Я жити можу! Жити буду!
Бажаю відіграти роль в житті
своєму,але тільки другу-
не те ридання уночі.
Я жити хочу!Але мушу
все усвідомити в мені,
бо справді треба,треба бути,
не варто зраджувать собі.

Знання-це сила,і не тільки;
знання-це те,чого тобі
все бракуватиме, й повіки
захочеш ти знайти її.

ця сила всіх притягне знову
магнітом книг і пізнання,
адже життя не тільки своє
хочеш розгадувать щодня.

Полон історій-надзвичайний,
жагучий,пристрасний мотив...
Та ні! Це зовсім не завзятість,
це віра в правду й вічність рим.

Такі фарби розлиє книжка...
Як кожна книжка на Землі,
вона собі візьме з-під тишка
душу і серце,що в тобі.

Ти не лякайся,це на краще
хіба погано знати те,
що все казать дедалі важче,
книжка ж мов пісню піднесе.

Полювання-це моє профі життя
чоловік,що стоїть-ось вам жертва.
Я готова до праці і моє знання
помагає занадто конкретно.

Ось чому я завжди перекручую так
щоб ніхто не помітив різниці:
чи це я, чи це він-хто,для чого і як
розійшовся без сварки чи криків.

Все життя-полювання,а я тільки та,
що все може тримати в порядку,
бо є сумніви,що ще чіясь голова
буде жити. Ось фотка на згадку!

Я живу,я жила і я житиму тим,
що полюю на всіх "чоловічих".
І от знову прийде мого каяття здвиг
і скажу я last-жертві у вічі:

"Я живу лиш полюючи,ти зрозумій,
чоловік будь-який - -моя жертва.
Ненароком потрапив під постріл мій
ти-пухнаста і біла овечка"

Ось так-здуру-проходить і моє життя.
Скільки там мені зараз?-Шістнадцять?
Я живу,розумію:лиш доля моя
уполює мене-не інакше...

Пізнати світ.
Зловити мить.
Відчуть політ,
Як кров кипить
В артерії.
Не загубить
Життя у прерії.
Любов'ю жить.
Така, мабуть,
Людини суть.
Знайдеш її -
Про все забудь.
Знийшов ти сенс
Життя... Це все.

Щастя моє сірооке
в кімнаті розсипало сміх –
диво клубком рудобоким
йому прикотилось до ніг.
Скаче воно по підлозі
радість даруючи сину.
Тихо стою на порозі,
вартуючи цю хвилину…
А диво танцює казку,
бо скоро лягати спати.
Я вдячна йому за ласку
і це ось вечірнє свято.
Та диву це все байдуже,
грається на підлозі –
воно ще маленьке дуже
і зрозуміти не в змозі,
що сонця малим шматочком
воно увійшло в наш дім…
Стрибає рудим клубочком,
а радість і сміх - із ним.
Уже заморилося свято,
сон плине у очі сина.
І поряд лягають спати
моя і котяча дитина.

Мереживом надій встелялись мої дні.
А ті хвилини, ще колись такі сумні,
Ставали святом, дарували другий шанс,
Якому так раділа по-дитячому душа.

І думалось, що так триватиме завжди,
Але в ту мить змінилось все. Просив:"Зажди!",
А ти... А ти німою тінню щезла з снів,
Лишила спогади, уламки світлих днів,

Які пекли вогнем. Не вистачало слів.
Я ще шукав твоїх, немов святих, слідів,
Але проклятий, проклятущий тихий дощ
У кожній краплі ніс печаль. Пробач...

Той листопад -
Мов зорепад
З мільйонів свіч.
Гляділа ніч
На тебе скоса,
Ліпила з воску
Мовби сувенір
Тобі й мені,
Щоб пам'ятали
Листопадові дні,
Які придумали самі.
Яких, напевно,
вже не стало.
Торкнувшись твоїх пліч,
Сказала ніч:
"Пам'ятай той листопад
З мільйонів свіч".

