***
Мушля – віддано доторкається
До вух і долонь дівчинки:
Казкою на ім’я любов
Співає про спрагу Японія
Під шум солоного моря…

Художник емоцій... Натхненно і чисто
Я різнобарвно малюю життя.
Творіння моє – яскрава жар-птиця,
Яку випускає на волю душа.

Обожнюю: порухи серця найменші
Малюють картини моїх почуттів.
А я не ховаюсь, і не боюся,
Бо галереї мої – не пусті.

Запрошень сюди не чекайте, друзі,
Але, якщо вже дуже кортить,
Можу і вам яскраву жар-птицю
В душі розбудити – нехай летить...

Вони такі тривожні...
Вони такі правдиві,
навіть, коли брехливі.
Вони, зазвичай, карі,
глибокі й безмежно гарні,
виразні і таємничі,
дикі і симпатичні.
В них слабкість і сила водночас,
в них “хочу” і “не хочу”,
в них “я від тебе шалію”,
в них “просто не розумію”,
в них “хто ти” знаком питання,
в них паростки кохання...
В них дзеркало скляне,
І я там бачу себе...

Наче учора було ще малятко,
Мамине з татком маленьке хлоп’ятко,
А вже розправляє парубок плечі...
Ой, як же швидко зростає малеча.
Ох ти, розумнику, впертий юначе,
На лобі написано – батькова вдача.
Сину, синочку, моя ти дитино,
Я тебе прошу – щасливим будь, сину.

Зачервоніли черебці й черемхи,
Черешні й вишні червень зчервонив,
Червінцями багріють оберемки
Червцю і золота пшеничних нив.

У чагарях зелених і черпатих
І спів і чиргіт, посвисти, і хруст -
Черлене сонце в хусточці дівчати
Чарує спраглим амарантом уст.

21 Червня 1974

Червневий день в іржі черленій
і луки черленню взялись.
Зозуля нам кує на клені.
Усе, кохана, як колись:

Чебрець, васильки - і цілунком
Осотує пахуча нить -
і дзвонить день червневий лунко
і червень серце червленить.

1938

Учора мов – хлопчиною замурзаним
Я рвався з долею у жмурки гратись.
Стругав і коней, і вірші – і з музами
Ставав неначебто запанібрата.

І вже ось літо відтрубило сурмою.
Все менше чару, захвату і скрику –
і вривану мелодію зажур мою
Виводить вечір під осінню скрипку.

7 березня 1973

Догнав голуб сивую голубку
на калиновій вітці.
Із пісень, зібраних Грінченком

Рясним вогнем в Купальному багатті
горіли коси русі й зорі віч –
і вабила снажна липнева ніч
в хрещатому барвінку зорювати.

Вона ж, ненатла щастям примхуватим,
далеких, нових спрагнена облич,
варила завжди любчики й тирлич
і чаром чарувала сни багаті.

І він з’явився, воїн буревійний,
і сад стоптав їй, поламав калину,
що злотом шовку хтіла заплести.

Зотліло літо й одгриміли війни –
і тче їй осінь пісню журавлину
про юні дні й калинові мости.

1974

Як ніжна праосінь ти йдеш – моїми снами.
М. Зеров. «Камена»

І зелен-зілля й зеленяві клени,
і прозелень примхлива, наче мить.
Дитячі очі й зорі день зелений
прозорим зеленцем обзеленить.

Промають маєм дні зеленкуваті,
нестиглих ягід спраглі і вина –
і молодість нестримна й захватна
порветься зазелень барвінок рвати.

Та сплинуть з плес вінки зелені рути,
любов гарячим процвіте жар-зіллям,
і в глеках літошніх достигне вмить

данням терпкавим прозелень отрути.
То праосінь, кмітлива ворожиля,
зелінкою нам зорі й зір затьмить.

1974

Да не ущитятся щити своими,
и да посечени будут мечи своими.
Договір Ігоря з Греками 944 року

В ясну далінь Колхіди-України
ти через море негостинне й чорне
синів Геллади не зряджай, Язоне,
за руном золотим! У тій даліні

тебе обмарять ночі солов’їні,
данням любовним зможуть гожі жони,
і шлях заступить плем’я необорне
залізним проростом зубів зміїних.

Ти, може, й цілий вернешся в Гелладу,
здолавши чарами догонь чужинну,
і грім, і зудар зловорожих скель.

