Лівійський виноград рабині міднолиці
І цівкою солодкою шербет
Без умислу на плечі в ноги жриці
Уяви позирк подих тет-а тет
Рисунок гіменеєвих тенет
Короткої туніки половини
Іспанський ритм нахабних кастаньєт
Нарешті курс нової бригантини
Атол де крик де зграєю пінгвіни.

Не пиши мне ни слова, ни вздоха, ни взгляда,
Не пиши никогда, ни верлибром, ни белым,
А тем более в рифму хореем и ямбом,
Если так уж паскудно и все надоело.

Не пиши мне стихов, из-за ноющей ночи
Лето долгое, жаркое, невыносимо
Мозг шалеет, кипит, по ночам кровоточит,
Ни заснуть, ни проснуться, ты вспомни ту зиму,

Где нам было тепло от зажженного сердца,
И вокзал не кривил прокаженную морду,
Мир был светел, сплетенный из снега и терций,
Восклицая для нас доминант-септаккордом.

А теперь, когда мир истерично и грубо
Наш вокзал отравил, затопив своим ядом,
И ты чаще сжимаешь колени и губы,
Не пиши мне ни слова, ни вздоха... Не надо…

Устала играть, утомилась всего лишь девочка. С такими же «долго и счастливо» и чтобы потом «в один день». Что с тобой делать, о щенячья великая нежность от которой коньячный сплин, мыслесплав и мозги набекрень?
Если это была ступень на пути к пониманию важного-нужного, вышло: долго и слишком держалась на ней. Остальная лестница давно отправилась дальше блуждать в мироздании, собирать своих, настоящих парней.
И такая жалость возникла, жалясь. Ты хотел промолчать, не болело чтобы.. да чего уж там…всё равно теперь - говори. Слава всем святым тебе далеко до глобы и вообще до синоптиков, скептик мой, просто живи и не ври.
Кто из нас в пути задержал другого, как конвой полночный, дневной дозор? Кто из нас двоих не желал плохого, а с хорошим – хренушки, - форс-мажор? Кто из нас из себя первым выйдет, и первым за спичками с солью вернётся кто? Кто понять успеет, что всё синхронно, зеркально, точно на целых сто?

Позлітались сатаністи
на релігії руїни.

Зголоднілись. Що б поїсти?
З’їли захід України.

4.08.08, Зошит «Дитячі віршики»

Не покидай батька неньку
І рідну хатину
Не гонись за щастям
У чужу чужину.

Чуже сонце не таке
І не так тепло гріє,
Будеш вітер зустрічати,
Як з родини він завіє.

Зів’яне серденько
Як трава у полі.
У чужині нема щастя
І не знайдеш долі

Щастя доля ,сиротина
У рідному краї,
У рідні хатині
Тебе там чикає.

Відкрив я двері Золотим ключем,
Зайшов у вільний і новий театр,
А через тиждень дах уже тече,
І треба кошти, щоб перекривати.
А через місяць – застарів дизайн,
Старі лаштунки вийшли вже із моди,
І треба кошти віддавати за
Нові стільці, куліси та комоди.
А через рік новітній Карабас
Зробив заяву про права на власність,
І хлопці в масках захопили нас,
Бо ми ж ляльки, не наш закон і гласність.
І ось тепер ми знову висимо:
Той на гачечку, інший на гвіздочку,
І наш хазяїн, цілковите чмо,
Пускає наші речі з молоточка.
І просто на очах широких мас
Експлуатує наш талант і працю,
А папа Карло в цей трагічний час
Піариться на фотках папараці…

Ніч важка. Аж видавлює шиби і проситься в дім.
На мовчання зривається крик. Не приходь. Не пущу.
У порожніх кімнатах без вітру без втрати і змін
Не молюся, німію і прагну затято... Дощу.
Не приходь. Мої рани іржавіють. Небо палке.
Воно рветься на хмари і падає клаптями вниз.
Я – земля. Я – трава. Я ловлю це натхнення терпке.
Я стою на межі, де між мною і болем – карниз.
Де між мною і небом – стрімке роздоріжжя вітрів.
Я торкаюся скронь, я тамую вогонь і блакить,
Що по жилах бурхливим потоком тече і напів
Розривається колір. На чорне і біле. Дощить....

Расставанья час
не проглотит нас.
Расставанья песнь
приравняй к "я есмь",

И сними с ножа
крем садовых роз.
Прошепчи из слез:
"Это вас я ждал".

Но жесток исток
наших сил и сел.
Как роса - родник,
так наш конь - осел.

Ты стоишь в пыли.
Ожидая ли?
Или срок иссяк?
Расставанья клин.

Нас вела в ковыль
стая знойных лет,
заманила в быль,
как в горах - рассвет -

Так лежал на нас
белый призрак дня.
Расставанья час!
Не забудь меня.

Так огонь побеждая,
так пылающий факел -
страх - землей из сарая,
забывая заплакать,

веру в сердце сжимая
в кровь, не чувствую боли.
Локти в шрамах - живая.
В горле жало. И солью

Тьма отравленных писем
прилипала к забору.
"Нам поспать бы" зависло
У шатров рыбнадзора.