Не знищуй, світе, ти мене і мою душу!
Чи думаєш, - не буду опиратись?
Що буду я мовчати, з місця і не зрушу,
Чекаючи, як в серце хочеш вп'ястись?

Напевно, я - ніщо порівняно з тобою,
Й ще не навчився грати свою роль.
Моє ім'я не вкрите ще гріха ганьбою...
Пожить мені по-справжньому дозволь!

Пожелтевшие листья
на тропку печали
навеяло утро...
Ресницы скрывают слезу
или каплю тумана.
Тает твой след
в траве, не побитой морозом.
Разумом все понимаю,
но сердцу не скажешь -
"Замолкни!"...

Оригінал
Інґвар Олафсон
В-в-с-1

Пожовклого листя
на стежку печалі
ранок навіяв...
Вії тримають сльозу
чи краплину туману.
Мане твій слід
у траві не побитій морозом.
Розумом все розумію,
та серцю не скажеш -
"Замовкни!"...

Розколовши на дріб’язок серце скляної панянки,
розхитавши підвалини світу могутнім плечем,
ти країну чужу розорив, та не брав полонянки.
Просто взяв - і ворота відкрив потаємним ключем,
і туди, наче Цербер, влетіла епоха печер
і забилася бурею в тілі прозорої склянки…

Нагостривши, як варвар, безжалісно кремінь і камінь,
намотавши на руки мотуззями золото кіс,
роздушив оніміле захоплення тими ж руками,
середину спустошив - і просто пустив під укіс.
І дивився байдужо і міцно стояв, ніби тис,
і злились у тобі воєдино і Юда, і Каїн.

А за спиною жінка зі скла розтікалась печаллю,
женучи, як руде гайвороння, розпуку і страх:
«Він не винний - не тямив, що діяв у плотському шалі»…
і чуття оживали - і знов розсипались у прах,
і любов танцювала балет на розбитих ногах
і в опалому листі червоні сліди залишала…



* (швед.) любов скляної панни

Никто не увидит,
Как я ударяюсь о землю
В тиши предрассветной,
В молочном, слепящем тумане.
Никто не услышит
Тот страшно шуршащий конвейер,
Который уносит
И более древние тайны.
Глаза, обращенные внутрь,-
От стыда ли, от боли -
Под утро приснятся
Припудренным бледностью лицам.
И будут подмостки,
И будут для каждого роли,
И я буду там
Твоей царственно томною львицей.
Тот первый из нас,
Кто познает экстаз растворенья,
Недолго протянет –
Скользнет между пальцев другого.
Под легкой стопой
Тают миродержатели-змеи,
И рай для двоих –
Лишь застывшее в воздухе Слово.
Останься во мне
Лишь какой-нибудь вечностью дольше,
Я буду твой профиль орлиный
Искать на просвет.
Две древние льдины
Столкнутся той сказочной ночью,
И кто-нибудь вспомнит наутро,
Что нас уже нет.-

І любити, і дихати... Парко. Пітніють стегна.
Пропливає кораблик пристрасті між бажань.
Ціпеніє ковток у горлі. Повікам темно.
Як ввійдемо у бистру течію – не порань.

І любити, і дихати... Терпко. Зелений аґрус.
Як у роті моєму приторно почуттям.
Ми поділимо навпіл кару – лети, Ікаре!
Бо кому спокуситись маревом, як не нам?!

І любити, і дихати... Млосно. П’янка свідомість.
На плечі білоцвіт акації – доторкнись!
Ми - віднайдені Богом коми віршів зникомих,
Невідомим поетом згублені – ще колись.

І любити, і дихати... Мало. Світи широкі.
Я тримати тебе не зможу – часи не ті,
Повертайся у мрію, любий. Лиши допоки
На безлюдній між нами відстані світлу тінь.

