Лечи меня тоске на зло,
ты можешь… можешь... я же знаю…
немые мысли в узелок
свяжи -
я в них дошел до края,
и пусть над лесом сонным и пустым,
горят зарницами тугие стебли
травы - их терпкий сизый дым
мне почему-то кажется целебным…
Лечи меня собой…
собой
закрой пустоты, вырви день у ночи,
меня - у неба и земли,
росой
смочи мне губы. Пусть в груди клокочет
хрип
и голос тускло слаб,
а взгляд напоминает бесконечность,
прошедшую сквозь все слои стекла
от Иерусалима до Предтечи,
я обещаю – буду жив,
лечи меня своим теплом и чаем,
смотри – рассвет уже дрожит,
я буду жить…
я буду…
обещаю.

Я завжди на сторожі: зачаївшийся звір,
Поранений й загнаний в пастку,
Ти розсіяним поглядам надто не вір,
Не купуйсь на оманливу ласку.
Можливо, що наміри й добрі твої -
Ти хочеш загоїть ці рани,
Та для мене тривають ще й досі бої,
Тож тобі я не викажу шани.
У очах моїх бачиш не іскри - вогонь,
В моїх рухах не жвавість - напруга,
Від мене тримайся ти десь осторонь -
Здатна за ворога прийнять я друга.
Та якщо звик долать ти складні рубежі,
На яву мариш лаврами Кіра,
Життя проживаєш на тонкій межі -
Ризикни, все ж, приборкати звіра.

Випаровує ніч тугу втрати з очей,
Вітер листям закидує двері до Раю,
Серце спить безтурботно у клітці грудей,
Я від нині самотності шлях обираю.

Хай холоне у клаптях вчорашнього дня
Опустіле гніздо, звите в Бога під дахом.
Ой, чи зможу сюди повернутися я
Блискавицями Часу обсмаленим птахом?

Місяць висне у хмарах, блідий наче мрець.
Несподівано легке прощання. Кінець.
Я мовчу, бо брехати мені вже не треба.

Залишаю тебе без краплини жалю
І сухими губами так жадно ловлю
Брудні сльози дощу з непідмитого неба.

Що з тобою зробили, брате,
Хто примусив так низько впасти,
Ноги покидькам цілувати,
Світло дня проти ночі клясти?

Обезброїли, оскопили,
І примусили землю жерти,
Жить по-людськи заборонили,
Не дозволять по-людськи й померти!

Що за сила хребет зламала,
Більмами заліпила очі,
Твою душу пошматувала,
І за безцінь купити хоче?

Як не я - хто тобі допоможе,
Хто підійме наш рід з болота ?
Вже тривожиться військо вороже.
Коли я відкриваю рота.

Нетерпляче стискають руки,
Спраглу битви нещадну зброю,
Ненаситні злітаються круки
До майбутнього поля бою.

Наростає критична маса,
І година безповоротня,
Прокидається нова раса,
і думок моїх чорна сотня.

Нема сили, яку б не збороли
Ми - хто жив на краю безодні.
День розплати не прийде ніколи,
Якщо не настане сьогодні !

Т. Г. Шевченкові.


Важко дуже проживати
У панські неволі,
Сиротині без притулку
Ніде нема долі.

А ще тяжче кріпаком
Закріпаченим жити,
Що богом дано
Мусить чашку допити.

Гірка чаша була кави,
Муштра – сиротини
Прожив в світі одиноко
Без жінки дитини.

Замість жінки думи його
Стелились віршами
І притулок находили
Поміж кобзарями.

Заміст дітей непослушних
На папір слова лягали,
Попід тином сиротою
В Україні тут блукали.

Повернувся на Україну,
В задніпровські кручі
Тепер слухає в могилі
Як реве ревучий.

По краплях на землю прослизує холодом осінь
бере у полон зголоднілий ефір безголосся,
між небом і долом - долоні волога підносить
та очі калюжам розплющились з поглядом босим.

Застав краплепад кам`яницю ще теплою ліжком -
бо капці не крапали кроками банно до ванни,
та знаком питання калачик не вигнувся з кішки
і птаха не встигла залити до тиші осанни.

Зустріла пілотів небесних мелодія "ку-ку",
Союз-Апполон - пролетів через ніч стикування,
де зорі здавалися ближче, ніж стінки застуки,
як очі дивилися, наче "живемо востаннє".

Пари невагомості - всесвіту послані знаки
в шпарини для внесення тями та виносу крику,
на чайника стінах споруджують зоряний накип
і чується свист галактичний мовчанню на викуп.

Тримається слова розмова, мов шуркання - миші,
ефір дощовий забиває душевність до вуха...
і десь з-за пера у чорнило заглядує тиша,
оплакує серце рядками її - за розруху.

