодні ж бо -
три місячні паляниці спеклися,
як загризлося
впольоване щастя.

III.
Ходив поклонитися долі -
нагнули так,
що не мав права
дивитися просто в очі,
дивився тоді тупо під ноги,
щоби
не урвався ненароком
терпець,
бо такі глибокі близни,
де він впивався у серце,
що коли лусне і не стане
цієї пролазини для блазнів,
то тисячі хіросім буде замало
розродитися так само,
як тій краплі наболілого крику.

IV.
Час - впоратись з часом,
загоїтися в собі байдужістю,
стратити на пласі цноти
розбурханий нетямучим тинянням
осиний хаос.
Час - бити браво
всім бравим,
надавати право -
правим,
а бродячим -
брід.

V.
Хочу вмістититися віршем
на лакмусовому папері
перед пробою на вічність,
мрію вивітритись хмелем
від спорожнілої пляшки
дешевого вина,
благаю - ні благ земних,
ні блаженства небесного,
ні блакиті крові,
ні крил по блату,
ні підкови для блохи
чи блюзу для ноти.
Я благаю -
догоріти тишею
у пам`яті тих,
кому є чим ділитися,
хто знає
правдиву ціну
глевкого
насущного хліба.

11 Вересня 2008

Де сонце сміялось, за хмари ховалось.
Там небо вмивалось, сльозами вмивалось.

Де сонце сіяло, раділо, палало.
Там небо ридало, невпинно ридало.

Де сонце з калюжі всміхалось до тебе,
Там впало й розбилося дзеркало-небо.

Може щось на небі сталось, може доля... Я не знаю.
На зупинці ви чекали на останнього трамвая.
Незнайомка таємнича, з тих, загублених світів...
Може я, а може вітер тихо вам прошепотів:


“Пані Осінь, пані Осінь
Нам прощатись ще не час.
Пані Осінь, пані Осінь,
Листя крутить жовтий вальс.
Пані Осінь, пані Осінь...
Досить смутку і жалю!
Я люблю вас, пані Осінь,
Я люблю вас, я люблю...

Колисав жовтневий вечір на Дніпрі холодну воду.
Ваші руки, ваші плечі осявала дивна врода...
І осіння ніч казкова поманила в забуття...
Ніби знову, ніби знову почалось моє життя.

Пані Осінь, пані Осінь
Нам прощатись ще не час.
Пані Осінь, пані Осінь,
Листя крутить жовтий вальс.
Пані Осінь, пані Осінь...
Досить смутку і жалю!
Я люблю вас, пані Осінь,
Я люблю вас, я люблю...

Ви стояли і мовчали на межі нової ночі,
Посміхались загадково і дивились просто в очі...
Дивний погляд, зорі ранні, листя жовтого печаль...
І без нас трамвай останній від”їжджав у тиху даль...

Пані Осінь, пані Осінь
Нам прощатись ще не час.
Пані Осінь, пані Осінь,
Листя крутить жовтий вальс.
Пані Осінь, пані Осінь...
Досить смутку і жалю!
Я люблю вас, пані Осінь,
Я люблю вас, я люблю...

Задивитися б угору і забутись,
Так, щоб вічність непомітно пролетіла…
Відокремитись, від тіла відштовхнутись
І гайда туди, куди хотіло тіло.

Полетіти в синє небо , розігнати
Запізнілих мрій своїх пташині зграї,
Понад містом рідним стрімко покружляти,
Смачно плюнути донизу… Мо* згадають?!

«Забуритись на моря» по самі вінця,
«Відтягнутись»! Так, як роблять «білі» люди.
Задрімати, головою на колінцях
Тої «кралі», яка носить пишні груди.

А на вечір, в ресторані погуляти,
Розкидать «бабло», кричати: «Їжте, тварі!»,
Музикантів, як братів розцілувати
І за пісню їм полишити «Феррарі».

