Як помістити у долоні,
Шум океану або запах вечірнього міста,
Як помісти в крихітній долоні
осінній дощ, весняний аромат півоній...

Як у розбитому серці помістити любов?
Лише у пам"яті є безліч місця
І свій сум згадаю вкотре знов!

Три дні підряд голодували мої вікна
Обвисло все на пересохлих рамах
На перший погляд схоже непомітно
Що це був замах, мій невдалий замах

Замурувати свій мобільний номер
Заборонити всі вхідні у хату
На сантиметрі сірого картону
Тебе у повен зріст намалювати...

::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::

Я посилала голубів до твого дому
Вони ж верталися до мене вже сліпими
На крилах з пилом приносили втому
І були швидше мертвими ніж злими

Я перед ними винна
Я ж бо знала,
Що їм не пережити нашу зиму...

::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::

Сніго-дощ, -
Майже плюс на термометрі;
Пустотілість громадсько-транспорту;
Тротуари слідами пом’яті;
Десь відчинено,
Іншим - замкнуто;
Пішоходів ковтають сутінки,
Ніч заклеює вікна пластирем;
Одноокі летять супутники
І орбіту креслять фломастером…

Пронісся вихором по зболеному серці
І на прощання залишив печаль німу,
Яка в мені лише жалобою озветься
І криком розпачу, закинутим в пітьму.

Сторінка довгої життєвої дороги
Вже перегорнута тобою без жалю,
А ти орлом летів до рідного порогу
І відрікався від забутого "люблю".

Ще буде все: і каяття, і щем у серці,
Стрімкі провалля, і вино із полину...
І зрозумієш ти, що світ перевернеться,
Якщо від тебе своє серце відверну.

Ти знов мене не зрозуміла.
Cлова, мов міріади крапель
весною. Круговерть зімліла
й пружинить об земну канапу.
Відбившись, ділиться на сто,
на сто мільярдів. Відчепитись
не можна від мільярдів втом,
але й напитись.
А пити хочеться усім.
І все, що сказано, ввіллється.
І ти набрякнеш швидко ним,
та не нап’єшся.
Воно для тебе неживе,
воно для тебе чураївське,
підступне зілля лісове
і ти його боїшся.
Та все ж приймаєш за своє:
такі часи – міняй начиння!
А світ трима гріховність Єв
від сотворіння.

І
...Старезний храм перестояв свій вік.

Без огорожі, сходів до Ріки,
розчахнутий, втопає у піску,
що кам'яне плато під ним поглинув.

А скільки літ вивершувався блиском
глибоких знань, діянь достойних, сяйвом
покрівлі гостроверхої.
                                            Донині
зберіг ще ладну форму кришталю
понад пірамідальним злетом стін -
з колись убраних в мармур, грубих брил.

Такий величний, осяйний, і гордий –
вже не одне століття вщент розбитий,
обідраний, у дивному лахмітті,

немов роками вибілений старець
засидівся на сонці, і заснув,
і марить про тінисті крила смерті.

І крила ці вже шелестять в повітрі.

На днях тут закипить перебудова -
рости почне черговий дім Амону,
аби на тому березі Ріки
утішити заупокійний храм
Аменхотепа Третього собою.

Старе повинно тихо відійти,
в убрання слави наряджають інших.

ІІ
Допоки жрець докінчував прощання,
син Пераа присів неподалеку
старого олтаря, що із піску
стовбичив нагромадженням каміння.
Очікуючи, споглядав уламки,
здебільшого зчорнілі від огню.

Породжені майстерними руками
з німого валуна, доладні форми
занурювалися у забуття.

Невже немає вічності на світі
і все, що батько зараз ген будує
очікує така ж печальна участь?

Жрець говорив, що місто в давнину
лежало тут, неподалік од храму,
а зараз бо – могили і піски.

Улюбленець Царя глядить у далеч,
за Річку, де так високо знялися
над місцем розбудови насипні,
увінчані дорогами, хребти,
і безліч впряжених комах на окрик
наглядача відповідають дружньо,
і тягнуть, тягнуть глиби по відкосах.
- На славу Пераа!
- На славу! Славу!

ІІІ
Наблизившись, жрець раптом помічає
геть сірого від жаху охоронця,
а ще змію, яка перед стрибком
позаду здійнялась Аменхотепа.

