бузок зіщулився - грозою різко пахне...
зубами вхопить за крайземлю черепаха,
і сльозоточать акварелями кордони
Армагедону

а ти любила голубів і білі гольфи -
заплівся образ у дроти високовольтні;
втрачають сенс оревуари і пардони
в Армагедоні

із берегів тече спроквола кока-кола,
і крейда кришиться - не дописати коло;
в очах бузкових відбиваються бездонно
Армагедони

а вісь потоншала - хитається, мов пальма,
вдихаєш запахи настурцій і напалму -
на паралелі, де чекає мага донна,
армагедонить...

"Ау!" - аудієнція іде у Бога,
де пасма брів насуплені у хмар похмурих.
Віддушина душі - ціна за стін облогу
життя. Прожите - жадібне же-тем під муром.
Та браму настіж куля відчиняє - дура.

Лиш плюскіт звуку, попіл з попелюшки потім
вітрами рознесеться, наче сніг розтане.
Беру за бари барабан, в холоднім поті
перебуває "клац" і в капсуль б`є. Так плавно,
в пустелі вічності - думки, мов каравани

зникають під покрову крові - скоро крихи
фотонів світла визбирає зору сила
і стане нетерпиме серце, стане тихо,
не чутиму карді-ударів дзвона - била,
та чи візьмуть мене на крилах чи на вила -

аби не в землю.

19 Травня 2008

У снах до мене приходять
Далекій юні дні.
Ходжу поміж житами
Інколи сниться мені .

Бродимо в двох між житами
Там де маки цвітуть голубо.
Веду я за руку кохану
Як дійсно колись то було.

Довго бродили житами
Повернулись назад у село
Вечором йдемо на танці,
Як дійсно колись то було.

Із танців не спішили додому
І пізно повертались в село.
Батьки сварилися з нами
Як дійсно колись то було.

О таке і треба наснитися,
життя як мара біжить,
Кохана давно вже дружина
Рядом зі мною лежить.

Про сон її розказав,
Не маю спокою,
кожен день запитує
чи не був з другою

Рожевий ранок,рожевий вечір,
рожеве листя...Його нема?
Ах тоочно! Здрастуйте! Ноги на плечі.
А очі мої дивились дарма.

Та небо рожеве-ніхто не сперечить
я знаю,що бачу у себе з вікна.
І десь пурхне пташка-собою зачепить
струну неспокою:"Приходить весна"

Її уже чути в кімнатнім повітрі
і запах зайшов,ніби з вітром в вікно,
А я тільки знов,так щоб як непомітно,
згадаю із нею весняну любов.

Весняне життя лиш доповнює змістом
моє існування і ваше буття;
Той птах заспіває незримим солістом,
Кохання мелодію випустить в даль....

Моя Україно,скільки ти терпіла?
Чому так палала,навіщо горіла?
Якщо я не зможу тебе укріпити,
якщо ти не зможеш мені доручити...
Важливо-я знаю; потрібно-це так,
Я часу не гаю,я йду по слідах.
Маленькі стежинки-от,що розгребли,
насправді ж Ти тернами йшла до мети,
яку укріпити наказано всім,
та ми не всі діти...А діти кричім:
"Моя Україна,її я дитина,
дитина,що вік слово це берегтиме!"

Осінь п'янить. День уже спить,
А в моїй душі... Щось давно болить.
Чомусь так не спокійно...
Чому? Хто скаже ? Ти ?
Чомусь не можу спати.
Чому? Хто скаже ? Спи !
Чомусь не видно щастя,
Надії, Віри, Снів...
А в твоїх мріях сутність
Моїх байдужих днів.

І знов я не побачив,
Того, що передбачив.
Світло стає зіркою,
Карбується в очах.
А я, як сам не свій...
Мені зриває дах.

В очах у тебе сум,
І бачу я в них страх.
Тому, що також бачиш...
Мені зірвало дах.

Дорога, помимо неї тіні.
Помимо білий іній,
Помимо бачу місто,
В якому сотні ліній.

І знов я не побачив...
Того, що передбачив.
Від світла видно проблиск,
Рукою один змах,
А я є сам не свій... Мені зірвало дах.

Я бачу навколо уламки людей:
вагіни і фалоси, пари грудей,
натруджені руки і загребущі,
мізки, повні знань, але не тямущі.

Он шлунки, до їжі не знаючі ситі,
А ще печінки, алкоголем промиті,
Язики пустослівні і заздрісні очі,
А я так людину побачити хочу.

Казав Заратустра це учням своїм.
Століття минули – а в світі без змін.
Чи я ж дочекаюсь коли час той буде?
З уламків потворних зробляться люди?

Моя весна - шалена і п'янка,
одягнута у вітер, пелюстками
вкриває рясно зовсім свіжі шрами
де лезо йшло холодного струмка.
Усіяна веснянками кульбаб
вона не те що вірить - твердо знає,
що зможе все, зуміє, все здолає
і вірить їй напівзасохлий граб.
Він вірить, хоча знає - все мина,
він вірить та простягує їй руки,
і не страшать його осінні туги,
і віриш ти , бо я - твоя Весна.

