Там де гори в гору в’ються
У тумані вершини
Знову кров ллється
Народ знову гини.

Споконвіку, як орел,
Довбуть серце Кавказу
Все же з того із кремля,
Не вимести заразу.

Зявилася з спокон віку
О, це вже не гоже!
-А чи довго ще терпіти,
Скаже милий боже?

Тим імперськім амбіціям
Що на світ зазіхають.
Від хана – Батия
Гени в крові мають.

Споконвіку народ мордують
Плюндрують їх хати,
Бодай кати поздихали,
Щоб в світі не знати,

Щоб не знали і не чули
Плачу материнського.
Не бачити попід тином
Блуду сиротинського.

Там де гори в гору в’ються
Виноград там в’ється.
Знову круки налітають
Знову кров там ллється.

Споконвіку, о так кати,
До яких пір терпіти,
Пора уже пробудитись,
Прометея діти.

У народу України
завжди на одного ворога більше,
ніж у народу Росії.
Якщо у народу Росії вороги –
комуністи, злодії, олігархи,
то у народу України –
комуністи, злодії, олігархи
і Росія – трьохсотлітній вовк.

10.08.08, Зошит «Дитячі віршики»

Чом, козаче, вірний друже,
            дивишся знизька?
Що за дума чорна суше
            душу козака?
Що то, брате, за причина -
чи ворожка наврочила,
коня втратив, чи дівчина
            в серце не пуска?

Ой, залізла, пане-брате,
            в серденько оса.
Заважає їсти-спати,
            жалить и куса...
Сам я пан своєї долі,
кінь гуляє в чистім полі,
та тримає у неволі
            дівчина-краса!

Козаку журба - не втіха,
            чи ж тобі не знать?!
Краще кинь об землю лихом,
            гіршого б не мать!
Покажи-но тільки хату,
до якої свата слати.
Та й весілля, друже-брате,
            будемо гулять!!!

Ой, не можу я вставати
            з долею на герць.
Бо кохання наше, клята,
            звела нанівець.
Щирим серцем покохала,
та недоля не дрімала:
не зі мною - з іншим стала
            мила під вінець.

Гей, козаче, утікаймо
            далі від гріха!
Тільки гляну - так негайно
            серце розпука...
Сідлай коня з полуночі,
та й поїдем світ за очі
поза чари ті дівочі -
            ось моя рука!

Ой, не можу, друже милий,
            то зі мною вперш:
так серденько прикипіло,
            що й не одірвеш.
"Гріх великий" - кажуть люди,
хто ж кохався - не осудить.
То ж хай буде все, як буде -
            долі не минеш...

"Люба яблунько, щедро вроди!" -
Так прохав садівник, я гадаю.
І за щирі невтомні труди
На гілках зарясніли плоди
Стиглі й крупні нового врожаю.

Того дня вгріло сонце, однак,
Як в дівоче - не в бабине літо.
Нащо сумнів? Було саме так.
Недаремно Ньютон Ісаак
В тінь подався, під яблуні віти.

"Тю! Всі знають, що далі було! -
Мабуть, скаже читач з нетерпінням. -
Впало яблуко, аж загуло,
І Ньютону воно помогло
Із законом земного тяжіння!"

Все так просто? Та ну? Та невже?!
А що кажуть гарячі французи
У вітчизні Гюго й Бомарше?
Скрізь "ля фам" необхідно "шерше"!
А де яблука - там і спокуси.

Жінка й кинула плід того дня
У Ньютона: зазнавши удару,
Ісаак очі вгору здійняв
І на гілці - ото яблуйня! -
Враз побачив гарнесеньку Сару.

Баба - зверху, а він - унизу.
Звісно, погляд ковзнув під спідницю.
І засік, чесно вам донесу,
Литок, стегон звабливу красу
Й не прикриту трусами... дурницю.

Гарна дівка не важить, як слон,
Але гілка зненацька як хрусне!
Стерво - в руки йому, і Ньютон
Під тяжіння потрапив закон:
Те тяжіння було - до спокусниць.

Ох і честі найближчим кущам,
Гріховпав де сам геній миттєво!
Ну не кожній же Сарі - Абрам.
Та й Ісак тоді став, мов Адам,
А та Сара - звичайно, мов Єва...

І лише як гріха відкусив
Вчений муж, наче фрукта смачного,
То відкрив: шльоха диво-краси
Впала зверху, хоч він не просив,
За законом тяжіння земного.