Та замість руна привезеш ти зраду:
вродлива бранка вб’є дітей, дружину,
тебе ж розчавить власний корабель.

1951

І тугу, й гострий біль, тривожних днів неспокій
розводив гоже ти в майстерності високій
сонетів різьблених, станких олександрин,
стоявши, наче жрець – між варварів один,
при олтарі Камен, сатрапами проклятих.
І вирік захват твій, що долю поділяти
з Насоном-вигнанцем приречено й тобі:
тож ти «нікчемних од» не вмів плести юрбі!
Тож навіть – в’язнем вже, зневаг зазнавши й горя,
закинутий у сніг, у вихор Біломоря,
ти в тиші зморених тюремних вечорів
Горацієм ясним замерзле серце грів.

1951

І як будуть вівчарики білі вівці пасти,
будуть моі співаночки за крисаню класти.
Із коломийки

Служу Камені знов. Віршую водно й тільки.
І друзями мені: Овідій, ніжний Рільке,
і Рильський, і Зеров, олександрійський вірш
переманив мене, подобався найбільш,
немов солодкий лад колядки чи гагілки,
біль серце заторкне: а що, як ці листи
прийдеться знов мені розвіять, розмести
із вітром із чужим, по несвоєму полі?!.
І не діждатися, не бачити ніколи
Признання любого, найкращої із слав,
щоб співанку мою хтось за крисаню клав.

1951

З урочищ і гаїв, із рідного привілля –
в чужину ідучи – узяв я жменю зілля,
і горсточку пісень, і жмут цілющих слів.
В дорожній клунок вклав і чаром перевив:
любисток і чебрець, шавлії трішки й рути
про вроки і дання, від пристріту й отрути;
а надто ще листків гіркого полину.
Та стерлося все те у сумішку одну –
і нині гірчавінь на серці безустану...
Зберіг окремо я лиш пучечку євшану:
щоб, нюхавши його колись, мої сини
знайшли додому шлях далекий та ясний.

1951

Кривавим листом котить падолист –
І серце прагне знов далеких візій.
Щоб понад нами знову пронеслись
Бої одважні і залізні!

Щоби дзвеніли списи і шаблі
І жах вогню будив до дня оселі,
Щоб ісходило сонце на землі
В вінку шрапнелів.

Щоб місто знов під чоботи ватаг
Коври стелило і стяги шовкові.
Щоб в синім небі стрічка золота
Благословила нашій крові.

1927

Осмеркне запал слів і зсутеніють речі –
і з померхів у сад виходиш ти надвечір
і з дивом дивишся: згоріли ясені,
зотліли липи вже в жовтневому вогні.
І тільки повз плетінь стежок твоїх колишніх
останнім багром ще горять і клени, й вишні.
Сплеснувши крильми, день на захід мчиться вчвал
крізь заграву лісів і мрій далеких пал –
і гасне спогадом: так сплеском перелесним
майнули дні ясні, минули літа й весни, –
і котиться в далінь чужинну без мети
осіннє листя дум. І тихо меркнеш ти...

1951

Відбатувати бритвою Оккама
Слова і снива, дотики і плечі,
Всі візерунки долі недоречні,
Бо знову камінь падає на глечик,
А потім глечик падає на камінь,

Вовік віків. І тріщинки-стигмати
Навзаводи біжать від дна нагору –
І ллється горлом перегіркле горе,
- Моя маленька , - пошепки говориш, -
Ти звикла вже щоразу помирати?


І звично клеїш душу у долонях,
Стираєш наждаком все наболіле,
Твій бідний глечик знову – вкотре – білий...
Та знову навпіл розлетілось тіло:
Цей черепочок – син. А другий – доня.

Не серце - а землі відкриті щиро пори,
впустила глибоко любов своє коріння.
І пагони припіднятого правом зору,
немов благання, підіймають стрімко вгору
розраду, вдячність і терпке від слів терпіння.

Бучна від пристрасті кагорта сталих стуків
відлунює кантатами у сонця зливі.
Так заникають в краплях болі та розлуки,
вмивається посвятою надій порукa -
хвилину щастя на устах гойда тремтливо.

О, сонця зливо,
пройми
бажанням
божевільним
бути...

4 Березня 2008

Чи є безсмертя на Землі?
На перший погляд ні, немає,
Як умирали королі,
Так і диктатори вмирають.

