Уваги лиш просили очі,
життя благало:"Вражень дай!"
А ти лиш плакала щоночі,
що все закінчилось,тут край.

Хвороба вкрала усі сили,
життя насправді кращим є;
усе твоє йшло до могили;
я не скажу:"життя таке..."

Тобі вже завтра помирати,
а ти жартуєш нині ще
бажаєш труднощі здолати
майбутнє вмерло, серце-все!

Умій суддю свого жаліти,
Тяжкі гріхи йому прости,
Та ж він людина, як і ти:
У нього дома жінки, діти,

Їм треба грошей принести,
І треба - ніде правди діти -
З лайна собачого зуміти
Державний злочин довести.

Хотів би ти в тій шкурі бути?
В дугу свій горб і совість гнути?
Собача доля! Зрозумій

І не топчи багно в болото.
Жалій суддю свого достоту,
Як ми жаліємо повій.

Ми серцем голі догола Тарас Шевченко
В тюрмі, за гратами, в неволі
Мені приснилася ... тюрма.
Але не ця. Ні грат нема,
Ні варти. І всього доволі.

І світ - ідилія сама.
І люди - стовпище моголів
З кокардами, а серцем голі:
Кричать, а мова в них німа.

Полуда очі заступила,
На світ їм глянути несила,
Всі ждуть... початку чи кінця?

Відпущення гріхів чи страти?
І гупають об ребра-грати
Безвинно-заячі серця.

Моя осінь розквітла чаєм,
На губах із цукром, червона.
І мій ранок ванільним раєм -
Твоїм запахом ліжко повнить.

Розіллю я на двох по краплі,
Дам напитись тобі й світанку –
Твоїм сонцем залиті далі
Тихо сплять хай собі до ранку.
(LO)

На вії опустився сніг
Це сльози миттю так застигли
Біжу, не відчуваю ніг
Поки іще лишились сили
І тільки дивний блиск зірок
Мені освітить довгий шлях
Твій дотик вже давно намок
І кров терзає ржавий цвях
Лиш пошепки тамую біль
Я слайдами твоїх очей
Примарно відчуваю ціль,
Як скину хрест тяжкий з плечей

27.01.2007

Буксую пальцем по дорожній карті -
вивчаю лінії руки Нью Йорку.
Де жовтого таксі забиті корки,
на жилах голубих - мостами варта.

А вистрілить один - і заливає
обличчя, що потріскане від вулиць,
задихає, до хмар чоло притулить,
примружиться рекламою - "How are you?"

-Знайшов? -Та ні - шукаю драйв сабвейно -
де яблуко приховано-червиве,
на якорі "індустріальне диво".
"Культурним шоком" розведу глітвейна,

закручу голову собі дахами,
"американські мрії" сплять у сквері,
газетні шпальти - у минуле двері
та вітер змін при гаміркону спамі.

Квадратні фути, та кругленькі ціни,
панельні блоки, вихід на панелі,
нема де оку впасти - тісно, стіни
і голова ООН на дні тареля.

Бродвей відспівує себе щоночі,
прогулюй час - коли це по кишені,
купив за долар, заробив на пенні,
тримайся тротуару від обочин.

А вдома -

Як полум`я голодне - просить хмизу,
вечеря - чорне золото та тяга,
димить - до неба вітру васервага,
віконниці - мої кімнатні ризи.

26 Вересня 2008

Пазл збираю до купи,
Склеюю, щоб не розпався.
Рвуться місця нестиковки,
Рветься картина моя.
Світ цей із цілих частинок
Тисячоліття складався.
Маю тепер розібратись
Де помилилася я...:)

(RH/PD/В.) Хендріксе, дякую)

Все...
Не складай мені на груди
Кубики льоду, суїцидного льоду.
Може знайдеш серед нашого бруду
Малу нагороду в туманну погоду.

Малюй мене вранці на фоні прозорому:
Білу й розхристану. Сліпу та розхристану.
Я ж не згорнуся в калачик від сорому.
Нечисте сонце на серці вистигне.

Будь. Це важливо. Твій вплив найтриваліший.
Дихання й голос. Оце так голос...
Я б хотіла тебе досконаліше.
I'm in red house. Where rock'n'roll is?

Сиджу я в "Дорозі" і думку гадаю-
"чому не сезон? чому не літають?"
не чутно моторів звабливе ревіння
і між ногами нестерпне свербіння!

Далеко за хмари, подальше від світу,
шукать Капітана для скомної втіхи,
який як скаженний по трасі летить,
щоб у київськім морі какулу втопить.

Бо з малку ще в мене були не всі вдома
і кличу я байкерів збивати оскому.
Сідлаю ЯМАХУ, гаджу в штани,
а в голові поради сестри.

