Поглинаю тебе десь аж сьомим своїм відчуттям:
Що задумав колись, і намірився нині, й намрієш.
Вже котрий садиш сад – випробовуєш долю життям.
То застава за кожну з невдач. Проростеш чи засієш?

Мов на Спаса – значливіють і молоді яблуньки.
Це колись мені снилось. І давлять ті сни мені груди.
Вже давно ж бо зима. Люд пішов. Від мольфара руки –
Ні доріг, ні стежин. До весни зимувати тут буду.

Десь по зорях високих пізнаю, котре із століть.
І при світлі снігів не лякатимусь зла просто неба.
Бо в соборі видінь тиха постать, мов образ, стоїть.
Я світліла тобою. Ця фреска, коханий, про тебе...

Озвалися ранку пищалі золочені
На стриху у сіні пахкім, притолоченім,
Десь голубом-жінкою, воркотом-ласкою,
Десь діток медових життєйською паскою.
І світлом просторим старечого ґанку
Озвались пищалі золочені ранку.
Замріяна просинь в очах не розчесана.
Від себе далека душа ледь не щезнула.
Так хороше думать про все і про всіх.
І уст доторкнувся здитинілий сміх,
І млістю солодкою двоє наврочені.
Озвалися ранку пищалі золочені...
Цей ранок земне моє світло всотає.
Світає, о Господи, нині світає...

Мене жалить трава,
Мені вітер висушує кров,
Мені боязко тут –
Загубили мене у липні.
Я міняю країну
Зелено-рудих дібров
На союзну державу
Під-Ноги-Опалого-Листя.
Диваки – подивуються.
Мудрі завжди змудрять.
А мені - що мені?
У долонях зволожених - осінь.
Дислокую усю листопадову листорать
Під розкидані плетива-батоги,
Під вербові коси.
І уперше тут паморозь сиза –
Гіркотний дух.
Вибираю в скарбничку супу
Редут підпеньок.
Я загублена в метушні.
Щез і віку пастух.
Із мандрівки несу
Потамованих вражень жменю.

з 15 -го травня по 15 червня у Львові буде відкрита моя виставка, там - ЖИВОПИС І ПОЕЗІЯ. пл.Ринок,6 ("італійський дворик") ,3-ій поверх. Запрошую усіх

Обережно ступаєш по лезу жорстоких небес
І на вістря дощу ти пульсуюче серце чіпляєш.
Ким дарований шлях - ти напевне ніколи не знаєш,
І обтяжує плечі гріхів неоплачених хрест.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Ти не янгол, не демон, бо ти - це свобода вітрів.
У волосся русяве щоранку вплітається вічність,
Твої очі – ворота у темну п’янку потойбічність,
Де давно не потрібно ні жестів, ні фальші, ні слів.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Буде небо ридати і попелом сипати прах.
Ти ідеш у нікуди, прийшовши з сліпого нізвідки.
Зорі світять так тьмяно – німі ненав’язливі свідки.
Поряд з щемом у серце нечутно вливається страх.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Позаду смогом душаться міста:
До нас не долітає жоден крик.
По травах росяних тебе веду
І не спинюсь на жоднім світлофорі.
Тут Ніч така прозора і густа,
Що Місяць стер об неї правий бік.
Тут тільки я у Божому саду
Збираю в шапку перестиглі зорі.

Веду тебе далеко від людей
По росах теплих, вогких, наче губи,
Туди, де Вітер пестить перса хмар,
Де в темряві цілуються цикади.
Тут сіно пахне краще орхідей,
І тільки Боги чинять перелюби.
Я одягну тебе у відблиски Стожар,
Мене із розуму зведуть твої принади.

І ми заснем під зоряним дощем,
Зозулі нас розбудять лиш під ранок,
Коли потоне ніч в безодні склянок,
І обрій наша кров заллє вогнем.

Як дивно життя говорить мною
І серце кидає безжально навсібіч,
А вихор емоційного прибою
Вдаряє глухо ехом в мою ніч.

Так я живу... Сміюся і сумую...
Дивуюся і нуджуся з життя...
Два образи, дві маски театральні
І келих, недопитий ще до дна...

Вітер-шмендрик заліз через вікна розбиті
І самотньо усівсь на моїм підвіконні,
Лиш волосся спадало на плечі, укриті
У пурпурі мінливій. Спитав мене, сонний:

«Чом та змовкла лампада, що щоночі горіла
На столі, на моєму, так звабливо, так мрячно?!»
Відповів: «Пощо світло, як душа очманіла,
Як життя догорає і мені з того лячно?»

Вітер каже, зализа: «Полишай звіроловство,
І іди у степи, або в гори уперті,
Там немає часу, там священне неробство.
Там зоставиш навіки обслону подерту!»