А в сером городе дожди,
но сверху радуга улыбкой,
снимаем с вешалки плащи
и прячем сон
в ладошке липкой
от карамели ручейка
в кармане лета,
лета, лета...
багрянцем вечера
согрета
душа присела у стола,
я угощу её вином
в бокале тонком,
как дыханье,
испей, сестра, сей аромат,
он – послевкусие свиданья...

___________________________

Оригінал

Інгвар Олафсон
У місті сірому дощі

У місті сірому дощі,
а над дощами сонце сонця
вдягаєм каптури, плащі
ховаєм сон
в липкій долонці
від карамелі, що розстала
в кишенях літа,
літа...літа...
багрянцем вечора
зігріта
сіда душа до столу,
пригощаю
її
гербатою п'янкою
у порцеляні як папір
тонкій,
то ж,
сестро,
пий аромат,
сей
післясмак амріти...

Ой, чого Петрусю
Ти засмутився?
Можи у дівчину
Петрусю в любився?

Женися Петрусю
Тобі вже пора,
Не зраджуй дівчину
Вона молода.

Не зраджуй кохану,
Не смути їй очі,
Дуже раневи
Серце дівоче.

Дівоче серце,
як небесні зорі,
Душа як голубка
Літає в просторі.

Сонячні зайчики
Пригнули в кімнату
По стіні пробігли
Освітили хату.

Стали серед кімнати
Навколо гляділи
Пішли до дверей
І на поріг сіли.

Ярко засвітило
У кімнату сонце.
Зайчики пригнули
До сонця в віконце

Я побіг за ними,
Щоб упіймати
Злетіли до сонця
До своєї хати.

Півсвіту під свиту, а світ помістився у жменю,
І стелиться шлях у тумані, немов в молоці.
За чубом чорнявим заховані очі зелені.
Мандрує хлопчина, спокуса його – манівці.

Бо він мандрівник... Без порогу до рідної хати.
І пилом густим накриває цнотливі вуста
Дорога. Що далі? Напевне ніколи не знати.
Голубить не жінка – гаряча пшениця густа.

Чого тобі треба? Чого тобі хочеться, хлопче?
У серці гарячому ціле суцвіття надій...
І сиплеться день промінцями у вариво ночі,
І ти випиваєш до дна цей таємний напій.

І місяця скибка покличе у далеч незнану,
У зиму морозів чи літо гарячки і злив.
Щоб жити, творити зустріти єдино-кохану...
Цей світ не зловив тебе, значить даремно ловив.

Теребить в пальцях перев'язь
Так щiльно вкритий орденами
Слуга царю - росiйський князь,
З бездарним доктором словами
Перекидається, навпiл
Одпивши з чарочки горiлки,
Маслини рве з живої гiлки,
Багатий власник бiдних сiл.
Мов два круки високi ксьондзи
Один у другого пеньонзи
Тягнуть посередництвом карт,
В очах жадоба, пил, азарт...
А в тiм, зрiвняє до пiвночi
Їх шанс продукт, йому охочi
Всi здатись, чорт вiзьми давно,
Нектар пiвденних лоз - вино.
Кому до спiху, той в коляску
Пiд руку кралечку веде,
Мiняє серце молоде
На свiжий вiтру шум i тряску
I зору близький небосхил
З перин i подушок настил.
Для iнших шовковi постелi
Готовi вже заздалегiдь,
Як мiж незайманих угiдь
У бiлопростиннiй юделi.
Перестарiлий кавалер
Загонить служку, мов би лиску
У нею ж стелену колиску
Дарма, що честi офiцер,
Без сорому підкине гроша
I не отримає вiдкоша.
З крильця не чути звуки струн,
Бiднiють поверхи вогнями,
Лiхтар орнаментний чавун
Освiтить тiльки бiля брами.
Навкруг палацу десять псiв
Обходом вiльним пильно стежать,
Нечастi крики сторожiв
Свободу їхню не обмежать.
Украдки зблиснуло вiкно,
Уступи щiльнi в кругу башнi
Мов зуби ящера так страшнi
З надвору стало знов видно.