22 Травня 2008

=^-^=

Утренняя раскапленность

По каплям на землю сползает холодная осень
и в плен забирает голодный эфир во всевластье,
а где горизонты - вдруг влажность ладони подносит
и лужам глаза расспускаются взглядом ненастья.

Застал каплепад сонным дом, что с теплом у окошка -
шагов не накапали тапочки в кухне и ванной
со знаком вопроса калач не согнулся из кошки,
и птица залить тишину не успела осанной.

Встречала пилотов небесных мелодия "ку-ку",
Союз-Апполон - пролетел через ночь со стыковкой,
где зори казались роднее стены перестуков,
когда пожирали от страсти глаза, словно волки.

И пар невесомости - в космос отосланы знаки
сквозь щели внесения мыслей и выноса крика,
на стенках у чайника строится звездная накипь
и слышится свист для галактик - молчанию выкуп.

И держится слово "шепчу", как шуршание - мыши,
эфир дождевой надевает душевность на уши.
А где-то перу от чернила становится тише,
ведь строчками сердце оплачет покой, что разрушен...

22 Мая 2008

ці знаки - зникомі. занурені в попіл і пил
закинуті в застінки білого сніжного диму
це вам, лотофагам, наказано: їж його, пий
допоки не зникло - у видисі вирі і видиві

допоки не стало відточеним лезом для лед.
це просто кристал. нерухомий, та в блискоті - ртутний
і близький настільки, що марні всі запити «де»
тому неможливо почути у відповідь. - «тут»

- ти стукаєш в двері. і двері як сніг
скриплять. і напухли повіки. -
повіки тепер: серед днів, серед див, серед снів,
тепер - назавжди. тепер це все - просто - в повітрі...

З тобою – інша, з тобою – не я.
Вона – підколодна холодна змія,
вона – усе зло, що на світі існує,
вона тобі душу на попіл зруйнує.
Любий, погана обранка твоя,
адже з тобою – вона, а не я.
Буду я брудом її обливати,
аби ти не міг її далі кохати,
бо хочу я, хочу бути твоєю…
Хай краще вона мене кличе змією!

Микола без краплини туги
Чекав в той час як його други
Пiд дзявкiт стомлених собак
Топтали болотистий Мак.
За цiлий день свою рушницю
Не піднімав він на лисицю,
I пальці правої руки
Даремно зводили курки.
Аж тут, де сосни юнi, хилi
Ріденько поросли на схилi
Тiнь бачить, чує
- Чап! Чап! Чап!
Пiд тиском обережних лап
Озвався сніг приємним рипом,
Удача полохливим типом
Герою збiглої доби
Руденьку в лiнiю стрiльби
В насмішку досвіду наслала,
Чи жваво так в орлянку грала?
Микола цiлиться, курок
Звiльняє плавно, тихий "цок"
Злякав його, звiринiй втечi
Спiзнiлим пострiлом картечi
Вже перешкодить не зумiв.
Не вилив на рушницю гнiв,
Призвавши за злобу осічку,
Розчарування,хибну звичку
Забув як крики в тьмянiм снi
Промовив:
- Будуть iншi днi.

Маскується під бульбашки ситра
сферичних блискавиць смертельна доза:
занурюється вглиб Юпітера,
оброблений комп’ютерами, мозок.

Тут формули замінюють талант,
але, хоч код є важливішим слова
у місиві молекул
________________ та команд,
чомусь дитинство
________________ згадується знову.

Коли обшивками та двигунами
обтяженим ти бути ще не звик,
коли ще крила були в тебе й в мами...
І смак ситра
____________ зволожує язик.

Я лежу под кроватью. Мы с мамой играем в прятки.
И она уже час не может меня найти.
Только бродит по дому со стулом в руках, украдкой
Отстукивая его ножками мой мотив.
И еще телефонная трубка висит на проводе,
Из нее уже две минуты молчит "Алло"...
Видно, папа опять задержится где-то в городе,
Папе с городом этим ужасно не повезло.

Now Nature hangs her mantle green
On every blooming tree,
And spreads her sheets o' daises white
Out o er the grassy lea
Now Pheebus cheers the crystal streams,
And glads the azure skies;
But nought can glad the weary wight
That fast in durance lies.

Now laverocks wake the merry morn
Aloft on dewy wing;
The merle, in his noontide bow'r,
Makes woodland echoes ring;
The mavis wild ai' mony a note,
Sings drowsy day to reast
In love and freedom they rejoice,
Wi' care nor thrall opprest.

Now blooms the lily by the bank,
The primrose down the brae;
The hawthorn's budding in the glen,
And milk-white is the slae:
The meanest hind in fair Scotland
May rove their sweets amang;
But I, the Queen of a' Scotland,
Maun lie in prison Strang.