Та їй геть не легше вона на "спортІ"
із дядьком, що має швидкість в крові!
І сцикотно стало (так він газував)...
Чом же ти, Грицю, шолом мні не дав???!

Стрілка спідометру все вище стає
і вітер в мордяку дихнуть не дає!
Всі дивні таблички позаду лишились..
Ліса почались... і ми зупинились.

Посиділи, поржали, піскарі не клювали...
з того часу дівки залежниим стали -
швидкість, дорога, жага почуттів,
ще й на додачу кілька файних тостів -
"ЗА ТИШУ!"
"ЗА СПОКІЙ!!"
"Та за яснії зорі на Київськім морі!!!"

Удобно когда у каждого
Размер одинаковый обуви -
Тогда миллиард китайцев
Пошьют миллиард вьетнамок,
Ещё миллиард кроссовок
И три миллиарда чешек.
И каждый будет доволен,
Исчезнет проблема выбора -
Ведь всякая пара обуви
Придётся впору любому,
И каждый в свою очередь
Сгодится для всякой обуви

Я скажу тобі просто і прямо,
Не відводячи погляду гострого:
«Між твоїми кривими ногами
Кривизна відчувається простору.»

Ти зітхнеш, давши вихід напрузі,
Потім скажеш байдуже: «Касатику,
У твоєму обвислому друзі
Відчувається гідроневстатика...»

Убий, благаю, цю нестерпну відстань,
дроби асфальт, з'єднай в одне міста.
Розтане у тумані тиха пристань.
Не вірю! Це не правда! Не спроста

співали Тарасові солов'ї
для нас, і літо плакало. Так гірко
втрачати світлі спогади свої,
й сліпцем ставати, і гасити зірку.

Все! Досить! Більше не спіткнусь на помилках
чужих, і повторятися не буду,
“не знаю” не скажу, - я просто зморена
від несумісного людського бруду.

Так романтично в кедах пахнуть ноги,
ще вчора під пахою прів дезодорант,
скис на футболці кетчуп від хот-дога
і вирвався сторінкою, як "думав", Кант.

Сірко вилизує собі майбутнє,
то бліх полює біля їхніх бурових,
від мухотріпа впала муха в путню,
її мухасьо до вікна припав і стих.

А на дворі кугут кугутшу топче
та індик думає про борщ і шийне - "цюк",
з п`яти в хліві свиней - один лиш хлопчик
тай той - свинюк, кнуряга та пацан-пацюк.

В корови вим`я, як товар в Марини -
такі розкішні..., що в щелепі жмуть.
Я схуд з любові - зникла з пуза шина
і галіфе - мов на параші парашут.

Так романтично - лазня раз - в суботу,
щоби до церкви у неділю, там в запій.
А десь у місті колиться сволота -
яка мерзота - та гидка наркота.
Дамо їй самогонний безпардонний бій.

24 Вересня 2008

Нині вітер заблудився у тумані,
Все навколо як не вмерло, то поснуло.
І нехай ці спостереження банальні,
Тільки літо золоте уже минуло.

Загубилось, мов копійка у травичці,
Відлетіло за крайморя, як баклани….
…Ось дівчатко в коротесенькій спідничці…
Тільки – вересень. І зимно. І не встане.

А якби ж було те літечко із нами!
Та даремно я фантазію тривожу:
Навіть літом, теплим літечком не встане.
Бо – старий. Бо – некрасивий. Бо – не можу.

Хай в спідниці коротесенькій дівчина
Знайде іншого в тумані чоловіка.
Ну, а я на те всміхнусь не без причини:
Все минає. Навіть старість не навіки.

Не було іншої від нас кандидатури,
як той – не злодій, але злодіїв права.

Аж вже як вибрали, побачили: він дурень.
Тепер своя при владі дурнів голова.

Зошит «Дитячі віршики»

И не было у нас иной кандидатуры

И не было у нас иной кандидатуры,
лишь та – не вор, но для воров права.

Когда же выбрали, увидели: у дури
теперь своя при власти голова.

Зошит «Дитячі віршики»

19.09.08

Ти не сумуєш від того, що зникають за обрієм хмари
Що не можеш приборкати память,
Що ховаєш під одягом крила
Твої кроки з дорогою за панібрата,
Відірватись від неї не сила, хоч вона й не коханка
Твій маршрут насміхається з карти
А в очах твоїх втома засіла...

Відчуваєш нескорену волю
На даху балансуючи з вітром
На краю над рядами балконів
І під євро закошених вікон
Знаєш кожну з зірок поіменно
Їм співаєш на ніч колискову
І щоранку у парку дерева
Проводжають тебе на роботу.

