Поперед перехрестям завжди відчутно свободу вибору і бензиновий запах ризику розбити автівку.
Триєдиність буття і його двоодинокість. П"ять пальців складають по-різному йогини і християни.
Кольорові жахи і сірі буденні ромашки. На лугах чи то глюків - чи то дитячих фантазій.
Прихистки душ - незабажанні миті реальності. Пропливають за вікнами. Вікнами. Вікнами. Вікнами.

Спи,
Моя любо дитино!
Спи,
Доки прийде Час
Й принесе
У твій світ неспокій,
Тривогу
І ночі безсонні.
Безжально,
Фатально,
Невпинно
Наближаються і до нас
Невблаганної
Долі кроки,
Щоб зігнути нас
У поклоні.

Спи,
Мій улюблений сину !
Ти вперше
Підіймеш свій меч,
Коли
Чиясь кривда зухвала
Безхмарний
Твій світ потривожить.
Чекай
На свою годину -
Колись
Ти ввірвешся, мов смерч,
У життя,
Де кінець - Вальгала,
Де лиш смерть
Твою лють стриножить.

Спи,
Моя люба дитино!
Не одну
Серед тисяч доріг
Ти ворожою
Кров’ю заллєш,
Домішавши
Туди й своєї.
Та не смій
Проливати невинну,
Бо домівки
Своєї поріг
Ти ніколи тоді не знайдеш
Й не почуєш вже
Пісні цієї.

Спи,
Мій маленький сину,
Під захистом
Неба і рун,
І хай
До світанку самого
Сни казкові
Тебе тримають.
Колись
У життя трясовину
Понесеш
Сотні стріл і струн,
Щоб прокласти
Ще далі дорогу
В ті краї,
Де нас не чекають...

На нашому подвір’ї
Красуня береза,
Струнка та висока
І завжди твереза.

Підклав я пляшку
Набрав з неї соку.
Смачний та прозорий,
Лиш боже нівроку.

Притулюсь до неї.
Станемо в обнімку,
Так солодко стане
Як з чужою жінкою.

Все горе прогоню
У весняний час.
Ти красуйсь березка
На подвір’ї в нас.

Як лягав я спати
Була тиха ніч.
Місяць йшов по небу
З зорями опліч.

Сяйво небесне
Пливло по землі.
Не було хмаринки,
Не було імлі.

Пробудився ранком,
А за вікном хмари,
Стукають в вікно
Небеснії чари.

Відкрив вікно,
Як би то сказати,
Кругом зеленіє
Важко передати.

Під вікном каштани
Уже розцвітають,
Як півні хвостами,
Гронами махають.

Кругом зеленіє,
Усе розцвітає,
З урожайним дощем
Травень наступає.

Сьогодні все було вороже надто:
Лукаві посмішки, глузливі голоси,
Не ті емоції, порожній натовп.
А все тому, що поряд був не ти...

Сьогодні я пожила ненавмисно
Чуже життя, а може – нічиє...
Хтось розв’язав разок свого намиста,
А я визбирувала... (Ніби то моє...)

Сьогодні вечір навіть не вітався...
Зустрів з підозрою, без звичної вже гри...
Поодинокі жебраки, сумна бруківка...
А все тому, що поряд був – не Ти.

Ви правду кажете, що богомаз я є і грішник

але ж ви всі чолом б'єте в паркет,

в своїх провинах каючись поспішно,

і молитесь... на мій автопортрет!


На ньому барвам вільно і розкуто...

Ах люди, ви вже вибачте мені,

що я, себе запрагши осягнути,

свій лик святим возрік на полотні.


Пробачте вже... Бо я оце уперше,

не вірячи ні вам, ні дзеркалам,

глуху стіну буденності продерши,

розкидавши зневіру, наче хлам,


прийшов до свята свого одкровення

й гострив думки для поруху на зло,

і чув: святилась кров моя у венах,

і чув, як німб освячує чоло.


Пробачте вже... й молітеся на мене!

А я піду ізнов у суєті

собі і вам шукати одкровення,

щоби повідати, що ви усі - святі.

Обережні сміються тихо,
Обережні тихенько ходять.
Обережних минає лихо,
І вони нікому не шкодять.
Не впадуть вони – не заб'ються –
І до всього швидко звикають.
Обережні тихо сміються
Із людей, що шляху шукають,
Із людей, що міряють небо,
Та із тих, що рухають зорі.
Зводять плечі: “Кому це треба?”
І хихикають: “Певно, хворі…”
Не бринять в їхнім серці струни,
Що вони у житті спізнали?
Над словами Джордано Бруно
Їхні предки ще реготали:

“Не буває, мовляв…”
Буває!

