Моя кохана, миле пташеня,
Моя чарівна, неповторна панно,
Я восьме березня відмітив ще зрання…
Ну, звісно – вийшов і купив тюльпани.
А потім з друзями зібрались на совіт,
Посиділи по-людськи, як годиться –
Погомоніли... про футбол, про світ…
Ні словом не обмовилися, кицю!
Все про жінок – про ніжних, чарівних,
І що вам, наші милі, дарувати,
А потім порозвозило усіх…
Таксі по магазинах і до хати.
Спитаєш, де ж грязюку я набрів,
І чом з кишені визирає риба? –
Так то ж бо я півсвіту обходив,
Аби для тебе подарунок здибать!

Пробігаєм щодня
повз дерева і квіти,
не бачим ні неба,
ні сонця над нами.
Занурені в себе,
далекі від світу,
шукаємо щастя роками.
І кожної днини
у поспіху, в русі
жадаємо хліба
і прагнемо слави.
Щастя у землю
міцно й назавжди
втопчем своїми ногами.
А люди навколо
сміються і плачуть
у вирі скаженого часу.
На відстані кроку
їм дивимось в очі
і в душах копаємось ласо.
І спраглі
любови вони ще чекають,
а ми їм не можем -
не хочемо дати.
Заблукані в світі
забули про літо -
нам бігти, іти, поспішати!
Бо завтра уранці
нас знову чекають
дороги, тривоги,
летіти, горіти...
Як завжди для щастя
півсвіту замало,
а цілий – не подолати!

Босі дерева - я не одна.
Сік серцевинний стікає додолу.
Боже, як гірко від трав-переситу...
Я не одна, бо й дерева голі.
Чавим серця крізь іржаве сито,
На зрубаній рані гусне слина.

На дереві ротом хапаю сузір'я,
Гойдаюсь в обіймах його ледь скрипучих,
Шепочу з ним, мрію, мовчу і зітхаю.
Від променів сонця ховаюсь разючих.
Я сміло кликала дерево раєм,
А птахи на крила скидали нам пір'я.

Цілую кору, здираючи шкіру,
Розетка гілок у сплетінні пальців,
Тонке розгалуження листя/система.
Я стала деревом прокинувшись вранці:
До неба руки. У землю вени.
А в бруньках - пульсуючий страх до сокири.

Вже так було. І чорно і туманно.
І погляд в небо, як у дошку цвях.
Скляніли очі. Колір йшов з лиця.
Вже так було. Старі боліли рани.

Тремтіли цигарки в долонях білих.
Тремтіло скло і розбивалось вщент.
Вмирало літо. Дарувало щем.
Неначе спадок серпнів догорілих.

***

Вже так було. І чорно і туманно.
Але щораз, коли погано дуже.
З’являвся ти, зеленоокий друже.
Лизав долоні. Гоїлися рани.

І знову невчасно
тебе потягло на відвертість,
і знову дошкульно
впечеш незагоєну рану
нудним булькотінням пояснень,
немовби наганом
черкаєш повинну на тілі
для судмедекспертів.

Навіщо вертаєш?
віддавна в моєму будинку
заведено правило—
не відчиняти ворота
тому, хто колись осквернив
їх крихку позолоту,
покинув забутими,
ніби стерню на обжинки.

До чого ти прагнеш?
(там, зліва, у сумці—хустинка,
будь добрий, утри із обличчя
невинну гримасу).
на старість горнятко води
або спільні фінанси,
розміреність і
одночасну серцеву зупинку?

Я питиму вина у колі близьких,
а не воду,
носитиму плаття короткі
в поважному віці,
а ти як і був—так залишишся
десь на узбіччі,
в моєму житті
нетривким як міраж епізодом.

Пісок між пальці
роєм бджіл просочується.
Вказівний палець до виска,
безглузда ідея народжується.
З маминим молоком,
увібрав у себе стерильну кашу терпіння.
Затверд....
Можна кидати камінням.

А ми зустрінемось очима
На ескалаторах метро.
Впізнається душа причинна
Без гороскопу і таро.