...А я можу хіба довести,
Що неправильна версія звична?
Ні! Одначе - Ньютоне, прости -
Я вам змушений доповісти:
Ця, із Сарою, - більш романтична!

(Чи доречніше - "більш еротична"?)

В Горі - горе. Ридають гори,

гори ранами розверзлися.

Знову бомбами до покори

закликає Москва Тбілісі.



Знову танками брат на брата,

У полоні старих химерій

у столітні кордони убгати

всі колишні уламки імперії.



І усе знайоме до відчаю

по Іраку й Афганістану.

Миротворці, що мир засвідчують,

засвітивши пожежі фану...



У вогні імперських ілюзій

вже за мить запалає Грузія.

І так близько Свята Софія...

Боже праведний, зупини їх!

Мандруємо з Іванком автостопом
Нас до кордону віз якийсь камаз,
Тепер на Раву Руську і в Європу,
А там ЄС загинути не дасть…
В Італію! До Риму, чи у Ніццу.
Я хворих доглядатиму бабусь,
Іванко мій розвозитиме піццу,
Я жодної роботи не боюсь.
Куплю собі рожеві черевички,
Панчохи з пояском а ля Париж,
Забудемо жебрацтво й давню звичку
Дорогами ходити босоніж…
Та раптом зник Івась! Куди подівся?
Де брат стояв – тепер автомобіль..
І чую голос: «Я води напився,
з калюжі, де проїхав цей дебіль…»
Отак перетворився він на прадо…
Хто пожаліє сиротинок, нас?
Але ж сльозами горю не зарадиш!
Тож за кермо, натиснула на газ!
Проїхала по трасі метрів двісті…
Вбік занеслО, буксую у багні…
А тут ДАІшник з криком: стій на місці!
Міліціянти, допити, Стогній…

Б есцельно ПЕРЕКРЁСТКИ УЛИЦ
Л овить и ладить в КРЕСТИКИ ПРИЦЕЛА,
А укать, чтобы ПОУТРУ ПРОСНУЛИСЬ,
Г олубить, нежить И ТЕПЕРЬ ВСЕЦЕЛО
О твергнуть: нет, не МНЕ ПРИНАДЛЕЖАТ,
Р азочарован. В МУСОРНЫЕ БАКИ -
О тселенные СЕРДЦА ЗАКОУЛКИ -
Д обра искать поЛЕЗУ, КАК СОБАКА
Н е для того ли, ЧТОБЫ В НЕДРАХ ГУЛКИХ
О твергнутые ЧУВСТВА РАЗГРЕБАТЬ
М охнатолапо? ТОЛЬКО ОТЧЕГО-ТО,
У силив эхо, ГОРОД МОЙ ПУСТУЕТ
П од шорох слов "I BELIEVE I GOTTA…"
И дальше "…KILL MYSELF". ВПУСТУЮ
Р аскаянье, где ВПРОЧЕМ, ВСЕ СЛОВА -
А нтимиры для истин. КОРОНОВАН СНОВА
Т ираном - САМ СОБОЙ - НА ВЛАСТЬ Я.
У молчаньем ли (и ТОЛЬКО?) ЗАШИФРОВАН
неразрешимый РЕБУС В СЛОВЕ "СЧАСТЬЕ"
тоскою не по МНЕ?.. НЕ РАЗГАДАТЬ.
_____________________
* правая часть строк (большими буквами)
- это теперь удаленное автором
со стихи.ру (Вэльд)
стихотворение "Город" (другие стихи
автора находятся на странице
http://www.stihi.ru/author.html?tormento)

не потребую тебе. можеш іти. дякую
чарчину "за щастя" десь за порогом розбий
за яким хочеш. я не була для тебе вартою
твоєї любові і віршів твоїх про біль
можеш іти. Для дверей є спокуса - протяг
зачиняй за собою. валізку свою візьми
проганяю тебе, як того хто вкрав мій спокій
і мою ілюзію що з двох утворилось "МИ"
я кумедна мабуть... слова мої так божевільні
наді мною смієшся. я та, що виношує Ніч
я пробачу тобі... ці любові такі непостійні
я пробачу усе... ти більше мене не каліч

я зістарілась сильно, телефізора хочу й тиші
не чіпайте мене в мене сиве волосся й сни
ти пішов як торік, залишивши по собі вірші
і три гіга знимок, що досі ще хочуть весни

Мухи на моїй стелі
вишикувались у гебрейську зірку,
я йду за тобою, месіє
трубопроводів й сміттярок.
Віра моя глибша
за тектонічні розломи, осяйніша
над купу жерсті.
Коліна мої порепані від поклонінь
тобі, о владико,
пальці, складені до молитви,
пахнуть цибулею й сиром
а твої - молоком і медом,
що, безсумнівно, приємніше.
І тому я іду на запах
і наосліп.