Давно поснули диваки,
Що потонули у любові,
Та не відійдуть у віки
Палкі історії казкові.

Нехай же кров у жилах б’є
Від стріл Амурових влучання,
Безсмертя все ж на світі є,
Як на Землі живе кохання!



31.03.2008

Ти знаєш, що ти соняшник?
І не знатимеш – я тобі не скажу....
Насіння твоїх жартів
Часом в темній шкаралупі,
Але сутність завше світла.....

Пелюстки твоєї уваги....
Лапате листя думок....
Прагнення висоти....
Ти досі не віриш, що ти соняшник?

А хто ж тоді?

П’яному зятю
Теща їсти подає,
"Ви не подавайте
В мене жінка є"!

На те я женився,
Щоб жінка служила.
На Стіл подавала
Коли вже зварила.

Дочку теща позвала
« годуй чоловіка»!

Жінка його в потилицю
«можеш взяти сам
Ти же не каліка»

Он полонок,
Он тарілка,
Їда в рот полізе-
Це же не горілка.

Чоловік знітився,
Миску в руки взяв.
З черпаком до горшків
Сам пошкандибав.

Більше героя з себе
Він не видає.
З миски все змітає,
що теща дає.

Я швидка і завжди поспішаю,
Зупинилась на мить - і вперед!
Пролітаю крізь ночі, встигаю;
Бачу сотні хвостатих комет;
Та об тебе чіпляюся - б*юся,
Через тебе збиваюся з ніг,
Через тебе палають і гнуться
Гострі леза моїх ковзанів...
Але ти не помітив аварії
І пішов, де троянди і фрезії,
А мені залишив тільки мариво,
Мозку струс і пекучу магнезію.

покликала нічку
у свій куток
кавувати
тільки щоб із власним
варенням
я знаєте
не люблю солоного

будемо лузати
насіння по небу
під яким
кожна комаха
бажає собі
шпарку
у крилах ангелів
щоб не холодно
під ранок
і гойдалку із бабиної осені

докавуємо
а після третього кукуріку
піду замітати метеорити
що не встигли здійснитись

Смак кави в порцеляні...
Стигне вечір,
У зорянім тумані
Тануть речі.
На споді філіжанки
Трохи млості,
Хвилюються фіранки -
Місяць в гості...
Ворожимося в трунку,
Млієм, Бігме...
Цей присмак поцілунку...
Кава стигне.

Все безсмертне в світі
Доки сонце гріє.
Досягнуть вершини
Кожен в житті мріє.

Галопом, мов коні,
Пробігають роки.
міняються покоління,
міняются віки.


Гени батьківські
В клітинах дітей,
Діти виконавці
Батьківських ідей.

Життя безкінечне,
Безкінечний світ.
Гине покоління –
Це є родовід.

Батьки за життя
Багато не вспіли.
Може не змогли,
Може не зуміли.

Урожай збирають
Пізно в восени.
Їх діла продовжать
Дочки і сини.

спішу
шукаю
тінь крила
отого, що вкриває
болі
а серце - ніч
і ледь жива
блукає доля,
хвора доля...
лезом ножа
по відчуттях
і криця біла
по тривозі,
для всіх вона -
язик вужа,
але для когось,
при дорозі,
вона - єдиний хисток
слів,
отих забутих,
хатньо-рідних...
їх хтось у вузлик
вміло сплів,
і кинув
в пам’ять
як п’ять мідних
монет минулих...
проста така
як день проста
мовляв, хтось скаже,
не щаслива...
та, головне,
її дуща
така красива!..

Вуста Наташинi - корали,
До болю стиснутi мовчали,
Проте вогонь її очей
Зрiвнявся з зорями ночей.
Не хоче йти, стоять не смiє,
Так страшно - тiло кам'янiє,
Заб'ється серце, стихне знов,
Порiдшає загусла кров,
Дихання рiвне як молитва
Невидна в нiм емоцiй битва,
Постiйна тiльки без кiнця
Вродлива чистота лиця.
- Скажи чи можна в пору пiзню
Провести жiнку вже замiжню?
Я не ображусь якщо нi
Я проведу тебе у снi.
Тебе не зупиняю далi
Рахуюсь з почуттям моралi.
- Микола! Зараз зупинись,
Серця обманутi колись
Пристойностей скидають маски
Вони не можуть жить без ласки.
Кохаєш мене? Так цiлуй,
В своїх обiймах швидше скуй,
Я хочу, дуже хочу чути
Потоки нiжних слiв, не рути.
Яка б гордлива не була
Вразлива жiнка без тепла.