I was the Queen o' bonie France,
Where happy I hae been;
Fu' lightly raise I in the morn,
As blythe lay down at e'en:
And I'm the sov'reign of Scotland,
And mony a traitor there;
Yet here I lie in foreign bands,
And never-ending care.

But as for thee, thou false woman,
My sister and my fae,
Grim Vengeance yet shall whet a sword
That thro' thy soul shall gae;
The weeping blood in woman's breast
Was never known to thee;
Nor th' balm that draps on wounds of woe
Frae woman's pitying e'e.

My son! my son! may kinder stars
Upon thy fortune shine;
And may those pleasures gild thy reign,
That ne'er wad blink on mine!
God keep thee frae my mother's faes,
Or turn their hearts to thee:
And where thou meet'st thy mother's friend,
Remember him for me!

O! soon, to me, may Summer suns
Nae mair light up the morn!
Nae mair to me the Autumn winds
Wave o'er the yellow corn?
And, in the narrow house of death,
Let Winter round me rave;
And the next flow'rs that deck the Spring,
Bloom on my peaceful grave!

Чи можеш ти звільнитись від вітрів,
Які у серці творять хуртовину?
Хіба твій спокій -те, чого хотів,
І що передасиш у спадок сину?

Чи ти шукатимеш коли торішній сніг,
Щоб під лавиною знайти собі спочинок?
Невже якась із тисячі доріг
Веде з квітучих лук в полон сніжинок?

Хіба зима сильніша від думок,
І має право обертати в кригу
Прозрінь майбутніх гомінкий струмок,
Що починає пісню про відлигу?

Чи розумом вгамуєш духу шал ?
Хіба мороз зупинить повінь квітня,
Котрої наступ - бій за ширший ареал
Чекає аріїв історія новітня ?

Змінись - чи згинь, хто жить під снігом звик!
Весна розтопче рештки твого світу.
Посунься: відступає льодовик
Під натиском нищівним первоцвіту.

вогонь, який колись горів,
який тебе колись зігрів,
тепер приречено згасає,
а музика лунає.
в нікуди день беззвучно йде,
проміння сонця золоте
ховається за небокраєм,
а музика лунає.
стікає кров’ю серце твоє
пробите вражою стрілою,
душа поранена ридає,
а музика лунає.
зникають барви, аромати,
хоч звик завжди перемагати,
ти помираєш, все вмирає,
а музика лунає.

Если запомнишь о ком-то плохое,
А после другое добавишь такое –
Наступит день, когда из ерунды
Вырастет ком огромной беды.
Если прощенье сложить с пониманием,
Если вдруг взять и взглянуть с любованием,
И к нежному взгляду добавить касание,
Запомнить случайное, может, внимание…
И если так сделать ещё раз и вновь –
Из пустяка вырастает любовь.
…
Не страшно из мухи сделать слона,
Если в твоём сердце доброта видна.
Он точно будет в радость - твой огромный слон,
Коль не в посудной лавке появился он,
И ещё если слон – не медвежья услуга –
Подарок нежданный для близкого друга…

Задурманило - затуманилось,
задивилось в зіниці совістю,
розійшлося луною з марева,
на папері відбилось повістю.

Відгрішилося - замолилося,
перебралося в кожній кісточці,
стало відьмі чаклунським варивом,
настороженим вухом - вісточці.

Щастя вилилось - букви вивелись
на останній сторінці радості
із чорнила з вагою золота
дні розлуки пускали паростки.

Переплакалось - і ніяково,
і нікому не треба бачити -
як заграва дотліє з холоду,
а годинник насипле втраченість.

Повернулося - пригорнулося
та ударило в струни-здогади -
забриніло весною свіжою
та запало у пам`ять спогадом:

Як дурманило - затуманило
і кидалось в зіниці зливою,
та надіялось - може виживе,
щоби стати комусь ща-сли-во-ю...

22 Травня 2008

Відчиню вікно
І погляну у світ.
Запущу в кімнату
Яблуневий цвіт

За вікном
Розцвітають сади.
Полечу у весну,
Повернусь туди,

Де колись між травами
Весною блукав,
Для своєї милої
Фіалки збирав.

Повернусь до річки
Де два берега.
Річка ще досі
Тайну зберегла.

На правому березі
Там колись я жив –
На лівому березі
В перше полюбив.

Через тонку кладку
Кожну ніч ходив,
Я на тому березі
Кохання згубив.

Заросла стежина
І нема сліду.
Сяду я над річку
І там посиджу


Згадаю кохання
І свою Марічку,
Повернусь в кімнату
Попрощаюсь з річку.