(Останнє прохання старого лiрника)

Переведiть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречцi стогнуть глухо,
Де тиша набивається у вуха.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де все святкують, б'ються i воюють,
Де часом i себе й мене не чують.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де я спiвав усiх пiсень, що знаю.
Я в тишу увiйду i там сконаю.
Переведiть мене через майдан

Переведiть мене через майдан,
Де жiнка плаче, та, що був я з нею.
Мину її i навiть не пiзнаю.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан
З жалями й незабутою любов'ю.
Там дужим був i там нiкчемним був я.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п'янi.
Мiй син тепер спiває на майданi.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть...
Майдану тлумне тло
Взяло його у себе i вело ще,
Коли вiн впав у центрі тої площi,
А поля за майданом не було.

1971 р.

Таємний обрій сірохвилиться,
І сивий шторм гука: «Алярм!»
Напружені залізні вилиці
Загубленого корабля.

Над світом темрява брезентова,
Бо захід крила позгортав.
Вітрисько де-не-де приземлиться
І знов у безвість відліта.

Ревіння хвиль у серце клиниться,
Жбурляє скалки міражу.
Готовий морю в пащу кинутись,
Щоб вимити з душі іржу.

28.09.07.

Плинних днів загубилася нитка
В кольоровім клубочку життя.
Перших віршів розтріпані зшитки
В білий вирій дитинства летять.

Порадію за пляшкою коли,
Що не впав перед ницістю ниць,
Що весну любив більше за школу,
Що щасливий тепер – не колись.

Реалізм – неміцний підмурівок,
Коли місто в облозі весни,
Коли клавіатура бруківок
Омузичує рими рясні.

Проясниться душа, наче люстро
Зі столітніх скарбівень-печер,
І весна, упізнавши, пелюстку
Скине брату свому на плече.

12.04.08.

А щастя є простим, як небеса,
Розлиті синьо ген за виднокругом.
Коли ти не клеврет і не васал,
І на душі не стягнута підпруга;

І по-піратськи свище в голові
Все той же романтичний отрок-вітер,
А білий день, ковзнувши по траві,
Вписав хапливо в пам’ять кілька літер;

В запиленій книгарні почуттів
Яскрава палітурка відшукалась,
І сиплються дива, мов конфетті,
Фарбуючи усе в барвистий хаос;

Коли підбори вже несамохіть
Бруківку топчуть ритмами квік-степу –
Це просто щастя. Просто у цю мить
Просте, як небо, щастя рветься з тебе.

6.03.08.

А на нашій вулиці зацвіли каштани,
Ми давно чекали їх - ось вони над нами.
Вітер ніжно гладить їх голівки білі,
Вечір тихо гасить їхні очі милі.

Давай, друже, підемо у нічну годину
І свічки запалимо - хай горять до днини.
Там органи ночі вже співать почали,
Там дзвенять над нами зоряні хорали.

Вітер в густих вітах вже знайшов свій спокій.
Він свічки хитає на кроні високій,
Їм розповідає про краї далекі,
Звідки прилітають срібнії лелеки

А ще, вчора, у мене
поцілили недокурком.
З якогось балкону
не надто висотного дому
на вузькій вуличці,
майже в центрі.

Сутінки.
стіни товсті
майже не
горять ліхтарі.
фон – небо – індиго.
Розлітаються іскри в повітрі.

Просто ще один привід поглянути вгору.

Я положил к твоей постели
Полузавядшие цветы,
И с лепестками помертвели
Мои усталые мечты.

Я нашептал моим левкоям
Об угасающей любви,
И ты к оплаканным покоям
Меня уж больше не зови.

Мы не живем, а мы тоскуем.
Для нас мгновенье красота,
Но не зажжешь ты поцелуем
Мои холодные уста.

И пусть в мечтах я все читаю:
«Ты не любил, тебе не жаль»,
Зато я лучше понимаю
Твою любовную печаль.

Плачет метель, как цыганская скрипка.
Милая девушка, злая улыбка,
Я ль не робею от синего взгляда?
Много мне нужно и много не надо.

Так мы далеки и так не схожи -
Ты молодая, а я все прожил.
Юношам счастье, а мне лишь память
Снежною ночью в лихую замять.

Я не заласкан - буря мне скрипка.
Сердце метелит твоя улыбка.

Ми, дзвіночки лісові,
Піднялися у траві.
Дінь-дінь-дінь! - в блакитний світ
Посилаємо привіт.

Дінь-дінь! - співає вся земля,
Дінь-дінь! - повторюють дівчата.
Дінь-дінь! - кличе всіх весна
В квітучий гай на свято.

Небо ллє свою блакить,
Вітер в листі шелестить.
Дінь-дінь-дінь! - летить, мов птах,
Й дзвонить ніжно у серцях.

Як почую твій голос в своїх думках,
Моє серце в небо лине, наче срібний птах,
І несе мене у південний край,
Де пливуть в імлі білі кораблі.

Кораблі, кораблі в золотистій імлі,
Ви у долю мою, як в легенду ввійшли.
Ви повік принесли у кохання і сни
Дивний клекіт весни, кораблі.

На морськім узбережжі, гулкім, сія твоя постать -
Синій профіль… І без тебе я, і без тебе я -
Корабель із мрій, що наснивсь давно,
Колихавсь між хвиль і пірнув на дно.