ХХХ

Пiвночних сил хитрющi чари
Ще не розводили базари
А хати нової порiг
Наташиних торкнувся нiг.
Немов заповненi журбою
Закрились дверi за спиною,
Пробив годинник на стiнi
Мотиви звичнi i сумнi.
Наташа не зверне увагу
На чоловiкову розвагу.
Нехай п'янiє в пiзнiй час
Серед жiночих зваб-прикрас
Пройдешнiх днiв герой романа,
Вже не болить ночами рана.
Солодко спить її король,
Красунi сам вiдвiв вiн роль
Достойну, ситу, чуть зрадливу,
Почесну, зрештою щасливу.
Йому байдуже, що не та
Його для неї теплота.
Доповнить звичку, знайде збоку,
Не ласку, а любов глибоку,
Але, щоб долi власнiй в лад
Верталась кожний раз назад.

Студінь. Стогін.
Стихне гомін.
Сивий спомин лізе в комин,
лиже скроні до судоми,
тіла соломинку ломить,
обживає сни-хороми,
б’є у дзвони…
Ніби сомом,
плине біль - дубовий човен,
розум ловить…
Поміж брови
ріже подив -
Отче, змова?
Та спасення дивне слово -

колискова
пісня мами….
Амен.

Легионерам кланов
или
шабашникам «пид прапорамы»

Стоять на жизнь, легионеры!
За день – не менее полста.
Пенсионеры, пионеры
с брехней пахана на устах.

Над головой заплещет тряпка –
знак опознания – чей клан.
И запах кухни – для порядка,
и запах денег. Пуст карман.

Не так щедры миллионеры:
пора копеечку беречь.
А за одно – беречь и нервы:
покушать – сытно, мягко – лечь.

Леді Осінь...
Бо ти ж не чекав і певно що втратив надію,
І сипле не пристрастю Вересень – сірістю сліз
Скупих чоловічих, гірких бо найперших. Біліє
Волосся на скронях. І дощ перекреслив навскіс

Останні надії. Нитками клубочків строкатих
Ти серце зшиваєш. Нерівний, скривавлений шов.
І блюз – відголоском із втрачених шестидесятих,
Довірливо-хрипло співає: остання любов...

Я так жіночки боюсь,
З нею зовсім не сварюсь,
Вдень мовчу, мовчу вночі -
Сплю тихенько на печі.

Зранку жіночка зникає,
Каже гроші заробляє,
Повертається вночі -
Я мовчу все на печі.

А вона і у суботу
поспішає на роботу.
Повертається вночі -
Я мовчу все на печі.

Вдень я хату прибираю,
Огірочки поливаю,
Наварю борщу смачного,
Та такого запашного.

Жінка каже: Не такий,
Борщ у тебе не смачний!
І картопля не смачна,
І горілка не хмільна!

Нас так вчора частували -
Повні чарки наливали,
Цілували й обнімали,
Дуже добре погуляли!

Завтра теж піду гуляти,
В тітки буду ночувати,
Ти на мене не чекай,
Двері добре зачиняй.

Домовчався, що й казати,
Не ночує жінка в хаті.
Та нехай гуляє мила,
Аби мене не сварила.

В туманній тиші дня нового
У барвах легких, чарівних,
У сяйві неба золотого,
В проміннях сонця осяйних
Прийшов світанок синьоокий
На схили сивого Дніпра
І пробудився Дніпр широкий -
У хвилях вже горить зоря.
Блакитний схід горить, палає,
В червоних барвах небеса,
В проміннях сонця Лавра сяє,
На схилах - тиша та краса.
Листочки клена затремтіли,
Заграли гуслі чарівні,
Зійшдо, всміхнулося Ярило,
І вже дзвенять пташок пісні.
Вже день новий іде, весняний,
І жайвір лине у блакить,
І спів натхненний та жаданий
З небес піднесених летить.

Всихаємо...Замало нам поживи,
Щоб рясно-буйно квітнути-рости.
Не вистачає сонця, ґрунту, зливи;
Бракує радості, сміливості й мети.