ти у серці маєш камінь
я ж ношу з дощів намисто
перестрілися руками
на звороті свого міста

перестрілися назовсім
аж зросла в долонях м’ята
в спільне сплуталось волосся
подушка одна зім’ята

один в одному течемо
б’ємось в стінки трощим дамби
розганяємо нечемно
малюків морських сомнамбул

ми зіскочили зумисне
з колії експрес-відносин
носиш ти з дощів намисто
я ж ношу під серцем осінь

Ми цю ніч проведемо у почестях,
під рефремами слова "люблю".
В переповненім пристрастю "хочеться"
не залишиться й краплі жалю.

Стихне ліжко в мелодії звірення
і сховаються в одяг тіла.
Та вкрадеться холодне примирення
в усвідомлення втрати тепла.

Хай вокзал розповзається в потягах,
а "бувай" розбивається в стук -
бо відчинене серце для протягу
і "па-па" замість ласки - для рук.

І розірване небо між крилами,
та латає його самота.
Краще нам залишитися - милими...
З далі - доля моя - та не та.

21 Травня 2008

Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти судьби моєї знак і слід.
Те сяйво, що тримає небозвід
І що мене на цій землі тримає.

Мій голубе, мій соколе, мій друже...
Який незвичний, нетутешній тон!
Скипає цвітом і за святом тужить
у цих словах буденний лексикон.

Що я мовчу? Що я тобі говорю
в триклятій у житейській крутії?
Ми - хворі, хворі, безнадійно хворі
на недокрів'я ніжних почуттів.

Ми в потемках, як дві гіркі сновиди,
розлуки дві, одна жура-сльоза.
Кого ми любимо? Кого ми ненавидим?
Хто б нам сказав? Хто б тихо підказав

такі небесні, щемні, небайдужі,
такі звичайні людяні слова:
- Мій голубе, мій соколе, мій друже,
ти ще живий? І я іще жива...

В душі ні звуку,
як у мертвім лісі.
Лиш відголоски
слів зужитих
пташиним пір"ям
виснуть в порожнечі.

І рік тому, і через рік,
І рік по тому, відчуваю,
Як той химерний чоловік
Моєю пам*яттю блукає;
Так просто: недобив і втік
Ні там, ні тут його не видно,
Той жалюгідний чоловік
Зробив із мене жалюгідну.
В цілому все нормально, так,
Ніхто ж нікого не образив,
Лиш той незграбний, той чувак
Так зачепив, що не одразу
пройшло. Хоч не дитячий вік,
А я і досі в казки граю.
А той безжальний чоловік...
Він не повернеться, я знаю.

Не палю Пал-Мел - в загашці,
безголовий шпрот сопе у сні,
перець залежався в пляшці,
око залишаючи на дні.

Як сі занова нарожу -
буду гавкати на всіх Сірком -
морди (як-не-як) - не рожі
і до бари не біжать гуськом.

Кишочки заграли марша,
вітер вештається в Порт-Моне,
я - вже на хвилину старший,
але шляк потрафив не в мене.

Качка копнула по злиднях,
та іржа поїла бензобак.
Спи! А завтра - буде видно -
хто є риба - коли свисне рак.

21 Травня 2008

Давно когда-то баядерки танцевали
Пред грозным императором всего Египта,
Как Нил струились их прозрачные одежды,
Как песок пересыпались их движения...

Легко, как миражи, танцуя проплывали,
В немом восторге императорская свита,
Уж не могла их не желать, как было прежде,
Звон браслетов, причудливые видения...

И в ритм под паранджой глаза звучали,
Темнее, чем смола, иль эбониты,
И животы их маршем выбивали
Свой танец под очерченные ритмы

Давно когда-то император восхищался
Их грацией подперченной восточной страстью
Как тихий Нил, он их боготворил за нежность,
Как за пристанище для радости сердечной...

А танцы их ему твердили, чтоб рождался,
Беспрекословно опьяненный ихней властью,
Ведь императору простилельна небрежность,
Когда танцуют баядерки так беспечно...

И в ритм под паранджой глаза звучали,
Темнее, чем смола, иль эбониты,
И животы их маршем выбивали
Свой танец под очерченные ритмы

И вот, папирусом сложились руки,
Глаза опущены - окончен танец,
И весь Египет погрузился в скуку...
И Нил опять же превратился в глянец...

(з сучасної історії України)

Продажні наші «Регіони»,
продажна «Наша Україна»,
усе на гроші важать і на
чиновницькі погони.

За гроші ті – ягня забито,
все на терезах – задля крісла.
А від грошей у душах – криза:
у крісло мостять зад бандита.

31.07.06

Девочка девочке скажет всё
И мальчик мальчику тоже.
Девочка мальчику скажет всё
И мальчик девочке тоже.
Девушка девушке сказать может всё
И юноша юноше тоже.
Девушка юноше скажет не всё
И юноша девушке тоже.
Женщина женщине скажет не всё
И мужчина мужчине тоже.
Женщина мужчине навесит «лапшу»,
Мужчина женщине тоже.
Бабушка бабушке скажет всё
И дедушка дедушке тоже.
Но бабушка дедушке скажет не всё
И дедушка бабушке тоже.
Наше детство откровенно,
Но уже юность нас учит обману;
Нам зрелось не прожить без обмана-
Отсюда старость не откровенна.