З тунелю свіжістю повіє –
Дивись, вітри не відпусти.
І, як співається в Марії,
Сяйне гірська криштальна мрія,
Така, якої не знайти.

Природньо розпочнем розмову,
І, може статись, – назавжди.
– А як пройти на Контрактову?
Всміхнутися: я теж туди.

Краса мине,
Пройдуть роки,
та залишаться на віки,
твої слова,
вірніше слово,
що ти сказала.
Ось раптово, я знов згадав,
згадав і вечір, і Дніпро,
ту осінь дивну,
все одно,
я не почую більш від тебе,
того, що чув тоді, колись,
Коли стояли, і лились,
чарівні звуки,
Звуки ночі.

Ти думала підкореним я став,
Бо лиш тебе все підіймав,
на той примарний п"єдестал,
Що ти коханням називала.
Так це було, та я не раб,
і не збираюся ним бути,
Мені не тяжко все забути,
і зруйнувати п"єдестал,
який насправді лиш стояв,
в твоїй уяві нездоровій.
На цьому все, пока, прощай.

Ще немає пташок в молодому весняному небі.
Ще дерева тоненькі і голі, неначе хрести.
Сніг, як совість монаха, не хоче відходити в небуть,
Він ховається в себе, щоб білою тінню цвісти.

Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.
І вода по воді вже тече, як по вітру вітри.
Вітром річка стає, вітер – тим, що кохає, – водою.
Пробивається ніжність на ніж з-під кори.

Хоч-не-хоч – а цвіти...
Світ простенький – мов щастя пташине:
Прилетіти, любити і вити гніздо та пісні
Над стволами трембіт і сопілок,
Шипіннями шинними,
Непорочним зачаттям богів молодих уві сні.

Перший дощик росте до трави –
Мов сестри молодої.

Рукотворні вогні
І задуманий танець бджоли.

Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.

На хрестах і березах нарізано:
«Ми тут були...»

Наверно я не патриот.
Но сердце рвётся если слышу,
Про Украину, что цветет
Но я цветения не вижу.

Я вижу щедрые поля,
И где бурьян как море всюду,
Где плодородная земля,
Вопит:" Засей, я щедрой буду".

Где как в пустыне Кара-Кум,
( Она была когда-то нашей)
Нет стад коров, лишь пьяный кум
Гнёт спину над обильной пашей.

Где словно в фильме про войну
Стоят от ферм одни лишь стены.
И я , признаться не смекну,
Что это всё за перемены?

Где делся буковый запас,
Карпат и гордость и окраса?
Одни лишь ели тешат глаз,
Да домики из плексигласа.

Мы закатали чернозём
Асфальтом, тротуарной плиткой.
Его пока не продаем,
Доход пониже, чем убытки.

Что люди пьют, то нам не новь,
Пьем с горя, радуемся редко.
Мы алкоголь вгоняем в кровь
И дети с рюмкою не редки.

Но нам твердят, что всё путём,
Что скоро солнце сдвинет тучи.
И тут же счет: что? где? почём?
И каждому, на всякий случай.

И мы втыкаемся в подол,
Родная ненька -Украина.
Где совершили мы пркол...
Такая грустная картина.

Умирають ліси.
Не вмирає лиш вітер... поети...
Мавка тілом гнучким
Мені душу свою розповість.

Вона зв’яже із трав,
З того вітру смарагдовий светр
І мені подарує,
Хоч я в її лісі лиш гість.

Мавка з кленом кохалась,
Допоки мені не зустрілась.
Знала зір голоси
І коріння підводних рослин.
Синій терен проріс,
Де мисливські встромилися стріли
Ще тоді, коли мавка
Була однією з людин.

Тайну світлість отого,
що зветься душею одвіку,
Не згубила вона –
Як не згубить береза гніздо.
Що ж змінилося тут,
Що мені віддалась, чоловіку,
Який тільки й уміє –
Вірші писать, як ніхто?

Її трепетна плоть
Журавлиним прощанням стогнала,
Мов хотіла порадувать Бога –
Що файно створив.
Їй здавалось:
Мене вона в цілого світу украла.
А мені не здавалось:
Я свято її любив.