Останній грім давно скотився з даху...

Стекло по ринві сонце і дощі,

І у саду дерева вже без страху

Вдягають позолочені плащі.


Без боязні вдягають. Бо ніхто тут

За пишноту вже їх не осміє...

Займається на гіллі позолота,

І сад багряним маревом стає,


І закипа гарячим водограєм,

І б'є крильми жаркими у вікно...

Врочисто, гучно листя помирає,

А так вмирати вміє лиш воно

Скрипучі двері пам'яті причинено

і згадкам всім підрубано крило.

Біління снігу - п'яне і причинне

тіла тверезих вулиць пройняло.


І над ажурні вишукані русла,

де вже давно не бігає вода,

скорботна пам'ять пам'яті зависла,

згубивши слід останнього гнізда.


...А те гніздо - то біле, то червоне

свою барвисту сутність обмина,

у ньому пам'ять білої ворони

і сніг, і наші білі імена.

МУЗИКА


Десь у диві, у видиві вмовклих ночей,

у музичному лісі, на синім узліссі

цвіла, мов калина, віолончель

і пахло весною чиєсь піаніссімо.


І пахли зеленими зорями очі,

і у флейти-тополі благав хтось покаянь,

і смичком трепетливим свою жіночність

питалася скрипка: «Яка... яка я..?»


І бігла музична струнка олениця,

і птаха музична кудись летіла...

І стояла моя зачудована ницість.

Тремтіла... і деревом стати хотіла.

Не ходіте вовік по моїх ви стопах.
В нас немає законів. Лиш вервечка оказій.
Я світами пропах. Але я не запах
Ані кров,ю америк, ні європ, ані азій.
Мене звали жінки на діла, що не зовсім партійні,
І я кликав жінок на діла, не партійні також.
Але євнухів треба фригідній моїй Україні,
А як ні – голубих, лесбіянок – і не чужолож!
Але я чужо ложу, бо не маю я власного ложа,
на чужих простирадлах по підвалах валяюся десь.
Мою молодість крадуть м,які, як банани, вельможі,
Що майбутнє «дають», а не хліба насущного днесь.
Я вас чую повсюди, продажні братове-краяни,-
У турецьких хрущобах, у бруднім португальськім порту.
Ти скажи, моя земле, за які я гріхи окаянний?
Я ж любив тебе, земле моя верховинська,-
Безплідну й тверду.
Як живеш, моя земле?
Чув я, ніби там долар при владі,
Як по цілому світу.
Я до тебе вернутись хотів…
Обікрали слов,яни мене у міфічній Елладі,
І міжгірці-краяни рекетнули у чеських братів.
І тепер я – ніде.
Написав я листа в Колочаву,
Де любив я дівча,
Від без хліб,я маленьке й худе.
Вже моєю жоною її по селу величали.
Те дівчатко давно по борделях Європи гуде.
Трохи знов підробив. І напився. І в дикому танці –
То було в Аргентині – бачив я тільки голі тіла.
І на груди я впав старій, як Перу, негритянці,
Тільки пісня вкраїнська
Мені раптом по писку дала.
Знову я безробітний.
І куди себе завтра подіти?
Вже скопитився я,
Наче кінь молодий без підків.
І ридають по світу мої ненароджені діти.
І без мене Вкраїна відспівала з попами батьків.
Ну, а як ти живеш
Біля влади вкраїнської/, брате?
Кажуть, робиш Європу
В моїй верховинській глуші…
Я вернусь, Верховино,
Я до тебе вернусь умирати,
Я вернусь, Україно,
Я вернусь. Але вже без душі.
2002

Солдати війни
Надіньте медалі і ордени.
Знову у світі
Розкручують педалі війни.

Знову над світом
Збираються воєнній хмари.
Станьте на захист
Старі, бойові ветерани!

На ваших медалях
Відлуння війни.
Спитайте синів
чи хочуть війни?

Спитаймо в солдат
Що лежать в чужині
Чи бути у світі
І знову війні?

Хай скажуть
З постаменту солдати,
Чи хоче посилати в бій
Знову сина мати?

Солдати війни
Надіньте медалі.
Хай згинуть, як мара,
Хто розкручує
Воєнні педалі!

Вологі очі
манять блиском
смарагду і розлитої смоли.
Нав"язливе бажання
пальці умочити
у молоко білків,
лизнути і скривитись -
бо солодке,
а в тебе діабет,
а інсулін
в аптеки смт
давно не возять
і, тремтячи од страху
передозу,
завчасно вмерти
й гепнути
на білі кахлі,
залишивши когось
смутним й самотнім,
з неповним поглядом
зачерпнутих білків,
що тануть
на чужих долонях,
немов глазур
верхівки паски-
Христос воскрес,
а ти
всього лише
прозрів.....