How long and dreary is the night,
When I am frae my dearie!
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er so weary:
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er sae weary!

When I think on the happy days
I spent wi' you my dearie:
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!

How slow ye move, ye heavy hours,
As ye were wae and weary!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!

Злые вьюги да метели
Зиму всю по лесу пели,
Снегом землю укрывали,
Звери чтоб спокойно спали.
Спал барсук, посапывал,
День и ночь похрапывал
У себя в норе
Во вьюжном феврале.
В марте потеплело,
Солнышко пригрело.
Только начался апрель,
А уже в лесу капель.
Раз пропали холода,
То кругом в лесу вода.
Есть вода- земля сырая,
А вода штука такая -
Лишь бы щель, и натечет
И в норе лужу нальет.
Барсуку не стало спаться,
Пятки начали чесаться.
Заворочался зверек,
Лег не вдаль, а поперек.
Тут вода ему на нос.
Я задам тебе вопрос:
«Будешь спать ты с мокрым носом?
Ты смеешься над вопросом.
Знаешь сам, хоть и шалишь:
На нос каплет не поспишь».
Вот барсук наш и проснулся,
Позевал и потянулся,
Дверь из норки приоткрыл,
Про себя проговорил:
«Началось тепло. Ну вот-
Наступил уж Новый год.
Мне уже пора вставать,
Трудовой год начинать»
Все встречают Новый год
Не весной- наоборот.
Ведь всегда среди зимы
Ему радуемся мы.
Но барсук его проспал,
Потому что он не знал,
что за праздник «Новый год»
И когда он настает.
Он считал, наивный право,
Новый год, когда дубрава
Просыпается от сна,
Когда началась весна.
Вот какой барсук простак!
Ты же знаешь все не так
Взял бы сам и написал,
В письмеце все рассказал,
Барсука бы пригласил
Он, поверь мне, очень мил.
Адрес: в нору под сосной
Барсуку в глуши лесной.
И тогда под Новый год
В гости он к тебе прийдет

1974г.

Автор текста Афонский О. Н
Украина
г. Ивано-Франковск

Лиш сонця промінь торкнувся фіранки в кімнаті...
Злегка примостився на моїй щоці...
З просоння втомлена...сни мої всі - голодранці,
То недодивлені, то просто не ті...
Вступила гроза своїм металевим гроулом -
Ревіла, жбурляла хмари в небесах...
Налякала місто ледь живе іржавим громом...
Блискавкою з тріском вцілила у дах...
Сонце зникло з небосхилу - в судорожну темінь,
Що намалювала демонів лихих...
Ріка небесна асфальт точить, неначе кремінь,
Зточує себе до іскор вогняних...
Та раптом - згасло...затихла золотава злива,
Лиш чути шурхіт і стукіт у вікно...
Та райдуги нечесана напівстерта грива -
Мов дороговказ на річки полотно...
І знову - сонце світить, крізь небо чорно-синє
Своє проміння для мене знов несе,
Омитому слізьми місту ставить ластовиння...
І застрибує в ранкову карусель...

Я сиджу в кімнаті сам.
Вечоріє. День, як всі.
Дивлюсь на пустий стакан.
Сум зі мною, сум в мені...

Хочеться вірші писати,
От і пишу !
Хочеться той сум лишити,
От і лишу !

На столі купа паперів,
Поскладати лінь.
А на мене світить лампа,
Збоку мене-тінь.

Розумію: треба вчитися.
Але не виходить.
Думка, немов я удень...
Десь по Львові ходить.

Музику ввімкнув собі,
Б'ють низькі частоти.
Ну а я живу як в сні...
Трошки безтурботно.

Пам'ять моя недалеко...
Десь три дні позаду.
Все немов одноколірне,
Йду на ліжко впаду.

А тепер розчарування !
Не можу могти,
Не хочу хотіти.
Тре6а сісти на літак,
Ну і полетіти.

Хочу поміняться,
І когось змінити.
Хочу не лишатись(тут),
І нормально жити.

Посеред села на майдані
Зібралися вранці,
Вирушають за свободу
Із села повстанці.

Все село проводжає,
Піп благословляє,
Яка доля їх спіткає
Лишень сам бог знає.

Малий збір на майдані.
Сотника обрали,
І вихором із села
На конях помчали.

А селяни помахали
Білими хустками.
Попрощалися діти
З рідними татками.

Загублені під ногами
Даровані квіти,
Заплакали матері -
Поїхали діти.

Вирушили із майдану
Закурився піль.
Вибрали волю,
І обрали ціль.

Великий Одіне! Не дай ось так піти:
Конати безпорадно в тиші сірій.
Дозволь ще раз в житті перемогти
І бути обраним найкращими з Валькірій!

В безумстві Берсерка від бою втіхи
Дозволь хоч на годину взяти меч
Й кресати іскри об чужі доспіхи
А не вмирати під кущем від кровотеч!