Не качалось бы море,
Берега б не кончались,
Не нагайкой - но шпорой
прогоняя печали.

Твой тихий голос
манит манит
и в даль уходит
магнит и магия
шагни и пропасть
пещеры вроде

твой дом как остров
никто не знает
назад дороги
войти не просто
мостов не видно
да мало роста

и нету глаз на
такую роскошь
такую бедность
твой дом (a house)
твой дом не губы
погубит ревность

а тихий голос
хочу оглохнуть
не слышать вовсе
болит не рана
кричу вопросом
ты жутко странный!

Май 05

Пролітають крізь серпень краплинами миті і мрії,
Пролітають над містом, де тісно вже снити і бути,
Літаки і лелеки - намистом, і ті, хто забутий;
Моя пам'ять фіксує лиш контури днів, що несірі...
Бо життя - кольорове. В застиглій динаміці шпилів,
Що ввіп'ялись у небо й вібрують на дощ чи розлуку,
Відчуваю - свій - пульс. Я тримаю це місто за руку,
Обережно і ніжно цілую каштанові вії...
Повернусь, обіцяю тобі, повернусь...
Вір у колір на моїм вітрилі...

Рыбалка, где-то на Волыни
Километров так тридцать, и граница.
Да, было выпето немало,
Наутро, вспоминаю ночь.

Нам повезло, нет синяков.
Хотя я помню было что-то.
Ходили мы в соседнее село,
И с кем-то говорили, не о чём.

Сижу, смотрю на поплавок,
Пытаясь разобрать, что ночью было.
В грязи сандалии, порваны они,
Где мы ходили, в поисках кафе.

Шесть карасей сегодняшний улов,
Оно не плохо, брат словил,
На много больше и крупней,
Я просто гость на день рожденья его.

И новый вечер впереди,
И лица новые на дамбе,
Девчонки, Юля одна напомнила её,
Другая просто интересна,
И имя Оля, но назвала себя она Татьяной.

Но деньги кончились,
И почти каждый никакой.
А многих, дома жёны ждут,
Умчались, мы домой уже затемно прибыли.
И у меня слегка не получилось…


3.08.08 год.

На роботі, в лісі, вдома...
Це для мене над важливо!
Враз знімають біль і втому:
Сигарети, риба, пиво!

В кожнім місці, в кожній хаті,
Будь то хлів або садиба...
Цвяхи настрою у паті:
Сигарети, пиво, риба!

Нам грошей на це не шкОда
До останньої монети.
Завжди перші, завжди в моді:
Пиво, риба, сигарети!

(жартівливо)

Є Микита. А ти ким є?
Я і Данило - куми Тиму, коли Надія
Ірі,
мов двом
і Дарі і Раді,
баба. А баб
мало. І Віолам
мало. Волам
вола. Сало в
Іракла - Во! І чо` очі - овал, карі
є у Дари? Радує
нас піп. Сан
і
ото -
Пилип.
Пил злип
на вії. Іван
ішов і завів Азі воші.
В Азі віза в
Перу. Дуреп
ого
є
там і мат
є -
ті - крах і харкіт.
Репет тепер -
йой.
Упили Пилипу
еее...мозок. Козо - меее -
бо щоб
у крик вату когут туго кутав, кирку
вибив
піп
і - бо синів здамо ми Казі із Акимом, а Дзвіни - собі -
Мані і нам.
От хто -
а Нана
банана б
ам - і `ма.

6 Серпня 2008

Я І ТИ
Я і ти живем удвох
Нерозлучні ми
Ти говориш я мовчу
Ти мовчиш і я мовчу
Я сміюся ти смієшся
Ти сумуєш я мовчу
Я сумую ти втішаєш
Ти спішиш сиджу ссама
Я спішу ти помагаєш
Плачу я і плачеш ти
Плачеш ти а я сумую
Роблю я і робиш ти
Ти боїшся я боюся
Я боюся ти вже ні
Ось такі ось ми

Зима й весна зустрілись уночі,
Духмяний чай запарили із м’яти,
Покуштували пишних калачів,
Й домовились у згоді працювати.

Та сум сховався в зимових очах:
«Усі про мене швидко призабудуть,
Яскраві барви в зелен кольорах,
Про білі фарби спогади остудять.»

Весна зимі поспівчувала враз,
Задумалася на якусь хвилину,
Й промовила: «Давай, но без образ,
Я білизнУ твою у квіти кину.»

Зима зраділа, весну обняла,
«Дерева я - одягну в білі шати,
В джерельці заховаюсь від тепла,
Тебе з туману вийду привітати.»

Блакитними крильцями щастя тріпоче… поклич

Не в небо – до себе. Бо небо покличе уранці.

Повітряні діти, смішні перелітні коханці,

Утворимо сонце із двох половинок облич,



Не сон це, а сонях! І ніжністю в теплій траві

Видзвонює тиша, а нею – як ковдрою – двоє

Накрились, стулились тілами, згорнулись сувоєм…

Світає, коханий.