Не фантазії зліпок –
я умію шукати тишу.
Серед репету вулиць
усамітнень алейка втікає.
Плоскодонку дощу
яшма неба гладить- колише,
ледве ритм відчуваєш.
Веселка в дівоцтві блукає.
Голосіння дощу
запечатала. Все у сотах.
Вулик пам’яті повний -
стоїть за крок від юрми.
Ці відлуння бринять,
знову множать абстракцій сотні -
лиш безглузді слова -
серед них загубилися ми.
Не фантазії зліпок —
я навчилась шукати тишу.
Декалог одного почуття
як пресований відтиск уст.
Слухав ліс мою тишу .
і слухом вищав та вищав.
Слухав ти мою тишу
і ріс у тобі Златоуст.
Ми витворюєм тишу на двох
голосну й безголосу.
Обведу її колом.
Хай тиша в дівоцтві блукає.
І колишня не я
і майбутній не ти бігли босі
по нефритових травах.
І тиша обох окликає.

...Не фантазії зліпок –
я навчуся шукати тишу.

Пісок. Полин. Де він – один.
І безмір моря, і мартин,
Де не бувала. Та було:
Олива, бринза і село,
І копійчаний крам – вино,
Прокисле ще торік, давно.
І по хребту солоний слід
Від язика – немов політ
До лампи. І метелик - як
На твому березі маяк
Далекому. Один, мов перст,
Мій перський цар. І жовтий пес
Безхатній - то ранковий дим
(Не двоє їх – один з одним) -
Бо руку лиже...І рука,
Пропахла морем, і легка,
Байдужо гладить. Звично. Звич...
Пісок-полин. Поклич. Поклич,
Бо не бувала. Та було:
Солодкий сон.
Гірке зело.

Може завтра щось зміниться
Бо сьогодні життю вже кінець
Я б на це й не надіялась
Та і в грудях не серце. Свинець.
Все затягнуте холодом
Важко падає подих. Як лід.
І малює мороз синім кольором
Витинає клейма чіткий слід...

Може завтра щось зміниться
Десь пустеля, як сад зацвіте
Сонце зійде.
Хоч мені в цей й не віриться
Моя віра сліпа.
В темноті тільки з світу зведе...

Може завтра щось зміниться
Бо сьогодні бажань вже нема
І холодить думки слів хурделиця
Вже не літо в душі. А зима...

Може завтра щось зміниться
Як молитву повторюю знов
Зрада в темнім кутку. Мені шкіриться.
Знаю. Вип’є тої ночі усю мою кров...

Все ще зміниться... Точно.
Ранок вилиє сонця тепло
Не для мене.
Кінець.
Остаточно.
Знайдеш келих розбитий
Пролите червоне вино...

03/06/2008

О чем жалеть? Мы жили, как хотели.
Идя ва-банк, платили по счетам.
Причины нет, чего б, на самом деле,
Не разыграть в рулетку девять грамм…
            Судьба сполна навешала затрещин.
            Да вишь, под хвост попала вдруг вожжа.
            Неужто мало лошадей, вина и женщин?
            Душа томится, просит куража.

Каков кураж! Обрыдло жить бегами,
хлестать вино, ласкать доступных баб.
Свои грехи пред Богом,— знаем сами,—
не замолить. Покаяться хотя б…
            За всё про всё в раю покой обещан.
            Почто ж болит и мается душа?
            Аж до избытка лошадей, вина и женщин.
            Почти не стало только куража.

Когда тоска, и всё кругом достало,
один патрон загоним в барабан.
И казино, похлеще Монте-Карло,
самим себе устроим, брат «наган».
            Хотим всего,— ни больше и не меньше,—
            когда идем по лезвию ножа.
            Мы проживём без лошадей, вина и женщин.
            Никак не можно жить без куража.