«Пощо йти, як не йдеться? Хай зимується вдома.
Буду я перемитником — вільна особа,
Хто не знає ні плину, ні тліну, ні грому,
Хто п’янливим туманом пливе біля гробу».

«Зупинись і послухай: гульбище поганське
Вже чекає на прогріх, і подзвін готує.
Вже зварилося зілля у горах шаманське,
І громак на горі. В нього крівця нуртує!»

«Я не хочу у гори, не мені той громака,
Буду сам самотою в своєму кружганку,
В мене місяць товариш, а ніч — посіпака,
Забирайся на ніч, та тікай спозаранку!»

Не лишився, вклонивсь і піднявся на ноги,
І, клумак підхопивши, повіявся в небо.
З небосхилу пролився розпачливий стогін.
Ай, не треба…

Покидає думку сумніву неспокій,
Від"їжджає. Може, потяг підірвати?
Чи узяти у заставу гнів, допоки
Пасажири закладуть у вуха вату?..

Як далеко мене вибухом відкине?
Чи покаюсь, чи потраплю у систему...
А, гори усе вогнем - беру квитки на
Той експрес, що їде в напрямі твоєму.

Донедавна ми, здавалося, дружили.
У гранаті, ще новісінькій, чека є...
Геть вокзал, квиткові каси, пасажирів...
Потяг їде. Ні на кого не чекає.

Моїй дружині

Накрило серпанкове покривало,
у кратері очей купався оберіг.
Я вранішню зорю тобі зберіг,
та певен - всесвіту було б замало.

Щоб тішитися подумки в ночах.
І колір стиглий невідомих квітів
загублений у лентах заповітів.
Знов віднайти, як світло у очах.

Крізь терцію доріг до тебе йти.
У тім шляху за мить самодозріти.
У просторі крихких провісних слів

у колі днів за вітром не летіти.
Бо тільки твій. За виднокіл морів
стремлю я знов померти і ожити.

В той час робочому народу
Вручав по графiку нагоду
Попити пива нижнiй чин,
Серед достойнiших причин
Була найбiльш обов'язкова,
Коли околична столова
Мов шхуна од пiратських юрм
Пiзнала вiдчайдушний штурм.
Сортiв не звiдали багато
Хто жив на заробiтню плату,
Дiлили в пляшках й бочкове
Смачне, мiцне, хто як назве.
Ковбаску рiжуть, чистять рибку,
Сири кладуть на чорну скибку,
А тi, кого пройняв вже хмiль
На край бокала сиплють сiль.
В кругу гуляє дружня чарка
I забавляє п'яна сварка.
Вiдпивши з кухлiв двi третини,
Не випадали iз картини
Герой прочитаних рядкiв
I друг його школярських днiв.
Лице вiдкрите, смiх вiдвертий,
Розумний, сильний, трохи впертий
Ще в школi вчителiв вражав,
Талантiв безлiч всяких мав.
Бiлявий, з синiми очами,
Вiн мiг весняними ночами
Складати тексти серенад
Зiграти сцени клоунад,
В хокей зимою вигравати,
З Шекспiра прочитать цитати,
В умi мiг вичислить квадрат
I в п'ять ходiв поставить мат.
А там де ми даремно тужим
Вiн завжди залишавсь байдужим.

вікна на схід
я п'ю каву і дивлюся у вікно.
зараз п'ють каву мої сусіди
друзі знайомі
жителі міста
кілька туристів
один бухгалтер-філателіст
(він тут у відрядженні)
дехто вже снідає
дехто ще спить
дехто включив телевізора
чекає новин , дивиться спітч

а в моєму рукаві сонце
зараз на Землі ніч

В блакитнім небі білі кораблі
По вітру підняли важкі вітрила.
І сивий ворон відлітає від землі,
Розправивши свої старечі крила.

Він бачив тих трагедій пантеон.
Був свідком, випадковим глядачем.
Як люди знову сотворили Вавилон,
Як грались з Прометеєвим вогнем.

Він бачив тих шляхетних вояків,
Що намагались наслідки спинити.
Обличчя згадує їх дочок і синів,
Що так і не пізнали, як це - "ЖИТИ".

Він бачив тих, хто слухать не хотів.
Усе це божевілля, весь процес.
Всіх, хто із мрії, "зону" сотворив -
Червоний, окривавлений прогрес.

Байдужість без жалю і співчуття.
Брехню співали, наче солов’ї.
Закрили очі, наплювали на життя
Заради величі червоної сім’ї.

Померле місто, геть пусті дома...
Над ними пролітає гордий птах.
Давно уже нікого тут нема.
Лиш пам’ять у мільйонів на устах.