Помічаєш тепло в тих істотах,
Де вони ще про нього не знають
Хоч й без інфрачервоного зору...
Відкриваєш нові горизонти
І коли в них доходиш до краю
Твоє небо не застує стеля...

Ти не носиш з собою нічого
Що було б тобі важче за мрію
Що було би шкода залишити
І фарбуєш її кольоровим
Як на стінах стареньке графіті.
І так тихо, буває, проходиш
Залишивши лише по собі
Невловимий для решти слід
Із осінніх, привялих листків...

Історія хвороби - тремор,
та п`ять хвилин - життя одвіку,
та вада несумісна..., немо -
дитина, навіть не каліка.

І домовина - за колиску,
і не хрестини - хрест. Чорнилом,
рука з халата ставить риску
і пташку поруч - ... наступила.

Не дихаю - та надихаю,
та виплачусь тобою мамо,
я вийшов на хвилинку з раю
і знову рай... в холодній ямі.

Але я був, я жив, я дихав -
хоч п`ять хвилин - життя одвіку,
в мені вмирало світло тихо,
та голосніше янгол кликав.

На рахівниці - скаче смертність,
під скальпом - паросток людини.
І ми - війни живі конверти,
написані вже неживими.

25 Вересня 2008

“НЕГОЖЕ ЛІЛІЯМ ПРЯСТЬ”

Вийшов я на вулицю, дивлюсь на паркан
там Наташа з Сашою сапають бур’ян.
Святий Кришка з Вишні! Святий Парамон!
Може все це сниться, як казав Дрюон.
Губи облизав я, почесав брову,
слюні свої плюнув на вогку траву.
Мертвій пташці стегна потім догризу
краще довше вдивлюсь у таку мару.

Дрімає серце, лихо спить
І погляд більше не озветься
В твоїх очах прекрасна мить
Мого життя не відіб'ється
Ми розминулися із літом,
Бо осліпив нас щастя блиск
Слід залишився сухоцвітом,
Немов тремтливий жовтий лист
У темряві думок блукає
Моя вразлива, нетривка
Свідомість виходу шукає
Межа реальності хитка
10.2006

За мотивами Оленки П.
"ну де та планета"

Ну де та нудота,
котру п`ю щоднини по чарці
з бомжами в яких ані гривні, ні хати?
В очах - ще би зміг,
та ніц за душею - щоб мати,
трясцем ходять руки.
Ну з ким би бухнуть в кочегарці,
знайти
хто ще в силах валитися в дурня. Кінцева -
розхитані світу коліна
і поїзд поїхав
і пізно
ковтати "Боржомі" - все в кроках приблизно,
а з Пітера "Балтика" їде під номером дев`ять,
від неї вставляє і "як"и замінюють "как"и
і світиться раєм, де Рая веде магазином
лікер-горілчаним. Не в розклад години -
відкрий мені Рає -
наповнютесь баки.
Моя експедиція - "ра-ко-по-ді-бна",
я байки плету язиком - бо базіка,
вперед, напролом -
так вкорочують пам`яті віку
за тую нудоту
на все що завгодно я здібний.
Тут кілька потрібна,
та в кільці на зуба томату,
за секс у спіжарці на сало я Раю вламаю -
нехай прощебече, нехай відзітхає
за тую нудоту - до смерті готовий кохати.

24 Вересня 2008

В твоїх очах уміщується море
Притягуючи дивною красою
Безкрає і хвилююче й солоне
Б’є хвилями із пінною жагою

Волосся немов вітер невловимий
Підхоплює мої най потаємні мрії
Звиваючи підносить вище неба
Заповнює їх неймовірним змістом

Жагуче тіло спрагле до кохання
Своєю ніжністю п'янить нестримно
Злітаємо удвох на подиху бажання
І залишаємось у хмарах біло-чорних

Залиті дощами каштани,
Сміються над ними хмари.
Осінь проснулась із сплячки
Впустила осінні чари.
Листя пожовкле за вітром,
Завилось у скруток,
І Мчиться кудись,
За літом минулим і теплим.
В саду заснув смуток -
Спокійно до літа він спить.
Зникли суниці червоні,
З яблуні падає плід.
Чорна ковдра небесна
Як шатро обвила світ.
Дерева уже облисіли,
З винограду зірвані грони
Не чути гомону у полі
І пастух стадо вже не гони.
Горобці поховались за стріхи
Віщують вони холоди,
На зміну дощам проливним
Чекати будемо зими.