Із-під накидки виринає посох,
прикрашений різьбою голови
якогось птаха. І його політ
перешкоджає нападу змії,
напрочуд вчасно скинувши її
з плаского каменю в пісок.
                                               Змія
чіпляється до посоха і жалить.
І крапельки отрути янтарем
виблискують на дерев’янім дзьобі.

Нападниця, помилку осягнувши,
збирається втекти. Та стражник стрімко
здіймає хетський меч - яскраве сонце
спалахує на нім. Пащека й тулуб
надалі рухаються вже окремо.

Жрець думає, що з хетами війна
почнеться швидше, аніж таємницю
литва мечів оцих зуміють взнати.
А ще печалить марна смерть змії.
Дух втілений у ній тепер звільнявся
плазуючого тіла, наче мудрість
цих древніх місць - знівеченого храму.

Зітхаючи, жрець підіймає посох
і молиться за упокій змії.

Царевич наполохано завмер
в обіймах ошалілого вельможі
і з подивом вглядається в судоми
сьогодні переможеної смерті.
.............................


2001 - 2004

Ті вибори, хоч незаконні - дарма,
Указами зрушені аж чотирма,
Були дуже схожі на Кубок з футболу,
В якому держави глава і Гарант
Водночас у формі одної з команд
І в ролі арбітра виходив на поле.

Гадаєш, брешу я? Згадай і відстеж...
Казав він, що вибори пройдуть (авжеж!)
І чесно, й прозоро, і демократично -
А сам, хоч і пахнув при цьому, як скунс,
Підтримував свій мегаблок,тобто НУНС,
З щитів та екранів завзято й публічно.

Ой, круто ж арбітр потрапляв на TV!
Канали пускали - тому ще живі,
І так не було, як у Грузії згодом?..
Тим часом у певних краях (областях)
Хтось вумний "велів":
"Ні" - ПР на щитах,
"Так" - Юльці і Ющенку перед народом.

Читачу, цікавишся, хто б то "велів"?
Напевне, росли язики із голів
ОДА, що за вибори чесні скрізь брались.
Двох зняв тоді Ющенко без подання
Прем'єра - й не знаю, чи не навмання:
Щоб в НУНСу штабах дужче інші старались.

Підтвердити може прозорості курс -
І чесно, й спортивно на адмінресурс -
"Майданців" тріумф на дільницях закритих.
Чи милий бандитам месія-глава,
Що тюрми колись їм напророкував?
Про це жартома можна лиш говорити.

А тьма галичан, для яких влада ця
Так ревно створила робочі місця,
Що пашуть в Європі з цієї причини,
З'явилися вдома у всенькій красі
І знову ж "майданцям" дали голосів -
Але не питайте мене, яким чином...

Та хоч "мертвих душ" до дільниць ринув вал,
Хоч добрий, либонь, "підрахуй" Шаповал
І хоч мегаблок - помаранчева сила,
А менш як 15 відсотків вона
Набрала - і тут аксіома сумна:
Арбітра тим самим послали на мило!

Втім, блок із нунсистів - то вічний борець,
А в нього й тринадцятий є ще гравець,
І це - Білий Дім, де самі демократи;
Арбітр і без правил зіграти мастак,
Тим самим тринадцятим навчений так, -
Тож треба 0:7 Україну програти...
Серпень - листопад 2007

Є в садочку годівничка.
Там обідає синичка.
Звуть її красиво – Цінька,
Вона пісеньку цвірінька.
Виніс їй Андрійко сала.
Цвірінчить синичка: "Мало!
Жменьку зернят і пшонця.
Ой, смачна пожива ця!"

Крила від ýсмішки, долі проталина -
в небо розбурхане вирвалось
стримано "так".
В'ється довіра сердець - простирадлами,
близькість оклично витискує
поспіхом знак.

Хочеться - дихати дикістю п'яною,
відкарбувати цілунком
гарячим "моя",
кликати святість, упитись осанною
та розділити в розхлюпинах
розум та "я".

Яблуко вкушено, цноту знебожено,
світ перевернуто. Східцями
поступу вниз
пальці крокують - в очах заворожено
пестить спокусу думками
тілесний каприз.