. . .

В блакитнім небі білі кораблі
Милують око тисячам людей.
На них у Вирій відлітають від землі
Душі із міста троянд та дітей.

(При желании можно напевать) :)

Cладковатый привкус яда –
райских яблок полон сад,
заработана награда
много лет тому назад.

Разлетелась на осколки –
то ли в сердце, то ли в глаз,
те осколки были колки –
никого никто не спас.

Был один осколок – мальчик,
а другой – его сестра,
чертит слово тонкий пальчик
между завтра и вчера.

И служила правде вера,
только чья же тут вина,
что любовью стала мера,
одиночеством – цена.

Эй, родные, чьи вы, где вы,
неужели «Аз воздам»?
помнишь: первой была Ева,
помнишь: первым был Адам…

Кому добре жити
В Україні милій.
Ціни піднімаються,
Як на морі хвилі.

Галопом в Європу
В ринковий вояж,
Пуста у нас валіза
Ось увесь багаж.

Швидкими темпами
Ми біжимо у СОТ.
Пустий гаманець,
і бідний народ.

Ти впала у мене на очах, як сніг із неба.
Не гадано й не ждано я зрозумів - Ти ... ангел,
Який прилетів до мене, щоб змусити повірити в життя.

Я зрозумів Ти- ангел.
Мій єдиний і неповторний охоронець.
Такого більш ніде не знайти, як Ти!

Життя...життя,
Та що там то життя проти тебе - безглуздя.
Ти більша за нього, Ти - ангел.

Хай забудеться усе, що було так потрібно.
З Тобою я взлетіти в небо можу,
З Тобою я і смерті не боюся.

Ти подарувала мені майбутнє - світле і чисте.
Ти моє вино, яке б я пив і не п"янів.
Ти - мій ангел.

Мій Ангел... Ти - мій ангел.
Я тебе підійму, обійму, пригорну і більш ніколи нікуди не відпущу.
Тому, що ти - мій... мій ангел.

Вночі місто Лондон – замріяне лоно.
Вночі місто Лондон то люди льняні.
І пізнє таксі так незвично, полонно
по лезу води проводжа ліхтарі.

Залізний грифон чи іржава химера,
покірно чекає у світлі вітрин.
І кажу до себе я contra spem spero.
Як, ніби, девіз неминучості змін.

Світлина. Все інше невпинно зникає.
Як грона дощу, блискавиця та грім,
незнана людина з цигаркою й чаєм.
І щось трохи більше... Того окрім.

Поперед перехрестям завжди відчутно свободу вибору і бензиновий запах ризику розбити автівку.
Триєдиність буття і його двоодинокість. П"ять пальців складають по-різному йогини і християни.
Кольорові жахи і сірі буденні ромашки. На лугах чи то глюків - чи то дитячих фантазій.
Прихистки душ - незабажанні миті реальності. Пропливають за вікнами. Вікнами. Вікнами. Вікнами.

Спи,
Моя любо дитино!
Спи,
Доки прийде Час
Й принесе
У твій світ неспокій,
Тривогу
І ночі безсонні.
Безжально,
Фатально,
Невпинно
Наближаються і до нас
Невблаганної
Долі кроки,
Щоб зігнути нас
У поклоні.

Спи,
Мій улюблений сину !
Ти вперше
Підіймеш свій меч,
Коли
Чиясь кривда зухвала
Безхмарний
Твій світ потривожить.
Чекай
На свою годину -
Колись
Ти ввірвешся, мов смерч,
У життя,
Де кінець - Вальгала,
Де лиш смерть
Твою лють стриножить.

Спи,
Моя люба дитино!
Не одну
Серед тисяч доріг
Ти ворожою
Кров’ю заллєш,
Домішавши
Туди й своєї.
Та не смій
Проливати невинну,
Бо домівки
Своєї поріг
Ти ніколи тоді не знайдеш
Й не почуєш вже
Пісні цієї.

Спи,
Мій маленький сину,
Під захистом
Неба і рун,
І хай
До світанку самого
Сни казкові
Тебе тримають.
Колись
У життя трясовину
Понесеш
Сотні стріл і струн,
Щоб прокласти
Ще далі дорогу
В ті краї,
Де нас не чекають...

На нашому подвір’ї
Красуня береза,
Струнка та висока
І завжди твереза.

Підклав я пляшку
Набрав з неї соку.
Смачний та прозорий,
Лиш боже нівроку.

Притулюсь до неї.
Станемо в обнімку,
Так солодко стане
Як з чужою жінкою.

Все горе прогоню
У весняний час.
Ти красуйсь березка
На подвір’ї в нас.