Снаги немає розчахнути груди,
Вдихнувши вихор чотирьох вітрів.
У норах звірами стають колишні люди:
Аборт для серця, ампутація для снів.

У Волю вкоренитись - брак відваги:
А раптом хтось із сапою прийде
Щоб виполоти пагіння наснаги
І вискубати зілля молоде?

Снопами мрій розтоплюємо пічку.
Навіщо лізти з льоху на тепло?
Зміняти Сонце на кіптяву свічку,
Щоби в очах полуду не спекло!

Ось так всихаємо, сховавшись від дощу.
Нащадки Велетів, Землі та Сонця діти.
Вклонімся ж прадідів іржавому мечу!
Щоб відродитись - треба й власну кров пролити.

А зрештою,
коли в горлянці застрягла осінь
і лоскоче зсередини то листóм, то чужим віршем –
це ще не щем.
Як послухати простаків – живемо при царі Горосі,
а шулік – у пору нікчем.

І коли за вікном – розбивають вікна,
десь когось убивають і щось несуть,
що ти вдієш? Такий залишили вік нам
і таку залишили суть.

На чотири стіни – голосніше звуки,
хай горлає хоч радіо чи ТБ,
і коли пролунає луна базуки –
як же добре, що не тебе.

Обережно вдягатися на імпрезу
(а сказали б колись – на блуд),
на підборах таких – то ідеш по лезу,
як німий на Останній Суд.

Це в сімнадцять – виспівують Марсельєзу,
барикад голосну красу.
Залишаю багатства старому Крезу,
а мені би дорогу мою тверезу,
і Тебе пронести, як одвічну тезу.
І я теж, може, десь там когось спасу.

- Не піду до школи!
Не піду ніколи!
Там примушують писати,
Додавати, віднімати…
А я хочу гратись,
Хочу розважатись!
Нявкнув котик: - Не ходи,
Я не бачу тут біди.
І я обов’язок забуду
І мишей ловить не буду.
Усміхнулася матуся:
- І я вдома залишуся.
Краще вже відпочивати,
Аніж гроші заробляти.
Не буду я їсти варити,
Нічого не буду робити.
А тато зітхнув і сказав:
- Я й в думці ніколи не мав,
Що обов’язок можна забути,
Від усього вільним бути.
За підказку дякую, сину!
Оце тепер я відпочину!
Давно вже час зробити так.
Ходімо, мамо, в зоопарк!
Я кричу: - Мене візьміть!
Тато глянув лиш на мить:
- Піклуватись про дитину -
Це обов’язок, сину.
Нам же любо розважатись,
А не про тебе піклуватись.
Тепер обов’язків нема.
Не просися ти дарма.
І вони собі пішли,
Мене з собою не взяли.
А я думаю – гадаю:
Що про обов’язки я знаю?

Мені нікуди світу дівати,
серце - двері відчинені настіж.
Тиші голос почутий -
за свято,
спраглий погляд відчутий -
за щастя.

Мені нікому ніч дарувати -
спопелилась вона в попільниці.
Розосінене листя -
за злато,
розгординена думка -
за ницість.

І нізащо мене не дістати
та не зморить самотність-облога.
Недоказане слово -
за ката,
а вино недопите
за Бога.

І ніяко - вдивлятися в очі,
де ні сонця, ні вітру, ні зливи.
Не всідається дотик -
за хочу,
а роки у ваганні -
за мливо.

Тож нізвідки чекати покори,
бо за неї - ні кроку, ні мита.
Я молитву ціную
за горе,
а Вітчизну -
за кров, що пролито...

3 Березня 2008

Востаннє я бачила Зорі,
Коли сходив місяць і ти, заблуканий,
Розпочинав нову сторінку
Свого порожнього життя.
А моє – забуте і закрилене –
Гойдалося на двох щаблях
Пережитих терезів…
І марилися Афродіти,
Талановиті Афіни і Меркурії,
І небо гойдалося під, наді і у мені.
І від того коливання
Надривалися нові квіти,
Цвіт напіввідбутого, напівзірваного,
І падали додолу.
Я дивилася на прозорість у формі сліз,
яка блищала докором, але у тому блиску
Запліснявіло справжне і намріяне,
Павутинне і зотліле…
І лише пісня чорного вовка
Лунала у передчассі,
Зливаючись з білизною простору,
Простору прозорості сліз –
І боліла-горіла-пересерджувала
Любов, заприявлена в Нелюбові…
І горіли Затьмарення невиліковними ночами,
І пленталися вечори
Окремішньо від лісу…
І в тому вчувалося передчасся перевтілення,
Коли сльози стануть серпантином,
А небо обернеться немовлят-к-ом,
А печера пустощів – пестощів пелюстищем
Відзабутою Новою Літерою.
Адже лише на Перехресті Світів
Пізнається Таїна.

