Я знов одна, а час не зупиняється,
нажаль, назад він не повертається.
Все біжить кудись, куди незнає,
отак і наше життя минає...

Життя кудись далеко все спішить,
і не зупинити нам щастя мить!
А щастя нам зовсім не важко піймати,
варто нам тільки лише побажати...

Воно саме до нас ніколи не прийде,
якщо не ми, то його хтось інший знайде.
Щоб щасливими бути, потрібно щось зробити,
аголовне рідних людей просто любити...

А час іде, він просто незупинний,
він швидкий, як тигр, він просто неспинний.
Я обіцяю, що щасливою буду,
що щастя в бою я здобуду....

Розталися вони...і їх кохання снігом замело,
нічого не залишилось, що було то вже прошло...
Холодно усім, і сніг не розтає,
Кожному із нас ще холодеіш стає....

Розтаватися - це тяжко, а ще тяжче разом бути,
а ще тяжче коли любиш....тебе ж забути...
А сніг все падає й падає на землю холодну,
воно має свої якості, сніг має природну...

Розталися і годі, більше мені не пиши,
як любив...чи любиш мені не кажи...
Я не можу бути лялькою в руках!
і не вмію разом літати у "наших" снах!

Розтаємся й крапка, більше я тобі не треба,
для тебе моя душа була дуже далека...
Ти контролював, мені ні краплі ти не довіряв,
через те й мене незабаром невтримав...

Я невмію бути маріонеткою в руках,
не вмію я бути замкненою, бо я вільний птах!!!!
А отже, розтавання - це правильний крок,
для нас обох цінний урок!!!

Образити можна з пів-слова...гудка,
така наша доля, така ж нетривка.
Але як тяжко морально втрачати людину,
так було навіть в сиву давнину....

Образився і слова не сказав,
на смс, на повідомлення просто промовчав,
а я незнала що тобі сказать,
і як велике почуття приховать.

Ти вже не пишеш і дзвінка не чую,
і вже уваги твоєї я не потребую.
Ти образився, а я незрозуміла,
цим "подвигом" обламав ти мені крила...

Якщо ти так мене не поважаєш,
хоча ти мене краще за маму знаєш,
виходить, що ти обманув мене,
але це відчуття мине...

Ми з тобою дуже різними виявилися,
навіки одне від одного закрилися.
І вже навіть звук смс нічого незмінить,
мене тобі хтось інший, новий замінить...

Тобі я не треба, іграшкою для тебе була,
твій номер видалила й слізьми залила,
Але нічого зробити я незможу,
лише серденько своє я тривожу....

Образити можна, але не розібравшись - не йди,
намагайся вислухати...просте слово "Прости"...
Але ні спроби, ні шансу не дав,
гордий ти, а не образу ти сильну тримав....

Дійсно, краще нам з тобою не спілкуватись,
і за найменший шанс більш нетриматись,
Бо була колись у відносинах потреба,
ДЛЯ ЧОГО Ж ТИ МЕНІ, ЯКЩО Я ТОБІ НЕТРЕБА???

Як тихо просто ніжно остиває чай,
які безмежні ці слова "Привіт" і "Прощай"....
Скільки в них жорстокості й турботи,
як на нотному листі зів"ялі ноти....

"Привіт" - це ласка, це тривога,
це знову в житті нова насторога.
Це тільки здається нам, що привітання,
а можливо вияв підлості, страшне бажання...

Але з іншої сторони, це вияв доброти,
це перший крок до поставленої мети.
це щось постійне і звжди нове,
це те що почнеться і знов мине...

"Прощай" - це для нас не тільки прощання,
це в останній раз тяжкі зітхання.
Це щось нечуване й незнане,
це щось останнє, але рідне і кохане....

Але з іншої сторони, це сварка, бій,
це більш немає криків "Постій"...
Це щось лихе, це не для нас,
але не ми вирішуємо, а час...

Як швидко вже остинув чорний чай,
які незнані слова "Привіт" й "Прощай"
і як не хочеться казати тобі їх,
але я мушу, мушу вимовити їх.....

Іще летить крізь осінь напролом
І небо блискавицями покреше
Моїх бажань шалений, хтивий вершник, —
Аж світяться долоні літеплом.
Невільниця у самозабутті,
У листопаді — хуртовині свята.
А твій цілунок пахне, наче м’ята.
Ну, як без цього бути у житті?
І хоч пожовкли в сутінках зела,
Іще осіння духмяніє квітка.
Ну, хто сказав: троянда одцвіла?
Це просто їм іздалеку не видко.

Збагнути тяжко - ми ж такі однакі!
Та напускні аматори- актори.
Вдаєм із себе, хоч напівпрозорі,
Самі собі влаштовуєм атаки.
Якісь, мовляв, ідейні, чи сімейні,
Розбіжності постійно виникають.
Ведеться в нас: коли когось з`їдають,
Спочатку світять посмішки єлейні.
У плетиві безглуздої вендети,
Нарощуються м`язи й фібріоми.
Вовкам підкину свіжої соломи...
Та не їдять її, навіть
вовки - аскети...
2001р.