Невже це дяка скальду за життя,
Що провойоване в честь Одіна і Тора?
Із прірви Геллю вже не буде вороття,
А мріяв я про Асгарду простори!

Невже так скальду дякуєш за вірші,
Котрі співали ми тобі на славу?
Невже живі за мертвих стали гірші,
Коли ступили на цю путь криваву?

Ми розчинилися у світанковій млі,
Назад з якої вже не прийде жоден.
Тіла героїв ще холонуть на землі,
а душі у Вальгаллі прийняв Одін...

І я відчув смак меду на вустах,
Останнім із живих вступив до бою,
Та сіючи навколо смерть і жах,
Чув пісню рун про зустріч із тобою!

Життя - ессей!
Зіпсовану картину
Запльовують примати - глядачі.
Змиваю все,
І розітру на піну
Сліди помади, зламані мечі…

- Давай залишимо їх , люба,
Без образи,
Тих, в кого сенс у вмісті їх кишень,
Кого їдять
Плебейства метастази,
Кому і сонце - для плювків мішень.

Білилом густо
Давні рани затираю
На полотні немитої душі,
Малюю кров’ю я тобі
Куточок Раю,
Для тебе рву із серця ці вірші.

На небі
Напишу
Нову картину,
Довірю просушити всім вітрам...
Втечем, сховаємось
Від Часу плину,
І будем вічні, як відмовимось від рам.

берегись его обидеть,
случайно как-нибудь толкнуть
                  Н. Гумилев

не смій підняти камінь од землі
не смій зайти в оцю таємну залу
і стережись, бо не живуть там, - скніють
садівники небаченого саду

чи той це сад? чи - пастка, пустка, -
чи потороччя з коренів і жил -
воно ще білі нігті в тебе впустить
тоді, коли - навіщо? - скажеш - жив?

о ти, істото, вся закутана у сон,
ти недомовна, ти несправжня, не...
не знаюча, не ждуча, того, - що...
вдивляється в твоє лице із дзеркала...

і що тепер - вугіллям у долонях -
твоїх вогнем - останній твій обол?
знай: мегаліти, ці камінні гори дольмени

сторожкі велети, що ждуть нових облог,
чи то обмов - уже ідуть до тебе
з вином, з водою, з радістю, і з болем

байдуже що

Хочешь, пред образами ночь на коленях выстою,
Здесь час до церкви - успею добраться до темноты,
Тебе ведь хотелось, чтобы я хоть чему-то - истово,
Давай, я готова, - в Бога и рай для таких, как ты.
Хочешь, врача упросим, еще поживем недельку,
Я всех созову, кого ты осипшим басом шепнешь,
Ты дочери скажешь помнить, неловко целуя в темя,
С подушки не поднимаясь - не торопясь - еще...
Ты утешаешь тихо - не брызгай вокруг рассолом,
Эй, я еще не мертвый, не плачь, я вполне живой...
Хочешь, я наконец-то взгляд оторву от пола -
Кто-то, перестаравшись, укрыл тебя с головой.

Моя державо,центр Європи!
У всіх містечках і містах
Стоять бетонні остолопи,
Показують Вкраїні шлях:
В очах просвердлені зіниці,
Руками тичуть хто куди...
Ми й досі перед ними ниці,
Як перед знаками біди.

Красота женская,
Красота невечная.
Она есть бурная
И не извечная.

В ее влюбляются,
Парни над ней бьются.
Ей восхищаются,
И над ней смеются.

Когда постареет,
Какой с нее прок?
Повянет и бросят
- увялый цветок

Красавицы влюбленные,
От любви утомленные
Имейте придел.
Каждому в жизни
от судьбы удел.

1:30 a.m.

12. V.2006

Чому шукаєм ангелів ми на землі?

Чи не тому, що в небо нам зарано?

Чи не тому, що небо від нас далеко,

Усі ми шукаєм ангелів поруч?



Чому блукаєм наосліп, наче в імлі,

Плачемось людям, коли нам погано,

Та летимо, коли нам добре, у небо,

Та не приходим людині на поміч?



Чому втрачаєм ангелів ми у раю?

Чи не тому, що вони впадуть низько?

Чи не тому, що зняли маски? І з лиця

Дивиться на нас сивий сліпий демон.



Чому блукаємо ми пеклом й землею,

Не помітивши, як щастя стоптали,

Як зламали наші крила та серця.

І ми не знаєм хто ми, що ми, де ми.



Та ми забуваємо п'янкі цілунки,

Що охолонуть з нашими серцями,

І молимося за те, щоб пам'ять зтерла,

Слова брехливі, що життя вбивають.



Нас переслідує незбагненна думка,

Що ми кохаємо людей без тями,

Що наша людяність досі не померла,

Що взаємністю нам відповідають.

Йду по проспекту
Нічною порою,
Від вітру каштани
Шумлять надомною.