Я прошу, забудь про все невідбутне,
Закрий у Душі Нечуттєвість сну,
Ти мрієш про Травень, а сходить Грудень
Забутий навсебіч, пливеш за межу.

Ти просиш забутися, але не жертовно, –
І плаче твоя неосмислена Мить!
І не повертається Червоний у Чорному!
Шляхи перекриті. Час попіл гасить.

Твої лабіринти, що є - невізіями,
Загублені Богом осердя листи…
Це любе непрощення, осмислення пізнєє –
Що Ми-не є Я і Все-не-є-Ти...

– Скажи, мій батьку, тільки не мовчи:
Чому згасає в погляді вогонь,
Чому тупіють бойові мечі
І опускаються безсило крила?
Невже героїв лицарів нема,
Котрим ніколи не торкнеться скронь
Байдужості срібляста сивина,
Котрі не проміняють меч на вила?

– Воюй, мій сину, доки молодий,
І доки Старість, лютий ворог твій,
Не виб’є в поєдинку з рук меча
Й не встромить в серце безнадії списа.
Візьми з собою в мандри до зірок
Єдиний спадок – батьківський клинок,
Хай янгол біля правого плеча
Благословить міць Білого Заліза.

В каламутній воді по коліна,
Руками вчепившись міцно
За два протилежні береги,
Намагаюся їх з’єднати.
Ранить стопи слизьке каміння,
Валить з ніг течія невпинна,
Тіні риб з крижаної Лети
До крові шматують п’яти.

Обсипається берег правий,
Захлинається берег лівий,
Кістяком уламків в намулі
Розбитий човен Харона.
Тіні мертвих, що ждуть переправи,
Шепчуть: "Хто це такий сміливий?
Йому вічність кують зозулі!
Ах, як личить йому корона!"

Зачаїлися Стіксу пороги
До часу під кригою січня.
Не ставай на підступний кришталь –
Ополонкою станеш сходу!
Прийде Квітень помити ноги
І облиє з оскалом цинічним
Зими крижану вуаль
Помиями талого льоду.



Марна праця: я зводив мости над потоком,
А Весна, передчасно розродившись повінню,
Переписує знов світову географію,
Береги перекроює свіжими ранами.
...Знов бреду я вздовж Стіксу натомленим кроком,
Хвилі дихають в світ астматичною осінню,
Кожен вечір для сонця шиплять епітафію,
Кожен ранок у небо потіють туманами...

Скажи мені, чи відчуваєш
Все те, що відчуваю я?
Скажи мені, чи ти чекаєш
Так само, як душа моя
На тебе стільки раз чекала?
Та нездійсненним був, на жаль,
І мить надовго застигала,
Вбираючи мою печаль…
Та ні, не буде місця суму –
Я чорні хмари розжену
І вб’ю в собі холодну думу,
В очах яскравість збережу.
Тепер не відпущу, зігрію,
У свої крила загорну
Й плекатиму одну лиш мрію,
Яку у серці бережу.
Я перша почала цей бій
І не дарма, я точно знаю.
Скажи мені, чи голос твій
Колись почую і впізнаю?
Чи очі кольору морів
Я цілуватиму не раз?
Ти переміг і полонив
Мене за цей недовгий час…
В твоїх долонях тихо б’ється
Те серце, що тобі віддала
Крізь нього більше не проллється
Печаль, яку колись зазнала.