Зеро на кон! И ставки наши биты
окромь одной, которой нет цены.
Взведем курок. Нажмем. И будем квиты…
Простите все, кому чего должны!
            Не сметь рыдать за нас на нашей тризне!
            Так мы хотим. Не ВАМ о том решать.
            Вина и женщин, лошадей, и даже жизни
            и той не жалко ради куража.

Сказати, мовити, ректи.
Слова змішати з запахом поту,
з гоміном міста,
з мріями своїми ж.
Жити, втікати,
втекти не змогти,
прагнути
тебе,
більш ніж живої води.
Торкатися шкіри,
незвичайної,
оксамитової.
В темряві не впізнавати
твого лиця.
Так, власне так,
кохатися в мріях і з мріями.
І жити більш ніж це можливо.

У біленьку рукавичку
Зодягнув туман водичку,
На травичку без жалю
Всипав жменьку кришталю,
А сорочки і плахтини
Для дубів зшив та ялини,
Й зупинився у гайочку, –
Личко вимив у струмочку
І молочну кожушину
Швидко кинув на калину

А в цей час в гніздечках – хатах
Пробудились пташенята
І предивним ніжним співом
Ясне сонечко зустріли,
Повели його гостинно
По лісах і полонинах,
Між листками й по травичці
Йшли промінчики іскристі,
І легенька одежинка
Попливла, немов хмаринка

За мною бродит следом
Мой беспородный пёс.
Кормлю его обедом
С его собачьих грёз.
Он умными глазами
Глядит, не понимая,
С усилием собачьим
В мои дела вникая.
Вздыхает псина тяжко,
Ловить пытаясь суть.
Так хочется дворняжке
Понять хоть что-нибудь.
Гулять зовёт глазами
И машет мне хвостом.
Что ж, с не его делами
Я разберусь потом.
В подъезде лая гулко
И радуясь всерьёз,
Выводит на прогулку
Меня мой верный пёс.

Ранок починається з латте*
з ароматом нерозкритих таїн,
на кватирці сонце золоте
туго-туго коси заплітає,
лазурово стьожками зав’є,
схопиться за вушко філіжанки
і розправить платтячко своє
рухами манірної міщанки…
«Леле, доле, то не діло, ні…» -
сумно похитаю головою,
стрічки повисмикую чудні,
світло випускаючи на волю.

Спалах…
Альбатроси-голосні
розлетяться, хоч дрімали досі,
і розтане полохлива ніч,
що шукала в темній шафі Хтося.

Як човни, пелюстки на воді -
і з лиця вчорашнє змию миттю;
Обережно день пущу у дім,
щоб хвоста, бува, не прищемити…

*кава з молоком

На далекім небосхилі
постає краєчок сонця.
Вишні віти ніжно-білі
заглядають у віконце.
        Десь пташки зацвірінчали,
        й знов навкруг постала тиша...
        Лиш в обличчя без печалі
        вітерець ласкаво дише.

Боже! — думаєш,— Навіщо
ця краса несамовита
ще буяє, квітне, свище,
променистим брудом вкрита?
        Що вона зробила злого,
        Що людська нечиста сила
        Просто з розуму дурного
        Так її занапастила?

А вона й не переймає,
знай — живе собі на втіху.
І нікому не картає
за погордливість і пиху.
        Мати ніжна, земле мила,
        що мудріш за все на світі,
        все забула, все простила
        нерозумним своїм дітям.

Неопалена купино!
Над тобою сонце сходить.
Моя люба Україно,
мій згорьований народе.
        Поможи йому, о Доле,
        аби знов не гнав за обрій,
        ніби перекотиполе
        вікопомний той Чорнобиль...

Який безмежний світ,
Бездонна глибина і неозора ширина,
Його магічна сила та краса,
І загадкова тиша.

Всесвітня сила притяжіння,
Картину світу візерунком вкрила,
Сузір*я та Чумацький шлях,
З зірок створила знак.