Я забуду про все. І ридання, що глибоко сховане
Під покровом мовчань, і тривога, і труби грози
Проростуть із іржавого серця глухого Бетховена.
Але очі сухі. Ні сльози. Тільки так. Ні сльози.

Ніч над серцем музики. І блискавки мідноязикі
Розтинають чорнотою сповнений повені плин.
Березневий приплин. І польоту орлиного крики.
Ніч над серцем музики. Гіркий і ядучий полин.

Якщо слухать мовчання, то звідки народження звуку?
Сонце входить в зіниці. Колишуться зорі в саду.
День і ніч. І крізь вік пронести свою пристрасть і муку.
Я з тобою, Бетховен, дай руку — я поруч піду.

Я з тобою піду... Ось вітри, що задуху зривали,
Коли ти кулаками у люті безсилій гатив,
Наче молотом бив об мовчання холодне ковадло,
У розтруб світової прачорної глухоти.

Світ розпорото чорним крилом. В закривавлений розтин
Вухо став склеротичне і слухай, як голосно б’є.
Крізь перетин часу, крізь мовчань стоголосу коросту
Серце світу — лише? — серце світу твого і твоє.

Що ж ти плачеш, Бетховен? За відстань, за холод, за морок
Непроглядної ночі — летить геніальності крик,
І співає, й згоряє, і вогненні зграї над морем...
Що ж ти плачеш, Бетховен, чи ж гірший ти інших музик?

До безсмертя змагайся з лакованим лагідним звіром.
Ти не чуєш ричання його. Тільки вискал холодних зубів
Нагадає тобі про даремність надій і довіри,
Про печаль завойовань і силу того, що згубив.

Але те, що родилося в серці, що мукою тричі відчуто,—
Проростання небес у вершинах дубів вікових,
І крижин березневе кружляння в потоках розкутих —
Це весна, це чекання і щастя, і болів нових.

А чи прийде воно, чи навіки залишаться болі?
Бийся в мур глухоти, в непрониклі холодні пласти,
Вилітай за шлагбауми тьми — і на волю! на волю! на волю!
Разом з березнем, з водами, з сонцем, з дубами рости!

Ти про все вже забув. І ридання вже глибоко сховане
Під покровом мовчань. Але мідні розтруби грози
Проростають із теплого серця живого Бетховена.
До безсмертя. До смерті. І очі сухі. Ні сльози.

1934

І чом це поруч я така тремтлива?
На скло всім тілом налягає злива,
Мов штурмом хоче взяти мої вікна...
Я б відхрестилась,
Та не скоро зникне.
А ти
так м’яко зазирнув в зіниці,
Що я
не встигла заховати ниці
Свої гріхи
прийдешні і майбутні,
Лиш увібрала у спідницю ступні,
Як равлик ріжки в затишок закручень.
Мої думки
не прагнули озвучень.
Та прагнув ти,
узявши їх на дотик...

Світлій пам`яті К.К.
Він часто спить. І йому байдужі
Вино, політика, кама-сутра.
Він, прокидаючись, довго тужить
За жовтим місячним перламутром.
Він мало їсть, як дитина, – мізер,
Курей у двір випускає рано,
Обходить боком наш телевізор
Новий, з широким пласким екраном.
Йому не треба штанів шовкових,
Йому начхати на моди, стилі.
До ночі він самотинно ловить
Мов голос Бога, радіохвилі.
Плете широку рибальську сітку.
Та знає – на карася не піде.
Онукам носить солодкі плитки,
Котам на вечір – хвоста ставриди...
Час календар відривний доточить,
І шлунок не посягне на кільку.
Ще ходять ноги і бачать очі,
Тримають руки, а втім – на скільки..?
...А вчора – сніг розстелив накидку.
Без попередження, без вагання
Прийшла зима невідомо звідки.
Для когось – перша.
Йому – остання.

Я знову слова
У кишені лишила.
А там – уже місця
Нема ані слову!
Як довго мовчу я!!!
Що слово за словом
Без дозволу
Очі мої віддають Вам.
А Ви – Ви тугі
На обидві зіниці!!!

То – потяг далекий, як вітер, як море,
Як пам`ять нахлинув і зник вдалині.
Пройшов – і немає, а серце говорить,
Що Ти – не далекий, близький Ти мені.

А часу, а часу між потягом кожним!
Півдолі, півсерця, півночі – дарма.
Пройшов – і немає, лиш грудень тривожно
Дерева в холодних обіймах трима.

Ой, чи випадково – мій дім, залізниця, -
Як колії – поряд, немов дві струни?
І я під подушкою, доки не спиться
Тримаю про потяги вірші і сни.

Задимлений тамбур.
Дихнути нічим.
Цей вечір чужий мені,
Ніби вітчим.
У ньому занадто
Багато грудня.
Я випадково
У нім присутня.
Пройти б скоріш
П’ять знайомих станцій,
Аби назавжди
Забути вранці,
Як день почався було –
На славу –
Цілунок,
Дотик,
У постіль – кава!..
Пробач...