А на ранок вже нічого не хотіти,
Наплювати і на гроші, і на славу,
І до Генпрокуратури полетіти,
І на всіх «козлів» одну завести справу…

Щось надовго відірвався я від тіла,
Мабуть думає воно: де мене носить…
От незграба! (Моє тіло полетіло
До асфальту і собі розбило носа).

Це, напевно, попередження від Бога,
Щоб так високо свій ніс не задирало,
І дивилося б уважніше під ноги,
І душі, щоб до пори не відпускало.

корпоративні вечірки, партійні з’їзди
людина людині – вовк, то чому б не з’їсти
і закопати кістяк, щоб закласти фундамент
віри, якої ніколи не було між нами
честі, котру обсмоктали чиїмись губами
сплюнули і затоптали на тому ж місці

кожному місту даруємо право і ліво
потім складаємо руки в молитві до Діви
врешті збираємо нарід, щоб скинути прапор
інший чіпляємо і оглядаємось свято
куди ж це ми власне правдиву ідею поділи

хіба ж то не диво, що нам іще вірять собаки
не завжди лякаючись каменя або ломаки
що нас не склювали птахи і не звели стихії
і кожному жати лиш те, що він сам собі сіє...

Здесь плохо жить – здесь время не течет,
А дни не числятся календарями,
И в ноябре, на зиму обречен,
Мир плохо различим под фонарями,
Печально выливающими свет
На мусор притаившийся в листве.

Здесь плохо жить – злорадствует вокзал,
Навечно пребывающий в запое,
И шум такой, что летняя гроза
Похожа на пустой товарный поезд,
И не понятно, грохот – это гром
Или состав, летящий под окном?

Здесь плохо жить, здесь тесно, и во сне
Я сам себя здесь многократно видел
Подвешенным за шею на сосне
В ужасно странном непотребном виде,
Но, просыпаясь с утром в унисон,
Я понимал, что это был не сон.

Мати нашу Вкраїну – нічого не мати.
Мати нашу Вкраїну – це хліб без води...
Знов стоїть наді мною заплпкана мати:
– Ти куди в сінокоси?
– Я не знаю, куди.
І пішов я кудись. І ходжу по сьогодні.
Вже дістався і премій,
і пліток брудних.
Навіть думав пролізти в депутати народні.
Слава Богу, не вийшло.
Виживаю без них.
Ну, а завтра куди?
Україна – так само,
як при мамі була:
смерть – куди не піди.
І спитає "куди?"
моя зраджена мама.
І в могилу кричу:
– Я не знаю, куди...

Минуле – вже пройшло,
Майбутнє – вже настало,
І дня – як не було:
Сучасного так мало!

Подарує усмішку чи погляд палкий –
І в полон забирає зневажливо свій.
У кохання такого вимога одна:
Не низька чи занадто за ласку ціна!
Не берусь я судити такі почуття –
Розбереться у справах сердечних життя.
До кохання в полон я не раз потрапляв,
І кохання палке я лише віддавав.
Продається, можливо, в житті нашім все
Тільки я не купую кохання твоє!

Біля річки стежка в’ється,
У садах – вишневий цвіт,
Чом серденько гулко б’ється,
Чом зітхає та болить?

Чистим сріблом річка сяє,
Кружить голову весна,
Чи на мене ще чекає,
Чи забула все вона?

Серце б’ється, річка сяє,
У садах – вишневий цвіт,
Мила, щось не зустрічає,
Ось серденько і болить.

Вже забула, як казала:
– Почекаю до весни,
Серце й душу віддавала,
Присягаючись мені.

Біля річки стежка в’ється,
У садах – вишневий цвіт,
Серце в грудях гулко б’ється,
І, вже майже, не болить.

Хтось співає,
Хтось танцює.
"Земля стогне!"-
Ні не чують.
Земля стогне,
Земля плаче,
Але ж діти
Бач - незрячі.
Але ж діти
Мов байдужі,
Як ті п'явки
У калюжі.
Як ті п'явки
Смокчуть, смокчуть,
Їм все мало -
Більше хочуть.
Їм все мало,
Як хвороба,
Нищить світ
Людська жадоба.