                                        огню цветку и камню
                                                        Вл. Ланцберг       
               
              закрытые шкатулки окон - им
              где ржавчина окрасит их закаты
              тем вечером кто ломит пальцы ив
              кто - сам себе царапающий такты
       
               
              куда сентябрь свои отпустит стаи
              чугунных ангелов разжалованных птиц        
              куда теперь иззубренную сталь
              шиповник в марте выпустит? но спи -
       
       
              сомнамбула осенней этой глины
              тебе лишь стены необжитых камер
              твое имя царапают все иглы
              орла, цветка - на твердом теле камня

Твоя неприсутність
Не діє на нерви.
Я знову спокійно
Кришу конфеті.
Пливу невагомо,
Як хмара химерна.
Читаю в журналах
Рекламні статті.

Вікно монітора
Порожнє тобою.
В пустому офлайні
Смокчу карамель.
Стаю безперечно
Безпечно німою.
Як біла пігулка,
Як чорна пастель.

Твоя неприступність
Присутня у всьому –
В моїй косметичці,
В панчохах, у снах.
Пристойна принадність
Набила оскому.
Вже більше не можу.
Пробач. Їде дах.
24.09.08

Мокрый снег налипает на ресницы и волосы,

Почему так бывает - снова черные полосы...

Только ты number one, а вокруг одни сволочи!

Говоришь,- обижаю? Говоришь, нету совести?



А хочешь, я снова Тебя прощу?

И буду вновь Тобой гордиться!

Я сам прощенья попрошу -

В который раз в Тебя влюбился!

А хочешь, я снова Тебя прощу,

А Ты опять: ножи да в плечи!

Но я готов и в этот раз терпеть увечья...

***

Телеfон принимает сигналы покрытия.

Я Тебя набираю - я свидетель события,

Я хочу объяснить: у Тебя нету повода,

Но Ты, курва, молчишь

На другом конце провода!



И как же мне снова Тебя простить?

И как теперь Тобой гордиться?

За что прощенья попросить?

И как от слов Твоих отмыться?

Зачем же мне снова Тебя прощать?

Ведь Ты опять - ножи да в спину!

Я буду душу защищать! Я буду сильным...

(Дня першого лютого 2008)

На світанку вертався додому,
Наввипередки з першим промінням,
Ніс у собі тілесну втому
І душу побиту камінням -
Не мені говорити про фарт,
Як оази життя обертаються пустками
І, як гарно, мокрий асфальт
Розцяткований біло пелюстками;
Коли щось невловиме причудилось,
Пронеслось крізь туману вуаль,
І радісно стало і так подумалось:
Дякую, Боже, що я не москаль.

Борщі варити, прибирати в хаті,
Чесати дітям голови кудлаті...
І бачити один і той же сон:
Я – Галатея, він – Піґмаліон...
А потім – авве! – ніч, і другий сон,
Де я – сумна Медея, він – Ясон.
І третій сон – пахучий, як меліса:
Я - Пенелопа, що чека Улісса,
Четвертий – передвісник Сонця ери:
Північне небо, літачок з фанери,
І він – у літачкові… І літак
Мене бере у хмари – просто так,
Бо так – і п’ятий сон трива довіку,
Бо я кохаю цього чоловіка.
І шостий сон прийде - як влітку зливи,
І в ньому будуть виноград, і сливи,
І гречка, і любов, і пристрасть дика,
І ми удвох – Орфей і Евридика...
Персей і Андромеда – день останній,
Свята неділя і святе кохання!
Але – халепа… є один момент…
Я хочу – хеппі, та не хочу – енд…
І восьмий сон – як хвиля набігає:
Сюжет класичний – він її кохає,
Вона – його...І серій там – без ліку,
Бо пан – Жофрей, а пані – Анжеліка,
Версаль, Стамбул, моря і океани
Лягли до ніг палкої Чоріанни...
І сон дев”ятий...Довгим коридором –
Камінні кроки дона Командора,
А Донна Анна від любові п”яна,
В обіймах полюбовника Жуана...

І дев”ять кіл - не пекла, а любові,
І сни – пахучі, ніжні, полинові.
...Колода карт тасується...Десяте...
О ні, коханий, скільки можна спати?
Прокинулись – і ця блаженна мить –
Вдесяте, водинадцяте скрипить
Диванчик, і сміється у віконце –
До нас – реальних! – нереальне сонце...

Так романтично огортає місто вечір
і творить ніжну пісню тисячі вогнів,
запалює зірки, що, мов серця дитячі,
невинністю палають і не знають гнів.

Так романтично огортає місто вечір,
сплітаючи думки у вузлик щирих мрій.
Й лягає спокій на пониклі з туги плечі,
й уста тихенько шепчуть: “Доленько, зорій...”

Захід є захід, а схід - то є схід.
Правда є скрізь одна.
Воєн немало бачив наш світ.
Знову була війна.
Бавились дядьки. В солдатиків гра
Кров'ю вмива міста.
Може нам всім вже збагнути пора,
Істина-ж бо проста:
Всі генерали, вожді і князі,
Всі президенти й царі
Варті навряд однєї сльози
Доньок, дружин,матерів.