І думкою летиш у глибину,
Пізнати хочеш ти його красу,
Які проходять там процеси?
Утворюються і летять до нас комети.

Які там кольори?
Які там дмуть вітри?
Які там гори і долини?
Які небесні створюють картини.

І що там далі, далі,
Безмежні далі, майбуття,
А серце все вистукує, то і твоє-
Нове життя, нове життя.

Цей світ багатогранний, неозорий,
Народженням і перетворенням життя,
Хотілось вірити, що це на щастя,
На радість нашого всесвітнього буття.

І тоді весь Всесвіт відчиниться подивом німим,
Коли ти дозволиш йому поринути в себе.
Вся ця неосяжна краса є тобою самим
Ти це знаєш, бо відчуваєш потребу…
Жити!
Жити.
Жити....

Сіло літо на крайку суконьки.
У тюльпанів голівки з бархату.
У черешень бордові губоньки.
Твої очі горять від захвату.

Любо м’ятою пахне літечко.
У долонях тремтять метелики.
У волоссі блискучі стрічечки.
Твої очі – як повні келихи.

Хоче скинути літо суконьку,
Оголити голівку з бархату,
Розтулити бордові губоньки.
І рознести
Флюїди
Захвату.
10.06.08

Про Біблію
зовсім забувши
у Слові Його
позосталися
Божі Сини

З речей
безладно розкиданих
по кімнаті
кожна
на своєму місці

Коли ти
просто є
вірші
течуть
безперестанку

Станція
де ніби кожен
місце хоче звільнити
дідові старому
кінцева

Несучи у вереті
дитину
нав'язалась за якимісь
пристойним чоловіком
жебрачка

Вийшовши
з бібліотеки
чимчикую собі
попиваючи з баклажки
чай

Напружену тишу
наукової бібліотеки
порушило
за вікном
гавкання собаки

Хоч і буденна
справа - розігріти
їжу на сковороді
а все ж пахне
філософією

Відчуття неземні, дивовижні
Мене навідують щодня, -
В ту пору, коли зацвіли вишні
Створилося нове життя...

На луки, вкритi шовком трав,
В болото, часто по колiно
Наказ на панщину зiгнав
Селян косити панське сiно.
Глядить ватага молода
Худоби тисячнi стада,
Щоб завжди мали вигляд ситий,
Настил м'який, корм соковитий.
З останнiм сполохом зорi
Тривожать в лiсi тишу сталу
Падiнням стовбури старi,
Знов користь принесе немалу
Продажа жовтої сосни,
Окремо стосiв граба й ясна,
Дощок з осин, деревини,
В якiй потреба повсякчасна.
Зерно, мед, льон, шкури i сало
В мiстах Європи ждуть купцi
За все готовi вщерть i вдало
Наповнить панськi гаманцi.
А в вечiр, зримий iз далека
Суцвiттям тисячi вогнiв
Палац сяйне - мiсцева Мекка
I град музичних голосiв
На десять верст зруйнує спокiй,
В довольствi, в ситостi глибокiй.
Порядком зiр собi розваж -
Шикуються в єдину ланку
За екiпажем екiпаж,
Берлин, каруцу, натачанку
Вiдводять слуги на стоянку
I розпаковують багаж.
Чинам i титулам повага,
У влади свiй авторитет,
Як офiцеру еполет
По вiку кожному розвага.
Там молодь збуджена в танку
Любов'ю грається попарно,
Панок у талiю струнку
Впиває погляд свiй безкарно.
А кожна дiва - дiамант
Вбраний в прикраси з дiамантiв
I найчванливiший iз франтiв
Близ неї лиш сп'янiлий франт.
Усю пихатiсть вклав в осанку
Австрiйських вiйськ високий чин,
Помiж прославлених картин
За руку захiдну слов'янку
По залу водить, в попадях
Розкаже байку про походи,
А погляд скосить в витвiр моди,
В глибокий вирiз на грудях.
Й в пiтьмi вдалося б вiдшукати
Мов бубон лисину суддi -
Блищить, як перед боєм лати,
З ним двi голiвоньки рудi
Не вiдмовляються в трудi
Її легенько поласкати.