Куди несеться життя і що думають ті, хто нас оточує?
Близькі нас рятують, прикрашають помилки,
Лиш би ми всміхнулись і залишились з ними.
Якщо ми оглохнем – ми не будем чути рими, тільки почуття,
Мої каяття за неправельні вчинки, які я завтра зроблю знову,
І яку сказати промову, щоб паралізувати масу?
Як відмити чорну краску зі своєї душі?
Чорна земля на нігтяг, покалічені пальці
– ти пережив вже стільки, що не відчуваєш страх
і тільки предків прах ганяється за тобою.
Подивись – хто в мене за спиною, дихає війною,
Колоною я не піду з вами, я вже стою коло брами.
Я скоро повернусь мам, маааам – я стрибаю з банжі,
Я в кругу тих, хто мене розуміє, не тліє, не проростає від дощу,
Я люблю вас і всіх прощу, якщо ви зробите те саме.


Вулиці проносяться перед очима і ось я перед твоїми дверима:
“Тук-тук – відкривай ципочка, в мене є кредитна карточка.”
Динаміки б’ють по скроням, випиті бокали з лимоном, з льодом,
Що тобі сниться, скажи мені, і звідки ти родом?
Як і ти, я стараюсь не опинитись за бортом.
Босі ноги на піску, ніжні руки тягнуться достати сонце,
Повалятись в хмарах, ми живем в примарах,
В твоїх очах карих – моє буття.
Камінь запущений у вітрину з вечірніми платтями лиш для того,
Щоб ти сказала круто.
Ми сміємось через верх, хоть і живем скрутно.
Брудно в словах наших стало, що аж повстало моє початкове я,
З роками припорошене пилом, - не відмиєш милом.
Я сиджу за столом з братом, з татом,
З яким я говорю і нічого не розумію:”Я СИВІЮ”, каже крізь зуби він,
-Я тоже, схоже ми похожі.
Обличчя пропитане сіллю, одежа прогризана міллю,
Хвалю – ви пройшли випробування, а я ....., а я піду!

Сховай свою недобру маску,
Сьгодні ми напишем в історії ше одну казку.
Закрути бутилку з спиртом – хай не вівітрює твою мудрість,
Свою злість ти породжуєш сам, - всміхнись мам!
Пройде трохи часу і ми будем дивитись на речі іншими очима,
Я точно знаю – тоді хтось стояв за дверима,
Безперервна рима, кольорова гамма в очах твоїх після пахнючого диму.
Кому ми довірям своє саме цінне і хто посміє порушити тишину,
Хто дасть справити свою вину.
Питання “чому?” постійно ставиш тому, хто запросто тобі не відповість ніколи.
До чортиків напились і поперикидали столи, з добром,
Давайте скажем хором, що все насправді круто, що все насправді смішно
Завтра я проснусь іншим, треба старатись, щоб бути кращим.
І як шкода, що ти не розумієш про що я говорю,
Вдвох – ми могли би добратись до моря.
В житті треба спробувати трішки горя для того, щоб бути стійким до подразнення.
Твоє власне зізнання в скоєному неправильному дасть початок збудувати в собі нову еру.
Непотрібний шмат паперу зі словами, які змінюють світогляд,
Навіть я не витримував твій погляд,
В боках колять рани, а золоті лани втягують тебе в сон.
Тут росте льон з якого ми прядем свої дні,
А вона глуха зовсім, стоїть посеред кімнати і бачить все довкола в незрозумілих для нас тонах.
Вітер розносив прах людей, які зажили спокійно,
Вечером всі ховаються по своїх домах, розливається веселість по фужерах.

Багаті постійно зляться, а бідні в грязюці валяються,
Хоч і завжди стараються.
Якось мені сказали, що моя грязна філософія закривавленого кулака
Накрилась з ногами: “Подивись, Дінг” – кричали, - “ніхто не пішов за нами”.
Ми маєм кинути все і піти захищати храми від тих, хто несе за собою темноту,
Дощ все змиє, навіть твою грязну міміку,
Навчись терпіти критику.
Головне не зійти з правильної дороги, не стати дураком,-
Ти маєш лишитись один-на-один зі своїм страхом
– це він тобі мішав дивитись на сонце.
І буть обережний з тим, хто буде наливати тобі чай,-
Най п’є перший.
Клацаєм зубами, щоб показати, хто з нас страшніший.
Хтось розкрутив дзигу, хто зав’язав цю інтригу? Хто веде гру? Хто стоїть біля мекрафона?
Прийде час, коли і з гордих впаде корона – майте на увазі.
Східний вітер висушував руки, дитячі крики, запах моря, стукіт в скронях
Я аж тепер зрозумів, що таке воля
Так хто ти насправді? – зніми маску, покажи обличчя!
Моя мрія, моя віра – вони мене врятують від сірих тонів,
Врятують моїх братів.
“В тебе на щоці шрам, звідки він? Я його вчора не бачив, я не бачив тебе вчора взагалі, де ти був?”
Говорив той, кому твоє життя було не все рівно,
Той, хто підняв тебе з землі, коли тебе копали.
Забудь про страх, я бачу тільки радість в очах,
Коли діти засинають в тебе на руках!