І ми – посміхнися – живі.


…………………………………………………

А згодом – прозріння. А слідом - буденності герці.

І ранок, і вечір, і грудою випав грудень….

…А раптом згадаєш – метелик приліг на груди…

…А потім відчуєш - медовий пилок у серці.

Одному щастя та любов,
Другому сум,печаль,
Не порівну, на жаль,
Життя дає свій паритет.
Та перед Богом не заробиш,
Собі авторитет.
Коли без жалю до нужди,
Хапати будеш "пироги",
Собі у рот поспішно запихати,
Біди і неміч ,
Навкруги не замічати,
То прийде час,тобі сказати -
Що ти зробив для "хати"?
Чи тепло, затишно,
Весело і багато.
Живе народ в цій "хаті"?
Чи справедливі там стосунки?
Як часто чути поцілунки?
Тихенький сміх і радість,
Дитячий лепет, мудру казку,
І материнську ласку?
Багато в нас у засіках добра?
ОТ, якщо буде все - тоді -
Ми скажемо :"спасибі",
Коли роздаши пирога,
Народу скажеш:"Хліб в нас голова !"

Не долюбил, не дострадал,
И не успел ты вынуть жало,
А жизнь так быстро пробежала –
Пора давать прощальный бал.

Хоть сплетен стай не собирал,
Но сомневался во мне смело,
Всегда хотелось мое тело,
Но от себя ты убегал.

И вот, сейчас, средь пустоты
И темноты людских насмешек,
Тебе хотелось нежно-нежно
Меня обнять, и быть на «ТЫ»

Но опоздал… Окончен бал.
И ты застыл, а я - как прежде
Дарю тебе любовь и нежность,
И окуну в свои мечты...

А мене нема -
кома. Замок
є. А мир тримає
око.
Диво. Та ні - малюю. Ламінат - овид
і трава на варті
різи. Ти зір,
а зирк - криза
вірити. Рити рів -
мати там
і світ і ті всі
дари тирад.

5 Серпня 2008

Допоки чоловік потужно і надривно
Співає свій шансон, і не тамує біль,
Він ідол і герой, пісні його нестримно
Стікаючи зі струн, зникають у юрбі.
А він дає шансон до хрипоти у нервах,
До болю у серцях, до льоду у крові,
І у безсонні сон шукає безперервно,
А у вві сні любов знаходить візавІ,
Він був, і він пішов, та зовсім недалеко…
В найближчій із хмарин -лиш подивись довкруж.
Хтось думав, що його вдалося просто спЕкать,
А він лишився тут, хоч як очей не мруж.

Немного за жадность,
Немного за дерзкость,
Немного растерянно,
Немного за дружбу,
Немного за ревность,
Немного от-
меряно.

Байкал и покой.
Cлеза за слезой,
Как реки в моря,
Капают.
Не ждать или ждать?
Над морем закат,
А солнце горит
Лампою.

Немного за верность,
Немного, но мелким
Немного, как бисером,
Легла моя жизнь на
Чужие тарелки,
Чтоб реки не высохли.

Немного, но так
Как любят века
Историю (в жар!)
Пламенно
Любила тебя!
Байкал и покой.
И ты все стоишь
Каменный.

Тридцятирічних марш. Це ми - глядіть!
Позаду - щось, попереду - нічого
Хтось падає, пів траури на мить,
Більш нІколи - серЕдина дороги

Шукаєм затишок - знаходим гармидЕр
Всі сили пущено на те, що вже в кишені
I час, цей найстрашніший мародер
Крокує маршем по душi-пустелi

Поспати би, та сон уже пішов
Дрімоту й кволість передав у спадок
Три кави махом, бiс iз ним з тим сном
I п'ятдесят з товаришем. Порядок!

Невiрнi i непевнi як цей свiт,
Що вперто ми змінити обіцяли
Назмiнювали щось, та бачим лiд
В очах які нестямно так кохали

I в зачiски мiнливi половин
Вiдмiряли неточно та дбайливо
Цi краплi прикрих молодих сивин…
Та в п’ятницю однаково на пиво.

Крокуємо, хоч не стрункі ряди
I кроки рiзнотактом стоголосим
Виспівують мелодії весни,
Та нам глухим у всьому чути осінь.

Телеграми через поле
Стали гранню. Наші кола
На воді втрачали спокій
Через роки, через роки.

Бумерангом полетіли
Металеві білі крила,
І сумне твоє "До жовтня"
В серці зойкнуло. Замовкло.

Телеграми. Сорок перший
Власний суд над нами вершить.
Я чекатиму; надії
Хай тебе вві сні зігріють.