Як лягав я спати
Була тиха ніч.
Місяць йшов по небу
З зорями опліч.

Сяйво небесне
Пливло по землі.
Не було хмаринки,
Не було імлі.

Пробудився ранком,
А за вікном хмари,
Стукають в вікно
Небеснії чари.

Відкрив вікно,
Як би то сказати,
Кругом зеленіє
Важко передати.

Під вікном каштани
Уже розцвітають,
Як півні хвостами,
Гронами махають.

Кругом зеленіє,
Усе розцвітає,
З урожайним дощем
Травень наступає.

Сьогодні все було вороже надто:
Лукаві посмішки, глузливі голоси,
Не ті емоції, порожній натовп.
А все тому, що поряд був не ти...

Сьогодні я пожила ненавмисно
Чуже життя, а може – нічиє...
Хтось розв’язав разок свого намиста,
А я визбирувала... (Ніби то моє...)

Сьогодні вечір навіть не вітався...
Зустрів з підозрою, без звичної вже гри...
Поодинокі жебраки, сумна бруківка...
А все тому, що поряд був – не Ти.

Ви правду кажете, що богомаз я є і грішник

але ж ви всі чолом б'єте в паркет,

в своїх провинах каючись поспішно,

і молитесь... на мій автопортрет!


На ньому барвам вільно і розкуто...

Ах люди, ви вже вибачте мені,

що я, себе запрагши осягнути,

свій лик святим возрік на полотні.


Пробачте вже... Бо я оце уперше,

не вірячи ні вам, ні дзеркалам,

глуху стіну буденності продерши,

розкидавши зневіру, наче хлам,


прийшов до свята свого одкровення

й гострив думки для поруху на зло,

і чув: святилась кров моя у венах,

і чув, як німб освячує чоло.


Пробачте вже... й молітеся на мене!

А я піду ізнов у суєті

собі і вам шукати одкровення,

щоби повідати, що ви усі - святі.

Обережні сміються тихо,
Обережні тихенько ходять.
Обережних минає лихо,
І вони нікому не шкодять.
Не впадуть вони – не заб'ються –
І до всього швидко звикають.
Обережні тихо сміються
Із людей, що шляху шукають,
Із людей, що міряють небо,
Та із тих, що рухають зорі.
Зводять плечі: “Кому це треба?”
І хихикають: “Певно, хворі…”
Не бринять в їхнім серці струни,
Що вони у житті спізнали?
Над словами Джордано Бруно
Їхні предки ще реготали:

“Не буває, мовляв…”
Буває!

(Останнє прохання старого лiрника)

Переведiть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречцi стогнуть глухо,
Де тиша набивається у вуха.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де все святкують, б'ються i воюють,
Де часом i себе й мене не чують.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де я спiвав усiх пiсень, що знаю.
Я в тишу увiйду i там сконаю.
Переведiть мене через майдан

Переведiть мене через майдан,
Де жiнка плаче, та, що був я з нею.
Мину її i навiть не пiзнаю.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан
З жалями й незабутою любов'ю.
Там дужим був i там нiкчемним був я.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п'янi.
Мiй син тепер спiває на майданi.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть...
Майдану тлумне тло
Взяло його у себе i вело ще,
Коли вiн впав у центрі тої площi,
А поля за майданом не було.

1971 р.

Таємний обрій сірохвилиться,
І сивий шторм гука: «Алярм!»
Напружені залізні вилиці
Загубленого корабля.

Над світом темрява брезентова,
Бо захід крила позгортав.
Вітрисько де-не-де приземлиться
І знов у безвість відліта.

Ревіння хвиль у серце клиниться,
Жбурляє скалки міражу.
Готовий морю в пащу кинутись,
Щоб вимити з душі іржу.

28.09.07.

Плинних днів загубилася нитка
В кольоровім клубочку життя.
Перших віршів розтріпані зшитки
В білий вирій дитинства летять.

Порадію за пляшкою коли,
Що не впав перед ницістю ниць,
Що весну любив більше за школу,
Що щасливий тепер – не колись.

Реалізм – неміцний підмурівок,
Коли місто в облозі весни,
Коли клавіатура бруківок
Омузичує рими рясні.

Проясниться душа, наче люстро
Зі столітніх скарбівень-печер,
І весна, упізнавши, пелюстку
Скине брату свому на плече.

12.04.08.