Кричать з усіх усюд, неначе з шпарок таракани,
Вилазять на світ Божий "екстрасенси" всіх мастей.
Психологи повторюють: невдачним буть погано!
успішним треба бути - обігнати всіх людей.
А що - успішний довше проживе, чи здоровіший?
Чи ж завжди переможець неосудний і святий?
В житті інакше все: чим шлях твій кривавіший,
Тим більше він ганебний, безрозсудний і пустий.
Навіщо ж, небораче, поле ти переміряєш,
Своєю кроквою кривою, істини не осягнеш.
Вона відміряна для всіх давно, а ти гадаєш,
Ніби от-от собі ще одного шматка урвеш.
Мовби успішний, бо спішиш, але ж куди потрапиш?
До чого виведе та фінішна пряма?
Спинися, озирнись, нащо свій час даремно квапиш?
Такого неповторного не буде вже, нема...
2.02.03р.

У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: "Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче".

1925

Тепер, коли Ви так неблизько
(Щоб не забулися бува),
Перекладіть на італійську
Мої промовчані слова.
Зробіть улюбленого чаю,
Пишіть на клаптику жалю.
Я досі Вам не пробачаю,
Що Вашу мову так люблю.
Холодний напій в порцеляні
Долонька блюдця ще трима...
Зізнайтесь, пане italiano,
Чи легко володіть двома?
Де замість місяця є luna,
А на amore – життя і мить...
Прошу, на італійські струни
Мою любов перекладіть.

(З зимових спогадів про літо)

Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби зіроньки, блищать,
На тонких стеблах крапельки студені
Минулого дощу веселчасто горять.

І дівчина, обсипана квітками,
Іде, немов пливе лебедонька в воді,
І грають променистими вогнями,
Неначе квіти, світлі очі молоді.

Вони до мене так привітно сяють,
Що в серці стиха струни золоті дрижать,
І знов пісні мої пливуть, лунають.

В там, в гаю, — пташки дзвенять, дзвенять,
І щастя на душі, і тихий спокій…
Хвилюється і грає лан широкий.

1912

Ни к чему всех побед рубежи,
К черту Канны, пусть зябнет Ницца.
На рулетку – весь мир положить,
Только б с телом Твоим слиться

на столе, у тепла батарей,
в темноте – да не в этом разница,
до утра б лишь по коже Твоей
тушью мазаться…

Капли пота собой промокнуть
на теле слепительно-бронзовом.
Целовать куда? В шею, в грудь?
Ай, да ладно…
пойму по отзывам.

За окном только б город жужжал
высотою огней в поленьях,
лишь бы Ты каждый день провожал -
…щекой на моих коленях…

На краєчку внутрішнього світу павука
Пісок срібний, як волосся німф
Блиск лісових чайників й загроза натяку
Збивають шалені відсотки з курсу цін
На вино чи на любов, з рештою
Коли є мозок в нагрудній кишені
Поряд з кастетом, ближче до серця
Далеко від сенсу, тікаю від неба
Під ковдру порожньо тихо, не вмерти
Від цокоту іржавих зубів,
Годинник змерз й тремтів
Втопити б мрії у чорничному морсі
це не жорстокість, не мурахи у волоссі
Це - дійсність, плаває у жовтому вогнику
Що робить з романтика тонку оболонку
Для щирого циніка й привітного цуцика
З бантом на шиї , фантом зробить
Лише порожня літаюча мить
Миша чи тиша
Зрештою, просто цей світ
04.03(18.03)

Здригнулося проникнено Кастильське джерело,
щоб огорнути піфію в селенині наряди,
почути, як розплюскались розмовами наяди
про те, як Прометеєві на серці відлягло,
коли вогнями дихати почало все довкіл
та у нутро гнізда свого відніс орел печінку,
а Зевс не наказав Гефестові ліпити жінку
та аедонним плачем не заходився Ітіл.

Розмова струменилася про Пана і Ладон,
хвилила очеретами та голосом сиринги
та ядра буревієві висиджувала в рингах,
в монетах роздзвенілася, як віз її Харон.
Ах, так буршитнно вирвалась вона, як Фаетон,
натягнутий на блискавку, упав до Ерідану.
Тавроболійно падала з помосту, наче манна,
та омивала голови, ще теплою на тон.
У Нані непорочною змигдалено росла
та колисала Аттіса, а потім воскрешала.
То небом підгорталася під крилами Дедала,
то в Ею аргонавтам утікала з-під весла.

Омито стан. Тулила тиша до грудей, мов Тал.
Оракул переводив дух, прокурений дурманом.
І піфія зайшла в екстаз – наповнився гекзаметр,
спондейно танула в рядках бездонна сліпота.

18 Березня 2009

Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
безкінечних парадів.
Більше про це
не питай.
Ти сам добре знаєш,
як ми живем
і чим доводиться
платити
за хліб і молоко,
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивляться
у збайдужілі
спини.
Ми тільки відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів
початкові ноти, —
та треба йти,
дорога мусить жити
і після нас...
Відходить день,
і так повільно
навколо чорної тополі
все ходить, ходить
довга тінь...