Які часи - такі герої...
Були ж герої! Був же час! -
Герої бралися до зброї,
Щоб долю вибороть для нас.

Були часи...Були герої...
Сьогодні зовсім інший час -
"Герої" нині - купа гною,
Якщо казати без прикрас.

Мегаполісу натовп поспішний
Ностальгію ятрить за селом...
Многоликий і премногогрішний -
Стільки всього в нім переплелось!
Місто-велетню,ти в свої сіті
Не силкуйся спіймати мене -
Я довіку приписаний в світі
Де повітря духмяно-хмільне,
Де травневі сади в молочаї,
В небі жайвір над полем співа,
Де в бузково-жасминовім раї
Забуваєш думки і слова...
..........................
Я до тебе навідатись можу
Ну хіба що на день або два,
Довше ні...Я за це перепрошу:
Мушу їхати...Вибач...Бувай!

Прокидається вранці
У поле іде,
Як той кінь горбатий
Все життя оре.

Корову подоїть,
І їсти зварить,
Сапу на плечі
У поле біжить.

На зиму же треба
придбати дрова.
Сніг прокидає,
Як мете зима.

Не може ніколи
Спокійно жити,
Уміє трудитись
І вміє любити.

Забави темними ночами
Здадуться млявими книжками
Чоловiкам iз тих племен
В яких живе мисливський ген.
Дружини ласку нiжну зрання,
Тепло постелi без вагання
Хто не мiняв у злий мороз
На нетрi, хащi зрослих лоз,
На кригу, не мiцну в болотах,
На хлюпання води в чоботях,
Хай пропускає цi рядки
Йому мисливцi диваки.
Збиратись почали о п'ятiй,
По стежцi, слiдом не прим'ятiй,
Як плями в мiсячнiй тiнi
Крались в сосновiй гущинi.
Для радостi немає слова
Вночi була якраз понова,
Й приємно тiшить очi снiг
Чiтким вiдбитком лап i нiг.
Нарештi вийшли, зупинились
В нерiвнi гурти роздiлились
Гiнцi лишились, номери
Минають правий край гори.
Ще мiсяць дужч за сонце свiтить,
А кожен стежечку вже мiтить
Куди надiючись на зiр,
На нюх свiй гострий вийде звiр.
Гонцiв досвiдчених ватага
Хрипить, гелгоче мов розвага
Для них кружляти довго так,
Криком бадьорячи собак.
Лiс розiрвали першi стрiли
Та видно збилися прицiли
У незатiйливих стрiльцiв,
Бо снiг нiчуть не зчервонiв.
Азарт мiцнiший за досаду,
Стволи другi стають в засаду,
А тi женуть болота край,
Посадку й березовий гай.
Знов тупiт, гавкiт, лемент, ворох,
Пальба, горить даремно порох,
Що значить мешканцi осель
Завзяттям з'єднанi в картель.
Трiщали дружно палiсадник,
Дiброва, заячий розсадник
I все даремно, неспроста
В цей день не стрелили й хвоста.
Тут можна довго, може й варто
Розповiдати наче жартом
Про полювання, жаль байки
Прийдеться скоротить таки.
Iтак, полудень, на полянi
Обiд, багаття, трохи п'янi
Стрiляють хлопцi по пляшках.
Нi, це пiзнiше. На свiй страх
Схмелiлий лiсiвник i ситий
Веде в розплiдник всiм закритий
I там пiд каркання ворон
Органiзовують загон
На цю недiлю вже останнiй,
В вечiрнiй темрявi, не раннiй.
Мiж двох смолових жирних крон
Загальний не змiнивши фон
Притримував рушницю Юра.
Йому потрiбна лис'я шкура,
Щоб внести в дiм, в своє шатро
До нiг Наталчиних хутро,
Не зраджуючи звичку славну,
Пiдтвердить роль свою заглавну.
Гон чує, зводжує стволи
При паузi
- Цахли! Цахли!
Невидним шепотить собакам
I вже по контурним ознакам
Мiшень знаходить для свинцю
(Аж хвиля поту по лицю).
Трикутне вухо чуйним слухом,
Гостренький нiс тоненьким нюхом
Не вчули як i вiрний зiр
Мисливця, тiльки клятий звiр
Присiв, сховавши ржаву спину
За вiтром звалену ялину.
Чекав Юрась, щоб хитра тiнь
Iз густих вибiгла сплетiнь,
Торкнув плечем трухляву гiлку,
Як лiсоруб зубасту пилку.
Пiдступно трiснув мерзлий сук
I той, ледь чутний в лiсi звук
По звiру хижим вдарив струмом.
Спостерiгав герой наш з сумом -
Хвiст пiднятий стовпом, як дим
Бiг мiж дерев в'юнком рудим.
Лайнувся спересердя Юра
Та ще змiцнiшала зажура,
Як хвацько блиснули вогнi
За сотню метрiв в низинi.