"И в небесах я вижу Бога"
            М.Лермонтов
І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі.
Хтось невидимий ізбудив
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,

Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас-речитатив.

Парнас! І що ті шмони й допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт —
В мізерію, дрібнішу тлі.

Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.

"Я бачив дивний сон ..."
           І.Франко
Куми одесну і ошую.
А шум! А гам! А шал! А шквал!
А сміх і гріх? Дев'ятий вал!
Велике таїнство вершу я,

Гостей спуваю наповал,
Гостей частую і віншую,
Гуляю, браття, розкошую,
І... просинаюсь. Карнавал

Закінчено. Параша, "вічко"
І грати, впаяні навічно,
Підйом, розхитувач основ!

Нічого. Якось перебуду.
І з ночі знову найде люду,
І все моє почнеться знов.

А десь у горах течуть потоки,
Бурлять вирують i гудуть,
I родять бризки там високi,
Там тато з мамою нас ждуть.

Кує зозуля i з легким сумом,
Весну так швидко розбудить.
Промiння сонця водограє,
Бо з Богом радiсно нам жить.

Ще нiби вчора зазеленiло,
А нинi вже дзвенить коса,
Запахло сiном, зацвiв барвiнок,
I знову льє, немов з вiдра.

Гроза i з неба дощем ряснiє,
Потоки вод все прибува,
В молитвi серце в грудях млiє,
Невпинно Бога прославля!

Творець Небесний, у Тобi сила,
Зiбрати щедрi врожаї
Плодiв солодких, плодiв духовних,
I неповторної краси!

Гримить у небi, лунає Слово,
I сiє вiчне i святе.
В Христi Iсусi все буде нове
I повноцiнне, i ясне!
Амiнь.
(24 липня 2006 року)

Прогулянки вечірнім Львовом
В обіймах запахів гіркої кави
Спацери неквапливі, гонорові
На все життя мені запам*ятались.

Із Замку видно тисячі вогнів,
Яку запалює щоночі місто
І космос бачить міліон життів
Мікрогалактику Нового Світу.

Вечірній дзвін костелів і церков
Немов співає місту колискову
Трамваїв дзвін, що бігають по колу
Сплітається з годинниковим дзвоном.

Веселий сміх із затишних кав*ярень
Швидкий політ цигарок-світлячків
Холодний блиск вітрин яскравих
Парфумів шлейф і стукіт каблучків.

На все це дивляться величні леви
Міського Духу вічні вартові
В тремкім, нічнім повітрі кришталевім
Старі легенди все іще живі.

Знаешь, мой первый мальчик,
Лучший ученичок,
Сердце даёт осечки:
Вдох-выдох…щелчок.
Что Карадаг с Аюдагом? -
Мой безымянен обрыв.
Ввысь от него зигзагом
Солнце толкает Сизиф.
С края не свесишь ноги, -
И не поймёшь никогда,
Как искушает многих
Голосом гулким вода.
Что не одни эклоги
Ветер душе насвистит,
Склоны не все отлоги,
Где суждено идти.
Рядом с тобой Крым мира,
Значит, его и край -
Цифрами и пунктиром
В картах означенный рай.
Где как не здесь до неба
Стоит вести мосты?
Водоосвятны молебны,
Слёзы, как мирра, чисты.
Но то ли пугает шорох,
Шум и шёпот песка,
То ли гудение скорых,
То ли иная тоска:
Вот, например, миноры
В ангельских голосах…
Только рушится город
Облачный в небесах.
Ветер внезапно стынет,
Остров меняет курс.
Воздух – запах полынный
и можжевеловый вкус.
Свесишь ноги с обрыва,
Глянешь на глубину,
Может, увидишь. Рыбу.
Может, поймаешь. Луну.

Душа на скрижалях вічності...
Не драма - закрита брама.
Незвично, але обличчя всі -
Портрети в дешевих рамах.
(Прозріння пройшло - дотичною).

Хто - вітер черпає відрами,
Хто - ловить таксі до прірви...
А ми - дивні люди, - вибрали
Як рішення - то невірне.
Скільком же той ікс дорівнює?!.