"Самотність на колір біла... Самотніст на колір сіра... Самотність на колір чорна..."

розписавши в кольори самотність
це прокляття впало на обох
і тоді носила в собі гордість
а в тобі в той час уже жив Бог
А дорогу вибрати так складно
білий кажуть то є чистота
не потрібні всякі зорепади
Бог тобі потрібен а не Я
все сіріє чітко за прокляттям
ти ідеш до свого вівтаря
я на тебе впала тим нещастям
забираю з стін монастиря
все чорніє. Смак смола не має
чим моя любов тобі не Бог?
дівчина що віддано кохає
і кохання хватить на обох...
розписавши в кольори самотність
біла
сіра
чорна
лиш слова
проклинаю віршики сьогодні
що пророцтвом впали на життя

А більше не можу! І справді таки не можу
Не пожаліюся, друже, а просто поплачу
Ти бачиш сьогодні саму на себе не схожу
Голодну і втомлену на розуміння жебрачку
Вибач мені коли і не так десь казала
Друзів ж бо знаєш так легко чомусь не знаходять
Печево в мене солоне як зрештою й кава
І будні у мене на солоне багаті сьогодні
А більше не можу! Зі щемом тобі зізнаюсь
На своє сумління поклала важкезну ношу
Не пожаліюся, мабуть, я так зникаю
Я більше не можу! Вбий мене друже, прошу!!!
Літо втопилось в брудній і холодній річці
Небо прокисло і Ніч відігріє сиру
А в сина в очах залишиться слово "Вічність"
і мама яка поступово втрачає силу!

Одно, друге, третє,
Гарненько, рядочком,
Слоники рожеві
Гуляють по садочку.

Для того, щоб заснути
Порахувать їх маю
Вони ж ворушать вухами
І йдуть не по порядку.

Зривають квіти хоботом
І чухаються спинами
Об дерев’яні стовбури
І кущики малини.

На місці вперто топчуться
І створюють затори
А їх лукаві посмішки
Геть відганяють сон.

Таецюють навкруг клумби
Виводять піруети
Чи сальси, а чи румби
Так по-слонячи «легко».

Пустують і гасають
Так мило, наче діти
В своїм слонячім Раю
І роблять тільки збитки.

А ще до того ж крила
У них звідкись узялись
І слоники щасливі
Злетіли попід хмари.

Тепер вже в теплій Африці
Гуляють по савані
На сонці вигріваються
Й вимахують хвостами.

Вже там хтось непокоїться
І мусить рахувати
А я з чистою совістю
Нарешті можу спати! :)

Выхожу я на балкон освещённый
ночными фонарями.
Мчится месяц, галопом конём
Над ночными реками, садами.
Звёзды мерцают в небесной синеве.
Ох, как хочется помчаться,
Покататься на луне.
Между звёзд небесных птицей
Улететь в далеку даль,
Позабыть горести и печали,
Догонять свою удаль
Молодецкую,
Что умчалась между звёзд
Где то скрылась в небытия
Только память и осталась
От молодецкого бытия.

Я хочу тебе бажанням нестримним!
Я мрію про тіло твоє, про дотик, любов…
Щоб стати з тобою єдиним,
Й кохати тебе беззупинно…

І обіцянки не треба мені!
Коханий, це ти, мабуть, винний
У тому, що так спокусив,
У тому, що ніжно любив.

Я хочу тебе!
Так не личить казати жінкам,
Та не суди сурово мене,
Це ж тільки бажання… Та сильне яке…

Ти як солодкий і спокусний подарунок
як недосяжна, заповітна мрія
і я не знаю де від тебе є рятунок?
І жити не для тебе я не вмію.
Ти ліпиш з мене все, що лиш захочеш
і я тобі слухняно піддаюсь,
то можеш подзвонити серед ночі,
то зникнути... А я тебе боюсь,
боюсь очей твоїх джерельного відтінку
і голосу, і слів твоїх п*яннких,
боюся дивної твоєї поведінки
і втратити тебе боюся назавжди.
Пробач мені за мої одкровення
і за здригання в голосі прости!
Ти сон мій найдорожчий- нездійсненний
і сенс мого життя то тільки ти!