Дорога в Верховину
Через Косів в’ється.
Бистрина ріки
Об берега б’ється.

На килимах виткана
Змійкою дорога,
Що веде в верховину,
А там дальше до Буркута
Аж на полонину.

На витканих килимах
Гірській ялини,
На них пісні Гуцульщини
І спів полонини.

Слова солодкі, наче стиглі сливи,
(Із вуст твоїх зривалися щасливих,
Але не падали вони - злітали
В ліниве небо й миттю розтавали...)
Усі зірвались. Крім одного слова.
(До нього всі слова - лиш передмова.)
Слова солодкі - вже зігнилі сливи...
Їх не шкода, допоки ми щасливі.
(Шкода лиш слова, про яке мовчали,
Що сповнене бажання чи печали,)
Солодке слово, та воно - не слива.
А райських яблук нескінченна злива!
Не віддавай намарне їх - зігниють...
(Лиш раз в житті, коли когось зігріють)

Люблю, люблю... - платівка, мов заїла.
Так прагнуть дотику уста гарячі,
бо погляди зустрілися, неначе
хтось запустив крізь серце струм до тіла.

І виростають з кожним словом крила
та простір пропадає без остачі.
Півподихи на пестощі розтрачу,
і дожену на "хочу" кров у жилах.

В тобі дощем зібралось небо, мила,
де джерело живе душі і плачу.
Уста здавались кошеням незрячим,
що від пізнання стримно затремтіло.

21 Травня 2008

Синій, тихий, вечірній,
падай, падай, сніжок!
У журбі неймовірній
я іду без стежок.

Розстилається килим
снігом, іскрами, сном...
Білим дубом похилим
стане ніч під вікном.

Буде ніч, буде стужа
поборати вогні,
буде люба недужа
кликать любого в сні.

Буде в комині вити,
згаснуть іскри в золі,
процвітатимуть квіти
на віконному шклі.

Наче зарослі дивні
у казковім краю,
де у серпні зустрів я
наречену свою.

Наче в праліс таємний
крізь нестоптаний мох,
по дорозі буремній
ідемо ми удвох.

Наче зоряні хащі,
вікова мурава,
де знайду я найкращі
незабутні слова.

Наче смерть, наче згуба
всі забрала жалі –
тільки я, тільки люба
на прадавній землі.

Я одними губами,
звівши очі до зір,
без надії, без тями
шепочу наговір:

«Тихий сон хай присниться
оченятам моїм,
хай лиха пропасниця
обминає твій дім.

Ми попросимо хугу
од моєї краси
взяти й знести недугу
за холодні ліси,

на пустелі безводні,
на лихі береги,
у пекельні безодні,
в непроходні сніги!»

Падай, падай, вечірній,
тихий, синій сніжок,
у журбі неймовірній
я іду без стежок.


20 лютого 1942 р.

За просторами, за снігами
де ти зникла, в які краї?
Хто вдивляється вечорами
в очі радісні, не мої?

Прокидаюся – тьма навкола,
попід вікнами ходить сон,
все забулося, похололо,
як і ждалося від спокон.

Все ввижається, мов з туману,
крізь морозне синє скло
ми зустрінемось – зимно гляну,
все забулося, що було.

Тільки знову, як звечоріє,
в присмеркову печальну мить,
мов заблукане, без надії
серце жалісно защемить.

Тільки тугою упокорення
буде рватися пісні крик.
Так до тебе, мов до кореня,
серцем я приріс навік.


Вороніж, 20 листопада 1941 р.

Наче в казці – усе збулося.
Давні марення, тихі сни.
П’яно пахне твоє волосся,
і над нами – ніч війни.

Місяць зводиться із туману.
Небо тьмариться голубе.
Мов холодну пекучу рану
почуваю я тебе.

Я хотів би навік забути
рук чаїних твоїх тепло,
праліс темний і запах рути,
все що казкою поросло.

Щоб не думати й не жаліти,
що так пізно ти прийшла,
коли в’янули темні квіти
край прозорого джерела;

щоб з’явилася ти в останнім
передсмертнім до мене сні,
щоб тривогою і бажанням
ти зосталася в мені.


Прилуки, 31 серпня 1941 р.