Вечірній проспект
В вогнях сіяє,
По всьому проспекту
Музика лунає.

На лавках з’єднались
Молоді серця,
В кохані немає
Початку і кінця.

Кохання неможна
Ніяк зупинить,
Серце струною
В кохані бринить.

Пригадались
Роки молоді,
Сісти на лавку
Захотілося мені.

Поряд співають
Дівчата пісні.
Десь молодість моя
Блукає в вісні.

Я присягаюся - я створена,
Оскільки ти єси.
І досконало, по твоїй подобі...
Така ж, як ти я є - нескорена,
У ті ж живу часи...
І тихим голосом співаю в тобі...
Я присягаюся - ти мій творець,
Бо прагну бути я,
Неначе сон - безмежна й невловима...
Та із собою я встаю у герць,
Ламаю свої "я",
Що поміж нами, мов стіна незрима...
Я присягаюся - тепер є "МИ"...
І це не сон уже...
А справжнє диво - вічність довгожданна ...
Я присягаюся - що кожну мить
З тобою збереже
Моя душа, тобою вічно п'яна...

А я сідаю на мітлу
І вилітаю,
Як я люблю коритись злу
І небо краять.

А в косах грає сивина
Шаленим сяйвом,
Розпочалась моя війна,
Ви всі тут зайві!

Я вільно падаю униз…
Мітла зламалась.
Це був нездійснений каприз,
Знов я догралась.

Нічого, завтра долечу
І вкраду місяць,
Та ледве ноги волочу
До хатки в лісі.

Там кіт чекає на вікні,
Блищить очима,
Сова голодна уві сні
Слідкує за дверима.

Нуль.

Нуль – це нічого, від бублика дірка,
Космос, де жодна не блимає зірка,
Те, що в порожній кишені лежить,
Бульбашка мильна, що лопнула вмить.



Один.

Один моряк
одного разу
Збирався в море на баркасі.
Взяв із собою він: кота
Одну ворону без хвоста,
Одну стареньку черепаху,
Одного песика-невдаху,
Одного в клітці какаду
І в банці рибку золоту.
Крім того, аж в останню мить
Він ще надумав запросить
Одне знайоме цуценятко
І ще маленьке слоненятко.
Останнє пливти вже згодилось,
Та... на баркасі не вмістилось.
Моряк подумав: “То й нехай!”
І запросив усіх на чай.

Звичайно ж, він вчинив розумно:
Самому морем пливти сумно!




Два.

Два кінця у гойдалки в парку,
Вгору-вниз – гойдається світ.
В когось – серце у п'яти впало,
Хтось – у небо злетів на мить.



Три.
(Вірш-загадка)

Хто три ока має різнокольорових,
Та розплющить може лиш одне за раз?
Як червоним блимне – стій, нема дороги.
Жовтим – приготуйся, йти іще не час.
А привітно гляне він зеленим оком -
Йди собі, будь ласка, вільна вже дорога.


(Це не Змій із казки
І не пес Трезор:
Ті три ока має
Дядько Світлофор.)



Чотири.

Кіт Маркіз утік на шафу,
Глипа звідти навкруги.
Бо в кота – чотири лапи,
В мене ж – тільки дві ноги!



П'ять.

П'ять пальців, немов п'ять братів, на руці
У згоді живуть, і старанно усі
Працюють. Та якось рука – їхня мати -
Сказала: “Ім'я треба кожному дати.
Найстарший – ВЕЛИКИЙ, це кожен побачить.
(Хоч він і на зріст невисокий неначе.)
А другий – обожнює вказувать всім.
(Розумник!) Тож бути йому ВКАЗІВНИМ.
Наступний – СЕРЕДНІЙ, і думать не варт.
А п'ятий – МІЗИНЕЦЬ – найменьшенький брат.
От як же четвертого сина назвати?
Він – хлопець незграбний такий, вайлуватий...
І наче прикмет особливих не має...
Нехай БЕЗІМЕННИМ його називають!”

Образився братець четвертий страшенно:
“У всіх імена, тільки я – безіменний?”

“Ну, добре, щоб ти не охляв у журбі -
Весільну обручку носити тобі!”



Шість.

Працьовита мама-Бджілка
Має шестеро синків.
І у них в кімнаті-соті
Як навмисно, шість кутків.

Тож як мирно не вдається
Лад навести мамі в строк –
Сину кожному знайдеться
Свій для роздумів куток.



Сім.

Червоний, оранжевий, жовтий, зелений,
Блакитний, синій і ще фіолетовий -
Сім кольорів є у тебе і в мене,
Сім барв – у художника Борі Столєтова,
Щоб Боря, відтінки змішавши, зумів
Весь світ навкруги змалювати без слів.

А Юля сидить за стареньким роялем,
Клавіш торкається чорних і білих.
Сім нот вона має, щоб полька звучала,
Щоб звуки мазурки з-під пальців летіли.

Концерт знаменитий, і джаз, і фокстрот,
Вся музика світу – всього лиш сім нот.