У ніч з середи на п"ятницю
(Був дощ у четвер, ми спали)-
Всі терміни вийшли в Матриці -
Розсипалась - і не стало...
А щось-таки мало статися...

Ні втрата психозних пристрастей,
Ні інших чуттів принади,
Ні очі - їх здатність вицвісти,
Однаково, ні - не вада.
Зловив - зачини й не випусти...

Відбій... Якого їм відбою?
Вступає глупа ніч в права,
І тиша - сіра, нежива -
Свинцем. Відбій? Ха-ха! Рябої

Кобили сон. Твої права
На честь і гідність всі з тобою:
Їх не відбити. Ритм двобою
Пульсує в серці, і слова -

Не зраджувані і незрадні -
Формують строфи, не підвладні
Шмональникам і судіям.

Куняє варта за дверима,
А вічність - зоряна, незрима -
Пливе, і мить її - твоя.

Обсіли мороки-химери,
Снується сутінь спроквола...
Тужавіє драглиста мла.
Принишкли камери-печери.

І раптом - вічність ожила!
Здригнулися небесні сфери,
Й зоря достотністю Венери
Над телевежею зійшла.

А потім - друга... п'ята... сота...
Хорали Баха! На висотах,
На рівні Божих партитур!

А поміж нами ліг облогом
Забутий сферами і Богом
Облуплений тюремний мур.

Давай всё бросим.Уедем. Улетим.
Ведь завтра осень, а мы просто не хотим,
Чтоб было холодно и сыро...
И дожди...
Пусть будет солнце с этим миром.
Осень, подожди!

Давай забудем про печаль!
Давай смотреть всё время в даль!
За горизонты, за моря!
Давай поднимем якоря.
Давай наполним свежим ветром паруса
И уплывём куда-нибудь за небеса.


Пускай причалы ждут зимнюю пургу.
Нас укачало здесь, на этом берегу.
Волна тебе и мне расскажет
Где теплей...
Уже готовы экипажи
Наших кораблей.

Давай забудем про печаль!
Давай смотреть всё время в даль!
За горизонты, за моря!
Давай поднимем якоря.
Давай наполним свежим ветром паруса
И уплывём куда-нибудь за небеса.
Давай всё бросим. Уедем. Уплывем
За эту осень, где мы песен не поём.
Пускай нам только снится небо и моря,
Давай перевернём страницы
Прожитые зря.
Давай забудем про печаль!
Давай смотреть всё время в даль!
За горизонты, за моря!
Давай поднимем якоря.
Давай наполним свежим ветром паруса
И уплывём куда-нибудь за небеса.

Мандряк бездомський забендюхав в трюльку,
Закурломидрив: « Аньте! Брабиндис!!!»
Кардиклі грухали іє : « Ужурла – з грульку!».
Ворбаси керились ірком в аптикудриз.
Барзеба тудрая віджубила краволи
Від парандо, від вйорлих забалюх,
Від жмужних гроїків, продрюманих і вдолих,
До ужужурланих кардяків…
Без приколу!
Бундюкать на вікні триклятих мух!

Хто сказав, що кохання — ірраціональне,
Що позбавлене логіки, ланок буття,
Що безглузде, і марне, й низьке почуття?

Так, можливо, воно — не небесне й каральне,
Та кому необхідно дізнатись нагально
Про закони всезмінні людського життя?

Ми живемо у замкненім колі подій,
Немов роботи, дієм по певній програмі,
І втрачаєм себе, і стаємо враз “нами”.

Невже важко змінити усталений крій,
Де обмеження душать - посмій і не смій -
Й зачиняємось в собі твердими замками?

Невже важко сприймати красу навкруги,
І всміхатися щиро, ділитись любов'ю,
І свідомість скропити живою водою?

Та прокиньмось і скиньмо важкі кожухи! -
До спасенних причалим в біді берегів,
Поблукавши по згубному доленьки морю.