ну де та планета
куди йдуть вмирати старці
з торбами в яких лиш земля із-під рідної хати
в очах ще не сніг
але вже на зап’ястях стигмати
і посохи-руки
ну з ким би підняти по чарці
за тих
що лишились вмирати немов дерева
у власнім багні по коліна
по пояс
по гнізда
і наче значок на тілі сяє рана наскрізна
із неї життя витікає під номером дев’ять

із неї птахи б’ють фонтаном у різні боки
аж тіні від страху сховалися у палантини
суддею і катом водночас працює годинник
загнавши мізинця
у тіло старого собаки

а старці ідуть в експедицію „не-по-трі-бні”
гірською шершавою стежкою наче язиком
вони ще живі
але надто підходять за віком
аби їх продати у рабство
за кілька срібних

відносить сліди наче листя...не відшукати
і на повороті стежина хребет свій ламає
потомлені старці підходять до самого краю
аж хтось їм із неба
спускає
міцні
канати

что водой, что камнем, - все равно, падать
собирай в одно - осколки - из памяти
чтобы в оползнях - вся - земля-палуба

оставайся спокойным, без паники

необжитая глина, песок - тебе мало?
сыпься солью - покрышкам - под ноги
не покажешься слишком странным

расцарапывай стену ногтями

чем угодно! камнем - лежи, не падай,
черепком в окно - прошли, выбросили..
хоть не снег - теперь - а - так, падаль,
и всё исполнится - всё - без просьбы..

Сьогодні не вперше заплакала осінь,
вмиваючи землю своїми слізьми,
мене заманила у тугу. Та досі
вкриваюсь побитими грою крильми.

Відкинула золото, й срібло, й прикраси,
і книги, й картини — усе дороге.
Навіщо ти, осінь, закликала з маси
мене, мою сутність та серце моє?!

Танцюю й стікаю водою крізь пальці.
Я тану... Благаю, поклич мене в сни!
Калюжою чорною ліг на асфальті
мій Ангел-хранитель. Давай, борони!

Думками гуркоче, камінням кидає,
замкнула у клітці всі мрії, і в шоу
життя перетворює. Осінь кульгає
й турботи приносить без жодних розмов.

Комусь ще літо
Для мене зима.
Багато вже друзів
У світі нема.

Опустіли хати
Як ромашки цвіт,
Зарослі могили
Дивляться на світ.

А колись то радісно,
Весело було.
В садах потопало
Наше село.

Сади вже обсохли,
Хати похилились,
Матері одинокі
В селі залишились

Сходяться біля криниці
Згадують синів.
Недавно в село
Я знову забрів.

Пішов на могили
Вклонився друзям.
Залишив юність
У селі я там.

I.

Мутніють фарби від води,
"живу" - від стін. Чекання - стеля.
Мене на ноти поклади
тактильно серцю, менестрелю -

маестро світла і тепла.
Звучатимуть акорди щирі -
крізь небо милість протекла
і я ще раз собі повірив,

що зможу збудувати храм
на звук, як глибину криниці.
Крилато й холодно словам,
долоні - гнізда для синиці.

II.

Дороговкази журавлям -
зістарена завчасно зелень,
на вітер пущені поля,
дими - самітники поселень.

"Курли" - крізь груди, мов стріла
з розчуленим та чуйним летом.
Політ луною - "Тут була...",
розписане на миті - "Де ти?"


III.

До неба - руки, в землю - слід,
а голосіння поміж ними
карбує пам`ять в заповіт,
за нотами - лягають рими

у шерех - цуценям до ніг,
під місто - гицля око сіре,
на вічно втоптаний поріг,
поза яким - господство віри.

24 Вересня 2008

[Епіграф]
Як романтично пахне ковбаса!
І помідори густо зашарíлись.
А у пляшчúні - чиста, мов сльоза,
Горілочка домашня причаїлась.
І сало ніжним зваблює тільцем,
І хліб наставив загорілу спину...
Якщо ти млієш, бачачи ОЦЕ,
Чому ж ти, гад, не любиш Україну?!
Олександр Бойчук


Той ніжний романтичний аромат
Лоскоче ніздрі тонко й променисто.
А смак предивний! ох, не взяв би кат -
ЦЕ описати не стачає хисту.

Ковбасонька! Миліша за сальце!
Із нею не зрівнятися й цілункам!
Хто вигадав чудесний виріб цей
На втіху язикам, ротам і шлункам?

Хоч як багато купиш і з'їси,
До магазину знов жадання кличе.
Напевно, в рецептурі ковбаси
Щось криється незнане й таємниче.