Зимовий ранок. Темно ще.
У темряві іду до школи.
Порожній кляс,
До першого уроку півгодини.
Заходять діти, тихо привітавшись,
І мовчки ждуть.
Сьогодні я вам розповім
про перший подвиг мужнього Геракла—
(у слові “мужній” живе холодний вуж),
Всесвітній дурень нищить звірів,
Кентавр Хірон поранений кричить…
Дітей обличчя напівсонні,
Ще зберігають тіні сновидінь.
Коли вночі підхоплюються, плачуть
від жаху, в передчутті
майбутнього життя...

Дзвінок. І треба йти.
Останнє, що встигаю — поглянути в вікно
очима хлопчика з “камчатки”:
Хитає вітер чорне дерево,
і, грузнучи в снігу,
до нас бреде немейський лев.

Ой біля кленового ґанку
забули дівочу співанку!

Усі розійшлися,
ні слуху, ні духу —
і ті, що співали,
і той, що їх слухав.

Усі розійшлися...
Ніхто не почує,
як тиха співанка
під ґанком сумує.

Вже вечір надибав
спочинок у мальвах.
Самотня садиба
у зоряних сальвах.

Як тихо на світі!
Знов зірка упала…
Дівоча співанка
до ранку не спала.

Вже літо згоріло.
Відпахло чар-зілля.
Шумлять, дотлівають
осінні весілля.

А той, що їх слухав,
сидить біля ґанку —
ніяк не згадає
забуту співанку...

Для вінницького Хо-рошого хлопця Ігоря

Не сплю уже чотири довгі дні...
І п’яту ніч не хоче тіло ласки...
Все думаю про вінницькі вогні,
Про ГеПеЗе – манливе, ніби казка...

Яке воно? Велике чорне Ге,
Чи біле Пе, чи Зе – воно зелене?
О ГеПеЗе, довіку дороге,
Приляж сьогодні тихо біля мене...

Скажи мені – ти хо? Хав олд а ю?
Спік інгліш може? Ля франсе? Одначе
Мовчиш, і гладиш ніженьку мою
Підшипником...вигадливий юначе)))

А може, ти не хо? Тоді іди,
І забирай підшипник свій до бані,
А я піду у місячні сади -
Там знають справжню ціну Чоріанні...

Ти навчися легко
Йти понад землею,
Так щоб не стоптати
Цвіту і комах.

А до твого серця
Крила я приклею –
Затріпоче в небі,
Наче світлий птах.

Ти не бійся впасти,
Просто твердо віруй –
Поки світять зорі,
Доти сяєш ти.

Полети, як змерзнеш,
Грітися у вирій.
Тільки з ластівками
Знову прилети.

Яка різниця?
Якщо хтось
якоюсь старою пощербленою лопатою
якусь яму копає у мене за спиною...
Яка різниця?
Якось отой хтось сам у ту яму якусь
якимсь дивом для себе несподіваним
ясно подивиться і злякається...
Яка різниця?
Якщо хтось до мене ніколи не повернеться
у якесь інше небо задивиться,
залюбиться,
загубиться –
забудеться
якийсь хтось...
Яка різниця?
Якщо всі різниці розчиняються у баговинні буднів,
які, все одно, ніколи не пробудяться,
хоч і будні,
і трудні...
Яка різниця?
Ковзаючи ледовими, скісними дорогами,
збиваючи коліна і обдряпуючи долоні
до крові,
яскравої,
буйно-червоної,
невгамовної,
йдуть під гору жінки,
трудні,
і несуть...
Яка різниця?

Диво-птиці
засіяли небо зорями,
блискавицями
побудили мерців
там, на місяці,
де, за роги вчепившись,
їхні душі гойдалися,
і до сонця,
приспаного ніччю, підморгували;
а по вулицях
міста, сном мертвим упоєного,
їхні лиця,
зотлілі, голою кістю світилися,
і в криницях,
водою цілющою сповнених,
їхні пальці
танули, в срібло переливалися.
Завтра вранці
дівка з очима бездонними
та по вінця
дощем і туманом засланими,
скаже сонцю,
водиці тієї напившися,
що у серці
вогненна ріка розливається.
У тій річці
мерці виростають у красенів.
У тій річці
на лататті – калинові кетяги.
У тій річці
русалки навік вірно закохуються.
У тій річці
відерця іржаві в срібло-злото
переливаються.

Знаю я, що знайдеш ти мене все одно.
Що знайдеш ти мене і уже не загубиш.
І огорне нас щастя, хмільне як вино –
як полюбиш.

Я вітрам легкокрилим лишаю свій страх
бо я вірю, що мрії діждуться воплочень,
де нестиме любов нас обох на руках –
як захочеш.

Де зустрінемось ми, там розквітнуть сади.
Там, де серце і розум не знають двобою.
Знай, коли засрібляться кохання сліди –
Я з тобою.

*
Вся плоть моя в облозі
усе нових спокус.
Душа скрипить, як брама.

Оттак. Горілки хміль жорстокий,
Корчма, шинкарка, гурт п’яниць.
Там, де доріг життя — розтоки,
Там, де немає таємниць.

Там все просте, як срібна гривня,
Якою платиш за питво.
Там всі перед майбутнім рівні
Скарбами скорби і мертвот.

Ридає скрипка. Тужить бубон.
Не чуть... Горілка заглуша.
В обіймах божевілля й згуби
Тремтить розхристана душа.