Виведи формулу волі небесної,
сило бажання, щоб пристрасть
вогнем зацвіла...
Те, що написано - все перекреслено
кольором тиші, рукою
земного тепла.

То не уста - то забутості паливо,
дотик готує новий,
мандрівний переліт.
Крила від усмішки, долі проталина -
ніч розпускає в коханні
вогню первоцвіт.

5 Грудня 2007

Я затаюся у сонних обіймах
Мого нерідного і некоханого.
Як я стомилась в постійних війнах
За місця на обіді званому.

Мій неєдиний, твої долоні
Ніжністю скрапують тихою,
Мов молока материнського повні.
Я завмираю й не дихаю,

Щоб не злякати – бо раптом розгубиш,
Диво таке не вертається знову.
В мене на грудях синці вже від туги,
А ти, мій чужий, гадав – від любові.

Спи... просто Мій... залишилось так мало нам.
Стрінемось ранком – холодна й байдужий.
Зникнуть в очах весняні проталини
Тобою на мить відвойовані в стужі.

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Вже розвиднілось. Ніч – як роса:
По шибках зісковзнули краплинки.
Не мені, не мені ця краса...
Задрімати хоча б на часинку...

А ковалики тишу кують
У сумній холодниці палати,
Де недуг і страждань каламуть,
А надій і жадань – ані цяти.

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Як побрались ми з Богданом,
Підвелась я рано-рано…
Встала борщику зварити –
Чоловіка покорити.
Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо:
І окаті, і кирпаті…
Зупинилась я на Каті…
А пішла по бараболю,
Глип, у ній пустує Коля, –
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку…
Хниче: “Хочу я до Каті…”–
Зроду всі в нас язикаті…
Щоб на дні збиралась сила,
По буряк я ще ходила.
Був там вибір із Христин,
Не могла не принести…
А як рвала я горох,
Упіймала зразу трьох:
Олю, Йванка ще й Софійку –
Каверзушку-довговійку.
Доки монялася з ними,
Бог послав мені Якима,
А верталась по окріп,
То знайшовся ще й Охрім.
Так допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.
Гей, сідайте всі до столу,
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки божі,
Ніби з грядочки, пригожі…
– А в сусідів ця примовка
І коротка, і не ловка.
– Так у них же тих дітей –
Лиш Федот, як соловей…
Он в Оверка – то сімейка,
Доки скличе – попогейка.
Наче маку, дитинчат,
Вже імен не вистача…

Грицик, Мицик, два Степани,
Шура, Ліда, Роксолана,
Саша, Маша, три Володі,
Ще Андрії в них у моді:
Батько, прадід з Базавлука,
Люся-баба, Люся-внука,
Галя, Аня, Королина,
Надя, Віта і Ярина,
Гапка, Діна і Мелашка,
Полікарп, Семен і Пашка,
Геть замучили дяка,
Як побачить їх – гика,
Це вже є, а це негоже,
Це – чужинське, це – не Боже…
Кожен рік по три, по п’ять –
Легш родить, ніж називать!
8 березня 2004 р.

...Жрець задоволений. Та почуття
не прийнято являти в цій країні.
Тому його розмова з учнем більше
нагадує строкату пісню вітру,
відомого сухим пустельним жаром.

Але переплітаючись з відлунням,
породжуваним гомінким камінням
і подихом п’янких цвітінь знадвору,
слова звучать із потаємним змістом,
святилищу великому дозвучні,
торкаючись і мудрості глибин,
покладеної у основи храму.

Жрець раптом згадує те відчуття,
так гостро, тонко - він і з ним учитель...
Як радісно вбирати словоспів,
відлуння, мову, значення і обсяг...

Відкрите, що ховалося так довго
у пам'яті, тілесне відчуття -
насичене, яскраве. Та за ним
було і інше, - те, що налякало
тоді, і зараз виринає знову
в багряних полисках огню, чіткіше...

...Могутня і прозора течія,
кружляють знані і незнані форми
живого, раз за разом виринають
украй здивовані людські обличчя...
Ні, не обличчя, наче зсередини
видніються, немов одна їх суть.

Раптово виникають і зникають,
як інше, різне. Наче зміст часів,
відпущених для кожного творіння,
зібрався в ціле, в результат кінцевий,
і дужим виром огортає обсяг,
спиняючись лише побіля ніг
здобулих вічність видатних Рех Хету.