Йой! - скажу вам правду, люди, -
файні було вчорай в Люди,
бо у Люди халабуда,
як в Сірка чотири буди.
Наче зірка Голівуда,
чи то лялька в стилі вуду,
дупа - згуба, патло руде
та налиті щастям груди -
два горбочки у верблюда.
Закохав бим її всюди -
як прюнцесу Робін Ґуда,
щоб тряслася халабуда,
щоби в патлах грались груди,
за моє хапалась чудо,
мов корові за цицюда.
Бо вона - вечірнє блюдо,
бестія в чотири пуда.
Десять баксів - чудно чуду
(не дає за так - паскуда
хлопу Люда).


5 Серпня 2008

Ми з тобою розійшлися ,
Як обпадав цвіт.
Ти у вдома залишилась
Я пішов у світ.

Ми на довго розлучились,
Майже на віки,
І зустрілися з тобою
Через віки , через роки.

Зустрілися під березою
Під самою тою,
Де колись кохались
Мила із тобою.

Простелився поміж нами
Майже цілий вік.
В мене є жінка
В тебе чоловік

Ще всього одна сторінка —
І блокнотові каюк.
І скотилася сльозинка
В результаті творчих мук.

І ні толку, ні користі,
Вже протертий аж до дір!
Краще б йшла варити їсти —
Ні, сидить, псує папір.

Не зміняю на півцарства,
Бо, призначення опріч,
Зошит цей у господарстві
Необхідна вельми річ.

Хоч розмок від сліз і поту,
І від мудрості розпух,
Головне: моїм блокнотом
Дуже зручно бити мух!

Хто б із нас сумнівався
у реальності фей!
Та Орфеєвій лірі
все ж потрібен Орфей.
А Еоловій арфі
необхіден Еол.
Що ж потрібно поету?
Пачка гумки «Дірол»!
От ішла б собі заміж,
Народила дитя,
Бо жувать краще, аніж
белькотіть без пуття!
22.07.08.

оголені нерви, окреслені вигини тіла,
обірвані фрази торкають оголеним дротом,
б’ємося об лід, відвертаючи невідворотне, -
ці рибки з’їдять одна одну чи завтра чи потім,
а поки луска на підлозі – давно облетіла

хотіла – даремно ганьбити теорію Фройда,
і ти не пручався і мляво тікав через пальці,
то ж винні обоє – голодні бурлаки-бувальці,
а ще – забувальці - у темпі шаленого вальсу:
куняє безсовісно пам'ять - невиспана хвойда

в розгойданім кріслі-качалці; і страх – ніби Гойя,
орудує пензлем: і вершники - вже не чотири;
народжує видива, обрій рвучи на пунктири…
за межі свідомості, болю, цієї квартири,
вихлюпує думка – я буду тобою, з тобою,

габою пестливою, ласкою грітиму плечі;
розчинюсь - і ляжу бальзамом на рани відкриті,
несхибним набоєм, готовим летіти щомиті,
я буду - при славі чи то при розбитім кориті
(а ти, як хлоп’ятко, повір у нечувані речі!)

і Те-чого-прагнемо бореться з Тим-що-здійсниться,
а нам залишається осторонь кволо чекати,
і тіні стрибають по стінах вовками Гекати…
та тільки-но безум опустить серпанок строкатий,
з байдужого неба
впаде ненароком
зірниця…

Між горами у долині
У малі хатині,
Що приперлась до потічка,
Там живе Марічка.

Ходять у долину
Парубки з полонини.
Кохаються з Марічкою
До білої днини.

Не гасила свічку
До самого ранку.
Віддавала поцілує
Милому Іванку.

У потічку протікає,
Чистенька водиця
І не жінка і не дівка,
Кажуть, зведениця.

Не одну нічку
Чекає Івана
У Івана уже друга
Гуцулка кохана.

Плаче Марічка
З вечора до днини
Не приходять хлопці
З верха з полонини.

Біля потічка в лісі
Качка кряче
Марічка над колискою
Гіркою, сльозою плаче.

Ажурність шибениць тілА гойдає відьом
на радість посіпак, на страх і подив дітям.
Вогонь пожадливо ковтає прісний хмиз,
крізь натовп зацікавлених мармиз,
я, інквізитор твій, смиренний твій Вергілій,
під крики жадібні і кпини озвірілі,
тебе, тремтячу, зводитиму вниз,

в дев"яте коло пекла. В тугі рамена смерті
моя рука затерпла, німа слуга паперті,
тебе штовхає в спину крізь смерті дикий страх.
Цупку чернечу одіж з прокляттям на устах
не смій мені роздерти, бо всеодно сутану
я висмикну із рук, як заспіва "Осанну"
непевним баритоном лисіючий монах.

Зашпорталась об камінь, упала в пил коліном,
"Покайся, о мерзенна, щоб тіло твоє тлінне
землі розкрите лоно не бридилось прийняти,
як труп твій перестане ворон лихих гойдати,
як його знімуть руки спрацьованого ката,
аби тут знов висіла єретичка проклята,

не ти уже, а інша. Вставай, дитя гріховне,
Нехай вогонь гієнни страхом тебе наповнить,
святим благоговінням. Настій гіркий кадила
вдихай на повні груди, аж поки стане сили.
Бо більше вже не буде. Цілуй хреста і кайся,
в мовчазнім поклонінні вустами п"ят торкайся
того, кого Пречиста у муках породила".