Вісім.

От біда у восьминога!
Має він аж вісім ніг,
І собі взуття допоки
Підібрати ще не зміг.

Ось надходить день базарний.
“Скільки коштує оця?”
Черевиків взявши пару,
Він пита у продавця.

“Ця модель – чудовий вибір! -
Хитро зирка продавець. -
Колір – ваш, відмінна шкіра!
Ви – справжнісінький знавець!

А тепер – стосовно грошей:
Дев'ять – пара, не секрет!
Вам чотири треба, отже,
Разом – тридцять шість монет!”

Восьминіг стиха бурмоче:
“Так, чотири – не одна...
Їх купив би я охоче,
Та... кусається ціна!


Не носив – хоч і знавець – я
Черевиків і раніш,
Тож, гадаю, доведеться
Ще побігать босоніж!”



Дев'ять.

Жарт – історія оця.
Та дослухай до кінця.

Цифра Дев'ять у П'ятірки
Якось вкрала гаманця.

Втрату цифра П'ять уздріла,
На злодійку налетіла:
“Віддавай-но гаманця,
Бо скуштуєш і дубця!”
Цифра П'ять була сильніша,
А Дев'ятка – та хитріша:
Дременула навтьоки,
Вмить добігла до ріки,
З бережка у воду – скік!
Й під водою – на той бік.
Хоч сердита цифра П'ять -
Не наважилась пірнать.
Довелося по містку
Бігти їй через ріку.
Вже минула майже міст,
Аж назустріч – цифра Шість
Йде поволеньки, кульгає.
Цифра П'ять її питає:
“Щойно тут, сестрице мила.
Ти Дев'ятки не зустріла?”
“Так, звичайно, - каже та. -
Як дісталась я моста,
Бачу – аж пливе сусіда,
Ніби хто женеться слідом.
Прудко вилізла з води
І побігла он туди!
Бач – на березі кущі?
Поспішай туди мерщій!”
Довго цифра П'ять шукала
Там, де Шістка їй вказала,
Та злодійки не знайшла.
Якось, хитра, утекла!

Чи не зможеш підказати,
Де Дев'ятку відшукати?


(То Дев'ятка схитрувала -
Догори ногами стала!)



Десять.

Сьогодні дядько Стас приніс
(Хороший батьків друг)
Андрію, Даші і мені
Цукерок десять штук.

Я лише п'ять цукерок з'їв,
Андрійко ж – половину.
Цікаво, друже, скільки ж їх
Залишилось Дарині?



(Авжеж, ти правий, друже мій!
Всі кажуть у дворі:
“Хіба ж такі, як той Андрій,
Залишать щось сестрі?”)

…когда я очнулся под утро, весь мир был немыслимо черным,
и ты превратилась в морозы, накрыв навсегда мое поле,
а я шел обратно, пугаясь себя самого, и от боли
взрывалась невиданной тучей планета ворон обреченных…

...ты ровная, будто забелено, тканью слоями на небо
легла пеленою тумана, который слоился и таял,
а где-то кричала на ветер в предутреннем воздухе стая
ворон, перепуганно зябких, ворон, перепуганно белых…

Бігав у школу
Хлопчиною малим
Торбинку з книжками
Носив за плечем.

Ноги в постолах,
Тиснули волоки
О так і ми жили
В воєнній роки.

А десь то гриміли
Далеко гармати
Із клоччя одежу
Ткала нам мати.

У школу далеко
Я вранці рушав
На перехресті доріг
Там друзів чикав.

По тонкій кладці
Переходив річку.
На перехресті каплиця
Я в неї клав свічку.

Вечорами в дома
коли зорі спали,
Ми свічку палили
Уроки писали.

В неділю рано
Нас мати будила,
В святкове вдягала
До церкви водила.

Вечорами розповідаю
Про роки шкільні,
А син мамі каже:
«казку гарну тато
Розказав мені».

Набатом стук серця,
Пульс у скроні,
Життя на долоні.

Радість і біль,
Горе і щастя,
Життя прекрасне.

Чуттєвості мить,
Думки стрімкий політ,
Струна у серці ніжно бринить.

Життя брильянт, діамант,
Гранями грає,
Різнобарв*ям переливає.

Історія свого,чужого життя,
Як казка,але дійсне буття,
Стрімке,захоплююче майбуття.

Читаєш сторінки,
Чужої,своєї "судьби",
Збираєш квітки пелюстки.

Життя,життя ти рози квітка,
Життя,життя її шипи,
Життя,життя ти щастя збережи.

Humid seal of soft affections,
Tenderest pledge of future bliss,
Dearest tie of young connections,
Love's first snowdrop, virgin kiss!

Speaking silence, dumb confession,
Passion's birth, and infant's play,
Dove-like fondness, chaste concession,
Glowing dawn of future day!

Sorrowing joy, Adieu's last action,
(Lingering lips must now disjoin),
What words can ever speak affection
So thrilling and sincere as thine!