Надихане, слизьке повітря
Ковтають спалені уста.
...Горілка все обмиє й витре,
Тяжка, жорстока і проста.

Павлові Тичині

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Листопад, 1924

Максимові Рильському

Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви — еллін, схимник і Гоген!

Навколо — хащі й печеніги,
А в кельї — тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги,
І Ви — алхімік мудрих слів.

По прочитанні «Синьої далечіні»
Січень, 1923

Вітри загасли. Грози вмерли.
Жовтнева закипає ржа.
Моя ж рука стискає берло
Ще не народжених держав.

В простори одревли гармати
Під гук копит і брязк меча,
І замість ран — горять стигмати,
І пурпур крові — опанча.

Рука залізна прорізає
Пророчих літер вічний карб,
Де Захід в загравах мозаїк —
Мов здобичі коштовний скарб.

Він златоустим словом спіє,
Він палить мудрістю уста:
Не єзуїтство Візантії,
Лишень — прекрасна простота.

Вже всі примари розлетілись
При деннім світлі простих мет.
Ось: розуму — уважний стилос
Та серця — вогняний стилет.

Весняний вітер віє листям ржавим.
Снує туман. Земля стопила сніг.
Чому ж Ви там, за брамою Варшави,
Чий брук співа під кроком ніжних ніг?

Чому ж Ви там? І тут хвилясті хмари,
Весну крізь ніч ворожать зорі й тут,
Вартують мій весняний сум примари,
Весняні сни сріблясту млу прядуть.

Вже скоро. Ось — вже вітер пружить крила,
До сонця п’яна попливе земля.
Невже ж отут, де знов життя пригріло,—
Не розцвітем навіки — Ви і я?

1922

Я помру, як Ван Гог у безвісті,
якщо не відріжу вуха своїм віршам
і не розішлю їх, безвухих,
по різних редакціях.
Я побудую вежу з мамонтової кістки
і відгороджу її від світу
стіною з європласту.
Я напишу нове Одкровення
яке мені продиктує Заратустра
і приб’ю його цвяхами
до дверей спаленої Десятинної церкви.
Я поселюсь у готелі Прем’єр Палас,
де один з прем’єрів подасть мені у номер
пізній сніданок.
Я накачаю біцепси, як Мадонна
і буду позувати молодому художникові,
який напише мене Європою
викраденою напівживим биком,
що покалічений стрілами
матадора.
Але ж матадор не знав,
що бик - то насправді Зевес...
А той, хто спалив церкву
не знав, що до її дверей
прибиватимуть тези...
І мамонт не знав,
що з його кісток побудують вежу...
І Ван Гог не знав,
що за його проігноровані
за життя полотна
будуть віддавати півцарства...
То що ж можу знати я?
Я знаю, що я нічого не знаю.
Але й це вже сказано до мене.

Ніщо не може зупинити час,
Тому весна – це річ обов’язкова
І для Донецька, і для Києва, для Львова,
Чернігова, Одеси і Черкас…
Ніщо не може зупинити час.

Ніхто не може захистити нас
Від зубожіння та іржі кайданів,
Від зради тричі зраджених Майданів,
Від воєн то за крісла, то за газ… –
Ніхто не може захистити нас.

Ніхто, крім нас, ніхто, крім нас самих
Не вкаже цим невігласам від влади
Не на нові ґешефти і посади –
На нари в тюрмах – там місця для них.
Ніхто, крім нас. Ніхто, крім нас самих.

Ніщо не може зупинити час,
Тому весна – це річ обов’язкова
І для Донецька, і для Києва, для Львова,
Чернігова, Одеси і Черкас…
Ніщо не може зупинити час!

03.2009

Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.

"Самотній він, — юрба казала, —
Як жаль його…" і далі йшла,
І в повній щирості бажала
Зробить посмітюху з орла.


***

Душа моя — пустка холодна й німа…
Нічого в тій пустці самотній нема:
То вітер розвіяв, то хвилі зірвали,
То, граючись, діти малі розібрали.

Душа моя — дно безджерельне й сухе,
Де тільки сіріє каміння важке…
Тим сірим камінням колись в мої груди
Все били без жалю, жалкуючи, люди.

***

З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я…

***

О ніч чудова і чарівна!
Ще вчора сіявсь сніг рясний, —
Сьогодні ж теплінь, і понова,
І проріст трав, і день ясний…
Знай, — те ж колись і з людьми буде…
Я вірю в диво! Прийде час, —
І вільні й рівні стануть люди
І здійснять мрії всі ураз!

***

Солов'єва пісня ллється,
Розливається в низах,
Соловей лящить, сміється…
Наче… тоне у сльозах.

Квітнуть яблуні і груші,
В світлі місячнім тремтять…
Наче… мертвих скорбні душі
В білих саванах стоять.

Вся земля миліша раю…
Шум, пісні і щастя скрізь!
Я дивлюся, я ридаю,
Я не бачу із-за сліз.

1906

***

Ти з'являєшся, як ранок…
Там, на заході ще ніч,
А на сході уже небо
Червоніє від проміння,
Блиску сонця золотого…
Як в чеканні б'єтся серце!