привезли у подарунок
кедрового горіха
із Сибіру

а він
має запах
очей тих
кого знищили

мама казала
щоб я
посадила зерня
бо
з нього виросте
прерозкішний кедр

а я
не можу

раптом у моєму
літі виростуть
Зимові дерева

невже тобі більше
нічого не хочеться
як вмерти отут
при світлі
розкислої вулиці

я не вірю
боги так не цілуються
щоб язиком
проникнути у душу
і нализавшись солі
шалено вертіти
гончарним кругом
лиш для того
щоб виліпити собі
до мене подібну
з моїм запахом
і присмаком
але назавжди

ми помиратимемо
у різних містах
у різних країнах
і навіть планетах

але одночасно
в одній позі
під той самий ритм

тоді періщитиме дощ
я точно знаю
і він зшиє нас до купи
щоб востаннє я відчула
на своїй душі твій язик

Анетт
читає сонет,
Мугикає арію з «Привида опери»
Вступає до руху таємного опору -
Із вуст не почути ні скарги, ні докору.
З буденності сірих тенет
тікає Аннет

Агнесса -
похмура готесса.
Печаллю повіки навік татуйовані,
І очі печуть небезпекою повені,
Ковтає, як ліки, уранішні промені
В бою із надуманим стресом
самотня Агнесса

Марі
зав’язла у грі -
В пітьмі рік за роком тремтить параноїком -
Ховається в крихтах за джемовим слоїком
Від псів, помилок і безжальної логіки,
І мерзне у чорній дірі
Невдаха-Марі

Аліса
з казкового лісу –
Обдерті колінка і нігті обкусані,
Зростає на лекціях мудрої гусені,
Кролів обирає – за пишними вусами,
Що кролик – відомий гульвіса –
Не знає Аліса

І Ванда -
мускат і лаванда…
Розорює сцену уявну пуантами,
Блищить на балах із мундирами-франтами;
І зичимо в неї завжди діаманти ми.
З-під пальців тендітних у Ванди
Звучать сарабанди

Повіриш чи ні -
ці п’ятеро дів у спільноті чудній
віддавна живуть у мені…

Пустелі квіти
Сплять вночі.
І бачать сон
Чарівний дивний,
Що грім гримить
І ллють дощі.
ні, не дощі,
А справжні зливи.

Та ось коротка ніч мине.
Розбудить квіти промінь сонця,
Щоб спекотний черговий день
Їм пережити довелося.

Так і мені знов снишся Ти,
Твої усмішка і волосся,
І навіть дотик губ п’янкий
Відчути знов мені вдалося.

Але зникає сну міраж,
Чекає день. І знов без Тебе.
Дощ за вікном – сумний пейзаж.
Так грішному мені і треба.
7.09.2005

Музика твоєї посмішки – класика,
Музика твоєї усмішки – колискова....
Музика твого сміху....

Посміхнись, щоб крізь хмаринки іронії
Побачила вічне...
Небо....

Усміхнись, щоб поміж крихтами зір
Втопилась в ніжності...
Ночі....

Засмійся, щоб у вітрі світанку
Прокинулась серцем...
Щасливою...

Музика твоєї посмішки – класика,
Музика твоєї усмішки – колискова....
Музика твого сміху....

В грязi весняної природи,
В мiсцях, де всюди талi води
Й брудного снiгу дрiбний плач
Будую вiдступ свiй, читач.
Тому, хто прогортав сторiнки
I осудив непевнi вчинки,
Я не нав'язую мораль
I не змагаюсь за медаль.
Мої герої, їхнi мрiї
Переживання, мова, дiї,
Знайомi, близькi, з ними рiс
Я разом. Поле, луки, лiс,
Пiщану стежку близ узлiсся
I казки милого Полiсся
Намалювать на полотнi
З лiт юних хочеться менi.
Та фарби дорогi, вiднинi
Їх не змiшаю на картинi.
Я букви в речення складу,
Ряди метафор вiднайду,
Двох зрад, двох помст й кохання силу,
Вручу паперу i чорнилу.
В перiод рiдкий самоти
Серцям вразливим донести
Пейзаж, портрети й сцени року
Того, що в лiнiю широку
Склав кулi дев'яти планет,
Означив зрушень силует.
Без думки скрасить персонажi
Чи обвалять в вапнi чи сажi
Скажу, вибагливий читач,
Вiдсутнiсть вимислу пробач.
Герої повiстi не князi,
Не дами в томному екстазi,
В шуканні незвiданих втiх,
В вбраннi моднiшому вiд всiх.
Не спадкоємцi мiльйонерiв,
В грiху стурбованих партнерiв,
З ордою вишуканих слуг
Моїй iстор'ї вертять круг.
Не хвалять ще мої герої
Чужинськi звички i настрої,
У темрявi банкетних зал
Заморський рiдко чуть вокал.
Ще невiдомi замкiв вина
І мова наша в них, первинна.
Афiнськi iмена божкiв
Я сам вставляти не схотiв
В розкутi й стислi дiалоги,
Вiки пройдешнi вiд тривоги
Позбавив зразу,й древнiй хлам
Чужих народiв й нинi там.
Злий й добрий образ послiдовно
Списав коли роботи повно
Було у кожного в дворi,
В городi, в полi, о порi
Розгулу буйної природи,
Й в мить вiдпочинку, як колоди
Чотирьохметровi з сосни
Вантажив з ними восени.
А потiм житнiй хлiб i сало
Нарiзав з часничком i вдало
Прозору пив, на смак не тонку
Екологiчну самогонку.
Як часто пару шаровар
Горiлку й вишивання дар
Вважають промислом народу,
Що сотнi рокiв про свободу
Чув вiд вельможних королiв,
Царiв, панiв, секретарiв.
I не втiкти вiд цих означень,
Гiркої правди звинувачень -
Народ з енеєвих часiв
Змiнити побут не зумiв.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні
У січні,
Що ніколи не цвістиме
В квітні,
Коли прилетять журавлі.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні
У січні,
Що ягід не зродить
В липні,
А стане зачатком багаття.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні…