У твоїх очах краплинка неба
І душа, мов на долоні вся, моя...
Ти дав крила. Більшого й не треба.
Ти не знаєш, як змінив моє життя.

А бузок у травні так квітує -
Пахощами захлинається земля.
Кожну квіточку весна цілує,
Різнобарв'ям прикрашає всі поля.

А мені замало стало неба,
Мало сонця, щоб віддати все тобі.
Серце все вирішує: так треба -
І я вперше так радію цій весні!

Может быть,было, когда-то любила,
Верила:счастье придет и в мой дом.
Синюю птицу я ввысь отпустила,
Чтоб принесла неземную любовь.

И до сих пор она в небе кружится,
Машет мне крыльями, манит к себе.
Может быть, стоит мне все же влюбиться,
Но ещё ноют раны в душе.

Я за полетом её наблюдаю,
Но не решаюсь подняться с земли:
Как страшно падать потом, все теряя
И не дождавшись той чистой любви.

Как одиноко потом в мире этом
Слепо искать неземную любовь,
Но все же есть на земле грешной этой
Тот, кто навеки подарен судьбой.

2007г.

«Треба міняти правила гри»
Віктор Ющенко, 18.09.07

Наперсточники
домовляються:
під яким наперстком буде куля.
Та вже й не так поміж собою лаються.
Бо знають:
їм – прибуток, а народу – дуля.
І кожен з них
про той народ піклується:
останнього витягує гроша.
Країна порожніє, як і клуня ця,
ні хліба, ні снопів – наперстки та іржа.
Країна кланами і клонами збагачена -
конгломератом майже не людей.
Ми, начебто, все чуємо, все бачимо.
Та де ж ті люди?
Справжні люди де? –
які б змогли не красти...
Де ж ти той –
що мав країну вести, як Мойсей?
Нема таких.
Людей і землю – з Богом хто –
все ними під наперсток вперто.
Все!

измазанный жёлтой глиной - болван, кукла
чернота, вобравшая - свой уголь
пустота пространства в зрачках-лакунах
копоть-прах в упаковках урн

в разноцветной - весь - вересковой чешуе
с угляным грифелем - чего ты там царапаешь*?
сфинкс, стикс, всё равно - что ты ей?!
ангел - председатель земного шара

с перетлевшим, восковым - лицом
видишь ли что-нибудь - под закрытым веком
твоя тень, двойник - почти невесом
с - твоей - рукой, ладонью, сломанною веткой..

чи бачив їх - важкі, холодні зерна
вони - частинами - твоїх долонь
ти їх рахуєш - за свої - озера -
у них в легенях носять риби зло.

і це зима. чи може - передзим'я
чи передсердя - непомерлих змій
це сталось - з вами, з нами, з ним
це не рахують - бо числа несть їм

це без рахунку - це - як грона горобині
як гори, як ім'я, можливо - дим
це ждуть - неначе ти - годо, годинник
це забувають - завтра, з вами, з ким?

..

Там, за дверима,
Море і тиша.
Хвилі відсутні,
Вітру немає.
Берег порожній –
Тільки каміння.
За горизонтом
Сонце дрімає.
Піна на гребнях,
Відблиски в хвилях…
Не розуміти,
А відчувати.
Вистачить доторку
Хвилі до шкіри,
Коли буває
Слів забагато.

Трудно забыть горам,
Что они просто камни.
Белый кофе без сахара –
Медленными глотками.

Может, текут реки,
Чтобы смывать горечь?
Может, мечтают камни,
Как превратятся в горы?

Белый кофе – для рыб,
Которым привычно плавать.
И в утешенье – камням,
Лишенным этого права.

Наполни до края чашку
Кофе белым и крепким.
Камни станут горами,
Выпив до дна реки.

– Твоё имя во мне болит
до сих пор…
Как жилось-скиталось?
Как же мало тебя осталось
В той, второй, что послушно спит…
– Было холодно над рекой,
было звёздно…
Как мне леталось!
Как кричалось, смеялось, мечталось,
как любилось мне, Боже мой!..
– А со мной?
– Так наскучила тень от Древа,
Я умела быть Женщиной – не женой.
– Мы могли быть вместе, Лилит… Постой!
– Зачем? У тебя для этого Ева…

відлуння дзеркала

нічого не знає про дзеркало

нічого не знає про себе


але воно про літо знає

і про нього розказує


воно має дві стежки

білу і чорну

воно завжди білою ходить

і розказує

що на груші виросли груші

і впали в траву

а на вербі

груш не виросло а виріс лелека

і впав за обрій


прийде від матері дивний літній сон

із сапою в руках і всю білу стежку

пересапає

Втікає день у змучений кулак,
І загинає пальці темна нічка.
Тобі, мабуть, із неба буде знак,
І ти сховаєшся в крикливий відчай.