У сиву давнину, коли жінки
Ковбаси лиш самі виготовляли,
Щоб їли благовірні й діточки, -
Нехитро й простодушно м'ясо клали.

Тепер - на продаж все, споживачам.
І з чого той продукт, цікаво знати?
Радіє серце, що отим цехам
Є горда назва - М'ЯСОкомбінати.

А вміст ковбас який? Е ні, облиш:
Хто правду взнає, на все місто ахне!
Клієнте, менше знаєш - краще спиш.
Нехай і далі романтично пахне!

Ти руки простягаєш до небес,
В молитві склавши їх долоня до долоні
І сивина давно вже вдарила у скроні,
Та ти все молиш в Господа чудес.
Ти просиш в Нього щастя для дітей,
Очі заплющивши: повіку до повіки
Стиснувши міцно, із яких маленькі ріки
Стікають по обличчю до грудей,
Якими ти кормила їх колись,
В думках з надією, що все тобі воздасться.
Сьогодні ж молиш ти навколішках про щастя,
Та не для себе, - все для них. Молись
Із вірою у зміни у житті,
Бо в твоїм шепоті в цю мить велика сила,
І вір, про що б ти зараз в Бога не просила,
Здійсниться! В материнськім почутті
Приховано чимало чистих сил:
Все вічні ласка й теплота, любов безмежна.
Ти до дітей своїх постійно будеш ніжна;
Вони й в далі в обіймах твоїх крил.

«Ех, нам би таких злодіїв та розбійників –
що колись, що тепер, але інші в нас –
і злодії, і розбійники – далеко не державники,
аж ніяк не державники!»
Євген Гуцало, «Буслаєвщина, або ж…»

Патріоти своєї кишені,
з прапорами – підкова і НУ,
не наїлись із серцем пряжені,
кожен з них про партнера збагнув:

злодій злодія принципи зрадив,
злодій злодію – честі іржа,
злодій злодія нищити радий,
злодій злодію – в спину ножа.

Вже не тішить приватна корова –
сорок шість мільйонів сосків –
вже не тішить й корову полова
крадіїв – патріотів – совків.

20.09.08

Забув себе аж на самісінькому на дні.
Лиш пам`ятаю - вискочений корок
та недовговтаний вівторок,
що бив по нирці. По спині -
спускалися мурахи в слалом,
де для зав`язаного сала
мій шлунок готував гарнір.
Кишки на марші, біля плоту
ввімкнув режим автопілоту,
щоб не попастись сатані -
дільничому Петру - під руку,
та він на диво - хитра сука
і знає - діло "в стакані".
Як випер баньки, хрюкнув гордо
щось про храпучі п`яні морди,
додав три букви геть блатні.
(Мене тягнуло вперто за язик)
-Гик-гик, гик-гик!
На себе глянь, Ален Делоне -
не рожа, а рапухи лона,
копита - ратиці свині.
Чувак при формі та у фурі
з плеча кийком як вбайканурить -
упала капсула у гній.
Мурахи поповзли угору,
до вуха - стрельнула Аврора,
а "бля..." і "ку..." - вже долітали в сні.
(народні танці без музик)
- Піз... мужик.. жик-жик... жик-жик...
Несвіжо тхнули марсіяни,
приводили мене до тями
по пиці - солодко мені.
Сірко? Марина? Чи корова?
Потроху приходив до слова.
Згадав усе про баранів.
Валило - як з вулкану недра -
прокльони, мов дощі у ведрах
село позаливали в гнів.
Та ранок добудився півнів -
щоб в мідниці змочити бивні
та в`їхати на білому коні
у день, як індик - в борщ...
та ні -
як в де попало -
попаді.

19 Вересня 2008

О Музо! Без булди і блефу
Та інших негативних штук
Воздай хвалу моєму шефу -
Владарю розуму і рук!
Нехай від Луцька до Цевелич
Усяк прославить Вашу велич:
Ви ж геній через "е", не гній!
Когось боятись не волію,
Та перед Вами я кролію,
Удаваний удаве мій!

Я без підмоги аса-дяді
Роблю роботу на всі сто -
Інакше, певен, на посаді
Мене би не тримав ніхто.
Конячка, словом, я робоча
І долі іншої не хочу,
А ось халтурити не звик.
Від цього труднощів немає -
Нехай лише не заважає
Чудовий вельми керівник.

Але хоч як труджусь старанно
І хоч яким є результат,
Ви, шефе, вміло й невблаганно
До мене ставитесь, мов кат.
Ледь щось не так - ну геть дрібниця! -
Вже треба люто причепиться
Як за найбільшу з помилок.
Якщо ж виконую все точно,
Вердикт Ваш гнівний остаточний,
Що... навпаки все слід було.