То все в народ позірно слова кидає пастор,
а їй на вухо шепче: "Що тіло те прекрасне?
Що стан гнучкий і перса, що меду спраглі губи?
Лише вітри байдужі їх цілувати будуть!
Що дихання гаряче, проклята сином божим,-
уже вороння кряче. Лиш черв земляна ложе
ділитиме з тобою, і харч в тобі здобуде!"

Долонею сухою торкнув отець обличчя:
"Одумайся, причинна, хіба життя не кличе
тебе вкусити вповні плодів своїх? Дитино,
могла моя ти бути! Душа твоя та тіло
дістануться натомість на глум і на поталу
тварині стоголовій, що криками "Варавву!"
колись уже розп"яла одного безневинно.

Проте іще не пізно. Скажи одне лиш слово-
і помахом десниці я припиню все. Знову
почнеш життя нове ти, нову табулу расу
готову до писання. У золоті, в прикрасах
ходити будеш. Щойно мені покірну згоду
вуста твої підтвердять, таємно од народу
тебе в сум"ятті страт я виведу одразу.


Скажи мені лиш слово - і лишишся зі мною
радіти вкупі сонцю. А ні - то з Сатаною
у пеклі повінчайся!" В припадку гніву й болю,
крізь зуби процідила: "Як можу я любов"ю
назвати те мерзенне, яке яке я відчуваю
щораз, коли дихання своє з твоїм змішаю?
"IN NOMіNE DOMіNI-хай буде боже воля"-

Сердито пастор крикнув,і люди ошаліло
волали і дивились, як невагоме тіло,
пручаючись в петлі,боролося з тяжінням.
Раптово, стихло. Все. Осіннім шелестінням,
звиваючись змією, весь люд побрів по хатах,
а відьма залишилась в мотузках колихати
птахів та інше чортовиння...

Душа перепалена горном епохи,
Лиш чорних думок осипається шлак.
Й себе, ані інших не шкода нітрохи,
Бо жалощі зникли, та й острах закляк.

Під звуки сурми ти підеш поглядіти
Із кручі стрімкої за обрій - туди,
Де ангели темні, немов "мессершмітти",
В навалі останній ладнують ряди

Й поволі бредуть відморозки-йотуни -
Здригається з поступу того земля,
Та змій Йормунганд океанами суне
Із Левіафаном укупі... Ти гля -

Велика Блудниця, всідлавши Фенріра,
Гарцює між бравих ніфльхельців рядів,
А Локі-Лукавий під знаменем Звіра
До міста Меґіддо війська всі привів.

Чому споглядаєш усе те байдуже,
Немовби не твій світ руйнують вони?
Чи ти захворів, ачи світ не одужав?
Чи вмерли обоє... Хоча б прокляни

І світ, і себе, і отих супостатів, -
Не стій, як мамай на кургані своїм!
Допоки ще душу до решти не втратив,
Іди - захищай свою віру, свій дім!

Я думаю, що знаю чий це ліс
Он дім його в селі неподалік
Він не побачить, як я зупинивсь
Глянути на ліс, загорнутий в сніг.

Так здивувавсь малий мій кінь
Що в домі тім вогонь горить
Поміж дерев й дзеркал-озер
В цей вечір, найтемніший на землі.

Так гучно дзвонить своїм дзвоником
Немов пита, чи це не помилка
Та більш не чуть пісень, крім співів
Сніжинок пухнастих і вітру легкого.

Лісу розкіш темно-глибока,
Але я маю триматися слова
І до спочинку ще довга дорога,
І до спочинку ще довга дорога.

* * *


Whose woods these are I think I know.
His house is in the village though;
He will not see me stopping here
To watch his woods fill up with snow.

My little horse must think it queer
To stop without a farmhouse near
Between the woods and, frozen lake
The darkest evening of the year.

He gives his harness bells a shake
To ask if there is some mistake.
The only other sound's the sweep
Of easy wind and downy flake.

The woods are lovely, dark and deep.
But I have promises to keep,
And miles to go before I sleep,
And miles to go before I sleep.

Місто, підвладне дощу й падолисту,
Навстіж відкрите холодним вітрам.
Все перетворює на особисте
Місто, в якому мене нема.

Там ми назавжди залишимось юними:
Вірші, страждання і перша любов…
Але в дощі раптом знову почуємо
Те, що крізь час повертає нас знову –

Пісню рудого собаки…
Пісню рудого пса.

Ми загубилися в часі і просторі,
І вже немає назад вороття…
Кожен приходить сюди, наче в гості,
щоби отримати все від життя.

Далі емоції стихнуть. Відбудемо.
Відгаласуємо… Помовчимо…
Може, як Бог допоможе, почуємо
Те, що крізь час повертає нас знову –

Пісню рудого собаки…
Пісню рудого пса.