А щастя є простим, як небеса,
Розлиті синьо ген за виднокругом.
Коли ти не клеврет і не васал,
І на душі не стягнута підпруга;

І по-піратськи свище в голові
Все той же романтичний отрок-вітер,
А білий день, ковзнувши по траві,
Вписав хапливо в пам’ять кілька літер;

В запиленій книгарні почуттів
Яскрава палітурка відшукалась,
І сиплються дива, мов конфетті,
Фарбуючи усе в барвистий хаос;

Коли підбори вже несамохіть
Бруківку топчуть ритмами квік-степу –
Це просто щастя. Просто у цю мить
Просте, як небо, щастя рветься з тебе.

6.03.08.

А на нашій вулиці зацвіли каштани,
Ми давно чекали їх - ось вони над нами.
Вітер ніжно гладить їх голівки білі,
Вечір тихо гасить їхні очі милі.

Давай, друже, підемо у нічну годину
І свічки запалимо - хай горять до днини.
Там органи ночі вже співать почали,
Там дзвенять над нами зоряні хорали.

Вітер в густих вітах вже знайшов свій спокій.
Він свічки хитає на кроні високій,
Їм розповідає про краї далекі,
Звідки прилітають срібнії лелеки

А ще, вчора, у мене
поцілили недокурком.
З якогось балкону
не надто висотного дому
на вузькій вуличці,
майже в центрі.

Сутінки.
стіни товсті
майже не
горять ліхтарі.
фон – небо – індиго.
Розлітаються іскри в повітрі.

Просто ще один привід поглянути вгору.

Я положил к твоей постели
Полузавядшие цветы,
И с лепестками помертвели
Мои усталые мечты.

Я нашептал моим левкоям
Об угасающей любви,
И ты к оплаканным покоям
Меня уж больше не зови.

Мы не живем, а мы тоскуем.
Для нас мгновенье красота,
Но не зажжешь ты поцелуем
Мои холодные уста.

И пусть в мечтах я все читаю:
«Ты не любил, тебе не жаль»,
Зато я лучше понимаю
Твою любовную печаль.

Плачет метель, как цыганская скрипка.
Милая девушка, злая улыбка,
Я ль не робею от синего взгляда?
Много мне нужно и много не надо.

Так мы далеки и так не схожи -
Ты молодая, а я все прожил.
Юношам счастье, а мне лишь память
Снежною ночью в лихую замять.

Я не заласкан - буря мне скрипка.
Сердце метелит твоя улыбка.

Ми, дзвіночки лісові,
Піднялися у траві.
Дінь-дінь-дінь! - в блакитний світ
Посилаємо привіт.

Дінь-дінь! - співає вся земля,
Дінь-дінь! - повторюють дівчата.
Дінь-дінь! - кличе всіх весна
В квітучий гай на свято.

Небо ллє свою блакить,
Вітер в листі шелестить.
Дінь-дінь-дінь! - летить, мов птах,
Й дзвонить ніжно у серцях.

Як почую твій голос в своїх думках,
Моє серце в небо лине, наче срібний птах,
І несе мене у південний край,
Де пливуть в імлі білі кораблі.

Кораблі, кораблі в золотистій імлі,
Ви у долю мою, як в легенду ввійшли.
Ви повік принесли у кохання і сни
Дивний клекіт весни, кораблі.

На морськім узбережжі, гулкім, сія твоя постать -
Синій профіль… І без тебе я, і без тебе я -
Корабель із мрій, що наснивсь давно,
Колихавсь між хвиль і пірнув на дно.

Останній грім давно скотився з даху...

Стекло по ринві сонце і дощі,

І у саду дерева вже без страху

Вдягають позолочені плащі.


Без боязні вдягають. Бо ніхто тут

За пишноту вже їх не осміє...

Займається на гіллі позолота,

І сад багряним маревом стає,


І закипа гарячим водограєм,

І б'є крильми жаркими у вікно...

Врочисто, гучно листя помирає,

А так вмирати вміє лиш воно

Скрипучі двері пам'яті причинено

і згадкам всім підрубано крило.

Біління снігу - п'яне і причинне

тіла тверезих вулиць пройняло.


І над ажурні вишукані русла,

де вже давно не бігає вода,

скорботна пам'ять пам'яті зависла,

згубивши слід останнього гнізда.


...А те гніздо - то біле, то червоне

свою барвисту сутність обмина,

у ньому пам'ять білої ворони

і сніг, і наші білі імена.

МУЗИКА


Десь у диві, у видиві вмовклих ночей,

у музичному лісі, на синім узліссі

цвіла, мов калина, віолончель

і пахло весною чиєсь піаніссімо.


І пахли зеленими зорями очі,

і у флейти-тополі благав хтось покаянь,

і смичком трепетливим свою жіночність

питалася скрипка: «Яка... яка я..?»


І бігла музична струнка олениця,

і птаха музична кудись летіла...

І стояла моя зачудована ницість.