Я думала, що створена не для любові,
Я думала, кохати можна тільки в снах,
Та віднайшлися ми у теплім щирім слові
І сумнівам не побороти повний крах.

Моє життя звернуло іншими стежками,
І в серці залунала пісня вже не та,
Зітліла попелом пріоритетів гама,
І припадає пилом зморена мета.

Невже це я? Невже так довго мертво спала?
І світ окреслився у інші кольори.
О Господи, чому раніше я не знала,
Що десь на дні ще свічка в самоті горить?

Могла б я утопитись в замкненості сірій -
Нарешті віднайшлись загублені ключі,
Могла б загинуть через безперервні мрії,
Які не полишали вдень та уночі.

Спасибі, доленько! В коханні відродилась,
Розтанув лід, і роздробила я граніт.
Нікому не відрізати душевні крила
Й не відновити зборений моральний гніт.

Ну скільки можна вже купатися у болю
І серце й душу розривати на шматки?!
Життя не можна називати просто грою,
Бо наша роль тоді — жорстокії кати.

А я... та що я? Звичайнісінькая лялька.
Життя — театр, а доля — злісний режисер,
Сценарій не скопіювати через кальку,
Хоч кожен прагне трішки знати наперед.

Ну скільки можна вже розігрувати сцену,
Де ти палка страждальниця до сліз гірких?!
Та збийся з колії! Будь схожа на людину!
Й думок позбудься викривлених та крихких.

Сумую, як спрагла земля за дощем
В засушливу пору... Ти ранив мечем.

Сумую, лелека так прагне додому
З південних країн... Не сховаюсь від грому.

Сумую, як пташка за вільним польотом
В небесную вись... І вкривається потом.

Сумую, як квітка, що в'яне без краплі
Води життєдайної... Бачу на мапі.

Сумую... Мабуть, це мистецтво — тужити.
Безглузде мистецтво... Так важко любити.

Так важко любити, так легко тужити.
Сумую... О доле, дай трішки попити!

Прийду до тебе уві сні з ромашкою в волоссі,
Щоб заманити в танець мрії срібно-золоті...
Згадай, як в задзеркаллі вітер ніжно шепотів
Свою мелодію. А безтурбоття пронеслося...

Сплету вінок, як сплелись наші долі в унісон,
Де кожна квіточка — подія, усмішка та пісня...
Та ні! Клянусь, в житті, коханням сповненім, не грішна,
Хоч надивилася гріхів, що дули, мов мусон...

На пелюсточках білих, мов в дитинстві, поворожу
І полечу на крилах казки в небо чарівне...
Так важко зрозуміти, що в стосунках головне,
Бо версій забагато, і не відшукати гожу...

Прийду до тебе уві сні з ромашкою в волоссі,
Щоб заманити в танець мрії срібно-золоті...
Згадай, як в задзеркаллі вітер ніжно шепотів
Свою мелодію. А безтурбоття пронеслося...

1.
дощ виноградовим шепотом
проситься в теплі кишені
єдина нагода побути наодинці із тишею
зранку в неділю вчепившись в пташине крило
політати до ночі над містом

ти не бачиш довкола жодних дверей
(шоб вибігти геть)
а тільки ці двері в собі
(в себе які зачинено)
ти не бачиш довкола жодних під'їздів
де на годинку змовчати про осінь
упавши на сходи під тиском думок
шо виходять із берегів посивілої памяті
і несуть униз живота бажання
разом із гарячими ранковими голосами

в жовто-червоних затоках кленових листків
давай відшукаємо сірі дитячі кораблики
теплих вчорашніх дотиків
ти капітан і я капітан нам на двох тридцять сім
ми зовсім дорослі
влаштуємо битву
за холодні серця одне одного?