Давай заспіваєм
пісню рудого собаки.
Він точно знає,
як навпростець до небес.
Вічність пізнаєм
і розшифруємо знаки.
В безмірі світу
кожен із нас, як пес.

Пісню рудого собаки…
Пісню рудого пса.

2006

Біжу кудись, а сил уже немає
Заліз на спину здоровань Іван,
Ще й на колінах панночку тримає,
І панночка, напевне, пуда з два…
Тож я, немов лошара, жму по хащах,
Не по стежині – по чагарниках,
А краснопикий Ванька, це ледащо,
Жіночий стан тримає у руках...
Та хоч би десь уже перепочити…
Напитися водички, чи кваску…
А може їх на хавчик замочити?
Та у Івана ж меч на пояску…
Життя, скажу я вам, ну вовче просто!
Був друг мені, став їй тепер жених…
Гормони – це біда! Хвороба зросту.
Я й сам страждаю часом через них…
……………………………………….....
А може заявити до Грін пІсу?
Чи скинути обох, пославши к бісу?
………………………………………....
Іван щось запідозрив. Репетує
Та не очкуй, друзяко! Я жартую….

Зраночку раненько
Дівчинка Оленка
Розгорнула на дивані
Свій альбом для малювання:
“Зараз випробую ці
Кольорові олівці —
Подарунок від татуся —
І своїм найкращим друзям
Я малюнки подарую.
Першим Рекса намалюю —
Кращого не знайдеш друга;
Це ось — Кеша, наш папуга;
От зрадіє подарунку!
А на третьому малюнку —
Мурчик, наш смугастий кіт.

Наче вийшло все як слід...

Глянь-но, Рексе — правда, вдало
Я тебе намалювала?”

Глянув на портрет собака -
Аж підскочив з переляку:

“Гав! Це я? Потвора ця?
Я ж вівчарка, не вівця!
Чи погано ти, Оленко,
Нагострила олівця?
Ми, вівчарки, не такі:
Грізні, сильні, як вовки,
Незалежні, горді звірі,
Чи тобі це невтямки?”

“Любий Рексе, ти не сердься,
Звісно ж, знаю я усе це!
Ти і грізний, і хоробрий,
Просто в мене вийшов добрим.
Тож тобі я, Рексе любий,
Домалюю гострі зуби!

Я ж тебе малюю вперше,
Як і Мурчика, і Кешу.
Кешо, як мені — вдалось?
Може, виправити щось?”

Кеша, як експерт достоту,
На Оленчину роботу
Глянув скоса, і бундючно
Біле пір'я настовбурчив:

“Нас образити, напевно,
Ти не мала на меті,
Та невже і справді в мене
Три пір'їни у хвості?”

“Вибач, Кешо, поспішала,
І тому пір'їн замало!
Зараз все зроблю я,
Пера домалюю!

Глянь-но, Мурчику, і ти!
Може, очі навести?
Може, лапи закороткі або вуса не густі?”

Мурчик вигнув спинку,
Глянув на картинку,
І сказав Оленці: “Няв!
Я б нічого не міняв;
Я ж від Рекса вийшов
Майже вдвічі більшим!”

Дощик дибає дрібненький
Деренчить, дзвенить і дзенька,
Дочекалися дощу,
Дасть дарунків досхочу.
Довгожданий дощ добовий
Доглядатиме діброви,
Домиватиме двори,
Даруватиме дари.
***
Стогне степ самотнім свідком,
Смажить сонце сковорідку.
Спека. Сум. Солончаки.
Сниться степу сніг сипкий
Спрага сни - стежинки сіє,
Сонце сяде, степ стемніє
Сонця схід стече сльозою
Спрагу степ стамує свою.

приглянь за мною, Мати-Діво,
передчуває серце лихо,
громаді зле, спокуса гніву
на часі по спокусі пихи.

та полиши мені не надто
хисткий місток на темну воду.
сусіда зводить підлий наклеп
на мою дівчинку свободу,

подвір'я поминає родич,
шукає ворога наразі
молодший син, ховає очі, -
що, потураючи образі,

синів не пригортає мати,
в свята стола не стелить білим,
ніхто не доглядає саду,
ніхто не прибирає пилу.

чи ж божа ласка - наша воля...
благай за рід святого Сина!
я зачекаю
в чистім полі.
твоя до смерті
Україна

Струна скрипки

Струна скрипки
Як спів солов’я,
Де зірвалась пісня
На пів слові моя?

Обірвалась з напруги
У скрипки струна,
А може спочити
Настала пора.

Струни так же рвуться
Не дограв мелодії,
Так же помирають
В стадії агонії.

Скрипач струну
Може замінити
Мелодія скрипки
Довго буде жити.

Як небагато нам для щастя треба!
Родину, друзів, щирість, розуміння.
Тепла від сонця, синяви від неба,
Здоров’я і снаги, горіння,а не тління.

І як важливо, щоби нас любили,
Не на словах, а незрадливо-тихо.
Самих в тяжку годину не лишили б,
А втішили би, коли прийде лихо.