Прекрасна доля самодура:
Усе не так і все не те!
Щоб не забув я: Ви - фігура,
Весь час на мене кричите.
А Вам, між іншим, не цікаво,
Що від такого крику справа,
Якій Ви служите, стражда?
Бо для підлеглих він - спонука
Безсило опускати руки...
Для Вас це, бачу, не біда.

Яку тут можна дати раду?
Хіба той ідол, хто вгорі?
Я й полизав би Вам іззаду,
Та це, пардон, від Бога гріх.
І Музі Ви бридкі, бо ода
Ніяк хороша не виходе.
У Вашій величі десь брак?..
Зміню роботу - враз для мене
Ніхто Ви, знаю достеменно!
Точніше - Ви ніхто і так.

Буяє диво-пахощами сад,
Два серця нетверезі від кохання,
А в небі "бєспрєдєлить" зорепад -
Аж набрида загадувать бажання!

Любовні клятви ллються із сердець,
Язичний плескіт - щоб словам звучати.
Здається, ночі дивної кінець -
Життя украй щасливого початок!

Весілля відбухало й відгуло...
І раптом починаються проблеми.
Подружжя тут готовим не було:
Куди? життя здавалося едемом!

Недоліки партнера, хоч ти вбий,
На тебе котять двадцять п'ятим валом...
Та як він сміє, чом він не такий,
Яким уява пишно змалювала?..

Скінчився мед, а дьоготь несмачний.
Вона вже стала "сукою", він - "гадом"...
А зорепад кохання чарівний
В злій пам'яті зробився ГОРЕПАДОМ.

В серцях - лиш гнів, розчарування й біль...
"Не так" літали в п'яну ніч комети?
Та... дурить мізки той кохання хміль.
А головне - повірили в прикмети!

Коли серед осені раптом запахне весною
І в небі, мов казка, кружлятиме згадка про літо
Коли за вікном дощ співатиме пісню про море
А одяг дерев такий теплий, що може зігріти

Поранену душу і зболене серце і крила
Свої дарувати, коли вже не сила іти
Підняти в повітря, румянцем цілуючи шкіру
З якої стікають на землю вчорашні листи.

Тоді можна поглядом зорі світити на небі
Дивитись, як захід фарбує у сутінь дахи
А погляд над ними летить десь далеко-далеко
В майбутнє, над містом, закоханим в запах весни.

Такий незвичайно замріяний, зоряний вечір
Свій погляд останній кидає з-під хмари на світ
Щасливий, бо в ньому і осінь, і літо, і весни
Вміститися можуть в любові сльозинці одній.

Я вдячний перш за все Тобі,
Єдиний Боже всемогутній,
Спасибі долі за майбутнє,
За рік минулий і сьогодні…
Пливуть два наших кораблі
У морі вічної любові.
У нас єдина група крові,
Єдина думка в кожнім слові,
Немов співають солов’ї.
І в душах наших щастя співи,
Наче безкраї зерен сіви;
Солодкі почуття, як сливи
І вірність, як у журавлів.
Легкий хід наших кораблів
Під вітром, сповненим кохання.
З новим життям – нові бажання:
Ми повні трепетним чеканням,
Щоб човник разом з нами плив.

22.09.2008 р.

Довгих дощів пора,
Реквієм літу хтивий.
Місячна дивна гра,
Фата-Морґана зливи.
Сольвейґ вночі співа
Лярґо - і гасить свічі.
Сіра, як день, сова
Досі кричить – вже тричі.
Речитативом сон
Мітить октави вулиць,
Фабула: ти, Ясон,
Сольним виступом – Улісс.
Ляпасом – листя клена...
Сіль на губах і скронях…
...........................
...Я – то трава зелена...
..Ти – наді мною сонях...


*Лярґо – музичний термін (широко, дуже повільно).

Хвиля осіннього настрою манить,
Почерк лишає на склі.
Тіло-це янгол? Чи те, що ним стане?
Відповідь дайте мені.
Вулиці з небом - це вже перехрестя.
Шлях вибирати - дарма.
Бігають янголи-люди...Нашестя
В місті, якого нема.

Весела дівка – молода весна
(У міру і розбещена й цнотлива),
Фліртує з вітром, ходить по ланах
І сміхом «заливається» звабливим…

Заслухається співами птахів…
У чистих водах вмиє ноги білі,
І тисячами теплих промінців
Зігріє, рік воскреслих, тихі хвилі.

І ні на мить не спиниться вона,
Бо переповнює кохання душу й тіло…
Блукає світом молода весна,
Шукає скрізь того, кого хотіла…

Спить у садку самотній юний бог,
Обсипаний вишневим білим цвітом…
Весна таки наробить «помилок»,
Щоб мудрій осені було за чим жаліти.