З одними він, бувало, зустрічався,
про декого читав, про когось чув,
а інші - незнайомі, та усі
споглядачі спокійні і глибокі,
воістину Величні, Вищі Духом.

Немов і не померли у свій час,
не зникли, не розвіялися прахом.

Чомусь зійшлися знову коло нього...
Тоді були ледь зримі, нині чітко
осяяні зсередини і ззовні...

Мить - і видіння тане. Тіні вщухли.

Жрець міцно тре долонями обличчя...


2004

Так. Я влітаю в світ дитячий
Де все було таке просте
І все що своїм зором бачив
Тулив душею мов святе

Правди батьків моїми стали
Їхнє слово хлібом життя
Воно минуле розсівало
Щоб зберегти від забуття

Вертаю в пам’ять. Там їй святість
Виловлюю кожного дня...
Ох, як батьки були багаті
Любов’ю лиш до СВОГО Я

Історія роками писана
Вона є книжкою життя
Молитва в кожний вечір, рано
Правд стерегла від забуття

Тому так любо там влітаю
В землю батьків в рідне село
З того що бачу я читаю
Все те що є і що було.

Що прочитав я вам співаю
Може де хто почує спів
Сина з Закерзонського Краю
Який своє так полюбив.
04.12.2007р.

У переддень зимового Миколи
Страшенно тягне залягти у сплячку,
Чи підхопити б хоч яку болячку,
Розгрипитись і "не піти до школи".

Просачкувати всі свої "уроки",
По барах лікуватись від застуди,
І вийти знов у білий світ, на люди
Ну от хоча б десь так з нового року.

А краще навіть вже під самий лютий,
Коли вже відшумить останнє свято,
Коли вже можна весну виглядати,
І дні вже довші, вище сонце... Тьху ти!

Розмріявся, тролейбуса прогавив.
Не спати, блін! Приїду - вип'ю кави.
17.12.03

Зливаюсь з пасажирами маршрутки – наче хамелеон…
....Сьогодні знову снідала димом марихуани…
…А де збираються приречені, що чекають на диво?

І важко озиратись назад, а попереду очі осліпли….
Запишу в органайзері - « щаслива»
І поплентаюсь в люди… Радіти…

Ось так воно буває згодом – примерзаєш тілом до буденності -
І на вечерю знову марихуанна…

А приречені ніде не збираються…
Вони на самоті чекають те диво
Чи на небі…?!
…Самообман…

Затягується день, мов зціпить зашморг шию.
У пережитім світлі відстоюється дух,
в листавій голові зефір сто "ша" сповиє
і попадеться сутінь на ока хижий рух.

Відбилася гроза у карбі лапи звіра,
в нім баражує небо над вічком в дикий сад,
на рани ліг язик, а голод на офіру -
ламає слух у вусі лякливий променад.

Крадеться - чути хруст, німіє враз у чаті,
вразливий нюх невпинно сліди веде за ніс.
Кидається життя на сонячне багаття -
здеревеніє миттю бурхливий море-хмиз.

4 Грудння 2007

В душі вже - не полова, -
беріть свою медаль
Не клеїлась розмова
про побратимів жаль
І усмішка фальшиво,
з моїх злітала вуст
Всередині паршиво,
і корчить з їх розпуст
Не вмію я брехати,
не гнівайтесь, прошу
Від спаленої хати
залиште хоч межу
Не зватиму я братом,
хто нищив у вогні
В свідомості лиш катом
ввижаєтесь мені
Вам горя не бажаю -
зоставте тільки спокій
Бо чаша вже - до краю,
а світ таки широкий
04.12.07

(Партія в шахи)

Мої почуття в бандеролях прокурених рим
Давно загубили шляхи до свого адресата.
Зроблюся німою. І серце хай буде німим.
За будь-яку помилку мусить відбутись розплата.
Босоніж по склу... О, прийми цей шалений кан-кан!
Останній бар’єр перед завченим зваженим кроком.
- Хіба він месія?! Та він же не був і пророком!
І права ступня заступила в іржавий капкан…

(Партія в шахи)