І як від нас потрібно небагато:
Щоб не забути про своє коріння,
Не зачерствіти серцем, працювати,
Не розміняти на мідяк сумління.

Коли пилок
несе в потоп весен -
у соло - гомін, німо голосу.
Тут
тіло п`є політ,
а воло - полова
радує. Удар,
я і долемелодія -
он, де дно.
Оте дно - онде то
маровидиво рам.

4 Серпня 2008

*ПАЛІНДРОМ, -а, ч., літ. Слово або словосполучення, що однаково читається і з початку і з кінця, напр.: кабак, око.

Дивишся в дзеркало, врода давно не та.
Погляд ясний, що не знав ані сліз, ні диму.
Пишеш про вічне, чіткі добираєш рими.
Майже безгрішна і мабуть таки свята.

Так і несеш (чи то тягнеш) крізь все життя
Цноту. Скажи, чи була ти колись щаслива?
З тілом непещеним сорокарічної діви
Досі не зваблена й чиста немов дитя.

Графіком строгим, безжальним календарем
Ти витісняла любов – заборонену зону.
Хоч ти й любила вітчизну, батьків, Кобзона
Шалу не знала, самотність була тягарем.

Губи неспиті, у ліжку завжди одна.
Руки, що пестили тільки себе і струни.
Досі тримаєшся? Брешеш собі: „Не сумно,
Маю усе, самотність лиш данина

Богу, собі і комусь там іще". А чи
Варта ця гордість щасливих очей і сміху?
Що ж ти не плачеш? В кімнаті до болю тихо.
Дзеркало в друзки. Воно ж бо німе – змовчить.

Вдих. І видих. І доста. І досвід стоїть на чатах,
А у чатах – глухе безгоміння – кричи та вий.
Чай і час охолонуть, і ми навчимось мовчати,
І стечемо прозоро, як краплі, з Господніх вій –

Крап! - і крапка. І ці криптограми води та листя,
Ці тіла безтілесні, ця осінь і ці дими…
Ти не злився на мене, ти просто зі мною злився,
Та із двох половинок стулилось невміло «ми» –


Невагоме, мов подих. Зимових вокзалів проща,
Де вагомо – вагони, де сніг, як життя – іде.
А усе, що по тому – означено просто – «тощо».
А усе, що по всьому – скорочено – «і т.д.».

......Пам’яті Володимира Івасюка
І
Нас вовік не було. Ні малих, ні великих.
В Україні Вкраїни замало вовік.
Та на диких вітрах, по-азійському диких,
тут явивися мені молодий чоловік.
У його невеличкій студентській квартирі
просиділи ми довго. Та я – на літак.
Полетів я таки. Не додому – у вирій.
І, звичайно, що ми розлучились не так.
Розлучалися ми, ще й пісні сотворити
обіцяли собі... О Володю, повір:
для радянського бидла ми надто відкриті.
Тут людина закінчена. Починається звір.
ІІ
Ти, як вихор, по світу пронісся.
За тобою вже пізно тужити.
Та не створена нами пісня
не дає ані вмерти, ні жити.
Є в нас вільна Вкраїна. З набродом.
У котрій ми ніякі не газди.
Івасюк – передмова. А згодом –
наш грузин український Гонгадзе.
Вбили все. Розікрали. Руїна.
Але нам залишається пісня.
Тільки в пісні жива Україна,
де ти вихором Божим пронісся.
2004

дороги знову слідів не просять.
примарне «поруч» згортає простір.
пучки втрачають чутливість – досвід
підступно зі шкіри робить пергамент.
відбитки пальців – вже менше почерк,
вже більше пам’ять. вмирають стоячи
ті, що задубли, а решті – боляче.
перетворіть мене хтось на камінь.

генії місця міняють позначки,
певно, зумисне. тому навпомацки
швидше, ніж зрячим. речі, навпочіпки
сівши, марять, і ти – їх марення,
ти їм наснилась. і всі ці зачіпки
спогадів – більше не мають значення.
в кого завгодно проси пробачення.
це – не життя, це якесь потьмарення.

крихкість усього, що є, – на максимум.
тексти – не тексти, суцільні максими
скороминущості. чистиш пастою
зуби, обручки. сплачуєш мито
минулому, згадуєш щось. що саме? –
просто вже стільки всього між нами
нашарувалося, що місцями
не розрізнити, де, власне, ми там:

в одязі, в потязі, в милі чи в захваті,
в певному вчора, сьогодні чи завтра, чи,
може, в ніколи. собі ж бо заздрячи
тій, учорашній, міняю тему
записів. ліпше про місто, міст якийсь,
місце, де можна лягти і виспатись.
чи то полежати мовчки, вістрями
вій час від часу лоскочучи темінь.

ось воно як – вийти з дому й зникнути.
телефонуй, але тільки зрідка, бо
це небезпечно, я ж можу звикнути.
голод на голос лікують ватою.
голод на тіло лікують... марно, втім.
еритроцити ідуть, як армії,
в серця судомне пекло, та в мармурі
цих не увічнять малих солдатів.