Тремтіла... і деревом стати хотіла.

Не ходіте вовік по моїх ви стопах.
В нас немає законів. Лиш вервечка оказій.
Я світами пропах. Але я не запах
Ані кров,ю америк, ні європ, ані азій.
Мене звали жінки на діла, що не зовсім партійні,
І я кликав жінок на діла, не партійні також.
Але євнухів треба фригідній моїй Україні,
А як ні – голубих, лесбіянок – і не чужолож!
Але я чужо ложу, бо не маю я власного ложа,
на чужих простирадлах по підвалах валяюся десь.
Мою молодість крадуть м,які, як банани, вельможі,
Що майбутнє «дають», а не хліба насущного днесь.
Я вас чую повсюди, продажні братове-краяни,-
У турецьких хрущобах, у бруднім португальськім порту.
Ти скажи, моя земле, за які я гріхи окаянний?
Я ж любив тебе, земле моя верховинська,-
Безплідну й тверду.
Як живеш, моя земле?
Чув я, ніби там долар при владі,
Як по цілому світу.
Я до тебе вернутись хотів…
Обікрали слов,яни мене у міфічній Елладі,
І міжгірці-краяни рекетнули у чеських братів.
І тепер я – ніде.
Написав я листа в Колочаву,
Де любив я дівча,
Від без хліб,я маленьке й худе.
Вже моєю жоною її по селу величали.
Те дівчатко давно по борделях Європи гуде.
Трохи знов підробив. І напився. І в дикому танці –
То було в Аргентині – бачив я тільки голі тіла.
І на груди я впав старій, як Перу, негритянці,
Тільки пісня вкраїнська
Мені раптом по писку дала.
Знову я безробітний.
І куди себе завтра подіти?
Вже скопитився я,
Наче кінь молодий без підків.
І ридають по світу мої ненароджені діти.
І без мене Вкраїна відспівала з попами батьків.
Ну, а як ти живеш
Біля влади вкраїнської/, брате?
Кажуть, робиш Європу
В моїй верховинській глуші…
Я вернусь, Верховино,
Я до тебе вернусь умирати,
Я вернусь, Україно,
Я вернусь. Але вже без душі.
2002

Солдати війни
Надіньте медалі і ордени.
Знову у світі
Розкручують педалі війни.

Знову над світом
Збираються воєнній хмари.
Станьте на захист
Старі, бойові ветерани!

На ваших медалях
Відлуння війни.
Спитайте синів
чи хочуть війни?

Спитаймо в солдат
Що лежать в чужині
Чи бути у світі
І знову війні?

Хай скажуть
З постаменту солдати,
Чи хоче посилати в бій
Знову сина мати?

Солдати війни
Надіньте медалі.
Хай згинуть, як мара,
Хто розкручує
Воєнні педалі!

Вологі очі
манять блиском
смарагду і розлитої смоли.
Нав"язливе бажання
пальці умочити
у молоко білків,
лизнути і скривитись -
бо солодке,
а в тебе діабет,
а інсулін
в аптеки смт
давно не возять
і, тремтячи од страху
передозу,
завчасно вмерти
й гепнути
на білі кахлі,
залишивши когось
смутним й самотнім,
з неповним поглядом
зачерпнутих білків,
що тануть
на чужих долонях,
немов глазур
верхівки паски-
Христос воскрес,
а ти
всього лише
прозрів.....

Куди несеться життя і що думають ті, хто нас оточує?
Близькі нас рятують, прикрашають помилки,
Лиш би ми всміхнулись і залишились з ними.
Якщо ми оглохнем – ми не будем чути рими, тільки почуття,
Мої каяття за неправельні вчинки, які я завтра зроблю знову,
І яку сказати промову, щоб паралізувати масу?
Як відмити чорну краску зі своєї душі?
Чорна земля на нігтяг, покалічені пальці
– ти пережив вже стільки, що не відчуваєш страх
і тільки предків прах ганяється за тобою.
Подивись – хто в мене за спиною, дихає війною,
Колоною я не піду з вами, я вже стою коло брами.
Я скоро повернусь мам, маааам – я стрибаю з банжі,
Я в кругу тих, хто мене розуміє, не тліє, не проростає від дощу,
Я люблю вас і всіх прощу, якщо ви зробите те саме.