Твоя осінь, промерзла до самого мозку кісток,
Затиска моє горло, і вже відчувається подих
Потойбіччя і смерті. І пульс уповільнює крок,
А в очах заклякає останній невпевнений подив.
Твоїм холодом стуляться мушлі тремтячих повік
І зсутуляться плечі, з яких обриватимуть крила.
Східний вітер, мов ляпас, війне по безкровності щік,
Вириваючи з рук парасольки червоне вітрило…
…замри…

Багато хто пішов від багатьох
Мені ж здається – лише ти від мене!
Зі мною смуток і, можливо, Бог,
І самота гірка, але приємна…
А вранці на деревах чистий сніг,
На кухні кава, стиглі мандарини
Як запах щастя…Ти б отак не зміг
Воскреснути на ранок. Ти б загинув…
Моя-Твоя зима (чи сивина?)
Сніжинкою впаде на одяг чорний.
Розтане. А ти скажеш: «Це вона!
Була – єдина – правильної форми…»
Авжеж, була. В якімсь далекім сні
Сніжинкою розтанула в віках,
І літерами на чужій стіні
Ти пізно їй зізнався в почуттях.

В тобі нема й не буде стриму.
Хмільніша від усіх ватаг.
Неначе течія гольфстриму,
Що підмива архіпелаг.

Але коли спливає повінь
Й остання крапля із руки,
Лишаєшся, як пульс на скроні –
Як живчик дикої ріки.

У мене груди, повні молока,
Сосок рожевий щедро стікає білим,
І радості й жалі вбирає усім тілом
Моє мале продовження в віках.

Стіка душа у душу молоком,
Вростають мої мрії в оченята,
І мріється, що я не просто мати,
Я Україна, з вічності соском.

Похмурий день,
Похмурий день весінній.
Дванадцять жмень,
Дванадцять жмень насіння.
Рясні дощі,
Рясні дощі. Пологи.
Гілки кущів,
Гілки кущів розлогі...

Iз поля, з лісу віхола
На ковзанах приїхала.
Вертілася, кружлялася,
У вікна задивлялася:
– Мерщій виходьте з хати,
Беріть свої санчата.
Давайте в сніжки гратися,
Iз гірочки спускатися!

И тогда ты поймешь, задремав в жигулиной арбе,
что я - зверь о тебе, что я - муж о тебе,
что я - мысль о тебе…
Александр Кабанов

Нет ни слов, ни силков,
Чтоб тебя удержать и остаться,
Словно жук в янтаре,
В этом августе, в этом меду…
Душно… Дудочка, слышишь, призывно играет?
Я иду, Крысолов, как всегда, я покорно иду.
Я иду, опуская глаза, как нашкодивший школьник,
К чёрной смерти и к белому свету невиданных врат
И, оставив меня, врач смывает следы в рукомойник.
И теряешь ты слёзы – огромные – в сотни карат.
А в полынных полях разыгрались искристые феи.
Ты ловил их и требовал, мир разломив, как гранат,
Из рассыпанных зёрнышек складывать бывшее время,
Перенизывать луны в гармонию лунных сонат.
Но – играй не играй – рассыпается бисером писем
Тот чудесный мирок и бодрящий коктейль-Коктебель.
Как себе предлагаю: оставим печальные мысли,
Что ты – зверь обо мне,
Что ты – муж обо мне,
Что ты – мысль обо мне.

йняв
мольбу
трав
мабуть

світ
сказав
— смів
без трав
— будь
хосен

бук
спасен
: і
нова
з ніг
трава
з рук
пирій
дрок
посій
ніс
зачах
— зріс
типчак

Ти надумав летіти – надувся і вперся у стелю
І не думай, що високо – кілька щаблів по драбині
В голові гвинтокрили ніяк не вгамуються, хмелю
Забагато, щоб втриматись на підозрілій дощині.

Я скрипучими скронями скрині розбуджу комору,
Розглядатиму довго обличчя старих фотокарток.
У зворотному відліку пиво і пляшка кагору -
За щасливий політ всіх закоханих в себе хлоп’яток.

Горобенята жовтодзьобі,
зимові заспані тюльпани...
Їм ніч лишає у жалобі
крижинки сліз на целофані.

Мені рішучості забракне
тебе в щоку поцілувати...
Тих пелюсток торкнувшись, як нам
зрадливу ніжність приховати?