Ти ідеш, як день блискучий!
Все радіє навкруги,
Все впилось очима в сонце,
Все співає йому гімни,
Простяга до його руки…
Як радіє, квітне серце!

Ти проходиш… ніби вечір…
Там, на заході, ще день,
Там ще небо в барвах грає,
А на сході вже, як демон,
Чорна ніч розкрила крила…
Як щемить у щемках серце!

1906

В дитинстві ще… давно, давно колись
Я вибіг з хати в день майовий…
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились…

Весь Божий світ сміявсь, радів…
Раділо сонце, ниви, луки…
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів…

1904

Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло.
Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,
І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло...
Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло,—
В нім погасла снага.

Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала.
І я, спраглий, схилявся і пив із криниці знаття.
Ні, не марно я жив,— я боровся, шукав ідеала,
Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала
В тих просторах життя!

І мов нагла мара мені світ весь од сонця закрила...
У гонитві даремній минули найкращі літа.
Мрії гасли, як зорі, зломились напружені крила,
І, мов нагла мара, мені світ весь од сонця закрила
Неминуча мета.

Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина;
Зграї гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди»,
Мою душу жеруть... Як покинута в лісі дитина
Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина,
Замітає сліди.

1904

Промайнула між дерев веснонька зваблива
Та морозу дивний щем в серці залишила:
Закохався дідуган в устонька медові,
Як побачив дивний стан, у шнурочок брови.

Розпашівся не на жарт, тисне, як у січні,
Закликає вітер в лад підвівати звично.
Постаралися удвох: хрумкає водичка,
Примерзають уночі весни черевички.

Як побачило згори сонечко картину,
Що засипана снігами весняна хустина,
Відрядило промінців розігріти землю,
До коріння підійти, розбудити чемно.

…Усміхнулася весна, розцвіла красою,
Відігнала дідугана спати за горою.
Оживає поле й сад гомоном врочистим,
Наступає весна красна, казково - барвиста!

***
Мобільний здох.
А ти ще не сказав
Ні слова суті,
все блукав довкола.
Лишилась я,
і натовп, і вокзал,
І недоречні ритми рок-н-ролу.

Новенький потяг всмоктував народ.
На мокрих пальцях –
ворси кашеміру.
Мобільний здох.
Мобільний здох – і от
Я увійду і стану пасажиром.

Ти б міг мені сказати:
„Зачекай!
Кінець завжди багатий на початок”.
Мій телефон все вирішив:
нехай,
Так буде краще – зараз помовчати.

О збіг обставин,
що за дивний збіг!
Рука стискає пасинка Феміди.
Вже чути потяга глибокий вдих,
І мій сусід напрошується в гіди.

А як же важко втупитись в перон,
У цю залізно-кам`яну алею!
Під простирадлом,
наче телефон,
На півдоби
я зникну із дисплею.

Олександру Б.
присвячується

Тут все на схилах. Інколи крутих.
Все віддано вітрам, бува пожежам.
Лиш на вершинах ніби видно тих,
Хто вийшов на пласке лівобережжя.

І зазираючи в торішні сни,
Щоб відібрати віщі поміж віщих,
Упевнені, що всі – в о н и –
Батьки, сини – ніколи не колишні.

Там все інакше. Та не знаю як.
Напевне так, до чого хто притерся.
Ти родич мій, ти ближній мій, земляк,
Протяте часом, як стрілою, серце.

Ще довго сперечатись, хто осліп.
І в потойсвітті є свої макітри.
О, як непросто бачити углиб
Твого життя, опущенного в титри.

А в наших жилах вічність розлива
Одвічну тугу, мов навари м’яти.
І втішно думати, що в нас ще є слова
Самих себе колись переписати.

При-
св-
я-
та… приятелю

Прийди, приятелю,
прийди і пригорни.
Причина пристрасті –
свобода світських примх.
Прийди, як привид,
як світанок,
як пригода.
Прийди, як свідок,
як примара,
присолода…
Прилинь своїм до пристані
принад моїх –
Прищеп свавільних
На прицілі у святих.
Прилинь,
пригрій,
при…
сві… свідомо,
святотатно,
Притоком свіжості
з приплодом своєчасним.
Приснись, як прикрість,
в присмерку пригрій,
Мій приятелю,
Світлий принце мій!

18.02.2009 р.Б.

З-під вій — блакитна тінь, ознака нестеменна,
Й рожевий слід лишивсь на грудях де-не-де,
А він уже ступив ногою у стремена,
І кінь його баский вже гривою пряде.

Лишилася сама, коханка безіменна,
І дивиться на путь, де курява паде.
Одного вечора, як праця цілоденна
Кінчиться геть, вона дитину приведе.

Та в хаті прокричить недовго немовля,
І лиш в глухім садку, де скопана земля,
Розквітне рути цвіт і проросте любисток.

Вона ж так само вдень сапатиме поля,
Вночі — ридатиме, не знавши, відкіля,
Від кого день і ніч чекає тайних звісток.

1926

1. Собор

У тіні пагорків, процвівши потаймиру,
Звучить колона, як гобоя звук,
Звучить собор камінним Dies irae,
Мов ораторія голодних тіл і рук.
Встає огонь святобливої готики,
Як ватра віри,

як стара яса,

І по-блюзнірському піднеслись в небеса
Стрілчасті вежі —

пальців гострих дотики.