Життя за дивом пізнається,
без дива – то не є життя.
Якщо в собі себе відтяв,
одна частина продається.
І сам не знаєш, де то гірша
і не вгадаєш де той шлях
до тих винагород і блях,
чи до останнього рядка із вірша.
І все життя ідеш до дива
і крок за кроком відстаєш.
Аж поки світ не впізнаєш:
чи сльози то, чи Божа злива.
І як мені того не знати,
що диво – кожен – то є сам
і нива, і вишневий сад,
і та країна, що є мати.
Чого ж маленький та безликий –
в своїм, але чужім краю
мордуюсь в пеклі, впізнаю
не лики, а чужинців пики.
І де ж те диво? Нам на горе
не в рідній стомленій землі –
у несвідомості в імлі,
де не святий свідомість оре.

Під самотню музику мого фортепіано
Затанцюють кришталеві сльози у очах,
І закрутять нас в стрімкому вирі ніжні трелі,
І різке стаккато вколе і уб'є печаль.

Булий такт спочатку враз поверне хитра кода,
І замкне страждання у один великий круг,
А бекар зрадливий знищить злісну непокору
Тих дієзів та бемолів, що розносять бруд.

Чорні ноти сумно розпливуться на папері -
Пальці в силі встати у свій власний вільний вальс,
І відізвуться на пісню альти і сопрано,
І відлунить глухо в мороці тужливий бас.

Клавіші від дотику у тиші грають й творять
На свій лад й манер важку мелодію життя,
Без підказки, без чужої волі линуть сміло
З мого серця тепла пісня й щирі почуття.

Я хочу заблудитись в твоїх снах
Кохання трунок випить до останку,
Щоб розбудився з сумом у очах,
Шукав зі мною зустрічі від ранку.

Я хочу стати вітром весняним,
Мовчання теплим подихом зігріти,
Щоб розтопився холодок щемкий,
Слова до тебе заквітчаю в квіти.

Між зеленими диво-шатами
Заховався пахучий цвіт.
Поміж кленами, між лапатими,
В’ється стежечка до воріт.

На стежині тій, в ночі синії
Зустрічала любов свою,
Дні відлинули пелюстинами,
Загубилися у гаю.

Між зеленими диво-шатами
Стелить травень мої літа,
Поміж веснами, між крилатими,
Моя доленька пророста.

Любовь без ответа –
Житейская проза…
И прошлым согрета
Я в злые морозы.

Лететь против ветра
Не так уж и страшно –
Любовь – лучик света –
Мир делает краше.

Она лучезарьем
Сменила день хмурый! –
Пусть дерзко признанье,
Зови меня «дурой»,

И я не обижусь,
Ни капельки,ПРАВДА!
Любовь без ответа –
Как капелька яда.

Заплющив очі степ, у ковилу сповитий,
Повітря аж пашить від полинів гірких,
А у траві сюрчить цвіркун несамовито,
І поринають в сон старезні вітряки.
Їм сняться байдаки у межиріччі Буга,
Козацькі курені, полковницький пернач,
Багаття у степу, копит далекий стугін,
Забутої доби жіноча пісня – плач…
А як зайде у степ ранкова прохолода,
І схлипнуть від роси блакитні васильки,
Розвіє сни гіркі той вітерець - заброда,
Що у забудьках спить за вигином ріки…

*забудьки - степова трава з дрібними жовтими квітами (чорнобил, нехворощ)

От Вас!!!!! Не ожидал такого.
Вы были для меня Звездой,
Далекой нежной недотрогой
С неведомою мне судьбой!
И вдруг - в траве с каким-то хамом!
Он под себя всю Вас подмял!
А Вы ему еще про "позу"...
Прочел и тут же зарыдал!