Зліта словесна шкаралупа,
мов з алебастру позолота,
і десь між нас очима лупа
підранок-доля жовторота.

Я мрію про миті з тобою,
Про дотики ніжні твої.
Моє серце наливається любов'ю,
Коли ти усміхаєшся мені.

І хлюпоче океанським прибоєм
Те кохання п'янке, чарівне,
Що мов скрипка своєю струною
Так мінливо торкає мене.

Я мрію про теплі обійми,
Про небо, що в твоїх очах.
Про тебе, кохана, я мрію,
Ти завжди у моїх думках.

Ти завжди жадана, єдина,
Навіки потрібна мені.
Тебе я кохаю невинно!
Кохаю і наяву, і уві сні.

Ця апріорна тимчасовість,
Недоотриманих утіх,
І приколисувана совість,
І недовиплеканий гріх...

Все інше просто й тривіально,
Як у дешевому кіні:
Мовчу самотньо і печально,
Бо ти дісталась не мені.
04.07.07

1
Там, де верхівки сосен
сходяться разом,
де велике сонце,
нанизане
на молоді ніжні голки,
розпадається
на тисячі сонечок,
кожне з яких
тягнеться до тебе
по тонких рожевих
стовбурах,
лоскоче, смішить,
заглядаючи прямо в очі:
дивись, дивись на мене!

2
є перехід,
по якому можна пройти,
але краще злетіти
(це ж легко),
і тисячі маленьких сонечок,
що живуть у тобі,
на своїх теплих долонях
віднесуть твою безтілесність,
таку легку
таку невагому
таку прозору
Додому

Що ти залишиш по собі
У нетрях сивої доби,
Туманний карб,
Чи дивний скарб,
Що годен впасти на олтар?

Тебе прошу піднятися зі мною
У вись, між хмари. Тільки не тремти.
Торкнусь плеча, упевнено рукою
Зніму твій страх. Не бійся висоти,
Я тут, з тобою, поряд... Ти не бачиш?
Повір, я тут, далеко від землі.
Але скажи, чому так гірко плачеш
І краплі сліз зникають у імлі
Рясним дощем? Поглянь, як ми високо.
Залишилась далеко суєта...
Лише єднання подарує спокій
та усмішку Мадонни на уста.

Віхолі кричав зайчисько:
"Не підходь до мене близько!
Швидко-швидко я стрибаю –
Утечу від тебе гаєм."
Засміялася завія:
"Я ганятися умію!
Ти мене, стару, послухай:
Надеру тобі я вуха!"
Скік і зайчик за хвилину
Заховався під ялину.
А завія все шукає:
Був зайчисько – і немає!
Притомилася, упала,
В кучугурах заблукала,
I зітхає край дороги –
Бо швидкі у зайця ноги.

У дуплі у білочки
Є запас в тарілочці:
Ягоди, горішки,
Грибочки та шишки.
Ковдра є тепленька!
Коли спить руденька
У морозну днину
Їй тепленько в спину.

Коли відпломеніло,
І стихли голуби,
Приплив у слові білім,
А очі – голубі…

Не бачила, світліла –
І відгула гроза,
А він їй біле тіло
Зірками пов'язав.

Бриніли чисті сльози,
І зір був повен зір,
А десь ішли морози
По вранішній росі…

Ще зірочку, ще линву,
Отак, отак – і рай!
– Коханий, я щаслива!
– Кохана, помирай!

Можна? Здрасьтє вам. Спасібо. Рая.
Да, я про роботу, по об'яві.
Резю-шо? Спасібо, краще чая.
Ах, які тут ящічкі цікаві!

Зможу тута класти космєтічку.
Ой, я вас не зачепила бюстом?
Правда, мені йде оця спідничка?
Меблів, бачу, тут у вас не густо.

Ше б діван, ну чи хотя би крісло .
Ну... Якшо ми схочем отдохнути...
Ну а так у вас нічо, не кісло.
Ну, карочє, загортайте... Тьху-ти!

То єсть, я согласна тут робити.
Шо? Ексель? Такого я не знала…
Ще я можу поливати квіти!
Мови? Так, я знаю їх немало:

Українську, русску, ну і даже
Ми англійську вчили в універі.
Універ? Ну той, шестіетажний.
Там такі круті стєклянні двері.