...Після того минуло уже
Дев’ять років і місяць.
Я давно був у лісі.
Все більше в метро, в НЛО...

А як час перелітний крізь кров мою
Гірко пронісся –
Сумне вербенятко
Над серцем моїм розцвіло.

*
Хотів квітучу гілку відламати
Своїй коханій.
Та згадав, що сніг
не пахне зовсім,
якщо навіть хочеш.

*
Двоє в кав’ярні.
Попільничка між ними
повна попелу зради.

*
Нерви чи струни
обснували обох.
Павутиння страждань.

Треба бути Південним Бугом,
Щоб далеким сліпим джерельцем
Усотати до моря тугу,
Розіллятись у сліз озерце.

Може моря того й немає,
Бо ніхто його тут не бачив…
– Прощавайте джерела краю,
йду шукати…
– Лови удачу!

Полем, лісом, і знову лугом.
Нижче, вище: чи ще не видко?
Треба бути Південним Бугом,
Щоб про море питати квітку.

Морем мріються срібні хвилі,
Розростаються, берег сунуть.
Понад Бугом вже чайка квилить:
Ніби щастям, неначе сумом…

Хто не мріє – не має туги.
Там де світло – густіший морок.
Треба бути Південним Бугом,
Щоб скликати усіх до моря.

– Гой ви, браття мої і сестри,
Повноводі, гіркі й недужі,
Всі до моря! Течіть у серце.
Я подужаю, зможу, мушу…

Згар і Снивода, Соб і Дохна,
Недотека, Єланець з мулом.
З Мертвоводом якщо не здохну,
Оживу зі святим Інгулом.

Закохаюсь у Громоклію.
Гей, мала, ти ж сама хотіла
Стати морем, єднаймо мрії!
Морем будуть душа і тіло.

…Страх жене у меандри мандри,
Відчайдушність виводить з кругу.
За лиманом уже нірвана
«у» на «о» перемінить Бугу…

Я запитаю…
як це бути Месією.
Як це щодня лікувати чуму, проказу?
Як це любити усіх? Не відчути відрази?
Хоч розумію, питати таке не смію я.

Як це… бути алхіміком першим в світі.
Як це?
З води мадеру. Із пір’я птаху.
Мовчки скасовуєш дибу, сокиру, плаху.
Вчиш оминати шовкові пекельні сіті.

Все, я здаюся.
І більше не хочу Богом.
Він посміхнеться. Дістане блокнот Месії.
Ось почитай. Це не складно. Ти також вмієш.
І посміхнувшись піде у свою дорогу.

Загубилась у небі кряка, маленька кряка,
І забула, як ще недавно кволою була.
І тремтіли навколо листя, чорніли зорі,
Намагалися їй сказати, що скоро тиша,
А вона так хотіла неба, гадала це дяка.
Є надія, та все таки сили світу залишать...

Обгоріла від чиїсь любові чи може опіки,
І прогнози невтішні із люттю ламали гіпнози,
А до сонця так низько і дує у спину вітер,
Лише спогади чисті дитячі тримали душу.
Так ковтала людські почуття неначе ліки,
І в останнє промовила небу: “ жити мушу...”

Чи залишилася ще десь проста, звичайна щирість?
А може то красива вигадка була?
Але тоді б земля родить стомилась,
Нас годувати хлібом не змогла.
Та зовсім щирість - то не спадкоємиця достатку,
Мовляв, бери, у нас ще є, прибуде нам!
Ні, це щось звище, дане нам на згадку,
Від саду, де у Бога жив Адам.
Вона нас, модних і сучасних, не на жарт дивує,
І, зазвичай, черству образу віддаєм.
А як біду над головою вчуєм,
Уваги й... щирості від інших, ждем...
2001р.

Не цю ти жінку ніжно пестив,
Не цю так жадібно кохав,
А ту, що варта сотні бестій,
З якою стільки бідував.

І марив, мріяв ти нещадно
Удосконалити мене,
Аби вогонь палав без чаду,
І вірив – лихо обмине.

Ну що ж, радій! Я вже тихіша,
Вже линуть лагідні слова...
Але хіба таку? Ні – іншу
Ти відчайдушно цілував.