Встань з землі і не згінайся, навіть коли сипануть тобі в очі пісок,
Іди, зроби свій крок, не дивись назад, не піддавайся злим правилам
Це вони стирають з пам’яті ті фрагменти, яких забувати не можна.
Схоже, що прийшов час знімати останні мешти
І ти – сьогоді пів на першу зустрічаємось там, де й того разу.
Ми наділи камуфляж, намотали бінти, - додали трохи газу!
Нічні клуби, розфарбовані губи коло твоїх вух, щось шепчуть тобі
Аж схоплює дух,
Інтенсивний рух по обидва бериги.
Довкола люди, яких нічого не цікавить,
Що за кухар сьгодні в твоїй голові варить?
Напускають мені на очі дим, - думають я не знаю чого вони хочуть,
В твоїх ж очах лід один, “тупий кретин”- кричали в слід.
Мій дід казав, що треба стояти до кінця,
Але де ж та лінія за яку переходити не можна?
Ти її не бачиш, я її не бачу, через те і живем так мало.

Давай, родной, поговорим,
Пусть разойдётся ссоры дым,
И станет чистым небосвод,
Для нас звезда любви взойдёт.
Не будем спорить сгоряча,
Пускай горит любви свеча.

Давай, любимый, помолчим,
Сердца друг другу сохраним.
Давай не будем душу рвать
И боль обиды умножать.
Ведь так легко очаг разрушить,
Может лучше просто слушать.

Припев:
Помолчим, поговорим –
Разойдётся ссоры дым.
Будем много лет и зим
Я – любима, ты – любим.

Прощавай, садочок наш, прощавай!
Більше нас уранці не чекай,
Хоч який хороший ти,
Нам до школи треба йти.

Приспів:
Досить нам в садок ходити,
Ми уже дорослі діти.
Чуєш, як дзвінок співає -
Школа нас уже чекає!

Будемо за партами сидіти,
Будемо уроки ми учити.
Треба знати все навколо,
Усьому навчить нас школа.

Не сумуйте, іграшки, за нами.
Хоч уже ми й стали школярами,
Ви нікуди не зникайте,
Нас зі школи почекайте.

А може, не треба по вістрю між ребра,
по лезу по жилах, від краю за млість? -
добу вполювати, як левами зебру,
на миті роздерти її десь у дебрях,
а голос гострити об злидні та злість.

І ситим, крізь сито - крізь ситцеву сутінь
вбирати питоме питання, - кому? -
між зуби цідити слова болем куті
та станути пусткою в кут при покуті,
не видавши серцю й тугому уму -

де доля сльозами життя напоїла,
як сонце лягало на плаху землі,
як вроки знімали рокам переспілим,
а круки ходили по чорному тілу
протруплої холодом наскрізь ріллі.

І хочеться зміряти слів невагомість,
розбити склади, мов на щастя фужер,
та падати віршем у вічність, у кому,
лишаючи голосу линь та утому,
а погляду "далі" - "минуле" й "тепер".

І б`ються склади, а скалки - просто в груди,
а ті безупинням виліплюють стук
до неба, до Бога - до їх Робінгуда,
що цілиться в душу стрілою із чуда
і силу всиляє до немічних рук.

Та десь ходить крук
і виглядує очі.
Наш Отче,
покута -
то звук?

8 Травня 2008

Затертий спогад.
Ниє нижче пупа.
І якось все уже незрозуміло…
Упс, треба догляд,
Бо буде дупа,
Бо правда буде те, що я здуріла…

І треба спати,
І варто б вчитись,
Але кордон проходить біля крісла…
Але ж тікати,
Тим більше, битись,
Не вийде: я заглухла чи зависла…

Цікаво, небо
Сьогодні буде
Таким, як ось тоді – невипадковим..?
Мабуть, не треба.
Жду античуда:
Хтось промахнувся, вішавши підкову…

На видноколі гроняться вже хмари,

спішать громи на віче гомінке.

То не пускаймо снів своїх і марень

ув опустіле небо нетривке.


А вчуймо тишу - змучену і теплу,

і упадім на землю спраглу ниць.

Благословім дощу блакитні стебла,

благословім хвилинність блискавиць.


Благословім дрімотний гомін віча,

благословім і шепоти і грім...

Тоді погляньмо одне одному у вічі

і у зіниці блискавку зловім.

На тлі безсоння – тіло і оливи,
Бажання – як гарячка, хворобливе,
А лікуватись пізно, ніч уже,
І спогади розкраяні ножем,
І джем любові (яблука та сливи)
На хліб спливають золотим вужем.