Да, діплом взяла канєшно. Нате.
Вот який красівий і блєстящий!
Ну то шо, коли вже починати?
Як ви кажете? За двері? Нащо?

Ну і ладно! Ну і больно надо!..
Ну й піду... До ваших конкурєнтів.
Там мене зустрінуть дуже радо -
Там таких немає імпотєнтів!

Весна останній день свого кохання
Відсвяткувала.Завтра тепле літо
До нашої господи завітає
І вранішніми росами заграє,
В душі розбудить трепетне чекання.
Та лиш смеркання.

Вже ніч лягає темними стібками
Додолу.Місяць,зорі,тихо...
І десь далеко чути: хтось сміється,
Чи, може, то лише мені здається.
Дрімота ходить між хатами
Стежками.

Скоро вже півні перші заспівають.
Під ранок. Та мені не спиться,
І в душу смуток стиха зазирає,
Та їй уже ніщо не помагає.
Щасливі ті, кого завжди кохають.
Мені не знать цього...
Зітхаю.

…бо вогонь перелічує пальці на білих ногах,
спершу злизує нігті, і вгору повзе - під спідницю.
З журавлями не склалось. Згорає в зіницях синиця
і зникає останнє, що в мене лишалося – страх,
він згортається в кокон, густішає і щемить.
- Як горить!
І здається, що біль розтікається тілом, ніби
вже з’явився місток. Як захочу – умить перескочу.
( А вони ще стоять піді мною – порожні очі!)
Ах, видовище смерті! – ну що ж, заїдайте хлібом!
…………………………………………………………
Але й тепло горіти! І вже не суттєво, що там
скажуть люди: «Відьмачка!», «Невинна!»…
Людей багато.
Перебігти хутенько це піротехнічне свято
І тікати по небу. Тікати по небу доти,
Доки коси не стануть густими, немов отава,
Дим втече із найменшого спогаду – отоді-то
Знов пробігти по колу: вечеря, господар, діти.
І у снах – нетутешня, прийдешня, гінка заграва:
Пальчик, нігтик, згортається шкіра, як вутле шмаття.
- Божевільна!
- Додайте хмизу!
- Яке ж багаття!
Як багато багать! Як згорає в душі багато!
( А вони ще стоять.
Бо у них – насолода свята,
І свята простота, що дзвіночком вертепним дзенька)…
…………………………………………………………
…А синичка-душа відлетіла – така маленька!
…А багаття любові накрило нічною млою…
…І спідниця стікає ногами униз - смолою…

Ходімо, Єво, ми самі сьогодні -
Так слизько, і півкроку до безодні…
Пальтечко застібни і схаменись,
А ще, на Бога, не дивися вниз!..
Підніжки ставить ожеледь підступна,
Впаде бурулька – просто в серце стукне,
Засяде в ньому скалка крижана
І, як магніт, тягнутиме до дна…

Тримайся, Єво, серце ще пульсує!
Не проклинай, не згадуй долю всує -
Бездушно час мішав до снігу бруд,
Але ж дзеркáла брешуть, як і люд…
Чи нас якась погубить голка з криги?!
Дасть Бог - і ми діждемося відлиги,
Не зупиняйся, серденько, не смій!..

…Розтануть снігу крихти, з довгих вій
Тоненька цівка протече сльозою,
ковзне на щоку. Очі сфінкса – зорі
Нам підморгнуть, але промовчать мудро,
Впаде з обличчя сфінкса біла пудра
і дивом причепурить коси , Єво,
Смішна і ніжна – сніжна королево…

Так плод не падает, уже созревший...
Междусезонья черная дыра
Воронкой вьется с ночи до утра
И выстилает дно листвой умершей,

А чаша неба полнится ненастьем,
Хоть дань природе отдана сполна,
И яркая девятая Луна
Больное Солнце гасит в одночасье,

Но тишина в небесном серебре
Спускается на ту аллею, где
Вдали от суеты и чувств пожара

Идет, беспечно листьями шурша,
Святая пара – осень и душа,
Соединенная кольцом бульвара...