Повзе у вечір львівська електричка,
заспані вікна просяться у даль.
Ти тихий сум заплутуєш у звичку
і відлітаєш вслід за Нахтігаль.

Втікаєш з доми, втоми і дилеми,
холодне місто губиться в слідах.
Тебе засмоктує суха система
мій одинокий, віршокрилий птах.

Дороги завжди заростають зіллям,
приречено замруть в роках польоти.
Ми вміємо лиш зараз бути вільні,
ми лише поки...

Повзе у вечір львіська електричка,
весна шалено дихає у скроні,
ми гратися не вміємо у звичку,
такі далекі і щасливо-сонні.

зникають зорі в небесах,
зникають тіні на землі,
зникає ніч, зникає страх,
зникають радості й жалі.

до мене в гості день іде
і що несе мені, не знаю,
що я знайду, що день вкраде,
ніхто не знає. ніч зникає.

зникає ніби ненароком,
іде, як завжди, в забуття,
а я повільним тихим кроком
мандрую стежкою життя.

і знову я собі брешу,
даю нещиру обіцянку,
що біль позаду залишу,
що буду жити після ранку.

безглузді бажання, думки і слова,
заглушені звуки, важка голова,
невчасні події, обличчя людей,
складний лабіринт нелогічних ідей,
душевна тривога, огида і страх,
спустошення, війни, руїни і прах,
знайомі предмети і рідні місця,
непевність без краю, без меж, без кінця,
димок сигаретний, далекі зірки,
заплутані вулиці, дивні стежки,
міська суєта, хаотичність її,
холодне повітря і ... очі твої.

Примарне місто охопив туман.
накрила ніч його своїм покровом.
не видно неба і землі-лиш місяць й зорі.
Заховані у сутінках дуби ледь-ледь поскрипують від вітру.
Бредуть народи і віки над темним лісом.
Ховається у нім, немов дитя від злих очей,
Моє життя.
Кривавий соколиний крик доноситься із вітром.
Тікаю, та не зна куди, подалі з цього міста.
Все далі в ліс, все більше дров.
Чим більш боюсь, тим більш блукаю.
Все!Досить!Осточортіло!
Для чого це сама не знаю.
Заплющу очі- не прокинусь.
Подивлюсь- зовсім не засну.
В своїх думках до тебе лину, чекаю знов дощу.

Хочеш, я намалюю тобі квітку?
Квітку, яка так приємно пахне нічим.
Просту білу квітку, що схилила свою голівку.
Не хочеш?
Тоді я намалюю вогнище.
Вогнище, чиї білі язики полумя
не здатні зігріти навіть те, що вже тепле.
Ні?
Гаразд, намалюю я людину без духа та душі.
Людину, котра просто дивиться через аркуш паперу.
Дивиться й нічого не бачить і не розуміє. ЇЇ очі порожні.
Що знову ні?
Вже не питаючи тебе, малюю я себе.
Себе з букетом свіжих квітів і вогником в душі.
В моїх очах мої думки, якими пахнуть квіти.
Вдихаєш їхній аромат, і знов мовчиш-тепер ти знаєш все.
Ну що мені робити?...

Світить ясне сонечко
Настала весна
Солов'ї в садах співають,
А в хаті я одна.

Приспів:
Солов'ї-солов'ї...
Брати рідні ви мої
Співайте веселі пісні,
Розвеселіть серце мені.

Ой весно, весно!
Яка чарівна ти,
Почаруй моє серце
І зі сну розбуди.

Ти не прагла на роль коханки,
Ми звірялися тільки снам,
І пили з однієї склянки,
І цього було досить нам.

Ти мене розуміла одразу,
Ми так ніжно тримали бар’єр –
Не промовивши зайву фразу,
Не сполохавши те, що є.

Але нині ти там за стіною,
У світах висоти й самоти,
І тепер говорити зі мною
Тільки тиша могла б так, як ти.

Ми пили з однієї склянки,
І кохання було зі скла…
Ти не прагла на роль коханки,
Ти зіграти життя могла.

І.О.В.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі голови схилили до землі,
самотність раю — крижане намисто
для вас, високочолі на чолі.