…І спаси нас Всевишній
Він бо не знав,
Що зламав
Не на день
Не на два
На ціле життя…

Холодне свiтло вiд зiрок
Проникло крiзь нiчний морок,
Наташi товариство склало,
Саму додому проводжало.
Чи може долi добрий знак
Чи зла усмiшка, сталось так,
Що там де виросла тополя
Їй вийшов на дорогу Коля.
Не вiр, розмiщення планет
Так не впливає на сюжет,
Вони зустрiлись, чесне слово,
На цей раз зовсiм випадково.
Затихнув шум її ходи
Вона сказала
- Йди сюди!
Чекаєш? Я ж попереджала,
Даремно не тягни з пiдвала
Пройдешнiй бiль своїх бажань
Фантазiй марних й сподiвань.
- Наш спiльний друг ще тиждень тому
Звав в гостi, йду тепер додому
Повiр, що на тебе облав
Всерйоз нiколи не складав.
Хоча тебе i не забуду
Насильно милим я не буду.
Кохання є, або нема
Втiкати вiд його дарма
Так само як i здобувати,
То лише сили марнувати.
Тобi замiну не знайду,
Комусь дорiг не перейду,
В чужих стражданнях своє щастя
Збудувать менi не вдасться.
Людського жалю не прошу
Собi ж надiю залишу.
Не плачеш вночi, долi рада
То й для мене життя принада.
Микола так вiдповiдав,
Вiн не розiгрував вистав,
Помiтна стриманiсть в розмовi
Таїла почуття готовi
Зiрватись дружно, як вулкан.
Боявсь наткнутись на обман,
Байдужiсть, черствiсть, перемогу
Вони жiночих душ залогу,
В погордi скрiпленi родством,
Складають разом з торжеством.
Вiдкритий погляд в нiжнi очi
Хвилює серденька дiвочi.
Так iнодi в часи забав
Цьому я докази шукав

Корабель твій забуто і спогади вкрилися пилом.
І Асоль постаріла і більше тобі не кохана.
Капітане мій, Грею, невже пурпурові вітрила
Ти порвав на ганчірки і ними замотував рани?

Звідки рани? Ну звісно, із вітром нерівне змагання.
Від надії і мрій залишилися гострі уламки...
Ти забув про Асоль, що у серці плекала кохання
І з піску будувала тендітні омріяні замки.

А вона так чекала на іншому березі моря
І кохала і снила тобою одним, Капітане.
Тільки їй не судилось зустріти тебе апріорі.
І сусіди сміялись: „дивачка, а ходить як панна”...

Корабель твій забуто і спогади вкрилися пилом.
Все що маєш – то човен, хистку, кособоку хатину.
Ти порвав на ганчірки свої пурпурові вітрила
І в останнім шматку ти на ринок приносиш рибину...

Гондурасу є ніяко
що відкрилась Гватемала,
Гваделупа не догнала -
як Перу - то Тітікака.

Піза - не Адіс-Абеба
і не в кряках Краків поки.
В ефійопів - ба-о-баби,
в нас же - Кобиловолоки.

2 Квітня 2008