На дні мого серця ховаються тіні
І змії спокуси любов розривають
Зловіще втішається темрява зміні
Дорогу до прірви душі відкривають
Думки відривають мене від землі
І в небо велично здіймають
А розум втопає у враннішній мглі
Й жахи болю душу проймають
А сумніви знову те щастя руйнують
І морок весь світ поглинає
Бо люди довкола мене вже не чують
Й кохання давно вже мене не шукає

07.04.05

Загримували совість,
Перевдягли у шати
І на хитляву сцену
Попхали ролі грати.

Вуаллю слів прикрили
Те, що у них на споді,
Надію в серці гріли…
Ніхто не крикнув «Годі!»

В напіврозбитих кріслах
Чекали зміни дії,
Але на сцену лізли
Одні і ті ж злодії…

З партеру чутно: «Браво!»,
«Чудова гра, панове!».
Невдячних за виставу –
За руки і в окови!

Завмерли всі від страху.

Лиш витончено й лунко
Оркестр грає Баха…

І сміх із-за лаштунків…

У ніч святу Христового Різдва
Яселка ти в душі зроби Дитині,
І запроси Дух Божого Єства
Навічно оселитись там віднині.
Ти обігрій Посланника Творця,
В Нім визнавши Месію дорогого,
Хто є Любов’ю Неба без кінця,
Спасителем землі по волі Бога.
Ти в серце запроси Того тепер,
Хто буде найщирішим саме другом,
Хто біль і розпач Своїм Словом стер,
Згасивши Кров’ю окаянну тугу.
Хто шляхом є до Божого буття,
Хто - істина, що знищує неправди!
Життя усіх у правді, каяття,
У вірі - прощення Отця назавжди.

По саму душу рукава закотимо,
Бо наша суть одна - садить і поливать.
І горнеться рілля ось цими жовторотими
Надіями і мріями у тисячі малят.

Минуть-злетять роки - і вродить наша нива,
І тисячі сердець розсіються по світу,
Із гордістю напишемо в своїм останнім звіті:
"О Боже, як життя ми прожили красиво!"

Доказом смерті кружлятимуть чорні грифони
І проростатиме вугільно-чорний барвінок
Післяжиття також матиме вічні закони
Чуєш, як гупає серце через перестінок.

Довгий удар і короткий, як азбука морзе
Після сигналу залишити можна мовчання
Доказом смерті – не бірочка в темному морзі
Наше з тобою взаємне нерозпізнавання...

У святого Миколая
Безліч подарунків.
Він у торбу їх складає,
Барвні ті пакунки.

Є в них брязкальця, машинки,
Лялечки, звірята –
Є ведмеді з хутра, білки,
Мавпи, зайченята...

Стелить шлях ніч-чарівниця
Зорями ясними,
Упряж оленів ген мчиться,
Сон летить за ними.

Тихо хтось іде до хати...
Просто до ялинки!
А на ранок – дивне Cвято
Кожної дитинки!

Образотворчість - дорога смертних,
Образогрішність - відстань до Бога,
Абонемент на право вмерти.
Життям стираєм потроху ноги.
Образовірність - зневір"я в людях,
Образосвітлість - образа ночі.
Лиш пише тиша кінець прелюдій
Світлом вбиваєм потроху очі.
Образостиглість - весна зимою,
Образостильність - кайдани волі,
І крик сум"яття душі німої,
Живем потрохи, вбиваєм долю.

Десь на дні душі оселилась птаха,
Затремтіла крилами на очах моїх.
Покотились сльози,заблистіли сріблом,
Мовчазне прохання не зірвалось з уст.

То було життя,то було кохання,
То була та сила,що в душі щемить.
Квіти розцвітали,волошково-сині,
Ті шматочки неба у очах твоїх.

Сипались слова,наче зорі з неба,
І вуста торкали тільки рук моїх.
Ти був світлом тим в темряві й безодні,
У яку загнали мене злі вовки.

У мене є
бірюзові
шкарпетки,
зв'язані
з чиєїсь
бірюзової
шерсті.
Мені шкода
того,
колись
бірюзового,-
тепер він
ходить
безколірний
й голий.
А надворі-
зима,
і холодно,
і хтось,
колись
бірюзовий,
вкривається
сивими пуп'янками,
розквітає
синім
обмороженням.
То виходить,
що лишивши його
ню,оголеним,
я змінила його
само-
забарвленість?