Вулиці проносяться перед очима і ось я перед твоїми дверима:
“Тук-тук – відкривай ципочка, в мене є кредитна карточка.”
Динаміки б’ють по скроням, випиті бокали з лимоном, з льодом,
Що тобі сниться, скажи мені, і звідки ти родом?
Як і ти, я стараюсь не опинитись за бортом.
Босі ноги на піску, ніжні руки тягнуться достати сонце,
Повалятись в хмарах, ми живем в примарах,
В твоїх очах карих – моє буття.
Камінь запущений у вітрину з вечірніми платтями лиш для того,
Щоб ти сказала круто.
Ми сміємось через верх, хоть і живем скрутно.
Брудно в словах наших стало, що аж повстало моє початкове я,
З роками припорошене пилом, - не відмиєш милом.
Я сиджу за столом з братом, з татом,
З яким я говорю і нічого не розумію:”Я СИВІЮ”, каже крізь зуби він,
-Я тоже, схоже ми похожі.
Обличчя пропитане сіллю, одежа прогризана міллю,
Хвалю – ви пройшли випробування, а я ....., а я піду!

Сховай свою недобру маску,
Сьгодні ми напишем в історії ше одну казку.
Закрути бутилку з спиртом – хай не вівітрює твою мудрість,
Свою злість ти породжуєш сам, - всміхнись мам!
Пройде трохи часу і ми будем дивитись на речі іншими очима,
Я точно знаю – тоді хтось стояв за дверима,
Безперервна рима, кольорова гамма в очах твоїх після пахнючого диму.
Кому ми довірям своє саме цінне і хто посміє порушити тишину,
Хто дасть справити свою вину.
Питання “чому?” постійно ставиш тому, хто запросто тобі не відповість ніколи.
До чортиків напились і поперикидали столи, з добром,
Давайте скажем хором, що все насправді круто, що все насправді смішно
Завтра я проснусь іншим, треба старатись, щоб бути кращим.
І як шкода, що ти не розумієш про що я говорю,
Вдвох – ми могли би добратись до моря.
В житті треба спробувати трішки горя для того, щоб бути стійким до подразнення.
Твоє власне зізнання в скоєному неправильному дасть початок збудувати в собі нову еру.
Непотрібний шмат паперу зі словами, які змінюють світогляд,
Навіть я не витримував твій погляд,
В боках колять рани, а золоті лани втягують тебе в сон.
Тут росте льон з якого ми прядем свої дні,
А вона глуха зовсім, стоїть посеред кімнати і бачить все довкола в незрозумілих для нас тонах.
Вітер розносив прах людей, які зажили спокійно,
Вечером всі ховаються по своїх домах, розливається веселість по фужерах.

Багаті постійно зляться, а бідні в грязюці валяються,
Хоч і завжди стараються.
Якось мені сказали, що моя грязна філософія закривавленого кулака
Накрилась з ногами: “Подивись, Дінг” – кричали, - “ніхто не пішов за нами”.
Ми маєм кинути все і піти захищати храми від тих, хто несе за собою темноту,
Дощ все змиє, навіть твою грязну міміку,
Навчись терпіти критику.
Головне не зійти з правильної дороги, не стати дураком,-
Ти маєш лишитись один-на-один зі своїм страхом
– це він тобі мішав дивитись на сонце.
І буть обережний з тим, хто буде наливати тобі чай,-
Най п’є перший.
Клацаєм зубами, щоб показати, хто з нас страшніший.
Хтось розкрутив дзигу, хто зав’язав цю інтригу? Хто веде гру? Хто стоїть біля мекрафона?
Прийде час, коли і з гордих впаде корона – майте на увазі.
Східний вітер висушував руки, дитячі крики, запах моря, стукіт в скронях
Я аж тепер зрозумів, що таке воля
Так хто ти насправді? – зніми маску, покажи обличчя!
Моя мрія, моя віра – вони мене врятують від сірих тонів,
Врятують моїх братів.
“В тебе на щоці шрам, звідки він? Я його вчора не бачив, я не бачив тебе вчора взагалі, де ти був?”
Говорив той, кому твоє життя було не все рівно,
Той, хто підняв тебе з землі, коли тебе копали.
Забудь про страх, я бачу тільки радість в очах,
Коли діти засинають в тебе на руках!


Встань з землі і не згінайся, навіть коли сипануть тобі в очі пісок,
Іди, зроби свій крок, не дивись назад, не піддавайся злим правилам
Це вони стирають з пам’яті ті фрагменти, яких забувати не можна.
Схоже, що прийшов час знімати останні мешти
І ти – сьогоді пів на першу зустрічаємось там, де й того разу.
Ми наділи камуфляж, намотали бінти, - додали трохи газу!
Нічні клуби, розфарбовані губи коло твоїх вух, щось шепчуть тобі
Аж схоплює дух,
Інтенсивний рух по обидва бериги.
Довкола люди, яких нічого не цікавить,
Що за кухар сьгодні в твоїй голові варить?
Напускають мені на очі дим, - думають я не знаю чого вони хочуть,
В твоїх ж очах лід один, “тупий кретин”- кричали в слід.
Мій дід казав, що треба стояти до кінця,
Але де ж та лінія за яку переходити не можна?
Ти її не бачиш, я її не бачу, через те і живем так мало.