Ніхто просити більше і не буде,
як захотіли — майте цілий шлях.
Ідіть у пекло, де гниє Іуда,
ну, сміливіше, там ваш падишах.

Із гіркотою випитих ілюзій
я промовляю вичахлі слова.
Кого просив, нехай пробачать друзі,
я не згадаю більше, так бува.

Ви йшли сюди спасати Україну,
а врятувати вирішили хвіст.
Ура! Вперед! Довічно гнути спину
вам на здоров’я! Дух згорів, мов ґніт.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі — голови схилили до землі.
Але й по вас ідуть усі нечисті,
по вас, високочолі на чолі.

Уночі до бабусиних вікон
Ще приходить самотня груша.
А медяників пряних – без ліку.
Хочеш рви, а хочеш обтрушуй.
Та вона у запаску плаче,
Вогко схлипує аж до ранку...
І ніхто вже цього не бачить
Крізь похнюплену тінь фіранки.

*
Бурульки
перша радості сльоза
на мить застигла,
ніби ртуті крапля –
вимірює уже тепло весни.

*
Пілястри кришталеві знову в моді.
Бурульки
камертонами висять.
На них іскряться краплі –
звуки сонця.

Пам’яті Михайля Семенка
Фі…
Фіви
Вночі
Шукаю
Діви
Охочої
Фе…
Феєрія
Душа
Як прерія
Казкова
Містерія
Бурлеск і
Трагедія
Я, –
Інтермедія, тьху
Епідемія
Слова…
Фі…
Фіви
Діви
Ночі
Шукають
Охочих
Фі…
2009

Мої вітряки ще не ломані і не подолані,
Мій меч дерев`яний і крові не пив ще канчук.
Старі королі кропив`яні, з рук часу годовані,
Бояться людей і, жалкі, не даються до рук.

Я рівня із ними… Сорочка на душу – вся листяна,
А лати – поверх.
…Поєдинку початок сурмлять…
Між небом-землею забралом зіщулилась тиснява,
І ворон чекає поборене серце клювать.

Я впала? Стою? Я здалася на милість чи збУлася?
По літерах митей читаю цей день без пуття.
…Старі королі кропив`яні про косу забулися
І все в межиріччі вітрів коронують життя.

Я не буду прощатися й наздоганяти потяг
зазирати у вічі праведним світлофорам

хай сакральна країна древніх магів-таротів
напророчить назавтра фатум-кінець лавсторі

я не буду шукати зустрічей випадкових
замовляти солодкі сни у лоні безглуздя

і писати листи до раю щоб достроково
нам дозволив відпити з чаші наших ілюзій.

я не буду просити прощення чи научіння,
не спокусить диявол – певне й Бог не осудить

все просте - непросте
   причинне - небезпричинне,
      що було - не зникає
         я тобі просто буду.

Думки ховаються в каньйони між клавішами з відтиском звичних знаків
Знаки шепочуться про події у великих скупченнях фраз
Текстів книжок друкарських помилок, де банальні події - закляті:
Й коли гальма суспільства розчавлюють життя й природний газ
Й коли прогрес запалює смертельні реліквії щастя динаміки снів
Тріпочуче серце в жорстоких долонях породжує страх або гнів
Палаючі очі ласкаво шепочуть що на вершинах розтанув сніг
Жахаючий мозок все туманне конвертує в солодкий гріх
Темрява ночі купається в променях вічності й правди
Самотній ролер отримує випадкові травми
Завзятий учень винагороди гарні
Замислений вночі тільки шмарклі й скарги
Світло нічного міста та плач гітари-коханки
Так, я чхала на тебе з висоти спущених нервів
Плювала на всі почуття крім пекучого болю
За іншого... мені не треба пробачень, ні
Вони спалахи киплячих вулканів чи гейзерів
… прагну спокою та сприйняття від holly
рагну щоб це була остання згадка про всі стосунки з тобою,
не мій не герою…
ліхтарі заквітчують дороги тернистою травою
Встеляючи заспаними спогадами намірів, думками
Попереду вони вішають плакати чи непрозорі скельця з казками
Щоб закрити смерть… мого скельця нема, я на боці смерті
Тому доля псує багато з приємних моментів
Розчавлюючи музичні інструменти
Чи клепсидри - піщані еквіваленти
Життя – закривавлені багнети
Буття…
16.11.08