Не спіши,
не лети
в невідомі світи,
я прошу тебе…
Ні!
Я благаю.
Бо літак як зліта,
у душі пустота
оселяється, -
щось відмирає.
Хочу глянуть
ще раз
в твої очі
без дна,
і відчути,
як серце палає.
Забери
мене ти
в невідомі світи,
певен будь,
я тебе так кохаю.

История замешана на лжи.
            Хотя бы Клио пожалели!
Весьма-таки достойные мужи
            над ней творили, что хотели.
А кто, и кем, и как был сотворён —
            всё врут легенды, не краснея.
Любви слепить никак не мог Пигмалион.
            Её создала Галатея.

        Припев:
Легенды врут. Легенды врут.
            Не так всё было!
Везде, во всём, и там и тут —
            мужская сила.
Легенды врут! Легенды врут!
            В терпеньи вечном
Не три кита весь мир несут,
            а плечи женщин…


История построена на лжи.
            И всё красиво в том аннале!
Под звон мечей геройские мужи
            чужие царства покоряли.
А кто за кем прошёл дороги все —
            всё врут легенды чернорото.
Когда бухал и развлекался Одиссей, —
            брела по свету Пенелопа.
        (Припев)

История покоится на лжи,
            слегка прикрытой неумело.
Про то молчат, набычившись, мужи:
            своя рубаха ближе к телу.
А кто кого спасал в миру теней —
            всё врут легенды, зло и дико.
Был опьянён своим же треньканьем Орфей.
            Вела из ада Эвридика.
        (Припев)

Ми були каліками й гупали культями в асфальт,
Вимагаючи визнання, пошани та слави,
Дітей на війні губили, зчиняли великий ґвалт
І, зцілені, врешті з ногами лягали на лаву.

Нас можна взяти пучкою, мов сіль,
Але ніяк не прикладеш до рани.
І хоч би хто спитав: «А що, Іване,
Чи вже поминки кращі од весіль?».
А гордий Йван стоїть собі у полі,
Йому колінця терпнуть й градом піт,
І хто б не йшов: дурний, голодний, голий -
Усяк смикне, де треба і як слід.

Ми були каліками й ночами довбали підмурок,
Ми бачили трохи далі, за межі короткого зору,
Мовляв, нас давно там чекають, немов який Божий дарунок,
Бо кожен із нас – Месія, що носить у пазусі гору.

І брама тоді хитнулась – і нас придушило муром,
І стало немов видніше очам, що до крові звикли.
Нам видали руки й ноги, подлубались у макітрі.
Ми стали розумні й модні – їх татко тепер наш гуру.

І хилиться од вітру мій Іван
(хоч сам-один, а вже пустив коріння),
І прикипів язик до піднебіння,
І дубом став вже молодечий стан.
Іванко кличе криком матір-Русь,
А бачить лиш нахабну пику блазня.
«І хто ж тут де? Ніяк не доберу…
Розсудить вас хіба чортівська лазня!»

Ми не каліки, ні, ми не раби!
Усе, що треба, маєм при собі,
Але, чого не зроблять руки й ноги,
Те визріє лише у голові.

Коли ми були каліками, ми бачили значно далі,
Коли ми були каліками, ми знали, чого хотіли
Коли ми були каліками, ми просто ще дещо знали,
А те, про що не знали, ми вигадали самі.

Я виношую в собі, виношую,
Наче квітку тендітну я зрошую.
Я молюся удень і вночі,
Щоби це прояснилось тобі.

Не тамую я, не притуплюю,
Не затримую і не пригноблюю,
Лиш дивлюся у очі твої
І гадаю пробачиш мені.