Майкл Муд 07.08.2008

О нежный мой! Утрите слёзы!
(морозы, козы, розы)... Позы!
Где мой платок? Проклятый Яго
стащил и машет, словно флагом!
Души, о мавр! И будет мало!
Ведь предала я идеалы
с каким-то хамом, на траве!
Жестокий мир, сердца жестоки!
И совершенно не внове
страданья Вашего истоки.
Ведь то был муж...
кому он нуж...
взялся за гуж...
а коль не дюж...
И не сезон на груши... Вишни
на простыне теперь излишни.
Невинность глупую блюдя
вот-вот покатишься к... кудя?
Тудя, где звезды на подушке,
где нежных глупостей на ушко
нашепчет кто-то недотроге
с далекой светлою судьбой.
О где вы были, ангел мой,
когда, застыв на полдороге,
неэрогенно и убого
он тупо засыпал под утро,
не изучив из "Камасутры"
той интереснейшей главы,
которую читали Вы?
Звезда погасла. Идеал
развеян по ветру. Финал.
7.08.08

Ми різні люди? Ні, не вірю,
Хоч стільки літ отак живу:
Рахую зорі у сузір'ях,
А ти чомусь — лише траву.

Сімейній злагоді загроза?
Та вихід знайдено. Авжеж!
Нам треба поміняти позу,
І ти зірки побачиш теж!

Сидить мати біля хати
На призьбі, зажурилась
Було дітей повно в хаті
Сама залишилась.

Розбіглися по світу
Як мишенята
Вже не мила і не рідна
Пуста стала хата.

По куточкам сум співає,
Журба завелася.
Сидить стара і думає
Куди б подалася,

Щоби смуток розігнати
І журбу із серця,
Пішла вона до колодця
Несучи відерця.

Набрала із криниці
Чистої водиці
Постояла, заплакала
Пішла від криниці .

Сила уже покидає
Не зможе робити
Із ким старій вік свій
У світі дожити?

Троянда
зорю не шукала
майже прикута до гілки
шукала чогось і не знала.

Троянда
а ні мудрості, ні тіні не шукала
у мареві ранковім
шукала чогось і не знала.

Троянда
троянди не шукала
нерухома під чистим небом
шукала чогось і не знала.

Текст оригіналу
CASIDA VII
CASIDA DE LA ROSA
La rosa
no buscaba la aurora:
Casi eterna en su ramo
buscaba otra cosa.

La rosa
no buscaba ni ciencia ni sombra:
Confín de carne y sueño
buscaba otra cosa.

La rosa
no buscaba la rosa:
Inmóvil por el cielo
¡buscaba otra cosa!

«Душа летить в дитинство, як у вирій,
Бо їй на світі тепло тільки там»
(Ліна Костенко)

Щоб зробив хтось чари-мари
Та й відніс мене за хмари…

Високо-високо, далеко-далеко,
Щоб я стала немовлям в прихистку лелеки.

Щоб той лелека заблукав,
Не в ту количку мене вклав…

Бузьку-бузьку, не калатай,
Бо почують мама й тато
І пошлють мене просити,
Аби мати за що пити.

Бузьку-бузьку, чорно-білий,
Я додому йти не сміла,
У підвалі пес кудлатий,
Притулюся – можна спати…

Бузьку-бузьку, пташе милий,
Більше я не маю сили…
Я колись була в лікарні –
Ти не знаєш, як там гарно!

Ой, зроби ті чари-мари,
Понеси мене за хмари…

Високо-високо, далеко-далеко…
Там залиш мене, а сам вертайся, лелеко…

Не пущу я свою душу
В те дитинство проклятуще!

1
Тугими сплесками обласкуючи тіло,
Спливаючи пестливо і пустотливо,
Щось жебонить вода,
Що їй властиво,
Бо вод німих текучих не бува.
Під люстро замасковуючись вміло,
Верб віями притінивши стидливо,
Ховає всю сваволю й дивне диво –
Ми віримо в дзеркальні ті дива!

2
Проблиск місяця маною в глиб води,
А вона лілейно вабить – підійди!
Може, личко вмити схочеш –
В напівусміху вжахнешся – хто лоскоче?
Хто сміється плинно так, сріберно?
Що вода забрала – не поверне…
Хижа, хтива, щедра і живлюща –
То душа самотня жінки суща.

1.
Не потрібно людині пекла –
Їй достатньо відсутність чуттів,
Щоб й надалі ось так запекло
Не визнавати своїх гріхів.