На дні мовчання – днів німа когорта,
Кагор шумує у Дніпрі аорти,
А далі – де пісок-чортополох,
У чорній тиші – тепла ніч на двох,
І тих, що їм було усе до чорта,
Благословляє на світанку Бог…

востаннє твій хворий на голову голос почути
камінь з душі впаде – нема на чому триматись
жаль що в твоїй камасутрі відсутня поза спокути
тож – як писав чичибабін – їжте без мене томати

мені хай лишається воля її золоті абсолюти
її криваві тачанки копита і чортополохи
її важкі алкоголі її депресії люті
її жінки випадкові над урвищем в житі трохи

я знаю які одежі вдягають у ці дороги
які записки мотають які на світі міста є
востаннє твій хворий голос,
як хвіст ластів’їний – ноги
у чорних потертих джинсах
які уже не пам’ятають

двадцятий вечір тебе немає
далеко ти
цей телевізор пора продати комусь за так
летять мов коні тараса бульби в дніпро коти
нечиста сила весна як відьма
любов як мак

хвороба як і
пророкували
стає важка
точніш важкою
галюцинацій
не вистача
тебе немає тут де ковзала твоя рука
холодне срібло ляга на ковдру мені з плеча

прощай слов’янко
волосся біле
а очі – смерть
весільну службу у церкві правлять
далеко ти
і дзвони в небі і крила мідні і круговерть
і Бог на двоє нас розриває із висоти…

Завтра випаде дорога.
Ковдру з кемела старого
ти відкинеш. Наші ноги
розплетуться, як коса.
Ми не знаєм, що втрачаєм.
Губи чорні, наче чаєм
або черню, або зграї
птиць в осінніх небесах

почорніли.
Наше літо
проблукало булим світом,
моя дівчинко, лоліто, -
ніч не наша, день не наш.
Викличем таксі на згадку.
Хай святиться наша хата.
Іграшкове левенятко –
твій практично весь багаж.

Може, ще коротке свято
слів і цигаркових яток,
пальців пальцями зім’ятих,
переливи двох імен.
Ти - летиш. Тобі – летіти.
І тебе вже не спинити
ні борисполям, ні квітам,
ні дощам у штаті Мен,
ні надії, що – ніколи
ні за які там оболи,
ні за негри, як соколи,
не забудеш ти мене…
Одинадцять тисяч метрів.
Срібна ладанка на светрі.
і любов, яка до смерті –
ти казала –
не мине.

Палiтра в осенi багата:
Там темний штрих, там бiла вата,
Не скрию, споглядать менi
Приємно фарби чарiвнi,
Що в них вмираюча природа,
Як у шовках жiноча врода.
Дерева голi, без краси
Стають в вечiрнiї часи
Екраном спогадiв минулих,
Забутих мрiй, чи-то заснулих.
Школярка з ранцем на плечах
З нескритим жалем у очах,
В руках тримаючи гербарiй,
З вiкна у школi нашiй старiй
Проводить в вирiй журавлiв.
Я з ними полетiть хотiв,
Щоб теплота її обличчя
Не обiйшла мене узбiччям.
Я говорив:
- Не допущу
Нитки холодного дощу
Торкатись рис отак зухвало,
Вона не чула, все мовчало.
Подiй прийдешнiх серпантин
Не звiяв з пам'ятi картин:
Вiкно, клас, школа, морось свiжа,
Лист палий, в небi срiбна дiжа,
Ледь чутний журавлиний ключ
Моїй натурi не гнiтюч.

XXXVI

Та як там Коля i Наташа,
Чи почуттiв не всохла чаша,
В одноманiтностi розваг
Й стандартному наборi благ?
Не знає мiй Ромео новий
Нi сну, нi втоми, в день святковий
Читає книжки, креслить схеми,
В журналах "Радiо" проблеми
Стосовно "цифри" i "ВЧ"
На вус мотає i сiче.
Держава в нас героїв любить,
Вона їх балує i губить
Коли вперед i супротив
Iдуть начальства й деректив.
Не схож Микола на нiкчему
Вiн не вживається в систему,
Душа повiрить, розум нi
Де хлам лежить й мiсця бруднi
Там механiзм не скласти точний
Й годинник не iде пiсочний.
Не видумляючи наказ,
Не вiдчуваючи образ,
Занурившись в роботу вперту,
Змiнивши вивiску обдерту,
З робочим в парi iнженер
Мiняють проводи тепер.
Там усмiхнулись, там зрадiли,
Там допоможуть упiвсили,
А дехто не промовив слiв,
Та злiсть стихiйну затаїв.
Директор не останнiй малий
В партiйних iграх не вiдсталий
Почину дав пряму ходу,
Щоб все складалось доладу.
Актив озвався без вагання,
Прийшли герої соцзмагання,
Профком, вiдважний комсомол
Рiшуче втрутились в помол.
Ось результат вам - до зарплати
Десятку-премiю додати.
Отримав Коля за труди
Подяку чистої води.
Ну як? Отримав нагороду
За час, за працю, за свободу?
Не смiйся, тим це невтямки,
Хто зрозумiв все навпаки.
В секунду притворить годину
За це затiяв вiн рутину,
Щоб образ той, що з мрiй зiткав
З очей чи серця не зникав,
Та не слiпив i вечорами
Не навiвав порожнi драми.

Стихія I

Ця жінка – пустеля. У серці розпечений біль.
І досвід вкладається в тілі важенним барханом.
І вітер шалений зализує змучено рани,
Що їх засипає гарячий пісок, ніби сіль.