Рукою обійми холодні жили твору
І дай рукам своїм німим
Піднести серце власне вгору
На грановитих списах рим,
Щоб в очі скнарі темних веж
Заглянуло воно,

мов дзвін сухий, забилось.

І тінь впаде із пальців веж, як стилос,
І почекру її на серці не знесеш.
Немов кістляві й люті пута,
На серце ляже слів важкий узор.
Залізом,

полум’ям,

єлеєм,

кров’ю

куто

Зловіщу повість про собор,
Як в захваті стражденних юрм,
У скреготі зубів

і скреготі граніту,

Мов смертний спів,

мов клич одчайних сурм,

Щоб пломеніти і гриміти,
Здіймавсь собор на славу феодалу,
Яскриня віри,

кишло прощ, —

І на лункі тарелі площ
Вже дзвін його упав помалу,
Мов мідний шаг,

офіри мідний шаг.

Так в католицьких висохлих руках
Бряжчать разки з пахучого сандалу.

На дзвін не йшли,

а плазували лігма

Раби та блазні, дуки й королі;
І роззявлявсь собор,

немов солодка стигма

Безвольної й самітної землі.
І падали,

і дерлись під склепіння

Тіла без рук і руки, що без тіл;
Роти, розірвані навпіл,
В камінну бистрину вплітали голосіння.
І, як худа стріла,

злітав над ними вгору,

Як рук голодних гостроверхий сніп,
Натхненний корабель собору
У фанатичнім, виснаженім сні.

Крутилися роки в похмурій веремії,
Та не згасали, щоб ізнов блищать,
Вогні готичних яросних багать
На щерблених мечах і косах Жакерії,
Бо зводився собор — гнобитель і захисник,
Юрби благання і юрби прокльон,
Й готичний розцвітав трилисник,
Мов хрест, мов квіт,

мов псалма і мов сон.


II. БРАМА

У грі нелюдській,

в спразі неприродній,

Потрясши ланцюги прикрас,
Важкою зморшкою напнувся владний м’яз,
Обняв краї

спокійної безодні.

Підніс,

як пожаданний келих,

Широку браму в вишину,
Широку браму,

грішну і земну,

Мов круглий перстень на руках дебелих.
І творчий хист,

що не втомивсь,

не вистиг,

Снопи принадних зел на камені поклав,
Як груди дів,

гарячих і нечистих,

У шпетних ігрищах уяв.
Так щедро кинув семенасту брость,
Як звик на ложе кидати коханку,
Що зна любовний піт,
важких запліднень млость,

І ситий сон,

і спрагу на світанку.

На брості — квіт,

на брості — квіт, мов око

Розпаленого самкою самця
Ще тих століть,

коли в серця

Вливалась пристрасть хтивого барокко,
Що плинула з віків старого лабіринта,
Що поєднала іздаля
Вкраїнських брам рясне гілля
З вільготними акантами Корінта.
І той акант — не лавр

на голові державця,

І брами щедрої ніхто не розчиняв,
Щоб бранців пропустить

з подоланих держав.

Бо шлях звитяг крізь браму не прослався.
То брама пристрасті пригнобленій і лютій
Старих століть.

Одягнені в шарлат,

Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті,
Мов пишні бунчуки,

бундючний гетьманат.

Тоді, немов бучний вінець,
На масне волосся степу
Поклав церкви свої Мазепа,
Поет,

і гетьман,

і купець;

Тоді, програвши гру одчайну,
Навчився бігати назад
Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні,
Безхвостий Буцефал

прийдешніх гетьманят.

Женіть того коня,

хода його хай втихне!

Мов списа ржавого,

дзвіниць ламайте тінь!

І мовкнуть дзвони,

дзвони з-під склепінь,

Бо серце наше більше, аніж їхнє!


III. БУДИНОК

Мов райдуга, що викута в гамарні,
Уже нагнувсь над домом віадук,
Але ще юрбами навколо ходить гук,
Стає в стовпи громохкі й незугарні.
Стовпи громохкі. Палі риштувань.
Підойми зігнуті. Поламані домкрати.
Кипить могутніх будувань
Гарячий бунтівничий кратер.
В’їдається у степ завзята праця та,
Як смерч, поставлений донизу головою.
Трясе рівниною і двигає горою,
Мов аркуші, шари земні горта.
І вибуха, як постріл, рух,

Розряд міцних натуг.
Тут
Буяє труд.
І пруг

ляга на плуг,

І кут

ляга на кут;

Луна іде навкруг
Споруд.

Ідуть потужні голоси,
Прокочуються в танці,
І відгукаються баси
Тяжких електростанцій,
Де на моторах, з-під щіток,
Між нафтових калюжок,
Повзе, закручуючись, ток,
Немов стальний остружок.
Наллявши сяйва в склянку ламп,
Він в’є свою спіраль
Від паль
До дамб,
Від дамб
До паль,
Кваплячись у даль,
Де хаос ям і хаос куп
Піску й рудої ржі,
Де на твердий, упертий шруб
Нагвинчуються етажі.