Забудь про усе, що ти бачив – малюй-но, юначе!
Як пензель всевидячий – слухай і просто малюй…
Твій Всесвіт у грудях моїх… Відчуваєш? Неначе
Я первістка Сонця і Ночі, і їхньої Лю…

Ця синь мені рідна, по швах розшматоване небо
На сотні хмаринок – на тло безіменних імен,
Де кожен від Господа. Кожен – не просто, а треба.
І ти, мій юначе, одне із Господніх знамен.

Надлий з моїх стегон вологи, вжени мене в фарби,
Розмаж невиразність гротескністю на полотні,
Я падати вмію, навчили б літати ще хай би,
То ти намалюй, якщо зможеш, а ні – то і ні.

Мені не звикати… Розложе, мартіні, цукати...
Задимлена гордість – усе намалюй до дрібниць.
І тільки, як Сонце покличе надвечір до хати,
Вдягни мені сором на очі холодних сідниць.

Покличеш тихо: Галатеє-Ганно…
Немов хорал небесний Іоганна
Себастіана Баха проростає
Крізь простір, через горло, там, де та є
Піввигадка-півжінка-півтворіння,
Витке безсоння і міцне коріння,
Холодний мармур і жадане тіло…
Торкнися ніжно, перелийся біло,
Плющем обвийся…Ганно-Галатеє…
Вдихни їй душу, розкажи про те їй,
Що час – мудріший, що життя – сторінка.
…Вона ― не камінь. Та іще ― не жінка.
Вона ― твоя. Навіки. Прісно й досі.
Поправ різцем нечесане волосся,
Прикрий ці зимні, аж грудневі, груди
Руками, і губами, і нікуди
Не відпускай…І шовком, як травою,
Зігрій її, сотворену тобою,
Повір у неї… Оживи! Закутай
В кармінні шати, у солодкі пута…
…А на світанку в ніжності потоне
Надривний стогін: «Мій Пігмаліоне….»

І колись ти обтрусиш похмільну пилюку і сон,
І притулиш порізані нервами пальці до скла,
Що стікає дощем по ту сторону світла.
Втекла
Твоя музика.
І не завважить старий камертон
Ні вібрації ночі, ні щему сердець у тиші,
І годинник дванадцяту б’є,
і скляний черевик
Розбиваєш на сходах.
Усе як чекав і як звик.
Все так просто, аж смішно.
Ти блазень.
Отож і сміши!
Не мене...
Я давно Несміяна.
Забудься. Забудь.
І впади, і розбийся, мов крапля дощу – на чоло.
А не зможеш, то смійся над тим, що з тобою було.
Наді мною посмійся, а інші поплачуть.
І в путь
Проведуть, не помітять, що досі невтішно-жива.
Це не хмарами небо, - це круки своїми крильми
Перекреслили світло.
Життя перекреслили.
Ми
Тільки тіні, що зникнуть опівдні.
А свято трива...

ТРАКТАТ ПОЛІТОЛОГА.
( Менторські – пафосно, з наростаючим динамічним наголосом, що поступово переходить у патетичний крик.)

Коли знесла яєчко золоте
Непоказна серед несучок Ряба,
Ніхто їй не подякував за те,
ані дідусь, ані, тим паче, баба.
Лупили по яйцю і день і ніч,
Гамселили, аби його розбити,
Бо вже яскраво в них горіла піч,
Був столик скатертиною накритий,
Пательню грів зажерливий вогонь,
Топилося до бараболі сало,
Рум’янилась цибуля й ОДНОГО:
Яйця до смакоти не вистачало.
Тому так гірко плакали вони,
тому так бідну курочку сварили,
що золотих яєць, неїстівних,
вони би у окропі не зварили…
………………………………………..
З тих пір і проїдаються у нас
валюта, фонди, золотий запас,
натомість залишаються борги,
убогі села, драні береги,
і сині, штучно вирощені Ряби,
без золотих яєць для діда й баби!

Осінь нечутно
Проходить у світ крізь пальці,
Зорі і листя
По черзі лягають під ноги.
Місто чекає війни –
На своїй фотокартці,
Палить мости
І в вузли заплітає дороги.

Дощ бомбардує
Дахи без єдиного звука,
Вітер розносить
Хвороби в статтях газетних.
Кулі, які заряджає
В стволи розлука –
Завше влучають
В закоханих і непричетних.

Сірі малюнки
В душі і у вікнах навпроти,
Вічний касир
У маршруті запише: «прощання»…
Поїзд пішов:
Я шукаю тебе на дотик…
Хочеться вірить,
Що віра вмирає остання!