Запалиш свічку, дожуєш брехню,
Два джокери впадуть на стіл несміло,
І кілька моїх фото в стилі ню
Достатньо буде, щоб хворіло тіло…

Розстелиш ти подерте кімоно,
Ввімкнеш акваріум із цвітом вишні -
Тоді весна потягне всіх на дно,
І не засне на шостий день Всевишній

Тобі старезний світ цей затісний,
Стіна китайська затуляє вхід до раю,
І березневими котами так рипить,
тріщить,
сльозить він -
я замість тебе п’ятірню цю розтуляю…

Там де м’яти ранком
Купаються в росах,
Там бродять русалки
Заплетені в косах.

Сади заквітчані
У квітневі дні,
Місяць утопився
У річки на дні.

Зорі мигають
В небеснім просторі.
Дитинство там моє
Гуляє по волі.

У юність пішов
Із батьківського дому.
Дитинство своє
Залишив у ньому.

Пам’ятаю з дитинства,
Як стріляли гармати,
Босих у лозах
Ховала нас мати.

Через багато літ
Повернувсь до хати.
Там цвітуть сади,
Так же пахнуть м’яти.

Річка і луки
Холодно зустріли
Мати і батько
Давно постаріли.

- Було в житті усе, що треба,
І що не треба – теж.
Стала давно уже байдужа
Я до піщаних веж,
Та залишилась ще потреба
Дивитись в синю вись…
- Гей, на дорозі он калюжа,
Під ноги подивись.

"И три мадонны Ботичелли
к плетеным стульчикам идут..."
Юля Бро

І нізвідки почується дивна мелодія,
і надибаю сонце в колючому глоді я
і жбурну догори,
де сиріткою журиться вись…
Не повіриш – помчить жовтобоке щодуху, мов рись!
Усміхаюся я – десь далеко, і ти посміхнись
до маляти в пелюшках
чи старця-добродія,

чи то просто задуманого перехожого -
що по бруку ступає обачно, як в ожеледь…
І нестримне нагряне! -
прожогом з обшарпаних стріх
полетить-упаде, ніби сніг,
переливчастий сміх,
наче хлопавка трісне під вухом – і зовсім не гріх,
що десятки сердець мимовіль розтривожено…

І у вічних Тернополі, Львові чи Вінниці
пори року, як завше, картинками зміняться,
і весняні граки поспішать повернутись до гнізд,
і канапка впаде по традиції –
маслом униз…
Я тобі наспіваю тихенько,
а ти посміхнись,
люба сестро,
моя темноока провидице…

Приємно грiючись ходою
Багатошумною юрбою
Несеться в школу дiтвора
Забав нових їм шле пора
Коли дощiв слизьких сльозинки
Перетворились у снiжинки.
Земля змерзається в грудки,
Та лиш радiють малюки,
Морозу, котрий щепле вуха,
Як сироту лиха свекруха.
Стихає шум й скрипiння парт,
Згасає вранiшнiй азарт
I пiсля дружного вiтання
Завислу паузу мовчання
Наташин голос перервав:
- Той славно твора написав
Хто зрозумiв всi iнтереси
Для кожного з героїв п'єси,
Вiдмiтив, як з селянських мас
Гуртується єдиний клас,
Характер ж чоловiка й жiнки
Привiв до спiльної оцiнки.
- А автор, автор мислив?
Знайшовся позаду дивак.
Мотиви сказаних ним речень
Поклали грунт для суперечень
I хор незрiлих голосiв
Поставив дружно пiд сумнiв
Роками вкритi постулати
(А їх не варто забувати).
Наташа знiчена, той шум
Торкнув здається власних дум.
Питання учнi задавали,
Самi ж на них вiдповiдали,
А їхня вчителька одна
Шукала поглядом вiкна.
Звеселять серце педагогу
Предметну влаштувавши, строгу
Наївну сварку школярi,
Вiджилi догми i старi
Руйнуючи самим бажанням,
Та їх достойним намаганням.
Зрадiть наставниця причин
Сьогоднi не знайшла мiж тим.
Не жарт - в словесну перепалку
Втягнулись учнi, котрим змалку
Читання - ягода гiрка,
I бiографiя Франка
Його життя, його кохання
I непочатi намагання
Предмета сперечань творця
Хвилюють молодi серця.
З-за парти мовить томно дiва:
-Дружина, як вона красива
Так має право на любов,
Свою не вiддаючи знов,
А лиш вселяючи надiю,
Її я добре розумiю.
Байдужi крикам "Згода!", "Нi!"
Змовкають вуста чарiвнi.
А з переду, натхненно, сильно
Вiдповiдає неприхильно
Своїй сусiдцi по ряду
Твердіший голос доладу:
- Отруту висмоктать змiїну
За краще нiж таку дружину,
Як та пройдоха або ти
У час невдалий вiднайти.
Наташу гнiв скоряє зразу,
Вiдверту фразу за образу
Сприймає закипiла лють
I очi злiсть жовтаву ллють.
- Та як ти смiв вслух проказати?
Кого насмiлився повчати?
Дитина, старша школярiв
Ледь-ледь, а в вирi почуттiв
Не помiчає свого слова
I вже заплакати готова.
Хапає ручку i журнал
I ставить учню нижнiй бал.
Не встигла рух свiй оцiнити,
Здивованi мовчали дiти,
Як зблизька голосний дзвiнок
На щастя обiрвав урок.