В цих тенетах беземоційності
Крок за кроком темінь і сон,
Але смерть розбудила цінності
В нечутливості бачиш фантом

Ницих слів, ницих дій та злоби -
Замість них тут лише двобій
Болю й серця живого стогони
І відсутність здійсненних мрій.

2.
Це - планета спокути й нечутливості
Розплата за чорні діла та душІ хтивості.
На ній немає жодного чуття чи дії
Похована душа навіки злими своїми посівами.
У кайданах томиться і немає спасу їй
То не пеклом зветься планета ця,
А спокутою шляхом відсутності чуттів і подій.

1.
Між "мати" і "бути" велика прірва
Всю владу здобути - найвища є міра
Та смерть Полуду сміливо зірве
Врятує від страти хіба що віра.

І зорі в небі віконцем збудять
До раю двері відчинять будди
Волають химери в облуднім суді
Як явиться Бог - то лиш звідусюди.

Прочистить горло, почне з "Осанни"
І міру визначить і світу й зрадам
Всі церкви вкриє пророцтвом Панни
Й поверне владу Природнім Радам.

Сотворить з Книги Буття Колиску
Буденне "мати" як Дієслово
Замінить Іменником "Мати", й риску-
Тире поставить: Думка-Слово,

Що рАзом булИ й назвались Богом -
І розпочались Життя Пороги,
Звели до вічності всі незгоди...
Ось так народиться Богомода.

2.
Подарував ключі від всіх своїх церков
Бери - й роби тепер, що хочеш, з ними.
Долай замки усіх таємних змов
За ними Бог постане майже зримим.

Тебе, вразливо, візьме в білі руки
Не приголубити, а так, для справи Світу
Й не збереже Дитя своє від круків -
Усе заради ще новішого Завіту!

І в храмі новому, омріянім віками,
Постане Сам - величний, Сином славний!
І не спокусять вже даремними дарами
Церкви. Ключі їх розгубили вправно.

Бажання є, немає слів,
Все буде так як я хотів.

Желание.

Желание есть, нет слов,
Всё будет, так как я хотел.

не забереш з собою
бо дві косички ще змалку
врослися корінням
у небо волинське

ніхто не зрубає
стовбур родоводу мого племені

зможеш бути лише туристом
у світі модерних кав"ярень
і середньовічного повітря
нанизаного на куполи собору

моє споришеве подвір"я
ніколи не стане
прирученим газоном
ти можеш на нім
побудувати капличку
і приносити у жертву
квіти для Лади
задобрювати місцеву владу
і голубів
та всеодно будеш чужаком
у зграї пралуцьких ворон

Каштани коло школи зацвітуть
Мого дитинства світанкового,
Та в цю весну мені не принесуть
Тремтіння серця щоранкового.

Дзвінок дзвінкий у класи не гукне,
Щоденник мій залишиться пустим,
І зелень сосен вже не огорне
Мене знайомим запахом густим.

А за вікном жовтіє обліпиха,
Її плоди зірвати прагне хтось.
Вже не нашепче подруга із тиха
Свої секрети, не підкаже щось.

У гості не зайду в бібліотеку,
І булочку скуштую вже не я,
Кущі троянд не помилують око,
І їх краса вже стане не моя.

Та спогади не стліють аж до смерті,
Шкільні роки у серці житимуть завжди.
Й обійми вічно будуть розпростерті
В старого дуба, що не знав нужди.

Зламалася залізна клітка сліпоти,
Прозріло раптом нерозумне серце -
У ньому можеш жити тільки ти
І почуттів твоїх й моїх озерце.

Я скажу ні чужій прикрасі,
У неї інша доля,
В нас своя,
Хай попливе у своїм часі,
В якім ніколи не появлюсь я.

Відкину всі людські стереотипи,
Що створюють невидиму стіну,
Я так бажаю без турбот любити,
А всі помилки враз я прокляну.

В бездонній тиші невимовних слів,
У лабіринтах щирих почуттів
Застигнем німо вранці, на світанні,
Аби скупатись в ласці та коханні.

Блакитне небо, золотисте сонце
І стук дощу в твоє віконце -
Все навіватиме ураз тобі
Яскраві спогади.
Кінець журбі.

Розірветься туга тонка струна,
Й каньйоном полине раптово луна,
Й назад повернуться твої слова,
І з'явиться знову надія нова.