втім, не увічнять і нас. ну, плакали,
ну, говорили дурниці, знаками
часом обмінювалися. заколот
не підняли, між тим, і режимів
ми не скидали злочинних. кидались
в крайнощі тільки, та швидко видихлись.
скоро господь нам сторінки видалить –
цей найтерплячіший із адмінів.

грубо? що зробиш – цей сленг ще в моді.
місяць минув уже. я відтоді
думаю – хто нам дітей народить
наших, якщо ми самі не здатні
навіть зачати. у наших землях
жодні не проростали зерна.
ми приміряли вінки із терну,
як ідіоти. за це і платимо.

сонечко, зайчику, що ж це робиться?
борсаймось – може, хоч хтось сподобиться
кинуть нам линву, інакше – втопимось,
вже затікає в легені небо.
нас, закривавлене м’ясо вічності,
вловить у сіті якийсь доброзичливець.
ми і не встигнем письмово викласти,
що ж за рибалка закинув невід…

Після заручин з принцом ельфів
Ми подалися з ним до Дельфів,
Щоби оракул об’єктивно
Нам напророчив перспективу.
Про що ж я дізнаЮся, люди!!!
Принц не видряпується з блуду!
І я у нього вже не перша
Така спонтанна кавалєрша!
І що на кожнім континенті
Він платить купу аліментів,
у нього в багатьох країнах
Коханки є або дружини…
Мій стрекозел, не знає втоми,
Дарма, що майже невагомий!
І що тепер мені робити?
Шлю месидж Ластівці, до Криту:
«Рятуй, коханий, я пропала!
Не прилетиш – піду по шпалах.
Адью!Зі щирим конт рандЮ.
Чекаю. Плачу. Ніжна Дю.»

*конт рандю - звіт,доповідь(франц.)

Зміст життя не виміряти до дна
Не спинити сльози спокути
Не допити келих терпкого вина
Не дослухати біль "Червоної Рути"

Не накласти клавіші долі нам
На нотні сторінки вмирання
Ми приречені стати Його синами
І доньками пориву страждання.

У натхненні вбиті, воскреслі вмить
Настановами хмар... Не в Храми
Увійдемо стиха... Бо пісня спить
У Брюховичах, під соснАми.

І не виміряти ЙОГО до дна!
Не відчути, що знає вічність.
Ми ще вип'ємо келих терпкого вина
За таку запізнілу стрічність!

Спи, моя доле, засни,
Йди непорушно зі мною,
В даль, срібну даль віднеси,
Ніжно візьми золотою рукою.

Спи у безодні бажань,
Спи у холодному світі,
Знай, вже біжить біла лань
Серце байдуже зігріти.

Спи і лети до небес,
Спи і прямуй до весни –
Казки незнаних чудес,
Що заховались у сни.

Спи. Бачиш небо горить,
Ясно і ніжно страждає –
Це твоє серце болить,
Це твоє серце кохає.

Спи, не зважай на слова,
Ти не зважай, що це був тільки сон,
Знай, ще надія жива,
Серце ще тане у полум’ї грон.

…безнадія – це те, що мені лишається, коли у тебе лишаються діти.
Так, все правильно: сама хотіла, ну от і маєш.
Це як зараз пам`ятки інків чи тих же майя –
Хто знає, для чого? Я, наприклад, не знаю.
То що мені? Жити, кликати Адоная.
Могла би, до речі, за тебе хоч порадіти.
Прости вже якось – дурна я.

Усе мені правильно: все, що не маю і маю.
Все, що не маю – більше. На те причини.
Ще би мені життів, як оті личини:
Що потерплю, а решту – передрімаю.

Раз прожити, як є: у кімнаті-келії,
Серед книжок і тиші, відлюдькувато.
Дихати тонко та різко – гелієм,
Відкувати, відвікувати
Своє-чуже
Словами і тим, що глибше.
Повертатися, вивертатися, як вужем,
Із якого шкури – на пів овчини.
І коли ультразвук відійде віршем,
Стискати комп`ютер, як руку свого мужчини.

А решту прожити ліпше.

*
Обійму монітор: ну, друже, і ми з тобою зосталися.
Як і завше – наприкінці.
Опісля титрів, опісля болю та бою.
Наодинці, лигнувши того, що хоча би сталося.
Що не сталося – то розмазали по лиці.
З Богом, любий. І Бог з тобою.

Де ділись лицарські турніри?
Напевно лицарів нема.
Як викопних прадавніх звірів
Віків поглинула їх тьма.

Хтось скаже винно тут жіноцтво.
Прекрасні дами вже не ті,
Щоб лицарі були під сонцем,
Часи вернулись золоті.

Прибравши лицарів достойних,
Зла еволюції рука
Натомість вивела героїв
Таких як кілер, адвокат.

Тепер змінилися порядки,
І світ «тримають» як кити
Нові владики -олігархи
Від цього факту не втекти

Нема добра, немає правди,
Мене, можливо, – «занесло»
Є нова істина: насправді:
«Бабло перемагає зло»