Давай, родной, поговорим,
Пусть разойдётся ссоры дым,
И станет чистым небосвод,
Для нас звезда любви взойдёт.
Не будем спорить сгоряча,
Пускай горит любви свеча.

Давай, любимый, помолчим,
Сердца друг другу сохраним.
Давай не будем душу рвать
И боль обиды умножать.
Ведь так легко очаг разрушить,
Может лучше просто слушать.

Припев:
Помолчим, поговорим –
Разойдётся ссоры дым.
Будем много лет и зим
Я – любима, ты – любим.

Прощавай, садочок наш, прощавай!
Більше нас уранці не чекай,
Хоч який хороший ти,
Нам до школи треба йти.

Приспів:
Досить нам в садок ходити,
Ми уже дорослі діти.
Чуєш, як дзвінок співає -
Школа нас уже чекає!

Будемо за партами сидіти,
Будемо уроки ми учити.
Треба знати все навколо,
Усьому навчить нас школа.

Не сумуйте, іграшки, за нами.
Хоч уже ми й стали школярами,
Ви нікуди не зникайте,
Нас зі школи почекайте.

А може, не треба по вістрю між ребра,
по лезу по жилах, від краю за млість? -
добу вполювати, як левами зебру,
на миті роздерти її десь у дебрях,
а голос гострити об злидні та злість.

І ситим, крізь сито - крізь ситцеву сутінь
вбирати питоме питання, - кому? -
між зуби цідити слова болем куті
та станути пусткою в кут при покуті,
не видавши серцю й тугому уму -

де доля сльозами життя напоїла,
як сонце лягало на плаху землі,
як вроки знімали рокам переспілим,
а круки ходили по чорному тілу
протруплої холодом наскрізь ріллі.

І хочеться зміряти слів невагомість,
розбити склади, мов на щастя фужер,
та падати віршем у вічність, у кому,
лишаючи голосу линь та утому,
а погляду "далі" - "минуле" й "тепер".

І б`ються склади, а скалки - просто в груди,
а ті безупинням виліплюють стук
до неба, до Бога - до їх Робінгуда,
що цілиться в душу стрілою із чуда
і силу всиляє до немічних рук.

Та десь ходить крук
і виглядує очі.
Наш Отче,
покута -
то звук?

8 Травня 2008

Затертий спогад.
Ниє нижче пупа.
І якось все уже незрозуміло…
Упс, треба догляд,
Бо буде дупа,
Бо правда буде те, що я здуріла…

І треба спати,
І варто б вчитись,
Але кордон проходить біля крісла…
Але ж тікати,
Тим більше, битись,
Не вийде: я заглухла чи зависла…

Цікаво, небо
Сьогодні буде
Таким, як ось тоді – невипадковим..?
Мабуть, не треба.
Жду античуда:
Хтось промахнувся, вішавши підкову…

На видноколі гроняться вже хмари,

спішать громи на віче гомінке.

То не пускаймо снів своїх і марень

ув опустіле небо нетривке.


А вчуймо тишу - змучену і теплу,

і упадім на землю спраглу ниць.

Благословім дощу блакитні стебла,

благословім хвилинність блискавиць.


Благословім дрімотний гомін віча,

благословім і шепоти і грім...

Тоді погляньмо одне одному у вічі

і у зіниці блискавку зловім.

На тлі безсоння – тіло і оливи,
Бажання – як гарячка, хворобливе,
А лікуватись пізно, ніч уже,
І спогади розкраяні ножем,
І джем любові (яблука та сливи)
На хліб спливають золотим вужем.

На дні мовчання – днів німа когорта,
Кагор шумує у Дніпрі аорти,
А далі – де пісок-чортополох,
У чорній тиші – тепла ніч на двох,
І тих, що їм було усе до чорта,
Благословляє на світанку Бог…

востаннє твій хворий на голову голос почути
камінь з душі впаде – нема на чому триматись
жаль що в твоїй камасутрі відсутня поза спокути
тож – як писав чичибабін – їжте без мене томати

мені хай лишається воля її золоті абсолюти
її криваві тачанки копита і чортополохи
її важкі алкоголі її депресії люті
її жінки випадкові над урвищем в житі трохи

я знаю які одежі вдягають у ці дороги
які записки мотають які на світі міста є
востаннє твій хворий голос,
як хвіст ластів’їний – ноги
у чорних потертих джинсах
які уже не пам’ятають