Пустеля не плаче, бо сльози міфічні. Плече
Обпалене болем ховає у тінь будуара.
Ця буря піщана неначе Всевишнього кара .
Гарячка +40 і сонце безжально пече...

Ця жінка – пустеля. Ні рік, ні дерев. Тільки смерть
Загляне у вічі стерв’ятником спраглим до тіла
Беззахисних жертв...
Пустелі іще не боліло,
І мабуть не буде. Піску у годиннику вщерть.


Стихія II

Хлюпоче солона вода у прозорих судинах,
Бо цей чоловік – це стихія води. І пливуть
У склі його вен чудернацькі яскраві рибини,
Долаючи впевнено добре заучену путь.

Від мозку до п’ят, пропливаючи далі і далі...
І мушля забутих історій прикладена до
Замучених тишею вух. Підмиваються палі.
І хвилі змивають хисткий, бо останній кордон.

Стихія води. Він є ріки моря і озерця,
Тримає в собі цілі зграї небачених риб.
Рослини сплелися навколо холодного серця
І так проростають по всенькому тілу, углиб.

Стихія III

Це небо бездонне. У тілі її і в очах
Гніздиться гармонія хмар і духмяного вітру .
Думки переплутались, ніби від чарочки спирту.
Карниз – це місток що об’єднує вічність і страх.

Русяве дівчатко торкнулося висі світів,
Заплющило очі і легко звелося навшпиньки,
Поцупило зорі (поклало в шовкову хустинку).
Тим самим забравши ліхтар із чумацьких шляхів.

Розпеченим громом заплаче облудність небес,
Це дівчинка – пташка. Стихія – прозоре повітря.
Неволя вколола у серце розпеченим вістрям
Німого безсилля. На небі з’являється хрест...

Прилипли очі до екрану
Лиш сонечко зійшло. Ще рано,
Та вже локшина висне з вуха
У тих, хто все уважно слуха:
І як вода товчеться в ступі,
І як гризуться всі укупі,
А потім ділять бариші,
З екрану кинувши шиші.
Додавши до цієї каші
Всі фільми наші і не наші,
Глядач розтікся по дивану,
Аби дійти до того стану,
Що кисне думка в голові,
І серіали лиш нові
Липким гіпнозом лізуть в очі,
Як сон бридкий посеред ночі.
А клепка вже десь загубилась,
І гайка зовсім розгвинтилась,
Здоровий глузд поїхав з дому,
Дзвенить у черепі пустому.
Та бідолаха і не йме,
Як від екрану вітер дме
І залітає через вуха
Туди, де звивини без руху,
І в голові свистить-гуляє,
Бо власних думок там немає -
Наступна серія в думках.
І тихо їде набік дах…
І чи sapiens ще Homo -
Взагалі вже невідомо.

і сірий камінь твого серця спалахне
востаннє… вже в агонії передсмертельній.
перед твоїм німим обличчям промайне,
мов на екрані кінострічка, на постелі
у зморшках світлотіні, що лишила ніч,
під злетами й падіннями твойого тіла,
останній погляд знайомих закоханих віч,
та, все закінчилось. душа вже полетіла...
і сірий камінь квіткою в мені зачах…
і 33 останні грами крапнуть кров’ю...
зустрінемось у смерті, а не в наших снах...
де сірі камені наповняться любов’ю...

Твоя печаль - це реквієм для муз,
Немає сил для подвигів і звершень.
В жаданні твого тіла я загруз,
Як в патоці несамовитий шершень.

В обіймах - мало місця для меча,
Твій шепіт глушить заклик сурм до бою.
Спинюсь на мить над прірвою в очах:
Душа в них тоне, й тягне за собою.

Пусти мене, хай опіки заграв,
А не твоїх цілунків мене жалять.
Я жив тобою, та собою став
І не кохання, а війна мене прославить.

Все,
Прощавай!
Є справи важливіші :
Іду на варту до кордонів Раю.
А ти ридай в скорботнім царстві тиші,
Бо не тебе - Війну я обираю!

Перші кроки зробив
Під материнський сміх.
Мати вивила мене
З хати за поріг.

Впізнав сонце, світ
Рідне село.
Школу танці, подруг сміх.
Невже це було?

В руки зіроньки ловив
При імлі нічній.
Квіти в перше дарував
Коханій своїй

Інститут, гуртожиток, танці
Лекції, лабораторії, реферати,
Вилетів птахою
З батьківської хати.

От так пішов в білий світ
Покинув село
Робота, кохання, сміх і радість
Все в житі було.


Життя пройшов
Сонцем опалений.
Хліба запах я проніс
Матерю спечений.

Все пробігло як на екрані,
Немов у кіно.
Юність, друзі,жінка, діти
Невже все було?

Не для насильства чи убивств
Блищать мечі в руках:
Не забуває зла Господь,-
Начертано в серцях.

Не для насильства чи убивств
Закон з мечем стальним,
Закон - порядність норм та прав
Та захист людям всім.