Картини Пікассо у віконній шибці створюють презентацію -
Друзки імпресіоністської геніальності проводять акцію
Три враження за ціною чотирьох – шукайте у магазинах
У в’язких солодких морських рибинах
Чи незрозумілій важливій годині
Створюючи небезпеку загиблій дитині
Її поглинуло місто за власним проханням
Запаяну в сталь обмотану жовтим простирадлом
З синьою печаткою мейд ін Гавана
І власним лискучим телешатром
Місто… місто.. чому завжди місто ?.
А чому щирі люди тільки й кажуть про серце?
Кляті лише про секрети з перцем?...
Скупчення чорних привидів-будинків заліковує гнійні рани
Потужні емоційні стани дарують пам’яті потрійні шрами
Коли вітер вибиває усе скло навпроти в твоє тіло
Летиш над нічною дійсністю як солона мрія
Мрія засвітлених дерев та карпатської лісозаготівлі
Чи затьмарених стежок свердловсько-долинського рілля
Ліхтарі – зорі, що впали додолу під ноги
Дають спокій - залишок вічної тривоги
В якій лише і можливий спокій – ледь відчутний дотик
Крапель золотого дощу та сили вітру…
Титри…
17.11.08

Одна в кімнаті.
Одна в квартирі.
Вола пихато
З усіх кутків
І заглядає
У душу щиро
САМОТНІСТЬ –
Слабкість
Моїх чуттів.
Я закриваю
Від неї очі,
Ховаюсь в ковдру,
Жену думки.
Самотність – поряд,
Іти не хоче.
Пишу самотньо
Сумні рядки…

ось весна. що робити з нею?
знов прийшла. хто її просив?
горобці несуть ахінею
із усіх своїх голосів

ну там промені і струмочки
ну там дамочки цок-цок-цок
ну дощі та інші примочки -
навігація берег пісок

томик віршів старого бахита
навіть гості - ви ви і ви
виправдовуєшся: треба жити.
так і треба тобі. живи.

Жизнь не имела б красоты,
И вкуса,не было такого,
Если бы только,сладкие плоды,
И солнца -кусок золота большого.
Но горькое,соленное и черное -
Дает объем,всей окружающей среды.
Эффект - превосходящей красоты,
Все вэтом Мире дополняет,
Один другого.

Все на світі можливо:
НЛО і зелені пси,
Але наша любов –
Неможливе химерне диво.

Все на світі можливо:
І кохання вогню й роси,
І можливе єднання
Каменя і коси…
Неможливо лише, щоб ми
Разом бути могли щасливо.

Все на світі можливо,
І любов їжака та змії –
В них народяться довгі
І трохи колючі діти…
Але нам неможливо
Поєднати життя свої –
Ми з тобою окремо,
І можемо з того радіти.

Як воно, у житті буває,
До щастя свого ти звикаєш,
От і живеш, не помічая,
То, як твоє життя збігає,

Може спитав би, за кохання,
Та якось вже, нема бажання,...

Він просив, він благав, він ставав на коліна:
- Моя мила, Мадонно, кохана єдина,
Народи нам на щастя чи доньку, чи сина.

І вона народила дитя ним жадане,
І чуже відчуття материнського стану
Намагалась нести, як той стяг по майдану.

Він радів, що тепер вони мають цей клопіт,
І несе течія: пропозиція – попит,
Та й життя наче шляхом упевнено котить.

Але їй материнство – годин марнотрата,
Насолодам дівочим голівонька втята,
І залежність від збігу обставин у свято.

Недоістини разом з недокольороми
У серці дитини всоталися в шрами
І душу вели сліпоти манівцями.

А доля ридала – каліка стократно,
Дитина для щастя, на жаль, не придатна…

" Дихати"
Ко СеРж.