Карколомна кароокість.
Кара
Всіх задарма куплених богів.
І звучить натомлено кіфара –
Відголосок із прадавніх снів.

Сипле снігом.
Сипло спів лунає...
Потойбіч очей твоїх зима.
Сонце покотилось короваєм
По краєчку неба.
І пітьма

Увірвалась, вихором вирує,
Кровоточить зранена любов.
Імені твого не смію всує
Промовляти більше.
Ти пішов.

І знову вечір.
Скоро ніч.
В кімнаті грає музика,
Звична річ.

І звичні інші речі...
Думками обтяжені плечі.
(Надворі тихо,
Це так... До речі)

Словамии вкритий простір.
Слова стають німими,
І часто хочеми ми
Німими бути з ними.

На місці зараз те,
Що рухалось раніше.
Хоч сумно всім буває,
Та дещо-таки тішить.

Байдужість ходить рядом,
І дихає, як звір.
Від того звіра, мабуть...
Стає поганим зір.

Стає невидним зовсім,
Що треба, а що ні.
Від того всього часто
Хтось тоне у...

Чому так важко спати,
Хтось хоче запитати.
Але, скоріше всього,
Не дано цього знати...

Небо серое, сырое
Тучами измазано,
Настроение плохое
Не зря серым названо.

Хмурятся окошки
Из-под мрачных крыш,
И скребутся кошки
В душах, словно мышь.

Серый дождь по лужам
Шелестит угрюмо,
И что ты не нужен
Навевает думы.

Серый ведь не черный,
Улыбнись, не жди,
Станут вдруг проворны
Серые дожди.

Смоют с неба наскоро
Свою грусть-печаль,
Пошуршат всем ласково
И умчатся вдаль.

Командовать войском, справлять триумфы,
Примерить награды, волнуясь слегка –
Это приятно и интересно. Гораздо труднее
Убить Спартака.

Сметая стоны, стены и страны,
Рим – твоя слава гремит в веках!
Но оказалось, что очень сложно
Убить Спартака.

Он, гладиатор, не раб, а воин.
Сила дремлет в нем для броска.
Война войною, но так непросто
Убить Спартака.

Убить свободу… В себе, в другом ли
Не каждый сможет, дрогнет рука.
И только ангел имеет силу
Убить Спартака.

Я пригадала дещо:
Там було дуже тепло.
Крихітний теплий простір –
Вистачило.
В пічці згоряли дрова, –
Пекло у пічці. Пекло
Ти у мені розбурхав –
Вибухнуло.

Вранці збирали уламки
Речей і розмови стрічки…
Від докорів сумління
Вичистили.
Пічка вистигла за ніч.
Останнє тепло із пічки, –
Пекло! – ми ¬– настіж двері –
Випустили.

У відвертість – обличчям
Занурившись… Через хату
Протягом зайвий попіл
Винесло.
Відвертості – через вінця…
Тепла на двох – забагато…
Ти руки мені грієш –
Вимерзло.

Ми завтра будем рідні назавжди
Складем шинелі у кутку кімнати
Позв’язуєм до купи молитви
І будемо бездихальні стояти

Один навпроти одного і майже голі
Зализувати будем розпашілі долі
І будем чути пульси автоматів
Що стерегтимуть нас
Допоки день вмиратиме

А кадрами з німого аніме
Втікатимуть оті дими патлаті
Тобі присняться гори в галіфе
А я піду гармати присипляти

Облачається небо у зливу,
заколисує усміх колишній,
вітер кличе сльозу до пориву,
цнота губиться цвітом у вишні.

А на плечі спадає "ніколи",
в зачарованім колі розлуки -
опоясаний зір видноколом
та мольбою піднесені руки.

Та не чутно ні "кар", ні хоралів -
ніби воїн останній загинув,
ніби з далі складається далі,
а з нічого - моя Батьківщина.

І наколоте колотом шалу
докалатує серце у клітці.
Скільки б, серденько, ти не співало,
та до неба сходилися східці.

Та ще стукає, стискує слово -
щоби з Богом у душу летіти.
Від весни й до Святої Покрови
я лататтям лататиму літо.

І бринітиму піснею бризу,
колисатиму усміх колишній,
бо краплиста спадатиме риза
на цнотливість розгублену вишні.

15 Травня 2008

Пісня солов’їна
Лине по гаях ,
Від покриття асфальту
Аж Потіє шлях.

Поети співають
Про нічній зорі.
Заспівали б вони
Про людській долі.

Як бабуся
Виживає на водиці.
В багатіїв
Розбухнули пиці.


Не соло
На радузі співати
Про долю народу
Віршем розказати.

Викривати хиби,
Що заважають жити,
Із джерел народу
Поетику пити!