Закон один для всіх людей,
Хоч би який був чин,-
Чи депетат ти чи міністр,
Чи генеральський син.

Держава гарантує нам
Свій захист і права,
Тому всім серцем вірю я
У ці святі слова!

В словах та погляді - кохання,
А влада й власність - у думках,
Тепер - як наслідок - страждання
Та недовіра у серцях.

Кохання зникло в безнадії.
Хто винен? - Нині все одно,
Ні мудрі, ні кмітливі дії
Нас не врятують - йдем на дно!

Твоя зневага неприкрита -
Нагайки слід в душі страшний.
Моя душа тобою вбита -
Здобуток це найкращий твій!

Был день жарою изувечен,
но недолюблен, недопит...
соленый плоский сыр овечий
нам подарил старик Рашид,

закат стекал с небес на плечи
под колыбельный хор цикад...
Ты помнишь этот душный вечер
и перезревший виноград?

Муравьиный шорох моей души
о прозрачный взгляд слепоты витрин
знак вопроса ставил из потных спин,
растекался с плеском на вираже,
там, где ждал меня (суть себя) другой –
я заметил: я на себя не схож,
и когда он мне намекнул на ложь,
снисходительно был определен в отстой…
А потом, когда мы переплелись,
я кричал во сне и ломал кровать:
снилась мне тогда ночь на Покрова,
кто-то напевал: «Люли-ой-люли»,
но не мне… Давно все рассохлось, черт
все считает жизнь курсом пять ноль пять,
где есть пять за год и - полировать,
на любой п...ц – морду кирпичом…
Вот такая жизнь, баксы да рубли,
а продать?.. кому?.. - не эквивалент,
даже пули жаль (был бы пистолет)…
вот и я запел: «Люли-ой-люли»…

Світанок за вікном і небо вище, вище.
Благословив Господь травневу цю пору.
А там, де виріс я, лишилось попелище,
Та розквіта смітник у нашому яру.

І з кожним днем душа до неба звісно ближче,
Та вдягнена в одежину стару.
А там, де я помру, нема ще кладовища.
А може я, Ісусе, не помру?

час кульбабок.. забудеш вдягнути білизну, виходячи з дому,
і сукня підкреслює вдало нюанси ландшафту,
ніким не відкриті і навіть йому невідомі…
на вдих… задивляються хлопці, мов на доколумбові землі,
та байдуже…сотні кульбабок на клумбах і хто їм станцює?
ну, хто як не я і качучу, і сальсу, і… вальсом…
і хто їх ,як я, націлує
до жовтого носу і шалу, й метеликів?…знову вдих
і хтось на півслові затнеться, і збуджена вежа хитнеться
у сквері-у центрі-у місті, як повз пробіжить час кульбабок
із квітами в пальцях брудних.

Iдеалiсти, хай вони
На себе глянуть з сторони,
Рожевi скинуть окуляри
На землю спустяться з пiд хмари.
Наш свiт давно родився злим,
Честь, совiсть - просто рiдкий дим.
Республiка чи королiвство
Обман, крадiжка, пiдкуп, вбивство
Знаряддя влади на шляху
Насильства, злоби i страху.
Микола вiрить є дорога
До щастя не така нiчога.
Не кров'ю, потом вкрита вщерть,
Удача перша там чим смерть.
Чужими скроплене сльозами
Бiдою вкриється з роками
Украдене в когось життя,
А вже не буде вороття.
В жорстокий вiк здобувши славу
Лиш той пiзнав її поправу
Хто не згубив при цьому честь,
Хто не пiддавсь на сiм нашесть.
Та з глубини, менi на диво,
Якраз шепоче хтось смiливо:
- Не потiшайся ти над ним
Не скоро i не днем одним
В наш край нагряне другий звичай
I вiтер змiн до нас закличе
Порядок, право i закон,
Бездарностi розвiє фон.
В серцях горiтиме надiя,
Любов'ю стане ностальгiя,
Не золотий, стальний ланцюг
Скує докупи всiх злодюг,
А мудрiсть з розумом по праву
Проникне в владу i в державу.

Sweet fa's the eve on Craigieburn,
And blythe awakens the morrow,
But a' the pride o' spring's return
Can yield me nocht but sorrow.

I see the flowers and spreading trees,
I hear the wild birds singing;
But what a weary wight can please,
And care his bosom wringing?

Fain, fain would I my griefs impart,
Yet darena for your anger'
But secret love will break my heart,
If I conceal it langer.

If thou refuse to pity me,
If thou shalt love anither,
When yon green leaves fade frae the tree,
Around my grave they'll wither.

Я чую музику горіхів,
Що падають на камінь,
Вони скотилися в долину
І тихо в травах шелестять.

Я чую пальми обережний,
Магічний шепіт і слова
Закоханого в неї вітру,
Вони розбились об струмок.

А білий слон пливе безшумно
В нічного неба висоті.
Він знає все й мовчить бездумно.
Бо всі слова йому пусті.