Як дар життя, безцінний дар
        я серця жар беріг.
Я перейшов сто сот доріг
        як воїн і владар
і все знайти тебе не міг,
і дощ косий, і лютий сніг
мене вночі збивали з ніг
        і мій гасили жар.

І тільки на шляху війни
        вночі тебе я стрів.
За нами степ вогнем горів
        і бачив темні сни.
Ти йшла до наших таборів,
і я відчув тебе без слів,
як серце снів, як тихий спів
        забутої струни.

Мов два холодних джерела
        ’дне одному навстріч
ми йшли – та невблаганна ніч
        в бою нас розвела.
І не склепити більше віч,
і тільки чути серця клич:
ця зустріч в найстрашнішій з січ
        була чи не була?


Ніжен, 15 серпня 1941 р.

Хрест у рамі, шиба плаче
і душа скидає цвіт -
із очей, мов з Аппалачі,
сходить днем холодний світ.

Стукай, серце - Бог почує,
розбивай об небо біль.
Алілую - "Алілуя!",
та у сон збираю сіль.

Підіймуся вище долі,
лискавицею впаду
там, де вітер котить полем
спілим рунам на біду.

Далі стежкою збіжуся,
під порогом на уклін,
стану щастям на обрусі
притулюсь до рідних стін.

І нехай - цей хрест у рамі,
стіни плачу - видно крізь,
і життя - пташиний гамір,
а "люблю" - піднятий кріс.

Стукай, серце - Бог почує,
розбивай об небо біль.
Алілую - "Алілуя!",
та у сон збираю сіль.

20 Травня 2008

хочеш стану ніжно-молочною
запікатиму вірність в мундирах
буду домашньою квочкою
перевозити зради на крилах

наївно дитячо ти мрієш
узувши русалці колоші
тісно у твоєму акваріумі
затишно в твоєму волоссі

Землю кров’ю поливали –
Слава колосилась,
Україну захищали,
Господу молились
За поля зелені й ниви,
За Дніпро й Карпати.
За край рідний, вольний, новий
Не гріх помирати.
І приймали з честю муки
Козацькії діти,
Смерть приймали посміхнувшись,
Щоб могли ми жити.
Низько голову схиляє
Ненька Україна,
Як вогонь горить, палає
Червона калина.
Ваша слава буде жити
В пам’яті віками,
І пишається й сумує
Вкраїна за вами.

Я сміятися не хочу,
Уже плачуть мої очі,
Я ніяк не зупинюсь,
Все сміюсь, сміюсь, сміюсь!
Мені кажуть :,, Свого рота
Ти закрити десь забув
І смішинку – лоскотунку
Випадково проковтнув.”
Ну яка ота смішинка,
Покажіть її мені,
І тоді вона побачить,
Буде смішно їй чи ні !

Чого мені треба
на цім білім світі?
Чого повстаю
проти ворогів долі?
Невже моє сонце
мені не посвітить
у колі своїх,
у дружньому колі?
Невже з України
женуть українців
на панщину ляха,
на панщину німця?..
Ми гинемо, брате,
в бою поодинці.
Обіймемось, брате,
ще келих – по вінця.
Дивись – наша доля
у наших долонях!
На злеті і воля –
ми знову на конях!..
У дикому полі,
у дикій погоні
цю дику країну
несуть наші коні.

1.04.07

Лялька

Бо їй не збагнути твоїх божевільних ідей,
Нічного писання, візиту шаленої Музи,
Вона ж бо не знає різниці між реггі та блюзом
І носить на пальці обручку, неначе трофей.

Бо їй не поясниш... Ти ніжно торкаєш клавір.
Для тебе ці клавіші – світ чорно-білих симфоній
Вона ж позіхає і змащує кремом долоні.
І мляво кидає: „Протреш піаніно до дір...”

Вона не для тебе! Їй танців до ранку, кіна,
Пустих серенад, і солодкого чорного чаю,
Ти грою своєю розчулюєш жителів Раю
Маестро... Коханий, невже тобі треба вона?...

Домогосподарка

Двері зачинено, рай на ремонті, а ти
Ліг при дорозі, неначе зацькований цербер.
Завтра з твоїх переламаних, вирваних ребер
Мають дві жінки на втіху тобі прорости.

Одна із них Муза. Бо ж ти іще досі поет.
І пишеш (для другої жінки) свої мемуари,
Вона ж загрібає отримані (всі!) гонорари
І довго читає про дію на долю планет.

Пере скатерини, шкарпетки, готує обід,
І діток (їх шестеро) ніжно виховує матом.
Одягнена завше у капці, совкові халати,
І нею тобі, мій поете, зав’язано світ....

Дівча

Насупилось небо і хмарами вкрито чоло,
І злива лилася, промовисто гаркала громом.
За вікнами потягу швидко минало село,
І губи знайшли порятунок у келішку рому.