2.
коли Ти повертаєшся назад
шоб добре запам'ятати
втомлені риси своєї тіні
то помічаєш нарешті
шо тінь Твоя давно перетворилась на
срібного метелика
шо розбив стиглі мури мовчазних будинків
і весело кружляє тепер десь далеко попереду
необачно
вказуючи
Тобі
єдино можливий
шлях
до річок моєї любові
які пружно наповнюють ці вулиці
розімлілі від останнього теплого дня
поділене майже навпіл невпевненим
дитячим олівцем
на тіні і світло

3.
в один із днів прийде зима
важко осівши в наплечниках
заплутає пальці і заспані передмістя
принишклі в долонях
протягів з коридорів сну
шо викидають нас назовні на шорохке
просохле тіло асфальту
тягнучи кожного далі на схід
туди де починаються наші нескінченні історії
калатанням позолоченої ложечки
у філіжанці кави

4.
голуби спогадів злякано розлітаються
з цих вересневих балконів
помітивши Твої вигини
зачувши Твої стогони
голуби спогадів розбиваються в кров
о тверде паперове небо останньої осені
шо тихо вповзає в помешкання
зхвильовано оминаючи порожні пляжки
під стелю забиті попільнички
і нас в яких забито дихання
до завтрашнього вечора

5.
де все навколо скадається з тиші
де все навколо складається з тиші
де все навколо складається з тиші
і темряви
Твого вікна

6.
з якого добре видно
стежки стежки протоптані кимось
які огортаються довкола тендітних ніг
світло світло із жовтих вікон
шо огортає холодні руки
заглядаєш до кожної брами
розглядаючи скибки місяця
недбало розкидані нами
тої зими

і повільно холонеш посунувшись вбік
на самотньому синьому ліжку

Серед сотні реінкарнацій обираєш, де ти – Людина.
Серце. Нерви. Наверх спідниця, так як вчили: біленький ситець.
Погляд в очі , а постріл в спину, трошки нижче і я не винна.
Ти як завжди шукаєш вихід у трьох дюймах німої криці.

Ти як завжди не прагнеш істин, та й тверезість тобі не личить.
Ти зализуєш рани, часом ще конверти листів навзаєм,
Ти хронічно шукаєш смерті автобаном у потойбіччя,
Занотовуєш у щоденник: „Ніч – агонія перед раєм”.

Загортаєшся в крила-втому, засинаєш під фугу вулиць.
Крем маскує страждання вилиць, не за сонцем, але цілунком.
Захлинаєшся словом „Хочу”. От би весни вже схаменулись
І минули. Ти хочеш осінь, щоб була не труною – трунком.

Проспівали осінь журавлі
Не чути солов’їв у гаю,
Молодість проминула -
Старість зустрічаю.

Прокурликали в далі журавлі
Проспівали оду
Не доспівав я пісню молоду
Своєму народу.

Журавлі у далекі країні
Перечекають буревісного зову
Весною до рідних берегів
Повернуться знову.

Зеленю покриються дерева
Природа заспіває
Тільки в серці у моєму
Радості немає.

А колись, як зима кінчалась,
В журавлиний приліт.
Покидав батьківську оселю
Подавався в мандри, у світ.

Усе було і минуло,
Ніде правди діти,
Дав би бог мені крила
Журавлем злетіти.

Хоч би раз ще над Україною
Мені політати.
Ширину безмежну
Хоч раз би обняти.

мелена Карпа і трохи Покальчука
ложка солодкого цукру - кому як п’ється
можна іще заЖадати фреш молока
тіла, що пахне і збуджує як кориця

вишити хрестиком зорі – білі вогні
літеплим чаєм себе заспокоїти віршем
може пізніше ти скажеш фатальне ні
та я всеодно зроблю тебе щасливішим

**
білки очей закипають
денатуруються в спеку
навіть думки і мізки
вікнами фірми Веко
ми не торгуємо, сорі
плюс 37 надворі
(може хтось викрутить сонце?)

**
зірки випадають у неба – молочні зуби
ми стелим пакети бос на мокру траву
ми слухаєм музику – від Франківська до Куби
і цвіркунів розспівану хорову

нам решта світу існує лише у атласах
і ми щоразу сідлаємо потяг мрій
із небом довго не можемо розпрощатися
бо зорі спалахують просто з-під наших вій ...