Петре, вертеп
нині. Нінин
Марк несе весен крам
од Ісуса. Шано - О, наша сусідо -
я і ти - литія.
Села. А лес,
а ми - за ними. Зорі завиво овива зір озимина. Зима.

6 Серпня 2008

У Морквини іменини!
Запросила цвіт родини,
Запросила на обід
Майже весь городній рід.
Йде у гості Капустина,
А за нею - Цибулина,
Йдуть Буряк, Томат, Квасоля,
Ще й смаглява Бараболя.
Поспішає Кріп, Петрушка,
Вже грибна чекає юшка,
ПампушкИ ждуть і сметана.
Ось Часник ступив на ґанок:
- Відчиняй нам, господине!
Борщ прийшов на іменини!

прядет ушами непогода
в вожжах холодного огня
и мира действо происходит
кружа поодаль от меня

следы под снег и незаметно
размеренный дозорный зверь
меняет небу корку света
на канитель и круговерть

уснувшей у вершины века
мне сновидения легки
и сердце катится по снегу
к обрыву умершей реки

Лівійський виноград рабині міднолиці
І цівкою солодкою шербет
Без умислу на плечі в ноги жриці
Уяви позирк подих тет-а тет
Рисунок гіменеєвих тенет
Короткої туніки половини
Іспанський ритм нахабних кастаньєт
Нарешті курс нової бригантини
Атол де крик де зграєю пінгвіни.

Не пиши мне ни слова, ни вздоха, ни взгляда,
Не пиши никогда, ни верлибром, ни белым,
А тем более в рифму хореем и ямбом,
Если так уж паскудно и все надоело.

Не пиши мне стихов, из-за ноющей ночи
Лето долгое, жаркое, невыносимо
Мозг шалеет, кипит, по ночам кровоточит,
Ни заснуть, ни проснуться, ты вспомни ту зиму,

Где нам было тепло от зажженного сердца,
И вокзал не кривил прокаженную морду,
Мир был светел, сплетенный из снега и терций,
Восклицая для нас доминант-септаккордом.

А теперь, когда мир истерично и грубо
Наш вокзал отравил, затопив своим ядом,
И ты чаще сжимаешь колени и губы,
Не пиши мне ни слова, ни вздоха... Не надо…

Устала играть, утомилась всего лишь девочка. С такими же «долго и счастливо» и чтобы потом «в один день». Что с тобой делать, о щенячья великая нежность от которой коньячный сплин, мыслесплав и мозги набекрень?
Если это была ступень на пути к пониманию важного-нужного, вышло: долго и слишком держалась на ней. Остальная лестница давно отправилась дальше блуждать в мироздании, собирать своих, настоящих парней.
И такая жалость возникла, жалясь. Ты хотел промолчать, не болело чтобы.. да чего уж там…всё равно теперь - говори. Слава всем святым тебе далеко до глобы и вообще до синоптиков, скептик мой, просто живи и не ври.
Кто из нас в пути задержал другого, как конвой полночный, дневной дозор? Кто из нас двоих не желал плохого, а с хорошим – хренушки, - форс-мажор? Кто из нас из себя первым выйдет, и первым за спичками с солью вернётся кто? Кто понять успеет, что всё синхронно, зеркально, точно на целых сто?

Позлітались сатаністи
на релігії руїни.

Зголоднілись. Що б поїсти?
З’їли захід України.

4.08.08, Зошит «Дитячі віршики»

Не покидай батька неньку
І рідну хатину
Не гонись за щастям
У чужу чужину.

Чуже сонце не таке
І не так тепло гріє,
Будеш вітер зустрічати,
Як з родини він завіє.

Зів’яне серденько
Як трава у полі.
У чужині нема щастя
І не знайдеш долі

Щастя доля ,сиротина
У рідному краї,
У рідні хатині
Тебе там чикає.