Дихати!
Переливати кисневі перли атомів у легені мегаполісів!
Дихати!
Чавити голими ногами свіжий виноградний сік !
Ликами хмар, наче перед заняттями йогою,
Вільно вбирати кожен бажаний збіг.
Дихати!
Не мити діаманти у вонючій Америці,
Не нумерувати канонади днів і вихідні.
Просто ,бігти до того, хто носить звичайні кросівки!
І не сказати із зайвих гордощів мозгординне : Ні.
Дихати!
Нео!
Дихати!
Квітами на вікні.

Вже березень хмаринкою,
Мов човником приплив
І пролісок для милої
На пагорбі розцвів.

Всміхнулось тепле сонечко,
Біжать струмки, дзвенять
І пташки до хатиноньки
Співаючи летять.

І серце пісню березня
Відчуло і бринить,
І пташкою веселою
До милої летить.

Проліски тендітні розцвіли в саду,
- Я до тебе, милий, більш не підійду,
Ти цілуєш другу, квіти носиш їй,
А у мене хлопчик під серденьком твій.

Впали дві сльозинки та й розлили біль,
Став гірким медовий поцілунків хміль,
Зажурились верби, никнуть до води,
- Не прийду до тебе... і ти не ходи...

Промайнуло літо, жовтень воду п’є,
- Підростай щасливим, серденько моє,
Волошкові очі ти у мами взяв,
Щоб її очима батька привітав.

Привітай, синочку, привітай хоч раз
Може він впізнає, зайде хоч до нас,
А як не пізнає, то додому йди
І його, мій любий, не веди сюди.

Я замилуюся безмежним полем,
Коли не встиг ще взолотитись колос.
Коштовна, бірюзова зелень лине,
Прямісінько у душу, незболиму.
Цей аромат молочного зерна!
Ось коник- акробат - не сарана!
Волошок синьочубі цибулини,
Земного щастя рідкісні хвилини...
О, колосе! До лоскоту охочий!
Але ж тебе світило теж лоскоче.
Промінням осяйним та життєдайним,
Щоб ти був запашним та урожайним.
На твому вістрі ангел спочиває,
В твоєму тісті гіркоти немає.
Нелічений стоїш солдатом бравим,
Аж доки у засіки не відправим...
...Вкраїно мила, житниця вселенська!
Нестримна сила духу, велетенська.
Щораз могутньо в височінь зринає...
Та це ж колосся в полі
дозріває...
21.06.03р.

Мне ли нити рвать, ища спасения.
Мне ли от себя к тебе бежать.
Истязаясь до изнеможения.
Время поворачиваю вспять.

Чтобы не тебя любить и маяться.
Чтобы больше ран не бередить,
Тонкими и ледяными пальцами
Укажу на двери. Уходи.

Словно лента с глаз. Я снова зрячая.
Храм твоих иллюзий пылких пал.
От чего же горько нынче плачу я?..

От того, что вьюга правит бал.

Я не твоя.
Мені бути чиєюсь – не личить.
Хтось мені, Суме, тебе, як мороку наврочив.
Тінями сіре безсоння вкладаєш під очі.
Тихо шепочеш на вухо.
Всміхаєшся.
Вбивчо.

Худну.
Марнію.
Як риба на березі моря.
Очі скляні і луска на піску, як алмази.
Так помирають митці, шизофреники
[хворі]
Їх не ховають.
Вони ж бо щезають.
Одразу.

Слова затихли до грози
на вістрі раненого вірша.
Мовчи! в подолі принеси
суцвіття втрат. Скоріш-скоріше.

Загоїм рани сон-травою,
щоб оживляти горе-світ.
Забудемся удвох з тобою
до завтра. спалах, горицвіт

і сонце вкрадене на виріст
і танець сонно-чорних крил
відрізаних. Туманна сирість
затягує магічний вир,

там пахне скошена трава
і щем ув"язнений ліворуч.
Завчи промовчані слова,
на жаль не вмію бути поруч...

Покинь журитись – все колись мине.
Хай усмішка засяє на обличчі
І знов зігріє не одну мене.
Сліз забагато в нашому сторіччі.
Забудь образу, що тобі болить
І просто слухай, як співає вітер.
Які б сніги навколо не мели,
Та він прийде – твій довгожданий квітень.