Не наспівую я, не показую,
Не вигадую і не розказую,
Я благаю щоб ти зрозумів,
Що кохаю тебе я без слів.

Ще рано зустрічати осінь –
Вже пізно кликати весну,
А серце, як спасіння, просить
У тебе усмішку ясну.

А ти прийди хоч в мої сни,
Хоч поглядом торкнись до серця,
Коли на березі весни
Для мене місця не знайдеться.

Льодяну гіркоту розлуки
Я, мов отруту, п’ю до дна.
Весна твої цілує руки –
Та ти лишаєшся одна.

Лягають на стежині роси,
Та все одно тебе зову,
Хоч рано зустрічати осінь,
І пізно кликати весну.

Рано, рано-ранесенько –
Та ще досвіт сонця
Прилетіли ластівочки
До мого віконця.

Ой, летіть же ластів’ята,
Вилітайте зрання.
Передайте на крилятах
Милому вітання.

Прилетіли ластівочки
Та й принесли вістку,
Що вони знайшли
Кохання чародійну квітку.

Рано, рано-ранесенько –
Вийду я із хати,
Щоби ту чарівну квітку
Швидше відшукати.

І нащо хтось сюди приплів
з порослих вереском полів,
з пісень шотландських та балад
те бородате слово "бард"?

В шотландськім кільті, як годиться,
а в нас сказали б, у спідниці,
на слово гостре чи на жарт
він спритний, бородатий бард.

А що в нас спільного — не знаю.
Мабуть одне — своє співаєм.
Щодо спідниці — хай вони!
Волію я носить штани.

«Вірші довгі, мов жіночі ноги»
Ігор Павлюк

Скажіть, бо не збагну цього сама, —
Питання варт шекспірівської драми, —
Чому поети (винятків нема)
Закохані у себе до безтями?

У кучері (в Єсеніна такі ж!),
У вірші довгі, мов жіночі ноги.
Своє — за злото, інше — ні за гріш.
І часто всує поминають Бога.

Беруться вчити, як на світі жить,
Загнать коня в якусь ворожу Трою,
Як птахові літати, рибі плить,
І як нам Україну «обустроїть».

Пиши чи ні, виходить на одне,
Хтозна, де патологія, де норма.
А щодо ніг і віршів — головне
У тім не довжина, а зміст і форма.

І не кричіть: ату її, ату!
Через літа нащадки нас розсудять.
З ногами клопіт — довші не ростуть,
А вірші, з ласки Божої, ще будуть.

Я вірю всім часткам твого єства
без роздумів і без розумування.
Дасиш отруту — вип'ю без вагання
у певності, що ти і тут права.

А може надаремні сподівання?
Твій погляд від пекельного питва
жагучіший. Чому ж тоді слова —
гірка протиотрута від кохання?

У гру без правил граєш, як вві сні.
Упевнена: омани не порушу.
І я сприймать беззастережно мушу
усі твої застави навісні.
Хто б не програв — скалічиш ти мені
всього лиш серце. А у себе — душу.

Той чоловік, що боїться грози
- це не ти
Та жінка, що пахне бузком і дощем
- не з тобою
Титри в душі
І зернятко, що звалось любов’ю
Стигне в долоні
Йому не вдалось прорости...

Сушу рушник над вогнищем із глиці.
Собачий холод! І чому не спиться?!
Співає вітер співаночки літні,
А ніч така студена як у квітні…

- Агов, малий, виходь із-за копиці,
Вплети мені у коси полуницю,
Достатньо підглядати й чавкотіти,
Чому б удвох рушник не посушити?!

- Чому б і ні, красуне-чарівнице,
Уже либонь набридли небилиці…
Наберу ягід і мерщій до тебе,
Без зайвих слів, бо їх тобі не треба.

Я підглядав, бо і мені не спиться,
А твоє вогнище не гріє, лиш димиться,
Тому облишмо, люба, мокрі рушники,
Давай солодкі заплітати пацьорки.