І приспана совість мовчала, згорнувшись на дні
Мого перетятого струнами смутку серденька,
І спалося гірко, і снилися скупо мені
Слова на прощання: „Я ще повернуся, маленька!”

Я ще повернуся... До кого? Навіщо? Куди?
До неба чи музи? І пишуться-пишуться вірші...
Бо кажеш ти: „Треба”. А дощ розмиває сліди.
Твої і мої... На пероні... І хочеться тиші...

Бігла річка невеличка
Поміж берегами,
Пишалася верболозом
Дубами, плесами.

А навколо цвіли луки
В чебреці та м’яті,
Поглумилися над красою
Фарисеї кляті,

Порізали річки тіло,
Сплюндрували луки,
Понищили верболози,
За що такій муки?

По другому руслу
Вже тече ріка.
В сплюндрованих берегах
молодість моя

в піщанім годиннику сиплеться осінь
гербарій хвилин до стінок прилип
манірні дерева рудоволосі
знімають свій перший відеокліп

про перше кохання хронічне до біса
опалі серця під ногами хрустять
спадає на очі туману завіса –
земля повертається в матріархат

легкі як кульбаби чи як промисловість
стрибаємо з даху на раз два три
замість грудей у пазусі совість
і циркулюють у венах вітри

злопам’ятна осінь дерева скосила
ми адаптуємось правда ж чи ні?
давай відріжемо янголам крила
щоб спати теж могли на спині

бо то не я спромоглася на зраду
і ти не мене оту прости
самотня постать під кулями граду
малює ніч олівцем простим

Крихтами хліба чорного,
Так, щоб цього не помітили,
Ти годувала голуба.
Плакала чорними крихтами.

Думала, щастя горнеться
Білими крилами вільними.
Тільки голуб – не горлиця.
Тобі не єдиній вірний він.

Серед доріг загублених,
В темних кущах алей
Скільки їх – недолюблених
Голубів і дітей?

* * *
Кажется, всё. И не будет иного.
Только вот этот сосновый лесок,
Окна надтреснутые вагона,
Шляха Чумацкого поясок.
Нёбо затёрпло от горького хлеба.
Пыли угольной черней
Вдоль колеи поднимается небо
На остриях тополей.

* * *
Провожающих нет. Пуст перрон. Проводник успокоен.
Устаканенность быта на будущий день решена.
Провожающих нет, это как одинокий покойник,
Путник, ратник – не всё ли одно… тишина…
Угасающий свет застывает в оконном проёме -
Небо, как на иконах, в окладах вагонных оконец
И реторты вагонов стоят на путях в полудрёме.
Остаётся купить простыней на последний червонец
И сидеть, будто древние римляне, кутаясь в тоги,
И: «какая же ночь, дорогой, не случилась меж нами»,
И туда, где встречающих нет, не доехать в итоге,
Выйдя просто в раю, где всё милые да с шалашами.

Рахує календар листками
Порожнi днi пустої драми.
Картинки втомлених дворiв
В одноманiтнiсть кольорiв
Зануренi в три ночi груднем,
Снiг розгребли перед полуднем.
Оленка й Женя до рідні
В післяобідній часині
Давно вже звані, завітали.
Наталі примітивні кали,
Набір фломастерів, альбом
Подарували разом з «цьом».
На зло натурi зранку хмурiй
Приходу їх радiє Юрiй,
Лицем ніяк не зчервонів,
Перлини вишуканих слів
Про свято, квiти, кримськi вина
Не впiзнає його дружина.
Для тiсного єднання кiл
Запрошує гостей за стiл.
Оленку поряд садить спритно
Колiно гладить непомiтно
I як в кiно гусарський хват
Бере масандрівський мускат.
Не буду втомлювать уяву
Про смак вина, гарячу страву,
Ще скажуть слава i бiда
В Украйни випивка й їда.
А танцi? Обiйдемся схоже
Юрасю їх хотiлось може,
Та Женя ясненько сказав:
- Занадто пiзно. Для забав,
Як не зайде ще зiрка рання
В нас завтра буде полювання.
Потиснув руку i на тiм
З Оленкою покинув дiм.

                        одной барышне

ты отползёшь за нитку горизонта - дальше!
глаз затянуло ледяною поволокой
силясь всмотреться в амбразуры даль
сплетая пальцы красноталом проволокой

огнём калины на снегу - ты* - таль!***
латуни солнца тикающий таймер
вам - сыплется - на плечи - белый тальк
в падении - остановившись - замерев

и знак готов. всё просто - берегись**!
весь мир зрачка зашторило-задуло
и в камикадзе больше - не осталось гильз
всё просто - закрывается шкатулка

--

* - ты, занавеска радостная, до ног
Виктор Соснора

** - берегись!
Янка
*** - ты таль и опаль..
Леонид Губанов