Колонки електричних гроз
В дротах прогримотіли,
І лопає тривалий трос.
Як лопаються жили.
І смерчі звуків випряда
Оскаженіла хуга;
То крутиться мерщій труда
Велична центрифуга.
Обертається мерщій,
Луна на гони й гони
По рейках гомінких колій,
Як вагонетки, гонить.
Копають степ, свердлять масив
І закладають тут же
Масиви стін,
І дула димарів,
І кратери споруджень.
Зубами чорними зубил
Рубають ромби брил,
Бетон громадять в кучугури,
І пахне, як озон, їдкий металу пил,
І котяться важкі акорди сил,
Широких спин і мускулястих тіл
З залізної клавіатури.
Залізо б’ють і гнуть прекрасну мідь
І горбатих м’язах руки чоловіка.
Над землею гримить,
Над старою землею гримить,
Як марш нечуваних століть,
Будування висока музика.
І стогне степ,

і стугонить країна,

Стальна запінена турбіна
Електростанцій громових,
І рухається день, як верств одвічний здвиг,
І другий день уже чекає черги,
Бо кожен день — як вибух і як штурм,
Шалений марш напружень і енергій,
Салют,

і виклик сурм,

і натиск,

і алярм.

Від тебе піти я думав учора і позавчора,
Бо ми назбирали разом зневіри високі гори,
Бо ми збудували стіни між нами із скалок болю,
І я відпустити мріяв тебе і себе на волю.
Приспів:
Кохана моя, кохана, єдина моя, єдина,
Я перед тобою винен, і ти мені також винна.
Я винен тобі всю ніжність, яку у душі я маю,
Ти винна мені ту жінку, яку у тобі кохаю.

Від тебе піти я мріяв, можливо, знайти гарнішу,
Та де ж я знайду свавільну, що буде мені вірніша…
Та де ж знайду ріднішу, наосліп мені знайому,
Таку, щоб коли цілую, то думалось – я удома.

Ти прости,
що не пишу тобі я листи,
не читаю
надвечір тобі свої сни,
не дарую
полотна своїх почуттів,
не роблю
усе те, чого ти б так хотів.
Всі листи
не доходять до твоїх очей,
всі слова
розчиняються в димі ночей,
всі картини
зображують наше життя,
але...
Я не знаю - хто ти,
ти не знаєш - хто я.

Греби, весляре, на верхів’я!
Король-весляре, на верхів’я!
   В люстерці гроз
в люстерці снів
в люстерці гроз безмежних,
Король-весляре, гей, блисни
в люстерці гроз безмежних.
Ой, покотись надхмарним рокотом
   що буйний грім.
   Загогочи скаженим рокотом
   що буйний грім.
   Та закувала чуйна хмара
   й заплакали дощі,
   пішли отари —
   попливли,
   а потім сипалась вода.
Невже вгамує шквал
шалений подих-бій вітрів,
коли тендітна пані-тиша
за ними йде?
Греби ж, весляре, вище, вище,
І з тріском бунт! і з тріском стріл!
І знову зорі — в метеори
— Так на землі працюйте вік...

Посьолок на горі, а там — завод сизий.
На серці пелюстки так тепло-тепло: мак.
Вже одцвірінькав птах свої жагучі меси —
За обрієм зима.

За обрієм зима, а лебедині крила...
Не видко на шляхах — жеврів листопад,
Але і промінь-цвіт не намантачить рала:
Захворів у степах.

Добраніч! У вирій ми, гуси, простяглися.
За вами й я туди (вовтузиться сумнів).
І завжди так в житті: до сонця несемося,
Лише затихнуть десь його палкі пісні.

Лосунем поплигав вітрець жовто-осінній.
Росте на думці дуб з голісіньким гіллям.
Гудок. Товариші ідуть, як франкмасони,
І на спочинок теж задумливі поля.

Мовчазно. Шарудить тільки змарніле листя,
Похилий пес пробіг через сумний байрак...
В якій гармонії я дочекаюсь гостя?
За обрієм зима...

Вчора, вчора летіли гуси
Небо сірим на землю стекло
Й місяць-щур не розбризкував мускус
На поснуле хатами село.

Білим впали сьогодні пір’ям
В березневого ранку імлу
І береза сльозою зневір’я
На соснову скидалась смолу

Не натішиться срібло мостами
Кригу неба крило розіб’є
Й молодик на село мов в останнє
Мускус зоряний літа проллє

Та по ночі в негоді цій білій
Ще заховано заспаний світ…
Й припорошені гусоньки сірі
Сороковий завершують літ.

Ти ворогів своїх не раз
В боях перемагав,
І славу з честю здобував,
Князь-воїн, Святослав!

“Іду на ви” – і ворог знав:
Полки вже маршем йдуть,
На сході з сонцем золотим
Хоругви розцвітуть.

І списів сяючі ряди,
І шоломів зоря
Кавказькі гори перейдуть,
Перепливуть моря.

За князя голови свої
В час грізний покладуть
І честь собі в боях лихих
Полки його знайдуть.

Вже краще смерть з мечем в руці,
Ніж втечі гріх важкий –
Так Святослав заповідав
Нащадкам в час лихий!