Відкрив я двері Золотим ключем,
Зайшов у вільний і новий театр,
А через тиждень дах уже тече,
І треба кошти, щоб перекривати.
А через місяць – застарів дизайн,
Старі лаштунки вийшли вже із моди,
І треба кошти віддавати за
Нові стільці, куліси та комоди.
А через рік новітній Карабас
Зробив заяву про права на власність,
І хлопці в масках захопили нас,
Бо ми ж ляльки, не наш закон і гласність.
І ось тепер ми знову висимо:
Той на гачечку, інший на гвіздочку,
І наш хазяїн, цілковите чмо,
Пускає наші речі з молоточка.
І просто на очах широких мас
Експлуатує наш талант і працю,
А папа Карло в цей трагічний час
Піариться на фотках папараці…

Ніч важка. Аж видавлює шиби і проситься в дім.
На мовчання зривається крик. Не приходь. Не пущу.
У порожніх кімнатах без вітру без втрати і змін
Не молюся, німію і прагну затято... Дощу.
Не приходь. Мої рани іржавіють. Небо палке.
Воно рветься на хмари і падає клаптями вниз.
Я – земля. Я – трава. Я ловлю це натхнення терпке.
Я стою на межі, де між мною і болем – карниз.
Де між мною і небом – стрімке роздоріжжя вітрів.
Я торкаюся скронь, я тамую вогонь і блакить,
Що по жилах бурхливим потоком тече і напів
Розривається колір. На чорне і біле. Дощить....

Расставанья час
не проглотит нас.
Расставанья песнь
приравняй к "я есмь",

И сними с ножа
крем садовых роз.
Прошепчи из слез:
"Это вас я ждал".

Но жесток исток
наших сил и сел.
Как роса - родник,
так наш конь - осел.

Ты стоишь в пыли.
Ожидая ли?
Или срок иссяк?
Расставанья клин.

Нас вела в ковыль
стая знойных лет,
заманила в быль,
как в горах - рассвет -

Так лежал на нас
белый призрак дня.
Расставанья час!
Не забудь меня.

Так огонь побеждая,
так пылающий факел -
страх - землей из сарая,
забывая заплакать,

веру в сердце сжимая
в кровь, не чувствую боли.
Локти в шрамах - живая.
В горле жало. И солью

Тьма отравленных писем
прилипала к забору.
"Нам поспать бы" зависло
У шатров рыбнадзора.

Не качалось бы море,
Берега б не кончались,
Не нагайкой - но шпорой
прогоняя печали.

Твой тихий голос
манит манит
и в даль уходит
магнит и магия
шагни и пропасть
пещеры вроде

твой дом как остров
никто не знает
назад дороги
войти не просто
мостов не видно
да мало роста

и нету глаз на
такую роскошь
такую бедность
твой дом (a house)
твой дом не губы
погубит ревность

а тихий голос
хочу оглохнуть
не слышать вовсе
болит не рана
кричу вопросом
ты жутко странный!

Май 05

Пролітають крізь серпень краплинами миті і мрії,
Пролітають над містом, де тісно вже снити і бути,
Літаки і лелеки - намистом, і ті, хто забутий;
Моя пам'ять фіксує лиш контури днів, що несірі...
Бо життя - кольорове. В застиглій динаміці шпилів,
Що ввіп'ялись у небо й вібрують на дощ чи розлуку,
Відчуваю - свій - пульс. Я тримаю це місто за руку,
Обережно і ніжно цілую каштанові вії...
Повернусь, обіцяю тобі, повернусь...
Вір у колір на моїм вітрилі...

Рыбалка, где-то на Волыни
Километров так тридцать, и граница.
Да, было выпето немало,
Наутро, вспоминаю ночь.

Нам повезло, нет синяков.
Хотя я помню было что-то.
Ходили мы в соседнее село,
И с кем-то говорили, не о чём.

Сижу, смотрю на поплавок,
Пытаясь разобрать, что ночью было.
В грязи сандалии, порваны они,
Где мы ходили, в поисках кафе.

Шесть карасей сегодняшний улов,
Оно не плохо, брат словил,
На много больше и крупней,
Я просто гость на день рожденья его.

И новый вечер впереди,
И лица новые на дамбе,
Девчонки, Юля одна напомнила её,
Другая просто интересна,
И имя Оля, но назвала себя она Татьяной.

Но деньги кончились,
И почти каждый никакой.
А многих, дома жёны ждут,
Умчались, мы домой уже затемно прибыли.
И у меня слегка не получилось…


3.08.08 год.

На роботі, в лісі, вдома...
Це для мене над важливо!
Враз знімають біль і втому:
Сигарети, риба, пиво!

В кожнім місці, в кожній хаті,
Будь то хлів або садиба...
Цвяхи настрою у паті:
Сигарети, пиво, риба!

Нам грошей на це не шкОда
До останньої монети.
Завжди перші, завжди в моді:
Пиво, риба, сигарети!